Лiрниковi думи

До початку сего світа,

Ще до чоловіка,

На престолі бог великий

Жив із-перед віка.

І престолом було небо,

Невидиме нами.

І то небо в нас, хрещених,

Зветься небесами.

Під ним друге було небо,

Що зоветься раєм;

І коли воно почалось,

Того ми не знаєм.

Тілько знаєм, що в тім небі

Ангели літали

І святії пісні богу

День і ніч співали.

І Сатанаїл-архангел

Був їх старшиною

І у бога називався

Правою рукою.

Все він відав, всім він радив,

Всім розпоряджався,

І рай цілий його власним

Небом називався.

А під раєм, його небом,

Наше небо було,

Но по нему ані разу

Сонце, не мигнуло.

Лиш по нему чорні хмари

Громом розривало,

А під ними тьма стояла

Й море клекотало.

І задумав бог і наше

Небо освітити,

І під небом нашу землю

Грішну сотворити.

І приходить він до раю,

Взяв Сатанаїла,

І пішов під синє небо,

Де бездна кипіла.

Синє небо туманіло,

Вітри бушували,

І під небом чорні хмари,

Громи розривали.

Все чорніло і темніло ...

Аж бог появився! -

Розійшлися чорні хмари,

І грім запинився.

Засиніло небо наше,

Сонце засіяло.

Стало тихо, лиш глибоко

Море клекотало.

І зійшов господь над море-

Море утихає;

І Сатанаїла в бездну

Господь посилає.

Посилає його в бездну

Піску жменю взяти,

Щоб на морі, як на камні,

Землю збудувати.

«І як вложиш,-господь каже,-

Руку у безодню,

Скажи: беру тебе, земле,

На славу господню».

І пішов він попід море,

Ходить, розважає:

« А ну, й себе пом'яну я!

Хто теє пізнає?!»

І зпустився в саму бездну,

Руку опускає,

Бере землю і до бездни

Тихо промовляє:

«Ти poзкрийся, розвернися,

Темная безодне!

Беру землю в ім'я своє

І в ім'я господнє!»

І узяв; іде водою,

Жменю істискає.

Но даремная робота:

Вода все змиває!

Поки вигулькнув із моря,

Змило все подою,

І явився він до бога

З голою рукою.

«Не хитрися,- господь каже,-

Не задумуй злого!

Іди знову, тілько ім'я

Не приточуй свого!»

Пішов знову й під водою

Знов над богом кпився.

І знов з голими руками

Наверху з'явився.

І розгнівався бог сильний:

Небо задрожало,

Море вспінилось, забилось

І заклекотало.

І в минуті він іщезнув

В морі під водою.

Найшов бездну, бере землю

Правою рукою.

І говорить: «Ти розкрийся.

Темная безодне:

Беру з тебе тепер землю

Во ім'я господнє!»

І щаслива йому була

Дальняя дорога,

У минуті він з землею

Вийшов перед бога.

І взяв господь тую землю,

Ходить, розсіває.

А Сатанаїл невдячний

Думоньку гадає.

Щоб землі у бога вкрасти,

Вкрасти, заховати,

А потому в своє ім'я

Землю збудувати.

І роздумав свою думу

На взиск чи на згубу:

Тілько господь відвернувся,

Хвать землі у губу!

А бог ніби і не знає:

Решту досіває.

І розсіяв, як годиться,

І благословляє:

«Рости, рости, моя земле.

Куди зглянуть очі:

Від восхода до полудня

І до полуночі!»

І земля рости начала

І кінця не мала;

І зеленая травичка

Землю устеляла.

Да і тая, що у губі,

Свого бога знає:

Росте живо, виростає,

Губу розпирає.

І зачав він, нечестивий,

Хоркати, плювати,

I зачали і того скали

Й гори виростати.

І земля землею стала,

Тілько посвятити.

Но І нічка наступала:

Тра було спочити.

Закотилось сонце красне

За високі гори.

І синіє небо ясне,

Як синєє море.

І тихенько в небі ходять

Ангели святії

І засвічують над небом

Свічі восковії.

І ті свічі, ясні зорі,

Світять на все поле,

Доки господь, милосердний

Виспиться доволі.

І спить господь серед поля,

Сили відновляє.

А Сатанаїл над богом

Думоньку гадає.

І поглянув кругом себе:

Пишно було всюди.

І, як камінь, йому зависть

Падає на груди.

«Не буду я більше з богом! -

Став він говорити,-

Хоть сам згину, розсядуся,

Хоть йому не жити!

Но він спить, не має сили,-

Що ж я туманію?!

Возьму втоплю його в морі,

Світом завладію».

І підняв на руки бога,

І води шукає,

Але земля розрослася

І границь не має!

Вдарився на штири боки,-

Моря не видати!

І вернувся він, і з богом

Положився м спати.

Рано сонечко піднялась,

Позгасали зорі,

І у росу, як в діамант,

Повбирались гори.

І Сатанаїл піднявся,

Бога став будити

«Вставай, боже! годі спати!

Землю тра святити».

Пробудився господь сильний,

І, здихнувши, каже:

«Що хитришся предо мною.

Вічний ти мій враже?!

Був я всюди сеї ночі,

Від края до края,-

I нема чого святити:

Вся земля святая.

Ти хотїв мене, невдячний,

В морі утопити.

За то вічне будеш змієм

Під землею жити».

Ізвинулись його руки,

І звинулись ноги.

Довге рило натягнулось,

Висунулись роги.

І Сатанаїл невдячний

Став навік змією,

Зашипів - наперед бога

Слизнув під землею.

І тогнала земля дуже,

Де змій пробирався,

І там всюди ліс дрімучий

Поверх неї взявся.

І зняв господь з себе ризу,

І махнув направо-

І, як маку, різних птахів

Всюди залітало.

Махнув вліво - і, на диво,

Всюди гадь завилась.

Розстелив на землю ризу -

Звірина з'явилась.

І пішов господь над море,

ризу опускає-

І в годині ціле море

В рибі закипає.

Так з'явились в білім світі

Звірина і птахи,

Різні гади, різні жаби,

Риби й черепахи.

Лиш медведі, свині, коні

І кроти не були;

Та ще боцяна не було,

Скойки і камбули.

І став господь над водою,

Ризу убирає

І із моря зсередини

Рибу визиває.

І сказав господь тій рибі

Землю підпирати,

Щоб земля на своїм місці

Все могла стояти.

І та риба держить землю;

І як стрепенеться,

І застогне земля наша,

І вся затрясеться.

Повернувся бог до неба,

На престол сідає

І всіх ангелів до себе

З раю призиває.

І злетілось перед бога

Ангелів без ліку,

І настало свято в бога,

Перше з-перед віку.

Триста тисяч пісні піли,

А сімсот кадили,

А тьма-тьмуща через небо

Бога проносили.

І горіло небо в славі,

Тухнуло кадило,

І все воїнство небесне

Богові служило.

Служба божая кінчалась,

Бог благословляє

І всіх ангелів до себе

Ще раз призиває.

І всі ангели злетілись,

Богу помолились

І святому його трону

Низько поклонились.

І махнув бог своїм слугам

Правою рукою,

І сказав їм: «Будьте, діти.

Вічне ви зо мною.

Де ви були, там поставлю

Жити чоловіка.

А Сатанаїл невдячний

Проклят будь довіка!»

І основи світовії

Страшно задрожали.

Но на небі тихо-тихо

Ангели співали.

І співали, і скінчили

Пісню ту святую.

І бог каже їм принести

Чашу золатую.

І говорить: «Ви зберіться.

Ангели святії,

І стріпніте над ту чашу

Крила золотії».

І стріпнулись над ту чашу.

Бог їх посилає

На схід сонця в праву руку,

Де роса спадає.

Полетіли слуги божі,-

I їх ясні крила

Роса чиста, як діамант,

В десені [4] покрила.

І до бога прилетіли

З чистою росою,

І іще раз стрепенулись

Над чашею тою.

І зійшов бог з свого трону,

І зачав місити.

Замісив - і чоловіка

З того став ліпити.

Виліпив, зачав стругати.

Дивне боже діло!

І обстружки пригодились

На грішнеє тіло.

І дихнув господь на него,-

І він відживився.

Підняв очі свої к богу,

Щиро помолився.

І повів бог його всюди

По небеснім краю,

І заводить наостаток

До самого раю.

Серед раю йшла дорога

Меж двома садами.

Ту дорогу замикали

Дві желізних брами.

Їдна брама - на схід сонця

В небо підіймалась.

Друга вліво - на заході -

В землю опускалась.

При дорозі - два садочки,

Що вбирають очі:

Їден прямо на полудень,

Другий к полуночі.

І садок той, що к полудню,

Річка вперезала,

І місточок через річку

Брамка замикала.

А за річкою дерева

Цвіли, відцвітали,

І родили, й опадали,

Знову зацвітали.

В сім садочку на початку

Ангели спасались;

І спаслися, і на небо

Вище підійнялись.

Тут Адам і Єва їли

Золотії груші.

(І тепер туда відходять

Праведнії душі).

Да й у другім у садочку,

Що на полуночі,

Досита було усього,

Чого серце хоче.

Тілько пахнуло від него

Не добром - бідою:

Кругом него так і лилось

Полум'я рікою.

І привів господь Адама,

Ходить, походжає,

І як жити він повинен -

Його научає.

Повернули в праву руку,

Перейшли місточок:

Відімкнулась перед ними

Брамка у садочок.

І в садочку бог зриває

Грушку золотую,

Дав Адаму половинку,

А собі другую.

І промовив: «З сего часу

Я буду з тобою,

Як сії дві половинки

Були меж собою».

Да і вийшли з того саду,

Пішли до другого;

Розділилось на дві часті

Полум'я пред богом.

Походили й там доволі.

То був сад ще кращий;

Но хто тілько їв із него,

Був навік пропащий.

І сказав господь Адаму,

Щоб остерігався,

І Адам в тім перед богом

Клятвою заклявся.

І по клятві розійшлися.

Бог пішов до неба,

А Адам пішов шукати,

Чого серцю треба.

І ходив Адам по раю,

Всюди находився

І в шовковії травиці

Спати положився.

Сонце в захід закотилось,

Спить і не блищиться,

І заснуло все навколо -

Адаму не спиться!

Йому душно; йде до річки,

На берег сідає,

Схилив голову на руку

І думу гадає.

І просидів так до ранку,

День зазолотився.

Адам сидить коло річки,

Аж бог появився.

«Що, Адаме, так сумуєш? -

Каже бог до него.-

Чого тобі недостало

Ще до того всего?»,

Адам глянув, поклонився

І говорить: «Боже!

Що йно тілько ти содіяв.

Все то мені гоже.

Но я тужу, і сумую,

І в раю журюся:

Я їден тут як той палець,

Де не повернуся».

«Не журися! - бог говорить,-

Будеш друга мати:

Взавтра вийди до схід сонця

Руки умивати.

Вмочи в росу малий палець

І тріпни рукою,

Лиш павідворіт не тріпай,

А перед собою».

І з сим словом віддалився,

А Адам став ждати,

Коли час йому наступить

Руки умивати.

І от нічка проминула,

Ранок наступає,

І він, бідний, чи забувся,

Чи бог його зщає:

Як помочив усі пальці

Ранньою росою.

Так навідворіт і тріпнув

Цілою рукою!

І з'явилось п'ять чортяків.

Адам - утікати.

А вони давай всі разом

Пазури мачати.

І мачають, і махають

Обома руками,-

Другі родяться чортяки,

Роблять теє ж саме.

І робота не кінчалась,

І роси ставало,-

І намножилось чортяків -

Аж небо тріщало!

Аж з'явився бог до раю.

І все затихає.

І усіх чортів із раю

В бездну виганяє.

І чорти, як тая хмара,

3 неба полетіли

І, де бога спом'янули, -

Там вони і сіли;

Хто на небі, хто під небом,

А хто над водою;

Много на землі осталось.

Много під земльою.

Но хоть зразу з переляку

Бога споминали,

Та потому всі до змія

Як їден пристали.

І тепер чорти на світі

Лихо виробляють:

Домовії всіх у хаті

До гріха склоняють.

Лісовії й польовії

Водять бог де знає;

Водяний до ніг частенько

Камінці чіпляє.

А хто вішатися хоче -

Тому помагають

Ті чортяки, що в повітрі

Над землей літають.

Піднебеснії чортяки

Бога не бояться

І, як в хмарі господь ходить,

З господом дражняться.

Господь на них і пускає

Громовії стріли;

І стріла їх скрізь находить,

Де б вони не сіли.

Часом мухою чорт стане,

Налетить на кого,

Грім тут чорта забиває

Й чоловіка того.

(Не впевняю, чи то правда,

Но говорять люде,

Кого грім лиш забиває,

Той безгрішний буде).

А як в небі загоряться

Свічі восковії,

Ті чортяки, що на небі,

Світять смолянії.

Тоді ангели там ходять

Свічі відіймають

І на землю їх з чортами

З неба іскидають.

І не раз в ясненьку нічку

Видно, як спадає.

І де впаде - там смолою

Травка запливає.

І говорить бог Адаму:

«Сину мій, Адаме!

Нащось тріпав позад себе

Мокрими руками !?

ОЙ! від сего стережися,

Поки будеш жити.

Да і дітям своїм теє

Закажи робити!»

(І тепер то пам'ятають

Всі хрещені люде,

Да і послі мир хрещений

Пам'ятати буде).

Знав то господь милосердний,

Що Адаму гоже,

Знав він добре, що для серця

Жінка лиш поможе.

І в минуті сон на него

Господь насилає,

І над сонним чоловіком

Думоньку гадає.

І гадає, і не знає,

Звідки що почати:

«З голови возьму,- подумав,-

Буде за лоб брати;

Возьму руку - жінка мужу

Ввік не дасть покою;

Возьму ногу - но муж буде

В неї під п'ятою.

Тра, щоб жінка чоловіка

Лиш могла кохати».

І роздумав - і ребро став

Лівеє ламати.

І в минуті з ребра того

Жінка із'явилась.

Поглянула на Адама,

Збоку положилась.

І іде господь до неба,

Їх благославляє,

А тим часом із Адамом

Єва засипає.

І Адаму сниться, сниться,

І все так миленько,

І обняв рукою Єву,

І здихнув легенько .

І здихнув - і пробудився ...

Милая годинаї

Коло него, як калина,

Сонная дівчина.

Билось мило його серце,

Душа веселилась,

Тут і Єва потягнулась,

В чарах пробудилась.

І обоє меж собою

Щиро поглянули,

Поглянули, обійнялись,

І за все забули.

І пройшла для них минута

Першого кохання -

І приніс Адам для Єви

Яблук на снідання.

І поснідали обоє,

І пішли вздовж раю,

І їм сонечко спочило

У самого краю.

І обоє разом стали,

Богу помолились,

І під деревом крислатим

Спати положились.

Спить Адам, но змій лукавий

Сну чогось не має

І до себе на пораду

Всіх чортів скликає.

І злетілися чортяки,

Бездну всю зайняли,

І, як слуги перед паном,

Перед змієм стали.

І говорить їм лукавий:

«Діти мої, діти!

Полетіть мені до раю,

Вісті принесіте.

Чогось скучно мені стало,

Нічого робити,-

Тра щось думати, гадати.

Щоб людей згубити!»

І сто тисяч підійнялось,

З бездни полетіло,

Полетіло, понеслося,

Де сонечко сіло.

І в годині повернулись,

Змію розказали,

Що у раю край дороги

Адам з Євой спали.

І піднявся змій лукавий,

Зо всіма простився,

І ще до світу, до рання,

У раю з'явився.

І звинувся - й перескочив

Річку вогневую,

І в садочку обвинувся

На яблуньку злую.

Сонце встало, засіяло,

Єва пробудилась,

Пішла, стала під-рікою,

Як годиться, вмилась.

Вмилась, перейшла місточок,

Вийшла на дорогу

І ходила меж садами,

І молилась богу.

І поглянула наліво,

Де вогонь палився:

Цілий сад там в золотії

Яблучка облився.

Стала думати-гадати,

Як би їх достати,-

Коли слухає: до неї

Хтось почав казати:

«Не журися, молодице!

Хто устане зрання,

Тому з саду можна дати

Яблук на снідання!»

І до неї пара яблук

Золотих скотилась.-

Єва взяла, скуштувала -

Ніби похмелилась.

Тут і муж десь показався,

З нею поділився.

Розжували і ковтають,

Аж бог появився.

Ніщо діяти! ковтати!

Єві теє вдалось.

А Адаму в самім горлі

Яблуко осталось.

І про теє, що осталось,

Люде добре знають,

Бо всі мають знак на горлі,

Лиш жінки не мають.

Согрішив Адам невинний,

Єва согрішила,

Но всему змія виною:

Змія підкусила.

І вона ще була в раю,

Як господь з'явився,

І на нюю, на лукаву,

Перший гнів ізлився.

Кругом саду із канави

Полум'я піднялось,

Підійнялось і, як море,

По саду розлялось.

І зайнявся сад нещасний,

І не угасає,

І вогонь, той мир хрещений

Пеклом називає ...

Там навік змія палиться

І палитись буде,

І із нею всі чортяки

І грішнії люде.

Незабаром відімкнулась

І північна брама,

І промовив бог до Єви -

Єви і Адама:

«А ви, люде, не хотіли

В раю шануватись:

Тепер мусите сльозами

Хліба дороблятись».

І дає господь насіння,

Заступ, дві лопати,

І зачав Адама й Єву

З раю виганяти.

Вийшли з раю бідні люде

І сльозами вмились:

Вони чули, як за ними

Брами зачинились.

Виміняв за шило швайку!

Нічого діяти,-

Давай заступ і лопату,

Треба працювати!

І працює, і горює

Адам серед поля,

Та не просить, щоби в поміч

Стала божа воля.

А диявол тому й радий:

Що Адам скопає-

То він за ніч вверх травою

Поперевертає.

І працює, і горює,

А все зиску мало.

Далі видить: кепське діло!

Силоньки не стало.

Болять крижі, болять руки,

Голова не може,-

I сказав він, іздихнувши:

«Поможи мні, боже!»

І поміг господь небесний

Поле іскопати.

І узяв Адам насіння,

І став засівати.

І засіяв, і волочить,

Із-під шкури пнеться.

А чорт ззаду на бороні

Сидить та сміється.

Аж тихенько з обротею

Ангел появився:

Схватив чорта - і в минуті

З него кінь зробився.

І запріг Адам коняку,

І став волочити,

І за роміч за велику

Господа хвалити.

От уже Адам із Євой

Кілька літ прожили,

Позабули свої жалі,

Землю полюбили.

А тим часом дав бог діти,

Сини хліб збирали,

Дочки вдома коло мами

Шили, вишивали,

Тілько жити, поживати

Та богу молитись.

Аж тут раптом на Адама

Тра біді звалитись!

Була осінь, і зачали

Дощики спадати,

І поїхали два сина

Сіно забирати.

І зачали меж собою

Очередуватись;

Кому сіно подавати,

А кому остатись.

І сварилися, і бились,

Далі вила взяли

І в півночі помеж очі

Вилами совали.

І брат брата взяв на вила...

Ллється кров рікою!

І господь підняв їх внебо

Правою рукою.

І місяцем стали браття,

І пішли по небу,

І ще досі в небі світять

Людям на потребу.

І тепер на місяць гляньте:

(Дивна божа сила!)

На нім видно як два брати

Взялися за вила.

Гірко було для Адама,

Що сини пропали.

І довгенько Адам з Євой

Плакали, ридали.

І ридали, й переслали:

Тра було забути,

Бо вмерлого, як-то кажуть,

З гробу не вернути.

І забули свої жалі,

І весело жили,

Працювали, їли, пили,

Господа хвалили.

І розжився наш прапрадід,

Вмирати байдуже,

І говорить: «Не умру Я,

Бо я сильний дуже!»

А бог з неба йому каже:

«Сину, не хвалися!

Хоч ти сильний, а зі смерті

Ти даремне кпишся.

Надійде година злая:

Руки заболіють,

Голова вся розійдеться,

Ноги обімліють.

Пожовтіють твої кості,

Помертвіють жили,

І тогді ти, як дитина,

Будеш край могили».

Трудно було віру дати:

Сила бушувала.

Но от раптом годинонька

Чорная настала.

Заболіло всеньке тіло,

Ноги защеміли,

Засушило його кості,

Жили оніміли.

Голова вся розійшлася,

І смерть наступає.

Адам видить, що не жарти,-

Сина закликає.

І чуть дихає й говорить:

«Сине, вірний сине!

Піди; сину, на край світу,

Вийди в небо синє.

І скажи там слугам божим,

Котрі коло раю,

Oj слабий я, на постелі,

Що я умираю.

Попроси їх з того раю

Що-небудь подати.

ОЙ мій сину! то-то гірко,

Гірко умирати».

І заплакав наш прапрадід.

Сльози проливає

І в далекую дорогу

Сина посилає.

І враз з батьком син заплакав,

Помолився богу,

Поклонився батьку й неньці

І пішов в дорогу.

І Адаму ніби легше:

Він надію має,

Що достануть йому з раю,

Чого він бажає.

А синок пішов Адамів,

Куди вели очі,

І приходить на край світу

Близько полуночі.

І злипалось ясне небо

З темною земльою,

А за небом спочивало

Сонце над водою.

І говорить він до сонця:

«Сонце, боже сонце!

Покажи ти мені, сонце,

До раю віконце!»

Показало йому, сонце

То віконце скраю,

І проліз синок Адамів,

І пішов до раю.

І приходить він до раю:

Брами під замками,

Коло брами херувими

З гострими мечами.

І говорить син Адамів:

«Ангели святії!

Поступіться, відімкніте

Брами віковіі.

І що-небудь з раю дайте:

Батько умирає!»

А їден із херувимів

Йому одвічає:

«Раді б ми, Адамів сину,

Брами відчинити.

Да ключі не в нас, а в бога -

Нічого чинити.

Їднаково для Адама:

А віддам, що маю!..» -

І дав прут, що бог Адама

Виганяв із раю.

Повернувся син додому:

Вся сім'я встрічає,

А Адам посеред хати

Дух свій іспускає.

І кивнув на свого сина,

І став говорити,

Щоб йому із того прута

Обручі зробити.

І на троє прут розтяли,

Обручі зробили

І на голову Адаму

Міцно наложили.

І, говорять, перестало

Голову ломити.

Но даремне наш прапрадід

Думав вічне жити.

Надаремне й син таскався

В далеку дорогу:

Ще до рання Адам бідний

Віддав душу богу.

І зібрались його діти,

Правнуки і внуки,

І зробили домовину,

Підняли на руки.

І понесли, поховали,

В землю закопали,

І на першії могилі

Гірко заридали.

Заридали і могилу

Слізьми оросили.

І ті обручі з могили

Паростки пустили.

І з тих паростків потому,

Де Адам і Єва,

Стали кипарис, кедрина,

Й триблаженне древо. [5]