Листя землі. Том 2

Се книга нащадків Адамових, які один одного на той світ підштовхували — хто з користі, хто з ненависті, а болей із ляку-переляку: Каїн посвідчив на Авеля, Авель посвідчив на Івана, Іван посвідчив на Миколая, Миколай посвідчив на Кузьму, Кузьма посвідчив на Гаврила, Гаврило посвідчив на Дениса, Денис посвідчив на Матвія… І не було сьому кінця-краю, і люди мньовські та сіл околишніх у чергу писалися, коли кому із сидором під пахвою до казенного дому простувать, як за хлібом чи мануфактурою під кооперацією, бо не вистачало місця для усіх у казенному домі, і до Змія у пащеку не встигали енкаведисти їх вивозити.

Бо усіх Адамових нащадків, які до тюремних підвалів утрапили і завербованими себе визнали, без ліку було. І простогнав отець Петро, настоятель Мньовського Преображенського собору, коли слідчий Шльома (а се ще він долі людські у районі плів, ще капітан Агас не заявився у Мньові і не витряс його із мундира енкаведистського на підлогу цементову, підвальну) на допиті показав йому газетку із відмовою від батька-священика його сина, рахівника районного кредитного товариства: «Господи, та навіщо ж ти придумав цей світ і людяк у світі сьому?!» І долинув той стогін горісний із кабінету Шльоминого до самого Господа. І засмутився Господь у серці своїм, і пожалкував Він, що, сотворивши землю прекрасну, невдячну людину сотворив на землі. І промовив Господь до самого себе: «Руками насильників із поганої породи людської зітру я людину, яку сам навіщось сотворив, із поверхні земної…» І зіпсувалася земля перед Божим лицем, із волі Божої, і переповнилася земля насильством…

А я гомоніла і гомоню, а ви хочете слухайте, хочете ні: тольки за теє Бог людяк нещасних карає, що вони на світі білому живуть…

А я замолоду думала дурною головешкою своєю і думаю досюль: се уже земельці од людяк тяжко стало, стольки нас на світі розвелося, ось вона, земелька, стогнала-стогнала, а Бог і почув. Од тих пір яно гак і робиться на світі, щоб нас, людей, менєй стало: то голодухи, то войни, то одне на одного пішли ми, яко звірі люті…

А я гадкую собі, що усе сеє тольки у нас у Мньові да у довкіллі і робилося, за лісами та болотами. Літечко спечне видалося, Богові ліньки було у спеку усіх людяк по широкому світові морити, ось йон і надумав: а почну я із сих темняків, на торфовищах гиблих, у нетрях несходимих. Пошлю я їм Змія лютого, ненажерливого, хай їсть той Зміюга мньовських людей поїдом, а як зосеніє, повіє холодком, тади спущуся з небес та погляну, що од них зосталося і як його далєй із тими комахами земними, рукастими, головастими, бути…

Дак було сеє уже у місяці августі, тридцять сьомого року, під Спаса, числа не пам'ятаю. Бо усі дні і ночі злилися для нас уже в одну ночищу, довгу і темну. Пам'ятаю тольки, що зорі уже були осінні, крупні зорі, і скрапували яни із небес, наче сльози матері нашої з очей її виболілих. Під'їхала серед ночі темної до нашого двору, на околиці Мньова, бричка, ще мньовські енкаведисти по людей бричками їздили, ще «чорного ворона» не було, ще не прислали його із області. Колеса по бруківці гриміли, коні пирхали, далєй усе стихло — коло наших вікон. І застукало у наші вікна, загукало: «Здєсь Григорій Костюк проживає?! Виході!» Уся наша сім'я підхопилася, матка — у сльози, і ми, дєтва, слізьми умиваємося. А батько — той одразу збиратися почав, бо уже знав, хто серед ночі у вікна стукає. Та й усі у Мньові уже знали, куди серед ночі забирають. А ще капітана Агаса у Мньові не було, а був лейтенант Шльома, а Змій під Мньовом, на болоті Чортовім, уже був. Прислали нам учителя історії молоденького, з інституту, і перевіряючий на урок прийшов. І розказував нам той учитель молоденький давню легенду про Змія, що поблизу Києва проживав і данину брав молоденькими хлопцями та дівками. Тут Галя Рашка підвелася з-за парти і запитує в учителя: «А чи правда сеє, що й біля Мньова, на Чортовім болоті Змій поселився, багатоголовий, і людей живими ковтає?» Учитель молоденький і каже: «Змії лише в казках та легендах бувають, а якщо не вірите — у неділю зробимо екскурсію усім класом на Чортове болото, самі пересвідчитеся, що ніякого Змія там немає, то усе фантазії людські». — «А ось і не хвантазії, — тихенько, але усі ми у класі чули і перевіряючий чув, заперечила Галька. — Не хвантазії, бо мій батько по гриби ходив, до болота Чортового, йон там місця знає, і здаля того Змія бачив, матці розказував, а я — чула…» Дак третього дня прийшла Рашка до школи заплакана — батька уночі забрали, і учитель зник, наче корова язиком злизала, болєй ми його не бачили, не чули, і досюль. Ну, а се вже наче за нашим батечком приїхали. Матка одрізала йому хлібця бігма, кусник сала у газету загорнула. А сама — ридма ридає. Бо ще ніхто з тих. кого уночі забирали, додому не повернувся, зникали, наче крізь землю провалювалися, а мо', так і було. Батько сидора узяв, чекмінь вовняний на плечі накинув, розцілував нас, дєтву, і на ґанок вийшов, а ми — слідком, вервечкою. А на вулиці так страшенно — тьма-тьмою, а крайнебо над Замглаєм червоне, наче кровиця з нього сочнться, уже торфовища, після спекотного літа, горіли, і дим їдкий, од пожеж на болотах, дух забивав. А над самісінькими головами нашими небо плаче зорями, що по щоках його синьо-червоних течуть. На осокорі у дворі ворона гніздилася. Прокинулась, людяцьким ґвалтом розбуджена, крахає, крахає у піднебессі… Міліціонери ж ухопили батечка нашого попід руки і поволочили з двору. Бо ноги його однялися од переживань великих і уже не несли. І притягай його енкаведисти до брички, у якій сам старший лейтенант держбезпеки Шльома, пакульський, горбатів. А се ще йон за головного енкаведешника у Мньові нашому був, ще не узяли його за сідницю. Батечко наш і мовить до нього слабким, перестрашеним голоском: «Хоч і безневинного мене, товаришу старший лейтенант, берете, але завжди готовий я постраждать, якщо це рідній радянській владі потрібно…» А батько наш дорожним майстром при міськвиконкомі робив, усіх їх, начальників міських та районних, як карти у своїй руці, знав, і начальники його знали. Шльома ж як гримне на нього: «На біса, Костючок. ти нам здався, ще твоя черга не підійшла, а може, і не підійде ніколи, ти — сошка дрібна. І не по тебе ми приїхали, а нам твій квартирант потрібен!» А хваміліє наше з діда-прадіда Костюки, але батька усе Костючком прозивали, владобоязливий йон був і гнувся на вітрах перемін, як травинка у полі. Чому квартирант — бо у нас тої о літа землемір із області квартирував і на нього хтось написав, що неправильно колгоспам землю нарізає, шкідник прихований нібито, а може, і був йон шкідником, хто теперечки розбере, диму без вогню не буває, се тепер такі розумаки усі поставали — репресії, репресії, а тади навіть ми, дєтва, знали, що невинних туди, куди ночами забирали, не беруть, а якщо забрали, то в чомусь та завинив перед радянською владою і товаришем Сталіним. Але землемір той з області, щось відчувши, ще напередодні зник безслідно, навіть плетену з лози валізку із брудною білизною та книгою по землемірству залишив у нас. Так Шльома той ні з чим і подався од нас, на інші вулиці мньовські, бо вони тади по усьому Мньову і селах околишніх жатву свою ночами жали, тольки тую плетену корзинку і кинули у бричку, під ноги старшому лейтенантові держбезпеки. Од'їхали вони, а нашого батька трясе усього, хоч і в чекмені вовняному йон, а ночі ще теплі були, аж задушні, та ще й небо пашіло од боліт, на яких торф горів. І вже ми усі, покуль і світа сонця, очей не склепили. Переколотило нас отак. Руки у батька — наче коряччя поробилися, не гнуться, чекменя зняти не може, матка роздягала його, мовби дитя мале. Од тієї ночі — неначе пороблено батечку нашому. З роботи вертається, трохи передрімає, тади сьорбне чогось тепленького, на ґанкові сяде і усеньку ніч отак просидить, прислухаючись, чи не їдуть по нього. А нащо, каже було, щоб усю сім'ю знову переколотили, однако ж колись черга прийде до Змія у гості іти. А тади ото зовсім у райкомівський сад, під копицю сіна перебрався, там днював і ночував, біля того уже енкаведе районного. А матка було йому коржиків напече, сього-того і у торбинку, щоб усе було готове, щоб не похапки, як у тую. першу, ніч. Коли ж зачерствіють тії коржі, нам, дстві, роздає, із торбинки дістаючи, а для батька — пече свіженькі. Дак було нам, дєтві, того літечка і тої осені тридцять сьомого року добренно поживать, мов у приказці: Петрівка — голодівка, а Спасівка — ласівка… І так було до пізньої осені, а потім наш батечко — угору пішли…

Глупої ночі рушили із Мрина вони, на сході ще й не сіріло… Довго петляли вуличками старого міста, аби ніхто із прихованих ворогів радянського ладу не завважив, куди рушила колона, не попередив ворогів у районному центрі Мньові, на краю області, телефоном. Ніч — то час творення нового, час смертей і народжень, час, коли особливо напружено думає у Кремлі товариш Сталін і органи енкаведе невсипуще працюють по усій неосяжній Країні Рад. А день — лише перехід із ночі у ніч. пустеля між двох оаз. Можливо, колись буде І таке, що товариш Сталін одмінить день як щось зайве у світобудові, нікому не потрібне. Втім, день — для рабів, для простолюддя, ніч — для господарів життя, нових господарів нового життя. І буде ніч, і знову ніч, як у Біблії, новій, більшовицькій Біблії. Розчахнулися важкі, броньовані ворота Мринського обласного відділу управління державної безпеки Народного комісаріату внутрішніх справ, що поблизу Красного мосту. Першою із двору викотилася полуторка, крита брезентом, із кулеметом на кабіні і дюжиною міліціонерів у кузові. Слідом за нею з'явилася легкову піка, «емка», на задньому сидінні якої кутався у теплого шкіряного плаща капітан державної безпеки, від сьогодні начальник Мньовського районного відділу УДБ НКВС Альберт Карлович А гас. По тому з воріт виповз оббитий залізом, без вікон, схожий на катафалк автобус. Правиця капітана Агаса ще берегла тепло від міцного, па прощання, потиску старілого майора державної безпеки товариша Волкова. Начальником УНКВС по Мринській області Волков призначений гри дні тому. Тепер люди у системі державної безпеки ростуть швидко, як на дріжджах. І не лише в органах, а й на партійному та державному стовбурах влачи. Росте, забирається на вищі гілки той, хто безоглядно відданий особисто товаришеві Сталіну і великій справі будівництва соціалізму. Весняна пора оновлення, омолодження усього апарату, щасливий час для сильних і мужніх, А усілякі заслужені пердуни осипаються, як сухе листя з дерев. Осипаються і ті, з молодших, хто дозволяє собі хоч маленький сумнів, усілякі хлюпики, гнилі у глибинах душ — інтелігентний. Мертвим осадком осідають вони на дно незнаної досі в історії людства історичної епохи. Зникають безслідно у безвісті темних ночей, отаких, як ці, серпневі. Із кулею у потилиці — печаткою епохи. В тім, попередник Волкова на посаді начальника обласного відділу НКВС застрелився сам, власноруч пустив кулю у свого дурного лоба, на квартирі у своєї блядюжки, не всі шли узяти живим. Той, хто не встиг, не зумів, той теж свою кулю отримав чи невдовзі отримає. Наш час — час дужих, кмітливих, рішучих виконавців. Солдати товариша Сталіна. Перед такими відкривається попереду неоглядна далечінь, від самої думки про яку солодко паморочіє у голові. Дехто із сліпаків, та й дурні обивателі, думають, що товариш Сталін бореться із своїми політичними ворогами. Дурниці. Товариш Сталін, омолоджуючи партію і державну машину, кує залізну булаву, якою свого часу несхибно ударить по загниваючому Заходу. Вони, молоді, рішучі, безоглядні, підошвами своїх хромовиків стануть на горло старій курві — Європі. Волков обіцяв йому, Агасу, звання майора і знак почесного чекіста, якщо справиться із завданням. А він — справиться. Він забезпечить Об'єкт номер один людським матеріалом. Напередодні Волков, ділячи одержану з Києва рознарядку на кількість в області районів, називав цифру триста. Триста ворогів народу, яких треба знайти впродовж місяця у кожному районі. Але він їде не просто у район, а у спецрайон. Через те й надано йому Волковим право посилати людський матеріал на Об'єкт, не чекаючи на рішення Трійки в області. Йому, Агасові, довіряють, він буде у Мньові — і цар. і бог, вершитель доль людських. Чим більше ворогів пошле він на Об'єкт, тим швидше проляже тунель попід Невклею, тим швидше рушать на Захід переможні сталінські війська. До речі, майор державної безпеки у війську — уже комбриг Червоної Армії. Ще один ривок, ще одна сходинка — і він, Альберт Агас, у разі війни, а війна — неминуча і скора, командуватиме дивізією. «Завдання виконаю і перевиконаю, як вчить нас товариш Сталін і як інструктує товариш Єжов!» — запевнив Волкова капітан Агас. «Не сумніваюся ані на хвилину! — начальник довго тиснув йому руку. — Через те й посилаю саме вас до Мньова, де — Об'єкт номер один і де прихований ворог народу, колишній уже старший лейтенант Шльома допустив у своїй діяльності гнилий лібералізм та ігнорування сталінських ідей про загострення класової боротьби на нинішньому етапі історії».

Шльому він знав давно. Пакульського. Бо ще були Шльоми вихвостівські, мньовські, сиберізькі і радульські були Шльоми. Ті безслідно зникли у вогні громадянської війни, разом із усім своїм потомством. Згоріли на попіл. Потонули у мньовських, замглаївських, ловинських болотах. Очі їх, розвішаних лісовиками на деревах, видзьобало вороння. Вони удобрили собою чужу землю. Яка так і не стала за декілька сторіч для них — рідною. Зайдами, гістьми вони жили тут. І погинули, як зайди. Гнів темної селянської маси упав на них. У лісах навколо Мньова ще опісля громадянської, опісля білополяків довго колотилося. Селяни, підбурені усілякими недобитками, гуртувалися у лісові загони, банди воювали із новою владою, а нова влада у їхніх дурних ХОХЛЯЦЬКИХ головах асоціювалася лише із ЖИДАМИ… І лісовики натрощили сільських та містечкових євреїв — немов курей. Нібито помгцаючись за свого недоноска Христа. А насправді — дошукувалися золота. Але ті, хто мав багато золота, давно, ще з початком громадянської, злиняли у краї спокійніші, сприятливіші для торгівлі. Од лісовиків найбільше страждала єврейська біднота, сірома. Це її палили у хатах, розпинали на вербах, кидали живцем у старі колодязі. Він, Альберт Агас, — принциповий інтернаціоналіст, як і вчить товариш Сталін. Але попіл замучених ХОХЛАМИ одноплемінників таки стукає у серце, і з цим нічого не вдієш. Кров є кров, часом її клекіт — голосніший од клекоту ідей. Пакульський Шльома у ті криваві роки не злиняв, як багатшенькі, і не став попелом. Навіть дітей його дивом дивним уберегла від неминучої смерті якась пакульська хівра. Правда, Сару його, дружину, лісовики таки розіп'яли на вербі, у березі Невклі. Але самого Шльому це нічому не навчило. От уже кому попіл одноплемінників не стукає у серце! Інакше б він нізащо не вчинив так, як учинив: не відпустив би хівру пакульську, із її виплодком, у тридцятому році із поїзда, що віз куркульню на курорти у архангельські ліси… Аж тепер це відкрилося, пакульський сількор просигналив у органи. Так підковзнувся Шльома. Тепер уже ніхто і ніщо його не порятує. Рішенням обласної Трійки Шльому навіки викреслено із книги життя. Рішення Трійки — у кишені гімнастьорки його, Альберта Агаса. Шльома поповнить книгу мертвих, цієї ж ночі стане одним із тих. кого приречено на забій в ім'я світлого майбутнього. А він, Альберт Агас, невдовзі стане майором, і на груди його почеплять знак почесного чекіста. Кожному — своє. Життя — жорстоке, таким його придумав Бог богів, тож і доводиться часом жертвувати навіть одноплемінником. Хіба Бог богів не благословив Мойсея пожертвувати поколінням, аби обраний Ним народ став врешті-решт животворним ферментом людства, на усі часи і народи? До революції скуповував у пакульських рибалок рибу, привозив її у оббитій бляхою мажарі, запряженій парою добрих коней, на мринський базар, де батько Альберта тримав рибну лавку. Потім, уже в громадянську, пакульського Шльому із його кіньми мобілізували червоні, так він до нової влади і приліпився, вважай — випадком. Уже згоріла батькова рибна лавка на мринському базарі, уже закінчилися Альбертові гімназії і він шурував на ремонтному заводику, заробляючи собі пролетарську біографію і сподіваючись згодом записатися до комсомолу. Батько завідував складом на тому ж ремонтному заводику, забезпечуючи тили своєму старатливому синові. Одного дня, це уже у середині двадцятих, батько сказав йому: «Альберте, а вгадай, де я сьогодні був? А був я — біля Красного мосту, у чекістів. Не бійся, синку, це директор мене послав, у справі, машина їхня поламалася, і вони попросили доставити запасні частини. То знаєш, кого я там зустрів? А зустрів я там пакульського Шльому. Ми з ним у старі часи торгові діла вели, він постачав мою лавку живою рибою і тебе, ще малого, чучкав на своїх колінах. Тепер Шльома у них — у авторитеті, на службі у них Шльома. Я попросив його за тебе, і Шльома обіцяв допомогти тобі вибитися у люди. Чекісти — велика сила, єдина справжня влада, усе інше — лозунги. Але треба, щоб ти записався до комсомолу. Так Шльома сказав…» Він записувався куди тільки міг — у продовольчі загони, у групи по вилученню зброї у селах, до безбожників, які патрошили мринські собори, а невдовзі зумів записатися і до комсомолу, вбрався у галіфе та потерту шкіряну куртку. Рекомендуючи його у органи, Шльома сказав: «Альберт Агас досить поварився у робітничому казані, щоб гімназійські мікробчики назавжди виварилися із нього. Наша людина…» А відтак усе у його житті пішло-покотилося і без допомоги пакульського Шльоми. У батька вистачило розуму не повірити у неп, він до смерті завідував складом на ремонтному заводі. І Альберт мав усі підстави писати в анкетах: походження — пролетарське…

А якщо і було у його минулому щось не пролетарське, чуже духові трудового народу, мікроб капіталізму, що про нього нагадував пакульський Шльома, пуповину з тим минулим, чужим давним-давно порвано. Хіба не казав Бог богів до Мойсея: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною!» І він, Альберт Агас, обрав для себе Бога: отого, що у Кремлі. Дурні поети ще звуть його Людиною у сірій солдатській шинелі, але насправді товариш Сталін — давно не людина, а — Бог. Що таке, врешті-решт, біблійний Бог? Хіба не сотворений Він уявою людською, страхом тисяч поколінь перед невідомістю Всесвіту, таїною життя і смерті? Отак і Бога Сталіна сотворили — люди. Сотворили і повірили йому, у нього. І схилили голови свої перед Ним. Хто не схилив, того уже нема. Або схилив не перед тим богом. Хіба мало було, особливо серед містечкової єврейської памолоді, таких, хто повірив блискучому демагогові Грецькому? Де — вони? Нема їх. Головне у житті — поставити на потрібну карту. Він, Агас, — не помилився. Як і біблійний Бої богів, товариш Сталін вимагає жертв. Але не худобою, як старозавітний Отець, а — людьми. А — яка різниця? Люди — та ж худоба, лише — Божа, не людська. І він покропить жертовник кров'ю тисяч дурних мньовських баранів, як навчав Господь. Пахощі любі, вогняна жертва — для товариша Сталіна вона. І сягнуть пахощі жертв лиця Бога Кремлівського. І мовить товариш Сталін: «Любі мені ці пахощі, і ти, Альберт Агас, любий мені». І звеличить Агаса над іншими людьми, як біблійний Бог богів звеличив Мойсея. І промінитимуть груди Альберта Агаса, сина простого мринського пролетаря, від золотих орденів, як промінилося лице Мойсея опісля розмови із Богом богів. Так — буде. Бо він, Альберт Агас, хоче, щоб так було. Бо це — його, Альберта Агаса, час і таких, як він. З волі Бога богів Мойсей отримав під владну руку свою народ — для великого експерименту над тим народом. Аби примусити народ, розіпсілий під руками усіляких божків, ідолів, молитися одному-єдиному Богові. Мойсей для початку постинав голови крикунам, «зловредным насекомым», як називав таких товариш Ленін. А згодом дітям, і онукам, і правнукам крикунів, і так — сорок літ. Товариш Ленін і товариш Сталін не мали сентиментів щодо народу ніколи і завдяки цьому добивалися успіху. А хіба Бог1 богів не казав Мойсееві, що Він карає «провину батьків па дітях, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях»? Закон — влади. Хіба не так само з волі нового Бога, з волі товариша Сталіна, він, Альберт Агас, отримав під владну руку свою, з правом карати і милувати, населення цілісінького району. Мньовського, з правом — історичного експерименту? Скільки тисяч євреїв виводив із єгипетського полону Мойсей? Призабув уже, а Біблію батько спалив. ВІім, то усе — дитячі іграшки порівняно із сучасною арифметикою, коли ідеться вже не про тисячі людських голів, а про мільйони, втім, хто ті голови нині рахує?..

А пришили йому, Агасові. класове походження його. Коли черга до нього дійшла. Се уже як йон одробив своє у Мньові, кровицсю людською ріку Невклю наповнив. І треба було на коюсь зроблене ним повісити. І отакими, як він, по усій країні. Дак Сталін Єжова роздушив, наче вошу, а над органами настановив Берію. І заворушилося усе-з гори до низу, покотилися голови тих, хто іншим учора ще голови стинав. Се уже Костючок, що до самої війни, опісля тридцять сьомого року, секретарював, розказував мені і признавався. Се уже за німців, коли ми з ним у Чорному лісі, у землянці відсиджувалися, покуль наші повернуться. Дні у землянці, при блиманні каганця, довгі, ось ми і ляскали язиками. А у війну уже не так страшко було, уже язики слизькішими поробилися. Допокуль товариш Сталін по війні знову пісочком закривавленим не присипав їх. Дак відкликали раптом Агаса із Мньова нашого до області, їхав йон — до Костючка зайшов, вони одне одного розуміли. На підвищення іду, можливо, у саму Москву, ближче до товариша Сталіна, знак почесного чекіста, нове звання, нова довжность — ось до яких вершин, мовляв, поспішаю. Се йон, Агас, Костючкові так розказує. А Костючок — мовчить, лише головою покивує, бо той уже знав, що під Агаса копають, уже у нього цифир вимагали, скільки народу Агасом на той світ відправлено, і все таке інше. Ну, і товариш Сталін, коли із Костючком по телефону розмовляв, натякав, що винні в репресіях супроти мньовських комуністів покарані будуть суворо. Ось приїжджає Агас у мринське енкаведе, коло Красних воріт, до останнього денька воно тамочки було, і нині там, тольки інакше уже зветься, вивіски міняються, а підвали усе ті ж, приїжджає йон, значить, до Мрина, а йому під ніс документик: «Так ось який ви пролетарій, ваш батько лавку рибну на базарі до самої революції тримав…» А теє давно усі знали, лишень папірець під сукном лежав, докуль ще Агас потрібен був органам. Ну, тут Агаса із усіх його постів, і довжностей, і звань — на викиштель повний, і уже з нього начальник його ромбики позривав, і вже хлопців позвано було, щоб прийшли по нього, арештували. Тут капітан Агас згадав лейтенанта Шльому, з якого власноруч нещодавно ромбики зривав, згадав йон Шльому, який на власних онучах у камері повісився. І попросився йон до, звиняйте, уборної, од розстройства чувств, мовляв. А там дістав із потаємної кишеньки у підштаниках дамського револьвера та й стрелив собі у рота, болєй смерті боявся Агас підвалів енкаведистських, товаришів своїх ручих боявся…

Се правда, був Агас і — нема Агаса, лише водичка у Невклі ще довго червона од крові людяцької текла. А як стали з усім, ним учиненим, та й до нього, і опісля нього, розбиратися, уже у наші деньки, приїхали по мене машиною, під самий двір, як по якогось начальника, і привезли мене в мньовські органи, уже вони Службою Безпеки України звалися, сам начальник мене піджидав. І гомонить той начальник до мене, як до рівного: «Ви, Корпію Трохимовичу, до війни лісникували у Сіверському лісництві, і не могли ви не знать, де незаконно репресованих у роки культу сталінського розстрілювали і хоронили. Бо ми лише напрямок знаємо, куди їх із Об'єкта возили, у бік села Сиберіж, а більш нічого документи не кажуть». — «Знати то я знаю, — відказую начальникові Служби Безпеки, — бо я тади у лісництві і проживав, холостякуючи, се уже послі війни я очоловічився із сиберізькою учителькою і ми побудувалися у Мньові, щоб до людяк ближчей. І се правда, зо мною тодішні начальники радилися, як такеє місце знайти у лісах, щоб і глухомань, і яр глибокий, і щоб машини туди по бездоріжжю могли пройти. Се уже як Змій на усю московську силу поїдав людей, але доходяги між зубів його просіювалися, і десь їх треба було дівать. Тільки ж я розписку свого часу капітанові Агасу давав, що мовчатиму повік жисті, а як теперечки із сим буть, не пойму». — «Уже ваша розписка ні до чого вас не зобов'язує, — запевнив мене начальник. — Уже інша погода надворі, вигляньте у вікно. І люди інші, і влада інша, і держава інша, і вже ніколи те, що було у роки тоталітаризму, не повернеться!» — «Повернеться чи не повернеться, того ніхто не відає, бо жисть наша — перевертна уся, — гомоню наче до начальника, а болєй — до себе. — За жисть свою довгу я стольки переворотів напереживався, і опісля кожного нові начальники запевняли нас. людяк простих, що се останній. А послі останнього — ще останніший був завжди. Сьогодні для вас зорі червоні стали кривавими, а може, завтра знову ви їх обслинюватиме, хто зна. Але я уже нічого і нікого не боюся, у який бік яно б не переверталося. Нарешті не боюся, бо уже одним оком на дно ями, у яку мене закопають скоро, дивлюся і вже мені пам'ятник, із дружиною на двох, на кладовищі стоїть, з портретом моїм, на граніті викарбуванім, я про все подбав. І другим би оком я на дно ями глядів, але друге око мені поліцаї вибили, допитуючись, де склади з продуктами та сукном, які Костючок нібито для партизан перед приходом німців назакладав по лісах околишніх. Хоч я знать не знав, де тії склади, дурний Костючок, щоб зі мною ділитися, Нон тольки і завіз мені Ідо сувійчик сукна поганенького, той сувійчик і знайшли поліцаї. Дак я їх, наче Сусанін, у болота завів, а сам — утік, хоч і з одним оком, а стежку в наших чагарищах я луччей од них бачив. Якби у мене дєтва була, мо', я і далєй би мовчав мовчком. Бо капітан Агас, коли вони, енкаведисти, від того яру на схилі ночей поверталися, у мене у лісництві чарку пив і, ковтнувши самогоняри, начитував мені із Біблії, яку йон луччей знав, анєй «Азбуку комунізму». І начитував йон, що Бог карає провину батьків на дітях їхніх, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях. Але не дала мені доля діюк. і жонку свою я уже давненько схоронив, і сам, яко вовк, у своєму лігвищі віку доживаю…»

І поїхали ми з начальниками нонишніми, мньовськими, перелицьованими із колишніх, есесерівських, начальників у вільноукраїнські, і поїхали «Волгою», і газик за нами котився, на колишнього «чорного ворона» схожий, бо весь залізом оббитий, а не брезентом, як звичайно, поїхали ми у Сіверські ліси, де я колися лісникував. І показав я яругу у глибині лісів, де капітан Агас із командою своєю п'яною здохляків, виблюнутих Змієм, добивав. Бо у нас, відколи почали той тунель попід Невклею будувать, не було так, щоб із тюрми чи з підвалів енкаведе репресованих на той світ відправляли. Спершу їх усіх у Змієву пащеку вкидали, а кого він не дожовував, того уже енкаведисти добивали у Сіверських лісах. Одної лише ночі, заїхавши у лісництво ще по дорозі до яру, капітан Агас наказав мені їхати із ним, а тоді так: побажання енкаведиста — закон. Ну, я і поїхав, хоч тремтів увесь. Бо думав, що і мене гам залишать, не випустять як свідка. А вони уже нікого і нічого не боялися, не соромилися. Дак із машини їх, бідних, виштовхували, критої брезентом, або з чорного ворона, що із Мрина капітан Агас притарабанив, примушували на морозі роздягатися до білизни, зв'язували руки за спиною і ноги та й кидали, мов колоди, обличчями униз у яму, на задубілих на морозі, присипаних сніжком мертвяків. Тоді Агас зістрибував до ями, ступав по тілах ще живих, як по колодах, і стріляв із револьвера у потилиці людям. Відтак вистрибував із ями, дійшовши до краю її, і весело вистукував хромовиками об утоптаний сніжок. Xто ще смикався у ямі, того Агасові хлопці дубовими кілками добивали. Мене занудило, я за кущі забрів, виблював. А капітан Агас на сніжку підстрибував і глузував із мене: «Що, Корній, тонка кишка із ворогами соціалізму боротися?! А хіба не так само ти у лісі вирішуєш, яке дерево спиляти, якому життя дарувать? Ми розріджуємо людський ліс, і тільки!» Усе це і багато чого іншого розказав я начальникам мньовським, перелицьованим, яни кривилися, але слухали. Дак тепер тамочки високі могили насипали, три хрести добренні, дубові укопали і поминають щороку, із попами. Але то уже без мене робилося і робиться, я тольки у газетці районній про теє начитую. Так я страху позбувся аж на вісімдесят шостому годі жисті і ношу душі своєї полегшив перед смертю. Бо до того — усю жисть свою боявся. Але й боятися людяка колись та стомлюється, як і жить. Дак коли їхали ми ще у Сіверські ліси, із начальниками перелицьованими, запитав я у старшого начальника, темляком прикинувшись, удавши, що нічого про теє не знаю: «А де ж теперечки отой Агас, що стольки кровиці у Мньові у годі тридцять сьомому пролив9 На заслуженому відпочинку, мабуть, персональну пенсію, і добрячу, отримує од нової України?» А старший начальник посміхнувся, тренований сильно, у органах вік проробивши, людяк наскрізь бачить, і мовив тольки: «Проходить Агас по справі початку тридцять восьмого року як організатор у Мрині націонал-фашистської контрреволюційної групи, класовий ворог народу. А з такими формулюваннями — шлях тоді був один і скорий: на той світ». І я не став болєй начальника того розпитувать. Бо се уже знав я од Костючка нашого, ще із воєнних часів, що Агас у туалеті кулю у рота собі пустив. Бо ми із Костючком за ту першу воєнну зиму у землянці сирій про що тольки не перегомоніли.

Костючок хоч і страхопуд був великий, як і усі ми опісля чисток сталінських, душевно травмовані, можна сказать, а — мудрагель, умів крутитися. Се ми зиму першу воєнну у землянці просиділи, на харчах ще довоєнних, запасених, а як запаси скінчилися, Костючок мій раз — і злиняв. Думав — до німців, тади чую — уже йон у партизанському з'єднанні господарством завідує. Ну, то і я познєй до нього приліпився. А опісля війни уже він — довідочку про партизанство має, уже він — у пошані. Секретарствувать йон, правда, болєй не секретарствував, молодші обійшли, обігнали, але до самої смерті на пивному заводику у Мньові директорував. Од пива, на дармовичку, таку животяру набухав, що в останні роки уже і в машину не міг залізти, на бричці, запряженій коником, їздив по містечку. Теє пиво і ударило йому у голову на першотравневому параді, на мньовському майдані. А жарища була. Йон стояв на трибуні, коло вищеньких, сонце голову напекло. Упав прямо там на трибуні і уже не підвівся. Приїхали до мене на склад, я тади ліс розподіляв, по дошки на труну приїхали. Довелося втричі дощок виписувать, зліпили труну — наче єгипетську піраміду, у книгах ото малюють, інак живіт не поміщався. Дак се Костючок і розказав мені про Агаса, у землянці лісовій, як оддячив йому батько Сталін за пролиту ним кровицю і діла його страшкі…

Історія, скажу я вам, добра курва, але трапляються у сеї підстелюшки, трав'янки, хвойди, дєвки продажної і справедливі дійства…

І вибралася колона із Мрина, покотила шляхом, обсадженим столітніми вербами, у бік Невклі. А як переїхали міст через Невклю — і розвидніло. Усе ішло за планом, складеним капітаном Агасом. Попереду — двісті кілометрів ґрунтової дороги і — Мньовський район, знову Невкля. У верхів'ї її, на межі Краю із Білорусією, і — Об'єкт номер один, де він має перш за все побувати, познайомитися, відрапортувать про зміну влади у Мньовському районному відділі енкаведе. У самий Мньов колона пробереться у сутінках. Найкраще — коли вже добре стемніє. Вповзе невидимо і нечутно, яко змія, що жалить несподівано. Караючий меч пролетарської держави. Херувим із мечем палаючим, щоб стерегти дорогу до дерева життя, залишивши відкритою дорогу до дерева смерті. «І станеться темрява на єгипетській землі, і нехай буде темрява, щоб відчули її». Так Бог богів мовив до Мойсея. І цей нарід відчує темряву — з волі Агасової. На щось краще цей хлопський народ не заслуговує. Бо він не мислить державне, він мислить в обширі своєї клуні, і тільки. Бо він не вклонився синам Авраамовим, не порадів, що вони прийшли на землю його як на свою, а гнав геть, тих же, хто не йшов геть, розвішував на вербах своїх, вздовж шляхів своїх на пострах іншим. Таке ніколи не забувається, і не забудуть образ своїх від народу хлопського сини Авраамові. А хто він, капітан Агас, як не син Авраама, якщо зірвати з нього мішуру епохи, в яку йому випало жити і діяти?

У білім тумані темними привидами бовваніли стопі сіна, схожі на єгипетські піраміди. Луки Агас любив — вони нагадували йому пустелю, колиску його племені древнього. «Широка страна моя родная, много в нєй полєй, лєсов і рєк…» Лісів можна було б і менше, лісів Агас не любив. У тридцятому році його, молодого лейтенанта, випускника чекістської вищої школи, послали у ліси поблизу Мньова — розчавити у зародкові селянське повстання, що його очолив колишній червоний партизан, потім — начальник повітової міліції, потім — підкуркульник і контрреволюціонер Галайда. Йому, бачте, заважали щойно організовані колгоспи. Колись, воюючи з біляками, червоні партизани наївно думали, що воюють за землю для самих себе. Більшовики нагодували їх земелькою, донесхочу: частину банди посікли з кулеметів, більшість спійманих у лісах постріляли, інших відправили у концтабори, до білих ведмедів. Тоді ще не було неподалік Мньова Об'єкта номер один. Тепер йому, Агасові, не доведеться відправляти засуджених скорим пролетарським судом далеко… Тепер Об'єкт ковтатиме їх, як пес мух. Його справа — налагодити конвеєр. І щоб — черга вишикувалася, щоб люд мньовський штовхався, кому першому. З патріотизму і страху. Агасові бачилися в уяві його колони, валки під червоними прапорами і гаслами: «Виконаємо і перевиконаємо план ворогопостачу! Дружно відгукнемося на заклик батька Сталіна поповнити ряди шпигунів і шкідників!» Капітан Агас мстиво посміхнувся. Бо ніч була у його житті, ніч у Чорному лісі, поблизу Мньова, коли він, Агас, трохи не загинув по-дурному. На чолі групи необстріляних міліціонерів його послали у розвідку. Для таких подвигів він внутрішньо не готовий, він — інтелігент, мисляча особистість. Одна річ, наприклад, командувати дивізією чи механізованим корпусом, виробляючи у надійному штабному бліндажі тактику і стратегію героїчного наступу. Інша річ — брести лісом, де із-за кожного куща кожної миті у тебе можуть стрелити з берданки чи обріза. І таки втрапили вони на засідку лісовиків, по-дурному підставилися їм, присівши перепочити край болітця. Був, здається, червень, на узліссі видзвонювало птаство, а на болоті потривожені жаби і очеретянки виспівували дуетом. А потім у них стрелили, з-за кущів, з берданок та обрізів стрелили, двох міліціонерів уклали на місці, з рештками групи Агас кинувся в очерети, брів болотами, по пояс у чорній торф'яній багнюці. А коли уже вибирався на протилежний беріг болітця, його наздогнала випадкова куля, ковзнула по шиї, трохи не зачепивши сонної артерії. Не зачепила, але відтоді, коли хвилюється, голова його починає тіпатися. Про це добре знає усіляка контрреволюційна наволоч, яку він допитує ночами. А коли голова тіпається, він геть втрачає контроль над собою, він стає безжальним до ворогів радянського ладу і особисто товариша Сталіна, великого керманича великого народу. Лікарям він не признається — може зашкодити кар'єрі. Кінь, який накульгує, уже не кінь. Але бойове поранення допомогло йому поза чергою здобути звання старшого лейтенанта. Бо наступного дня розпочалася успішна бойова операція супроти лісових бандитів і про невдалу розвідувальну вилазку до лісу уже ніхто не згадував. І лише у його, Агаса, пам'яті — це принизливе брьохання у болоті, принизливий, розпачливий страх смерті і бандитська куля, послана навздогін. Тепер він — за усе відплатить мньовським обивателям. За страх свій, приниження своє — найперше. Відтоді минуло сім років. Усі, хто мав хоч якусь причетність до селянського заколоту, суворо покарані справедливою, але безжальною, по-пролетарськи суворою радянською владою: перед від'їздом до Мньова він переглянув деякі справи бандитів. Але залишилися родичі, родичі родичів, діти, діти дітей, і треті, і четверті покоління… Як обіцяв Мойсеєві суворий єврейський Бог. Втім, густої каші на цьому не звариш, так, ріденький кулешик хіба що. Потрібне щось інше, масове, спектакль, феєрверк, щоб про нього почули і в зореносній Москві, не те що у Києві. Потрібен масштаб, достойний його, Альберта Агаса. Він — придумає такий спектакль, схожий на ті, що їх ставить у Москві товариш Сталін, коли підсудні самі, з патріотизму і любові до товариша Сталіна, просяться на ешафот, а за мить до смерті освідчуються в любові до радянської влади і до товариша Сталіна… Альберт Агас — теж великий режисер життя, режисер сталінської епохи, хай і в меншому, районному, масштабові. Над лісом зійшло сонце — густо-багряне. Туман над луками став червоним, клубочів кривавою піною. Колона енкаведистських машин пливла по морю крові, море розступалося, як перед Мойсеєм і його народом. Він, Агас Альберт, крові не боїться. Занадто багато уже пролито її, аби — боятися. «І упало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка». Так написано у книгах Старого Заповіту. Упало з народу — як листя з дерева. З благословення Божого. А його начальники благословили — не обмежено, скільки зможеш. Бо Об'єкт — ненаситний. Об'єкт проковтне стільки людської маси, скільки її поставить Агас. І усе мало буде. Що ж, він — старатиметься. Альберт забився у куток машини, загорнувся у плаща і — задрімав. Попереду — тяжка ніч. Перша ніч кари. Бо згрішив цей народ великим гріхом, тим уже, що живе на цій благодатній землі і має її за свою, зігрішив перед великим Сталіним. А він, Альберт Агас, — янгол великого і суворого Сталіна, янгол із мечем палаючим…

А жив-був у селі Сиберіжі, неподалік районного містечка Мньова, сліпий лірник, що його люд тамтешній здавна Криласом прозивав. А прозваний Криласом за те він був, що співав — як усенька півча, гучний голос, красивенний, даровано йому було од роду, а пісень і мелодій різних знав він несусвітньо. Та і сам він пісні придумував, слова і музику із душі своєї черпаючи, як із криниці бездонної, хоч із трьох рочків світу Божого не бачив, віспа чи якась інша хворість (давно теє було, ніхто уже не пам'ятає) очі йому безжально вигризла. А жив Крилас із того, що люди за пісні його та гру на лірі, ще — бичком у народі званій, давали та що дружина його Олена приробить на грядці, невеликій, коло хати, іншої землі не мали вони ніколи. Співав він на весіллях, на ярмарках, на вечорницях співав, де лишень люд у гурти збирався. Ходив останні роки — із сином малим, поводирем, по селах навколишніх і тамочки наспівував. Але поменшало весіль на Мньовщині, як і по всьому Краю, в останні роки і не ті уже весілля стали, люд збіднів, багато сільського народу із голодухи вимерло у тридцять третьому році. І ярмарків не стало, і на вечорниці молодь не збиралася, заборонила влада вечорниці. А відтак покликали Криласа до сільської Ради і мовив до нього приїжджий начальник голосом залізним: «Заборонила влада радянська отаким, як ти, старцям на бичках своїх бринькати і пісень усіляких, вищими начальниками не перевірених, напридумуваних у головах ваших темних, наспівувать для трудового народу. Є у нас при сільських клубах і хатах-читальнях художня самодіяльність, там усе перевіряється, що співать, і чи дозволено вищою владою. Отож ти замок на рота свого язикатого повісь, а бичка свого у печі спали, якщо не хочеш загриміти туди, де й Макар телят не пас, бо нема на чім пасти: дванадцять місяців зима, а весь інший час — літо…» І озвався на ту мову грізного начальника Крилас: «Товаришу начальник, я вас вислухав, тепер послухайте-бо і ви мене. Бо то не я співаю, а співає душа моя. Якби мав я очі зрячі, я б норми соціалізму перевиконував, і досі стахановцем був, у великому почоті, і, мо' б, до самого товариша Сталіна ім'я моє всенародною славою докотилося. Але не маю я очей зрячих, одрізаний я од людяк навколишніх ніччю темною, вічною, і дотуль я з людяками, докуль співаю для них. І за справедливим радянським законом та новою сталінською Конституцією повинен я у соціалістичному курникові своє сідало мать…» Помовчав начальник, а був це сам Соломон Шльома, большак із районного енкаведе, і продовжував уже м'якішим голосом: «Якщо вже не може прожити душа твоя без пісні, то хай співає вона про великого вождя нашого товариша Сталіна, про сталінську Конституцію і щасливе колгоспне життя, а не шкідливі для радянського ладу частівки про колгоспників-злидарів, як ти це робив у хаті Семена Деркача, на хуторі, перед гістьми його, тринадцятого квітня поточного року. Я маю папір на тебе, і вже в моїх можливостях забезпечити тобі сідало на тюремних нарах, рочків на десяток. Але не роблю я цього лише через каліцтво твоє. Це наша з тобою попередня, профілактична розмова, так її і розумій. Якщо ж не зрозумієш, не зробиш відповідних висновків, повернувшись до своєї домівки, зробимо висновки ми щодо тебе…»

І побрів Крилас додому у глибокій задумі, хто б це міг на нього, сліпака і старця, папера скласти високим начальникам мньовським. І не знав він, на кого подумать, бо гостей у Деркача тоді багато було, іменини господаря справляли, Деркач — у начальниках сільських ходив, мав чим гостей потчувати. І співав він гостям Деркачевим інших, давніших, пісень, а цієї — не хотів співати. Але підпилі гості упрохували: «Про колгосп, про колгосп заспівай…» І чарку за чаркою йому підносили. «А не посадите ви мене, дорогі товариші начальники?» — запитував, вагаючись, бо з голосів чув — увесь сільський актив гуляє за столом іменинника. І запевняли його начальники сиберізькі хором хмільним, що — не посадять. І заспівав він, здуру, сп'яну. Отої, про колгоспників-злидарів, а ще — про Україну. Гості реготіли, слухаючи, потім знову чаркували, і про старця-лірника не забуваючи. А назавтра, прохмелившись, хтось із них і наклав зі страху у штани, і поспішив бігма у район — вислужуватися перед суворою владою. А може, і не так на нього, сліпака, для якого кожен Божий день — тюрма темна, бочку котили, а більше — на самого Деркача, у чиїй хаті співав лірник пісні про доведених до жебрацтва колгоспників. Бо вони, галіфетчики сільські, гризлися поміж себе коло влади, яко пси біля кістки…

І впродовж багатьох днів опісля тої розмови із начальником районного НКВС Крилас не підходив до людей, сидів у хаті чи на призьбі за хатою і стиха награвав на лірі своїй, придумуючи пісню про товариша Сталіна. Але не в'язалися ані слова, ані мелодія у пісню вдячну, бо — мовчала душа його до великого вождя і учителя. Сотні людей сиберізьких, для яких він співав колись, лягли голодної весни тридцять третього року у спільну могилу, над якою і хреста нема, бо заборонила влада хреста ставити над померлими голодною смертю. І згадувати про тих людей заборонила, ніби і не було їх ніколи на світі, і самої весни голодної — не було. І волали померлі голодною смертю люди, волали з того світу голосами печальними, просячи Криласа не забувати їх і не нахваляти того, хто їх на смерть ранню і страшну прирік. І наказував собі Крилас строго-престрого: не чуть тих голосів, а величальну пісню дорогому вождю складать, як радив начальник районний. Наказував Крилас собі строго, але у душі народжувався плач по невинно убієнних вождем дорогим. Не слухалася його душа, а слухалася вона голосів — із того світу. Відтак почав Крилас упрохувати душу свою, аби дозволила йому скласти одну-єдиноньку пісню про щасливе колгоспне життя, на догоду начальникам, аби їхні пихаті пики мазнути масним сальцем, уже й мотив він набринькав, бадьорий, пролетарсько-диктатурний, танцювальний. Але і цього не дозволила душа його, чутлива до неправди. Бо така пісня була б суцільною неправдою, брехнею, вигаданою догідливим розумом людським. Такого ж він не навчився робити за довге життя своє. Співав досі наче пташка Божа: що на душу ляже. А ще жінка Криласа, повертаючись із роботи колгоспної, розказувала, що в колгоспі робиться. І закипіла душа лірника гнівом гнівним. І попросив він дружину свою Олену збігати до лавки і купити йому горілки. І послухалася вона, і принесла півлітерку горілки. І вилив Крилас у себе казенку, наче воду, і приглушив біль душі, скаламученої горем людським. Але — ненадовго.

А у Мньові здавна храмове свято було — Перша Пречиста звалося, у передостанній день літа. І ось — наблизився цей день. І мовив Крилас до Олени своєї: «Ти, жонко, як хочеш, а із хлопаком нашим подибаю на храм до Мньова, родаків провідаю, кума Григорія і друзяк своїх давніх. І, мо', поспіваю де під тином для людяк, бо вони уже і голос мій забули». І відговорювала його Олена, обережно, бо Крилас строгий був до дружини, молодшої од нього літ на двадцять: «Чи забули ви, Матвію Омельковичу, що заборонено вам строго-престрого начальниками вищими співати для людяк і лялякати до них? І яке ж це теперечки храмування, калі усе сеє владою суворо одмінено, а у храмі Пречистої Богородиці, у Мньові, давно уже — клуб торф'яників і не молиться давно уже тамочки ніхто, а тольки гуцають та частівки про батька Сталіна виспівують? І Тарасикові нашому шаньку полотняну із книжками шкільними треба лаштувать, а не по чужих дворах шастати, тебе водячи. Школа підійшла, учитель уже нашою вулицею ходив, нагадував про перше вересня». Але ніхто не міг одговорити Криласа, коли він щось надумував. І намірився він вирушати до Мньова удосвіта, як раніше водилося, коли ще у храмах правилося. Але згадав слова Оленині, що тепер нема храму Богородиці, а є — клуб торф'яників і не на службу Божу люди ранками поспішають, навіть у свята великі, а на роботу, і не став смикати сина спозарань. А Олена — того літа у сільській молочарні працювала, приймальницею. І упросила вона Микитку Байстрюка, що молоко до Мньова возив, і чоловіка свого із сином-поводирем на підводу узять. І під'їхав Микитка до самого двору їхнього. І згромадився Крилас на воза, аж перехилився віз набік, бо лірник високий і кремезний із себе був. Тарас між бідонів із молоком присів, мов горобчик. А ліру поклали на передку, сіна підстеливши, щоб менше трясло її. І рушили вони сошею, яку ще у тридцятім році простелили, до торфопідприємтва на болоті Замглай. Майстер дорожній Григорій Косткж тоді дорожніми роботами завідував, проживав у хатці Криласа, аж туї у лірника синок народився, так вони і покумилися. Рушила підвода, а Олена услід чоловікові та сину довго і сумно дивилася, наче передчувало серце її, що станеться у Мньові. І, потайки, одвернутись до тину, перехрестившись, прошептала вона: «Господи, не дай зобидити людям злим старця мого і мого сина-одинака, людяк-бо злих розвелося, як мошви на болоті, а вони у мене такі беззахисні… Одне — мале, друге ж, хоч і старе, а — дитя дитям душею своєю піснярською». Була Олена із сім'ї богомільної, трудящої, заможної. Але батько трохи не прокляв, коли ішла за старчака, лірника, та ще й віком старшого. Нічого за нею не дав, у чому була, у тому і пішла з двору. А було що давать — і в скринях, і в хазяйстві. Невдовзі усе те пішло прахом, усе червоні бригади розтягай, а сім'ю вивезли до Сибіру. Лише вона одненька, із великого кодла, і залишилася в селі. Відтоді боялася властей як вогню. Заборонили вірувати — ніколи й порога церковного не переступала, хоч у сиберізькій церкві ще правилося. Ікони — і ті зняла, на горище сховала. Але в душі — берегла Бога.

І виїхали вони за село, і їхали крізь дим, що все густішав: то торф'яники на болоті Замглай горіли. А вітер був південний, гарячий, стелив димові пасма у випаленому небі, між Сиберіжжю та Мньовом. А сонце, хоч і крізь завісу димову, палило нещадно. Суш стояла з половини літа, болота висохли, з верб вздовж шляху сіялося зжовкле листя. Торохкотіли колеса по бруківці, подзенькували бідони, Крилас притримував ліру рукою. «Дак що се вас, дядьку, на храмування потягло, калі ми ліквідували релігію як опіум для народу?» — перекрикуючи торохкотіння, реготнув Микитка. Був він трохи несповна розуму, але одним із перших записався до комсомолу, ходив по дворах із бригадою двадцятитисячників, і тепер, у колгоспі, його тулили на легші роботи. «Релігію, мо', і ліквідували, а Бога

— ні, Бог — у душах людських, а усіх людяк не ліквідуєте, щось та залишиться на розпал… — відповів Крилас. — Іду ж я із синком — не храмувать, а родаків провідать, як то здавна велося». — «Дак для такого міроприємтсва нам назначили інші свята — день сталінської Конституції, приміром, Великого Жовтня, Перше травня день міжнародної солідарності трудящих усього світу…» — почав перераховувати Микитка і знову засміявся, невідомо із чого. «А мені, сліпому, кожен день — свято», — зітхнув Крилас. І вже не відповідав на колючки їздового щодо храмування. Од гіркого болотяного диму шерхло у горлі і в голові туманіло. Біда, коли торф горить, а ще більша біда буде, якщо вогонь перекинеться на болото Гала, де сухого торфу багацько наскладовано, бо вивозити не встигають на залізницю, хоч сошу і проклали: нема чим вивозити, жнива. На його віку уже таке було, чого тільки не було на віку його. Ближче до Мньова Микитка знову озвався: «Дядьку, а заспівайте припевку про товариша Сталіна, се ж бо теж ви склали? Оте — ходить Сталін по болоту…» — «Про товариша Сталіна я пісень не складав! — заперечив Крилас. — Маленька людяка я для сього, щоб про товариша Сталіна, вождя і учителя, складать…» — «Ви чи не ви, дядьку, складали, а люди — вам приписують… — І Микитка загугнявив упівголоса: — Ходить Сталін по болоту — розкуркулює бідноту, як на хаті один куль — називається куркуль!.. Се наче про мене складено, бо я ж теж колошкав куркулів, будуючи світле колгоспне життя. А яни од нас по болотах ховалися, як жаби. А ми за ними лазили по болоту, як бусли!..» І реготів Микитка дурним сміхом до самого Мньова.

Дак багато хто, скажу я вам, потім бочку котив на Криласа. Мовляв, калі б не йон, то нічого б сього не було і не ковтнув би Змій стольки людяк мньовських та із сіл околишніх. У нас завжди так: усі сміливі язиками, по запічках, а як хто осмілиться правдоньку на людях сказать, того, замість подяки та шаноби, ще й клянуть, як останнього. А я знала і знаю: було б яно, усе теє, що було, незалежно, співав Крилас напівів своїх, для влади мульких, чи не співав. Бо моя подружка Настя, наша ж, сиберізька, дєвка, та перейшла до тітки самотньої, у Мньов, жити, а в тої тітки енкаведист приїжджий кімнату знімав. І злигалася Настя із сержантом-енкаведистом, йон їй, дурепі, дитятко зробив. А вскорі — де й подівсь, наче крозь землю провалився, хоч обіцяв женитися. Пішла було Настя по начальниках мньовських, із животом уже, коханого шукать, а начальники мньовські їй і кажуть: «Не ходи, дєвко, не виставляйся, бо і тебе причинимо за зв'язок із шкідником та ворогом народу…» Бо тади се його самого уже у Мрині до стіни поставили, як йон досюль інших ставив. Так і зосталася, на усю жисть свою, — із байстрюком, і не дєвкою, і не жонкою, а так, чортзна-що, підтоптанкою. Уже осьдечки послі війни побралася із калікою, безногим, йому коляску моторну дали із собезу як фронтовику, поранетому тяжко, і Настя із ним у тій колясці у Сиберіж наїжджала, наче пані. А тольки ж каліка той, нажлуктившись самогоняри, бив її милицями нещадно, покуль і не добив. Отаке життя людяцьке. Дак я про того сержанта-енкаведиста, що його разом із Агасом до Мньова занесло, а Настя туточки полюбила. І запитує у нього Настя, се яна сама мені у війну розказувала: «Що-бо се робиться, що «чорний ворон» стольки людяк мньовських щоночі забирає?» А йон, сержантик її, засміявся та й гомонить: «Забирає і забиратиме, бо у нас рознарядка од вищого начальства, а капітан ще й перевиконує, щоб вислужитися. Ми з капітаном Агасом — стахановці, і товариш Сталін нас орденами віддячить…» Ну, ото так товариш Сталін оддячив… Дак я й кажу: не будь на світі Криласа, вони що-небудь друге придумали б. Аби план виконать і перевиконать та Змія людським матеріалом нагодувать. Бо кожен боявся і вислужувався перед вищенькими як міг. І сам товариш Сталін боявся, я так думаю своєю дурною головою. Через те стольки людяк на той світ відправив.

А я-бо тади уже на восьмому місяці була, і уже мені бомажку у мньовській лікарні видали, і вже мені до колгоспу бригадир не загадував. Дак я болєй коло хати по господарству топталася. І бачила я через тин, Микитка Байстрюк по Криласа та хлоп'я його заїжджав, молоко коли у район віз. І се уже вечір настав, а їх — нема, і вранці — нема. Матвія ж бо сліпого, із Тарасиком. Я в Олени, може б, і запитала, але ми тади саме через курей посварені були. Коли ж се десь уже під обід отак прибігає їхнє хлоп'я, у сльозах. А Олена із молочарні прийшла і подалася на болото торф собі копать, а мо', перевертала накопаний, уже не пам'ятаю. Дитя ж запитує у мене, де матка його, бо ми ж отак — сусіди. Я розказую через тин, що на болоті матка його, а самій же — інтересно: «А де ж се твій батько, що ти сам причимчикував із-під храму?» А Тарасик відповідає крізь сльози: «Батька нашого люди військові серед ночі до тюрми забрали…» Ну, я і не стала далєй розпитувать, скоренько одійшла від тину, тади так: менєй знаєш — луччей спиш. Та й свого горя мала я досить: у ті годки чоловік мій галіфетив у селі Сиберіжі, і я кожну нічку жила як останню, бо уже начальничків щоночі хапало, і хоч ніхто не казав, де вони потім дівалися, але усі знали: пащека ненаситного Змія ковтала їх. Ну, моєму, слава Богу, поталанило, не потрапив йон на зуби Змієві, черга до нього не дійшла. А може, через теє, що йон тольки з війська червоного у село повернувся і ще ворогів у селі не нажив. А тади так було: ось я на тебе зло якесь маю, не так ти поздраствувався чи курка твоя на мою грядку ступила, я на тебе написав, уже через ніч і нема тебе, уже ти Змія тілом своїм годуєш. Се уже у війну не обійшла злая доля чоловічка мого дорогого. До капітана йон дослужився, «уся грудь моя в орденах сталінських», писав до мене в останньому своєму писемцеві, а десь під Берліном тую грудь прострелили з кулемета, як в атаку своїх солдатиків вів, і ордени не порятували, не затулили від куль. Се мені уже товариші його бойові написали, після війни. Ну, та я про ту осінь страшку, тридцять сьомого року, почала. Хоч ми усю жисть свою боялися, се правдонька свята, але тої осені — болєй усього. Нема і нема сусіди нашого, сліпого Матвія, на прозвисько Крилас, а людяк за нього усе колошкають та саджають до казенного дому. Тарарам такенний усюди, де лише йон із своїм бичком, що на нього струни із овечих кишок напнуті, порога переступав. Нас із чоловіком, думаю, лише кури і порятували, що ми через курей із ними, сусідами, посварені були, одне до одного через межу не ступали, і усі знали про теє. Щось тамочки чоловік підписував, у конторі, як із органів понаїхало, а що — він мені ані словечком не признався. Тади і між чоловіком та жонкою страх чорною кішкою перебігав, і жили вони неначе чужі одне одному, із замкнутими ротами. А у мене уже дитятко народилося, я з ним чучкаюся коло свого двору, а у бік двору Криласа було і оком не кину, мовби і двору того давно нема, сама пустка тамочки. Такою тади жисть була, не ми її придумали, тую жисть, кожен виживав як міг. І се, мо', годика зо два отак минуло, про Криласа — ні слуху ні духу. А у нас через нього уже половини чоловіків у селі нема, побрав «чорний ворон» ночами і — Змієві у пельку. Але якось що сеє усе минуло. Змій людською кровицею захлинувся, менєй людей стали органи забирать, менєй ми стали лужаться. Аж чую через тин, прибігає посильна із сільради і каже Олені: «Подзвонили, тітко, з енкаведе, аби ви завтра приїхали підводою і забрали дядька свого із тюрми, бо відпускають його, а сам йон стежки в село не знайде». А йон уже не те що стежки не знайде, ай — ногами не перебирав. Бо назавтра привезла його Олена, а з воза йон злізти не може, лежить лежнем на соломі. Дак Олена і кличе мене через тип, я у дворі просо прачем молотила. Се уже з тими курми призабулося, уже ми драстувалися. «Ходи-но, сусідко, поможи!» А Тарасик їхній у школі, на другу зміну. Я зайшла у двір, дивлюся, а Крилас — як із хреста знятий, самі мощі, а не людяка жива. Просить йон слабким голосом: «Покладіть ви мене на сонейку, погріюся, бо я у гостях довгих за сонейком сильно скучив…» Мощі мощами, а у кості йон — широкий, ледве з воза ми його стягли, поклали на дошки під тином, на сонечку, Олена куфайчину постелила. Дак повела яна коня у бригаду, а я уже ж коло Матвія сиджу, дивлюся на нього. Тади не стримала язика свого слизького та й запитую: «А де ж се ви, дядьку, пропадали стольки, що й чуть про вас не було? Ми думали, що уже й на світі білому вас давно нема». А йон, геть зарослий, бородища — до пупа, сива-сивезна, а вошей у ній, аж ворушиться борода, наче од вітру. Хоч деньок був тихий, погідний, це уже десь під Спаса. Йон мені і одвічає стиха: «У тюрмі, дитино, пропадав я, у тюрмі». — «А що ви тамочки стольки часу робили?» Крилас подумав-подумав і каже: «Бога навпомацки шукав, дитино, Бога…» Се я добренно запам'ятала, бо ані від кого чогось такого не чула, тади і згадувать Бога не можна було, одмінила його влада більшовицька, і ми — боялися. А ще ж хто в галіфе, як мій чоловік, таким і не перехрестися. Я ж візьми і бовкни язиком своїм дурним: «Хіба ж у тюрмі ікони, якщо людям і по хатах заборонено?» Тут йон і одвічає: «Бог, дитинко, не на іконах, Бог — у серці та розумі людяцькім, отам-бо я його і шукав». А про що йон казав — навпомацки, сього я так і не втямила розумом своїм женським.

Бо се не про ікони йон гомонів. За ікони, церкви та попів ніколи Крилас вельми не хапався, се я знаю достеменно, а не з чужих оповідок. Відколи мій Гнаток опартіївся, а йому по роботі сеє належало, у комнезамі віжкував, став йон на ікони вовком дивитися. Але — мовчав. Аж ось йому і кажуть, такеє врем'я прийшло: «Нема Бога, і не треба Бог робітничо-селянським масам!» Дак йон прибіг додому із зборів тих, на цурки ікони та іконостас порубав, у порозі, і в піч палаючу кинув. Хоч я ридала, не знаю як, за руки його хапала, просила-молила такого не робить. Тади — і дзвони з церкви поскидали, а з церкви — сільбуд зробили і самого священика, який і наших батьків ще хрестив, так давно у нас служив, кудись поділи. А я з дитинства сильно богобоязненна була, такою мене матка моя ростила. Коли ж ото і голодуха тая по людську жисть прийшла, скубла людяк Краю, наче траву. Бреду якось вулицею, ледве ногами соваю, бо хоч мій і терся, в галіфе шерстянім, коло верхів сільських, а — дуже правильний, сознательний був, не хотів анізвідки потяжки мати. Не вмирали ми, правда, з голоду, але тугенько було і нам. А Крилас на моріжку коло свого двору сидить, травичку щипає, немов гусак, і — до рота несе. А сам — худющий зробився, немов скіпка. Заплакала я та й кажу: «Се, дядьку Матвію, Бог нас карає за теє. що дозволили ми образами Його у печах наших хат топити. І в церквах наших не правиться, танці-гранці у церквах нова влада завела. І святих отців наших ми на заклання дияволові віддали». А Крилас і одвічає мені, йон усіх людяк сиберізьких із голосу пізнавав, і старих, і малих: «Не переймайся, Параско, тим сильно, бо не то Бог, що на дошці рукою п'яненького богомаза намальований, а то Бог, що — у серці твоїм. І церкви, і ікони, і попи жирні — усе це земне, тлінне. Хіба твій Гнаток не служив у попа змалечку за штани полотняні і ложку їдва, хіба не йому піп шмат чуба вирвав, коли попова корова у болоті вгрузла? Усе сеє — на моїй пам'яті. Бог — не лякачка, яким Його церковники зробили, і не мститиметься Він людям за теє, що партійці та комсосмольці з образами виробляють. Бачите, і в голодуху не вельми вони бідують, п'янствують та жирують по закутках і кущах, по куль люди навколо мруть. Бог — се любов і справедливість, і плаче Йон слізьми кривавими разом із людьми над бідуваннями нашими земними». Про що-бо йон усе теє гомонів, я не дуже розуміла, тольки у пам'ять слова Криласа вклалися, докуль і житиму. А все ж легшей мені на душі зробилося, бо я Бога у душі своїй берегла, хоч ікони, перед якими ще дід і баба і матка родна колінкували, попелом у печі стали. А потім якось так, що я довгенно із Криласом не гомоніла, жили ми по різних кутках села, стрінешся було коло лавки, привітаєшся до сліпого та й далі побігла. Чула тольки, що йон із начальниками заївся, у тюрмі вошей годував, а чого, за віщо, за які гріхи перед більшовицькою владою — не вельми я і допитувалася. Кожному своє, менше знаєш — довше проживеш. Тади так воно було. Гнаток мій комірникував у колгоспі, було у нас що їсти і пити, слава Богу, мені йон справку роздобув, за півкабанчика, у районі, що болесті мої внутрішні не дозволяють мені на колгоспні роботи ходити, то я болєй домувала, дєтву нашу до толку доводячи. А се уже сяя війна, із німцями, почалася. Гнаток трохи повоював, в оточення потрапив та й повернувся лісами, болотами додому. І старався йон болєй у хаті сидіти, аби пересидіти лиху годину, а мене на сходи сільські посилав, щоб знать, що воно у селі робиться. І чула я своїми вухами, як Крилас коло зборні припівки різні на поліцаїв та старосту наспівував, як рансй — на більшовиків. А ше йон казав людям, які не боялися слухати, що Гітлер і Сталін — однак! супостати, горе роду людського, але, мовляв, самі ми їх. виродків, і сотворили, зі зла у душах наших вони збиті, як онуки — із овечої шерсті. Се усеньке я своїми вухами чула. А як колючки Криласові до самого нутра старосту дістали, йон старчака — на підводу і відправив до мньовської в'язні, у супроводі двох поліцаїв. І знову якийсь час нічого я про Криласа не чула. Аж туточки і за колишніх партійців німці узялися, зібрали їх, як овечок, в управі, за списками, старостою складеними, машину із солдатами підігнали та й одтарабанили усіх до мньовської тгоряги. Дак їх там, бідненьких, ще місяців зо два тримали, а тади у яр вивезли і постріляли. І Гнатка мого — теж. хай земелька йому пухом. Але ще йон у тюрмі бідував, і я через деньок — та й біжу у Мньов, з передачею. Одного дня дивлюся — сидить Крилас під стіною тюрми. Я подрастувалася, він одразу і пізнав мене із голосу: «Ага, се ти, Парасочко. Не захотіли німчики далєй сліпого годувать тюремною баландою, та й тісно у камерах стало, одпустили мене, старчака, на усі чотири сторони. Як вертатимеш у Сиберіж, візьми мене на причіп, бо сам я стежки не знайду, душа моя видющою стала, очі ж як були темні, темними і зосталися». Дак у Сиберіж разом того дня верталися. Я — іду та плачу, за Гнатком своїм, бо вже мені серце віщувало, що одгаліфетив йон своє, не вийти йому живим із тюрми, німці лютували, уже на сході — погримувало. А Крилас і гомонить до мене: «Плач, молодице, плач. Досюль була ти серед тих небагатьох, що скакали, покуль інші — плакали. А ми усі перебуваємо у пеклі земнім, і дивно мені із людяки, яка у сім пеклі земнім — не плаче гіркими слізьми». — «А де ж тади рай, діду, і чи єстяка рай деся?» — запитала крізь сльози. «Раю такого, яким його попи малювали, такого раю нема ніде, не було і ніколи не буде. То усе — вимрійки розумів лінивих, земних, до тілесної жисті намертво прикутих пристрастями своїми. Але є інші світи, світи осяйні, до них душі людські піднімаються, розлучившись із коробками тіл земних». — «Дак я тамочки із своїм Гнатком побачуся, калі вже не судилося на сім світі його стріти?» — ухопилася я за ту надію. «Може, стретитеся із ним, а може — і ні, — мовив по хвилі старчак. — Бо тольки тій душі небесне життя судилося, яка на землі у любові та співчутті до страждань людських скупалася і саму себе усвідомила як частку невмирущого світла Божого». І додав погодя: «Але е, жінко, і для тебе надія, бо скачав Христос: «Багато їй буде прощено, бо вона багато любила». Довгешю роздумувала я над словами Криласа, бо не усе з тих його казань вклалося у мою діряву головешку. Тади запитала, уже ми до верб на розстаньках підходили, ось скоро і село: «А одкуль ви, діду, усе сес знаєте?» Зітхнув йон тяжко так. далсй і гомонить: «У живе ти, жінко, штиркнула мене. Бо колися, молодайком бувши, думав: як доживу я літ сивих, знатиму усе-усе, що належиться людині знать. Бо для чого інак життя людині даровано, як не для сього? І ось я уже віку доживаю, уже моя земна коробка на ходу розвалюється, як віч допотопний, а зізнаюся тобі, що — нічого не знаю, хоч між людяк багато терся і весь Край, покуль ще ноги носили, із лірою своєю сходив. Бо не знаю я головного, бо не відкрилося мені, навіщо людей у сей земний світ послано і ким послано. І задля чого людяка стольки мук терпить у світі сьому страшкому, і як се Господь із неба може дивитися, коли дитятко безневинне убивають чи з голоду воно мре. Бо я, грішний, один час на місце Господа себе ставив і відчував, що, якби у владі моїй усе теє, що на землі чиниться, було, не стримався б нізащо, втрутився, на інший лад повернув. Але відкрилося мені одне-єдине: усі ми живемо доти, доки відповіді на сії запитання тяжкі дошукуємося. Сеє відкрилося мені у в'язні, коли я у камері, ще за більшовиків, вошей годував. Але сього усього я лише розумом своїм куцим дійшов. Через те і казав тади людям, які запитували, що я у тюрмі поробляв: навпомацки Бога шукав. Але Бог, розумом намацаний, — ще не Бог. Ще багато мені треба було пере-страждать, багато горя вселюдського відчуть, коли червоний півень із півнем германським зчепилися на смерть, косячи людяк безневинних, немов траву. Ось тут я душею, серцем зболеним Бога відчув. І вже у сій тюрмі, німецькій, не шукав я Бога, а тольки — молився силі вищій, розчиняючись у ній, невидимій і нечутній, усією сутністю своєю. І знову, знову тверджу, що — нічогісінько не знаю, хоч вік прожив уже — на краю могили перебуваю. Але у найщасливіші хвилини молитви моєї щирої раптом здасться, що щось у мені — знає. Хай кріхотулечку саму, але — знає. І ти, дочко, молися. Болєй нічого я тобі не скажу, не нараджу у горі твоїм». Дак якось що вскорі помер йон, Матвій сліпий, лірник, на прозвисько Крилас. Се уже червоні прийшли, німця прогнавши, але у церкві ще правилося. Занесли тіло його до церкви, багато люду ішло, і я похилитала зі старим попрощатися. Дак лежав Магній у І руні з таким обличчям просвітленим, наче паренні знав щось, паче йому уже відкрилося, на межі земної жне І і І небесної. Нахилилася я над ним. поцілувала у чоло холодне і шепчу: «Передайте, діду, привіт мій Гнаткові там, на тім світі. Скажіть, що люблю його і скоро прийду до нього, бо вельми сиротливо мені тута, на землі, без суді.би моєї дорогої!» Не знаю, вчув Матвій чи не вчув, передав Гнаткові моєму па тім світі чи не передав. Але і досюль топчу ряс І земний: го дєтва дрібна з цього світу не пускала, то онуки пішли, а хто їх догладить луччей, анєй рідна баба. А се уже, мо', і смертонька забула про мене: до кого не іде, а мене обминає, мимо та й мимо, зажилася я на цьому світі…

Кожному із нас, живущих, пам'ятать належиться: опісля нас прийдуть на землю цю люди, які наше життя по роках, місяцях, тижнях і днях переберуть, як по кісточках, і власним судом нас жорстоко судитимуть. Праведний той суд людський чи ні — то уже річ інша, у кожного нового покоління — свої уявлення про справедливість. І ніяк ми, з того світу, не вплинемо уже на суддів своїх і прокурорів, а єдиним адвокатом буде на тім суді — життя наше. Так думаю я, Володимир Шкварчук, що дослідив уже сотні справ у архівах обласного Комітету Державної Безпеки, тепер — Державної Безпеки України, у яких ідеться про арешти восени тридцять сьомого року у Краї. Тисячі доль крізь душу свою процідив я і. якщо душа моя ще жива, не змертвіла від наруги над людьми, від горя людського, від підлості людської, завдячую тим лише вірі своїй, що таке вже не повториться, ніде і ніколи. Хоч тверезий мій розум твердить: БУЛО І БУДЕ. Бо, на жаль, і зло, як добро, — вічне. Не у нас буде, то — десь. А найшвидше-таки — у нас. Бо усе це — у природі людській, у людині, сотвореній, певно, не самим Богом, а в співавторстві із дияволом, як про те нашіптують давні народні легенди про сотворіння світу. Правду казав сліпий Матвій, лірник, прозваний Криласом, як свідчать сучасники його: ми, люди, самі творимо зло у світі, а не хтось його задля нас придумує, і Гітлер та Сталін — лише згустки зла, що таїться у глибинах душ наших. Втім, і це нічого не висвітлює у тій веремії кривавій, що тоді творилася. Нема виправдання усім отим агасам, які мали необмежену владу над людьми і творили зло. Нема виправдання і таким, як мій рідний батько Григорій Костюк, який допомагав Агасові точити кровицю з людей, хай зі страху допомагав, але — що було, те було. Якщо ж щиро, то по-справжньому цікавило мене і цікавить, що привело Матвія Каранду, прозваного Криласом, із лірою його на майдан мньовський. Ось де — розгадка таємниць буття людського, характеру людського, ментальності нації, як модно тепер казати. А не в агасах і батьках та дідах наших, паралізовних страхом. Але для початку — лист Григорія Костюка, знайдений мною в архіві енкавеес, як тоді звалася Служба Безпеки…

«Начальнику районного НКВС. дорогому товаришеві С.С. ШЛЬОМІ.

Я, Григорій Костюк, маючи себе за чесного громадянина Країни Рад, активного комуніста-більшовика, глибоко відданого справі великого Сталіна, вождя і учителя світового пролетаріату, вважаю за необхідне повідомити наші дорогі органи, що самовіддано борються із шкідниками та контрреволюціонерами, наймитами світового імперіалізму і фашистської міжнародної кліки, про відому мені особу, яка у розмові зі мною дозволила собі злісні випади на адресу радянських керівників, висловила невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою більшовицької партії і, за моїми передбаченнями, планує нові злочини супроти нашої соціалістичної ідеології. А сталося таке, про що поспішаю негайно просигналити, аби вищі начальники не допустили проведення ворожих державі акцій у центрі міста Мньова. Сьогодні, двадцять восьмого серпня одна тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року, в обідню перерву, в законно дозволену обідню перерву, я, не перебуваючи у відрядженні на об'єктах довіреного мені дорожнього будівництва у масштабах району, прийшов додому пообідати. Дружина дістала з печі горщик борщу і пшоняну кашу, мій узвичаєний денний харч. Наголошую на цьому, бо хоч і знав я, змалку виховуваний несвідомими батьками у пережитках та суєвір'ї, що на нинішній день нібито припадає храмове свято у Мньові, свято вигаданої церковниками Пречистої Богородиці, що зветься ще між простого люду Першою Пречистою, жодних релігійних празників я давно не підтримую, піднісшись більшовицькою свідомістю над темнотою окремих мас. І тут у дворі загавкав пес, названий мною свого часу на знак презирства до переродженця і ворога пролетаріату Троцьким. Відчинилися двері, і поріг переступив житель села Сиберіж Матвій Омелькович Каранда, сліпий змалечку, знаний серед тутешніх мешканців як Крилас, лірник і пісняр. Па плечі у нього висіла ліра, ще бичок, по-тутешньому. Вів гостя його малолітній син Тарас. Переступивши поріг, громадянин Каранда мовив: «Драстуйте, куме і кумо. Я до вас — під храм». На які слова я одразу ж принципово заперечив: «Драстуй то драстуй, сідай. Матвію Омельковичу, коли вже зайшов. Тільки храму ніякого я не признаю, бо то усе — пережитки і опіум для народу, а я перебуваю на передових позиціях більшовицької боротьби з релігійним дурманом». Для інформації органів доповідаю, що я ще у тридцять другому році, у найщасливіший для мене день вступу до сталінської більшовицької партії, виніс із хати ікони, усі до одної, разом з іконостасом, і привселюдно, на очах у сусідів, спалив їх посеред двору, що можуть засвідчити мої сусіди — Андрій Коваль і Христина Захарченко. Однак мушу зізнатися перед дорогими нашими органами у своїй колишній сліпоті, яка не дозволила мені вчасно розпізнати класового ворога. Навесні і влітку двадцять дев'ятого року будували ми соту на замглайські торфорозробки через село Сиберіж. Я як районний майстер зобов'язаний був районною владою керувати будівництвом безпосередньо. Квартирував я у згаданого мною вище громадянина Каранди. А у нього у цей час народився син, названий Тарасом, і громадянин Каранда запропонував у нього кумувати. Я ж не розпізнав вчасно його контрреволюційного нутра і з дурної голови — погодився. Бо того літа громадянин Каранда хоч і наспівував мені свої частівки, виключно опісля чарки, і бринькав на бичкові, але припівки його були виключно побутового характеру, із гумористичним напрямком. Тепер, відкривши для себе справжнє антирадянське нутро громадянина Каранди, я раз і назавжди зрікаюся свого кумівства. Оскільки громадянин Каранда таки забрів непрохано до моєї хати, а я саме обідав у дозволену владою обідню перерву, я змушений був і його запросити до столу. Посьорбавши борщу, гість попросив чарку, бо, мовляв, на храмове свято годиться випити. Я зрозумів це як сознательну з його боку провокацію і рішуче заперечив, мовивши голосно, що моя більшовицька свідомість не дозволяє ані самому пити, ані пригощати гостей цього дня, підтримуючи в такий спосіб забобони і релігійний дурман. Ображений із моєї більшовицької принциповості, гість заявив слідуюче: «Ви, начальнички, перепужалися у смерть, наклали у галіфе свої, бо енкаведисти душать вас, як вошей. Може, сеє і правильно робиться, бо ви напилися людської кровиці од пуза. Жаль тольки, що й безневинні, прості людяки разом із вами безневинно гинуть». Тут я підвівся з-за столу і грізно вигукнув гостю в обличчя сліпе: «Не смійте, громадянине, у моїй хаті робити контрреволюційні заяви, бо змушений буду як член райвиконкому узять вас за шкірки і одвести куди слід! Наші органи не дозволять і волосині із голови безневинної людини упасти, а якщо уже садовлять, то — є за віщо, виключно отаких, як ви, шкідників і контриків, прихованих троцькістів або засланих до нас світовим капіталізмом ненависних шпійонів». Туї він почав лялякать різну злісну контру на товариша Сталіна, яку навіть не хочу переповідать, а потім ще додав: «А маршала Тухачевського і командарма Якіра Сталін за віщо постріляв? Бо розумаки були, далєй од нього бачили, а йон тольки жополизів своїх привічає…» Ну, я уже не стримався, звиняйте, матом громадянина Каранду покрив, ухопив за рукав полотняної сорочки і потяг із хати, аби ним і не смерділо, водночас активно заперечуючи брехню на дорогого товариша Сталіна: «Та я сам би тих шпійонів германських постріляв, якби мені партія довірила, і тебе, сучого сина, на додачу. А товариш Сталін — це наше сонце на усі віки!» І як виводив я громадянина Каранду із двору, се мої ближчі сусіди бачили і можуть посвідчити, і моя дружина законна, яка активно плювалася услід непроханому гостю, і ще — головний агроном району товариш Янушкевич, що їхав якраз повз мій двір бричкою у колгоспні поля. А ще як вів я громадянина Каранду через двір, він нахабно заспівав пісеньку, ним же, як кажуть люди, складену: «На столі стоїть бутилка, а в бутилці — виноград, Ленін був карманський жулік, ну а Сталін — конокрад!», чим остаточно виявив себе як злісний ворог народу і усього нашого щасливого життя під сонцем сталінської Конституції, про що чистосердечно доповідаю дорогим і шановним органам, аби прийняли до громадянина Каранди рішучі і суворі міри. А як кума я вказаного громадянина навік зрікаюся, про що готовий привселюдно заявити на сторінках газети «Голос колгоспника», якщо редакції районки буде спущена од верхів відповідна вказівка. Григорій Костюк, член ВКП(б) із 1931 року, начальник Мньовського дорожнього відділу».

Дак який же йон був хитрющий, сей Костючок, по-вуличному, а з доносом своїм — припізнився. Як у тім анекдоті про трьох сміливців, що радянську владу гудили, а тади — наввипередки, хто першим добіжить до тої вже енкаведухи. Бо сеє усе йон уночі сочинив. уранці ж побіг у органи, з писемцем на ім'я Соломона Соломоновича Шльоми, а вже Шльоми нема і в помині, уже Шльома, Агасом до крові збитий як прихований ворог народу і член сіоністсько-фашистської підпільної організації, у камері на онучах своїх повісився. Тож прийняв його капітан Агас, невиспаний, злий, уже він на повну котушку історію з Криласом розкручував. Усе сеє мені сам Григорій Костюк розказував, Костючок по-вуличному, коли ми з ним на теплій грубці-лежанці партизанили, узимку сорок другого року. Агас лише зирнув на ту його писанину і відро води крижаної на голову Костючкові вилив: «Дорогому товаришеві Шльомі, значить… Для вас він — дорогий, а насправді виявився ворогом народу ваш Шльома. Як це розуміти?..» — «Ну, я туточки і зрозумів, що за минулу ніч повний персональний переворот у районному енкаведе стався, я ж лише знав, що тієї ночі багатьох у Мньові забрано, «чорний ворон» так і снував по вулицях. А я ночами тади не спав, на ґанку сидів, піджидав, коли і за мною приїдуть… — сеє усе сам Костючок мені розповідав. — І зрозумів я ще тої ночі: із Криласом треба поспішать, виявити, так би мовити, партійно-громадську ініціативу, бо якщо я кума свого не посаджу, то він мене по дурості своїй посадить. І тут попався — півником у борщ. Бо слід було б мені того ж дня, по обіді, просигналити, а не через ніч. Я як стояв, так і упав на коліна перед капітаном Агасом. Мовляв, не міг я цього знати, а звертався до старшого лейтенанта Шльоми як до людини посадової, осяяної авторитетом рідних органів, звертався у повній своїй відданості радянській владі і особисто товаришеві Сталіну». Агас дочитав писульку Костючкову і далєй — кривим шилом його: «То ви, виявляється, могли попередити учорашню злісну акцію сліпого негідника на мньовському майдані, а — не зробили цього. Отже, і вн — співучасник контрреволюційної змови!» Ну, тут уже Костючок геть розклеївся, наче спаралізувало його. Розпластався на підлозі, біля ніг капітана, трохи хромовики його не лиже. «Пропав, — думає, — ой пропав навіки. А що ж мої діточки без мене, а що ж моя жіночка?!» Але ще — язиком лепече: «Дорогенький товаришу капітан, мені сам секретар обкому, наш крайовий вождь товариш Маркітан руку тиснув за стаханівську мою діяльність на ниві дорожнього будівництва, і нинішній секретар райкому товариш Уснач мене добре знає і може відрекомендувать із найкращого ідейного боку…» А Костючок ще не знав не відав, то уже й Маркітан загримів, декількома днями раніше, але ще не було в газетах про арешт його, і на Уснача хлопці із енкавеес у кабінеті його уже чекали. Тут капітан Агас посміхнувся, а краще було б ніколи не бачити, як посміхається капітан, скольки годочків минуло, влада помінялася, «Кругом!» нам скомандувала, і ми повернулися та назад бадьоро покрокували, одкуль досі ішли, а я ту посмішку пам'ятаю, ой пам'ятаю. Агас посміхнувся і каже: «Бач, скільки шкідників, найманців фашизму можуть відрекомендувати вас із кращого боку…» У Костючковій голові усе вверх дном перевернулося, бо ще ж люди ці уособлювали для нього радянську владу, і простогнав він: «Дак ви мене арештовуєте?» Невідомість для нього, паралізованого страхом, уже страшнішою видавалася, аніж сам арешт. «Якщо потрібно буде, арештуємо! — твердо пообіцяв капітан. — А поки що — геть відси!» І натиснув на кнопку електричного дзвінка Агас. Дак зайшло до кабінету двоє хлопців у формі, підняли Костючка за руки, за ноги і однесли у сад, там кинувши. І сидів Костючок у саду, під тополею, біля того енкаведе, нікуди не ішов, бо ноги його ще не тримали. Аж тут вийшов із будинку капітан Агас, у готель ішов, перекусити. Костючок і мовить до нього жалібно: «Луччей тепер арештуйте, товаришу капітан, анєй щоночі мені ждати… Хоч і безневинно, але готовий я постраждати для рідної радянської влади, якщо вимагається політичним моментом…» — «Безневинних ми не арештовуємо, громадянине Костюк. — строго, але без озлості, по-батьківськи відповів на те Агас. — А ось за наклепи на органи арештувати можемо, так що притримайте язика. Бо ще не прийшов ваш час. Сокиру у руках тримати можете, не розучилися на керівній роботі?» — «Не лише сокиру, товаришу капітане, а — будь-який струмент, своїми руками, можна сказать, хату собі вибудував!» — похвалився Костючок. «То ідіть по свій струмент, організуйте доставку дощок із лісоскладу і робіть козирки над підвальними вікнами будинку районного відділу НКВС. Щоб у камери до ворогів радянської влади небо і не заглядало!» Тут Костючкові трохи сили додалося, і поплентався він навпростець, через колишній попівський, а тепер райкомівський сад додому по інструменти. А як брів йон через сад, назустріч троє міліціонерів секретаря мньовського райкому Уснача, без шкірянки, з руками за спиною, вели. Уранці, щойно з'явився на роботу, серед білого дня, можна сказать, узяли його.

Відтоді і серед дня у Мньові брали, бо ночі «чорному воронові» не вистачало. Гут і зрозумів посмішку капітана Костючок, і холодним йогом облило його. Кивнув до нього жалібно Уснач, але не відповів на той кивок Костючок, мимо пройшов, із лицем закам'янілим.

Сеє усе сам Костючок мені розказував, і я переказую — задля правдивої історії тих днів страшких.

І вийшов Крилас із двору кума свого Григорія Костюка. переляканого у смерть, і подався вулицями Мньова, ведений синком своїм Тарасом, бо змалечку стежки не бачив. І було йому тяжко на душі, як ніколи досі, бо кум відкрився Криласові ницістю своєю, а він кума за добру людину мав. І не розумів лірник, що із мньовськими людьми діється: наче учаділи вони од диму гіркого, що з боліт навколишніх, торф'яників пересохлих, на місто сизими хмарищами суне. І було місто наче вимерле, лише чиновнички райцентрівські, що поспішали з обіду до канцелярій своїх, шерхотіли об соту парусиновими черевиками. І вже не думав Крилас про храмування, а думав він, із ким живим у цьому мертвому, випаленому сонцем гарячим місті словом перекинутися, аби зрозуміти, що з людьми відбувається. І згадав він про колишнього сиберізького учителя і колишнього червоного партизана Антона Желепу, що тепер у Мньові поживав, школою завідуючи. У давні, ще передреволюційні, часи полюбляв Антон Павлович слухати пісні сліпого музики і гру його на лірі. У вісімнадцятому році, як прийшли у Край німці, пішов Желепа у ліси, воював із німцями, з гетьманцями, з денікінцями, з білополяками, з ким лише не воював, а — живим залишився, так йому велося, так було йому на роду написано. І за великі заслуги підняла його влада нова. Аж до колективізації був він за повітового начальника у Мньові. А як почалася колективізація та розкуркулювати почали, інші начальники потрібні стали. А тут ще частина колишніх червоних партизанів, опісля партійних чисток, подалися у ліси, зеленими партизанами поробилися. Коли ж подавили депеушники заколот, очолюваний Галайдою, і червоного партизана Желепу, за недогляд та лібералізм, до завідувача школою по службовій драбині опустили. Проте ще був він начальником у повіті, коли приїздив у Сиберіж, де мав зустрітися із Галайдою, аби умовити того відступитися від лісовиків. Але не сіав Гал айда з ним зустрічаї ися у сільраді, засідки побоюючись, а послав людей, аби захопили Желепу і привели. Проте утік дорогою до лісу начальник повітовий і постукався серед ночі до хати Криласа. І Крилас сховав колишнього учителя сиберізького — у жінчиній скрині. І шукали повстанці Желепу по усьому селу, бо ще вони на силі почувалися, і не знайшли. «Ти, Матвію Омельковичу, відтепер, допоки і житиму, родак мені, бо — життя мені урятував, — казав тоді Желепа. — Чарка для тебе завжди знайдеться, коли б ти поріг дому мого не переступив…» Бо знав, що Крилас — чарку полюбляє. Відтоді лірник, зрідка навідуючись до Мньова, не обминав його хати. А мешкав Желепа на головній мньовській вулиці, у колишньому панському домі, поділеному на казенні квартири для районних начальників. І мовив Крилас синові, як прийшли вони на головну вулицю імені товариша Постишева: «Зверни-но до мого родака дорогого Антона Павловича».

Довго крутили вони механічний дзвінок на дверях квартири Желепи, але ніхто не озивався. Нарешті долинув крізь двері хриплуватий голос господаря: «Хто ще там?!» — «Се я, родак твій Матвій Каранда, із Сиберіжі!» — голосно проказав лірник. А вже чув він, як підходили люди скрадливо до дверей сусідніх квартир і прислухалися, що коло квартири Желепи діється. «Чого тобі?!» — запитав крізь двері колишній сиберізький учитель. «Дак наче ж празник сьогодні, провідать прийшов, поспівать». — «А ти — сам?» — «Із сином, із Тарасиком». — «І більш нікого з тобою?» — «А хто ж ще зі мною може бути? — аж зобидився Крилас, уже ладен іти геть. — Не бійся, Антоне Павловичу, не об'їмо, не обп'ємо…» Желепа довго грюкав засувами, серед білого дня, нарешті відчинив: «Не дивуйся мені, Матвію Омельковичу. Тепер добрі люди удень відсипляються, а ночами ждуть, що за ними прийдуть ось-ось, ті, із пукавками… Чи думали колись, що до такого доживемо, доборемося? На двадцятому році рідної радянської влади! За що ми боролися, Матвію Омельковичу?!» — «Дак я, Антоне Павловичу, сиджу у своїй ночі вічній, як у погребі, і про велику політику судити не можу. Знаю тільки теє. що син із районного листка мені, сліпакові, по складах начитує та що люди навколо мене гомонять, а люди теперечки роти позамикали, бояться слова зайвого сказать. Та й заборонила влада мені до людяк із піснею моєю іти. А я як для людяк не співаю, то наче і не живу. Ось, думаю, хоч на храмовий празник душу виспію, як се завжди у нас водилося. Але підказує душа, що уже у Мньові і святої Пречисти не празнуюгь». «Сідай до столу. Матвію Омельковичу, одпразнуємо Пречисту, почаркуємо востаннє. А ти. на спомин душі моєї, божественної заспіваєш, заграєш на бичкові своєму, — казав господар, відкорковуючи пляшку казенки і наливаючи у чарки, пляшка об край чарки вицокувала дрібно, руки тремтіли. — Бо уже я — не жилець на сьому світі, уже я із життям розпрощався, нікуди з дому не виходжу і щоночі — жду. Бо я уже у списках, у черзі до Змія. Се Шльомині люди мені признавалися, яким я добро колись робив, і вони — не забули. І лише черга моя ще не підійшла, завізно нині в енкаведе, але — скоро підійде, бо Змій — ненаситний. Жонку з дітьми на батьківщину її, у Крим, відправив, примусивши писульку написать, що вона мене із ідейних причин залишає, зрікається назавжди. Там у Криму, у матері її є своя халабуда, якось проживуть. Інакше і її загребуть як дружину ворога народу, вісім років таборів — стопроцентне, а діток наших розвезуть по притулках. Хоч ми з нею — на бойових позиціях, у медсанбаті зійшлися, як мене на врангелівському фронті поранило. Усі мотузочки, які мене із життям ще в'язали, я наче шаблюкою розрубав. Бо живим я їм, гадам, контрикам, — не дамся, не діждуть такого. Не знаю, що у них. у тій їхній енкаведусі єсть, яку вони там слабину у людях намацують, але навіть мужики, які фронтами командували, тисячі на смерть посилали і самі смерті у вічі зазирали не один раз, навіть вони таке на себе підписують, та й на інших, що читати у газетах — страшно. І мене — зламають, я знаю, я попідписую, дітьми ворога народу синів своїх залишу, і з цим тавром — жити їм. Колись, звісно, розберуться, але не скоро те буде. То краще уже — одразу піти із жисті сеї дурної — чесним, незаплямованим. Через теє і забарикадувався: прийдуть серед ночі, почнуть у двері ломитися, я — кулю у висок, у мене усе — готове, і — будьте мені здорові, шукайте мене на тім світі, а до того світу їм ще — зась. У записці посмертній, на видноті покладеній, я написав: «Був і залишаюся вірним сином більшовицької партії і вождя світового пролетаріату дорогого товариша Сталіна». Хай читають, думають, хоч хто і що тепер думає. Люди — гвинтиками поробилися, чи їх такими зробили. Ну. Матвію, вип'ємо за упокій душі червоного партизана Антона Желепи. Багато гріхів на мені, але надіюся, що Бог, якщо він раптом справді є, буде милостивий до мене і до таких, як я: часи жорстокі, страшні нам випало переживать, часи класових битв…» А як випив Крилас одну чарку і другу, язик йому звично розв'язався, і запитав він у колишнього червоного партизана: «Я, звісно, старчак, темна лгоцяка. на обочині жисті перебуваю через каліцтво своє. Ллє і я знаю, як багато голів світлих теперечка легаті, і з плечей людей значних, широко галіфетних, і з плечей людей нижченьких, хоч теж, у більшості своїй, посадових. І ніхто не почувається нині у спокої та безпеці, хто хоч трохи за сеї влади висунувся. Дак, може, се Бог наказує вас, начальників, за теє. що не доповіли йому правди гіркої, коли люди у тридцять третьому із голодухи зіпали і тілами своїми розпухлими землю встеляли? Маю на думці бога вашого, земного, товариша Сталіна, бо гой Бог, що на небі, той і без вас усе чує та бачить. Теє усе ви, начальники, бачили і знали, та й не без вашої помочі все теє на землі нашій творилося. І ви ж, а не хто інший, по сибірах людей безневинних ешелонами розвозили, наче худобу, і по тюрмах гноїли, покуль вас так само не стали гноїти ваші ж товаришечки… І ніхто із вас. начальників, патріотів на посадах, не встав і не мовив уголос: «За віщо ми людяк бідних отак мучимо і нищимо?!» Дак ось вам і розплата, тепер ви самі себе нищите, як павуки в банці, мо', се така кара Божа на вас за вашу провину велику…» — «Ти, старчак, про божественне виспівуй, але божественного до класових законів — не чіпляй! — посуворішав голос господаря квартири. — Я, відколи пішов із посад своїх високих, чи мене пішли, знову почитувати став, усі вісімнадцять томів товариша Леніна, ондечки на етажерці стоять, прочитав, і про французьку революцію, що в бібліотеці мньовській знайшлося. І дотямив я: усе, що нині у нас діється, це усе — суцільна контрреволюція. Контрреволюціонери прорвалися до влади і, приспавши пильність товариша Сталіна, якому я вірю більше, аніж твоєму Богові, знищують найкращі партійні і радянські кадри. До скорої війни контрреволюція готується, щоб, ослабивши мас у такий спосіб, радянську країну фашистською рукою задушити. Світовій буржуазії завойована нами влада — як зашморг на шиї, ось вона і підсилає та каламутить чисту воду. Ну, Матвію, по останній, на доріжку. Проспіваєш мені відхідну та й ходи собі, бо мені ще треба одіспатися, аби, як звечоріє, бадьорим на нічний пост свій, можливо уже останній, заступити…»

І, проспівавши Антону Желепі духовного псалма про блудного сина, пішов від нього Крилас.

С державні таємниці, яким заборонено навіть у сни з'являтися. Якщо той. кому державну таємницю, одному з небагатьох, довірено, недостатньо контролює себе. Мабуть, він, Альберт Агас, не здатен себе сповна контролювати. Бо Об'єкт номер один наснився йому. У машині, по дорозі до Мньова. Наснився — уже завершеним. Сон був приємний. Нібито він, Агас, уже в чинах високих, веде на Захід дивізію, а може — армію. Нескінченна колона броньованих машин невидиме гуркоче поліськими лісами, під кронами могутніх, розлогих дерев. На броні — автоматники. Як у кіно. Попереду колони — ріка Невкля, із її широким руслом і болотистими берегами. Ворог певен: для важких машин такий рубіж — неприступний. Ворог стежить за головними дорогами, що ведуть до мостів через Невклю, Дніпро. Агас — у передній машині, схилився над картою, на якій Об'єкт навіть не позначено. Про нього, про тунель попід Невклею, знають лише найдовіреніші командири. Люди, яким довіряє товариш Сталін. Груди Аг аса в орденах, аж тяжко дихати під тягарем золота. ЛІ ас прокидається у закуреній, душній «емці», а не в броньованій чудо-машині. Поки що. Ще для тих машин треба розчистити шлях, у людському недосконалому юрмищі. І пробити тунелі, попід широкими ріками. Тим часом непроглядна хмара диму, їдкого, гарячого, висить над дорогою. Сонце крізь гой дим — неначе крізь густий туман, ледь просвічується, бліде, рахітичне, подзьобане віспою…

— Де ми? — запитує у шофера роздратованим голосом, ніби водій винен, що він так довго спав, виснажений безсонними ночами: завізна пора в енкавеес, жнива. — Доповідай!

— Щойно проминули населений пункт Козероги, товаришу капітан! Рухаємося у бік населеного пункту Мньов!

— Я у сні не розмовляв?

Від самої думки, що міг у сні щось бовкнути про Об'єкт номер один, ще більше спітнів. Хоч куди далі пітніти, у машині — як у парильні: палом дихає перегрітий мотор, димна гаряча мла, крізь яку машини ледь повзуть, бо за крок нічого не видно, невидиме, але розжарене серпневе небо.

— Нікак нєт, товаришу капітан! Не розмовляли, зволили мовчать!

Водієві час сплести постолики. Уже рік як возить його. Забагато знає, якщо не знає, то здогадується. Хитрий, метикуватий хохол, як і все їхнє плем'я. Водіїв у їхній системі прийнято міняти щороку. Тих, кому довірено ставити до стінки ворогів держави, — кожні три місяці. Беруть із в'язниці вуркагана, пообіцявши дурневі волю. Для початку він виводить у підвал і стріляє в потилицю свого попередника. Упевнений, що той сам виявився ворогом народу, за це його і покарано, а з ним — ніколи так не вчинять. Але і з ним вчинять так само. Місяців через три. Опісля того, як від руки вуркагана ляже у землю сиру не одна тисяча ворогів. Сам Агас не дуже полюбляє розстрілювати, хоч часом і доводиться. Втім, робота як робота, лише — брудна. Ці мізки на стінах підвалів, ці переповнені людською кров'ю цинкові ринви… Звісно, кров класових ворогів, а все ж — бруд і антисанітарія. Як десь на скотобойні. Довго доводиться відмиватися. Двадцятий вік, а — жодної механізації Ми все ж азіатська країна, а — не цивілізована, наприклад, Німеччина. Втім, жодна тобі Німеччина не вигадає того, що придумали хлопці на Півночі. Тамтешні чекісти заганяють весь непотріб людський на баржі, баржі з тим сміттям історії виводять у море і там — топлять. Чисто і — жодних тобі слідів. Втім, слідів нема чого боятися, історія їх виправдає, бо історія буде такою, якою вони дозволять її написати…

— Звідки дим? — запитав для годиться, хоч знав, звідки він, не уперше серед цих боліт і лісів.

— Болота горять, торф, товаришу капітан! Сухе літо.

— Думаєш, самовозгоріння?

— Так точно, товаришу капітан!

— А може — підпал, шкідництво?

— Так точно, товаришу капітан!

— То самовозгоріння чи шкідництво?

— Як вирішите, товаришу капітан, так і буде! — відповів по хвилі водій «емки».

Власне, чого він гнівається, шофер має рацію: як він, капітан Агас, вирішить, так і буде. А він вирішить — шкідництво. Перша зачепенька. Далі він розкрутить: звичайно, у Мньові діє націоналістично-фашистська група. Це — очевидно. Яка зуміла організуватися через злочинну бездіяльність старшого лейтенанта НКВС Шльоми. Об'єкт номер один, звичайно, вимагає особливої напруги в роботі, але в чомусь і полегшить її: ліквідація людського матеріалу не вимагатиме особливих зусиль з боку органів і особливої паперової тяганини. Здали списком на Об'єкт і — кінці у воду… Нема людини — нема проблеми, як каже мудрий товариш Сталін. І цього шофера в одній із перших партій: занадто кмітливий. «Як ви вирішите, товаришу капітан…» Ну-ну. Він справді — вирішить. Для цього його сюди послано.

— Мньов ми поки що обминемо, — наказав капітан Агас, розгортаючи на колінах карту Краю. — Посигналь, обжени полуторку, поведеш колону. Куди — я казатиму.

Тут уже — безпечно. Ліси, в яких колись шелестіли зелені банди, колона проминула. А куди вони тарабанять набиту засудженими на смерть (десять років без права переписки) бляшанку автобуса без вікон, знає лише він, капітан Агас. Лише йому — довірено, і більш нікому з усієї колони. Поки що усе іде по плану. У роботі він — чіткий. Угорі про це знають і відповідно поціновують. Капітан держбезпеки! Для його віку — блискуча кар'єра. Він знову відкинувся на сидіння, але вже не спав, стежив за дорогою.

«До Мньовського районного відділу НКВС МВС України звертається чесний радянський громадянин, більшовик за переконаннями, хоч поки що і не обілечений, завідуючий районною друкарнею Вареник Ілля Семенович. Бо я не можу не реагувать безпощадно, коли спостерігаю на власні очі прихованих ворогів рідної сталінської держави робітників і селян, надії та гордості пролетарів усього світу. Сьогодні я не пішов додому обідати, бо моя жінка Вареник А. А. здосвіта стояла у черзі за мануфактурою біля райунівермагу і не було зварено. І в обідню перерву замість того, щоб обідати, я зайняв чергу за хлібом біля магазину «Продукти», на головному майдані міста. Черга була довга, а хліба ще не привезли і не відомо було, коли привезуть, оскільки ще спостерігаються окремі тимчасові труднощі, викликані нерозпорядливістю, а то і відвертим саботажем деяких керівників нижчої ланки, серед яких, як виявляється, немало прихованих ворогів робітничого класу і колгоспного селянства. І ось я, зайнявши чергу за хлібом і навідавши свою жінку у черзі за мануфактурою, повернувся до друкарні, що розміщена у одному будинку з редакцією районної газети «Голос колгоспника», по вулиці імені дорогого товариша Сталіна. Тут я приступив до виконання своїх безпосередніх службових обов'язків біля друкарської машини, оскільки я, крім керівної довжності, Іде й виконую усі друкарські роботи. Позаяк газета «Голос колгоспника» цього дня не виходить, я займався підготовкою до друкування бланків, замовлених районною заготконторою. Промивши гасом набір, я зробив перший відтиск бланка і поніс його до сусідньої кімнати, де сидять за своїми столами коректор громадянка Пасічна і літературний працівник громадянка Воловик, для остаточної звірки. А більш нікого у редакції газети не було, оскільки відповідальний секретар виїхав до колгоспу організовувати матеріал про передовий досвід на жнивах, а колишній головний редактор Конотопенко, як відомо, нашими славними органами нещодавно викрилий як злісний шкідник та ворог народу, заарештований і заслужено перебуває у казенному домі, нового ж редактора ще не призначено. І ось, поки коректор звіряла відтиск із оригіналом бланка, я стояв біля відчиненого вікна і курив, милуючись, як розбудовується і багатішає по той бік вулиці наш соціалістичний Мньов шляхом організації цеху по виробництву безалкогольних напоїв. І тут я побачив, що у двір редакції завернув і прямує стежкою до ґанку знаний мною здавна, бо співав на ярмарках та у період храмових свят, поки наш народ ще не був належним чином політичне і культурно організований, громадянин Каранда Матвій Омелькович, прозваний людьми Криласом. На плечі у нього висів бичок, на якому він звичайно награє, коли співає своїх пісень. А вів лірника хлопчик років восьми, оскільки згаданий громадянин — змалку сліпий. І ось громадянин Каранда зайшов до кімнати, привітався і запитує: «А чи є на роботі редактор газети товариш Конотопенко?» Коректор і літпрацівник редакції мовчать, проявляють нерішучість у принципових ідейних питаннях через свою політичну малозрілість. Я ж, пам'ятаючи про необхідність пильності у часи загострення класової боротьби, про що нам повсякчасно нагадують органи і партія, обережно запитую, аби, у разі необхідності, подати інформацію куди належиться: «А звідки ж ви знаєте редактора Конотопенка?» — «Дак товариш Конотопенко торік приїздив до мене в село Сиберіж, записував мої пісні з голосу, ми з ним довго балакали і чарку пили, добра й он людяка», — так відповів мені сліпий лірник. Тут я і врізав йому по-пролетарськи: «Може, він для вас і товариш, і добра людяка, а для нас — шкідник із шкідників та класовий ворог. Бо уже він із тижняку сидить у в'язниці, справедливо заарештований нашими відважними органами як український націоналіст і шовініст». Тут старчак аж побілів із лиця і мову йому одібрало у відповідь на мої патріотичні слова. Тоді раптом із-за свого столу підвелася літпрацівниця редакції громадянка Воловик Хава Соломонівна, яка досі мовчала, ніби не помічаючи мене, бо у нас із нею здавна різні політичні позиції і через це — особиста неприязнь. Громадянка Хава Воловик узяла громадянина Каранду під руку і мовчки повела з приміщення редакції у двір. Там вони сіли на лавочку, під шовковицею, і довго розмовляли, але так тихо розмовляли, що я не усе чув, хоч вийшов стиха слідом і стояв неподалік, за рогом редакційного будинку. А згадана мною громадянка Воловик Х.С. неодноразово дозволяла собі випади супроти органів, які, мовляв, заарештовують чесних людей, на що я завжди відповідав, що наші рідні чекісти безневинних і чесних не арештовують і не карають, а виключно — прихованих ворогів радянської влади. А ще згадана вище Хава якось заявляла, що зустрічні плани розорюють колгоспи, на що я одразу ж зауважив, що вона не має права засуджувати діяльність сталінської більшовицької партії. І взагалі, у редакцію, на чисту роботу, скоро після школи, її узяв ворог1 народу, тепер викритий органами, колишній редактор Конотопенко, хоч я, наприклад, уже більше десяти років — біля друкарської машини, у мастилах, гасі та фарбах постійно перебуваю. За які такі заслуги узято цю дєвку на чисту, відповідальну роботу? А я доповім рідним органам за які. Бо громадянка Воловик якось признавалася, що, коли вони з редактором їздили разом у село Козероги, Конотопенко у лісі дозволяв їй стрелити із його револьвера службового, отже, готував для терористичної роботи. І що я розчув з-за рогу редакційного будинку із їхньої шкідницької балачки, про усе свідчу нашим органам. Старчак почав жалітися, що прийшов до Мньова на храмове свято, щоб для людей поспівати, але свята, мовляв, не спостерігається, спостерігаються виключно трудові будні, а усі, до кого він сьогодні заходив, перелякані у смерть, наче перед кінцем світу, наче останні дні свої доживають. Хоч усі чесні громадяни у Мньові і за його межами знають, се уже мої думки я переказую, які я не міг тоді перед ним викласти через секретність і державну важливість свого стеження з-за рогу редакційного будинку, що ніколи радянський народ не жив так щасливо і радісно, як у наш сталінський час, під благодійним сяєвом сталінської Конституції. Громадянка Воловик у відповідь на провокаційні заяви сиберізького приблуди почала і собі скаржитися, що у Мньовському районі, як і по усій країні, коїться казна-що, народ нібито перебуває у духовному паралічі, а органи заарештовують безневинних людей, сіючи страх, змушують їх на допитах зізнаватися у неіснуючих провинах та гріхах перед радянською владою, щось подібне, мовляв, було у часи інквізиції, і Ідо вона уже не може далі брехати на сторінках газети про щасливе народне життя, а через те хоче поїхати на Далекий Схід, куди запрошують дівчат, на велику будову, і нині ходить до районного відділу НКВС по перепустку, але перепустки їй чомусь не видають. А громадянину Каранді вона радила не мовчати, бо сліпому нічого не зроблять, навіть органи, а співати для людей правдиві пісні, самому їх складаючи, нібито саме задля цього придуманий церковниками Господь дарував йому талант. На що громадянин Каранда відповів: з тим, мовляв, він і прийшов на храмове свято, хай хоч сліпий виявиться видющим серед отари заляканих владою безсловесних овець. Усе сеє чув я на власні вуха, хоч багато чого із їхньої терористичної змови не дочув, бо розмова відбувалася на лавочці під шовковицею, а сам я змушений був ховатися за рогом будинку редакції газети «Голос колгоспника». Тут мене покликала коректорка, бо вичитала відтиск бланка, і я змушений був повертатися до цеху. Віддрукувавши бланки для заготконтори, я побіг на міський майдан — нагадати про себе у черзі за хлібом, а в мене на долоні був написаний номер у черзі, сто двадцять дев'ятий, документ, значить. Робочий день у мене ненормований, найчастіше — друкуємо газету пізньої ночі, то ж я можу дозволити собі відлучитися з робочого місця. Але черга за хлібом уже розходилася, бо директор магазину сказав, що хліба не буде, поламалася полуторка хлібопекарні, нема на чім підвезти. Думаю, що такі випадки, на жаль непоодинокі, — пряме шкідництво, бо люди займали чергу удосвіта, простояли цілісінький день і залишилися ні з чим. Громадяни справедливій радянській владі не дорікали, а дорікали місцевим начальникам, які не мусять допускати окремих недоліків у безхмарному житті радянських людей, що теж вимагає пильної уваги органів. Жінчина черга за мануфактурою у раймазі уже наближалася до прилавка, я хотів втиснутися біля власної жінки у чергу, щоб узяти мануфактури на двох, бо ходжу у порваних штанах, хоч у нових черевиках, отоваривши талон на черевики у закритому райрозподільнику, я за це глибоко вдячний рідній радянській владі. Але окремі громадянки у черзі почали голосно протестувать і я мусив залишити своє місце за мануфактурою, біля власної дружини, з якою законно зареєстрував шлюб у відповідних органах. І тут я звернув увагу на те. що на майдані, під парканом, між трибуною для відзначення радянських свят і колишнім собором, а нині — клубом торф'яників імені товариша Постишева, де нині розквітає самодіяльна культура трудящих, сидить згадуваний уже мною громадянин Каранда, бринькає на своєму бичкові і голосно виспівує придуманих ним самим пісень. Навколо стояли люди, що розбрелися по майдану, коли поламалася черга за хлібом, стояли і слухали. Я не схвалюю таку неорганізовану самодіяльність, не став підходити до гурту, аби моя цікавість не була неправильно витлумачена народом простим як до недозволеної владою акції, та ще — у храмовий празник. Через що несвідомих громадян бачив я лише зі спини, а отже, не можу посвідчити конкретно, хто підтримував сліпого старчака своєю присутністю на тім нелояльнім до властей концерті. Але пісню, яку він виспівував, було чуть на усьому майдані, бо лірник за те й прозваний Криласом, що має гучний голосище, і пісня була, безсумнівно, антирадянського, антибільшовицького характеру. У дні, коли ми досягли нечуваних успіхів, під мудрим керівництвом нашого учителя і вождя товариша Сталіна, громадянин Каранда М. О., серед іншого, співав на повний голос:

Згадані слова пісні є безсумнівним і неприхованим наклепом на щасливе життя обільшовичених мас, а також на передовий загін пролетаріату — більшовицьку партію і її бойового помічника — комсомол. Я сприйняв такі дії згаданого громадянина Каранди як ворожий випад і не міг, не мав права не прореагувать відповідно. Тим більше що у цей час на ґанку райунівермагу стояли окремі — керівники — райсільгоспкооперації, райзаготконтори і місцевого колгоспу, з партійними білетами у кишенях, і ніяк не реагували на злісний наклеп у бік світлої радянської дійсності. Я поспішив до редакції і подзвонив із редакторського кабінету до районного відділу міліції, вирішивши, що рідним органам я доповім трохи пізніше, у письмовій формі, як належиться, що я і виконую. Черговий міліціонер записав мій тривожний сигнал про ідеологічно-терористичний акт, який відбувається на майдані, у самому центрі соціалістичного міста Мньова, вважай, перед вікнами райкому партії, райвиконкому та інших відповідальних районних організацій. Цим я виконав свій громадянський обов'язок, на підтвердження чого свідчу і в письмовій формі, глибоко і принципово засуджуючи спроби з боку окремих класових ворогів і шпигунів світового капіталізму похитнути бастіон радянської влади у нашому прекрасному місті Мньові. Смерть терористам і шкідникам! У чому й підписуюся — ВАРЕНИК».

І прийшов Матвій Каранда, Криласом прозваний за голос його гучний, на майдан Мньовський. А вів сліпого син його Тарас. І сів Крилас на лаву під парканом, неподалік собору, в якому уже давно не правилося, і стіни всередині, що їх колись заїжджі богомази розписали сценами із Біблії, крейдою були забілені, і сцена, з дощок збита, височіла на місці алтаря, п'єси про щасливе життя радянських людей на тій сцені самодіяльні актори ставили. І зняв Крилас із плеча ліру свою, на коліна поклав і заграв на струнах із волячих жил веселої, празникової.

Дак ніхто не витанцьовував під теє його бринькання на бичкові, людякам не до танців-гранців було і не до музики. Тольки ми, дєтва, се ще школа не відкрилася і ми у гайку неподалік собору у жмурки гралися, дак тольки ми спершу і підійшли до старого. А дорослі у чергах по мануфактуру та хліб вистоювали, і кожен боявся від черги своєї відступити, бо тади люди за усім тим одне одного убивали. Дак дорослі спершу лише слухали здаля. А йон добренно так награвав, що ноги аж смикалися, але якось що ми, дєтва. не були тади привчені до танцульок, стояли і мовчки слухали. І йон спєвать почав, а голос Криласа був — як із репродуктора, на увесь майдан мньовський. Людяки у чергах озиралися, але ніхто ближчей не підходив, уже сильно напужані були усім, а ніхто не знав, чи тії співи властями дозволені, та ще — храмового дня…

Дак я з маткою своєю стояла у черзі по хліб. Черга довжелезна, попід парканом, од ґанку крамниці до трибуни дощатої, з якої у свята начальники мньовські промовляли.

Вчула я теє грання Криласове і руку з материної долоні вириваю, щоб бігти па голос ліри, бо я із дєтства усілякі тіятри страх як любила, потім, уже молодайкою бувши, покуль і очоловічилася. у хорі торф'яників співала. А матка руки моєї не випустила, гомонить до мене: «Як вибіжиш із черги, а хліб нарешті привезуть, ніхто тебе тади у стовпотворінні не признає». А хліба давали — по одній цеглинці у руки. Дак я спочатку оддалєй тольки і чула. Спершу Крилас лише награвав на бичкові, щось веселеньке, а далєй співать почав, усілякі пісні, українські народні, як ото у радіо. Потім щось божественне заспівав, я такого ніколи доти і чуть не чула, і у школі нас такому не навчали. Люди у черзі но хліб, звісно, тії божественні наспіви чули, дехто потайки і очі витирав, але вдавали, що нічого не чують, не бачать. Бо тади уже радянська влада Бога заборонила і дуже строго із сим було. Я ж нічого сього не розуміла, лише запитувала у матері: «А про що-бо той дядько пеє?..» А матка мовчала, лише смикала мене сердито за руку, щоб німіла і я. І у черзі за мануфактурою усе теє чули, бо це на тому ж майдані, лише трохи віддалік, але ніхто з місця не зрушив, не наблизився до сліпого. Се я добре запам'ятала: наче для самого себе Крилас співав, та для дерев у гайку, та до неба, ще спечного, хоч і на вечір повертало вже, над майданом мньовським. А голос його за душу хапав, що правда, то правда. Туточки із продуктової крамниці вийшов продавець і сказав, що хліба сьогодні не буде, машина поламалася, нема як із пекарні привезти, і щоб ми усі розходилися. Може, продавцеві таку команду начальники дали, щоб менєй люду сліпого лірника слухали, не знаю. Дак усі із черги сошею геть посунули, хіба що з п'ятірко жінок до сліпака підійшло. І я ж свою матку потягла до лірника. Дак се ми стоїмо коло музики, слухаємо. Аж старчак уже не про божественне співає, а про жисть тогочасну, гірку, колгоспну. Я ж, дурна, вуха розвісила, слухаю, сміюся, ще й у долоні плещу, як нас у школі навчали. А в матки моєї теж не хапило розуму геть піти, без оглядки. І було б нашій матці, а може і мені, теє, що багатьом іншим потім було, кого біля лірника помітили і вписали для органів. Якби не батько наш. А наш батько лазню мньовську топив, за гаєм, над річечкою, там ще одна церковка стояла, бані розібрали, а з кам'яниці, лиця ботів вапном замалювавши, лазню зробили. Дак батько, се уже вечоріло, ішов тую лазню топить. І побачив шарварок на майдані, і лірника, що йон пес. почув. А мого батька уже жисть навчила, ще десь на початку двадцятих рочків його було у лісовики вписали і три годи йон на Соловках одбув, се я, вже коли подорослішала, усе сеє узнала. Дак йон до гурту і не підходив, аби його не вписали, а з-за трибуни нас із маткою покликав, та голосом таким строгим, що ми геть спужалися та навтьоки. І нічого нам не було од влади. А якби не батько навчений, було б моїй матці, що іншим було, хто лірника слухав: у зуби Змієві потрапила б. Матка, докуль і жила, батькові нашому дякувала. Тади, правда, шепталися, що се наш батько, нас додому погнавши, по дорозі до лазні міліції підказав про гуртище на майдані. Але й перед смертю йон присягався, що не робив такого і не винен, що багатьох було забрано потім і не повернулися ніколи. Та і я знаю: батько наш, опісля Соловків, так влади тодішньої боявся, що обминав її сотою дорогою, німим, глухим і дурним увесь вік прикидався, аби лише його не чіпали…

А ще як розмовляв Крилас із Хавою, у редакційному дворі, під шовковицею, ще й сам він не знав напевно, чи піде він на майдан мньовський і чи співатиме там. Запитував він у Хави, працівниці редакції районної газети, що єдина привітила його: «Скажи, дочко, чому я, сліпак із сліпаків, бачу, що не так яно щось твориться у нашій державі, а інші, видющі, сього усього не бачать?» і відказувала йому Хава: «Інші, видющі, теж бачать, але бояться про те думать, не те що балакати, залякані владою, нещадимою до громадян своїх. Є і такі, і багато їх, хто засліплений блищиками слів гучних і моляться Сталіну, як учора ще богам молилися, і живуть вони у сні щасливому, наче під гіпнозом, поки власна біда не розбудить їх…» — «А якби осмілився хто і правдиву правду усю у вічі їм сказав, яни прокинулися б і посміливішали?» — допитувався Крилас. І зітхнула тяжко Хава: «Намагалася і я було правду хоч якусь, як сама її розумію, казати, і лише ворогів собі нажила, і серед начальників, і серед товаришів по роботі. Багатьом-бо не хочеться про тую правду і чуть, бо такі часи настали, що неправда — миліша для дрімаючої душі, і головне — безпечніша. А хто наважиться хоч щось супроти влади нинішньої сказать, той у в'язниці згниє чи Змій його ковтне в одну мить, і ніхто про такого нічого не знатиме, наче крізь землю провалився, лише повідомлять рідним, що, мовляв, десять років без права листування за антирадянську діяльність. Тож усі про це знають і мовчать мудро, в надії, що гірка чаша сія промине їх… Тож чи потрібна їм правда ваша? Першими, не очікуючи на команду начальників, камінням вас закидають!» — «А мені, сліпакові, дочко, уся моя жисіь — тюрма вічна, кого і чого мені ще боятися?» засміявся лірник сумним сміхом і пішов із двору. І самі ноги понесли його на майдан мньовський, хоч душа його ще вагалася, не так за себе побоюючись, як за сина Тараса, що вів батька сліпого. А як прийшов Крилас на майдан і заграв, неподалік собору, що давно уже клубом торф'яникам служив, душа його звеселилася і вже забула, що таке — страх. І заспівав він пісню, а знав їх без ліку: спершу — народну, потім — Божу, потім — про життя людей нинішніх, ці Крилас сам придумував. І занімів майдан мньовський, і люди, які у чергах за хлібом та мануфактурою стояли, кагалячись, притихли раптом. А були й такі, що народні пісні — слухали, а як заспівалось Криласові про життя нинішнє, позадкували хутенько у кущі парку і зникли. Бо давно уже таких слів про владу більшовицьку не чули, а молодші — і ніколи, тож і лякалися пісень Криласових.

А даремно, даремно на того банщика люди балакали, не йон настукав на сліпого лірника у міліції, а хто — я знаю. Се я тади у конторі заготівельній бухгалтерував, а жонка моя Маруся — у редакції друкаркою робила. Робота у мене — чиста, акуратна, культурна, а обносився я, наче останній жебрак. А в магазинах тади — хоч покотися, пусто, і на ринкові спекулянтів не видать було, боролися з ними суворо. А у «Промтоварах» мньовських продавець віршики пописував, про товариша Сталіна, про товариша Сжова, про сталінську Конституцію, про щасливе життя-буття, як тади усі поети писали. І приносив йон тії свої віршики у редакцію районної газети «Голос колгоспника». Тут Маруся моя із ним ближчей познайомилася і запросила до нас додому, на чарку горілки. Випив продавець не чарку, а пляшку, я — ледь-ледь помагав, віршики свої нам почитав, далєй і каже: «Хай Маруся стає позавтра у чергу біля «Промтоварів», бо — крам даватимуть. І хай стоїть вона хоч цілісінький день. А коли з чергою підійде вона до мого прилавка, я викину костюма на прилавок, і вже хай вона того костюма з рук не випускає». Так ми і зробили. Маруся на роботі одпросилася, пішла дуже рано до раймагу, але там уже була величезна черга, люди звечора займали. Проте Маруся терпляче вистояла, і деся так підвечір підійшла її черга. Тут знайомий продавець, що пив у нас, побачив її і дістав з-під прилавка шевйотовий костюм. Маруся ухопила той костюм, притисла до грудей і каже: «Я беру для чоловіка свого!» Але Одарка, прибиральниця райвиконкому, яка за нею у черзі стояла, почала того костюма видирати із рук моєї Марусі. Туточки вже люди у черзі закричали: «У Марусі — чоловік є, їй полагається, а ти, Одарко, одиначка, для кого ти костюма з рук людяки видираєш, чи не на перепродаж?!» А продавець уже і грошики у Марусі бере. Ну, Одарка розізлилася, як-не-як, а біля начальства треться, а тут — таке непоштеніє, і каже до черги: «Я усім вам зроблю, ось побачите!» А як стояла черга ще під раймагом і Крилас на майдані виспівував, вона чула, хто і що у черзі балакав. Добре, що у моєї жонки — завжди рот на замку, вона змолоду — на відповідальних роботах, в установах друкаркою, і начальники її привчили мовчать. Дак Одарка багатьом поробила, а Марусі моїй — обійшлося, хоч теж тягали було, але ніхто не підтвердив, що моя хоч слово сказала, у черзі стоячи, поки Крилас виспівував. Болєй того, енкаведистську друкарку, приїжджу, звідкілясь її Шльома притяг у район, Розу Гершківну, пишна така чорнявка, Агас зліквідував разом із Шльомою, багато знала, а мою Марусю мобілізував друкувать вечорами, списки усілякі і таке інше. Так ми й пережили тую годину лиху, обоє, пронеслося над нами, нас не зачепило. Але се уже — познєй. А того надвечір'я розсерджена Одарка ішла повз міліцію, а на ґанкові райвідділу стояв сам начальник Гаркуша. Одарка, розлючена, що шевйотового костюма їй не дісталося (а у неї полюбовник був, конюх райвиконкому, так вона — для нього), і загорлопанила: «Що се ви, начальники мньовські, тута галіхве свої провітрюєте, а на майдані — антирадянська агітація повним ходом іде!..» Ну, Гаркуші що було робити — сигнал трудящих, хоч і усний, а мусиш реагувать, бо самого потім за штани візьмуть. Хоч сеє все не порятувало його, добренно його за штани узяли і у зуби Змієві кинули, Гаркушу сього. Отак йон на майдані опинився, строгий, але розлінений на державній службі. Це й коштувало йому жисті його заслуженої, бо у громадянську йон у щорсівській дивізії воював, проте капітан Агас не зглянувся ні на що…

І сталося так, що у мньовському районному відділі міліції, окрім чергового начальника та паспортистки, на ту годину нікого не було. Бо дозволив начальник своїм хлопцям після обіду по торф у Сиберіж їхаїь полуторкою міліцейською. Попереду — зима, а в кожного — сім'я. А сам начальник міліції Гаркуша намірився пивця випити, у буфеті райспоживспілки, на майдані, ріденьке пивце, мньовське, зате — холодне. Буфетниця Шура на такий випадок завжди сулію з пивом у льоднику тримає. Але бричка голови райвиконкому товариша Штоня біля парадного під'їзду стояла, чи то приїхав голова із колгоспу, чи мав їхати, і стояв Гаркуша на ґанкові, у глибоких роздумах та ваганнях, бо й пивця хотілося колишньому щорсівцю, і боявся надовго відлучатися із свого кабінету, позаяк голова райвиконкому полюбляв, щоб усі районні начальники під рукою його, напохваті були. Тут просигналила йому Одарка, прибиральниця райвиконкому, про якийсь непорядок на майдані, і порадів Гаркуша цьому сигналові, бо з'явилася причина — на майдан потеліпатися, а там — і буфет, а в буфеті — пиво. І сказав він черговому, де його шукати, якщо вищому начальству раптом знадобиться, і почвалав на майдан вистеленою клінкером алеєю районного парку імені товариша Калініна. Сонце уже по дахах районних установ котилося, але усе ще спекотно було, а дим, від боліт навколишніх, де торф тлів, додавав серпневій задусі гіркого присмаку. Через спеку і паркість формений суконний кітель видавався Гаркуші кожухом зимовим. Але, виходячи на майдан, змушений був защебнути і верхні ґудзики, бо — при виконанні обов'язків перебував. І побачив він лірника під парканом, неподалік колишнього собору і почесної районної трибуни, на якій нещодавно сам обласний секретар товариш Маркітан величався, а навколо лірника трохи люду мньовського, жінки та діти, стояло. І вже не співав Крилас, даючи горлові перепочинок, а лише на бичкові своєму бринькав. Але мовив Гаркуша строго: «Хто дозволив танці-гранці у робочий день?! Хіба ти не знаєш, що не санкціонована владою самодіяльність — заборонена?!» І відповів Крилас, чия душа од пісень проспіваних зробилася вільною, наче птах у небі: «Луччей би, товаришу начальник, влада заборонила мені дихать, анєй спєвать, бо я без без пісень та бичка не можу жити». — «Якщо ти ще й базікаєш зайве, ходьом, старий чорт, до міліції, там розбиратися будемо!» — ліниво мовив Гаркуша, знудившись від самої думки, що не вип'є він холоднющого пивця, а муситиме у задушному своєму кабінеті варнякання сліпого лірника вислуховувати. І узяв він старчака за лікоть, підняв із лави під парканом і повів по засіяному соняшниковим лушпинням майдану. Хлопчик, поводир, хникаючи, слідом теліпався. І тут Крилас заревів голосом своїм гучним, наче репродуктор, на увесь мньовський майдан:

Засміялися у черзі за мануфактурою, і в черзі за хлібом, і діти, і дорослі, і дерева в парку, запилені, задимлені, і ті, здавалося, пирськали сміхом. І нудненько зробилося Гаркуші, бо не був він у душі міліціонером, а став ним із волі начальників районних як колишній заслужений щорсівець. І ще більше закортіло йому холодного пивця, із сулії, що день стояла на кризі, а до пива — ще й грамів сто горілки, влитої здогадливою буфетницею Шурою у кухля із пивом, пінистим. І, провівши трохи Криласа по алеї, у глибину парку, для годиться, для очей людських, наказав йому залізним голосом: «Ходи одсголь, щоб я тебе болєй не чув і не бачив!» І відпустив лірника, а сам поза кущами, в обхід собору почимчикував на інший бік майдану, де — буфет райспоживспілки, і пірнув у рятівну його сутінь, із чорного ходу. А Крилас повернувся на майдан і знову співав:

Але зачинився раймаг, що звався ще — «Промтовари», черга поспіхом розбрелася, як і черга за хлібом біля продуктового, діти — і ті розбігалися по домівках своїх, на поклик наляканих Криласовими частівками матерів. Лише декілька п'яничок ще стовпіло на ґанкові буфету, невдовзі і їх не стало. Буфетниця грюкнула дверми, накинувши на них гак, і поспішила у боковушку, де мусила обходжувати захмілілого від щедрого, на дурницю, йоржа, горілки з пивом, начальника міліції. Важкі, гарячі, димні присмерки опустилися на спорожнілий, безлюдний майдан. І лише голос сліпого лірника на прізвисько Крилас ще жив пал майданом. Лірник уперто виспівував усе нових і нових пісень, і почутих від інших лірників, і придуманих ним самим, але не було кому його слухати. А потім підійшла Хава, що вертала з редакції через майдан, і почала умовляти старого з хлопчиком піти до її батьків, за річку, переночувати. Проте Крилас навідріз відмовився іти з майдану. Знову і знову голос його здіймався над вистеленим клінкером майданом, над парком, над занімілим у страсі містечком і, не відлупившись ані у чиїй душі, вертався до лірника, наче птах, прип'ятий мотузкою. Тоді Хава сказала, що принесе їм щось поїсти з дому — батькові і сину. І подалася через парк імені Калініна і місток за річку, де жили її батьки. А потім, уже геть зсутеніло, посунули через майдан, погрюкуючи на камінні шосе, паче привиди, полуторка, автобус без вікон і чорна «емка». прозвана людьми «чорним вороном». Посунули і зупинилися біля будинку Мньовського райвідділу НКВС.

Призахідне сонце, у пасмах диму од тліючих торф'яників, наче у противогазі, стрибало по верхів'ях сосон, наче здавало на значок Осоавіхіму, а потім колону зупинив шлагбаум і вартові в червоно-синіх кашкетах вийшли назустріч. В обидва боки від шлагбаума, по широких, вигризених пилами просіках плелася висока загорожа із колючого дроту. Нарешті по той бік шлагбаума з'явився, викликаний по телефону, начальник спецвідділу Об'єкта капітан Альохін. Хоч і мав на петлицях стільки ж ромбиків, як і Агас, а тримався зверхньо: призначений був із Москви, наказом самого наркома внутрішніх справ. «Скільки оселедців напакував?» — кивнув на чорний, без вікон, автобус. «Півста, — відповів Агас і мимохіть почав виправдовуватися: — Пакували як могли, навстоячки від самого Мрина їдуть, а більше — не втулиш, перевірено…» — «Везуть засуджених куди хочеш — на Північ, на Схід, в Азію, а наш, західний, напрямок — ігнорують, — почав раптом скаржитися Альохін, певно, намуляло душу, говорив похмуро і зле. — А у нас людський матеріал зношується швидше, аніж десь на Півночі, підземні роботи, в болоті, часом — по пояс у воді. А централізовані поставки — не регулярні. Обходьтеся, мовляв, місцевими резервами. Недооцінка Об'єкта, а може — свідомий саботаж, шкідників вистачає скрізь, навіть угорі, як свідчать останні судові процеси. Але — випалимо, гартованим чекістським залізом.

Надія, справді, на місцеві резерви, а отже, на тебе, капітане! Твій попередник — уже я згори поінформований — дурника із себе клеїв, ліберальствував. У Мньовському районі — величезні резерви людського матеріалу, а він — по краплі цідив, та й то — якихось додихаючих інтелігентиків, які і лопати у руках не тримали за життя, і тачки із землею не здатні з місця зрушити. Об'єктові — інший контингент потрібен: модний мужик, бо механізація поки що, вважай, на нулю, а уже — під дно ріки підкопуємося…»

На Об'єкт Альохін запросив лише капітана Агаса, посадивши до своєї машини: «Хто у наші ворота в'їжджає, назад живим уже не вертається, ти це пам'ятай. Але для тебе зроблю виняток, капітане, ти мені тут, у Мньові, ще потрібен». І засміявся холодним сміхом — зі свого жарту. Привезених із Мрина засуджених тут же, біля шлагбаума, переганяли в криті брезентом вантажівки, прислані з Об'єкта. Коли відчинили двері залізної коробки на колесах, спеціально переобладнаного автобуса, людський матеріал посипався з неї, як риба з ятера, хапаючи, опісля задухи в коробці, лісове повітря широко розтуленими ротами. Хто уже не мав сили забратися під брезент, а таких було більшість, конвоїри кидали у кузов, наче мішки з половою. Два капітани держбезпеки, покурюючи, стежили за перевантаженням із легковушки Альохіна. І крихти співчуття до цих нещасних не ворухнулося у грудях Агаса. Бо це уже були не люди, Альохін має рацію, а — лише матеріал для героїчного соціалістичного будівництва. Як колоди, цегла, бетон, лише менш цінний, менш дефіцитний і — дешевший. Альохін, затягуючись цигаркою «Казбек», кривив тонкі губи: матеріал уже був зношений, худий, виснажений, покалічений. «Ви їх перетримуєте у тюрмах, — мовив розсудливо, по-господарськи. — Бо усе ще — забагато формальностей. А потрібно так: арештували, завели справу і — до нас. Невинних у нас не арештовують, органи — не помиляються…» — «Маю широкі повноваження, — заспокоїв начальника спецвідділу Об'єкта капітан Агас. — Маю дозвіл діяти паралельно: людський матеріал відсилати на Об'єкт, а папери на засуджених — в область. Трійка ж діятиме безпосередньо у Мньові. Формальності ми зведемо до мінімуму. Зважаючи на надзвичайні обставини соціалістичного будівництва…» Слівце Альохіна «людський матеріал» йому сподобалося і уже сковзувало із язика легко, ніби власне.

І рушили вони лісовою дорогою, вистеленою у низинах колодами, крізь які проростала болотяна трава, на Об'єкт. Слідом котилися вантажівки, криті брезентом. Міліціонери і чекісти, що прибули із Мрина. залишилися чекати на свого начальника біля шлагбаума. Раптово ліс розчахнувся, попереду височіла трьохметрова стіна із частоколу, поснована зверху колючим дротом, з вишками для вартових. Відчинилися ворота, вийшли вартові з автоматами. І хоч сам капітан Альохін сидів у машині, начальник караулу перевіряв документи Агаса довго і строго — надсекретний об'єкт. Згідно з донесеннями таємних агентів, мньовський обиватель прозвав його Змієм. А Змій, мовляв, як у давніх переказах, вимагає щоденних жертв. Але по той бік стіни усе було як у сибірських каторжних таборах, куди Агас, будучи у менших чинах, багато разів супроводжував зеків: дерев'яні бараки, майдан для розводу, їдальня, карцер, двоповерховий адміністративний будинок на пагорку, під лісом. Самого будівництва звідси не було видко, навіть — ознак його. І лише коли Агас піднявся слідом за капітаном Альохіним на другий поверх адмінбудинку, з вікна у кабінеті начальника спецвідділу побачив він те, заради чого створювалася і працювала табірна машина. По той бік ще одної стіни, із загострених паль, за наглухо зачиненими ворітьми, колючим дротом, вахтою і вишками для вартових темніла глибока земляна вирва, в якій копотіли, схожі звідси на мурах, зеки, у сірих брезентових робах, із нашитими на них номерами. Одні котили по дощатих настилах тачки із землею, інші лопатами кидали землю на стрічку транспортера. У горловині вирви біліли, наче обшмуглені вітрами і дощами кістки, бетонові кільця. Горловина пірнала у земні товщі. Вона здавалася живим, пащекуватим, якимсь допотопним організмом, здатним заковтувати людей живцем і там, у глибоких, непроглядних нутрощах, перетравлювати їх. Скільки десятків, а може, й сотень тисяч вона, ця зміюка, уже ковтнула і скількох ще ковтне? Десь у звітних документах усе це фіксується і осідає в архівах. Цивілізація двадцятого століття — цивілізація бюрократів. Контора є контора, навіть якщо ця контора зветься НКВС МЗС. Він, Агас, волів би, аби їхня брудна і кривава діяльність, хай і вимушена, історично необхідна, ніде не фіксувалася. Діяльність по розчистці авгієвих стаєнь людства. Острах сина племені, яке сотворило Старий Завіт, на сторінках якого назавжди викарбувано гріхи цього ж таки племені. Звісно, щоб на грядці виріс культурний овоч, бур'яни доводиться регулярно виполювати, без цього не обійтися, хтось мусить це робити. Він певен, що історія їх виправдає. Та й хто виправдовуватиме чи засуджуватиме? Самі себе? Адже вони, нові володарі нового життя, прийшли надовго, назавжди, тисячолітній рейх, Гітлер чіткіше і відвертіше формулює основне завдання своєї партії, аніж це робить, все ж озираючись на прогнилі буржуазні демократії, товариш Сталін. Соціалізм, комунізм, пролетаріат, трудящі маси — це усе слова, політична чадра, камуфляж, маскування, личина. Насправді ж за усім цим — тисячолітня російська держава на півсвіту, поки що — на півсвіту, завтра, можливо, і на увесь світ, тисячолітній російський рейх, із кастовим суспільством (відвертий, принциповий поділ на касти — найбільше досягнення соціальної думки людського мурашника). Російська держава, російська імперія, в якій головною кастою, над усіма іншими кастами, щось на зразок індійських брахманів, древньоєгипетських жерців, будуть вони, євреї, фермент суспільства, його холодний, тверезий розум. Сини хай і жорстокого, зате реалістично мислячого Бога Старого Завіту, Бога, що добре знався на людській натурі, бо сам її сотворив, за подобою своєю: аби існував рай, насамперед потрібно, щоб існувало пекло. Ісус Христос, який набивався у сини до старозавітного Бога, — слинько, і тільки. Ця вирва, по той бік стіни із трьохметрових соснових паль, — одна із брам до пекла. Куди вони, господарі нового життя і судії мільйонів, заганяють грішників. Рай вони ще сотворять — колись, потім. Для тих. хто не втрапить до пекла. Рай — для обраних. Пекло — для усіх інших. Ні, не так, подумав він. Пекло — суттєвий фактор розвитку суспільства, воно — для усіх. Навіть для тих, хто колись буде у раю. Стіни навколо цієї вирви — формальність. Надсекретний Об'єкт, про якого уже знають у Мньові і навколо Мньова. І це добре, що знають. Як і те, що над усім цим — тінь давнього як світ міфічного Змія. Наявність пекла породжує страх перед владою, а страх — формує нову людину. СТРАХ ФОРМУЄ НОВУ ЛЮДИНУ Запам'ятати. Страх — найголовніший творець суспільства. Так було у часи Мойсея, так було завжди, так і буде у людському стовковиську. Урочище, з якого починали будувати тунель попід Невклею, справді звалося здавна Зміїним. Минуле із сучасним переплелося в тугу линву, яка — крізь віки і тисячоліття. ТІ То ж, його, капітана Агаса, послано сюди, аби він допоміг владі втолити апетити Змія. Хай буде і так, він — готовий до свого Історичного покликання…

— Що, вражає картинка? — запитав капітан Альохін, розливаючи у гранчаті склянки вірменський коньяк. — Перед вами — високий зразок соціалістичного будівництва, із повною самовіддачею. Туї куються майбутні перемоги червоних військ. У Москві мені розказували, що сам товариш Сталін власною рукою провів на карті лінію. За мудрість і далекоглядність нашого вождя і учителя товариша Сталіна, за майбутні перемоги під його доблесним керівництвом!

За товариша Сталіна належало нити до дна. Альохін вилив у себе гранчак коньяку, наче воду. А гас пив ковтками, примушуючи себе пити: було парко, задушно, хоч по той бік вирви у червонясту воду Невклі уже сідало сонце. Коньяк — теплий, до всього він так і не навчився пити, навіть — у органах, де пили багато, особливо — ночами: тяжка, брудна, кривава, але так необхідна робота. Асенізатори суспільства. Проте випити за товариша Сталіна — мусив. Закусили яблуками, потім — смалили цигарки. Господар кабінету сховав порожню пляшку і гранчаки до сейфа, замкнув його і діловитим, офіційним, ніби й не пили щойно за дружбу та співробітництво, голосом мовив:

— Ти ось що, капітане. Забезпечиш мені регулярну поставку робочої сили у достатній кількості — відрапортую належно угору, на самий верх, ти здогадуєшся, хто мене сюди призначав. Об'єкт — стратегічний, а постачання хренове. Техніки — мізер, найсучасніша техніка — відбійні молотки, тачки і вагонетки. Через те — зношувальність людського матеріалу. Три місяці роботи у тунелі — і одиницю робсили списуй. Списати — недовго, але робсила — ще ворушиться. Жодного зека живим я відси не маю права випустити, навіть — до тюрми чи у табір, така інструкція, і вона — правильна, Об'єкт — надсекретний. Якщо майбутній ворог дізнається, що танкова колона може пірнути під ріку і за мить опинитися на протилежному березі, втратиться ефект несподіванки. Отже, для зека, який сюди потрапив, назад дороги нема. Наказ із центру: довірити тобі і твоїм людям і цю марудну роботу — відправляти доходяг на той світ. Розкрутишся трохи у Мньові, налагодиш конвеєр — знайди місце у навколишніх лісах, подалі від очей, але і не дуже далеко — зайві виробничі втрати на бензин, зношеність транспорту, час і тому подібне. Знайди і оборудуй місце, де можна буде прикопувати ці мішки з кістьми. Домовилися, вважаю. Дерзай, капітане! І завтра станеш майором!

Агасові подумалося, що начальник спецвідділу Об'єкта, киваючи на центр, перекладає на нього частину своєї, найбруднішої, роботи. Але — поки що його зверху, Альохін — на прямому дроті з Москвою, один сигнальник — і якогось там провінційного Агаса не стане. Як сьогодні не стане старшого лейтенанта Шльоми. Система — безжальна. І до чужих, і до своїх. І він по-військовому чітко відповів:

— Буде виконано, товаришу капітане!

Дак сеє усе, на майдані, не так було. Я ще пам'яті не втеряла, пам'ятаю, як і хромовики того Агаса уночі рипіли. Бо я тади у районному готелі чергувала, а вже ми якось що знали, що з області великі начальники прибудуть і поселяться у нас надовго. Скольки їх буде і хто, сього нам не положено було знать, а загальну рознарядку з місцевого енкаведе ми одержали. Дак ми із лівого крила готелю, а тамочки було, як зараз помию, шість кімнат і коридор із окремим виходом на майдан, постояльців шурнули і вилизали усе до блиску. А се уже якось що директора нашого органи забрали, у шкідництві звинувативши, Льоню Шапошника, молоденького такого єврейчика і комсомольця, добренний був до нас, простаків, а за віщо його забрали — не відаю, казали, що за якийсь ухил, а що воно за ухил — хтозна, я не вельми грамотна, щоб розбиратися. А станеш допитуватися, то й собі у тартари, до Змія у зуби загримиш. Сказали, що шкідник — директор ваш, се секретар райкому, Колоша, нам сказав, ми листа в районну газету підписали, щоб суворо покарать, тади так треба було, а далєй, чуємо, і сам Колоша слідом загримів. Ну, а ми — далєй живемо. А я ж се у Льоньки Шапошника наче за помічницю була, бо й собі трохи комсомолила, молодайка ж, ну, і старалася уже сюю власть нахвалювать, так мене матка моя навчала: «Язик тобі не одсохне, а — легшей, аніж ми, проживеш». Ну, а як уже сього Шапошника забрали, зосталася я ні у сих ні у тих, ніби директор і ніби не директор, ніхто мене не затверджує і нового не присилають, бо скоро таке почалося у нашому Мньові, що по три начальники на тиждень по районних установах мінялося, до Змія їх по одному забирали, і вже не повертався ніхто, і не було звідки нових начальників узять. А питать згори питали, як кому готель для вищенького треба. Потім ще хужей пішло, се уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Було, що звечора в конторі ще усі є, а вранці уже нема кому її одчиняти, усіх уночі позабирано. І поробилися усі у районному центрі — від страху великого — наче недотепані. Наче мухи притруєні. Сунешся було по справі у якусь установу, тади задкуєш від замкнених дверей, наче від чорта у бузині, якого і не видко, а знаєш, що він там — сидить. Бо не знаєш, коли і тебе та за віщо приплетуть. Дак я, може. з рік готелем правувала, хоч щеня щеням ще, тольки-тольки сім класів закінчила, покуль усе сес трохи вляглося, районні установи знову начальницьким м'ясом обросли, а мене — на учобу послали. Се уже — при Костючкові, йон мене і послав, бо вдячний був, що я його підтримувала, і шматком хліба, і словом утішним, коли йон у НКВС під арешт добровільно заявився, наче милості просив, а його — ще й не прийняли, не арештували. І йон у саду райкомівському днював і ночував. Але сеє уже — познєй, тади й балачка про сеє буде. А того вечора сиджу на ґанкові готелю, на дерев'яній дощечці, ще теплій після дня спечного, сиджу і гостей обіцяних піджидаю. А від ґанку — доріжка стелеться, на майдан мньовський, квітами обсаджена. За готелем — сад архієрейський, се його ранєй так називали, а потім — райкомівським він став, а під боком у райкому — і відділ НКВС. Бувало, в саду і енкавеесівські, і райкомівські хлопці покурювали, а уночі — знову стрічалися, коли «чорний ворон» тихо до партійця якого підповзав. Тади усе якось було по-свійськи, по-домашньому, се тепер уже канцелярій навколо майдану понабудовувано — як у лісі, страх бере. Ну ось, сиджу я на приступці ґанку готельного, гостей обіцяних піджидаю, се уже стемніло добре. А на майдані сліпий лірник пеє, та так красивенно, що я — аж заслухалася. Заслухалася, заскучала душею, бо Крилас той про усе, що на світі єстяка, співав, і божественних пісень, і про жисть тогочасну гірку, і про любов награвав та наспівував дуже прочувственно. А я ще ж зовсім молодайка була, тольки-тольки квітувать починала. А вечір був теплий, ще літній вечір, лише димом гіркуватим пахло і небо не гасло, а розгорялося багряно, над Замглаєм — торф тлів. І ось чую: по соші машини прошелестіли, а одна, легковушка, відділилася, до хвіртки готельного палісадника підпливла і зупинилася, куряву із себе струшуючи. «Ну, се уже до нас нарешті», — подумала, підхопилась і гніт у гасовій лампі на вікні підкрутила. А у Мньові тади движок такий був, у колишній церкві над річкою, поруч із райцентрівською лазнею, дак той движок в усі канцелярії мньовські і начальникам додому лектрику подавав, до дванадцятої години ночі. І ми у готелі уже звикли, і добренно було. А тади якось що поламався той движок, і не знайшлося кому перемонтувать, через нехлюйство місцевого начальства, і світла усеньке літо не було. Намучилися ми з тимими лампами гасовими та свічками, уже було трохи одвикли. Дак коли повела я товариша Агаса у ліве крило готелю, його спецкімнату, для значних начальників, показувати, і лампу перед себе несу. Трохи не упала разом із дванадцятилінійкою гасовою, за край килима в передпокої кімнати перечепившись, жаліюся капітанові, що світла нема, а ранєй — було, і добренно було, бо у готелі допізна — колотнеча, і ранками, начальники приїздять, від'їздять. І біля кожного треба млинком крутитися, а тут — сії каганці. А я се ж не знала ще, що біля того движка, у церкві колишній, диверсія була, се трохи пізніш відкрилося, та й ляпаю язиком своїм дурним. А товариш Агас і відповідає мені: «Я уже розпорядився, світло ось-ось буде!» Я у присмерках посміхнулася, багато вже до тебе, думаю, розпоряджалося, а толку як не було, так і нема. Але тольки я так подумала, лампочка під стелею — блись, світло дали, увесь готель освітився. Як у казці. Дак я сильнюще його за сеє зауважала: осе — начальник! Слово сказав — і зробилося! Я сеє ще запримітила, строгість капітана, як йон стежкою до ґанку ішов: чоботи на ньому не рипіли, а — ніби грали, марш бойовий чекістський. А я, у готелі працюючи, чобіт на рипах ой і наслухалася, уже читала по них, як по книжці, про кожного начальника. А щоб так строго чоботи грали, ще у жодного начальника не чула. Ну, кімнату із передпокоєм йон оглянув, оком бистрим, наче задоволений залишився, порядок і чистоту товариш Агас любив, а у нас — усе вилизане, готувалися. За оту його строгість, та за любов до чистоти і порядку, сама така, маткою в таких правилах вихована, та ще за музику хромовиків його і полюбила я дорогого нашого гостя. Бо й не було болєй за віщо його любити, як тепер здумаю. Дріж била мене по тілу усьому, як заходжу було до його кімнати, наче електрикою я ударена — такою роблюся. Або як вертається було капітан Агас із служби і до мене, на ґанкові, підійде. Бо я частюка на ґанкові ночі висиджувала, його піджидаючи. Сонечко було уже розбрунькує, над лісами та болотами, морознувате, осіннє, а я, у ватничок закутавшись, вперто жду дорогого свого. А йон завжди тольки на машині, на легковушці своїй, із шофером у шкірі хромовій, до готелю під’їздив опісля роботи своєї нічної, хоч через сад райкомівський — метрів із триста до готелю. Сонце сходить, а йон, сонечко жисті моєї короткочасне, з машини виходить і йде по стежці, пом'яхами та айстрами обсадженій, у квітках яких — джмелики, захололі за ніч, до мене йон іде. І личико його червоне, як сонечко ранкове, бо випивав йон ночами своїми трудними, за роботою своєю тяжкою. Признавався мені: «Якби я ще і не пив ночами, із контрреволюційним елементом тяжко воюючи, я уже б давно загнувся од напруги нервів своїх сталевих». Я підведуся, на ґанкові, навстріч йому, закоцюрблена уся, як той джміль у квітці айстри, а товариш Агас двома пальцями, тютюновим гірким духом пропахлими, підборіддя моє підіпре, голову мені піднімаючи, бо я спершу боялася на нього і очі звести, і запитує: «Ну, что, хохлушка, любишь меня, любишь?!» — «Люблю, товаришу капітан, я і не ховаюся ні від кого, що — люблю». Ніколи я його не називала інакше, аніж «товаришу капітан» чи «товаришу Агас», язик мій не повертався інакше назвати, навіть коли йон зі мною у ліжкові був. А йон засміється так холодно, відсторонено, аж сльози з очей моїх бризнуть: «Усі ви мене любите, як кінь батога…» І піде до кімнати своєї, голову у плечі втягши, усе ніби боявся, що головою об одвірок стукнеться, х оч помешкання у нас високі, а йон і не такий щоб довгов'язий був, так собі, середнього росточку. Дак бреду я за ним, як прип'ята до нього, душею, а може, що йому треба буде, а йон дверми перед лицем моїм хряпне, і — усе. Ніколи не дозволяв собі нічого такого, щоб пожирувать, хоч тади різне у Мньові про нас із капітаном балакали. На чужий роток не повісиш платок, язики у людяк слизькі, навіть такої лихої години, як ми тади переживали. Уже теперечки б я призналася, кого і чого мені боятися чи соромитися, на краю ями. Там — усе разом з нами зогниє безслідно, і хороше, і скромне, і соромне. Три разочки йон ближче до мене тулився, послабочку собі дозволяв, і всі оті три послабинки його я до останньої минутки жисті своєї пам'ятатиму, а може — і на тім світі, хоч я ані в що такеє, божественне, не вірила ніколи і не вірю. Перший разочок, як прихворів було товариш Агас і я принесла йому чай із малиновим варенням, у кімнату його, я принесла, бо нікого болєй йон до своєї кімнати не пускав і близько, лише мені довіряв. Принесла я йому чай із малиновим варенням, у великій чашці, порцеляновій, красивенній, йон її із собою возив. А товариш Агас у ліжкові лежав, геть простуджений, груди — гармошкою, коли кашляв. А коло нього, на столику, пляшка «риковки», ні, уже вона якось інакше називалася, уже Рикова ліквідували наші пильні органи, але — казенка. Дак йон із тої пляшки у чай линув, по самі вінця, розмішав срібною ложечкою, теж із собою возив, материн подарунок, казав, і перехилив у себе. Перехилив у себе, хукнув, а далєй бере мене за руку і кладе коло себе на ліжко. А ліжка у таких, спеціальних, для високого начальства, кімнатах широчезні були, залізні, на пружинах, розмальовані з боків, із колишнього панського маєтку ліжка. Ну, я і прилягла, бо я тади для товариша Агаса на усе була готова, хоч ще й дєвкувала. Скажи йон: «Помри, Улито!» — я б туточки і померла, як собачка. Дак лягла я коло товариша капітана на ліжко, йон притулився до мене, поділ спідниці закотив. Але ніщо сеє, мужеське, у його і не ворухнулося, бо я уже ж трохи знала, що до чого, іноді з хлопцями, комсомольцями нашими, підстоювала коло двору. Дак ніщо мужеськеє у нього і не ворухнулося. Товариш Агас посовався-посовався коло мене, а далєй одвернувся та як зареве нутряним голосом: «Усе я рідній радянській владі віддав, нічого собі не залишив!..» А я уже знала, що у кого така нервена робота, як у товариша Агаса, тому — не до женського полу, то й кажу утішливо: «Не горюйте, товаришу капітан, ще усе до вас повернеться, ось усіх ворогів радянської влади ліквідуєте, настане повний соціалізм і — повернеться…» А йон як зашипить до мене од стіни: «Іди, дурепа, геть! А якщо бовкнеш хоч комусь про мене, за одну ніч ліквідую — і тебе, і родню твою хохляцьку!..» Підхопилася я, спідницю осмикнула і — до дверей позадкувала. І — нікому нічогісінько, і не натякнула про товариша Агаса, про горе його мужеське, хоч і докотилося до мене познєй, що вже нема капітана серед живих. Бо — і мертвого боялася його. Се уже теперечки, за крок до смерті, осміліла.

А другий разочок я саме прибирала у кімнаті його. Се чи не у неділю було, бо якось що товариш Агас раніше повернувся зі служби і ось переступає неждано поріг кімнати. Переступає поріг, випивши добренно, оддаля чую, і одразу — до мене. А я була у кофтині ситцевій, мулинєм червоним попереду зав'язаній. Дак товариш Агас ступив до мене, тую кофтину навпіл рвонув, по тому мулєнню, аж ойкнула я з переляку. А я усе б йому дозволила, так любила його. Але соромно мені зробилося від того, бо частину одежі, яка груди женські підгримує, мною було із простого полотна, маткою витченого, пошито, такі нестатки були тади на мануфактуру, що страх. А йон і теє все рвонув, на резиночці воно було, і груди мої, звиняйте, оголив, і руки до них простяг, наче до печі, коли знадвору людяка замерзла забігає. А сам і справді аж зубами цокотить, наче з холоду великого, хоч ще холодів великих не було, осінь пізнювата, та й годі. І бубонить товариш Агас до мене, хоч очі — заплющені: «Зігрій, зігрій, Улито, задубів я на холоді могильному…» Опустила я очі, а руки у капітана— червоні, у крові, і під нігтями — кров, наче у вурдулаки якого, і на рукавах плаща сталистого — краплі крові запеклися. Я так перепужалася та — з кімнати, уже в коридорі усе на собі поправила, куфайчину накинула на плечі і — на ґанок, і сама зубами з ляку цокочу. На ґанок, а куди далєй бігти, куди діватися — не придумаю. Дивлюся, а шофер його біля машини із відром води і машина по самі вікна у багно болотяне забрьохана. Шофер товариша Агаса, який уже добре знав мене, і каже: «Добре сьогодні машині дісталося, у лісах та болотах…» А ми у Мньові уже трохи знали, що чекісти бойові наші у лісах-болотах навколишніх виробляють, земля чутками повнилася, хоч і в страхові великому жили, а ротків — не зашиєш. Дак мене аж сколотнуло усю. Але — нікому нічого, анічичирк. Та й що кому розповіси, якщо робота така у товариша капітана, як у конюха: харчі Змієві постачать, а чого Змій не дожував, теє на смітник вивезти і схоронить таємно… Страшка, кривава робота. Але серцю не накажеш, кого любити, усе сеє — поза нашим хотіннячком, наче наврочено кимось зверху, і я далєй любила товариша Агаса дорогого. І третій разочок товариш капітан до мене наблизився, уже востаннє, се як до Мрина йон од'їжджав, по виклику раптовому, нічному. Бо звечора наче ж і не збирався, а десь під ранок під'їхав до готелю, розтуркав мене, я тої ночі чергувала і подрімувала на дерев'яному диванчику, коло вхідних дверей. А у капітана нашого була валіза шкіряна, на дохторську схожа. До речі, йон дохтором суспільства і називав себе, на власні очі чула, коли у сильному підпитті був. Дак йон у тую валізу усе своє поскладав хутенько і — ходу, до машини. А я на ґанкові стою, куфайчину на плечі накинувши, бо уже з темного неба сіялося казна-що, наполовину із снігом, і — запитую: «Дак ви, товаришу капітан, ще до нас повернетеся?» Він аж скинувся, наче кінь, віжками ударений: «А чого ти думаєш, що я — не повернуся?!» — «Дак я нічого не думаю, а тольки — чи кімнату за вами тримать?» Тади товариш Агас зітхнув так по-людськи, наче й не був великим начальником-чекістом, підійшов до мене, правицю свою поклав на плечі і уперше в очі мої зазирнув, а над дверми лампочка жевріла, се уже у нас і вранці почала було електрика з'являтися: «Лише ти, Улито, і згадуватимеш мене добром у цьому задрипаному, болотяному Мньові!» 1 пішов із ґанку, і уже болєй не озирався на мене, і машина його од’їхала. Од'їхала се машина, із товаришем Агасом, а я сиджу на сходинках ґанку готельного і реву, як корова. Уже душа мені сказала, що ніколи більше не побачу я дорогого свого капітана, що не повернеться йон до Мньова. Реву, наче корова, так сиротливо у Мньові мені зробилося, ну, геть як билиночці у полі осінньому, на вітрах зимніх. А вітер і справді — аж реве, до кісток проймає, шелестить листям у саду, жене його по майдану, у калюжах замерзлих. І вже потроху ніч світлом денним наливається, наче яблуко соком. Аж прибігає з райкому посильна, тольки вона і вижила із старих райкомівських кадрів, усіх інших — Змій пожер. Дак прибігає посильна райкомівська і каже: «Тебе, Улитко, товариш перший секретар партії мньовської викликають…» Так і каже, а тади ж таке було, що ночами — робили начальники. Як і товариш Сталін у Москві. А се уже товариш Сталін подзвонили у Мньовський райком і товариша Костюка нібито за головного партійця призначили. А попередник його, Козлов, той зі страху великого перед арештами застрелився годиною ранєй. Нібито йому підказали із НКВС районного, що за ним прийдуть під ранок. Ну, прибігаю я у райком, а тамочки через сад — стежка була, навпростець. Побачив мене товариш Костючок у порозі кабінету свого, се так по-вуличному — Костючок, назустріч із-за столу широкого підвівся: «Де, дєвко, твій капітан Агас на даний момент перебуває?» А йон, Костючок, як тинявся цілі дні і ночі по райкомівському саду, на арешт свій очікуючи у страсі великому, бачив, що я ранками дорогого чекіста свого на ґанкові готельному піджидаю. Ну, і з лиця мого читав, як із газети, про любов мою велику до товариша Агаса, я і не приховувала ніколи. «Дак капітан Агас уже болєй часу як усі свої речі у валізу покидали і виїхали із готелю, нібито — у Мрин, нібито — назавжди…» — мовила сеє усе та як розревуся, наче прорвало мене. А Костючок як почув сеє, повернувся до портрета товариша Сталіна на стіні, величенний такий портрет, мальований, на сині висів, І перехрестився, їй-бо, не брешу, справді перехрестився. На портрет вождя нашого дорогого і учителя. Перехрестився Костючок і мовить голосом, до щему наструненим: «Спасибі, батьку, що порятував мене од узурпатора і кровососа!.. Спасибі, що Змія забрав од нас, давши йому людською кров'ю захлинутися!..» А я про Змія Іде тади і не чула, а Костючок — уже знав. Уже знав йон, що вода залила тунель, що його чекісти жистями людяк наших попід Невклею рили. Тунель залило, людей, кого Агас встиг останніми тижнями нахапать, потопило. Дак я теж перехрестилася на портрет товариша Сталіна, що од Змія нас звільнено волею його всюдисущою. А коли се ми вже трохи заспокоїлися од перемін нежданих, товариш Костюк і кажуть до мене: «Ну, Улито, була ти до мене цієї осені страшкої, коли я над прірвою, вважай, животів, ганчіркою почувався, об яку капітан Агас ноги витирав, була ти доброю до мене, і я теперечки з тобою добрим буду, коли усе перемінилося на лучче. Бо як люди до мене, так і я до людей, такеє у мене житейське правило. Сеє усе ще я нібито учорашнім днем до тебе кажу. Бо у сьогоднішньому дні я уже — перший секретар Мньовського райкому партії, перший начальник у районі, самим товаришем Сталіним телефонне із столиці нашої Батьківщини Москви рекомендований. А партійний актив району, який минулої ночі засідав, хоч і мало того активу залишилося, з волі Агаса наш актив партєйний у зуби Змієві потрапив, дак тії з активу, хто вижив, одноголосне за мене проголосували, виконуючи усну рекомендацію товариша Сталіна, підтверджену телефонне ще і з області, де теж кадри оновлено на усі сто процентів. Але тебе, Улито, у сьогоднішньому дні нема і бути не може у нашому соціалістичному Мньові, бо ти із капітаном Агасом, що виявився фашистсько-капіталістичним шпигуном і найманцем, любовною вірьовочкою пов'язана. І багато хто про сеє знає, і багато хто не промине, щоб доповісти у вищі інстанції, коли дізнаються, що капітан Агас — уже не капітан енкавеес, а — казна-що. Хлопці ж із тої організації уміють язики розв'язувать, розв'яжуть і тобі у два щоти. Ляпнеш ти що-небудь і про мене, як я тут у сіні ховався, перестрашений сильно, і як на наших людей через тебе, дурепу, Агасові клепав, бо самому жить хотілося. Так що, Улито, нічого іншого мені не зостається, як дати тобі зелену вулицю у світлу, щасливу жисть, пославши тебе як передову комсомолку на навчання у місто пролетарське, що зветься Харків, по готельній лінії…» Отак кинуло мною у той пролетарський Харків, із якого я аж у сорок другому ропі, серед зими лютої, до рідної матки у Мньов притьопала, із дитям малим, рятуючи його від голодної і холодної смерті. Дак і добре, що кинуло, спасибі Костючкові, хоч не про мене йон думав тади, а про свій авторитет і жисть свою перепужену. Бо як узяли товариша Агаса у Мрині за штани його енкаведистські, то згадали одразу ж і про тих, хто разом із ним наш лісисто-болотистий район од людяк розчищав добренно. І усе по-новому, розказувала матка, почалося, хоч і не так уже страшко: тих, хто помагав капітанові саджать, теперечки припутували у підвалах та тюремних камерах. І мене б неодмінно заграбастали, бо заздрив багато хто тої пам'ятної осені на добре ставлення капітана Агаса до мене, дєвки простої, Костючок перший би мене здав, аби не боявся, що я слідчим щось про нього ляпну і на нім окошиться. Хоч нічого такого я про нього і не знала і нічого такого йон і не робив. Тольки як прийшов добровільно в енкавеес той, зі страху великого, просячи, аби і його посадили, хоч ніби і не винен, і потім як під копичкою сіна в райкомівському саду тулився та двір тої вже енкавеес високим парканом обгороджував, то передавав Костючок через мене капітанові Агасові писулечки. А у тих писулечках, хімічним олівцем на шматкові паперу із зошита учнівського, в клітинку, у тих писулечках — усе хвамілії та хвамілії, людяк мньовських та із сіл навколишніх. І чия хвамілія у тих писулечках написана, наче у церкві ото, за упокій, тую людяку завтра уже й забрав «чорний ворон» і наче крізь землю тая людяка провалилася, ніхто од Змія не повернувся живим, та й мертвим ніхто не повернувся, тольки теперечки ото у лісі, над яром, де капітан Агас добивав тих, кого Змій не дожував, пам'ятничок про людське око поставили…

Отакеє було на пам'яті нашій, а болєй я нічого не знаю, якщо ж і знаю, то заберу із собою в могилу. Бо ніколи жива людяка не відає, як воно ще повернеться на сім світі, яким бочком…

Ой, і наплела ж я три мішки вовни, а про найголовніше, що хотіла сказать, і не сказала. Ну, показала я товаришеві капітану кімнату його, і речі свої, валізу та плаща, йон залишив, і ключа до кишені галіфе поклав, і вийшли ми уже знову на ґанок. І чую я — заспівав знову лірник сліпий, на майдані темному, а перед сим оуло иригих. І шспівав йон, як на гріх, такої, якої ще не співав досі, ним самим складеної:

Капітан, бачу, весь напружився, наче пес мисливський, що дичину учув, і запитує у мене одривисто: «Кто там поет?!» Ну, я і стала розказувать, що то — лірник, сліпак, із села сусіднього, під храм прийшов та й пеє собі, кигиче увесь день, як чаєчка на болоті, бо нема кому його слухать, усі по роботах, хоч і свято храмове, та ніхто теперечки таких свят не признає, а якщо і признає, то тихцем собі, по хатах, вікна завісивши. «А о чем же он поет?!» — обірвав мої теревені про храм товариш Агас. Ну, я розказую, як воно було і є: «Сперва йон про божественне співав, тади — танці-гранці та про начальників теперішніх. А се йон пеє про лісовика Галайду, який супроти колгоспів із міліціонерами воював…» — «А Іючему ему до сих пор никто глотки не заткнул?! — аж сколотнувся весь капітан Агас. — Здесь во Мневе что — советской власти нет?!» Дак я так спужалася голосу його грізного, що не знаю уже, що й відповідать. Я, лепечу, людяка маленька, тольки сповняю теє, що мені начальники вищі накажуть… А йон, не слухаючи мене, пішов по стежці, порипуючи хромовиками грізно, дверцята легковушки бамкнули, спалахнули у темряві фари, машина розвернулася і помчала через широкий мньовський майдан на голос Криласа. І обірвався голос, і болєй ніколи я лірника сиберізькоі'о не чула, не бачила. Отако яно було, а те, що нібито Хава із майдану його забирала, то усе — байки людяцькі…

А я знаю, що не такочки яно усе було, тепер казна-чого напридумують, наплетуть, і кожне буде клястися, що саме отак було, як у її пам'яті куцій відклалося. Але пам'ять людська — як ситечко рідкеє. Скольки людяк. стольки і історій, ось що я скажу. Бо однеє знаю напевно: приходила до Криласа на майдані Хава, з роботи, уже потемки, вертаючись. Приходила Хава, як на майдані Крилас виспівував, і умовляла додому до неї піти, повечеряти у батьків її. Се яна сама не один раз мені розказувала, уже як із тих сибірів повернулася, двадцять літ ні за що ні про що у таборах відсидівши. І шкодувала яна вельми, що не змогла Криласа умовити, щоб перестав йон співать, а ніч перебув у хавирці її та й вертався у свою Сиберіж. Тади, мовляв, не було б капітану Агасу за що зачепитися і менєй би людяк мньовських безневинно Змієві у зуби потрапили. А я було і одвічаю Хаві: «Не край серця, молодичко, Агас і без того сліпака знайшов би, за віщо у Мньові зачепитися, щоб людяк із життя викорчувать, для сього йон посланий був у наш район. Уже як завівся Змій, то має йон когось єсті, без цього не буває зміюк…» Хава покивує сивою головою, а чорні очі — смутнющі: чомусь вона і на себе частинку вини за широкий покіс смерті у Мньові восени тридцять сьомого року брала. Бо ж її, бачте, капітан Агас Змієві у пащеку не відправив, а відправив у табори далекі, може, рідну, єврейську, кровину пожалів чи молодість Хави. А я було дивлюся на неї та і думаю: «Єдина на тобі, молодице, провина, що ти свою жисть молоду не берегла, вівцею без'язикою прикинувшись перед начальниками тодішніми, а своє хотіла владі довести, ось і довела: двадцять годиків прогнила у таборах сибірських та на засланнях, а тади до Мньова провернулася — ні кола ні двора, ні родини, по чужих кутках п'ять рочків прониділа світом та й віддала душу Богові своєму єврейському, жорстокому. Наче і не жила…

Дак я вам так скажу: хай тая підстилка готельна не бреше, бо не так воно було, як вона сокотить. Того вечора наша корова забрела деся, з череди не повернулася і матка сама пішла за околицю, на луки, де людські корови удень паслися, а мене послала у парку, біля майдану глянуть, бо часом корови до парку заходили, ще від вулиці неогороджено було, як тепер. Дак біжу я через майдан, босими ногами по теплому, за день нагрітому клінкеру ковзаюся. А дим по майдану стелиться, гіркий, торф'яний дим. із боліт навколишніх, жодна зірка не блисне, така мла димна застелила небо, а край неба, над хатами мньовськими наче, хоч насправді — далеко, над болотами, де торф горить, червоно налає. А се того літа, уже під осінь, сухенну, жарку, торф'яники сильно горіли, надихалися ми димом на усю жисть свою. Дак пробіг я через майдан, уже до соті добігаю, коли бачу: наче стовп посеред вулиці стоїть, на тлі неба червоного, і від того — теж червонястий, ніби кров но ньому тоненько дзюркотить і світиться багряно. І — тихо-тихо на майдані і на соті, і тільки той стовп наче привиддя страшне, криваве. А то, се уже я потім подумав, на нім плащ шкіряний був і відсвіти неба червоні по плащеві блискучому наче стікали. А се сам капітан Агас був, я його познєй не один раз бачив у місті і упізнав. Дак тихо-тихо було, наче усе вимерло, а тади той уже ж лірник сліпий у глибині майдану заспівав. А як заспівав лірник, той стовп ворухнувся і ще болєй крові по нім потекло, дак я сильно спужався та навтьоки, не став далєй і корови шукать, така пужавка на мене напала…

Автобус і полуторка поповзли через місток до райвідділу НКВС, а своєму шоферові він наказав зупинитися на майдані. Капітан Агас вийшов із машини, ступив на шосе, вистелене гострокутою бруківкою. Стояв край просторезного, що берегами своїми губився в темряві, ледь рожевуватій, кривавистій від червоного неба, майдану, неначе Мойсей на березі моря. «І простяг Мойсей руку свою на море… і розступилася вода…» Або: «Я стану завтра на верхів'ї гори, а Божа палиця БУДЕ у моїй руці». А Господь — муж війни, так сказано у Старому Завіті. А ще там сказано: «Напали на них страх і жах». Почули народи — і тремтіли: мешканці землі филистимлянської, старшини едомські, моавські вельможі, ханаанці і — мньовські обивателі… Страх і жах — вони гусли разом із пітьмою серпневої ночі, що усе важчала над принишклим, онімілим містечком, відданим богом Сталіним у руки його, Альберта Агаса. над містечком, загубленим у поліських болотах Краю, страх і жах напливали з непрохідних, тліючих торф'яних боліт разом із пеленою гіркого, задушною диму, страх і жах промінив на містечко багряний край нічних небес, промінив, як лице Мойсея опісля розмови з Богом на горі Сипай, край небес, що усе ширшав, наче набрякав кров'ю. І древнього Мньова уже не було на світі, містечко померло від страху і жаху, воно стало безтілесною тінню і покірно розпростерлося біля ніг його, Альберта Агаса, посланця бога гніву і помсти, бога війни для дужих, а не миру для слабких. Містечко упокорилося волі його, щойно капітан Агас ступив ногою на землю його.

І раптом капітан вчув голос чоловічий у темряві ночі, десь по той бік оази майданної, клінкерового моря, і бринькання струн він почув. Усе як у Старому Завіті: «Я чую голос співу». І то не був крик «слабості переможених», то був поклик до опору йому, Альберту Агасу, капітанові енкавеес, і богові, чиїм посланцем він почувався. Чоловічий голос гучно співав по той бік майдану, у непрозірній, осінній уже ночі:

Він скинувся, неначе кінь норовистий від удару пугою. Бо цей спів, хай одинокий, у пустелі нічної тьми, у пасмах гіркого диму з навколишніх тліючих торфовищ, під багряніючим від пожеж на болотах небом, на порожньому, безлюдному майдані, цей спів був протестом і незгодою з усім тим, що уособлює він, капітан Агас. «І розпалився гнів Мойсеїв», — так у Старому Завіті. І розпалився гнів Агаса, бо побачив він, що народ — незагнузданий ще. Бо знайшлися шкідники і контрики, які ще й розгнуздують його на ганьбу поміж їхніми ворогами. І мовив капітан Агас до самого себе, із гнівом, але радо: «Ось привід, аби вони повбивали кожен брата свого, і кожен приятеля свого, і кожен ближнього свого, як мовлено у Книзі». І так буде у всьому захирілому Мньові, який він має очистити від нечестивців, задля торжества обраного Богом народу свого, що був принижений у бурях революцій минущих тутешніми гоями. І колись на цьому широкому майдані встановлять йому пам'ятника, на високому постаменті, на повен зріст, у довгім шкірянім плащі, рішучий, застиглий навіки крок, суворе обличчя, уособлення справедливості і невідворотної кари, нещадимості в ім'я майбутнього…

І капітан Агас рушив через пустелю майдану на голос лірника, наказавши шоферові увімкнути фари машини і їхати слідом.

І упала його довга тінь на майдан мньовський, аж до трибуни дощатої. Тінь рухалася разом із ним, росла і вже сягала дерев, сягала неба рожевого, набубнявілого майбутньою кров'ю.

Мньов просився покірно у руки його. Як написано у Старому Завіті: «І упало з народу того дня близько трьох тисяч чоловіка».

Бо свідчили одне на одного. І на багатьох, кого знали, кого згадать могли у камері, усі, хто до рук Агаса потрапляв. Бо капітан Агас умів примусити і стільця заговорити, не те що людину живу. І таланило тим, хто на першому ж допиті у капітана Агаса від побоїв та знущань нелюдських помирав або хто встигав на себе руки накласти: ці ішли на той світ чесними людьми, і душі їхні сяяли, наче зірки. Інші ж вели за собою, через муки земні і страждання у кублі зміїнім, череду людей безневинних, ними обмовлених. І свідчив Андрій Шевереда на Матвія Чикору і Семена Трута із Новоселець, а Семен Трут свідчив на козерогівських Марка Перетепу, Івана Дадону і Марусю Шереметиху, а Марко Перетепа свідчив на Івана Попка, Дениса Кубачевського. Матвія Каранду, Миколая Гречаника, Сфіма Пащенка, із Сиберіжі усі, а Миколам Гречаник, на сьому добу безсонну, у кабінеті Агаса, посвідчив на Володьку Стародуба, на Овдія Таранущенка, на Василя Такуна, на Бориса Луганського, а відтак свідчив супроти кожного, хто у списку жителів села Велика Вісь вписаний був, бо Гречаник секретарствував у сільраді великовісівській і знав список напам'ять. І не було сьому кінця-краю, люди уже самі списки складали, кому завтра назватися ворогом народу, а кому — позавтра, а кому — попозавтра, хто ще не встиг картоплю викопати на грядці, їхали у пащу до Змія валками, і жінки проводжали їх далеко за село, наче на війну, і села обезлюднювали, і містечко районне Мньов — наче вимерло було. І не стало б землі мньовської, пусткою зробилася б земля мньовська, лісами заросла б темними, і лише вовки, лисиці та пси здичавілі риськали б по ній, якби не рушник обиденній, що його виткала для мньовчан, на прохання їхнє, і постелила на майдані районного містечка Уляна Семирозумиха із села Пакуля. Бо прийшли осені пізньої троє мньовчан, перепливши через Невклю у довбанці, чорної ночі прийшли вони, із Чорного лісу, куди від смерті видимої сховалися, у хатинку лісову, як дикі люди, Андрій Юревич, Петро Мшар та Павло Баглєй, молодик Іце. прийшли вони, щоб просити Уляну порятувать Мньов та села навколишні від Змія та прислужників Змієвих, бо знали усі у Краї про знахарство її: «Як рушили ми. тітко Уляно, до вас через ліс Чорний, через луги Сиволозькі і річку Невклю, зоря нам світила попереду, наче хто ракети пускав у небо, дорогу нам показуючи, хочете вірте, хочете — ні…»

А як увійшло в осінь і ночі темніші та довші поробилися, багряніло небо, до самого досвітку, аж поки й розвиднятися починало, той край багрянів, що над болотом Замглай, над Сіверськими лісами. І казали люди у Пакулі: «Сухеє літо видалося, і осінь дощами не балує, осьдечки і тліє торф на болотах мньовських». І правда, вітер сіверський тхнув гіркою згорятиною, а зграї чорно-сивого вороння сковзували по небу, наче недопалки, здуті вітрами із лісових попелищ. Вечорами подовгу стояла Семирозумиха на згірку, біля вугла хатини своєї, дивилася на небо, палом набубнявіле, повнилася тривогою душа її. І дивувалася Уляна, що душа її здатна ще відчувати біль чужий, коли і свого — по саму зав'язку. А це уже Нестерка її, онука, що на руках її виріс, забрано було «чорним вороном» і наче крізь землю провалився він, і на сина Кузьму така ж доля чекала, він цього не знав, а вона — знала, бо — знаття дано було їй. «Ось уже і Друга Пречиста минула, — думала Уляна Семирозумиха, на край неба палаючий дивлячись, — але ніхто із мньовської сторони під храм у Пакуль не прийшов, наче весь люд тамочки вимер, і навіть лірник сліпий, прозваний Криласом за голос його гучний, лірник, який щороку співав біля пакульської церкви на Другу Пречисту, не придибав як звичайно, із сином своїм Тарасом, битим шляхом Сіверським. І казала Уляна синові своєму Кузьмі, а ще не забрав його «чорний ворон»: «То не від торфу тліючого багряніють небеса над мньовською стороною, то яни кров'ю людяцькою напиталися, бо моровиця страшка Мньовщину давить, сила нечиста геть вполонила мньовчан…» Сердився Кузьма на теє каркання матері, бо іншу удачу мав він, жив так, наче вічно житиме і наче ніхто ніколи не вирве його із цієї землі. Людей навколо ночами забирали, а він пиляв, стругав, сушив на горищі дошки, щоб за зиму вікна нові на хату поробити, дуба на підвіконня наглядав, по білий, плотницький, мох на Чортове болото ходив. Як давили Кузьму, щоб до колгоспу вписався, поскубли «червоні бригади» хату його, тепер намірився причепурити її. А вже чула Уляна, що і йому — скоро. І кляла себе ночами за знаття те.

А незадовго до Покрови постукали серед ночі у вікно до Уляни. Стукали, наче шкреблися, обережно, і зрозуміла Уляна, що це ще не ті гості, які по Кузьму прийдуть скоро, аби забрати його навік і од дєтви його, і від жінки його, і од неї, матері. І запитала вона теж стиха, через поріг, прохиливши сінешні двері: «Хто там?» Бо це уже син Уляни Дмитро, найменшенький, у батька свого, комісара колишнього, заслуженого перед радянською владою, у Мрині проживав, на агронома навчаючись, і Уляна сама в хатині своїй вікувала. І відповіли з темряви голосом Кузьми: «Се до тебе, мамо, люди здалеку мньовські прийшли, погомоніти хочуть. А до мене сперва постукалися. бо знають мене, як я у них хати пересипав…» А як зайшли до хати люди мньовські, уклонилися з порога, вона вікна хатини завісила і каганчик на комині запалила, зібрала на стіл того-сього, що під руку трапилося, люди здалеку, голодні. А вони лише теплого, із печі, узвару напилися. І стали говорити, по одному, горем своїм ділячись і горе мньовське на неї, Уляну, накидаючи, як вериги тяжкі.

І казав Андрій Юревич до Уляни Семирозумихи так: — Людяка я грамотна, школу закінчив, на землеміра у самім городі Києві вивчився і ось уже десяток літ працюю у Мньові землевпорядником. І районне, і обласне начальство мене знало і належно ставилося як до посадовця районного масштабу і більше. І я завжди пишався і пишаюся з перемоги радянської науки і техніки, особливо у галузі розвитку авіації. І влітку сього, тридцять сьомого, року було здійснено безпосадочний переліт із Москви у США видатних авіаторів Чкалова і Громова, яких з великим тріумфом зустрічала столиця нашої Батьківщини Москва. Усьому цьому я радів і радію і ставлюся з повним розумінням науки і політики на даному етапі. Так що не подумайте, Уляно, що перед вами — якийсь пережитковий елемент, відсталий, начинений забобонами, як свиняча кишка гречаною кашею. Ні, я завжди був у прогресивних лавах і навіть сина свого назвав Георгієм на честь Георгія Димитрова, видатного дипломата і безстрашного комуніста. Але на власні очі бачив я минулої і цієї ночі, як горіла звізда, наче ракета, над вашим Пакулем, над хутором вашим, над вашою хатою, аж покуль не переступили порога, горіла і кликала нас. Хто тую звізду запалив, якісь вищі начальники чи ще вищі сили, що й над ними єстяка, я сього не знаю і знать не хочу, а нас покликано і ми прийшли. Прийшли ми у надії, у наші душі вселяній, що тільки ви і зможете допомогти Мньову нашому, а болєй ніхто. А якщо і ви не поможете, тольки на географічній карті він і залишиться, крапкою, наче мухою посадженою, а людяк уже у Мньові і навколо Мньова не стане, ані старого, ані малого, бо Змій усіх підбере, руками капітана Агаса та його хлопців-енкаведистів. І хоч ще із часу злодійського убивства у Леніграді товариша Кірова усі ми жили у якомусь чеканні лихоліття і кровопролиття, по-справжньому стало страшно у нашому Мньові, коли про Змія ми прочули і капітан Агас із «чорним вороном», автобусом без вікон, з'явився, списавши пакульського Шльому як ворога народу. Тут уже широкий покіс пішов, по усій Мньовщині, і косарів криваворуких побільшало вельми. Дійшло до того, що трьох голів райвиконкому за місяць у нас поміняли і четвертого теж як ворога народу забрали. А вже про головних агрономів, агролісомеліораторів, усяких там замів і завів, нижченьких галіфетчиків — сії усі летіли на енкаведе, як мошки на полум'я свічки, і гинули безповоротно. І райком чистили щотижня, ми не встигали руки піднімать, голосуючи за нових секретарів, а далєй і голосувать не стало кому, бо увесь актив районний підібрали і перейшли на рядових колгоспників. Усе діялося і діється тихо, без повідомлень у газеті, а родичам казали одне: «підозрюється як ворог народу». Потроху Мньов пусткою ставав, особливо — чиновницького люду поменшало, в установах — самі прибиральниці позалишалися, їй-бо. А мене якось що не чіпали, черга, видать, не доходила. Нерви, звісно, грали марш печальний, але я їх у кулаці тримав. Інакше б зробився посміховиськом, як той Костючок, дорожній майстер, що зі страху сам, добровільно у двері енкавеес стукався, щоб забрали, а йому — од ворот поворот, мовляв, ще ти не дозрів, трясися у страсі далєй. Дак йон біля енкавеес, у саду райкомівському, під копицею сіна оселився, там днює і ночує, а в районному відділі НКВС уже — наче за безплатного робітника, куди пошлють. І не тольки із Костючком такеє поробилося. Люди зі страху геть дуріють. У селах уже черга, кому коли до енкавеестів тих їхать, добровільно Змієві у пащеку: я ще не змолотив свою копичку чи картопельку не викопав, то на тім тижні піду, а ти із своїм урожаєм уже впорався, то іди завтра. Розказують, що із Сиберіжі, а одтуль багатенно забрано, через сліпака-лірника, Криласом прозваного, який давненно, ще од Першої Пречисти, у них сидить, бо заборонені владою пісеньки біля собору у Мньові виспівував, дак із Сиберіжі валкою їхали, серед білого дня. наче перший колгоспний урожай везли, і гасло на дузі, кумачем обвитій: «Геть шкідників із колективного поля!» Наче подуріли люди, калічені душами поробилися, од страху перед богами земними, від яких залежить, жити тобі завтра чи ні. А в лісах, шепчуться люди, на кожен роток не накинеш платок, хоч і в страсі повальному, дострілюють, додушують тих, кого Змій пожує та й виплюне, пожує та й виплюне. Отаке-бо, тітко Уляно, діється на світі білому. Погибель для мньовчан настала, усіх Змій виїсть, вигризе, до останньої душі живої, якщо ніхто його не зупинить. А як і чим зупиниш, коли і сам тремтиш не менше, аніж інші навколо? Я, правда, жонку свою з дитям ще опісля Першої Пречистої, як оце все почалося, до батьків її на Одещину відправив, хай уже я мушу, а буде коло мене — і вона Змієві у пащу потрапить як член родини зрадника народу. Ну, жонку відправив до матки її, а сам сиджу в своєму кабінетику у райвиконкомі, мух ловлю і дожидаюся, як віл обуха, коли за мною прийдуть. Аж ось чую — минулої ночі забрали голову колгоспу Сундука із села Пльохова. Ну, мені і холод по спині. Бо у мене з тим Сундуком таке було. Прибігає він якось до мене раненько, переляканий, розв'язує велику хустку, а у хустці — державний акт на землю, загорнений, якого я йому урочисто видав нещодавно. Дивлюся, а на акті — жирнюща пляма. «Осе ось розіклав акта на столі в конторі, сам вийшов у справах. А жонка моя перекусити мені принесла, бо ми ж теперечки по-військовому живемо, з контори і не виходимо, як товариш капітан Агас розпорядилися. А жонка моя недобачає. Дак яна і поставила горщика із смаженею на акта державного… Ой Боже ж мій, пропав я тепер, скажуть — що се я нарошне, що се — шкідництво!» А ще ж пляма — прямісінько на золотому тисненні герба. Здоровий мужичище, а сидить у мене коло столу і плаче. Сварив я Сундука як міг, але таки пожалів його, видав нового акта на землю під спеціальну розписку, а зіпсованого, думаю, завезу на списання у область, коли викличуть на нараду. Згадав я усе сеє і думаю: «Я Сундука пожалів, а Сундук у каталажці мене не пожаліє, викладе усе чисто, як ухоплять його за теє, що у штанях…» Аж так воно і вийшло. Третього, опісля арешту Сундука, дня зазирає до мене у кабінет сержантик із НКВС, він із капітаном Агасом із Мрина приїхав, на підсилення, сеє ми уже знали. Ну, і запитує у мене сержантик: «Ви будете райзем Юревич?» — «Я, — відповідаю. — А що?» Язиком ще якось ворушу, а підвестися назустріч йому не можу, ноги у колінах тремтять, не тримають. «А те, що хочемо знати ми, як це ви антинародний, шкідницький вчинок колишнього голови колгоспу із села Пльохова громадянина Сундука хотіли приховати від пильного ока органів…» Розказав я йому чесно, як воно було, нічого не вигадуючи, і запитую, коли він усе сеє записав і підвівся: «Мені з вами іти?» — «Не спішіть, встигнете…» — лише сказав сержант і вийшов із кабінету. Вийшов він із кабінету, похилитав, бачу, через парк до відділу районного, а я собі думаю: «Увечері приїдуть по мене, рятуй, Боже, душу…» Пішов я ранєй додому, сеє-теє зібрав у торбу, за спину, та у плетеного із лози чемоданчика і, як стемніло, подався городами до Невклі, а там берегами — і в ліс, та аж у Чорний ліс придибав, бо знав я тамочки хатинку, у гущавині, туди ніхто носа ніколи не совав. Підходжу, а хатина так у видолку, земляночка, вважай, лісовики її викопали і накрили, а я сам грибник затятий, колись і надибав на неї. Підходжу, видивляюся, а з димарчика дерев'яного димок куриться. Я трохи в кущах, на листі опалому полежав, коли виходить із хати осьо товариш Мшар, із казанком паруючим, головував він у селищі Замглай, його одним із перших Агас причинив, я думав, що його уже давно і на світі нема. «Здраствуйте, товаришу Мшар!» — гукаю здивовано. А він на мене, як на привиддя яке, дивиться: «Здраствуйте, товаришу райзем Юревич!» — «Як це ви тута, у пущі, опинилися?» — запитую. А товариш Мшар до мене: «А ви — як?» Аж дивлюся, і молодик сей із дверей виглядає, голоси зачувши. Отак ми опинилися втрьох, на відлюдді, у нетрищах непрохідних, наче вовки. Ну, та про сеє, що їм випало пережить, хай вони самі розкажуть, ніч довга, ми тільки під ранок підемо дорогами своїми.

І казав гість нічний Петро Мшар до Уляни Семирозумихи так:

— Я — член партії більшовиків із вісімнадцятого году і ні у що таке ніколи не вірив, але сії вже ракети над селом Пакулем, над вашим хутором, над хатою вашою бачив я на власнії очі, і тягло мене сюди як магнітом. Але мушу розказать, як дійшов я, опартієний давно, до жисті такої у землянці, у Вовчому урочищі, бо так яно зветься од тих пір, як я партизанив у Чорних лісах, бо навколо у Краї німці хазяїнували. Довго розказувать, ще довшей слухать, і усього не перекажеш, не переслухаєш, що переживать довелося, хоч би і сто ночей, а не одну ми отак не спали. Почну із двадцять дев'ятого году, коли Мринський більшовицький комітет постановив вислать триста членів партії для роботи в районах. Коли заповнював я анкети, там був пункт, чи бажаєте ви їхать на район, я написав, що — не бажаю. Мене викликали в обком і запитали, чому я не бажаю їхать організовувать п'ятирічку на місцях, я сказав чесно, Ідо маю трьох дітей і четверте уже на підході, поїду, але без особливого бажання. Тоді мені кажуть: «Очольте артіль «Гужпраця», — під самим Мрином, вважай на околиці, і я очолив. А був в артілі секретарем більшовицької партії і водночас завгоспом такий собі Кецельман, і ми з ним не помирили. Бо перевірив касову книгу артілі і виявив, що кооперативний магазин виплатив у касу артілі двісті шістдесят карбованців, а привласнив їх згаданий Кецельман. У цей час відбувалася чистка в партії, я пішов на збори і заявив на Кецельмана, що він привласнив артільні гроші, а ще — одержував у кооперативному магазині дефіцитні товари, які продавалися по картонках, це мені підказали самі продавці. І Кецельмана виключили із партії. Наступного ранку у конторі артілі він вийняв наган і став мені погрожувати. А я показав дуло нагана із-за пазухи і сказав: «Сховай свою пукавку, бо я тебе ранєй вишию так, що й матка родна не упізнає». І він зів'яв і зник із артілі, хоч невдовзі, виявилося потім, поновився у партії. У тридцять п'ятім году я вступив до Українського сільськогосподарського університету імені товариша Артема, через два роки закінчив його і був направлений обласним сільгоспвідділом у Мньовський район, у село Печенюги, на місце директора радгоспу, уже оголошеного ворогом народу і посадженого нашими органами. Приїжджаю я у Печенюги, знайомлюся із начальником політвідділу, він же — секретар первинної ячейки, а тут і знайомиться не треба: сам товариш Кецельман, власною персоною. Осьдечки як часом судьбина лиха жартує з нами. Поглянув я на його пику упихану, задоволену і думаю: «Се ж ти, гад, мого попередника з'їв, у вороги народу вписав, тепер дивишся на мене як кіт на мишу, теперечки і мені яму копатимеш…» Аж так і получилося, бо до усього, що між нами було колись, йон сам хотів директорувать, а туточки знову наче моє зверху. Ну ось, що я не зроблю, летить у райком, та і ще кой-куди, на мене бомага, що я і сякий, і такий, і підозрююся у всіх гріхах. Ну, але тут уже йон копав під мене болєй по економічній часті. Довго розказувать, коротко слухать, не проробив я і місяця, дзвонить мені слідчий прокуратури: «Мшар, пришли до мене свою машину, у мене там є діло…» А у мене яка машина — тольки вантажна, та і на тую свиней грузять, щоб везти у район. «Осьдечки виїжджаю, — кажу, — із свиньми, і до вас заїду». А сам кажу шоферові, уже як їхали ми у район із свиньми: «Калі шо, хлопче, зо мною, сам здаси свиней, а жонці моїй у Мрин (а вона там із дєтьми у матки жила), а жонці моїй у Мрин даси телеграму…» Бо не буде кому, думаю, і шматок хліба передать, у мене тут нікого, ні родака, ні півродака. А се уже серце мені підказувало, до чого воно ідеться, куди моя жисть котиться. Ну, зайшов я до слідчого, а йон мені показує ордер на мій арешт. Дак не дозволили вийти і шоферу двох слів сказать, а повели мене одразу у тюрму. А було у мене із собою двісті п'ятдесят карбованців, я відпоров у кепці під козирком і сховав їх. Так їх і не знайшли, і досі зі мною. І ось вштовхнули мене у одиночну камеру, де уже було п'ятнадцятеро людей. Лежали вони на підлозі, головами у різні боки. Мені кажуть: «Проходь до протилежної стінки». А там — параша. Я пробрався до середини камери, присів: «Ось тут моє місце…» А там було повно кримінальників, бо се ж камера не для політичних, а таких, як я, бо я ішов по господарчій частині і сеє мене порятувало. Дак один із кримінальників і каже: «Тебе, сучка, сорок років тюрма чекала, а я тут — виріс!» І ударив мене в лице. Я, звичайно, не відбивався. Але вартовий крізь віконце у дверях сеє все запримітив і доповів своєму начальнику. Зайшов до камери начальник, і вартовий показав на кримінальника: «Ось цей ударив». Начальник варти запитує мене: «Яку ти хочеш кару йому?» Я відповідаю: «Ніякого покарання йому не треба, ми уже помирилися…» Опісля мене ніхто із кримінальних не чіпав. З нами сидів євангеліст, якого усі звали попом, із нього знущалися, я заступився, і піп став віддавати мені частину свого хлібного пайка, кажучи, що йому — забагато. Так минуло з місяць, нарешті викликає мене слідчий і починає задавати запитання, відповіді мої записує. Потім дає мені протокол допиту і вимагає підписати. Я читаю протокол, а там записано зовсім інше, аніж я відповідав, Я і кажу слідчому: «Ви зібрали сюю брехню на мене і мої відповіді на ваші запитання перебрехали і хочете, щоб я сюю брехню підписав, але я не буду її підписувати». А слідчий як визвіриться на мене: «Ти що, влади не визнаєш?! То ми з іншого боку зайдемо, з політичного!» Я йому відповідаю: «Сьогодні ти влада, а завтра ти будеш в одній камері зі мною сидіти за таку брехню…» — «Ти що, у карцер захотів?!» запитав слідчий. У мене від такої розмови, хоч я і не плакса, потекли сльози з очей. Тоді слідчий і каже: «Добре, заспокойтеся, не буду я вимагати підпису вашого, обійдемося без нього…» І дуже мені не сподобалася доброта його, що я сильно насторожився. Трохи часу спливло, заходить до камери начальник мньовської в'язниці і запитує: «Хто тут — Мшар?» — «Я Мшар», — підхоплююся. Думав, Іцо уже на звільнення, бо нічого такого мені пришити не можуть, а коли душа часнику не їла, смердіти не буде, так я завжди вірував. «Ви сто— ляр?» — далєй запитує начальник в'язниці. Туточки мене тривога якась за серце здавила, бо я не столяр ніякий, а хтось же йому показав на мене, що, мовляв, столяр. Ну, сяке-таке по господарству можу, думав, мо', яку шафу у кабінеті йому підправити. А як вийшли в коридор, йон і каже: «Тебе повезуть зараз у мньовський районний відділ енкавеес, помагатимеш там паркан робить». А се ж ви знаєте, в'язниця мньовська на околиці міста, а енкаведисти — яни у центрі Мньова, луччей би і не знать, се правда. І ось мене ведуть вулицями райцентру, а не везуть, бо не великий я пан, нема для мене машини, полуторка, яка звичайно по харчі їздить, поламалася. Так мені сказали. А мені що — іти ще й луччей, бо я геть засидівся у камері. У Мньові мене мало хто знає, а хто знав — тих уже посадили, бо ми в тюрмі чули, що працює енкавеес, з новим начальником Агасом, як млин, людей меле і Змієві у пащеку ненажерну відправляє. Люди ж із волі приходять, передають, язики усім не одріжеш, та ще у камерах для кримінальних. Люди стрічні, побачивши, що в'язня ведуть, хутчіш ховаються хто куди — за тини, у перевулки, у хати, аби лише не бути свідками невідомо чого. Час такий, влада така, що туточки скажеш, винуватити усіх не будеш. Бо сміливі — вони давно у казематах і на тім світі. І веде мене вуличками Мньова безвусе ще хлоп'я, тольки призване, здається. Із села якогось забитого. Я у нього і запитую: «Дак ви, громадянине начальнику, чекатимете на мене увесь день, покуль я працюватиму, чи як?» А йон озирнувся навколо, і щось людське у його очах зблиснуло, озирнувся та й каже: «А чого б це я на вас, дядьку, чекав, не було мені такого наказу. Бо до тюрми ви уже не вернетеся, пропрацювавши із тим дядьком, що у стогу, в саду райкомівському живе, а залишитеся у НКВС…» Ну, тут я уже і став кумекать, що до чого. Хоч ще не знав, що то за дядько, що у стогу, в саду райкомівському живе. А як побачив Костючка, його очі бігаючі, а я його трохи знав по роботі, ранєй, так і пойняв: се — качка підсидна, рішили вони мене додавши, не так, то так, не по кримінальній справі, бо там важче пришить, то по справі політичній, туточки вже — кожен перед владою винен, або щось колись не те ляпнув, або — подумав… Костючок сей мені і каже: «Сьогодні будемо не паркан будувать. Із парканом встигнеться, я уже од вулиці сяк-так зліпив, а будемо козирки над вікнами набивать, щоб політичні з підвалу і неба не бачили, не те що двору чи вулиці, так мені наказано, і треба сповнять. І що це воно за порядки такі в Країні Рад, що вже заборонено людяці і на небо глядіти?..» А сам на мене зирить оком косуватим, жде, що я скажу. А я — наче води у рот набрав, мовчу. Він до мене і так, і сяк, Костючок сей, і про Сталіна щось погане закине, і про Конституцію, і про розстріли командармів, і про фашистську Німеччину та про Гітлера, і про Японію та італійського Муссоліні, а я — лише одне до нього: «Молоток подай!», чи «Гвіздки малуваті», чи ще щось там, по роботі. День осінній короткий, ось уже і до ночі хилиться. Тут Костючок не витримав, просить мене: «Та бовкни ти хоч щось, Петре, супроти сеї влади, так не люблю я брехать, а доведеться, бо вже тебе Агас все одно не випустить, Змієві харч треба, не ти перший, не ти останній…» А я — наче того усього не чую. А сам думаю: «Ось ти, гаде, і проговорився, тепер мені виходу нема, хоч круть, хоч верть, та під цими козирками, які я на вікна енкаведистських підвалів набиваю, смерть… Тольки ж я ще поборюкаюся з вами!» А ми дошки у саду брали, над річечкою, левадка там така, а далі кущі, кущі, і до самої Невклі та лісу, я місця сії трохи знав, партизанив коли, доводилося до багатеньких у гості ходити, серед ночі, бо здохли б у тих лісах, на самих шишках та мохові. І ось, значить, беремо ми дошку, щоб розпилять, а вже так стемніло наче, уже нам останнє вікно залишилося, до будинку НКВС наче далеченько. Я за живіт ухопився і біжу у кущі над річечкою: «Почекай, щось мене із шлунком розквасило!..» Ну, не буде ж йон за мною бігти. А я за кущі, та в ніч, у туман, у болото — і дав дьору. Уже як із Мньова у ліси вибирався, бачив, що машини по соті роз'їздилися, очищами своїм крізь ніч виблискують, але уже мене ніч та ліси сховали, дурний я, чи що, щоб сошею тікать. А мав я теє Вовче урочище на прикметі, і землянку у ньому, з партизанських часів своїх, у Чорному лісі. І таки надибав її, і поселився, туди ніяка машина не проїде, та не кожна і людяка пройде, стежка — як нитка тонка між боліт і нетрищ. Одтуль я у хутори лісні ходив, картопелькою, сим-тим запасся, ну, думаю, перебуду трохи, поки ганятися за мною перестануть, тади далєй диму дам, куди-небудь за Урал, у тайгу чи на Далекий Схід, де люди робочі треба, а познєй уже із сім'єю спишуся, якось буде, не пропаду, усе ж луччей, анєй Змієві прямісінько у зуби. Дак, мо', з тиждень просидів я сам у землянці, як Робінзон Крузо на своєму острові, коли Федько Баглій заявляється, на димок грубки пригойдався, од того ж Змія рятуючись, а далєй і Андрій Юревич до нашої лісової комуни пристав, йон уже розказував. Отак ми жили-поживали, а як стало підмерзать, стали думать: «Це ж нас знайдуть по слідах, коли сніги випадуть, треба далєй у світ людський гойдаться, хоч і страшнувато, бо у таку годину людей боїшся болєй, анєй звір'я усякого…» І рішилися ми іти, утрьох, до першої залізничної станції по сей бік Невклі, далєй од Мньова. Аж тут загорілася зоря, наче ракета, над хатою твоєю, Уляно, і ми зайшли, щоб розказати усе сеє і далєй прошкувать, світ за очі…

І казав гість нічний Федір Баглій до Уляни Семирозумихи так:

— Може б, ми і не зайшли, не турбували б вас, тітко Уляно, серед ночі осінньої, але ж тамочки, на Мньовщині, наші родаки і багато люду різного залишилося і не мусить їх Зміюка ненаситна проковтнути. А зоря, наче ракета, на вас показала, що тольки ви можете мньовських людяк порятувать, кого ще встигнете. Батько мій Петро Баглій змалечку служив у лавці купця, потім свою лавку відкрив, не лавку, а скоріш — рундучок, але якось на сім'ю заробляв торгівлею. Він був прихованим ворогом російського царизму, мав зв'язки з революціонерами мньовськими і в громадянську війну допомагав червоним партизанам. У наші уже дні батько мій завідував буфетом Олешнівської торфорозробки, біля залізничної станції Верба. І ось мого шістдесятитрьохрічного батька забрали з роботи. До Мньова від станції Верба — дванадцять кілометрів, його вели пішки три міліціонери, люди сеє бачили, тольки міліціонери — на конях, а він — своїми двома, по болоту, із зав'язаними за спиною руками. І привели його у відділення НКВС, зачинили у переповненій камері. А за місяць до сього батька уже викликав начальник відділу НКВС, Шльома був такий, потім його зробили теж ворогом народу, уже як капітан Агас у Мньові з'явився. Дак Шльома його відпустив, тольки попередив, аби менєй згадував про своє знайомство колишнє із революціонерами, бо вони усі уже сидять по тюрмах, а дехто і розстріляний як ворог народу. Батько трохи мені про сеє сказав і замкнув рота. Але не помогло сеє, бо капітан Агас як тольки з'явився, так і загріб його. Матка кожен день ходила до відділу енкавеес, стояла під ворітьми, бо вже його височезним парканом обгородили і за ворота нікого не пускали, але ніхто їй і слова про батька не казав і передач не приймали. Так минуло тижнів зо два, а в матки хрещениця була, яка в готелі районному працювала, а тамочки енкаведисти наїжджі проживали і вона з ними була вась-вась, навіть із капітаном Агасом самим. Дак матка попросила її дізнатися про нашого батька, що з ним. І ось через декілька днів вона забігає до нас увечері, просить світла не запалювати і розказує, що нема уже нашого батька в живих, що сильно його допитували, бо думали, що він очолював шпигунську організацію на станції Верба, а йон, мовляв, ніяк не признавався, дак усього з ним було, про що страшко і згадувать, а тади йон не витримав наруги, якось що вибіг, відштовхнувши міліціонера, у двір районного відділу НКВС, і там його застрелили серед білого дня, наче при спробі втечі, і тіло одвезли у ліс, де закопують тих, хто в зубах у Змія побував, але не дожований ним, і щоб ми не шукали, бо і нам такеє ж буде. Дак матка як стояла коло лавки на кухні, так і бехнулася на долівку, ще й об край лавки головою ударилася. Ми до неї, вона вже і не дихає. Так я батька і матку похоронив водночас. За маткою на кладовище тольки сестра її двоюрідна і йшла, та вже ж я, та візник, бо знали, що батька енкаведисти примучили, що я — син «ворога народу», як подуріли люди зі страху. Я ж у дев'ятому класі навчався, а вечорами — підробляв, гасла в кінотеатрі малював, по червоних полотнищах — крейдою. Дак дійшло до того, що одного дня прийшов до класу директор школи і каже: «Негайно здайте усі зошити!» А на зошитах — портрет товариша Сталіна, крапочками такими видрукуваний. І як довго на той портрет дивитися, справді здасться, що на лобі у Сталіна — хрестик. А се вже нам казали. І вже тоді нам твердили з дня у день: «У нас лише один вождь — товариш Сталін». Ну, думаю, як ти, сучка, один вождь у нас, то се ти од мене батька і матку забрав, молодими їх у могилу поклав. І пішов я увечері до кінотеатру гасла малювать. І намалював я величезне гасло, білими літерами по червоному: «Хай живе убивця Сталін!» І не став я чекати, поки директор з'явиться, бо йон завжди перевіряв гасла перед тим, як дозволити їх вивісити над входом до кінотеатру, а забрався на горище і повісив полотнище теє на фасаді, вранці, думаю, на роботу ітимуть і в чергу по хліб та мануфактуру і почитають… А сам ухопив у торбу, що там із їжі було у коморі, сала та хліба, хату замкнув, ключа тітці заніс, щоб наглядала. І подався в ліси куди очі бачать. А ми з батьком по гриби полюбляли ходити, аж сюди ось, за річку Сиволог, у Чорний ліс, і колися на землянку надибали, у Вовчій улоговині. Ну, а далєй ви знаєте, тітко Уляно. Отак я вождю одомстив за смерть родаків своїх, хай і по-школярськи, але одомстив. Але це луччей, аніж од страху тремтіти і арешту дожидатися щоночі. У батька мого друг у Середній Азії проживає, писав батькові, як ще був живий батько: «Коли що, хай твій хлопець до мого порога прибивається, тут, між верблюдів, людині легше загубитися…» Так і зроблю, а там — видно буде. Може, война — а война багато що спише, багато що змінить. А щодо зорі, на ракету схожої, то це усе дядьки правду говорять. Бо я на власні очі бачив, і ми ішли на зорю над хутором вашим, як по карті, і наче магнітом нас тягло, бо мусили розказать вам, тітко Уляно, що на Мньовщині нашій робиться. Хоч, може, теперечки воно скрозь такоє. Але, як ви не поможете мньовчанам од Змія освободитися, хто інший поможе, і поїсть йон усіх, і пусткою земля наша стане, як після татарської навали…

І пішли подорожні у ніч, і провела їх Уляна до хвіртки, і перехрестила услід. Тяжка їм дорога стелилася попереду, по країні, окупованій силою чорною, нечистою. Пішли подорожні, а на душу Уляни ношу тяжку повісили. Аж згорбилася Уляна під тягарем тої ноші, бо так уже їй судилося: чуже горе сприймати як своє. А якщо горя навколо стільки, що ні розумом обійнять, ані у серце ввібрати, як людині чутливій на світі білому жить?

А вранці пішла Уляна по кутку, до людей хутірських і за двір Загальний, просячи дівчат, незайманок, що тільки-но дівувать починали, просячи прийти до неї, Семирозумихи, на вечорниці, Із п'ятниці на суботу, а батькам своїм сказати, що у неї, Уляни, і заночують, І згодилося сім пуддівок прийти до неї на усю ніч, а їй сімох і треба було. І попросила Уляна у сина Кузьми лампу гасову, дванадцятилінійку, і в своїй лампі скло помила, висушила, гніт новий вкрутила і гасом запаслася. І вікна халупи своєї завісила вона щільно, щоб І промінчик на вулицю не процідився. А як прийшли до неї дівчата, з Хутора та вулиць ближчих, семеро їх було, як квіточок у вінку, не сказала вона їм правди, бо рознесеться по селу, а із села — і далі, а сказала так: «Дєвки-незайманки! Прийшли до мене людяки із мньовського берега і просять мене помогти їм у біді їхній, а я — вас прошу, бо ніхто, окрім вас, сього не зробить. Занадилася у село Козероги, на Мньовщині, одкуль невістка моя родом, Кузьмина жо'нка, баба-повітруля, відьма по-простому, і наслала повітруля такеє^що нема дощу там давненно, болото горить уже котрий місяць, діти хворіють, а дорослі зникають невідь-куди, наче крозь землю провалюються. І ніщо їм не помагає і не поможе, як ми з вами не поможемо, виткавши та вишивши рушник-обиденник, до схід сонця, як сеє ще баби-прабаби робили, які щось знали. Клали вони такий рушник-утиральник на роздоріжжі, або на хрести натягували, або вулицю застеляли, і нечиста сила безслідно зникала з тої місцини невідомо куди. Тож і ми мусимо так зробити, аби порятувати сусідів наших через річку Невклю, адже нечисть тая і до нас завтра може перекинутися. Ви теперечки сильно грамотні і можете підсміюватися над словами старої Уляни, але не поспішайте сміятися, а подумайте над тим, що і до нас люди на сій землі жили тисячоліттями, із покоління у покоління, і не були вони дурніші од нас…» І пішла Уляна в комору, і дістала із скрині полотно сирове, непране, яке берегла з весни минулої, на такий ось випадок. І годилося те полотно на рушник-обиденник, так її ще Нестор Семирозум навчав, як живий був. І розстелила Уляна полотно на столі, а навколо столу дівчата сіли. А лампи гасові горіли над столом, як сонечка в небі. І одна з дівчат посередині сувою стала узор вишивать, а інші — з країв, по мережці. Уляна ж подавала нитки їм, муліне, і приговорювала про себе, в куток, як навчав її покійний Нестор. І ще сонце не зійшло над Пакулем. ледь-ледь біліти почало, а дівчата-незайманки вишили того рушника. Дякувала їм Уляна як могла, кожній по хустці крамничній вручивши, бо грошима не можна було дякувать. І провела вона дівчат із двору, а сама стала в дорогу далеку збиратися. А ще не вкрилася Невкля кригою, хоч пізня осінь була, ще ходив катерок до Мньова із центру обласного, і до причалу пакульського він приставав. І не сказала Уляна нікому, навіть синові та невістці, куди їй дорога стелиться, а просила тільки за курми та козою наглядать, бо це вже вона козу тримала. І не сказала вона нікому, бо так треба було, а пішла стежкою, поза коморами, повз Вишневу гору до причалу, щоб менше люду дорогою зустріти. І як прийшла Уляна на причал, тут скоро і катерок причалив. І запитав у неї матрос, який сходні круті опускав: «Куди се ви, бабо, по сходнях деретеся, як курка на сідало? Луччей би ви домували, аніж у таку негідь по Невклі назустріч зимнику пливти…» А вітер справді колючий, крижаний вздовж ріки нісся і шуга в березі уже ледь-ледь бриніла. «Треба бабі, дак і дереться!» — відповідала Уляна, намацуючи правицею складеного учетверо рушника на грудях, під ватянкою, перехрещеною хусткою вовняною. І хоч довго пливти було до Мньова, Радуль, Смоляж і Ловинь проминаючи, промішаючи вустя річки Сиволог, болото Замглай і ліси Сіверські, майже не заходила до салону, у затишок, а день цілісінький простояла на кормі, де ляпаси стрічного вітру менші, слабші, дивилася на беріг мньовський, і вуста її ворушилися, заклинання нашіптуючи, яким навчив колись Нестор Семирозум. «Що ви, бабо, туточки ворожите? — запитував матрос, вибираючись на холод, аби опустити сходні на дощаті причали сільські, у Радулі, Смоляжі та Ловині. — Ходіть луччей у тепло!» А Уляна віджартовувалася: «Якщо й ворожить баба, то не на зло, а на добро, не відьма ж вона…» А рушник-обиденник з-під ватянки, з-під хустки вовняної, перев'язаної навхрест, рвався, наче здобувався раптом на крила, готовий летіти на беріг мньовський, попід хмарами осінніми, низькими, Уляна ледве стримувала його.

Уже стемніло, коли причалили до мньовської пристані. Блимала лампочка електрична над ґанком річкового вокзалу, але світло її губилося у відблисках червоних неба, що вже пашіло над болотом Замглай, наче хтось невидимий небесну піч розпалював. Великих дощів так і не випало впродовж осені, торф тлів і тлів. «На кого люди, на того і Бог», — подумала Уляна, обминаючи вокзал річний, міліціонера з двома тінями — від лампочки і палаючого неба, прольотку на дутих шинах, що її прислали до катера по якогось начальника, і пірнаючи у вуличку, що зміїлася вздовж Невклі. Залишившись «індусом», не забажавши вступити до колгоспу, як його не додавлювали, Кузьма частенько підробляв у Мньові, на будівництвах, не з'являючись на очі пакульського начальства, аби трохи забуло про нього, і по кілька місяців, і Уляна провідувала сина. Тож знала Мньов добре, виходила його вздовж і упоперек, чекаючи Кузьму з роботи. І цієї осінньої ночі вона, мов голка крізь шитво. снувала по його околицях, з вулички у вуличку, од крайнього двору до крайнього, по межах та полівках, розв'язавши вовняну хустку на грудях і розщебнувши ватянку, бо рушник-обиденник був як живий на грудях, тріпотів вишитими краями, мов крильми, пориваючись летіти, жадібно ловив запахи і звуки містечка, що їх приносили пориви вітру, шипів як гусак, ніби справді відчував десь поруч невидимого ворога. А темрява над нічним Мньовом гусла, твердла, збивалася в грудку, наче масло у сулії із молоком, яку колотять у руках, хмари затягай криваву рану неба, сіялася мряка. Обійшовши з рушником-обиденником містечко, Уляна знову вийшла до Невклі, але уже з іншого боку, ковзнула вуличкою у бік вокзалу річного, над ґанком якого так само блимала крізь дрібний дощик електролампочка, а міліціонера уже не видко було, і не було прольотки, і нікого, і нічого, лише ніч та мряка. Тут Уляна ступила у власний слід, виписавши коло навкруг Мньова, і щось у містечку стрепенулося, скинулося, наче велика риба у ставкові, старезна щука або старезний сом, що досі непорушною колодою лежав на самісінькому дні, у муляці, але несподівано сплив наверх і, відчувши доторк сіті, ударив могутнім хвостом, погнав до берега хвилю. Щось змінилося у містечку, якась нечиста сила, що досі всевладне порядкувала над людьми, відчула на собі вузду і боронилася силі світлій, Білому Богові, як могла. Тепер Уляна, відчуваючи на грудях живе пульсування рушника-обиденника, пішла сошею до центру Мньова. Містечко спало, лише де-не-де в канцеляріях блимало світло, тут ті, кого ще не встигли арештувати, вдавали, що працюють, як працює ночами у Кремлі, із думою про народ, вождь і учитель товариш Сталін. І прийшла Уляна у центр Мньова, на май/іан широкий, на розпуття, де три дороги перехрещувалися. Ніде й нікого не чути було, не видко, наче вимерло містечко, лише дощ шелестів об сухе листя в парку, по той бік дощатого парканчика. І відняла Уляна рушник-обиденник від грудей, немов немовля, і розстелила його на середині майдану, і був рушник завдовжки аж сім аршин, так треба було, так навчав її Нестор Семирозум. І перехрестила вона рушник тричі, і пішла від нього у ніч, у бік річного вокзалу, звідки рано-вранці відпливав катер у зворотну дорогу. А вже ніч минала, і страх облітав із душ людей мньовських, як листя з дерев, шерхотів крижаним дощем, звивався, як вуж, чорним веретеном, і повз із містечка на болота, на нетрища, Уляна це відчувала, і раділо серце її, що зробила щось добре для людей тутешніх, одігнавши нечисть…

Зеки працювали на Об'єкті у дві зміни, по дванадцять годин на добу, працюючі змінювалися опівночі і опівдні. Тієї ночі усе було як звичайно: без десяти дванадцята до Об'єкта підійшла колона спочилих в'язнів, назустріч їй із горловини, ледь висвітленої вервечкою блимаючих під стелею електролампочок, брели, повзли, в багні, в поті, в крові, ті, хто щойно відпрацював зміну і залишився живий, не привалений землею, не придавлений вагонеткою, не застрелений охоронцем. Змій, розлігшись на усе Змієве урочище, із хвостом, заземленим під русло Невклі, байдужне і сито переварював бідолах, кому тої зміни не поталанило і хто уже ніколи не вибереться із горловини, не погляне на світ Божий. І раптом щось перемінилося у світі. Змій тривожно стрепенувся, загула земля, труснуло беріг, неподалік берега Невкля вибухнула високою хвилею, а відтак на місці хвилі утворилася широчезна лійка, вирвисько, здатне, здавалося, всмоктати у себе, закрутити геть усе, навіть хмаристе, підсвічене пожежею на болоті Замглай небо. А в тунелі нижче дна Невклі заклекотіла вода. Спершу вона цідилася із стін тунелю тоненькими потічками, навздогін зміні зеків, що залишала Об'єкт, відтак підмиті стіни упали глибами землі, болота, мулу і вода рвонула в тунель, уже ніким і нічим не стримувана, змиваючи на своєму шляху усе живе і неживе: людей, коней, вагонетки, підпорки, бетонні плити, рейки… Люди, у кого ще залишалися сили, рвонули до виходу з тунелю, давлячи собі подібних, але уже. обезсилених дванадцятигодинною роботою, голодом, розпачем, страхом. Крик, страшний, нелюдський, народився десь у череві Змія, вихлюпнув із горловини на будівельний майданчик, де, в оточенні вартових із вівчарками, стояла колона спочилих зеків. «Трубу прорвало! Трубу!» — долинуло до капітана Альохіна, що, як і кожної ночі, на перезмінках, стояв трохи збоку, стежачи за порядком і похльоскуючи по голянищах хромовиків спеціально для нього сплетеною давно загиблим у тунелі зеком нагайкою. Він скинувся, як нахарапуджений кінь, і побіг до тунелю, шмагаючи навсібіч нагайкою, наче косою, щоб звільнити собі дорогу від зеків. Але темна людська маса, охоплена панікою, уже не зважала ні на що і ні на кого. Тоді капітан НКВС відкинув нагайку, вихопив пістолета і стріляв перед себе, не вельми додивляючись, у кого стріляє; стріляв у стіну із перекошених страхом, заляпаних брудом людських облич: «Прекратить панику, мать вашу!..» Альохін не боявся смерті, бо знав з першого дня свого нового призначення: він живе доти, доки живе, існує Об'єкт. Він був, і знав про це, — сіамським близнюком ненаситного Змія. Роз'єднати їх уже ніхто не зможе — лише смерть. І він кидався у горловину тунелю, як у ополонку: чим швидше, тим краще. Тут водяне вирвисько ударило його вагонеткою, яку котило перед себе, розплющило об стіну, розтерло і понеслося далі, вихлюпуючись із тунелю на будівельний майданчик…

Голова Змія високо в чорному піднебессі зів'яла і упала на ліс стовпом смерчу.

Осінні ночі зробилися холодні, часом підморожувало, сіялася крупа, і Костючок уже не підночовував у копиці отави, ним накошеної, у саду райкомівському, а опісля роботи тяг ноги додому. Засинав на дерев'яному тапчанчику, у коридорі, із сидором в узголів'ї, аби не тривожити дітей і дружину, коли за ним прийдуть чи приїдуть («чорного ворона» на усіх не вистачало, і енкаведисти присилали по тих, хто мешкав ближче до центру Мньова, піші наряди міліції). Але сон був полохкий, короткий, скоро прокидався, од найменшого шерехту на вулиці, і вже не міг склепити очей. А по нього все не йшли і не їхали, і Костючок, узявши під руку вузлика із салом, хлібом, коржиками та зміною білизни, понуро брів по мньовських вулицях до райкомівського саду. Де-не-де в установах світилося, він запам'ятовував, отже, звідти ще не усіх начальничків забрали, ще е кого брати, заглядав у вікна, допитувався у сторожів або, удень, навідувався у ті контори мовби у справі, а потім писав капітанові А гасу записочку, передавав через його любку з готелю, і наступної ночі світло у надивляних ним вікнах несподівано гасло, і вже не запалювалося, аж поки з області не присилали нову жертву або не призначав райком на місце ворога народу якогось селюка, аби і той через тиждень став ворогом народу… Кадри мінялися надзвичайно швидко, від приїзду Агаса уже п'ятий секретар обживав кабінет господаря району, люди робили карколомні кар'єри, але Костючок нікому не заздрив, бо знав, що у такі часи головне — пересидіти, перечекати, хай і в копиці сіна, у райкомівському саду, на сміх районним чиновничкам, але із сміху бувають люди, на завтра чиновнички сміялися на кутні у підвалах НКВС або уже і в череві у Змія, а Костючок жував та й жував собі сальце кожної ночі, під копицею запашної отави, живіший од усіх живих…

Не кажучи вже про мертвих.

І тієї ночі Костючок спав чи не спав, а натяг чоботи і похилитав вогкими од мряки осінньої вулицями під копицю сіна, у райкомівський сад. Там він почувався найкраще, найбезпечніше. Бо ніби уже в руках у капітана Агаса, у «йожових рукавицях», як ото на плакатах, по усій країні, і ніби ще ні, але вікно капітана ондечки воно, над двохметровим парканом навколо відділу НКВС, воно світиться, бо капітан допитує ворогів народу, ворогів товариша Сталіна, і поки воно світиться, Костючкові добре, невидимі ниточки пов'язують його із капітаном Агасом, але допитує він іншого, не Костючка, а Костючок сидить під копицею пахучої отави і жує сало із свіжим житнім хлібом, що його лише учора пекла жінка. «Арештують тебе чи ні, а кабана за осінь з'їси!» — дорікнула йому нещодавно, бо він за ніч, під копицею, з'їдав свого сидора і назавтра знову ішов до комори, піднімав віко скрині, в якому лежало пересипане сіллю сало. Страх додавав йому апетиту. Але цієї ночі апетиту не було, Костючок пожував трохи свіжого хліба, лизнув сала і знову усе склав до торбинки. Ніч була ніби і та, і — не та. Щось змінилося в світі. Не світилось у кабінеті капітана Агаса на другому поверсі колишнього попівського будинку. У секретаря райкому Козлова, що став секретарем тиждень тому, світилося, а відділ НКВС відлякував незвичною темрявою та безлюддям. І «чорний ворон» не стояв біля відділу і не вертався, навантажений здобиччю, із далеких сіл Мньовщини. І не було капітанової «емки». Тривога смоктала нутрощі Костючка, мов п'явка чи несподіваний приступ задавненої хвороби, гастриту там чи виразки шлунка. Він зігнувся в клубочок під копицею, на запашному сіні, мов бездомний пес, і наполохано слухав ніч. Щось було не так. Не та ніч, не та земля, не те небо. Якась інша, не та, що завжди, сила порядкувала навколо. Вона була, хоч і невидима, нечутна. Це як магніт, що випромінює дивні силові лінії, їх нема, і вони є. Бо раптом металеве перо ворушиться, спинається на гузно і стрибає в обійми магніту. «А може, щось із самим товаришем Сталіним?» — подумав Костючок і сам злякався думки своєї. «А може — переворот?!» Костючок схопився на ноги, щоб бігти, невідомо куди і невідомо нащо, але ноги зі страху підігнулися і він знову упав під копицю отави.

Секретаря Мньовського райпарткому товариша Козлова і близько не підпускали до Об'єкта номер один, далі першого поста в лісі нога його не ступала, але він знав, що відповідає за нього головою, і не лише своєю, а й синів своїх, студентів, яких він залишив у Москві, у рідної тещі, бо дружина його померла від хвороби рік тому. Кожної ночі впродовж тижня, відколи товариш Козлов господарював на Мньовщині, Об'єкт номер один снився йому, під ранок, коли він нарешті засинав, знявши чоботи, на шкіряному, узятому з якогось помістя, геть витертому задами і спинами керівників дивані, у своєму кабінеті, бо житла у Мньові він ще не мав, ще не виселили до Сибіру, як і належиться, сім'ю попереднього секретаря райпарткому, що виявився, як і попередні, ворогом народу. Оскільки товариш Козлов уяви не мав, що собою являє Об'єкт номер один, лише із натяків свого однокашника по партійній школі товариша Муравйова здогадувався, що це — щось оборонне, глибоко засекречене, йому снилося щось схоже на Мавзолей, на чолопочку якого стояв товариш Сталін, шкідники, диверсанти, троцькісти рвалися до Вождя і Учителя, товариш Козлов кидався впоперек дороги, але шкідники, диверсанти, троцькісти обтікали його, як вода, і секретар райпарткому прокидався у липкому поту і вже потім ніяк не міг заснути. Муравйов і Козлов подружилися у московській партшколі, обоє — учасники громадянської, господарники, яких партія примусила у зрілих літах гризти граніт науки, бо так треба було партії. Одного жовтневого дня партія підняла їх із студентської лави і послала обох у містечко Мньов, що його вони і на карті не знайшли, на зміцнення партійних кадрів. Товариш Муравйов їхав на Об'єкт номер один уповноваженим Центрального Комітету, товариш Козлов — першим секретарем райкому партії, Мньовського, на чиїй території і зводився Об'єкт номер один. Розлучаючись на пероні Мньовського залізничного вокзальчика, на обох уже чекали машини, вони обійнялися. Бо знали, як швидко і невідомо куди (хоч і відомо!) зникають у ці дні люди, і набагато значиміші, ніж вони, мало кому відомі партійці. І справді, роботи було стільки впродовж цього тижня, що вони лише перемовлялися по телефону, при цьому дзвонив першим він, Козлов, відчуваючи свою партійну відповідальність за невідомий, таємничий Об'єкт номер один. Хоч секретарствував товариш Козлов у Мньові — досі ніким не обраний, лише рекомендований вищими партійними інстанціями: не було кому вибирати, члени районного комітету давно сиділи у підвалах НКВС та мньовської в'язниці. Із комуністів на волі залишалася хіба що десята частина, та й ті ховалися по лісах, по горищах і погребах. У самім райкомі із службовців залишилися лише друкарка і прибиральниця, але друкарку щоночі мобілізовували друкувати протоколи допитів у райвідділі НКВС. Останнім, три дні тому, арештували помічника товариша Козлова по райкому партії. Через кілька годин подзвонив капітан Агас і повідомив, що помічник виявився прихованим шпигуном, що його завербувала польська розвідка, а через неї — і японська і що він уже у всьому признався. Оскільки помічник секретаря райкому належав до попередньої команди і на самого товариша Козлова тінь не падала, товариш Козлов мовчки проковтнув дзвінок капітана Агаса. Тепер він самотньо збував ніч за ніччю у порожньому райкомі, намагаючись не відходити далеко від телефону і повмикавши електричні лампочки в кімнатах. Занавіски на вікнах були опущені до самої підлоги, і з вулиці здавалося, що в райкомі напружено працюють, до самого ранку. Насправді ж товариш Козлов, ще у чоботях, лежав на шкіряному дивані у своєму просторому кабінеті і читав твори товариша Леніна, намагаючись збагнути, що відбувається з партією і країною. Тієї ночі він навіть читати не міг. Надворі мрячило, але крізь тонку повстяну ковдру хмар небо над болотом, де тлів торф, буряковіло, і краплі дощу на шибках були схожі на краплі крові, що запеклася. Було, як перед літньою грозою, задушно, хоч, коли ходив до нужника у сад, під підошвами хромовиків похрускувала крига. Щось змінилося у Мньові, якісь нові сили правували мньовським світом, але товариш Козлов не розумів — що. Знову стояв біля вікна, вдивляючись у ніч кольору крові, що запеклася на рані, згадував дружи ну, яка тяжко помирала, в муках, і просила Бога про легшу смерть, і йому самому раптом закортіло помолитися, як у раннім дитинстві, хоч усюди писався атеїстом. Потім задзереньчав, пронизливо, у тиші ночі, телефон і в рурці залунав напружений, як перед атакою, голос товариша Муравйова: «Товаришу секретар, доповідаю: Об'єкта номер один більше нема, в тунель прорвалася річкова вода і все затопила. Нічого зробити вже неможливо, я щойно звідти повернувся. Катастрофа повна. По мене уже ідуть хлопці на чолі з капітаном Агасом. Пробачте, товаришу Козлов, якщо там, ви знаєте де, скажу і підпишу щось таке, що накине зашморг і на вашу шию, я боюся болю, я боюся смерті, я усього боюся, а в громадянську, підлітком, не боявся нічого. Прощайте, товаришу Козлов, вони уже відчиняють двері…» У телефоні затутукало, і товариш Козлов теж опустив трубку. Товариш Муравйов виявився слабаком. Він справді підпише усе, що йому надиктує капітан Агас. А що надиктує капітан Агас, товариш Козлов знав. Як і знав те, що мусить негайно зробити. Аби порятувати себе від принижень (і не такі підписували, свідчили на самих себе!), від фізичних страждань, а синів — від табору, Сибіру, смерті. Він дістав із шухляди столу наган, що завжди був напохваті, перехрестився, дивлячись на потрет товариша Сталіна у золоченій рамі, над столом, більше не було на чім зачепитися очам, і вистрелив собі у скроню…

Костючок вчув постріл у кабінеті першого партійного секретаря, бо не спав, бродив по саду, під холодною мжичкою, оббиваючи з трави крижане шитво, тулячись до освітлених райкомівських вікон, за якими було тихо, як у труні, і раптом — постріл цей, як хрускіт хребта довгої осінньої ночі. А хмаристе небо було геть у відсвітах пожежі на болоті Замглай, наче у краплях крові, яку мжичка намагалася змити: кров не змивалася, а розцвічувала хмаристу стелю земного дому рожевими плямами. І усе це — розлита навколо млость, наче перед грозою, небо в кривавих плямах і постріл десь на другому поверсі райкому партії — прибило Костючка страхом, як пізні осінні квіти морозом, він зробився наче не в собі, паче вчаділий, у голові паморочіло, ноги мліли і підгиналися в колінах. Але він таки змусив себе піднятися на ґанок райкомівського будинку, обіруч хапаючись за поруччя, пройти порожнім передпокоєм і знову подертися по крутих східцях на другий поверх, де кабінет першого секретаря райкому партії і де раптом задзвенів, задзеленьчав, заколотив у всі дзвони, на весь райком, на весь Мньов телефон. Двері до приймальні і далі, в кабінет секретаря, були розчинені навстіж. Костючок перебрів приймальню, як повноводу ріку, намацуючи неслухняними ногами баюристе дно, переступив поріг кабінету і нарешті побачив тіло першого секретаря Мньовського райкому товариша Козлова, що його прислали із самої Москви тиждень тому, коли ще один мньовський вождь виявився ворогом народу. Тіло лежало біля письмового столу, на витертій підошвами, вичовганій до сірих дощок долівці, і з-під нього тік до стіни потічок крові. А телефон край столу кликав до себе владно і строго. Тремтячою рукою Костючок зняв трубку, вчув у ній далекий шерхіт, не так часто досі доводилося йому розмовляти по телефону, нарешті розібрав голос телефоністки:

— Мньовський райком партії?!

— Так… — промимрив Костючок.

— З'єдную з Кремлем. З вами розмовлятиме товариш Сталін!..

Костючкове серце зупинилося було, але він судорожно ковтнув повні груди гіркого, прокуреного кабінетного повітря і воно знову почало битися. Розумом він розумів: настала мить, яка визначить усе його наступне життя, на багато років уперед. Він розпрямив плечі і надув щоки. А ноги усе ще тремтіли і готові були ковзати по дерев'яних сходах геть із райкому, у сад, у білий світ…

— Товариш Козлов? — запитали в трубці до щему у серці знайомим із репродукторів голосом.

— Нікак нєт, товаришу Сталін! Біля телефону — комуніст Костюк!

— А де товариш Козлов?

— Товариш Козлов щойно застрелився, товаришу Сталін! — бадьоро і майже радісно доповів Костючок.

— Значить, товариш Козлов злякався тимчасових труднощів і загострення класової боротьби на даному етапі соціалістичного будівництва… — задумливо промовив Сталін. — Що ж, ліс рубають — тріски летять. Але наша партія мас величезні кадрові резерви у народних масах, комуніст Костюк! — строгішим уже голосом зауважив товариш Сталін. — Думаю, ви, товаришу Костюк, згодні очолити мньовську партійну організацію у цей відповідальний час?

— Так точно, товаришу Сталін! Так точно! Так точно! — заспішив Костючок, наче дятел дзьобом об сухе дерево. Але телефонну трубку — ТАМ — уже поклали. А Костючок ніяк не міг одірвати її від вуха, наче приросла, навік. Виструнений, він стояв біля столу і знову та знову гукав у телефон: — Так точно, товаришу Сталін! Так точно, товаришу Сталін!

А потім виструнене тіло Костючка сколотнуло, усі вузли розв'язалися, він одірвав від вуха трубку, поклав на апарат і кинувся по сходах униз, на бігу розщібаючи штани. Ведмежа хвороба від перенесеного страху напала на Костючка, ледве встиг скотитися із райкомівського ґанку у сад, застелений мокрою осінньою ніччю…

Ще якусь годину тому, примчавши по тривожному дзвінку на Об'єкт номер один, залитий водою з Невклі, разом із недожованими Змієм, як шепотіли по кутках у Мньові, зеками, разом із капітаном Альохіним, що йому поталанило героїчно загинути у тунелі, поталанило, бо нині з нього дерли б уже третю шкіру, так ось, ще якусь годину тому Агас почувався творцем, якому кинуто було з неба, милостиво, геніальний сюжет, таким собі Гоголем із його мертвими душами та ревізорами. І справді, досі капітан Агас трудними ночами висиджував сюжети, які б можна було вписати в папери, що регулярно, кожні три дні, відправлялися з нарочним до обласного центру, так належало, про розквіт радянської демократії під животворним сонцем сталінської Конституції. Сюжети він висиджував, вичавлював, разом з кров'ю, що цвіркала з-під нігтів затиснутих дверми рук арештованих мньовців, брудна, тяжка, невдячна робота. А нині сюжет лежав біля його ніг, як чудесний килим чи шкіра звіра, на яку приємно ступити босими ногами, коли ноги в чоботях, хоч і хромових, а затерпнуть, задубіють від втоми, сюжет про терористичний акт на Об'єкті номер один, на будівництві всесоюзного оборонного значення, що його контролювали із Кремля, можливо, і сам товариш Сталін. На той блискучий сюжет, як на шампур, можна було леї ко нанизати тисячі, десятки тисяч тіл, лише заповнюй папери і відсилай у Мрин, а тих, на кого упав гнів твій, твоя підозра, твоя караюча рука, — відсилай у товарняках на північ, до білих ведмедів…

Якби йому ще хоч із місяць часу, він, маючи такий сюжет, обезлюднив би це гниле мньовське торфовище, залишивши тут господарями жаб, ворін і зграї здичавілих псів. І здійснилося б, як записано в Об'явленні Івана Богослова: «…Одного дня прийдуть кари його, смерть, і плач, і голод, і спалений буде огнем, бо міцний Господь, Бог, що судить його».

Не судилося йому, Агасові, працювати з цим розкішним сюжетом, інші прийдуть на його місце і — працюватимуть. Але уже не з таким умінням, і не з таким талантом, і не з такою енергією. Не маючи сюжету, придумавши власний сюжет, навколо сліпого лірника, він встиг багато, його тут довго пам'ятатимуть. А годину тому подзвонили із Мрина і наказали йому негайно їхати до обласного центру, усе залишивши на свого заступника. Без жодних пояснень і виправдань. Він занадто довго працює в органах, щоб розуміти, що означає такий виклик. Не він перший, не він останній…

На соші, біля готелю затишно бурмотіла його машина. Агас кинув валізу на заднє сидіння, сам ступив на вистелений клінкером мньовський майдан. Мжичка припинилася, дув зимовик, майдан був ковзкий, як скло. Ніч наближалася до кінця, уже ледь-ледь бринів досвіток. Мньов затих, як звір у кущах, підстрелений, але не добитий. І — не впокорений. Цього дикого народу упокорити неможливо, його можна лише винищити, до кореня, разом із корінням, але на це Агасові не дали часу. Посеред майдану, під передранковим небом, з якого сердитий зимовик зганяв хмаровиння, щось біліло. Ніби зграя білих птахів, перелітних, які тікали від зими у краї тепліші і спочивали перед новим перельотом, або латка першого снігу. Капітан Агас обережно поковзав ближче, і раптом справді наче потривожені птахи, білі лебеді, повільно знялися в небо і попливли над майданом. І лише тепер Агас розгледів, що то — рушник. Звичайний хохляцький рушник, яких він набачився в тутешніх хатах, але вишитий густо, барвисто, і нитками, що світилися у сутінках досвітку. Світіння це було схоже на райдугу край неба. Дуга тієї райдуги вищала, росла, поки не стала рожево-сизою ранковою зорею, яка віщувала сонячний день. Цього не могло бути, не повинно бути у вік переможної ходи атеїзму, нових, земних богів, але це — було: вишитий хохляцький рушник простелився ранковою зорею на півнеба, обійняв землю, на якій Агасові — не ставало місця.

І капітан Агас тихо, мертво поковзав до машини, що гула в сутінках вулиці. Ухопився за ручку дверей, неначе тонув, і ось — рятівна соломинка, плюхнувся на сидіння: «Жени!» — «Слизько, товаришу капітан…» — обережно попередив шофер. «Жени, гаде, бо пристрелю!» — капітан потягся до кобури. Веселкові відсвіти вишитого рушника на небі, над мньовською землею, висмоктували з нього останні сили. І йому вже було байдуже, жити чи померти.

Втім, він давно був — мертвий…

Із Книги днів

Дак сеє усе сама Феська мені гомоніла, як ще яна жива була і ще наш Пакуль був. А Феська се ж проживала у Яблушному, куток так звався, над річечкою Жолудівкою, а по-сільрадівськи вулиця тая звалася — Яблунева. А ще був Пакуль. Се познєй дачників у Яблушному розвелося, як колорадів на картоплі, а тади ще люди сільські там поживали. А бабу Феську вони охрестили соловейком Яблушного. Бо яна частенько виспівувала голосом своїм високим на усенький куток, такеє виспівувала, сварячись і з небом, і з землею, і з владою, і сама із собою, що хоч вуха затуляй. А се у неї така болєсть була душевна, відколи, у тридцять третьому, яна дитятко своє єдинственне на пароплав, що до Мрина плив, між людей утулила, матроса, який сходні прибирав, умоливши, упросивши. А зробила сеє, аби дитятко її, синочок, трохи болєй трьох рочків йому було тади, не померло голодною смертю у Пакулі, бо уже догоряло теє дитятко, як свічечка, і сама Феська вже доходила, уже саменькій їй голодна смертонька у лице її, спите жистю тяжкою, шкірилася, а чоловіка свого перед сим уже похоронила. Желібав-желібав солонець, під тином лежачи, опухлий геть, та й віддав Богові душу. Поклала Феська якусь там писулечку у кишеню синових штанців, сама нашкрябала хімічним олівцем як змогла, як звати і якого годика. А писать — одкуль, сього не можна було, бо назад таких дітлахів повертали і помирали вони. А може, тая писулечка де пропала чи розмокла, коли одежина синова пралася, так воно було чи інак, ала відтоді ні слуху ні духу про хлопчика Фесьчиного, і досюль, хоч скольки опосля виходила по Мрину тому та по усіх дитячих притулках, розшукуючи дитя своє безталанне. І щось повреділося у голові їй від горя того материнського, бо голосно так кричала, сперечаючись з усім білим світом, і земним, і небесним, так кричала, що на усьому кутку було чуть і ще далєй, аж до самої Невклі. Дак се ж яна, Феська, саменькою проживала у своїй хатиночці, од самого тридцять третього году, бо й родаки її повимирали, а хто у сюю вже войну голову поклав. І мала Феська два городи. Один — коло хати, у березі Жолудівки, низький город, такий низький, що й вода прибутна, каламутна, коли сніг танув чи дощ великий випадав, край городу її замулювала, бадилля картоплі причісувала до саменької землі. А другий город Феська мала на пагорбі, туточки ж, через вулицю Яблуневу перейти і нагору піднятися, високий город. І осьдечки, як випаде літечко дощове, що небо геть діряве зробиться, як ситечко, для високого городу Фесьчиного — добренно сеє, а для городу її низького, що у березі Жолудівки, — сильно погано, геть позаливає, повимиває, болото, та й годі. І що посадить Феська — того не викопає, хоч і не ступай восени на грядку, не рви серця. А як трапиться літо сухеє, тади для низького городу Фесьчиного — кращенько, бо тамочки, у березі, хоч спечного літа Жолудівка і пересихає так, що й курка переступить, але вологи в земельці вистачає. Зате ж на Фесьчиному високому городі такого літечка геть усе висихає, вигоряє, серед дня зробиться — як на сковороді, де яка картопелька, хай і дрібна, спечеться у гарячій земельці, наче у приску, на вогнищі. А як і не спечеться, то картопельки тої — кіт наплакав, не картопля, а горіхи.

І ось, дощове літо чи спечне, сухе, ллє дощ із небес чи сонечко палить, а кричить Феська криком, коло хати своєї стоячи або на схилі гори, де високий город її. Кричить яна до неба усеньким нутром своїм вистражденим, кричить яна до самого Бога. А інколи, під зло велике, коли вже геть досушить її грядку, високу, чи водою заллє дощовою низьку, і дулі небесам суче чорними од землі, що навіки у шкіру в'їлася, репаними, у мозолях кривавих, руками своїми: «Куди ж ти, старий ледацюго, — се вона так до самого Бога, — дивишся, чи тобі вже повилазило, чи ти уже геть із глузду з'їхав, що не бачиш, не відаєш, не знаєш, що Фесьчин город заливає?!.» Або — інший варіант: «…що город Фесьчин, наче фашист поганий, вогнем, сонцем випалив?!.» І кричить яна отако щоліта і трохи не щодня, і рік, і два, і три, а може, усі десять, чи двадцять, чи й п'ять десятків літ. Бо се уже мені розказувала, коли злягла, уже на той світ литки нагостривши, а я провідувати ходила, бо Феська з моєю маткою у одній ланці вік проробили, трохи не родалися, душа в душу подругували, покуль і смерть їх не розлучила, моя матка ранєй померла. Дак в один з таких днів, коли я провідать її зайшла, і розказала Феська, уже на часник дихаючи, про приключку свою, а я до Книги днів вписую, аби людяки завтрашні знали, не лише що на землі до них робилося, а що й — на небесах.

Дак ось, стоїть якось Феська посеред городу свого високого, на пагорбі, над вулицею Яблуневою, над усім кутком Яблушним, та й над Пакулем усеньким, так високо город її сей був. Спечного літнього дня стоїть вона і руками своїми чорними дулі суче та в небо гаряче ними тицяє: «На тобі, на тобі, чортова душа, як нема у тебе порядку, ні на землі, ані на небі! Куди ти смалиш, куди ти смалиш, чи тобі повилазило, чи ти не бачиш, не чувствуєш, що у Феськи на городі як у печі, коли я ще молодайкою паски пекла, бо було для кого. Уже туточки і босою ногою не можна стати, так напік ти, а як же тій бідній картоплині у земельці гарячій?!» І тута з'явився перед зором Феськи, на сьому вже городі, на високому, наче на парашуті з небес гарячих спустився, наче космонавт який, а се вже космонавти на Місяці кулешик варили, як казала Феська, бо з двору свого уночі такеє бачила нібито, з'явився перед розсердженою Феською сам Нестор Семирозум. А люди старі подейкували здавна, се ще я від матки покійної чула, і від діда чула, що Нестор, пакульський сам, призначений був богами у небесній уже управі старшим куди пошлють. Як ото ранєй, коли телефонів не було, дєвки сільрадівські чи конторські на лисапетах по селу моталися, так і йон. А Феська, хоч і старіша од матки моєї годками була, але самого Семирозума уже не застала в Пакулі, уже його було живим на небо забрано і призначено на сюю вже посаду, десятником небесним. Самого Нестора Семирозума не випало їй бачить, а портрети його, богомазами зайшлими мальовані, по хатах пакульських бачила. І Нестор заявився перед нею, се уже Феська розказує, точнісінько як на тих портретах, богомазами мальованих: у одежі із білого полотна, босий, борода довга і вуса довгі, як райдуга небесна — так вуса вигнулися, а очі — два сонячні промені з-під брів густих, кущистих, так і пронизують тії промені людяку, наче рентгени, що їх учені навигадували. І мовив Нестор Семирозум до Феськи докірливо: «Фесько-бідолаха! Болить Богові доля твоя сердешна, і терпів йон прокльони твої через безталання твоє. А се уже і Господу терпець увірвався. Чи дощ йон на землю посилає, чи сонечку спечному велить сяяти, однак ти, Фесько. проклинаєш його прокльонами великими, ще й дулі сучиш, бо, мовляв, не вгодив тобі Господь. Дак послано мене запитати, докуль сеє буде і що управі небесній належиться робити, аби такого вереску і крику щоденного не було у Яблушному, і до неба голосіння твоє не підіймалося, і дулі ти Господу не сукала. Бо ж Господь лише добро старається робити людям, а з тобою — ніяк не полупається, що ні зробить, однако ти незадоволена сильно…» Дак ворушить Феська вустами, хоче сказать, що так їй колгосп наділив — город високий і город низький і яка б не трапилася погода, сонячна чи дощлива, а одній із грядок Фесьчиних — непереливки, або в болоті картопелька її, або в гарячій земельці печеться. Дак ворушить Феська вустами, а сказать нічого не може, так яна спужалася чи вже так було пороблено їй небесними силами, аби далєй не виступала, хоч разок один десятнику Божому змовчала. А Нестор Семирозум зробився прозорим-прозорим, що крізь нього і шпиль Гострої гори видать, наче отеє марево у полі, гарячої днини, таким Нестор Семирозум зробився. А далєй увесь йон розтанув у золотій блакиті сонячній, наче і не було його, наче привидівся Фесьці. І од того дня Фесьці як заціпило, бідолашній, уже не кричала яна до неба, не кляла ані Господа, ані властей небесних, а тольки зітхала тяжко, коли бачила, як високий город її вигоряє, а нижній город її дощі заливають. Зітхне було тяжко-тяжко, пальці під фартухом самі по собі дулі сучать, а показувать — боялася. Може, яна, так собі часом сиджу та мечтаю, від того й померла, погасла усенька, що стала по землі ходити невикричена і той крик невикричений розпирав її з нутра, і в труні Феська лежала наче опухша уся, як ото в голодівку з людьми робилося. А може, то од хвороби якої, не знаю, не відаю, а вписую до Книги днів, що од Феськи покійної, подружниці матки моєї, теж покійної давно, на свої вуха чула.

А мені Нестор Семирозум — дак той зовсім не такеє казав, про що і вписую до Книги днів, і хай людяки, які після нас житимуть, самі розбираються, де правда, а де хвантазія, я ж нікому голівоньку не морочу, а самую правду святу свідчу. Бо се ж і мені Нестор Семирозум являвся, коли лежала я серед хати своєї спустілої, осиротілої, майже в безпам'ятку лежала, наче чорною ніччю вкрита, і билася головою болящою об дошки підлоги. А се коли Галька-поштарка на лисапеті до мого двору підкотила і через тинок телеграму військову, запечатану, подала. Подала і покотила собі далєй, бо і вона не знала, що у тій телеграмі напечатано, тольки у районі, у військкоматі, про сеє знали, а такіє уже людяки бездушні, що поштою переслали. А може, соромно їм було перед очі мої з'являтися, бо запитають очі, де син, що його у матері живим узяли, живим і дужим, а повернули у труні цинковій. Розірвала я того конвертика, а в нім — співчуття мені од вищих командирів, що синок мій загинув, у тому вже Афганістані, смертю хоробрих загинув, подвиг здійснивши, виконуючи бойове завдання. А який же дурень дав завдання бойове моєму синочку єдиному у тому Афгані, що я його і на карті у кабінеті голови сільради не знайду, поки голова сільради не тицьне моїм пальцем, де тая Афгана проклятуща на карті. Хто ж се такий бездушний у вищому руководстві знайшовся, що забрав од мене мого синочка золотого і погнав у чуженну, далеченну землю помирать?! Дак я як стояла на грядці, серед гурків-жовтяків, що з них насіння вибирала, так і упала у присохле уже огудиння. А ніде нікого, може, хто і брів вуличкою, дак мене ж за тинком не видати, і пролежала я там без пам'ятку до ночі пізньої. Тади очима лупнула, аж Місяць-повня висить наді мною, пестить лице моє пальчиками холодними, прозорими, а мені вже видається, що то не Місяць, а синок мій, Васильочок мій дорогенький наді мною схилився, а сам — наче вже йон на небі, з неба на мене дивиться. І так мені страшко зробилося, що вже йон не на землі, а деся там, між зір холодних, бродить, мовби сирітка. І наче прорвало мене слізьми, бо так мені люди знаючі казали, і Уляна Несторка, се ще Пакуль був і Уляна була в Пакулі, дак я до неї якось забрела і сеє все, як по писаному, розказала. Дак люди, і Уляна Несторка, бо їй знаття од Нестора Семирозума передалося, казали, що се для мене луччей зробилося, а якби сльози не полилися з очей моїх, а запеклися сльози в мені, і серце моє запеклося б, змучене горем великим, і мене разом із синочком моїм хоронили б. А так — виплакала я, вилила слізьми солоними горе своє на землю, по якій ніжки мого синочка ходили, по якій босеняточко моє у білій сорочечці колися бігало, а я вугли хати білила, до святого Великодня.

І поповзла я до хати, бо закортіло мені в очі Божі на іконі, якою мати мене колися на сімейную жисть благословляла з моєю п'яницею гіркою, що у телятнику колгоспному вік проробив, комбікорми, у теляток колгоспних вкрадені, потайки на самогоняру вимінюючи, поки його, п'янющого, у ямі силосній заснув, зеленою масою навік не присипали, а бульдозер — проутюжив, аж повесні кісточки його знайшли скотарі, коли силос із ями тої діставали. Дак захотілося мені в очі Бога на іконі материній поглянуть, поглянути і поспитати у Бога, як же сеє так получилося, із синочком моїм, Васильком, у тому Афганістані. Бо відколи прислав мій Васильок писемце своє найперше із Афгану, вечора не було, щоб не колінкувала я перед іконою на покуті, просячи Господа повернути синочка мого живим та дужим, сонечко моє єдинеє у жисті моїй проклятущій, і Господь обіцяв мені сеє, так мені серце моє підказувало, такі намисли у голову мою ікона тая навіювала. І переповзла я навкарячки через поріг хати, простяглася на підлозі у світлиці, перед святим кутком, в якому ікона матчина. А Місяць-повня крізь вікна світлицю висвітив, а покуть — у пітьмі нічній, і Бог до мене німує, і лиця свого святого не являє Господь мені, бо не дотримав Йон обіцянки своєї, не вберіг — синочка мого, Василика мого, у Афгані тому далеченному. І забилася я, наче риба об пісок, з води ятером вийнята, забилася я об підлогу, головою своєю, тілом усім.

Ось туточки і з'явився переді мною Нестор Семирозум, точнісінько такий, яким його колися сільські богомази малювали, у сільському музеї тольки я тую картину і бачила, а колися по хатах багатьох висіли, на покутях, як ікони, се вже власть сяя наказувала палити у печах, як і образи Божі. А мо', ще болєй власть сяя Нестора Семирозума боялася, анєй Бога, і ненависно на його портрета в хатах зиркала, бо хтось в органи доніс, що Нестор Семирозум нібито до Америки виїхав, діло сеє ще перед переворотом було, і теперечки йон із Америки супроти колгоспів агітує через радійо. Дак з'явився переді мною Нестор Семирозум, яким його богомази малювали, і був йон наче з місячних променів зітканий, білий увесь у повітрі висів, ногами босими підлоги не торкаючись, і гомонів до мене йон: «Степанидо-бо, досить уже тобі тако журитися журно, бо ніхто і нічим у горі твоєму великому тобі не поможе. Бої— іконний, до якого ти припадаєш серцем своїм зболеним, перед яким колінкуєш, перед яким животиною останньою стелишся, — не чує Йон тебе. Бо якби Бог, яким Його людяки придумали, і в уяві своїй намалювали, і на іконах малюють споконвіку, бо якби такий Бог був та бачив і чув усе тес горе, що на землі твориться, якби усі болесті людяцькі брав на себе, давно б Йон у горі тому, як у вогні нещадному, згорів би, стольки його і таке воно пекуче, їдкенне, горенько людське, не тобі про сеє розказувать, луччей мене знаєш, бо усього напереживалася за жисть свою. Бога, яким Його людяки на землі придумали, такого Бога нема, і не було ніколи, і не буде, а було, є і буде щось інше. Але що — того не дано живим людям знати, так із початку світу замислено творцями його. І мертвим не усім відкриється сеє, а відкриється лише для тих, хто душу свою живою і збагаченою жистю земною пронесе крізь усі веремії, через грузькі болотища жисті земної. А відкриється духовним багатькам такеє, що жодна уява людяцька не здатна намалювати. Хіба барвистий метелик схожий на гусінь бридку, з якої у світ з'явився, чи птах ширококрилий схожий на яйце, з якого вилупився? Люди — лише зерна, сіячами таємничими у грунт земний висіяні, і лише той, хто із висіяного на грядку земну тіла проросте душею і душею дозріє, лише той опісля смерті свого тіла воскресне в інших світах для жисті нової. А як воно буде тамочки — навіть мені не дано сеє знати, хоч забрано мене живим на небеса, а ким і навіщо — сам не відаю. Бо як добувся я уперше на небеса, ще царським солдатиком будучи, ще із власної охоти, дивувався я сильно пустинності небес, і досюль дивуюся. Пустеля пустелею, і тольки дід Ярема вікує серед тої пустелі та безплідності, у хатці білосніжній, соломою критій, околотом добренним, мальви ще червоніють біля причілка, лавочка, сам Ярема на лавочці тій у брилі солом'янім, і воли його пасуться на видноколі, оце і усе, що є на небесах. А се ще давненно було, їхав Ярема до Криму по сіль, волами їхав, та й заснув на мажарі, а воли його брели-брели степом та й забрели на небеса, по крутій небесній дорозі, де степ із небом зливаються, а одтуль уже і людяці, і волам зійти знову на землю — зась, тольки мені дозволено, бо для сього, мабуть, мене узято. Тож не вбивайся отак, молодице, і не проси, не моли Бога, бо Господь не чує тебе, бо зовсім воно не так тут, на небесах, як людьми напридумано. А Бог, якщо і є Йон, а треба нам у сеє вірить, не можна не вірити, бо хто б сеє усе сотворив, окрім Нього, десь далеченно нові світи творить, від того творення, від тої святої роботи Його по зоряному небозводу вогняні хвилі перекочуються і зоряні тріски на землю летять. Ніхто не скаже, де синок твій, Василько твій, нині, у яких світах нон, але маєш останню і солодку надію стрітися із ним, коли смертний поріг тіла свого щасливо переступиш…»

Отак-бо гомонів до мене Нестор Семирозум, пакулець од діда-прадіда, і печальний голос його був. І розтанув йон, наче й не було ніколи, наче привидівся йон мені, і знову лише місячне сяєво крізь шибки вікон хатини моєї осиротілої струменіло. Але голос його у мені зостався навік і випірнав його голос із пам'яті, наче з води, коли мені зовсім зле робилося. І стала я смерті дожидатися терпляче, аби стрітися у світах невідомих із синком своїм, із Васильком своїм, покійним давно. Але, покуль живе людяка, про живе думає. А се вже привезли тіло Василеве у цинковій труні, із Афгану далекого привезли і хоронили тіло синочка мого під грім салютний, красиві слова усілякі гомоніли над труною тою начальнички місцеві і з району начальнички, і постановили назвати поле за селом, Попівщину колишню, іменем сина мого, героя, і стовпчик бетоновий край поля укопали, і напис на мармуровій плитці золотими фарбами, такими, начальники мені хвалилися, що їх ніколи ніщо не зітре, ані дощ, ані вітер, ані сніг. Але — зітерло, взяло, як сяя вже власть перелицювалася, і парторг колишній, агроном, фермером назвався, і земельку йому нарізали, найкращу земельку у Пакулі усьому, тую уже Попівщину. Дак той стовпчик із написом по мармуру, золотими літерами, йон скоро трактором вивернув і кудися у яр затяг, хлопчаки розказували, а я й не ходила, бо вже не мала серця, щоб його рвать. А його ж стріла якось на селі, почала соромити, ти ж, кажу, і слова красивенні над гробом мого Василька промовляв, покуль мундир на тобі той був, колишній, а мундир поміняв, перелицювався, то й не зупинивсь, щоб і над пам'яттю мертвого героя потоптатися. А йон засміявся у вічі мені і каже: «Уже, бабо, давно того нема, що було, уже усеє помінялося, а ви старим багажем живете. А я не винен, що ваш син по-дурному головою наклав у тому Афгані, про тую війну усі забули давно і про героїв її, то все так треба було казать, і ми казали. А теперечки нова жисть і — пісня нова. Тепер се — моє поле, і моїм іменем воно зватиметься в роках і століттях наступних, і мої діти, онуки та правнуки на ньому господарюватимуть, а отакі, як ти, бабо, і пагінці отаких, як ти, на них спину гнутимуть…» І пішла я од нього, плачучи, од гавкоту його пішла, од сміху його злого, і осе до Книги днів наших гірких вписую сльозину свою пекучую на пам'ять людяцьку. Бо люди — минущі, а Книга днів — вічна…

А се уже вписую я, Володимир Шкварчук, учитель мринськпй, а коріння моє — у Пакулі, з діда-прадіда, до Книги днів я вписую. Бо останніми словами запису попереднього за душу зачеплений. Ніщо, на жаль, не вічне на землі, ані люди, ані книги днів їхніх, усе минуще, усе, як і люди, опадає із дерева часу і гноєм, попелом стає, і ось це уже — страшно.

Нема за віщо розуму зачепитися, щоб сказать: оце було і буде завжди і хоч частка мене — у ньому, вічному. Життя наше — як спалах сірника на вітрі: задиміло, зачаділо, зажижкотіло, паленою сіркою пахнуло у ніч навколишню і — згасло, і вже недопалок у блюватині болотній догниває. І ніч навколо — давка, безпроглядна, безкінечна, яка — вічністю зветься. А що таке — вічність? Ніхто не скаже, бо ніхто не знає, з чим її їдять. Слід від мухи на стіні, крапочка чорна, а потім стіну забілюють, а потім і стіна розсипається на порох, і порох вітер розвіює по землі, і земля пустелею стає, потім до грудки речовини стискається силами невідомими, до «чорної діри», до нічого, і галактики з мільйонами планет у вогняні сувої згортаються, на рої атомів перетворюються, на рої електронів, чортзна-чого. А основа основ всесвіту — нитки часу — на мотовило кросен світових намотана, а де ж ми, люди? Де наші думки, надії, мрії, де душі наші, яким обіцяно безсмертя?

Вписую сеє усе, у родаків пакульських гостюючи. Бо написав мені дід Капота, із хутора Скиток, а раніше він у Пакулі проживав, і всі предки його. Написав дід Капота, що вже він пір'ячко чистить, аби у невідомість назавжди летіти, а найвірогідніше — у землю сиру, у болотяну купіль на скитському лісному кладовищі. Написав дід Капота, щоб я найскоріше прибув на хутір його та забрав його працю багаторічну, писання його, із двадцяти грубезних бухгалтерських книг, до яких він записав усе своє життя трудне і довге, життя своїх родаків і ще багатьох пакульців за сто літ останніх. А дочка погрожує, що спалить усе, що він написав, коли він помре, хоч сама ж приносила з бухгалтерії торфопідприємства, де працювала рахівником, грубі бухгалтерські книги, аби було в чім батькові записувати. Але жисть дочки-не вдалася, писав дід Капота, досюль самотньою скніє, не знайшла у житті пари і дєтви їй Бог не послав, і не хоче теперечки дочка, аби хтось сюю жисть земну, тяжкую, і після нас ще пережовував. І таки спалить, щойно він руки складе на грудях, характером вона вдалася упертою та намисливою. А я уже колись бував у діда Капоти, дізнавшись із гомонок сільських, що він історію села Пакуля пише, од роду свого починаючи, і вже стільки паперу списав, що увесь покуть у хаті закладений талмудами його і дочка свариться, що здурів батько на старість, лише куряву у хаті розводить. Але тоді дід Капота не дозволив мені і заглянути у писання свої, сказавши, що я обов'язково вкраду у нього ним написане, мовляв, усі писаки такі, але не шкода йому, що вкраду, а шкода, що перебрешу, правди не сказавши, хіба що — напівправду, бо час нині такий — брехуватий, а він сто переворотів пережив із своїм родом, сто воєн, сто голодівок і усе описав правдиво, як було, без оглядки на начальників тимчасових, і, так дід казав, хай вона буде, правда сяя, для тих, хто опослі нас житиме у луччому світі. А я — не лише учитель, а й краєзнавець здавна і в районній газеті друкую нариси про наш Край, і дід Капота дещицю з надрукованого мною читав, пригладжене, звісно, редакторами, та й самим автором, бо так нас змалку виховували. Тепер ось дід Капота згадав мене і кличе бігма, бо я йому, прощаючись, про всяк випадок адресу свою мринську залишив.

Але я екзамени у школі приймав, потім — вечір випускний, бо я одинадцятий клас вів, і вибрався я на хутір Скиток лише десь через тиждень, недільного дня. Добувся я до хутора, шлях ґрунтовий туди, болотистий, підходжу до двору дідового, крайнього, за ним — луки, болото, ліс, і бачу: посеред двору полум'я палахкотить, і жінка з вилами багаття ворушить, щоб догоряло швидше. Мені серце так і йокнуло. Але заходжу у двір, запитую про діда Капоту (так їхній рід у Пакулі споконвіку прозивали і так він писався у листі до мене). А жінка і каже: «Хто вам оповість, де теперечки дід Капота перебува? Ніхто земний не оповість, та й небесний, мабуть, теж. Кістки дідові на кладовищі закопали, під лісом, ондечки. А де душа батька мого — хіба що один Бог знає, якщо є той Бот; якщо ми, люди, не вигадали Його зі страху перед таємницями жисті земної. Може, душа його і десь поблизу бродить, бо ще тольки дев'ятий день сьогодні, як у труну ліг, і скоро людяки хутірські зійдуться, щоб пом'януть мого батька, як годиться». Ну, я туї перехрестився, хоч і не сильно віруючий, а так, трішки, як розум дозволяв, поспівчував дочці, бо вже здогадався, що це — вона. Далі й кажу: «А я оце придибав на хутір, бо ваш батечко, смертну годину передчуваючи, написав мені, аби забрав я написане ним про історію його роду і нашого Краю, двадцять зшитків бухгалтерських. То я заберу та передам у якийсь музей, аби наступні покоління знали, як поживали їхні діди-прадіди…» — «Мо', йон і писав до вас, батько у мене був писучий, се свята правда, — розважливо мовила жінка, зіпершись на вила, — тольки нема чого уже забирать для музеїв ваших, бо я — усе чисто спалила осьдечки… Тольки яни, ці проклятущі зшитки бухгалтерські, погано горять, хоч пиляй, як дрова, намучилася я з ними. І нікому батька мого писання не потрібні, ані нам, ані тим, хто після нас небо коптитиме. У тих, хто після нас, свої жисті будуть, і писаки свої, і читаки. А наші болєсті, наше горе, наше страждання, наше і батьків та дідів наших, хай вони з димом у небо пливуть, мо', Бог, якщо Йому ще геть не заклало, вчує крик наш та якусь послабку людякам дасть, коли вже Ион нами землю навіщось заселив…» І перевертала жінка вилами стоси паперу, уже чорного, згорілого, на копірку схожого, а язики вогню лисичками бігали по них, недопалки дожовуючи. А невдовзі лише купа попелу посеред двору темніла, і молодиця з вилами торжествуюче височіла над нею. Повернувся я мовчки і пішов з двору, бо що казатимеш людині, життям зобидженій і розумом темній? А себе кляв останніми словами, що одразу ж по одержанню листа не поспішив на хутір, на передсмертний поклик діда Капоти. Вертався до Пакуля, де родаки мої проживають, через переліски, видолки, рівчаки, защебечеш птаством, бо це була ще весна, хоч і пізня, але птахи ще не оніміли в родинних клопотах про дєтву, ще сколихували настояне на квітах і травах повітря веселими перегуками, невідомо, правда, навіщо, невідомо для кого. Чиясь невидима рука накрутила пружину патефона природи, і ось голка шкрябає об стару як світ платівку, і ось лине над землею щебет, як линув він торік, і сто років тому, і тисячу років тому, і тисячу тисяч літ, завжди… Я брів грузькою, після недавніх дощів, полівкою, ковзався, перечеплювався об коріння, брів, немов сновида, а перед очима — сувої зотлілого у вогні конторського паперу, списаного крупним почерком діда Капоти, дідова дочка ворушить їх вилами, де-не-де спалахують вогники, висвічуючи дідові рядки на вже не існуючому папері, на самій паперовій тіні, що за мить розсипається чорним порохом, а його жене по дворищу вітер. Оце і все, що залишається од писань наших, од книг наших, од пам'яті нашої. А писання ж були, у думці моїй, єдиною ниточкою, що єднає людину із вічністю. Я думав дурним розумом своїм: ось напишу і порятуюся від небуття, перепливу через ріку часу у човникові з писань моїх. Не перепливу, це я уже усвідомив, і ніхто не перепливе, найбільший геній. Навіть викарбуване на папері слово — тимчасовість, омана, а що ж усе інше?! Мені так зле зробилося, що не хотілось жити на білому світі. Яка різниця — ще рік, ще десяток літ, ще кілька десятків? Ніщо це усе, порівняно з вічністю, з нічим, що головує у світі. Я ішов повз пакульську церкву, це ще був Пакуль, і церква була, і в ній іноді правилося. Широкі церковні двері були відчинені навстіж. Мабуть, хтось помер у селі, родичі поїхали до Мрина по батюшку, бо батюшка наш — на кілька сіл, а небіжчика ще не привезли до церкви. Я зайшов до порожньої церкви. Було просторо, і було тихо, небо синіло у високих вікнах. Розпростерши пробиті гвіздками руки, ширяв над невдячним земним світом Христос. Я гупнувся коліньми, аж сколихнулася церковна тиша, і поколінкував до розп'яття, що єдине у всьому Всесвіті дарувало смертній людині ілюзію безсмертя і вічності.

Опісля того дня я став по-справжньому віруючим, про що і вписую до Книги днів, для тих вписую, хто шукає порятунку деінде, але не в церкві. Знайдіть, знайдіть себе у нелукавій батьківській вірі і — порятуєтеся.

Амінь.

1994–2000