Лис та інші детективні історії.

СІЛЬСЬКИЙ УЇК-ЕНД

День почався гарно — дзвінком Бучина.

— Вітаю вас, майоре. Цвак опритомнів.

— Повтори! — гукнув у слухавку Правик.

— Кажу, бібліотекар ожив, навіть не стогне вже. Дві миски каші виїв.

— А лікар що?

— Каже, що криза минула, житиме чортяка. Які будуть розпорядження?

Правик секунду поміркував:

— Поклади в найближчій церкві свічечку.

Бучин силувано зареготав.

— Свічка зачекає… А от нам би поквапитись, поки залізо гаряче! Я оце… не втримався… почав розпитувати його і, знаєте, що він сказав?

— Що? — майор затамував подих.

— Сказав: «Я нічого не пам'ятаю. Ніхто мене не вбивав. Нещасний випадок. Дайте мені спокій». А сам позирає злякано, як щур з муки. Боїться чогось. Не хоче, мабуть, видати вбивцю.

— Та це ж чудово! — видихнув Правик.

— Не розумію вас, товаришу майоре, — здивувався Бучин.

— Цей воскреслий чорнокнижник, напевно, вперше в житті зробив добру справу. Перед брамою пекла згадав, що існує таке поняття, як сумління.

Бучин ледве не рюмсав на тому кінці дроту:

— Убийте мене, але я нічого не розумію. Може, після безсонної ночі в лікарні мій мозок погано працює…

— Отож. Кидай усе, поснідай і відсипайся.

— Товаришу майоре, але ж справу треба довести до кінця…

Правик підсумував жорстко і зовсім тихо — він завжди говорив так, коли хотів дати знати співбесіднику, що розмову закінчено:

— Сержанте, від сьогодні «справи бібліотекаря» не існує. Вважай, що ти мав рацію щодо попільниці…

День почався гарно. Настрій не зіпсував навіть маленький поріз на борлаку під час гоління. Правик старанно припік ранку угорськими квасцями, заходився розтирати долонею потилицю, що тупо нила зранку. А сам згадував, перебирав у пам'яті останні три дні, «сільський уїк-енд», як назвав їх полковник Баглай.

Ось так завжди. Ледь-ледь розпогодиться над твоєю бідною головою, задрімає сатана, втихомириться на день-другий міська шпана — можна б нарешті розслабити розшарпані нерви, привести до ладу папери і власні думки, відпочити від крові й житейського бруду… Та де там. Шеф ревно оберігає його від розмагнічення, дбає про його робочу форму. Гадає, що коли навантажиш віслюка недостатньо, той ляже… Цікаво, що цього разу хоче підкинути? Здається, в місті спокійно.

Полковник заклопотано перетасовував аркуші на столі, наче розкладав хитромудрий пасьянс: яким би це козирем приголомшити карний розшук? Підкрадався манівцями.

— Ти славно покрутився за цей місяць. Продихни трохи, відпочинь від міської веремії. Знаєш що? — а махни на село. Подихай озоном, пожуй садовину без нітратів.

Правик звів у подиві брови.

— Що, вже й міліцію посилають на косовицю? — в'їдливо запитав.

Баглай спохмурнів:

— Районщики запарились, треба хлопцям допомогти. Всього на день-другий роботи. Від тебе вимагається лишень консультація. Дільничний там, кажуть, меткий хлопець. Ти його тільки спрямуй, а сам сиди й вишневими кісточками плюй у небо. Уїк-енд. Ти ще мені дякувати за це будеш.

— Дякую, — приречено зітхнув Правик.

Полковник ще довго розводив про службову солідарність і жертовність на вахті державної законності й правопорядку, а майор втупився очима у вату, що стирчала з вуха шефа, і подумки промовляв своє давнє закляття: «Хіба можна гніватись на людину за те, що вона не така, якою хочеш її бачити ти». Ця молитва не раз рятувала його від внутрішніх вибухів. Допомогла й зараз.

— Напевно, когось прохромили вилами на межі? — запитав примирливо. Не сумнівався, що там убивство, інакше для чого виряджати його, та ще з такою підбадьорливою тирадою. Леоніду Правику вже кілька років доручали здебільшого «мокрі» справи.

— Ні, бібліотекаря вбили в Сорочому. Уявляєш? Можеш узяти ще когось.

— Спочатку сам гляну…

Сороче лежало обіч магістрального шляху, за крем'янистою горою, у розлогій балці. Будинки, двори і навіть вулиці ховалися від спеки під кронами старих черешень, у вітті яких діловито ярмаркували сороки. Ось чому — Сороче. Приїзд гостя вони привітали істеричним скрекотом.

Правик заїхав у двір клубу й побачив у сусідньому городі, відмежованому зеленим тином, молоду жінку в дорогій, як на будній день, дірчастій льняній сукні.

— Де бібліотека?

Вродлива русявка кивнула на облущені двері з тильного боку споруди. Та його вже помітили з вікна, вийшли назустріч. Молодий вусатий міліціонер і миршавий чоловічок у м'ятому костюмі. Його виснажене обличчя було неначе припорошено пилом.

— Дорофей, завклубом, — блиснув той запаленими білками очей і нерішуче простяг кощаву руку.

«Тихий п'яничка», — подумав Правик.

— Дільничний інспектор Віктор Бучин, — відкозиряв симпатичний молодик у формі. І проникливо затарахкотів: — Я як побачив на підлозі труп, одразу побіг до школи…

— Навіщо? — поцікавився Правик.

— По крейду. Треба ж було зробити обрис його положення.

В приміщенні ліворуч від столу майор побачив розкарячену фігуру, виведену крейдою на зачовганій дерев'яній підлозі. Поряд лежав перекинутий фанерний ящичок з читацькими формулярами й чимала каменюка.

— Він був непритомний, але ще живий. На чолі рана з ум'ятиною. Ось на цьому місці, — дільничний помацав спітніле чоло Дорофея. Той дрібно закліпав очима, шморгнув носом. — А це — зброя, — міліціонер наблизив палець майже за міліметр до каменя-попільниці.

Власне, це був уламок якоїсь магматичної породи з видовбом у формі виноградного грона. Камінь правив за попільницю.

«Такою цяцькою і коня можна вкоськати, — подумав Правик. — Отже, коли було нанесено удар, жертва або сиділа, або стояла біля столу… Ні, не сиділа, інакше не відлетіла б на два метри. А якщо не сиділа, то бачила намір зловмисника, могла боронитися. В лоб несподіваних ударів не буває. Чому бібліотекар не захищався? Чому не втікав? Дав себе ударити каменем зі свого столу… І що це за вбивця, котрий прийшов убивати чоловіка на робочому місці, його ж попільницею?!»

— Хто перший застав його тут? — запитав уголос.

— Прибиральниця, — відповіли ті двоє хором.

— Де вона?

Бучин запитально глянув на Дорофея, той — на годинник.

— Як де? Дома, корову доїть, — пояснив як щось само собою зрозуміле.

Майор торкнув Бучина за рукав.

— Збігайте по неї. А дорогою назад порозпитуйте сусідів, хто що бачив о тій порі. До речі, шли це сталося?

— За моїми підрахунками, близько тринадцятої.

— Так, десь три години тому, — підтвердив завклубом.

Дільничний пішов.

Майор став розглядати речі на столі. Перев'язаний пак нових книг, декілька зашмуляних учнівських зошитів, ще один повний ящичок, лупа з надщербленою лінзою, кулькова ручка — вона лежала на стосику формулярів. Правик розгорнув верхній, пробіг очима останній запис: «Еліза Ожешко», «Над Німаном». Відтак ручкою бібліотекаря черкнув на чистому аркуші. Взяв лупу і почергово роздивився цей штрих і запис у формулярі — паста та сама. Свіжа. В інших формулярах, що лежали під ручкою, останній рядок теж написаний сьогодні, їх було сім. Ці семеро читачів, отже, нині були тут. Хтось із них? Але міг бути й восьмий, а формуляр прихопити з собою. Чому ж залишив попільницю? І чи витер після себе «пальчики»?

Глянув на камінь через лупу. Дорофей некліпно спостерігав за діями слідчого. Той перехопив його погляд, знітився, уявивши картинність своєї пози. Спересердя кинув лупу на книгу, різко запитав:

— Ну, то кому заважав ваш бібліотекар?

Завклубом стенув плечима.

— Не знаю, особисто мені не заважав.

— Спасибі за щирість. І все-таки мені цікаво: за що можна вбити бібліотекаря?

— Звідки мені знати? На це є ви, — буркнув той.

Правик сів на підвіконня.

— Ви людина культури, повинні мене зрозуміти. Наше ремесло дуже схоже на їх, — кивнув на полиці з книгами. — Письменників. З тою різницею, що наша робота брудніша й ще менш удячна, ніж їхня. Письменники намагаються відповісти на запитання: що, де, коли? Нам же не відоме основне: хто? Ми ловимо чорного кота в темній кімнаті. Морок — це невідомість, чому кіт нашкодив. Запитання «чому?» нелегке навіть для письменника, інженера людських душ. А його повинен ставити собі щодня опер, тобто я. Інакше моя місія залишатиметься різновидом сізіфової праці. Отже, чому міг статися замах на вашого бібліотекаря?

Очі Дорофея почервоніли ще більше. Він щось натужно ковтнув і сам запитав:

— А чому рік тому в сусідньому селі згвалтували сімдесятирічну жінку? Чому кожна дискотека завершується бійкою? Чому недавно задушили шестирічного хлопчика біля ресторану в місті? Чому немовлят викидають на смітник? Чому? Та що там балакати, — злобно махнув він рукою. — Люди Бога колись боялися, нині не бояться вже й міліції. Дійшло до того, що тюрмою похваляються.

«А цей Дорофей не такий уже й простачок», — подумав майор.

— Гаразд, про це поговоримо потім. Я б хотів дещо про вашого бібліотекаря дізнатися. Намалюйте його, так би мовити, соціально-психологічний портрет.

— Андрій Цвак уродженець нашого села. Мій ровесник, тобто сорок шість років. У бібліотеці працює ледве не з пелюшок, свого дядька заступив. Розлучений, поставив собі недавно дім на сестриному городі, завзято ґаздує. Він це вміє, енергійний чоловік. Був… Знаєте, хто на що вдався. Одні гроші люблять, інших гроші люблять.

— Заздрите?

— Ні, краще своє горе, ніж чужий гаразд.

— Маєте рацію. А ще кажуть: бідний не той, у кого мало, а той, кому мало. Ану гляньте на ці формуляри. Хто є хто?

Дорофей дістав окуляри.

— Пенсіонер, ветеран війни, — кинув формуляр на стіл. — Вчителька, теж на пенсії вже. Учень. Ще одна учениця. Інші троє теж. Хто в цей час читає книги? — старі та діти. Люди в роботі, косовиця наспіла.

— Чи припускаєте ви, що хтось із них міг?..

— З оцих — ніхто, — аж надто поспішно запевнив Дорофей.

Правик удав, що така відповідь не здивувала його.

Барабанив пальцями по верхньому формуляру.

— А ветеран… Як його? Володимир Олексійович Орел… Чому ж він не міг? Теоретично.

— Та хоча б тому, що він цю попільницю обіруч і не підніме. Правиця в нього паралізована.

Увійшов Бучин, за ним — вайлувата літня жінка в гумових чунях на босу ногу. Запахло солодкаво-нудотним духом хліва. Жінка кольнула Правика гострим поглядом і без запитань почала:

— Прийшла я до бібліотеки по одинадцятій. Якраз троє дітей вибирали книжки. Цвак з ними фіглював. Діти пішли, зайшла Марта Михайлівна, вона мою доньку рахункам вчила в школі. Показкували ми з нею про болячки свої. Цвак хвалився, що якісь ліки їй дістане. Я домила підлогу і вийшла разом з Мартою Михайлівною. На вулиці ще поговорили хвилинку, а пак я пішла прибирати клуб. Десь коло полудня замкнула його, бо завклубом іще не вернувся з города. Надворі згадала: треба набрати Цвакові свіжої води і сказати, що завтра прийду пізніше, бо веземо бика здавати. Дивлюся — двері відчинені. Не схоже це на нього, страшно мух боїться. Ступила на поріг і залящала не своїм голосом. Коло столу Цвак лежить. Тихо гойкнула на нього — не ворушиться. Тоді я бігом у сільраду.

— До попільниці ви не торкалися? — запитав Правик.

— Ні, Бог не дасть збрехати.

— Хто ще заходив до бібліотеки після вчительки?

— Товаришу майор, — втрутився Бучин. — Я розмовляв із сусідом навпроти. Він ногу вивихнув, посижкує у холодочку біля воріт. Зранку в бібліотеку забіг гурт дітей, потім вчителька-пенсіонерка Марта Михайлівна. Після неї Володимир Олексійович Орел, наш ветеран. Більше ніхто не заходив. Хіба що ось прибиральниця.

— Старші ниньки не в моді. Тому й забирає їх смерть до часу, — ледь чутно промимрила стара.

Бучин глянув на неї, тоді на Правика.

— Можна ще розпитати самого Володимира Олексійовича. Він підсів до сусіда з хворою ногою, і вони майже півгодини розмовляли, поки зять не підібрав його машиною. В останню хвилину бібліотекар виніс бриля, якого забув Орел. Віддав і повернувся назад.

— Бог не палицею карає, а смертю, — знову шепнула сама до себе жінка.

«Виходить, ветеран поза підозрою, — підсумував подумки Правик. — Відбитки пальців доведеться брати лише в прибиральниці і Дорофея. Тут усе просто. А ти вже ладен був побудувати химерний ребус у стилі „Агати Крісті“».

— Налийте мені, будь ласка, води, — обернувся до прибиральниці.

— Я вам свіжої принесу, — стрепенулася, виказуючи готовність прислужитися. Схопила графин і зачеберяла до дверей.

«Цей графин треба забрати з собою на експертизу. А про бібліотекаря вона не надто шанобливо говорить. Втім, як і Дорофей», — відмітив про себе майор.

Книги, ці вічно свіжі джерела духу, пахнуть усе-таки тліном і пилом. Тому він з насолодою вдихнув надворі лоскітний запах прив'ялого сіна й плодів. Зірвав жменю слив, що звисали низько-низько, хоч губами їх діставай. Усміхнувся, як давній знайомій, молодій жінці в сусідньому саду. Вона плела гачком. Напевно, приїжджа, міська гостя. Для неї тут справжній уїк-енд, не те що для нього.

Та ба, одним днем вимушений уїк-енд у Сорочому не завершився. Гадав, що як тільки будуть готові результати дактилоскопії, зателефонує в прокуратуру району, — хай самі вже там розбираються, чому і як це вона вчинила.

Однак результати ошелешили: на попільниці відбитків пальців прибиральниці не виявили. Можна припустити абсурдну гіпотезу, що баба одягала рукавички, але на тій же попільниці — свіжі сліди, що не належать ні самому Цвакові, ні Дорофею. А крім завклубом, що заглянув до Цвака перед поїздкою на районну нараду, прибиральниці і тих семи читачів, до бібліотеки не заходив більше ніхто. У всякому разі, сусід бачив тільки цих. Якщо читачі не торкалися попільниці — а це належить вияснити — очевидно, був хтось восьмий. Був, і він подбав про те, щоб проникнути сюди і зникнути потім безслідно. Залишити відбитки на каменюці не боявся — в картотеці управління внутрішніх справ вони не зареєстровані. Не боявся також, що на нього впаде підозра. Міг з'явитися як читач, вибрати книжку, розписатися, а потім зробити своє чорне діло і встромити відкладений формуляр в один з ящиків. Тобто забезпечити собі про всяк випадок алібі — мовляв, міняв книжки, помацав диковинну попільницю. Це в разі, якщо ним зацікавляться…

А як проник сюди? Городами. Або сховався заздалегідь на горищі, в коридорі, в якомусь закапелку. А в урочний час вийшов. Погомоніли хтозна про що… і коли Цвак розгадав лихий намір візитера, було вже пізно. Бібліотекар устиг зробити лише два кроки назад. Найімовірніше, що той, хто вбивав, був сильний і спритний… Однак не міг він зникнути безслідно. Хтось мусив бачити, як він утікав городами… Треба розпитати сусідів, хоча б оту кралю, що плела. Розпитати не завадить, але чи варто так примітивно трактувати дії обачного вбивці. Стрибки через паркани, біг стрімголов у кукурудзинні… Він міг далі сидіти в криївці, а потім, коли зібрався натовп роззяв, непомітно приєднатися до них. А міг через горище перебратися в клуб — і шукай вітра в полі…

В нейрохірургії, куди майор зателефонував, новини теж були невтішні. Цвака привезли з проломом черепа, спішно зробили операцію. Передбачення, як кажуть англійці, фіфті-фіфті — однакові шанси як на летальний кінець, так і видужання. Та й ото гарантію, що до нього повернеться пам'ять і здоровий глузд, ніхто не дає.

«Як важко жити в світі, де ніхто не дає гарантій», — буркнув сам до себе Правик. Тоді зателефонував Бучину, щоб зібрав усіх учорашніх відвідувачів бібліотеки, і виїхав у Сороче.

Опитування нічого не прояснило, хіба запевнило слідчого, що невідомий «восьмий» таки був. З читачів ніхто попільниці не чіпав. Бібліотекар поводився звично, жартував, і, як завжди, просив про якусь дрібну послугу. Семикласникам дав «Одіссею капітана Влада», але наказав, щоб до вечора був мішок конюшини для його кролів. Вчительці пообіцяв дістати брошуру про лікування шкіри глиною і одразу ж поцікавився, чи не допомогла б його племіннику-студенту з контрольною роботою. Як відмовиш? Старого Орла силоміць умовив подарувати для бібліотечного стенда кілька фронтових фотографій. Така вже в нього вдача була.

Люди пішли. Прибиральниця, що, слухаючи їх, голосно зітхала в кутку, зараз принишкла. Правику стало шкода її. Лагідно попросив:

— Огляньте уважно приміщення. Чи все тут так, як було до вашого вчорашнього прибирання? Може, бракує чогось?

— Не знаю, я не заглядала в шафу. Бігме, не заглядала.

Правик розгледівся.

— Про яку шафу ви кажете?

— Ондечки та, — жінка повела очима в куток, де стояла вузенька шафка на одні дверцята. Такі можна зустріти в лазнях або робітничих роздягальнях. Клямка навісного замка висіла без колодки. Правик підійшов ближче і, перш ніж відчинити дверцята, запитав:

— Що тримав тут Цвак?

— Як вам сказати? — полохливо загнулася жінка. — А він живий?

— Цвак? Так, йому зробили операцію.

— Тоді в нього й запитайте. Я в шафі не газдувала.

Бучин кашлянув, грізно глянув на стару:

— Ви зрозуміли запитання товариша майора?

Останнє слово, напевно, справило на неї враження, бо одразу ствердно замотала головою:

— Самогонку тримав, прости Господи…

— Випивав на роботі?

— Та не для себе, на продажу. Магазинної не накупуєшся, увечері й поготів. А Цвак чисто жене, що брехати. І людям дешевше, і він має якусь копійчину. Хижу, гадаєте, з чого підняв — з книг?

Правик запитально глянув на дільничного.

— Цілком можливо, хоча скарг не було, — неохоче прокоментував той.

«Щодалі цікавіше», — подумав Правик.

— Отже, в шафі він тримав горілку?

— Паленку і Дюму, — притишено відповіла стара.

— Що? — перепитав Бучин.

Правик посміхнувся, бо здогадався, що мала на увазі прибиральниця. О, зворушливе середньовічне невігластво «найбільш читаючого у світі населення»!

На двох верхніх полицях шафки тісно вишикувалися червоні томи з готичними вензелями на корінцях і золотавим тисненням «Дюма». На нижній — закутуляний у грубий папір добрячий оберемок пляшок. Пакет акуратно загорнутий, схоже, що з нього нічого не викрадено. А от Дюма… Одного тому, четвертого, бракувало у верхній шерензі. Правик погортав останній. Це була збірка творів у дванадцяти томах, 1977 року видання. Слідчого здивувало, що книги такого читабельного автора ніскільки не зачитані — наче вчора з друкарні. Із змісту довідався, що в четвертому томі вміщено роман «Віконт де Бражелон, або Десять років по тому».

— Ці книги він давав комусь читати? — обернувся до прибиральниці.

— Давав добрим людям. Але перед тим загортав у газету.

— Добрі люди… це хто?

— Голова сільпо, завфермою, зубний лікар, синові священика давав. Кому іншому — не бачила, що брехати.

— Обраним, значить, — уточнив майор. — А шафу тримав замкненою?

— Само собою, золотенькі. Там же цінність.

— Яка? — насторожився Бучин.

— Та самогонка ж, — стару здивувала нетямковитість міліціонера.

Той тихо засміявся. Правика це не розвеселило. Метаморфози з переоцінками цінностей давно вже його не дивували.

— Чому ж дверцята не замкнені? — запитав.

— Сама дивуюся, видать, не встиг замкнути, — заокруглила великі сливові очі стара.

«Не встиг… Це я й сам розумію».

Відпустив прибиральницю, Бучина відрядив до сусідів, чиї городи межували з подвір'ям клубу. А сам ще раз уважно оглянув приміщення, приміряючись до нової роботи. Колись, у юному віці, коли весь розум і серце його заполонили книги Хаггарда, Роні, Сабатіні, Купера й того ж Дюма, він мріяв стати бібліотекарем. Щоб у затишку книжних полиць, під лапатим фікусом безборонно пірнати в запаморочливі таємниці, що їх ховають потріпані, вичовгані обкладинки. З тих пір книга завжди була для нього маленьким дивом, жаданою втіхою. Щоправда, невдовзі таємниці перекочували з книг у дійсність, і смислом його життя стало розгадувати їх. Тільки ці таємниці вже не збурювали солодку дрож і натхненні поривання — ці стомлювали, часто ранили душу, псували настрій.

Ось іще одну з них підкинув йому цей алогічний не книжковий світ… Устиг чи ні Цвак заповнити формуляр шанувальника Дюма? З одного боку, тому це було навіть вигідно — в разі необхідності пояснювало, чому на попільниці його відбитки. Зате зайве, щоб формуляр кидався в очі. Отже, формуляр з четвертим томом Дюма треба шукати у двох повних ящиках. Він, звичайно, з більшим задоволенням зараз дістав би з полиці Андрія Платонова чи Костянтина Воробйова, які не потрапили в шафу цінностей, незаймано лежать під табличкою «Книги радянського періоду». Та ба…

Перший ящик він перебрав одним духом. Безрезультатно. Кінчики пальців заніміли від гортання сторінок, у носі засвербіло від паперової порохняви. Розчахнув вікно і взявся за другий ящик. В саду шелеснуло. За кущами смородини майнула знайома плетена сукня. Вродлива сусідка вкладалася на лавицю до свого рукоділля. Йому добре було видно її звідси. Бліде зосереджене обличчя. Руки зграбно перебирають нитки, раз у раз відкидаючи за вухо русяве пасемце. Повнява, але струнка ніжка, закинута на коліно, грайливо похитує синьою в білу горошину пантофлею.

«Ні, не надто оригінально проводить своє дозвілля ця молодичка», — подумав Правик і неохоче повернувся до свого заняття.

Перед очима — маленькі корячкуваті літери, з них ледве висновувалися імена письменників, часто без закінчень. Правик механічно доточував їх, розшифровував, як міг, тоді, схаменувшись, відправляв формуляр у ящик. Того, що він шукав, не було.

За вікном дзенькнуло. В'язальниця, граціозно похитуючи тугими стегнами, несла з хати філіжанку. Сіла, дмухнула на паруючу рідину, піднесла до губів. Правик напружив ніздрі — відчув терпкий аромат на язиці. Під грудьми засмоктало. Спересердя зачинив раму, щоб не лакомитись. Вона почула, ковзнула поглядом і помітила його. Нараз потупила знічено очі, відклала філіжанку.

«Скромниця!»

Залишалася дюжина формулярів. Один, другий, третій… Нарешті! Ось він: «Дюма, 4 т.». Останній формуляр.

«Овва, не надто оригінальне мислення у вбивці. Якщо, звичайно, це він власноруч сюди поклав картку. Однак, чому порожня графа „підпис читача“? Та що це: титульна сторінка теж не заповнена, лише недбало накреслене слово „Білос“. Чи „Біляс“. А може, „Білас“?»

Грюкнули двері, повернувся Бучин. Став посеред кімнати, ляснув себе по стегнах.

— Інформації — нуль. У той час усі були на косовиці. Навіть діти з табору праці та відпочинку.

— А ця дама-рукодільниця теж нічого не бачила? — майор кивнув на вікно.

— Хто, Віруня? Вона саме приїхала, коли ми Цвака виносили до машини. Валізи розпаковувала на ганку. Я й поговорити з нею не встиг. Однокласниця. Дванадцять років не бачились.

— Звідки приїхала?

— З Києва. Тут мати її живе. Сама залишилася.

Правик уважно розглядав жінку, відчуваючи, як вона по-дівочому зіщулюється, напружується під його поглядом.

— Як же ти красуню таку до Києва відпустив, друзяко?

— Ох, товаришу майор, — лукаво зітхнув дільничний. — Не для мене ця пташка. В неї чоловік знаєте хто? Професор. Світило медицини. А я хіба що сільське світило — з ліхтарем винюхую по підвалах самогон та крадених кролів.

І в цьому зітханні прочитав Правик щось більше, ніж просто розчулення від зустрічі зі шкільною подругою. Енергійний, симпатичний Бучин подобався йому.

— Не сумуй, сержанте. Твій і мій ліхтарі заглядають у шпарини, куди не потрапляє сонячне проміння. Вони висвітлюють зло, щоб воно не залишилося безкарним. І це велика місія, друже. Бо страшний не сам злочин, а безкарність, яка розбещує, розкладає людину, суспільство і нарешті — націю. Безкарність неминуче веде до повторення зла. Кожен злочинець мріє придумати «ідеальний злочин», такий, що розгадати неможливо. Та вони помиляються: ідеального злочину не існує. Навіть за виняткової обачності злочинця в ході слідства обов'язково трапиться якась деталь, за яку треба вчепитися обіруч. Бачиш цей формуляр? Він належить убивці.

— Ви знаєте хто?! — прошептав одним видихом Бучин.

— Поки що ні, але скоро знатимемо. Чи проживає в Сорочому хтось на прізвище Білос?

— Ні, немає такого. Біласи є.

— Багато?

— Десяток родин набереться.

— А Біляси?

Бучин заперечно хитнув головою.

— Тоді слухай. Женеш у сільраду і хутко складаєш список усіх Біласів. Придумай якесь звернення до сельчан. Хоча б заклик дотримуватися санітарії у дворах… Одним словом, кожен з дорослих Біласів повинен розписатися про ознайомлення з цим документом. Люди не насторожаться, звикли до бюрократії. Зауваж, розписуватимуться твоєю ручкою, яку ти перед цим добре протреш хусткою. Після кожного візиту непомітно загорни її в папір і поміть ім'я та по батькові «підписанта». Знайдеш стільки ручок?

— У мене сестра в крамниці канцтоварів, візьму напрокат, — збуджено вигукнув дільничний.

— Зачекай. Якщо вдасться, кинь оком на їх полиці з книгами. Може, помітиш том Дюма. Подивися ще раз, як виглядає.

— Та пам'ятаю. Стоїть перед очима, як…

Порівняння майор не почув — міліціонер був уже за дверима.

Правик теж вийшов, хотів ще раз оглянути клуб, горище. Відчинив побиті ногами двері, увійшов до вестибюля, похмурого й сирого навіть у таку спекоту. Десь у нутрощах будинку скімлив баян. Темним залом пішов на той звук, стрибнув на сцену і побачив вузеньку смужку світла збоку. Двері верескнули, як живі. В задимленій комірчині сидів до нього спиною Дорофей і знічев'я награвав уривки народних мелодій. Неохоче обернувся, мружачи запалені сльозаві очі.

— A-а, це ви. Сідайте в нас, — мовив байдуже. Був напідпитку. — Післязавтра обласний огляд, треную руку.

Майор окинув поглядом убогу обстановку гримерної. Пахло зацвілим мотлохом і кислим вином.

— Ну, то як чується наш бібліотекар? — з несподіваною іронією запитав Дорофей.

— Нічого, операція пройшла успішно. Вам передавав вітання, — подібним тоном відповів Правик.

Завклубом зиркнув насторожено, посоловілі очі на мить проясніли.

— Направду?

— Авжеж.

— Що, він і того назвав, хто його той?..

— Назвав.

Правик відчужено барабанив пальцями по столу. Завклубом рвучко підвівся.

— Хто?

— А ви ніби не знаєте…

Той змовчав.

— Знаєте, знаєте, Дорофею.

Завклубом моторошно посміхнувся синіми губами.

— Він мене назвав?

На таку відповідь Правик не сподівався. Уважно глянув на цього нужденного чоловіка. Той стиснув кулачки, вдарив себе по колінах і залящав:

— Так, так, так! Я сказав йому того ранку, що з превеликим задоволенням розтрощив би йому диню тим каменем, котрий він, до речі, нахабно забрав із шкільного музею. Але ж я тільки сказав, пригрозив, чуєте? Присягаю, що оту попільницю я й до рук не брав. Якби п'яний чи що, але ж зранку я був тверезий, як гад. Будь-хто вам скаже…

Він притис обличчя до міхів баяна і протяжно скреготнув зубами. Правик не одразу й збагнув — людині чи інструменту належить цей звук.

— На чому ви посварилися?

— Дві півлітри сливовиці в нього попросив. А він по п'ять гривень на кожну згори накинув. Наче я з шабашки вернувся і грошам ліку не знаю. Ну, я й згадав йому все… І те, як покривав його, коли він начебто на сесії їздив, а насправді в клуні балахристив з одною молодичкою. І те, як він у дітей скуповував за безцінь гриби та ягоди, а сам австрійцям здавав… Як роками, поки йому ребро не зламали, ошукував роботяг — укладав договори в Росії і за це здирав більше, ніж кожен з них мав за місяць каленицької праці. Я вже не кажу про те, скільки він сільських дівчат перепсував, лисий огир… Гроші на простирадлі провітрює, щоб не підпліснявіли — сам бачив — а мені пошкодував пляшку. Підлота він, смердюча підлота. Перепрошую, звичайно.

— А ви б не пили з самого Божого ранку.

— Та не для себе я просив. Худрада мала вирішувати, кого відібрати на обласний огляд. А відбір, знаєте, який? Передове село — отже, передова й художня самодіяльність. Є хліб — є й пісня. А наше село тільки черешневими садами та ще сороками славне. Зате співають дівчата гарно.

— Все-таки їдете на обласний?

— Їдемо, — зітхнув завклубом.

— Без Цвакової горілки.

— Дайте спокій, пане слідчий. Намолов я вам тут зопалу.

— Краще б намололи раніше.

— Злякався. Це ж треба: вранці пригрозив убивством, а через кілька годин того знайшли з проломленим черепом. Себе злякався. Містика якась. Цілу ніч не спав, місця собі не знаходжу. Не стримався, остограмився, перепрошую… Але ви… ви вірите, що це не я?

— Я вірю дактилоскопії і трішки Ломброзо.

— А це хто?

— Італійський психіатр і криміналіст. Він окреслив тип людей, що схильні до скоєння злочинів. За біологічними ознаками ви в цю рамку не влізаєте.

— Слава Богу. Бо я вже почав самого себе підозрювати. Нерви.

— Нерви спиртним не лікують, Дорофею. І затямте: поразка починається з тої миті, коли ти подумав, що програв. А тепер показуйте своє хазяйство.

Смеркалося, коли повернувся Бучин.

Важкий день стер з його обличчя бронзову свіжість. Кинув на стіл жменю паперових трубочок, стомлено гепнувся в плетене крісло. Прикрив долонею очі.

— Люди гиркаються. У селі вбивство, а я помийницями їх лякаю. Біласів одинадцятеро, тобто глав сімей. Декотрі на заробітках. Один шоферує на дальнобої. Один у лікарні. Всі інші розписалися. Та щось не віриться мені, товаришу майор, що це міг зробити хтось із них. Прості робочі люди. І поводяться звично, нічого підозрілого.

— Знаєш, сержанте, один убивця двох людей, коли ми за ним прийшли, просив лагідно: «Дозвольте мені сісти у вашу машину трохи далі від дому. Ви незабаром спіймаєте справжніх злочинців, вибачитесь переді мною, підете собі, а мені жити тут. Що про мене подумають сусіди, коли побачать, що я поїхав у супроводі міліції?» На початку судового засідання він палко вигукнув: «Вимагаю викрити справжніх убивць і якнайсуворіше їх покарати!» А на третій день зізнався.

Бучин шарпнувся в кріслі:

— А якщо в цьому випадку зізнаватися нікому?!

— Тобто як?

— А біс його знає, Леоніде Петровичу. Ви любите Конан Дойля?

— Не знаю. Давно не читав.

— В одному з оповідань про Шерлока Холмса викрали призового коня. Злодій при цьому вбив тренера. Підозрюється чимало людей. А Холмс виявив, що тренера вбив сам кінь…

Правик весело зареготав:

— Молодець Конан Дойль! Не Холмс, а Дойль. Ми ж у даному випадку шерлоки холмси, хоч це й звучить тривіально, і спрощувати собі роботу фантастичними версіями не маємо права.

— Чому ж? А може, Цвак хотів покласти попільницю на шафу, а вона зірвалася і… Або просто бавився нею, підкидав над головою і ловив…

— Годі, Вікторе. Дочекаємося завтрашньої експертизи. Ти стомився, ходімо підвезу тебе.

Ніч зустріла їх мирним сюрчанням коників і жаб'ячим кумканням. Машина, напечена за день, вкрилася краплинами роси. Правик відчинив дверцята зсередини, але Бучин сідати не квапився.

— У мене, товаришу майор, постійно стоїть перед очима той червоний том Дюма. Ну чисто мана якась. Бачив я вже цю книжку, бачив недавно… до того, як ми шафу відкрили! А де — не можу пригадати. Десь мигнула перед очима… Але де?.. Набігаєшся по селу, спробуй згадай. От і сушу собі голову.

— Даремно. Якщо безупинно щось згадувати, не згадаєш. Дай мозку спочити. Сідай.

— Спасибі, я пішки.

— Тоді на добраніч. Вранці зустрінемось.

Правик розумів стан Бучина. З ним також інколи траплялося подібне. Здавалося, що деякі ситуації, розмови, відчуття, навіть запахи вже траплялися йому раніше. Усе було достеменно так, як цієї миті. Коли мозок працює в одному напрямі, то народжує жадане, очікуване, маленькі галюцинації… А що, коли Бучин і справді десь бачив той злощасний том?

Завів двигун, зачекав, поки нагріється. У вікні сусіднього будинку хитнулася фіранка, визирнуло знайоме жіноче обличчя. Він посміхнувся білявці, але вона одразу ж відійшла від вікна.

Затія з рейдом по Біласах виявилася марною. Жодні з відбитків пальців не збіглися з тими, що на попільниці. А Цвак не приходив до тями.

Уранці Бучин, ніскільки не посвіжілий за ніч, нервово м'яв формений кашкет. Майор широкими кроками міряв кімнату, розмірковував:

— Напис на формулярі може й не бути прізвищем. Бачиш, після слова «Білас» — крапка. Отже, це може бути скорочення. Біласенко, Біласюк…

— Немає таких у селі. Але я знаю, що робити. Ось прочитайте, товаришу майор, — простяг видертий з блокнота аркушик.

«Оголошення. У зв'язку з переінвентаризацією бібліотечного фонду просимо всіх читачів терміново здати книжки. Прийом щодня до 23.00».

— Запустимо по селу такі оголошення. Якщо формуляр убивці тут, він повинен принести Дюма. Побоїться приховати, прийде як миленький. Годиться такий маневр?

— Годиться, — кивнув Правик. — Принаймні це ліпше, ніж збирати по селу відбитки пальців. Що ж, я буду за бібліотекаря, заодно й порозпитую читачів. А ти проведи бесіду в таборі праці й відпочинку. Поцікався, що читає шкільна юнь, чи любить Дюма… Розумієш, до чого веду? Підліток не пропустить книжку про мушкетерів.

Дільничний рішуче підвівся.

— Де тут беруть воду? — несподівано запитав майор.

— Хочете пити? Я мінералки принесу.

— Ні, просто не бачу у дворі колодязя.

— Мабуть, носять від сусідів. Ну, я побіг.

Учорашнє обстеження горища переконало Правика, що злочинець туди не забирався. В коридорі й самій бібліотеці теж навряд чи затримувався — тут не було надійного сховку. Таки вислизнув ніким не помічений. Але дивував цей формуляр і недбало покинуте знаряддя вбивства. З одного боку, чітко продуманий прихід і зникнення (чи не в шапці-невидимці?), з другого — безтурботно залишені грубі сліди. Усе це не в'язалося.

Під обід почали сходитися читачі. Переважно старенькі та юні. Тихо клали на стіл книжки, боязко роззираючись по кімнаті, називали прізвища. Нічого цікавого жоден не повідомив.

Коли Правик остаточно знудився, озвався телефон.

— Дюма знайшов, товаришу майор, — стомлено повідомив Бучин.

Правик аж сіпнувся, вихопив гребінець, став несамовито зачісуватись.

— Молодчина, сержанте! Але чому не відчуваю в голосі пафосу?

— Бо нічому радіти. Том другий і штемпель на ньому не наш, а бібліотеки з Чернігівщини. Брат одного хлопчака поцупив із заробітків. Пролітаємо знову.

— Нічого, сержанте. «Віконт де Бражелон» нікуди від нас не втече, — мляво підбадьорив його слідчий.

— Ой не втече… Я не заспокоюся, поки не знайду його. Вночі пригадав кожну годину того дня: що робив, куди заходив, де міг бачити цю кляту книженцію. Тринадцять об'єктів вийшло. Зараз помандрую ними знову. Обідайте без мене.

Їсти не хотілося, мучила спека. Націдив з графина уже третю сьогодні склянку. Вода тут смачна, м'яка, солодкава, далеко до неї міській. Він не випадково запитав Бучина про воду. Прозорий синюватий графин, коли він уперше ввійшов до бібліотеки, був повний по вінця. Він це завважив своїм набитим оком. А прибиральниця сказала, що вранці забула набрати води і хотіла зробити це під обід. Тоді й застала Цвака на підлозі оглушеним. А графин був повний. Невеличка деталь. Але ж деталі — це Бог! Той же Бучинів Шерлок Холмс, завдяки феноменальному вмінню їх помічати й обсмоктувати, легко розгадує дивовижні таємниці. І розгадка найчастіше проста, вона лежить на поверхні. Вчора увечері Правик попросив у племінниці Конан Дойля і встиг прочитати два оповідання. Далі його зломив сон.

Постукав нігтем по графину. Замислився. Булькнув рештки води в бочку з фікусом і вийшов надвір. За ним підглядали. Він скоріше це відчув, ніж перехопив погляд знайомих очей. Вона сиділа на тій же лавчині під грушею й невідривно дивилася на нього. І заклик, і жіноча ніжність, і насторога були в цих очах. Правик зніяковів. Підняв графин.

— Мені б води.

Жінка не вимовила ні слова, тільки повела очима вбік. У малиннику Правик запримітив сіре цямриння колодязя, але з місця не рушив — перед ним стояв заглушений жимолостю паркан.

— Хвіртка за сарайчиком, — озвалася нарешті білявка.

Проминув шопу, де тримали паливо для клубу, і знайшов напівзогнилі фанерні двері. Коли проходив повз молоду господиню, та виклично глянула йому в очі. Обличчя її пашіло. Правик ледве не послизнувся на падалиці.

«А жіночка справді нічого», — міркував, повільно викручуючи корбу. — Породиста постава, ніжна матова шкіра, туге перевесло русявого волосся на потилиці. Усе на місці, усе на п'ять балів, сказав би його помічник Льоша Баранов. Хіба що руки трохи завеликі, міцні селянські руки. Правильно каже американське прислів'я: можна дівчину вирвати з села, але село з неї — ніколи.

Спочатку напився сам, відтак наповнив посуд. Пішов подякувати вродливій хазяйці. Вона, відклавши рукоділля, читала. Тримала на колінах грубезну книгу в червоній оправі. Майор здригнувся — з графина на жіночу пантофлю хлюпнуло кілька краплин. Вона не ворухнулася, втупивши очі в сторінки. Тоді Правик сів поруч, поклав графин у траву.

— Почитайте вголос, — попросив.

Жінка слухняно скорилася. Почала читати:

— Меланхолія вам не до лиця.

— Ви помиляєтесь: гляньте на молодого француза.

— На віконта де Бражелона? Ви теж? Прокляття! Очевидно, всі мої знайомі збожеволіють через нього. Таж у нього є причина для меланхолії…

Голос її затремтів.

— Достатньо, — зупинив Правик. — Вас не дивує моє безцеремонне поводження?

— Ні. Я вас чекала. Ось уже третій день чекаю. Господи, ви так довго долали ці двадцять кроків?

Закрила книжку і простягла йому, дивлячись уперед порожніми очима.

— Чому ви це зробили? — запитав Правик.

— Вам цікаво знати?

— Це моя професія.

— Гарна професія. Безкоштовно розважатися з чужих сповідей і драм. Погана професія.

— Яка вже є.

— А я не маю ніякої. Тільки і вмію, що плести й читати. Завдяки йому, — кивнула в бік бібліотеки. — Ще маленькою прилучив мене до книг. Привів за ручку, всадовив на коліна і показав книжку з чарівною дівчинкою. «Це Білосніжка, — сказав. — Ти схожа на неї», — і потріпав рукою волоссячко. Книжку дозволив узяти додому. З тих пір завжди називав мене Білосніжкою і давав читати найкращі книжки. Інші дітлахи це право заробляли — одні бігали йому за цигарками, другі клеїли подерті обкладинки, треті збирали в саду горіхи, рвали траву для кролів. А я була його пестункою. Білосніжкою…

«Так ось що означає це — „Білос.“», — подумав Правик.

— Згодом я зрозуміла, чому він був такий лагідний до мене. Моя мати жаліла його, підтоптаного холостяка, і часто заносила в бібліотеку то млинці, то молоко, то грушок із саду. Ні, він не з тих, що люблять лишень за любов і чинять добро за добро. Проте любов до книг, захоплення книжною романтикою він назавжди посіяв у мою душу. Коли прийшов час обирати професію, я сказала: буду бібліотекарем, як Андрій Петрович. «Правильно, і не простим, а начальником над бібліотекарями», — підтримав моє рішення. Потім довго шептався з моєю мамою, взяв від неї гроші і повіз мене в Київ. А в поїзді напився і став до мене чіплятися. Після вибачався, мовляв, що з п'яного візьмеш? Вступні іспити я склала посередньо, не пройшла за конкурсом. Ревіла, вертати додому було соромно. Він заспокоїв: «Нічого, я влаштую тебе на підготовчі курси, а житимеш у мого приятеля». Ним виявився літній професор медицини, вдівець, одразу ж згодився мене прихистити. Навіть плату відмовився брати, за це я мала прибирати йому в квартирі і готувати. Виділив мені одну з чотирьох кімнат. Хотіла я влаштуватися десь на роботу, відраяв: хіба тут мало роботи? Чи чогось не вистачає? Кажи, не соромся. Гладив мене по голові, пустотливо щипав за щоку. Лагідний дідусь. Так прожила я перший рік. Прибирала розкішні покої, ходила на базар, вибираючи найсвіжіше, найдорожче і читала, читала, читала…

Жінка перевела подих, приплющила повіки.

— Приїхав Цвак, привіз від матері гостинці. Кинулася йому в обійми, плачу з радості — рідна душа. А він каже: «Професор тобою задоволений. Будь до нього добрішою, приголуб інколи дідуся. В нього ж немає нікого». Лукаво підморгує. «А як же моє навчання?» — питаю. «Пусте. Він тебе влаштує в медичний інститут. Це солідніше». Переночував у нас, а вранці, коли прощався, я побачила, що професор дав йому гроші: «Це вам за труди. Віруня — просто скарб». — «Гарно дякую. Ще трішки — і вона зовсім приручиться. Ось побачите», — захихотів Цвак. Тоді я все і зрозуміла: він продав мене. Продав, як книжку, як цуценя. В шаленстві, в чому була, вирвалася з цієї багатої ями і — бігти. Два дні блукала, як примара, вулицями. Без документів і копійки в кишені. Вночі професор знайшов мене на вокзалі, упав до ніг, плакав: «Не покидайте мене, голубко. Не губіть. Ви для мене, як донька, як мати. Усе, що я маю, — ваше». Я повернулася і невдовзі стала офіційною професорською жоною. Відтоді не чипіла на кухні, не чухала дорогі килими, це робила прислужниця. Розмови про навчання й роботу відпали одразу, чоловік не хотів про це й слухати. Волів, щоб я існувала тільки для нього. Гостей теж не водив, бо хворобливо мене ревнував. Вибиралися кудись дуже рідко, та я й не поривалася, відчуваючи свою неотесаність. Боялася столичних вулиць, людей, життя. Його я знала тільки з книг. Я спала… Господи, яким глибоким і довгим був той сон!

Руки її затрусилися. Дістала графин і жадібно ковтнула з шийки.

— Рік тому він помер. Це мене і розбудило. За дванадцять років спільного життя я по-своєму звикла до нього, хоча полюбити так і не змогла. Можливо, у своїй медицині він і був талановитий, але ніколи не гадала, що талант може бути таким цинічним і нікчемним. Він прищепив мені нехіть до всіх чоловіків. Його не стало, і я зрозуміла, що мертва ще більше, ніж він… Одразу ж знайшлися його донька, перша дружина, ще якісь родичі. Шуліками налетіли на професорське добро, залишивши мене в голих стінах. Та й те, що вціліло, я змушена була продавати, щоб якось жити. Спробувала стати десь на роботу, але на мене вилуплювали круглі очі — без жодного диплома, без професії, без трудової книжки. «Що ви робили досі?» — «Спала летаргічним сном», — хіба що так я могла відповісти.

Жінка ковтнула знову. Графин вона тримала на колінах, приголубивши, як кошеня.

— Далі так жити я не могла. Спакувала речі у дві валізи, замкнула двері осоружної квартири і сіла в поїзд. Приїхала додому — двері на замку. Мама на косовиці, вона, на відміну від безталанної доньки, трудитися вміє і любить. Сіла я коло цієї криниці і думу думаю свою. Коли чую — рипнули бібліотечні двері. Цвак ішов по воду, пісеньку мугикав. Не встигла сховатися. «Білосніжка! Яким вітром?» А я очі на нього звести не можу — гидко. Незчулася, як до бібліотеки мене поволік. Примовляє: «Твій приїзд треба відзначити. І книжки я своїй Білосніжці такі знайду, як нікому». Пішла, бо вдома однаково читати нема що. Відімкнув шафу. «Дюма хочеш? „Трьох мушкетерів“?» — вишкіряється втішно. — «Читала». — «А „Віконта де Бражелона“?» — «Перші частини тільки…» — «Тоді на тобі продовження — четвертий том». Черкнув щось у новенькому формулярі і запхав його до ящика.

Випитує, як живу-маюся, чи не завела собі полюбовника. Якщо ні, то він, мовляв, ще й сам ого-го… Дивлюся на нього й думаю: та це ж ти, паскуднику, мене, материну одиначку, віддав у барліг старого ведмедя. Це ти мене в сімнадцять літ заживо поховав. Та ще й приндишся тут… А він, мабуть, не так зрозумів мій погляд, став мене руками лапати. До столу притис, лізе цілуватися. Запручалася я, вперлася в стільницю і наткнулася рукою на той камінь, на попільницю. Ось і все…

Жінка замовкла. Підвелася.

— Ви куди? — здивувався Правик.

— Як куди? В тюрму.

— Сядьте, — різко наказав. — Ще встигнете.

Хвилини зо дві сиділи мовчки.

— Що мені за це буде? — тихо запитала вона.

— Все залежить від вашого бібліотекаря. Він у важкому стані. Моліться, щоб не помер. А поки що… вважайте, що цієї сповіді не було. Я просто заходив по воду.

Вона пильно глянула на нього. Але в погляді вже не було попереднього напруження. В кутиках прекрасних очей іскрилися дві сльозини. Правик нагнувся за графином.

— Даруйте, можна вас дещо запитати? — промовила жінка. — У вас вигляд бувалого чоловіка. Скажіть, будь ласка, вам доводилося зустрічати абсолютно щасливу людину?

— Абсолютно щасливу? Доводилося.

— Справді? Заздрю вам, — зітхнула вона.

— Даремно заздрите, — махнув рукою майор.

— Чому?

— Ця щаслива людина… вона була божевільною.

І тоді тихий спекотний сільський полудень розітнув жіночий сміх. Сміх був такий невтримний і заразливий, що Правик і собі засміявся. Вперше за цей уїк-енд.

1900 рік [1]