Лицар з Кульчиць

Розділ ІV

На Святвечірньому небі зійшла вже не одна зірка. Висипалися вони цілими плеядами: посміхалися людям, вінчуючи радістю та веселістю. У хаті вже, напевно, вечеряють. Он через віконце видно вогник свічки на столі.

Рипаючи по снігу чобітьми, Юрій ішов до дверей. Якраз переступив перелаз, а вони раптом відчинилися і з них вийшла мати.

– Юрцю, синочку, ти приїхав! – сплеснула вона руками і кинулася до сина в обійми.

За всі ті роки в хаті нічого не змінилося, навіть та сама підкова була прибита до порога. Сіни, завішані різним маминим приладдям: терлиці, прялки, мотовила… У кутку стояли жорна і ступа. Юрій мимоволі задивився, стоячи на порозі: ніби ніколи й не покидав рідної хати.

– Ну, що ж ти став, сину, заходь до хати. Заходь!

Двері ліворуч вели в комору. Там, крім батькових інструментів, тримали зерно в плетінках, а ще у трьох куфрах лежало полотно сестрам на придане. Юрій повернув праворуч і, відчинивши двері, зайшов до світлиці.

Тут світився каганець, освітлюючи хату. Батько та швагри сиділи під головною стіною, що була вся обвішана іконами. Молодші брати розмістилися на бамбетлі. Сестри поралися біля печі, носили із мисника тарелі й полумиски.

– Христос рождається, – тихо привітався Юрій.

Усі раптом застигли, дивлячись на дивного гостя. За якусь мить батько видихнув:

– Сину?!

– Юрку! – зірвалися із бамбетля брати.

– Юрчику! – кинулися в обійми сестри.

Родина саме збиралася за святвечірнім столом, так що Юрко нагодився саме вчасно. Його зустріли радісно, як найдорожчого гостя. Брати й сестри обіймали, цілували, зняли шапку, кожух, запросили до столу. Далі привітався із татом, потиснув його завжди теплу, широку долоню, обійнялися.

– Добре, сину, що приїхав. Мама цілий день тебе виглядала, ніби чула. Ух, як змужнів, добрий шляхтич! Козак! Тепер ми уже всі зібралися, тож сідаймо до столу, дорогá родино.

Батько вніс до хати околіт житньої соломи – «бабу», а з вівса в’язаний сніп – «діда», «дідуха». А ще невеликий оберемок сіна – «сінце». Сказав:

– Помагай, Біг, на щасті, на здоров’ї на той Святий вечір.

– Бодай здоров, бодай здоров, бодай здоров, – відповіла мама.

«Бабу» розстелили на долівці – діти почали лазити по ній і шукати горіхи, які поховав там їхній дід. При цьому вони мукали, кокали, іржали та відтворювали по-смішному, по-дитячому інші звуки домашньої живності, аби в цьому році добре велося господарство.

Зазвичай Шелестовичі, як і інші шляхтичі, споживали їжу на «стільці». Однак сьогодні, при святі, святковим вишитим обрусом застелили скриню, поклавши під обрус сіно. «Діда» розмістили у правому куті. Мати разом із сестрами наклала на скриню-стіл дванадцять святвечірніх страв. Були тут кутя, голубці, пироги, гриби, часник, риба, капуста, пампухи; олія до всіх страв була з льону або конопель. Пили узвар.

Почали з молитви, яку голосно промовляв господар. Далі батько сказав:

– Дорога родино! Вітаю вас із тими святами, із тим Різдвом, аби ми їх провели у щастю, здоров’ю, дочекали до других свят. Христос рождається!

– Славімо Христа! – відповіли йому дружно.

Не встиг Юрій і зігрітися добре хатнім теплом, як знадвору почулася коляда, – усі Шелестовичі потягнулися до батькової хати. Родина була велика, так що ледве вмістилася всередині. Відколи помер дід, батько лишився найстаршим із Кульчицьких-Шелестовичів, так що всі збиралися на Святу вечерю у їхній хаті. Родина мусить бути дружною, бо де міцна родина, де пам’ятають свої звичаї і традиції – там і сильна держава. І ніколи, жодного року святвечірня традиція не могла бути порушена, ніхто не наважився роз’єднати родинного ланцюга.

Вони разом вечеряли та колядували. Серце Юркове раділо, що він сидів зараз поміж усіх цих людей, що на Святу вечерю дорога завернула його до рідної хати. Нарешті тато підкрутив вус і мовив те, чого так довго чекали дівчата:

– Та йдіть уже, слухайте свого пса.

Сестри пирснули сміхом і поспішили надвір, аби послухати, звідки загавкає собака: з того боку їм і судженого свого чекати…

Із-за святвечірнього стола родина встала, аби просто піти до церкви на Різдвяну відправу. Юрій був змучений з дороги, однак до церкви на Різдвяну службу не піти не міг: усі разом пішли до нової церкви, по дорозі колядуючи. Їх підтримали інші родини, і незабаром звістка про народження Божого дитяти рознеслася не тільки по Кульчицях, а й навколишніми полями та лісом, полинула аж до зірок.

Повернувшись із церкви, Юрію вдалося залізти у запічок і трохи поспати, відпочити. Коли прокинувся, у хаті був тільки батько – молодші брати й сестри розбіглися по селі колядувати, а старші допомагали матері по господарству. Батько обійшов коней, яких завжди годував і чистив особисто, й тепер сидів на лаві. Юрко сів біля нього.

– Добре, бігме добре, сину, що ти приїхав. Побудеш у рідній хаті, віддихнеш кілька днів.

– Мені, тату, до Львова повертатися більше нема чого. Я пішов зі служби.

Батько здивувався, однак у його очах було більше тривоги, ніж розчарування. Розпитувати сина не поспішав. Чекав, доки Юрій сам розкаже.

– Із кожним роком до Львова сунеться все більше й більше латинян. Окатоличене вже місто повністю, руському шляхтичу нема вже місця ні в уряді, ні в лаві.

– Давно вже так повелося, – відповів батько.

– Давно. Та я завше вірив, що своїм розумом, спритом, словом зможу прислужитися Ойчизні та вірі. І не раз би ще прислужився…

– Що ж сталося? – запитав батько, побачивши у Юркових очах душевну муку.

– Тату, я міг стати великою людиною у ратуші, тільки мені треба було відректися від своєї віри, а прийняти латинство. Я не зміг, відмовився навідріз.

Батько гримнув кулаком по столі:

– І добре зробив, як справжній шляхтич! Рід наш споконвіку за віру тримався більше, ніж за своє життя. Ляхи навмисно хочуть вирвати з корінням із Богом даної землі віру нашу благочестиву. Заманюють у свої лабети, обіцяючи високі крісла, посади, славу й багатсво. А найгірше, що є багато таких відступників, які повірили ляхам і зреклися своєї віри, забули мову, наплювали на Україну і допомагають панам обдирати власний народ. Бог би їх скарав!

Ця батькова мова розважила Юрія. Тут ще й мати прийшла до хати із відром молока. Вона чула останні слова, підійшла до сина, поцілувала у чоло.

– Не журися, синочку.

– Так, нема чого журитися. Ті дрова, що я зладував на хату Дмитрові, віддам тобі. Дмитро молодший, нехай почекає. Оженимо тебе: тут є багато ладних шляхтянок, ґрунт вділимо, – вів далі батько.

Юрій опустив очі:

– Не хочу бути для вас тягарем. Того ґрунту, що маєте, тату, на нас усіх не вистачить. Надумав я собі, що на Січ піду, як колись наш Конашевич.

Ця новина ніби прибила батька й матір. Вони переглянулися. Мати хотіла щось сказати, та не могла, зате батько заговорив твердо:

– На Січ – не пущу. Це вже не та Січ, що була колись, за Конашевича.

– Там панує рівність і братерство: ніхто й ніколи не зможе скасувати святого запорозького звичаю… Ви ж самі, тату, казали…

Батько підняв руку, даючи Юркові знак замовкнути.

– Думаєш, синку, сидимо ми тута, в Кульчицях, і нічого не бачимо й не чуємо? Раніше запорожці билися з ордою і ляхами за свободу своєї землі. Наш родич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Європу врятував від турецької навали. А зараз що? Замість того, щоби з гетьманами українськими разом на ворога стати, зрадливі запорожці підіймають бунти по Україні! Хіба ж це лицарі? Ні, на Січ не пущу…

Юрій сумно посміхнувся:

– Але ж там воля, тату. Нема пана, нема хлопа – всі рівні братчики! Можливо, там і бракує мудрого й виваженого слова…

– Березової каші – от чого їм бракує! – грубо перебив батько. – Спаскудилися вони! Злакомились на подарунки царя московського, за своє дбають у той час, коли за державу постояти треба! Ех, шкода, що наш Сагайдачний не спалив тої Москви, коли була така нагода, – може б, біда від нас відвернулася!

На хвилину запала мовчанка, котру ніхто не смів порушити. Врешті, знову заговорив батько:

– Твоя голова і твій хист тут у пригоді стануть. Ти зможеш стати провідником тутешньої шляхти, об’єднати усіх. Поляки дуже на нас тиснуть. Он хоч би Радловичі взяти. Недавно холера викосила половину села, то на місце померлих русинів пани нагнали із Польщі мазурів, заселили ними пів-Радлович. Про Самбір я і не кажу. Українцеві заборонено хату собі купити чи поставити у місті, хіба що за мурами. У місті ж самі ляхи, шваби та жиди. Вони і в уряді, вони і в лаві, їм і пільги всі. А нашого русина то й податками обклали, і на панщину.

Батькові слова справили враження. Юрій запитав:

– А тут як?

– Скоріше мені волосся на долоні виросте, ніж я чи хтось із мого роду піде на панщину. Маю привілей, грамоту королівську на свою землю, і герб маю старий, що передається від батька до сина уже сотні років!

Батько повернувся до скрині, відчинив віко і вийняв звідти «макогона» – ту саму дерев’яну колбу, котру показував Юрію ще у дитинстві. Батько вийняв корок, розмотав шовк, обережно взяв грамоту в руки.

– От де наші права шляхетські. Через цю грамоту, через цю колбу і дражнять нас «макогонами». Ця грамота королівська дає нам привілеї і обов’язки. Одного разу пани польські хотіли обдурити нас і примусити робити на них панщину. То ми разом зі шляхтою гординською половили тих комісарів у лісі Кочубінці і били їх по плечах і куди попало отими макогонами. Так ми їм нагадали про своє право, і вони надовго запам’ятали нашу науку.

Тут батько трохи заспокоївся, видихнув і продовжив уже спокійніше:

– Так що тепер хтось один із села має йти до війська, а ще кожен шляхтич має зарізати курку для короля. Так ми й ріжемо курей кожен рік на зимового Миколая, тільки ніхто із королівської родини за тими курми не приходить.

При цих словах батько лукаво посміхнувся і підкрутив вуса.

Юрій обережно розгорнув грамоту. На ній було дві печатки: одна королівська, друга – герб роду їхнього прадавнього Драго-Сасів: стріла на щиті, повернена вістрям догори. А під стрілою старий місяць, спиною обернений донизу, а кінцями догори. На кожному із цих загострених країв стриміло по одній зорі.

– Завжди пам’ятай, сину, хто ти і з якого роду. Шляхтич понад своє життя має берегти віру православну, благочестиву, захищати слабих та немічних, боронити державу, народ, землю рідну від усякого ворога, – говорив далі батько, і ті слова западали парубкові глибоко в душу. – Сьогодні ввечері збираються усі кульчицькі шляхтичі: і Дашиничі, і Шелестовичі, і Жигайли, і Костики, і Поливки, і Смужі, і Цмайли й Попелі та всі інші. Підемо з колядою до Городища, до Білини, Сільця, Гордині, Озимини – зі всіх сіл зберемо шляхту й потягнемо до Самбора, так щоби прибути вчасно на святкову літургію. Церква Самбірська освячена на Різдво Пресвятої Богородиці, а завтра Собор Матінки Божої. Тож і пасує всім православним християнам прибути до церкви та вшанувати її. Хай подивляться католики, що жива іще руська кістка, що б’ється шляхетське серце. У тому поході й представлю тебе місцевій шляхті, а там і на соймик візьму, що буде навесні у Судовій Вишні.

На мить запала мовчанка, батько собі щось обдумував, мати й сестри, що забігли до хати, почали накривати стіл – прийшла обідня пора.

– Ех, пам’ятаю, як ми збиралися отак, коли військо Хмельницького прийшло до Самбора, і полковник Капуста обложив там щільно ляхів та жидів. Скільки ж то наших пішло за козаками добувати волю для України. Потім вдруге прийшли козаки, тільки вже з москалями, а не з татарами. Тікало військо польське з міста, забігли пани в Радловичі, а звідти до Кульчиць хотіли, аби пересидіти в лісі та гайнути до Перемишля. Добре ж ми їх прали отам, просто на межі Радлович та Кульчиць, разом з козаками. Сам Іван Богун тиснув мені руку. Шкода, що не вдалося Хмелю визволити всю Україну від Сяну до Дону, всі землі, де сягає віра православна й мова українська. Жили б зараз у своїй державі…

На столі вже стояла кутя, свіжий хліб, голубці, лоскотала приємно ніздрі шинка, ковбаса. Юрко запитав:

– А ляхи не мстилися нам за те, що Хмельницького підтримали?

– Хотіли. Тільки ми королю знов у пригоді стали. За два роки після Хмельницького до Самбора підступив семигородський Ракочій зі своїми мадярами. Були б узяли місто, бо щільно його оточили. Та місцевий люд, шляхта православна, дали їм таку відсіч, що князь мусив узяти з міста окуп і вступитися.

– Ракочій і шведи були тоді спільниками Хмельницького, – нагадав Юрко.

– Так, були. Тільки козаки Хмеля не хотіли воювати більше з ляхами. Цар московський замирився з королем, козаки відступили до Дніпра, а ми тут лишилися…

Тим часом хата знову була повна: посходилися всі. Знадвору чулася коляда: мелодія була схожа на пісню до святого Миколая, тільки слова були трохи інші.

Юрко спочатку не повірив власним вухам, прислухався. Дитячі голоси виводили далі:

Він вийшов з хати. Малі, побачивши його, раптом повтікали з-під вікна, лишився тільки один, років десяти. Мав на голові шапку, що зсувалася йому на очі, та кожушину.

– Ти чий? – запитав строго Юрій.

– Дашинич я.

– А що таке за коляду ви співали? Не встидно? Будете бачити, курві сини, батькові скажу.

– Ну й кажіть. Ми тут колядуємо раз, другий, а ви сидите в хаті і не чуєте. То ми вам і заспівали, щоб знали, як шанувати колядників.

Схоже, цей молодий шляхтич вмів за себе постояти.

– Коли так, то зараз прийду.

Юрій надавав йому солодких рогаликів з медом та горіхом, медівників, пиріжків з яблуками.

– Ковбаси ще дайте, – нахабності молодому Дашиничу не позичати. Юрій посміхнувся, але виконав волю молодого колядника.

Він кілька хвилин спостерігав, як малий у важких чоботах побрів снігом, закинувши торбину за плечі. Кульчицький посміхнувся, згадавши себе, свої дитячі літа. Він пішов на подвір’я, почав розглядатися. Не змінилося нічого. Як завжди, тут був лад, чистота, видно, що всюди заглядало око дбайливого господаря, всього торкалася його тепла рука. Дітей своїх батько також привчив до роботи: помагають, пильнують. І тільки він, Юрко, відбився від господарства, від роботи, від землі. Ще пух під носом не почорнів, як він подався до Львова на науку… Чи дасть собі зараз раду тут, у селі, чи прокинеться у ньому те, напівзабуте? Побачимо. Він же український шляхтич, а не польський чи французький. Ті не люблять землю, ганьбою вважають працювати на ній. Ми ж інші: ми свою земельку любимо, з великою пошаною обробляємо та збираємо врожаї. Земля віддячує нам за нашу працю й любов.

Вечір настав швидко. Шляхта збиралася біля церкви. Кожен одягався у найдорожчий одяг, шляхтичі до боків чіпляли шаблі. Старші чоловіки, жінки й навіть діти всідалися на вистелених сіном санях. Молоді шляхтичі басували на конях. Коли всі зібралися, дружно скинули шапки й перехрестилися до церкви. Рушили. Попереду їхали молоді вершники на конях і освітлювали дорогу смолоскипами. По дорозі вдарили музики і понад засніженим полем знову почулася коляда, яка у ці дні над Кульчицями не замовкала.

Отак з колядою шляхта в’їхала у Городище, далі пішла на Дубляни й інші села по черзі. До Кульчицьких приєднувалися шляхтичі Городиські, Дублянські, Гординські, Білинські, Сілецькі, процесія дедалі більше розросталася, а до неї приєднувалася все нова і нова шляхта. Зробивши таке коло, шляхта у Кружиках перейшла замерзлий Дністер, а тоді через Калинів та Бабину доїхали до Самбора.