Листя землі. Том 2

Ось я, Дахновець Яків, по-вуличному — Коршак, за великого мудрагеля серед пакульців вважаюся. А що такеє — мудрість людська, з чим їдять її у наше врем'я перевертає, та й у всяке врем'я? Дак я скажу, щоб мале і старе знало: мудрість у тім, щоб зуміти вижити в пустинні земному, куди нас висіяно невідомо ким і невідомо нащо. Мудрого не обходить ніщо, що поза казаном житейським, у якім випало йому варитися. Бо мудрий знає достеменно, що навколо казана земного — стіна глухенна, скольки не стукайся лобом своїм дурним, скольки по ній не дряпайся, німа німота — і болєй нічого. Наймудріша з усіх істот живих — свиня: вона у небо дивиться тольки тоді, коли її на вогнищі смалять. Боги небесні і усі закони божеські, якими нас піп сільський у школі та в церкві начиняв, як кишки гречаною кашею, щоб по тому жисть нас на протвині поклала та в гарячу піч засунула, — то усе вигадки, химери, марення наляканого земною жистю розуму людського, і тольки. Ніде нічого в небі нема, уже наші аеростати і літаки до самісіньких зір піднялися і перевірили, і більшовицькі червоні соколи, де треба, посвідчили, і того світу нема, гнитимемо у могилах, у гробах смрадних усі, хто сьогодні ще землю топче, як гниють ті, хто до нас її топтав, тут я з більшовиками-безбожниками на усі сто згоден і признаю. Ніде нічого нема, а є лише жисть земна, що на жорстоких, не нами встановлених законах тримається: виживає і цвіте, і далєй плодоносить тольки дужчий, ловкіший, чіпкіший, хитріший, удачливіший. Жорстокі закони виживання — єдині для усіх: і для людини, і для скотини, і для дерева у лісі, і для травини в лузі, і для мурахи, і для п'явки болотної, і для мошви дрібної, для усього живого. Сила і випадок головенствують у світі, хто скольки одхопить для себе, те і його, ковтай мовчки, покуль дужчий не підійшов та не одняв. Більшовики, приміром, одхопили для себе одну шосту земної суші і царствують на усю московську силу, дурням на вуха усілякі красивенні слова навішуючи, і я їх за сеє уважаю і хвалю, більшовики земні закони правильно знають. Як знають і празнують закони жисті і п'явка тая ж, і мураха, і дерево, і звір, усе-усе, їм сеє од роду їхнього природою закладається, через те вони і розумніші од людяк на три голови. А дурна людяка у полові слів гребеться весь вік свій, наче курка, усе надіється зернину знайти і дзьобнуть, а одкудь зерно в полові? Ось вітер війне та й розвіє полову, а людину у землю покладуть, на поживу черві.

Дак у батька його, Оверка Дахновця, земельки було небагато, се правда, тольки біля хати, йон болєй у торгівлі промишляв. Гомонять, у дев'ятсот п'ятому чи шостому, як великий розор у Пакулі був і панське добро розтягали, йон добренно попасся, ще до пожежі в помісті. Бо до тої «репетиції», як пас у гуртках навчали, на політзаняттях, добровільно-обов'язкових, Оверко злидар злидарем був, а се раптом грошики завелися, рундучок на причалі, коло цегельні, відкрив, два баркаси купив, житечко з першого урожаю, коли людям копієчка треба, хоч пробі кричи, скуповував і жидкам у Мрин по Невклі сплавляв. І ладилося у нього, бо хати добренні над Студницею вибудував, на хундаментах із цегли чорногорівської, під залізом, світлиця, спальня і кухня, ще й сінці, а через сінці — комора. Як у попа, такенні хати одгрохав. Тади миколаївська почалася, а кому война, кому мать родна, так воно завжди було, і так буде. З тиловиками військовими Оверко одною вірьовочкою був пов'язаний, хлібом та шкірами армію постачав, і грошики потекли рікою широкою. Дак синка свого, большака, Миколая зумів йон у Київське воєнне училище примостить, і той прапорщиком став, наче дворянський виплодок. А се — миколаївська стихать стала, царя вітрами перемін покотило, натомість сії вже говоруни вигулькнули — і Миколай до більшовиків пристав. Довгенно йон по міліціях служив, братеника свого Якова не забуваючи. А тади почали казать у Пакулі, що десь йон, Миколай Дахновець, по самих верхах пішов, коло вождів пролетарських служить, а де та як, ніхто сього не знав, і Яків — мовчок. Ну, а тади ото, у сорок первому… Але то уже інша гомонка, я у війну тутечки не був. хай балакає, хто під спідницею жончиною ховався.

Яків і на миколаївську не попав, і на сюю уже війну, ні на яку, так йому у жисті потрафило. Оверко Дахновець. батько їхній, матрац замість сіна катеринками та миколками напихав, а дєтву і жонку трохи не впроголодь тримав. Бо Катерина, сестра Миколая та Якова, — а я з нею трохи підгулював, одногодок був, поки батько і помер, — ходила як обтріпанка. Дак Яків, ще молодьонком будучи, зайшов до хати води напитися, а в хаті нема нікого і з печі м'ясним пахне. Виглянув йон у двір, чи нікого нема, бо сильно батька свого боявся, відтак за вилошник та у піч. Дістав чугунець з борщем, ще докиплював, та рукою — у кип'яток, голіруч шматок м'яса вихопив. Чугунець у піч посунув, заслонку опустив — і за хлів. М'ясо теє глитає, як пес голодний, а ошпарену руку, кулак стиснувши, у сиру землю, у свіжу ріллю сховав, так боліла. До вечора якось робив по хазяйству правицею, а лівої і не розправляв, і усю ніч так. Наступного дня хоче пальці розчепить, а вони не розчеплюються. Так і зостався навік із рукою скоцюрбленою. Відтоді і прозвали Якова Дахновця Коршаком. Коршаком йон жисть свою прожив і Коршаком згинув. Ніхто його в Пакулі інак і не називав, і в очі, і поза очі, хоч коло начальників, коло галіфетчиків йон весь вік свій крутився, і сам галіфе приміряв, і. боялися його, бо зло багатьом робив, а добра — нікому.

А мо', яно і правдиво Коршак усю жисть свою сповідував, що і людина, і скотина, і рослина — за одними і тими ж законами живе, за життя своє бореться, і тольки. Бо ж роди пакульчан із коліна в коліно по стіні часу в'ються, як хміль, чи дикий виноград, чи плющ, і обриси характерів, норовів схожих проглядаються крізь десятиліття і сторіччя од кореня до вершків. Тольки віку людського малувато, аби усе те простежити достеменно. У містах великих — люди одусюль, перемішуються, наче пісок, вітром нанесений. А в селах давніх кодла проглядаються, докуль і пам'яті людяцької. І справді, яблуко од яблуні далеко не падає. Од рябої корови — і телятко рябе. На кущі порічок — вишня не виросте, а тольки порічка і виростає. Батько Коршака Оверко Дахновець, коли сильно переворотним, хитким світ наш став, коли червоні матроси крамничку з товаром пограбували і спалили, а денікінці, відступаючи, баркаси конфіскували, а трохи погодя і катеринки та миколки, у матраці зашиті, лише на підстилку і стали годитися, повісився з розпуки, з жалю за багатством, що як прийшло, так і пішло, на вербі повісився, у березі Огудниці. Якось що й жонка лише трохи пережила Оверка свого, а все хазяйство зосталося на Якові та молодшій сестрі його Катерині. Але ж трійко дітей було у Оверка Дахновця, двоє синів і дочка, і всі — різні, і кожному доля інша стелилася. А мо', не тольки доля людину обирає, але й людина — долю? Знову ж, буває і в природі поліття на різний овоч та хрукт, а так рідко буває, щоб усе однаково вродило. Так і в людському гурті великому, що обчеством зветься, бувають роки і десятиліття, політні, урожайні на усіляких гнид, та бліх, та коршаків, бо клімат для таких підхожий, і розростаються вони рясно, як бур'ян у городі дощдивого літа, а по тому приходить полільниця із сапою і виполює, і гниють вони купкою смрадною на межі часів…

А як Коршак у жисть нову вписався, се я теж розкажу, бо на моїх очах сеє все відбувалося. Саву Малаху, голову пакульського комнезаму, лісовики під Страхоліссям замордували, і комітет незаможників розсипався. Якось що влада тади комбіди почала ліквідовувать, потім знову про них згадала. Зібрали у Пакулі збори, поприходили на них самі крючківці, що за крючок горілки і батька рідного продадуть, і вони куркульські хвамілії давай викрикувать. Дак мусили збори відкладать, і не один раз. Покуль не приїхала на збори мринська міліція, а старший над міліціонерами — Миколай Дахновець, братеник Коршака. Дак йон і зробив, як хотів Яків, вписав свого братеника у комнезам той. Вписав у підначальнички, як на камені викарбував: на багато годків. А були люди в селі, сірома, голитьба, постольники, що не хотіли, аби Коршака до комітету вписували, бо знали, що в його батька матрац катеринками та миколками напханий і ще місце не вичахло, де його рундук стояв. Не хотіли і не побоялися навіть при братеникові його, міліціонерові, роти розкрить. Але підвівся Микита Ступа, на прозвисько Утопленик, наймит од роду, і так сказав, а язик його був добре підвішений: «Людяки добрі і ви, влада нонішня, совітська! Хіба ви не знаєте, що в Якова Дахновця землі — кіт наплакав, і батько його замолоду гірко наймитував, і тольки ось перед миколаївською трохи вуха підняв, на ноги зіп'явся, тади знову зробився босаком, як усі ми, бо рундук його матроси спалили, і від ворогів пролетарської революції, денікінців, йон постраждав. А що Оверко, покуль був на силі, зумів для дєтви своєї хатину збудувать, з останнього стягся, то хіба се гріх великий? Пташина малорозумна і тая для пташат своїх кубельце тяжко в'є, що вже про людяк казать? Та й не так уже ситно та солодко жилося Якову у хатині батьковій, на доказ чого є навік скалічена рука його. А що Яків — грамотєй добрий, се ви теж знаєте, комусь же треба буде в комнезамі і папери писать, для начальників вищих». А що уже знали усі, що Микиту Ступу на голову комнезаму тулять, у начальники сільські, то й погодилися мовчки…

Дак се ж мало хто знав, ще по селу не покотилося, що Микита Ступа, на прозвисько Утопленик, до сестри Якової підходжує, а Яків Дахновець жене його з двору, як пса приблудного, і забороняє Катерині навіть на колодки виходити, коли там мододьонки збираються вечорами. Бо не хотілося Якову зятя, в якого ані кола, ані двора, і прийде йон приймаком, на все готове, і половину спадку батькового забере од Коршака і під себе підгребе. І казав Яків сестрі своїй: «Скоріше я удавлюся, як батько наш покійний, анєй нахлібника і злодюжку до хати впущу, та ще й ділитимуся з ним добром, що його наші родителі тяжко набували». А Катерина уже любила Микиту безоглядно і на усе чисто заради нього готова була.

Дак можна і Коршака пойнять у сьому ділі, йон же знав, як Микитка у Колумбета наймитував і що воно з того вийшло. Про сеє усі в Пакулі знали, через те й називали Ступу Утоплеником. Я з ним тади у хазяїна служив і був у сюю виставу житейську задіяний. Се у миколаївську ще. На горищі в Колумбета зерно лежало, а горище на три замки, мо', замикалося. Коли ж се їде хазяїн до родаків у Ловинь, і хазяйку та дочку, свою вже Гальку, яку познєй Ілько Цмокало за себе піддурив, бере, а нам, наймитам, наказує: «Глядіть, хлопці, щоб тут усе було без мене як і зі мною, бо я пізно вернуся». Дак я що, за скотину та й погнав у луки, на отаву, а Микитка на хазяйстві лишився. І просвердлив йон стелю, в куточку, за трамом, мішок зерна наточив і городами — до любасі, удови, йон ще молодьонком женський дух за версту чув, як вовк — дух овечий. А в стелю — кілочок убив, замазав глиною і забілив, наче так яно і було. Ну, повернувся од родаків Колумбет, спозаранку хазяйство обійшов, обдивився, усе наче добре. Мо', з тиждень минуло. І поліз Колумбет на горище, глядь — а там зерно лійкою, і на око видко, куди текло, ямища така. Ну, і затичку тую, замазану, забілену, знайшов скоренько, такого хазяїна на киселиці не проведеш. Виходить у двір, а я до млина зібрався їхать, запитує: «Ти, хлопче, що робив, коли я до родака у Ловинь їздив?» — «Весь день скотину пас», — розказую. Ага, значить се — Микитка. Тольки я з двору, аж Микитка з причиндаллям — у двір, орав під зиму на клинку. Колумбет його за шкірки, а дядько йон був дуже кріпкий, бичка-полутарка на спір піднімав, веде до хати, показує на затичку: «Твоя, синку, робота?» Тому нема куди діватися: «Моя, дядьку…» А біля клуні бочка з дощовою водою стояла. Дак Колумбет Микитку головою в бочку і тримав, покуль той пузирі став пускати. Колумбети усі такі були, за своє добро і глотки б іншим перегризли, справжні хазяї були. Далєй і пішов собі, залишивши Микитку стрімголов у бочці. А мені на селі сказали, що млин зачинений, даремно їдеш, я і повернув голоблі. Заїжджаю у двір, дивлюся, аж із бочки з дощовою водою Микитчині ноги в постоликах ликових стримлять. Дак я за ноги та витяг Микитку з бочки, на солому під клунею поклав, давай одкачувать, і сяк, і так, з того світу, вважай, повернув. Од тих пір і став Микитка Утоплеником…

І вже не скрадалася Катерина на колодки до коханого свого, а сам Микита Ступа, голова комнезаму, у дім її приходив вечорами. Крутився Коршак млинком навколо гостя, Микитою Самійловичем величав, хоч — одногодки. Влада як-не-як сільська, і йому, Якову, допоміг у довір'я до більшовицьких начальників втертися. Діставав він із закутку бутельку із сивухою міцною, настояною на махорці, наливав по чарці, іноді розщедрувався і на кислого огірка та кусеник сала старого, пахучого. Випивали, присівши край столу, в світлиці, а принаряджена Катерина дивилася на них із лежанки очима люблячими і тривожними. Наливаючи по другій, хихотів Коршак дрібно, улесно, але зі значенням: «Засідання комітету триває, товариші незаможники…» Відтак, постукуючи по столу куксою, схожою на копитце, запитував: «Дак куди ми з тобою, Микито Самійловичу, поведемо каш ІІакуль, у розумінні соціалістичних перспектив? Слід нам свою лінію вироблять і гнуть на комітеті, покуль усілякі Нестірки та Нечаї з твоїх наймитських рук владу не вихопили». — «Строгий більшовицький порядок наведемо в селі, Якове Оверковичу, сперва, — поважно одказував Микита Ступа, по-вуличному Утопленик, перехиляючи чарку третю і останню, бо випити він любив, але міру знав. — Бандитів к ногтю візьмемо, я їм учот веду і вже попередив: якщо не угомоняться, здам у міліцію. Тади життя лучезарне. як пишуть у газетах, будемо будувать!» Сховавши бутельку з горілкою, ішов Коршак до стайні, на сіно спать, із сокирою в узголів'ї, бо крадіїв у селі і справді розвелося, як мошви на болоті. А Катерина з Микитою зачинялися у світлиці — гулять допізна. І догулялися, що почав у Катерини живіт набухать, наче нарив. І призналася вона братові, заплакавши, що дитя од Микити жде і треба весілля справлять. Але не входили у плани Якова приймака до хати впускати, статками батьківськими ділитися, хай і з головою комнезаму. Бо сьогодні він — голова, а завтра — лапотинник останній, а отцівщина є отцівщина, статок є статок. І казав він до Катерини, очима по стінах світлиці бігаючи: «Яно то так, сестро, гріх треба покривать, та й Микита твій — людьми обраний, а людям роти не зашиєш. Тольки ж про яку свайбу ти гомониш, коли ще по матці нашій, померлій, і году не минуло, та й батько наш не так давно із сього світу пішов. І куди ж Микитка забиратиме тебе, коли йон у свого братеника на пташиних правах, тольки підночовує у тому курникові, де й без нього нема де ні сісти, ні стать, бо дєтви у братеника — армія буддьонівська…» — «То хай би вже переходив до нас та й жив…» — несміло закидала вудку свою Катерина. На те Коршак лише посміхався скрива і спішив геть.

Але як вертали разом із Ступою із комнезамівського зібрання темними пакульськими вуличками, завів Яків давно намислену ним балачку: «Понаравилося мені сильно, Микито Самійловичу, як ти сьогодні за порядок у селі агітаторствував і до порушників порядку з ультиматумом, як із ножем, словом гострим підступив. Тольки ж час тобі і про своє кубло подумать, бо Катерина уже із животом ходить, і на людський роток не накинеш платок, а ти ж тепер, можна сказать, наш вождь у пакульському масштабі. І покуль ти при владі сільській, і вище начальство тебе знає, треба тобі землю під власне дворище брать і будуватися. А я чим зможу допоможу, у мене лісник Бурсим часткжа чаркує, і я слово закину, щоб деревини якої дешевшей виписав». Ступа мовчав, наче й не до нього говорилося, а грязюку чоботищами чавив так, що пирскало з-під них. А як добрели до містка через Студницю, мовив глузливо: «Ти, родак, мудрагель великий, про сес усі в селі знають, тольки ж і я од тебе — не дурніший, хоч наймитував од роду, а закони трохи знаю. Хочеш ти і рибку зловити, і штанів не замочить, а так у жисті не буває, і скажи про сеє своїй хитрій Катерині. І не вірю я, хоч захищав тебе перед сходом сільським, коли комнезам обирали, що твій родитель-торгаш тольки сміття з катеринок та миколок, зашитих у матрац, у спадок залишив. А якби і так, то й набудованого ним та в скрині вашою маткою покійною напханого вам із Катериною хопить, а Миколаю вашому сеє все не треба, йон по службі городській пішов і на хазяйство уже не вернеться. Тобі ж, бачу, і Катерина сильно муляє, якби міг, і родну сестру із батькового гнізда викинув би. Дивися тольки, щоб ти сам себе не перемудраіелив…»

І звернув він круто з містка у Холодний яр, над яким Отанашка самітно жила, звернув, не криючись перед Яковом. А вже докотилося по язиках до Коршака, що зятьок його планований і до Отанашки стежку з яру протоптав, темна ніч бачила, дню білому розказала. А Отанашка змолоду крутьківському панові постіль стелила і повернулася од нього на трьох підводах, коли пан із денікінцями відступив, золочена подарунками панськими, наче весільне вильце в короваї сухозлотицею. Як заступив Коршак на дворище своє, Катерина з ґанку мовила тривожно: «А де се Микита, хіба ви не разом були?» — «Не наймався я твого ухажора пасти!» — буркнув Яків, накинув гака на хвіртку, пса одв'язав і подався до стайні стерегти добро своє крізь сон полохкий.

Або поламайте голову над жистю кліща лісового, по-науковому, по-мічуринськи — не знаю, як йон зветься, а по-нашому — просто кліщ. Кузька крихітульна, комашина, ніщо, з погляду, наприклад, політичного моменту і в перспективах світового пролетаріату. Навіть якщо очима моїми, Якова Дахновця, Коршака — по-вуличному, глянуть, очима пильними сількора, активіста: плюнуть, розтерти і болєй нічого. А насправді — сила жисті у нього незмірима закладена і пристосованість до моменту. Тижнями, місяцями нишкне нон десь на листочку, піджидаючи, підсочуючи, покуль під деревом пройде якась скотина, звір чи людяка. Тади падає з листка униз і знову нишкне, в одежі чи, приміром, у шерстяному покриві. А як людяка, звір чи скотина приляжуть поспать, очі склеплять, забудуться у дрімоті, повзе йон по тілу, шукаючи слабини, де шкіра тонша, доступніша, де впитися можна. І як повзе — нечутно, невидиме, щоб не лоскотнуть, не потривожить обранця свого, дюжиною лапок дрібненьких чеберяючи, розпластаний, легесенький, тонюсінький, як листочок сухий, нігтем нема чого роздушити. І ось уже йон кровицю крізь шкіру почув, наче той, що з лозою ходить, добру місцину для колодязя вибираючи. Почув йон кровицю, шкіру проколов і — з головою, як в ополонку. Трохи часу спливло, людяка ще й сну не додивилася, а вже кліщ — під шкірою, тольки задні лапки стримлять сухою пелюсточкою, тади і яни зникають. І вже йон раює, уже йон кровиці досхочу п'є, уже йон бубнявіє, покуль не скотиться у траву із жертви, безсилої перед мудрістю і хитрістю його. Покуль не скотиться у траву горошиною синьо-червоною, і вже йон кубельце має, і їстки має, щоб дєтву свою розмножити, яка у траві під снігом зиму перезимує, а щойно сонечко пригріє, знову на дерево вибереться і сочитиме, з кого кровиці напитися, щоб далєй жити. Ось як яно природою мудро придумано. Дак чи ж людина дурнішою має буть од кузьки якоїсь, од кліща мізерного? Властителі, царі та вожді, пливуть над нами, людьми звичайними, простаками, як хмари по небу, пливуть і зникають за горизонтами часів, а жисть не на них, плинних і тимчасових, тримається, а на нас, носами у землю заземлених, як радіо, і покуль ми виживать за будь-яких негод політичних здатні, доти і жисть на землі нашій буде…

Серцем рвалася Катерина до Микити Ступи, по-вуличному Утопленика, і вже дитя про себе нагадувало, скидалося в тілі її, наче риба у заводі. А Микита не заявлявся, обминав двір Дахновців, як зачумлений. Вечорами подовгу сиділа вона на ґанкові, прислухаючись до шерехту в саду, до говору молодьонків на колодках, під вербами. Голосисте птаство, не наговорившись за день, озвучувало нічну вулицю лункими перегуками, а невдовзі і солов'ї з'явилися, щоб краяти серце Катерини. Закохані пари скрадалися повз сад на левади, ближче до залюблених у солов'їх солов'їв, але ніхто не одчиняв високої хвіртки Коршаків, хоч Катерина, усе ще не втративши надії, не накидала залізного гака до пізньої ночі. А брат її Яків удавав, що нічого не помічає, ні про що не знає, не здогадується. Одного вечора, коли подався Яків на зібрання комнезамівців, не стрималася Катерина, на гордість свою наступила, вийшла з двору — неначе прогулятися вуличкою. І зійшла вона до містка через річку Студницю, що тут дугою вигиналася, поспішаючи до Невклі, звернула у яр, над яким — хата Отанашки, бо до неї тепер підходжував Ступа, про це усі на кутку знали. І довго стояла вона під тином, у бузині, край Отанашкового городу. Уже птахи нічні стихли, задрімавши у верховітті дерев, лише якийсь невсипущий соловей ще зрідка витьохкував на леваді. Та ще хрущі гули у вербах, над Студницею, та ще кажани чорними тінями ковзали в зоряному небі.

Нарешті заговорили колоди містка через річку під важкою чоловічою ходою і хтось звернув у Холодний яр. І Катерина впізнала високу, ставну постать свого Микити, що наближався, простуючи до хати Отанашки. І вийшла Катерина з-під тіні куща бузинового, ступила назустріч батькові дитини своєї майбутньої. І мовила Катерина проникливе ніжним голосом: «Микитко, нам треба з тобою одверто поговорити». — «Уже я наговорився до рвачки, і з тобою, і з братеником твоїм, мудрагелем!» — сердито відповів Ступа, звертаючи убік, аби обминути її, мов колоду трухлу. Але знову перетнула йому шлях Катерина: «Мо1, ти і нагомонівся зо мною у ліжку, се правда, проте дитя наше спільне, коли народиться, теж захоче з батьком погомоніти… Подумай-бо, що ти чиниш, Микитко! Як не Бога, в якого не віруєш, то хоч людей побійся і посоромся, яни ж тебе за поводиря обрали». — «З ким свого байстрюка нагуляла, того і перепиняй вечорами, а до мене болєй не чіпляйся!» — зі злом кинув Ступа. І шарпонулася до нього Катерина, глибоко вражена, як ножем, словами тими безжальними, бо ж хто-хто, а він добре знав, що не було у неї нікого, ані до нього, ані опісля. А Микита, як стояв, ударив Катерину ногою у живіт її високий, що в ньому дитину од нього носила, ударив і поспішив далі, не озираючись, до хати Отанашки. Катерина ж упала долілиць на дорогу і руками землю суху гребла, од болю та горя.

А як зійшов Микита Ступа, по-вуличному Утопленик, на згірок, солонцем вистелений, і вже до хвіртки Отанашки підходив, з кущів бузку, уже розквітлого, три постріли, один за одним, бабахнули під небом зоряним. Упав Микита на спориш молодий, нічними увивачами коло Отанашки витоптаний, і вже не підвівся. Закричала Катерина голосом нутряним, страшним, ті постріли зачувши, бо здогадалася, у кого стрелили: сільські крадії, головорізи не один раз Микиті Ступі смертю погрожували, якщо й надалі пакульський люд супроти них каламутитиме. Закричала страшно і поколінкувала, бо звестися на ноги не мала сили після пригощення Микитчиного, по згірку до тіла його. А вже холонуло тіло Микити Ступи, в калюжі крові, чорної, як дьоготь, під небом нічним. І упала вона на тіло Микити, закривавлена, і знепритомніла, від нещадного болю душі і тіла свого. Отанашка вчула постріли, вчула, як повз хату її пробігли у лози над Студницею ті, хто стріляв. Світла боялася запалити, але у двір вийшла, з двору — за ворота і заголосила, запричитала на весь куток, побачивши у примарних відблисках зір розпростерте тіло полюбовника свого.

Катерина розродилася в її хаті — мертвою дитиною.

Уже схоронили тіло Микити Ступи і дитя Катерини однесли на кладовище, а кінний військовий загін не залишав села. Другого голову пакульського комнезаму, опісля Сави Малахи, застрелено було. І приїхав на обійстя Дахновців командир військового загону, а з ним — двоє у шкірянках, на дрожках з гумовими колісьми. І запитали вони у Якова Дахновця, де сестра його Катерина. А Катерина після родів ранніх, нещасливих ще з ліжка не підводилася. Але зайшли гості до хати непрохано, перед носом Якова щільно двері світлиці причинивши. І розмовляли вони довго з Катериною, а Яків по двору тинявся у тривозі великій, не відаючи, про що начальники мринські із сестрою його розмовляють. А кінь командира військовиків і дрожки коло двору Дахновців стояли, і багато пакульців це усе бачили. Тим часом командир військовиків у хаті казав до Катерини, що лежала у ліжку, втупивши у стелю вистраждені, непорушні, мовби мертві очі: «З розповідей свідомих громадян села знаємо ми, що ви з товаришем Ступою, головою пакульських незаможників і рішучим борцем за оновлення життя, близькі були. А якщо ви близькі були, не міг він не розказувать, хто йому погрожував смертю за чесне служіння радянській владі. Та й знайшли вас коло застреленого ворогами активіста, про це усі знають, і ми, звичайно, знаємо. Ми тут для того, аби раз і назавжди ліквідувать бандитське гніздо у Пакулі, щоб підкуркульники та інша наволоч не заважала чесним громадянам будувать нове щасливе житія». Але мовчала Катерина, наче й не чула слів, до неї мовлених. Тоді один із цивільних додав строго: «Якщо ти, молодице, не викладеш перед нами усього, що знаєш, а знаєш ти багато, бо й свідком убивства голови комнезаму була, можна справу повернуть і так, що ти була заодне з бандитами, ворогами радянської влади, а ми у наш суворий час нещадної класової боротьби милості до таких не маємо, і ніякі хвороби тобі не допоможуть. Одтарабанимо тебе у тюрягу, а там уже інакше з тобою розмовлятимемо…»

І по хвилі довгій заговорила Катерина: «Не пужайте мене, товариші начальники, бо мені, опісля усього, що зі мною сталося, нічого не страшно, і луччей було б мені померти разом із дитям своїм, що й світу білого не побачило, та чоловіком своїм невінчаним, анєй усе сеє переживать. Але судив Бог інакше, їх — нема, а я — світом нуджуся. Любила я Микиту і люблю, хай живого його і нема, люблю, се правда, хоч повівся йон зі мною і дитям нашим не по-людськи. Не хочу усього того розказувать, бо нікому моя балачка уже не потрібна. Бог йому судія. Але через те, що сильно любила і люблю, не хочу, аби кровиця його не була відомщена. Сеє все так, розказував йон мені, покуль любив чи прикидався, що любить, хто його перестрівав на вулицях нічних і погрожував смертю, якщо не стане йон підігрувать шайці злодіїв пакульських. Розказане Микитою — у пам'яті моїй, а теперечки у ваші, начальницькі, вуха самеє проситься. Як вони, головорізи, вовки нічні, молодої Микитової жисті не пожаліли, так і я жисті їхньої не пожалію, хай Бог мені простить…» І називала Катерина імена, а гості в цивільному записували за нею, а командир військового загону схвально кивав головою. І більше було серед них людей з Пакуля, але були і люди з Крутьків та Радуля, які були з ними заодне, у зграї злодійській. І підписалася Катерина на папері, під свідченнями своїми, хрестиком підписалася, бо старий Дахновець синів по школах навчав, а дочки не посилав і до першого класу, переконаним будучи, що дівчатам грамота ні до чого.

І поспішили гості до сільради, і не кивнувши на прощання Якову, ніби і не було його у дворі. Кинувся Коршак у хату, до сестри: «Що ти їм туточки набалакала, дурепа?!» — «Що треба, теє і набалакала». — відповіла Катерина і одвернулася до стіни.

А вже загін військовий, розділившись на команди, скакав вулицями Пакуля…

Дак що яно того дня робилося в Пакулі, що робилося, скольки годків спливло, а згадувагь страшко. Наче війна тая, що громадянською тепер у книгах називають, знову повернулася. Бо хлопці вже сії, що розбоєм промишляли, здогадувалися: військовики їх не помилують, голову комнезаму застрелили, не кого-небудь, хоч який із Микитки голова, болєй пив, по дівках лазив та язиком ляпав, анєй діло робив, але тади було із сим строго. Не те що теперечки, серед вулиці убивають, і ніби так і треба, нікому нічого. Здогадувалися хлопці і дьору давать готувалися. Але ж не так легко одразу і дьору дать, бо людина, як пес, до хазяйства і сім'ї приланцюжена, хай він злодіяка і крадій. І куди тікать, тади вже почали на кожного бирку вішать, і міліція була як міліція, не так, як нині, давно куплена і перекуплена мордоворотами. А я, хлапак ще, посильним при властях уже сих робив. Дак командир посадив мене позад себе на коня, і я з ним скакав і показував, де хто проживає, з тих, кого Катерина Дахновець назвала. А хлопці дьору збиралися давать, але не думали, що так скоренько їхнє злодійство властям одкриється. Дак Іван Колумбетів ще тинок навколо садка доплітав, кожна людяка про живеє думає, докуль жива, так воно у світі влаштовано, інак і світу давно б не існувало. А тади побачив йон, що кінні військовики до дворища через вигон скачуть, покинув тинок городити, обріз із стріхи дістав і — навтьоки, через сад, а за садом — поле. Але жито ще було такеє, що тольки заєць у ньому сховається, не людина. Правда, у полі виярок глибокий починався, до Чортового болота йон скочувався, і Колумбет надію мав — тамочки його уже не знайдуть. Але ще із саду свого став одстрілюватися, гахкав з обрізу так, що у вухах лящало, я уже з коня зісковзнув і за тином лежав, командир так наказав. Дак його за садом, у житі молодому і встрелили, до виярку не встиг добігти. Добігти не добіг, але дотягай і там, у виярку, прикопали, мов скотину здохлу, без суда і слідства. Се познєй уже суд придумали, хоч і скорий. Коли б не був той суд таким скорим, мо' б, не погинуло стольки люду у роках пізніших, пам'ятних. Мо', хто із тих, загиблих безневинно, і вправду ціпив зуби на сюю вже власть, а болєй таких було, що й служили новим властям як могли, а до ями одної потрапили або їх у гості до білих ведмедів одтарабанили у товарняках, одтуль уже мало хто повертався.

Тади поскакали до Аніона Туренка, усю хату і комору перерили, і в скриню заглядали, і куди хоч — а нема його ніде. Дак вони попужали сестру Антонову, і тая призналася: «Калі б йон не у тої підстелюхи, у Отанашки, підночовував тамочки, та й днює, щоб постіль її після Микитки Ступи не вихолодала…» Примчали військовики до Отанашкової хати, а там усе на засувах ізсередини і вікна занавішені серед дня. Військові прикладами вікно вибили — і в хату, Антон, як був у спіднях, по драбині — на горище, мов кіт, і давай одстрелюватися, із нагана. Відтак стріху продер, щоб тікать, тут його кулями і стріли. Дак сього у попівських лозах, над річкою Студницею пригребли. А Семен Погиба — той учув стрілянину в селі і пойняв, що до чого. За стрілячку свою, на коня — та в луги Страхоліські. Але уже йон на оці у військовиків був, у лугах його наздогнали, хоч відстрілювався і одного із військових у плече ранив, тамочки саблями порубали на шмаття і прикопали в очеретах. А ще четверо, кого Катерина назвала, сії не тікали і за обрізи та нагани не хапалися, бо ж не вони у Микиту Ступу стріляли, а тії вже, перві. Сим не було чого так уже боятися, хоч шкоду в селі вони теж робили велику, промишляли ночами за чужим добром, але рук ще не закривавили. Дак яни дали себе пов'язать і їх, пов'язаних, побитих, у Мрин потарабанили. Чи хто з них познєй у село вернувся, уже і не згадаю, стольки годків проминуло, стольки усього було, поганого, а хорошого — мало. А сих трьох, постріляних, порубаних, командир військовиків заборонив із землі викопувать. Але як од'їхав загін, родаки тіла їхні таки викопали, у труни поклали і до церкви підвезли. Але сказав Нестірко, онук Нестора, Семирозумом прозваного, се вже йон підкомандував у Пакулі: «Передайте батюшці: якщо хоче, аби і його до стінки поставили, хай відспівує бандитів, ворогів трудового народу і влади радянської». Дак отець Олександр, а се ще йон правив, і до церкви не пустив, і коло церкви не одспівував. Так, без відправи християнської, на кладовище їх одвезли і закопали. І не стало в селі Пакулі на якийсь час ані бійок, ані крадіжок та стрілянин. Інші біди прийшли, але усього не розкажеш, і жисті не хопить усе розказать, що нам довелося переживать…

Або ж тую ящірку візьміть, приміром. Рептилія, як називав їхню породу учитель шкільний, картинки научні нам показуючи. Та я і без учителевих картинок надивився на них у дєтстві. худобу пасучи, і досюль охочий спостерігать, де яка на горбочку на сонечку пригріється. Дак зимами ящірки сплять, у нірках своїх, а прокидаються, коли завесніє. Ящірка на світ з-під землі вигулькнула — знай, уже на тепло повернуло. Калі б і людяка так могла, було б для нас добренно сеє. Спали б ми безпробудно по хатах своїх, як по норах, покуль студорга надворі, покуль хвищі хвищуть над стріхами, і менєй би єсті треба, а менєй есті — менєй злодійств усіляких, що людяки творять заради шлунка свого, і тольки. Або якщо війни, революції, чи голодухи, чи якісь там клімати в череді людській, нескосирні до жисті доброї, — голову під подушку і дрімай, хоч десяток годків, покуль усе сеє перекотиться, переколотиться. Але не дано людяці надовго засинать. Ящірці якійсь, із палець завбільшки, дано, а нам, сотвореним нібито за подобою Божою, не дано, ось і вся справедливість богів, про яку так попи розпинаються. А якщо не дано, то мусимо до усіляких кліматів у природі і обчестві приноровлюваться, аби вижити і жить, хай не солодко, то хоч ситно. У родителя мого не було сього приноровлення, і пішов йон із жисті добровільно, не зумівши шкіру помінять, як звичайнісінький вужака сеє робить. Бо одне діло — зубами клацать, родитель сеє умів, тут великого розуму не треба, друге діло перефарбовуватися, перелицьовуватися на той лад, якого зміни у жисті вимагають.

Нікому досюль не признавався, але було так. Перед тим, як зі світу піти, руки на себе наклавши, покликав батько мене у садок: «Ходи, Якове, зі мною, поможеш кой-що…» А в нього, мабуть, уже й вірьовка намилена була, у кущах лежала. Як вийшли ми в садок, озирнувся йон навколо і каже: «Помочі мені не треба, уже мені ніщо не поможе. А послухай слова мого останнього, бо сильно мені нездоровиться, синку, видать, клімат комісарський не до шмиги мені, я до іншого клімату звик, а перезвикати — не умію, нутро не теє. А за тебе душа болить, бо ти — найболєй кровина моя. Миколай — той пригрівся коло комісарів, руки у кров людську умочив, і вже ніщо його од них не одірве. Дочка — се одрізана гілка, баба є баба. А тобі у сьому кублі, мною звитому, жить-поживать, щоб і далєй рід Дахновців у Пакулі не переводився. Жив я пововчи, се правда, зубами рвав, де тольки можна, але настає час не вовків, а ящірок і вужів, які під нову вдасть підмаскуватися зможуть. Вовки — яни були і будуть, але коло корита, на високих випасах, коло вождів. А на дні жисті — тут самі повзучі виживуть, хто зможе легко шкіру мінять, залежно од моменту, хто на чорне буде казать біле, а на біле — чорне. А казать доведеться, бо сії властителі і промовчать не дадуть, а захочуть, аби усі навколо них збрешені були, як і вони, тади їм спокійніше жируватиметься. Ти болєй новою владою шнурований, на молодість твою яна припала, та й норов у тебе трохи інший, анєй у мене, матчин норов болєй, бабський, а баба — яна до будь-якого мужика прикорениться, так і до влади. Живи лисачком, сильно не висовуйся, бо високе дерево буря першим ламає, але й топтатися по собі не дозволяй, дбай про себе і про дєтву свою, і болєй ні про кого, і виживеш. І житимеш довгенно. Жонку собі підшукай таку, як і ти, аби в одній упряжці увесь вік свій були, а не тягли в різні боки. Матрац мій, коли що зі мною, спали на городі і попіл прикопай. Йон мене довго на світі тримав. Прийду додому натомленнй, приляжу, а піді мною — катеринки та миколки похрускують, сон золотий навівають. Банкам я ніколи не довіряв. І правильно робив, як виявилося, складав у капшука, у матрац зашивав, але не теє складав, не теє зашивав. Тольки золото і вічне, а все інше — сон, який завтра забудеться, сніг торішній, який завтра розтане, водою збіжить. Ось тут, у кисеті, трохи п'ятірочок золотих, царських, бережи до кращих часів, а може — до гірших ще, бо чого-чого, а лихих часів хопить — і для тебе, і для дєтви твоєї…»

А як наклав батько мій, Оверко Дахновець, руки на себе, я золоті п'ятірочки у коробку з-під карамельок склав і замурував той скарб, той спадок батьківський у льохові, цеглиною заклавши. І став я заповіді родителя свого виконувать, сім разів на день шкіру міняючи, згідно з настановами із верхів, згідно з вказівками вождів пролетарських і лінією партійною. Одної заповіді його не виконав я — висунувся сількором, пакульським голосом влади комісарської зробився, і тепер ось тремчу, як листок осики на вітрі. Бо жисть крутий поворот робить, нові комісари із заходу залізною хмарою насуваються, і вже погримує, і вже їхню ходу чуть, ніхто і ніщо їх не спинить. А я у Пакулі — на видноті, ворогів багато нажив, і не усі вони уже на тому світі, і на сім світі трохи їх залишилося…

Хоч міг же я усе тес1, що робив, тихцем робити, і ніхто б досюль не здогадався. Або знали б тольки ті, кому належиться знати, а вони не чекатимуть, поки нові хазяї жнсті прийдуть, першими драла куди-небудь за Урал дадуть. І так я й починав. А тади приїхав до мене газетяр миртовий, із листом моїм в органи. І підбив йон мене квакнуть із пакульського болота на весь район, а хто раз квакне, той і далєй квакатиме. Не вистачило в голові моїй смальцю ящіркою буть, і тольки. Псом, якого нацьковують, врешті-решт я зробився, а пса далеко чуть і видко. А слід було ящіркою на камені жисті нової зачаїтися, підфарбуватися — і переждать, і тепер був би я на коні, а не під конем. Бо вінець природи не людина, як більшовички нас навчають, а — ящірка, тольки яна. У траві ящірка з трави виплетеною окові здається, на камені — з каменю вирізьбленою, на глині — із глини штукарськи виліпленою. А наступиш їй на хвоста, яна і хвоста тобі оддасть, аби тольки далєй жить, а хвіст — новий собі наростить. Отак би й мені жити — горя б нині не знав. Хоч, якщо подумать, нічого доброго не робив я для комісарської влади. В одному лише допомагав комісарам, більшовикам, галіфетчикам — самих себе нищити, їхніми-таки ж руками. Г'ерманець — йон культурний, Європа, я їхнього брата з колишньої війни пам'ятаю, хоч хлапаком був. І полонені австріяки один час у батька вантажниками працювали, я коло них і по-німецьки шпрехать трохи навчився, тепер згодиться. А ще ж германець Гітлером підкований, йон мене зрозуміє і за мене ухопиться, бо на когось же і їм доведеться опиратися в Пакулі. Можна і так повернути, що був я їхньою людиною у комуняцькому лігві. Багатьох більшовичків поміг я більшовичкам-таки ж на той світ відправити або до білих ведмедів, на виучку. Одтуль ніхто з пакульців ще не повернувся і не повернеться, можна буть спокійним, більшовики на сей предмет своє діло знають. Були, звісно, і помилки в моїй роботі, хто їх не має, на куркулів, офіцерню колишню та попів я теж писав, що ж, як каже товариш Сталін, ліс рубають — тріски летять. А що каже товариш Гітлер — теж знатиму, коли до сього дійде, а воно — дійде, уже за Синявськими лісами погримує. Що ж, хто з них у Сибіру і вижив, там і зостанеться, германець — йон до Уралу дійде і далєй не піде, далєй — сніги та морози, а німці холодів не люблять, у них удома — клімати інші, м'якіші, через те германець — і народ культурніший. А жисть, що під більшовиками, що під фашистами, однако влаштована, усі їхні слова, ідеї — піна, і тольки, а закон жисті один: сильним та мудрим — жити, слабим і дурним — капут…

А як звелася Катерина на ноги і вже крутитися по хаті стала, почав Коршак обережно вкладати у вуха її: «Послухайся, сестро, старшого од себе, бо я тепер тобі і за батька, і за матку. Не осуджую, що ти так зробила, як зробила, не питаючись у мене. Помогла ти властям трохи бур'яну у селі коснуть, але з корінням того бур'яну не вирвано, у кожного з постріляних, забраних злодіяк хтось та залишився: то братеник, то батько, то син, то друзяка вірний, такий же головоріз. Не дадуть вони тобі по-доброму на білому світі жить, рано чи пізно, а хвоста прищемлять, помщаючись, що військовим та депеушникам банду пакульську виказала, про сеє усі у селі знають. Та й не складеться жисть твоя сімейна у Пакулі, бо хто ти теперечки — ні дєвка, ні молодиця, а так, хтозна і що. На чужий роток не накинеш платок, і якби хто і з чужого, далекого села до тебе посватався, по язиках брехух сільських усе про тебе і Микитку дотеліпається. А живе у Таврії наш родний дядько по матері Пилип, йон давнєй ще туди переселився, а в миколаївську, вертаючись із фронту, провідував матку нашу, ти ж його мусиш пам'ятать. І хвалився йон, що тамочки люди добренно живуть, бо земля — як карта і скольки хоч тої землі. Списався я з дядьком Пилипом, і пише дядько, аби ти до нього їхала, будеш як родна, і роботи в його хазяйстві хопить, самих овечок — дюжина дюжин, а птиці усілякої стольки, що вони і не лічать. Мо', знайдеш, сестро, тамочки судьбу свою, одкинувши минуще своє, як ящірка хвіст одкидає, коли жить хоче. А не знайдеш, то вернешся з часом, коли усе сеє в Пакулі вгамується і пересядеться зло у людських душах, куток у батьковій хаті для тебе завжди буде. А не прислухаєшся до поради моєї, обоє ні за гріш туточки погинемо і тяжко набуте родителями нашими добро одної ночі з димом обижені тобою злі людяки пустять…»

Довго одмовчувалася Катерина, виважуючи слова братові, не хотілося їй у чужу чужину, хоч і до дядька, рідні могили залишать. Але якось, уже сутеніло, пішла Катерина на леваду, в беріг, полотно забрать, що вибілювалося. Згортала вона полотно в сувій, коли з верболоззя у її бік стрелило, дробини — віялом по тьмянистому дзеркалу води, наче градини по стрісі. Бігла Катерина левадою до городу свого, край полотна тягся слідом і шерхотів у траві, а їй здавалося, що то за нею женуться. Заскочила у сінці, скреготнула засувом, аж тоді трохи прийшла до тями. Не запалювала лампи, аж поки Яків не загупав у двері. Тричі перепитала, чи то він, тремтячими руками одсунула засув: «Де-бо ти ходиш?! Хіба не чув, як у березі стріляли?» Не здивувався Яків, ніби й знав, що так буде. Тільки й промимрив хмуро: «Бо ти, сестро, мене не слухаєшся, а я тольки добра тобі бажаю, болєй нічого». — «Завтра побіжу у сільраду, хай щось роблять із бандитами». — «А чим тобі сільрада поможе? Міліціонера коло тебе поставить, чи що? А тобі між людяк сих жить». І додав по хвилі: «Ондечки Данило Нечай валку споряджає у Мрин, по товари для кооперації, і я підрядився парою коней, щоб якусь копійку заробить. Рішайся, посаджу тебе у Мрині на поїзд, через дві ночі і в дядька вже будеш, бо там од станції, йон казав, недалечке…»

Наступного дня пішла Катерина на кладовище, попрощалася з могилами — батьковою, материною, Микитиною, довго сиділа коло горбочка, під яким тільце її першої, а може і останньої, дитини лежало. Бо казав лікар, що дивився її: «Навряд чи ви, молодице, уже діток матимете». Отаким горем великим віддячив їй Микита Ступа за любов її безоглядну. Наплакалася, наголосилася на кладовищі, а додому повернулася — стала збиратись у дорогу далеку, на чужу чужину. Як виїздили удосвіта з двору, ридма ридала Катерина. «Що ти ревеш, наче корова, — утішав Яків сестру. — Згадаєш мене, там тобі луччей буде». — «Мо', і луччей, братику, анєй коло тебе, — відповіла крізь сльози Катерина. — Тольки уже не удома, а в чужих людей, наче в наймах, хоч і в родаків: і не так стала, і не так сіла, і не так поглянула…» І вже ані слова з вуст до самого Мрина, і на станції — лише кивнула до брата з приступки вагона, з вузликом у руці, в якім — одежа на переміну та хлібина із кусником сала, в дорозі щось до рота вкинути. Коршак залишився на пероні, нетерпляче похльоскуючи пуговищем по галянищі, наче секунди одраховував, що так повільно скрапували. Як ворухнулися колеса, задзеренчав буферами, рушив поїзд, аж розпрямився Яків, вищим зробився, наче важкого мішка у млині з плечей скинув. Бо так усе зробилося, як він задумав, як він хотів.

Невдовзі заночував у нього брат Миколай, вертався він із хлопцями своїми, міліціонерами із Ловиня, залишки лісовиків там викорчовували, але припізнилися, побоялись через Страхолісся, на ніч глядячи, рушать. І запитав він у Якова за чаркою: «Що се ти, брате, рідної сестри збувся, на чужу чужину з батькової хати відправивши?» А вже пакульські люди розповіли йому. «Бо стомився я, брате, родаків хоронити, а тут би її скоро хрещеники ваші в сиру землю поклали за гомонки її перед військовиками про бандитів сільських». — «Може, воно і так, — кивнув Миколай і потягся до чарки, — але якось воно не по-людськи… І що тепер, самотнім вовком у цих хатах витимеш?» — «Не витиму, бо уже я дєвку добру у Крутьках напитав, — признався Яків. — Батько наш із її батьком приятелювали, по торговельному ділу, так що, думаю, не впорожні до мене прийде. Тепер жисть знову так повертається, що у кого гроші — той і зверху. Поспішив наш батько жисть свою обірвать, поспішив, бо теперечки йон би знову розвернувся». — «Хоч і мудрагель ти у нас великий, а пораду тобі дам як братенику своєму: не сильно розвертайся, бо скоро доведеться усім нам голоблі назад, у повну комунію повертать. Там, угорі, тільки і ждуть, коли увесь бур'ян зійде, як на толоці, а тоді глибокими і важкими боронами по всьому полю пройдуться і знову поле чистим стане, сій, що хоч, що товариші Маркс і Ленін напридумували у своїх кабінетах. Так що ти, Якове, хоч грошики і полюбляєш сильно, а живи мудро. Бо, як не зможеш примазатися до нової влади, і на мені воно окотиться. А на мені окошиться — знову ж, по тобі рикошетом… Хочемо чи ні, а ми з тобою — брати, отже, в одній, вважай, упрязі, тепер до сьомого коліна перевіряють, хто ти і що ти. Пишуся я усюди сином селянина-бідняка, але од Мрина до Пакуля — доплюнути можна і нічим я не гарантований, що якийсь пакульський пес у мій бік не забреше, коли часи підходящі настануть, а вони уже не за горами. Забирають мого начальника на самі верхи, у столицю, у Харків, у чеку, як вона колись звалася, а тепер — не так страшно зветься: державне політичне управління. І мене мій начальник із собою тягне, бо ми з ним давно одним мотузком пов'язані і він знає, що не з руки мені йому у спину стрілять. Не вельми я тепер родичатимуся із тобою, хочу, щоб і пам'ять про мене у Пакулі мулом затяглася, щоб ніхто мені вслід не гавкнув. Але присягаємося, ось тут, під стелею батьківської хати: якщо припече, тобі чи мені, будемо пам'ятать, що — братеники ми з тобою…»

А як од'їхав уранні Миколай Дахновець од братеника свого, і не оглянувшись на батькову хату, наче й слід його за ним споришем заріс, на багато годків, аж до війни уже сьої.

А я колися, молодьонкою бувши, трохи з ним піджартовувала на вечорницях, і йон на мене оком давив, тади ж пішов йон у військове училище та й забулося. І вже я давно заміжньою сіала, уже в самої дівки підростали, а кортить мені, де Миколай та що з ним. Дак запитувала я у Якова Дахновця, братеника його, а той мені в очі бреше: «Може, Миколая нашого і в живих досюль нема, повіявся по світах, тепер люд на місці не сидить, і де, і що з ним — нічого не знаю. У нього своя судьба, у мене своя…» Слизький йон людяка був, чіпкенький до жисті, а слизький. Іде назустріч людині, за тридцять сажнів картузика зніме, усміхнеться солодко, уклониться: «Доброго вам здоров'ячка драстуватися!» А тольки промине, усмішечку з нього наче корова язиком злиже, такий злющий із лиця зробиться, плюне услід: «Тьху, стерво! Щоб ти і до ранку не дожив…» Я над дорогою звікувала і не один раз усю сюю комедь із городу свого через тин бачила. І усе кодло у них таке, чіпке і слизьке, хіба що Катерина у материн рід вдалася, не в батьків, дак у неї і жисть якось не склалася.

Про батька їхнього, Оверка Дахновця, як він розбагатів, по-усякому розказують. Ніби ще із садиби панів Журавських йон поцибрив золотка, як палили їх у дев'ятсот шостому годі. А мені матка розказувала такеє. Служив Оверко у пана Чорногора стайничим, коней доглядав і запрягав для пана. Дак їхав одного дня Чорногор на цегельню свою і грошики у капшуку, щоб із людьми розплатитися, віз. А тади ще з робітниками золотими монетами розплачувалися. І якось що той капшук із грішми випав із кишені його, коли пан у бричку, Оверком запряжену, сідав. Приїхав йон на цегельню, до кишені, а капшучка з монетами золотими — нема. Повернувся пан до двору свого, запитує в Оверка: «Чи ти, чоловіче, не бачив тут капшучка із грошима?» Той одразу на коліна упав: «Не брав, паночку, не брав, землю їстиму, що не брав!» Хапає грудку землі і їсть. Побачив такеє пан і повірив. Так у Оверка теє золото і лишилося. Трохи врем'я спливло, уже Оверко у пана не служить, уже йон на коні, уже рундук на причалі купує у єврея Шльоми і два баркаси, уже йон вовсю торгує, хоч учора ще голодранець голодранцем був. Тольки ж що легко у жисті дається, теє все легко і йде од людяки. Не пішло на користь кодлові їхньому золото теє, що не пішло, то не пішло…

Дак якось йон так женився, Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, що ніхто в Пакулі і чарки за ним не нюхнув. У Крутьках, у хаті сестри Дусьчиної, сяку-таку вечірку зробили, уся й свайба. Молодої ближча родня пила і їла, а од молодого — ані душеньки. Тольки інспектор міліції, по-нонішньому — дільничний, Панько Галан. Тож йон і не родак ніякий Якова, а з Коршаком знюхався, бо на двоє сіл наших був, і як приїздив у Пакуль, од Якова і не вилазив. Познєй сей Панько мою родну сестру за себе узяв, під Коршаковим двором на колодках і зазнайомилися, бо через вулицю од Коршаків гніздо наше тади було, і я сеє все знаю. Як одружився Галан із сестрою моєю, до Пакуля перебрався. А се вже розкулачували на повну силу, дак їм оддали хату Отанашки, а саму Отанашку, як підкуркульницю і непевний елемент, кудись далеко відправили. Коли ж німці зайшли, і Отанашка тут як тут, шустреє яно таке було, де не посій, а вродить. І вигнала вона сестру мою із хати своєї, сестра до мене перебралася, а Панько се вже на фронті був. А як червоні вернулися, і йон слідом прихилитався, контужений сильно, Отанашки уже в селі не було і близько, яна німцям у їдальні готувала і повіялася з ними світ за очі, ніхто досюль не знає, і де вона. А хату її дощенту снарядом рознесло, як німці, відступивши, із Дубров по селу пукали. Панько головував у війну і послі, і був йон такий, що аж вогонь з рота за колгосп, тади ото його встрелили крізь вікно конторське, на зібранні правлінському, але хати собі встиг вибудувати. Дак уже сестра моя Параска з дєтвою у тих хатах віку доживає. Отакий був сей Галан, зятьок мій, покійний давно, уже й зірка залізна на постаменті над могилою його геть зіржавіла та упала. І йон єдиний дружкував на весільній вечірці у Коршака. Але сеє так, мимохіть, приверзлося. Тольки почни за жисть нашу пакульську розказувать, то усе чіпляється за думку, як повітиця, і не оддереш. Бо клубок часу колишнього, відкочуючись у минуле, все тугішим стає, і ниток на ньому не меншає, і кінців у тих ниток багато, не знаєш, за який хапатися. Хто бачив, як навивають нитки на воротило верстата ткацького, щоб полотно потім ткать, той мене пойме. Я сказав би ще так: жисть наша — пасьмо лляне, куделя, з якої невидимі руки нитки доль наших тчуть. А чи так сеє, чи не так, хай люди учені, розумаки, нам, простакам, скажуть.

А я ж про Якова Дахновця повість свою почав, як йон парувався. Сеє розказували мені у Крутьках, як під храм я пішов. Заспівали на вечірці про наречену, як у нас звичайно песться:

Дуська заплакала, а Яків і каже: «Сльози сії ні до чого, бо не до свекра і не до свекрухи беру Явдоху Гнатівну, а за єдиную господиню у домі. Схоронив я не так давно і батька, і матку, через те і не влаштовую весільної гулянки у себе, простіть і пробачте, добрі люди, дорогі родаки мої одтепер». Дак Дуська скоренько очі витерла, бо для годиться плакала вона. І сиділа за столом весільним уся в золоті, на руках, і на шиї, і де тольки того золота не було. Сеє люди бачили і не дивувалися, знали ж бо: батько їхній усе, що наторгував роками, перекупщиком збіжжя бувши, між двох дочок своїх розділив, а сам у прийми до мринської молодиці приліпився. Через те ж і Коршак, відаючи про сеє все, оком на Дуську накинув. А привіз із молодою лише скриню та пуховиків трохи, усе ж придане узяв за Дуською золотом. Уранні дивимося — уже Яків гнойок у сани накидає і на город вивозить. І Дуська його по двору метляється, господарює. Я і гукнув через вулицю:

— Дак кого ж бо ти за жонку собі узяв, Якове?

А йон на вила зіперся і так скрушно хитає головою:

— Сиротиночку, сусіде, таку ж, як і сам, сиротиночку, голу та босу. У чому була, у тому і узяв. Нам із нею багатства не треба, аби було чим око запорушить…

Як возив мій батько, Оверко Дахновець, баркасами хлібець до Мрина, а то й у самий город Київ, і мене, малого ще, частюка брав із собою. Щоб привчався торгувать, бо йон ще думав тоді, що житія і далєй такеє ж буде. І баришництво своє мені у спадок йон передасть. Дак наглядівся я по містах, баришуючи з батьком, усіляких баринь досхочу, в капелюшках красивенних, із вічкастими, як у бредні, занавісочками на лицях, у таких же нитяних, посеред літа, рукавичках, у строгих, наче колони панського дому, костюмах, од шийки в білому мереживі, наче піна сиродою в дійниці, до лакованих черевичок, таких строгих, що й окові нема за що зачепитися. Ще й нарум'янених, підмальованих, напахчених, губки — червоним бантиком, нігті на пальцях — і ті наче червоні пелюсточки собачої рожі. Здавалися яни мені, селюкові, не жінками і дєвками земними, а янголами небесними, безтілесними, яких у церковних притворах малюють. І все кортіло мені про щось запитати у батька, але — не наважувався. І вже познєй, уже мій братеник Миколай у міліції мринській служив, уже й батька нашого на світі не було, випили ми з Миколаєм по чарці, я його і запитую: «Скажи мені, брате, ти ж бо за сії переворотні годочки немало панянок городських переколошкав, та й женився ти на баришні городській. А чи у них усе так само, як у баб сільських, пакульських, простих?..» А братеник мій як розсміється: «Чому ти про таке запитуєш?» — «Запитую, бо як плавав я з батьком нашим аж до Мрина та Києва, надивився на них, розпиндючених, нафарбованих, манірних, у брижжях та кружевах, і здавалися яни мені не од світу сього нашого, земного». — «То усе — сухозлотиця, мана, личина, що зверху, — упевнено, зі знанням справи проказав Миколай. — А під тим усім — повний порядок, те, що природа кожній бабі дає сповна, чи вона у місті проживає, чи у селі глухому, як Пакуль ваш, і все так само, як у вас тут де-небудь на сіні чи на леваді, льонами й коноплями вистеленій. Тольки у ваших баб трохи більше сорому та стриму, а городські таке виробляють із нами, мужиками, що бува і сам червонієш, бо до стиду такого не привчений…»

Дак я до того веду, що усе це — мана, малювання, химера, мереживо із слів, усе, що людина навколо жисті напридумувала і далєй собі намріює. Отакі ж пані та панянки. Маскувальна сітка над гарматами, од аеропланів, я в літньому таборі військовиків, наших шефів, бував і бачив. А під одежею, машкарою із гучних слів — єство справжнє, природа, як мій братеник казав. А природа — яна така: сила і хитрість — двигун жисті. І туточки я цілком із більшовиками згоден, як їхній бородатий бог сповідував, а нам на заняттях політичних у голови втовкмачували: насильство — маги порядку в людській череді. Хто дужчий — той і правіший, той і зверху. Справедливості як такої — не було ніколи, нема і буть не може. Садили ми на суботнику ліси по Дуброві, люди накопували, а я — жолуді вкидав. Дак деякі дубки уже вище мене, а поруч, між тих силачів, якесь миршаве, і до колін мені не доросло, ледве із землі випнулося і вже загибає, забите, затінене дужчими сусідами своїми. Бо закон природи такий, жорстокий, але правильний, і єдиний йон для усього живого — і людяк, і звірів, і рослин. Вертається вовк до лігва свого, козла, ним роздертого, тягне. І вовчиця, і вовчата задоволені страшенно, уже од радості у них слинка тече. І вдячні вони вовкові, бо їм жить хочеться, їсти хочеться, так природою встановлено. А вертається коза до козлят своїх, плаче буйними слізьми, мовляв, вовчище задер нашого батька, козла. Козлята плачуть, бо вже їхнього батька нема і не буде кому од вовка їх захистити. Що тут справедливого і несправедливого? Вовк — дужчий, зуби гострі має, силу має, усе сеє йому природа дала. Йон козла і розтерзав. А в козла сили було тольки на те. щоб травичку желібать. А травичка теж жити хотіла. Світ — се машина, у якій усе одне до одного хитро придумано і притерто, щоб крутилося з віку у вік, машина — і тольки. А справедливість у машини одна — щоб вона не переставала крутитися…

Отак скоро і німецький вовк прийде, більшовицького козла на шмаття роздере, бо — дужчий од нього, тади і за козлят більшовицьких візьметься, і виживе під ним тольки той, хто в пригоді вовкові стане, помагатиме шкуру з братів своїх дерти, і сеє все — справедливо буде, бо так природою настановлено.

Усе ладилося у Якова з Дуською: дві корови й теличка ходили в череду, пара коней-воронців тішили очі господарів, свиноматка опоросилася дюжиною поросяток, а гусей і качок у березі Свидниці гуляло — як хмара. Ще й кабанчики порохкували у хліві. Дуська веретеном крутилася по господарству, полола, годувала худобу, доїла, збирала сметану, збивала на масло. Щонеділі навантажували вони воза добром усіляким і їхали до Мрина на базар. І хоч було ще на базарі усього, чого душа забажає, і м'яса, і сала, і яєць, і курей, качок та гусей, і зерна, і овочу різного та плоду, і усе було дешеве порівняно з товарами у державних та непманських крамницях, Дуська уміла розхвалити на весь ринок товар свій, уміла торгуватися, язиката була, і — червонець до червонця тулився у пазусі її, як хамса у бочці. Із Мрина вертали теж не впорожні. Обоє, і Яків, і Дуська, навчені прикладом батьків своїх, уже знали, що гроші — це полова, папір, який завтра нічим стане, коли влада хитне маятник життя в інший бік або й гиря державного годинника, такого непевного, не відрегульованого ще, опуститься до самої долівки і годинник зупиниться, як уже було на їхньому віку. І, спродавшись, купляли вони речі добротні, що роками й десятиліттями лежатимуть у сундуках та скринях, їсти не просячи, більше з одягу: вовняні хустки, хромові чоботи, хутряні коміри на пальта, відрізи матерії на костюми, хоч знали, що самі ніколи тих пальт і костюмів не носитимуть. Але повні сундуки і скрині зігрівали їхні душі, давали впевненість у завтрашньому дні.

Поки Дуська торгувалася за кожне яйце, за кожен хунт масла чи ківш жита, Яків полюбляв пройтися між рядів речового ринку. Ще не усе із приданого свого спродали колишні дворяночки, міські баришні, що колись роз'ятрювали у нього, хлопчака, таку цікавість. Тепер, винісши на продаж останнє, вони нагадували Якову вилинялих, причумлених курок, і нічого таємничого в них уже не було. І продавали вони то пожовкле мереживце, яке ще гімназисточками носили навколо тонких, як у горобців, шийок, то якусь витерту хутряну кацавейку, то офіцерську шинельку, власник якої давно у землі зогнив, розстріляний більшовиками. Але часом траплялися і речі вічні: набір позолочених ложечок, срібні виделки чи підстаканники, блюдця і тарелі із панських сервізів. Тепер усе частіше у домі Коршаків заночовували начальники мринські, уповноважені, а вони полюбляли, коли Дуська обх оджувала їх, як панів, подаючи на стіл страви і напої не в звичайному сільському череп'ї, а в посуді із дворянських столів. Хоч у декого з них і сорочки путньої не було під піджачком або шкірянкою, а лише комірець змінний та нашийничок засмальцьований, що но-культурному звався — краватка. «Пани ж ви мої дрібнесенькі, а воші — як біб!..» — казав про таких Коршак і плювався услід, коли за ночувальниками бамкала важка хвіртка, а Дуська цитькала на нього, бо й стіни власного дому мали вуха, не кажучи вже про близьких сусідів.

Дак велося так, мо', годика зо два чи й болєй, се уже Дуська і дочку народила. А про Катерину, сестру Якова, ні слуху ні духу. Не писав Коршак у тую Таврію далеченну, радіючи, що сестри наче збувся і не доводиться спадком батьківським ділитися. І Катерина не одгукувалася, бо неграмотна була.

Сніжок ранній випав, на мокру землю, і танути почав, а потім підмерзло, голощок зробився. І тут, як сніг на голову, — Катерина. Уже поночіло. Яків попорався і замками хліви обвішував, коли хтось постукав у хвіртку. «Хто се-бо там ще?» — поспитав обережно, притулившись до стіни стайні, щоб із тінню від паркану високого злитися, невидимим стать. «Дак се-бо я, Катерина, сестра твоя! — одгукнулася радісно. — Думать не думав про таку гостю пізню?!» А й правда, думать не думав. Але зумів голос зробити зичливим, таки ж сестра рідна: «Де ж се ти узялася у таке врем'я?» І хвіртку, із засувами навпомацки упоравшись, прочинив. «Дак поїзд запізнився. А що, думаю, робить? Та й потьопала, на ніч глядючи. Страхолісся минала, а вже вовки у хащах перегукуються. Доров, браток, ну, як ти тут поживаєш?»

Як переступила гостя поріг хати, Яків сказав голосно: «Ось, Катерино, жонка моя, Євдокія Гнатівна, господиня, знайомся». І промовисто глянув на дружину, вони уже навчилися очима розмовлять, без слів, і розуміли одне одного. «Чого се її принесло?» — мовчки, але стурбовано запитала Дуська, а він, так само мовчки, тривожно, виправдовувався: «Одкуль я знаю? Може ж, ненадовго…» І вже бачив, що Дуська його наїжачилася і ошкірилася нутром, як псина коло кістки, коли хтось пройде лише мимо. Ні з ким і ніколи не зживеться половина його, на роду їй написано — господинею буть, і ні з ким куснем хліба в урожайний рік не поділиться. Бо ще повитуха пуповину не одрізала, а вона уже знала, як на цій землі жити, щоб вижить. «Ну, драстуй, Дусько, тепер будемо родаками», — мовила Катерина і ступила ближче, щоб обійняти невістку. Але Дуська млинком крутнулася — і до печі: «Дак сідай, Катерино, до столу, дорогою гостей будеш. Борщику трохи посьорбаємо, хоч у печі вже геть захололо». І усміхалася, як ударниця на картинці в газеті, лицем самим, а не душею.

А вже як сіли вечеряти, почала казать Катерина, і трохи відлягло на серці у Якова: «Хай і гостею буду, хоч у батьковій хаті. Не засиджуся я в кублі вашому, бо приїхала ненадовго, по придане своє приїхала. Посватався тамочки до мене чоловік один, Семеном звати. Воював йон молодьонком у загоні батька Махна, тади був деся аж у Бассарабії. А се повернувся, влада дозволила, остепенився і хоче жисть почати спочатку. Я про себе теж усе чисто йому розказала, як у мене воно склалося. І стали ми з ним під вінець. Під вінець ми стали, сяку-таку вечірку відбули у дядька нашого. І тольки б жить, але ж у нього, Семена мого, ні кола ні двора, усе у тії войни пропало, у братеника підсусідком. І я у дядька — на пташиних правах, ні дочка, ні наймичка, а так, хтозна-що. А землі у тих краях вистачає, тольки засухи часті, тому й голодуха недавно страшка була. Дак звернувся Семен до властей, і нарізали нам земельки добренної аж п'ять гектарів. І зліпили ми руками своїми куреника із саману, тепер треба далєй хазяйство розбудовувать. Семен — людяка роботяща, але треба нам поміч якась. І приїхала я, щоб свою частку од батьківщини узять. А далєй уже будемо самі на ноги спинатися».

Нічого не сказала на те Дуська, швиденько миски зі столу прийняла і буркнула до Якова: «Ходьом-бо спать, кому-кому, а мені вставати із півнями, ще й дитя серед ночі не один раз розбудить!» Постелила Катерині на лежанці у світлиці, чоловіка, наче під конвоєм, до спальні повела. Лише і встиг Яків пожалітися сестрі, яке тяжке життя настало, податками влада замучує, примушує зерно за безцінок здавать, і вже вони з дитям малим заледве кінці з кінцями зводять, тільки й того, що не голодують ще. А в спальні Дуська, щільно причинивши двері, половину ночі сичала до Якова: «Де яна, сестриця твоя, узялася на наші голови, чого се яна з простягнутою рукою по наше добро приперлася?!» Слухав Яків мовчки, про своє думаючи, відтак мовив твердо: «Як не крути, Дусько, хоч на стінку дерися, а тут і Катеринина частка єстяка, такий закон нової влади. Та й за старими законами із голими руками у заміжжя її ніхто б не відправив. Відчіпного доведеться дать. Бо, як піде по управах, хужей для нас вийде. Оддамо їй по-доброму корову стару, і що у скрині матчиній жуки доїдають, хай забирає. А болєй — нічого». Проплакала Дуська до ранку, до стіни одвернувшись, так шкода їй корови стало, що оддавать доведеться, а під ранок змирилася і вже була до Катерини як ласочка.

А вранці, коли поснідали, мовив Яків до сестри так: «Ледве животіємо ми з Дуською і дитям малим, се правда. І помочі нам ніодкуль нема, не багачку якусь я узяв за себе, а гаку ж, як і сам. сироту, голу й босу. Але тобі, Катерино, поможемо, од свого дитяти смачнішу скибку одриваючи. "Забирай корову батькову, і що у скрині матчиній — усе забирай, до останньої лахманини. І хай таланить вам із Семеном, багатійте, мо', коли і братові своєму, каліці, поможеш…» Туї заплакала Катерина гірко: «Побійся Бога, Якове! Двір як дзвін, і не порожній, залишили нам батько з маткою, і я в цьому хазяйстві робила тяжко змалечку. І Миколай, брат наш, — одрізана скибка, ні на що сеє йон не посягає. Та й батько покійний не лише катеринки та миколки у матрац пхав, а й дещо залишив, що не гниє і в ціні не падає. Се мені матка перед смертю признавалася, тольки ж без неї йон тим капшуком розпорядився, тобі оддав. Дай хоч дещицю із того спадку, за хати і хліви мою частку, щоб ми із Семеном побудувалися, я ж бо зовсім із сього двору іду і усе вам із Дуською залишаю. Бо й люди осміють тебе, і Бог — на тім світі спитає тебе за твою несправедливість…» Закашляв Коршак сміхом холодним, постукуючи куксою по столу: «Сміх у голяків сільських, сестро, я не боюся, плював я на них із великої гори. А начальники, пакульські і не тольки, давно мною підмазані, яни туточки у мене пили і їли од пуза. Бога ж давно нема, щоб ти, темна людяка, сеє знала. Бога товариші більшовики одмінили, раз і назавжди. Бери, що даю од щедрот своїх по-доброму, і йди собі на своє сідало, бо по-поганому і того тте одержиш…»

Дак похилитала Катерина по селу, щоб комусь корову тую стару продать, не вести ж її аж у Таврію. І зустріла вона на селі Левка Жилу. А той якось що перед сим на Прісці Совишиній оженився, і вже дитятко у них знайшлося. Дак йон купив тую корову чи не за два червінці, так люди балакали. А що Катерина не торгувалася чи й пожалів молодицю, бо ще з Микиткою Ступою вони друзяками були, випивали разом на пожежні, погодився одвезти її у Мрин, до поїзда, по первозимлі. Дак Катерина пов'язала у два клуночки, щоб через плече, що там у материній скрині було, рушників трохи, полотна та одежі старої, у сани поклала.

Нокнув Левко Жила до коття, і поїхали. А Яків із Дуською і за хвіртку не вийшли, наче не рідна кров вона Коршаку, а людяка чужовенна. А трохи погодєй якось що крам у кооперацію привезли і давали по тих уже карточках пайовиків. Коршак трохи не перший прибіг і хапає, і за себе, і за Дуську свою. А в кутку крамниці, біля бочки з повидлом, Левко Жила з такими ж, як сам, випивохами горілочку смоктав. Се уже коли б не розливна була, пий — не хочу. «Риковкою» звали, такий начальник великий у Москві був, тади начальника того кудись поділи і стали співать: «Спасибі Постишеву за міцну й дешеву!..» Познєй і про Постишева заборонили співать, бо і йон ворогом народу виявився. Дак Левко і гукає на всю кооперацію п'яним голосом, насмоктавшись тої «риковки»: «Що ж се ти, Коршак поганий, сестру родну голою-босою заміж оддав, на чужину спровадивши, а сам крам гребеш, як багатиня?!» Дак Коршак тольки блимнув на Левка злющими очима — і ходу з крамниці, нічого не відповів. А люди, хто там був і сеє все чув, животи надривали услід, регочу чи. Але то такий був пам'ятало, що до смерті не забував. І скоро оддячив Левкові, ой і оддячив, ані людей, ані Бога не побоявшись. Познєй се йому у звичку стало, доноси на ладяк писать, і люди стали боятися, мовчки ковтали, що б не зробив Коршак. А тади гомону серед пакульців багато було, читали тую писульку його на Левка Жилу в газеті, по руках довго газетка ходила, дивувалися і кляли останніми словами. Але з Коршака усе як із гуся вода. Уже йон берега пустився совістю своєю.

Уже йон Бога одцурався.

Тепер я, Дахновець Яків, за старшого у колгоспі зостався, і покладено на мене долею усе, що ми за останні годки розстаралися гуртом, новим хазяям на тарілочці піднести. Бо вітер життя воєнного покотив начальників, наче листя сухе по вигону: кого — в армію, кого — в евакуацію, подалєй од фронту, а хто колгоспну худобу погнав і тольки смуга за ними, навряд чи й вернуться. І чим болєй на тій тарілочці буде, тим мені луччей од німців. А ще луччей, як кой-що з тої тарілочки і мені особисто перепаде. Уже я трохи і розстарався, виконуючи наказа товариша Сталіна, щоб залишити ворогові голе попелище. Уночі запріг коників пожежних і перетяг молотарку з поля ближчей до города свого, у виярок за Студницею. Гіллям та сіном її прикидав, як зумів. А як сеє все минеться і устоїться, розберу її тихцем, до себе перетягну. Як воно буде за німця із земелькою, хто зна. А хлібець молотити доведеться. Дак стану я наче емтееса для своїх односельчан і потечуть у мої засіки мірчуки за мірчуками. Дак сів я серед дня на коника, щоб колгоспні поля об'їхать, аби менєй розтягали, а болєй для нових хазяїв, що підходять, берегли. І, маючи у голові своїй поглянуть, чи молотарочка моя ціла, ніким сильно ручим не розтягнена. І, коло зробивши, звернув я ніби ненароком у виярок за Студницею. А там повно листівок німецьких, певно, німець з аероплану накидав, а вітром їх по полю котило і в яр. А читать нема кому, солдатики наші уже за Невклю драпонули. Оглянувсь я навколо, чи ніхто не бачить, і підняв одну, став читать. І написано в тій листівочці, що більшовикам тепер — капут, а німецькі війська нам волю несуть. Дак усе сеє — брехня. Бо такої волі, яку нам більшовики дали, ніхто другий ніколи не дасть. Бо уже більшої волі не буває. Більшовики нас од Бога звільнили. Як у тій казці: хап Бога за бороду і — в мішок червоний. І нічогісінько нема над людяками, самі небеса порожнющі. І нема жисті після смерті, її попи вигадали і нас, простаків, раєм та пеклом дурили. А нема жисті після смерті, отже, нема нічого, окрім сих декількох десятків годків куцих, які тобі природою, випадком одведено, і руки тобі розв'язані, старайся, ворушись, покуль живий, що ухопиш, тольки й твого. Нема раю, нема пекла, нема гріха, ніхто й ніколи з тебе не спитає, ні перед ким та не звітний. А наступні покоління, що про них талмудять більшовики, хай самі про себе подбають. Майбутні покоління вони придумали нам для приманки, а найголовнішу ревізію — ліквідували. Нема ревізії по той бік жисті, нема гріха, нема й стриму жодного для людини. Свобода, бляха, на усі часи і простори!

І — ніде нікого і нічого, ні в небесах, ні на землі, ні під землею, ні учора, ні сьогодні, ні завтра, у всьому світі — лише я, Дахновець Яків Оверкович, сам для себе — Бог.

А хіба я дурень такий, що сам себе судитиму?!

Робив, роблю і робитиму, що хочу і як хочу, і ніхто наді мною — не суддя!

Ось за що я більшовичків уважаю кріпко.

Брехня несусвітна сеє все, аби хижість і чорноту душі власної виправдати.

Більшовики справді у державі Бога одмінили, а Бога в душі людяцькій навіть їм не під силу було — одмінить, бо совість у душі людській — се і є Бог.

Можна і поза стінами церкви Богові молитися, добрість і правду у жисті своїй сповідуючи. А можна хрестиками та іконками обвішатися, для близіру, для чужого ока, а чортову думку в собі кохать і вовком до людей буть. У мальстві, ще до усіх сих переворотів, матка мене на руках тримає, у кутку церкви притулившись, а пузачі сільські перед олтарем товпляться, хрестячись ревно та попові підспівуючи, а тади виходять із церкви і останню латку здирають із удів та сирот, чиї чоловіки і батьки не повернулися з миколаївської війни. Як почав уже сей Микитка Хрущов, пузатий, попів за барки брать, приїздив до Пакуля молодьонок комсомольський, агітувати, щоб закривали церкву. А теперечки, дивлюся, йон знову зверху плаває, наче послід, уже в нашій Україні, і ретиво хреститься в телевізії перед іконами київських соборів. На сії всі тіятри надивилася я за жисть свою довгу, і насміюся, бувало, і наплачуся. Так я думаю, а там — хто зна.

Ніхто Бога не одмінить, поки йон у душі людини є. А як нема Бога в душі, пустка сама, одкуль йому узятися?

Се уже якось що район у Мрині придумали, а познєй — і область, і стало начальників як гною. І почало їх багатенно у Пакуль наїжджать, бо тут од їхніх контор близенько. Уповноваженими яни звалися. Мордасті такі, сердиті та важні, аж страх. І найбільше яни у Коршаків гніздилися, туї у них притулище, кішло було, хати просторезні, на помості, і сільські управи недалечко. Дуська для них варила і пуховики стелила, трудодні їй за сеє писали, і приварок непоганий був, бо харчі — колгоспні, не вельми важені і щитані. Се уже колгосп зробився. Та й ранєй сільські галіфетчики Коршаків не зобижали, то тим, то сим, а губи помажуть. Тади якось що із тими вже троцькістами почали сильно воювать, по усіх усюдах їх шукали і виколуплювали. А що воно за троцькісти, я толком і не знаю. Хазяїн мій районну газету усю жисть виписував, грамотєй був, «Шляхом комунізму» тая газетка називалася. Дак йон мені кой-що і начитував з неї. Але я було куделю пряду, в одне вухо впущу, у друге випущу, та й годі. Нібито був такий начальник великий, Троцьким прозивався, і щось йон із самим Сталіним не поділив, дак вони довгенно сварилися, а в простих людяк голови покотились, як качани капусти по городу. Ну, і зібрали нас на сільський сход, у клубі, стали розказувать про тих уже троцькістів, і щоб ми їх громадою засудили. Уповноважений розказує та начитує, а ми мовчки насіння лузаємо. Начальники сільські за червоним столом аплодують, і ми, лушпиння на долівку висипавши, у долоні ляскаємо, уже привчені були. Начальники руки піднімуть, і ми піднімаємо.

Коли ж встає неждано із лави Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, і каже на весь клуб: «А у нас, дорогі товариші, у селі Пакулі свій троцькіст затятий єстяка, Левко Жила, запроданець світовому капіталові. Хоч і кажуть, що на фронтах громадянської війни заслужено воював, але відтоді йон переродився…» І далєй розказує, що тади й тади, у присутності таких-то громадян називав Левко Жила юду Троцького заслуженим командиром червоного війська у битвах з біляками, а вождя світового пролетаріату товариша Сталіна називав зрадником революції… Дак начальники за червоним столом заворушилися, застрибали, як блохи на гарячій грубці, давай скоренько розпитувать сих уже громадян, що їх Коршак назвав, чи було таке. Ну, було, відповідають, щось йон там терендив п'яним язиком, коли ми пляшку «риковки» розішли, а що — і самі гаразд не пам'ятаємо, бо випивши були.

А самого Левка якось що не було у клубі, мо', висиплявся де після випивону, йон і не просихав, що правда, то правда. Війною, каже було, кривавою боротьбою з біляками я душевно контужений, через те і п'ю. Побалакали про сеє, виходимо з клубу, сміємося. Мовляв, Коршак одплатив Жилі за теє, що той докором про Катерину йому дошкулив, але нічого Левкові не буде, бо йон сильно заслужений перед владою сею. Трохи часу спливло, і усе було тихо. Аж якось заходить до хати мій хазяїн із свіжою газетою в руці, сідає ближчей до каганця і давай начитувать: «Доки троцькісти розкошуватимуть у нашому Пакулі?» Так тая писулечка у газеті звалася. І все там знову розказано, що Коршак на сільському сході гомонів. Що казав Левко Жила на пожежні своїм односельчанам, агітуючи їх за троцькізм, і як засудила його злочинні дії сільська громада, а ось чому органи та міліція не приймають рішучих дій супроти зрадника соціалізму, який досі — на керівній посаді у селі Пакулі, дивує передову громадськість. А підписана тая писулечка так: «Яків Дахновець, сількор».

Зітхнув мій хазяїн тяжко та й мовить: «Ну, Левкові постолики сплів чортів Коршак. Але ж на Жилі усе сеє не закінчиться…» І — як у воду дивився мій хазяїн. Десь скоренько, се уже зима була, приїхали із Мрина хлопці з ружжями, пов'язади Левка Жилу та й повезли до в'язниці. А йон скаженющий був, коли розсердиться, скольки ж годочків за сюю власть воював, і в Страхоліссі ковзнув із саней і давай тікать, а сніги глибокі, там його, бідного, і встрелили. А якби не тікав, то, мо' б, якось і відкараскався, одговорився. Бо Жила і правда сильно заслужений був. Хоч тади уже на сеє не дивилися, не в таких голови з плечей летіли. А жонки Левкової Пріськи і синка їхнього, йон ще в колисці лежав, ніхто не чіпав. Яна з бідняцького роду була, швиденько до колгоспу записалася, ланкувала усе життя і в стахановках ходила.

Дак синок Левка Жили опісля сеї уже війни військовим льотчиком став. Якось що за батька його не питали. Мо', тому, що Пріська вдруге очоловічилася і другий чоловік її з фронту не вернувся, похоронку одержала, і син Левків став писатися сином загиблого на війні. І служив йон по різних городах, і за границею, і дослужився до генеральського чину, бо Пріська нахвалялася і сама я бачила його у синіх штанях із червоною смугою. Тади послали його командувать у той уже Афганістан. Коли ж Пріська геть розхворілася, телеграму синові дали, щоб негайно приїздив, якщо матку хоче побачить. Дак йон із Афганістану військовим літаком прилетів. Потеліпала і я з Пріською попрощатися, стольки годків в одній ланці проробили, і надружилися, і налаялися, усякого бувало. А ще ж хотіла про свого найменшого синочка у того генерала Прісьчиного розпитать, бо його в армію забрили і в Афганістан затарабанили. Дак йон нічого не знав про Валерку мого, у мене, каже, таких Валерок десять тисяч, та й правда, одкуль генералові про солдатика знать. Тади я й кажу своїм язиком дурним: «А я ще вашого батечка пам'ятаю, як його, пов'язаного, на санях через сніги до Мрина везли, та не довезли…» Дак генерал нічого не сказав на теє, тольки зуби зціпив і у вікно задивився, і дивився у вікно, покуль я і з хати не пішла. А трохи погодєй привозять мого синочка, мого хлопчика рідного у цинковому гробу з того проклятущого Афганістану. Дак хазяїн мій не пережив тої смерті наглої синочка нашого, запив сильно і помер вскорі. А я ще плентаюся по світу, споминаю та плачу, як береза весною. А Валерчиним ім'ям колгоспне поле назвали, де йон до армії на тракторі робив. Тольки що ж мені з того поля, як синочка мого дорогого, хлопчика мого нема і не буде уже ніколи?!

Уже зима котилася з гори і в сонячні дні бурульки на стріхах горіли, як свічі, коли написали в районній газеті про скору нараду робітничо-селянських кореспондентів. А на сільську Раду лист казенний надійшов, щоб персонально Якова Дахновця явку на нараду забезпечено було. Листа підписав партійний секретар Мринського району товариш Смульсон. А вже Коршак пожежнею пакульською завідував після Левка Жили, застреленого міліціонерами у Страхоліссі. Сам Михаль Громницький з тим листом прийшов на пожежню і стелився до Якова словами уважними, наче ласки у нього запобігав: «Радію, товаришу Дахновець, що тебе керівництво району персонально знає і ношановує увагою високою. Дак ти ж там про наші пакульські порядки добре сигналь, хоч трапляються ще і в нашій роботі окремі недоліки, бо, як казав товариш Ленін, не помиляється тольки той, хто нічого не робить, а ми робимо на повну катушку, і ще болєй, і хоч ти здавна у нашому активі, порадився я з товаришами і вирішив ще ближче наблизити тебе до щоденної бойової роботи, порекомендувавши на свого позаштатного заступника. Сьогодні президією сільської Ради зберемося і проголосуємо, так що приходь, тепер ти — мій висуванець і мій тил надійний…»

Дак тади вже люди стали одне одного побоюватися, а ще болєй — таких, як Коршак. Бо отаким була повна власть, вважай, дана — карать чи милувать. Не так на нього глянеш, не таким слівцем до нього обізвешся чи, не дай Боже, дорогу йому у чомусь перейдеш, бомагу на тебе сочинить за ніч, уранні у район однесе, куди треба, куди слід, як тади казали, і уже, вважай, тебе нема на світі, нікому нічого не доведеш, бо — сигнал трудящих був. Громницькнй сам до людей так ставився, наче його вовчиця в лісі, а не жінка народила, а Коршака — остерігався, трохи не плазував перед ним. Особливо ж як під Дмитром Домонтовичем, що Громницького на комісарство висував і довгий час підтримував, а Коршак сеє знав, земля захиталася.

Увечері, повернувшись із сільської Ради, Коршак про все розказував своїй Дусьці, нахваляючись: «Тепер, щитай, я друга людина в селі, заступаю самого Громницького. Як нема Громницького в селі, віжки — у моїх руках, що хочу, те й роблю. Та й Громницький переді мною стелеться і липне, як банний лист, бо я у будь-який момент можу на нього просигналити, угорі прислухаються до сількора Дахновця.

А позавтра викликають мене до району, сам товариш Смульсон хоче бачити й чути. На великому коні ми з тобою, Дусько, на великому…» І казала до Якова Дуська майже словами батька його покійного: «Тольки ти, чоловіче, сильно не висовуйся, а роби так, щоб не потонуть у хвилях жисті перевертної. Бо власть — се таке, сьогодні — одна, завтра — друга, а ти у мене — один-однісінький». — «Не кажи такого, — оскалився дивно, наче й сміявся, і не сміявся, Яків. — Бо як на тебе просигналю, що ти у постійність сеї власті не віриш, то й тебе заберуть, а що я без тебе робитиму, жонка в хазяйстві треба…» — «Другу таку дурну знайдеш!» — відмахнулася Дуська, але відтоді ні про що таке з чоловіком не говорила, остерігатися стала. «На позавтра сидора якогось приготуєш, щоб було що там хоч із рукава на зуби покласти, — розпоряджався Коршак, вкладаючись спати. — І знімеш стегенце з перекладини, у чисту латку загорнеш, для редактора. Йон мене підтримує і висуває, а за все платить треба, покуль ще ми не в соціалізмах та комунізмах». — «Сидора то я зберу і для товариша редактора приготую, — підтакувала Дуська. — А ось хліба — нема, якби ж ти ранєй повідомив, черствий окраєць залишився, завтра тольки заходжуватимуся з діжею. Купиш собі хлібця городського».

З тим і спати вклалися. А вранці, попоравшись, поки Дуська на стіл готувала, заходився Коршак галіфе приміряти і чоботи нові, хромові, з рипом. Чоботи купили в місті, ще раніш, так і лежали в скрині, не було перед ким красуватися. А галіфе пошив для Якова Варфоломей Кошик, по-вуличному Штунда, він у церкві не молився, а щонеділі ходив у Крутьки, де був молільний дім баптистів. Колись, коли Демид Волохач, Вовчарем прозваний, порядкував у Краї, Штунда такі штани для нього пошив і піднісся. Мало хто знав про те, хто й знав, забув давно, а Коршак знав і пам'ятав. Якось Коршак стрів кравця на селі, одвів убік од людей і мовив: «А добренне галіфе ти колися пошив для Вовчаря!..» Штунда аж зблід, а руки самі потяглися цигарку скручувати. По хвилі відповів, запобігливо зазираючи у вічі: «Дак я й тобі такеє ж галіфе зварганю і копієчки з тебе не візьму, ти у нас тепер — сількор, заслужена людяка…» А за тиждень справді приніс, додому, як на тарілочці, і не узяв ні копієчки, од чарки — і тої відмовився, не пив, віра його штундистська не дозволяла. Було галіфе з темного, ворсистого сукна, капшуки — як лантухи із салом, висіли по боках, на сідниці — чирва із блискучої свинячої шкіри і такі ж наколінники. Як пройшовся Коршак по світлиці хромовики порипують, галіфе шерхотить капшуками та шкірою, одразу видко і чутно, що — начальник сільський, ще й сількор, у районі знаний.

Дак ще йон, мо', й галіхва того не зносив, бо йому і зносу не було, а Штунду бідного продав властям, таки продав. У тридцять сьомім годочку, коли зверху спустили план по жертвоприносіннях людяцьких і треба було той план виконувать. Се ж і мого чоловічка тади забрали. І стрілися ми із штундихою у черзі з передачами, коло стіни тюремної. Дак там ні про що такеє не розмовляли, одне одного боялися, та й чужих навколо швендяло чимало, а вже як верталися разом із Мрина, розговорилися. Вона й призналася, що за штани, які у громадянську ще войну Штунда для Вовчаря пошив, його аж теперечки підмели. І ніхто про сеє в селі не знав, а Коршак знав і піднісся властям…

Удосвіта запряг Яків кобилку з пожежні, щоб своїх коней не ганять, поклав у сіно сидора, наготовленого Дуською, поклав клуночок із стегном для редактора та й рушив до Мрина. Уже дніло, але сонце ще не зійшло і морозний туманець стелився над Страхоліссям. Як проминав улоговину, в якій міліціонери минулої зими застрелили Левка Жилу, кобила наполохано пирхнула. Глянув Коршак на улоговину, і здалося йому, що по снігах глибоких, не тонучи в них, бреде Левко Жила, п'яно розмахуючи руками, і тіло його наскрізь світиться, наче банка скляна. І хоч ні в що таке давно не вірив він, але хвисьнув пугою по худоребрих боках кобилки. Та стрельнула ком'яхами снігу з-під копит і помчала щодуху. А страшок ще довго лоскотав морозцем спину Якова, хоч у кожусі був. І подумав Коршак, що увечері, якщо затримається на нараді, не вертатиме цією дорогою, а поїде через хутір Козачий, поза Чортовим болотом, хоч там і вовки водяться. Але вовків він не боявся, хай вони його бояться, а краплі крові Левкової таки є на ньому, хоч і не він стріляв у того базікала дурноязикого, а міліціонери стріляли…

Дак се тольки перша кров, як і перша любов, пам’ятається і людякою нудить, а далєй стало йому за звичку людопродавство сеє.

А я мечтаю собі, що таких людяк час вимагав, од вищих начальників воно починалося, не од Коршака, то хтось би другий трапився, а усе б так само робив.

Поліття на таких коршаків і вправду наставало, і спливали вони, наче п'явки, і впивалися в людей. «Тольки б не списувала я усе теє на врем'я, бо у всяке врем'я людина людиною залишається, душу од зла уберігаючи, а коршаки — коршаками.

Сонце уже на Собакаревій горі його наздогнало. Далі дорога була вкочена, кобила підбігцем рушила. А Коршак ще й підганяв, щоб встигнути, поки редактор газети Сапон не пішов на службу. Ось уже і Ялівщина, пригород Мрина, а там і вуличка Піщана, де зелений, шилівкою оббитий дім, у якому Сапон із дружиною та дітьми малими мешкав. Постукав Яків пуговищем у вікно, господар на ґанок вийшов, хвіртку прочинив. Уже він був у френчі шерстяному, захисного кольору, такому ж галіфе і хромовиках начищених, як начальник відповідальний. Шкірянки і шинельки із моди виходили, їх колишні бойові комісари та депеушники хіба що доношували. Коршак клуночок із сіна дістав і поніс перед себе, щоб із вікон будинків по той бік вулиці менше видко було. Дружина редактора, у халаті теплому, уже стояла в коридорчику і солодко наспівувала до Коршака: «Балуєте ви нас, Якове Оверковичу, гостинцями своїми, ой балуєте…» — «Дак се ж од зайчика, од зайчика для дєтви вашої стегенце. Покуль у нас єстяка, чому ж дєтву добрих людей не побалувать…» Сапон і не глянув у бік клуночка у руках Коршака, наче й не відав, про що ідеться: «Добре, товаришу Дахновець, що ви не запізнилися на нараду, бо ми вас до президії вписали і уже у райкомі схвалено…» І налив він чаю, солодкого, для гостя, поставив склянку на край кухонного столу, а сам пив навстоячки, бо уже поспішав. «Звиняйте, Якове Оверковичу, — метушилася дружина редактора, — що хліба нема, тепер у нас за хлібом черги величезні, а пайка чоловік ще не одержував». І підсунула до Коршака блюдце з двома білими сухариками. Яків сьорбнув чайку, з морозу тепле на душу ішло, відтак звів очі на господаря: «Що яно буде, товаришу Сапон? Куди такому, як я, приміром, темному сірякові повертать голоблі, щоб од головної валки не одстать?» Редактор сухарика догриз, запив чаєм, витер губи білою хустиною, озирнувся на дружину, що коло грубки поралася і, здасться, не дослухалася до чоловічої розмови: «Не гірш од мене ви, товаришу Дахновець, знаєте, судячи з ваших дописів до газети, куди повертать, і вже повернули упевнено». — «Дак із мене грамотяка неважний. Спасибі вам, що в правильні слова мою коряву писанину обгортаєте, як моя жонка огірки у листя хрону…» — «Може, слова деякі вам і виправляємо, для цього ми, газетярі, партією призначені. Що ж до ідейного стержня — то він ваш, не скромничайте. А буде — війна нещадима із куркулями, підкуркульниками і торгашами за хліб для пролетаріату. Бо пролетаріат у містах росте численно, партія на індустріалізацію узяла курс. А він, пролетаріат, їсти хоче, а не порожні полиці у магазинах розглядать. Зерно ж тим часом непманами та куркуляками купується, перекуповується і гноїться. На війні як на війні, усього буде, ми ні перед чим не зупинимося, та й народ не дозволить зупинитися, іншої дороги у нас нема, у соціалістичне майбутнє, до повної перемоги. А з цим упораємося, одразу за рішучу колективізацію візьмемося». — «Добровільно у колгоспи писатимуть чи як воно буде?» — обережно запитав Коршак. «Хто розумніший, добровільно запишеться і все нажите оддасть, і найскоріш, — значимо глянув на гостя Сапон. — А в кого у голові клепки нема, того примусимо, усе геть одібравши, до останньої нитки. Сил у нас вистачить, бідняцька маса підтримає партію стопроцентне».

Уже як приїхала по господаря редакційна бричка, з м'яким, шкіряним сидінням, реквізована, певно, у якогось непмана, і вони поспіхом чай допили та у двір вийшли, додав Сапон притишеним голосом: «Я цього вам не казав, а ви — не чули. Але поговорюють у партійних колах, що самому товаришеві Сталіну, коли він на заготівлю хліба до Сибіру поїхав, один тамтешній мироїд бовкнув: «Потанцюй, так продам хлібця…» А товариш Сталін, судячи з розгрому троцькістської опозиції, танцювати уміє… Не потрапте, товаришу, під машину колективізації, бо вона ні перед ким і ні перед чим не зупиниться. А на нараді я про вас добре слово обов'язково скажу, і партійному секретареві товаришу Смульсонові у доповідь я вписав про вас, так що ви сьогодні — на коні. Але дуже легко завтра і під конем опинитися, час переживаємо відповідальний і жорстокий. Усе од вас залежить: впишетеся в нього — ваше щастя, не впишетеся — жодні сількорівські й інші заслуги не порятують, не такі, як ваша, голови невдовзі з плечей летітимуть…» З тим редактор забрався на бричку і наказав візниці правувать до райкому. А Коршак поволі поїхав у бік Народного дому, до початку наради ще був час. Обдумував, що Сапон йому сказав, і ще далі, у завтрашній день зазирав. Зупинявся коло крамниць, мовчки дивуючись із довжелезних черг за хлібом і порожніх, як до непу, полиць. І все тривожніше ставало йому на серці, бо ятрило, як їм із Дуською та дитям малим доведеться виживати у новій веремії, життя круто на слизьке повертало. І правда, летітимуть голови на крутому повороті. Але до чужих голів Коршакові байдужки, ще й помогти може. Головне — аби власна голова вціліла.

Проте за червоним столом президії робсількорівської наради сидів із незворушним, кам'яним, майже як у партійного секретаря чи начальника Державного політичного управління району, обличчям. Поруч із першими людьми району сидів. Відкриваючи нараду, редактор Сапон серед кращих, найактивніших кореспондентів Якова Дахновця згадав. І коли секретар райкому товариш Смульсон доповідь свою начитував, його прізвище прогриміло на усю залу. Начальник ДПУ промовляв без папірця, коротко, чітко і строго, але вважав за потрібне відзначити мужність і принциповість сількора Якова Дахновця у боротьбі з прихованими троцькістами та іншими ворогами радянської влади у Пакулі. Відтак повернувся лицем до президії, до червоного столу, за яким і Коршак величався, зааплодував показово, і зала підхопила. «Шкода, що Дуська моя не бачить, у якому я уваженії у властей», — тільки й подумав Коршак, і собі плескаючи в долоні, як усі робили, аж потім похопився, що на свою ж адресу ляскає. У перерві між засіданнями для членів президії за сценою був чай із бубликами, білими. Коршак не наважувався до столу підійти, де вже начальники районні, коло самовара, у кутку кімнати тулився. Але товариш Смульсон сам його підкликав і склянку чаю налив. А начальник ДПУ найбільшого бублика з тареля коло самовара вибрав і Якову на куксу його зичливо нанизав. І запитав партійний секретар району: «А чому ви, товаришу Дахновець, досі не в лавах партії?! На останньому пленумі вирішено сільську прослойку зміцнювати, і такі люди, як ви, нам потрібні». Коршак промимрив щось вдячне, не міг же він признатися товаришу Смульсону, що не поривається до партії про усяк випадок, як воно ще гам далі буде, та й боїться, що відкриється, коли почнуть копатися в біографії, чий він син. Його виручив начальник ДПУ: «Такі люди, перевірені у класовій боротьбі на новому етапі, ще потрібніші нам як позапартійні зв'язкові наших органів із народом…» І партійний секретар не став перечити начальнику ДПУ, мовчки кивнув головою. А той посадив Коршака на стільця коло себе і почав розпитувати притишеним голосом, що діється в Пакулі. І Коршак доповідав як належиться. Коли вже дзвінок у залі задзвенів, щоб нараду продовжувать, мовив начальник ДПУ: «Ми в політичному управлінні району дуже цінуємо вашу оперативну інформацію. Не на все ще ми можемо реагувать відповідно, але такий час настане, і скоро. Партія оголошує непримириму і нещадну класову війну явним і прихованим ворогам соціалістичного будівництва. Ви ж у Пакулі не лише інформуйте, а й починайте діять відповідно до нових завдань. Нам потрібна ініціатива на місцях. А ми її підтримаємо залізним пролетарським кулаком!..»

Поки нарада робсількорівська закінчилася, поки виїхав Коршак із міста, уже й сутеніло, зимовий день короткий. І не наважився він їхати через Старосілля, та й попід Чортовим болотом петляти забоявся. І вирішив Яків за краще заночувати у Крутьках, Дуську він попереджав, що може в один день не справитися, повернутися лише завтра. І попросився він у Дусьчиної сестри ніч перебуть. Але вечеряти у неї не став, а поспішив до дільничного Галана, що неподалік проживав. Треба було домовитися про спільну роботу згідно з вказівками начальника політичного управління. А вже як випили з дільничним і закусили, у боковушці його, запитав Коршак: «Скажи, ти своїми очима бачив, як Левка Жилу через Крутьки мертвого везли?» — «Мертвішого вже не буває, зрешечений кулями, як дерев'яний щит на стрільбищі. А що?» — «Дак привидівся йон мені у снігах, як я через Страхолісся їхав…» — признався Дахновець. «Слабак ти, Якове, хоч і заслужений перед властями, очко у тебе грає! — засміявся Галан сміхом дошкульним. — Та якби мені усі, кого я за роки війни і служби в міліції на той світ відправив, привиджувалися, я б гольки те й робив, що сидів та дивився тую ману, наче кіно в тіятрі мринському…»

І відлягло Коршакові, попустило його.

Як повернувся Яків із наради робсількорів у Мрині, допитувалася у нього Дуська: «Дак що-бо там хоч було?» А він ходив мовчки по власному обійстю, у всі кутки зазираючи, наче фінансовий інспектор, чи голова податкової комісії, чи уповноважений по хлібозаготівлях. Аж поки геть не розсердилася дружина: «Чого-бо ти шиндриш скрізь, наче уже й до нас бригада по викачці прийшла, мені аж страшко стає?!» — «Вважай, що уже на порозі, прийшли, і я очима їхніми дивлюся…» — загадково відповідав Коршак і тицяв їй під носа замацану довідку, хоч вона вже її бачила, він тим папірцем давно задавався. На сірому обгортковому папері написано тренованою рукою сільрадівського секретаря, рівно і чітко, як вималювано: «ПОСВІДЧЕННЯ. Дано це т. Дахновцю Я. О. в тому, що йому доручено стягувати штраф за утайку об'єктів оподаткування та хлібозаготівель. Надається право описувати хліб лишній, майно усяке, реквізувать і здавать на схорону в кооперацію. ГОЛОВА СІЛЬРАДИ М. ГРОМНИЦЬКИЙ». І чорнильний штамп Пакульської Ради.

Уже як сіли обідати, наче одімкнуло вуста йому: «Не питай, Дусько, що було, а питай, що буде. А буде — война…» — «З ким війна? — стрепенулася Дуська. — Мо', таки із Чемберленом?!» їх, малограмотних і не підкованих політично, тепер учителі по десятихатках вечорами збирали і з газет начитували. «Із класовим ворогом куркулем і підкуркульником, вона уже й почалася, нещадна война буде. Тепер мужика остаточно за глитавку ухоплять і дихнуть не дадуть, покуль ноги не протягне, і се уже скоро. Хто смикатиметься, того — на викиштель, до білих ведмедів. А й не смикатимемося, усе викачають, до останньої зернини, і залишать під тином голодній здихоті в очі дивитися». — «Дак ти ж, Якове, уже у галіфеї, сам активіст, із бригадою по дворах ходиш, хто тебе зачепить, мо', ж, побояться чіпать…» — втішала Дуська, і Якова, і себе. А Яків дивився повз неї гострими, як свердлики, очима, прокручував ними дірки в перемичці між днем нинішнім і завтрашнім і геть усе бачив крізь щілину в часі: «Война є война, сьогодні ти стріляєш, а прийде врем'я, що й тебе на приціл візьмуть. На острові ми з тобою, жонко, не проживемо, нема його, острова, у такеє врем'я переворотне. Не один я в селі писати вивчився, будуть такі, що й на мене напишуть. І жодна собака не порятує, навіть тая, що учора за твоїм столом пила і їла. Сяя вдасть ні до кого жалю не має, ні до своїх, ні до чужих, бо для неї сперва — ідея, а вже тади — людина. Уже нащо Нестірко за сюю власть душу ронив, за комунію розпинався і других розпинав, із самим Богом воював, Сатану у свого воза запрягши, а і йому постолики сплели, що мусив світ за очі тікать. Нащо вже Левко Жила заслужений був перед революцією, а яко пса блудного у снігах кулями посікли. Не сьогодні-завтра про колгоспи у Пакулі і скрізь зайдеться, се мені розумні, грамотні люди у Мрині підказали. Щоб знала — першими побіжимо, запише-мося і все в колектив оддамо». — «Та щоб я голодранцям добро своє оддавала! — скипіла Дуська, як узвар у челюстях печі. Осього вже не буде!» — «Не оддаси, то заберуть, і здохнеш на голому полу, або і з хати геть виженуть, — вів своєї Коршак, і притихала Дуська. — Батько з маткою у голову мою трохи лею вклали, дак слухай. Слухатимешся — виживемо, не дамо по собі потоптатися, самі по інших, дурніших, топтатимемося. А тепер мусимо воза нашого сімейного на бідняцьку лінію круто повернуть, щоб нажите нами чужі очі менєй кололо. Але повернуть хитро й мудро, щоб у нову жисть вписатися і голодранцями не стать. Із голоду не здохнуть. Побіжиш, Дусько, до Громницького у сільраду і скажеш, що я застудився сильно, у президіях із начальниками районними засідаючи, бо ще не звиклий на керівних протягах. І що ти днів зо три будеш мене одігрівать та одпоювать, покуль я на ноги зіпнуся…»

Дак чистенно так йон і зробив, як у думках своїх намудрагелив. Як тольки за колгосп зайшлося, першим прибіг і записався. І ніхто його і пальцем не зачепив, ніякий буксир. Хати добренні і хліви як стояли, так і далєй стоять, а з інших — і куреники розтягли, розбурали.

А воронців своїх двох Коршак на пожежню забрав, якою годами завідував, хоч і безпартійний. Наче і в колективі коні, а йон же сам над ними хазяїн. Куди треба йому, туди і їде, що захоче, те й везе. І до самої війни так було.

І земелька коло хати за ним залишилася, мо' соток шістдесят, ще й лужок йон косив, до самої річки, ще попід Страхоліссям орав грядку чималу, бо з лісником Бурсимом вони горілочку попивали, та й у районі у нього свої руки скрізь.

Свиненят своїх йон ще до колгоспу спродав, позбував, Громницький йому бомагу виписав, хоч тади вже строго було. А почали люди ремствувать і пальцями на нього показувать — Коршак на індустріальні обліганки стольки гахнув, що усім і заціпило, у газетах його нахвалюють, начальники по голівці погладжують, а того ж ніхто й не каже, що — не з останнього, не з останнього…

І Дуська його — наче колгоспниця і не колгоспниця, ніхто її у поле ніколи не гнав, бо ж начальників районних, яких у Пакуль уповноважено, годує і поїть, і трохи сама під них не стелиться, а мо1 й було, люди усіляко балакали: Яків на пожежні, а вона занавіски на вікнах засмикує, мовляв, начальники у темряві відпочивать люблять…

Дак хай би уже жирів і пасся, як уміє таким лисачком прожить, не кожному сеє даровано, на сеє теж талант треба од роду мать. Але ж іншим людям продиху не давав, проклятущий, до тюряг і на той світ багатьох, ой багатьох спровадив!

А я так мечтаю собі, що без таких коршаків і сьої власті не було б і близько. Хіба ж самі великі начальники мужика за глитавку хапали і продихнуть не давали? Вони тольки правили, як дячок перед півчею, аби влад голоси тягла, а пісні страшкі, од яких і досюль у людей, старих і молодих, мороз по душах, отакі ж і виспівували. Я так щитаю, що кожен десятий у череді людській із інших дев'ятьох людяк кров і піт вичавлював, як олію, гвинтом державним. Бо не од Бога сяя десятинка череди людської, а — дєтва, послід диявольський. І так вона буде, сяя десятинка дітей Сатани, у нашій череді людяцькій завжди, яка б власть на наші голови не приходила, і завжди вони, хижаки за єством своїм, кровину нашу смоктатимуть, бо вушлі од роду, а ми — дурники покірні, жертва, і тольки. Сеє все не нами придумано, так воно од початку світу ведеться. А мо', я що не теє язиком своїм ляпнув, то звиняйте мені, темнякові…

І три дні не з'являвся на вулиці Коршак, та й у дворі не мельтешив. Хіба до нужника в городі пробіжить, закутавшись щільно. Але в хатах робив він по-чорному, не знаючи спочинку, у сон на кілька годин падаючи, як в ополонку. Давно уже в прихалупці, на задвірках, лежали дошки, обрізані, постругані, для стелі над коморою, що над нею досі гола стріха висіла, батько не встиг настелити. І згорнув Яків солом'яну труху на горищі, в якій од пізньої осені і до Різдва яблука вилежувалися, над світлицею, спальнею та кухнею, віником горище вимів. І тягав він із комори по драбині стрімкій мішки із збіжжям, тихцем купленим восени у навколишніх селах, щоб навесні дорожче втричі продать. І висипав зерно на горищі, розгортаючи, як на черені перед помолом. А зверху стелив він на брусся стін та перекладини дошки, стелив щільно, замазував глиною, щоб порохня між них не сипалася. А як підсихала трохи глина, солом'яною трухою другу стелю засипав, аби все виглядало, як і раніше, аби нічиїх очей друга стеля не намуляла, якщо, на біду, трапляться чужі очі. І жили вони три дні як в облозі, із ворітьми та хвірткою на засувах навіть серед білого дня. Коли ж хто стукався, казала Дуська, що в Якова її якась заразна чихалка і заходити до них не можна. І залишили вони в коморі зерна стільки, що й дно засіків світилося, а все інше між двох стель, над хатами сховали. І лягли вони на третю ніч під ранок, і відсипалися довго, аж худоба ревіти почала, бо витомлені були роботою великою. А уранці сказав Коршак до дружини, задоволений із себе дуже: «Позатягай на горище усіляке начиння хатнє, старе, мотлох різний. Щоб ні в кого, хто туди загляне, і думки дурної про другу стелю не з'явилося. Тепер будемо із хлібом на декілька літ, що б не случилося. Хіба що уже хату розбурять чи спалять, але до такого із нами не дійде». І гляділа Дуська на чоловіка свого лагідними очима, дивуючись мудрості та передбачливості його. А Коршак світився в очах її, наче сонях у сонці: «Я ж згадаю теперечки, що я — активіст, сількор і друга людина в селі, заступник голови, порядком займуся, хтось же мусить лад давати людям дурним, не тямущим політичного моменту…» А була неділя. І зачинився Коршак у світлиці, і аж до вечора, наслинюючи хімічного олівця, папір до властей складав. А назвав він того папера так: «Неблагодійні, соціальне небезпечні елементи села Пакуля, куркулі, підкуркульники та інші злісні вороги радянського ладу». І першим вписав він до того списку Кузьму Терпила, що вітряка вибудував на Круковій горі і тепер мельникував. Хоч і не числився рід Семирозумів ніколи серед багатіїв сільських, але розумаку великого Кузьма із себе вдавав, до жодної із властей ніколи не тулився, а Якова мав за ніщо, одвертався презирливо, коли стежки їхні перехрещувалися. І Уляна Несторка, матір Кузьми, із себе всезнайку корчила, а як переполовинили позаторік за одну нічку темну Дахновцевих курей, ворожити на злодія відмовилася: «Не останнє, Якове, у тебе забрали…» І весь рід Семирозумів підозрілий дуже, високо себе несуть. І написав Коршак біля прізвища Кузьми Терпила: «Політичне не визначився, власник млина, меле хліб куркульському елементу». А другим він вписав Данила Нечая, бо велику обиду носив у собі на організатора і голову пакульської кооперації. Ще як ходили по дворах, збираючи коштовності на індустріалізацію, приглянувся Коршакові ланцюжок золотий, із медальйоном, знайдений ним у скрині Отанашки, панської підстелюхи, трав'янки сільської. І сунув він його непомітно до кишені, аби перед Дуською своєю піднестися. А Данило з порога хати помітив, примусив його, як хлопчика, з кишені дістать той медальйон на золотому ланцюжку і до списку реквізованих коштовностей внести. І написав Яків біля прізвища Данила Нечая: «Приятелював із українським буржуазним націоналістом Гриневичем, нині покараним, брав активну участь у виставах «Просвіти», зрісся із куркульством». А третім уписав Коршак помічника пакульського фінінспектора Степана Вербила, бо той не прислухався до вказівок Михаля Громницького щодо звільнення господарства Якова Дахновця від податків як бідняцького, а постійно чіплявся до нього, вносячи до списків. І вималював Коршак біля прізвища Степана Вербила: «Бойкотував рішуче проведення самообкладання, не припинив випадів супроти товариша Сталіна злісного троцькіста Жили, ліквідованого каральними органами». Бо Вербило і справді був на п'янці у пожежні, коли Левко Жила розпинався за Троцького, але промовчав і чарку з Левком пив. Відтак вписував Коршак багатшеньких, аби не подумали угорі, що він щось проти згаданих першими має особисте, і бідніших, але чіпких, хто не поспішив хліб за державними цінами здати, і тих, що до революції бідняками з бідняків були, а потім, землю одержавши від радянської влади, вуха підняли, обжилися. І розростався список неблагонадійних. Ближче до вечора було уже в ньому кілька десятків прізвищ, але сутеніло і папір закінчувався, а сільрада в неділю зачинена і не було де паперу узять. І підписався Коршак унизу останньої сторінки: СІЛЬКОР ЯКІВ ДАХНОВЕЦЬ. Підписався, жалкуючи, що не усіх вписав, кого хотів. Але утішив себе, що це не останній список такий, війна з класовими ворогами розгоряється і триватиме довго, до повної перемоги соціалізму та комунізму, а може, і далі. І гукнув через причинені двері до Дуськи в кухні, аби і обідати, і вечеряти разом подавала.

У якім годі сеє було, уже і не згадаю, течія часу односить нас усе далєй і далєй, і все, що тади переживалося, ледь мріє на обрії життя. Знаю, що колгоспи толі.кн починалися, бо. уже як стали колгоспи, Громницький, трохи родак наш, мене обліковцем утулив і я до самої війни пробігала по полях із двохметрівкою, схожою на циркуль. А тади я посильною при сільській Раді робила. Дак якось що не було Михаля Громницького у селі, на військову перепідготовку його забрали. А в сільраді Яків Дахновець, його заступник позаштатний, крутився, хоч йому грошей у сільраді і не платили, а платили на пожежні, але йон старався од ретивості своєї великої, щоб показать, який правильний до радянської влади. Коли ж се приїжджає дільничний міліціонер Галан, а з ним ще двоє хлопців у формі. А Коршак їх уже піджидав, заранєй договорилися. Зачинилися вони у кімнаті голови, і сільрадівський секретар Андрій Говоруха з ними. А я під дверима кабінету, на дерев'яній, вичовганій задами лаві сиджу. Що вже вони там балакали, я не дослухалася, не моє воно діло, та й тихо говорили, тольки язики крізь двері шелестять. Коли ж виходять вони і, чую, Говоруха перепитує у Коршака непевним голоском: «А чи ж не буде в цьому. Якове Оверковичу, іскривлєнія лінії партії?» — «Якщо трошки і з'їдемо з лінії, у районі подивляться на сеє крозь пальці, бо потрібна вчасна сигналізація і бойова ініціатива з місць супроти глитаїв і їхніх поплічників. Копію списку я уже одвіз куди слід, і там схвалили». — «Лінія держави і партії — одна, була і буде: хто не здає хліба пролетаріату, того долущувать!» — підтакнув Коршакові Галан. І розгорнув йон папери, які у руці тримав, і став з них прізвища секретареві начитувать, кому виписать повідомлення, щоб негайно до сільради ішли. А я молодьонка була, метка на око, тепер і двоє окулярів напну на себе, а писемце од онуки ледь розбираю, дак я дивлюся повз Галанове плече в папери, чи там мого батька не названо. Бо йон олійницю і крупорушку тримав і люди до нас із усього Пакуля наїжджали. Але Коршак знав, що ми трохи родаки з Громницьким і голова нас не цурається, то не чіпав батька мого. А звався той список якось довго, зверху ж, над Коршаковими каракулями, було вималювано чітким Говорушиним почерком: «Капіталістичні елементи села Пакуля». Дак насовав мені секретар, мо', з десяток папірців: «Біжи, і кожен хай розпишеться, що повідомлений. А покуль бігатимеш, я ще навиписую». А тади ще ні лісапет, нічого сього не було, ноги ж я мала мов крила, побігла. Помню, що Кузьма Терпило у млині був, чого, думаю, я на тую Крукову гору попхаюся. І його жонка за Кузьму розписалася. Дак Терпило прийшов, коли сеє все закінчувалося, але і його приплели, бо у списку йон був. Данило Нечай до Мрина поїхав, якось що надовго, йон на учителя уже там навчався, хоч ще й робив у кооперації. Вербило — хворий, колодою лежав. А тим усім я у руки папірці тицяла, і вони розписувалися, а хто хрестики ставив, бо неграмотний Іде був. І далєй я бігла, до П'явок, Колумбетів, Тхориків, Канабасів, до усіх чисто, і до тих, що ледве кінці з кіпцями зводили і хліба не мали де узять, на хдібовикачку, багатенно їх було. Я геть натомилася, Пакуль — село величезне і тади було, куток з кутком через пагорби перегукувався.

А як стали приходити люди до сільської Ради, з кожним окремо розмовляли Галан і Коршак, у кабінеті голови, і крик стояв несусвітний, і мат-перемат — коромислом: тому стольки здать, тому стольки доздать, ліквідбаланс, самообкладання, займ індустріалізації, злочинний заможнокулацький елемент, злісний нездатчик, перекупщик, хлібний спекулянт, ешпорт, на виселки. принудроботи, селянська позика, буржуйський дух, куркульський терор, контрольні суми, вороги радвлади… Тади своя азбука була, своя мова, і слова такі колюченні усе. наче залізні, що страх і слухать, уже тії слова і позабувалися давно, тольки страх у душах наших і зостався, навіки в'ївся, як дим од курива. А перед сим викачок хліба у Пакулі уже багато було, ударні хлібозаготовчі кампанії — звалися, політика нажиму велася, ліквідкомісії по селу, як чума, не один раз прокотилися. Хто що міг, уже поздавали, а хто не міг, той одкуль візьме? Були, звісно, і такі, що трохи зерна переховували, кому хочеться тяжко нароблене за дармовицю оддавать. Уже й розкулачка починалася. Траплялися і перекупіцики, сеє теж було, восени дешевого хлібця у бідняків понабирали, думали, що навесні йон дорожче од золота буде, а тут — такеє. Дехто уже і в колгосп записався, хоч би той же Кузьма Терпило, і думав, що їх тепер ніхто не чіпатиме.

Дак кожного, хто опирався негайній хлібоздачі чи усіляким там податкам і займам, міліціонери з кімнати голови виводили і в старостів погріб, так йон здавна звався, ще як управа була, зачиняли. А там кам'яниця мурована і двері дубові, з гармати не прострелиш, залізними смугами перехрещені. І так майже усі, хто на принесених мною папірцях розписався, через чистилище головиної кімнати пройшли і в пекло старостового підвалу опустилися примусово. Уже вечоріть стало, коли сюю роботу закінчили. Коршак додому потеліпав, йому ж недалечко, приніс кусень сала, кулидку хліба, кислих огірків і самограй у високій, темній пляшці, як тепер пам'ятаю, з медаллю і вилитим зі скла написом: «Київський перший пивоваренний завод. Київ». А через що запам'ятала, бо я до того ніколи таких пляшок, ще контрреволюційних, не бачила в очі. Міліціонери слідом зайшли і кажуть до мене: «Іди, дєвко, на ґанкові посидь, за підвалом подивися, поки ми тут черв'яка заморимо». Ну, сіла я на приступці і дивлюся. А вже жінки і родаки підходили, чиїх мужиків міліціонери у погребі причинили. Стоять перед сільрадськими вікнами хмарою і галасують: «Ми уже й так голі, босі і вошей годуємо, а нас ще додушують, що сяя вдасть од нас хоче?!» Моє діло мельницьке, сказали сидіти і дивитися — сиджу і дивлюся мовчки. Коли бачу, а мурована пригребиця починає ворушитися. А се ті, кого причинили, розбирають зсередини цегляну кладку, і вже вона ристю ходить. Дак я спужалася. вбігла у сільраду і кричу: «Ворушиться!..» — «Що там ще ворушиться?» — скалиться до мене Галан, уже ж ковтнув трохи. «Мужики кладку розбирають!» Дак яни аж тади спохватилися. Повискакували на ґанок і давай над головами юрми із наганів пулять. А мужики з погреба уже вибралися, люду побільшало на майдані, і до ґанку підступають. В отарі — і вівця сміла. Міліціонери попужалися, що зброю одберуть, і сховалися до сільради, гака на двері накинули. Юрма ж на майдані, у сутінках, уже вишумовувала. А Кузьма Терпило, се вже йон підійшов, жонка сказала, на ґанок піднявся і, чуємо, гомонить: «Розходьтеся, добрі люди, не творіть твореників. бо усім нам хужей буде…» Йон завжди мирителем був. Аж тут хтось узяв та у вікно сільрадівське цеглиною і пошпурив, рама аж загула і шибки по підлозі скалками розсипалися. Тади вже міліціонери, з наказу Гадана, і стали пулять крізь вікно теє куди очі бачать. Дак у старого П'явку, що колися трохи Микиту Ступу у бочці не притопив, вцілили, але йон якось що оклигав, ще трохи понудився світом, а Кабаниху і до лікарні не довезли, померла на возі. Люди ж кинулися тікать хто куди. Нікому під кулі не кортить, а хочеться жить, яка вже тая жисть не єстяка. Дак я ніч у сільраді перетремтіла, бо Галан нікого не випускав, боявся в темряві дверей одчинить, вікна — і ті столами, як лядами, позатуляли. А уранні понаїжджало начальників мринських, як мух у Спасівку, кого тольки там не було. Галан і Коршак — в один голос: «Се був терористичний замах на сільський актив і радянську міліцію. А застрелили куркуля і молодицю з категорії підкуркульників — заслужено, у класовій боротьбі!» І на бойкот хлібозаготівель частиною пакульців указували. А голова райвику товариш Петелька, такий повненний дядько, колишній червоний партизан, йон у наших лісах партизанив і якось виступав у колбуді, розказував, дак сей — наоборот: «Сто перегини, без прокурора садити громадян у холодну ви не мали права, закон е закон, перевищили свої повноваження». Дак такеє закрутилося, що вже ми думали — Коршаку та Галану попаде за перегини і загибель людей. Громницького одкликали із військових зборів і щодня у район тягали. І се, мо', тижнів зо два так тривало, уже яни й напужалися, уже їм хоч сухарі суши та в далеку дорогу готуйся. Аж одного дня приїздить Громницький ранєй якось із району, се уже сіяти у полях почали, і раптом таким лисачком до Коршака, хоч учора уже й не дивився у його бік, списав був по усіх статтях. Дак дибиться йон раптом до Коршака і мовить: «Товариш Сталін на партійному пленумі у Москві розпорядилися давити куркуля, як гниду, не боятися надзвичайних заходів, організовувати хлібозаготівлі, а не пускати на самоплив. Так що ти, Якове Оверковичу, механіку класової боротьби розумієш правильно, правильніше, нежелі голова райвику. І сьогодні партактив рішив гнати Петельку за буржуазно-ліберальну політику стосовно куркуля, а ініціативу пакульської бідняцько-середняцької маси усім селам району поставили у приклад».

Отак воно було, я сама усьому свідок, бо коло начальників по роботі своїй крутилася. Дак се тольки квіточки, а ягідки потім почалися, коли розкулачка повним ходом пішла. Дак про теє луччей і не згадувать, аби серця собі не рвать. Та й нікому воно уже не треба, тепер молоді люди у телевізорі пеють і танцюють, танцюють і пеють, на гробах дідів і прадідів своїх стражденних, і нічого їм болєй не напоминай, і чуть не хочуть. Я не осуджую, бо такочки жисть придумана. І чим скоріше бистрінь часу усю тую кривавицю минущу у небуть однесе, і нас, пам'ятливих, із нею, тим весельше живим людякам житиметься на світі.

А може, Бог і був колися.

Як ще родався зо мною братеник мій Миколай Дахновець, розказував йон мені, Якову Дахновцю, за чаркою доброю, що більшовики у городі Москві судили Бога привселюдно, судом відкритим, і їх ні вожді у залі були. І засудили дідугана на сто літ примусовки, і десь йон тачки тягає, на Біломорці, чи Турксибі, чи Магнітні, якщо не пропав досюль, не вистиг ноги, хоч і Бог, од тюремної баланди.

А без Господаря янгольство небесне і всі оті божки-апостоли, всі оті Семирозуми, що їх дурні людяки навигадували, розбрелися по світах, як череда без пастуха, а мо', і в сплячку залягли, щоб сеє все перечекать.

Дак, мо', так і луччей для Бога і свити Його. Колися котрийсь із янголів чи апостолів нову Біблію писарям надиктує і усе виправдає, що у сії годки на Землі творилося, бо Йон тади не господарював, не галіфетив над людьми, бо осуджений був більшовиками безбожними і кару на будовах соціалізму відбував.

А інак лежав би собі на небесах, на пуховиках із білих хмар, на землю униз дивився і плакав слізьми безсилими, що твореники його, людяки, у Краї, Ним благословенному річками, травами, солов'ями, одне одного голодом морять, одне в одного шматок останній виривають, щоб хоч і здохнути під тином, але на деньок пізніше, анєй синок рідний, сестра чи жонка кохана, якій присягався перед Богом на вічну любов і пошану. Або й рідному синкові чи дочечці матчиною рукою, яка ще учора так їх голубила та пестила, голівку одкарнать, тільце сокирою на порозі порубать, на шмаття криваве, у чугуна скласти і варити в печі, чутливими од голодухи ніздрями солодкий дух смажені ловлячи.

У тую, голодну, весну, покуль такеє творилося, я свого дитяти далєй двору не пускав. Якось вертаю із пожежні, після нічного чергування, нема дочки, ні в хаті, ні у дворі. «Де наша Люська?» — запитую у жонки. «Послала я на леваду щавлю нарвать, борщика зварю, дак щось довго і нема», — відповідає. Кинувся я на леваду, через себе перекидаюся, біжу. Нема дочки на леваді. А поруч, за лозняком, у ярку, садиба Марфи Срулихи. А нам у сільраду уже сигналили, що вона дєтву приблудну, яка до причалу пакульського із лісних сіл та хуторів бреде, голодна, до хати своєї принаджує і тая дєтва десь дівається, наче крозь землю провалюється. Я через лози до Марфи, аж чую: у погребі дитя кигиче, а двері — на защібці знадвору. Я двері погріба рвонув — моя Люська на дощатих сходинках од плачу заходиться. А її Марфа покликала з левади, щоб наче капусточки із льоху для неї дістала, бо сама уже не здужає, та й причинила. А на призьбі — сокира лежала. Я за сокиру — і в хату, зарубаю, думаю, гадюку, так вона мене дістала Люською моєю. Дак Марфа у віконце побачила і в піч од мене сховалася. І тольки блимає із челюстей голодними очима. А піч аж пашіє, натоплена. Се ж для смажені із моєї дочки — топила. Дак я заслонкою піч затулив і заклав йомкою, між пічурок припічка, щоб повік не одтулила. І — з хати. Там вона, Срулиха, і спеклася. Назавтра кажу хлопцям, що за пайку хліба мертвяків по селу збирали, як гриби в лісі: «Заїдьте у яр, заберіть Марфу Срулиху із печі її, на скотомогильник одтарабаньте…» Як діставали гробарі Марфу з печі, три голівки, дитячі, обгризені, викотилися…

Дак я до того веду, що нема в людині ніякої подоби Божої, як нас попи дурили і всілякі несвідомі елементи досюль думають. На інший копил вона, людяка, зроблена. Покуль сита людяка, ще щось у мечтах і химерах божеське, мо', і ворушиться. А їсти тижняку не дай — уже за звіриними законами живе, і болєй ніякими. І правильно робить, бо тольки звірині закони правильні, за ними світ увесь живе. І товариш Бог у райському саду далєй од перших людяк, дурнуватих, дивився, коли забороняв їм плоди із дерева знання куштувать, бо теє все їм ні до чого. Бо кому судилося рогом землю орать, у поті та крові кусень хліба здобуваючи, тому не до ласощів закордонних, капіталістичних. Але не встеріг дерева райського товариш Бог, сторож із нього був нікудишній, а призначити хлопців-енкаведистів замість янголів безтілесних — не дотумкав. І зробилася Єва — першим «перукарем», тольки не колосочки вона зрізала, а плоди з дерева добра і зла. За що й загриміла з усім своїм Семеном майбутнім у земну сибір — навік, без права переписки… А якби встеріг товариш Бог теє дерево, не було б стольки порохняви із слів, нікому не потрібних.

Бо нема ані добра, ані зла, а є тольки жисть. Нема — і не треба.

Мій дід Пантелій сильно грамотяка був — Біблію на покуті тримав і мені з неї начитував, коли я по коржики з маком до баби прибігав. Дак начитав йон якось із тої Біблії, що Сатана вище самого Бога хотів стати, вище зір небесних. Тольки ж Бог не дозволив йому сього зробити. А воно б і луччей було, якби Сатана над людьми земними головував і правував ними. А Бог хай би вилежувався собі, як лежень на горищі хати, на хмарах білих і славослівні співи своїх янголів слухав.

Болєй толку було б на землі.

Уночі одвів Семен корову у плавні, а вранці приїхала бригада двадцятитисячників на хутір, усе їхнє колективізувала за нездачу експортного податку, а господарям наказала іти з двору куди очі бачать. І залишилося у Семена й Катерини з нажитого ними лише те. що на них було, та ще корова, схована у плавнях. Стояли вони віддаля, дивлячись, як їхнє добро на підводи вантажать, а з даху зривають бляху, аби дім їхній перенести на колгоспне дворище, щоб і сліду від хутора в степу не залишилося. Дивилися і плакали, бо все тут було їхніми кривавими мозолями набуте, з неба ніщо не впало. І уперше пораділа Катерина, що Бог не дав їм діток, хоч досі, скільки й жила із Семеном, за дітьми горювала гірко. Бо що б вони нині з дітьми робили, куди притулилися у цьому світі божевільному?

«Ще, Катерино, оділлються їм сльози наші!» — видихнув Семен і пішов у степ, а вона — слідком, наче тінь. І кружеляли вони по степу до вечора, щоб ніхто не вистежив, а як стало сутеніти, подалися у беріг Дніпра, де корова. А в плавнях мав Семен куреня, із снопків очерету складеного, полюбляв він рибу половити, коли хвилина випадала. Чекмінь його вовняний лежав у курені, верша, вудка, солдатський казанок і гороху рукавчик. Подоїла Катерина корову в казанок, і пили вони пінистий сиродій, біля куреня сидячи, на Семеновім чекмені, наче вершки місячної ночі спивали. А місяць-повня висів над Дніпром, над плавнями, над степом, схожий на діжу, в якій тісто підійшло і через краї перевалюється, низько висів, здається, можна рукою дістати. І не видко було на Місяці ані бригад буксирних, ані уповноважених по хлібозаготівлі, ані інспекторів міліцейських, ані хлопців у шкірянках, депеушників, нікого не видко було, самі темні брови гір та бліді щоки долин. І казала Катерина жалібно: «Якщо уже нема нам місця на Землі, хай би долоня Божа перенесла нас на Місяць, тамочки ми б знову городець скопали, засіяли, зліпили б якогось куреника та й жили-поживали б, нікому не заважаючи…» А Семен мовчав, наче й не до нього говорила Катерина, думу свою тяжку думав. Уже як спати вклалися, на очереті, в курені, чекменем укрившись, озвався неждано: «Тут нам, жонко, не відсидітися, не на день сеє все і не на год. Та й доброхоти підкажуть властям, де мій курінь, знайдуть і обох у гості до білих ведмедів відправлять, а мене ще, може, і далі, на той світ, службу у батька Махна пригадавши. Потеліпаємо з тобою на твою батьківщину, може, там, серед люду, мені чужого, я загублюся для депеушників, а тебе — братеник твій не дасть в обиду, захистить і підтримає». — «Якби тольки Яків так не захистив і підтримав, що й цей куреник в очеретах раєм видасться…» — подумала Катерина, але Семенові нічого не сказала. Ще згадався їй, коли уже засинала, брат Миколай, той би, може, і зумів захистити і її, і Семена, коло начальників великих він, але уже ось скільки років не родається Миколай, вістки про себе не подає, наче й нема його на світі. Не винуватила Катерина Миколая, а лише жаліла його, бо тепер такі часи настали, що кожен виживає як може, як совість його дозволяє, брат на брата зуби гострить, аби перед владою вислужитися, під ножа державного не втрапити.

Удосвіта поплелися вони вздовж Дніпра, назустріч воді, і брели, поки попереду село не забовваніло. Тоді знову у плавнях сховалися, і Катерина корову доїла, а Семен — рибу піддурював. А як стемніло, рушили вони знову, щоб село обминути, поки ніч. Відтоді ішли ночами, а удень відсипалися в очеретах. А як скінчилися плавні і поряснішало сіл та містечок, на русло ріки нанизаних, звернули вони у степ і довго брели степами, ховаючись на день у видолках, де ще стояла, з весни, прибутна вода. І бачили вони у степах села, в яких голодуха людей геть виморила, і чорні прапори над ними майоріли. І бачили вони здалеку людей, які з останніх сил до Дніпра повзли, в надії порятуватися біля ріки, і вмирали під сонцем палючим, і птахи степові їм очі випивали, а звірі та пси розпухлі тіла терзали. Але нічим вони допомогти їм не могли, бо вже самі ледве ногами теліпали, скупим молоком, яке витомлена мандрівкою корова ще давала, рятуючись. Відтак зітерлися копита корови геть, самими культяпками ступала вона по сухій землі степовій, кривавий слід стелячи, і ревіла страшно. І зійшли вони в лісистий байрак, і там Семен корову зарізав, а Катерина віддаля стояла, слізьми умиваючись, бо душу за корівкою ронила, з телятка вирощувала її тяжко. І не виходили вони кілька день із того байраку, одїдаючись і спочиваючи, щоб на силу здобутися далі брести. А Семен шматки м'яса у диму в'ялив, аби в дорогу довгу ще узять. І казав Семен: «Треба нам, жонко, на пароплав чи баржу якусь утулитися, бо не перебредемо ми, хоч і з цим запасом, через голодну Україну, або уб'ють нас десь у полі такі ж нещасні, або самі попухнемо і де-небудь у канаві здохнемо, не буде кому і кісток наших закопать…»

А було трохи грошей у Семена, щоб за білети на пароплав заплатити. І повернули вони знову до Дніпра, і прийшли до причалу поблизу містечка на білих крейдяних кручах. У березі, попід кручами білими люди зі степу покотом лежали, наче колоди, прибутною водою викинуті. Живі лежали поруч мертвих, і мухи над ними літали хмарами. Але не брали людей на пароплави, такий наказ був од начальників високих, а брали лише тих, у кого документ про дозвіл на поїздку був. А звідки документ у Семена з Катериною, пограбованих владою і з хати власної вигнаних? І думали вже, що й вони скоро в березі, під білими стягами круч ляжуть і не підведуться одного ранку. І солдати з похоронної команди кинуть їх, напівживих ще, у кузов полуторки і одвезуть у степ, у спільну могилу. Але стрівся Семенові знайомий, однополчанин, ще з миколаївської, з одного казана суп солдатський сьорбали, тепер він на баржі кочегарив, а баржа, вугіллям завантажена, мала пливти до самого Мрина. І умовив він капітана узяти Семена за помічника кочегара, а Катерина щоб їсти команді варила. І погодився капітан, бо дохляків навколо було багато, а таких, хто ще робити міг, мало. І молилася подумки Катерина, сходячи, слідом за Семеном, по хитких сходнях на баржу, дякувала Богові, що од видимої голодної смерті рятує їх.

І довго пливли вони угору по Дніпру, проминаючи міста і села, і скрізь, поблизу причалів, лежали в березі люди, опухлі від голоду, і не було їм ні від кого порятунку. А ночами теплими, травневими у лозах витьохкували солов'ї, аж лящало у вухах і серце завмирало, і зорі окасто сяяли з небес, а серед дня небеса були ніжні, як поле лляне у Краї Катерининім, коли зацвітає льон. І запитувала Катерина у Бога, бо вона вже давно говорила до Бога, як до батька рідного, коли дитиною ще була, через що Він милосердний до солов'їв, до трав на островах і луках вздовж ріки, до звичайнісінької лози на піщаних берегах, до усього живого, що розкошує під небом стиглої весни, і такий немилосердний до людей, Ним сотворених за подобою своєю. Але мовчав Бог до Катерини. Може, Він не хотів допомогти людям, грішним, або й не мав сили та змоги допомогти. Остання думка була страшна, не давала заснути уночі, бо, якби була вона правдивою, це означало б, що й Бог — не всесильний, не усе на землі од нього залежить. І Катерина відкидала її, виправдовуючи гнівливого Бога провинами людськими перед Ним. А коли ділилася думками своїми невтішними із чоловіком, Семен, який давно, ще з миколаївської війни, ні в що таке не вірив, відповідав похмуро: «А хто ж людей сотворив такими, якими вони є, якщо не Бог? Як хазяїнував я на обійсті своєму, на хуторі, я кожній скотині і рослині у полі лад давав. Бо я був — хазяїн. А в світі сьому нема хазяїна, нема голови, тому й коїться чортзна-що…»

І припливли вони удосвіта до Мрина, і зійшли на беріг: баржа довго розвантажуватиметься в порту і нікому вже на баржі не були вони потрібні. У місті, біля крамниць, стояли довжелезні черги за хлібом, і люди в чергах були зліші од звірів. А поруч, під стінами будинків, зіпали пухляки. Мертвих штабелями складали на підводи і везли за місто. Діти сиділи попід рундуками, простягаючи до перехожих бліді, прозорі ручки. Але горя навколо було стільки, що душа людська, переповнена ним, мертвіла і вже ні на що не відгукувалася. І пішли вони із Мрина, зачумленого, і брели через села Краю, а в селах те ж саме діялося, що й по усій Україні. І жалкували Катерина із Семеном, що так довго і тяжко добиралися, аби опинитися в такому ж пекельному світі. Але не було уже як і куди їм вертатися і підійшли вони надвечір до батьківщини Катери ниної, високим парканом огородженої. І постукалася Катерина у хвіртку, защебнуту з двору. Одчинила їм Дуська і, побачивши зовицю, запінилася злом одвертим: «Ми самі додихаємо, а тут ще й нахлібників нечиста сила принесла!..» Але не видко було по ній, щоб додихала. Корова із повним вим'ям ремиґала у дворі, і свиненя у хліві повискувало. А вже спішив од хати сам Яків, брат Катерини, намагаючись усміхатися про людське око: «Не гомони такого, жонко, сестричка моя родна із зятем поріг переступили, раз на скольки годочків…» Коло ґанку міліціонер, поставивши ноги на приступку, натирав суконкою хромовики і прислухався до розмови у дворі.

Але до хати не запрошував Яків гостей далеких: «У мене начальників повна хата, не переводяться, ваші звиняйте, їм ні до чого. А перебудете, скольки вам треба, на сіні у стайні колишній, теперечки не зима». Коли ж подоїла Дуська корову, приніс він їм у хлівець кухоль молока і два окрайчики черствого хліба: «Чим багаті, тим і раді, родаки мої дорогі, останнім ділимося, заморіть черв'ячка…» І слухав Яків мовчки, сидячи на порозі хлівця. у сутінках бузкових, як жаліється Семен на теперішню владу, що червоною мітлою усе у них вимела, до зернини, до лахманини останньої, і все нажите ними у праці тяжкій — одібрала, із рідного дому їх викинувши. І як плаче Катерина над бідуваннями людськими: «Пройшли і пропливли ми через усеньку Україну, і скрозь людяки, як мухи, од голоду пухнуть та мруть…» А ще запитував Семен, чи може він десь у цих місцях до роботи притулитися, хоч і в колгосп чи радгосп який, без бомажки, бо — розкуркулений і усіх прав позбавлений. Але нічого не обіцяв йому Коршак, бо тепер усюди — строгість велика, людям учорашнього дня нещадна війна проголошена. Уже до хати ідучи, мовив до родичів: «Начальники знають що роблять, на те вони й начальники, якось воно буде, радянська власть нікого не дасть в обиду, хто за неї — горою…»

А в спальні Дуська сичала, як змія, на родаків його, голодранців голодних, що хочуть на плечі їм сісти, останній шматок хліба од дитини їхньої одібрать. Шматок був не останній, бо й колгосп їм щотижня виписував, на начальників, уповноважених з району та області, що в хаті Дахновців не переводилися, та й запасеного зерна він міг завжди дістати з горища, з-поміж подвійної стелі, змолоти на жорнах і — жить, поки багато пакульців їло листя з дерев, траву узбіч вулиць видзьобувало і вмирало під тинами. Навпаки, ще й вимінювала Дуська у голодних за пару картоплин чи окраєць хліба — то скатертину ткану, то якусь одежину, то намисто коралове чи персня золотого. Голодна людина усе віддасть, аби ще один день позіпати і на світ подивитись, хоч знає, що цим не порятується і завтра все одно здохне. Так світ влаштовано, що мудріші, передбачливіші, хитріші — виживають і множаться, віялка життя людську масу перелопачує, одбираючи живучіших, кращеньких, а усіх інших — у полову, у послід, у смерть. І це — справедливо, бо — в природі речей. Не про кусень хліба, що його з'їдять родаки-блукальці, думав Коршак, одвернувшись до стіни і сховавши голову під подушку, бо вже у вухах кололо од злою сичання Дуськи, а думав про момент політичний, про партійну лінію на повне винищення куркуля. Уже запитував у нього Галан. дільничний інспектор, вкладаючись у світлиці на м'яку, розпушену Дуською перину: «Що то за зайди, Якове, до тебе прибилися, звідки вони?» Галана теж можна зрозуміти: головою відповідає він перед вищими властями за кожного чужака, що на кущі його з'являється. Людина — не голка, рано чи пізно, а відкриється, що Яків Дахновець розкуркуленого родича пригрів у себе, переховував, та ще й махновця колишнього. І візьмуть його, Якова, за штани, і усі його недавні заслуги котові під хвіст будуть.

І ледь у вікні засіріло, подався Коршак через город, щоб хвірткою не грюкать, на пожежню, осідлав жеребця і поскакав до Мрина. Знав-бо, що контора біля Красного мосту ніколи не спить, цілодобово відчинена для отаких, як він, відданих державі робітників та селян і її охоронцям — мужнім чекістам. Ще місто дрімало, останні сни, тривожні, бо час такий — тривожний, вирішальний, час нещадної класової боротьби, додивлялося, а він уже коло двору райвідділу ДПУ жеребця прив'язував. Прийняв раннього відвідувача черговий по відділу Шльома, пакульський сам. Він ще рундук на причалі мав, підторговував, як і батько Дахновця. А потім червоні Шльому мобілізували, відтоді притулився він коло нової влади, у начальники вибився. А вовчарі його жінку Сару на вербі розіп'яли, дворище спалили, дітей Шльоминих Свменова Христя порятувала. І не хотілося Коршакові перед Шльомою сповідуватися, бо хто зна ще, що то за Шльома, хоч і в органах. Розказував Громницький Якову, за чаркою, що Шльома у двадцять дев'ятому році Христю з її дітьми порятував, переступивши через класову ненависть: відпустив з поїзда, що розкуркулених віз, у мертві записавши. Так було чи ні, колись власті розберуться, ще й на таких хитких шльом час прийде, але поки що — Шльомине зверху. І розказував Коршак про Семена, сестриного чоловіка, усе, що від Катерини і самого Семена знав. А Шльома записував, відтак дав Якову унизу розписатися. І відпустив Шльома Дахновця, пообіцявши, що органи сьогодні ж розберуться, але руки на прощання не подав і були його очі, чорні, єврейські, під сивіючими уже. густими бровами — смутні.

І повернувся Коршак до Пакуля того ж ранку, і снідав, на кухні, разом Із сестрою та чоловіком її, І ніхто, навіть Дуська, не знав, що він встиг у Мрині побувать. Увечері, уже стемніло, уже Семен із Катериною у закутку хлівця на сіні спати вклалися, і Дуська, дочку приспавши, у спальні зачинилася, Яків на ґанку сидів, гостей піджидав. І не забарилися гості. Тихими тінями ковзнуло з городу трос депеушників у формі, і дільничний Галан, у цивільному, з ними. «Чужі є в домі?!» — строю запитав інспектор міліції тренованим голосом». — «А що, а що, товаришу начальник?..» — вдавав із себе розгубленого сільського дядька Коршак. «А те, громадянине Дахновцю. що проводиться нічна перевірка на предмет виявлення елементу…» — підігрував Галан. як на виставі у сільському клубі. «Чужих нема, нема, дорогенькі, тольки сестра з чоловіком, із Таврії вони приїхали, гостюють…» — заспішив Яків, киваючи Таланові на хлівець, але Галан і без нього знав. Миттю стали гості по обидва боки дверей, а вже Семен, голоси почувши, на поріг хліва ступив. «Хто такий?! Документи!..» А які у нього документи? І зв'язали Семенові руки за спиною, до сільради повели, а Катерини — не чіпали. Але й вона потеліпала слідом, тільки й сказавши Якову на прощання: «Будь ти, юда поганий, проклятий навік, бо ніхто, окрім тебе, туточки про Семена мого не знав, се ти усе зробив, за шкуру свою злякавшись! І нога моя відтепер не переступить порога твого, бо не братеник ти мені, а хужей ворога лютого, луччей я під тином із голод} здохну…» — «І здихай, як такая розумака!» — відповів Коршак і хвіртку на гак залізний защебнув за нею. Тихо було в селі, і пес не обізветься. Псів і котів сільські комсомольці з дрібнокаліберок перестріляли та у район одвезли ще у тридцять другому році, а хто і сховав свого песика у погріб, то досі, із голодухи, з'їв його. Лише солов'ї витьохкували на левадах, грізного політичного моменту не розуміючи. І вклався Яків спати на сіні у хлівці, ще теплому од тіл родичів його, і спав безтурботно, із почуттям виконаного громадянського обов'язку.

А тади уже машина, вантажівка, з ДПУ, по селах ночами снувала і отаких, як Семен, пов'язаними у кузов кидали та до мринського допру везли, під охороною хлопців із ліворверами.

Дак Семена повезли, а Катерина слідком, серед ночі, попішкувала.

І просиділа яна болєй тижня під стіною тюрми мринської. Був хрестик у неї золотий, на золотому ланцюжкові, од матері, і перстеньок золотий був на пальці, од Семена, як побралися, дак вона усе теє у торгсин здала, за кулидочку хліба і трохи якихось там харчів. Але не приймали у неї передач для Семена. Далєй добилася вона до слідчого, а слідчий їй і каже: «Якщо хочеш, молодице, живою лишитися, ні в які двері більше не стукайся, а іди куди очі бачать, і подалі, бо уже твого чоловіка нема у нас, відправлено його далеко, без права переписки, бо він — контрреволюціонер здавна і ворог відвертий радянської влади». А його нікуди далеко і не відправляли, а вивезли у ліс коло Крутьків і тамочки розстріляли, прикопавши в яру, разом з багатьма такими, як він, нещасними. Дак сеє усе уже пізніше, у шістдесяті годки, одкрилося, як стала Катерина добиватися, бо дозволили. А тади вона через крутьківський ліс брела, мов сновида, і не знала, що поблизу тіло чоловіка її у братській могилі лежить.

Дак і не йшла яна через крутьківський ліс, бо серце, може б, і здригнулося, як той страшний яр проминала. Се я точно з вуст Катерини знаю, бо ми дівували разом і потім родалися, докуль і жива була. А як сказали їй, що вже нема Семена у допрі мринському, і ніде нема, пішла Катерина з міста куди очі бачать, через луги та ліси, дороги не шукаючи, обминула хутір Козачий, і до Русалчиного озера ноги її принесли. А брела вона ближчей до могил родних, щоб коло матері з батьком та дитинки її, що світом не помилувалася, прикопав хто, як голодною смертю помре. Хоч і було ще у неї у вузлику харчів трохи, які виміняла на хрестик натільний золотий і перстеньок обручальний у торгсині, але жить уже їй не хотілося, бо не було для кого жить. Дак добрела вона до Русалчиного озера і побачила край лісу хату лісника, і город, бур'янами зарослий, коло хати, і колодязний журавель у дворі. А її спрага мучила. Біля двору попелище вона побачила, могилкою попіл згорнено, а на тій могилці — хрестик із гілок, сухим очеретом зв'язаних. І ступила Катерина на дворище, але не було видко навколо ані душі живої, двері розчинено навстіж, і ніхто не відгукнувся на поклик її. Дак сіла вона на призьбі, щоб спочить і далєй хилитатися, коли се чує — наче хтось стогне за вуглом хати. Глядь, аж там, на сонейку, ночви дерев'яні, а в ночвах хлоп'я лежить, геть опухле, і мухи його обліпили. Зігнала Катерина мух, а хлоп я очі розплющило І шепоче: «Так дооре, мамунечко, на сонейку помирать…» А се Василько був, Василь Васильович, що й досі, од самої війни, тамочки лісникує. Дак се йон уже сам, як трохи оклигав. Катерині розповів. Батька їхнього органи ще ранєй забрали, зв'язки з лісовиками, що хати, звісно, лісникової не обминали, пригадавши. Буксирна бригада геть усе у них вичистила, самі вугли хати залишивши. Як почалася голодна весна, матка першою померла. Дак матку ще люди з хутора Козачого похоронили. А далєй не стало і на хуторі кому хоронити, люди брели світ за очі і помирали в лісах. А дві сестрички Васильчині, маленькі, пригорнувшись одна до одної на холодній печі, в одну ніч Богові душі оддали. Копать могилу Василько сили не мав, а пригріб тіла сестричок там, де мати попіл із печі висипала, і хрестика із гілок у тую могилку встромив. Далєй ліг у ночви, на сонейку, і став смерті дожидатися. «Як побачила я сеє все, — розказувала мені, плачучи, через багато вже літ Катерина, — як почула, що дитятко мамочкою мене назвало, наче душа мені в тіло повернулася, бо до того уже й душі не було. Уже мені жити захотілося, аби хоч хлоп'я теє порятувать, бо порятувать увесь світ, що гине, людина безсила. Назбирала я трісочок, закип'ятила у горняткові водички, у кип'яткові жменьку борошенця розвела, що я у торгсині на золотого хрестика і перстенька виміняла для Семена, але не прийняли у мене передачі. Напоїла я хлоп'я затирашкою тою. ночви у тінь перетягла, яно і заснуло, бідне. Далєй давай я по узліссю зіллячко збирать, а мене матка покійна трохи навчала, зіллячко варить та дитятко моє одпоювать, хоч і сама голодна тинялася, мов напівсонна. Але мені уже жити сильно хотілося, для Василька свого, бо я ж досіль діток не мала, лиха доля зав'язала мені вузлом. То як стала я в Чортовому болоті жаб ловить, а коли й рибину яку в Русалчиному озері піддурю, бачила, як сеє Семен робив, голими руками, попід верболозами, та кропиви, та листячка у чугунці наварганю, — уже ми з моїм синочком не на часник дихаємо, уже про живе думаємо. І жили ми з ним тую весну і початок літечка — як на острові, у тій хатці край лісу. А се уже літечко достигло, уже сяка-така ягода зачервоніла, уже нам легшей. Уночі притиснеться до мене Василько, а йому тади годочків сім було, тольки ж худе, як скіпка, засопе під вухом, ніч не сплю, слухаю теє сопіннячко, душею відживаю. Бо ж добре мені за Семеном жилося, хоч і трудно, робили як кляті, тольки ж материнських радостей я не зазнала, а тут — таке щастячко. Але ж на самих жабах, зелені та жолудях вічно не житимеш, і зима попереду. Дак я не сплю коло дитяти свого і думку, як нитку, усю ніч сную, що його далєй робить, як виживать. А до людей, у хутір Козачий чи село Волицю, я боялася іти. одлюднилася геть. Коли ж се одного дня заходить у двір мужчина в плащі брезентовому, берданка через плече. Я було спужалася, а йон: «Ви хто будете?» Я мовчу, а Василько до мене припав і каже: «Се мамця моя…» — «А я — лісником назначений, у мене туточки попід лісом — грядки з молодняком, а полоти нема кому, бо людей за сії місяці осипалося з дерева життя, як листя у спеку. Дак ви сії грядки політь, а восени для лісництва жолуді збиратимете, а я буду трохи платить, то й проживете легшей». Се вже ми трохи розговорилися. Дак першого дня як стала я тії грядки полоть, не нагнуся, сапки не потягну, кров налягає на голову, і ввижається мені, наче Семен іде попід лісом і корівку, яку ми зарізали давно, за собою на поводі веде або матка моя, покійна давно, з лісу виходить і руки до мене простягає. А далєй — легшей стало, лісник клуночок жита приніс, почала я в ступі теє житечко товкти і кулешики варить, почали ми дички у лісі збирать, сушить, і я узварчик варила. І так ми вижили з Васильком, Василько коло мене, я — коло Василька. Вік сплив, як вода, але недаремно я світом нудила, а синка виростила, оженила, і тепер навколо мене онучат як квіточок».

Отакеє мені було Катерина Дахновець, сестра Якова Коршака, розказує, а я слухаю та плачу од горя і радості, усе пережите згадуючи. А до братеника свого, ще як і живий був, яна і словом болєй не обізвалася, і ногою у двір його не ступила. А тепер уже й Катерини нема на світі, на кладовищі хутора Козачого, під березами білими, похоронена вона, і хрест над нею дубовий, різьблений. А мені нема з ким і родатися, та й ноги уже не носять — далеко у гості ходити, уже й для мене стелеться дорога остання — у земельку сиру, уже мене десь на небі Катерина виглядає, ото уже набалакаємося…

Дак замолоду і я галіфетив: хочеш жити — мусиш крутитися. А як було прожить, коли на печі повно дєтви, а жисть так повернулася, що ситий тольки той, хто зверху плаває. Та й душу, не тольки сідницю, галіфе гріє: то усе було «Воша! Воша!», по-вуличному, а став секретарювать у сільській раді, під Громницьким, уже я — Андрій Іванович… Але ні у що сеє. партєйне, я сильно не вдавався, знав тольки — бомаги писать. А якби не притулився до властей, дєтва моя вимерла б, як у других, а так — вижила, вивчилася, у люди вийшла і — ні гадки, хвости волам не крутить. Се тепер у радійо: голодомор, голодомор, хвеєрверки в столиці, пам'ятники ставляють. Але ж не для усіх йон і був, голодомор. Було, навесні тридцять третього рука моя стомиться писать, мозолі на пальцях од ручки, стольки люду пакульського за день із дерева життя осипалося. Бо треба ж було за кожного мертвяка, на могилки одвезеного, гробарям по куснику хлібця видавать, як казав тавариш Сталін, облік — основа соціалізму. А може, і не Сталін сеє казав, може, хтось інший із вождів наших тогочасних, уже моя голова — як решето стала. А вищенькі, сельські галіфетчики, гуляють та п'ють, п'ють та гуляють, для них голоду нема. Болєй, правда, по закутках, щоб далі од очей людяцьких, голодних, то на колгоспній пасіці, там сторожка була, то на Варяговім острові, на усю ніч човнами плавали, то на колгоспній птахофермі, нею жонка Бомби тади завідувала. А одежі було — усякої, і закусону, що твоя душа бажає, не оприходуваного, од розкуркулених понатягували. Я коло них. вищеньких, наче за прислугу був: се ж сам Громницький, Коршак, Бомба, Галан, голови колгоспів та їхні комірники, а колгоспів у Пакулі тади аж три було, з району на дармовицю понаїжджає уповноважених усіляких та шефів. І за розважальника я у них був: віника до сідниці притулю і витанцьовую навколо застілля, як мавпа, а вони сп'яну — регочуться. Мені і у війну сюю потрафило. Біля командира полку за ординарця я був і одне знав: квартиру і бабу начальникові знайти, хоч із-під землі. Характер у мене такий, покладистий я, не гордяк, і начальство завжди мене привічало. Дак понапиваються вони, активісти сільські, хропуть, де кого первак наздогнав, а я зі столу скоріш усе позбираю, де який недоїдок, то кусничок хліба, то сальце недогризене, то ковбаска, у рукавчик усе теє, я з рукавчиком тади і не розлучався, за пазуху і дєтві своїй несу, так і вижили у голодуху. Пайок, правда, я мав за секретарство своє і грошиків трохи.

Ну, але сеє все проминулося, уже стали трохи на трудодень давать. Уже радійо біля колбуду забалакало і кіно волами двічі на місяць привозили, уже нам стало луччей і веселіше жить. А як стало луччей та спокійніш, уже наче й Коршак — ні при чім, уже меней про нього начальники пам'ятають, і потяжки од властей менєй. І уже наш Коршак не живе, а нудить світом. Дак йон що надумав, а може, йому од органів підказано було. Се я такі плетеники у голові своїй плету. Надворі ще ніч, а мені у вікно грюкають, як на пожежу. Посхоплювалися ми, дєтва плаче, жонка — до дверей, у мене й піджижки тремтять, штанів не можу натягти, се, думав, уже за мною приїхали, тади чого хоч можна було ждать. Аж се сам Громницький, йон неподалік проживав: «Ходьом, Андрію Івановичу, порізали Якова Дахновця, чергова із сільради прибігала». Я трохи заспокоївся, що не по мене, а дрижаки по спині все одно. Наче давно нічого такого у селі не чуть було. Так ми підбігцем, то шкарбаючи по мерзлій грязюці чобітьми, то в калюжі провалюючись. Підбігаємо до Коршакового двору, хвіртка уже не замкнена, пса припнуто, на кухні восьмерик блимає. На стіні ходики цокають, п'ята година ранку. Дуська коло печі топчеться, Коршак на полику сидить, коло лежанки, звісивши босі ноги. Розірвана на грудях спідня сорочка у плямах крові, кукса — на перев'язі, і друга рука шматком полотна обмотана. Але — живий, ми з полегкістю передихнули. «Ну, розказуй, товаришу Дахновець, що тут з тобою приключилося», — каже Громницький. Давай йон розказувать, слабим-слабим голоском, наче на останньому уже іздиханії. Той нарочито слабий голосок першу підозру у мені і зародив. Опісля багато хто в селі балакав тихцем: «Тут щось не теє…» Се уже коли газети порозмальовували про замах злісних ворогів радвлади на пакульського сількора Якова Дахновця. Усі тії редактори, кому йон стегенця та ковбаси возив, а Дуська — пуховики стелила. Такого понаписували, що хоч орден за геройство на груди його вішай. Балакать у селі балакали, що — не теє щось, а в очі сказать — боялися, куди там. А я що — дурніший? Слухав, читав і підтакував. Тольки Данило Нечай і спитав було на сільрадівському зібранні: «Як-бо це ви, Якове Оверковичу, з двома нападниками одною рукою справилися? Вам би молодих солдат у військовому таборі навчать…»

Сказонув, то й загримів навік. Се уже трохи познєй, бо Коршак, як той павук, умів затаїтися і підсочити. Данило тади у школі директорував. Над школою прапор червоний висів, але вицвів прапор за літо, осінні дощі його геть обтріпали. Нечай тую бляклу ганчірку і зняв, а тут — свято пролетарське.

Обіцяли ми в сільраді кумача на прапор школі видать, а не видали, бо з району не привезли. І на свято не майорів над школою прапор. Дак Коршак одразу і склав бомагу куди треба, свого дочекався. Так і так, директор школи Данило Нечай, колишній петлюровець, перед червоним днем календаря заклад народної освіти обезпрапорив. Уночі приїхали машиною і забрали, я ще показував, де Нечай живе. І досі ніхто не знає, як той Нечай дні свої скінчив. Уже після смерті товариша Сталіна жонка подала на розшук. Дак одписали їй, що справу Данила Нечая, померлого у місцях ув'язнення від менінгіту, переглянуто, за відсутністю протидержавних дій припинено і посмертно його реабілітовано. А хіба од того жонці і синові дегшей?

Ну, так Коршак сидить на полику, ноги босі звісивши, і розказує нам із Громницьким, у кухні, просмерділій від скислої полови в банякові: «Хтось серед ночі стукає і стукає, я — не відчиняю, думаю — то якийсь п'яний. А тади мене сколотнуло: може, воно уже корову із хліва тягне? Одчинив сінешні двері, а вони з ножаками накинулися на мене, їх двоє було. Я руками і ногами відбиваюся, воно мене ножакою по грудях басаманить, я ухопився за лезо, криком кричу, а Дуська у хаті — і собі, злякалося крику нашого і втекло…» — «А що ж ваш песюга, вовкодав ваш, йон по дроті ланцюгом од хліва до сінешніх дверей уночі ковзає, де йон був?» — хотів запитати я. але вчасно засунув язика, звиняйте. в одне місце: не моє мелеться, не мені і мірчука одсипать, що Коршак задумав, теє зробить, хоч ти плюй у вічі. Так і вийшло: і людяк, кого схотів, засадив йон до допру, по вісім годочків дали, і добув собі слави захисника ретивого радвлади, а влада віддячила ще й групою інвалідності, до самої війни по сто рубликів пенсії по інвалідності йому, мудрагелю і хитруну, платили…

Як трохи розвидніло, послав Громницький верхівця у Мрин, аби сповістив міліцію і органи про напад на заслуженого перед владою сількора Якова Дахновця. А Коршак, зачинившись у світлиці, перев'язаними пальцями карлючив нового списка неблагонадійних, що залишалися ще в селі. Хто коли і зирнув на нього та Дуську зукоса, вписав. Вписав і родичів тих, кого він дописами своїми до білих ведмедів або й на той світ відправив. Хіба ж не могли родаки помщатися сількорові за його мужні сигнали владі?

Вписав, хто хоч крихітним родинним корінчиком, а зв'язаний був із розвінченими ворогами радянського ладу чи куркульським елементом, до сьомого коліна — вписав. А якщо міліція запитуватиме, кого із списку неблагонадійних він найбільше підозрюватиме, а вона — запитає, він скаже. Скаже він на Овсія Лобаса, Василя Козубела сина, що в лісовиках до останнього ходив і головою наклав у лозах, на Варяговім острові. Хоч той і нагуляний дочкою Артема Лобоса, і ніколи не жив під одним дахом із батьком своїм бідовим, і не його прізвище носить, материне, все ж кров є кров, батькова, бандитська. Бо, як стеріг Овсій колгоспні кагати і картоплю на трудодні одпускав, Яків приїхав до кагат трохи не удосвіта, ще бригадних коней не запрягали, а він — кіньми пожежні, щоб першим, щоб вибрать. Став вибирать, де крупніша, а Овсій, шмаркач, і каже йому: «Ви ж, дядьку, не вибирайте, де крупніша, а підряд беріть. Бо ображатимуться люди, що Дахновцю дав вибрать, а їм — самі перебірки». І корзину уже вибраної Яковом узяв і висипав назад на купу. «Беріть підряд, хоч ви й активіст, бо за радянської влади усі громадяни однакі права мають…» Може, що й сказонув би Яків зеленкові тому, виплодку бандитському, але прискакав верхи до кагат Нестірко, нещодавно головою колгоспним настановлений, і мусив Яків знизу картопельку, яка на нього дивиться, гребти. Як усі. Привіз у двір, висипав, Дуська як глянула, аж позеленіла з лиця: «Ти ще в почоті чи не в почоті, що таку дрібноту привіз?!» — «Скільки вже нас рідна радянська вдасть вчить, що тепер усі люди — однакі і нема лучних і хужчих, а ми усе ще із своїми пережи І ками не розстанемося ніяк!» — сказав Коршак, голосно, щоб і сусідові через вуличку чутно було, якщо він у дворі, якщо слухає. А шпичак у душі лишився і ранка від спогаду досі щеміла.

А ще скаже він на Тимоху, сина Андрія Нужди, що колись у міліції повітовій трохи служив, а відтак, підстрелений лісовиками, дуба врізав. Андрій Нужда миршавенький був, сміхотун дурноверхий, а син — у материн рід вдався, такий буйволюга виріс, кулаки — як довбні. Уже років із п'ять викошував Яків латочку лугу під Страхоліссям, соток десять, лісництву вона належала. Лісникові, як і годиться, оддячував. Корова і телиця у дворі, треба крутитися. І ніхто на ту латочку не зазіхав, знали, що — Коршакова. Аж минулого літа приїздить Яків пожежними кіньми під Страхолісся, коса на возі, а вже Тимоха покоси гребе. «Хто тобі туточки косить дозво лив?!» — кинувся Яків. А Тимоха: «Пії мій і мозолі криваві дозволили, дядьку. Бо я усю зиму по пояс у снігу ліс сокирою прополював». І не підступися: плечі — як од Пакуля до Крутьків. Коршак поїхав до Бурсима, лісника: «Ти ж, сучий сину, у мене їв і пив!..» А той очі ховає: «Тимоха зиму у лісі проробив, йому полагається, тепер із сим строго. А ти, Якове, левадку біля городу свого косиш, я ж вдаю, наче не знаю, хоч то теж земля лісництва». «Хай тепер Тимоха сибірського лісу пополе…» — мстиво подумав Яків Дахновець, жирні тички малюючи біля прізвищ Нужди та Лобоса у спискові неблагонадійних. ним складеному.

Дак се ще так, а в тридцять сьомому годі Коршак самого Михаля Громницького до списку свого вписав. Бо мало йому здалося буть заступником позаштатним, надумав йон головою сільради замість Громницького стать. Дак через теє чи ні, а Громницького «чорний ворон» підібрав одної ночі, і багатьом пакульцям йон там дорогу до Сибіру простелив, підписуючи усе, що йому слідчі підсовували. Постолики Громницькому Коршак сплів, а па голову сільради прислали чужака, із Мохнатина, бо Яків — безпартійний, хоч і заслужений перед властями. Коршак і на нього написав, і сього забрали. Прислали іншого, уже із Мрина, робив у районі по заготовках, але спився, місяць чи два проробив, Коршак і на сього політику повісив. А тут якось що перемінилося угорі трохи: уже тих, хто садив інших, причинять стали. Дак нібито Коршака у тую контору, що біля Красного мосту, викликали і кажуть: «Менше сигнальте про недоліки, а більше зосереджуйтеся на позитивних фактах. Бо у нас для Пакуля уже кадрів не вистачає — так часто мінять, а кадри, як вчить товариш Сталін, вирішують усе…» Дак ото йон перед війною трохи і присів. І вже перед німцями стелився, наче як той, хто постраждав од радянських властей. Братеника рідного — і того не пожалів, щоб до нових хазяїв піддобритися, перелицювавшись. Аж тут — сам Тимоха в село, од білих ведмедів дивом дивним повернувся живим, і старостою його, з німецької подачі, на сільському сході обирають. Туї уже нашому мудрагелю Коршаку і стало скучненько на білому світі жить, бо знав: хто-хто, а Тимоха своїх годків сибірських йому не подарує…

А десь під полудень, щойно Яків із списком упорався, наїхало до Пакуля міліції, як вороння налетіло, ще й і? псом величезним, вівчаркою, що слід чує. А з міліцією — і лікар районний, хоч уже і в Пакулі кущова лікарня була. А ще ж і сам редактор районної газети Сапон прикотив, щоб про напад на сількора бігма писать. І фотографа із скринькою на трьох високих ніжках привіз у бричці своїй. Дуська ледве встигала яєчню із старим салом на примусі смажить, а Яків почувався женихом на весіллі, купався у славі й увазі людській. Обмотаного марлевими бинтами де треба і де не треба, посадовили. Якова на ґанкові, де нічна пригода відбувалася, за його та Дусьчиними оповідками, і кореспондент фотографував — для вічності, для газети. Міліціонери із псом бродили навколо хати, по городу, по леваді, але пес сліду не брав. «У гумових чунях, певно, нападники були, — пояснював редакторові слідчий. — Або махоркою за собою посипали». А по хвилі, коли вони, посмакувавши яєчнею і перваком, курили в садку, додав: «А може, нападники на крильцях навколо хати літали, бо й слідів чужих щось не видко…»

Тим часом міліція усіх підозрюваних на майдан біля сільради зібрала, за списком, що його склав Коршак. Вишикували півколом, пішли із псом повз людей. Пес не зупинився ні біля кого. Тоді начальник міліції із слідчим зачинилися у кабінеті Громницького і Якова Дахновця покликали. І радилися вони довго, а люди мовчки, понуро стояли на майдані, під холодною осінньою мжичкою. А як вийшли начальники з кабінету, знову пса повели повз людей у шерензі. Тепер Громницький першим ступав, і де він пригальмовував ходу, міліціонер сіпав пса за повідок. Пес хрипів і шкірив зуби до тої людини…

Дак забрали, на кого Коршак загодєй посвідчив: Тимоху Нужду і Овсія Лобаса. Обоє — хлопці молоді, видні, козарлюги. Тимоха — той, правда, жонатий уже був, із животом жонка ходила. А Овсій — хлоп'я хлоп'ям ще, тольки із війська повернулося. Розказувала матка його: побачитися у тюрмі, після суду, дозволили, дак і говорить не міг, сльози його удушили, що безневинно женуть на тую Колиму: напередодні йон ліс для колгоспу перевозив, натягався колод і спав удома сном непробудним, міліція сонного брала. Дак і пропало, бідне, і до сибірів не доїхало, вурки у вагоні зарізали, за правду виступав, знайшов де правду шукать. А Тимоха — той через жонку свою передав із тюрми: «Скажи Коршаку, що я із С'ибіру повзтиму, а повернуся, щоб йому голову скрутить…» Жонка Тимохи стріла Коршака у селі і теє передала, як чоловік казав. Дак ще і її Галан попотягав, але вона уже останні тижні доношувала, дак постилався далсй хід справі давать, додавлювать молодицю.

Се я, Дахновець Яків Оверкович, по-вуличному Коршак, найправдивішу із правд одкриваю нарешті для усіх, хто її хоче почуть: ми. люди, блохи, і болсй нічого, вовтузливі. кусючі блохи на тілі кудлатого пса, що від того чешеться, роздирає лапами шкіру, крутиться млинком і місця собі не знаходить у будці. А ви в газетах своїх пишете, а такі, як я, мудрагелі почитують: класові битви, соціальні революції, світові війни. А я осьдечки снопик полину гіркого над шляхом наламав, у псовій будці ним вистелив, ще й потерушкою із сухого полинового квіту пса обсипав. І вже блохи пропали, уже їх як не було, і мій кудлай не чешеться, сам себе кігтями не шкребе, не скручується вужакою, не ськає безкінечно і за хвоста себе не смиче, а служить достойно господареві своєму. Дак і опісля сеї війни, що супе із Заходу, від нас, людяк невгамовних, бліх земних, так само земля очиститься, зітхне з полегкістю, міста і села наші травою та лісом заростуть і там, де найвищі, найгрізніші начальники наші щоки надимали, в кабінетах та на трибунах, там мавпочки, макаки звуться, як ото у цирках тих (актив районний якось збирали і в мандрівний цирк водили, для ідейного загартування), одна одній голі сідниці показуватимуть і корчитимуть пицюри.

Дак чого ж од блохи тої нікчемної вимагать? Живу, як живеться, кусаю, як кусається, бо так мені природа веліла, а полином гірким, смердючим чиясь рука наді мною потрусить — здохну, і ніде ніщо не відлупить, і жодна зірка не здригнеться, не покотиться із холодного, нескосирного до бліх земних неба, брехня то все і опіум, як ще товариш Маркс, давно покійний, заповідав.

Та якби той сатана, диявол, чортяка рогатий, хай куцопердик якийсь безп'ятий, хоч за городами, на видноколі, як у сні, мелькнув, і то б я б інак усе у жисті робив і думав, про муки пекельні на іконах, якими нас у дєтстві бабці та матки пужали, пам'ятаючи. З церков нужники поробили, богів мальованих у грязюку втоптуємо, одне одного товчемо безжально у ступах словесних, політичних, кровицю. як олію, з людяк гвинтом державним вичавлюємо, — і що? Чи хто до нас озвався з неба голосом грізним, чи хто тюкнув на нас, як господар на курей чи скотину, що у шкоді? Ніхто. Німота. Робіть що хочете. А де ж той, про кого попи в молитвах нам виспівували, покуль їх ще до білих ведмедяк більшовики не послали: «Я, що світло формую і темність творю, чиню мир і недолю творю. Я — ГОСПОДЬ, який робить це все!»

Якщо Його нема і не було ніколи, то я — нікому не підзвітний, і живу як хочу, і творю що хочу.

Якщо Він є, то усе, що мною зроблено і що я далєй роблю, зроблено Ним, я — тільки мізинець на Його руці, одна з молотарочок земних, до приводу Його через усілякі там колінчаті вали і ребристі колеса або паси шкіряні приторочена.

То що з мене питати?!

Як фронт перекочувався через село, біда для дюдяк, та й годі: червоні уже за Невклею, на лугах Сиволозьких та в Чорному лісі, а німці — ще деся за Чортовим болотом і біля лісів Синявських, Пакуль наш — посередині. І ті, й ті пуляють одне в одного із гармат далекобійних, снаряди летять над селом, як гусаки общипані, і не знаєш, котрий із них на твою голову упаде. Дак ми, кутком нашим, в урвищі, коло Синявки рятувалися. І Коршак, бачу, із жонкою та дочкою, біля нас, хоч ранєй йон до гурту — не, нє, нє, високо себе ніс, людей цурався. А се уже й мене за родака признав, хилитися до мене став, хоч ми з ним якісь там троюродні, чортяка його знає які. Дак і пойнять його можна: німець — ось йон, на порозі, а кукса Коршака — у крові людяцькій, що не кажи, хтось та перед новими хазяями правду про нього викладе, рота людям не зашиєш. Хмуренний такий йон був — нутром, душею, якщо од душі тої щось у нього ще зосталося. А лице — як гумове, до кожного запобігливо либиться.

Тут як гухнуло десь у болотах, нам і вуха позакладало. Моя жонка хреститься, далєй і каже із серцем: «І хто сюю войну прокляту придумав?!» А Коршак губи тонкі розтяг і бовкнув, як у калюжу пукнув, звиняйте: «Война потрібна: стольки людей розвелося, що землі важко…» Ну, думаю, калі б земельці на тебе, сучого сина, полегшало, мало хто б і заплакав, хіба що дитя родне, та жонка — трохи, для годиться. А все ж інтересно мені, чого се Коршак із більшовиками не дременув без оглядки, бо ж усі знають, як йон до них підлизувався, людей пакульських здаючи властям, як скотину під ніж. А я з Дахновцями через вуличку, ворота у ворота, вік прожив і багато що знав про них, тольки мовчав, бо кому що доведеш, хоч би і з тим нападом на сількора, тольки ворогів наживеш, собі ж хужей зробиш. А завжди воно так було і буде: половина світу скаче, половина — илаче, яка б власть не приходила. Дак я бачив, чув і знав: як почали вже більшовички тилові без оглядки тікать, через Пакуль багато їх їхало, на мньовський міст, бо там меншей бомбило, то й за Коршаком машина од тих хлопців, що в конторі біля Красного мосту служили і Якова Дахновця за свого мали, заїжджала. Та й біля сільських галіфетчиків, у колгоспній полуторці, йому місце знайшлося б, що там казать. А Коршак — ні з ким за Невклю не подався. Ну, одійшли ми од баб та дєтви, у рукавчик яру, по нужді, я й питаю його: «А чого бо се ти, Якове, не виїхав із совітами? Тобі ж та сім'ї твоїй і транспорт давали, не забули більшовики твоєї служби ревної. Я на твоєму місці давно б уже був деся за Уралом, а то й далєй…» А Коршак і почав язиком своїм довгим виплітать: «Знаєш, Свирпдоне, я не поїхав світ за очі, бо, згадаєш мене, німець скоро і за Уралом буде, сила у нього незмірима, уся Європа з ним, а ми людей перед війною косили, як траву, уже нема кому і воювать. А головне, через що я з більшовиками не поїхав, бо знаю, що й німцям я так само буду потрібен, як і совітам. Голову на відсіч даю, Ідо і в них буду я активістом. Ось тільки хай закінчать війну і порядок почнуть наводити. Я усе про усіх знаю, хто що й подумав, не те що сказав. І ще тобі признаюся. Німець — йон вумний, культурний, в науці весь, як ми в гівні. А я думку одну в голові своїй давно, ще від тридцять третього, голодного, року висиджую, як квочка курчат. Більшовики моєї думки не втямили б, вони ще для неї не достигли, а німець — пойме і оцінить. Більшовики — що робили? Людей убивали і в землю закопували, на харч черві. Добром розкидалися, через те їх німець і давить нігтем. А мені у тридцять третьому годі Сонька-людоїдка і Марфа Срулиха своїм передовим прикладом підказали: росточительство це все — черву людьми годувать. Бо розумніше убитими годувать тих людців, які ще властям живими потрібні. Якби я сеє до великого фюрера доніс, йон би мене підняв над багатьма і озолотив. І я — постараюся…» Дак я не знав, що й казать. Плюнув під ноги та й пішов із яру. Хіба, думаю, так буває, щоб сьогодні ти одному хазяїну служив із піною коло рота і кров'ю людяцькою на руках, а завтра — уже до іншого, ворога його, перекинувся? І невже ж культурний німець дійде до того, щоб скошеними людьми, як ми скотину травою скошеною, живих людей годувать? Се ж, думаю, і земля возопіє, як батюшка Гаймановський колись начитував. Так я уже ніколи і не дізнався, жартував Коршак зі мною чи й справді такий планець у башці своїй мудрагельній виношував, тольки не встиг із ним до верхів німецьких, чи й до самого Гітлера, дійти. Ну, за ніч стрілянина вщухла, снаряди перестали над Пакулем літать, червоні далєй побігли. А уранні городські люди ішли з Мрина, що горів уже чимало днів, і розказують: «Уже в Крутьках німці, на мотоциклах, скоро і у вас будуть». Я ж останнього бригадного волика запріг та й покотив тихцем за Студницю, я там, у видолку, трохи отави вкосив: руські чи німці на голову нашу, а корівку узимку треба чимось буде годувать, себе не підстелиш. Іду се я уже назад із сіном, уже місток переїхав, у нашу вуличку мені звертать, аж бачу: коло сільради, на майдані, столик стоїть, тканою скатертиною застелений, на столику — кошики з яблуками, яйцями, тарелі з печениною та ковбасами, четверть самогону. А біля того столика — гуртик людей пакульських, і попереду усіх — Яків та Дуська Дахновці. Яків у хромовиках, аж сяють, і прикостюмлений, Дуська — у вишивках та коралах, квітчастою хусткою, у Марфи Срулихи під голодовку за три картоплини виміняною, запнута, а в руках її — паляниця, на рушнику. Ну, я, звиняйте, трохи не уписявся. Старий Колумбет із Колумбетихою, огризки старого ще режиму, Семен Зозуля, сей у районі заготівлями відав, і за розтрату його більшовики прижучили, перед самою війною із тюрми повернувся, Костя Хвороба, йон із армії утік, у материній печі переховувався, Отанашка, хвойда добра, — сим я нікому не дивувався. Але щоб Коршак, заслужений сількор, борець із капіталістичним елементом і все такеє, так швиденько перелицювався і вже милився німця лизнуть, звиняйте!.. Усе в душі моїй перевернулося, і гидувать я став родом людяцьким. Але запитую, наче у мене тями геть нема, наче я од свого вола дурніший:

— Що се ви, сусідоньки, так нарядилися спозаранку?

А Коршак і гукає мені через увесь майдан, солодким голоском:

— Родних визволителів стрекаємо!..

І був Миколай — пастух отари, а Яків — був рільник.

І сталося по деякому часові, це вже німці зайшли і порядкували у Пакулі, що постукався Миколай серед ночі у задвіркове вікно хати Якової. Налякалися Яків та Дуська і довго боялися голос подать. Нарешті Коршак ковзнув вздовж стіни, став боком до вікнини, запитав обережно: «Хто-бо тамочки?» І долинуло із-за шибок, мокрих від дощу осіннього: «Зто брат твой родной, Николай, ранен, из плена йду». І впізнав Яків голос брата свого, большака, хоч п'ятнадцятий рік минав, як востаннє чув цей голос. І затишкував Коршак до Дуськи, у куток спальні, де ліжко: «Се братеник мій, Миколай, із полону вертається, де тольки узявся йон на голови наші, але треба одчинять». — «Дак йон же начальником великим був, енкаведистом, ти сам розказував! Німці рознюхають — усім нам капут буде!» — заголосила в подушку Дуська. «А куди ж ти дінешся, як йон ще й поранетий, таки ж братеник, своя кров…» — відгарикнувся Коршак і став одягатися.

Одчинив Яків двері на задвірок, ніч була як дьоготь, але вже сурмили по кутку молоді півники, ще німцями не спіймані. І впустив він гостя мовчки, до чулана завів, аж там уже запалив каганчика. Тільки й було на гостеві од Миколая, що очі — батькові, чорні, чіпкі, службою його треновані. Зарослий весь, у дранті солдатському, у постолах ликових, обмотках брудних, правиця вірьовкою висить, на рукаві гімнастьорки — кров засохла. Якби на вулиці братеника Яків зустрів, не впізнав би, так перемінився. «Де се ти, Миколай, був стольки годочків, що не родався, а як горе приперло, то й про братеника свого згадав?» — запитав Яків, бо уперше за багато літ обидно йому зробилося. Хоч і сам не часто за усі ці роки про брата згадував, розуміючи, що судилося їм долею на різних поверхах життя вік свій звікувать. Миколай соколом над світом літав, а йому судилося у гною бабратися. А сокіл свині — не товариш, хай і брат по крові. «Хіба ти, Якове, не знаєш, які ми роки переживали і на якій роботі я був? — хриплим, простудженим голосом озвався гість нічний. — Сколупнути мене, звідси, з Пакуля, — раз плюнуть було. І не хотів я ворогам роду нашого козирну карту давать. Не такі, як у мене, голови через закарлючку у біографії летіли». — «Ну, що було, те було, уже воно назад не вернеться, — примирливо мовив Коршак. — А теперечки скидай із себе усе лахміття сеє. вошиве, я свою одежину дам». І кинув Коршак дрантя солдатське, разом із постолами та обмотками, у грубку, в якій Дуська свиням варила, стружок пригорщами сипнув, підпалив. Воші у вогні тріщали, як патрони. І поставив Яків чугун із водою на грубку, нагрів, вніс у чулан ночви залізні. І помився Миколай у ночвах, а Яків рану йому вище ліктя березівкою промив і шматком тонкого полотна перев'язав. Куля пройшла навиліт, кістки не зачепила, але рана гноїлася, од недогляду. Дав Яків братові і всередину ковтнуть, закусити дав, що було напохваті. І заснув Миколай на дошках у чулані, братовим кожухом укрившись. Аж тоді, як стихло в домі, підвелася Дуська із ліжка — поратися. Але мовчала до Якова і Яків до неї мовчав.

І спав Миколай трохи не весь день, короткий, осінній. А все дощило і дощило, потім холодний дощ мокрим снігом зробився і повіяло морозцем з-за Невклі, з-за Чорного лісу. «У таку негодицю добрий хазяїн і пса не вижене з двору, не те що родного братеника…» — казав Яків вибачливо до набурмосеної Дуськи, але мовчала Дуська, наче мову їй одняло, лише стукала сердито чугунами і відрами. Втім, вони могли уже й не розмовляти, без слів одне одного розуміючи, уже давно водне думали. «Що ж се я родного братеника оддам німцям на розтерзання?! — опирався Коршак. — Що люди скажуть?» — «Іншого такого случая не буде, щоб перед німцями в авторитет стати, — подумки відповідала йому Дуська. — А люди, що люди, плювать на людей! Тепер кожен виживає як може, такі часи настали, не ми їх придумали. П'ятнадцять годків, покуль біля великих начальників терся, душа твоєму братенику не боліла, чи ти ще живий, чи шматок хліба маєш у сьому глухому Пакулі. А як оджирувалося йому і німець за глитавку ухопив, про брата раптом згадав і приперся, із гостинцем щедрим — мішком вошей…» І була правда страшна у словах її.

А як прокинувся Миколай, одіспавшись за всі дні і ночі в дорозі, розказував Якову: «Був я до війни у чинах не малих, на роботі, про яку і братові знати не належиться. По тонкій линві я ходив, над прірвою, бо чим ближче до верхів, тим страшніше. Ми, люди, циркачі, і тільки. Але судилося мені вижить, хоч багатьох навколо мене час топив нещадно. А як війна почалася, призначили мене начальником особливого відділу дивізії, велика шишка, ромбиків на мене навішали. Тільки ж недовго ми воювали, у болотах білоруських оточили нас німці. Косили нас із кулеметів, як ми колись, молодьонками, отаву на Сиволозьких луках. І нічого зробить не можна було, бо у німця — і сила, і техніка, у в нас — лише патріотизм. Командир дав наказа, хто виживе, пробиватися до своїх групами, а сам — застрелився. Сколотив і я групу, але скоро довелося згадувать свою ж науку бійцям: «Шість патронів — у німця, а сьомий — собі!» Проте навчать було легше, аніж коли до діла дійшло. Як дійшло до сьомого патрона, не вистачило мені духу, правду скажу, жить захотілося, побачити, чим усе це скінчиться. На той час я відколовся від своїх, бо свої б виказали особиста, щоб вислужитися перед німцем, стопроцентне. Уже я свої документи у лісі прикопав, у солдатське — переодягся — і таким, — рядовим червоноармійцем, здався в полон. Зібрали нас, декілька тисяч полонених, і погнали, як отару, на захід. Як брели ми, голодні, спраглі, голі, а вже підморожувать стало, про те краще не згадувать. І пригнали нас у табір поблизу Гомеля. Тут уже мені рідні місця запахли, Край свій згадав, поруч він, за лісами. А з табору як ти утечеш, кому кортить під кулю лізти? І тут, у таборі, упізнав мене мій колишній ординарець. Він і прослужив-то у мене пару тижнів якихось. Лисачок такий, умів начальнику догодить: куди заходимо — квартиру мені, кращеньку, бабу, своє діло знав. Але підсунув він мені хвору бабу, я ментом і оформив його на передову. Ну. думаю, цей на мене зло затаїв, продасть. Уже мені виходу не було, особистів німець не милує. Наступного дня втерся я в команду, яка дрова для табірної кухні заготовляє. Вивели нас із табору, зайшли в перелісок, стали пилять-рубать. Я одійшов трохи, наче по нужді, і — дьору. Але автоматник помітив і кулею мене прошив на прощання. Проте, як од видимої смерті тікаєш. де й сили беруться. І ліс мене сховав. Побрів я хащами, болотами і так у Пакулі опинився. Три дні і три ночі брів, думав, де-небудь між купиння здихатиму. Спасибі, Якове, що признав брата, хоч, може, я усі ці роки і неправий був, що не родався…»

«Признати то я признав, — обережно підтакнув Коршак. — Як се — родного братеника не признать, хоч і довгенно ми не бачилися. Батько з маткою у гробах перевернулися б, якби я тебе не признав. Тольки ж у Пакулі і інші тебе признають, кожен пес знає, як не знає — здогадується, на яких роботах ти був. Буде горе велике і тобі, і моїй сім'ї не поздоровиться. Німець — йон культурний, довго не розсуждас, кулю у лоба — і весь розговор. Луччей би тобі, Миколай, до своїх пробиватися, покуль ще фронт за Урал не відкотився». — «За Урал — не знаю, як там воно складеться, я в товариша Сталіна вірю, як наші діди-батьки у Бога вірили, і ще більше. Але німець уже під Москвою, Якове. І руку мені треба підлікувать, увесь вогнем горю, сил нема поріг переступить. Та й не секрет, брате, якби і рушив я, на зиму глядячи, і чудом якимсь до своїх добрався, фронт перейшовши, із чим я стану перед своїми, такими ж, як був я, особистами? Де був, що в полоні робив, де документи, де партійний білет, чому не використав сьому кулю нагана?!. Світить мені те саме, що світило іншим утікачам з полону, хто до моїх рук потрапляв: куля за зраду Батьківщини або Сибір, у кращому разі — штрафний батальйон. Треба мені у тебе, Якове, зиму перебуть, дощок у чулані не перележу. А тільки завесніє — у ліси піду, партизанський загін сколочу, тільки так я перед своїми одбілитися зможу…» — «Роби як знаєш, брате, — кивав головою Коршак. — Місце ти у мене не пролежиш, моя хата — твоя хата, мій кусень хліба — твій кусень. А трохи оклигаєш, мо', я тебе до сестри нашої Катерини одведу, вона у лісниковій хаті, біля Русалчиного озера проживає, там ти менєй очі людякам мулятимеш. Хоч ми з нею і не родаємося, бо зло на мене затаїла, не відаю і за віщо, я завжди до неї братеником родним був…»

Але ніч Яків перебув наче на голках, до кожного шерехту за вікнами прислухався, у думках тривожних увесь, як у павутинні липкім. Щойно розвидніло, ноги самі понесли його до зборні, що в колишній сільраді. У кабінеті Громницького тепер німецький комендант окублився, на декілька сусідніх сіл він був. А прислужував йому староста Канабас, на сільському сході обраний, хоч плакав і просився не обирать. Як виходив Яків із двору, Дуська біля хліва з дійницею у руках стояла і вслід йому дивилася, наче у спину підштовхувала. Обернувся Яків, сказав тихо: «А може, я луччей до Катерини у ліс братеника одтарабаню? Раптом і повернуться ще червоні, що тади?..» Але не обізвалася Дуська і словом. А в думках Якову знову плелося: «Братеник, енкаведист, — моя єдина козирна карта перед новою властю. Бо згадають, ой згадають вороже?шси мої списки, які я для більшовичків вимальовував. А ще як хто одтуль, з-за Уралу, повернеться…»

І далі ноги несли його, у бік зборні.

Дак се мені сам Канабас розказував, уже як не був старостою, а Тимоха Нужда його змінив, із Сибіру неждано повернувшись. А Канабасові розказувала перекладачка коменданта, вона мринська сама була, простачка, не горделива, матка — німкеня, а батько — наш, українець. Бо вона ж тольки при сій розмові коменданта з Яковом Дахновцем і була, болєй нікого. А комендант — підстаркуватий уже панок, тиловик, бауер австрійський, у чому у чому, а в сільському господарстві знався. Йому, правда, аби хлібець та м'ясо для німецької армії вчасно постачалося, болєй ні в що йон не вникав. Не вредний комендант був, нє, познєй партизани, серед ночі увірвавшись, його розстріляли біля хати Отанашки, в якої йон проживав, дак баби наші ще й жаліли за ним. Ну, а тут. як виклав перед ним Коршак про братеника свого, начальника особливого відділу дивізії, що до його порога прибився, тут уже комендантові не було куди діватися, мусив реагувать, як довжность його підказує. Бо й самого за штани візьмуть, у німців із сим строго було. Дак комендант розпорядився, щоб до хати Дахновця солдат негайно послали, по брата його, а тади й питає у Якова через перекладачку: «То він справді твій рідний брат?» — «По матці з батьком — рідний, — одказує Коршак, — а по духу — чужак чужаком, бо я і душею, і тілом — за сильну німецьку вдасть і великого фюрера Гітлера, і рідних німецьких визволителів стрекав я із хлібом-сіллю…»

Дак комендант щось довго став балакать, а перекладачка не перекладає. Коршак і запитує, коли комендант замовк: «Про що се пан комендант балакали?» — у перекладачки. «Та це він — із Біблії напам'ять шпарить, про братів Авеля і Каїна. «І сказав Господь: «Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до мене із землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила вуста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі».

Опісля комендант покликав старосту Канабаса і запитує у нього: «Що це за чоловік, що за ним водиться?» А Канабас добре знав, що за Коршаком водилося, але старався нікому зла не чинити, покуль старостував, то й каже обережно: «Так наче нічого за ним супроти німецької влади не водиться. Хіба що молотарку колгоспну йон приховав було у ярку і вже став розбирать та у свій двір тяпи. Але пани поліцаї знайшли і все повернули у господарство…» — «То накажіть поліцаям, хай зараз же дадуть йому тридцять шомполів за псування майна, щоб нікому не було повадно підривати економічну міць німецького рейху!» Дак хлопці-поліцаї розіклали Коршака на лаві під колбудом і шомполюють старатливо, багато хто з них мав зуба на Коршака, активіста і сількора. А в цей час брата його Миколая солдати привели. Дак Коршак і голови од лави не підняв, щоб востаннє на братеника глянуть, і Миколай у його бік не дивився. А вже як підсадили Миколая на машину, щоб до Мрина, у теє їхнє гестапо везти, гукнув йон до братеника із кузова: «Будь ти проклятий, Каїне поганющий!..» Кажуть, велика шишка був Миколай у органах, і де йон подівся, ніхто і досюль не знає, мабуть, замордували його німці, яни сеє уміли, як і більшовички, комісари. А Коршак, своє одержавши в нагороду за брата, якось уже штани на сідницю натяг і потьопав додому, а за ним слід червоний стелився, по першому снігові…

А уже в церкві пакульській, заново освяченій, правилося, і піп радульський, де церква згоріла, коли фронт через село котився, переселивсь до Пакуля. Одного дня забрів Яків Дахновець до церкви, побачив-бо, що відчинена вона. Піп розвішував по стінах ікони, що їх люди у роки боротьби більшовиків із релігійними пережитками переховали та вберегли і тепер до храму приносили. А вже Якову сказали, що Тимоха Нужда із Сибіру повернувся, живий, дужий. І, німецькою владою обласкавлений як жертва більшовизму, сход на завтра скликає, щоб старостою у Пакулі стать. І не знав Коршак, як до попа належиться звертатися, бо ніколи він церкви особливо не празнував та уже й літ із п'ятнадцять не було священика в Пакулі. Нарешті мовив так: «Пане служителю культу, чи є у вас книга, що зветься Біблія?» — «Є. Святе Письмо є, — закивав сивою головою священик. — Як се, щоб у церкві християнській не було Біблії?» — «Дак начитайте для мене з Біблії, якщо вам не важко, про людяку на ім'я Каїн та про братеника його». І розгорнув священик грубу, у шкіряних палітурках Книгу, яка на високому столику лежала, і почав читати, а Коршак посеред церкви кривим стовпом стояв, після німецького пригощення шомполами йому поперека крутило і ногу тягло. «І говорив Каїн до Авеля, брата свого.

І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, — і вбив його. І сказав Господь Каїнові: «Де Авель. твій брат?» А той відказав: «Не знаю. Чи я сторож брата свого?» І сказав Господь: «Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі». І сказав Каїн до Господа: «Більший мій гріх, аніж можна знести. Ось ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду ховатись від лиця Твого. І я стану мандрівником та заволокою на землі, і кожен, хто стріне мене, той уб'є мене». І промовив до нього Господь: «Через те кожен, хто вб'є Каїна, семикратне буде пімщений…» А як прочитав священик слова ці, повернувся Коршак мовчки і поплівся з церкви пакульської. А як проминув церковну сторожку, обернувся, плюнув у бік храму: «А щоб ти, попите, здох був разом із своїми писаннями! Як переживу усе сеє і більшовиків дочекаюся, я ще й тобі постолики у далеку сибірську дорогу сплету!..» І стрепенувся увесь — від наглої думки, що більшовики, коли повернуться, першому йому постолики сплетуть, або й вужавку конопляну — за виданого німцям брата, заслуженого енкаведиста, начальника особвідділу дивізії…

Уже йому, Якову Дахновцю, ні до сих, ні до тих нема стежки.

Уже йому місця за столом життя нема.

І ще одну ніч перебув Яків під рідною стріхою, а удосвіта став збиратися. Одягся тепло, торбину із салом та хлібом через плече повісив, заспішив прощатися, поки не розвидніло. Дочка спала на печі, не будив її, зіперся коліньми на лежанку, глянув здаля. А Дусьці тільки й сказав: «Вас, мо' ж, не зачепить Тимоха, вашої вини перед ним нема. Живіть як прийдеться, а мені вже дороги додому нема. Як не пропаду, а десь притулюся, то дам знати…» І пішов у ніч. Згадавши давню материну науку, хотіла було Дуська перехрестити його вслід, але не піднялася рука її, наче отерпла раптом. І заплакала вона, нутром усім відчувши, що уже не жити їй із Яковом. І все, набуте ними, назбиране за роки спільного життя, у скринях, коморах та закапелках, порохом, непотрібом здалося.

Воно-то, мо', і так, Дуська уміла причитать і бідкатися, наслухалася я. Бо се ж ми з нею та дочечкою її відправки до Німеччини на мринській станції, у казенному домі, під замками, чекали. Зачепив, зачепив і її Тимоха, і добре зачепив, йон теж такий зробився, що нікого не жалів, озлився, комісарами на луччі свої годочки у тюрязі прикутаний. Прийшов йон із поліцаями по Якова Дахновця. сількора й донощика, а того і слід прочах. Дак Тимоха і каже Дусьці: «Не мужик твій, дак ти і дочка твоя, а заплатите мені сповна за муки мої таборні і за мою ноламатую жисть!..» І вписав йон Дуську і дочку її, се, мо', дєвці її уже год сімнадцять було, до Німеччини, у перший ешелон. Се ж і я до списку того потрапила, не було кому мене захистить перед старостою. Дак ми ешелону болєй тижня чекали, покуль усіх зібрали, щоб везти до тої проклятущої Німеччини. Тюрма тюрмою, грати на вікнах станційного дому, паркан височенний навколо, по паркану — дріт колючий, гадюкою жалючою, і солдати із стрілячками по кутках, на сідалах дощатих. Дак Дуська усе плакала та жалілася, що за провини чоловікові та нерозум'я його вони з дочкою безневинно страждають. А я слухаю — та мовчу, бо хоч і молодьонка була ще, а вже знала, що яни, Яків і Дуська, — обоє рябоє. Дак Дуська плакала-ридала, а сестрі у Крутьки переказала, щоб прийшла провідать, попрощатися. Тая прийшла, а Дуська і підказала їй, що зробити, аби їх із дочкою од Німеччини порятувать. Дак тая подалася у Пакуль, на гніздо їхнє, наче якусь одежину для сестри узять. А в хаті Дахновців уже німці постоєм стояли, тилова команда. Але її пустили. Дак сестра Дусьчина манаття сякеє-такеє узяла, переборки, що німцям не знадобилося, бо вони теж добренно уміли по скринях шиндрнти, а з манаттям — і коробочку прихопила, із золотом і камінчиками, у льохові видлубала, як їй сестра призналася. То переполовинену чи ні, уже не знаю, а передала вона тую коробочку Дусьці, в одежу сховавши. А Дуська вже підкотилася з тою коробочкою до старшого поліцая. Поліцай Дуську і дівку її наче на роботи у город забрав, а з роботи вони не повернулися. Наступного дня нас у вагони товарні загнали і потарабанили на Захід. А про Дуську та дочку її ніхто і не згадував, із списку їх викреслив хтось, з ким старший поліцай Дусьчиними коштовностями поділився. То се вже як повернулася я з Німеччини, у сорок п'ятім годі, Бог дав мені вижити, дізналася в Дуськи: вони з дочкою кудись на Донбас заїхали і тамочки проживали, а вже як фронт на захід відкотився, повернулися до Пакуля, на своє сідало. «Дак я думала, — се вже Дуська мені каже, що проклятому Тимосі за обиди свої й доччині очі його видряпаю, аж його і оеі мене Бог покарав». І така вона божественна після нійни зробилася, що страх, хто б гольки міг подумать; із безбожниками на іконах у тридцять другому році витанцьовувала, а тади за першу підспівоху біля попа стала. А Тимоха Нужда, постаростувавши трохи у Патсулі, із каральним загоном у Білорусію подався. Села, розказують, палив, і його тамтешні партизани посеред попелища на сухій гілляці повісили.

А про чоловіка свого, Якова Дахновця, по-вуличному Коршака, Дуська після війни і словом не згадувала, ні тади, ні познєй, наче й не було його ніколи на світі білому…

І проблукав Коршак день увесь по Страхоліссю, зайців та лисиць полохкаючи, а як стемніло, прийшов у Крутьки і до сестри Дусьчиної у вікно постукався: «Переховай, молодице, хоч із тижняку якусь, бо на мене староста пакульський озлився, мусив я од тепла і добра тікать». А та сунула йому в руки черствого матаржаника, наче жебракові, і каже: «Ходи, Якове, куди хоч, а в мене для тебе місця, звиняй, нема. Захотів ти служити і нашим, і вашим і заплутався поміж них, як муха в павутині. А я з новою властю заїдатися не хочу. Чоловік ондечки скотину погнав на схід, і тольки смуга за ним, ні слуху ні духу, а я дєтвою обвішана, і помочі мені анізвідки, окрім як од самої себе». І пішов він од сестри Дусьчиної ні з чим, і постукався до батьків Галана, дільничного інспектора. До війни Коршак у них частенько бував, та й Галан у його домі не переводився, поки не одружився на пакульській дівці. А батьки Таланові і кажуть Якову: «Наш син — на фронті, із німцем воює, а ти — братеника рідного німцям здав за тридцять шомполів, не хочемо тебе ні бачити, ні чути, іди одсюль!» А вже ближчими селами котилася оповідка про пакульського Каїна.

І поплентався Коршак у ніч морозну, на леваді, в копиці сіна чийогось перебув її. Уранці прийшов він у Мрин і заявився у дім до Сапона, давнього знайомого свого, з яким приятелював, поки той районну газету редагував. А незадовго до війни Сапона за якісь гріхи перед суворою владою з редакторів погнали, з партії виключили, і вже він тюремну баланду сьорбав, а тут німці зайшли і з в'язниці його звільнили. Сапон бігма піднісся, що од більшовиків постраждав, і німці дозволили йому знову газетку випускать, славлячи тепер уже не дорогого товариша Сталіна, а великого фюрера і тиячолітній рейх. Як побачив редактор на порозі дому свого колишнього сількора і активіста, білий, мов лист паперовий, зробився і мовить тремтячим голоском: «Ходіть геть, пане Дахновцю, наче я вас і в очі не бачив. Я тепер новій, німецькій, владі вірно служу, бо комісари сильно мене зобидили недовір'ям своїм. А ваші руки по лікті в крові, більшовикам ви людей пакульських продавали за безцінь, і нічого спільного не бажаю з вами мать…» А дружина його і з кімнат не виглянула, хоч дзвеніла посудом на кухні. «Дак і ви ж, пане, недавній товаришу, помагали мені як могли і свій процент, свій бариш від моєї комерції людьми мали… — тільки і сказав Коршак. — То хай уже я — дурний пакульський дядько, вовк болотний, а ви ж — якась тамочки телігенція…» Уже з-за порога додав, голосно: «І жонка ваша скосирніша до мене була, як я з повними лантухами приїжджав, а тепер, усіма гнаний, я уже їй не треба, на німецьких харчах тепер яна пасеться!..» Та й пішов із двору Салонового. Ближче до П'ятикутків звернув у завулок. Тут його тесть, Дусьчин батько, приймакував. поки живий був. І вони з Дуською, побазарювавши, навідували його, не з порожніми руками. Але тепер дружина тестя, покійного уже, далі хвіртки не пустила Коршака: «Теперечки, Якове, ти мені — чужак чужаком, на біса ти мені здався. У квартерах моїх начальники німецькі культурно проживають, а ти гнойовиком, постольником завжди був, ним і зостався…» Поплуганився Коршак куди очі бачать вулицею крутою, Ідо до П'ятикутків скочувалася, аж назустріч перелякані люди біжать: «Тікайте, дядьку, рятуйтеся, бо тамочки — німецька облава!» І подався Коршак знову в ліси.

Ще дніло, як підійшов він до лісникової хати, поблизу Русалчиного озера. Переказували люди, що у ній сестра його Катерина із хлопчаком усиновленим проживає. З димаря димок солодко вився, відблиски вогню золотіли в шибках занесеної снігами хати. Постукався Коршак у вікно і на коліна біля порога опустився. Зуб на зуб йому не попадав, на мороз лютий заходжувалося. Катерина (ледь упізнав, так постаріла, стільки років не родичалися!) відчинила сінешні двері і мовчки стояла в порозі. З-за плеча її рослявий хлопчина виглядав. І заспішив Коршак жалібно: «Прости, сестро, що так із тобою повівся і на багато годків од тебе одвернувсь. Прости і дай притулок у теплій хаті хоч на одну ніч…» Катерина довго мовчала, повз приходна дивлячись очима холодними, мов зимове надвечір'я. Відтак і каже: «За себе, може б, і простила, одходчива душа моя. Але Семена мого більшовикам ти продав за смачнішу скибку, сього ніколи тобі не прощу, бо душа Семенова з того світу сього не дозволить. І братеника родного, Миколая нашого, яким уже йон не був, хай Бог його судить, ти на німецьких штиках підняв, наче Каїн свого брата на вилах. Іди геть, хоч і здохни в снігах! Не хочу, щоб і дух твій поганий у моїй хаті зачепився…»

І грюкнула вона дверми сінешніми перед лицем Якова, і засувом залізним заскреготіла.

І поплівся Коршак од хати теплої у присмерки колючі, що од морозу тужавіли, гусли. Ліс стояв непорушне, наче з криги вилитий, снігами припорошений. Ліс дихав назустріч холодним, неприязним мороком, ніби не хотів, щоб Яків до нього наближався. Коршак звернув убік і хрускотливим ціликом подався в беріг Русалчиного озера. Обмахнувши шапкою сніг, приліг на поваленого стовбура. Торбинку із харчами поклав під голову. Од цілоденного блукання ноги вогнем горіли. «Отуточки б заснути і вже ніколи не прокидатися…» — подумав Коршак. Уже йому життя не смакувало. І він справді задрімав, витомлений блуканиною по снігах. Прокинувся від лютого холоду. Тіло геть заклякло, ніс закрижанів, чоботи, вогкі од снігу, змерзлися, стали як залізні, обручами врізалися в ноги. Ледь звівся, довго топтавсь навколо окоренка, розганяючи по тілу кров. Відтак сидів на колоді, хитаючись, обхопивши голову руками, сльози текли по щоках, так жаль себе було. Уже не мав до кого постукатися. У цілому світі. Родичі від нього відмовилися, на поріг не пускають, а приятелів — не нажив, вік звікував самотнім вовком. Над лісом викотився повнющий, білий з лиця Місяць, він дивився з неба очима Миколая, з-під насуплених, кущистих брів. Озеро лежало внизу, між заочеречених берегів, припорошеною снігами ополонкою. Але і смерті Коршак боявся не менше, аніж життя. А раптом усе, про що теревенять попи, правда, і потойбічний світ — є, і в тому світі на нього чекає зданий ним німцям Миколай і всі ті, кому він укоротив віку — руками комісарів?! Одвернувшись од проникливого Місяця, з Миколаєвими, чіпкими, нещадними, очима, він побрів у бік Чортового болота. А Місяці, плив за ним слідом, назирці, і не було куди сховатися од Миколаєвих очей у білій, засніженій пустелі.

Колись, давненько вже, правда, він косив на скутому першими морозами Чортовому болоті очерет, щоб перекрити хлівець, і надибав на острівкові у верболоззі землянку, викопану, певно, ще в громадянську лісовиками. Стелю з обаполів підпирали дубові колоди, а посередині стояла грубка, зроблена із залізної бочки, із дощатим, обтинькованим глиною димарем. Він, звісно, доповів тоді куди слід, і Галан нахвалявся, що в землянці на острові знайшли ящик гранат і заржавілого кулемета. Якщо комісари не перестаралися, не зруйнували землянку, він матиме у ній притулок, пересидить лиху годину. Хоч кого він пересидить? Німців? А повернуться більшовики — що він скаже про Миколая?.. Місяць наздоганяв, розмазував його тінь по білому насту, давив на голову, зазирав братовими очима у скаламучене Коршакове нутро. За спиною його, у Страхоліссі, завив вовк, йому відлупив вовк із-за Чортового болота. Останні метри уже не ішов, а повз між купиння, наче плив по снігу. Землянка на острові зяяла чорним проваллям, що нагадував вовчу нору. Двері давно зірвані, земля над входом зсунулася і присипала їх. Коршак вужем уповз у підземелля, тікаючи від очей Миколая. Пронизлива вогкість дихнула у його заклякле на морозі лице. Але стеля землянки ще трималася і грубка бовваніла в темряві, розбавленій відблисками Місяця. Долівка вистелена сухим, уже спорохнявілим очеретом. Коршак нагріб того пороху дерев'яними од морозу пальцями, кинув у грубку, підпалив. Рятівний вогонь обнадійливло затанцював на дні бочки. Дощатий димар зогнив, дим плив попід стелею і потроху наповнював землянку. Але ніяка сила вже не могла примусити Коршака знову виповзти перед очі брата Миколая, що сочив за ним із Місяця, як кіт за мишею.

І гнив Коршак у норі тій на острові, посеред Чортового болота, допоки торбина з харчами не спорожніла.

Дак удень йон боявся на людські очі потрапити, із сіл навколишніх люди по очерет на Чортове болото ходили, у печах топити не було чим, а зима — люта. А уночі боявся Коршак Місяця з очима братеника, так йому ввижалося, що його він німцям здав, наче бичка одвів на бойню, в рахунок контрактації…

І вже думалося Коршакові, як ще торба не вихудла, що отак, хай і не в теплі та добрі, а все ж не на морозі і вітрі, може, він, сількор та активіст, і партизанство для себе висидіти. Якщо червоні…..повернуться. Може, ще хтось, із зобижених новими хазяями, приб'ється до острівка на болоті, а двоє-троє — уже й загін партизанський, хто прийде рахувать? Якщо правду Миколай казав і фронт знову на захід покотиться, оклигають більшовички, можна буде і полякать трохи німчика, якогось обоза на лісових дорогах запопасти чи поліцаю задрипаному на той світ путівку виписать. А буде у нього довідочка про героїчне партизанство у тилу лютого ворога, історія з братеником нею покриється, наче звичайна шістка — шісткою козирною у картах, заросте, затягнеться, як рана давня. Затягнеться, забудеться.

Тольки ж хлопці з органів — нічого не забувають і нікому, та й людяки, свої ж, пакульські, сто раз мене продадуть. За штани і в казематик, у підвал дому біля Красного мосту: «Де ваш брат Микола Оверкович Дахновець, начальник особвідділу дивізії, хто його німцям виказав у роки окупації?!.»

Дак лучче б більшовики і не верталися ніколи.

А як німець довшей похазяїнує у Краї, мене, Якова Дахновця, по-вуличному Коршака, в осій ось могилі черва живцем з'їсть.

Хоч круть, хоч верть, хоч під більшовиком, хоч під фашистом, а бідному Коршакові — однаково смерть.

Коли Місяць стомився викочуватися на крутогір'я небес і ночі темними стали, Коршак виповзав із землянки, бродив між купиння, як чорт-болотяник, відповідав протяжним, тужним виттям на вовче виття у Страхоліссі.

Дак скоро йон так натренувався, що гомонів із вовками, як із родичами.

У ближчих селах чули теє виття його, скумасне, і голови під подушки ховали, так воно душі людські дерло.

Дак се вже і в живих Коршака не було, а люди, вовче виття зачувши, казали, що то пакульський Каїн у снігах виє на Місяць, прощення за гріхи свої перед людьми вимолюючи.

А як на дні торби самі крихти солі лишилися, про партизанство уже не думалося Коршакові. Днів зо два ще тримався, розтоплюючи сніг та кригу на вогнищі і сьорбаючи гарячу воду із консервної банки, нарешті зважився іти додому, по харчі. Обійшов він Пакуль лугами, перебрів заковану у кригу річку Синявку, а там уже й левада його, і город його. У задвірковому віконці хати світло ледь тепліло: не спить Дуська, каганчика палить, його піджидаг. І розвиднілося Коршакові на серці його, і ступив він під стріху, щоб у вікно пошкрябатися, щоб тільки Дуська почула, і більш ніхто. Аж тут біля вуха затвор гвинтівки клацнув: «Хальт!..» Ноги Коршака самі підігнулися, осів він на призьбу, а руки — як дві гілки на вітрі, над головою хилиталися.

Бо се вже ж німці у хаті Дахновців проживали, наче в казармі, і вартовий щоночі в садку стовпів. А Дуську з дочкою новий пакульський староста Тимоха Нужда до Німеччини вписав, і їх на станцію одвезли, під вартою. Думалося Коршакові, що йон додому іде, а йон прямо у німецькі руки притьопав. Так у книзі жисті його було записано.

А як примкнули німці Коршака у льохові його мурованому, поковзав він по сходинках, намацуючи в стіні цеглинку, за якою коробочку із золотом колись давно сховав. Бо ще він про живе думав, ще надію мав — від смерті відкупитися. Але хтось уже до нього постарався: вивалена була цеглина, і перемелена кротами земля сипалася зверху у вузьку дучку. Лише він та Дуська знали про скарб, схований у льохові. Тепер — ані Дуськи, ані золота, ані надії. А усе ще думалося, чи не вдасться утекти з погреба: товкся коло дверей, тиснув плечем, наче не сам їх залізом оббивав і засуви міцні замовляв у колгоспній кузні. А під ранок так замерз, що вже ні про що не думалося, не гадалося, думки у голові позмерзалися. Аж уранці одчинилися двері льоху і голос Тимохи прогучав із хмари морозного туману: «Ну що. проклятий Коршак, хіба не обіцяв я тобі, що повернуся із Сибіру і довжок свій оддам із процентами?..» І ударив Дахновця кованим чоботом у груди. І котився він клубком по крутих сходинках, поки не розпластався на глиняному дні льоху.

«Повзи до мене на колінах, суко!..»

Дак Тимоха бив його носциком під дихало, нокуль Коршакові забракло сил угору по сходинках колінкувать, і хужей мішка з половою йон зробився. Се мені самі поліцаї пакульські розказували, вони стояли там і бачили.

І кинули Коршака на сани, і повезли у поля, до скотомогильника, так староста наказав. Там поставили його поліцаї коліньми у сніг над ямою-глибкою, у яку люди падло скидали. Тимоха нагана з кобури дістав, кулю послав у цівку і запитав: «Ну як, Дахновцю, страшка видима смерть?» — «Страшка…» — ворухнув неслухняними вустами Коршак. А очі його дивилися на дно ями, де здохлятина усяка, погризена вовками, валялася: «Страшко умирать. І жить — сі раніш». — «А тим, кого ти на край ями доносами своїми підводив, ще страшкіш було, вони молодші були і болєй жить хотіли». Тут згадав Коршак слова Біблії, пакульським попом начитані, і промимрив: «Я — Богом мічений, і хто уб'є мене, семикратне) пімщений буде. Щоб ти знав ссе. Тимоха, бо теж скоро здихатимеш, довго і нудно…»

Дак Тимоха тольки засміявся на сеє, так мені поліцаї, які по самогоняру, па тютюнові та лозі настояну, до мене бігали, розказували. «Уже я стольки разів помирав, — Тимоха каже, — там, куди ти мене, безневинною, послав, що уже мені померти як цигаркою затягтися… Там мене друзяки твої, енкаведисти, комісари, навчали людей у потилицю убивать, так у них було заведено. Але ти у мене так леїко не підеш із сього світу, ти з ним довго проіцаїймешся, ти і мертвим заздритимеш…» І штовхнув Тимоха Коршака ногою у яму, а як розтягся той у заметі сніговому, на дні, на кістках та недогризках коняки здохлої, стрелив тричі в живіт. Хрипів Коршак із дна ями, аби добили його, але Тимоха повів поліцаїв у село.

І волав Коршак до Бога на небі, щоб смерть йому послав. А Бог дивився з неба сліпучим сонячним оком і мовчав до нього. А як заплющилося око небесне і сутеніти стало, набігли вовки із Страхолісся і тіло Якова Дахновця, но-вулнчному Коршака, що за великого мудрагеля і хитруна поміж пакульців мався, ще живого, гризли вони…

І скотилася з Місяця, що на небо знову виповз, сльоза біла і на землю снігами глибокими упала.

Із Книги днів

Книгу Федори вписую я до Книги днів на віки вічні, аби знали люди у будучині, що мені у жисті сій довелося перенести і розчинитися в ній до останочку, як листочку веленому, що падає в землю і порохом стає, аби дерево далєй жило, квітом новим квітувало. Дак такочки і я, наче той листочок, тілом і душею дєтві своїй, родові, людям близьким і далеким, з якими судилося мені од родження до смертної години в одному поїзді по шпалах років їхать (бо що таке жисть, як не подоріж сяя крізь час?), оддалася безоглядно, самої себе зрікаючись задля ближніх, покуль не залишилася од мене тінь сама. Бо так навчав мене посланець богів небесних і літописець горя людського Нестор, Семирозумом прозваний ще за життя його земного: «Хай-бо од тебе, земної, сама тінь зостанеться, усе інше оддай людям, тади тінню легкою до богів небесних підіймешся і галакатимеш із ними, як ось ізо мною». І скоро сеє станеться, бо уже од мене, виробленої, вигорюваної, сама тінь прозорая і зосталася…

Сама я з году одинадцятого, і як сяя вже колективізація засновувалася, і як церкви по селах бурали, і як людей смертонька голодна косила, наче траву, усе чисто пам'ятаю. Скільки часу спливло, а досюль у вухах моїх стогін од дзвонів, що на землю із дзвіниці упали, на землю суху пакульську. А міліціонери з району кріпенем залізним навколо церкви стояли, не підпускаючи нікого, з ружжами страшкими напоготові. Тади сам Нестірко Волохач на дзвіницю пакульської церкви височенної забрався, хрест спиляв і на землю кинув, а замість хреста червоного прапора повісив. А ми, жіноцтво болєй, навколо церковища по городах топчемося, до неба волаємо та планами заходимося. А мене за серце моє ухопило од того усього, каменюкою серце у грудях стало, я у садок одійшла, за окоренок вишні ухопилася. Як зробилося мені трохи легшенько, я голову підняла, і як підняла я голову, очі на церкву звела, побачила, що сам Нестор Семирозум. точнісінько такий, яким його мандрівний богомаз намалював, і досюль на стіні в Уляни Несторки тая іконка, у небі синьому, іскристому, над банею церкви пакульської стоїть видивом чудотворним і на білому сувої хмари червоними чорнилами усе теє, що на землі злодіяками твориться, записує. І чорнило червоне струменіє по оболоку білому, наче кровиця людяцька. Дак я як стояла на городі, коло вишеньки, упала коліньми у земельку розмоклу та молилася ревно. Відтоді увірувала я у Нестора Семирозума навік. А ще увірувала я, що ніщо на землі не минає без сліду, усе до книг небесних вписується, і на Суді Страшному Бог тії книги гортатиме, і кожному по ділах його буде. І хоч ніхто з пакульчан того дня Нестора Семирозума у небесах, над церковною банею, не бачив, а тольки я уподобилася, казала я кожному, хто слухать хотів, і люди увірували, що се так було. І влада сільська злостилася на мене сильно за сеє, що Федора Малаха бога свого проповідує. І затуляли вони рота мені як могли, а я не упокорювалася. Бо приходив у сни до мене Нестор Семирозум, живий, як на іконі, мандрівним богомазом мальованій, і підбадьорював: «Галакай, дєвко, і почують, галакай — і почують!»

І усю жисть мою стоїть Нестор Семирозум свічкою-обітницею над церквою пакульською, у душі та пам'яті, що сяєвом тої свічки, як сонечком великоднім, осяяні.

А ще ж мої батьки у колгосп не захотіли іти. А проживали ми у Пакулі на кутку, що Муравицею здавна зветься, навколо ліси, луки та болота торф'яні, а землі доброї мало. Дак ми кожну латочку обходжували, кожну грудочку землі між пальців своїх, чорних од роботи, пересівали. А в колгоспі од самого початку робилося — як попало, через теє і не ішли у колектив батьки мої. Дак вони, активісти, налетіли на наше дворище, хапали де що бачили. Дві бригади, одна пакульська, із голоти місцевої, а друга — наїжджа, із Мрина, а мо', ще одкуль далєй. Збіглися вони водно і, де що було у нас, позабирали, зосталося у нас тольки півтори копи околоту. А се ж уже осінь, уже зимою близькою із-за Сіверських лісів, із-за Невклі віє, а нас — четверо душ. І Це ж принесло дядину, коли бригади гніздо наше розбурювали, дядина і гомонить до них: «Хоч картопельку тую уже не забирайте…» А вони одразу ж похопилися, бо не знали про картоплю: «А де бульба?!» — «А тамочки, на лучці, картопельки у них трохи єстяка…» — піднеслася дядина. Підсобила, пожаліла нас… Вони усю тую картопельку, на лучайці, за вигоном, викопали, покидали на підводи добро наше та й подалися геть. «Пишуться, пишуться усі діла ваші злі рукою Нестора Семирозума, чорнилами червоними на білих оболоках!» — гукнула я услід, а вони тольки реготнули, бо на силі почувалися і одним днем жили, у день завтрашній не заглядали. Дак подалися вони з двору, а ми — зуби на полиці порожні. Добре, що хоч із хати не вигнали чи до ведмедів не завезли, як інших.

Є, є що спом'януть за свої літа…

І вписую їх до Книги днів кривавими чорнилами, як Нестор Семирозум, Книжник небесний, що діяння людяцькі до Книги розгорненої записував, з якої сім янголів на Суді Страшному читатимуть.

Матка піде було, півпуда борошна купить чи на яку лахманину виміняє, лепйошки пече і в березі Невклі, коло причалу продає. А там щодня базарчик був, бо пароплави і баржі причалювали, і зі степу люду наїжджало, і робітники цегельні грошики свої на причалі проїдали та пропивали. Се якось почалапала у неділю на причал, а міліція базарчик па причалі оточила, мринська, і усе чисто забрала. Мати повернулася додому, плаче гіркими слізьми: се нас, каже, неділя покарала, що забрали у мене усенне. А ми ранєй у неділю до базару не ходили, Бога боялися, а се матці прийшлося, бо горе примусило. Стягайся ми ще на півпуда борошна, напекла матка хлібців і в четвер ранесенько, ще й не розвиднювалося, погалайдала на базарчик той. Та не селом погалайдала, а щоб скоріше — через Муравщину. А там дорога низом та низом і верболоззя над дорогою, далєй очерети і болота. Дак йон, бандюга, перестріває матку нашу коло болота, з кущів та очеретів виходить і забирає у неї хлібці тії. «Залиш дєтві моїй хоч кусничок!..» — матка просила. А йон до неї звіром: «Як хочеш іще свою дєтву побачити, то ходи, молодице, бо осьдечки ножем пірну, дак уже нікуди не підеш, а п'явок болотних кровицею своєю годуватимеш». Злющий бандюга, бо добріший усього б не одібрав, подумав би: хоч хлібеня для дєтви її залишу, бо вернеться вона, плачучи, додому, а дітки їсти попросять. А йон усе чисто одібрав. Дак матка наша повернулася із планами великими додому та й каже до нас: «А тепер уже — усе. Що хочете, теє і робіть». Сестра моя утішає матір: «Як-небудь переживемо лихо. Уже скоро весна, а там — літечко і жнива…» І ревуть обоє. А я вийшла у двір, дивлюся на церкву пакульську на горі, що хоч і без хреста, а крила-бані над селом розпростерла, і молюся до Нестора Семирозума, що у пам'яті моїй золотою свічкою-обітницею у небесах сяє, горе людськеє на білому оболоці записуючи: «Поможи нам, Божий Книжнику, замов словечко перед Господом, до якого ти вхожий, за нас, бідних, нещасних». А Нестор Семирозум і галакає до мене з неба, а мо' — із душі моєї розтерзаної: «Не владний я, людиночко, над виром житейським, а поставлений літа і дні людські записувати для Бога, і тольки. Але ще багато паперу не списаного у Книзі твоїй, ще довго тобі судилося слізьми і кровицею до неї вписувати, добро на землі множачи». Аж і правда його — дожили ми якось до жнив. Рвали листя з липи, квіт акацій, намнемо того листя та квіту, та назбираємо у полях картопельки, що вона за зиму перемерзла, а крохмаль у ній ще є, та змішаємо того листя, квіту і крохмалю, та напечемо лепйошок. А вони ж такі, наче коров'ячі кізяки, а мусиш їсти, бо їсти хочеться. Дак ми тії лепйошки їмо і лихо нас їсть.

А як жнив діждалися, тади уже легшей нам стало.

А дядька нашого Лаверона, старшого братеника батькового, теж розкуркулили, дак йому усе сеє так надокучило, що йон пішов у ліс та й повісився. А в мого батька тольки один братеник і зостався, через вулицю йон проживав і Яковом звався. Дак роблять вони труну для дядька нашого Лаверона, Яків і гомонить до батька: «Іване, як були ми з Лавероном у Смоляжі, ліс заготовляли, дак до ворожа тамтешнього заходили, дак знаєш, що той ворож нам наворожив? А наворожив той ворож, що ми з Лавероном у одному годі помремо. Дак Лаверон повісився і мені, полупається, час помирати. Осе ми сей гроб для нашого братеника Лаверона робимо, а скоро ти для мене гроба робитимеш». А мій батько і одвічає Якову: «Що се ти такеє надумав дурне, я — старший од тебе, се ти для мене дошки тесатимеш». — «Ні, твердить своє Яків, ворож правду мені ворожив, що я в однім годі із Лавероном помру». Се було навесні якось. А тут діждалися жнив, Яків поїхав у поле вікомішанку гребти, і переворот кишок йому зробився. Дак йон казав, се вже коли після операції додому привезли: «У мене кишки перевернулися, як ото я у кабана вибираю кишки, так Бог мені поробив, як я кабанові роблю». І третього дня йон помер. Дак навесні похоронили Лаверона, а в жнива похоронили Якова. А мій батько зостався, і прожив йон, мо', дев'яносто шість годів. Уже й очі не бачили, осліпли, а йон усе жив та жив. Дак сестра Марія з ним возилася, покуль я по світах далеких етапно мандрувала. Як на роботу іде чи ще там куди їй треба, просить: «Тату, не злазьте з печі, лежіть, я повернуся додому та вам їстоньки зготую». А батько не послухається, злізе з печі, а на піч не зуміє вилізти. Бо лізе на двері хатні, а думає, що то — піч. Хто зайде, запитує: «Що-бо ви, діду, робите?!» А йон: «Осе Марія нагострила литки на роздобитки, а мені на піч треба лізти, хоч нагріюся на печі…» — «Та ви ж, діду, на двері деретеся!» — «Та що ти мені голову морочиш, я лізу на піч — нагрітися!..» То сестра моя Марія з ним намучилася, мо', годів із десять із ним, сліпим, возилася, а тади вже йон Богові душу поніс, на небеса.

А я се ж, молодайкою ще бувши, перед війною у колгоспі робила, куди дітися. На льону робила, то смикали, то молотили, то по луках муравських вистелили, скрозь робила, куди пошлють. Сестра Марія ще ранєй заміж було вийшла, а я зосталася з батьками, то на мене чомусь двір переписали, будеш головою двору, і — мовчок. Тади так було: начальники сільські слухалися тих, що над ними сидять, а ми — начальників сільських, галіфетчиками ще їх називали. А тади ж як почали накладати тії податки, накладали-накладали, один, другий рік заплатила, а на третій, бачу, уже нема з чого оплатитися. Я і кажу галіфетчикам уже цим: «Не буду платити!» Ну, дак вони давай мене до суду. А тамочки уже усе пригадали — і розкуркулення наше, і Бога мого, і норов мій самостійний. І дають мені три годики в'язні. Виходить так, що треба мені, молодайці, іти у тую тюрму. Так на долі моїй написано. Дак я батькам усього наготувала, поки настав той день. Пішла до лісу, упросила лісничого, а саме Страхолісся розчищали: «Наділіть мені, дядьку, ділянку, на розчистку, щоб я старим своїм якоїсь дровеняти для печі їхньої залишила». Бачить лісничий, що я від нього не відстану, не одчепитися йому од мене, дав мені ділянку. А я дрібне таке було, нема на що глянуть, який із неї, думає лісничий, лісоруб. «Подивлюся до вечора, що ти зумієш зробить, а тади будемо бачить». Се так лісничий. Дак я усі сили вкладала, щоб догодити лісничому, щоб у мене не хужей було, як той мужик робить. Приходжу додому і кажу батькові і матері: «Ходімте завтра гуртом у той ліс». Пішли ми раненько у Страхолісся. А батько уже старий, рубав-рубав тії дрова та й похилився на кущ, упав. Приходить матка і голосить: «Батькові у очах потемніло, та й поклонився лісові…» Я одвернулася, сльози мені градом котяться. «А чим, — думаю, — я вам поможу, як мене тюрма жде не діждеться?» А батько було, коли вип'є, скаржиться: «Через Бога твого, що ти про нього усім торочиш, та через норов твій задерикуватий і мені од властей немає спокою». А я і одвічаю батькові: «Ну, то вона, Федора, довго вам не надокучить…» Аж так воно і получилося. Уже як була я на роботах тюремних, батько і пише мені: «Відколи нема тебе, Федоро, то чотири стіни у хаті, нема до кого і загомоніти…»

А якось, се я ще домувала, приїздить до нас на Муравицю прольоткою галіфетчик із району і про мене у матки запитує. Вийшла я на вулицю. А йон мене по лужкові повів, повів, щоб ніхто нашої гомонки не чув, і каже: «Я одтуль і одтуль». А одкуль — я уже забула, та не вельми і дослухалася. «Я одтуль і одтуль і знаю, що ви па три роки засуджені, але ми вас помилуємо і в тюрму не пошлемо, якщо ви свого Бога зречетеся, що ніби його бачили над церквою пакульською, як він, ваш Нестор Семирозум, записував, що на землі твориться, наче шпійон японський чи фашистський. Такого буть не могло, щоб людина в повітрі стояла, як свічка, ані до чого не прив'язана, і взагалі, у повітрі тільки наші аероплани літають і радіохвилі простір пронизують, більш нічого нема, і для Бога місця не залишилося. Але розказни ваші наших людей дезорієнтують у плані боротьби з релігійним дурманом і забобони у голови їхні сіють, наче блохи…» Я його мовчки вислухала, повернулася і пішли геть. Так мені збридило. А йон гукає навздогінці: «То що ви рішаєте?!» «А що я, — кажу, — можу рішать, як Пес гора Семирозума я на власні очі над церквою пакульською бачила і навіки сеє у душі моїй. Усі ваші діла погані Нестор Семирозум на оболоці червоними чорнилами записує, і сеє запише, що ви мене хотіли брехухою зробити, і колися за усе сеє доведеться вам одвічать, як не перед людьми, то перед Богом». Дак ним аж затіпало, галіфетчнком тим: «Не пужаії! Більшовики нікого не пужаються!» А в самого від страху аж голос переривається. Але я пішла ие озираючись: хай буде як буде. Аж через якийсь деньок ще один підкочується. Дільничний наш, міліціонер, Семен Рудько, з війни йон потім не вернувся: «Я так зроблю, Федоро. що не підеш ти у тюрму, якщо зійдешся зо мною…» А йон скольки, пам'ятаю, і жив, усе на Бога лютився, в одній зграї із Нестірком Волохачем, Бомбою, Цмокалом, і в чортів переодягалися та навколо батюшки витанцьовували, і свягі книги палили, і рубали ікони, і дзвони та хрести із церкви скидали. Дак на чорта ти мені такий, думаю, здався! Лучче, думаю, у тюрму піду, аніж у сімейну жисть із псом безбожним. І одвернулася од нього.

Аж ось сільський суд у Пакулі двох людяк судив. Одну людяку — за узятого із колгоспного поля снопа, а іншу — за кавуна, і теж рочок припаяли. І се вже настав час їх до тюрми відправлять, і мене до них підпрягли, щоб за одним рипом. І ось приходить до нас додому уже сей Семен Рудько, міліціонер, і каже: «Збирайся, Федоро. тебе у сільраді ждуть, до тюрми мринської тебе разом із засудженими відправляємо». А я собі так бадьоро: «Іти то й іти». А в глибині єства мого думка, як гадючка: «Я однаково у тюрмі не житиму, сама собі їсти не дам та й помру…» Навіщо воно, думаю, мені життя тес тюремнеє?! Так я у голову собі унесла. Помру, а не буду у тюрмі довго. А Нестор Семирозум мовчав до мене, бо недосгойна я думками такими голосу його була. Бо людина мусить жить, докуль живеться, як би трудненько не доводилося їй, бо для сього, для жисті, послана вона на землю. А я ще сього не розуміла, сліпа душею ще я була.

І ось ведуть мене у Мрин, у в'язню, і цих двох пакульчан, засуджених сільським судом, ведуть. Міліціонери на конях і з ружжами за плечима, а ми — з торбинками, хто що ухопив з дому, пішкуємо. А вже так зимно, сніжок політує. На ґанкові сільрадівському галіфетчики сільські стоять, начальнички, хто у селі людей судив, хто на мене до мринського суду подавав. Але не було у серці моєму озлості і обиди ні на кого з них, бо се Бог покарав їх сліпотою душевною. Я вклонилася їм і кажу: «Ну, начальнички, залишайтеся з Богом, а я — пішла». А Михаль Громницький, йон тади у Пакулі якось що знову був за найголовнішого галіфетчика, зуби скалить, яко пес: «Іди і Бога свого із собою забирай, ми й без нього свій вік земний прожируємо добренно!» — «Жируйте, жируйте, а Нестор Семирозум, Книжник святий, записує усі ваші грішні жирування, на горі людяцькому, і покладе перед Богом, коли ви здохнете!» — галакнула я на всю вулицю, аби болєй людей почуло, і на церкву пакульську на горі перехрестилася. Дак яни, сільські галіфетчики, шурх у прорізь дверей, як пацюки перелякані, і злиняли з ґанку.

І пішла я по митарствах своїх великих, по муках своїх пішла. Як брели Пакулем, а далєй через Страхолісся, прощалася я із селом, із лісами, лугами, болотами прощалася, наче на усю жисть свою одсюль ішла, а не на три годочки. Віщувало, певно, серце моє, що — надовго, хоч Нестор Семирозум мовчав усе ще до мене. І де тих сліз набралося, уже, думаю, мені сюди не вертатися, осе остання моя дорога. А забрали мене в одинадцятому місяці, шостого числа, після Введення на третій день. Як печатали мені пальці у мринській тюрмі, мені таке страховиння здалося, що я криком кричала. Привели мене у камеру, дак рецедиви, звісно, по нарах, а мені куди — під нари, на голий цемент лягай. Тади вже прийшлося, що серед ночі на етап гонять. Через увесь Мрин, на товарну залізничну станцію. Міліціонери із собаками, ніхто нікуди не чичиркне із строю, бо собаки литки повикусують. А якось що слизота, у мене чоботи нові, справили мені, я їх із собою узяла. Іду та падаю. Іду та падаю. Приходилося усього, кругом було добре, а ті митарства етапні — особливо. Та ось привозять нас у товарняках аж за річку Волгу, у табір, і стали ми там робить, і там уже було трохи легшей. Премблюда нам давали, три такі лепйошечки, як хороша робітниця, то давали тії премблюда. А я роботи ніде й ніколи не боялася, усюди на совість робила. А тут ще війна почалася і нам кажуть: «Ви хоч і засуджені, а своєю роботою чесною у таборі разом з усім народом супроти німця воюєте».

Дак робила я од душі.

А як війна сяя вже скінчилася, звільнили мене з табору. бо вже давно мої три годочки спливли. З подругою моєю водночас звільнили, вона теж з України, Наталкою її звали. Видали нам паспорти, але не дозволили їхати в Україну, а тольки — в Середню Азію, їдемо. У вагоні роззнайомилися, розговорилися, добрі люди і кажуть нам: «Куди вам дали направлення, не злазьте там, там дуже малярійні місця, там вас малярія заб'є. А їдьте до самого Ташкента. За Ташкентом є радгоспи, там шукайте собі роботу». Послухалися ми тих добрих людей, приїхали у Ташкент. А там такеє злодійство — страховиння! Сумку у мене з рук вихопили, щойно з вагона зійшла, а в сумці — перепустка моя. А без перепустки на станцію не пускають. Наталка моя заходить на станцію, а я залишаюся надворі. А вже сніжок землю припорошив, холодно. Дак ніч я перетремтіла якось під станцією, уранці ж і думаю: «Ну кому моя перепустка потрібна, без паспорта, може, її де викинули, а сумку забрали?» І тутечки уперше я, скольки ж годочків тяжких спливло, до Нестора Семирозума, земляка дорогого, хоч і на небі йон давно, подумки звернулася. Бо усі ці годочки табірні Богу я молилася, а Нестора Семирозума турбувати соромилася, знала, що йому не до мене, що йому записувати треба про усе, що на землі діється. А туточки вже не стрималася і галакаю до неба, хоч і чуже якесь воно туг, не наше: «Зроби, Несторе, як я собі намріяла у байці своїй дурній!» Коли виходить із станції Наталка. Я і кажу до неї: «Як знайду свою перепустку, то повернуся до тебе, а не знайду прощай». І вже мені такеє у мислі кидається, що піду та десь у річку плигну, та й усе, уже не витримаю я сього, уже терпець мій вичерпаний до краю, уже я геть горем згорьована. Луччей кину, думаю, я голову свою жабам, хай їдять, хай гризуть. Іду я, плачу страшенно і Богу молюся. А Нестору Семирозуму уже боюся обридати. Іду я куди очі бачать стежкою, сніжком притрушеною. Дивлюся крозь сльози, аж лежить на стежці бомажка якась, із червоною смужкою. Коли б не тая смужка червона, я і не помітила б її. А се ж перепусточка моя. Як я ухоплю її, як притисну до грудей та як розревуся! Упала коліньми в сніжок і кричу на весь білий світ: «Несторе Семирозуме! Книжнику пакульський, якого Бог послав на землю, аби списував про усі діла людяцькі і Йому начитував! Не захотів ти, аби я свою дурну голову куди-небудь укинула, а хочеш, щоб я далєй жила. То я вже ніколи дурного у голову не візьму, як би тяжкенько не доводилося мені на сій землі!»

І як я сеє прогалакала, на весь білий світ, стовп вогняний виріс серед степу, у млі ранку зимового, виріс стовп вогняний просто очей моїх, а на стовпі вогняному стоїть Нестор Семирозум і пише чорнилами червоними на хмарках сірих, млистих, наче папір, у сувої вітерцем верхнім скручених, пише чорнилами червоними про усе сеє, що діється на землі. Далєй сей стовп вогняний погас і видиво Нестора Семирозума в очах моїх погасло, лише небо по той бік хмарок прозористих багряне-багрянюще, наче тії червоні чорнила, якими писав Нестор Семирозум, по небу розлилися. А се уже сонейко сходило.

Дак я повернулася до Наталки, на станцію, розказую, що перепустку знайшла. А на станції — люду-люду, тижнями лежать, білетів не можна добитися. Що нам робити? «Господи! — подумки волаю. — І ти, Несторе Семирозуме! Як ви уже допомогли мені знайти перепустку, не дали, щоб я пішла на річку та кинулася сторчака, однесла жабам свою голову, дак помагайте і далєй!» І стала я коло віконця каси, наче хто мене за руку узяв та підвів, хоч усі знали, що білетів нема і не буде, і ніхто не товпився. Раптом відчиняється віконце каси — є два білета! Я дістаю з-за пазухи Іроші, беру білети для себе і для Наталки. Усі схопилися, до каси, а білетів уже нема, віконце зачинилося, наче ніколи й не одчинялося. Я до Наталки: «Біжімо скоріше!» Бо ми ще не знаємо толком, на яку путь бігти. І біжимо ми з Наталкою, запитуємо у тих, у сих, біжимо, не знаючи куди. Аж ось він, наш поїзд. Вскочили ми у вагон, а тамочки таке робиться! Юрмляться, давлять одне одного люди, а злодюжки — по речах. Але у мене уже нема чого красти. І ось ми нарешті рушили.

Дак зійшли ми на станції, проїхавши кілометрів із сто, як нам радили. І подалися у степ ферму шукать. А се уже Різдво, а у нас у роті — ані росинки. Коли ось іде з поля жінка якась, розпитала нас, завела до свого двору і по лепйошці нам дала. Яка ж вона була солодка, тая милостиня її! Як ми їх оплакували, тії лепйошечки, що сьогодні Різдво і се ж маємо ми сніданок такий. А тади пішли, як нам жінка показала, прийшли на ферму і наступного дня уже до роботе стали. Дак Наталку узяли на базу робить, а мене — у сад радгоспний послали. На базі ж хоч якогось жмиху з бавовни чи буряка кормового ухопиш, а в саду зимовому — що? Триста грамів борошна на день видадуть — і живи як хочеш, а не хочеш жити — помирай. Дак тоді був буряк кормовий для мене — і пряник тепер не такий смачний. Думала: діждатися б того часу, коли я кормового буряку уволю наїмся. І Йшла я у поле, мо'. думаю, як у тридцять третьому годі, мерзлу картоплину де знайду. А там поля самим ячменем засіяні, а картоплі вони не знають садити, не росте там картопелька. Бачу, скирта соломи даленіє. Піду, думаю, до тої скирти, невже ж нічого не натрушу собі? Іду, ледве ноги тягну, а попереду мене по стерні засніженій наче сонячний зайчик — стриб, стриб. А се мене уже Нестор Семирозум до тої скирти вів, а його сам Господь на таке благочинство благословив. Бо муки мої довжелезні, бо голод мій бачив. Знімаю я верхню спідницю із себе, розстеляю по землі коло скирти і потерть, що під соломою, вію. І думаю: що упаде, на моє щастя, те моє. Падає на спідницю трохи зерна, і груддя землі надає. А потерть вітер убік відносить. Навіяла я собі так із добрі пригорщі. Приходжу у барак, висипаю, що навіяла, на край столу, грудочки землі — сюди, а ячмінь — сюди, і болєй жмені ячменю навибирала. Яке ж це у мене щастя є, що я вже той ячмінь маю! Плита топиться, я теє зерно на плиті підсмажила, пляшкою на стільниці перетерла. А казанок я ще з тюрми мала, його не вкрали разом із сумкою. І зварила я тую кашу, не кашу, а той супчик. Пахне воно як! Жінки в бараці на мене дивляться і губи облизують. А се ж вони усі на базі робили, а тамочки щодня щось та дістануть. Я наготувала, поїла. Другого дня по роботі знову іду до тої скирти. І так я довгенько ходила, покуль усю потерть не перебрала, не перевіяла. Тади дивлюся, а сонячний зайчик наче далєй по степу пострибав. Пройшла я трохи далєй, а тамочки — ще скирта… І так прийшлося, що весни діждалася. Уже я бригадиром у саду роблю. Уже мені видають щодня по літерці перегону, а коли і сиру трохи перепаде. Тади персики стали дозрівать. Уже до мене люди ідуть, просять. Восени стали возить із поля помідори. Де який роздушений, я — у діжечку, вони сік пускають. Людей малярія перетрясе, до мене приходять, сочок той п'ють, легшей стає. «Сяя хохлушка щось знає…» — кажуть. А я одвічаю: «Єдине, що я знаю, добрі люди, се голод. Бо я його терпіла усю жисть свою, із дєтства свого». А про себе думаю: «У них туточки свій Бої; навіщо їм мій Бог, хай мій Бог буде зо мною, у душі моїй». І ні до кого вже з моїм Нестором Семирозумом, Книжником Божим, не признавалася, а берегла в самій собі, як вода текуча промінь сонця береже…

І пробула я там аж три годики. Уже мені виїзд дозволили. І думала я, що судилося мені самій вік вікувать. Аж тутечки йон і заявився. «Ти, каже, — Федора, а я — Федір, ось нас і пара». А йон сам із України, із Краю нашого, але малим ще з батьками-переселенцями на Волгу виїхав, на заводі у Сталінграді робив, там женився, студова і на війну пішов. А на фронті поранили його сильно, і якось що довгешю йон у госпіталі в Середній Азії лежав. Дак сестри у госпіталь і написали йому, що сім'я твоя погибла уся, від бомбйожки, у тому вже Сталінграді. Дак Федір приїхав сюди, де я, і туточки робив. Начальник і каже йому: «Як уже у тебе так із сім'єю получилося, то женися Іут». Бо йон почав із горя великого у чарку заглядать. Се вже ми познайомилися. Прийшов він якось до мене у барак, поговорили, а скоро і зійшлися. Пожили трохи, а його ж сім'я, бачу, муче. То що він робить. Бере та пише писемце, може, хто обізветься. Він написав письмо, а йому приходить ізвещеніє, що усі загинули і нікого нема на світі. Далєй одні люди, які знали його родину до війни, по Сталінграду, написали, як сеє було. Була сім'я його в окопі, а бомба усе перемішала. Бачив тольки цвітні плаття твоїх дочок, сусіда се вже пише, а від тестя твого тольки голову знайшов, а від жонки твоєї і сліду не зосталося. Дак Федір прочитав сеє, задумався — і з хати. Пішов із хати, а я думаю, де се він. Пішла до сарая, йон коло сарая. Чого се ти, кажу, ходиш, іди до хати. А нам дали хатину казенну, коли ми з Федором зійшлися, і ми сарайчик прибудували. Ти, Федоро, іди до хати, а я зараз прийду, йон мені одвічає. Але каже мені серце: щось не те у нього у голові. Тади йон теліпає до майстерні. Я — за ним. Чого ти никатимеш дворищем, іди до хати, додому іди, кажу. Зараз буду, одвічає. А сам схилився на край верстака і плаче. А я йому галакаю: «Ти сам, чоловіче, знаєш, що у війну сюю людякам зробилося, не лише у тебе горе такеє, а в половини світу воно». Почала його умовлять. Він послухався, зайшов до хати. Тут уже сів і виплакався. А йому у мислі кинулося: нащо мені такая жисть, як моє сімейство погинуло усе, і я щось собі зроблю та піду за ними. І хотів він повіситися. А я сього не допустила. Почала його умовлять, почала його просить. Він одумався, виплакався і полишив сеє усе. Тади пише родакам моїм у Пакуль: порятувала мене Федора од смерті, бо я хотів було піти за своїм сімейством слідом, дак вона не дала, дак оце і живу теперечки.

А про Господа свого і про Нестора Семирозума, який усе земне записує, на вогняному стовпі стоячи, я мовчала до Федора, бо йон після смерті сімейства ні в що сеє не вірив, серце йому кров'ю Ітекучою запеклося.

Пожили ми там. А мене ж в Україну тягне хтозна-як. Бо як вивезли мене у сороковім, у товарняку, а се уже тольки опісля війни прожила я туточки вісім рочків. Ранєй не можна було мені у ту Україну, а теперечки дозволили, дак я сімейством обзавелася. Оце вже, думаю, поїду, оце вже поїду. І два роки саму себе мучила, не могла ніяк поїхать. Як не те. то те, як не те, то те. А далєй вже сказала собі: що б воно не було, а — поїду. Його, Федора, якось що не сильно тягло в Україну, малесеньким зовсім його вивезли, а мене — мотузкою. А се уже у нас дві дочки було: Любі — четвертий годок, а Вірі — третій. Ось беру я Любу, сідаємо з нею на підводу, їдемо на станцію, а там — на поїзд. А Віру я з ним залишила. Приїхали ми в Україну, добулися Пакуля, матері вже нема, батько нікудишній, сліпий, сестра сама господарює. Дак я трохи там побула, далєй даю телеграму, що Любу залишаю у Пакулі, сама до них повертаюся, щоб потім їхать сюди уже усім разом. А Федору у голову стукнуло, що я повертаюся сама, бо вже Люби нема на світі. Страх у нього такий був — і сюю сім'ю втратити, як першу втратив. Дак йон там за Любою душу рве, а я — за Вірою, що з ним залишила. І шле йон мені блискавку, щоб я з Любою поверталася. Він за сюю дочку переживає, я — за тую. Бо ми розділили дітей і йон думає, що вже Люби нема, а я думаю, що уже Віри нема. Я за Любу — і на поїзд. Приїхали на станцію, се уже Ташкент проминувши, серед ночі, а ще кілометрів п'ять до нашої ферми. Все одно, думаю, будемо іти додому; садовлю дочку на плечі, чемодан у руку погойдалася крізь ніч. Підходимо до хати нашої, а у вікні — світиться. Люба підходить до вікна і каже: «Тату, відчини!» Вони посхоплювалися, не знають од радощів, що й — робити. — За дєтвою Федір був страшенно переживательний.

Ну, перезимували ми тую зиму, і закомандувала я в Україну їхать. Поїхали ми в Україну. Добулися до Пакуля, поселилися у батьковій хаті. Батька се уже не стало, помер батько. А Федір мені і каже: «У колгосп я не піду, я ж — робочий». А се уже у Пакулі знов цегельний завод запрацював, влаштувався йон па тому заводику, машини ремонтувать. Бо йон щодо залізяк усяких дуже ловкий був. А дощі ж такі усю осінь лили — страховиння. А грязь, а гади замело-завіяло, а де тая Муравщина, далеко ходить. Федір і каже: «Покуль ми грошиків усіх на розкидали (бо ми ж там, у Азії, усе, що набули, спродали) — купимо хатку коло причалу». Що я буду, мовляв, грязюку місить, та й тісно із сестрою у батьковім гнізді. Ну, там один чоловік, од заготконтори йон робив, спродувався, переїжджав до Мрина, ми й купили його дворище, хатина на дві кімнатки і коридор, під залізом, правда, і хлівець, і городу латка по схилу гори над Невклею. Ловке усе таке, ловке. Бо — своє. І досюль я туточки проживаю, уже сама як перст, добре, хоч дочка Віра, що у Мрині очоловічилася, провідує, не забуває, а Любка — тая десь аж у Воркуту, на шахти завіялася. А Вітя, синок, той у армії так і залишився.

Ну, се вже стало нам веселіше, бо свій куток. Скоро ми й хлопця діждалися, Вітю уже сього. А Федір страшенно хлопця хотів. Бо у нього з тою жонкою був хлопчик, але од бомби загинув. На тобі і хлопця. Тольки, кажу, не пий, бо треба про дітей думать, їх у нас теперечки троє. А за дітьми йон душу рвав, се правда. Особливо за Вірою. Якось вона у подруги заночувала, у Крутьках, із Мрина вертаючись, ми вже не знали, шо й думать, дак йон ридав, як мале дитя: «Хоч би мені слід, де вона ходила, побачити…»

Аж тут зійшов йон із поїзда жисті, і вже йому нічого не треба, а ми далєй без нього поїхали — крозь непроглядний туман часу.

А почалося усе сеє з того, що я захворіла. Прийшлося так. що мусила я лягти в лікарню пакульську, на операцію. Федір того ж дня прийшов до мене. Провідать. Я йому кажу: «Ти. Федоре, не ходи до мене часто, за дітьми дивися». Ну, се пішов йон. З порога, правда, довго на мене дивився, наче що сказать хотів, а не сказав, язик не повернувся. А ноччю йому погано зробилося. Операцію мені у вівторок зробили, а в четвер ноччю йон дєтву розбудив і каже: «Буду, дєтки, помирать». А діти думають, що батько, мабуть, п'яний. Віра і Люба — сії вже до школи ходили, а Вітя до школи ще не ходив, домував. Дак йон до Віті і каже уранні: «Сьогодні самі підете в лікарню до мами, понесете їй чаю з варенням, вона просила, а я вже буду помирать». А тої ночі сестрі моїй Марії наснився сон поганий, прибігла вона з Муравиці до нас, а Федір уже й не говорить. Дак вона викликала скору з лікарні, скора його подивилася і каже: «Заберіть дітей зі школи, хай будуть коло нього, а меншенького із собою візьміть». Дак вона так і зробила. І се вже дівчата діжурять коло батька. Другого дня, на Віриному чергуванні, йон і кончився. Дак Віра тади біжить не до мене, а біжить на Муравицю, до тітки Марії: «Уже татко помер!» А мені ж ніхто нічого не признається, я лежу у лікарні, після операції тяжкої, і ще не знаю, чи виживу. Лише вісточку мені діти принесли, що батько прихворів, тому і не провідує, а не кажуть, що його вже нема. Боялися, щоб мені хужей не зробилося. А сестра моя Марія прийшла до лікарів і гомонить їм: «Що ж із нею робити, у неї ж троє діток, а чоловік помер?» А лікар, що робив мені операцію, відповідає: «Якщо ми Федорі скажемо, то вона закомандує, щоб її везли на похорон, а шви полопаються і буде ще гірше». «Ні, луччей ми не казатимемо їй про похорон! — погодилася Марія. — Бо, як ще і з нею що погане станеться, сама я із дєтвою її не справлюся, бо у неї аж троє діток». Похоронили яни Федора без мене. А вже десь третього дня приходять до мене у лікарню Марія та Любка та й кажуть: «Хоч кричи, хоч не кричи, а вже твого Федора нема на світі». І все чисто розказали. Що ж, нема то й нема. Заплакала я, та й годі. Бо треба якось далєй жить, бо дєтви у мене — череда і одне одного малєй. А тади вже прошуся я, щоб на дев'ять днів мене з лікарні виписали, хоч на дев'ять днів на могилі його побуду. Виписали мене, і скора, правда, одвезла, до самого порога. А мої вже мене стрекають. Я у крик та в голос, бо ж мені без чоловіка мого і хата моя — не хата. А тади і вмовкла: що ж, думаю, той крик та плач мені поможуть, коли троє діток на руках моїх. Сестра Марія утішає: «Будеш ти, Федоро, з дєтвою, буду і я з твоїми дітьми, як матка родна, бо мені ж Бог діток не дав». Справді, вона мені помагала, як рідна матір. Сама було так не з'їсть, як діток моїх нагодує.

Як дев'ять днів відбули, заїхав до мене на скорій лікар, що операцію робив, подивився рану мою: «Кишки випадуть, якщо шви не накладемо». А шви — це знов лікарня. Я заплакала і думаю: «Що мені робити?» Бо мені не можна було і дня спочить, бо у мене трійко дітей малих. І не пішла я болєй до лікарні, і так — по сьогоднішній день, зажило, і вскорі я на роботу вийшла. Як уже мені діставалося, у жисті сій, того ніхто не знає. Я і на цегельні роблю, сирець той із лінії знімаю і з печі гарячої на піддони кладу, і в школі прибиральницею, і в колгоспі що прироблю, і по людях. Ті, що про сиріт дбають, приїхали з району, зайшли до мене, запитують про мою жисть. А я плачу та галакаю: «Яка ж моя жисть, як се я з больниці прийшла, і сама нікудишня, і троє діток малих на моєму горбі. Треба ж їх якось на тім горбі піднімать. На осінь і Вітю треба до школи посилати, а дві школярки уже ходять». — «То ви знаєте що, — радять вони, — здайте свого хлопця до інтернату, а дівчата хай будуть коло вас». А я ще дужче заплакала та й кажу: «Як ми з Федором хотіли хлопця! То я тепер од дітей, од дівчат одділю свого хлопця та здам у той тернат? Ні, буду шматок хліба ділити на трьох, а собі — четверту пайку. Хай вони будуть разом, нікому їх не віддам і нікуди не розкидаю. Буду ростити, скільки у мене хопить сил».

І нікуди я свою дєтву не віддавала. А робила у жисті — не менєй, аніж у таборах замолоду. І на роботі основній, і на підробках, і людську роботу хапала — прала, мазала, полола, і удома треба було діток доглянуть. Удосвіта у школі мету, мию, тади біжу додому — збираю дєтву у школу, тади біжу на цегельню, щоб не запізнитися. Директор цегельні було на місточку через річку Синявку, за яким — цегельня, стоїть і гомонить: «Чого ви, Федоро, так із себе душу рвете, так біжите? Якби могли, то вискочили б із себе!» — «Товаришу директор, — відповідаю на бігу, — як уже у двір цегельні ускочу, не боюся нікого». А тади по годиннику стежили, хто коли на роботу з'являвся і дуже строго було. А з роботи прибіжиш — того нема, сього нема, треба десь його узять. Як неділя та прийде, стольки набереться роботи, що й не пороблю було усієї. А ще ж і грядка коло хати, на схилі гори, і сяке-таке хазяйство. Роблю, роблю, роблю день і ніч і лише про дєтву свою думаю. Другі діти з батьками та матерями, а ж хочу, щоб і мої не гірше — і з'їли, і зносили. Якось що геть я переробилася, уже сил і грамини у мені нема, а в голові — одна думка: «Господи, якби і на мене смерть прийшла, скольки ще я буду мучитися!» А тади узяла у сінцях весельце, Федір мій, покуль жив, любив рибачити, сіла у березі в човен і попливла, наче на той беріг, по щавель. А сама думаю: «Отамочки посеред ріки — бульк у воду і каменем піду на дно, уже я не в силі так жить». І тільки я так подумала, як із Невклі райдуга на півнеба виросла, коромислом многоцвітним, а се після дощу було. Райдуга виросла наді мною, наче квітка, а на райдузі, дивлюся, сидить, звісивши босі ноги, увесь у білому, Нестор Семирозум, із писаннями своїми. Я і кричу до нього душею змученою: «Докуль?!» А у нього очі сумні-сумнющі, повні сліз, наче вікнини в небі синьому між хмар після дощу, І голос, як відгомін далекого грому: «Докуль і житимеш, Федоро. Але проситиму Господа, аби за жисгь твою трудну, коли вже дєтву поставиш на ноги, воздав тобі смертю льогшою». І не стало Нестора Семирозума з писаннями його — на райдузі, і сама райдуга розтанула наче. І повернула я човника та й погребла до свого берега: «Хай уже як прийдеться». І смерть од мене хтозна-куди забігла, і діток своїх я підняла. Правду житейське псалмо говорить: «Житейськеє море іграє волнами, в нім радість і горе завжди перед вами, а ніхто не ручиться, ніхто не узнає, що статися може, що завтра з ним стане…» Бо, покуль людина живе на світі, вона думає по-своєму, а яно ж не так буває, як ти хочеш, а так, як доводиться…

Дак і льовку ж, ой льовкенну смерть Федорі Господь послав! Се вже я, Марія, сестра її родна, дописую Книгу жисті її, бо зійшла неждано Федора з поїзда живих на станції безім'яній і далєй поїзд, без неї уже, їде. Се ще Пакуль був, але і той чортів Чорнобиль уже був. А у нас на Муравиці городи пізні, прибутна вода довгенно стоїть, побіжу, думаю, поможу Федорі грядку скопать. Бо її город височенний, на схилі гори Жомирівки, трактором не заїдеш, а коней теперечки не допросишся, де тії коні. Ну і потеліпала. Чеберяю стежкою вздовж Білорічиці, а красивенно ж — Господь у душу дихає, і гольки. Клени і верби над Білорічицею цвітуть, синюще небо над головою наче золотом вишите, а в тім золоті, у тім квіті раннім — джмелі та бджоли басисто виспівують. Ось перейшла я кладочку через Білорічицю, і вже Невкля розповніла, наче окравка вбрання небесного, стелеться по лугах, і гора Жомирівка над Невклею, і гніздо моєї Федори під горою. Дивлюся здаля, а сама вона впряглася у возика з гноєм і, перехнябившись, навпіл склавшись, волочить його по краю грядки своєї аж на верхів'я гори, де скопаний нею пластовець по цілику. А я їй частенько казала: «Уже, сестро, дєтва твоя на ноги зіп'ялася, уже й без твоєї городини проживе, нащо ти так надриваєшся на тій-бо грядці?!» — «Так я жисть свою прожила, — вона мені було одвічає, — і вже не перемінюся, покуль, як казав Нестор Семирозум, зів'ялим листком до підніжжя жисті впаду і сама тінь од мене зостанеться…» Тут я за хату її зайшла, не стало мені видати Федору, а коли на стежку горішню ступила, бачу — візок із гноєм сам котиться по крутосхилу, зачепився віською за грушу і перекинувсь. А Федора моя лежить, розкинувши руки, горілиць, на цілику, уже зеленькуватому, бо уже все брунькувалося, бо весна, лежить Федора моя і не ворухнеться, своє оджила, одробила. А небо, синє-пресинє, схилилося над Федорою, і дві сльози, як дві зорі, покотилися по небосхилу і упали в Невклю.