“Дружба народів” по-московськи



Перебуваючи влітку 2000 року на Кубані, ми з дружиною відвідали могили родичів на кладовищах станиць Охтанизівської та Старотитарівської, що в Темрюцькому районі Краснодарського краю. Мою увагу привернули прізвища на пам’ятниках небіжчикам: вони майже всуціль українські. Незважаючи на те, що юридично (за паспортом) населення цих станиць на всі сто відсотків числиться росіянами. Російських прізвищ із загальної кількості, за моїми підрахунками, близько 5 відсотків. Стосовно загальної кількості могил вони становлять менше 1%. Серед них значна кількість прізвищ належить росіянам, переселеним з Московщини на місце висланого на Північ та до Сибіру розкуркуленого в часи колективізації українсько-козацького люду. Це Осьмакови, Суховарови, Фіногеєви та ін. Є й просто зрусифіковані прізвища – Коржови, Драпови, Ковальови, Педанови, представників яких серед живих я знаю особисто як україномовних і козацького походження (їх і у станицях називають Коржами, Драпами, Ковалями, Педанами).

Наведу прізвища охтанизівців та титарівців (серед них є чимало колоритних), і хай читач пересвідчиться, що то за “росіяни”: Бажан, Бакай, Басанько, Бігун, Білобаба, Блажній, Боженко, Бордюг, Борисенко, Бугаєць, Бурлака, Васюк, Власенко, Вовк, Воловченко, Гайдебура, Гніденко, Головня, Головченко, Голуб, Горілик, Гринько, Гулий, Демидчик, Денисенко, Димний, Діденко, Довгай, Дудка, Журавель, Заворотній, Зайченко, Замора, Йорж, Карась, Китляр, Коваль, Ковтун, Козинець, Козюренко, Колмичок, Коломієць, Коротченко, Кохан, Красноголовий, Криворучко, Круповець, Кубрак, Кулида, Кулик, Куличенко, Кучма, Лантух, Лупик, Любенко, Любець, Максимець, Мартиненко, Маслюк, Мигитко, Мойса, Мороз, Музиченко, Нихаєнко, Обабко, Одиноченко, Окатий, Олефіренко, Передеря, Передистий, Переловець, Петряник, Погиба, Погрібняк, Покормяка, Потапенко, Прийма, Проскурка, Путар, Пушкар, П’ятенко, Разба, Рак, Рогоза, Савченко, Семеняка, Сергієнко, Силівря, Слись, Собко, Стрижак, Сусло, Тимченко, Тихий, Ткаченко, Товстогуз, Троць, Хобляк, Хоменко, Христюченко, Хутро, Царук, Церюпа, Цибуля, Циганок, Цілий, Чабанець, Чергунець, Чечітка, Чорноморець, Чуб, Чумак, Чуян, Шамрай, Шамро, Шаповал, Шевченко, Шлома, Шрам, Щека, Щербина, Якуша, Ярмак...

Якщо предки обох зазначених станиць – колишні запорожці (пізніше козаки Титарівського куреня Чорноморського козацького війська) – за походженням, без сумніву, були українці, то прізвища на могилах мешканців рибальського селища Пересипа Охтанизівської станичної ради, що не належали до козацького стану, а були т. зв. іногородніми, тобто пізнішими переселенцями, теж засвідчували українське походження їхніх носіїв: Бабарико, Борейко, Бурносенко, Векша, Воропай, Галушка, Гетьман, Голубенко, Губатенко, Джунь, Задоя, Карауша, Костирко, Крайниченко, Кротенко, Кузьменко, Кухаренко, Лавренко, Лахно, Лимаренко, Лотник, Ляба, Минайленко, Мироненко, Муха, Онищенко, Прощенко, Романенко, Рубан, Слоква, Сокіл, Стеблина, Устименко, Хуторний, Чекмак, Черепаха...

Як же сталося так, що суцільно український люд Чорноморії (західної частини Кубанської землі) перевернувся, за термінологією кубанців 1950-х років, на кацапів, москалів?

У помсту за відчайдушний національний опір московсько-більшовицькій навалі в часи так званої громадянської війни московська влада в 1930-і роки, відчувши себе в силі, розгорнула небачено жорстокий терор над українським населенням Кубані.

Було скасовано козацький стан і фізично винищено національно свідомий елемент. Козацьку еліту “за контррєволюціонний саботаж протів колєктівізаціі” вислано на вимирання до Сибіру та північних районів Росії. Найбільш активні верстви сільського населення вислані у повному складі, наприклад, станиці Полтавська, Уманська, Поповичівська вислані повністю. І назви цих станиць змінені, відповідно, на Красноармєйскую, Лєнінградскую, Калініскую. Одночасно штучно організованим голодом виморено до 20%станичного населення. Розгромлено національно-культурне життя (ця акція відома під назвою “розгрому українізації”: закрито українські школи та інші учбові заклади, ліквідованеукраїнське книгодрукування й преса, знищено українських письменників, культурних діячів, учителів).

У часи розгрому українізації на Кубані було винищеночекістами бандуристів, щоб своїми піснями про козацьке минуле не відволікати народ від побудови “нового щасливого життя”.

От саме в цей час і в таких умовах українське населення Кубані було записано в росіяни. Зламана терором, доведена до стану жаху, людність не наважувалась на протести. Як свідчить “Атлас. Українці – східна діаспора” (Київ, 1993) наслідком цієї московської акції чисельність українського населення Кубані згідно з даними всесоюзних переписів скоротилася з 75 – 95% в 1926 році до 2% в 1959 році.

Москву не задовольнили ті величезні матеріальні ресурси, що вона за 300 років свого панування виссала з України для зміцнення своєї могутності. Імперія за часи більшовицької влади насильно перепомпувала до складу російського етносу багатомільйонне населення українських територій, які насильно включила до Російської РФСР: Кубані, Ставропілля, Таганрожчини, Вороніжчини, Курщини, Білгородщини, Брянщини та інших. І цей хижацький паразитизм Москва називала “дружбою народів”.

Внаслідок цієї “дружби” за рахунок українців та інших народів Союзу чисельність росіян за 70 років зросла вдвічі.


Загрузка...