Неповний списокдіячів Кубанської України




БАБИЧ

Михайло Павлович

(22.7.1844 – 7.8.1918)

Військовий діяч; наказний отаман Кубанського козацького війська (3.2.1908 – 26.3.1917), генерал від інфантерії російської армії.

Нар. в станиці Нововеличківська на Кубані. Закінчив Михайлівський кадетський корпус (Воронеж). Учасник рос.-турецької війни (1877 – 1878) та походів проти гірських народів (1863). З 1897 р. – отаман Катеринодарського відділу Кубанської обл. З 1907 р. – генерал-лейтенант. Опікувався культурним життям козаків Кубані. За його керівництва в ст. Таманській був поставлений пам’ятник чорноморським козакам, що у 1792 р. висадилися на Тамані. 7 серпня 1918 р., після жахливих катувань, розстріляний більшовиками коло гори Машук. У квітні 1919 р. його прах перевезений із П’ятигорська і похований у Катеринодарському соборі.



БАЛАБАСЬ

Олекса Ісакович

(1889 ? – після 1958)

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської крайової ради (далі – Кубанської ради) від ст. Слов’янської (належав до фракції самостійників).

Нар. в Чорноморській губернії.Виступав за федеративні відносини з Україною. Арештований денікінцями і депортований до Стамбула (Туреччина), звідти виїхав до Чехословаччини. На еміграції – активний діяч українсько-кубанського руху, разом з іншими видавав часопис “Кубанський Край”.

БАРДІЖ

Кіндрат Лукич

(9.3.1868 – 9.3.1918)

Громадсько-політичний і військовий діяч; отаман ст. Брюховецької, почесний голова Кубанської військової ради (квітень 1917), організатор Вільного козацтва на Кубані (1917 – 1918), міністр внутрішніх справ кубанського уряду.

Народився в козацькій родині ст. Брюховецька, заснованій 1794 р. чорноморськими козаками. Навчався у Кубанській військовій гімназії, та 1885 р. був виключений із неї за участь у нелегальному гуртку. Наступного року вступив до Ставропольського юнкерського училища, яке закінчив у званні хорунжого. Член партії конституційнихдемократів (кадети). Депутат I, II, III і IV Державних дум Росії (від козаків Кубані). Комісар Тимчасового уряду на Кубані. Після того як Козацьке народне зібрання прийняло першу конституцію Кубанського Краю склав свої повноваження та оголосив про вихід із партії кадетів. Видатний оратор і талановитий адміністратор. У березні 1917 р. наказав зняти в усіх громадських місцях портрети царської династії та емблеми російського самодержавства. Невдовзі розіслав у станиці телеграми із закликом позбавити звання почесних “стариків” представників царської династії та її слуг, як таких, що “жодної користі війську не принесли”. Захищав насамперед інтереси козацтва, яке відповідало йому глибокоюшаною.

Був ініціатором проведення у березні 1917 р. у м. Катеринодарі козацької маніфестації під синьо-жовтими прапорами. Рішуче виступив проти доповнення Катеринодарської міської думи представниками рад та громадських організацій. У жовтні 1917 р. – делегат Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва у м. Чигирині. Восени 1917 р. козаки висунули Б. на посаду кубанського військового отамана, але через непорозуміння між українцями було обрано О. Филимонова. Після падіння Тимчасового уряду (поч. листопада 1917 р.) Б. – член кубанського крайового уряду (завідувач внутрішніми справами).

Б. та два його сини – сотник Віанор і хорунжий Микола Бардіжі – сформували з кубанського козацтва Гайдамацький і Чорноморські коші Вільного Козацтва загальною чисельністю 5000 багнетів і шабель, які, за задумом Б., мали стати підмурівком збройних сил Кубані. Вільні козаки провели успішну операцію з очищення Чорноморсько-Кубанської залізниці від більшовиків. Пропагував ідею соборності українських земель. На цьому ґрунті увійшов у конфлікт із денікінським генералом Покровським.

Під час більшовицької окупації Б. на чолі загону намагався разом із синами прорватися через гори до Грузії. Проте потрапили у засідку в р-ні Архипо-Осипівки.

9 березня 1918 р., в день свого п’ятидесятиліття, Б. був розстріляний більшовиками на баржі коло Південного молу порту Туапсе. Перед тим як стратити Кіндрата Б., більшовики на його очах розстріляли синів та старого батька. У грудні 1919 р. тіла Бардіжів були перепоховані коло Вознесенської церкви в Катеринодарі. Козак-лінієць Д. Скобцов, голова Військової ради,писав у своїх мемуарах: “В особі Кіндрата Лукича Бардіжа відійшла у вічність прецікава і колоритна фігура, яка перекидала місток від метушливо-кривавої сучасності до минулого запорозького степового лицарства”.





БАРКА (ОЧЕРЕТ)

Василь Костянтинович

(нар. 16.7.1908)

Письменник, поет, прозаїк, критик.

Нар. в с. Солониця Полтавської губ.

Під час Голодомору 1932 – 1933 років перебував на Кубані. Під враженням геноциду написав роман “Жовтий князь”. На еміграції з 1943 р. (ФРН, США).

БЕЗКРОВНИЙ

Кузьма Якимович

(1876 – 1938)

Див. розділ “Батько українських самостійників Кубані Кузьма Безкровний”.








БЕЗКРОВНИЙ

Олексій Данилович

(1785 – 9.7.1833)

Військовий діяч; військовий (кошовий) отаман Чорноморського козацького війська (з 27 серпня 1827 р.), наказний отаман ЧКВ (із 2 жовтня 1827 р.), генерал-майор російської армії (з 1828).

Герой війн проти Франції та Туреччини, учасник війн проти кавказців. Нагороджений золотою шаблею з написом “За хоробрість”. Розумний, ініціативний командир, тактично грамотний воєначальник. Станом на 1 січня 1829 р. взяв участь у 13 військових кампаніях та 100 боях. Предок К. Я. Безкровного.



БЕРЕЖНИЙ

К. Т.

Військовий діяч; отаман Таманського відділу Кубанського козацького війська, полковник. Із його ініціативи на початку 1920 р. були створені “відділи порядку”, які переросли в Гайдамацький полк, а потім у Гайдамацьку дивізію зпроукраїнськи налаштованих кубанців, які не хотіли “битися за Росію”. Талановитий організатор розвідки. Емігрував до Парагваю.

БИЧ

Лука Лаврентійович

(1870 – 12.1.1944)

Див. розділ “Перший прем’єр Кубанської Народної Республіки Лука Бич”.








БІГДАЙ

Яким Дмитрович

(3.9.1855 – 17.11.1909)

Композитор, фольклорист, режисер; статський радник.

Народився в м. Катеринодар. Закінчив юридичний фак-т Одеського ун-ту. В 1896 р. очолив Катеринодарський гурток шанувальників музики і драматичного мистецтва.Як режисер поставив українські опери “Різдвяна ніч”, “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського. Разом із П. Махровським написав музику до п’єси Я. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані в 1794 – 1796 рр.”. Автор вокальних циклів “До Кобзаря” на вірші Тараса Шевченка, “Листи з Кубані” на вірші українських поетів. Головна праця – збірник “Пісні кубанських козаків” (1896 – 1901), який складався з 14 випусків загальною чисельністю 556 пісень. Помер у м. Сухумі.



БІЛАШОВ

Лука Васильович

Громадсько-політичний діяч, учитель; міністр внутрішніх справ та заступник прем’єр-міністра кубанського уряду. Прихильно ставився до українського руху.

Козак ст. Курчанської. Осавул, пластун воєнного часу.

БІЛИЙ

Гнат Архипович

(1.1.1887 – не раніше 1959)

Громадсько-політичний діяч, дипломат; член Кубанської ради від ст. Ольгинської, член президії Кубанської ради, член Кубанської законодавчої ради, член кубанського уряду, співредактор, згодом редактор газети “Вольное казачество – Вільне козацтво”.

Нар. в козацькій родині ст. Ольгинська на Кубані. Навчався в Кубанській учительській семінарії. У 1912 р. закінчив фіз.-математичний фак-т Петербурзького ун-ту. З 1913 р. – викладач математики початкових класів реальної школи. На думку В. Іваниса, Б. “за царських часів – недруг українців”. Один із творців і співробітників газети “Кубанська думка”. Від 5 березня 1917 р. – член Тимчасового кубанського виконавчого комітету, представник Таманського відділення в Кубанському виконавчому комітеті. Член Кубанської військової ради, член першого кубанського військового уряду.“Козакоман”. За дорученням Південно-східного союзу в листопаді – грудні 1917 р. виконував особливу місію в Києві. Учасник Першого кубанського походу. Від грудня 1918 р. до серпня 1919 р. – член делегації від Кубанської законодавчої ради на Паризькій (Версальській) конференції. У 1920 р. – учасник переговорів Кубанського уряду з Грузією та Польщею. В 1921 р. лишився у Польщі на правах політичного емігранта. Разом із донським козаком М. Фроловимзаснував і редагував газету “Голос козацтва” (7.8.1921 – 7.5.1922).

Від 10 грудня 1927 р. разом із М. Фроловим видавав двотижневик “Вольное казачество – Вільне козацтво”. В жовтні 1922 р. переїхав до Чехословаччини. Навчався в Празькій політехніці. Працював асистентом на кафедрі гідротехніки Української господарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). У 1935 р. – похідний отаман однієї з частин Вільнокозацького руху. У 1938 р. арештовувався белградськоюполіцією (арешт і знущання організував поліцейський чиновник, російський емігрант Н. Губарев). Під час Другої світової війни був арештований французькою поліцією та висланий до Алжиру. 7 січня 1943 р. звільнений і реабілітований. Влітку 1948 р. Загальнокозацьке коло обрало Б. верховним отаманом. Від квітня 1951 р. працював у газеті “Козак”, що виходила в Парижі. У 1958 р. переїхав до США.



БІЛИЙ

Дмитро Дмитрович

(нар. 25.7.1967)

Історик, дослідник Кубані, бандурист; крайовий хорунжий Кальміуської паланки Українського козацтва (1992 – 1994), курінний та крайовий старшина УК (1994 – 1996), голова Ради старійшин Азовського козацького війська (1997), осавул Азовського козацького війська (2001).

Нар. в м. Макіївці Донецької обл. (батьки – вихідці з кубанських станиць Стародерев’янківської та Канівської). Один із організаторів Українського козацтва, делегат Установчої великої ради УК (15.9.1990). Один із засновників Азовського козацького війська УК (1997).

Кандидат історичних наук, доцент, начальник кафедри історії Донецького ін-ту внутрішніх справ (при Донецькому національному ун-ті).Автор книг “Малиновий клин”(К., 1994), “Басаврюк ХХ” (2002), “Заложна душа” (2002).



БІЛИЙ

Сава

Військовий діяч; полковник Чорноморського козацького війська.

Очолив перший загін козаків-переселенців із-за Бугу, який 25 серпня 1792 р. висадився на Тамані.



БЛОХА (ЗДОБУДЬВОЛЯ)

Кость Якович

(10.1.1875 – 9.2.1923)

Військовий діяч; командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії (1918), організатор антиросійського підпілля на Півдні України, повстанський отаман (1921 – 1922).

Нар. 10 січня 1875 р. в козацькій родині в ст. Кримська Таманського відділу Кубанського козацького війська. Закінчив Ярославську гімназію та Чугуївське юнкерське училище. За фахом учитель. Під час Першої світової війни – командир батальйону піхоти 25-го стрілецького полку царської армії. З 1914 до 1918 р. перебував у німецькому полоні у таборі Зальцведель. Організатор українського руху в таборах для військовополонених. Організатор і командир 2-го полку 1-ї Синьої дивізії. За переконаннями – гетьманець. Військове звання – полковник. У 1920 р. – командир бригади УГА. В 1921 – 1922 рр. – організатор українського підпілля на Півдні України, повстанський отаман. У 1922 р. – начальник штабу отамана Чорного Ворона (Платона Черненка). Арештований 17 серпня 1922 р. у Києві. Обвинувачувався “в бандитизмі і організації збройного повстання проти совєтської влади”. 2 лютого 1923 р. надзвичайною сесією Київського губернського трибуналу засуджений до розстрілу. Загинув під час повстання вЛук’янівській в’язниці м. Києва.



БОРЖИНСЬКИЙ

Петро (?– кін. грудня 1918)

Дипломат; голова дипломатичної місії Української Держави на Кубані (1918), полковник.

Під час перебування у Краснодарі підданий цькуванню в російський пресі. Коли психоз досяг апогею, був арештований денікінцями. Незабаром його звільнили з умовою негайно виїхати до України, що він і зробив 20 грудня 1918 р. Та на ст. Волноваха Маріупольського повіту знову був заарештований денікінцями та розстріляний “за ізмєну Родінє”.

БОРОДИНЯ

Іван Парфенович

(24.6.1883 – ?)

Громадсько-політичний діяч; член катеринодарськогогуртка “Полтавців” (складової частини РУП).

Нар. в козацькій родині м. Березань Полтавської губ. Навчався в Полтавському духовному училищі. 1899 р. вступив до Полтавської духовної семінарії, в червні 1902 р. відрахований з неї “за участь у бунті”. Тоді ж приїхав на Кубань. Працював у міській управі. В грудні 1902 р. допитаний за звинуваченням в антиурядовій пропаганді. Перебував під особливим наглядом поліції.



БУРСАК

Федір Якович

(1750 – 1827)

Військовий діяч; запорозький козак, один із перших переселенців на Кубань, отаман Чорноморського козацького війська (22 грудня 1799– 1815), генерал-майор російської армії.

Нар. у сім’ї священика. Походив із дворянського роду Антоновичів із Харківського слобідського полку. Недовчившись у Київській духовній семінарії, втік на Запорожжя, де отримав прізвисько Бурсак. 20 липня 1764 р. вступив на службу козаком. Учасник російсько-турецької війни у складі кінного загону запорожців останнього кошового отамана Петра Калнишевського. У складі Війська вірних козаків під проводом ЗахараЧепіги взяв участь у рос.-турецькій війні 1787 – 1791 рр. Відзначився у боях під час штурму Очакова, Хаджибея, Ізмаїла, Мачина. З 29 грудня 1788 р. – поручик, а з 10 лютого 1791 р. – капітан російської армії. Представлений О. Суворовим до нагороди Золотим знаком за хоробрість під час штурму Ізмаїла. В 1792 – 1793 рр. переселився у складі Чорноморського козацького війська на Кубань. Був обраний військовим скарбником. Входив до складу 12 бунчукових, тобто до кола старшин, які були наділені найвищою владою. 22 грудня 1799 р. імператор Павло I затверджує Б. на посаді отамана ЧКВ. 27 червня 1802 р. підвищений до звання полковника, 17 лютого 1808 р. – до генерал-майора. В 1805 р. організував збір пожертвувань на розвиток освіти. Похованийв м. Катеринодар.



ВАРЕНИК

Василь Степанович

(1816 – 1893)

Письменник, поет, громадський діяч; генерал-майор Кубанського козацького війська.

Нар. в родині осавула. Освіта домашня. Під час Кримської війни – особистий ад’ютант отамана Війська Донського. Працював суддею, катеринодарським поліцмейстером, нотаріусом, військовим архіваріусом. В 1887 р. за 50 років служби йому присвоєно звання полковника. Відомий всьому війську як “кубанський Цицерон”, що не пропускав жодних військових урочистостей, аби не виголосити промови. Частина з них опублікована і є цінним матеріалом для дослідників історії Кубані, н-д, “Слово, сказане 3 лютого 1883 року під час поховання померлого генерал-лейтенанта Павла Денисовича Бабича” або “Мова, як відкрили залізний шлях, збудований від станції Тихорецької до міста Катеринодара (6 травня 1886 р.)”. Із гумористичних оповідань збереглися лише два: “Мова про хузію” (1842) та “Великодня п’ятниця”, написані на чорноморській говірці української мови. Ініціатор впорядкування козацьких могил. Помер у м. Катеринодар.



ВАРРАВА

Іван Федорович

(нар. 1925)

Поет, краєзнавець.

Онук бандуриста Микити Варрави. Зберіг один рукописний збірник пісень, які зібрав на Кубані О. Кошиць. Написав і видав такі книги: “На старих кордонах”, “Золота бандура”, “Козацький шлях” та ін., а також впорядкував збірку “Пісні козаків Кубані” (1966).



ВОРОНИЙ

Микола Кіндратович

(24.11.1871 – 7.6.1938)

Поет, театрознавець, перекладач, громадсько-політичний діяч; член Центральної Ради.

Нар. на Катеринославщині. Навчався у Харківському та Ростовському реальних училищах, з останнього виключений за поширення нелегальної літератури. Продовжив навчання у Віденському та Львівському ун-тах на філософському фак-ті. Перебував під впливом кубанця С. Ерастова (див.). Буваючи неодноразово у 1890-х роках на Кубані, відтворив свої враження у творах. Друкувався на кубанські теми в журналі “Зоря”. Перебував також під впливом І. Франка, був його співробітником. Режисер театру “Руська бесіда”. Актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського та О. Васильєва (1897 – 1901). Член РУП. На поч. 1900-х рр. на запрошення С. Ерастова приїжджає до Катеринодара та влаштовується на працю у банку. Організовує філіал ж. “Донская речь”. Бере активну участь в українському житті Кубані: працював в українських громадських організаціях та гуртках, виступав на любительській сцені, збирав матеріал для видання літературного альманаху.

Пізніше працював у різних установах Харкова, Одеси, Чернігова та всюди брав участь в українському національному та культурному житті. В 1918 р. жив у Ростові і Таганрозі, де працював у місцевих товариствах “Просвіта”, викладавукраїнську мову на курсах українознавства. Наприкінці березня 1934 р. заарештований і висланий з України. Повернувся у 1937 р., мешкав на Кіровоградщині. У квітні 1938 р. заарештований вдруге – за “участь у контрреволюційній військово-повстанській організації”. Розстріляний згідно з вироком особливої трійки УНКВД Одеської області.

ГОЛОВАТИЙ

Антін Андрійович

(1732/1744 – 28.1.1797)

Військовий діяч, перший кубанський кобзар, поет; курінний отаман Запорозької Січі, військовий писар Нової Січі, військовий суддя Війська вірних козаків (1788), один із організаторів Чорноморського козацького війська (1788).

Нар. в м. Нові Санжари Полтавської губ. в родиніукраїнського старшини. Навчався в Київській бурсі (академії). З 1757 р. записався в козаки Васюринського куреня Запорозької Січі. 22 червня 1762 р. обраний курінним отаманом. Талановитий промовець. Із 1764 р. – полковий старшина. Учасник рос.-турецької війни 1768 – 1774 рр., під час якої виявив видатні військові здібності. Особливо відзначився під час взяття Очакова та турецької фортеці на о. Березань, за що був підвищений у званні до підполковника російської армії.

В 1792 р. успішно виконав дипломатичну місію в Петербурзі, отримавши 30 червня 1792 р. грамоту цариці Катерини II, згідно з якою Чорноморському козацькому війську надавалася у вічне користування Тамань з околицями. Один з організаторів переселення українських козаків на Кубань, очолив ту частину переселенців, яка прибула на Кубань влітку 1793 року.

Військовий суддя ЧКВ. Командувач військової флотилії на Чорному морі в рос.-турецькій війні 1787 – 1791 рр. та козацького загону у персидському поході 1796 – 1797 рр. Автор пісні “Ой годі ж нам журитися”, яка тривалий час вважалася неофіційним гімном Чорноморського козацького війська.

Після смерті 14 січня 1797 р. кошового отамана З. Чепіги (див.) обраний кошовим отаманом. Але Г. так і не довідався про це, оскільки під час персидського походу 28 (29) січня 1797 р. помер на півострові Комишеван на березі Каспійського моря.

ГОЛУБ

Олег Олегович

Голова товариства “Чорноморська Січ” таКубанської української “Просвіти”, заснованих на початку 1990-х років у м. Катеринодарі.








ГОНЧАРОВ

К. Ф.

Громадсько-політичний і військовий діяч; член Кубанської ради від ст. Курчанської, голова військової комісії Кубанської ради, член президії, згодом голова Кубанської законодавчої ради; полковник.

Нар. в родині козака-чорноморця ст. Курчанської Таманського відділу Кубанської обл. Прихильно ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. Арештований денікінцями і висланий до м. Стамбула.



ГУЛИК

Мокій Семенович

(1728 / 1732 – 1807)

Військовий козацький діяч, меценат; в. о. отамана Чорноморського козацького війська (16 серпня 1797 – 12 грудня 1798), військовий суддя ЧКВ (із 29 березня 1799).

Нар. у родині українського старшини. З 1755 р. – козак Війська Запорозького. Учасник рос.-турецьких війн 1768 – 1774 та 1787 – 1791 рр. У 1789 р. – командир 4-ї частини козацького флоту. Відзначився під час штурму Очакова та Ізмаїла. 10 лютого 1791 р. – прем’єр-майор. У березні 1792 р. на чолі окремої команди козаків був відряджений оглянути землі Тамані й Кубані і скласти їх топографічний опис. Повернувшись до Слободзеї (8 липня), надав кошовому отаманові вичерпний звіт. Після переселення на Кубань півтора роки служив начальником прикордонної варти. 26 березня 1796 р. призначається військовим осавулом. Від 27 травня 1799 р. – підполковник. В грудні 1799 р. вийшов у відставку за станом здоров’я. Все своє майно заповідав після смерті передати на благодійні цілі. Його внесок на потреби освіти виявився найбільшим у Чорноморії.



ҐАЛАҐАН

Микола Миколайович

(24.9.1882 – після 1955)

Громадсько-політичний і військовий діяч, публіцист, дипломат; член Центральної Ради, Малої Ради, Всеукраїнської ради військових депутатів, делегат Центральної Ради на Кубані.

Нар. в козацькій родині с. Требухів Чернігівської губ. (нині Київська обл.). Навчався в київській гімназії, колегіїП. Ґалаґана. В 1902 р. вступив на природничий фак-т Київського ун-ту. Член РУП. Заарештований 4 лютого 1904 р., перебував півроку в Лук’янівській в’язниці. Учасник Першої світової війни на боці Росії. З 1917 р. член УСДРП. Делегат Другого і Третього всеукраїнських військових з’їздів. Від 6 червня 1917 р. – старшина Українського полку ім. Богдана Хмельницького. На Третьому всеукраїнському військовому з’їзді кооптований до Всеукраїнської ради військових депутатів. 6 грудня 1917 р. разом з Є. Онацьким (див.) за дорученням Центральної Ради виїхав на Кубань і Дон для переговорів з їхніми урядами. Представник УНР при урядах Південно-Східного Союзу та Дону (1918). 5 квітня 1918 р. як дипломатичний представник УНР виїхав до Румунії. Учасник повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського. У січні 1919 р. – голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині. Після підписання урядом УНР Варшавського договору подав у відставку та емігрував до Відня, згодом – до Праги. Організатор і керівник українських організацій на еміграції, зокрема у 1927 – 1939 рр. очолював Українську громаду, викладав в Українському вільному ун-ті. Написав чотиритомну книгу спогадів про Національно-визвольні змагання 1917 – 1920-х років. У травні 1945 р. арештований совєтською контррозвідкою, вивезений до Києва, де й загинув у Лук’янівській в’язниці.



ҐАТАҐОҐУ

Мурад

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради від горців Кавказу.

Черкес. Прихильно ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною.



ҐУЛИҐА

Іван Омелянович

Громадсько-політичний і військовий діяч; командир пластунського корпусу на Турецькому фронті, генерал-лейтенант російської армії, член Кубанської ради від ст. Незамаївської, голова Військової комісії Ради, військовий міністр в уряді В. Іваниса (у вигнанні). Комендант м. Туапсе (1920).



ДОБРОСКОК

Гаврило Васильович

(25.3.1876 /1878?/ – 7.3.1938)

Драматург, прозаїк, громадський діяч, лектор.

Нар. в селянській родині с. Дергачі Харківської губ. Закінчив земську школу і Харківське реальне училище. Працював в історичному архіві Харківського ун-ту. На поч. 1900-х рр. приїхав до Катеринодара. З 1904 р. завідував бібліотекою ім. О. Пушкіна. Член УПСР. Перші публікації – 1896 р. В Катеринодарі опублікував такі книги: “Січовий орел” (1906), “Крамольник” (1907). Під час святкування 100-річного ювілею хорів Кубанського козацького війська була поставлена історична драма Д. “Козацькі прадіди”. Друкувався у багатьох виданнях: “Кубань”, “Кубанская жизнь”, “Зоря”, “Кубанський кур’єр” та ін. У 1920-х рр. вчителював. Заарештований за звинуваченням в організації української націоналістичної групи в Краснодарі. Розстріляний. Реабілітований у 1989 р.

ЕРАСТОВ

Степан Іванович

(19.12.1856 – 13.4.1933)

Громадсько-політичний діяч, письменник, кооператор, видавець, журналіст, меценат українського культурного руху на Кубані; член Центральної Ради (представник Кубані в ЦР).

Нар. в родині священика в м. Катеринодар. Закінчив Кубанську військову гімназію, навчався на математичному фак-ті Київського та юридичному ф-ті Петербурзькогоун-тів, звідки був виключений за неблагонадійність. Початком своєї політичної діяльності вважав 1 жовтня 1879 р. – день вступу в організацію молодих українців “Кіш”. За розповсюдження української нелегальної літератури у 1882 р. заарештований і після ув’язнення висланий на 3 р. до Сибіру. Громадську діяльність продовжив у Катеринодарі, куди повернувся у 1886 р. Ініціатор створення на Кубані легальних українських громадських, кооперативних, просвітніх, доброчинних, економічних товариств. Влаштовував мистецькі виставки, розповсюджував українські книжки, організовував Шевченківські свята. На поч. ХХ ст. повернувся до нелегальних методів роботи.

Член РУП, згодом УСДРП, ще пізніше член ТУП. В автобіографії писав, що “задля поширення українства” викликав на Кубань чимало українців, яким “здобував посади” в Катеринодарі. Організовував “Просвіту” та її філії у станицях, за що відсидів 6 місяців ув’язнення. Організатор Чорноморської громади – кубанської філії РУП (1902). Після закриття катеринодарської “Просвіти” на півроку потрапив до в’язниці. У 1908 р. переїхав до Новоросійська, де організував українське с.-г. товариство, музично-драматичний гурток. У 1917 р. – організатор “Громади”, товариства “Просвіта” і “Українського кооперативу”, кооперативу “Запомога”. Був директором банку. У березні 1917 р. обраний до складу тимчасового ЦК українських автономістів-федералістів. У квітні 1917 р., як найстаршого за віком українського діяча, його обрано головою Всеукраїнського національного конгресу. В 1920 рр. брав активну участь у впровадженні політики українізації Кубані. Помер у м. Сухумі.

ЄМЕЦЬ

Василь Костьович

(15.12.1890 – 6.1.1982)

Світової слави бандурист-віртуоз, бандурний майстер, історик, письменник; член Головної управи Всеукраїнської спілки “Просвіта”, учасник Визвольних змагань у лавах полку ім. гетьмана Петра Дорошенка.

Нар. в с. Жабарівці (тепер смтШарівка Богодухівського р-ну Харківської обл.). Навчався у Харківському та Московському ун-тах, музичні студії продовжив у Берліні і Празі. Перший публічний виступ – 6 грудня 1911 р. в м. Охтирці. Відтоді багато і плідно концертував у Російській імперії. Вчителював уСосницькій дівочій гімназії (1917 – 1918). Учасник оборони Києва у складі куреня Військового міністерства УНР (січень 1918 р.). Учасник походу на Київ об’єднаних українських армій (літо 1919 р.). На еміграції концертував у Чехословаччині, Бельгії, Франції, Канаді й США. Організатор Першої кубанської кобзарської школи (Катеринодар, 1913), Першої державної кобзарської капели (Київ, 1918) та Другої капели бандуристів (Прага, 1923). Автор праць: “Кобза. Скільки слів про український національний інструмент та його походження” (Берлін, 1921), “Кобзарі старих часів” (Берлін, 1921), “Кобза та кобзарі” (Берлін, 1923), “У золоте 50-річчя на службі Україні” (Голлівуд – Торонто, 1961). Помер у США.



ЖАРКО

Яків Васильович

(13.11.1861 – 25.5.1933)

Український письменник, актор, громадсько-політичний діяч.

Нар. у м. Полтава в родині колезького асесора, в якій панував культ книг, музики і театрального мистецтва. Ще в гімназії став на революційний шлях, що й стало причиною виключення. Неодноразово затримувався та арештовувався. Закінчив земську фельдшерську школу. Перша збірка віршів просякнута любов’ю до України (“Перші ліричні твори”, 1884). У 1886 – 1896 рр. – актор театральних груп М. Старицького, М. Кропивницького і П. Саксаганського. Друга збірка віршів (“Молодим. Пісні і думи”, 1891) недопущена до друку цензурою. Публікувався в “Літературно-науковому віснику”, редагованому І. Франком. В 1896 р. в Санкт-Петербурзі вийшла збірка його байок. Влітку 1903 р. переїжджає на Кубань, оселяється у Катеринодарі. Катеринодарський період – найплідніший з творчого погляду: збірник “Пісні” (1905), “Байки” (1912), “Катеринодарцям” (1912), історичний нарис “На Кубані” (1912), “Балади і легенди” (1913), а також підбірки до антології “Українська муза” (1908) і до “Збірника українських байок” (1915). Один з організаторів і керівників катеринодарської “Просвіти” та катеринодарського відділення РУП.

У 1920-х рр. – на різних посадах у Кубанському художньому музеї. В 1929 р. у зв’язку з публікацією віршів “З єгипетського циклу” був заарештований за підозрою в шпигунстві на користь Великої Британії. Арешти, обшуки і допити тривали до самої смерті. Зацькований переслідуваннями, помер. Похований на Всіхсвятському кладовищі в м. Краснодар. Архів Ж. зберігається в Ін-ті літератури ім. Тараса Шевченка в Києві.



ЖУК

С. В.

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської крайової ради, член комітету Товариства кубанців у Чехословаччині.

Чорноморець. Прихильно ставився до ідеї тісногоспівробітництва з Україною. Арештований денікінцями і депортований до Стамбула.



ЗАБОРА

Василь Григорович

(1856 – ?)

Громадський діяч.

Студент Київського ун-ту. У березні 1878 р. брав участь у студентських заворушеннях, внаслідок чого був виключений із забороною два роки вступати до вищих навчальних закладів. Член українського гуртка “Чорноморці”. Вів антиурядову пропаганду серед селян. Закінчив медичний фак-т ун-ту у 1882 р. На поч. 1900-х рр. – лікар у Кубанській обл.



ЗАХАРЧЕНКО

Віктор Гаврилович

(нар. 22.3.1938)

Керівник Державного академічного кубанського козачого хору.

Козак ст. Дядьківської, що на Кубані. Народний артист Росії. Видав збірку “Народні пісні Кубані”.



ЗОЛОТАРЕНКО

Василь Федорович

(1818 – 1872)

Кубанський письменник, етнограф, мемуарист, педагог.

Нар. в родині пономаря Катеринодарського собору. Закінчив Ставропольське духовне училище та Астраханську духовну семінарію (1840). Написав нарис про К. Росинського (1849). Автор памфлету “Плач Василя біля ріки Кубані. Розповідь про Катеринодар, головне місто Чорноморського козацького війська” – цінного джерела про культуру Кубані, місцевий побут та життя катеринодарської громадськості. До наших днів не дійшла драма З. “Тезей і Аріадна” та чимало інших творів. Помер у м. Петербург.


ІВАНИС

Василь Миколайович

(21.3.1888– після 1958)

Див. розділ “Оборонець незалежності Кубані Василь Іванис”.






ІВАСЮК

Іван Васильович

Громадсько-політичний діяч; міністр фінансів кубанського уряду.

Походив із м. Хотин (нині Чернівецької обл.). Закінчив учительський ін-т. Учителював. Виступав за самостійність Кубані. До 1917 р. – директор кооперативного банку “Центросоюз” у Катеринодарі. Останній голова Кубанськоїукраїнської національної ради (політичний орган українців Кубані), мета якої – приєднання Кубані до України. На еміграції видав книгу “Кубань”.



КАНІВЕЦЬКИЙ

Микола Миколайович

(1857 – 1911)

Письменник.

Нар. в Керчі. Навчався в гімназіях Керчі, Катеринодара та Бердянська, Петербурзькому ун-ті. Автор книги “З минулого Чорноморії” (1899), що складена з оповідань про минуле життя кубанських козаків.



КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ

Пилип Йосипович

(1882 – 1942)

Поет, прозаїк.

Прибув на Кубань у 1904 р. з с. Деркачиха, що на Великій Україні, рятуючись від переслідувань поліції. Вчителював ус. Успенському. Перша поетична збірна – “Відгуки життя” (1907). Публікувався в багатьох газетах та журналах, зокрема в “Літературно-науковому віснику”. Вів антиурядову пропаганду. У квітні 1909 р. запроторений до Армавірської в’язниці. На суді виправданий. У 1920-х рр. збирав на Кубані матеріали з історії Національно-визвольних змагань. У 1932 р. видає роман “Шурган”. В 1937 р. репресований. Посмертно реабілітований.

КАТАЄНКО

Кузьма Пилипович

(12.10.1903 – 1980)

Письменник, журналіст, бандурист.

Нар. в ст. Челбаська на Кубані.

Під час Визвольних змагань 1917 – 1920-х рр. був на боці ворога (боєць ЧОНу Красної армії). Навчався вХарківському ун-ті. Учасник української самодіяльності. Видав роман “Живі зустрінуться” (К.: Радянський письменник, 1975), написаний із позицій бійця ЧОНу, який брав участь у розгромі десанту Сергія Улагая. Серед його творів – “Життєпис” (1979). Помер у м. Краснодар. На смерть К. некролог підписали О. Гончар, А. Дімаров, Б. Харчук, Д. Міщенко.



КАЩЕНКО

Андріан Феофанович

(1.10.1858 – 29.3.1921)

Письменник, видавець, талановитий популяризатор історії запорозьких козаків; дійсний статський радник.

Нар. на хут. Веселий (нині Вільнянського р-ну Запорізької обл.). Походив із дворянського роду. Закінчив юнкерське училище. Служив контролером на залізницях уКатеринославі, Пермі, Петербурзі, Туапсе. Писати почав пізно. Перші публікації – в 1900 р. Козацьку тему відкрив для себе на Кубані, де працював старшим контролером на залізниці Туапсе – Армавір – Майкоп. У Туапсе ним написано 6 книг, в т. ч. “Над Кодацьким порогом”, “Під Корсунем”, “В запалі боротьби”. В Туапсе вів просвітницьку діяльність. Помер у м. Катеринослав (нині Дніпропетровськ).



КИРІЙ

Олексій Андрійович

(11.2.1889 – 5.1.1954)

Поет, перекладач.

Нар. в бідняцькій родині с. Крупичполе (нині Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). Батько щороку ходив на заробітки на Кубань. Після закінчення трикласної школи служив “хлопчиком” у лавках купців. В 1906 р. разом із батьками переїжджає на Кубань, де влаштовується писарем в окружний суд. Перша збірка віршів – “Рідна нива” (1910). Рання лірика просякнута спогадами про рідні місця, ностальгією за Великою Україною. Наступні книги: “Збірка поезій” (1926), “У ногу з днями” (1931). Перекладав адигейські пісні на українську мову. В 1932 р. (під ред. М. Рильського) вийшла складена ним збірка черкеських пісень, легенд і міфів – українською мовою. Російською мовою написав поему “Адиге” (1948) – про долю адигейського народу з часів Кавказької війни до встановлення колгоспного ладу. Репресований совєтською владою. Помер у м. Краснодар.



КИЯШКО

Іван Іванович

(27.5.1864 – 18.11.1925)

Історик; осавул Кубанського козацького війська.

Нар. в ст. Іркліївська Кубанської області. Навчався в Кубанській військовій класичній гімназії, потім – у Ставропольському училищі. У 1902 – 1917 рр. – архіваріус Кубанського козацького війська. Автор низки робіт з історії заселення Кубані, участі кубанців у війні 1812 р., про кубанські монастирі та військові хори. Написав біографії К. Росинського, П. Бабича, О. Бурсака та ін. Арештований ЧК 27 лютого 1921 р. Звільнений під підписку про невиїзд 13 червня 1921 р. Помер у м. Краснодар.



КОВАЛЕНКО

Федір Якимович

(16.5.1866 – 2.9.1919)

Громадський діяч, просвітитель, колекціонер, засновник першої картинної галереї на Північному Кавказі, що започаткувала Катеринодарську міську картинну галерею ім. Ф. Коваленка.

Нар. в м. Опішня Зіньківського повіту Полтавської губ. На Кубані з 15 років. Помер у м. Катеринодар.

КОКУНЬКО

Петро Іванович

(10.6.1851 – 10.6.1939)

Військовий і громадсько-політичний діяч; отаман Єйського відділу Кубанського козацького війська (з 1910 р.), член Кубанської ради від ст. Уманської (1917), генерал-лейтенант царської армії.

Нар. в родині осавула в ст. Новодерев’янківська (за ін. даними – в ст. Должанська), що на Кубані. Закінчив Московське Олександрівське військове училище та Військову академію. Командир 1-го Хоперського полку. Захисник інтересів козацтва. Від початку 1920 р. – голова делегації зі збереження військових регалій. Помер у м. Белград. Похований у м. Земун.



КОНЦЕВИЧ

Григорій Митрофанович

(17.11.1863– 26.12.1937)

Видатний музикознавець, композитор, хормейстер, фольклорист, педагог, автор навчальних посібників зі співів для шкіл; регент Кубанського військового хору.

Нар. в ст. Старонижньостеблівська на Кубані. Закінчив Кубанську учительську семінарію (1863). Вчителював. Навчався на регентських курсах Петербурзької придворної співочої капели. Регент Кубанського військового співочого хору (1892 – 1906), для якого зробив обробки 200 пісень чорноморських козаків, зокрема таких: “Тиха Кубань бережечки зносить”, “Задумала вража баба”, “Їхав козак за Кубань”, “Ой летів Орел”, “Чайка”, “Ой Морозе, та Морозенку”, “Вийшли в поле косарі”. 5 квітня 1913 р. виступив із великою доповіддю про пісенний фольклор Кубані, його зв’язок з українською піснею, особливу увагу було звернено на пісні кубанських чумаків. Записував і пісні кубанських козаків-лінійців. Записав 200 народних пісень і танцювальних мелодій Адигеї.

В 1937 р. створив Кубанський козачий хор. 30 серпня 1937 р. був заарештований за звинуваченням у спробі замаху наЙ. Сталіна. Розстріляний. Його унікальна колекція кубанських народних пісень, нотних збірників, книг (усього 12846 одиниць) знищена росіянами. Реабілітований18 квітня 1989 р.



КОРОЛЕНКО

Прокіп Петрович

(5.7.1834 – 6.2.1912)

Історик, краєзнавець; архіваріус Кубанського козацького війська (1893 – 1902).

Нар. на хуторі біля ст. Павлівська в Чорноморії. Систематичної освіти не мав. На військовій службі з 5 червня 1851 р. Учасник багатьох воєнних кампаній. Автор понад 30 робіт з історії Кубані. Помер ум. Ставрополь.



КОСОЛАП

Петро Висоєвич

(16.12.1839 – 8.2.1910)

Художник, вчитель.

Нар. у м. Катеринодар в козацькій родині. ЗакінчивПавлівський кадетський корпус. Після отримання в 1856 р. старшинського звання брав участь у Кавказькій та Кримській війнах у складі пластунської сотні. У 1861 – 1867 рр. навчався в Імператорській академії мистецтв. Викладав каліграфію в Кубанському Маріїнському жіночому училищі. В 1894 р. взяв участь в конкурсі на кращий проект пам’ятника чорноморським козакам, які в серпні 1792 р. висадилися в Тамані. Образ запорожця, створений К., втілений у цьому пам’ятнику (відкритий 5 жовтня 1911 р., вже після смерті художника).

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Тимофій Терентійович

(? – 18.2.1800)

Військовий діяч; військовий писар Чорноморського козацького війська (1789), військовий отаман ЧКВ (27.6.1797 – 15.11.1799).

В 1760 р. записався у козаки. Після розгрому Запорозької Січі служив у Самарському земському правлінні (1777). Учасник взяття Очакова, Хаджибея, Аккермана, Бендер. Особливо відзначився під час штурму Ізмаїла, за що отримав звання підполковника. На Кубань прибув 1793 р. у складі військового уряду. Похований у Катеринодарській фортеці.



КОШИЦЬ

Олександр Антонович

(1875 – 1944)

Визначний диригент, композитор, етнограф, фольклорист; голова Музичного відділу Головного управління справ мистецтв і культури Української Держави (1918), диригент Української республіканської капели (з 1919).

Родом із Київщини. Після закінчення Київської духовної академії (1901) працював на Кубані, у Ставропольському жіночому училищі. В 1903 – 1905 рр. зібрав 1000 українських кубанських пісень із варіантами (зберігся лише один збірник). У “Спогадах” К. писав: “В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: “У нас, на Україні…” Взагалі ж співучість кубанських козаків… була дійсно надзвичайна… З їх очей співаючих на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Доля дала мені найбільше щастя – балакати неначе в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання…”

Після закінчення Музичної школи Миколи Лисенка (1912) працював в Імператорській музичній школі, театріМ. Садовського, Київській міській опері. У 1918 р. – співорганізатор Української республіканської капели, з якою у 1919 – 1924 рр. відбув концертну подорож до Західної Європи та Америки. З 1926 р. жив у Нью-Йорку. Виховав цілу плеяду хорових диригентів. Один із кращих знавців і популяризаторів української народної пісні та церковного співу. Автор 5 літургій, окремих співів, обробок народних пісень, написав кілька книг. Помер у м. Вінніпег.



КРАВЧЕНКО

Кость Васильович

(1888– 1944?)

Бандурист.

Нар. у м. Єйськ. 1917 року намагався створити при катеринодарській “Просвіті”Першу кубанську капелу бандуристів. Помер у м. Уфа.





КРИКУН

Савка

Громадсько-політичний та військовий діяч, вчитель; отаман ст. Полтавської, сотник.

У 1920 р. організатор “відділів порядку”, згодом – Гайдамацького полку і Гайдамацької дивізії, велику частку яких становила національно свідома українська інтелігенція. За свідченням В. Іваниса, “це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли”. В. Іванис називав К. “соломяним вогнем”. Пізніше співпрацював із совєтською владою.


КУЛАБУХОВ

Олексій Іванович

(1880 – 7.11.1919)

Священик, громадський діяч, дипломат; член Кубанської ради, член Кубанської законодавчої ради, міністр внутрішніх справ кубанського уряду.

Нар. у ст. Новопокровська на Кубані в родині козака-лінійця. Після закінчення Ставропольської духовної семінарії працював 10 р. священиком.Мав велику довіру серед козацтва. Прихильно ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. Після відставки К. Бардіжа (див.) очолив Міністерство внутрішніх справ кубанського уряду. В березні 1918 р. арештований червоногвардійцями, але з-під варти втік. Після звільнення Кубані від більшовиків знову зайняв посаду міністра внутрішніх справ (в уряді Л. Бича. –Див.). Після відставки уряду (через незгоду з політикою А. Денікіна) призначений членом делегації від Кубанської законодавчої ради на Паризьку (Версальську) мирну конференцію (1919). Разом з іншими делегатами Кубані розробив і підписав проект Договору дружби з кавказькими горцями. У вересні кубанська делегація направила К. для доповіді Кубанській законодавчій раді з пропозицією затвердити договір. Цевикликало гнів А. Денікіна, з його наказу К. було арештовано. Військово-польовий суд із вірних А. Денікіну осіб на чолі з полковником І. Кам’янецьким нашвидкуруч засудив К. до страти. 7 (20) листопада 1919 р. його повісили коло могил М. Рябовола і К. Бардіжа. До грудей засудженого було почеплено табличку: “За измену России и казачеству”. Дві доби білогвардійська влада не дозволяла зняти тіло, врешті, заборонила ховати і викинула тіло на смітник. Це вбивство викликало величезний резонанс серед кубанських козаків, які почали масово кидати Добровольчу армію генерала А. Денікіна. Вбивство К. стало однією з причин розвалу денікінської армії.

КУРГАНСЬКИЙ

Павло Іванович

(1879 – 31.8.1957)

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, член Кубанської законодавчої ради, голова кубанського уряду (1919).

Нар. в ст. Новодерев’янківська на Кубані в родині українського козака-чорноморця. Слідчий окружного суду в Катеринодарі. Голова правління Кубансько-Чорноморської залізниці. За твердженням В. Іваниса, “до українства П. І. Курганський був досить байдужим, але у важливих моментах українства зрадити не міг”. На еміграції зберігав архів Я. Кухаренка і його листування з Тарасом Шевченком. Помер у м. Белград (Югославія).



КУХАРЕНКО

Яків Герасимович

(1799 – 26.9.1862)

Історик, письменник, етнограф; наказний отаман Чорноморського козацького війська (1852 – 1856).

Нар. у ст. Медведівська, що на Кубані, в родині запорозького козака – пізніше полковника ЧКВ. Після закінчення Катеринодарського повітового училища (1814) – на військовій службі. В 1823 р. підвищений у званні до хорунжого. В 1836 р. – підполковник, 1846 р. – полковник, 1853 р. – генерал-майор. У 1851 р. – отаман Азовського козацького війська. Від жовтня 1852 р. до30 червня 1856 р. – наказний отаман ЧКВ. Ініціатор об’єднання Чорноморського козацького і Лінійного козацького в Кубанське козацьке військо. У 1861 – 1862 рр. – начальник Нижньокубанської кордонної лінії. В 1841 р. познайомився у Петербурзі з Тарасом Шевченком, з яким підтримував дружбу до його смерті (збереглося 12 листів Тараса Шевченка і 7 листів К.).

Автор багатьох праць, які писав на чорноморській говірці української мови. Перша відома праця – “Історичні записки про військо Чорноморське” (1836). Деякі твори написані під сильним впливом І. Котляревського. За твердженнями дослідників, К. мав вплив на розвиток української літератури, зокрема на творчість Тараса Шевченка (драма “Назар Стодоля”, поема “Кавказ” та ін.). В 1840-і рр. написав такі твори: “Козак Мамай”, “Сирота-мова”, “Вороний кінь”, “Пластуни”, “Вівці й чабани в Чорноморії”. Праця К. “Чорноморський побит на Кубані” (1836) була перероблена М. Старицьким, під назвою “Чорноморці” (музика М. Лисенка) увійшла до класичного репертуару українських музичних театрів. До нас не дійшли такі твори К.: “Чорноморський побит на Кубані” (друга частина – була анонсована у журналі “Основа” напередодні закриття), “Слава Чорноморська”, “Чорноморське характерництво” та ін.

19 вересня 1862 р., будучи пораненим, потрапив у полон до абадзехів. Помер у неволі від ран у гірському аулі коло м. Майкоп. Син викупив тіло у горців. Похований у м. Катеринодар. Могила не збереглася.



ЛЕВИТСЬКИЙ

Микола Григорович (Васильович?)

(1880 – 1935?)

Громадсько-політичний діяч, дипломат, правник; член Центральної Ради (від Кубані) і Українського генерального військового комітету, поручик російської армії (1917).

На Всеукраїнському національному конгресі у квітні 1917 р. у Києві представляв українську громаду Кубані. В ЦР очолював агітаційно-просвітній відділ. Член УПСР. Член української делегації на мирних переговорах у Бересті-Литовському (нині м. Брест). Із квітня 1918 р. – представник УНР у Туреччині. За Української Держави очолював департамент чужоземних зносин Міністерства закордонних справ, входив до складу української делегації на переговорах із РСФСР. За Директорії УНР працював в українській дипломатичній місії у Франції, брав участь у роботі Паризької (Версальської) мирної конференції. У 1925 р. повернувся до УССР. Засуджений у справі т. зв. Українського національного центру (1931). Помер на засланні в Красноярському краї.



МАКАРЕНКО

Захар Леонтійович

(6.4.1893 – 25.5.1948)

Громадський і військовий діяч.

Нар. 6 квітня 1893 р. у родині козака-чорноморця в ст. Новощербинівська, заснованій 1825 р. українськими козаками. Закінчив Оренбурзьке козацьке училище. Під час Першої світової війни – старшина 1-го Полтавського козацького полкуросійської армії. Учасник Першого і Другого кубанських походів. Борець за козацьку ідею. В часи Другої світової війни воював на боці противників СССР. Помер у таборі Келленберг.



МАКАРЕНКО

Іван Леонтійович

(4.1.1882 – 6.5.1945)

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради відст. Новощербинівської (1917), голова комісії з вироблення Положення про козацьке самоврядування, голова Народних зборів Кубані, заступник голови військового уряду, товариш голови кубанського уряду.

Нар. у козацькій родині ст. Новощербинівська на Кубані. Закінчив Кубанську вчительську семінарію, працював учителем. Першу світову війну закінчив у званні хорунжого. Борець за козацьку ідею.“Апостол ідеї Південно-Східного Союзу” (П. Сулятицький). Заступник голови Південно-Східного Союзу козацьких військ. Автор теорії, згідно з якою козаки вважались окремою нацією. Тези його концепції були покладені в основу Кубанської конституції. Учасник Першого кубанського походу. У 1919 р. різко протестував протиденікінського терору. Вимушений переховуватися, а в березні – емігрувати. Жив у Чехословаччині. Випадково загинув під час антинімецького повстання у м. Прага.



МАКАРЕНКО

Петро Леонтійович

(6.7.1888 – 13.5.1970)

Кубанський педагог і політичний діяч; член Кубанськоїкрайової ради від ст. Незамаївської (1917), член Законодавчої ради.

Нар. у козацькій родині ст. Новощербинівська. В 1907 р. закінчив Кубанську вчительську семінарію. Борець за козацьку ідею. Наполягав на винятковому праві козаків на владу в Приазов’ї, що призвело до розколу кубанців. Уповноважений Кубані на переговорах про союзні стосунки з Доном. У жовтні 1918 р. – член Кубанської надзвичайної місії до України. 8 травня денікінський полковник Карташов організував на життя М. невдалий замах. У листопаді 1919 р.арештований денікінцями і висланий ними до Стамбула. Виїхавши до Чехословаччини, у Празі створив Кубанський архів, який ліг в основу чотиритомного видання “Трагедія козацтва”. За його активної участі в 1927 р. вийшов збірник “Кубань”. Під час Другої світової війни разом із братом Захаром був у Російському корпусі, який воював проти СССР. Наприкінці 1948 р. виїхав до Південної Америки. Працював у Національному банку Венесуели. Видав кілька книг. Помер у м. Каракас (Венесуела).



МАЛАМА

Яків Дмитрович

(4.11.1841 – 1912)

Військовий діяч; нач. штабу Кубанського козацького війська (з березня 1885 р.), нач. штабу Кавказької військової округи (з 1890), наказний отаман Кубанського козацького війська (1892 – 1904), начальник Кубанської області, командувач військами Кавказької військової округи, генерал-лейтенант російської армії.

Нар. в Катеринославській губ. Навчався в Петровському кадетському корпусі (Полтава) та Костянтинівському військовому училищі і Академії Генерального штабу. Направлений до штабу Кавказького військового округу (1868). Брав участь у російсько-турецькій війні 1877 – 1878 рр. Дотримувався ліберальних поглядів, підтримував різноманітні культурні ініціативи. Саме за його керівництва широко святкувався 100-річний ювілей переселення чорноморських козаків на Кубань. У 1901 р. безуспішно звертався до історика Д. Яворницького з пропозицією написати історію кубанського козацтва. Помер у м. Петербург.



МАНДРИКА

Микита Іванович

(28.9.1886 – 20.8.1979)

Український поет, дипломат, громадсько-політичний діяч, кооператор; член Центральної Ради, радник українського посольства на Кубані та в Туреччині, представник кубанського уряду в Японії та на Далекому Сході (1919).

Нар. в Києві. Походив від запорозьких козаків Калниболотського куреня. Освіту здобув у вищих навчальних закладах Києва, Софії, Праги, вивчав літературу, агрономію, соціологію, економіку, політологію, право. Учасник революційного руху. З 1901 р. пише ліричні вірші, публікується з 1907 р. Перша збірка віршів – “Пісні про Анемону” (Київ, 1917). Публікує вірші в газеті “Кубанська зоря”, окремим виданням виходить книга нарисів “Останні часи Січі Запорозької і початок козацького війська Чорноморського” (Катеринодар, 1919). Перші роки еміграції – в Греції, Туреччині, Болгарії, Чехословаччині. З 1928 р. в Канаді. У м. Вінніпегу редагує газету “Правда і воля”, працює в бібліотеці місцевої “Просвіти”. Референт Української національної ради, голова Товаристваукраїнської культури, Голова місцевого відділу УВАН. Написав бл. 20 книг та брошур, у т. ч. “Історію української літератури в Канаді” (англ. мовою). Помер у м. Вінніпег (Канада).

МАНЖУЛА

Степан Федорович

(1885 – 1945?)

Дивися розділ “Степан Манжула – борець за об’єднання Кубані з Україною”.







МАСЛОВ

Микола Васильович

(4.5.1878 – ?)

Громадсько-політичний діяч.

Нар. в родині службовця с. Тарандинці Лубенського повіту Полтавської губ. З 1887 р. навчався в Лубенській, із 1892 р. – в Прилуцькій гімназіях, з 1898 р. – в Санкт-Петербурзькому ун-ті. В 1901 р. звинувачений у державному злочині, внаслідок чого виключений з ун-ту. Влітку 1902 р. приїхав до Катеринодара. Член катеринодарського гуртка “Полтавців”, складової частини РУП. У грудні 1902 р. – під слідством. Відданий під особливий нагляд поліції.



МІХНОВСЬКИЙ

Микола Іванович

(26.11.1873 – 3.5.1924)

Державний, політичний, військовий і громадський діяч, публіцист, правник, журналіст, редактор, видавець; член Центральної Ради та Українського генерального військового комітету.

Нар. в козацько-священичій родині с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Київська обл.).Закінчив Прилуцьку гімназію (1890). Навчаючись на I курсі Київського університету, став членом “Молодої громади”. Провідник таємної студентської організації Братство тарасівців. У 1899 р. відкрив у Харкові приватну адвокатську контору. Один із творців Революційної української партії (1900). Провідник та ідеолог Української народної партії, що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. При УНП була створена напіввійськова організація “Оборона України”, яка здійснила низку терористичних актів у Харкові та Києві. Твори М. “Самостійна Україна “ (1900), “Робітницька справа у програмі УНП”, “Справа української інтелігенції в програмі УНП”, “Десять заповідей УНП” та ін. стали основоположними для багатьох поколінь українських націоналістів. Обороняв на судових процесах українських селян, які брали участь у заворушеннях під час революції 1905 р., зокрема учасників Вереміївської бучі. Засновник часописів “Самостійна Україна” (1905), “Хлібороб” (1905), “Запоріжжя” (1906), “Слобожанщина” (1906), “Сніп” (1912 – 1913). Провідник Українського військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка. Ініціатор створення Українського військового організаційного комітету, організатор двох перших полків Української армії – Першого Українського полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького і полку ім. гетьмана Павла Полуботка. Один з організаторів Всеукраїнського національного конгресу (квітень 1917), Першого (травень 1917) та Другого (червень 1917) всеукраїнських військових з’їздів. Один з організаторів Української демократичної хліборобської партії. На поч. 1920 р.виїхав до Новоросійська. Працював у кооперативних установах, вчителював у ст. Полтавській. Повернувся до Києва у 1924 р. Закінчив життя самогубством.




МОВА (ЛИМАНСЬКИЙ)

Василь Семенович

(13.1.1842 – 13.6.1891)

Поет, письменник, драматург, історик, мемуарист, перекладач, філолог.

Нар. в родині сотника Стародерев’янківського куреня Чорноморського козацького війська на хут. Солодкий Лиман. Закінчив Уманське училище. Вже в Катеринодарській чоловічій гімназії, де панував культ поезії І. Котляревського і Тараса Шевченка, почав писати перші вірші українською мовою. Велику роль у становленні М. відіграв Я. Кухаренко, який протегував юному поетові, та пізніше– О. Кониський. Вчився на філологічному та юридичному фак-тах Харківського ун-ту, де увійшов до українського студентського об’єднання “Громада”, яке вело просвітницьку роботу. Перші публікації – в 1861 р., серед них – статті на захист поезії Тараса Шевченка, поема “Троїсте кохання”. Внаслідок антиукраїнської політики Росії був змушений – як український письменник – ховатися за псевдонімами В. Лиманський, В. Мигуцький та В. Мигученко. У своїх творах змальовував долі українців Кубані, роздумував над долею України, проблемами денаціоналізації і пов’язаною з ними деморалізацією. Уклав російсько-український словник. Працював учителем, судовим слідчим, суддею. Помер у м. Катеринодар. Багато творів утрачено.



НАМІТОК

Айтеч (Айтек) Алієвич

(бл. 1885 – 26.7.1963)

Громадсько-політичний діяч; член Крайової та Законодавчої рад, міністр юстиції кубанського уряду, делегат на Паризькій (Версальській) мирній конференції (1919).

Черкес. Прихильно ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. А. Денікін видав наказ про військово-польовий суд над ним, як членом кубанської делегації, що підписав проект Договору про дружбу з горцями. Помер у м. Стамбул.

НИРКО

Олексій Федорович

(нар. 1.1.1926)

Історик, бандурист, педагог, краєзнавець, дослідник історії Кубані, зокрема історії кубанського кобзарства; голова Ялтинської “Просвіти” (1988 – 1991), голова кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму, заслужений працівник культури України, в. о. декана ф-та гри на музичних інструментах Кримського державного гуманітарного ін-та.

Нар. в с. Мар’янське Апостолівського р-ну Дніпропетровської обл. Дитячі роки пройшли в с. Нова Січ, куди переїхала родина. Тут пережив Голодомор, під час якого померла його прабабуся Параска Прохорець та прадід Сава Нирко. Тоді ж був арештований його батько – Федір Савич (1903 – 1958). В 1938 р. батько був засуджений вдруге – до 5 років позбавлення волі. До музики Н. прилучив січовий стрілець Лука Карамельський. Закінчив Львівський культурно-освітній технікум. Навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка та закінчити не зміг, бо 3 червня 1950 р. був заарештований, а 27 липня засуджений до 10 р. “ісправітєльно-трудових работ” та 5 р. заслання за “антирадянську діяльність”. Покарання відбував у Молотовській обл. (“Косьвінлаг”, ОЛП № 8, селище Широкінське). Звільнений 1956 р. Реабілітований.

Кобзарську діяльність почав у 1956 – 1957 рр. в с. Нова Січ та м. Нікополі.

Нині живе у м. Ялті, де створив Музей кобзарського мистецтва Криму та Кубані (при Ялтинському гуманітарному ін-ті, 1984), кобзарську бібліотеку. Викладач класів бандури Ялтинської музичної школи та Ялтинського педагогічного училища (тепер Ялтинський гуманітарний ін-т). Створив три капели бандуристок: ім. С. Руданського, “Пролісок” та “Зоряниця” (всім присвоєно звання народних). Виступав із ними у Франції, Угорщині, Польщі, Югославії, Туреччині, Греції, Білорусі, Росії. Створив також п’ять ансамблів. Має низку власних обробок різних творів для бандури. Як бандурист та керівник-диригент капел неодноразово нагороджувався дипломами та медалями.

ОБАБКО

Олексій Петрович

(1883 – 1971)

Громадський діяч, історик, вчитель, кобзар; керівник Другої кубанської кобзарської школи (1916).

Нар. в ст. Охтанизівська, що на Кубані. Випускник Першої кобзарської школи на Кубані. Автор першої історичної довідки про ст. Охтанизівську.



ОМЕЛЬЧЕНКО

Гнат Архипович

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, член делегації Кубані на переговорах із Гетьманом Української Держави Павлом Скоропадським (1918).

Нар. у родині козака-чорноморця. На урядовій нараді у Новочеркаську голосував на союз із Добармією, проти союзу з Україною. Арештовувався денікінцями, висланий ними до Стамбула.



ОНАЦЬКИЙ

Євген Дементійович

(13.1.1894 – 27.10.1979)

Громадсько-політичний діяч, журналіст, історик, лінгвіст; член Центральної Ради, завідувач Секретаріату, секретар Центральної Ради, делегат Центральної Ради на Кубані (1917 – 1918).

Нар. в м. Глухів (нині Сумська обл.). Член ТУП, пізніше – УПСФ (1917). У листопаді 1917 р. вів переговори з урядом козацьких військ у Катеринодарі та Новочеркаську. У 1920 р. – керівник пресового бюро української дипломатичної місії у Римі, згодом її керівник. Член ОУН із 1929 р. Керівник ОУН в Італії. В 1936 – 1940 рр. – професор Вищого східного університету в м. Неаполі, в 1940 – 1943 рр. – лектор Римського університету. З 1945 р. – в Аргентині. У 1947 р. – один із засновників та голова Спілки українських науковців, митців і літераторів. Голова Української центральної репрезентації (1954 – 1960), голова її Ради (1960 – 1963). У Буенос-Айресі редагував націоналістичний тижневик “Наш клич”, часопис “Дзвін”, альманах “Відродження”. Автор таких праць: “Українська теоретична граматика для італійців” (1937), “Словник українсько-італійський” (1941), “Основи суспільного ладу” (1941, 1949), “Сторінки із римського щоденника. 1942 – 1943” (тт.1 – 2), “По похилій площині: записки українського журналіста і дипломата. 1919 – 1921” (тт. 1 – 2, 1962, 1969), “Українсько-італійський словник” (1977) та ін. Автор “Української малої енциклопедії” (1957 – 1963). Помер у м. Буенос-Айрес.



ПЕТЛЮРА

Симон Васильович

(10.5.1879 – 26.5.1926)

Державний, громадсько-політичний і військовий діяч, журналіст, редактор; член Центральної Ради, член Малої Ради (1917), голова Української фронтової ради Західного фронту (квітень 1917 р.), голова УГВК (із 15.6.1917), голова Всеукраїнського союзу земств (1918), Головний отаман Армії УНР (із листопада 1918), Голова Директорії УНР (із 9.5.1919).

Нар. в родині міщан у м. Полтава. Закінчив Полтавське духовне училище (1896). Навчався у Полтавській духовній семінарії, з якої виключений 1901 року за політичну діяльність. Член РУП. Намагаючись врятуватись від арешту, в серпні 1902 р. прибув на Кубань. Із вересня 1902 р. – вчитель 5-го міського початкового училища. У грудні 1902 р. допитаний у справі поширення “українофільських антиурядових” прокламацій “До чорноморських козаків”. Був арештований і утримувався в камері-одиночці обласної тюрми. 18 лютого випущений за станом здоров’я. Разом із С. Ерастовим (див.),К. Безкровним (див.),П. Понятенком (див.) іГ. Ткаченком (див.) створив Чорноморську вільну громаду – осередок РУП. У 1904 р. знову допитувався за звинуваченням у зберіганні революційних видань.

Як член Товариства любителів вивчення Кубанської області, на одному із засідань прочитав доповідь “Малоросійський народний епос і його співці-кобзарі”. Працював у експедиції члена-кореспондента Російської академії наук Ф. Щербини (див.). Співпрацював із ним у підготовці “Історії Кубанського козацького війська”.

1904 р. виїхав до Києва, де співпрацював з газетою “Громадська думка”. З осені 1904 р. – у Львові, де тоді містився Закордонний комітет РУП. Редактор часопису РУП “Селянин” (1905). З грудня 1905 р. – член ЦК УСДРП. Секретар газети “Рада” (1907). З травня 1907 р. – редактор газети УСДРП “Слово”. Редактор журналу “Украинская жизнь” (1912 – 1914). В 1916 р. мобілізований, обіймав посаду заступника уповноваженого Союзу земств. Член президії Першого всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917).27 липня 1918 р. заарештований за звинуваченням у підготовці антидержавного заколоту. Звільнений 13 листопада 1918 р. Один з організаторів антигетьманського повстання. 11 лютого 1919 р. вийшов з УСДРП. Після поразки Визвольних змагань – на еміграції в Польщі (1920 – 1923), Угорщині (1923), Австрії (1924), Франції (1924 – 1926). Вбитий агентом ҐПУ. Похований на кладовищі Монпарнас у м. Париж.



ПЕТРЕНКО

Дмитро

Козацький поет.

Автор відомої пісні “Плач, Кубане, краю рідний”.



ПЕТРЕНКО

Євген Дем’янович

(нар. 5.4.1950)

Громадський діяч, історик, дослідник Кубані, один із перших ініціаторів і організаторів відродження Українського козацтва; головний отаман Українського козацтва, заступник гетьмана Українського козацтва (13.10.1991 – 13.10.1994); козацький полковник.

Нар. в ст. Кримська на Кубані у козацькій родині, яка веде родовід від українських козаків, що переселилися на Кубань у 1809 р. з Полтавської та Чернігівської губерній. Предки П. у 1862 р. були в числі перших поселенців новостворених закубанських станиць – Неберджаївської та Нижньобаканської. Прадід по матері Самко Аврам Іванович наприкінці ХIХ – на початку ХХ ст. був отаманом ст. Нижньобаканської.

Закінчив історичний факультет Кубанського державного університету (1976). Працював викладачем історії у школах ст. Кримської (1976 – 1979), Києва та Київської області (1979 – 1990). Науковий співробітник Ін-ту історії НАН України (від вересня 1990). Отаман Мінського куреня Козацького товариства Київщини (1989 – 1990). Делегат Установчої великої ради Українського козацтва (15.9.1990). Як гість, брав участь в Установчому з’їзді Кубанської козацької ради (12 – 14.10.1990). Крайовий отаман Козацького товариства Київщини (20.4.1991 – листопад 1991; жовтень 1998 – жовтень 1999) Українського козацтва. Головний отаман Українського козацтва, заступник гетьмана Українського козацтва (В. Чорновола) (13.10.1991 – 13.10.1992), заступник гетьмана Українського козацтва(В. Муляви) (13.10.1992 – 13.10.1994). Сотник Київської міської сотні ім. князя Святослава (20.5.2001). 25 серпня 2001 р. на Установчій раді Всеукраїнської Звичаєвої Громади Українського козацтва, що стоїть на засадах Рідної української віри, обраний її гетьманом.

Кандидат історичних наук (1997), тема дисертації– “Переселення козаків і селян України на Кубань” (1792 – 1917).

Нині живе у Києві, одружений, має сина.

ПІВЕНЬ

Олександр Юхимович

(16.6.1872 – 7.4.1962)

Популярний народний поет-чорноморець, фольклорист, етнограф, прозаїк, драматург, кобзар; отаман ст. Павлівської.

Нар. в ст. Павлівська Єйського відділу Кубанського козацького війська. Закінчив Духовне училище в м. Катеринодарі. Засновник першої гімназії (1901) в ст. Павлівській. Автор збірників козацьких пісень, козацького фольклору, зокрема гумористичного: “Сім кіп брехеньок”, “Чорноморські витребеньки, або Три мішки гречаної вовни”, “Весела козацька старовина”, “Веселим людям на втіху”, “Торбина сміху та мішок реготу”, “Козацькі жарти та сміхи усім людям для втіхи”, “Смійся, регочись та за боки берись” та ін. (всього 28 книг). Його книги витримали 25 перевидань, поширювалися й у вигляді грамофонних записів. Писав на чорноморській говірці української мови. Під час революційних подій 1917 – 1920-х рр. працював як талановитий пропагандист, закликав “стояти під козацькими прапорами” проти більшовицької навали. Його виступи збирали десятитисячні аудиторії. В березні 1920 р. емігрував до Грузії, потім виїхав до Криму, а звідти – на о. Лемнос. Із 1921 р. – в Югославії. Співпрацював із козацькими виданнями. Помер у м. Дармштадт (Німеччина). Після смерті вийшов упорядкований ним двотомний “Кубанський кобзар” (Провіденс, США, 1982). Кілька його дітей загинули в ЧК.



ПОГИБА

Петро Йосипович

(1900 – після 1922)

Військовий діяч; поручик царської армії, сотник Армії УНР, помічник (заступник) подільського отамана Семена Хмари-Харченка (1921), повстанський отаман (1922), помічник (заступник) команданта Подільської повстанської групи Якова Орла-Гальчевського та суддя штабу групи (від 1 травня 1922 р.).

Нар. на Кубані (під м. Армавір). За освітою правник. В Армії УНР – на різних посадах, зокрема, був сотником української вій­ськової юнацької школи. Наприкінці 1920 р. разом з іншими був інтернований до табору м. Каліш (Польща). Повернувшись в Україну, з весни 1921 р. діяв на чолі кінного повстанського загону (50 козаків) у Летичівському та Кам’янець-Подільському повітах Подільської губернії. В 1922 р. мав 22 роки. Чекісти характеризували П. як “незвичайно хороброго”, винахідливого старшину, який мав великий авторитет серед населення і партизанів. За свідченням Я. Гальчевського, “Погиба був інтелігентним, рухливим, енергійним, розвинутим розумово, мав багато військових знань. Вдачу мав ве­селу, жартівливу… Був карний, сміливий і вироблений”. Здався властям (за ін. даними потрапив у полон) 15 листопада 1922 року. Співпрацював із ворогом.



ПОДУШКА

Іван Прокопович

(? – 21.2.1895)

Поет.

Нар. в селянській родині Ростовського повіту Катеринославської губ. Освіта домашня. Велику роль у його житті відіграло знайомство з “Кобзарем” Тараса Шевченка. Єдиний збірник його віршів – “Починок” (Таганрог, 1871). Вплив “Катерини” Тараса Шевченка виразно помітний у повісті “Попівна”. Улюбленому поетові П. неодноразово присвячував вірші, н-д, “До парсуни Т. Г. Шевченка”, “Могила”. Намагався написати поетичний варіант “Тараса Бульби”М. Гоголя. Помер у м. Єйськ.



ПОЛИВАН

П.К.

Дипломат; секретар дипломатичної місії Української Держави при кубанському уряді (1918).

Під час трусу в українському посольстві в Катеринодарі, який у ніч на 20 листопада 1918 р. вчинили денікінці, П. був заарештований. Невдовзі йому з-під арешту вдалося втекти.

ПОНЯТЕНКО

Прокіп Дмитрович

(1878 – після 1933)

Громадсько-політичний діяч, редактор; член катеринодарського підпільного гуртка “Полтавців” (складової частини РУП), консул УНР у м. Катеринодар.

Нар. у родині козака в м. Полтава. Закінчив земську школу та міське училище у Полтаві. До Катеринодара приїхав31 жовтня 1902 р., поселився разом із Симоном Петлюрою. Працював писарем. У грудні 1902 р. допитувався у справі про антиурядову пропаганду (поширення листівок серед робітників і ремісників Катеринодара). В 1905 р. – головний редактор видавництва РУП (Львів) і журналу “Вільна Україна”. В 1919 – 1920 рр. – член української дипломатичної місії УНР у Варшаві. Після поразки Визвольних змагань повернувся наКубань. В 1933 р. взяв участь у похороні С. Ерастова в м. Сухумі. Подальша доля невідома.



ПОПКО

Іван Демидович

(28.8.1819 – 30.8.1893)

Історик, письменник, етнограф, мовознавець, військовий діяч; предводитель дворянства в Кубанській, Терській областях і Ставропольській губернії, генерал-лейтенант російської армії.

Нар. у родині священика Тимошівського куреня Чорноморського козацького війська. Закінчив духовне училище і Астраханську духовну семінарію. Навчався в Московській духовній академії. Учасник війн із черкесами, Кримської кампанії 1853 – 1856 рр., російсько-турецької війни 1877 – 1878 років. Командир Псекупського полку, заснував при ньому музей і його відділення в полковій школі. З 1881 р. – генерал-майор. Знав 9 мов. Автор книг: “Статистичний опис Чорноморського війська” (1840), “Терські козаки зі стародавніх часів. Вип. 1. Гребенське військо” (1880) та ін. За книгу “Чорноморські козаки в їхньому цивільному і воєнному побуті” (Петербург, 1858) удостоєний Демидівської премії, на той час найбільш престижної в Росії. Автор життєписів чорноморських отаманів. Його літературні та історичні нариси високо цінував М. Костомаров. Створив перший на Північному Кавказі музей черкеського побуту. Помер у м. Харків. Похований ум. Ставрополь на Воробйовському кладовищі.



ПОТАПЕНКО

В’ячеслав Опанасович

(4.1.1863 – 10.8.1937)

Актор, драматург, літературний критик, журналіст, редактор, видавець.

Нар. в с. Веселий Кут Херсонської губ. Пропрацював багато років у трупах М. Кропивницького, М. Старицького та ін., в 1900 р. переїхав до м. Новоросійськ. Все подальше життя пов’язане з Кубанню. Працював у газеті “Черноморское побережье”, співпрацював із газетами “Зоря” та “Утро” (1906 – 1910). З 1906 р. – в різних трупах. Редактор-видавець газети “Нова зоря”. Виступав проти чорносотенців, царських міністрів і місцевих чиновників. Неодноразово арештовувався, врешті, 1910 року, газету заборонили. Після цього – шестирічна праця в театрах м. Катеринодара. Останні роки життя працював у катеринодарській лікарні. В 1931 р. арештований, незабаром звільнений. У листопаді 1936 р. – черговий арешт за звинуваченням у причетності до організації, яка готувала вбивство “вождя ВКП(б)”. 8 серпня 1937 р. засуджений до розстрілу. 10 серпня розстріляний у м. Ростов-на-Дону.



ПРИЙМА

Іван Якович

(3.9.1891 – 17.7.1966)

Поет, мемуарист.

Нар. в ст. Охтанизівська. Закінчив Охтанизівську станичну початкову школу (1903) та фельдшерські курси при Ашгабатському військовому лазареті. Як козак 1-го Таманського кавалерійського полку воював на Турецькому фронті (1914 – 1916). З травня 1917 р. – сотенний фельдшер при штабі5-ї кавалерійської козацької дивізії у Фінляндії. В 1915 – 1917 роках опублікувавнаписані на фронті 8 оповідань і 27 віршів у газеті “Кубанский казачий вестник”. Особливий резонанс мав вірш “Козачкам”.

Після Жовтневої революції повернувся додому. Працював станичним фельдшером. Всупереч своїм поглядам був мобілізований до Добровольчої армії, прослужив у Темрюцькому гарнізоні 16 місяців.

Після встановлення совєтської влади займався хліборобством, потім викладав українську мову та літературу в школі колгоспної молоді. В червні 1959 р. сповнилась мрія його життя – він приїхав до Канева поклонитися Тарасу Шевченку. Автор мемуарів “Мої спогади”. Його пісні і досі співають на Кубані, зокрема “За гори сонце закотилось”.



РОГІВЕЦЬ

Т. К.

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, полковник.

Чорноморець. Виступав за самостійність Кубані, але, за свідченням В. Іваниса, побоювався, щоб “українофіли не продали Кубанщину Україні”. Арештовувався денікінцями, депортований ними до Стамбула.



РОСИНСЬКИЙ

Кирило Васильович

(1776 – 12.12.1825)

Просвітитель Чорноморії, священик.

Нар. в м. Новомиргород Херсонської губ. Закінчив Катеринославську семінарію. Від липня 1803 р. – військовий протоієрей Чорноморського козацького війська. Відкрив 27 церков, станичні церковно-приходські училища, військову гімназію, духовне училище, створив військовий хор. На думку Ф. Щербини, Р. належав до тих діячів, доля яких “була історично пов’язана з організацією війська”.



РОТАР

Іван Тимофійович

(24.2.1873 – 3.5.1905)

Громадсько-політичний діяч, педагог, літератор; керівник Чорноморської громади, голова катеринодарської “Просвіти”.

Нар. в родині священика (за ін. даними – фельдшера) в м. Мліїв Київської губ. Закінчив Київську духовну семінарію (1894) і Московську духовну академію (1898). Вчителював у містечку Млієві, Києві та Катеринодарі (з 1900). Організатор і керівник Чорноморської громади – Кубанської філії РУП. В журналі “Киевская старина” (1901) опублікована монографія Р. “Єпифаній Славинецький, літературний діяч XVII в.” На цю публікацію окремою рецензією відгукнувся І. Франко. Передчасна смерть не дала можливості повністю розкритися таланту Р. Похорон популярного у Катеринодарі вчителя перетворився в грандіозну маніфестацію революційного характеру. В 1918 р. його дружина Г. Ротар заснувала в Катеринодарі українську гімназію.



РЯБОВОЛ

Микола Степанович

(17.12.1883– 14.6.1919)

Див. розділ “Микола Рябовол – український державник із Кубані” та додаток “Неповний список репресованих кобзарів Кубані”.






РЯБОКОНЬ

Василь Федорович

(1890 – 1925)

Див. розділ “Василь Рябоконь – отаман Кубані”.






САВИЦЬКИЙ

В’ячеслав Дмитрович

(17.3.1880 – після 1925)

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, військовий міністр в уряді Л. Бича, генерал-майор.

Нар. в м. Катеринодар. Закінчив Оренбурзький кадетський корпус та Миколаївське кавалерійське училище. Служив у Варшавському кубанському дивізіоні та імператорському почті. Учасник Першого і Другого кубанських походів. У 1919 р. – делегат від Кубанської законодавчої ради на Паризькій (Версальській) мирній конференції. Після підписання проекту Договору про дружбу з горцями, А. Денікін видав наказ про військово-польовий суд над ним. На Батьківщину не повернувся, жив у Франції. В 1925 р. з групою джигітів поселився у США (штат Каліфорнія), де знімався у фільмах, граючи незначні ролі.



СВИСТУН

Військовий діяч; старшина конвою останнього російського імператора, отаман повстанського загону, полковник.

На чолі повстанського загону діяв у 1920 р. в Тамані.



СКАКУН

Військовий діяч; отаман повстанського загону, полковник.

На чолі повстанського загону діяв у 1920 р. в районі ст. Полтавської.

СКИДАН

Володимир Васильович

(1858 – ?)

Громадсько-політичний діяч, адвокат, вчитель; голова Кубанської військової ради (квітень 1917), член Тимчасового кубанського військового уряду (квітень – листопад 1917), член кубанського уряду (19 грудня 1918 – 5 травня 1919).

Нар. в родині диякона Єйського Михайло-Архангельського храму Кубанської області. Закінчив Кубанську військову гімназію. Вступив до Київського ун-ту, з якого в 1878 р. за участь у студентському русі був виключений. В тому ж 1878 р. вступив до Харківського ун-ту, але невдовзі був заарештований за зберігання революційної літератури. 30 травня 1879 р. висланий під нагляд поліції до м. Шенкурська Архангельської губ. В 1881 р. вступає до Казанського ун-ту, але незабаром був виключений за “політичну неблагонадійність”. Вступає до Новоросійського ун-ту в Одесі і майже відразу арештовується за належність до одеського “злочинного гуртка”. Звільняється під гласний нагляд поліції. У 1887 р., перебуваючи вже під негласним наглядом поліції, закінчує Новоросійський ун-т. Працював адвокатом. Від травня 1889 р. – секретар Єйської міської думи. Член РУП. Із листопада 1905 р. – директор народних училищ Кубанської обл. Сприяв “неблагонадійним” вчителям. У кубанських урядах (1917 – 1919) завідував відділом народної освіти.



СУЛЯТИЦЬКИЙ

Павло М.

(1884 – 1932 /1934)

Громадсько-політичний діяч; заступник голови катеринодарської “Просвіти”, міністр юстиції кубанського уряду (1920), член управи Кубанської української національної ради.

Походив із с. Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губ. Член РУП. Мировий суддя у м. Маріуполі (1914 – 1916). Мировий суддя у м. Катеринодарі, незмінний член Катеринодарського з’їзду мирових суддів, член Катеринодарської судової палати (1919). Коли формувався кубанський уряд, він єдиний поставив вимогу, щоб Кубань не воювала проти України. На еміграції у Чехословаччині та Польщі. Автор “Нарисів з історії революції на Кубані” (Прага, 1925), нарису “Кубань” (польською мовою) і статей у часописі “Кубанський край”. Помер у м. Варшава.



ТАРАНЕНКО

Яків Михейович

(1885 – 1943)

Диригент, педагог; регент Кубанського військового хору (1909 – 1913, 1917 – 1919), керівник Чорноморсько-Кубанського хору (1920 – 1921), головний диригент Кубанського козацького хору (1937), художній керівник Державного ансамблю пісні і танцю кубанських козаків (1937 – 1941).

Нар. в ст. Гривенська на Кубані. Закінчив регентське училище С. Смоленського у Петербурзі (1909). В подальші роки – викладач військової учительської семінарії, музичного училища, Кубанської консерваторії, музичного технікуму.



ТЕРНАВСЬКИЙ

Микола Олександрович

Громадський діяч; голова Товариства української культури Кубані, зареєстрованого в 1991 р. Походить із козацького роду ст. Єлизаветинська. Його предки – вихідці з Миргорського полку – потрапили на Кубань в 1796 р. з Величківського куреня Буджацького козацького війська. В 1997 р. у Краснодарі видав друком Реєстр Запорозького Війська 1756 року. Зазнав утисків від шовіністичної російської влади.

ТКАЧЕНКО

Григорій Юхимович

(17.11.1883 – ?)

Громадсько-політичний діяч; член катеринодарського гуртка “Полтавців” (складової частини РУП).

Нар. в родині козака м. Сокольки Кобеляцького повіту Полтавської губ. Навчався в Кобеляцькому народному училищі. Закінчив духовне училище. Навчався в Полтавській духовній семінарії, виключений із 3-го курсу за організацію “волнєній”. В Катеринодар прибув у 1902 р. 3 грудня ц. р. був затриманий на пошті під час спроби відправити конверти з прокламаціями “До чорноморських козаків”. Під час слідства всю вину взяв на себе. 7 місяців перебував у Катеринодарській в’язниці. 26 червня 1903 р. випущений під нагляд поліції.



УВАРОВ

Федір

(? – 1919 ?)

Військовий діяч; повстанський отаман; штабс-ротмістр царської армії.

Родом із Кубані. Під час повстання під проводом М. Григор’єва в 1919 р. командував відділом, який налічував до півтори тисячі чоловік. Мав у своєму підпорядкуванні бронепотяги, гармати, 24 кулемети. Полк Уварова відзначався високою дисциплінованістю. Звільняв від більшовиків м. Черкаси, ст. Бобринську та інші населені пункти, а від Чигиринського полку збільшовиченого отамана Свирида Коцура – м. Чигирин.

У червні – липні 1919 р. на нараді у містечку Медведівці вибраний військовим отаманом Холодного Яру – командувачем з’єднаними силами Холодного Яру, до яких увійшов відділ Уварова чисельністю в 1000 бійців та Медведівський курінь Василя Чучупака – в 400 козаків і старшин. “Ідейного розходження між обома отаманами не було, – писав Сергій Полікша, – бо Чучупака боровся за незалежність України, а Уваров, хоч і не зовсім чисто балакав по-українськи, ставив за ціль боротьби незалежну українську державу вкупі з Кубанню”. За версією С. Полікши, загинув у околицях Холодного Яру (коло ст. Знам’янки) в бою проти більшовиків, ймовірно у липні 1919 р.



ФЕДОРЕНКО

Іван Григорович

(нар. 15.12.1932)

Голова Кубанського “Меморіалу”.

Нар. в ст. Челбаська Єйського р-ну на Кубані.

Зібрав чималий архів про жертви кубанського козацтва від російсько-більшовицького терору. Був репресований, обвинувачувався у листуванні з кубанською еміграцією. Відбував покарання у спецпсихлікарнях за зв’язок з еміграційними козацькими центрами.



ФЕСЬКІВ (помилк. Фоськов)

Громадсько-політичний діяч; член Кубанської ради, полковник.

Чорноморець. Виступав за самостійність Кубані, але, за свідченням В. Іваниса, побоювався, щоб “українофіли не продали Кубанщину Україні”. Арештовувався денікінцями, висланий ними до Стамбула.



ХРИСТЮК

Павло Оникійович

(1890 – 29.11.1941)

Політичний і державний діяч, публіцист, літературознавець; член Центральної Ради (з 8.4.1917), член Малої Ради, генеральний писар Генерального секретаріату (з 15.6.1917), міністр внутрішніх справ УНР (січень – лютий 1918), державний секретар Ради Народних Міністрів УНР (з лютого 1918), товариш міністра внутрішніх справ в урядах Б. Мартоса таІ. Мазепи (1919).

Нар. в родині козака-хлібороба в ст. Єлизаветинська на Кубані. Середню освіту здобув у м. Баку(1909 – 1912), вищу – у Київському політехнічному ін-ті, де був членом української студентської “Громади”. Співпрацював із газетою “Рада” (1916 – 1917), був редактором кооперативного тижневика “Комашня” (1916 – 1917), співредакторомесерівських газет “Боротьба” і “Трудова громада”. Член ЦК УПСР (з 5.4.1917), член ЦК Селянської спілки (з 2.6.1917). Один із засновників Українського кооперативного комітету, секретар Першого кооперативного з’їзду Київщини. Член Українського національного союзу (1918), учасник повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського. Емігрував у 1919 р. дом. Відня, де працював як член закордонної делегації УПСР. У 1921 – 1922 рр. видав “Замітки і матеріали до історії української революції 1917 – 1920 рр.” У 1923 р. повернувся в Україну, працював в Українбанку (1925), Держвидаві України (1925 – 1926), Наркомфіні (1928 – 1930). Видав монографію “1905 рік на Україні”, “Нарис історії класової боротьби та соціалізму” (1925) та ін. Працював науковим співробітником Ін-ту літератури ім. Тараса Шевченка, редактором журналу “Література і мистецтво”, секретарем редакції часопису “Літературний архів”. Заарештований 2 березня 1931 р. за звинуваченням у причетності до т. зв. Українського національного центру. 7 лютого 1932 р. засуджений на 5 р. ув’язнення. 21 січня 1935 р. – новий вирок: трирічне заслання. У вересні 1937 р. цей термін збільшено на 8 р. Загинув у “Сєввостлазі” Архангельської обл.



ЧЕПІГА

Захар Олексійович

(1726 – 14.1.1797)

Військовий діяч; кошовий отаман Чорноморського козацького війська.

Нар. у сім’ї українського старшини із роду Кулішів. Освіти не отримав. У віці 24 р. прибув на Запорозьку Січ, де йому дали нове ім’я – Чепіга. В жовтні 1769 р., будучи військовим полковником, відзначився в розгромі турків коло Дністра. Учасник взяття Очакова. УправительПротовчанської паланки. Один з організаторів Чорноморського війська вірних козаків. Після загибелі кошового отамана Сидора Білого був обраний на його місце. Учасник боїв під Хаджибеєм, Аккерманом і Бендерами. Під час взяття Ізмаїла мав звання полковника. Його, як хороброго старшину, високо цінував О. Суворов. Керував кінним загоном, який 23 жовтня 1792 р. привів на Кубань. Вибрав місце під забудову Катеринодара. Похований на території Свято-Троїцької церкви.



ЧОРНИЙ

Військовий діяч; старшина. У 1920 р. – командир Гайдамацького полку, який переріс у Гайдамацьку дивізію, велику частку складу яких становила національно свідома українська інтелігенція. За свідченням В. Іваниса, “це військо не хотіло разом з Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли”.



ШАМРАЙ

Василь Семенович

(1860 – 10.5.1920)

Історик, краєзнавець, просвітитель, бібліограф.

Нар. в родині священика в ст. Бжедухівська на Кубані. Навчався в Ставропольській духовній семінарії, але 1882 р. був виключений з неї за читання заборонених книгреволюційного змісту. Разом з Є. Феліциним працював над першим бібліографічним показником літератури про Кубанську область, Кубанське козацьке військо і Чорноморську губернію. Написав серію нарисів з історії Кубані. Помер від тифу. Похований у м. Катеринодар на міському кладовищі.

ШАРАП

Степан (Стецько) Андронович

(28.11.1833 – після 1876)

Громадський діяч, публіцист.

Походив із дворян Чорноморського козацького війська. Закінчив Другий кадетський корпус у м. Петербурзі, де пізніше служив у показовому козацькому дивізіоні. Як автор дебютував 1861 р. в журналі “Основа” (№ 6). Один з організаторів постановки “Наталки Полтавки”, всі кошти від збору спектаклю пішли на увічнення пам’яті Тараса Шевченка. В журналі “Основа” (№ 10, 1861), відгукуючись на смерть Я. Кухаренка, висловив негативну оцінку з’єднанню Чорноморського козацького війська з Кубанським лінійним, яке відстоював покійний. Ім’я Ш. набуло особливої популярності після того, як він став одним з організаторів опору планам уряду насильно переселити чорноморців на Закубанщину (1861), за що з групою старшин був відправлений на гауптвахту, але звільнений за наказом Олександра II. Ці події блискуче відтворені в “Записці полковника Шарапа…”, написаній на прохання поета В. Мови (див.). В. Мова назвав Ш. “єдиним повністю свідомим патріотом на всю Кубанську область”. Смерть Ш. залишилась непоміченою.



ШАХІМ-ГІРЕЙ

Султан (1880 – ?)

Громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат; член Кубанської ради (від горців), заступник голови Кубанської крайової ради, заступник голови Кубанської законодавчої ради (до листопада 1919), член делегації на чолі з М. Рябоволом на переговорах із Гетьманом Української Держави П. Скоропадським (1918).

Нар. в аулі Кургоківський Баталпашинського відділу. Нащадок кримсько-татарських ханів, які переселились на Кавказ (за турецький кордон) після того, як Росія окупувала Крим. Закінчив Ставропольську гімназію, потім навчався у Харківському ун-ті, але в 1904 р. був виключений за “політичну неблагонадійність”. 1906 р. відновився, закінчив юридичний фак-т. В судах захищав горців. З великою симпатією ставився до українського руху та ідеї тісного співробітництва з Україною. Від самого початку приєднався до самостійників-чорноморців. Виявляв непослідовність. Одружений на українці. Висланий денікінцям у м. Стамбул. Помер наеміграції.



ЩЕРБИНА

Василь Андрійович

(5.9.1845 – не пізніше 1897)

Громадський діяч, історик, вчитель.

Нар. у ст. Новодерев’янківська на Кубані. Брат Ф. Щербини (див). Закінчив Ставропольську духовну семінарію (1868). Автор низки робіт з історії Кубані. Помер у Джанхоті.



ЩЕРБИНА

Федір Андрійович

(13.2.1849 – 8.10.1936)

Див. розділ “Федір Щербина – історик Кубані”.



Уклав Роман КОВАЛЬ

за участю Рената ПОЛЬОВОГО.


Використані джерела


1.Білий Д.Малиновий клин. – К.: Т-во “Україна”, 1994. – С. 64 – 66, 68 – 70, 72, 73, 74, 94, 107.

2. Верстюк В. Осташко Т. Діячі української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. К., 1998. – С. 50 – 62, 77 – 80, 114, 115, 131 – 133, 140, 141, 179, 180.

3.Іванис В.Стежками життя (спогади). – Кн. II. – Новий Ульм, Німеччина, 1959. – С. 283, 286.

4.Там само. – Кн. III. – Новий Ульм, Німеччина, 1960. – С. 40, 41, 190,279, 280.

5.Там само. – Кн. IV. – Новий Ульм, Німеччина, 1961. – С. 73.

6.Жеплинський Б.Коротка історія кобзарства в Україні. – Львів: Край, 2000. – С. 28.

7.Коваль Р.Повстанський довідник. – На правах рукопису.

8. Омельченко Т.Мої спогади про Синіх. – Сурмач. – Лондон, 1969. – Ч. 1 – 4 (42 – 45). – С. 26, 32.

9.Полікша С.Кубанець Уварів – отаман Холодного Яру в 1919 році. – Літопис Червоної Калини. – Львів, 1933. – Ч. 5. – С. 16 – 18.

10.Теліга О.О краю мій… Твори. Документи. Біографічний нарис. – К., – В-во ім. О. Теліги, 1999. – С. 424.

11. ДА СБУ, сл. спр. 446/7971, арх. 1136, т. 4, арк. 44 – 44 зв., 80, 85, 189, 316.

12. Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 1. – С. 94.

13.Там само. – Київ, 1996. – Т. 3. – С. 1157.

14.Там само. – Львів, 1994. – Т. 4. – С. 1436.

15. Там само. – Львів, 1996. – Т. 5. –С. 1622, 1623.

16.Там само. – Львів, 2000. – Т. 8. – С. 3100.

17. Энциклопедический словарь по истории Кубани. С древнейших времен до октября 1917 года. – Краснодар, 1997.– С. 36, 39, 40, 45 – 47, 49, 58, 59, 96, 97, 120, 121, 130, 131, 144, 145, 169, 170, 182, 196, 197, 206, 212, 213, 215 – 217, 219, 239, 241, 242, 257, 258, 260, 263, 278, 279, 292, 293, 335, 339, 347, 352, 356, 357, 384, 385, 417, 418, 457, 515, 516, 532, 534, 535.

18. Казачий словарь-справочник. – Кливленд, США, 1966. –Т. I. – С. 48, 49, 54 – 56.

19. Казачий словарь-справочник. – Сан-Ансельмо, США, 1968. – Т. II. – С. 65, 113, 114, 153 – 155, 272, 273.

20.Українська державність Кубані. – К.: Українська видавнича спілка, 2000.

21. УСЕ. – К.: Ірина, 1999. – С. 118, 337, 338.


Олексій НИРКО,

упорядник “Неповного списку репресованих кобзарів-бандуристів Кубані”

ТЕЛЕГРАМ

Канал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками

Книжный Вестник

Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)

Поиск книг

Свежие любовные романы в удобных форматах

Любовные романы

О психологии, саморазвитии и личностном росте

Саморазвитие

Детективы и триллеры, все новинки

Детективы

Фантастика и фэнтези, все новинки

Фантастика

Отборные классические книги

Классика
ВКОНТАКТЕ

Цитаты, афоризмы, стихи, книжные подборки, обсуждения и многое другое

Книжный Вестник
БИБЛИОТЕКИ

Библиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории

Любовные романы

Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров

Фантастика

Самые популярные книги в формате фб2

Топ фб2 книги