Король Буків або таємниця смарагдової книги

Потвора з Чорного озера

Місяць над Місячною вежею був як ніколи великим і яскравим. Надворі вечоріло.

Гаврик і Петяка, ховаючись у затінку замкової стіни поволі віддалялися від воріт.

Щойно друзі вийшли із замку, Геліус, як і обіцяв, вивів буку з горобчиком. Він наказав тролям, які охороняли ворота, відчинити браму. Велетні були на

диво слухняними. Вони беззаперечно виконали наказ блазня.

Гаврик з Петякою прямували до Чорного озера, їм кров з носа потрібно було до світанку вийти з Міста непоміченими. До того ж вони сподівалися десь біля озера знайти Шмигуна.

Йшли мовчки, скрадаючись від будинку до будинку, від дерева до дерева, від куща до куща. Згодом найшла хмара й стало темніше.

Майже опівночі друзі дійшли до Чорного озера.

— Ходімо до Понтієвої печери, — стиха промовив Гаврик. — Шукатимемо Шмигуна.

— Добре, — кивнув Петяка і полетів уперед.

За хвилю він повернувся наляканий.

— Там щось велике і страшне! — заторохтів горобчик. — Воно когось їсть! Хоч би не Шмигуна.

— Біля печери?

— Еге ж, біля самісінької печери.

— А що воно таке? — спитав бука.

— Не знаю, в темряві не розгледів. Але, повір мені, воно дуже велике і зле.

— З чого ти взяв?

— Воно так жахливо гарчить і плямкає! Напевно, це якась потвора з Чорного озера.

— Не вигадуй, у ньому нічого не живе й не може жити.

— Тоді я не знаю, що там таке. Звуки такі огидні!

— Хоча… — почав міркувати вголос бука, — якщо ніхто не живе в самому озері, це ж не означає, що біля нього не може мешкати якийсь упир.

— Точно, — шморгнув дзьобом Петяка, — і той упир уже дожирає Шмигуна.

— Не поспішай робити висновки, — заспокоював друга й себе Гаврик. — Давай підійдемо ближче й роздивимось.

— Знаєш, — сказав Петяка, — я подумав, що, можливо, це печерний помідор досмоктує з непритомного Шмигуна останні життєві соки…

— Нічого гадати, ходімо ближче, — обірвав горобчика бука й рушив до печери.

Біля печери темніло щось велике, і від нього долинали бридкі звуки, від яких у жилах холола кров.

— Дивні звуки, — зупинився Гаврик.

— Страшно наближатися до тієї потвори, — сів йому на плече горобчик.

— Мусимо йти, — сказав бука, — раптом там і справді Шмигун.

Гаврик пішов далі — прямо на щось невідоме, що темніло біля печери.

Підійшовши впритул, бука побачив, що потвора не рухається, хоча не припиняє плямкати й гарчати.

Тремтячими руками бука дістав сірники й видобув вогонь.

— Шмигун!!! — заволав Петяка.

Просто на траві, під великою купою каміння, мирно спав лепрехун. Уві сні він голосно хропів і час від часу плямкав губами.

Звісно, що Шмигун прокинувся від лементу горобця.

— Що?! Де?! — Він не міг прочуматися, затуляючись від світла долонею.

— Це ми, Шмигуне, — радісно обійняв друга Гаврик.

— А ви мені не снитеся? Я ж іще не розкопав вас.

Тільки тепер Гаврик зрозумів, звідки ця купа каміння: Шмигун розбирав завал, щоб урятувати їх.

— Спасибі, друже! Просто ми знайшли інший вихід.

— Гаразд, — позіхнув лепрехун, — розкажете завтра. А зараз давайте поспимо.

— Слушно, — кивнув Гаврик і почав умощуватися поруч.

— Шмигуне, а де твій капелюх? — спитав Петяка. — Можна, я в ньому ляжу?

— Лягай на здоров’я, він десь тут, поруч.

— Присвіти, Гаврику, — попросив горобчик.

Гаврик знову запалив сірника.

— Йой!!! — не своїм голосом знову запищав Петяка. — Упир!

Він побачив Стрілку, що розпластався на камінні.

— Заспокойся, він уже нікому не заподіє зла, — заспокоїв Петяку Шмигун.

— А як це ти його вхекав? — здивувався бука.

— Це не я, це помідор, — відповів лепрехун.

— Помідор? — в один голос проказали Гаврик з Петякою і поглянули на ноги Шмигуна.

— Черевик?!. — ошелешено промовили вони, побачивши на обох лепрехунових ногах взуття.

— Гаразд, гаразд, — сказав лепрехун, бачачи, що друзі не заснуть, доки не почують пояснення. — Я зараз усе розповім.

Але вам доведеться поділитися новинами зі мною.

До ранку друзі обмінювалися розповідями про пригоди.

Про сон ніхто й не згадав…