Лис та інші детективні історії.

ОСКАЛ СОБАКИ

Ой леле, які вони недорікуваті, ці міліціянти… Невже так важко доп'ясти, що після внутрівенної ін'єкції дещиця крові потрапляє через голку в шприц? Елементарні закони фізики. Особливо доскіпується цей молодик, що назвався Козловим чи Барановим. Прищавий, хирявий на вигляд, а позирає веселим чортом.

— Отже, чебурашка? — перепитує в'їдливо.

— Так, — відповідаю я. — Пляма була схожа на чебурашку.

— Це порівняння вам зараз прийшло на гадку?

— Ні, я полуденкував у буфеті, до мене підсіла санітарка з кардіологічної бригади, посміхнулася й каже: «На твоєму халаті пляма крові, схожа на чебурашку». Глянув на плече: справді…

— Коли вона з'явилася?

— Хто, санітарка?

— Кров на халаті. Чебурашка ваша.

— Мабуть, після першого виклику. Я робив там укол і…

— Не соромтеся, розкажіть про все докладно, — єхидно припрошує молодий мент, косуючи краєм ока на старшого — сухорлявого, франтуватого, що, спершись ліктем на підвіконня, з нудьгою поглядає на вулицю. Там шумить дощ.

Я розповідаю…

«Дев'ята, на виклик, дев'ята, на виклик», — сповістив тріскучий голос гучномовця. Я автоматично зіскочив з ліжка-носилок і розгладив долонями на собі халат. У віконце встромив сиву голову лікар, проспівав по-блазенськи: «Сердце не зря дано, сердце болеть должно». З ним я вже їздив якось, запам'ятав лише одне — як той робив уколи. Стискав голку між двома пальцями і з приплеском вганяв у сідницю хворого. Потім приєднував до неї шприц. Не так боляче. Хоча при цьому й порушується режим стерильності. Та хто на це зважає?.. А ще всім жінкам він говорив «мамочко». Це їм подобалося, а ще більше потішало його самого.

Хряснув за собою дверцятами водій Іван, котрий завжди смокче цукерку. Ось і зараз простягнув нам з лікарем по «барбарисці» і став без угаву торохтіти, що рак можна вилікувати нафталіном. Його теща знає рецепт.

Пригальмували біля ошатного особняка. З хвіртки вибігла повнява дівчинка і вчепилася в мій ящик з ліками — допомагати. В синюватих її вічках тремтіли сльози. Молода господиня, що лежала на канапі, кивнула на сусідню кімнату:

— У тата серце трішки забарахлило. Вчора ходив на цвинтар, а там на материній могилі накидано каміння й сміття. Суботник був, виявляється. Тато рознервувався і ось…

Лікар узяв воскову долоню діда з аскетичним обличчям, щоб порахувати пульс. І раптом на стінному годиннику закувала зозуля. Лікар незадоволено хмикнув, старий болісно посміхнувся. Я тим часом розглядав морських свинок у круглому, як казан, акваріумі. Звірята зіп'ялися на задні лапки й марно дерлися на скляну стінку.

— Чим їх годуєш? — запитав дівчинку.

— Вони, як люди, їдять усе.

Жінка дивилася з сусідньої кімнати уважно, трішки задерикувато. Замість того, щоб метушитися, бідкатись чи глухо схлипувати, як це роблять у більшості випадків при візитах «швидкої», вона сумирно примостилася в затінку. Чимось вона була схожа на Марту. Такою ж приязністю, незалежністю променилися її очі.

Поки старий дихав киснем, пили чай з липового цвіту.

— Спасибі вам, — сказала жінка.

— А ви, мамочко, часом не хворі? — в голосі лікаря звучали дратівливі нотки. І я зрозумів причину: йому не подобалося, як господиня приймала нас. У ліжку…

— Hi, — весело відповіла жінка.

— Мама ніколи не хворіє. Мама — спортсменка, — защебетала дівчинка.

— Он воно що. Яким видом спорту займаєтесь, мамочко?

— Верховою їздою. Трішки.

— Неправда, багато-багато, — знову встряла мала. — Майже щодня.

— Це, мабуть, дуже стомлює, вимагає тривалого відновлення сил? — з неприхованою іронією поцікавився лікар.

— Ніскільки. Мені звично, — усміхнулася жінка. — Тато, колишній геолог, ще малою брав мене з собою в експедиції. Відтоді й катаюся на конях.

На стінах висіли колекції метеликів та мінералів, над акваріумом лимонно світив торшер. І кожна річ, здавалося, знала тут своє усталене місце: пузатий глобус, картина з водоспадом, томики книг, килим трав'яного відтінку, майолікова ваза з бузком і милиці. Навіть елегантні милиці старого, що вилискували темним лаком.

Хворий дрімав, важко дихаючи. Заплющені повіки блищали, як мідні монети. Лікар зробив йому внутрівенний укол і подав мені шприц, щоб викинув. Зі стіни ванни на календарі безсоромно мружилася гола краля. Розхристана копиця волосся, хтиво-п'яні очі, ніжні пуп'янки грудей, каштановий трикутник лона… Я незчувся, як кров із шприца бризнула мені на плече…

— Хто твоя мати? — запитав я дівчинку, повернувшись до кімнати.

— Вихователька в дитбудинку. Це там, де діти без мам і тат. Якби я не мала мами, то була б теж у дитбудинку. А так — у дитсадку. Розумієте?

Я зрозумів. Бо батька і в мене не було, а мати раз у місяць приїжджала в село, де я виховувався в тітки.

Лікар теж пішов мити руки. Це означало, що треба збиратися. Жінка з канапи люб'язно подякувала, вибачилася за клопоти. Дівчинка виряджала нас, чалапаючи ззаду.

— Твій дід ходить на костурах? — спитав я.

— Це мама.

— Мама? Що, ногу зламала?

— Ні! — дивно, якось спересердя відрубала мала.

Вже біля хвіртки вона смикнула мене за пояс халата і тихо мовила:

— У моєї мами ніг немає. Коли вона була маленькою, впала з вікна… Але ви не думайте, вона вміє ходити й без костурів. Мама навіть танцює зі мною. А костури бере тоді, коли дуже стомиться. Сьогодні вона змучена, бо працювала вночі. Ви не сердитесь?

— Ти про що?.. Звичайно, ні.

— А він сердився, я бачила, — мотнула голівкою в бік фургона.

— Миколо, сідай хутко, ми й так до біса затрималися тут, — буркнув лікар через віконце…

Молодий «слідак» слухає мене начебто з цікавістю, але рухливі ґудзики його очей виказують інше: «Чи не набридло тобі, голубе, вішати нам локшину на вуха?» Він обертається до старшого, що в тій же позі нудьгує на підвіконні, й коментує з глузливим апломбом:

— Філолог.

В його устах це звучить майже як «фійолоп». Нарешті його старший колега виходить зі стану нірвани й оглядає мене так, наче щойно почуте прояснює в мені бозна-яку таємницю. Його сірі, як теплий попіл, очі дивляться не на мене, а якось через мене.

— І все? — розчаровано запитує він. — Крім цієї злощасної чебурашки вам нема що більше згадати?

Я знизую плечима.

— Далі протягом нічного чергування ви провадили якісь маніпуляції, пов'язані з кров'ю?

— Ні. Ця ніч була порівняно спокійною.

Прищавий виклично хмикає, спішно записує щось до протоколу. Другий розуміюче похитує головою. Він не зводить з мене проникливо-сумних очей, але мені здається, що мене він не бачить.

— Спокі-і-і-йною, — протяжно повторює він. — Ще б пак, ви встигли навіть побувати вдома під час чергування.

«І про це знають», — подумки відмічаю я без ентузіазму. А вголос кажу:

— Бачите, в нас був фальшивий виклик. «Ложняк». Через це ми заощадили півгодини.

— І часто трапляються «лозняки»?

— Трапляються. Надто вночі.

— Чому вночі?

— Не знаю, — брешу я.

Насправді добре знаю, чому. Вночі випадає нагода дошкульніше насолити таким чином недругові. Вночі до багатьох навідуються тривожне безсоння й відчай самотності, що й штовхає на безглузді, безтямні способи спілкування. А буває, що автором «ложняка» стає і сам санітар. Повернеться, похитуючись від утоми, з холодної ночі в тісну санітарську, а канапи обліплені тілами так, що нитку не просунеш. А заколисуюче гоготання полум'я в грубці так кличе, так кличе… А дружнє хропіння так підкошує ноги… І зламається м'якодухий хлопчина, зажене глибоко в підсвідомість рештки сумління й побіжить до телефонної будки в дворі. Набере заповітне «03» й удавано прохрипить: «Швидка? Приїжджайте мерщій — приступ». І через хвилину-другу котрогось нещасливця здеруть з нагрітого дерматину й поженуть ловити дрижаки на далеку сонну околицю. Щоб не заснути, він рахуватиме бліді ліхтарі вздовж дороги, а колега-зловмисник завзято хропітиме на лукаво відвойованій царинці твердого, як скриня, тапчана. Щоб могти не спати вночі, треба бути старим. А санітари на «швидкій» такі молоденькі.

Увійшла жінка в міліцейській формі, простягла старшому зеленавий папірець. Він розсіяно кивнув, жінка вийшла.

— …То ось кажу, — веду я далі. — Ми мали заощаджених півгодини, і лікар вирішив повечеряти вдома. Це мені по дорозі, я вистрибнув біля дому, де винаймаю кімнату. Але їсти не хотілося (не скажеш їм — катма що), і я подався в сад. Що робив там? Нічого. Спостерігав за бджолами над малинником (навіщо їм знати, що обікрав бабу на дві жмені смородини?). Подрімав на лавці. А за годину засигналив з вулиці водій і я побіг до машини.

— Коли це було?

— Близько дев'ятої. В хазяйки бубнів телевізор, я розпізнав мелодію її серіалу.

Старший, здається, не чує мене, ретельно, як дитина обгортку цукерки, розгладжує зеленавий папірець.

— Протягом вашого перебування в саду нічого надзвичайного не сталося? — запитує, тамуючи позіхання.

— Нічого. У всякому разі я нічого не помітив.

— Звісно, ви ж спали безтурботним сном немовляти, — підсміхується молодик.

«Трапився б ти мені десь у іншому місці», — мляво думаю я, бо злитися насправжки не маю сил.

— Не спав, — сердито відрубую. — Дрімав, куняв, давив комарика…

— Філолог, — знову зневажливо коментує прищавий.

Старший на його кпини не реагує.

— Отже, ви нікого не бачили поблизу? — ліниво цікавиться він. — Приміром, сусіду Сливака?

— Чому ж, бачив його крізь гілля дерев. Він порався в саду.

— Говорили з ним?

— Ні, ми не розмовляємо.

— Чому?

— Тому, що він мені не симпатичний.

— А дружина його? — масно ошкіряється молодик. Старший підсікає його недобрим поглядом, моторно підводиться.

— Отже, за вами засигналили — і ви пішли. Що в цей час робив Сливак?

— Не знаю, не бачив. І взагалі… я хочу спати. Цілу ніч мотався по викликах, а завтра залік з теорії літератури.

— Він хоче спати! — вигукує в захваті молодий. — Як це вам подобається, Петровичу?

— Бажання цілком природне. Та й законне, врешті-решт, — глянув на годинника, відтак прочинив двері в коридор. Увійшов міліціонер.

— Відведіть цього хлопця в порожню камеру.

— Ходімо, — тихо сказав той.

— У камеру?! — зарепетував я. — Що ви собі дозволяєте?! Як це?.. В мене завтра залік.

Старший наблизився до мене майже впритул. Я відчув запах дорогого одеколону. Зблизька його очі здавалися ще теплішими. Зовсім не міліцейськими.

— Послухай-но сюди, студенте. Завтра в тебе не залік, а іспит. Тобі належить відповісти на запитання, звідки на твоєму халаті кров.

— Сказав же — бризнув зі шприца ненароком! — майже волаю я.

— Я не про «чебурашку», хлопче. З нею все гаразд. Але на твоєму халаті виявлено ще й кров, що належить убитій людині. Вчора, в сусідньому саду.

— Що?..

— Ось свідчення медекспертизи, — втрутився прищавий. — Читай, філолог.

В його руці затріпотів, як метелик, зеленавий папірець. Той, що недавно занесла руда міліціонерша.

Труп лежав на боці, підім'явши нескошену траву. Ніякої незграбності в позі, навпаки, — здавалося, що людина після денних трудів прилягла перепочити. Ліхтарик вихопив з напівсутіні ослінчик із садовим інструментом: пилка, секатор, ізоляційна стрічка. На траві лежала перекинута банка з садовим варом. Далі — кривий ніж із засохлою кров'ю. За виноградними шпалерами Баранов знайшов зібгану ковдру. Після кількох фотоспалахів труп перевернули — на шиї запеклася широка рана. «Сонна артерія», — сказав хтось. «Швидка» ще не прибула. Надворі сутеніло, оглядати ймовірні сліди на стерні не було рації.

Я подався до жінки, чий силует тьмаво білів на тлі хвіртки. Вона стояла осібно від гурту сусідів, нерухома, боязка, здавалася чужою в цьому саду.

— Не живий? — пригнічено спитала, не глянувши на мене.

Я кивнув, придивився до неї збоку: груди часто і високо підіймалися, а долоні ззаду нервово терли дошку. Жінка була в довгому строкатому халаті-кімоно, мала акуратну зачіску. Від неї точилися тонкі парфуми.

— Що з ним? — змучено запитала, підвівши на мене великі вологі очі. Вони скляно, нерухомо блищали напроти ліхтаря.

— Гадаю, вам краще знати.

Жінка захитала головою, замислилась, знову захитала, геть як вередлива дитина, коли не згоджується з чимось.

— Це ж ви зателефонували нам: «Мого чоловіка вбили»…

— Я побачила кров на ножі.

— Хіба ви не бачили, як це сталося? — здивувався я.

— Ні, я була на вечірці. Повернулася і…

Очі полохко мружаться, на повних чуттєвих губах розмацькана помада. В дрібненьких шовкових вусиках тремтять крапельки поту. Відкрита, безсоромна врода. Дивлюсь на неї і чомусь бачу потиличним зором зім'яту ковдру на траві…

Ніч. У шибку м'яко вдаряються комахи. Десь далеко скавулить пес. На стіні горить світильник у вигляді двох миготливих свічок — від нього по обличчю жінки, що сидить навпроти, повзають золотаві блискітки-павучки. На білому халаті наче ожили кольорові п'явки. Білі руки затиснуті між колінами.

— Це його кімната. Ми жили нарізно, можна сказати.

Кімната маленька, але з високою стелею; перевернути б її на бічну стіну — стало б просторніше. Меблі старі, фарбовані, на полицях пластмасові лебеді й слоники, декоративні свічки. Над ліжком два крихітні образи на ланцюжках. У кутку — трюмо, подзьобане віспою часу, з пляшечками лосьйонів і тюбиками кремів. Жінка перехоплює мій запитальний погляд, пояснює:

— Він дуже дбав про свою зовнішність…

«Ще б пак, — подумав я. — Біля такої квітучої лялі… Попервах сам прийняв її за доньку вбитого».

— …Не лягав без вітамінних масок на обличчі. Ходив до приватного масажиста. А коли знімався, то просив фотографа заретушовувати зморшки. Він так хотів мені подо… виглядати молодим. Бідолашний Андрій.

Здавалося, що вона тужиться на сльози, а сліз немає.

— Між вами була значна різниця в роках, — сказав я, щоб сказати щось.

— Велика, Андрій був другом мого батька, і, коли тато помер від раку, став допомагати нам з матір'ю. А одного прекрасного дня попросив моєї руки. Хіба могли ми відмовити — Андрій так багато зробив для нас. Я ще не була повнолітньою, але він усе залагодив, і ми побралися.

В напівмороці темні очниці жінки злилися з темними очима. Що коїться в них? Ось вона похапливо запалює, підводиться й розчиняє вікно. В саду — собачий ґвалт. Її підборіддя здригається від досади.

— Ох, ці пси…

— Звідки вони? Чиї?

— Нічийні, здичавілі. З пустиря набігають і шастають по городах, шукають щось поїсти… А колись, напевно, вони були милими смішними цуценятами. Поки не набридли господарям…

Говорить, а дим синюватими клубками стікає з її губів. Гордий, владний профіль завмер на тлі коричневої портьєри.

«Ця могла вбити, могла», — відмічаю подумки.

— Де була вечірка, Марто Василівно?

— Що? A-а, вечоринка… В барі «Веселка». В колеги іменини, посиділи трохи.

— До котрої години ви пригощалися?

— До сьомої приблизно.

— А потім?

— Потім? Потім я вирішила трішки прогулятися.

«Звичайно, щось ліпше годі й придумати», — міркую собі.

— Тож додому прийшли по дев'ятій. І одразу помітили: щось негаразд?

— Одразу. Андрій настільки пунктуальний у звичках, що сусіди звіряють за ним годинники. О дев'ятій він уже вкладається й читає на сон грядущий Діккенса. А коли я прийшла, в нього не світилось, диван застелений. У коридорі на гачку немає робочого фартуха… От я й побігла в сад — що він мав би там ще робити?

— Коли ви побачили труп, що подумали в першу секунду?

— Подумала, що він наклав на себе руки.

— Хіба у вашого чоловіка були для цього якісь причини?

— Причини? В кожного вони знайдуться, якщо добре пошукати.

«Таки правда. Ось і Сартр зауважував, що людина відрізняється від тварини тим, що може покінчити життя самогубством…. І ця дамочка, схоже, намагається звести все до самогубства. Тільки воно ніяк не танцює — ніж лежав за три метри від трупа».

— …Так я подумала одразу. Але тої ж миті збагнула, що не може, не може Андрій вчинити з собою таке… Та й ніж лежав від нього досить далеко.

«Гм, з нею не знудьгуєшся».

— Хто ваші найближчі сусіди, Марто Василівно?

— Ліворуч живе старий професор з дружиною. Дітей не мають, як і ми.

— В яких стосунках був з ними ваш чоловік?

— Які стосунки? «Добридень — добридень». Хоча вони майже ровесники, але різні люди. Той зациклений на історії, мій — на бджолах. Андрій був замкнутою людиною, його цікавили тільки дві речі: власна персона і власний сад. Те, що відбувалося поза межами цього, його не обходило.

«Шкода, що його вже немає. Я б залюбки поцікавився, як це йому вдавалося».

— А з другого боку хто мешкає?

— Пенсіонерка, вдовиця.

— Сама?

— Сама, — жінка насупила брови й неохоче додала. — Студент квартирує в неї.

— Спілкувався з вашим чоловіком?

— Ні. Що між ними могло бути спільного? — роздратовано відповіла.

— А між вами?

— Не розумію, — стрельнула очима.

— Між вами й студентом було щось спільне?

— Хто вам таке сказав?! — зойкнула обурено.

— Ніхто, — миролюбно відповів я, а сам подумав: «Ти, голубко, сказала, ти. Своїми очима… Втім, ці очі владні збити з пантелику не тільки жовторотого, голодного на любов студента…»

Увійшли Баранов і Гайович, відкликали мене в передпокій. Облизуючи запилені губи, Баранов упівголоса доповів:

— Сусіди стверджують, що цілий день він порався у дворі і в саду. Зрештою, це його щоденні заняття, коли погідно. Нічого підозрілого вони не помітили. Ніхто, здається, не приходив сьогодні до Сливаків. Навіть більше, ніхто з місцевих не бачив, коли повернулася з роботи вона, — оперативник таємниче кивнув на двері, за якими залишилася жінка. — Автобус сюди їздить рідко, якби вона добиралася на ньому, хтось із пасажирів обов'язково помітив би. Околиця — як село, всі один одного знають. Ось такі пиріжки з кошенятами.

— А що каже сусідський студент?

— Той, що квартирує в баби? Його вдома немає. Начебто підробляє на «швидкій допомозі». Чергує цієї ночі.

— Он як. Виходить, у нього алібі. Чи як?..

Диваки, кров вони, бачте, знайшли на халаті. Ха, та цього добра в моїй роботі скільки завгодно. Буває, ніч закінчуєш з виглядом різника. Приміром, коли доставляєш когось після різанини на весіллі. Може, й зараз щось подібне розкручує міліція, шукає кінці. Дався їм мій халат з плямою крові… Але стривай-стривай, я ж сам запевнив слідчого, що перед чергуванням одержав чистий халат і, крім тієї «чебурашки», крові за ніч не було. Чи й справді — не було? Хіба я прокрутив у пам'яті всі виклики? Спробуй згадати усе після безсонної колотнечі. Скільки разів брався записувати цікаві деталі під час візитів, а потім відкидав той санітарський щоденник, не вистачало терпіння.

Що ж було після «ложняка»?..

Був жовтолиций дід із широким рубцем на чолі, напевно, офіцер у відставці. Напад астми. У балоні не виявилося кисню. Я шепнув лікареві, той сказав уголос: «Даруйте, але нам ніде заправити балон». Дід з налитими кров'ю очима відрубав:

— Мене це не колише. Заправляйте хоч у кіоску.

І ми поїхали з водієм за новим балоном. Не квапилися, «швидка» ніколи не квапиться, коли з нею так поводяться. Дорогою водій хотів заскочити додому, глянути на місячну доньку. Я відраджував його, мовляв, мала давно вже спить. Але він затявся. «Напевно, ти хочеш пересвідчитись, що тепер там немає когось, хто не входить до складу сім'ї, — підколов я. — Тоді інша справа». У нього почервоніло не тільки обличчя, а й руки. Можливо, раніше й не думав про це, а зараз подумав. Але додому не заїхав.

Дідові-астматику полегшало, він подобрішав. «З вашої милості я з'їв дві кисневі подушки». Навіть пригостив нас чаєм з ліверними пиріжками, які студенти називають «собачою радістю»… Ні, крові тут не було.

Далі. Брудненька квартирка. У бабці сердечний приступ. Легенький. Вона обм'якло охає, бідкається, скиглить: «Це інфаркт, докторе?» Над ліжком портрет молодої жінки, гарної, рум'яної, сміхотливої. Виявляється, це вона в молодості. Голова колгоспу. На другому ліжку спить, розкинувши татуйовані руки, кремезний чоловік. Невістка пече торт на кухні, нас ніби й не помічає… Теж безкровний виклик.

У рації затишшя. Дрімаю на ношах під ковдрою, що просякла лікарняним духом. Ніч тиха і лагідна, як у Фіцжеральда. Жерсть машини ніжно погладжує листям каштанова гілка. Під цей шелест дрімати ще солодше. Увижається Марта, наше перше знайомство… Забігла до моєї хазяйки, а тої немає — поїхала в село до сестри. Я сам коло телевізора, вечір гумору показують. «А наш заклявся, — каже, — майстра вже тиждень чекаємо. Присяду на хвильку». — «Будь ласка».

Сіла, з телевізійних жартів сміється розкотисто й дражливо. А я відчуваю — для мене. І очі блищать, як мокрі сливи. Скінчився гумор, говоримо про те, про се, більше про медицину — з нею кожен обізнаний. Гостя скаржиться, що спину протягло, ниє. Диктую рецепт: скипидар, оцет, яйце в шкаралупі, кілька днів хай вистоїть. «Гаразд, я приготую, а ви мене розітрете, бо чоловік з пасікою в гори поїхав». Я червонію кожною клітиною, а вона: «Що тут такого, ви ж медик. А я вас нагодую. Бідненький, такий худющий». — «Еге, — намагаюся оволодіти собою. — Баба теж так каже: одні мощі торохтять». Вона сміється: «Хо-хо-хо, кістки, шкіра, м'язи. Більше нічого й не потрібно…» Марто, Марто…

Хтось обережно торгає мене за лікоть. Це водій. Сонно посміхається: «Вйо, бо коні мокнуть!» Значить, знову в ніч. Як там у Нодара Думбадзе: «Випиймо за ніч, що дніє». Це про мене. Їдемо. Знову дрімаю, притулившись скронею до холодної шибки. Лікар торгає мене — боїться, щоб на вибоїнах не вилетів з машини. Були трапунки.

…Алкогольне отруєння. Між бурхливими приступами блювання хлопець благає: «Мамо, чому тато дивиться, чому він дивиться?! Скажи йому, хай піде звідси, ну скажи…» Батько мовчки протирає скельця окулярів, знову втуплюється в сина. Жінка шепнула нам, що він не п'є зовсім. А син…

Напад істерики в молодої вродливої жінки. Її все ще тіпає, прекрасні, як у діви Марії, очі, стомлені й порожні. Чоловік з винуватим виглядом вибігає на вулицю й рве з квітника нарциси. В яскравому ліхтарному світлі видно, як він боязко озирається. Квіти мокрі, пахучі, хрусткі. Він вручає їх нам з лікарем. Жінка задоволено киває. Лікар робить їй укол у сідницю й промовляє: «Будете жити, мамочко».

І ще було… Маленька, хирлява постать з білим клуночком при грудях біля воріт м'ясокомбінату. Клуночок виявляється забинтованою рукою, щойно порізаною ножем. На марлі чорна пляма, вона росте, росте… Стоп! Я допомагаю їй сісти, пропоную: «Покладіть руку на тапчан, легше тримати». Відгортаю ковдру. Закутуляна рука лежить на зеленій клейонці, як немовлятко. Кривава пляма — як личко. Ця кров… вона могла залишитися на клейонці, а потім потрапити на мій халат, коли я знову приліг…

— Відчиніть! Чуєте?! Покличте слідчого! Я все згадав.

— Картина, Леоніде Петровичу, ясна й проста, як канцелярська скріпка, — бадьоро мовить Баранов. — Ось як я бачу її. В саду відбувалися їх вечірні побачення. Пригадуєте слова баби-сусідки? «Безсоромна, тільки відлучиться чоловік, а вона — пасти собак із квартирантом у сад». Фольклор точний. Отже, Сливак, вірний своєму розпорядку, близько дев'ятої лаштується спати, вони — на гульки. Для цього й ковдра припасена за винницею. Так і того вечора. В студента лучилося вільних півгодинки під час чергування (це не від нього залежало — ми перевірили), і він покликав свою пасію. Далі — райські кущі. Однак Сливак, рогатий муж, здогадується про зраду, слідкує за дружиною… або просто випадково опиняється в садку — забув щось: той же ніж, з яким удень щепив грушу. Шкода, щоб іржавіло добро. Натрапляє на полюбовників. Спалах ревнощів, жадання помсти кидає його на студента. Але той спритніший — і ніж опиняється в його руці. Один помах — і сонна артерія перетята. Коханці швидко про все змовляються: він, мовляв, був на нічному чергуванні, вона — на вечірці в колеги. Алібі добротні. Тихо розходяться…

— Забувши ковдру на траві, — підкидаю їжачка.

— Ковдра залишилася за виноградними шпалерами, не в полі зору. В сум'ятті можна було й забути про неї. Не бачу в цьому нічого дивного.

Час докинути нового їжачка:

— Зате трішки дивно, — кажу, — що на ковдрі не виявилося жодної ворсинки з одягу студента, хоча інших, різних, там добра жменя.

Баранов регоче. Я знаю, що він подумав.

— Ні, ти помиляєшся, Льошо. Навряд чи це пір'я численних когутів-залицяльників симпатичної блудниці. Щось не те. А ніж? Чому на ньому лишень відбитки пальців Сливака?

— Дуже просто. Спочатку його вбили, витерли руків'я ножа, знову затисли в його руці й відкинули вбік.

— Навіщо?

— Імітували самогубство.

— Самогубство? Ніж за два метри від трупа…

— Груба імітація, звісно, але злочин не готувався заздалегідь. Дії вбивці були похапливі, сліпі, позбавлені логічного обумовлення.

— Гай-гай, Льошо, багато чого в цій історії позбавлене логічного обумовлення.

— Наприклад? — Баранов позирає насторожено, готовий до чергової шпички в свою версію.

— Наприклад те, що ніхто не бачив, коли і як повернулася Марта Сливак з гостини. А вона там була до сьомої, це вияснено. По-друге, сліди від черевиків студента. Вони ведуть лише до живоплоту Сливаків, до кущів смородини. Кінолог з собакою теж потвердив це. Невже він літав над садом чи стрибав з дерева на дерево? До ковдри у винограднику треба було якось добратися. Щиро кажучи, мене ця ковдра непокоїть. Крім цілої колекції ворсинок, волосин і ниток, вона має ще одну цікаву прикмету. Протерта на вигинах, нагадує накидку з заднього сидіння легковика. Як це тобі подобається, братуню?

Баранов, перетравлюючи сказане, міркує вголос:

— Авто… Було авто. Марту могли підвезти й непомітно висадити. Що ж, автомобілі — це хобі Гайовича.

— Я вже дав йому команду.

— Так чи інак, — набурмосено резюмує Баранов, — а кров жертви на халаті студента — доказ незаперечний. А з фактами не сперечаються, їх пояснюють. До речі, що він ще вигадав після того, як поранена робітниця м'ясокомбінату не «пройшла»?

— Сказав, що пили квас із бочки на вулиці. Продавець простягнув йому кухоль, а з пальця кров стікає. «Що сталося?» — запитав студент. «Якась підлота вкусила», — відповів той. «Що, палець?» — «Та ні, кухоль. А я порізався». Студент приніс пачку бинта й дав продавцеві… Наші хлопці перевірили, розпитали водія — було таке. Але кров, звичайно, не та, що нас цікавить. Тоді я припинив гру в кішки-мишки, сказав йому, що на халаті виявлено кров убитого Сливака.

— А він що? — запитав Баранов.

— Вирячив з подиву очі.

— Артист. Філолог. Але міцний горішок.

Невже це правда — убито Сливака?

Хоча навіщо їм жартувати зі мною. Ні, так не жартують. Слідчий сказав про це якось неохоче, роздратовано, наче сердиться на мене й на себе водночас. І при цьому несамовито зачісував волосся. А що ж я? Вирячив очі: як убили, хто?! Слідчий підглядав за мною з тривожною цікавістю, і очі його промовляли: «Ти, ти?..» Я прошепотів: «Це якась чортівня». А сам злякався. Ні, не того пронизливо-пильного погляду, самого себе злякався. Як тоді… І якби слідчий тої миті строго запитав: «Ти чи не ти?», я відповів би: «Не знаю». Бо в затуманених очах стояла Сливакова масна рожева лисина в темно-зеленавій шахті колодязя.

Він завжди, коли щось просив, починав з кінця, з приємної обіцянки. На кшталт: «Заходьте, пивка вип'ємо. З медом. Я вчора свіженького качнув, липового». І наче згадавши щось, заклопотано додав: «Три камінці обвалилися з колодязної стінки. Залатати б їх. Підсобите?» Я понуро згодився, намагаючись не дивитися в лукаво-улесливі очі. Тоді ми ще спілкувалися по-сусідськи, вірніше, він залучав мене як дешеву робочу силу.

І ось він прив'язав до корби товсту мотузку, до неї примуцував ослінчик, сів на нього й махнув мені: «З Богом». Я спустив корбу на потрібну глибину й зафіксував. Потім подав йому відро з цементним розчином. Він мурував, наспівуючи, а я спостерігав за роботою, опершись на цямриння. На лисині його рясно зібрався піт, вона блищала, як великий рожевий слимак. Я ще подумав: Сливак-слимак… Він наспівував якісь сороміцькі куплети про Манечку і Ванечку, котрі, «як гвинтик і гаєчка, не зійшлися діаметром». Час від часу підводив голову й підморгував мені. А я гидливо відвертався… Цей нікчемний чоловік, цей слимак у людській подобі володіє Мартою, моєю Мартою. Та ще й безсоромно принижує її розпусною немічністю. А на мене дивиться зверхньо, поблажливо, як на слухняного телепня, яким завжди можна послужитися, кинувши кісточку зі столу. Слимак… Тоді мій погляд ковзнув на сокиру, загнану в поліно. А потім — на корбу, з якої звисали напнуті, як струни, мотузки. І холодок пробіг хребтом: досить одного удару по мотузці — й Слимака немає. Сокира притягувала до себе, як магніт. Долоні аж змокріли — так вчепилися в шерехату цямрину, щоб ноги самі не рушили до поліна. Досить лише черкнути лезом по шворці — і все. Марта вільна, і тільки моя…

Шайба, санітар з «невідкладної», каже: людину вбити — як два пальці обслинити. Він ветеран на «швидкій», набачився смертей. Зачерствів, огрубів. За пляшку пива відкушує жабі голову і знічев'я спльовує під ноги, наче вишневу кісточку. А дівчата не вірять. Щоб Шайба, цей красунчик і чепурун… Ніколи не приляже в халаті, акуратно складе його в головах. Як і я, навчений з дитинства шанувати одежину… Зачекай, над ранок ми з Шайбою спали поряд. Так, так, і обидва скинули халати. Коли за мною прийшов старший фельдшер з двома незнайомими, я сонно простягнув руку за халатом і пішов за ними. Хіба я бачив, котрий беру? Міг узяти Шайбин. А він же їздить на «невідкладній», ця бригада й трупи відвозить у морг. Кров Сливака могла опинитися на Шайбиному халаті, який ненароком я вхопив замість свого. Як усе просто…

Досить з мене цих нар! Досить принизливих виправдувань: що я робив кожної секунди того вечора в бабиному городі. Ну, їв смородину, ну, дрімав на лавці, чекаючи лікаря. Що чув? Нічого, крім пташок. Та ще шурхіт збоку, що розбудив мене. Щось шуснуло в кущі, коли я підвівся. Людина? Ні, не людина, звісно. Скоріше — пес. Їх до біса бродить по нашій околиці.

Немає Андрія… Це якась нісенітниця. Тихе божевілля. Хіба можливо, щоб його не було? Він завжди існував, відколи себе пам'ятаю, завжди заповнював час і простір довкола мене. Такий живий, незнищенний, непохитний у звичках і смаках. Дворазове гоління — вранці і ввечері; млинці з сиром на сніданок і грибовий суп у неділю, неодмінна пляшка пива на обід, з медом або зі сметаною; вічна посмішка примружених очей, які все розуміють і все приховують; постійна, як молитва, фраза: «Якби люди були такі ж організовані й дисципліновані, як бджоли, ми давно побудували б комунізм». І ця скнарість, що спочатку мене смішила, а потім точила, точила, як шашіль дерево.

Відмірював на тиждень уперед цукор, чай, крупи і борошно — якраз стільки, скільки мали споживати від неділі до неділі. Так само гроші. І хоч вони вільно лежали в табакерці на холодильнику, ти знала: витратиш за один день — будете інші шість днів жити надголодь. Він удаватиме, ніби й не помічає, що на столі немає м'яса, тістечок і пива — в табакерці до урочного часу не з'явиться жодної копійки. А я давно перестала щось просити від нього… Відколи нічого не просить він.

Між нами давно діяла негласна угода: кожен сам по собі вдома — і як одне ціле за воротами, серед людей. Ідеальна сімейка. Ти згодився на це з поблажливо-сумною посмішкою, бо не хотів плювати собі в криницю. А головне — хотів залишити мене біля себе. Чекав, сподівався, що прийде час — і я впаду тобі на груди, заллю їх гарячими сльозами й скажу: «Все, що було, — туман. Ти в мене найлюбіший, таточку». Як тоді, в перші наші дні. Тоді я зверталася до тебе на «ви» і справді вважала трішки батьком. І як дико здивувалося наївне дитя, коли ти почав домагатися свого. Смішно згадати, ледве не згоріла від ганьби й переляку. А потім, після «того», ходила, як зачумлена, боялася зайти в ванну, глянути на твою бритву, щоб не вчинити щось із собою або не кинутися з нею на тебе…

Ти, Андрію, все життя вважав, що я повинна бути тобі вдячною. Так, дорогий, ти мав рацію, хоча я зрозуміла це не одразу. Сам того не бажаючи, ти допоміг мені стати тою, ким повинна бути кожна особина моєї статі — жінкою. З її головним покликанням — хвилювати й захоплювати чоловіцтво. І коли одного прекрасного дня ти побачив мене такою — вжахнувся. Твоя покірна рабиня, мила руденька попелюшка стала звабливою дамою, яку не минають погляди ні чоловіків, ні жінок. Пригнічене деревце стало розкішною ліаною і виповзло через хащу до сонця. І ти зрозумів, що битву програно, час твій минув.

Розважливий і хитрий, як міг ти не знати, що цуценя, яке тримають на припоні, з часом або хиріє, або виростає в злого й підступного пса?

Так, це я вбила тебе, Андрію, я… Руками бідолашного хлопця. Тої миті, як побачила скривавлений ніж, одразу ж зрозуміла, в чому річ. Не так все було, як я розповіла міліції. Хоча я не певна, що той сухорлявий скептик-слідчий повірив мені.

…Навіщо кидати тінь на солідну людину? З вечірки того дня я приїхала не сама. Він зупинив машину на пустирі, позаду нашого саду, й поклав мені на коліно свою долоню. Запитав, ласо посміхаючись: «Пригостите малиною, Мартусю?» Тиждень тому цей чоловік призначив мене завідуючою дамською перукарнею. Такі жести не робляться лише з благородства, за них треба платити. Я неохоче згодилася, хоча серце віщувало щось недобре. Він прихопив з машини ковдру, і ми розстелили її в траві між виноградними шпалерами. Від сусідів ніхто нас не помітив би, а ти о цій порі вже влягаєшся. Тільки-но ми сіли й він незграбно обійняв мене, як збоку схарапуджено вигулькнув великий собака. Знавісніло хекаючи, він пірнув у кущі пустиря. Я підвелася і пішла в глиб саду. Те, що побачила, було жахливе: ти нерухомо лежав під деревом, а поруч валявся скривавлений кривий ніж. Я скрикнула, прибіг мій супутник. Зиркнув і тільки встиг шепнути: «Мене тут не було». Очманіло кинувся геть. Я глянула в бік сусіднього саду…

Бідний дурник, навіщо він це вчинив?! Невже справді подумав, що зараз мене хтось може образити, принизити?

Хотів позбавити від домашнього тирана, який насправді давно вже не тигр, а хатній кіт… Але ж це я сама, сама спровокувала його, втішаючи своє відьомське самолюбство й не помічаючи, що бавлюся з вогнем. Це тільки зовні він такий сором'язливий, нерішучий, а всередині клекоче вулкан. Спробуй роздражнити мале вовченя… Якою ненавистю горіли його очі, коли я сказала, що Андрій забороняє мені користуватися косметикою й носити модні сукні. «Безголовий тиран», — скреготнув він зубами. «Ет, хлопчику, то ще квіточки. Мій чоловік не пускає мене в сауну, аби на моє тіло не дивилися навіть жінки. А сам… сам підглядає в щілину, коли я купаюся у ванні, і приглушено сопе». «Як це можна?! — кипів у ньому гнів. — Та таких убивати треба». «Ти міг би… вбити людину? Заради мене зміг би?» — під'юджувала я. Замислився. «Заради тебе я зміг би все. Знаєш, у смерті немає нічого незвичайного. Це те ж, що й життя, тільки навиворіт. Я так боявся зустрітися з першою смертю, а вона виявилася такою буденною… Чистенька тендітна бабуся в стародавньому чепчику, кволо вибачалася: „Не сердьтеся, золотенькі, я ніколи не викликала „швидку“. Сусідка ось…“ Лікарка заходилася оглядати її, а я взяв розгорнуту книжку зі столу. Алоіс Ірасек. Бабуся помітила, каже: „Гарна книжка. Візьміть собі, почитайте“. Просто так мовила, як до онука. Лікарка написала щось на картці й простягла мені: „Обширний інфаркт, викликай спеціальну бригаду“. Вийшов я на вулицю, зателефонував, заодно купив булку й пляшку кефіру. Страшенно їсти хотілося, а попереду ніч. Доки вернувся, а бабуся вже мертва лежить. Маленька, гурджувата, як недогарок свічки. Знесли ми її з шофером до фургону, чекаємо, поки лікарка папери заповнить. А їсти так хочеться. Не витерпів, узяв булку. І так мені дивно: поряд смерть, а я булку їм і думаю про тебе». — «Про мене?» — «Так, про тебе. А ще думаю: якби бабуся не померла, то взяв би книжку, а так незручно вже якось. Уявляєш?»

Боже мій, що з нами тепер буде? Що він накоїв навіжений? Що я накоїла з ним?..

На столі лежить сірникова коробка. На етикетці зображена химерна ваза з дутого скла. Конфігурацією схожа на крутостегнасту жінку. Нехай це буде Марта Сливак. Протилежний бік коробки — білий картон. Білий… А це нехай буде студент у санітарному халаті. Кладу коробку на ріжок стола, так, щоб можна було підкинути її нігтем великого пальця. В таку забавку ми грали студентами. І я завжди програвав. Тепер зіграю сам із собою, зі своїми сумнівами. Отже, хто з них убив?

Торохтячи сірниками, коробка злітає вгору, падає, перекидається й лягає етикеткою догори. Я записую на аркуші: «Марта Сливак». Якби хтось збоку підгледів за мною, по-дружньому заспокоїв би, що психіатра боятися не треба, що з кожним це може статися в наш скажений час…

Отже, Марта Сливак, чи могла вона вбити? Могла. Складна, сильна, приховано свавільна натура. Вродлива й розумна жінка з поламаною долею, а отже — з тамованим болем у душі, з ностальгією за чимось ліпшим, гідним її. Для жінки немає стелі ні в чому, надто для тієї, яку не обділено принадами. Сливака вона не любила, його не любив ніхто. Ті, яких любити важко, приречені любити самих себе. Зіткнулися двоє егоїстів. Але вона шукала прихильності, кохання, обожнювання і знайшла це в особі красунчика-студента. Можливо, після цього почалися ускладнення в сім'ї, скандали… В такій ситуації вона могла піти на це. Якщо вона й не вбивця, то співучасниця, ініціатор.

Знову коробка підлітає вгору. Цього разу на поверхні «білий халат». Що ж, цілком імовірно… В нього обличчя наївного упертюха, по-дівочому вродливе. Гордий, потайний мовчун. Розмовляє короткими різкими фразами. Нічого зайвого, порожнього. Захищається мляво, неохоче. Схоже, що в Марту закоханий по вуха. Звісно, якщо в твої двадцять років тобі віддається така розкішна дама… Це не походи на морозиво з першокурсницями. Але це й злам, навала не тільки почуттів і відчуттів, а й випробувань. Саме так — випробувань. А він, цей амбіційний хлопчак, ще й конкурента мав під боком. Нехай законного, але…

«Приведіть студента», — наказую черговому.

Увійшов, одразу з порогу схвильовано заговорив:

— Я знаю, звідки кров на халаті. Сливака в морг відвозила п'ятнадцята бригада?

— Звідки тобі це відомо?

— П'ятнадцята доставляє травмованих, потерпілих… ну й трупи. Їм за це навіть доплачують, — усміхається запаленими від безсоння очима.

А далі викладає таку незбагненну версію, що прикрасила б найвитонченіший детектив. І найдивовижніше в ній те, що це могло бути реально. «Безглуздя правлять світом, — вигукував Іван Карамазов, — і без них не могло б нічого статися…» Щиро кажучи, я навіть остовпів на хвильку: або цей хлопчак воістину артист, або я став тугодумом після низки справ про крадіжки мобілок і мопедів. Нарешті оговтався.

— Тоді як бути з «чебурашкою»? — питаю. — Вона ж з'явилася під час першого візиту. Таким чином твій халат мічений, обміну бути не могло.

Він сів, як підкошений. Щоб дати йому трішки отямитись, я почав поливати кактуси на підвіконні. В кабінет зазирнув Баранов.

— Я на секунду, товаришу майор. Це дуже важливо.

Поклав на стіл перегнутий навпіл аркуш і хутко вийшов.

Але двері, як це часто буває з нашими дверима, не зачинилися.

Дмухнув протяг, і я побачив, як щойно принесений папірець метеликом злетів зі столу і влігся студенту прямісінько на коліна, в які той якраз втупився посоловілими від безпорадності очима. Тієї миті обличчя його побіліло, як папір, а губи затремтіли. Я підійшов ззаду і прочитав каракулі Баранова: «М. Сливак зізналася, що це вона вбила чоловіка. Сама».

— Неправда, неправда, — істерично зашепотів студент. — Це я вбив, я…

— З її допомогою, — додав я.

— Ні! Вона до цього не причетна. Я сам, сам. Чуєте?!

«Жнивний на зізнання день, — подумав я. — Але двоє незалежних один від одного вбивць при одній жертві — це занадто».

— А якщо я не повірю тобі, хлопче?

— Як це — не повірите? — здивувався він.

— А отак, візьму й не повірю. Та ще й відпущу тебе здавати свої заліки.

— Які заліки? А кров на рукавах мого халата! Хіба вам цього мало?

Так і сказав: «Кров на рукавах…» Тоді я засумнівався всерйоз. Цей упертюх гадає, що в убивць заюшені кров'ю обов'язково рукави.

— Чому ж ти не змив цю кров? — поцікавився я.

— Не встиг поміняти халат, — буркнув студент.

— Гаразд, — примирливо сказав я. — Ходімо.

— Куди? — запитав насторожено.

— Ходімо, покажеш, як усе це було.

Я глянув на сірникову етикетку з химерною вазою. «Отже, знайшла спосіб заплямувати халат невинного хлопця…»

Друга половина дня мала пройти в слідчих експериментах. Однак вони завершилися набагато скоріше, ніж я сподівався. Замість експериментів розігралися спектаклі. Студент розгубився одразу ж, як тільки йому запропонували вибрати з чималої колекції ніж. Показав на фінку Бели Цигана, котрий уже чотири роки мотав строк. Далі, перехопивши іронічну посмішку Баранова, показав на вила-трійчата, приперті до дерева. А відтак взагалі відмовився давати будь-які свідчення. А Марта… Марта похмуро заявила, що штрикнула чоловіка в груди. Коли попросили уточнити місце, вона коротко мовила: «В серце». Я пояснив, що кривим ножем не так уже й просто простромити серце, легше розпороти живіт. Вона швидко кивнула, мовляв, так воно й було. Тоді я сказав, що ні на животі, ні на грудях у Сливака не виявлено ран. Жінка важко вдихнула повітря, завмерла в нервовому дрожі, і я помітив, як з кутиків її очей ковзнули два вологі шнурочки…

Вечоріло. Я сидів у саду самотиною і ні про що не думав. Іноді робити це необхідно, треба вивітрити з голови всі помилкові думки, щоб звільнити місце для нових. Шемрало птаство в кронах над головою, з яруг напливало жаб'яче кумкання. Здавалося, що в цій благодатній закутині не може бути місця для насильства ніколи. Недарма покійний господар колись викарбував на фундаменті котеджу фразу: «Малий дім — великий спокій». А дім, думав я, не такий вже й малий, куди до нього моїй двокімнатній квартирці на п'ятому поверсі… Нахилився до білої лілії — вона пахла жіночим тілом.

Раптом у кінці городу щось зашаруділо, з винограднику вигулькнула цибата постать Гайовича. Він був червоний, засапаний.

— Ти звідки виринув, тать нічний? — здивувався я.

— За малинником у живоплоті є непомітний лаз. Через нього можна пробратися з пустиря.

— Ти знав про це раніше?

— Ні. Мені щойно сказав про це той, хто підвозив з вечірки Марту. Висадив на пустирі, через це ніхто й не помітив її повернення. Він розповів ще дещо. Виявляється, на той час, коли вони приїхали, Сливак був уже мертвий.

— Де ти знайшов цього свідка?

— Сам заявився. Муки сумління й тому подібне… Як на мене, просто змандражив. Злякався за свою ковдру. Ходімо, він чекає на вас в управлінні.

Ми пішли в глиб саду, де під деревами вже залягли густі кошлаті тіні. Прослизнули у вузький лаз, опинилися в ярку, потім минули чагарник і вийшли на вузьку ґрунтову дорогу. Гайович був моїм поводирем. Зненацька він зірвався з місця й рвонув до автомобіля, що стояв неподалік з відчиненими дверцями.

— Чортівня! — вилаявся він. — Цього ще бракувало.

— Що сталося? — запитав я.

— Ну ось, поцупив сосиски, які я купив дорогою.

— Хто?

Гайович сердито кивнув на дорогу, якою втікав великий рудий кудлатий собака. Його я вже раз бачив у маєтку Сливаків. Ще один господар саду.

Ранній ранок. Сад дихає вологою прохолодою. Навісніють птахи, їх щебетання схоже на звуки поцілунків. На осонні бджоли спивають сік із ранок груш-гниличок. Роса — як розсипана ртуть на масних пелюстках лілій. Марта в тому ж халаті-кімоно, поділ набрався роси, обвис і потемнів. Здається, що й кутики очей і губ обвисли печальними підківками. Волосся розмаяне, як в естрадної співачки, в ньому заплуталася бджола, але жінка байдужа до того. Студент нервово жує нижню губу, боїться глянути на жінку, що крадькома ловить кожен його рух. Вона обертає до слідчого змарніле за ці дні лице й смиренно запитує:

— Можна сісти на лавку?

— Авжеж. Ви не мали б питати дозволу. Ви вдома. Це ми тут гості-татари.

Правик неквапливо ходить взад-вперед по стежині, час від часу зупиняється й піднімається на носках черевиків біля горбика, вкритого мішковиною. Павук на сірій нитці падає з гілки йому на ніс, він сердито відбивається від нього. Баранов з Гайовичем зосереджено спостерігають за цією боротьбою. Нарешті шеф різко повертається й сідає на лавицю поруч зі студентом.

— Я зібрав вас, щоб сказати… Одним словом, слідство завершене.

Баранов та Гайович здивовано лупають очима. Студент перестає жувати губу. Жінка незворушно бавиться бадилиною.

— Чому для цього повідомлення я зібрав вас тут? Бо хочу показати вбивцю. Всім чотирьом.

Чотири пари очей втупилися в нього.

— Так-так, я не жартую. — Він кивнув підборіддям на людиноподібний матерчатий тулуб, набитий ватою. — П'ять днів тому, після дев'ятої вечора, ви, Марто Сливак, наштовхнулись на труп свого чоловіка в саду. Те, що він мертвий, ви зрозуміли, коли побачили кривавий ніж у траві. Тіло лежало на боці, приховуючи рану. Назвались убивцею, прагнучи врятувати дорогу вам людину, та не знали навіть, у яке місце втрапив удар ножа. Не кажучи вже про інші деталі, які одразу не запримітили й фахівці. — Правик кинув побіжний погляд на колег. Ті напружено мовчали.

— Ви не вбивали, Марто Сливак. У вас є надійне алібі і свідки, які довели, що ви не причетні до цього. Тоді хто вбив? Найімовірніше той, у кого виявлено на одежі кров жертви, — студент-санітар. У часі й просторі тієї фатальної ночі все збігається, вказуючи на студента. Можна відшукати й причину. Отже, підозра, а далі й пряме звинувачення грізною силою нависло над ним. Він, звичайно, хитрує, виляє, вдається ледве не до міфотворчості, але нас це не дивує. Дивує інше: як цей юний убивця, котрий, судячи з усього, здійснив злочин несподівано, стихійно, примудрився не залишити анінайменшого сліду. Мастак, артист, міцний горішок… — Правик знову зиркає в бік помічників. — Але цей горішок, виявляється, з тріщиною. Мастак-убивця не пам'ятає навіть, яким знаряддям орудував і як. Що це: продовження гри, нові хитрощі? Ні, просто ви не вбивали, юначе.

— Хто ж тоді? — вихопилося в Баранова.

— Хто? — тихо перепитав слідчий, підняв із землі черешню, потер об штанину й кинув до рота. Відтак обернувся до студента. — Пригадуєте, як я мучив вас просьбами десятки разів переповідати мені все, що сталося за той відрізок часу, поки ви були в саду… Про ваші дії, про побачене й почуте, про ваші думки, про запахи довкола. Кожного разу я довідувався про все нові й нові деталі, а деталі, як відомо, це — бог. Енного разу ви обмовилися, що перед тим, як прилягти на лавку, зняли халат і повісили на кущ. Бо з дитинства навчені шанувати одежу. Через дрімоту вловили незрозумілий шум. Але ж обривати солодке марево сну так неохота. Остаточно прокинулися й підвелися тільки тоді, коли поряд щось зашаруділо й кинулося в кущі. Саме в цей час за вами засигналили з вулиці і ви, підхопивши із землі халат, побігли до машини. Завважте: халат ви підняли із землі. Чому? Адже недавно чіпляли його на кущ. Отой, наскільки я здогадуюсь? — Правик показав у бік Сливакової ділянки, що розташовувалась ярусом нижче.

Студент, напружений, спітнілий, кивнув.

— Ідемо далі, — провадив слідчий, і знов підчепив двома пальцями черешню з трави. — Виходить, ваш халат хтось чи щось скинуло з куща… Погода була безвітряна. Отже — хтось. Нагадайте нам, будь ласка, що було в кишенях халата.

Студент прокашлявся, набрав повітря в легені, однак голос його був помітно кволим, надтріснутим.

— У лівій кишені книжечка новел Стефана Цвейга і гребінець, в другій — пряники. Мені їх видали в буфеті замість здачі.

— Скільки було пряників?

— Я ж вам казав — три. Один десь потім витрусив.

— Не витрусили. Його вкрали.

— Хто? — студент пришелепувато закліпав очима.

— Той, хто вбив Сливака. Якщо вбивці-самозванці, тобто ви і Марта, не могли залишити на місці злочину жодних слідів, то справжній убивця — залишив. Однак ми спочатку не надали їм значення. На кишені вашого халата (не на руках, як ви гадали), на банці з садовим варом і на ножі, яким убито Сливака, знайдено кров і тонкі світлі волосини. Вони не належать людині.

— А кому ж? — ошелешено вигукнув Баранов.

Правик пройшов кілька метрів і носком черевика відкинув мішковину з горбика. Під нею лежав мертвий собака — великий, кудлатий, рудий. Жовті зуби шкірилися в дикому оскалі. Кожному стало не по собі. Найжахливішим було те, що в цій морді проглядалось щось людиноподібне.

— Експертиза встановила ідентичність тих волосин і шерсті цього безпритульного пса. Це він винуватець усього, що сталося тут п'ять днів тому. Спробуймо вишикувати події в ряд. Сливак нарізує живці з груші для щеплення. Драбина, як бачите, приперта до стовбура. Він на дереві. В цю мить садом пробігає рудий пес, що вже надокучив цілій околиці. Зупиняється біля ослінчика з інструментами, принюхується до банки з садовим варом. До нього, як виявила експертиза, Сливак додав смалець і мед — тоді маса більш живлюща і краще принаджує бджіл. Вар і пса принадив, той перекинув банку. Ось гляньте. — Правик видобув з кишені конверт з фотографіями, знайшов потрібну й простяг Баранову.

— Він ретельно склав інструменти на ослінчику, а банка лежить у траві. Педантичний Сливак не потерпів би такого. І ще про педантизм… На його робочому фартуху — повздовжній розріз. А він не мирився навіть із крихітною дірочкою чи з відсутністю ґудзика, який і застібати не треба… Сливак побачив з дерева собаку, хотів чимось кинути в нього і зірвався. На одній з гілок здерта кованим черевиком кора. Можливо, падіння не було б настільки фатальним, якби він не зачепився фартухом за сучок. Голову шарпнуло вбік, і гострющий ніж у руці механічно черкнув по шиї, перетяв сонну артерію. Сливак одразу втратив свідомість і почав стікати кров'ю. Кров принадила пса… Коли той далі подався шукати якийсь харч, писок був забруднений кров'ю. В кишені халата винюхав пряники, і, поки студент прокинувся, встиг добути один з них і замацькати кишеню кров'ю. Навмисне не придумаєш… Вчора я наказав відловити цього собаку, але він чкурнув із засідки гицлів. Довелося його пристрелити. Пес, що скуштував людської крові, небезпечний ще більше.

Жінка гидливо і водночас пильно вдивлялася в брудну волохату звірину.

— Ось, власне, і вся історія, — підсумував Правик і випростався.

— А як же тепер ми? — жінка теж повільно підвелася. У великих темних очах її застигла розгубленість.

— Ви поза підозрою. Ви — вільні люди, — розвів руками слідчий.

Він розумів, що мала на увазі Марта, що тривожно забилось у запитанні, яке вихопилося в неї мимохіть. Але що він міг сказати їм?

«Усміхніться, красуне, це вам так личить…» «Не вішай носа, хлопче. Здати вчасно залік — далеко не головне в житті…»

Що він міг їм сказати? Хіба він знав, як їм бути далі? Тільки ці бджоли, запрограмовані вищим розумом, достеменно знають, як і що їм робити зараз, завтра, позавтра, завжди…

1990 рік