Лицар з Кульчиць

– У першу чергу я хочу, аби ви особисто заопікувалися моєю дружиною. Вона при надії, тому за нею потрібен догляд. Прошу, аби ви гарантували її безпеку.

Пан Юрій стояв перед графом Штаргембергом і висував свої умови.

– Якщо треба, то вона буде жити у моєму домі, їй тут буде безпечно і затишно, запевняю пана. Ще чого хочете, гер Кульчицький?

– Більше нічого. Що для мене у світі найголовніше – я сказав.

Граф був мужнім старим солдатом. Слово графа було твердішим за камінь, а норов суворішим навіть за його блакитні німецькі очі.

– Похвально. Добре, що є між нами такі люди: отже, справа наша не така вже й кепська. Обіцяю вам, що в будь-якому разі місто про вас ніколи не забуде.

– Для мене буде великою честю прислужитися Відню. А тепер прошу відпустити: якраз збираються хмари, згущаються сутінки. На зливу. У тих сутінках ми зможемо пробратися в турецький табір, а вже далі, як Господь нам допоможе, дамо собі раду. – Кульчицький мав уже свій план.

– Мусите бути пильними: важливі листи понесете. Недобре буде, якщо попадуть у руки туркам.

Цього разу відповів серб:

– Козаки кажуть: «Темна ніч – це друга козацька матір», вона нас заховає.

Штаргемберг ще раз, оцінюючи, поглянув на Кульчицького і Михайловича й подумав собі, що ці двоє знають, що роблять. Він махнув рукою, показуючи на заздалегідь приготований турецький одяг.

– Це шати турецького купця та його слуги. Хто ким буде – обирайте самі. У ковнірі зашиті листи до цісаря та Карла Лотаринзького. Та більше, ніж оцим листам, вони повірять вашому слову. Просіть їх, благайте, погрожуйте, хоч на голову станьте, але змусьте їх вдарити на турків. Кажіть, що столиця цісарська вже довго не втримається.

Він це повторював уже не раз. Два Юрії і так зрозуміли свою місію, знали, що мають казати, коли стануть перед цісарські очі.

– Авжеж, знаємо, що говорити. Найперше, ми їх будемо батькувати. Щойно зайдемо у цісарське шатро, відразу батьком і накриємо. А потім і цісарську матір згадати треба. Тоді вони, може, й підуть на поміч Відню, а не будуть телитися. Без батька і матері їхньої тут ніяк.

На щастя, ті слова Михайлович сказав, коли вони вже вийшли із графських покоїв: від гарячого балканця можна було сподіватися всього.

– Припни язика, все-таки про вінценосних осіб говориш. І перестань перекручувати козацькі приповідки.

– А я більше не перекручую.

– Ні, перекручуєш. Ти казав біля графа, що ніч – це друга козацька матір. А слід говорити просто: «Ніч – козацька мати». Я буду купцем, а ти – слугою.

– Чого це я – слугою?

– Бо мені більше пасує бути купцем, і по-турецьки я балакаю краще. Тому мовчи і вдягайся за слугу, брате мій, козаче сербський.

Графські ад’ютанти із подивом дивилися на двох «козаків», не розуміючи, чи вони справді лаються, чи так собі жартують. Ці ад’ютанти провели їх аж до брами при Шоттентораж.

– Ну, з Богом, – два Юрії перехрестилися й пішли крізь ледь прочинену браму в чорну ніч. Їх іще провели поглядом, аж доки дві постаті не зникли в темряві. Тоді ад’ютанти веліли вартовим зачинити браму щільно, особисто перевірили всі засови…

Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний місяць, як не намагався вирватися з-під пухової ковдри хмар, не міг ніяк. Зірки також погасли.

Двоє розвідників принишкли і почали розглядатися. Потрібен був якийсь час, аби очі звикли до такої густої темряви.

– Темно, хоч в око стрель, – сказав Михайлович чергову свою козацьку приповідку. – Тепер я правильно сказав?

– Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгігель. Біля нього постійно крутиться турецька сторожа. Треба її тихо оминути і пролізти до Верінгерштрасе. Там уже турецький табір, – сказав Кульчицький. – По нічному таборі блукати небезпечно: турки можуть щось запідозрити. Дочекаємося там світанку й підемо тоді далі.

– Добре. Іди, пане Юрію, вперед, а я – за тобою.

Раптом десь удалині почало гуркотіти в небі, ніби стрельнула якась небесна гармата. Два відчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самої землі, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темінь їм служила добру службу.

Тим часом блискавки стріляли все ближче, грім гуркотів усе загрозливіше. Двом друзям доводилося все частіше прихилятися до землі, аби туруцькі вартові не побачили їх при світлі, що розкидувала навсібіч блискавиця. Ближче до горбка, аби не ризикувати, вони припали до землі й полізли, ніби два вужі.

Здійнявся вітер. Дмухав сильно, ніби хотів збити з ніг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсікла небо, загриміло, ринув дощ. Він лив так рясно, що грубі краплі заливали очі, вода ніби стіною стояла перед подорожніми. Витоптані за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогні враз згасли в турецькому таборі.

Кульчицький був упевнений, що вартові турки поховалися від такої страшної зливи. Юрій тільки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на них – за кілька кроків перед собою уже нічого не було видно. Вони повзли, повзли і повзли, пригнувшись до землі та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрієвого плеча.

– Стій, пане козаче, здається, ми вже в таборі. Поглянь: це ж вершки наметів стоять зовсім поруч.

Кульчицький примружив очі, напружив зір, як тільки міг.

– Справді, ми вже у таборі. Треба знайти якесь захисне місце і сховатися від бурі.

Михайлович побачив віз. Вони полізли туди, заховалися під тим возом і принишкли.

Село Кульчиці, Галичина, Україна. Рік 1658-й

Це було більше як двадцять літ до того. Тоді Юрій був іще молодим парубком і навіть уявити собі не міг, як доля-жартівниця покидає ним по світах. Навіть у молодецьких снах до нього не приходили ні теплий Істанбул, ні суворий Відень, ані гордий Бєлград. Хоча десь у своїй душі Юрій розумів, що у батьківській хаті йому не всидіти, шо він народився на цей світ не для того, аби обробляти батьківські лани і доглядати худобу та коней. Широкий світ завжди манив його набагато більше, ніж будні дні збіднілого українського шляхтича…

Стояла сніжна зима, тиснув мороз і, на щастя, притих вітер – не так мерзлося. За час мандрівки задубів у ноги від незручного сидіння в санях, і той холод розлазився по всьому тілу. Не помагав навіть новий кожух. Старший шляхтич, котрий став супутником Юрія у цій дорозі, безперервно цмокав на коні, легко хлискав їх батогом, підганяючи. Не дивно, що так поспішав: сьогодні кожному хотілося заскочити з морозу в теплу хату і виглядати першу зірку, що зійде на небі: наближався Святвечір.

Юрко повертався зі Львова додому, думаючи, що назавжди. Скільки ж то років він вчився у тому Львові?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успішно у різних міських урядах, йому пророкували добру кар’єру, але молодий пан Юрій не захотів, не зміг. Шкода й говорити.

На щастя, у Львові зустрів знайомого шляхтича Бандрівського із сусіднього Городища, і той згодився відвезти його до Кульчиць.

– Вйо, вйо, соколики! – все гукав до своїх мишастих коників погонич, і «соколики» весело бігли втоптаним снігом битого шляху.

Бандрівський усе зирив навсібіч, аби не зустріти по дорозі сіроманців. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь їхній рід славився як добрі господарі та відважні воїни, люди побожні та високовчені.

– Як там ваша кузня? – запитав дорогою Кульчицький.

– Та… Майже не заглядаю.

– Що, повішали молота і кліщі на гвіздок?

– Молот повішав, а кліщі… Розумієш, до мене зараз більше звертаються не так з реманентом та підковами, а більше з хворими зубами.

– Ого… Що лікуєте?

– Можу й полікувати… Травами… Та коли геть погано, то беру свої ковальські кліщі, раз – і нема зуба.

Юрія мимоволі струсило – і не тільки від холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворі зуби нагнала на Юрія неприємні відчуття.

– А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрівський.

Юрко і сам не знав, що зараз відповісти.

– Дасть Бог – побачимо.

– Приїздіть із батьком до нас на свята – ми з Марією будемо раді вас вітати. Ти пам’ятаєш мою Марію?

Юрій відразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дітьми, батьки вже намагалися домовитися між собою про майбутній шлюб: земля до землі, поле до поля…

– Коли я їхав до Львова, вона ще була малою…

– Ого. Виросла. Відколи її мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дівка! Побачиш…

Від самого Львова уздовж дороги тягнувся ліс. Коли ж проїхали Рудки, то він ніби став ще густішим, загрозливо наступав з обох боків на шлях. Подеколи складалося таке враження, ніби от-от дерева вийдуть на дорогу і повністю перекриють шлях подорожнім, оточать їх з усіх боків. Гучний хід коників, вйокання шляхтича, шуркотіння саней голосною луною відбивалося поміж лісових дерев, і його далеко було чути у морозному повітрі.

Земля Самбірська була давня, княжа. Споконвіку тут жили русини: відвойовували від лісу свої лани, сіяли хліб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Дністрі, плели із червоної лози «самбірки» кошики, коші, полукішки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вітчизну. Не один ківш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Дністер вийде з берегів та позатоплює людські хати й урожай. Тільки вперті бойки знов і знов бралися до роботи, відбудовували вкотре своє життя на цій Богом даній землі. І цю землю пан Юрій відчував, дихав нею і ніколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля.

У своїй задумі Юрій незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотів підвезти до самої хати, однак Юрій відмовився – далі сам: не смів більше затримувати чоловіка на Святвечір.

– Дякую, пане Михайле, чим можу віддячити?

– Образити мене хочеш, пане Юрку? Нічого від тебе не візьму. Вітай батька, нехай на післязавтра готує сани та добре всипе коням вівса.

– А що буде?

– Як що – до Самбора шляхта їде! – Бандрівський знову вйокнув на коней і вже темною дорогою потрюхикав у бік Городища.

Юрій провів його очима, а тоді рушив дорогою вгору, намагаючись іти швидким кроком: треба було розрухати затерплі ноги, розігнати по них кров. Пройшовши кілька кроків, він побачив рідну церкву мучеників Флора і Лавра. Вона була огороджена валом – не один татарський набіг пересиділи тут кульчичани, захищаючи від хижих кочовиків своє життя та свою святиню. Старші люди говорили, що сам Сагайдачний одного разу, повертаючись на Січ із Варшави, звернув у рідне село і разом зі своїми козаками та місцевою шляхтою насипали нові вали навколо церковці. Також він пригадав, як його вперше сюди привела мати.

Тепер у церкві не правиться: опечатана. Пролилася у ній кров місцевого панотця Кульчицького – Ручки, який захищав святиню від нападу латинян. Самбірські поляки за підтримки гусарського полку вирішили перевести церкву в уніатство. Тільки от кульчани завжди міцно трималися своєї віри батьківської і не забажали віддавати уніатам свого храму. У запалі сутички один гусар зарубав священика просто перед престолом, однак і це не допомогло – Кульчиці латинянам не скорилися. Навпаки, своїми силами в селі збудували ще дві православні церкви, показуючи свою відданість благочестивій вірі та старим українським традиціям.

Юрій скинув шапку, перехрестився й уклонився старій церкві. Обов’язково ще настане той день, коли віряни зійдуться до неї на святу літургію.

Юрій підійшов до джерела, що било біля церкви, напився із нього цілющої води, обмив лице.

Минувши церкву і цвинтар, він рушив далі. Ця частина села звалася Кульчиці – Рустикальні, або Королівське. Тут жили хлопи. Шляхта мешкала вище, на Горському та на середині, на майдані села, або, як ще казали, на Пляцу.

Вулицею Юрій вийшов на Пляц, поминувши церкву Воздвиження Чесного Хреста, а тут уже побачив рідну хату.