Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Віктор Тимчук ЛОВЦІ МАНЕКЕНІВ

Він розглядав фотокартки. Видовище холодило душу… Щоб позбутися болісного почуття, Тополюк перевів погляд у вікно: надворі буяв сонячний травневий день, на гіллі каштанів свіжо зеленіло молоде листя, вибравшись з коричневих клейких бруньок, наче дивні равлики-павлики з мушлів. З гіркотою подумав: а той вже ніколи цього не побачить, не заговорить…

— Хто його, Денисе?.. — згодом запитав Бухова, слідчого прокуратури, забувшись, що, мабуть, саме для того він і викликав його — оперуповноваженого карного розшуку, — щоб спільно знайти відповідь.

— Він упав, Євгене, — сказав Денис, перебираючи папери на столі і не зводячи голови.

— Звідки?

— З вікна четвертого поверху на бетонний дашок під’їзду.

— Нещасний випадок?

— Ніби, — слідчий підняв очі від паперів і стурбовано глипнув на Євгена. Йому, напевне, теж було недобре. — У його кишені знайшли оце, крім двох ключів од англійських замків.

Бухов поклав перед Тополюком жовту монету. Оперуповноважений оглянув її: вартість 15 карбованців, 1897 рік. Важкенька. Очевидно, золота.

— Імперіал, у ньому 11,61 грама золота, — пояснив Денис. — Взагалі золоті монети почали карбувати в Росії за імператриці Єлизавети Петрівни, дочки Петра І, в 1755 році номіналом 5 і 10 карбованців, за Миколи II з 1897 року по 1914-й—15 і 7,5 карбованця — пів-імперіала.

— Цікаво. Вперше бачу золоту монету.

— Імперіали дуже рідкісні. Дивно, як він потрапив до небіжчика? — Бухов спохмурнів, розгортаючи пакунок. У ньому — біла, замащена з правого боку сорочка. — Зверни увагу…

Слідчий показав на чорну, сантиметрів п’ятнадцять завдовжки, смугу під лівим рукавом, майже під пахвою сорочки. «Мов хтось ковзнув по ній пальцями в сажі», — подумав Євген і запитливо зиркнув на Дениса.

— На тілі загиблого, напроти цього місця, свіжий синець.

— Може, коли падав, ударився і забруднив сорочку?

— Ні, лежав на правому боці, — заперечив Денис. — Він ще дихав, годину жив. На операційному столі опритомнів і прошепотів два рази «кривий». Сестра виразно чула.

— Це його прізвище?

— При ньому ніяких документів. Жильці будинку № 19 по проспекту Миру загиблого не знають. Років йому сімнадцять — дев’ятнадцять, нічим не хворів, добре фізично розвинутий, слідів алкоголю не виявлено, запломбований один кутній зуб угорі.

— Коли убився?

— Сьогодні о 14.30. Паспортний стіл дав довідку: такий Кривий у місті не проживав. Двоє Кривих, я цікавився, батько і син, на роботі — слюсарюють на машзаводі.

Тополюк мимоволі глянув на годинник— 16.45. Прикинув наявні факти: імперіал, чорна смуга невідомого походження, чужий для небіжчика будинок, сімнадцять — дев’ятнадцять років, слово «кривий». Кривий — не прізвище юнака. Кличка? Чия? Підозріло, звичайно, і схоже на нещасний випадок. Втім, розслідування покаже, що й до чого.

— Ти був на місці події?

— Ні, мені півтори години тому прокурор Носаківський передав справу, а я залучив тебе. З твоїм начальством погоджено, — ледь посміхнувся слідчий.

— Дякую, — Євген іронічно схилив голову, а загалом був задоволений, бо з Буховим вже провів кілька розслідувань, і вони встигли спрацюватись і потоваришувати. — Треба там потовктися, побалакати з людьми.

— Авжеж. — Денис заходився збирати зі стола папери, міркуючи вголос: — Хто він і чому опинився в чужому будинку? Навіщо вилазив на вікно? Не доберу…

— Часом не самогубство? Або викинули друзяки чи примусили стрибнути. А замастити сорочку і вдаритись міг до падіння. Лише той імперіал…

— Домислів, Євгене, хоч греблю гати, — сказав Бухов, кладучи теки у сейф.

За кілька хвилин вони сіли в зелений Денисів «Москвич» і поїхали на проспект Миру.

Будинок № 19, дев’ятиповерховий, облицьований білою плиткою, розташований на проспекті. Під ним молоді каштани ліниво ворушили листям. Повз нього снували машини і тролейбуси, на розі стояла жовта бочка з написом «квас». Біля неї невелика черга. Бухов повернув у двір, загальмував неподалік першого під’їзду, і вони вийшли з «Москвича».

Двір затишний — з трьох боків оточений будинками, під вікнами цвіли абрикоси, росли квіти, у декого й грядки з молодою цибулею, петрушкою і кропом. На дитячому майданчику гралися діти, чоловік у білій майці вибивав килима, звідкілясь линула музика і хрипливий спів Висоцького про папужку. Коло під’їздів на лавах сиділи пожильці — переважно немолоді жінки.

— Он звідтіля, — кивнув Денис на відчинене коридорне вікно на четвертому поверсі.

Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.

— З прокуратури і міліції? — здивувалась одна. — А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.

— Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, — ображено зауважила друга. — Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.

— Горе, яке горе для батьків, — скрушно мовила третя.

— І часто він сидів на підвіконні? — запитав Бухов. — Як його прізвище? Де живе?

— Не знаємо, не наш він.

— А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.

Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.

— Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…

— Яку Римму? — зацікавився Євген.

— Полякову, з п’ятого поверху.

— Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…— Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.

— Римма зараз вдома? — запитав Денис.

— Ми сьогодні не бачили її.

— А кривого тут не здибали? — згадав Євген мовлене слово небіжчиком.

— Кривого на ногу чи це прізвище? — слушно уточнила світлоока жінка.

— Може, кривий, може — прізвисько, — невпевнено сказав Бухов.

— Такого прізвиська не чула і кривого…

— Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, — мовила світлоока. — Еге, зустрічала.

— Коли?

— Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.

— І він справді кривий на ногу? — втрутився у розмову Тополюк.

— Кривий і з ціпочком.

— А який він з себе?

Жінка задумливо втупилась у свої жовті босоніжки. Перегодом знизала плечима, мовляв, не пам’ятаю. Шкода. Тополюк по дверях вибрався на дашок. На бетоні жодного сліду недавньої трагедії. Лише у кількох місцях насипано піску: хтось завбачливо притрусив кров. Не надибав Євген і на сажу, яка б могла забруднити сорочку небіжчика. Спустився на землю.

— Ну, що там? — Бухов очікувально дивився на Тополюка.

— Нічого.

— Ходімо в під’їзд, — сказав Денис.

У списку мешканців — Поляков К.В., квартира 18. Ліфтом не скористалися. На салатовій стіні над сходами світилися написані рожевою крейдою літери: «Р! Я Т Л!», і під ними латинська літера R, пронизана ламаною блискавкою. Дивний знак, особливо блискавка: нагадувала лиховісну емблему військ СС. Євген перезирнувся з Денисом. Що воно означає? І хто захоплювався таким сумнівним малюванням?

— Розшифрував «Р! Я Т Л!»? — поцікавився Бухов.

— Це легко: «Риммо! Я тебе люблю!», — відповів Тополюк. — Мені не сподобався знак. Комусь бракує клепки в голові.

— А бракує…

Дісталися четвертого поверху. Зупинилися біля злощасного вікна. Під ним батарея парового опалення. Вона, завважив Євген, слугувала тому хлопцеві за приступку, інакше вибратися на підвіконня нелегко. Опер-уповноважений став на батарею — зазирнув у двір, обдивився полущену фарбу на рамі — на ній жодних слідів сажі. На шибці другої половини вікна безліч масних відбитків пальців.

— Зручно вилазити, — зауважив Денис.

— І триматися можна добре, — додав Євген.

Бухов натис кнопку дзвінка вісімнадцятої квартири. Почекали. За дверима ні шеберхнуло. Знову подзвонив… Нікого. Їх спіткала невдача. Натомість відчинилися двері сімнадцятої — на порозі сива жінка у квітчастому халаті до п’ят.

— Ви до Полякових? — звернулася до них.

— Еге, хотіли поговорити з Риммою, — сказав Євген. — Це слідчий прокуратури Бухов, а я — оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк.

— За того хлопця? — сумно запитала жінка.

— За нього.

— Римма наче була вдома: чула, як грюкнули їхні двері.

— А ось дзвонимо, і ніхто не відчиняє.

— Мабуть, кудись пішла. Хіба після всього всидиш у хаті? Ви заходьте до мене.

У вітальні, обставленій звичайними меблями: диван, сервант, шафа, два крісла, стіл і чотири стільці, телевізор, акваріум з чудернацькими рибками, — вони сіли за стіл. Господиня підперла скроні долонями й очікувально поглядала на них. Тополюк попросив жінку назвати своє прізвище, ім’я і по батькові.

— Ольго Кирилівно, Римма зналася з небіжчиком? — поставив перше запитання Бухов.

— Очевидно. Десь з місяць тому я почула якесь вовтузіння в коридорі. Глянула у вічко — Римма борюкається з хлопцем, не пускає до квартири. Ну, я вискочила, і він дременув.

— Справді, коли б незнайомий, дівчина покликала б на поміч, — погодився Тополюк.

— Звичайно, — кивнула господиня. — Потім я кілька разів пробувала зігнати його з підвіконня. Навіть тягнула за ногу. Та де там! І догрався, — сумно мовила Ольга Кирилівна.

— І він часто тут з’являвся?

— Останні тижні майже щодня, і все після обіду.

— А як його називала Римма?

Ольга Кирилівна замислилась…

— Дивне ім’я, — спроквола проказала. — Як царів чи попів у Африці. Ніяк не згадаю.

— Султан, імператор, король, мулла… — підказував Бухов.

— Ні, мов схоже… на шию.

«Шия, шия…» — повторював Євген подумки і нараз випалив:

— А не шейх?!

— О, шейх! — зраділо підхопила господиня. — Шейх!

— А де Римма працює? — запитав Бухов.

— Вчиться в десятому класі.

— У якій школі?

— Тридцять сьомій.

Євген зиркав на акваріум, де метушилися різноколірні казкові рибки: невеличкі, з довгими і пишними хвостами, лупоокі, смугасті, наче крихітні дикі поросятка.

— І останнє, Ольго Кирилівно. Ви не бачили кривого?

— Це чоловіка, що припадає на ногу?

— Може, й припадає на ногу, може, й прізвисько.

— З таким прізвиськом нікого не знаю. А от кривого хлопця бачила сьогодні — пив квас.

— О котрій годині?

— Десь о першій, бо я теж брала бідончик для зятя і дочки. Люблять вони попивати холодний квасок після роботи, — всміхнулася Ольга Кирилівна.

— А який з себе Кривий? Скільки йому приблизно років?

— Спеціально не придивлялася до нього. Пам’ятаю, спирався на сірий ціпок і не згиналась у нього права нога. А років йому… двадцять п’ять — двадцять сім, не більше. Як моєму зятю.

— Ви б його впізнали? — запитав Тополюк.

— Авжеж: високий, чорнявий. Якийсь у нього недобрий погляд.

— Часом не мешканець цих будинків?

— Ні, бо раніше не здибала в нашому районі, — впевнено заперечила жінка.

— Римма зранку ходить до школи?

— Еге.

— А Шейх був з портфелем чи з сумкою?

— Без нічого. — Ольга Кирилівна потупилась і зніяковіло запитала: — Це завжди прокуратура і міліція займається нещасними випадками? Я чомусь…

— Завжди, — відповів Бухов.

— І навіщо? Адже людина сама винна — не вбереглася чи з дурного розуму… А вам стільки роботи, — поспівчувала і пожаліла їх балакуча й приязна господиня.

— Іноді криються, Ольго Кирилівно, за нещасними випадками злочини. Тому й перевіряємо, — сказав Тополюк.

Жінка підсвідомо відчула, що вони до чогось дошукувались. Втім, сусідка Римми Полякової повідомила цікаві факти: загиблий мав прізвисько Шейх, і його, безперечно, знала десятикласниця. Також виявилося: мешканці будинку № 19 справді бачили кривого. Чому перед смертю небіжчик сказав «кривий»? В останню мить свого життя людина згадує або дрібницю, або щось важливе. Євген недарма поцікавився, коли Римма ходить на заняття. Припускав: вона і Шейх з однієї школи. Одначе звідки у школяра рідкісна золота монета? Чи справді трапився нещасний випадок?

На лавці біля першого під’їзду жінок уже не було — стояли коло четвертого зі своїми знайомими, напевне, обговорювали їхній приїзд. Слідчий і оперуповноважений сіли у «Москвич». На сонці машина нагрілася: у ній мов у парилці. У відчинене віконце влетіла оса і дзижчала, б’ючись у вітрове скло. Бухов заклопотано глянув на Тополюка, потім на вікно під’їзду.

— В цій історії, Євгене, викликає підозру «кривий», синяк і чорна смуга на сорочці Шейха. Наче хтось вдарив його перед падінням. Може, чинив комусь опір? — сказав Денис.

— Може. А золота монета?

— Теж загадка.

— І мені здається, «кривий» не марення Шейха, — капітан намагався вхопити осу за крильця й випустити її у віконце. — А де золото, там завжди чекай злочину.

— Звісно, — слідчий увімкнув запалювання і пожартував: — Обережно з осою, бо вжалить у ніс, і Надя не впізнає.

Бухов натякнув на Євгенові зустрічі з Надією Коляденко. Вона землячка — теж із Крайгорода, і Тополюк колись вчився з нею в одній школі. Позаторік дівчина після закінчення м’ясо-молочного технікуму залишилася в обласному центрі й зараз працювала на молокозаводі майстром. Євген дістав хустинку й легенько взяв осу, випустив на волю.

— Куди тепер, Денисе? — він знав куди, але запитав, приховуючи зніяковіння від натяку.

— У школу № 37.

У школі їхню увагу привернув стенд «НАШІ ВІДМІННИКИ». Спинилися перед ним. Бухов пробіг очима по фотокартках і наштовхнувся на прізвище — Полякова Римма, 10 «в» клас. Бухов торкнув Євгена ліктем. На них уважно дивилася дівчина в окулярах і форменому платті з білим мережаним комірцем.

— Гм, відмінниця, — зауважив Тополюк. — Напевне, отримає золоту медаль.

— Серйозна, — відзначив Бухов. — До речі, я майже не стикався з учнями і студентами, які вчилися б на «відмінно» і чинили злочини.

— Авжеж: їм не лізуть дурниці в голову і бракує часу на всілякі витівки, — Євген згадав, як просиджував вечори над підручниками у Львові.

Піднялися на другий поверх. Слідчий попрошкував до дверей, оббитих чорним дерматином.

За друкарською машинкою сиділа молода світловолоса дівчина, певне, торішня випускниця, вбрана в коричневе глухе плаття.

— Є Майя Борисівна? — запитав у неї Бухов.

— Є, заходьте.

Їм назустріч звелася з-за стола невисока, тлуста жінка років п’ятдесяти, одягнута в бежеву сукню, з короткою стрижкою — чорне волосся зачесане назад, з вольовим обличчям. Вона приязно всміхнулась, подаючи повну, короткопалу руку.

— О, у нас гість з прокуратури, — привітно заговорила вона.

— Так. А зі мною оперуповноважений карного розшуку капітан Тополюк Євген Матвійович, — відрекомендував товариша Бухов.

— Дуже приємно. Майя Борисівна, — і міцно, по-чоловічому, потисла Євгенову правицю.

Директорка пильно глянула на Бухова, потім на Тополюка.

— Щось трапилося, Денисе Єгоровичу? — стурбовано запитала. — Ви ж прийшли, як мені здається, не з візитом ввічливості.

— Хотілося б, звичайно, але… — слідчий розвів руками. — У нас всього кілька запитань.

— Цікавитесь, хто на обліку в інспекції? — намагалася вгадати мету їхніх відвідин. — Мушу розчарувати: у нас таких нема. Моя школа з успішності і виховної роботи краща в місті.

— Ні, Майє Борисівно, — вимушено посміхнувся Бухов. — Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?

— Прізвиська?! — здивувалася директорка. — Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.

— А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, — попросив Тополюк.

— Хм… — директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: — Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… — У неї не вистачило пальців на руках. — Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.

Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх — старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні — сусідці Римми Полякової.

— Виразні прізвиська, — не приховав свого задоволення Денис. — Навіть Шейх…

— А насправді — Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, — з гордістю сказала директорка.

— Яким же видом спорту він займається? — запитав Тополюк.

— Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, — повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.

— Хто його батьки?

— Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.

— А де батько?

— Помер чи покинув…

Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий — Шейченко Віталій.

— Глянути б на нього, — сказав Денис.

Майя Борисівна підозріло глипнула на них.

— Невже він щось скоїв? — в її голосі зазвучали недовірливі нотки.

— Наче нічого, — відповів Бухов. — У вас нема його фото?

Директорка якусь мить сиділа нерухомо, мовби поринула у роздуми. Вони не квапили її з відповіддю.

— Є, у мене є альбом, — схопилася, простягла руку до книжкової шафи, відчинила дверцята, взяла великий червоний альбом. — Тут шкільна спартакіада…

Тополюк і Бухов звелись і підійшли до неї, нахилилися над альбомом. На фотокартці міцної будови хлопець у майці, не чубатий, з кубком у руках. Він. Отже, за годину встановили прізвище загиблого. Залишилося дізнатися: звідки у нього золота монета, від чого чорна смуга на сорочці і, головне, чи справді стався нещасний випадок.

— Дозвольте взяти це фото? — директорка кивнула, і слідчий обережно вийняв його. — А де він живе?

— Недалеко звідси — за школою, біля дубового гаю, — пригнічено мовила Майя Борисівна. — Точної адреси у мене нема. Вона у класного керівника. Що ж він скоїв?

— Розбився.

— Як?! На чому?!

— Упав і…

— Дуже покалічився?

— На смерть.

— Боже… — зблідла директорка. — На смерть… На… на машині? велосипеді чи?..

— Випав з вікна, — Бухов не дивився на неї. — Нам би зустрітися з його класним керівником.

— Хвилиночку… — Майя Борисівна тремтячою рукою налила з графина води у склянку, поволі надпила, передихнула, заплющивши очі. — Яка втрата… окраса школи… Це ж треба… допомогти його матері, організувати похорон…

— Його мати ще нічого не знає.

— Горе, ой горе… — директорка встала. — Я зараз пришлю класного керівника — Морохову Аллу Остапівну.

Полишила кабінет. Бухов і Тополюк кілька хвилин помовчали, пригнічені переживанням Майї Борисівни. Як їм дасться зустріч з матір’ю Віталія?

— Ти звернув увагу, Денисе, на характеристику Шейха? — порушив мовчання оперуповноважений.

— Еге, порядний хлопець, — задумливо відповів слідчий. — Але де він узяв імперіал? І передсмертне «кривий»…

— Одначе факт: кривого бачили жінки.

До кабінету несміливо увійшла висока, струнка жінка років тридцяти, одягнута в синій трикотажний костюм і білу блузку, русоволоса. На видовженому обличчі застиг вираз розгубленості, сірі очі волого блищали.

— Я Морохова, класна керівниця, — тихо сказала.

— Сідайте, Алло Остапівно, — приязно запросив слідчий. Почекав, поки влаштувалася поряд з ними за приставним столом, і вибачливо продовжив: — З важкою звісткою ми завітали до вас, але така наша робота.

— Я розумію, — і Морохова прикусила губу, щоб не заплакати.

— З якого класу ви ведете 10 «в»?

— З восьмого.

— І Віталія?

— І його.

— Три роки… — Бухов замислився і спроквола запитав: — Що він за людина? Як вчився, характер? З ким товаришував? Як поводився?

— Людина… — класний керівник задивилась у вікно. — Він лише формувався як людина. Вчився добре, на уроках сидів тихо, не сперечався з вчителями, урівноважений, слухняний, не курив, брав участь у шкільних заходах — на вечорах, малював карикатури в нашому «Крокодилі», у колгоспі під час трудового десанту працював краще за деяких. Знаєте, Віталій навіть приборкував класного бешкетника Мазуницю: зиркне на нього — і той відразу переставав, як кажуть діти, «виступати». Його поважали в класі, юнаки наслідували Віталія — старалися перейняти його ходу, жести, вимову.

Пролунав дзвінок на перерву, і Морохова замовкла. За мить школа сповнилася приглушеними голосами і гулом, які долинали крізь оббиті дерматином двері. Вчителька прислухалася.

— Це ж скоро випускні екзамени, бал… Аж не віриться, що на ньому не буде… — і вона поспішно витягла з рукава хустинку, притулила до очей. — Вибачте, не можу… стриматись…

— Ми розуміємо, — співчутливо сказав Тополюк.

— То Шейченко був лідером у класі? — запитав Бухов.

— Ні, але його вплив… непомітний, ніби він соромився чи не хотів верховодити, — пояснила Морохова. — Признатись, я почувалася спокійною, коли Віталій в класі.

— А він часто пропускав уроки? — поцікавився Тополюк.

— Не часто, але траплялося: виїздив на змагання або на тренувальні збори.

— Хто його батьки?

— Мати — телефоністка на міжміській станції, а батька нема — помер. Віталій одинак, його мати завжди відвідує батьківські збори, допомагає ремонтувати школу, — розповідала класна керівниця сумним голосом. — Лагідна жінка… Як вона переживе?..

— З ким дружив Шейченко? — підключився до розпитування Бухов.

— Є Біронським Ігорем і Апостоловим Аркадієм. Нерозлучна трійця, всі займаються боротьбою дзюдо, але це не впливає на їхнє навчання, навпаки: Аркадій та Ігор теж вчаться добре і поводяться пристойно. Коли б так усі… — Морохова зітхнула. — Хлопчики одягаються однаково і стрижуться коротко — не запускають патли.

Їй нелегко давалася розмова. Звичайно, за три роки вона звикла до Віталія й тепер ніяк не уявляла собі, що вже завтра не побачить його за партою, не викличе його до дошки, не почує голосу… Чужі діти для вчителів з часом ставали рідними.

— Алло Остапівно, покажіть нам Біронського і Апостолова, — Тополюк присунув до неї альбом. — Знайдіть їх.

Вчителька погортала альбом.

— Ось Ігор, а це — Аркадій, — показала і звела брови. — А де?..

— Ми взяли карточку Віталія, — заспокоїв її Бухов.

— І ці візьмемо, — сказав Тополюк.

Біронський — буцматий, плечистий, круглочолий, як усі важковаговики. Апостолов щуплявий, але м’язистий. І в обох короткі зачіски, обидва зодягнуті в борцівські куртки.

— А хто їхні батьки? — поцікавився слідчий.

— Батько Біронського майстер-годинникар, мати — продавець. У Апостолова — обоє інженери.

— У вас є серед старшокласників Кривий?

— Такого прізвища нема.

— А щоб кульгав?

— Теж нема.

— Алло Остапівно, а трійця не кривдила своїх однокласників? Юнаки при силі, знання прийомів боротьби… — сказав Тополюк.

— Прийоми показували, якось навіть демонстрували на вечорі, — Морохова мить завагалася і продовжила: — Правда, на один шкільний вогник з’явилися не наші учні, почали бешкетувати. їх вивели Віталій, Ігор і Аркадій, але бійки не зчинили.

І не могли зчинити, подумав Євген, оскільки тим, напевне, була відома трійця, а з дзюдоїстами краще не заводитись.

— Сьогодні були Шейченко, Біронський і Апостолов у школі? — чомусь тихо запитав Бухов.

— На всіх уроках. Я викликала Віталія, поставила п’ятірку.

— Коли закінчилось у них навчання?

— О другій годині.

А в 14.30 він уже розбився.

— У Віталія був портфель?

— Чорний «дипломат».

«Де ж його підручники, зошити? На місці події «дипломата» не виявили. Може, підібрав хтось із мешканців будинку? Навряд, — міркував Євген, — вони б віддали, коли приїхала швидка медична допомога і міліція».

Вони перейшли до класу.

— За якою партою сидів Віталій? — запитав Євген.

— Он за тією, біля третього вікна, — кивнула Морохова, дістаючи з рукава хустинку, відвернулася.

Євген підійшов до парти, і йому впав у вічі невеликий знак, ретельно виведене на салатовій фарбі R — зеленим фломастером, навскоси пронизане червоною ламаною блискавкою. Достоту як на стіні у під’їзді Римми Полякової.

— А де сидять Біронський і Апостолов?

— Позаду.

Тополюк глянув — на парті два точнісінько таких знаки.

— Денисе Єгоровичу, — покликав слідчого.

Бухов рушив до нього. Євген мовчки очима показав йому на знаки. Денис здивовано звів брови.

— Алло Остапівно, подивіться сюди, — запросив учительку Бухов і, коли вона спинилася поруч, показав на літеру, питаючи: — Чия це робота? Що це означає? Коли з’явилося?

— Оце? — Морохова закліпала повіками. — Не знаю. І хто намалював… — розгублено відповіла. — Я не звертала уваги.

— Мабуть, не першокласники, — докірливо зауважив Тополюк.

— Але ж і не Шейченко і його друзі. Я впевнена: вони не псують шкільне майно, — гаряче заперечила.

— Майно… Знак вам нічого не нагадує? — запитав Бухов.

— Ніби на щось схожий… Та блискавка… — нерішуче мовила Морохова і раптом густо почервоніла. — Авжеж, елемент емблеми… Неподобство. Це ж як дізнається Майя Борисівна…

Невже знаки малювала трійця? Ні, вони серйозні учні. До речі, який смисл криється в тому R? Євгена неприємно вражала ламана блискавка. Чиєсь легковажне копіювання горезвісного символу. І всім байдуже, мов не бачать… Вони вийшли з класу. Бухов записав домашні адреси Шейченка, Апостолова і Біронського, імена їхніх батьків.

Жили друзі — Віталій, Ігор і Аркадій — у будинках №№ 22, 24 і 26 по проспекту Миру.

Не змовляючись, Бухов і Тополюк спинилися на ганку школи. Обом кортіло швидше позбутися розмов, не бачити розпачливих поглядів учителів. Обоє почувалися ніби винними у смерті Шейченка. А ще попереду зустріч з його матір’ю. Як їй скажуть про нещастя? Це ж вона залишилася сама… Ніколи не вгадати ні власної, ні чужої долі.

Бухов зітхнув. Євген подивився на годинник— 18.45. Минуло дві години розслідування. За цей час уже встановили прізвище небіжчика, його найближчих друзів і з’ясували, хто їхні батьки. Дізналися, що Віталій зі своїми товаришами зразкові учні, активісти шкільного життя, займалися боротьбою дзюдо. У день пригоди вони знаходились у школі й разом залишили її. Куди ж тоді подівся чорний «дипломат» Віталія?

— Стою, Євгене, і думаю: чи сьогодні навідатись до Шейченко, чи відкласти на після похорону? — замислено, розмірковуючи, проказав слідчий.

Євген розумів його стан: принести матері звістку про горе і серед розпачу й відчаю розпитувати про сина, коли людина нічого не тямить, убита бідою…

— Все на твій розсуд, Денисе, — озвався Тополюк. — Наш заповіт — йти по гарячих слідах. Згаяний час — відстрочка злочинцю.

— Ну, про злочин казати рано. До Шейченко Віри Михайлівни, — рішуче сказав Бухов, сходячи з ганку.

Вулицею вони проїхали метрів триста й опинилися поблизу будинку № 22, де жив Шейченко.

У коридорі, на голубій стіні над першою сходинкою, Євген помітив знак — літеру R, пронизану навскоси ламаною блискавкою, — написаний білою крейдою. Завбільшки з сірникову коробку, він не дуже впадав у вічі.

— І тут він, — відзначив Денис. — Прямо тобі візитна картка.

— А може, справді чиясь візитка, га? — висловив Євген припущення.

Ось і п’ятий поверх, на дверях емальований еліпс з цифрами 4 і 5. Тополюк подзвонив… Не пощастило, як з Риммою Поляковою.

Їм відчинила двері сусідньої квартири зовсім молода жінка — років двадцять — двадцять два, невисока, рудоволоса (фарбується, — зазначив Євген), кругловида, у чорній вузькій спідниці і малиновій кофтині з глибоким трикутним викотом на грудях, де покоївся кулон у вигляді серця. Вона тримала в руці губну помаду. Либонь, кудись збиралася.

— Здрастуйте, — привітався Бухов. — Ми до Шейченко, а її нема вдома.

— Віра Михайлівна приїде аж у неділю по обіді, — дівчина оглянула їх зацікавленими зеленими очима.

Оце не пощастило!

— А куди поїхала? Далеко?

— У Крим, автобусом за дводенною турпутівкою. Я торік теж подорожувала. Чудово… — задоволено похитала кучерявою головою.

— І залишила сина самого? — здивувався Тополюк.

— Віталик самостійний хлопчик. Це він наполіг, щоб мати поїхала трохи відпочити, не сиділа затворницею, — охоче пояснила. — Ось і вибралася після обіду. Тільки Віталик не провів її. Чомусь затримався в школі. А так він уважний до мами.

І вже ніколи нікуди не проведе, подумав Євген. Ох, не відала мати, що сталося. Сьогодні п’ятниця, 16 травня… Ще дві доби не знатиме горя: гарні краєвиди, пам’ятки архітектури… Через її відсутність розслідування загальмується. Вони потрапили у скрутне становище: мали ключі від квартири, а відімкнути зась — не дозволить прокурор. Не той випадок. Євген невесело перезирнувся з Денисом.

— Я слідчий прокуратури Бухов, а це капітан Тополюк з карного розшуку. Ось моє посвідчення, — і Денис подав дівчині червону книжечку.

Сусідка здивовано втупилась у посвідчення, заворушила повними губами.

— Я ще не мала справи… — розгублено пробелькотала.

— Нам би з вами побалакати, — продовжив слідчий.

— Але ж я зібралася в кіно.

— Встигнете. Ми недовго.

Дівчина поступилася, пропускаючи їх до передпокою. Євгенові впав у вічі червоний телефон на підставці. Квартира виявилася однокімнатною.

— Будь ласка, ваше прізвище та ім’я? — звернувся до дівчини слідчий. — Якось незручно розмовляти, коли не знаєш…

— Лашко Людмила Гнатівна, операційна медсестра, — назвалася і поправила зачіску, граційно звівши руки.

— Дуже приємно, — схилив голову Євген. Йому справді було приємно дивитися на симпатичну дівчину.

— Нас цікавить ваша сусідка — Віра Михайлівна Шейченко і її син Віталій, — мовив Денис. — Ну-ну, не жахайтеся, нічого протизаконного вони не зробили, — заспокоїв Лашко, у якої покруглішали очі.

— Просто нам треба дещо з’ясувати, — додав Тополюк.

— У мене? — знизала плечима Людмила Гнатівна. — Я тут живу лише третій рік.

— Строк чималий, — заохочувально усміхнувся Бухов.

— Гм, людина вона добра, щира, працює телефоністкою на міжміській станції, підробляє — прибирає в під’їздах, бо вдова, а син дорослий, і хочеться одягти його славно, та й сама нестара, — розповідала Лашко, зчепивши руки у пелені.

— Чоловік її помер?

— Згорів сім років тому.

— Згорів? Де?

— Дядько Семен працював електриком на механічному заводі. Ремонтував якусь піч, а хтось увімкнув струм, і… — Лашко печально скривила губи.

Сумна історія. І вони прийшли не з радісною звісткою.

— І вдруге не виходила заміж, чи, може?.. — Тополюк навмисне не закінчив — чомусь не повернувся язик вимовити «бракувало сватачів».

— Траплялися чоловіки, і солідні, але Віталик, він…

— А як Віталик стави… — Денис хотів сказати у минулому часі, але вмить поправився. — Ставиться до матері?

— О, Віталик, порівняно з деякими теперішніми дітьми, ще й хлопцями, слухняний син, — захоплено сказала дівчина. — І в магазин бігає, і виносить хатнє сміття, і вчиться добре, спортсмен, не курить, не водиться з поганою компанією. Сама втіха для Віри Михайлівни. Часто від мене дзвонить їй на роботу.

— З ким він дружить? — Бухов стежив за собою, щоб не вжити минулого часу. — Хто до нього приходить?

— З Ігорем і Аркадієм, однокласниками. Теж непогані хлопчики. Вони кличуть один одного рейдерами. Буває, збираються у Віталика, слухають музику. Ігор дав йому свій старий магнітофон. Іноді довго слухають, — усміхнулася Лашко. — Коли мати на зміні.

А часом не через свої музичні вечори наполіг синок на поїздці матері в Крим? Усе ж дві доби волі й квартира в повному розпорядженні. Ну-ну, Євгене, не слід ставитись упереджено до покійного. Для того ніяких підстав.

— А кривого ви тут не бачили?

— Якого кривого?

— Хлопця з ціпочком.

— Жодного разу, — стенула плечима Лашко.

Вони зібралися йти. Євген глянув на годинник — минуло тридцять хвилин розмови.

— Ви ще встигнете в кіно, — сказав Людмилі.

За ними зачинилися двері. Зустріч з матір’ю Віталія відкладалась. І все ж їм доведеться відвідати її. А бачити згорьовану людину, чути її лемент — тяжке випробування. До цього Євген досі не звик. Вони спускалися сходами. Євген думав про Віталія Шейченка. Із розмов поставав зразковий учень і слухняний син. Такі ж самі його друзі — Ігор і Аркадій. Нічого підозрілого.

— Слухай, Денисе, ти завважив слово «рейдер»? — вони наближалися до знака R на стіні над сходами.

— А, рейдер. Звичайно! — Бухов позирнув на знак. — І тут R.

— Чи не означає «рейдер»?

— Очевидно.

— Наче рейтар[1].

— Еге, схоже, але рейдер має інший смисл, не пам’ятаю лише який, — зізнався слідчий.

— Щось, мабуть, пов’язане з рейдами.

— Здається, корінь один, — погодився Денис.

— А тепер — до Біронського Ігоря, — сказав слідчий. — Гм, Бірон… Ти не забув, Євгене, Бірона[2]?

— Хе, я з історії мав п’ятірку.

До будинку № 24, де жив Біронський, метрів сто. Він теж п’ятиповерховий. Між іншим, три будинки утворювали літеру С зі спільним двором, що прилягав до дубового гаю. Звичайно, той гай — зелена оаза — велика розрада для мешканців, особливо дітей: мали де розгулятися.

Квартира Біронських знаходилася на другому поверсі. Перше, що їм впало у вічі, невеличкий знак на стіні над сходовим маршем. Точнісінько такий, як у під’їздах Римми Полякової і Шейченка, на їхніх партах у школі. Євген значуще перезирнувся з Денисом. Та літера R, пронизана ламаною блискавкою, починала переслідувати їх.

— І тут він, — буркнув Тополюк.

— Гм, мабуть, таки своєрідні мітки трійці, — озвався Бухов.

— Ні, не схоже на зразкових учнів.

Спинилися перед дверима, оббитими коричневим дерматином, з вибагливими візерунками з мідних головок цвяхів. З-за дверей долинала музика.

— Ігорок розважається, — зауважив Бухов. — Не знає про смерть товариша.

— Але ж його магнітофон у Віталія, — сказав Тополюк, натискаючи на кнопку дзвінка.

— Старий магнітофон… Через музику не почує дзвінка. Доведеться гріти кулаком, — і слідчий замірився вдарити у двері.

На диво, клацнув замок. Перед ними стояв щуплий, вузьколиций, чорнявий чоловік з глибокими залисинами в білій майці й простих синіх спортивних штанях. Його ліве око прискалене — наче підморгував їм або лукаво поглядав. Одначе він серйозний, і Євген здогадався, що те примруження від постійного користування лупою, через яку розглядав крихітні механізми годинників. Так, батько Ігоря — Станіслав Андрійович. Він майстер-годинникар в універмазі.

— Ви до Ігоря? — поступився Біронський. — З ДЮСШа? Заходьте.

У коридорі вішалка, дзеркало, на полиці білий телефон. В кімнаті, тісно заставленій меблями, на дивані розгорнута газета «Известия». Мабуть, її читав Біронський-батько до їхнього приходу. Він кивнув на двері за чорною у червоних ружах завісою. Звідти долинала музика.

— Ігорок готується до уроків, — сказав. — А у вас, мабуть, знову змагання? Взагалі, я не проти спорту. Маючи розряд, легше вступити до вузу, — розмірковував балакучий батько. — І міцні кулаки не завадять у житті: доволі розвелося хуліганів.

Біронський відхилив завісу, штовхнув двері. На них дужче накотилася музика — металевий рок. На дерев’яному ліжкові на картатій накидці лежав Ігор, одягнутий в жовту футболку й сині спортивні штани з білими лампасами. На письмовому столі біля вікна грав магнітофон. У книжковій шафі на полицях стояли кубки, на килимі висіли медалі на червоних стрічках. До шпалер приклеєні вирізані з журналів знімки чемпіонів класичної і вільної боротьби, самбо і дзюдо, фотокартки Ігоря, Віталія і Аркадія в борцівських куртках.

Впадали у вічі яскраві, кольорові портрети популярних закордонних музикантів в екстравагантному вбранні, з чудернацькими зачісками. Коло батареї опалення стояли два чорних «дипломати», гантелі, велика гиря. Ігор не бачив, хто увійшов до кімнати, — лежав головою до дверей.

— Чого треба, старигане? — голосно, перекрикуючи музику, випалив син.

— До тебе товариші з ДЮСШа, — мовив Біронський і знічено розвів руками, з образою додавши: — Вже стариган…

Ігор лінькувато повернувся й подивився на «товаришів», зніяковів. Звівся на ліжку — сів і звісив босі ноги. Батько намірився залишити кімнату — ступив до порога.

— Стривайте, — зупинив його Бухов і до Ігоря: — Вимкни свою шарманку.

Ігор натис на клавішу — в кімнаті запанувала тиша. Він уже не сідав на ліжко — стояв біля вікна, його блакитні очі насторожено забігали по обличчях незнайомих прибульців.

— Може, ми сядемо? — запитав Тополюк Станіслава Андрійовича.

— Звичайно, звичайно, — метушливо погодився той. — Ах, Ігорок, який ти неуважний.

— Ми не з ДЮСШа, а з прокуратури і міліції, — проказав Денис. — Я — слідчий Бухов, а це — капітан Тополюк з карного розшуку.

Біронський-старший вибалушив очі. Денис зиркнув на «дипломати».

— Ого, з прокуратури і міліції! — бадьоро вигукнув Ігор. — Цікаві у нас гості.

Євген бачив, що йому зовсім нецікаво. Знайома поведінка: намагається приховати свою розгубленість за удаваною безтурботністю.

— У нас розмова з вашим сином, — продовжив Бухов, глипнувши на Біронського-батька.

— Т-то мені… вийти? — і Біронський безпорадно озирнувся на двері, провівши долонею по волоссю.

— Навпаки, Станіславе Андрійовичу, — заперечив Бухов.

— А… а що сталося? — несміливо запитав і злякано глянув на сина. — Що він скоїв?

— Просто хочемо побалакати про його друзів, — заспокійливо мовив Тополюк.

— Ага, про Віталія і Аркадія, — Біронський боком підступив до ліжка й сів. — Але ж вони славні хлопці.

— Славні, авжеж, — погодився слідчий і звернувся до Ігоря: — Ви разом ішли зі школи додому? Всі троє?

— Коли? — глянув спідлоба Ігор.

— Сьогодні, — Бухов ледь посміхнувся.

Денис теж зрозумів: Ігор навмисне прикинувся недорікуватим. А чого прикидатися? Напевне ж, щодня ходили разом до школи й зі школи, якщо дружили і будинки поруч.

— Я сам.

— А Віталій і Аркадій?

— Не знаю. Я поспішав додому, чогось розболілася голова на останньому уроці, — і він для переконливості потер лоба, скривився.

— Угу, не знаєш… Шкода. А не бачив у Віталія чогось… особливого? Приміром, якихось коштовностей? — допитувався Бухов.

— Коштовностей? — Ігор склав жилаві руки на грудях. — Тобто золотих речей?

— Еге, золотих.

— Ні, не бачив. І де йому взяти їх?!

На тлі голубого вікна важка, кремезна постать юнака здавалася намальованою картиною. Під футболкою окреслювались м’язисті груди й накачаний прес.

— Віталій дружить лише з вами? — запитав Тополюк.

— Зі мною і Аркадієм.

— Може, ви щось чули від нього про Кривого?

— Якого кривого?

— Кривого на ногу.

Ігор втупився у підлогу — згадував…

— Ніколи не чув, — спроквола відповів.

— Давно захоплюєшся музикою? — кивнув на магнітофон.

— Та… — зам’явся Ігор.

— Вже три роки, — підказав батько. — Придбали йому на день народження. Просто біда, замучив нас: купи, купи, у всіх є, а в мене нема… Вони тепер звихнуті на музиці. їм аби бум-бум.

Критично міркував Біронський. Видно, у печінках сиділи роки.

— У якій сьогодні сорочці був Віталій?

— У білій.

— Замащена десь чи ні?

— Чиста. Він охайний і любив білі сорочки.

Євген звернув увагу, що Ігор сказав про Віталія у минулому часі. Чи помітив Бухов? Обличчя у Дениса незворушне, навіть пісне, ніби йому надокучила розмова з юнаком.

— Скажи, Ігоре, у Віталія є вороги? — запитав слідчий. — Може, він когось образив? Адже між хлопцями трапляються сутички, непорозуміння.

— Вороги?! У Віталія?! — щиро здивувався Ігор, його блакитні очі відверто дивилися на присутніх. — Сутички тільки на татамі. І хіба стане ворогом переможений в чесній боротьбі? Це ж спорт: хто дужчий, спритніший, той і переміг.

— Вірно, — Євгенові сподобалась його відповідь, і взагалі він симпатичний, цей кругловидий юнак з рудим пушком на верхній губі. — Ви у кого тренуєтесь?

— У Кондрука Василя Львовича.

— Значить, Ігоре, ви не йшли разом зі школи? — знову повернувся до першого запитання Бухов. Юнак заперечно похитав головою. — А чий он другий «дипломат»?

Ігор здивовано глянув на «дипломат», наче досі його не бачив.

— А справді, Ігорок, чий? — запитав батько.

— Він… я… — і юнак відвернувся до вікна, кусаючи губи.

— Подай-но мені його, — попрохав Бухов. — Дозволиш подивитись?

Ігор неохоче нахилився, подав, уникаючи їхніх поглядів. Денис клацнув замками, розкрив — підручники, зошити. На внутрішньому боці кришки намальований зеленим фломастером невеликий знак R і ламана блискавка червоним. Ось чия робота — ті знаки! Отакої! Не чекали. На щоденнику підпис: «…учня 10 «в» класу середньої школи № 37 Шейченка Віталія Семеновича». Бухов погортав — п’ятірки, четвірки і зрідка трійки. Жодного запису — зауваження класного керівника. Щотижня підписаний матір’ю. Ось і останній день: з фізики — п’ять, з історії — чотири.

— То як до тебе потрапив Віталіїв «дипломат»? — глузливо прискалив праве око слідчий.

— Невже ти збрехав, Ігорок?! — вражено витріщився на сина Біронський. — І кому! Я… я нічого не розумію. Чому цікавляться товариші Віталієм і Аркадієм? Що вони накоїли?

— Заспокойся, нічого не накоїли, — промимрив Ігор. — А «дипломат» дав мені Віталій. Збирався кудись іти, і він йому заважав.

— І ти не знаєш куди? — вихопилось у Тополюка.

— Не знаю.

— Дивно: друзі, а мали таємниці один від одного, — іронічно зауважив Бухов.

Ігор похнюплено мовчав. Євген йому не вірив. З якої причини хлопець не зізнавався, куди пішов Віталій після уроків? Чи йому було щось відомо про золотий імперіал?

— Розшифруй нам значення цього знаку, — Бухов розвернув «дипломата» до Ігоря і тицьнув пальцем в букву R.

— Гм, — звів брови Ігор. — Просто Віталій любив його малювати. Вигадав собі і малював без будь-якого значення.

— І в твоєму під’їзді намалював?

— Хіба? А я й не помітив.

— А на ваших партах?

— То Віталія робота, — роздратовано визнав Ігор. — Віталія!

— А тепер відкрий свого «дипломата», — попрохав слідчий.

Ігор не поворухнувся, ніби зверталися не до нього. На вилицях напнулися жовна, ніздрі гнівно роздувались.

— Ти чого, Ігорок? — стурбовано мовив батько. — Покажи, якщо товариші просять.

— Сам показуй!

Біронський-старший, знітившись, взяв другий «дипломат», відчинив. На його кришці той же знак. Станіслав Андрійович нахилився — розглядав… Насупився.

— Неприємний, — зазначив. — Блискавка нагадує горезвісну гестапівську емблему. Не схоже, щоб таким захоплювався Віталій. Га, Ігорок? Ти не помиляєшся? Часом не Мазун понамальовував?

Ігор презирливо скривив губи. Слідчий видобув з кишені фотокартку, подав Станіславу Андрійовичу.

— Подивіться. Впізнаєте?

Біронський-батько глянув на неї — Віталій на бетонному дашку під’їзду, — і відсахнувся, бліднучи.

— Господи… — заплющив очі, і фотокартка затремтіла в його руках. — Коли ж це?.. Нещасний випадок?

Бухов передав знімок Ігорю. Юнак з острахом кинув погляд на фото, і його кругле обличчя зсудомилося. Натужно ковтав слину, мов стисло горло.

— Що тепер скажеш?

— Я… я нічого не знаю. Я відразу після уроків пішов додому, — пробелькотів Ігор і квапливо тицьнув фото слідчому в руку.

— Так, розмови у нас не вийшло, — із смутком у голосі сказав, підводячись, Денис.

Біронський кинувся до сина й вхопив його обома руками за плечі, затермосив, щуплявий і непоказний, вчепився, наче хлопчак в грубий стовбур дерева.

— Ти… ти… щось приховуєш… — задихався від безпорадності й безсилля. — Знаєш, а мовчиш. Що він зробив? Чому міліція ним цікавиться? З ким ти зв’язався? Щоб його ноги в нашій хаті!..

Син дивився зацькованими очима. Батько вважав Шейченка живим. Нехай. Бухов і Тополюк залишили квартиру № 20 з неприємним осадом на серці.

Сонце вже зарум’янилось і зависло над гаєм. За годину на місто впаде вечір. До сутінків вони ще встигнуть побалакати з Аркадієм Апостоловим. Будинок № 26, де він мешкає, поруч.

— Як тобі Ігор? — спитав Бухов, коли вони спускалися з ганку. — Гарне справив враження?

— Нещира людина, і з батьком грубий.

Тополюка прикро вразили «стариган», зневажливі погляди хлопця. Сам він ріс з матір’ю — батько, дільничний інспектор, загинув у сутичці з бандитами, і Євгена досі обіймав жаль, коли згадував його. Довго заздрив дітям, що мали батьків. Якось навіть нишком від матері плакав, повернувшись увечері з ігрищ, бо за Васьком приїхав тато на велосипеді, посадив товариша на раму…

— Нелегко їм з Ігорем. Ох і лобуряка, — покрутив Денис головою. — Батько поруч з ним наче підліток.

— На його столі ні підручника, ні зошита, — згадав Євген. — Навіть не відкривав «дипломата».

— Йому не до уроків, — розважливо сказав Бухов. — Він лежав і думав… Чи справді Ігор не знав про імперіал і куди пішов Шейх? Не знав про нещасний випадок?

— Гм, не знав, куди повіявся друг? А щоб не похвалитися імперіалом… — знизав Тополюк плечима.

На цьому їхня розмова обірвалась. Вони ступили в під’їзд будинку № 26. Євген придивлявся до стін, підіймаючись сходами за Буховим. Денис раніше за нього побачив — тицьнув пальцем у знак, намальований на стіні, — R, пронизане ламаною блискавкою. Якщо порівняти з виведеними на партах у класі і в під’їздах, в «дипломатах» Віталія і Ігоря, знак — робота однієї людини. Чи дійсно їх писав тільки Шейх?

Квартира Апостолових на четвертому поверсі. Двері теж оббиті дерматином, з оглядовим вічком, але без візерунків із головок цвяхів, як у Біронських. Що за ними чекало на них? Аркадієва нещирість? У сусідів навпроти плакала дитина. А за дверима Апостолових — тиша. Слідчий подзвонив.

— Заходь, я не зачиняла, — глухо долинув жіночий голос.

Вони здивовано перезирнулись, бо запрошення явно адресувалося не їм, і вийшли у напівтемний, вузький коридор. Обдало смачними пахощами свіжоспеченого здобного тіста. Євген побачив біля стола у кухні невисоку біляву жінку в картатому фартушку. Вона зосереджено розкачувала) тісто. Її повні руки в борошні, і на лівій мочці вуха біла плямка, напевне, лапнула пальцями. Пахло прянощами — корицею, ваніллю.

— Щось ти швидко повернувся, — мовила жінка. — Наче літаком злітав. Га, Аркашо?

— Кх, — кашлянув Бухов, привертаючи її увагу.

Жінка, очевидно, мати Аркадія Апостолова, насторожено визирнула в коридор, зачувши чужий голос. Тополюк і Бухов зніяковіло привіталися з нею.

— А я думала — повернувся Аркадій. Поніс відро із сміттям, — усміхнулася вона. — Адже ви до нього? Мабуть, теж займаєтесь боротьбою дзюдо?

— І до Аркадія, і до вас, — відповів слідчий.

— Ми не проти поїздок Аркадія на змагання, — легко відгукнулась на розмову мати. — Вчиться він добре і поводиться славно. А спорт — це здоров’я. Боротьба зробила його дужим і впевненим. Він ріс кволим хлопчиком, його часто зобижали ровесники. А тепер не чіпають — бояться.

Апостолова відверто пишалася сином. І мала на те підстави: заняття спортом справді багатьом дає міцне здоров’я й силу. Тому Євген добре розумів радість матері, у якої на очах змужнів син.

— Оце завтра йому виповнюється сімнадцять. Хочу спекти торт, пиріжків. Домашнє смачніше. Прийдуть друзі: Ігор, Віталій… І коли він виріс?! Змигнули роки, як один день, — і журливо стисла губи, по хвилі продовжила: — Вже сушимо мізки, куди йому вступати після школи. Чоловік радить у політехнічний, а Аркадій хоче в педінститут на фізвиховання. Але ж яке життя у вчителя?! Ну, платню підвищили, а робота все одно не престижна.

— Моя бабуся сорок років вчителювала, — вихопилось у Тополюка з образою.

— О, тоді вчителі користувались авторитетом і повагою. І який з мого Аркашки Макаренко, господи?! Дитя…

Вона не запрошувала їх до кімнати — поспішала з готуванням до іменин, а чоловіка, очевидно, не було вдома, і слідчий з капітаном стовбичили у вузькому коридорі непроханими гостями. Вони почувалися незручно, позаяк вона мала їх за старших товаришів сина, а відрекомендуватись отак — ні сіло ні впало — не наважувались, бо настрій у матері Аркадія гарний, навіть святковий (завтра ж день народження сина!), і це стримувало. Ох, як часто доводилося їм порушувати спокій людей, втручатись у їхнє життя, торкатися заповітного… Не всі розуміли їхню роботу: дехто ображався, замикався у собі, й тоді доводилось пояснювати, вмовляти, вибачатись. Після того залишалось на серці якесь незадоволення.

— Хвилюємось: скоро випускні екзамени, — заклопотано казала мати. — Як він їх складе? Потерпаємо за твір і усний з мови і літератури. З інших предметів у нього п’ятірки і четвірки, а тут… — замовкла нараз, прислухаючись. — О, біжить Аркадій, грає… І скільки наказувала йому…

Вони нашорошили вуха: з під’їзду долинало глухе, ритмічне бухкання, наче хтось вибивав танок на бубні. За кільканадцять секунд прочинилися двері й до коридора скочив невисокий розпашілий русоволосий юнак, одягнутий у коричневі спортивні штани і білу майку, з синім пластиковим відерцем у руці.

Коротка стрижка, щоб довге волосся не заважало у боротьбі, повне обличчя, густі брови і тугі губи, в очах веселі бісики… Він, Аркадій Апостолов — Апостол. На фотокартках він має вигляд дужчого і мужнішого за Біронського, м’язи рук і плечей добре розвинуті, молоді груди бугристі. Міцний горішок. Напевне, стрибав через приступки, але дихає легко. В його очах з’явилося німе запитання: хто ви? Привітався.

— А це до тебе, Аркашо, — сказала мати і докірливо: — Я ж тебе просила — не бий у відро. Дядько Кирило дратується і вичитує нам за погане виховання. Ну, як до стіни!

Вона забрала в сина відро.

— Пробач, мамо, забув, — знітився Аркадій.

— А ми не з ДЮСШа, — зненацька повідомив Денис, щоб далі не вводити в оману сина і матір. — Я слідчий прокуратури Бухов, а це — капітан Тополюк з карного розшуку.

Не встиг закінчити Денис, як відро бухнуло на підлогу, — впустила вражена Антоніна Павлівна, і Євген подумав, що тепер не скуштують вони пирогів. Вона злякано дивилась на сина. Аркадій відвернувся — втупився у жовтий вимикач. Мати безгучно ворушила губами — хотіла щось сказати, проте не могла вимовити й слова.

— Ну, чого ти? Чого? — жалісливо, заспокійливо сказав Аркадій. — Я ж нічого… Ти ж знаєш…

— Але ж… Хіба ви до мене?.. До чоловіка?.. — звернулася до прибулих Антоніна Павлівна.

— І до вас, — кивнув Бухов. — Нам треба поговорити з вашим сином.

— Про що?

— Він дружить з Віталієм Шейченком.

— Віталій?! — мати прихилилася до одвірка кухонних дверей, лапнула себе за лоба й залишила на ньому білі смужки муки. — Віталій добрий хлопчик, вихований… Аркашо, що сталося?

Аркадій знизав плечима, мовляв, а мені звідки відомо. Євген бачив, що вони так і будуть стояти в коридорі — приголомшеній господині вже не до ввічливості, і красномовно повторив:

— Нам треба поговорити з Аркадієм.

— Ох, вибачте, — спохопилась Антоніна Павлівна. — Веди, Аркашо, товаришів до кімнати, веди, — і запобігливо запитала: — А мені можна чи?..

— Можна, — дозволив Бухов. — Це ж ваш син.

Квартира в Апостолових двокімнатна. Увійшли до вітальні, ступили на зозулястий палас. Шафа, диван-ліжко, телевізор «Весна», килим, проста люстра, у серванті посуд, на полиці книжки — технічна література. Сіли на стільці довкола стола, а мати з сином на дивані. І тут Євген помітив між шафою і сервантом невеликий чорний ящик, схожий на футляр для баяна. Що то могло бути?.. А, портативна друкарська машинка. Напевне, «Москва».

— Ти з Віталієм ішов додому після уроків? — звернувся до Аркадія слідчий.

— Ні, сам, — без сорочки, в самій майці, він почувався перед ними ніяково. — Віталій пішов раніше.

— Аркашо, одягнись, — здогадалася запропонувати йому мати.

Аркадій схопився і шмигонув у кімнату. Звичайно, міркував Євген, та кімната менша за цю й затишніша — не прохідна, ніхто не заважає синові — всі умови для успішного навчання. І в Бірона — Ігоря, своя кімната. А мабуть, колись батьки жили по гуртожитках, потім, одружившись, купчились у одній, найманій кімнатці, зате тепер виділили синові окрему. І так більшість, щоб діти не знали скрути, а насправді — відокремлювали дітей від себе, сіяли перше зерно оманливої власної значимості, яке поволі проросте втратами у вихованні. Безмежна і сліпа батьківська любов…

Повернувся Аркадій — одягнув коричневу спортивну олімпійку на довгій блискавці. Сів біля матері. Напевне, недарма загаявся в кімнаті: вгамовував хвилювання і гарячково готувався до відповідей. Ні на кого не дивився, втупився в палас — розглядав його з удаваною цікавістю. Дитяче поводження.

— Значить, йшов додому без Ігоря і Віталія, — продовжив Бухов почату розмову. — А далі?

— А що далі? — знизав плечима Аркадій. — Пообідав і сів за уроки, слухав музику.

— І все? — недовірливо запитав Денис. — І ти не знаєш, куди пішов Шейченко і навіщо він віддав свій «дипломат» Ігорю?

Слідчий навмисне згадав про «дипломат». Хай Апостолов не думає, що їм нічого не відомо. І Аркадій сіпнувся — підвів голову й ошелешено зиркнув на Бухова. Мати поклала руку на синове плече, стисла його, мовби закликаючи до відвертості.

— Свій «дипломат»… — пробелькотав Аркадій. — Я… я не бачив, коли він віддавав.

— Поруч стояв і не бачив? — глузливо звів брови Денис. — І не помітив «дипломата» в Ігоря, коли разом йшли додому?

— Аркашо, що ти кажеш? — змученим голосом, благально втрутилась у розмову мати. — Ти ж не сліпий. Кажи правду. Мені соромно слухати, як ти… Що зробив твій Шейченко? Що? — силкувалась повернути до себе сина, однак він ворухнув плечем — і її рука безсило впала на диван.

— Чого ти присікалася до мене? Чого? — обурився Аркадій, витріщившись на матір. — Нічого поганого Віталій не робив!

— Але ж ти… неправду про «дипломат», — стурбовано зауважила Антоніна Павлівна. — Аркашо, сину…

Насупившись, він мовчав. Тополюк і Бухов зрозуміли: Біронський і Апостолов домовились не казати, куди після уроків пішов Шейченко. Коли ж встигли? Телефону в Аркадія нема. У Євгена майнув здогад, чому так поводились товариші Шейченка.

— Гаразд, Аркадію, — слідчий легенько поляскав пальцями по столі. — У Віталія не було ворогів? Ніхто не гострив на нього зуба? Між хлопцями трапляються суперечки.

— Віталій ні з ким не заводився, — неохоче видушив з себе Апостолов. — Лише на змаганнях. Але ж це спорт: той виграв, а той програв. Чого ж гострити зуби?

— Авжеж, — погодився Денис. — У спорті все ясно. Згадай, може, є серед ваших знайомих Кривий?

— Кривий? Ні, нема.

— І не чув такого прізвиська, не зустрічав кульгавого хлопця? — запитав Тополюк.

Аркадій зиркнув на нього, засовався, зручніше вмощуючись, і відвів погляд убік. Денис теж помітив його збентеження. Одначе юнак заперечливо похитав головою і відповів з нотками кепкування:

— Хіба мало кульгавих у місті? Я не звертаю на них уваги.

— Просто місто кульгавих, — іронічно зауважив Тополюк.

— Я бачила кульгавого хлопця, — несподівано мовила Антоніна Павлівна.

— Де? Коли? — випалив Бухов, не приховавши своєї зацікавленості.

Аркадій сердито глипнув на матір.

— Якось біля кіоска «Союздруку», що напроти школи. А оце… — Апостолова на мить замислилась і продовжила: — Тиждень тому в дубовому гаю коло горба. Я ходжу на завод через гай. Так значно ближче, і свіже повітря.

— Який з себе кульгавий? — пожвавішав Бухов.

— Який?.. Молодий, років двадцять шість, високий, чорнявий, волосся довге і зачесане назад, із сірим ціпком, — Антоніна Павлівна, говорячи, стривожено поглядала на спохмурнілого сина.

Справді, навпроти школи, де вчилася трійця, розташований газетний кіоск, коло нього ще й лава. Високий, чорнявий, волосся зачесане назад, сірий ціпок… Досить прості особливі прикмети. Чого Кривий крутився коло школи? Чого опинився в гаю, якщо він не мешканець одного з довколишніх будинків? Жінки раніше не бачили кульгавого хлопця. Дивно.

— О котрій годині ви його бачили навпроти школи? — запитав Тополюк, не усвідомлюючи, для чого йому час, просто за професійною звичкою.

— Десь близько третьої… Еге, близько третьої. Я трохи посиділа на лаві, і невдовзі вибіг Аркадій, підійшов до мене.

— А Кривий стояв коло кіоска? — допитувався Тополюк.

— Стояв, — кивнула Апостолова і з щирою безпосередністю звернулася до сина: — Аркашо, ти ж іще запитав мене, чи він тут давно. Як же ти міг забути?!

— Еге, як? — глузливо зауважив Бухов. — Пам’ять У тебе чіпка — вчишся добре.

— Я не забиваю голову всілякими дурницями, — промимрив юнак і відсунувся від матері, ображено засопів.

— У Віталія водилися гроші? — не відступався Денис од Аркадія.

— Гроші… — пирхнув той. — Звідки? Карбованець — два на кіно, на обіди в школі. Копійки!

Євген згадав слова медсестри Лашко — сусідки Шейченків, що Ігор подарував Віталію магнітофон. Одначе Біронський-батько обмовився про перше придбання магнітофона три роки тому. Отже, нового не купували і старого Ігор не віддав товаришеві.

— І ніяких, коштовностей не бачив у Віталія? — запитав капітан.

— Гм, коштовності! У його матері навіть нема золотої обручки, — зверхньо мовив Аркадій.

Антоніна Павлівна докірливо зиркнула на сина, бо у неї сяяли у вухах видовжені золоті сережки, на ланцюжку висів бурштиновий кулон, а на пальці красувалася широка жовта каблучка.

— Дозвольте глянути на кімнату Аркадія? — звернувся до матері Бухов.

— Подивіться, — звелася, ступила до дверей, розчинила навстіж.

Вони стали у порозі. Дуже схоже на кімнату Ігоря: тахта, над нею килим, письмовий стіл, на журнальному столику магнітофон, на стінці полиця, заповнена касетами. І знову вирізки із журналів: дзюдоїсти, ансамблі — патлаті, розхристані молодики з музичними інструментами, підписи англійською мовою: «Металіка», «Ай-рон Мейден», «Блек Себбет», «Кісс». Жодної художньої книжки. Коло радіатора опалення стояв чорний «дипломат».

— Покажи нам, Аркадію, свій «дипломат», — попросив Денис.

— А що там цікавого? Підручники, зошити…

— Покажи, синку. А ви подивіться щоденник, — гордовито мовила мати, явно пишаючись успішним навчанням сина.

Аркадій неохоче відчинив «дипломат». Слідчий не помилився: на внутрішньому боці кришки — знак R, пронизаний ламаною блискавкою. Отже, Аркадій не виняток серед трійці. А Морохова, класний керівник, запевняла — малюють не вони.

— Твоя творчість? — Бухов показав на знак.

— Шейха, Віталія, — спокійно, наче завчено, відповів Аркадій.

— І що він означає?

— Нічого. Намалював, і все, на пам’ять.

— Ви подивіться його щоденник. Аркашо, покажи, — Антоніна Павлівна не звернула ніякої уваги на знак.

— Щоденник, щоденник… — скривився Аркадій. — Кому він потрібен?! Це тобі, батькові…

— Може, ти згадаєш, у якій сорочці сьогодні був Віталій?

— У білій.

— І ніде не замащена?

— Ні, чиста. Віталій через день міняв сорочки. Сам прав і міняв.

— А де він узяв магнітофон? — запитав ніби між іншим Тополюк.

— Бірон… Ігор подарував йому на день народження, — звично, нічого не підозрюючи, сказав Аркадій.

— Але ж хіба Ігор мав два маги? — заперечив Євген. — Лише три роки тому йому купили того, що вдома. То де взяв?

— Не знаю! Я нічого не знаю! — несподівано істерично верескнув Аркадій, кинув «дипломат» на тахту і повз них метнувся до вітальні, впав на диван, відвернувся. — І чого до мене прискіпуєтесь?! Чого?!. — забив у відчаї кулаками по бильцю.

— Заспокойся, Аркашо, заспокойся, — кинулась до нього мати, погладила по голові, тоді повернулася до Бухова з Тополюком. — А й справді — чого? Питаєте, питаєте, а що трапилося, не кажете. Ми добре виховали свого сина, і я впевнена — він порядний хлопчик. Ідіть до Шейченка і цікавтесь у нього магнітофоном, сорочкою, коштовностями і кривим! Ідіть!

Ну ось, дочекались: їх випроваджують з квартири. Втім, до таких поворотів їм не звикати, і все ж неприємно. Природна реакція матері: вона захищає свою дитину. Бухов зупинився поруч з диваном. Євген здогадувався, що зробить слідчий. З кухні линули пахощі печеного тіста і тягло димком. Мабуть, підгорали пиріжки. Але Антоніна Павлівна не помічала — гладила сина по голові.

— У Шейченка Віталія вже нічого не спитаєш, — сумно мовив Денис. — Він розбився на смерть. Сьогодні після уроків.

Рука Антоніни Павлівни мимоволі стислась у кулак — вп’ялась у волосся сина. Сповненими жаху очима мати дивилася на слідчого і капітана. Аркадій скривився від болю, зіщулився, наче чекав биття…

Надворі посутеніло, але вуличні ліхтарі ще не горіли. Подекуди світилися вікна у будинках, на проспекті мигтіли підфарниками і стоп-сигналами машини. Місто здавалося затемненим, поринутим у синій морок, чомусь тривожним, як у кінофільмах про війну.

Євген уявляв, що діялося в квартирі Апостолових після їхнього візиту: Антоніна Павлівна, вражена звісткою про смерть Шейченка, присікалась до Аркадія, чого приходила міліція, за яких обставин загинув Віталій… Звичайно, Аркадій затято відповідатиме — «нічого не знаю». Одначе у матері з’явилась підозра в його нещирості. Підозра міцніла й у них, оскільки друзі Віталія не були відверті.

— Заскочимо до мене, підіб’ємо підсумки, — сказав Бухов.

— Давай, — неохоче погодився Тополюк.

Вони піднялися на третій поверх, нікого не зустрівши ні на сходах, ні в коридорі. Звідкілясь долинало приглушене клацання друкарської машинки.

— Так… — Бухов видобув з кишені записника. — То що ми маємо?

— Загалом негусто, — озвався Євген. — Бірон і Апостол ніби граються з нами в піжмурки.

— Граються, — погодився слідчий. — У мене склалося враження, що вони знали, куди пішов Шейх після уроків.

— А я навіть упевнений в цьому.

— Чому ж не призналися? — Денис потягнувся до сифона, наточив у склянку води, випив. — Ти не хочеш?

— Ні. А не призналися… Напевне, бачили падіння Віталія, — припустив Євген. — І не бажають бути свідками.

— Вірогідно. Щоб не закинули їм, чому не втримали, не застерегли, — розмірковував Бухов. — Значить, сприяли… Звинувачення не з приємних для друзів, якими вважаються.

— А думка їхніх батьків? Врешті, матері Шейха? А ще є клас, товариші по спортсекції, — нагадав Євген Денисові.

— Так, осуду вони можуть боятися. І випускні екзамени на носі, — слідчий зиркнув на телефон, мабуть, чекав, що він от-от задзвонить. — Мене турбує Кривий. Дуже турбує.

— Факт: він, виявилося, не Віталієве марення.

— І зваж: якогось кривого бачила сусідка Римми Полякової поблизу будинку, звідкіля випав Шейченко, і світлоока жінка, бачила мати Апостолова напроти школи, де вчиться трійця, і неподалік їхніх будинків — у дубовому гаю. Випадковість чи?.. — Денис втупився у Тополюка стомленими очима.

Євген гадав, що йому відповісти. Поділитися своїми здогадами? Вони не стануть відкриттям, бо слідчому теж спало на думку: Кривий стежив за дзюдоїстами. Хто він? Чи знайомий з юнаками? Чи справді це той Кривий, якого згадав перед смертю Віталій? Чому Апостол прикинувся забудьком на відміну од матері? Небуденні питання. Можливо, існує якийсь зв’язок між загибеллю Шейха і Кривим? Можливо.

— Слід розшукати Кривого за всяку ціну, — сказав Тополюк.

— Це твоє першочергове завдання, — кивнув Бухов. — Чогось він крутився навколо хлопців і їхнього житла. Навіть біля будинку Римми. І з нею необхідно зустрітись. А взагалі, Євгене, варто зібрати 10 «в» клас із вчителями і поговорити. Раптом щось спливе.

— Краще, напевне, без вчителів.

— Вірно: ніякого впливу і тиску, — слідчий присунув до себе телефон. — Подзвоню дільничному інспектору міліції їхнього житлового району. Часом не взяли трійцю на замітку?

Бухов дзвонив, розпитував, а Євген думав про справу. Відчував: серйозна розмова з Біроном і Апостолом попереду. Його здивували їхні кімнати. Наче близнюки: ліжка, письмові столи, магнітофони, полиці з касетами, гантелі, вирізки знімків спортсменів і закордонних джазових кумирів.

— Наші нові знайомі не мали приводів, — повідомив слідчий. — Зразкові юнаки і школярі, — розвів руками.

Бухов дістав чистий аркуш паперу.

— Давай запишемо, що маємо, які здобули факти по цій справі…

Лише опівночі Євген дістався свого гуртожитку — підвіз Денис «Москвичем». Вікна не світилися, тільки у фойє, де сидів черговий. Тополюк підіймався сходами на п’ятий поверх з почуттям людини, яка важко напрацювалася за день. Але від тієї праці сьогодні у нього не було задоволення — саме занепокоєння.

Вранці, після фіззарядки і купання в Бузі, Євген нашвидкуруч поснідав у буфеті й вирушив до відділу. Звідти збирався розшукати Кондрука Василя Львовича — тренера Шейха, і домовитися з ним про зустріч, а потім з Буховим навідатись до Римми Полякової. Вона саме повернеться з уроків. Зустрічатися з нею в школі не хотіли, щоб ні вчителі, ні учні не подумали поганого про дівчину.

Йому кортіло пройтися пішки до відділу: весняний ранок, трохи прохолодний, прозоро-світлий, наче кришталь, бадьорив, настроював на гарний настрій, відволікав од невеселих роздумів. Одначе Євген заспішив — сів у трамвай, щоб заощадити півгодини. Змигнуло двадцять хвилин — і вже центр міста. А за кілька хвилин Тополюк ступив у фойє відділу.

— Товаришу капітан, це ви займаєтесь нещасним випадком на проспекті Миру? — запитав його, визирнувши у віконце, черговий старший лейтенант.

— Я. А що? — зупинився біля перегородки.

— До вас відвідувачка. Он, — кивнув черговий.

Він озирнувся — біля вікна стояла дівчина у коричневому платті з сірим гіпюровим комірцем, мідноволоса, в окулярах. Кишені її чорного фартушка і рукава сукні оздоблені білими смужками. На підвіконні — коричнева сумка. Дівчина відразу когось йому нагадала… О, Римма Полякова! Її сірі очі, збільшені скельцями, напружено дивилися на Тополюка. А вона симпатична: пишне волосся спадало на плечі, ніжний, трохи видовжений овал обличчя, невеликий рівний ніс, повні губи, струнка, зграбна фігура.

— Ви до мене? — запитав Євген, роблячи крок до дівчини.

— Я… Римма Полякова, прийшла все розповісти, — дівчина зчепила пальці від хвилювання, й у неї зрадливо засіпалися губи. — Він через мене… Я не хотіла…

— Заспокойтеся, Риммо, — лагідно сказав капітан, беручи її сумку. — Ходімо зі мною. Я — оперуповноважений Тополюк Євген Матвійович, розслідую нещасний випадок.

Бракувало їй розплакатись у фойє. Чи сама вирішила прийти, чи хтось напоумив? Напевне, сусідка — привітна Ольга Кирилівна, повідомила. Молодець Римма, наважилась. А вони збиралися завітати до неї, поговорити. Добре, коли свідки приходять самі, розуміючи свій громадянський обов’язок.

Римма, ступаючи поруч, переривчасто, важко зітхала, гамуючи плач. Євген скоса зиркнув на дівчину — лице бліде, під очима темні півкола. Не спала. Звичайно, після жахливої події сон її не брав. А коли ще призналася батькам або їм сказали жінки, до кого приходив той хлопець, — наслухалась докорів…

Тополюк торкнув двері кабінету — замкнуті. Отже, його колеги — Олега Даревича — не було, мабуть, сидів у засідці на Клешню, який позавчора пограбував таксиста. Жестом запросив дівчину до кімнати, показав на стілець біля стола.

— Прошу.

Сів напроти неї, крадькома глипнув на годинник — 8.30. Добре, що поспішив, як відчував. А могла б не дочекатися його Полякова. Хм, не пішла до школи. З чим завітала? Чи допоможе слідству?

— Він через мене… — приречено, з болем знову повторила Римма. — Через мене… — і, затуливши обличчя долонями, глухо мовила: — Бо я не хотіла… — не стримавшись, схлипнула і заплакала: викотились з-під долонь сльози, закрапали на комірець.

Євген підвівся, налив у склянку води, поставив біля Полякової.

— Випийте, і вам зробиться легше, — співчутливо порадив.

Йому було шкода дівчини. В чому звинувачувала себе? У смерті Віталія? «Через мене…» Чого «не хотіла»? Тополюк не поспішав розпочинати розмову, чекав, поки вгамується. Підійшов до вікна, щоб не бентежити її. Навпроти, в торговельних залах універмагу, метушилися продавці в бежевих халатах — готувалися до роботи: розкладали товар по полицях, чіпляли на вішалки, розвозили по секціях у візках…

У шибці побачив: Римма спрагло, здригаючись, випила воду, зняла окуляри, повільно витерла їх хусткою, схлипнула, підперла скроню кулачком й відчуженим поглядом втупилась у стіну… А час збігає… Минуло п’ять хвилин її заціпеніння. Євген знав: деякі люди після збудження, потрясіння наче ціпеніли, заклякали в одній позі. Одначе не міг чекати, поки Полякова заспокоїться.

— Риммо, ви мене чуєте? — звернувся до дівчини.

Вона кивнула.

— Вас послали батьки?

— Ні, я сама. Я була вдома, коли ви до Ольги Кирилівни… Чула з коридора… — безвиразно, мовби автомат, відповіла.

— Чому ж нам не відчинили?

— Мені було… дуже погано. Я вчилася з Віталієм з першого класу. Він… він… — Римма затнулась і сором’язливо відвернулася.

У Євгена багато до неї запитань, але відчував — не слід квапитись. Бачив: дівчина сама все розповість, бо важко їй і кортить перед кимось відкрити душу, висповідатись. Він опустився на стілець. Намагався не дивитися на Римму, щоб не тривожилась. Хай оговтається, заспокоїться, збереться на думці, а тоді вже він і попросить розповісти докладніше про Шейченка, про стосунки між ними. І ті кілька хвилин мовчання, доки вона заговорила, видалися нескінченними.

— Віталій переслідував мене, — нарешті мовила Римма, не підводячи голови, крутячи в руках окуляри. — Хотів зі мною дружити, а я ні.

— Пробачте, чому?

— Він… він жорстокий. Якось я пішла на змагання і бачила його поєдинок. Суперник виявився слабкішим за Віталія, а він продемонстрував на ньому всі прийоми.

— У спорті це трапляється — набирають очки, — пояснив їй Тополюк.

— Але ж він переміг його під кінець «чисто», — заперечила дівчина. — Жорстокий: кинув того хлопця сторч головою. Потім лікар обмацував йому шийні хребці.

— Дзюдо — жорстка боротьба, — зауважив Євген. — А відколи Віталій почав переслідувати вас?

— З Восьмого березня. У нас був шкільний «вогник», і він запрошував мене на танці, провів додому, говорив про тренування, про свої виступи на республіканських змаганнях, про музику. Боже, про одне й те ж торочив, торочив… Нудь. Прощаючись, бовкнув: «Від сьогодні — ми дружимо». Я гукнула «ні!» і вбігла у під’їзд, — Римма начепила окуляри й відразу посуворішала.

— І часто Шейченко сидів на підвіконні?

— Часто. Віддасть «дипломата» своїм ад’ютантам — і до мого будинку, раніше за мене. Іду — вже сидить. Лякав, що стрибне, коли не погоджуся, — дівчина заплющилась і з відчаєм похитала головою. — Що я пережила… Одного разу, тільки ступила на ганок, чую страшний зойк і важке бухкання на дашок… Мені підломилися ноги, і я сіла, зомліла…

— Невже стрибнув? — недовірливо запитав Тополюк.

— Кинув целофанову торбину, напхану газетами і камінцями, — Римма розплющила очі, примружилась на капітана, закліпавши повіками, ніби щось згадувала.

Євген уявив, як це відбувалось, і в ньому ворухнулась неприязнь до Шейченка. Від такого жарту можна не лише втратити свідомість, а й посивіти.

— Розкажіть про вчорашній день. Почніть зі школи, — попросив дівчину.

Не бажав коментувати «експеримент» з киданням торби. Хай він залишиться на совісті загиблого. Далебі мертві не соромляться, не каються, не виправляють своїх помилок і не вибачаються. їхні вчинки, ніби відливки з металу, застигають надовго у пам’яті голим фактом. Справжня правда про небіжчиків — тільки у пам’яті, де ні красномовства, ні прикрашання.

Римма зітхнула, поправила окуляри. Чорна оправа їй не личила — робила старшою і суворішою.

— У школі нічого особливого… — стенула плечима й почала накручувати на палець хустинку. — Викликали до дошки, пояснювали новий матеріал, викаблучувався Мазун, але не дуже — боявся ШАБи.

— Кого-кого? — Євгена зацікавило екзотичне ім’я.

— ШАБи. А-а… — Римма зніяковіло усміхнулась. — Ша — Шейх, А — Апостол, Бе — Бірон. ШАБ — абревіатура їхніх прізвиськ. Після уроків я трохи затрималась у класі — розв’язувала Славкові Нечаю приклади з алгебри, а потім разом пішли додому. Славко ще здалеку помітив біля мого будинку Апостола і Бірона, попередив мене. Як мені не хотілося йти додому! Вже знала, що Шейх… У мене завжди стискалося серце, коли він сидів на підвіконні, — вона замовкла, гамуючи хвилювання, і кінчик її обов’язаного хустинкою пальця почервонів — скидався на дзьоба якогось птаха.

А Євген подумки відзначив: Апостол і Бірон знаходились біля будинку № 19 і, мабуть, бачили Шейха на підвіконні, бачили, як він… У такому випадку можна позаздрити їхній витримці і зробити висновок: вони завбачливо змовились не зізнаватися, що були свідками події. «Похвально» для друзів.

— Славко не проводжав мене до під’їзду, — заговорила Римма, і в її голосі забриніли розпачливі нотки. Євген зрозумів: зараз переповість головне. — Я відправила його додому. Хай не зустрічається з Біроном і Апостолом. Вони часто зло кепкували над Славком… Порівнялася з ними. Бірон глузливо вклонився мені й сказав: «Джульєтто, а де твій Ромео?» Ромео — на Славка. Проминула їх, мов то не до мене… Глянула на вікно — Шейх махає рукою… Подумала: боже, коли ж це скінчиться?! А Віталій співав під Пола Стенлі. На лавці нікого з сусідів — не довелося червоніти, і я збігла на ганок, далі у під’їзд і тут почула «ма!..», і щось гупнуло на дашок… У мене ледве не вискочило серце… — Римма притисла долоню до грудей. Потяглася до склянки — її рука тремтіла, і зуби дрібно цокотіли об скло, пила маленькими ковтками.

Напевно, Поляковій подобався Славко Нечай, тому, запобігаючи його приниженню, дівчина відправила його додому. Мабуть, трійця добряче збиткувалась з Нечая, а дати відсіч він не міг — дзюдоїсти. Безперечно, для Славка вони не були навіть товаришами, коли не гірше. По півдня в одному приміщенні. Всі умови для постійного цькування: глузи, кпини, різні капості… Може бути, що й погрожували йому. Отож у Нечая накопичувалася злість. Слід з ним побалакати, вирішив оперуповноважений.

— Пробачте, мені нелегко згадувати, — тихо мовила Полякова, уникаючи Євгенового погляду.

— Я вас розумію.

— Мені постійно чується його крик…

Хвилини збігали у мовчанні. Вже за десять дев’ята. І Тополюк запитав Римму:

— А далі? Ви вбігли до під’їзду…

— Я зараз… — дівчина перевела подих, мовби набираючись рішучості, і неквапливо почала: — Ліфт чомусь не працював. Підіймалася сходами. Проклинала його недолугі жарти. Дісталася четвертого поверху — Віталія у вікні не було. Подумала: зліз і сховався на п’ятому, щоб дужче пограти мені на нервах. Але мене ніби щось підштовхнуло до радіатора, і я стала на нього, визирнула… Ох, який жах!.. — заплющила очі, захиталась, прошепотіла знеможено: — Через мене… через мене… Коли б погодилась, він би не сідав, не лякав…

— Не через вас, Риммо, вашої вини тут нема, — лагідно заперечив Євген. — А де Віталій подів свого «дипломата»?

— Бірон тримав обидва.

Значить, Біронський і Апостолов бачили падіння товариша і боягузливо втекли з місця події. Факт доведений. Розбрелися по домівках і сиділи, наче кроти, ані пари з вуст. Чому? Дивно: Бірон взяв із собою «дипломат» Шейха, не викинув, мабуть, не додумався або не сподівався, що цією справою займуться прокуратура і міліція. Отож не сподівався.

— Риммо, ви не знаєте, у Віталія чи… Як їх? Ага, у ШАБи нема кульгавого товариша, знайомого?

— Кульгавого… — замислено повторила дівчина. — Ні, нема… Стривайте, кульгавого хлопця я зустріла на сходах.

— Коли? Де? — зачувши це, Тополюк ледве не схопився на рівні.

— Вчора, коли підіймалась, а Віталій…

Євгенові перехопило подих. Невже Кривий? Той?

— Який він з себе? — якомога спокійніше запитав, щоб не виказати хвилювання.

— Високий, старший за ШАБ, чорнявий, з сірим ціпком.

Високий, чорнявий… Євген відхилився на бильце стільця. Зовнішні прикмети збігались із показаннями матері Аркадія (бачила напроти школи і в дубовому гаю), сусідки Римми — Ольги Кирилівни (біля бочки з квасом). І ось — в день падіння, ні — у хвилину падіння Віталія Кривий знаходився поруч — у під’їзді будинку № 19.

— А він не з вашого будинку?

— Я його вперше бачила.

Спокійно, Євгене, спокійно… Що було потрібно Кривому? Навідувався до знайомих? Але Римма досі жодного разу не бачила його. І світлоока жінка теж. Загадкова і підозріла особа. Складалося враження, наче він стежив за трійцею. З якою метою? Полював за імперіалом? Хотів зблизитися з хлопцями?.. Безліч запитань і жодної достовірної відповіді.

— Риммо, де зустрічався ШАБ, крім, звичайно, школи, спортзалу? Були у них улюблені місцинки? — поцікавився Тополюк.

— Не знаю, — покривила губи. — Щоправда, якось Шейх запрошував мене в кафе «Дружба», але я відмовилась.

Кафе «Дружба» розташоване в центрі міста, на першому поверсі готелю «Поділля». Невже там збиралися? Варто перевірити. Ниточка перспективна: не запрошував би, якби не мав грошей.

— А коштовностей ви не бачили у Віталія?

Полякова глянула на Тополюка засмученими очима, здивовано звела брови, опісля взяла сумку зі стола, відкрила її і встромила руку всередину. Видобула пласку червону коробочку, простягла оперуповноваженому.

— Подивіться.

Євген натис на маленьку кнопку — кришка відскочила, і на рожевому оксамиті засяяв золотий вітрильник. Брошка! І ярлик з ціною. Ого, сума значна.

— Це я знайшла в сумці дев’ятого березня. Хтось підкинув, — пояснила Римма. — Батькам не показувала. Мені здається, Віталієва робота. Він того вечора, коли проводжав до під’їзду, загадково, багатозначно поглядав на мене.

Тополюк розглядав брошку. Коштовний подарунок і гарний. Якщо це справді від Шейха, то де він взяв гроші? Мати, ясна річ, стільки не дасть. Підозріло. Доконче треба з’ясувати. Римма Полякова розповіла чимало цікавого. Поступово починали вимальовуватись справжні образи Шейха і його товаришів. Євген глипнув на годинник — 9. Подзвонив слідчому прокуратури.

— Бухов слухає, — бадьоро пролунав у трубці голос Дениса.

— Привіт, Денисе Єгоровичу.

— О, це ти, Євгене. Доброго ранку. Розшукав тренера Кондрука?

— Не встиг. У мене Римма Полякова.

— Сама прийшла?

— Так.

— Рішуча дівчина. Пришли її до мене.

Власне, якби Євген одразу направив Полякову до Бухова, заощадив би свій час. Одначе про важливі факти з її розповіді дізнався б десь аж під вечір від слідчого, а вони могли знадобитися йому для розшуку щохвилини.

— Слухай, Євгене, означення «рейдери», — продовжував Денис. — Вичитав з енциклопедії у прокурора Носаківського. Дослівно: «Озброєне судно, що виконує самостійні бойові дії на морських шляхах з метою знищення суден противника». Красномовне визначення?

— Тобто морський розбійник, — підсумував Тополюк.

— Угу, — озвався слідчий. — А «шейх» з арабської — «старий». Рейдер — насторожує. А ти якої думки?

— Збігаються наші думки. Чи були у них підстави так називати себе?

По розмові Тополюк попросив Римму відвідати слідчого прокуратури Бухова Дениса Єгоровича, який чекає на неї, і повторити йому свою розповідь.

З тренером Кондруком Тополюк зустрівся на стадіоні в парку культури і відпочинку. Він проводив заняття з молодшою групою дзюдоїстів. Василь Львович виявився невисоким, оцупкуватим сорокалітнім чоловіком з голеною — «під Котовського» — головою, одягнутий в синій спортивний костюм.

Вони сиділи на лавці. На очі тренера навернулися сльози. Він уже знав про загибель Шейченка — дзвонили зі школи. Був пригнічений смертю свого вихованця. Розповів, що прийшов Віталій у секцію дзюдо одинадцятилітнім хлопчиком, невдовзі після похорону батька. Вірніше, привела його мати, напевне, не хотіла залишати сина самого і без чоловічого нагляду.

Спочатку, десь з півроку, Віталій тримався серед ровесників відлюдькувато, завжди був сумний і наче зосереджений на якихось своїх невеселих думках. Мабуть, переживав утрату батька. Та поступово (все ж дитина!) біль притлумився, хлопчик немов ожив. Потоваришував з Біронським і Апостоловим — стали просто нерозлийвода. Сумлінно ставився до занять, міцнів фізично.

Звик до нього Кондрук, ніби до рідного сина. Відтоді багато дітей відсіялось, а Віталій, Ігор і Аркадій не кидали спорту — завзято й вперто тренувалися в секції. Спершу вибороли треті юнацькі розряди, потім — другі, а в дев’ятому класі всі троє отримали перші. Перспективні хлопчики. І вчилися добре, слухняні, не бешкетували, як іноді трапляється, аби показати свою силу і прийоми. Ні, цього не було. І не порушували режиму: не курили, не вживали спиртного. Правда, захоплювалися західною музикою, але хто тепер з молодих нею не захоплюється?

Євген уважно слухав тренера. А коли Василь Львович замовк, поцікавився, чи не помітив він останнім часом у трійці якихось змін. Попервах Кондрук знизав плечима, мовляв, про які зміни мова. Та за кілька хвилин по задумі невпевнено, з сумнівом повідомив (так йому здавалося) про появу в Шейченка… Василь Львович затнувся, підбираючи слово, і сказав: «Ніби внутрішньої зухвалості чи відчуття зверхності, власної прихованої значимості». Однак відвертих проявів не спостерігав, хіба що в його очах іноді помічав глузливість. Втім, зауважив тренер, це ж невеликий гріх для молодості.

Не бачив Кондрук ні в спортзалі, ні поблизу на вулиці ані високого чорнявого хлопця, кульгавого, з паличкою, ані коштовностей чи грошей у Віталія. Наприкінці, прощаючись, він затримав Євгенову долоню і, дивлячись твердо в очі, переконано мовив:

— Аж ніяк не вірю у нещасний випадок. Віталій не боявся висоти, був спритним, тренованим, ніколи у нього не паморочилась голова. Тільки не розумію: навіщо сидів на підвіконні?

Тополюк не відповів, щоб не закидали докорів Рим-мі Поляковій. Сподівався: Бірон і Апостол теж мовчатимуть.

Кафе «Дружба» містилося на проспекті Леніна. Воно далі від відділення міліції, тому Євген частіше обідав у «Світанку». Він передбачив вірно: після перерви в кафе всього кілька відвідувачів. Під стелею крутився великий вентилятор, однак прохолоди не давав — молов задушливе повітря з пахощами кухні.

Тополюк взяв зелений борщ, гуляш з макаронами і лимонний напій, сів біля вікна, запнутого рожевою гардиною. Обідаючи, розглядав кафе: зала продовгувата, заставлена коричневими столиками, на стіні напроти входу мозаїчне панно — юнак і дівчина взялися за руки, під ним музичний автомат, коло дверей буфет (з-за вітрини визирала голова буфетниці в білій намітці). Увечері тут, мабуть, затишно і весело. Шкода, він раніше сюди не заходив. Можливо, й побачив би тут трійцю. Втім, чи вони справді навідувались у «Дружбу»?

Лимонний напій запашний і кислуватий, з присмаком цитринової скоринки. Євген смакував ним, заздрісно поглядаючи на засмаглих дівчат у квітчастих ситцевих платтях, які з насолодою пили мінеральну воду. Очевидно, щойно з пляжу, бо волосся мокре. Коли ж і він позагоряє з Надією? Торік за ціле літо вдалося лише тричі посмажитися досхочу. А відпустка випала у жовтні. Поїхав до матері у Крайгород, викопав картоплю, заготовив на зиму дров. І цього року доведеться відпочивати восени. Хто ж їй допоможе?

Ну от, пообідав. Попрямував у буфет. Розморена духотою молода жінка з довгастим обличчям і яскраво нафарбованими губами сонними, невиразними очима дивилася на Тополюка. Євген привітався — буфетниця важко кивнула, назвав себе — і дрімота щезла з її лиця. Жінка встала, обсмикнула халат й осмисленим поглядом очікувально втупилася в капітана.

— Ваше прізвище, будь ласка? — запитав її.

— Макашина Поліна Никодимівна. А я вас знаю, — грайливо вигнула насурмлену брову.

— Звідки? Щось я не пригадую…

— Ви часто обідали у «Світанку», а я там до листопада працювала на касі. А раз були ввечері з гарною дівчиною.

Євген зніяковів. Вона бачила його з Надійкою. Вони тоді забігли повечеряти перед кіно.

— Вірно, — він здивувався такій пам’ятливості. А сам він не звернув уваги на неї: сидить касир, натискає на клавіші, дає решту… Нічого примітного. Подав їй три фотокартки. — Скажіть, будь ласка, чи відвідували кафе ці особи?

Буфетниця уважно переглянула знімки, ворушачи губами і бровами, ніби безгучно жваво розмовляла. Звела очі на капітана.

— Авжеж, наші суботники, — відповіла з усмішкою.

— Суботники?! Ваші?! — вражено витріщився на Макашину.

— Ой!.. — і буфетниця затулила рота долонею, щоб не засміятися. — Ви ж подумали… Ми так називаємо щосуботніх завсідників.

Євген справді подумав: Шейха, Бірона і Апостола втягли до секти суботників. Однак Римма Полякова вказала на вірний слід — трійця відвідувала кафе.

— Із якого часу вони стали «суботниками»?

— З грудня, — Макашина ще раз переглянула фотокартки й повернула їх Тополюку. — Симпатичні хлопчики.

— Що вони тут робили?

— Як що? — здивувалася буфетниця. — Пили, танцювали.

— Пили?!

— Брали дві пляшки шампанського, цукерки, шоколад, ковбасу або буженину. Оце й усе.

— А хто платив?

— Отой, — кивнула на його піджак, куди він поклав знімки. — З примруженими очима.

Значить, розраховувався Шейх. Цікаво.

— О котрій годині вони з’являлись і коли залишали кафе?

— О восьмій вечора і йшли о десятій. Поводилися пристойно, не так, як деякі.

В суботу у них тренування о 17.00. Отже, після нього поспішали в кафе. І тут вони зарекомендували себе зразковими юнаками. Але пили вино — порушували спортивний режим, й ніхто про те не відав, навіть батьки не помітили, не почули запаху алкоголю. Далебі діти верталися додому, коли всі спали або чимось займалися. Принаймні не було підстав для тривоги: скрізь хлопців вважали вихованими, і вчилися вони добре.

— Коли ви їх бачили востаннє?

— Минулої суботи.

— До них ніхто не підсідав?

— Ніколи. Вони завжди кладуть на вільний стілець свої сумки.

Авжеж, бо з тренування. Куди ж подіти спортивні й борцівські костюми, рушники? Без сумок їм не обійтися.

— Ви не помітили в кафе чи поблизу кульгавого хлопця з ціпком, високого, чорнявого?

— Ні. А ось той, з примруженими очима, іноді виходив надвір.

— І надовго?

— На кілька хвилин. Якось вибігла в коридор подзвонити додому, а він стоїть з чоловіком і лічить гроші.

— З яким чоловіком? — Євген напружився. — Чиї гроші?

— Мабуть, того хлопця. А чоловік мені незнайомий.

— Який він з себе? — силкувався приховати збентеження.

— Невисокий, кремезний, сивий, років сорока.

— Поліно Никодимівно, згадайте, коли це було?

— Десь на початку березня. Він ще тримав у руці світлого плаща.

— У вас гарна пам’ять, — похвалив її Тополюк.

— А непогана. Невже хлопчики щось накоїли? — поцікавилась, лукаво схиливши голову на плече. — У нас є кілька завсідників. Підозрілі типи: молоді й, видно, ніде не працюють, а гроші мають.

— Ми перевіримо. Ці троє — школярі, а ви їм шампанське… — докірливо мовив.

— Школярі?! На вигляд — дорослі хлопці! Учням не продають ні вина, ні цигарок. Хіба я не знаю? У самої двоє ростуть, — ображено насупилася буфетниця.

Євген вдав, що не помітив її образи, і запитав:

— А більше вам ніщо не впало в око? Може, щось незвичне?

— Незвичне… Вони приходили самі, — охоче розповідала буфетниця, напевне, знудилась без роботи або любила поговорити. — А танцювали з чужими дівчатами. І ви знаєте, хлопці не заперечували. Косували на них, а не чіпали. Аж чудно. У нас трапляється: зчинять бійку, наче півні.

Звісно, їх боялися — дзюдоїсти. Серед молоді інформація про спортсменів поширювалася швидко, особливо про штангістів, борців, боксерів. Вони користувалися неабияким впливом і авторитетом. Але чому Шейх запросив у кафе Римму, хоч доти й після трійця навідувалася сюди без дівчат? Напевне, справді йому подобалась однокласниця. Нічого дивного: вже починають дружити з шостого — сьомого класу. А він ні з ким. Тільки брошку — золотий вітрильник — Риммі…

— За який столик сідала трійця?

— За той, де ви сиділи, — кивнула в залу Макашина й додала: — Ви обідали на місці хлопця, що лічив гроші. Він завжди сідав обличчям до входу.

Обличчям до входу… Тополюк так сів з метою відразу побачити нового відвідувача. А Шейх?..

— Поліно Никодимівно, сивий заходив до зали?

— Я його тут не помічала.

Дивлячись на мозаїку, Євген перебирав у пам’яті відомості, отримані від буфетниці. Вона Кривого не бачила, натомість з’явився сивий. При ньому Шейх лічив гроші. Думав, чого не запитав у буфетниці… Відчував: факти, повідомлені Макашиною, вагомі. А що скаже слідчий прокуратури Бухов?

— Спасибі, Поліно Никодимівно.

Тополюк вчасно закінчив бесіду: до кафе завітав гурт пляжників — хлопці і дівчата, веселі, розпалені сонцем. Відразу подалися до буфету по холодні напої. А Надія, мабуть, знову сидить у кімнаті свого гуртожитку й читає якусь книжку. У неї часто псувався настрій від набридливого приставання хлопців на вулиці, в тролейбусі. Їх тягло до Надійки, наче магнітом. Соромно признаватись, але іноді Євген ревнував її.

У коридорі набрав номер телефону Бухова.

— Слухаю, — озвався Денис.

— Ти нікуди не йдеш? — запитав його.

— Чекаю тебе, Євгене, на таємну вечерю.

Таємна вечеря не мала ніякого відношення до славнозвісного розпису-картини Леонардо да Вінчі. Слідчий так називав щоденні підсумкові розмови про справи, які вів.

Тополюків годинник «Восход» показував 17.05. Євген підіймався сходами прокуратури. До вечора доволі часу, їхня розмова, сподівався, не затягнеться й він ще встигне з Надійкою піти в кіно. А завтра неділя, може, й вдасться позагоряти на пляжі. Звичайно, якщо нічого не трапиться. Гай-гай, скільки вже тих планів за роки служби неждано-негадано полетіло шкереберть?! Краще наперед не загадувати, щоб не розчаровуватися.

Бухов стояв біля відчиненого вікна, боком до дверей, заклавши руки за спину. Навіть не озирнувся, коли капітан ступив до кабінету. Напевно, бачив Євгена, як той заходив до прокуратури. На його столі груба тека, папери. На рудому сейфі працював вентилятор, але в кімнаті все одно задушливо. Це аж з настанням сутінків місто наповниться прохолодою — прилине з Бугу і навколишніх лісів.

— Маєш новини? — запитав Денис, погойдуючись з носків на каблуки і не озираючись.

— Є.

— Давай, викладай козирі.

— До козирів їм далеко, — скривився Євген. — Зібрав таку-сяку інформацію, виловив кілька фактів. На мій погляд, вже набралося матеріалу на робочу версію.

— О, це вже прогрес, Євгене. Вчора про версію ми й не думали, — трохи бадьоріше мовив Денис і повернувся до Тополюка. — А я перенакопичую відомості, й ніякого просвітку. Що там тренер, кафе «Дружба»?

Євген сів за приставний столик, поклав перед собою чистий аркуш паперу, дістав кулькову ручку. Бухов розташувався напроти, поклав руки на стільницю, наче учень, що приготувався слухати урок. Тополюк переказав свою розмову з тренером Кондруком і виклав свідчення буфетниці Макашиної. Слідчий жодного разу не перебив його — слухав уважно. Вентилятор гнав тепле пругке повітря, й на маківці Дениса весь час ворушилося, мов живе, волосся. Він не зводив з оперуповноваженого сірих пильних очей.

— Слухай, Євгене, а ти роздобув славні факти, — і задоволено відкинувся на бильце стільця. — Справді можна побудувати робочу версію. — Він звівся й заходив по кабінету, потім узяв зі стола аркуш паперу, подав Тополюку. — Прочитай свідчення Полякової Римми. Може, щось пропустила з того, що розповіла тобі.

Аркуш списаний чітким почерком, рядки рівні. Римма докладно переповіла на папері свою ранкову розповідь. А в кінці, після її підпису і дати, стояла приписка: «Я оце згадала: коли мала ступити на ганок під’їзду, раптом Віталій злякано озирнувся в коридор будинку». Слова «злякано озирнувся» двічі підкреслені червоним олівцем. Підкреслив їх, безперечно, Бухов. Ось чого Римма не повідомила капітану.

— Тільки переляк Віталія для мене новина, — сказав.

— Ага, «злякано озирнувся»! — Денис значуще підняв палець угору. — Вона згадала, коли вже взялася за ручку дверей. Суттєвий факт, якщо брати до уваги її зустріч з Кривим на сходах під’їзду та пов’язати його появу із загибеллю Шейха…

— Звичайно, припущення багатозначне. Тоді… Хм… — Євген похитав головою, бо вимальовувалась струнка робоча версія лише з двома іксами, і він не загаявся сказати про них Бухову. — Але, Денисе, яким чином Кривий скинув дзюдоїста і де Віталій дістав золоті імперіали?

— Е, не лізь поперед батька в пекло, — застеріг оперуповноваженого слідчий. — Я над цим зранку сушу мізки. Бачу, ти вже приготував папір. Спершу занотуємо всі факти і відомості, які у нас зараз є. Під копірку. Почнемо, Євгене…

Євген вивів великими літерами посеред аркуша:

— Здається, все, нічого не забули, — сказав Денис, спинився, взяв нотатки. — Ого скільки! Цілий аркуш! А ніби обмаль матеріалу.

Він перечитав, поклав папірець на стіл, сів.

— Давай свою робочу версію, — попросив.

— Шейченко торік восени десь роздобув золоті імперіали, знайшов кому продавати — сивий чоловік, — почав Євген ділитися своїми припущеннями. — Ось звідки у нього гроші на кафе, магнітофон і брошку. Проте скупник злякався, що Віталій викаже його або наведе міліцію, і вірішив прибрати юнака, може, придбавши останнього імперіала… От і підіслав Кривого, і той… Вірогідно? Збігається з твоєю версією?

— Цілком. Мені це теж спало на думку, — погодився слідчий.

— Однак не доберу, яким чином Кривий скинув Шейченка, — признався Тополюк. — Спортсмен, не боявся висоти… І від підвіконня до підлоги сантиметрів сто п’ятдесят — сто сімдесят.

— Слухай, Євгене, я докладно розпитав Римму, як сидів Шейченко, — Бухов несподівано скупо усміхнувся. — Сидів, мов на спортивному коні, лише ліва нога спущена в коридор, і лівою рукою тримався за стіну над головою. Підвіконня там широке. Скинути людину нелегко в такому положенні. Переконався: сьогодні сам сидів на підвіконні, правда, на другому поверсі.

— І тебе ніхто не бачив з вулиці?

— А я експериментував у кабінеті помічника з вікнами у двір.

Молодець Денис. А він не здогадався спробувати. Євген уявив Шейченка: ліва нога над батареєю опалення, ліва рука піднята над головою… Стривай, саме на лівому боці сорочки чорна смуга і на тому місці на тілі садно…

— Ти зараз Євгене, міркував над чорною смугою.

— Вгадав. А звідки вона взялася?

— Досі загадка, — розвів руками Бухов. — На шляху від рогу будинку до підвіконня ніде ніякої сажі, щоб забруднитись.

— Знаєш, Денисе, у мене іноді з являється дивне почуття: ніби ми займаємось не нещасним випадком, а прискіпливо шукаємо доказів убивства. Чого б це? — стенув плечима Євген. — Мовби шиємо справу білими нитками.

— Бо тобі шкода Віталія, напівсироти, його матері, і раптом починають спливати різні підозрілі факти й непривабливі вчинки загиблого, — пояснив слідчий. — Звичайно, підтвердити, що стався нещасний випадок, неважко. Втім, навіть коли б не було чорної смуги і золотого імперіала, залишилося б запитання: чому Шейченко опинився в чужому будинку? І з’явилася б Римма Полякова, й потяглася б ниточка…

Тополюк не заперечив. Бухов точно визначив причину його сумнівів. Вони багато гарного чули про Віталія і його друзів. І несподівано під час розслідування за зовнішніми ознаками нещасного випадку проглянув злочин, а образ небіжчика, двох його однокласників тьмянішав… Гірко. їм лише по сімнадцять років. Євген задивився у розчинене вікно. У гіллі каштана, серед молодого листя, безжурно стрибали і цвірінькали горобці. Гадав, чи не поламається їхня робоча версія. Досвід підказував: змін і доповнень у наступні дні не бракуватиме.

— Тепер, Денисе, нам залишилося відповісти на кілька головних запитань. І тоді, можливо, справі кінець.

— На які саме? — слідчий потягся до стола й взяв з-під паперів золоту брошку-вітрильник, помилувався нею. — Ну-ну, я слухаю.

— Де взяв імперіал Шейх? Хто Кривий і Сивий? Останніх слід розшукати, — додав Євген.

— Стержневі питання і взаємопов’язані. Кривий, мабуть, місцевий: добре знає житловий масив, — вголос міркував Бухов. — А от Сивий… Насторожує, що він не з’являвся в залі кафе. Чому? Зайва обережність: не потрапляти на очі друзям Шейченка?

— Мабуть… — Тополюк поглядав на брошку, сяючу в пальцях Дениса. Справжній мистецький витвір: маленький, стрімкий люгер під трьома рейковими вітрилами.

— Вилучив у Римми?

— Вона боїться тримати її вдома, щоб не знайшли батьки. Коштовна річ.

Йому теж закортіло взяти брошку в руки.

— Дай погляну.

Легенька — грамів чотири золота. На зворотному боці защіпка. Євген придивився до вітрил.

— Де твоя лупа?

— А що там? — нахилився до нього слідчий.

Під лупою на кожному вітрилі оперуповноважений виразно побачив вирізблені чимось гострим три літери — В, І і Т. Денис й собі подивився.

— «ВІТ», — прочитав. — Хм, а я не помітив. Маєш гострий зір.

— Напевне, скорочено «Віталій», — сказав Тополюк.

— Другий, за імперіалом, речовий доказ, — зауважив Бухов. — Ще й з автографом.

— Ось ознайомся, — слідчий подав Тополюку грубу теку. — Пам’ятаєш, я казав, що прізвище Біронський мені наче знайоме?

— Казав.

На теці напис: «Про золоті зливки». Євген почав гортати сторінки. її суть: двоє молодиків з вищою освітою — інженер і хімік — скуповували позолочені корпуси годинників і виплавляли з них коштовний метал. Здавалося б, якісь міліграми… Однак, буваючи у відрядженнях в різних містах, вони придбали велику кількість корпусів і виплавили таким чином близько кілограма золота, продали його спекулянтам і махінаторам.

— Читай, де закладки, — порадив Євгенові Денис, щоб Тополюк не гаяв дарма часу.

Під другою закладкою у справі знаходився такий документ:

Біронський! Батько Ігоря! Чудасія. Гарна пам’ять у Бухова! Минуло ж два роки… Євгенову увагу привернув наступний аркуш:

Тополюк згорнув справу.

— Зрозумів, Євгене? — промовисто запитав Денис.

— Ясно, як по дню. І чим відбувся Біронський?

— Переляком, позбавленням премії за місяць і обговоренням його вчинку на профспілкових зборах. Він виконував план, — іронічно закінчив Бухов.

— План власної кишені, — докинув Тополюк.

— Еге. Тепер про Біронську, — Денис постукав пальцями по столі. — Мати Ігоря за останні сім років поміняла п’ять місць роботи. В тих магазинах, звідки вона розраховувалась, завжди виявляли нестачу. Як ведеться, суму розкидали на всіх працівників, і Біронська вносила свою частку, а невдовзі подавала заяву…

— Цікава сімейка. Ти добряче сьогодні попрацював. А що за люди батьки Аркадія Апостолова?

— Про них у мене ніякої інформації. В суботу й неділю завод не працює. До речі, золоті імперіали досі не проходили в жодній справі. Дуже рідкісні, наче луїдори.

— Тим дивніше. Звідки він у Шейха?

Вони ще з півгодини обмірковували здобуті відомості й факти. Нещасний випадок уже обріс ними, ніби грудка снігу, пущена з гори. Куди заведе їх розслідування?

— Не забудь, завтра до матері Віталія, — нагадав наприкінці Бухов.

Євген незчувся, як заснув: напікшись на сонці, поволі поринув у благодатний спокій. Нічого не снилося. Прокинувся від прохолодних крапель, що падали йому на груди. Поруч стояв Бухов з кволою посмішкою, в синій сорочці й темно-сірих штанах. З його правої руки скрапувала вода. Євген глипнув на годинник— 18.50, звівся. Як одна мить пролетіло тридцять хвилин.

— Одягайся, дзвонила Лашко. Мати Віталія приїхала о 15.00, — сказав Денис і сів на стілець. — Людмила зробила їй укол — ввела камфору, димедрол… Ти сьогодні загорав?

— А що вона непритомніла? — запитав Дениса.

— Ні, але їй дуже погано. З Надійкою пляжився?

— З нею з нею… — буркнув Тополюк.

— А ми ніяк не вирвемося з Тетяною, — з жалем сказав слідчий.

Поки спускалися сходами, Євген мимохіть думав про наслідки їхнього відвідування матері Віталія. Що нового вони долучать до відомих фактів?

Біля під’їзду гуртожитку стояв «Москвич». Вони рушили на проспект Миру. З важким людським горем невдовзі доведеться їм зіткнутися, і намагалися не думати про нього. Пусте: обманювали самих себе, позаяк тривожне очікування зустрічі з матір’ю Віталія не щезало. Воно сиділо у них в душі, мов наляканий птах у гнізді, щомиті готове зринути стримуваним розпачливим співчуттям. Хай йому грець! Євген досі не міг змиритися з чужою бідою.

Поминули старий цвинтар, обгороджений невисоким парканом із сірих плит, де торік наркомани у фамільному склепі купця Гавури влаштували собі «малину». Тоді вони з Буховим добряче попрацювали і надвечір знайшли і затримали їх. За чотири роки, відколи перевели Євгена в обласний центр, у нього з’явилися тут особисті пам’ятні місця, пов’язані з розшуком і різними справами, небезпечними зустрічами і засідками.

Ось і критий ринок «Колос», платна автостоянка й перші будинки проспекту Миру. Бухов повернув «Москвич» у двір.

— Зараз почнеться… — зітхнув.

На сходах Євген мимохідь подивився на стіну, на місце, де намальоване таємниче R, пронизане ламаною блискавкою. Знака не було! Замість нього — сіра пляма штукатурки. Очевидно, хтось його зішкріб.

— Денисе, ти помітив?

— Що? — слідчий озирнувся спиняючись. Тополюк показав на сіру пляму. Бухов здивовано звів брови — Хм. Чия ж це робота? Прибиральниці? Бірона з Апостолом?

— Можливо, їхня. Наче замітають сліди. Чого вони злякалися? Нагінки за ламану блискавку?

— Сумніваюсь, — неголосно відповів Денис. — R і рейдери… Напевне за тим щось криється. Чи знищені знаки на їхніх партах, у решті під’їздів?

Дісталися майданчика п’ятого поверху. Тихо. Слідчий тільки підніс руку до дзвінка квартири № 45 — і відчинилися двері, мовби за ними стежили у вічко. В коридорі стояла медсестра Лашко, заплакана, зодягнута в чорні спідницю і блузку.

— Заходьте. Я вас бачила з балкона, — мовила тремтячим, уривчастим голосом.

Вони мовчки привіталися з нею.

— Як почувається Віра Михайлівна? — запитав слідчий.

— Тримається… на ліках. Я попередила її про ваш прихід.

— Спасибі, Людмило Гнатівно, — подякував їй Бухов.

— Ще хтось є у квартирі? — поцікавився Тополюк.

— Співробітниця Віри Михайлівни — Марія Тарасівна, — Лашко сумно дивилася на них, склавши руки на грудях. — Приходили вчителі, учні зі школи…

Вони ступили до вітальні несміливо, наче у чомусь завинили. Небіжчика не було, але Євген підсвідомо відчував його присутність. На дивані, на якому лежала біла прим’ята подушка, сиділо дві жінки. Євген відразу здогадався, хто з них Шейченко: по очах, переповнених відчаєм і невимовною тугою, по губах, зсудомлених скорботою, і мовби неживих руках, що покоїлись у пелені чорної сукні. Та й уся її постать ніби здрібніла, ніби мати прагла стати маленькою.

— Товариші з прокуратури й міліції, — відрекомендувала їх Лашко. — Я вам казала про них, Віро Михайлівно.

Шейченко змученими очима поглянула на них, ворухнула сухими губами. Євген оглянув вітальню: сервант, трюмо, завішене чорною хустиною, зупинений настільний годинник, шафа, стіл і стільці, телевізор… Ліворуч, за сірими лляними портьєрами, вигаптуваними соковитими квітами, біліли двері до сусідньої кімнати. О, велике фото: батько, мати і посередині син — Віталик, у матросці, очі широко розплющені від подиву. Йому років сім — вісім.

— Віро Михайлівно, вибачте, але нам необхідно побалакати з вами, — прохально звернувся до Шейченко Бухов, теж безпомилково визначивши матір Віталія. — Така у нас робота.

— Я розумію, — ледь чутно сказала вона. — Ви сідайте.

Бухов явно не наважувався розпочати розмову. Усім було нелегко. Не скоро в цій хаті розвіється смуток, та і чи взагалі розвіється.

Поволі, слово за словом, обережно, не викликаючи у Шейченко ніякої підозри, Бухов і Тополюк розпитали її про друзів і товаришів сина, куди він ходив, з ким зустрічався, як вчився і поводився, чи не здибала вона кривого на ногу з ціпком хлопця, високого, чорнявого; скільки давала грошей Віталію, чи не було у нього недоброзичливців.

Згадуючи сина, Шейченко ніби забувала про його загибель і говорила мов про живого. її очі сухо блищали, і вона не зводила погляду з фотокартки.

— Віро Михайлівно, Віталій часом не отримував листів, телеграм, листівок? — запитав слідчий.

— Ні. І від кого? Може, коли я на роботі…

— А він не залишив записки?

— Записки? — Шейченко важко глянула на Дениса. — Якої? І навіщо йому писати? Кому?

— Ви подивіться, пошукайте, це дуже важливо.

— Я… я не заходила в його кімнату. Мені… мені там усе… — у неї засіпались губи. — Нехай вам Людмила… Людо, покажи.

Лашко неохоче звелася, ступила до дверей за сірими лляними портьєрами. Кімнату освітлювало призахідне сонце. Вона точнісінько така, як у Бірона і Апостола, і схожа обстановка: односпальне ліжко з дерев’яними бильцями, над ним килимок, поруч однотумбовий стіл з купою касет, поруч маленький столик з магнітофоном. На стіні книжкова полиця, де теж касети, пошарпані закордонні журнали, зверху — спортивні кубки, навколо вирізки джазових і рокових кумирів, золоті, срібні й бронзові медалі на стрічках за призові місця у змаганнях, під ліжком гантелі, на бильцях двох стільців штани, сорочки, легкі куртки…

На столі й на полиці серед журналів і касет не було ні листів, ні телеграм, ні листівок. Лашко вийняла одну шухляду. У ній підручники і зошити. Слідчий і капітан переглянули їх.

— Віталій грав на гітарі? — запитав Тополюк Людмилу.

— Погано: умів лише брати акорди ритму.

Людмила дістала другу шухляду. Теж підручники, зошити, самовчитель гри на гітарі. У третій, останній шухляді поламані касети, коричневі куделі порваної вузької плівки, деталі до магнітофона, клапті порізаних сторінок із журналів. Слідчий почав перебирати той мотлох і серед нього знайшов синій блокнот з алфавітом. На його першій сторінці буква R, пронизана ламаною блискавкою, далі — слова «Марго», «Варвар», «Мофа», «Їжак», «Крас», «Кулька», «Колба» і проти них номери телефонів, назви вулиць, номери будинків, квартир. Євген багатозначно перезирнувся з Денисом.

Тополюк виклав із шухляди на стіл увесь непотріб. Дно застелене старою газетою, й більше нічого вартого уваги. За виробленою звичкою Євген підняв ріжок газети подивитися, чи під нею чогось нема, і вражено закляк. Не лише він, а й слідчий і Лашко теж круглими очима втупились в шухляду! І було чого: під газетою лежали купюри вартістю сто і п’ятдесят карбованців! Оце знахідка!

— Господи, скільки грошей! — злякано прошепотіла Лашко. — Чиї вони? Невже Віталія?

Слідчий пішов у вітальню.

З’явилася Віра Михайлівна, за нею її співробітниця і Денис. Тужливий погляд телефоністки наткнувся на шухляду, й нараз мати вклякла на місці. У Марії Тарасівни витяглося лице…

— Чиї це гроші? — злякано запитала Шейченко сполотнілими губами, ну достоту як нещодавно Людмила. — Чого в шухляді?

— Вони були тут, — відповіла медсестра. — А хіба ви?..

— Тут? У Віталієвому столі? — недовірливо запитала.

— В столі, — підтвердив слідчий. — І ви не знаєте, звідки взялися? Хто їх сюди поклав?

— Я… я вперше бачу… — І знеможено сіла на ліжко. — Боже, ще якісь гроші… Віталик ніколи мені про них… Де він їх узяв?

— Коли ви купили йому магнітофон? — звернувся Тополюк до Шейченко.

— Не купляла, нема за що. Дав йому пограти Аркадій.

— Апостолов сам вам казав?

— І він, і Віталик.

Вони вже не питали її, чи бачила в сина коштовності. Обережно, щоб не знищити можливі відбитки пальців на купюрах, перелічили гроші. Рівно п’ять тисяч карбованців. Шейченко нетямущими очима дивилася на них, а Марія Тарасівна і Лашко підозріло поглядали на неї.

Написавши відповідні протоколи, вони вилучили гроші і синій блокнот з адресами і номерами телефонів.

У машині Бухов сказав:

— Хм, несподіваний поворот у справі. Завтра зустрінемось з учнями 10 «в» класу. З директоркою домовлено.

— Цікаво, що від них почуємо про Шейченка? Стривай треба заглянути у під’їзди…

Євген увійшов у під’їзд будинку № 24, де жив Біронський, глянув на стіну: на місці знака — сіра пляма штукатурки. У під’їзді будинку № 26, де жив Алостолов, те ж саме.

Він повернувся до машини. Денис запитально подивився на нього.

— Зішкрябали.

Євген підсвідомо чекав якоїсь лихої події.

О 17.00 вони вийшли зі школи. Майже дві години тривала розмова з учнями 10 «в» класу. Вчителів не запросили, щоб не було ніякої незручності, тиску і впливу. На жаль, нічого суттєвого учні не повідомили: говорили, наче змовились, те саме, що раніше розповіла директорка, класна керівниця і всі інші, хто спілкувався з Віталієм. До речі, ніхто з учнів не бачив кривого чорнявого хлопця з сірим ціпком. З їхніх слів поставав привабливий образ однокласника.

Мружачись від сліпучого сонця, слідчий сказав:

— Признатись, я чекав саме такого результату.

— Авжеж: про небіжчика — тільки гарне, — і Євген згадав приказку. — Зверху гарно і тихо, а всередині ворушиться лихо.

— Я сьогодні отримав заключення експертизи. Чорна смуга на Віталієвій сорочці від гуми, — повідомив Бухов. — А на деяких купюрах відбитки пальців Шейха і якогось невідомого.

Відбитки пальців Євгена не здивували. А от гума… Він пам’ятав: ні на бетонному дашку, ні в під’їзді гуми, об яку міг би замаститися Віталій, не було. І його сорочка, за показаннями Ігоря і Аркадія, була чистою. Звідки ж узялася гумова смуга? Невже забруднився по дорозі від рогу будинку і до під’їзду Полякової? Відпадало. Але ж іще напроти чорної смуги на його тілі садно. Гума…

— Там ніде нема гуми, — замислено сказав Тополюк.

— Нема, — підтвердив Денис. — Я думаю, чи варто нам збирати вчителів? В школі всі мов засліплені спортивними успіхами і гарною поведінкою трійці.

— В кожній школі є свої герої. І часто вчителі заплющують очі на їхні витівки, ставляться до них поблажливо.

Слідчий згідливо кивнув. Вони перетнули вулицю й опинилися поблизу кіоска «Союздруку».

— Давай посидимо, — запропонував Бухов. — Вдале місце для спостереження.

Слідчий мав на увазі Кривого, якого тут бачила мати Апостолова.

— Ти звернув увагу: на партах трійці стерті знаки, — сказав слідчий. — Часом не Морохова примусила?

— А хто примусив у під’їздах? І, мабуть, терли ацетоном, інакше фломастерне чорнило з парт не змити. Ні, чогось сполохалися Бірон і Апостол.

— Напевно, є чого. Ти не здогадався про значення слів у записнику Шейха? — і, не чекаючи відповіді, Денис продовжив: — Усі — прізвиська вчителів, їхні домашні адреси і телефони.

— Навіщо вони йому?

— Для вітань із святами і днями народження, — іронічно сказав Денис.

— Але ж прізвиська… — Євген стенув плечима, нічого не тямлячи.

Вони кілька хвилин дивилися на учнів: йшли юрбою до Шейченко, про щось між собою гомоніли. Он Славко Нечай поруч з Риммою. Євген подумав, що поява однокласників у квартирі тільки додасть відчаю і горя матері Віталія, бо ж всі товариші її сина живі, здорові… А напевно він і Бухов припустилися помилки, ведучи розмову відразу з цілим класом, де ще й сиділи друзі Шейха. Може, це декого стримувало.

— Доведеться, Євгене, зустрічатися з ними поодинці, — сказав слідчий.

— А як з учителями?

— Вчителі — люди дорослі, повинні самі виявити бажання.

— А чи не варто сказати їм про золотий імперіал і гроші, поділитися своїми домислами? Тоді зрозуміють серйозність справи, — зауважив Тополюк.

— Мені здається, рано… Не хочеться розголосу. Хай вже після похорону, — заперечив Бухов. — А чутки… Кожна подія обростає ними. Тепер на часі дати орієнтировку на Кривого. Деякі прикмети його маємо: високий, чорнявий, із сірим ціпком, кульгає на праву ногу. Відчуваю, не випадково він з’являвся на шляху Шейченка.

— Ти зробив, Денисе, висновок? Адже учні і вчителі не знають, з якого будинку випав Шейяенко.

— Авжеж, Бірон і Апостол не розповіли. Чогось бояться.

— Славко Нечай і Римма теж мовчать.

— Ну чому Римма — ясно, а Славкові, видно, дівчина подобається, і вона до нього прихильна. Сьогодні я дещо взнав про рідних Апостола, — Денис відкинувся на бильце лавки, підставив лице сонцю й примружився. — Його батько, Петро Савелійович, працює конструктором на машинобудівному заводі, кращий раціоналізатор міста, з ранку до вечора в цехах, засиджується в технічній бібліотеці, словом, генератор ідей, має кілька винаходів. Мати, Антоніна Павлівна, технолог, завантажена громадськими дорученнями: в жіночій раді підприємства, культорганізатор у своєму бюро, позаштатний інспектор торгівлі. Про Апостолових на заводі всі гарної думки.

— Зайняті люди, — іронічно зауважив Тополюк. — А син цілими днями без нагляду.

Перед ними спинилася молода жінка, зодягнута в сіру сукню. Попелясте волосся — коротко підстрижене й зачесане назад — відкривало високий чистий лоб. У руці жінка тримала брунатну пласку сумку на блискавці, схожу на портфель.

— Товаришу Бухов, — несподівано звернулася жінка до слідчого. — Я вам хочу…

Денис випростався й уважно подивився на неї.

— Я вас слухаю… — на мить затнувся. — Здається, Зоя Пилипівна… Красуцька, викладач хімії?

— Точно, — мляво всміхнулась Красуцька. — З вашого дозволу…

— Прошу… — слідчий посунувся, даючи їй місце.

Вчителька сіла на лаву, поклала на коліна сумку. Мовчала, наче збиралася на думці чи переборювала свою нерішучість.

— Я вчора дізналася про сьогоднішню зустріч з учнями, — несміливо почала. — Відтоді не маю спокою, вагаюся… Може, я помиляюсь і видамся вам смішною, несерйозною, хворобливо підозріливою… — вона замовкла і почервоніла.

— Ви не хвилюйтеся, Зоє Пилипівно, ми постараємося вас зрозуміти, — доброзичливо заспокоїв її слідчий. — У нашій роботі навіть дрібниця, на перший погляд, далека від справи, іноді суттєво допомагає слідству.

— Тоді я розповім… Ось уже рік, як читаю в десятих класах. Є різні учні: здібні, ледачкуваті, посередні, позбавлені обдарування. А є… Приміром, викликаю Шейченка, а він жодної формули, крім Н2О… — Красуцька гірко похитала головою. — Біронського — те ж саме. Апостолова — ні слова. Звісно, ставлю їм двійки. Викликаю через тиждень вдруге — знову нічого не знають. Я здивована, а вони зовсім не переживають, наче це звичайна річ. Переглянула журнал — з інших дисциплін у них оцінки добрі, крім української літератури й мови. Думаю собі, мабуть, не дається хлопчикам хімія, треба додатково попрацювати з ними. Запропонувала. Чекаю після уроків. Дарма: не прийшли, не залишилися.

— А як вони поводилися на ваших уроках? — запитав Бухов, і в його голосі Тополюк відчув стурбовані нотки.

— Пристойно, ще й осмикували Мазуницю, — Красуцька торкнулася пальцями блискавки на сумці. Спроквола продовжила: — А далі… Минуло три тижні. У мене маленька донька, живемо в одній кімнаті, залишаю її з мамою, завжди поспішаю додому. Пам’ятаю, двадцять третього жовтня прибігла, дала Віці поїсти і поклала спати. Щойно вона заснула, дзвонить телефон. Беру трубку — вже гудки. І прокинулась мала. Через кілька хвилин знову — дзінь… Беру — гудки. І так до дев’ятої вечора я, мама і чоловік хапали трубку. Дитина плаче — не спить, ми роздратовані, злі, хоч візьми і відріж телефон. Здогадалися, хтось бешкетує. Думаємо, може, вночі припинить. Де там: чотири рази будили Віку.

— Ви б звернулися на телефонну станцію, — порадив Тополюк, не розуміючи, до чого веде Зоя Пилипівна.

— Чоловік звертався. Сказали, щоб встановити, з якого номера дзвонять, треба дозвіл міліції чи прокурора, начальства зв’язку. Велика морока, — вона нервово застібала і розстібала блискавку. — Наступного дня у школі все переживала, що там вдома. Коли повернулась, мама каже: «Ніхто не дзвонив». А за годину… — і Красуцька з відчаєм махнула рукою.

Аналізуючи сказане Красуцькою, Євген зробив висновок: дзвонили їй з квартири, у якій, мабуть, до дев’ятої вечора нікого, крім бешкетника, не було. Вночі, коли всі спали, він прокидався і крадькома дзвонив…

— П’ять діб тривало знущання, — продовжувала вчителька. — Дитина вибилась зі сну, ми пересварились і з острахом дивилися на телефон. На шосту добу він замовк. Боже, нам аж не вірилось, наче знову на світ народилися. Тиждень відходили. Думали минулося. Але четвертого листопада знову почалося… Тоді чоловік питає мене: «Хто у тебе злісний двієчник?» Перелічила. П’ятеро. «Кого з них тиждень не було у школі?» Почала згадувати…

Зоя Пилипівна втупилась у свої босоніжки, закусила губу. Напевно, вгамовувала хвилювання.

— І кого ж?. — м’яко, співчутливо поцікавився Бухов.

— Шейченка, Біронського і Апостолова. Виїздили на кущові змагання до Хмельницького. Я глянула у довідник— телефон є у Біронського. Чоловік порадив: постав їм трійки. Поставила — дзвінки припинилися.

Євген перезирнувся з Денисом.

— Я… я не вірила, — Зоя Пилипівна відірвала погляд од босоніжок. — Викликала Апостолова — нічого не знав, поставила двійку, і того ж дня відновилися дзвінки. На наступному уроці Апостолов підняв руку. Здогадалася, що вивчив урок. Поставила четвірку, і дзвінки припинилися.

— Щось змінилося у поведінці хлопців? — запитав Тополюк.

— У поведінці ні, а от в поглядах… — Красуцька затнулася, шукаючи точного визначення. — Глумлива посмішка, зверхність, мовляв, ми свого доб’ємось і приручимо тебе, негіднице. Мені робилося страшно…

— І ви нікому не розповідали про це? — із жалем у голосі запитав слідчий.

— Розповіла директорці. Але Майя Борисівна розгнівалась… Мовляв, наша школа на гарному рахунку в міськвно і облвно, юнаки — гордість школи. І чи потрібна спортсменам хімія? А ми боремося за високі відсотки успішності, — і Красуцька махнула рукою.

— І ви ставите їм добрі оцінки? — поцікавився Тополюк, тамуючи нотки невдоволення.

— Іноді не ставлю, щоб хоч трохи заспокоїти свою совість. Мабуть, ви мене… — Красуцька не доказала, рвучко підвелася й пішла.

Вони мовчки дивилися їй услід. Постать вчительки то з’являлася, то зникала поміж перехожих. Несподівано Євген угледів серед натовпу невисоку повну жінку з квітчастою парасолькою. Жінка припадала на ліву ногу й спиралася на сірий ціпок. Євген пильно придивлявся до ціпка. Звичайна металева сіра трубка, брунатна ручка, чорний гумовий наконечник. Серійне виробництво. Їх продавали в аптеках.

Євген не відводив од ціпка погляду. Щось у ньому його зацікавило, одначе ніяк не міг добрати, що саме якийсь здогад усе крутився в мозку й заважав зосередитись на розповіді Красуцької.

Слідчий стояв біля вікна і не озирнувся, коли Тополюк ступив до кабінету. Денис любив, міркуючи, дивитись у вікно. На ньому біла сорочка і сірі штани, на бильці стільця висів піджак. Невисокий, худорлявий Бухов скидався на підлітка. Зустрівши його на вулиці, не подумаєш, що це досвідчений слідчий прокуратури, який розкрив не один злочин.

— Привіт, Євгене. А ти йдеш і навіть не зведеш голови, — сказав Денис.

Він бачив Тополюка у вікно, а той не відчув його погляду. Видно, дивився доброзичливо. Євген, сідаючи, відповів:

— Роботи — нема коли, за приказкою, й вгору глянути.

— Значить, ти не засік на похороні Кривого, — зробив висновок слідчий.

Його слова билися в шибку, й вона ледь бриніла — відлунювала, озивалась на голос.

— І не бачив Красуцької, — додав Тополюк.

Денис кивнув, мовби наперед знав, що її не буде.

— А до мене вранці приходила Броварна.

Євген замислився. Броварна… Ага, в записнику Шейха її домашня адреса і прізвисько…

— Або Варвар, вчителька української літератури. Так?

— Вона, Варвара Мокіївна, — підтвердив Денис, і в шибці Євген помітив його задоволений усміх. — Цікавий сповістила факт. Чекаю на акт експертизи. Обіцяли принести до 16.00. Одначе про акт пізніше.

Ох те «пізніше»! Євген стримав посмішку. Полюбляє Денис лише натякнути на новину, заінтригувати, а розповісти не поспішає, наче випробовує. Євген ніколи не ображався на таке, а зараз намагався вгадати, чого приходила Броварна. Певно, щось принесла, якщо Денис зажадав експертизи.

— І як поводились на похороні Бірон і Апостол? — слідчий відійшов од вікна й сів напроти капітана. Очі Бухова, попри сьогоднішній печальний день, збуджено сяяли. Від чого б то? Невже натрапив на слід Кривого?

— Несли труну, але не плакали. Апостол чомусь злякано озирався, ніби когось шукав у натовпі.

— А Полякова?

— Римма побивалася, наче за рідним братом.

— Жаліслива дівчина. Значить, Красуцької не було… — слідчий задумливо потарабанив пальцями по столу. — А Броварної?

— Я її не знаю.

— Невисока, молода, світла коса, викладена на потилиці, тонкі риси обличчя. Примітна особа і симпатична.

На похороні Євген не бачив жодної жінки з косою. Взагалі коса в наш час приємний виняток. Отже, впала б у вічі.

— Ні, не було.

Але чому Денис запитав за Броварну поряд з Красуцькою? Ніби між ними існував якийсь зв’язок. Стривай, а може?..

— Поки ти набирався суму на похороні, я тут добряче попрацював, — з жартівливим докором зауважив слідчий.

— Ти ж сам відрядив мене туди.

— Ну-ну, не дуйся, — Денис примирливо поплескав Тополюка по руці. — Так ось, стосовно відвідин Броварної. Вона з другого півріччя почала викладати в десятих класах українську літературу. Наша трійця, як і з хімії, анічогісінько у ній. Поставила двійки. І раптом (телефону у неї вдома нема) надходить її чоловікові анонімний лист, видрукуваний на машинці. Зміст: зустрічається з фізруком Хавричем, крутять любов та інше паскудство. Чоловік не вірить. Але за першим другий, третій лист… Ти уявляєш реакцію чоловіка? — і Бухов промовисто зиркнув на оперуповноваженого.

Євген відразу згадав про друкарську машинку в квартирі Апостолових. Якщо хлопці дзвонили Красуцькій, то, цілком вірогідно, вони й Броварному писали…

— Мовчиш… — кивнув Денис. — Мене теж вразила її розповідь про листи.

— Як же вона дізналася?

— Варвара Мокіївна майже напам’ять вивчила ті опуси. А якось на перерві почула від Апостолова «Геракл засушений». Переглянула анонімки — скрізь «Геракл засушений». Так дражнили щуплявого Хаврича. Просто, га? Відкриття приголомшило її.

— І вона теж перестала ставити двійки?

— Продовжує і отримує нагінки від Майї Борисівни.

— Вона їй розповіла?

— Не забігай наперед, — застережливо підняв руку Денис. — Анонімку отримала директорка. Викликала фізрука, Броварну, допитувалась. Нічого підозрілого. А коли отримала листа дружина Хаврича, зчинився скандал, і фізрук мусив звільнитися, єдиний мужчина-викладач у школі. Анонімки припинилися.

— Мабуть, трійця ще не встигла вигадати нової капості.

— Очевидно, — погодився слідчий. — Дзвінки, анонімки… Це вже система. Я пішов на завод і розшукав у бюро раціоналізації заявки і пропозиції Апостолова Петра Савелійовича — батька Аркадія. Вилучив їх. Разом із анонімками віддав на експертизу. То як тобі школярики? До чого додумались… — Бухов гидливо скривився.

— У кого ж вони навчилися?! — з серцем випалив Тополюк.

— У кого… Хіба мало у нас пишуть анонімок? — стенув слідчий плечима. — Майже в кожному колективі сидить анонімщик. Отже, вдома розмовляють про них, а діти мотають на вус.

— Мені здається, не лише Красуцькій і Броварній трійця робила підлості.

— Мабуть. Але чи решта вчителів признаються? І часом не через ці витівки хлопці нещирі з нами?

До кабінету хтось постукав. Євген глянув на годинник — 15.45. Напевне викликані Ігор і Аркадій. Поспішили.

— Заходьте, — голосно запросив слідчий.

Це були не десятикласники, а посильний з науково-технічної лабораторії. Подав Бухову сірий пакет. Денис витяг з нього папери, переглянув і задоволено гмукнув.

— Спасибі, — подякував посильному. Коли той вийшов, потер долоні. — Моє передбачення підтвердилось. На почитай.

Акт експертизи. Тополюк перебіг його очима й спинився на висновку. Так, анонімки і заявки на рацпропозиції друкувались на одній машинці. Доказ незаперечний. Тепер залишилося взяти зразок «почерку» машинки Апостолових і віддати на експертизу. Євген не сумнівався щодо її наслідків. Безперечно, не батько Аркадія друкував пасквілі на Броварну. Ось вони, п’ять брудних творінь. На кожному червоним олівцем підкреслені слова «Геракл засушений».

Бухов поклав у шухляду анонімки й акт експертизи. І тут знову постукали. На годиннику — 16.00. Двері відчинились — до кабінету зазирнув Ігор Біронський. Точними виявились учні.

— Можна? — запитав Ігор.

— Прошу, — слідчий звівся і Тополюк теж.

Вони несміло увійшли — високий, міцний Біронський і худорлявий, нижчий за нього Апостолов, обоє одягнуті в джинси і болгарські сорочки — білі з широкими коричневими смугами. Сторожко дивилися на слідчого і оперуповноваженого карного розшуку.

— Приземляйтеся, — Денис кивнув на стільці.

Поки юнаки влаштовувались, Бухов сів за стіл, а Тополюк став біля сейфа: звідти добре видно всіх. Хлопці похмуро втупились у стіл.

— Паспорти принесли? — звернувся до юнаків Бухов.

Мовчки простягли документи. Денис переглянув їх, подав Євгену. Ігор Біронський народився 13 березня 1973 року, Аркадій Апостолов — 17 травня. Отже, виповнилось по 17 літ. Аркадію — три дні тому. Капітан повернув їм паспорти.

— Ви нас викликали на допит? — поцікавився Біронський.

— На допит, — відповів Денис. — Ви не забули нашої попередньої розмови?

— Ні, — буркнув Апостолов.

— Добре. А тепер, Аркадію, почекай в коридорі.

Ігор залишився без товариша. На повному обличчі юнака майнула розгубленість, але за мить воно знову стало байдужим. Слідчий повідомив Біронському причину виклику, попередив про обов’язок розповісти, що йому відомо по справі, про карну відповідальність за відмову давати свідчення й за свідомо неправдиві показання.

— І за це судять? — здивувався Біронський. — На який же строк?

— Стаття 178: позбавлення волі від шести місяців до трьох років або виправні роботи до одного року; стаття 179: виправні роботи до трьох місяців, або штраф до двадцяти карбованців, чи громадський осуд, — детально роз’яснив Бухов. — Як бачиш, із законом не жартують.

— Я вам казав правду, — нахмурився Біронський.

— Угу, — слідчий видобув із сейфа целофановий пакет. — Значить, Віталієва сорочка, коли ви розсталися після уроків, була чиста?

— Так, — підтвердив Ігор.

Бухов витяг сорочку з пакета, розгорнув і показав чорну смугу.

— Звідки ж вона? Адже від рогу будинку № 19, де ви стояли, до першого під’їзду метрів сто.

— Ми там не стояли, — заперечив Біронський.

— Ну навіщо, Ігоре, ти брешеш? — не стримався Тополюк. — І ти, і Аркадій бачили падіння Шейченка. Бачили!

— Неправда! — сполотнів юнак. — Не…

Бухов застережливо підняв руку — Ігор затнувся.

— Римма Полякова? А Славко Нечай? Раджу тобі не крутити. В пам’ять свого товариша. Ми вже дещо знаємо, — на диво співчутливо зауважив Денис.

Біронський опустив очі.

— На Віталії справді сорочка була чистою, коли він пішов од нас на подра.

Іч, вже вигадали — подра. Авжеж, звучить: сидіти на подрах! Тополюк сховав сорочку в сейф.

— Гаразд. А чого ви не розповіли про його витівки?

— Які витівки? — скинувся Ігор.

— Сидіння на підвіконні.

Біронський розгублено водив пальцями по стільниці.

— Ми… ми боялися, сказали б — не втримали, не вплинули… А як ми могли?.. Він упертий…

Ймовірно. Бухов і Тополюк теж дійшли такої думки. Слідчий висунув шухляду й поклав перед Ігорем імперіал. Хлопець витріщився на монету.

— Це золота?

— Еге, — підтвердив Денис. — У Віталія такі водились?

— Ні-і… — Біронський закрутив головою.

Бухов дістав із шухляди коробочку з вітрильником, показав свідкові. Ігор прицмокнув язиком:

— Гарна річ. У моєї мами точнісінько така.

— І цього не бачив у Віталія?

— У них взагалі ніяких коштовностей, навіть обручки у Віри Михайлівни… — з прихованою зверхністю сказав.

— А де ж він узяв гроші на магнітофон? — зненацька докинув слідчий.

— Я йому…

— Стоп! Ми ж домовились — тільки правду, — перебив оперуповноважений Біронського. — То де?

— Де? — Ігор стенув плечима. — Не знаю. Попросив мене, коли поцікавиться мати, сказати, що я дав покористуватись.

— І ти не питав Шейченка?

— Питав. Гаркнув на мене: «Не твоє собаче діло!»

Євген помітив, як Ігор крадькома витер об джинси спітнілі долоні, а його лоб всіяли дрібні краплини поту, які він не наважувався змахнути.

— Ви повертали гроші Віталію за гулянки в кафе «Дружба»?

Біронський роззявив рота від подиву, потім зазіпав, наче йому забракло повітря. Він мав жалюгідний вигляд. Мабуть, таким його ніхто не бачив з друзів і товаришів-однокласників.

— Вип’єш води? — нахилився до нього Тополюк.

— Не… не треба, — Ігор облизав губи. — Я і Аркадій не мали грошей платити. Завжди Віталій.

— А він де брав? Мати давала? — Бухов, як зрозумів Євген, не збирався повідомляти Бірону про знайдені п’ять тисяч карбованців у столі Шейченка.

— Мати йому стільки не давала, — повільно говорив Ігор. — Вони небагато живуть. А нам казав — виграв у лотерею. Якось хвалився, мовляв, закінчить школу — і обов’язково випаде йому «Москвич».

І «випав» би, подумав Євген, за п’ять тисяч з нижньої шухляди. Невже мати повірила б і в ту байку? Наївне хитрування. Слідчий виразно глянув на Тополюка, запрошуючи підключитися до допиту.

— Часто виходив Шейченко із зали в коридор кафе?

Біронський вражено звів брови. Не сподівався, що й це знали.

— Кожного разу.

— Чого?

— Дзвонив матері на роботу. Віра Михайлівна хвилювалась.

Правдоподібне пояснення. Можливо, й казав так Віталій товаришам, аби приховати справжню мету, а сам зустрічався в коридорі з сивим чоловіком. Без свідків. І випадково буфетниця Макашина натрапила на них.

— Часом ти не згадав Кривого — високого чорнявого хлопця з сірою ковінькою? Не бачив його?

— Ні, — Ігор наважився — змахнув рукавом з лоба рясні краплини поту.

— А навіщо ви постирали свої знаки у під’їздах і на партах?

— Еге, рейдери, — насмішкувато докинув Бухов.

— Які… рейдери? — у Біронського сполохано витяглося обличчя. — Я вперше чую.

— Ну-ну, не прикидайся. Що вони означають?

— То все Віталієва вигадка. Просто малював без всякого смислу, — гаряче заперечив Ігор.

— А що ти вигадав? — Тополюк сів напроти Біронського. Юнак уникав його погляду. — Не давати спокою дзвінками Зої Пилипівні за двійки?

Ігор густо почервонів й розгублено закліпав повіками. Далебі, Красуцька не помилилась у своїх висновках. Тополюк перезирнувся з Денисом. Відрадно, юнак не позбувся здатності пройматися соромом.

— Чого мовчиш? — запитав його слідчий.

— А… а ви докажіть! — несподівано зухвало випалив Ігор, і червона фарба зійшла з його обличчя. — Не тільки мені одному вона ставила двійки! Не мені одному!

Отакої! Євген разчаровано гмикнув. Звичайно, нелегко зізнатись у брудному вчинку. Сором — це не мужність. А з іншого боку — Біронський не страхополох: боягуз не займатиметься дзюдо. Що ж йому заважає зізнатися?

— Зараз не доведемо, — сказав Бухов. — Але припущення вірогідне. Жаль, на слизькій стежці ти стоїш, Ігоре. Не зрозумієш цього — кусатимеш лікті. Дивись, щоб не було пізно.

Слідчий подав Біронському протокол допиту. Ігор підписав, полегшено зітхнувши. До нього поверталися спокій і врівноваженість. Якась дивна зміна сталась у ньому: наче розпирала тамована радість. Тополюк провів Ігоря до дверей.

Апостолов сидів на стільці, впершись ліктями в коліна й поклавши стрижену голову в долоні. Зачувши рипіння дверей, Аркадій скинувся й запитливо, очікувально втупився стривоженими очима в товариша. Раптом погляд Апостолова мовби полагіднішав — притупилась стривоженість. Мабуть, Біронський крадькома підморгнув йому, мовляв, не дрейф, все гаразд, не такий страшний чорт, як його малюють.

— Заходь, Аркадію.

Показання Апостолова нічим не різнилися від свідчень Біронського. Майже, бо на запитання про Кривого (Євген запримітив) він ледь здригнувся, а коли слідчий показав йому анонімки й акт експертизи, зблід, і в нього зрадливо засіпались губи.

— Твоя робота?

— Ні-і…

— Неправда, — суворо заперечив Денис. — Твоя. Ми підемо до тебе додому й при свідках візьмемо з машинки зразок шрифту, і тоді…

— Не треба, прошу вас, — відчайдушно благав Аркадій. Несподівано сльози бризнули з його очей. — Я… більше не… не буду… Мене… намовив Шейх…

За годину він залишив кабінет, а Бухов і капітан кілька хвилин мовчали — ковтали гіркоту. Надто неприємно, коли підлість чинять зовсім молоді люди, яким лише розвидняється життя.

— Щось мене непокоїть, Євгене, — по довгій паузі заговорив слідчий. — Здається, Апостолов знає Кривого і за рейдерами ніби криється якась таємниця, якийсь глибший зміст, а не просте малювання.

— Можливо, — пристав Тополюк на думку Бухова. — З огляду на їхню поведінку…

І зненацька перед його внутрішнім зором виразно постала огрядна немолода жінка під квітчастою парасолькою з ціпком, з целофановою торбою. Особливо її ціпок. І Євгена нараз осяяло… Він схопився на рівні, реготнув і ляснув себе по чолу.

— Ти чого? — стурбовано зиркнув на нього слідчий, наче оперуповноважений звар’ював.

— Стривай, Денисе, стривай, — Євгенові перехопило подих. — Увесь час крутилося на умі… Адже ціпочки з гумовими чорними наконечниками. Гумовими, чорними. Ти зрозумів?

Бухов теж встав.

— Вважаєш, Кривий зіпхнув Шейха з підвіконня? — замислено запитав. — І на його сорочці залишився слід від наконечника?

— Саме так. Якщо штовхати людину дрючком, вона інстинктивно намагається вхопитися за нього руками. От Віталій і перестав триматись, і… — висловив здогад Тополюк.

— Я навіть уявив собі… Цілком ймовірно, — погодився Денис. — Але за що?

Євген стенув плечима. Цього вони не знали. Лише припущення. Перед ними, як і досі, два першочергових завдання: знайти Кривого і встановити достовірну причину смерті Шейченка.

Задзвонив телефон, і слідчий зняв трубку.

— Бухов. Є. Перекажу, — поклав слухавку й до Євгена: — Черговий з відділу. Там тобі якийсь лист.

Тополюк глянув на годинник— 18.00. Від кого лист? Мати на роботу йому не писала.

— Ти не йдеш додому?

— Ще посиджу, помізкую, перегляну свідчення, — Денис кивнув на папери.

Допомога у розслідуванні часто приходить несподівано. І цього разу її подав зовсім незнайомий чоловік, написавши листа до відділу міліції. Ось його зміст, кілька речень на аркуші з учнівського зошита: «У нашому дворі недавно, в п’ятницю, загинув хлопець. Кажуть, нещасний випадок. Я бачив, як це сталося. Прийдіть до мене, і я все розповім. Моя адреса: проспект Миру, 21, кв. 117. Чикирда Михайло Данилович».

Коли Євген прочитав адресу, його охопило хвилювання. Адже Шейх випав з будинку № 19, а 21-й якраз напроти нього. Що бачив Чикирда? Чому сам не завітав до відділу? Свідчення матері Апостолова, Римми Полякової і її сусідки дали їм лише непевний слід Кривого. Вони створили робочу версію, яка досі не підтвердилась жодним прямим доказом.

Слідство тупцювало на одному місці з нагромадженою купою другорядних фактів. Одначе досвід підказував: розкриття справи не за горами.

Тополюк їхав на проспект Миру. Тролейбус переповнений — потрапив у час пік: люди верталися з роботи. Капітан міркував про недавні показання Біронського і Апостолова, мізкував над ними. Тому не прислухався до розмов пасажирів, а механічно фіксував зупинки — не прогавити б своєї.

Із Шейченком він не був знайомий. Отже, не знав характеру юнака і не міг уявити, як би повівся Віталій на допиті в прокуратурі. Євген згадав поведінку Арка-дія: його рюмсання на допиті. Він і вдома при матері раптом впав в істерику. І чого?.. Євген прокрутив по-думки їхню розмову… Тоді мова зайшла за Кривого, і Апостолова згадала: бачила такого навпроти школи і в дубовому гаю.

От Ігор, Тополюк пам’ятав, спокійно сприйняв і вдома, і в Бухова запитання про невідомого з ціпком, заперечував свої телефонні дзвінки до Красуцької.

Мабуть, істерика Апостолова, сльози і швидке зізнання — все розраховано на те, щоб відвернути їхню увагу від чогось важливішого. А що важливіше за Кривого й анонімки? Смерть Шейченка? Золотий імперіал? Знак R, пронизаний ламаною блискавкою? Рейдери?.. Тополюк губився у здогадах.

Тролейбус поминув магазини «Овочі і фрукти», «Тканини». Скоро його зупинка. Почав пробиратися до виходу…

На подвір’ї, як завжди надвечір, гамірно: підлітки гасали на велосипедах, діти гралися на своєму майданчику, на лавах сиділи бабусі, а за столом, оточеним уболівальниками, різалися в «козла».

Будинок № 21 дев’ятиповерховий, панельний, облицьований білою плиткою. Євген, підіймаючись сходами, поглядав на стіни, наче сподівався й тут побачити осоружне R. Подзвонив у двері квартири № 117.

— Відчинено, — повідомив молодий чоловічий голос.

У коридорі — нікого. Двері на кухню і в кімнати прочинені. Де ж господар? Було незручно зазирати, шукати його по квартирі, і Тополюк спинився коло вішалки, на якій висів чорний матроський бушлат.

— Заходьте сюди, — запросив той же голос з кімнати ліворуч.

Євген відхилив світло-волошкову портьєру й опинився у великій кімнаті. Спершу впали у вічі полиці на стіні. На них стояли, наче на виставці, різні моделі кораблів, суден, вітрильників. На нього мовби дихнуло морем, і долинув шурхіт хвиль.

— О, це ви! — радісно пролунало в кімнаті.

Тополюк відвів погляд од полиць і побачив біля вікна за столом русявого, з худорлявим обличчям, але кремезного хлопця в білій сорочці. Під шиєю синьо-білі смужки тільника. Ні, капітан не знав мешканця 117-ї квартири. А звідки він його знає? Звернув увагу на стіл: на ньому пластини алюмінію, пластикату, листової міді, дріт, паяльник, маленькі дрель і наковальня, ножиці, терпуги — справжня майстерня. До підвіконня, на якому лежав морський бінокль, прихилені милиці. У кутку етажерка, заповнена книгами й журналами «Судостроитель», «Юный техник», «Техника — молодежи».

— Добридень, — привітався Тополюк. — Я до Чикирди Михайла Даниловича.

— Я Чикирда Михайло, — назвався хлопець і приязно всміхнувся. — А ви з міліції?

— З міліції. Капітан Тополюк.

— Я вас упізнав.

— А ви не помиляєтесь? — Євген подивився на Чикирду.

— Я вас добре розгледів, коли ви обстежували бетонний дашок, — і Михайло кивнув у вікно.

Будинок № 21 розташований паралельно до № 19. Звідси, з 117-ї квартири, добре видно перший під’їзд, звідки випав Шейченко. Одначе відстань метрів сто. А коли вони з Буховим оглядали місце події, поблизу Чикирди не було.

— До речі, я вас…

— І не дивно, — знову посміхнувся хлопець, взяв бінокль і подав оперуповноваженому.

Ось воно що! А він не здогадався.

— Що ж ви збираєтесь нам розповісти? — Тополюку, звичайно, кортіло запитати, чому він скалічений, але незручно, нетактовно — ні сіло ні впало.

— Про нещасний випадок, — Чикирда взяв напівзроблену невелику модель бригантини — самий корпус без щогл, і почав обмацувати її довгими, чутливими пальцями, ніби незрячий. — Власне, товаришу капітан, сталося вбивство.

— Вбивство? — недовірливо перепитав Євген, відразу пригадуючи свою робочу версію. — І ви на власні очі?..

— Так, — впевнено відповів Чикирда. — Завдяки біноклю. Адже я цілими днями сиджу в кімнаті, майструю. Ну, тренуюся ходити, стою в лоджії, інколи дивлюсь у бінокль. Якось помітив хлопця на підвіконні.

— Коли вперше помітили, о котрій годині?

— В березні, після 14.00, — не задумуючись, уточнив хлопець: напевно, підготувався до запитань. — Потім часто сидів і завжди після 14.00. Я звик і чекав на нього. Подобався він мені, відчайдух. Сам колись… — Михайло затнувся, мимоволі скосив сині очі на милиці, зітхнув і продовжив: — Я вже знав: він красувався перед дівчиною в окулярах. Вона живе в тому ж під’їзді. Двоє друзів завжди проводжали його до рогу будинку, де жовта бочка з квасом, і він віддавав їм чорний «дипломат». Правда, не сподобалося мені, як одного разу кинув торбину на дашок, щоб налякати дівчину. Це дурний жарт. Випадково я звернув увагу на чорнявого хлопця з сірим ціпком — накульгував на праву ногу. Він тримався осторонь, ніби стежив за ними. Іноді сидів он у тій альтанці, — і Чикирда показав рукою у вікно.

Тополюк глянув на альтанку. Вона посередині двору, і з неї зручно стежити за рогом будинку № 19 і першим під’їздом. Виходило, Михайло бачив Кривого. Євген почав напружено слухати.

— Того дня… — і Чикирда насупився, перестав обмацувати модель бригантини, його довгі пальці ледь затремтіли. Очевидно, йому було нелегко згадувати. — О другій годині я взяв бінокль. Хлопців на розі ще не було, зате в альтанці вже знаходився чорнявий з ціпочком. Невдовзі, хвилин за десять — п’ятнадцять, з’явилася трійця з «дипломатами». Стояли, балакали, сміялись і все поглядали на проспект — чекали дівчину в окулярах. Незабаром вона з’явилася з хлопцем, теж в окулярах. (Славко Нечай, відзначив Євген). Відчайдух побачив їх, віддав «дипломата» товаришу й подався до під’їзду. А тим часом дівчина залишила свого супутника. Порівнялася з друзяками відчайдуха — і ті щось їй сказали, а вона навіть не обізвалася до них. А той уже видряпався на підвіконня, сидів, хизувався, махав рукою…

— А чорнявий з ціпком? — запитав Тополюк.

— Чорнявий, тільки «дипломатник» виткнувся у вікні, відразу подибав до під’їзду. Ви знаєте, мені чомусь здалося… якесь недобре передчуття. Тут і дівчина в окулярах зайшла у під’їзд. Бачу, відчайдух злякано озирнувся в коридор. А там… Чорнявий на майданчику. Дивлюсь, Кривий щось сказав — заворушились губи, і штовхнув його палицею…

— А далі, Михайле?

— Друзі, коли він упав, дали дьору. Чорнявий за кілька хвилин спокійно вийшов з під’їзду, завернув за ріг будинку і зник.

— А ви?.. Чому ж ви?!. — з осудом запитав Тополюк.

— Я ще погано ходжу, — знічено відповів Чикирда. — Доплентався до сусідів — нікого, мати на роботі. Коли б не ноги, я б його наздогнав.

Євген зніяковів. Вражений розповіддю, він зовсім забув про його каліцтво.

— Пробачте, Михайле. А що з вами сталося?

— Кесонка[3]. Я у морфлоті служив водолазом. Підіймали баржу з боєприпасами, яка затонула під час війни, та напарник… Одне слово, трапилося з ним нещастя, я кинувся виручати і… — Чикирда махнув рукою.

Хм, водолаз. Мужній хлопець. Тополюк з повагою і водночас із жалем подивився на нього.

— А що кажуть лікарі?

— З часом буду ходити нормально. Я спочатку взагалі не підводився і не розмовляв, — Михайло поклав бригантину і глянув на Євгена допитливими синіми очима, у них ні скорботи, ні розпачу.

Чикирда охоче виконав прохання Тополюка — власноруч написати свідчення. Почерк у нього твердий, рівний і чіткий.

Отак несподівано знайшовся дуже важливий свідок. Євген подякував Михайлові і попрощався з ним.

На годиннику — 20.05. Напевне, Бухов досі на роботі.

Цієї ночі Тополюка розбудив черговий по гуртожитку о 5.45.

Квапливо одягався і розмірковував, що трапилось. Капітан вибіг на ганок. Біля під’їзду стояв їхній «га-зик». За кермом сидів сержант Петро Черняк, заспаний, з рудою щетиною на щоках. Видно, не мав і хвильки поголитися. Євген плюхнувся на переднє сидіння, й відразу «газик» рушив.

— Що там? Де?

— В дубовому гаю на проспекті Миру знайшли мертвого хлопця, — відповів Петро і провів долонею по обличчю, ніби умивався, вибачливо додав: — Пізно ліг, готуюся до сесії.

(Він заочно навчався на юридичному факультеті Харківського університету).

Звістка розбурхала Євгена й прогнала рештки сну. В голові зароїлася безліч запитань…

— І який з себе хлопець?

— Я його не бачив, бо сидів у машині коло рації, — невдоволено відповів Петро. Сержантові завжди кортіло побувати на місці події, але нечасто випадала така нагода.

«Газик» мчав безлюдним о цій порі проспектом Леніна.

Тополюк поринув у роздуми, проте ненадовго: за кільканадцять хвилин вони повернули на подвір’я, оточене трьома будинками. Євгенові будинки знайомі — тут жили Біронський, Апостолов і Шейченко. Стояв «уазик», в якому виїздила оперативна група на вбивства, і зелений «Москвич» Бухова. Черняк припаркувався коло них. На подвір’ї кілька чоловік робили ранкову гімнастику, а за трансформаторною будкою товклися мешканці з бідончиками — брали молоко.

— Де наші? — звернувся капітан до сержанта.

— Там, — Петро махнув рукою у напрямку гаю. — Ідіть цією стежкою. Вона виведе.

На стежці Тополюк зустрівся з літньою жінкою в синьому спортивному костюмі, йшла повільно, наче сновида, нічого не бачачи, — очі порожні, мов заморожені.

Невдовзі ліворуч показався розлогий і плаский горб, а з-за нього видно було голови людей. Свої: слідчий прокуратури Бухов, начальник відділення міліції полковник Польовий, прокурор Носаківський, кінолог Власен-ко, експерти… Тополюкового начальника відділення майора Ковбича не було — у відпустці. Значить, біля горба… Сліпучо й безгучно, ніби далекі вибухи, перебігали фотоспалахи, чулося сухе клацання апаратів.

Не розмовляли, чути було лиш короткі накази. Тополюк кивнув товаришам — привітався і спинився коло Бухова. Розшуковий пес Факел крутнув хвостом — упізнав його. Власенко витирав обличчя великою хустинкою. Отже… Не зволікай, Євгене, поглянь на труп…

Він лежав за два кроки від жовтої брили черепашнику, на правому боці, спиною до Євгена, з трохи підігнутими ногами в кедах, лівою рукою прикриваючи коротко стрижену русяву голову. Сині, майже нові джинси, сорочка з коричневими смугами. І одяг, і фігура здалися Євгенові знайомими. У нього поволі стискалося серце…

Бухов глянув на Тополюка й скрушно похитав головою.

— Факел взяв слід і довів Власенка до тролейбусної зупинки, — пошепки сказав Денис. — Надибала його оце недавно жінка: вийшла, як завжди, побігати підтюпцем і…

— Хто він?

— Не впізнаєш?

Євгену не хотілося впізнавати. Надто велика втрата. Він ще сподівався на чудо. Було тоскно, охоплювало гірке почуття безсилля. Експерти робили свою справу. А ген над верхівками дерев виднілися останні поверхи будинку № 24, де в двадцятій квартирі… Його перевернули горілиць. Біронський Ігор. На лівій скроні темний згусток крові. Хто ж його вбив і за що? І чому опинився в гаю коло горба? Заманили? Прийшов на зустріч? Вчора похорон — і знову смерть…

Тополюк пильно стежив за роботою експерта Голосова. Ось він нахилився і витяг з-під паска джинсів коричневого зошита, пінцетом вийняв з трави жовтий металевий диск. Золотий імперіал! Це вже щось означало! І в Шейченка, і в Біронського були монети, і обидва мертві. А якщо їх має також Апостолов?..

— Тут багато неглибоких круглих ямок, — мовив Голосов. — Свіжі.

Євген подивився собі під ноги: поруч з лівим черевиком — ямка. Присів, розглядаючи її, помацав пальцями. Справді свіжа, діаметром з металевий карбованець. Невже?!.

— Очевидно, слід палиці, — сказав Денис. — Часом не наш недосяжний і таємничий Кривий?

— Можливо, — Тополюк не був упевнений.

Кривий зіпхнув Шейченка з підвіконня, а тут зовсім інший «почерк» убивства. Перше — не позбавлене вигадки, друге — звичайне: удар по голові. Далебі, Ігор не сидів на підвіконні, як Віталій. Євген помітив: Голо-сов підняв якийсь папірець, обережно розгорнув — аркуш, помережений синіми літерами. Цікаво, який «врожай» зберуть експерти?

— Іване Петровичу, — звернувся Бухов до Голосова, — візьміть ямку на спектральний аналіз на предмет гуми.

— Хм, ви вважаєте?.. — експерт звів голову й уважно зиркнув на слідчого.

Голосов здогадався, що мав на увазі Бухов, бо досліджував чорну смугу на сорочці Шейченка. Він перевірив кишені джинсів: кілька срібних монет і три ключі на брелоці.

Поміж дерев замиготіли дві білі постаті й синя сорочка— санітари з ношами і сержант Черняк. Поклали Біронського, накрили простирадлом. Молодець, Петро, прийшов з ними: показав дорогу і допоміг нести. Забрали, й наче тут ніхто не лежав і нічого не трапилося, тільки прим’ята трава… Присутні пожвавішали, почали голосніше розмовляти. І так завжди: смерть пригнічувала навіть людей, які не раз стикалися з нею.

Євгенові здалося, брила старого черепашнику ніби трохи зсунута вбік і нещільно притулена до схилу пагорба. Раніше вона справляла враження важкого, непорушного каменя. Євген ступив до черепашнику, прискіпливо обдивився його. Праворуч, вздовж по краю, — бліда смужка трави, мов паростки бараболі в льосі.

Постривай! Це ж її!.. Він встромив пальці в глибоку виямку й потяг на себе брилу. Вона на диво легко піддалася, й під нею зачорнів продовгуватий отвір. Євгену хтось гаряче задихав у потилицю. Озирнувся — Бухов. Підійшли Носаківський, Польовий, експерти, кінолог Власенко.

— Ну, ти даєш, Євгене! — прошепотів захоплено Денис. — Всі товчемось, і ніхто… Як же ти здогадався?

— Я тут був у суботу, бачив брилу, а зараз здалось… — він зніяковів від загальної уваги.

— Треба обстежити, — сказав Носаківський. — Може, має відношення до справи.

— Дозвольте, я пошлю Факела, — запропонував Власенко. — Хай спершу він. Застрахуємося від несподіванок.

Факел, грудастий собака з чорною спиною і рудими підпалинами на боках, шмигонув в отвір. Всі прислухались… Минуло не більше хвилини, і собака поволі виліз назовні, крутнув хвостом, мовляв, все гаразд — нема чого боятися. Експерти з чемоданчиками і ліхтариками протислися в отвір.

— Бухов і Тополюк! — гукнув їх полковник Польовий.

Вони підійшли. Прокурор Носаківський співчутливо глянув на них.

— Вже друге вбивство, — сказав багатозначно, теж не вірячи у нещасний випадок із Шейченком. — Ми тут обговорили з полковником ситуацію. Чи не варто, Денисе Єгоровичу, створити бригаду? Мабуть, удвох важко провадити розслідування?

— Справді, знайти Кривого серед сотень тисяч жителів міста нам над силу, — погодився слідчий.

— А якщо він не місцевий? — зауважив Польовий, промовисто мружачи карі очі.

— Тоді б його затримали на якомусь вокзалі: автобусному, залізничному або в аеропорту чи на постах ДАІ, — відповів Тополюк. — Адже орієнтировки на нього мають всі наші працівники.

— Слушно, — погодився полковник.

Носаківський і Польовий знали про перипетії розслідування. Безумовно, їх стурбувало вбивство одного з товаришів Шейченка. Бухову і Тополюку нетерпеливилося чимшвидше натрапити на слід Кривого, зустрітися з ним віч-на-віч. Свідчення Римми Полякової і Михайла Чикирди викликали занепокоєння і тривогу. Євген остаточно переконався, і смерть Біронського довела — трійцю переслідували. За що?

— Значить, на черзі Апостолов, — роздумливо сказав Носаківський. — Або зводять з ними якісь рахунки, або прибирають як свідків, небажаних, звичайно.

— За розвитком подій — ніби так, — озвався Бухов.

— Треба попередити хлопчину, — порадив Польовий. — Нехай не потикається вечорами на вулицю.

— Зробимо, — пообіцяв Денис.

З отвору висунувся експерт Голосов, махнув рукою. Тополюк вільно, хоча й боком, увійшов усередину й обережно, боячись вдаритися головою, випростався. Очі призвичаїлись до напівтемряви. Під ногами підлога, вимощена червоними квадратними плитками, стіни і склеписта стеля викладені з червоної цегли. Вглибині, кроків за десять від входу, на стіні жовта тьмяна пляма світла і чорні, рухливі тіні постатей. Він упевнено рушив уперед і за кілька секунд вперся в тупик, вірніше — у завал із каміння і землі.

Ліворуч, звідки падало примарне світло, у грубій стіні зяяла велика дірка. Долинали голоси. Зігнувшись, Євген проліз у неї і опинився в доволі просторій, сухій кімнаті. Випростався, оглянув її: до стелі метрів зо два з половиною, стіни цегляні, підлога з чорних плит, у кутку круглий стіл з вигнутими ніжками, справжня софа, чотири крісла, комод. Дерево темне, старе і меблі наче з музею: різьблені ніжки — лев’ячі лапи, грона винограду й листя.

На стіні, напроти стола, прикріплено фару. Кімната густо обклеєна вирізками із журналів: різні групи ансамблів хард-року, спортсменів. На комоді свічник на три свічки у вигляді фігури німфи з піднятими руками, праворуч — гасова лампа, три пляшки з-під шампанського. Під столом акумулятор. Не відчувалося ні задухи, ні запаху плісняви, як у льосі чи підвалі.

— І що ви тут, Іване Петровичу, виявили цікавого? — запитав експерта Носаківський.

— Багато пальчиків і ось це, — він підняв за ріжок целофанову торбину, напхану хутром. — Чоловічі шапки. І ще… — Голосов обвів усіх хитрим поглядом. — Тайник. А де він, га?

— Ну-ну, Іване Петровичу, не примушуйте нас обстукувати стіни і повзати по підлозі, — посміхнувся Польовий.

— А ви коло нього стоїте, — сказав експерт і, ступивши до полковника, підняв дротиком у підлозі плитку.

Справді тайник: акуратно видовбана яма сантиметрів п’ятдесят завглибшки. Порожня, тільки на земляному дні відбиток кружальця.

Тополюк здогадувався, що вони виявили таємне пристанище Шейченка, Біронського і Апостолова. Але як ті натрапили на цю давню схованку? Що в тому коричневому зошиті, знайденому під паском у Біронського? Чи не за ним він приходив? І саме після похорону і допиту.

Невдовзі вони вибралися надвір. Євген примружився від сліпучого сонячного світла.

— Тут ніхто не вештався? — звернувся Польовий до Власенка, що сам залишався на варті.

— Ніхто.

Вони ретельно припасували брилу черепашнику до отвору.

— Іване Петровичу, коли дасте нам результати? — запитав експерта Бухов.

— До 18.00, проте не всі. У мене нема зразка почерку Шейченка.

— Дістанемо.

Стежкою рушили до машин. Попереду, між стовбурами дубів, замиготіла постать — біла майка, сині штани, скуйовджене волосся. Чоловік біг спотикаючись. Батько Біронського. Євген зціпив зуби. Хто йому сказав?

— Та жінка впізнала Ігоря, — пошепки мовив слідчий.

— Де він?!. Де?!. — закричав Біронський, дивлячись безтямними очима, і, знесилено вчепившись у стовбур, у відчаї запричитав: — Ні, неправда, неправда… Він живий, живий наш Ігорок…

Бухов залишився з ним.

Того дня трапилося ще кілька подій.

Передусім Тополюк навідався до Апостолова. Оскільки була ще тільки восьма, сподівався застати Аркадія вдома.

У дворі полюднішало. Мешканці поспішали на роботу, вели, несли і везли у візочках заспану малечу до дитсадків.

Відразу в під’їзді Євген почув музику. Чим вище підіймався, тим вона голоснішала. Знайома мелодія і голоси. Атож, ансамбль «Кісс» і несамовитий Пол Стенлі. Напевне, Аркадій увімкнув магнітофон на повну потужність. Ось і четвертий поверх, двері квартири № 57. Крізь них рвався хард-рок. Євген не заздрив сусідам Дпостолових.

Він натис на кнопку дзвінка. Дарма. Штовхнув двері — відчинились, і він переступив поріг. Квартира наче двигтіла від року, хоч затуляй вуха. Зазирнув на кухню — нікого. У вітальні ні батька, ні матері. Музика виривалася з кімнати Аркадія. А раптом?.. Вистежив, коли батьки пішли на роботу, відімкнув, нишком забрався і, як Ігоря Біронського, тільки в рідній домівці… Тополюку зробилося зле. Він метнувся до кімнати.

Ох… Аркадій в самих трусах вправлявся з гантелями. Гримів магнітофон. Юнак застиг з піднятими руками, витріщившись на оперуповноваженого. Євген вимкнув магнітофон, і запала тиша. Сів на стілець.

— Де твої батьки?

— Вже на роботі, — Аркадій поволі опустив руки, його жилаве тіло лоснилося від поту.

— Ти сам живеш у під’їзді?

— Як це — сам?

— Тоді навіщо так голосно вмикаєш музику? А може, у когось ще сплять малі діти, хтось прийшов з нічної зміни, хтось лежить хворий, га? — запитав суворо. Апостолов мовчав. — Щоб це було востаннє, якщо не хочеш неприємностей. А тепер: куди ви вчора ходили з Біронським після допиту?

— Трохи потренувались.

— Коли повернулися додому?

— О дев’ятій вечора.

— І потім не зустрічалися?

— Ні.

— Ти не знайомий з Чикирдою Михайлом?

— Чикирда?.. Навіть не чув.

— Шкода. Слухай уважно: з дому, як зсутеніє, ні кроку. Вдень — тільки з товаришами. Ти мене зрозумів? — Апостолов заперечно похитав головою. — Словом, стережись. Загинув Ігор.

Гантелі випали з його рук — грюкнули об підлогу…

Аркадію, блідому, остовпілому, з одвислою нижньою щелепою, Тополюк більше нічого не сказав. Сподівався, хлопець збагне, наскільки серйозне застереження. Залишив квартиру Апостолових. «Москвич» Бухова вже стояв біля першого під’їзду будинку № 24, де жили Біронські. На лаві сиділи жінки, товпилися чоловіки. Мабуть, довідалися про смерть Ігоря.

Євген туди не пішов — поспішав перевірити свідчення Аркадія. Отож у першу чергу зустрітися з тренером Кондруком, потім — в кафе «Дружба», до його батьків на завод, у школу. Весь час думав: які ж будуть наслідки експертизи? Що таїлося в тому коричневому зошиті й аркуші паперу, знайдених на місці події?

Апостолов не збрехав: справді тренувався з Біронським, повернувся додому о дев’ятій вечора і не залишав квартири. В кафе не заходили. В школі поводились як слід. Тополюк ще навідався в дубовий гай, попитав там людей, чи їм не впало у вічі щось підозріле, чи не бачили чужої людини. Про це ж питав мешканців у дворі. На жаль, нічого втішного. Вбивця Біронського як з’явився непомітно, так і зник.

Євген добряче намотався по місту. Кілька разів дзвонив Бухову — цікавився новинами. Слідчий теж очікував актів експертизи. Нарешті о 17.05 Денис кинув два слова: «Принесли, приходь», — і поклав трубку. Євген, не гаючи часу, подався на тролейбусну зупинку.

Тополюка охопило збудження, мовби перед вирішальним двобоєм. Передчував — не сьогодні-завтра справу закінчать. Хай досі не вийшли на Кривого, на вбивцю Біронського, але підсвідомо відчував — скоро, скоро… Лише бракувало якогось факту, свідчення, наче художнику останнього мазка для завершення картини.

Євген позирнув на вікно кабінету Бухова — відчинене, але Дениса у ньому не було. Звісно, отримавши акти експертизи, він переглядав їх, вивчав, співставляв із фактами, робив припущення і висновки, — не відірвешся від стола. Он під кулястим декоративним деревом і його «Москвич». Значить, до гуртожитку Євген не їхатиме трамваєм — Денис обов’язково підкине. Це вже у нього зробилося правилом: після викриття банди крадіїв автомобілів (вони кілька разів намагалися вбити Тополюка) Бухов, якщо засиджувались до темряви, підвозив оперуповноваженого додому.

Слідчий сидів за столом. Зустрів Євгена замисленим, сумним поглядом. Вентилятор на сейфі гнав пругке повітря, і на маківці Дениса ворушилося волосся. Перед Буховим лежала справа за № 354, коричневий зошит і обласна газета.

— Ти не стомився? — несподівано запитав Денис, здогадуючись, що Євген мало спав цієї ночі.

— Чи вперше? — стенув Тополюк плечима. — Апостолов сказав правду: о дев’ятій вечора він повернувся з тренування і вже не виходив з квартири.

— А Біронський вийшов о десятій прогулятися перед сном. Мати наказала взяти ключі, щоб не будив їх. д вранці приготувала сніданок і пішла на роботу, не заглянувши до його кімнати. Вважала — спить Ігорок. Батькові теж пізніше вставати, отож не тривожились, поки та жінка… Його вбили між двадцять другою і двадцять третьою годинами якимсь тупим предметом, схоже, молотком, — повідомив слідчий факти, які, звичайно, встановила експертиза.

— Значить, він одразу подався до схованки, — зробив висновок Євген.

— Виходить, відразу, і хтось знав про неї, чекав там на нього, — додав Денис. — На пляшках і меблях, на цьому зошиті відбитки пальців Ігоря, Шейченка і ще однієї особи. Біронського — свіжі. На тому аркуші — відбитки зовсім інші. Думаю, у схованці невідомі відбитки — Апостолова. Врешті, перевіримо. А на аркуші…

— Може, вбивці?

— Можливо, — Бухов посунув до Тополюка газету. — Почитай на останній сторінці.

Євген уважно подивився: програма телебачення на сьогодні й на завтра, які картини демонструються в кінотеатрах міста, чотири некрологи. Ага, другий: «Колектив міжміської телефонної станції висловлює співчуття телефоністці Шейченко В.М. з приводу тяжкої втрати — трагічної смерті її сина Віталія». І під ним: «Вчителі та учні середньої школи № 37 глибоко сумують з приводу трагічної смерті учня Віталія Шейченка і висловлюють співчуття рідним і близьким покійного». Проте, мабуть, не некрологи засмутили слідчого, який знав про загибель десятикласника раніше.

Бухов поклав долоню на коричневий зошит.

— А тут, Євгене… — сумовито почав Денис і запитав: — По-твоєму, що, га?

— Пісні, напевне, непристойні.

— Вирок.

І хоч мовив слідчий неголосно і розчаровано, а пролунало наче постріл.

— Вирок? Кому? За що?

— Ознайомся. Ти ще з таким, либонь, не зустрічався, — і неохоче прийняв долоню з зошита, мовби не хотів розкривати його секрету, але доводилось.

Тополюк перегорнув палітурку. На першій сторінці залисніли чорне велике R, пронизане червоною ламаною блискавкою. Під ним великими і гострими, ніби колючки, літерами — готичним письмом, написане слово «Рейдери». Все намальовано фломастерами ретельно і старанно. На наступній сторінці знову напис червоним чорнилом і готичним письмом:

— Ну й ну… — Євген вражено покрутив головою. — Оце-то життєва позиція в сімнадцять років! А звучить наче з чужого голосу. І суперечностей багато в цьому «кредо».

— Помітив? — Денис примружився.

— Авжеж. Згадай-но наші розмови з їхніми батьками. У «кредо» є сентенції сімей трійці. Правда, тут вони висловлені відвертіше. — Тополюка гнітила та відвертість.

— Вірно, Євгене, і водночас діти ростуть не в лісі, — гірко зауважив Бухов. — їхнє «кредо» — тривожний симптом. Адже у нас не перевелися блат, перекручення, спекуляція, хабарництво, бюрократизм, кумівство, демагогія, різні відхилення. А сучасні діти не дурні. Ще додай щоденні «голоси» з того боку, які вони слухають, ваблені музикою, закордонні дрантя і кіно, а духовного, громадського імунітету з певної частини молоді проти цього — пшик. Його не дав формалізм у вихованні, а деякі батьки сушать мізки, аби жити не гірше, ніж сусіди. Ет, що я тобі пояснюю! Ти це теж добре знаєш.

Знай, безперечно, але слухати було прикро, ніби Євген особисто винен у недоліках і прорахунках. Він перегорнув сторінку. Посередині напис чорним фломастером — «Повідомлення рейдінформбюро», а під ним дрібнішими літерами — «Операції, тренувальні рейди за манекенами». Що за чортівня? Капітан здивовано глипнув на слідчого. Бухов уважно стежив за виразом його обличчя.

— Далі, далі читай, — нагадав йому Денис.

А далі йшли нотатки з датами. Євген читав і не вірив, але в руках зошит і власні очі бігали по синіх рядках літер… Ось кілька записів:

Тополюк з обуренням прочитав «повідомлення» Бірона про дзвінки до Красуцької, про написання Апостолом анонімок Броварній, про якісь скальпи та інші бридкі вчинки. Тепер він зрозумів, чого боялись Ігор і Аркадій: викриття їхніх «рейдів». Так вони позбувалися почуттів жалості, страху і любові. Не зошит, а справжні зізнання, власноруч написані. Розшукати потерпілих неважко. Ось тобі свідки і незаперечні докази. Справді вирок.

— А що за скальпи, Денисе? Вони гралися в індійців?

— Еге, своєрідні трофеї, — Бухов дістав з-під стола целофановий пакет з хутром. — Тут шапки їхніх «манекенів». Щоразу підбирали на «полі бою». І додумались!..

— Ти звернув увагу, на яких вулицях вони «тренувались»? — запитав Денис.

— Звернув: у різних кутках міста і жодного разу в своєму районі. — Євгенові було тоскно і гнітюче на душі. — Що скажуть директорка, вчителі, батьки, коли дізнаються?

— Спочатку не повірять, а потім вжахнуться й почнуть шукати винних. До речі, експертиза встановила: почерки в зошиті Шейченка, Біронського і Апостолова, — слідчому теж, мабуть, кепсько на душі, бо важка похмурість не сходила з його обличчя. Сховав пакет під стіл.

— Хто ж у трійці верховодив? Хто вигадав оте все? — мовив Євген, ні до кого не звертаючись, і звівся, підійшов до вікна.

Надворі ще й не бралося на вечір, хоча на годиннику 18.00. Яскраво світило сонце, у верховітті каштанів туркотіли свою вічну любовну пісню голуби. Барвисто по-літньому одягнуті перехожі поверталися з роботи, несли в авоськах пляшки з молоком і хліб, молоду цибулю і редьку, довгі парникові огірки, схожі на зелені яничарські ятагани. А лише два тижні тому після гуляння в кафе «Дружба» на вулиці Могильчака троє дзюдоїстів перестріли самотню людину… То був їхній останній «рейд»…

— Апостол усе звалить на Шейха або Бірона. Це точно, — спроквола сказав Денис. — Мертві не заперечать.

— Так, іншого виходу в нього нема, — і несподівано Євгенові спало на думку: — Слухай, Денисе, а часом серед потерпілих від прийомів…

Бухов уперше за час розмови скупо посміхнувся. Напевно, він теж дійшов такого висновку, тільки раніше, і тепер порадів кмітливості оперуповноваженого.

— Не поспішай. Про потерпілих потім, — перебив його Денис. — Ти забув про аркуш.

Достеменно забув. Бухов дістав його зі справи й подав Тополюку. Звичайний, з учнівського зошита. На ньому синьою пастою розгонисто написано:

— Ребус? — іронічно запитав слідчий. — Що він говорить?

— Номери телефонів, прізвища, адреси, наче місця роботи і години… — розмірковуючи, відповів Євген. — Однак години… мов графіки руху транспорту.

— Еге, мов графіки. А телефони — квартирні зазначених громадян і адреси точні. Я перевіряв до твого приходу. Зауваж, Балабанівка і тубдиспансер у приміській зоні.

— Комусь із них дзвонив?

— Першим двом. Ніхто не відповів.

— Дивний список, — Євген вдивлявся в аркуш, намагаючись розгадати його таємницю.

— Тепер дзвони ти. Може, ти щасливий. Починай з першого.

Тополюк присунув до себе апарат, набрав 5–37–28. Озвалася жінка. Привітався з нею і підморгнув Бухову.

— Скажіть, товариш Ковальов удома? — запитав її.

— Юрій Іванович поїхав на курорт.

— Коли поїхав?

— Сьогодні. А хто його питає? Що йому передати?

Євген поклав трубку. Хай жінка вибачає його нечемність. Наконечний поїхав до Києва у відрядження, Степаненко у Москву на семінар. Капітан ніяк не міг добрати, кому і для чого був потрібний такий список. Слідчий теж сушив голову. Залишилося чотири адреси.

— Продовжуй, Євгене, і більше запитань, — порадив Денис. — А раптом щось проясниться.

Неохоче, ні на що не сподіваючись, Тополюк набрав номер 4–06–55. Відповів молодий жіночий голос.

— Попросіть товариша Троскота.

— Нема твого халамидника. Забрало манаття й подалося в свою Балабанівку. Ох і стішаться батьки! — недоброзичливо випалила жінка, аж капітан сторопів. — Товариш… Ледацюга і п’яниця воно, але й собі, як порядне, викликає таксі. Тьху! І більше не дзвони, бо ви одним миром мазані.

Євген засміявся й переказав розмову слідчому. Поляхівські відповіли чемно: виявилося, чоловік поїхав по турпутівці в Болгарію і теж замовляв таксі. Новосади не відповіли, а Гриник їздив на таксі в тубдиспансер на медогляд.

— Отож, Євгене, що у них спільне?

— Всі викликали таксі.

— О! — слідчий переможно підняв угору палець. — Таксі! Тобто кожний робив замовлення.

— Але з пошкодженою ногою шоферами не працюють. Принаймні на державному транспорті.

— Слушно. Втім, коло схованки міг бути водій або той, хто приймає замовлення на таксі,— пояснив Денис. Я оце весь час міркував над списком.

Слідчий мав рацію. Євген мовчки погодився з його припущенням. На завтра Тополюку випадало навести довідки про диспетчерів таксі. Чи дійсно хтось із них виявиться Кривим? А можливо, аркуш паперу випадково опинився біля вбитого Біронського? Гуляла людина в дубовому гаю і загубила, викинула…

Соромно зізнатись, але факт: Євген заснув десь о дев’ятій вечора. Сонце ще не сховалося за обрій, а висіло над містом малиновим колом.

Тополюку рідко щось снилось. Однак зараз чомусь приснилися Шейченко, Біронський і Апостолов. Вони тікали голим, як бубон, чорним полем, вбрані в білі штани і сорочки, а він ніяк не міг їх наздогнати — ноги зробилися ватяними, гукав, а голосу не було. І раптом юнаки наче під землю пішли. Коли Євген доплентався до того місця, побачив глибоку яму, а на дні три білі постаті. Навколо ні драбини, ні мотузки… Прокинувся з гнітючим почуттям безсилля.

О дев’ятій ранку вже був у таксопарку. Довгий жовтий будинок — наче велетенське довге, вифарбуване у жовтий колір таксі. Тополюк зайшов до контори, де коридором снували службовці. Євген розшукав кабінет начальника відділу кадрів. Торкнув двері, оббиті чорним дерматином. Замкнені.

Зазирнув у відділ кадрів. Дві жінки сиділи за столами. Одна з них, замовкнувши на півслові, запитально подивилася на Тополюка.

— Буде ваш начальник?

— Він у директора, підписує трудові книжки.

— А його прізвище?

— Вихованець Олександр Лаврентійович.

— Дякую, — Євген зачинив двері.

Кортіло зазирнути до центральної диспетчерської: а раптом там високий, чорнявий хлопець і поруч нього ціпочок… Капітанові здавалося, що він відразу впізнав би Кривого. Однак він зупинився біля вікна, чекаючи Вихованця. Поглядав на відвідувачів. У коридорі стояв рівний гул, наче на вокзалі. Повз вікно до воріт проїжджали таксі — верталися зі змін у парк.

Євген видобув аркуш з телефонами, прізвищами й адресами, пробіг по ньому очима — відновив у пам’яті почерк.

З приймальні вийшов невисокий чоловік років сорока п’яти в сірому костюмі, кругловидий, біляве волосся зачесане назад. Ступав твердо, впевнено, тримався прямо. Вгадувалась військова виправка. Чомусь часто у кадрах працюють офіцери запасу. В короткопалій руці чоловік тримав кілька сірих книжечок. Мабуть, звик до чіткості й точності в армії, тому відповідальна робота з документами йому до душі.

Вихованець, глипнувши на Тополюка, почав одмикати кабінет.

— Я до вас, Олександре Лаврентійовичу.

— На таксі вакансій нема, — сказав приємним баритоном.

— У мене інша спеціальність.

— Тоді заходь, — від кадровика ледь чутно пахло «Шипром».

Невеличкий кабінет, вікно загратоване, в кутку рудий сейф, на ньому графин з водою, стіл, телефон, три стільці під стіною, шафа і вішалка. Вихованець поклав у сейф трудові книжки, сів за стіл, кивнув Тополюку на стілець.

— То яка у тебе спеціальність? — І подивився на його руки.

— Я з карного розшуку, — відповів Євген без хизування й подав посвідчення, знаючи, що обов’язково попросить його показати.

— Гм, — ворухнув пшеничними бровами Вихованець, уважно прочитав посвідчення й повернув Тополюку. — Я вас слухаю, капітане.

— Мені треба переглянути особисті справи диспетчерів.

— Диспетчерів? Але ж вони не їздять…

— Саме їх, Олександре Лаврентійовичу.

— Гаразд. Зараз принесу.

Авжеж, він здивувався, бо на АТП «герої» майже всіх надзвичайних подій водії, і ними в першу чергу цікавляться працівники міліції. Одначе Вихованець тактовний: не запитав, у якій справі. Напевно, звик до відвідин Тополюкових колег. Таксисти народ неспокійний, транспорт — постійна небезпека… Ах, Євгене, не дури себе, міркуваннями не погамувати хвилювання, не відвернути уваги від головного. І настрій кепський, наче вже зазнав невдачі. А все через відголосся сну: в ямі три білі постаті…

Повернувся Вихованець зі стосиком білих папок. Поклав їх на стіл. Небагато.

— Прошу, капітане, — показав рукою на свій стілець за столом.

— Спасибі. Я ось тут, на підвіконні…

Євген переклав папки на підвіконня, присунув стілець.

На першій, що зверху, папці гарно виведено фіолетовим чорнилом: «Орєхова Валентина Олексіївна». Ну, може, пощастить. Розгорнув: особовий лист з фотокарткою, автобіографія… Ні, почерк не той. Наступна — «Гуменчук Антоніна Іллівна». Ні. «Щаслива Валерія Адамівна». Хм, Щаслива! Ні… Знову жінка. Все жінки… Євген переглянув більше половини справ — і безрезультатно. Він уже почав потроху нервувати.

Зітхнувши, взяв папку. «Заворотний Леонід Сергійович». Відкрив, і йому перехопило подих. Невже знайшов? Почерк розгонистий, літери «б», «ц» і «щ» з характерними подвійними хвостиками. Щоб остаточно переконатися, витяг з кишені записку, поклав поруч… Він! Безсумнівно! Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження, закінчив 10 класів, навчався в школі водіїв ДТСААФ, служив у армії, мав 2-й клас, працював на «швидкій», батько — шофер, мати — муляр, домашня адреса: вулиця Малиновського, 10.

Фотокартка: пишне волосся, трохи видовжене обличчя, широкі брови, уважний погляд ледь примружених очей, міцна шия, симпатична родимка на лівій щоці під оком, губи повні, тонкий прямий ніс. Кривий чи?.. Тополюк глянув на Вихованця — працював над наказом: писав і закреслював, торкався лоба кінчиком білої кулькової ручки і знову писав.

— Олександре Лаврентійовичу, — Євген закрив папку, — до вас кілька запитань.

— Задавайте, — звів голову.

— Чому Заворотний працює диспетчером?

— А, Заворотний, — кадровик сумно похитав головою. — Він раніше був таксистом, і непоганим, та трапилося з ним нещастя: зламали якісь хулігани йому ногу і порвали сухожилля.

— І зараз ходить з ціпочком?

— Еге, з ціпочком.

— Коли це сталося?

— У січні цього року.

— Знайшли хуліганів?

— На жаль, капітане, ваші колеги теж працюють з проколами. Скалічили хлопця бандити. І якого хлопця! Без нього наш танцювальний ансамбль занепав. Чув, що й дівчина, з якою він мав одружитися, покинула його. Шкода Леоніда.

У Тополюка ледве не вихопилося: «Знайдемо хуліганів!», але стримався, хоч і здогадувався, від кого постраждав таксист. Не любив давати обіцянок, поки не зібрані прямі докази і незаперечні факти. Він попросив Вихованця дізнатися про роботу Заворотного 16-го і 20-го травня і на якій той сьогодні зміні. Кадровик взявся за телефон. А Євгенові вже не сиділося в кабінеті. Таємничий Кривий став реальною людиною.

— Слухайте, капітане: 16-го Леонід працював з 16.00 до 24.00, 20-го — з 8.00 до 16.00, сьогодні теж з восьмої ранку, — повідомив Вихованець.

— Він зараз тут, в центральній диспетчерській?

— Ні. У нас, крім центральної, є два пункти: на залізничному вокзалі й автостанції. Заворотний на вокзалі.

Тополюк подякував Олександру Лаврентійовичу і попросив нікому не казати про їхню розмову. Євгенові нетерпеливилося повідомити добру звістку Бухову, тому він зателефонував з найближчого автомата.

— Привіт, Денисе.

— А, ти, Євгене, — зраділо озвався слідчий. — Сиджу, мов на черені. Ну, що там?

— Є, як і думали, серед диспетчерів. Заворотний Леонід Сергійович, 1964 року народження.

— Нарешті. Бачив його?

— Ні. Він зараз на зміні до 16.00. Тільки фото на анкеті. Подивись у коричневий зошит, чи не «тренувалися рейдери» в січні.

— Хвилиночку… — чув, Денис висунув шухляду, зашарудів папером — гортав. — Ага, ось: 5 січня на вулиці Малиновського. Почав Апостол, але не зборов хлопця, підключився Шейх — теж не здолали, поки не встряв Бірон.

— Значить, вони зламали йому ногу й порвали сухожилля.

— Н-да, троє проти одного… Я оце читаю на них характеристики. Зразкові учні, кожного хоч представляй до нагороди. Їхнє викриття для вчителів і батьків наче бомба. Яка ганьба!

— Двом уже байдуже, — гірко зауважив Тополюк. — Коли привезти тобі Заворотного?

— Після зміни. До того часу я підготуюся до зустрічі.

— До речі, Денисе, він 16-го працював з 16.00, а 20-го з восьмої ранку.

— Виходить, в години загибелі Шейха і Бірона не був на зміні, — відразу зметикував слідчий. — Все збігається, ніби хтось навмисно підтасовує факти.

— Це мене теж насторожує.

— Розберемось, Євгене. Через… шість годин ми або на коні білому, або під конем, — не дуже впевнено закінчив Бухов і квапливо, поки Тополюк не поклав трубки, додав: — Ледве не забув. Експертиза виявила у ямках біля схованки частки гуми. Вони ідентичні тим, що на сорочці Шейха. А в тайнику, в землі, частки срібла. Ти мене зрозумів?

— Про гуму — так. Але срібло… — капітан розчаровано зітхнув, бо думав — там ховали золоті імперіали.

Шість годин… За цей час Євген навідався в травматологічний пункт при 2-й міській лікарні і в реєстраційному журналі відшукав запис. Він підтвердив слова кадровика і «рейдінформбюро»: дійсно 5-го січня о 21.30 швидка медична допомога привезла гр. Заворотного Л.С., 26 років, таксиста, у важкому стані — з переломом лівої ноги в коліні й порваним сухожиллям стопи. Зі слів хворого травму заподіяли хулігани.

На коліно йому наклали гіпс й одразу відвезли у відділення, де хірург Янчук Б.В. зробив операцію — підшив сухожилля. Тополюк зустрівся з Янчуком, побалакав з ним, переглянув історію хвороби Заворотного.

Хірург його пам’ятав, бо пролежав таксист більше двох місяців. Виписався, але нога не згиналася. Медицина нічого не могла вдіяти. Надто важкий випадок.

Головний лікар сповістив райвідділ міліції про подію, і до Заворотного кілька разів приходив лейтенант, розпитував, записував… А що далі — хірург не знав: чи розшукали тих хуліганів, чи ні. Йому було шкода хлопця.

Ще здалеку, коли під’їжджав до привокзальної площі, Тополюк помітив диспетчерську — невеличку сіру будку. Вона тулилася на краю тротуару між двома невисокими тутовими деревцями. Поруч диспетчерської низкою вишикувались таксі. Водії стовбичили поміж машинами, теревенили. На площу безперервно прибували тролейбуси, автобуси, снували люди з валізами і клунками. Навколо гамірно і чадно від бензинових вихлопів.

Петро Черняк припаркувався біля приватних машин, навпроти центрального входу вокзалу. На фасаді електрогодинник показував за двадцять хвилин четверту. Євген виліз із «газика», перетнув площу і неквапливою ходою пішов уздовж ряду таксі. Порівнявся з диспетчерською, мимохідь кинув погляд на віконце й побачив за столиком чорнявого, пишночубого хлопця в білій сорочці. Той розмовляв по телефону й водночас щось записував на клаптику паперу. Впізнав. Заворотний Леонід.

Євген сів на лаву. З неї добре видно двері диспетчерської. Отож підозрюваний не зникне непоміченим. Минав час.

За десять хвилин четверта… Раптом таксисти повернулися до тротуару, заусміхались, декотрі попіднімали руки у вітанні — долинули вигуки «привіт!», «чао!». До кого вони?.. А, он рудоволоса молодиця, струнка, в бордовій спідниці й тонкій оранжевій кофті, павою пливла повз жовті машини. Жінка грайливо насварилася на таксистів пальчиком, відчинила двері диспетчерської, увійшла всередину. Напевно, змінниця.

За п’ять хвилин 16.00. Одна хвилина, друга, третя… Вийшов Заворотний з ціпком. А він справді середнього зросту. Жінкам часто здаються ті чоловіки високими, які трохи вищі за них. Ліва нога у нього не згиналась. Кремезний, видно, при силі. Таксисти рушили до нього. Він щось їм зачитав з папірця і поклав його в кишеню сорочки. А потім… Хай йому чорт! Євген схопився з лави й побіг. Заворотний несподівано сів у таксі, і воно поїхало. Тополюк замахав рукою. Дарма, не спинилось. Ось цього не передбачив!

Поки капітан ошелешено дивився вслід «Волзі», поруч спинився їхній «газик».

— Товаришу капітан, сідайте! — вигукнув сержант, відчиняючи дверцята. — Ми їх наздоженемо!

Євген гепнувся на сидіння. Черняк, виходить, стежив за ним.

— Молодець, Петре, — Тополюка притисло до нього на крутому віражі. — У тебе є жезл?

— Є.

Євгенові не хотілося завчасно бити на сполох, аби затримати таксі. Тому не поспішав скористатися рацією. Подумав, що Заворотний, напевно, завжди їздить на роботу і з роботи на таксі. Диспетчерові ніхто з водіїв не відмовить.

Жовта «Волга» загальмувала перед тролейбусною зупинкою.

— Тепер я його дістану, — сказав сержант і, виїхавши на білу розподільну смугу, дав газу і за хвилину, виставивши руку із смугастим жезлом, став попереду «Волги» просто на «зебрі». Євген вискочив з машини й метнувся до таксі. Таксист і Заворотний здивовано витріщились на нього. Тополюк відчинив дверцята з боку підозрюваного.

— Ви Заворотний Леонід Сергійович?

— Я. А ви хто? — диспетчер очікувально дивився карими очима.

— Я з міліції. Мені треба з вами побалакати, — якомога спокійніше мовив оперуповноважений, намагаючись не наполохати його.

— О, Льоню, це, напевне, з приводу тих… — багатозначно сказав таксист, зблиснувши золотим зубом.

— Але справою займався наш дільничний, — невпевнено, ніби дивуючись, мовив Заворотний.

— А тепер я — капітан Тополюк. Ми повинні дещо вточнити.

Заворотний недовірливо, спідлоба подивився на оперуповноваженого і поволі, підтримуючи ногу рукою, ніяковіючи від своєї незграбності, вибрався з таксі. Тополюк відчинив задні дверцята «газика», диспетчер умостився. Вони рушили по Пушкінській.

— Ви куди їхали? — наче між іншим звернувся до нього Євген.

— Додому. Мене часто підвозять хлопці.

Жовта «Волга» давно зникла з виду. Їхній «газик» мчав уже по проспекту Леніна.

— Їх знайшли? — несподівано, з затамованим сумнівом запитав Заворотний.

— Знайшли, — Тополюк позирнув у дзеркало — Леонід дивився поперед себе безвиразними очима.

— Всіх? — його очі залишалися байдужими.

— Поки одного.

Заворотний заплющив очі. Таки насмілився поцікавивсь. Багато важило для нього «всіх?». Над чим зараз міркував і які робив висновки? Напевно, подумки зловтішався: ага, двох уже нема і ви ніколи їх не знайдете. І тим «всіх?» він мимоволі виказав себе. Диспетчер, очевидно, вважав: Тополюку мало що відомо. Він переконав себе в цьому і заспокоївся. На чому ж грунтувався його спокій?

«Газик» повернув на вулицю Володарського. Вже скоро… За кілька хвилин сержант загальмував біля прокуратури. Заворотний поглянув обабіч і запитливо втупився Тополюку в потилицю. Зрозумів, що вони приїхали не до міліції.

— Виходимо, — сказав Євген.

Коло дверей Заворотний загаявся — кинув погляд на вивіску.

— Прокуратура… А чого це сюди?

— Вашою справою займається слідчий прокуратури.

Диспетчер важко підіймався сходами: скалічена нога не дозволяла нормально крокувати, і капітан щоразу зупинявся, чекаючи, поки він, спираючись на палицю і рукою на поручень, підніметься на наступну сходинку. Євген чув його уривчасте дихання. Коли дісталися третього поверху, на чолі Заворотного рясніли краплі поту. Євген відвернувся. Ще кілька кроків…

Бухов підвівся їм назустріч. Заворотний привітався й озирнув кабінет, ніби когось шукаючи. Мабуть, сподівався на зустріч з Апостоловим. Денис чіпко, з інтересом оглядав прибулого.

— Сідайте, — показав на стілець. — Я — слідчий Бухов Денис Єгоровнч.

Заворотний сів. Тополюк — навпроти нього. Запанувала мовчанка, й відчувалася скутість, як між людьми, котрі щойно познайомились і придивлялися один до одного, шукаючи тему для розмови.

— Розкажіть, що з вами трапилося п’ятого січня, — попросив слідчий.

— Не хочеться згадувати… — Заворотний зиркнув на Бухова, потім на капітана. — Ми подивилися фільм в кінотеатрі «Росія», потім я провів Тамару і заспішив, додому, бо рано вставати на роботу. Зійшов з трамвая і пішов пішки. Йду. Бачу, під кленом три постаті. Подумав, свої хлопці. Я всіх знаю з нашої вулиці — виріс на ній. Ні, чужі, в синіх куртках, вовняних спортивних шапочках. Проминув їх, а найменший до мене: «Гей, кореш, дай закурити». Я зупинився, простягнув пачку сигарет, а він хап мене за руку і через бедро на землю. Лежу, думаю, що за чортівня. А він сміється… Ну, я служив у прикордонних військах, теж дечого навчився і, не підводячись, підсік його. Тільки звівся — налетів на мене другий, трохи вищий… Зчепилися. Потім підбіг третій… А на вулиці жодної душі…

Євген уявив, як вправлялися на Заворотному троє тренованих дзюдоїстів, що володіли різними прийомами боротьби, в тому числі больовими, і його пройняло співчуття до нього. Коли б не чинив опору, напевне, не зламали б ноги і не порвали сухожилля. А як би він сам повівся на місці диспетчера? Втік? Благав би пощади? Ні, бився б до останнього.

— Сумна історія, — Денис, видно, теж співчував диспетчеру. — І відтоді ви ніде їх не зустрічали?

Наївне, на перший погляд, запитання поставив слідчий, але психологічно вірне, розраховане на те, що підозрюваний, поринувши у спогади, втратить над собою контроль і пробалакається.

— Зустрічав… — чи то ствердив, чи то перепитав Заворотний і звів на Бухова очі. — Кого зустрічав? Їх?

— Еге.

— Ні-і… — заперечно покрутив головою. — Я б тоді заявив у міліцію.

— А де ви були шістнадцятого травня з другої до третьої години дня? — безвиразно поцікавився слідчий.

— Шістнадцятого… шістнадцятого… Сьогодні зранку… — Заворотний заворушив губами і почав загинати пальці, щось вираховуючи. По хвилі відповів: — Шістнадцятого був вдома — готувався до зміни. А що?

— Вдома… — розчаровано повторив Денис. — А позавчора з десятої до дванадцятої вечора?

— Теж вдома, — Заворотний дивився на них гарними карими очима, в яких світився непроникливий холод. Поляскав себе по знівеченій нозі. — Я тепер нікуди не ходжу ввечері: вона не дає.

Невже йому невтямки, навіщо запросили до прокуатури? Невже запитання слідчого не підказували єдине Правильне рішення — щиро зізнатися? Адже він не знав, скільки до зустрічі з ним, вже після Євгенового ранкового дзвінка з таксопарку, Бухов нагромадив фактів проти нього. І ніби поміркований хлопець. Втім, саме розважливі часто намагалися викрутитися, ввести в оману слідство. І Заворотний своїми відповідями відразу загнав сам себе в кут.

— Шкода, дуже шкода, — насупився Денис. — Хочу вас попередити: правдиві показання беруться до уваги судом. Ви мене зрозуміли?

— Суд? А при чому тут суд? І навіщо попереджаєте? Дивно: побили, скалічили, а ви!.. — обурився Заворотний і глянув на Тополюка, наче шукав у нього захисту й підтримки.

— Не треба, прошу вас, — стомлено сказав слідчий і поклав долоню на справу, виразно постукавши по ній пальцями. — Ось в цій теці лежать свідчення ваших сусідів і таксиста Крушука, дівчини, яка зустріла вас на сходах будинку № 19 по проспекту Миру шістнадцятого травня о 14.30, магнітофонний запис розмови з вашими батьками, свідчення колишнього водолаза, водія тролейбуса, ви сіли в нього двадцятого травня о 23.15. Є ще деякі документи і акти експертизи. Зачитати вам? Провести опізнання? — спокійно, мовби тяжкохворого, умовляв Бухов. — Зізнайтеся, Заворотний. Повірте, це найкращий для вас вихід.

В міру викладання слідчим здобутих фактів і доказів обличчя підозрюваного полотніло. Його карі очі ніби посвітлішали. Він скидався на людину, з якої виточили кров. Євген звівся.

— Вам дати води? — нахилився до нього.

Диспетчер хотів щось сказати, але тільки клацнув зубами й заворушив сухим язиком, зсудомлено ковтнув слину і заперечно похитав головою.

— Я… знав… чекав… Але щоб отак… відразу… — згодом тихо мовив хрипкуватим голосом. — Вони ні за що зіпсували мені життя. З Тамарою розійшлися, розстроїлося наше весілля. Каліка… Зібрав гроші на машину, мріяв про кооперативну квартиру. А як я танцював! Був солістом ансамблю, виступали з концертами в Болгарії, Польщі… Тепер — нічого: ні коханої дівчини, ні улюбленої справи… Скнію в тій буді, як собака на прив’язі, й волочу ногу. За що? — дивився осклілими очима у вікно. — За що?

— І за це ви їх убили? — запитав Тополюк.

— За це. Я не міг ні їсти, ні спати, поки їх не знайшов. Мене постійно це мучило, колотило душу, дерло на клапті…

— А як ви їх знайшли?

— Як?.. Тинявся містом, і якось спало на думку, що вони, мабуть, спортсмени. Почав ходити по спортзалах і одного разу набрів на дитячо-юнацьку спортивну школу. Зазирнув у вікно — борються хлопці. Серед них ніби й ті троє. Дочекався, коли вийшли. Вони. Поплентався за ними навзирці. Регочуть, зачіпають дівчат… Провів їх аж на проспект Миру, до будинків. А вранці — туди Школярі… Ви не бачили їхніх тренувань у глухих закапелках на перехожих. Ох, не бачили…

— Чому ж ви не заявили в міліцію? — запитав слідчий.

— А скільки б їм дали? Два — три роки? Дивись, амністія — і на волі. Ні, вони повинні були загинути. Шкода, встиг тільки двох… Як він кричав, коли падав! А той і не тріпнувся, — і зловтішність пролунала з його голосі.

— Припиніть, Заворотний, — болісно скривився Денис. Задзвонив телефон, і він здійняв трубку. — Слухаю. Спасибі, лейтенанте, перевіримо.

Бухов узяв клаптик паперу, щось написав і подав Тополюку. Євген прочитав: «Дзвонили з вокзального пункту міліції. Повідомили, що зовнішні прикмети диспетчера таксі ніби збігаються з орієнтировкою». Ну от, таки натрапили на слід Кривого. Проте вони з Денисом раніше.

Через півтори години після допиту в кімнаті Заворотного з дивана-ліжка експерти видобули срібне відерце старовинної роботи. В ньому колись охолоджували на льоду шампанське. Відерце до половини наповнене золотими імперіалами. «Плата за каліцтво», — спромігся на жарт обвинувачуваний. Він забрав їх у Біронського, коли той впав од смертельного удару. Там же в целофановій торбині лежав замашний молоток.

Біронський, мабуть, після допиту злякався, що слідчі знайдуть коричневий зошит, і вирішив його переховати, випадково натрапивши на схованку зі скарбом.

Ще вилучили газету з некрологом. Коло нього стояла масна цифра «І», написана червоним олівцем. Початок лічби Заворотним своїх жертв.

Пізно ввечері стомлені, вже з пригаслим збудженням Євген з Денисом міркували над завершенням розслідування.

— Тепер нам відомо, звідки у Шейченка п’ять тисяч карбованців, — сказав слідчий.

— Звісно, він комусь збував золоті монети.

Вони згадали кафе «Дружба», свідчення буфетниці Макашиної: бачили в коридорі Віталія із сивим чоловіком. Розробили план, як вийти на нього. Після того десь близько півночі їхній робочий день закінчився. Везучи Євгена до гуртожитку спорожнілими вулицями міста, Денис раптом ляснув себе долонею по лобі, тихо засміявшись.

— Обоє закрутились… — докірливо сказав він. — Я ж докопався до історії схрону в дубовому гаю. Виявляється, то залишки підвалу веселого будинку з червоним ліхтарем пані Віцінської. В революцію його спалили, зруйнували. В двадцяті роки тут діяла банда Кабанця: трусила непманів, грабувала шинкарів і лихварів, власників магазинів. Рядових бандитів переловили, а Кабанця з кількома прибічниками не знайшли. Отже, мож-на припустити, що вони відсиджувались у пані Віцінської, а скарб або їхній, або тієї пані.

У суботу, в день, коли трійця відвідувала кафе «Дружба», Тополюк і Бухов посадили Апостолова і двох його однокласників за столик, хлопців спинами до входу, Аркадія — обличчям. Самі слідчі й оперуповноваже-ні розташувалися за сусіднім столом. Сподівалися, що невідомий, зацікавлений в придбанні імперіалів, нічого не підозрюючи, завітає в кафе.

І водночас їх турбувала думка: чи передплачував і читав обласну газету покупець? Адже міг звернути увагу на некролог, насторожитись, і тоді… Однак іншої ниточки вони не мали.

Юнаки спочатку трималися скуто, але коли заграв автоматичний програвач, розслабилися і вже з задоволенням пили каву і соки, ласували тістечками, заздрісно позирали на танцюючих. Одне слово, поводились, наче не поховали двох своїх товаришів поспіль. До речі, Апостолову, напевно, не спадало на думку, що до слідства потрапив коричневий зошит, і вже розшукано сімох потерпілих, які впізнали свої шапки і трійцю на фотокартках.

Аркадій припинив, як Євген дізнався, відвідувати тренування і після вбивства Біронського нікуди не виходив з хати, лише в школу. Апостолов, мабуть, здогадувався, за що вбили Шейченка і Біронського, можливо, навіть знав, хто саме, але боявся зізнатися, бо тоді довелося б розповісти про «рейди».

Апостолов, коли Тополюк запропонував йому піти в кафе, злякано відмовлявся, поки Євген не сказав, що з ним будуть два однокласники і вони. Помітив, що коли рипіли двері, Аркадій або повертався, або скидав очі на нового відвідувача. Він мовби когось чекав.

Тополюк і Бухов розглядали присутніх, стиха розмовляли, пили каву. Так минула година. Юнаки вже почали нудьгувати, а слідчому і оперуповноваженому в душу поволі закрадалися сумніви стосовно доцільності задуму.

І коли надія майже розтанула, несподівано, наче з-під землі (як вони прогавили його прихід?!), з’явився біля Апостолова чоловік років сорока п’яти, приземкуватий, в коричневому костюмі, вилицюватий, сивий, з широкими рудими бакенбардами (а Макашина про них ні слова!). Нахилився до Аркадія, який відразу напружився, і запитав:

— А де Віталик?

— Він… захворів, страшна ангіна, наївся морозива.

— Шкода. Передай привіт. Скажи — від Зіновія.

Буфетниця Макашина їм кивнула: той. От і все. Євген глянув на годинник — 21.10. Десятикласників залишили в кафе. Тополюк і Бухов пішли за Зіновієм. Він привів їх у центр міста, в будинок навпроти універмагу, на третій поверх, квартира 18. Прізвище — Храбан З.Д. Вранці вже мали інформацію: Храбан Зіновій Демидович, 1940 року народження, лікар-стоматолог. Відразу виринув у пам’яті Євгена акт розтину Шейченка, де, між іншим, зазначено про запломбований зуб. Ось де вони познайомились! Бухов подзвонив у поліклініку — Храбан працював з 14.00. Вони поїхали з експертами до нього на обшук. Знайшли дві ощадні книжки, дев’ять тисяч карбованців, коштовності і в люстрі двадцять імперіалів. Банально, але часто зубних лікарів і техніків вабить золото.

Після судовопсихіатричної експертизи судили Заворотного, а потім Апостолова. Разом із вироком суд виніс окрему ухвалу про незадовільну виховну роботу в школі № 37. Педагоги, учні і батьки були шоковані.

А Євген ще довго згадував знак «рейдерів» — букву R, пронизану лиховісною ламаною блискавкою.