Король Буків або таємниця смарагдової книги

Напад з печер

Наступного ранку, рівно о шостій, у лісі гримнув гімн чарівних рослин.

Співуни затягли його навдивовижу злагоджено і шалено голосно.

Звісно, що безтурботно спати під ревіння п’яти тисяч горластих хористів не вдалося 6 навіть рідковухим шиншилам. Ці гризуни так називаються тому, що рідко в якого з них (приблизно в одного на дві сотні) були вуха. Більшість родичів звичайних шиншил були геть глухими, проте не переймалися цим: відсутність слуху компенсувалась виключно гострим нюхом і абсолютною далекозорістю. Рідковуха шиншила могла побачити будь-що чи будь-кого, розмірами як сама, за десять кілометрів і приблизно на такій же відстані вирізнити кожен запах.

У наших героїв зі слухом було все гаразд.

— А хай воно сказиться! — позіхаючи лайнувся Гаврик. — Це не ліс, а якесь радіо-FM.

— Клянуся своїм черевиком, — затуляючи вуха, вигукнув Шмигун, — я ще зроду не чув такого галасу!

— Нічого, шановні мої, — кинув Понтій, — скоро це скінчиться. Я передбачаю, що їхній гімн має всього три куплети.

Пугач майже не схибив. Куплетів виявилося всього-на-всього вісім, а приспів у кінці гімну повторювався лишень шістнадцять разів, і всі до одного виконувалися на форте.

Друзі мужньо дослухали гімн чарівних рослин і тим часом остаточно попрокидалися.

— Поснідаймо — і в дорогу, — сказав Шмигун.

— А давайте, доки будуть смажитись ковбаски, трохи розвідаємо околиці, — мовила Джульєтта, причепурюючись перед дзеркальцем.

— Слушно, — підтримав драконицю бука. — Раптом відьмаки чи крилуни шукають нас десь неподалік.

Гаврик осідлав Джульєтту й піднявся з нею над лісом. Шмигун, Понтій та Петяка залишилися готувати сніданок.

Пугач та горобчик подалися на пошуки порожніх пляшок для багаття, а лепрехун тим часом вирішив обстежити глиняні печери. Йому ще вчора кортіло позазирати в них — раптом там сховано якісь скарби. Та й узагалі він змалку мав слабкість: нишпорити та шукати чогось таємничого.

До кожної печери вела ніби качалкою вкатана доріжка, що зникала в темряві отворів.

— Аго-гов! Є хтось? — несміливо зазирнув у морок печери Шмигун. „Хтось-тось-ось!…” —долинуло у відповідь.

— Мабуть, що немає, — вирішив лепрехун і, чиркнувши сірником, ступив до печери. Понтій з Петякою наносили стільки порожніх співунових плодів, що їх вистачило б засмажити цілого кабана, не те що кілька мисливських ковбасок.

— А де ж це Шмигун? — запитав Петяка.

— Шмигуне! — покликав Понтій. — Якщо ти надумав погратися з нами в піжмурки, то робиш велику дурницю. Хто ж це грає в такі ігри з провидцями? Я знайду тебе за мить. Краще сам виходь!

Шмигун справді вийшов. Ба він просто вискочив з печери як ошпарений, кричучи не своїм голосом:

— Рятуйте! Тікайте!..

За ним з печери випірнуло з десяток червоних куль. Вони мчали, наче відбиті биткою м’ячі.

— Монстри! — верещав Шмигун, раз по раз підстрибуючи, щоб уникнути широченних червоних пащек, які намагалися вхопити лепрехуна за п’яти.

— Печерні помідори! — з жахом скрикнув Петяка. — Хутчіше на дерево!

Шмигун кинувся до найближчого співуна, з розгону застрибнув на нього, обхопивши руками й ногами товстий стовбур, і, наче білка, почав дертися вгору.

Співун, що в цей час пив збадьорливий напій власного виготовлення, від несподіванки аж похлинувся.

Лепрехун миттю заліз на найвищу гілку, вмостився на ній, ледве перевів дух. Понтій і Петяка сполохано кружляли над Шмигуном.

— Як це я забувся, що тут водяться печерні помідори? — бідкався горобчик. — Мені ж іще мама, коли була жива, про них розповідала.

— А що це за одні? — спитав Понтій. — Чого їм треба?

— Бачиш їхні ротяки? Ці душогуби прилипають ними до живої істоти й поступово висмоктують з неї всі життєві соки.

Почувши це, Шмигун тільки щось невиразно крякнув.

Тим часом печерні помідори не збиралися так просто відмовлятися від своїх кровожерних намірів. Під деревом хижих овочів збиралося дедалі більше. Здавалося, в тих печерах їх — як бджіл у вуликах.

Покрутившись довкола стовбура, вони почали накочуватись один на одного, створюючи живу червону піраміду, яка щохвилини вивершувалась у напрямку Шмигуна.

— Вони мене з’їдять! — нажахано закричав лепрехун. — Зробіть що-небудь!

Понтій і Петяка кинулися до купи зібраних для вогнища пляшок і, піднімаючи по одній над пірамідою помідорів, жбурляли, цілячись у її верхні ряди. Одначе це не завдавало овочевим упирям помітної шкоди.

Дерево, мимоволі втягнуте в цю пригоду, вирішивши, мабуть, морально підтримати переляканого Шмигуна звитяжною піснею, заспівало: “Гей, нумо, хлопці! Хлопці — до зброї!..”

Коли між Шмигуном і верхнім помідором лишилось якихось півметра, над галявиною з’явилися Джульєтта з Гавриком.

— Сюди! Сюди! — загукали Понтій і Петяка.

— Чого це ви, замість того щоб готувати сніданок, по деревах лазите? — здивовано спиталася Джульєтта.

— Якщо ви мене зараз же не знімете звідси, то поснідають мною! — закричав Шмигун, хапаючись за хвіст дракониці.

Тут і Джульєтта, і Гаврик помітили цілу гору печерних помідорів, що, бридко плямкаючи, пожадливо розтуляли свої ротяки й тяглися ними до лепрехуна.

Гаврик ухопив товариша за комір, і Джульєтта ракетою рвонула в небо.

Тієї ж миті від верхівки піраміди відштовхнувся найхижіший помідор і, злетівши на метр догори, уп’явся в багатостраждальну босу Шмигунову ногу…