Лiрниковi думи

Ще цариця Соломона

На світ не родила,

Лиш надію тілько мала,-

По саду ходила.

І ходила, й говорила

З панею їдною,

Котра з паном, своїм мужем,

Жила не з правдою.

Аж приходить покоївка

І оповідає,

Що йде пан той до палацу

І пані шукає.

І цариця тії пані

Дала свою раду:

Ісховатися від мужа

В вишневому саду.

А сама йде до палацу,

Пана запрошає.

«Що нам скажеш, добрий пане?»-

Весело питає.

А пан низько поклонився,

Як царям годиться,

І говорить: «Будь здорова,

Ясная цариця!

Я не маю що казати:

Я прийшов питати,

Чи у тебе мої жінки

Часом не видати?»

«Ні, нема тут, милий пане!» -

Вона відвічає,

А тим часом голос з неї

Стиха промовляє:

«Твоя жінка у садочку,

Можеш пошукати.

Яка жінка твоя, пане,

Така й моя мати!»

Чи почув пан, чи ні теє,

Що дитя казало,

Лиш цариці після того

Дуже кепсько стало.

Пройшов місяць з того часу

Другий іскінчився,

От на третій в першу нічку

Соломон родився.

І в ту нічку ясне небо

Хмарою обвилось,

І в тій хмарі на схід сонця

Три зорі явилось.

І Давид-цар обіцявся

Золотії гори,

Хто лиш тілько розгадає

Що ті значать зорі.

І зібралось много мудрих,

Стали ворожити:

Той - на щастя, той - на долю,

Той - на довго жити.

А премудрий коло мами

Тілько усміхався;

І, як мудрі замовчали

Він тогді озвався:

«Ти не слухай їх, мій тату,-

Став він говорити.-

Три зорі - то три лиш роки

Маю в світі жити!»

І вся тая мудра зграя

З встиду розбрелася,

А Давидові на серце

Туга заляглася.

А тим часом від дня до дня

Соломон мудрився,

І бог знає - де і в кого

Розуму учився.

Лиш кінчалося три роки -

А вже був охочий

Розпізнати, кілько важить

Розум весь жіночий.

Змудрував шайки як треба,

Дістав чепець з мами,

Набрав клоччя повну жменю

І пішов до брами.

І на брамі на желізній

Він шайки чіпляє,

Кладе чепець, кладе клоччя

Да і розважає.

Розважає і регоче.

Аж приходить мати.

«Що ти дієш, Соломоне?» -

Почала питати.

А Соломон все регоче,

Її каже в очі:

«Важу, мати, жменю клоччя

І розум жіночий.

Та дивися: сама бачиш,

Голова жіноча

Не заважить да й не варта

Сеї жмені клоччя!»

І цариця злютувалась,

І пішла від него:

«Чекай, сину,- розважає,-

Не дарую сего!»

І приходить до покою,

Слугів закликає,

Оглянулась кругом себе, -

Стиха промовляє:

«Ой ви, слуги мої, слуги,

Вчиніть мою волю:

Вчиніть волю, щоб не було

Мому серцю болю,

Возьміть сина Соломона,

Одягніть, умийте,

Виведіть його до лісу,

Серед лісу вбийте.

Вбийте й серце принесіте

І мізинній палець,

Най загине з сего світу

Соломон-поганець».

Взяли слуги Соломона

І ведуть убити,

А Соломон вірним слугам

Почав говорити:

«Ой ви, слуги, вірні слуги,

Душі не вбивайте,

Хоть ще місяць до трьох років

Пережити дайте.

Я вам дам мізинний палець;

Ріжте, добрі люди.

А із нами єсть собака,-

3 неї серце буде!»

Відрубали слуги пальця,

Серце в суки взяли,

І принесли до палацу,

І цариці дали.

І не стало Соломона,

І ніхто не знає,

Лиш Давид по нім, нещасний,

З жалю умліває.

А Соломон серед лісу

Став думу гадати:

Днів лиш десять оставалось

Білий світ видати.

І умився, він, залився

Гіркими сльозами,

І на землю сировую

Впав межи дубами.

І ті жалі, і ті сльози

Небеса пробили

І усіх святих і бога

В небі розбудили.

І зачали святі люде

Господа молити,

Щоби господь Соломону

Дав ще літ прожити.

«Соломона,- господь каже,-

Щиро я кохаю

І своїх літ йому дав би,

Но я літ не маю.

Ви, святії мої люди,

Ви на землю йдіте

І для него кілька років

У людей просіте!»

І зійшли святі із неба,

Стали скрізь ходити.

І ходили, й літ просили

Соломону жити.

Цілий день вони ходили...

Закотилось сонце.

І приходять святі люде

Під їдно віконце.

Там старая баба жила,

Що сто літ прожила,

А ще других сто прожити

Доля їй судила.

І зачали святі люде

Бабу ту питати,

Чи не схоче тая баба

Своїх літ віддати.

«Нащо маю віддавати? -

Баба говорила,-

Коли мені літа тіі

Доля присудилаї»

«Старість, бабко, нам - не радість,

Як старому жити-

Хіба тілько свої кості

Жовтії сушити.

А на світі єсть дитина,

Бідна сиротина,

Літ не має і вмирає,

Як тая билина!»

І здихнула стара баба,

І стала казати:

«Коли так, то вже я мушу

Тридцять літ вам дати.

Лиш нехай дитина тая

Гайом не гайнує:

Нехай літа дорогії

І себе шанує ...»

Три і штири проминуло,

П'ятий наступає,

Соломон жиє на світі

Да й, не умирає.

В, літ п'ятнадцять і шістнадцять

Виріс він, на диво.

Хто поглянув, то сказав би-

Двадцять літ пробило.

І згадав він свою неньку,

Шо хотіла вбити.

І задумав, чим не було б,

Неньці відплатити.

Лиш Давид їдного часу

Виїхав з столиці,-

Взяв товару штири вози,

Іде до цариці.

Приїжджає під ворота,

Коні випрягає,

Лиш виходить і цариця,

Купчика вітає.

Роздивилася товари:

Всі до сподобання.

Да й сам купчик молоденький

Здався б до кохання.

«Що ти хочеш за товари?» -

Цариця питає.

«Тілько дівчину на нічку»,-

Купчик відвічає.

І цариця попросила

Сутки почекати.

А тим часом йому стала

Дівку добирати.

От настала ніч темненька.

Постіль застелили

І на постіль на пухову

Купчика вложили.

Йде дівчина, як калина,

Серце страшно б'ється:

Хто то знає, що там буде?

Що там доведеться?

А купець лиш тілько глянув -

Каже: «Не годиться!»

Да і просить, щоб прислала

Другую цариця.

Входить друга, як та ружа,

Серце обкипає:

Хто там знає, що там буде,

Що її чекає!

Но купець собі байдуже:

Не пускає спати,

А в цариці таки просить,

Щоби дівку дати.

Щой не слала лиш цариця,

Все то не годиться.

На остаток - що робити?

Йде сама цариця.

Йде цариця, чепуриться,

Б'ються мило груди:

Вона знає, що чекає,

Що там з нею буде.

Лиш приходить - гарний купчик

Став до себе звати.

І цариця коло него

Положилась спати.

Положилася цариця

Без жадного фуку,

І купець підняв над нею

Свою праву руку.

І підняв він свою руку,

Положив на груди

І промовив: «Ой, колись-то

Грав я в сії дуди».

Потім знову синок каже

До рідної мами:

«Ой, колись-то я виходив

Через сії брами!»

Но цариця того всього

Та й не розважає;

Чи зшаліла, чи заснула,

Чи бог її знає!

От цариця захропіла,

Соломон піднявся,

Зібрав все своє, що було,

І приладнувався.

І цариця не проспиться,

Спить і тяжко дише.

А купець на стінах всюди

Діамантом пише:

«Коли мати з сином спала,

Голова жіноча-

Видить бог і видять люде -

Не варт жмені клоччя!-

Написав він і поіхав,

Куди - сам лиш знає.

Аж тут рано, до схід сонця,

Давид приїжджає.

Спить- цариця, не проспиться.

Давид походжає,

Походжає, поглядає

І письмо читає:

«Коли мати з сином спала,

Голова жіноча -

Видить бог і видять люде -

Не варт жмені клоччя!»

І забились його жили,

І ожили кості: -

Давид зразу догадався,

Хто приходив в гості.

Догадався, що ще в світі

Соломон гуляє.

І як сина відпитати -

Думоньку гадає.

«Га! - подумав,- зроблю плуга,

Плуга золотого.

Може, плугом відпитаю

Соломона свого!»

І зібрав він своє злото,

Казав збити, злити

І із того злота всього

Цілий плуг зробити.

І зібралися цигане,

Золото- стопили

І, на диво всьому світу,

З него плуг зробили.

І послав Давид по світі

Той плужок возити,

І питати, і писати,

Як будуть цінити.

І цінили того плуга,

І ціну писали:

Скрізь від тисячі червоних

Менше не давали.

От додому повертають,-

Видять: під горою

Парубок якийсь обдертий

Ходить з чередою.

І ходить він з чередою,

Чорний хліб жвакає

І череду на дорогу

З поля виганяє.

Слуги й того не минули: -

Зачали просити

Подивитись на їх плуга,

Ціну йому збити.

І прийшов він. Зачинає,

Плуга оглядати.

«Да, плуг гарний, - промовляє,-

Нічого казати.

І чересло, і полиця,

І леміш хороший.

Кого злидні їдять три дні,

Дав би купу грошей.

І як дощики, на щастя,

В маю перепадуть,

Тогді плуг йому придасться,

Й гроші не пропадуть.

А не будь дощу ні разу-

Він не варт нічого:

І не тілько хліба сего -

Сухарця цвілого!»

Записали й се ті люде

На папері свому

І поїхали, сердиті,

До самого дому.

І приїхали додому.

Став Давид питати:

«Що там, люде, в білім світі

Про мій плуг чувати?»

Слуги низько поклонились,

Стали говорити:

«Даруй боже тобі, царю,

Многі літа жити!

Ісходили ми всю землю,

Скрізь людей питали,-

Скрізь від тисячі червоних

Менше не давали.

Лиш пастух їдей поганий

З пантелику збився:

Не цінив він твого плуга,

Тілько з него кпився.

Оцінив лиш на дві копи

І сказав до того,

Що, як в маю дощ не буде,

Він не варт нічого!»

«Ой самі ви,- Давид каже,-

3 пантелику збились,

Да і тії разом з вами,

Що в ціну гонились.

З вас усіх пастух убогий

Єсть найрозумніший.

І пастух той - видно діло -

Син мій наймудріший.

Беріть, люде, коні в стайні,

Каждий вороного,

Поїжджайте, доганяйте

Соломона мого!..»

І зачали люди всюди

Їздити, питати.

Лиш да ремне - в чистім полі

Вітру не піймати!

І Давид-цар зажурився,

Став думу гадати,

Як би свого Соломона

В світі відпитати.

«Га! - подумав,- видам баль я,

І зійдуться люде.

Межи ними непремінно

Соломон мін буде!»

А в Давида - треба знати -

Все робилось живо:

Загадав лиш,- і вродився

В него баль на диво.

Трублять труби, ідуть люди,

Сіли за столами.

І дубові столи гнуться,

Гнуться під мисками.

І миски всі срібні були,

Тарілки із злота.

Гостям тілько із ложкамі

Кепськая робота:

На два локті кажда ложка,

Як тут скажеш брати?

За кінець возьмеш рукою -

Губі не дістати.

Ближче возьмеш - друге горе,

Бо, як набираєш,

Держаком сусіду свому

Очі вибираєш.

І задумалися гості,

Страва застигає;

Душа рада б попоїсти,

Та пуття не знає.

І Давид думу гадає:

«Гостей в мене много,

Но нема ще межи ними

Соломона мого.

Де ж ти, сину Соломоне?

Де ж ти так довгенько?»,-

І поглянув кругом себе,

І здихнув тяженько.

І прийшла сама цариця

З панею їдною,

Царя взяли попід руки,

Повели з собою.

Тут в минуті, ніби з неба,

Соломон напався:

«Чом не істе, добрі люде?» -

Живо запитався.

«Чи ж не видиш, яка ложка?-

Стали бормотати, -

Возьмеш страви,- очі видать,

Губі не дістати!»

А він живо людям каже:

«Ціхо! угамуйтесь!

Ложки - в руки! і, як діти,

Через стіл годуйтесь!»

«О, спасибі тобі, хлопче!» -

Люде закричали,

Ложки в руки і на чудо

Балювати стали.

Давид входить, догадався,

Сина скрізь шукає.

А син, бог лиш тілько знає,

Де вже опирає!

Вже двадцята Соломону

Осінь наступає.

Соломон сидить над морем,

Думоньку гадає:

«Віють вітри, віють буйні.

Страшно хвилі б'ються;

Тяжко, тяжко мому серцю.

Що аж сльози ллються.

Наймудріший я на світі,-

Що ж мені із того?

Як приблудний ходжу, блуджу

Коло дому свого!

Ходжу, блуджу коло дому

І рідні не бачу.

Тілько неньку проклинаю,

Тілько долю плачу.

Нене ж моя, рідна нене!

Що ж ти починила?

Нащо мене Соломоном

На світ породила?

Нащо мене Соломоном

На світ породила -

Нащо мене сиротою

По світі пустила?

І пустила, і від батька

Сина відганяєш,

Нене ж моя, злая нене,

Чом не умираєш?»

Почорніло синє море,

Сонечко згасає,

І на небі чорна хмара

Каменем звисає.

Як склепіння гробовеє,

Небо сумне стало,

І, як гроби, з себе, море

Хвилі підіймало.

І по світі білім тихо,

Тілько ворон кряче,

Тілько вітер повіває

І жалібно плаче.

Вдруг півнеба загорілось,

Запалахкотіло ...

І, як оком промигнути,

Страшно загриміло.

Загриміло, загуділо,

Земля затряслася,

І по небі громовая

Стрілка пронеслася.

Бах на землю! Стало тихо.

Небо замовчало.

Лиш дрібненькими сльозами

Землю устеляло.

Плаче небо й перестало,

Небу легше стало;

Чорні хмари розійшлися;

Сонце засіяло.

Любо, мило в білім світі,

Пташечки співають.

В полі люде хліб збирають

В морі риби грають.

Любо, мило в білім світі,

На душі миленько.

Лиш їдному Соломону

Сумно та тяженько.

І сидить він під скалою,

І сидить, і плаче.

Аж тут ворон чорнокрилий

Понад морем кряче:

«Ой, літав я кажду нічку

Помежи горами,

Кажду нічку доглядав я

Соломона мами.

Ой, коли ж ти, злая ненько.

Будеш умирати?

Ой, коли ж я над тобою

Сяду балювати?

І літав я надаремне,

І не маю жалю:

Серед тучі, серед грому

Я дождався балю.

Общипав я твоє тіло

Виссав твої жили,-

Нащо ж серце твоє чорне

Громи розкришили! ..»

І літав він понад море,

Просив моря пити:

Тяжко стало після балю

Ворона палити.

I зачав він воду пити,

Пив і не напився

І без духу в синє море

3 берега звалився.

А Соломон розважає,

Сльози утирає

І до батька, до Давида,

Весело вертає.

Давид плакав у палацу,

Тяженько журився.

Аж тут раптом перед него

Соломон з'явився.

«Здоров, батьку мій Давиде!

Ой, як ся ж ти маєш?

Чи за неньку, чи за сина

Сльози проливаєш?»

І упав йому у ноги,

Низько поклонився,-

I, як сонечко на небі,

Цар розвеселився.

«Здоров, сину Соломоне,

Рідная дитино!

Де ти був до сего часу?

Сядь-но, розкажи-но!»

І Соломон сів із батьком.

Все став говорити:

Як-то його рідна ненька

Думала згубити;

Як він смерті відкупився

Від рідної мами;

Як потому став він жити

Чужими літами.

Розказав він все Давиду.

Давид розридався:

«Слава богу, Соломоне,

Що хоть ти остався!

Я старий; уже не можу,

Будеш помагати,

А як смерть пошле мні господь,

Будеш царювати!»

І почули зараз люде,

Да і світ дочувся,

Що Соломон - у Давида,

Що він повернувся.

І зібрались до Давида

Царі і цариці,

Мужі, хлопці і дівчата,

Й гарні молодиці.

Давид видав баль на диво,

Гості їли, пили,

Напослідок Соломона

Видіти просили.

І явився син Давидів,

Лиш не в кармазині:

В простих чоботях пасових,

В простії свитині.

І говорить: «Добрі люде!

З розумом судіте:

Як що шиєте, то перше

Гудза зав'яжіте!»

Тілько всього було й мови,

Всякий розважає,

Як, куди і против чого

Соломон стріляє.

Розважали і гадали,

Сили не добились,

Поклонилися Давиду,

Сину поклонились.

І поїхали додому,

Стали розважати:

Що б то було, як він каже,

«Гудза зав'язати»?

Якось живо після балю

Цар Давид скончався,

І Соломон сів на троні,

І коронувався.

Сів на троні й зачинає

Думоньку гадати:

Як би небо розгадати,

Море згрунтувати.

Соломону треба було

Тілько захотіти.

Захотів лиш,- і на крузі

В небо став летіти.

І летів він, і чи довго -

Бог то святий знає.

Наостаток аж під самі

Хмари підлітає.

В хмаpax густо, круг оперся

Нічого діяти!

І зачав він помаленьку

Хмари розгортати.

Розгортає чорні хмари,

Круг свій підіймає,

Аж по самій середині

Голуба стрічає.

«Здоров, мудрий Соломоне!

Де ж ти так спішишся?

Не ізміряєш ти неба,

Даром не трудися.

Може ще як ти на милю

Хмарою проб'єшся.

Но як дальше йти захочеш,

Там і останешся.

Повертайся ж ти додому

Та пантруй усюди:

Під тобою синє поле

І п'ятно лиш буде.

І п'ятно - то земля наша,

Синє поле - море! ..»

І вернувся він із неба,

Мале йому горе.

«Га, не міряв же я неба,-

Став він промовляти,-

Ану, стану ланцюгами

Море грунтувати!»

Ізробив він шкляну хату,

Ланцюги чіпляє

І із нею кораблями

В море виїжджає.

І на самій середині

Увійшов до хати,

І казав себе помалу

В море опускати.

І от в море щораз глибше

Соломон спускався,

І що море в собі має-

Все то роздивлявся.

Опускався ... ба вже й мало

Ланцюга бог має,

Аж тут рак до него лізе

І його вітає:-

«Здоров, царю Соломоне!

З моря підіймайся:

Дно побачити морськеє

Ти не сподівайся.

Двадцять літ жию я в морі

І донизу йду я,

Но дна моря не дістати,

Поки не умру я.

Може, ти і дна достанеш,

Як ланцюг урветься,

Но вже світу повидати

Більше не прийдеться!.»

І не зміряв він і моря,

Як не зміряв неба,

І пізнав він, що тих річів

Міряти не треба.

Но не так-то швидко, люде,

Теє все робилось,

Як писалось на папері,

Як нам говорилось.

Соломон прийшов до себе

Да і нагадався,

Що йому на світі жити

Тілько рік остався.

А тут він іще давненько

Мав то на предміті,

Що безсмертна гора їдна

Єсть на білім світі.

Що до неї лиш достатись -

Вічне можна жити.

Давай туди доставатись -

Нічого робити!

Узяв хліба, узяв солі,

Помолився богу.

Вийшов тихо із палацу

І пішов в дорогу.

І іде він, а бог з неба

Тілько поглядає:

«Соломоне. Соломоне! -

Стиха промовляє,-

Хоть крутися, не вертися,

Нічого діяти:

Видно діло, годі жити,

Треба умирати.

Хоть крутися, не вертися,

Смерть перед тобою,

Ти якраз зійдешся з нею

Під горою тою».

Де стоїть гора безсмертна -

Колись люде знали,

Лиш тепер - нещастя наше -

Всі позабували.

На горі тій жили люде

І не умирали.

Били камінь під горою,

Хмари будували.

І явився до них господь,

Каже все лишити і,

як тілько можна скоро,

Домовину збити.

Каже збити домовину

Да і гріб копати:

«Скоро син сюда Давидів

Прийде умирати!»

І пішли всі, дошки пилять,

Тешуть і рубають,

Незабавом під скалою

Й яму начинають.

Аж приходить син Давидів,

Сумно поглядає:

«Що то, люде, з того буде?» -

Він людей питає.

«Єсть на світі цар премудрий,-

Став їден казати. -

Він зоветься Соломоном

І іде вмирати.

І ми робим домовину,

Да і гріб копаєм,

А який він, коли прийде,-

Ми й самі не знаєм!»

От тобі й гора безсмертна!

Думав вічне жити,

Аж приходиться на нії

Голову зложити.

Що Ж робити? ЯК зложити,

Не буду втікати!

Мудрий вміє в світі жити,

Вміє і вмирати.

«А чи маєте ви міру?» -

Соломон питає.

«А бог її святий має»,-

Хтось відповідає.

«Соломон із мене ростом,-

Беріть з мене міру!»

І узяли з него міру

На чистую віру.

Зняли міру і по нїї

Домовину збили,

А по тії домовині

Й яму припустили.

Припустили і скінчили,

«Почекайте, люде!

Ану, ваша домовина

Чи до міри буде?»

«Ану, справдії - кажуть люде,-

Ляж у домовину.

Чи якраз вона пристане

Давидову сину?»

І пристала домовина,

Ніби вона сама.

«Ану, в яму опустіте:

Чи пристане яма?»

Опустили його в яму:

«Ну, спасибі, люде,

Засипайте Соломона,

Другого не буде!»