Щоп’ятниці бував у нашому селі базар. Несуть мама продавати молоко, прошуся і я з ними.
- Що ти будеш там робити,- кажуть мені мама,- витрішки продавати?
А мені що б не продавати - все одно, аби взяли.
- Добре,- кажу,- буду продавати витрішки.
Тато засміялись, кажуть до мами:
- Хай іде, буде гладишок дивитися, щоб часом не вкрав який біс.
Пішли.
По дорозі я все сіпаю маму за полу та розпитую про ті витрішки.
Мама вже й говорити не хочуть про них, а я все допитуюсь.
Набридло мамі слухати мене, вони й кажуть:
- Прийдеш на базар, витріщиш очі,- ото й будуть витрішки.
Не зрозумів я цього, а далі вже не розпитую, бачу - сердитимуться.
Прийшли на базар, стали в тому ряду, де молоко продають, і собі розташувалися.
Людей на базарі - тиск: те продає, те купує - кожний заклопотаний.
Коли це з шаблюкою при боці стражник іде (за царів були такі посіпаки - стражниками звалися), руки за спину позакладав, козирок ізсунув на потилицю, никає по ряду та зазирає, позіхаючи, бабам у кошики. Так ніби мене хто штовхнув іззаду.
- Мамо! - гукаю на весь базар.- Оце той, що витрішки продає?
Мама сіп мене за руку, кив на мене оком:
- Мовчи, вража дитино!
А жінка, що в ряду стояла поруч, ззирнулася з мамою, осміхнулась, далі нагнулась до мене та нишком і каже:
- Оце він самий, сину...