Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

ЛИСТ З ДОРОГИ (ЕПІЛОГ НАТОМІСТЬ ПРОЛОГА)

Олю!..

Ясний світе ранньої печалі, кохання моє студентське, нерозділене!..

Ніколи, жодного разу за час нашого дворічного знайомства я не насмілився сказати тобі цього вголос. Усе відкладав на потім, вагався, чогось ждав, на щось наївно сподівався, як загалом сподіваються живі люди. Часто ж ті сподіванки-жданки бувають геть даремні… Отак і я — сушив голову над життєвою задачею, шукав невідоме у відомому, плутав грішне з праведним і зрештою не зумів скласти докупи двох імен (Оля плюс Юра), щоб вивести стару, мов світ, формулу — формулу любові.

Математик з мене видався нікудишній.

Та й одваги парубоцької бракувало — не мав певності, що достоту збагнеш благородні й чесні наміри.

Чисте плесо засвітило мені тоді, коли я взнав тебе, й досі не запливає сивим туманом забуття, віддзеркалює полисками щасливих надій, що так і не збулися… Тоді ж і поготів я боявся його скаламутити.

А все ж, гадалося, прийде, настане (неодмінно мусить настати!) слушна мить — і тоді… тоді я висловлюсь до кінця, сповідаю свою душу, напою, мов солов’я росою, і тебе тими бентежними почуттями, що зродилися, зацвіли в мені, як проліски довгожданої весни. І все по тому переінакшиться — відкриються на суть прихованих речей твої очі, й ти, прозрівши, побачиш незвичайну квітку, яку я, ніби материн амулет, беріг для тебе — вона взимку й улітку завжди рясніла папоротнім цвітом, хоча папороть, кажуть, цвіте лише мить.

…Та дні збігали за днями безповоротно, мов плин розкутої ріки, а все лишалося по-старому, все текло слідом за пісними буднями своєю нескінченною чергою…

Карався, мучився, нетерпляче чекав кожної зустрічі з тобою, а зустрічав — базікав про що завгодно, тільки не про те, про що мріяв, що давно збирався сказати.

А зараз тупо б’ють по рейках колеса:

— Про-щай, про-щай, про-щай…

Пам’ятаєш наш спільний першотравневий вечір? Останній вечір!

Актовий зал, концерт… На сцені — шестеро дівчат-філологів з російського відділу, вокальний ансамбль. Похитуючись у такт мелодії, вони — всі в білому — співають пісню.

Тримав твою руку в своїй і молився, аби пісня не змовкала, як стукіт живого серця, а зміст її пророчий не став скороминущою реальністю.

Не забула слів?

Справдилося!

Мов у дівочому співі, ритмічно стукотять колеса: стук-стук, стук-стук…

Вагон лихоманно трясе, і літери безбожно кривуляють — пишу наче курка лапою. Даруй, лист виходить доволі неохайний. Переписувати ж десь за поштовим столиком — значить, редагувати, а я не хочу «редагувати» своїх почуттів, що нуртують в мені цієї миті.

…Вечірнє сонце падає у вікно червоним крилом казкової жар-птиці. У вагоні теж червоно від її промінястого пір’я.

У сусідньому купе хтось грає на гітарі.

За вікном на луги плавно, мов розкинуті на вітрі коси русалок, осідають серпанкові шлейфи…

А в моїй замрії білою тінню проступають дівочі постаті. І оживає їхнє:

Жадалося тоді, аби дівочий ансамбль і після випускних екзаменів не розпався, не розлетівся легким пухом кульбаби, а ми з тобою попростували від університетського порога усіяною зерном-насінням рушниковою доріжкою…

Фантазії!

Які далекі вони від дійсності, як несхожі на долю!..

Гітара у сусідів стихла — тільки дзвін струн ще бринить у вухах, наче луна безгучного крику мого глухне в небутті…

На самоті, готуючись до чергового побачення, я складав цілі поеми-розмови, та перед тобою щораз почувавсь справжнісіньким телепнем, бевзем, недорікою…

Чому?

Після бійки руками не махають. Але — нехай і так — признаюсь.

Я по натурі своїй скромна, може, навіть сором’язлива людина. Не вмію «брати життя авралом». Нині ж у моді хлопці напористі, вольові, рішучі.

А в тебе був Він.

Між нами лежала межа, яку ти не зважувалась переступити.

Мені ліпше було б забути тебе — і квит.

Забути?

Легко тільки казка мовиться!

Ні, забути тебе я не міг.

Ти стала часткою мого сновидного (від закоханості) життя, а те, чим живеш, чим гаряче сниш на зорі юних літ, швидко не забувається.

Ти була поруч — і цього стачало, мав я щастя. Більшого, міркував, не треба. Здавалося — триватиме воно вічно.

Та ось востаннє майнуло твоє квітчасте плаття, востаннє сяйнули мінливо-голубі мерехтливі очі…

Ще не збагнув як слід, що в нас уже минулися семестри, лекції, семінари, колоквіуми; що не ходитиму більше на факультет; не бачитиму тебе — мою радість, журбу і надію… А вже несуть нас прудконогі коні новими дорогами і — що найгірше — в різні, зовсім протилежні сторони, і все далі, швидше, нестримніше…

Згасає день… Стукотять колеса, вибиваючи залізними підковами мелодію розлуки:

— Про-щай, про-щай…

Назавжди?

«А вже з тої криниченьки орли воду п’ють…»

…Якось ми йшли центральною вулицею і ти жартома кинула:

— Моє серце — крига. Та хто розтопить — тепла матиме на весь вік.

Шкода, дуже шкода, що не мене грітиме твоє тепло…

Олю!

Я, як знаєш, крім конспектів лекцій, вів конспекти приватного характеру. І взагалі збирав усяку всячину — ачей знадобиться. Дещо цитував — ти просила читати ще. Не хотів, радше соромився місць, що стосувалися тебе. А зараз надсилаю записки бандероллю — повністю, як є.

Хай це буде тобі мій весільний дарунок.

КОНСПЕКТ ПЕРШИЙ

Вікна — навстіж, вікна, наче сорочка на грудях Миколи Слободяна — він не застібає її, здається, і взимку.

Яскраве, тепле сонце почепило на невидимі гаки стін золоті весла. Стіни зблиснули, засвітилися… Аудиторія стала прозорою і легкою, аудиторія, мов повітряний корабель, попливла в космічному просторі… І ми попрозорішали, полинули крізь монотонний голос викладача, крізь власні думки, крізь синь, розчиняючись у невагомості променів і самого повітря — пахощів квітучих славгородських каштанів.

«Журналіст для мене є найвищим ідеалом людини і найблагороднішою істотою», — вичитав я в Писарєва.

Хоча ми вчимося на факультеті журналістики, ми ще не журналісти. І поки до них доскочимо, чимало каші, а ще більше харчоторгівського борщу з’їмо. Редактор Яромирської районної газети, де я проходив першу практику, сказав:

— З тебе вийде журналіст через сім років.

— Через сім? Чому саме через сім? — здивувався я.

— Ну, через вісім…

Подумав тоді з образою: він не оцінив мене.

Тепер, на певній відстані часу, розумію: правильні слова.

Вуз не навчить писати.

Журналістами, як і поетами, народжуються.

Деякі абітурієнти, що правдами й неправдами штурмують наш факультет, сподіваються на майбутню славу, мріють про заморські далі, закордонні відрядження і представництва. А про те й гадки не мають, що, може, доведеться все життя протирати штани в звичайнісінькій заводській багатотиражці, і що щастя справжнього журналіста не в закордонному паспорті й світській метушні, а в постійній пристрасті робити добро людям, суспільству, Вітчизні… Слава, якщо вона й приходить, — річ нетривка, навіть крихка, роботі ж задля блага людського, задля вдосконалення суспільства нема й не буде кінця.

І ще подумалося мені про нашого брата-репортера — світового донкіхота, невгамовного сірому-мандрівника, якого всяк цурається, мов чорт ладану, і без якого водночас — парадокс! — не обходиться.

Запуск штучного супутника Землі, прийом у посольстві, замах на президента, військовий переворот, виїзд короля якогось там королівства в літню резиденцію, проповідь папи римського, страйк докерів, випробування нового літака, військові маневри, землетрус, девальвація золота, самогубство безробітного, результат футбольного матчу, мода сезону, примха кінозірки Голлівуду — світ мусить знати новини сьогодні ж, негайно.

Такий ритм двадцятого століття, такий його диктат!

І тим часом, коли енський обиватель, попиваючи чорну каву «з лимончиком», байдуже — з п’ятого в десяте — водить очима по друкованих рядках, ще й скептично кривиться, за тими злощасними рядками (буде їх завтра прочитано чи ні?) для чергових номерів газет, останніх випусків вістей телеграфних агентств, передач радіо і телебачення на всіх континентах, може, не бравши й ріски в рот, на відчай душі у вогонь і воду стрибають ті сіроми-небораки. Стрибають, щоби рухати (а то й підштовхувати) уперед необ’ємно-неосяжну махину, ім’я якій — технічний прогрес.

Їхня доля — ламати об вітряки списи, ходити босими ногами по гострому лезу бритви, ранити підошви, вічно перебуваючи на граничній нитці нервового виснаження. Отак! На думку американських психологів, серед представників різних професій найнервовіші саме журналісти. Напруження, з якими вони працюють, більше, ніж у водолазів, пілотів і директорів великих концернів. Тривалістю життя вони теж не можуть похвалитися.

Та вони, донкіхоти пера, цілком свідомі своєї місії, своєї нелегкої ноші. Вони не продають її ні за які скарби і чесно служать їй до останнього кроку на землі, до передсмертного подиху свого.

…Я щасливий, що належатиму до когорти цих людей-безсребреників. Хай це буде й через сім, через десять чи… п’ятнадцять років.

Позаду — останній екзамен.

Літо, практика, а там рік майне, як дівоча молодість, і — прощавай, альма матер! Гуд бай, ауфідерзеен, чао!..

На душі пустка. Ми були постійно завантажені лекціями, семінарами, громадськими дорученнями і, як каже Мусій Шапковал, антигромадською поведінкою, а відтепер на певний час — мов птахи небесні.

Подався на Героїв революції, до гуртожитку.

— Дачник Білокрил! Привіт аристократам! — замахав руками зовні завжди статечний, малорухливий Грицько Розбишака.

Дачником дражнили мене за те, що на першому курсі я жив на Караваєвих дачах — є такий напівсільський куток у Славгороді. Звісно, дачі ніякої не мав і не маю, мешкав у свого шкільного товариша в робітничому гуртожитку, та ті, хто не знав цього, вважали мене справжнім аристократом.

У сто тридцять п’ятій кімнаті — наче після погрому: надимлено, насмічено, гармидер, та її годі.

— Замів би, — каже той, кому належало це зробити, — але я не егоїст, мене картатиме, що свого права на працю не використають інші.

— Згоден допомогти, — філософствує ще хтось, — але якщо ви, друзі мої, не зі мною, то навіщо я?

Хтось категорично відстоює «порядок та чесність» і «принципово» не хоче «втручатися у внутрішні справи законного чергового».

Дебати затягуються, як в ООН при обговоренні порядку денного.

Дем’ян Цап-Цапенко, Мусій Шапковал, два Миколи — Аргат і Слободян — за столом забивають козла. Судячи із зосередженості, гра у них триває давно і не скоро скінчиться. Чути лише ритмічний стукіт кісточок доміно та захекані вигуки:

— А так!

— А отак!

— А так!

— А отак!..

Комсорг нашого курсу Віталій Гайдук стомлено лежить горілиць на ліжку — щойно повернувся з подвір’я, де грає у футбол.

Біля нього гурт хлопців.

І вродиться така людина: красива, товариська, весела вдачею…

Гайдук — хлоп’яча симпатія. А що казати про дівчат? Високий, чорнявий, з циганськими очима, жартівник і пустун, він, сам того не бажаючи, не одній дівчині, либонь, сниться вночі, не одну зводить з ума-розуму…

Гайдук — по-угорськи «воїн». Прадід чи прапрадід Гайдука — справді чистокровний угорець. Десь за часів Хмеля, а мо’, й раніше якимось вітром занесло його в наші степи. У селі Розквітному покохав цей зайда кріпацьку дівчину, одружився й назавжди оселився в новім краї, що припав йому до серця.

Віталій поєднав у собі вроду і темперамент угорця з веселою вдачею українця. Жартуючи, він каже, що біографія його подібна до пушкінської. Тільки великий російський поет почав свій рід від арапа Петра Великого, а він, Гайдук, — від циганського барона, задунайського конокрада і водночас скромного гнойовоза графа Потоцького (розквітнянські землі колись належали польському магнатові).

— Ти весь у прадіда, — часто сміється соняшникоголовий Михась Бриль, білорус. — Асабліво, що стосується останньої його посади.

Віталій розповідав:

— Зарахували мене на філфак заочником. Додому повернувся гоголем. Де там гоголем — орлом! Масштаби нового становища не дозволяли йти на чорнову, рядову роботу. Студент! Цяця! Пішов до директора школи, аби влаштуватись піонервожатим. Директор глянув—і наче п’ятака дав: у редакції, каже, є місце коректора, дми, поки не зайняли. Не маючи аніякогісінького поняття, що таке коректор і з чим його їдять, я зодяг костюм покійного вітчима і «подув». Костюм теліпається, мов на кілку, та я і вусом не веду: своє діло, вважаю, він зробить. Це тобі не спортивна «бобочка». Заходжу, переминаюсь з ноги на ногу. «Вам кого?» — питає якийсь дядько. «Та казали, у вас є робота ко…» Як на те слово вилетіло з голови. «Кореспондента», — підказав дядько. «Та ні… ко… ко…» — «Коректора», — ще раз підказав дядько. «Ага», — зрадів я. «А ви де працювали: у «Фігаро», «Нью-Йорк таймс», «Інтернешіл геральд трибюн»!?» — «Та я…» Дядько — потім дізнався: був то редактор — мдакнув і гукнув до другої кімнати: «Андрюшо, а ходи-но сюди». Зайшов Андрюша — високий, метрів два козарлюга — секретар редакції. «Знаєш цього хлопця?» — «Це мій родич», — пробасив Андрюша, хоча я вперше його бачив. Спитав опісля: «Ви справді мені родич?» — «Як чорт козі дядько». — «А чого ж ви?..» — «Бачу: язика ти забув у роті. Дай, думаю, визволю з біди…» Дядько-редактор доручив опрацювати листа. Сів я до столу, руки тремтять, думки спотикаються. Аби показати, що вельми грамотний, майже після кожного слова ставлю коми… Потів-потів годин зо дві, віддав. Редактор крутнув головою, але не прогнав утришия. Приходь, каже, завтра… Назавтра я прибіг удосвіта — ніде ще ні душі. Поцілував замок, позаглядав у вікна, тричі обійшов будинок, сів на призьбі… Аж ось з’являється редактор: «Ти вже тут?» — «Тут», — виструнчився я… Редактор відчинив двері, переступив поріг і, нюхнувши повітря, скривився: «Знаєш, Вітю, у нас брудно, а прибиральниці нема. Підмети». Я схопив віник і підняв таку пилюку, наче було це не в кімнаті, а під час бурану в пустелі Каракуми. Редактор чхнув і кудись зник — мабуть, вирішив перечекати, доки курява осяде…

— А ти думав: за тортом побіг? — влучив у паузу Грицько Розбишака.

Треба сказати, що справжнє прізвище Розбишаки — Гончаренко. А Розбишака — псевдонім, яким він підписується в стінній пресі. Нове прізвище причепилося до нього, як реп’ях до псячої шерсті. У характері Гончаренка таки щось є розбишацьке. Не в самій поведінці, а в судженнях — плутано викличних, часто навмисне загострених.

Віталій не зважив на цей постріл з-за рогу.

— Десятий клас я закінчив малим-малим. Як наш Мусік. Це я виріс уже в редакції…

— Гонораром вихарчувався, — не лишився в боргу Мусій Шапковал. Пристукуючи доміно, він не зважив за потрібне навіть обернутися.

— Локатори — не вуха, — жбурнув тут же камінець у його город Віталій. — На підказках натренував…

— Калі ти штось хочеш сказаць, не збивайся, — нетерпляче піддав жару Михась. — Валі про себе!..

— Та валю, валю, — засміявся Віталій. — На стаціонар, значить, братики, я не вступив, але за університет ухопився хоч одною рукою, як Гарбузик за турнік…

Гарбузик працював у райспорткомітеті і на вступні екзамени приїхав, як казали, на білому коні: груди в значках — волейболіст другого розряду, стрілець і гімнаст, легкоатлет-відмінник і таке інше, а в перший же день навчання у спортивному залі не міг і трьох разів підтягнутися, повис на турніку, мов ліверна ковбаса. Реготав увесь зал!

— Минуло надцять днів, — продовжував тим часом Віталій. — Редактор вивісив наказ: зарахувати товариша Гайдука на посаду коректора… Я — гоголем додому. «Мамо»,— кажу. «Що, сину?» — «На півтищі влаштувався!..»

— Тобто на теперішні — п’ятдесят? Ой не можу, дайте води! — реготав Михась.

— На п’ятдесят…

Віталій звісив з ліжка ноги і дивився кудись повз нас, мабуть, у дзеркало своєї біографії: ще куцої — на піваркуша з шкільного зошита, не більше, але вже чимось для нього значної, пам’ятної.

— …Стою перед матір’ю, — худий, малий, у лахматому піджаці, поли ледь долівки не торкаються, а вона: «Ой, синку, розумний ти в мене…»

— А ти справді розумний? — знову сипнув свого на коша Михась Бриль.

— Як сто колгоспних поросят, — незлобливо відбився Віталій і повернувся до канви сповіді: — А коли отримав зарплату, пішли на базар… Я попереду, як баришник, позираю на ряди, прицінюючись, а мати скуповує, що треба, складає в кошик і хвалиться кожному: «Син гроші одержав, першу зарплату!»

Притихло студентство, заслухалось. Згадало своїх матерів, свої домівки… Навіть Михась принишк. Виріс він теж без батька, на сирітських хлібах, знає, що важить копійка в селянській хаті, та ще в скрутні повоєнні роки.

— Незабаром посилає мене редактор в один колгосп…

— Жито жати?

— Та ну вас! — відмахнувся Віталій від чиєїсь репліки, наче від надокучливої мухи. — «Шуруй, — каже, — напишеш про завфермою. Для зразка ось кілька запитань», — тицьнув папірця. Відстань до потрібного колгоспу — десять кілометрів, транспорту — чортма. Почухав я пішки. Приходжу. Розшукав завфермою, вийняв з кишені папірця, прочитав нашвидку запитання — і назад…

— Навтікача?

— Навтікача… Написав матеріал, підсовую редактору. Перебіг той очима мій опус, питає: «Що це?» — «Матеріал». — «От що, голубе, іди ще раз на ферму і перероби». Суперечити не посмів. Але ж як соромно вдруге показуватись на очі завфермою! Білів і червонів, мерз і прів, та знову стояв перед ним і читав з папірця запитання… Написав матеріал заново, а редактор: «Не годиться. Ти, мабуть, не ходив на ферму». — «Їй-бо, ходив!..» — «Не видно. Ще раз піди». Я з плачем у село… Причепився до завфермою, як болячка, ходжу за ним хвостом і розпитую, що на думку спаде. Слухав він, слухав, а тоді й каже: «Чи ти, хлопче, такий дурний, чи справді нічого не тямиш?..»

Ми покотилися з реготу.

— Ой, не можу, — брався за живіт Михась Бриль. — За двадцятьма рядками стоптав шістдесят кілометрів. Тисяча й одна ніч. Вертеп. Бетлейка[5]!.. Скільки ж ти гонорару хапонув?

— Шістдесят копійок.

— Ой, не можу!..

— А я ж зміг, — засміявся Віталій. Він зачекав, поки вщухне гамір. — Про свої поневіряння признавсь я матері. Вона: «Дитино моя, кидай цю анахтему. Навіщо це тобі?»

— А ти?..

— А я не кинув. Правда, розпрощався заочно з заочним філфаком, а вступив на стаціонар факультету журналістики, щоб з вами, гицелями, стрітись. Вось гак! — Віталій по-приятельськи обняв Михася Бриля.

З вишень опадає цвіт. Білі пелюстки густо, наче сніг, устеляють землю.

Зате яблуні — в усій вроді, цноті й повноті весільного вбрання.

Горять свічки каштанів.

Славгород о цій порі — казка, писанка, розмальована закарпатськими умільцями, а ми покидаємо його, покидаємо, щоправда, без особливих сентиментів: починається виробнича практика — річ не менш приваблива, тим паче річ предметна і потрібна.

Мій шлях — на Південнолиманськ.

…Проводи без квітів.

Зі мною їде Варя Ремез, безтямно закохана у Віталія Гайдука.

Уночі де не взялися хмари, закутали в сиву попону і Дніпро, і гори… Полив дощ. На вокзал я приїхав за півгодини до відходу поїзда. Варі нема. Лишилося п’ять хвилин — не видно… Поспішаю до вагона.

У тамбурі — двоє. Мене не помічають: цілуються. Пробираюсь у вагон, щоб не заважати їм.

— Юрку, ти?..

Розчервонілі, сяючі на мене дивляться Варя і Віталій. У Варі на золотистому волоссі срібляться краплі дощу. Сріблястий відблиск помічаю також у волошкових очах і на рожевих, припухлих від поцілунків губах.

— Де ти забарився?

— Гадали: вже не прийдеш…

— Панове! Ви погано про мене подумали. Ховаюся в купе. Хай прощаються — не бачитимуться ж цілих два місяці!

Потяг рушає. До купе заходить Варя — щаслива, переповнена радістю. Не знайшла нічого кращого, як сказати:

— Ти мій найближчий друг.

І додає:

— Після Віталія, звісно…

Вагон, як човен на хвилях — хить, хить…

Розмірковую. І таланить же іншим. Усе просто, гарно: любов, поцілунки, зустрічі, розлуки… Мов у кіно, у віршах… У мене так не виходить. Не вмію поводитися з дівчатами. І чого я такий незугарний вдався?..

Дивлюся у вікно — дощ сивіє, наче полин на обніжку. Добре б оце їхати з Олею. В одному вагоні, в одному купе. І щоб вона під шум полинового дощу раптом шепнула:

— Люблю…

Про мою любов ніхто не знає. Та я люблю… Мінливі блакиті очі мимоволі ввижаються мені і вдень і вночі… Бачу в них і море, яке колись в очах коханої побачив Єсенін, і гори, і ще незвідані дороги… Вони, як світ, прекрасні і звабні, вони зараз і є моїм морем, світом, моєю надією…

Оля десь у Львові. У них, у їхній групі, практика почалася раніше. А раптом приїжджаю до Південнолиманська, а вона там?..

Варя виймає з авоськи пакунки.

— Їсти хочеш?

Ранок.

Сонце тільки-но зійшло, розпустивши червоні вітрила над синіючим Бугом та притихлим Інгулом. Дрімота ще блукала порожніми вулицями, наче бродячий кіт.

Після гамірного людного Славгорода Південнолиманськ здався тихим, майже районним містечком.

Редакція була ще зачинена. Ліфтерка, літня, повновида жінка з ямочками на щоках, пояснила:

— Редактор приходить о десятій.

Позирнув на годинника: за десять хвилин восьма.

— А як його звуть?

Сказала і зразу ж:

— А ви на практику?

— Хіба на нас написано? — я жартома торкнувся свого чола.

— Здогадуюсь. Тут у «Південний Буг» приїхало дві дівчини. А ви, мабуть, в «Іскру», в молодіжну?..

«Дві? Хто ж друга? Одна — Лариса Короб. Це точно… А друга — хто?»

Перебирав у пам’яті дівчат, але не відгадав. Як їх звати, ліфтерка не знала.

Ранок сонячний, погожий. На майдані, мов голівки леггорнів, рясніють ромашки.

Посиділи з Варею на лаві, протерши росу, вийшли на широку набережну.

— Де ж ми житимемо, Юрку? — затурбувалася Варя. — Я хотіла б недалеко від тебе…

Вона притулилась до мого плеча.

— А ми поселимось разом.

— Разом?

— Видамо себе за молодят!

Варя засміялась і посварилася на мене пальчиком: не жартуй, мовляв.

— Хіба з мене поганий чоловік був би?

З Варею у нас здавна дружні взаємини. Вона відкриває мені незгоди, що виникають між нею та Віталієм, ділиться сумнівами, ревнощами, радощами… У свою чергу я довіряю Варі — без цього не могла б існувати наша дружба. На перший курс Варя прийшла ще зовсім дівчиськом. Світле волосся — в двох тугих косах, во-лошкоока, лагідна. Віталій Гайдук назвав її волошкою з полтавського жита. Досі Варя майже не змінилась. Інші дівчата роблять завивки, манікюряться, фарбують вії, брови, одне слово, цивілізуються. Почали палити цигарки. Варя ж така, як і була: проста, лагідна, сором’язлива. Тільки наче ще погарнішала: справжня волошка в пору цвітіння.

Мало хто з хлопців не закохувався в неї. Може, і в мені колись проблиснуло щось, може… Та я затявся: вродлива дівчина не покохає такого худого, носатого… Я звик на речі дивитись тверезо…

Варю любили всі. Вона ж раз і назавше уподобала Віталія. І досі носить у серці своє солодко-гірке почуття.

Ось ми йдемо поруч, гомонимо. А я знаю: думає вона тільки про Гайдука.

— Варю! — потяг її за рукав, помітивши під акаціями газетну вітрину.

Професійна звичка газетярів — насамперед дивитись на підписи статей, шукати знайомі прізвища. Цю азбуку я вже визубрив.

Глянув — не може бути? Ще раз глянув. Замальовка «Дівоча комуністична». Підпис — Ольга Бояренко.

«Невже доля? Може, так і повинно бути? Ти ж хотів Цього!»

Дуже хотів.

І сталося!..

Зиркнув спідлоба на Варю, та жодного слова не мовив. Не мовив, бо навіть од неї ховав свою таємницю. Варя не помітила нічого, не здогадалась, який весняний грім пронісся за одну мить в моїй душі! А я враз повес-нів, перемінився, оновився — і побачив молочний розлив ромашок на тому березі, ніби там хтось розіслав білити сувої полотна, і рожеву хмарину, схожу на фіранку, що зачепилася за кватирку небесного вікна — сонця…

Весело, світло і розлого сяяли води.

«Оля, Оля», — шепотіли вуста.

Ніколи не забуду тієї ночі. Заплющу очі — карнавал, веселкові огні на пухнастих ялинках, музика… Тієї новорічної ночі я вперше побачив Олю.

На студентський новорічний бал ми з Віталієм Гайдуком запізнювались.

Біля центрального університетського входу юрбувало студентство: шуміло, тупотіло від холоду ногами, грюкало в двері, та вони — важкі, масивні — не піддавались.

У гурті ми зустріли Ларису Короб, а з нею невеличку, вродливу дівчину в котиковій шубці. Не так, може, вродливу, як симпатичну.

— Не пускають, — пожалілась Лариса. її веснянкувате обличчя було по-дитячому розгублене.

— Запрошень не дістали?

— Що ті запрошення! Хто прийшов раніше — навіть без них пройшов, а ми… На п’ятнадцять хвилин затримались, і вже…

Я з цікавості покосився на Ларисину подругу. Ні, вона не симпатична, вона просто мила!.. Чомусь одразу ж закортіло допомогти цій невідомій, тим паче що Лариса обмовилась:

— Про мене Семене… Я не дуже й хотіла на цей вечір, та Оля… Знайомтесь, хлопці, — моя землячка, наша заочниця. У другому семестрі вчитиметься на стаціонарі, в третій групі… Оля ще ніколи не була на великому студентському карнавалі…

Пропустили перед себе дівчат і, працюючи ліктями та плечима — голови в такій ситуації найменш потрібні, — спробували пробратися до дверей. Легко сказати: пробратися. Тиснуть же вражі сини й дочки з усіх боків. Ми теж тиснемо, напираємо і наступаємо. Теж не ликом шиті.

Аж ось хтось голосно загукав:

— Кореспондента пропустіть, кореспондента!.. Дайте дорогу!..

Кореспондентом був я.

Коли ми в Кіровоградській області збирали кукурудзу, мені випала ноша спецкора університетської багатотиражки. Побував я майже в усіх селах, на всіх полях, де працювали студенти. З багатьма хлопцями я вітаюся, хоча не знаю ні їхніх прізвищ, ні імен. Та чи й утримаєш у пам’яті всіх: в університеті тисячі студентів!

— Дорогу пресі!..

Крик почули, і нас проштовхнули до дверей. Та вони були забрані на ланцюжок. На щастя, по той бік стояв знайомий дружинник. Йому теж крикнули з гурту, що я кореспондент і хай мене конче пропустять. Дружинник розчинив навстіж двері — і за нами радісно-збуджено повалило все товариство, вся чесна братія…

— От що значить знаменитість! — підморгнув мені Гайдук уже у вестибюлі.

О честолюбство! Хто здатен встояти перед твоїми оманливими чарами? Мене зворушили слова Віталія. Може, тому, що їх чула Оля.

Концерт уже скінчився. Ми блукали довгими, як кукурудзяні гони, коридорами, в очах майоріли стрічки, прапорці, повітряні кулі, рябіло від штучного сніжку…

Стіни рясніли лозунгами:

В актовому залі танцювали. Посередині переливалася вогнями висока ялинка, заквітчана і закосичена, як молода на весіллі. Грав духовий оркестр.

Поглянув на Олю. Без шубки, в білій нейлоновій кофтині, крізь яку просвічувались гарні, наче виточені, руки, шия і крайки тугих, ніби недоспілі яблука, грудей, Далі цнотливо прикритих від наших безсоромних очей, У чорній до колін спідниці,— вона здавалась дівчинкою-Десятикласницею… Русяве волосся викладене у вінок, личко миле, очі якісь мерехтливо-мінливі — блакитні чи сірі: не вловиш одразу. Тримається невпевнено, боязко…

Ми ще не встигли отямитись, а до неї вже ступив Артур Колар, запросив у танок. І де він узявся?

Мене шпигнуло колючкою. Ох ці іноземці. Такі нахабні! Волосся — по самі плечі, штани з клеймованими латками, грошей — мабуть, кури не клюють, дівчат розбещують. Не всі, звичайно. Є й серед них, як каже Грицько Розбишака, порядні антропоси, гомосапієнси. І до Артура досі я не мав претензій. Свого часу навіть знайомився з ним і просив привезти з-за кордону фломастери — хотів подарувати їх своєму товаришеві, з яким колись мріяли про художній інститут. Артур робив деякі послуги хлопцям. Звісно, мав від того певний зиск, бо привезені речі перепродував дорожче, ніж коштували вони в нього на батьківщині. Оскільки були вони дефіцитні, а ще модні — ми не дуже ремствували. Тепер я кляв Артура за безсоромну пику, а себе — за селянську незграбність. Якби я міг зважитись і попливти по колу… Ні, не вийде. Танцюю вкрай погано. Запросити тендітну милу істоту… Боже збав! А як наступлю на ногу?

Віталій танцював також. Йому простіше: вродливий, компанійський. Підійде до дівчини, поведе циганськими бровами — і…

Лариса торкнулася мого ліктя:

— Кавалере, ходімо?

Лариса своя. З нею не страшно спекти рака. В танці вона похвалила мене:

— З тобою легко танцювати.

Я ж певен: танцюю кепсько. Мені ще ніколи не вдавалось розгадати таїну перебору ніг — скільки ступати сюди, скільки туди. Не допомагало навіть знання тексту пародії на танго: «Два кроки — наліво, два кроки — направо, крок вперед і крок назад…» Тупав, як стара шкапа, знав: якщо грає музика — не повинен стояти стовпом, навколо танцюють, і я мушу вдавати, що роблю це. Заводив партнерку все далі в гурт — боявся, щоб ніхто не подивився на мої ноги. Хто гляне, одразу збагне, який я профан. А ще чого доброго й зарегоче на весь зал: дивіться, у нього є сириця в колінах!..

На лобі виступив піт.

Музика стихла. Ми знову зібралися разом. Я шепнув Віталію:

— Оля… Що за диво, правда?

— «Средь шумного бала, случайно…»

Оголосили вальс. Я помітив, Артур знову зиркає на Олю, як кіт на сало. Уже йде до неї. Ну й нахаба!

— Віталію, дорогий, виручай. Запроси Олю!

— А ти?

— Боюсь!

— Віслюк, — цілком слушно зауважив Віталій, але тільки-но Артур наблизився до Олі, повів її в танок.

Пішла легко, плавно…

Я торжествував!

…Що б його зробити приємного? Треба пригостити дівчат цукерками. Стривай, але ж гроші в пальті!.. Побіг до гардероба. Дехто зодягався і виходив — переважно парами. І тут, у підвалі, біля об’яви: «Если хочешь, чтоб девушка любила до гроба, займи ей очередь у гардероба», я зіткнувся з Варею Ремез.

— Юрію, ти теж додому? — погляд у неї сумний-сумний.

— Я…

Хотів сказати «ні» — язик не повернувся. Кинув на об’яву про гардероб та чергу і закінчив нещиро:

— …Додому.

— Ходімо разом?

Вийшли на подвір’я.

Яка краса! Ніч тиха. Снігом устелені тротуари, біліють у сутінках каштани, тополі… Ще й зверху пороша сиплеться.

Та сприймав цю красу лише я.

— Існує повір’я, — озвалась похнюплено Варя, — як зустрінеш Новий рік, таким він і буде…

— Ти погано зустріла?

— Щось журба найшла.

Світять ліхтарі. Від їхнього світла сніг здається блакитним, мерехтливим, як Олині очі. А Варя:

— Він не любить…

— Віталій?

— Невже не бачив мене? — Варя була в полоні своїх думок. — Якби любив, шукав би на вечорі. А він танцював з якоюсь дівчиною… І так на неї дивився…

«Варя нас бачила», — майнуло в голові.

— Як я ревнувала!..

— Варю, ти просто дурненька. Віталій нікого не любить… — Випалив і збагнув, що передав куті меду, не так висловився, як думав. — Крім тебе, — поправився.

У ці хвилини я вирішив підтримати Варю, розвіяти гнітючий настрій, бо сам був веселий.

У Вариних зіницях спалахнула жарина надії.

А пороша сіялась, сіялась, а сніг голубів, мінився, наче Олині очі…

Тут, у Південнолиманську, я зустрів Олю теж випадково.

Вона збігала сходами обласного адмінбудинку вниз, я підіймався вгору.

— Таки тебе крила носять по білому світу, Юрію, — мовила вона замість привітання, натякаючи на моє прізвище. — Бач, дорога твоя під хмари в’ється, — кивнула на верхні поверхи.

Хоча я вже й знав, що вона приїхала на практику в «Південний Буг» і вже встигла надрукуватись, що ми неодмінно побачимось, але все ж від несподіванки розгубився. Мою розгубленість помітила Оля.

— Не чекав? Це сюрприз тобі! — подала вона на ходу мені свою руку.

Бісова душа: невже вона не кокетує, каже правду?

Я спробував загримати її руку — висмикнула:

— Зараз я поспішаю і на правах уже майже корінної південнолиманянки не зможу взяти на себе обов’язки твого гіда, проте в майбутньому розраховуй на мою опіку…

— А де ти влаштувалась?

Вона сказала адресу і додала:

— Приходь у гості. Чекатиму…

І поцокотіла каблучками до виходу.

«Чекатиму…»

Наче теплий вітрець дихнув у мою душу.

Чудасія: редактор призначив мене у відділ спорту. Якби хто сказав про це в Славгороді, я тричі плюнув би на такого насмішника. Не читаю спортивних газет, не знаю жодного спортивного імені, за всі роки студентства відвідав лише один футбольний матч, а тут…

Кругловидий, симпатичний, з привітним відкритим обличчям, ще зовсім молодий — років двадцяти восьми — редактор сидів за столом і пильно вивчав нас, практикантів.

— Ну, Варя хай сама вибирає: куди захоче, туди й пошлемо.

На мене глипнув:

— Юрію?.. Юрію доручимо… спорт.

Я аж гикнув з несподіванки, знітився. Триклятий піджак спортивного крою. Це він підвів!

— Пробачте, я в спорті… теє… не дуже…

— Нічого, нічого… Завідуючий саме пішов у відпустку… Впораєшся. Хлопець ніби нівроку. Очі, бачу, променисті…

Відмовитися? Згадав поради керівника практики. Напівжартома він наказував нам: «Коли зайдете до редактора, скиньте картуз і скажіть: здрастуйте. Не дай боже при цьому першим подавати руку. І не куріть — не хитруйте заховати цигарку в рукав чи кишеню: спалите одяг. Потім відрекомендуйтесь: я, студент такого-то вузу, член каси взаємодопомоги і профспілки, майже відмінник, учасник художньої самодіяльності і активіст товариства «Знання», прибув на практику… І ще одне: не відмовляйтесь опрацьовувати листи…»

Я кисло посміхнувся. Із настанов, мабуть, найдоречніша: не відмовлятись.

…Оселилися на вулиці Рози Люксембург, у ліфтерки. Миловида чорнява жінка з ямочками на щоках, з якою ми стрілися першого дня і яка лишила по собі приємний спогад, тепер позирала на мене дещо недовірливо.

— У неї дві дочки, і вона неохоче пускає в дім хлопців, — шепнула Варя.

Тоді я сказав тітці Ксені — так її звуть:

— Ми з Варею молодята.

Варя почервоніла, та промовчала.

Увечері, готуючи постіль, тітка Ксеня спитала:

— Вам поруч ставити ліжка чи дати одне велике, подвійне?

Потім довго не могла повірити, що я пожартував.

— Ви справді схожі на молодят. І підходите одне одному…

Роботи поки що нема. Нудьгую.

З вікна редакції видно клапоть неба, берег річки та й саму річку — Інгул. Унизу — прямокутники кварталів. Акації, акації… На сусідньому подвір’ї бавляться діти. Небо — наче перед дощем. У повітряних хвилях пірнають ластівки.

Браму проходять двоє морських офіцерів. З будинку, що навпроти, вибігає дівчинка — кидається до одного з них, висне на батьковій шиї.

Отже, я прибув на практику. Це вже друга в моєму студентському житті.

А першу проходив у Яромирі, в моїх рідних присупоївських краях…

Тоді вже через день газетярське життя так закрутило, так завертіло, що я ледве встигав умиватися та голитися. А з сніданком траплялися й перебої. Іноді доводилось бігти в редакцію натщесерце, а вже згодом викроювати хвилину і втихомирювати голод крихтами учорашнього бутерброда, які я старанно визбирував з шухляди стола.

Районна газета, як молотарка в гарячу жнивну пору, — встигай тільки снопи на барабан подавати.

Особливо допікала коректура. Одного разу сталося таке. Полоси вже здано до друку, відтиснуто двісті примірників тиражу, ритмічно працює друкарська машина. Сиджу, милуюсь гарно заверстаним власним матеріалом. Раптом до коректорської нервово заходить редактор:

— А це, Юрію, з вашої вини!

У статті «Зразково організувати літнє утримання худоби» (ну й заголовок!), в якій автор критикував відставання деяких колгоспів з надоїв молока, написано: «…не дивно, що за першу декаду травня денний надій на корову становить тільки 45 кг». А треба — 4,5. Одна кома, а яка важлива, яка заковириста.

Редактор вважався хорошою людиною. Кричав мало. Та при його словах «це з вашої вини» я мало не провалився крізь землю.

Вичитував коректуру, писав замітки, опрацьовував листи. Лист трудящого — не власна кореспонденція, його не викинеш у кошик. Як не крути, у який відділ не надсилай, а працювати над ним комусь треба. А хто за мене це зробить: завідуючий, заступник завідуючого чи завсектором культиватора — так прозвали колеги одного працівника редакції, Трохима Швиденка.

Сідав сам. Опрацьовував нашвидкуруч. Ніс до зава.

— Погано, — казав той.

Переробляв.

— О, це вже краще.

Ніс до відповідального секретаря.

— Ай-я-я-яй, — хитав головою секретар. — Такий молодий, Юрію, а вже ледачий.

Червонів, вертавсь у відділ, викидав оброблене. Перечитував лист знову. Шукав «сіль». Не знаходив — писав авторові, що матеріал непоганий, але «за браком місця» його не можна вмістити на сторінках газети. Відповідь підписував від імені завідуючого. Це щоб сховати практикантські кінці у воду і щоб у журнал «Журналист» автор скаржився на зава — наука все того ж таки Розбишаки. А він працював у газеті, він «у курсі»…

З листами мати справу набридло. Рвуся «на передовий рубіж». Нарешті їду до колгоспу. Власне, йду пішки. Пішки за двадцять кілометрів. Подорож не дуже весела, та настрій бадьорий, піднесений. Іду. Згадую Мусіка і Гарбузика, які відвідували мотоциклетну секцію, думаю: все-таки добре мати районному газетяреві диво дев’ятнадцятого століття — велосипед.

Та кат з ними, з велосипедом і мотоциклом. Хіба мені доведеться працювати в районі? У нас, студентів-журналістів, такий вогонь палає в грудях! Нас ждуть континенти і архіпелаги. У нас стільки таланту! Хіба ми створені для районок?

Але хай живуть районки, тут починається наша практика!

Дорога в’ється понад Супоєм. Вода, очерет, рогоза, трави… Чайки-красуні ячать у прозорім небі.

Наздогнав якогось діда в солом’яному брилі з кропив’яним мішком під пахвою, на плечі, наче коромисло, — складена коса.

— Здрастуйте, — кажу бадьоро.

— Драстуй, — дід, підсліпувато мружачи очі, пильно подивився на мене, мабуть, пізнавав: чий то такий моторний парубок заводить балачку.

— Далеко до Кулябівки, діду?

— Не знаю.

— Хіба ви нетутешній?

— Тутешній, та в Кулябівці не бував.

— А звідки ж ви?

— З Яромира.

— І все життя тут… чи приїжджі?

— Тут, всеньке як є.

— А куди йдете?

— Трави хочу накосити для корівки…

Йому за сімдесят.

Дивина, думав я, який нещасний дід: ніде не був далі свого містечка, нічого не бачив. А може, й щасливий по-своєму?.. Хтозна.

І все ж дивно, що старий жодного разу не навістив Кулябівку. Хоча б так, з цікавості. Втім, трапляються на світі ще дивніші речі. Навесні ми впорядковували квітник у дворі робітничого гуртожитку. Кастелянша розповідала: якось з дівчатами висипала жужелицю на тротуар, щоб не слизько було ходити. Вибігає дама з порожнім вазоном: «Дайте землі, дівчата». — «Нема», — кажемо. «А то ж що розкидаєте?» — «Ну, беріть», — посміхнулися. Дама бере, кидає у вазон, а жужелиця аж торохтить.

Виходить, є люди, які й землі не бачили, яка вона, Хоча все життя по ній ходять.

…Поля, поля. Жита наливаються. Жайвір виспівує. Настрій сягає обріїв, воля розростається до безмежжя…

Межівник, криниця, крайня хата.

Кулябівка.

Моє завдання — з’ясувати у кулябівському колгоспі, як справи з кролівництвом.

Зоотехнік колгоспу — огрядний, лисуватий чоловік з лукавим поглядом — узяв папірець, в котрому написано, що мені, Юрію Андрійовичу Білокрилу, доручається організація матеріалів до газети «Колос». О, як я хотів мати справжнє посвідчення, з твердими червоними палітурками, з золотим тисненням «Преса». Практикантам таких не видавали. Зоотехнік старанно й уважно вивчав мандат. Потім, глипнувши на мене й побачивши, який я худий та немічний, чвиркнув крізь зуби й запросив до кабінету. Побалакали. Після кожного слова зоотехнік поштиво вставляв: «Товаришу редактор».

Я вдавав, що не помічаю глузування. Атакував з ходу:

— А у вас є кролі?

— Дома чи в колгоспі?

— Звісно, в колгоспі. Дома, либонь, і жінка у вас є? — кажу.

— Ні, жінки нема. Є, та саме поїхала у відпустку.

— А кролі?

— Кролі відпусток не беруть.

Відкинувшись на бильце стільця, він задоволено кпив з мене.

— Жарти м’яса не дадуть, — нагадав я.

— Ми почали робити клітки… Замовили в архітектурному управлінні креслення… Знаєте, це діло ми ставимо масштабно, на промислову, індустріальну основу, — зоотехнік молов, що на думку спадало.

— А як з кролями?

— А що з кролями, товаришу редактор? Нічого.

— Значить, так і запишемо, — кажу, — нічого…

— Та ні, ви неправильно зрозуміли. Ходімо, я покажу вам, товаришу редактор, клітки. Клітки в нас — останнє слово техніки. Люкс! Світовий стандарт!..

— Ну, а кролі, кролі у вас є? — терпець у мене уривався.

— Двадцять штук, — випалив зоотехнік. — Австралійської породи… Закупили на виставці у Москві… Щомісяця плодяться. Знаєте, скільки матимемо до осені?..

Виходило, як у народній небилиці: «Ми з тобою йшли?» — «Йшли». — «Кожух знайшли?» — «Знайшли». — «А де ж він?» — «Хто?» — «Кожух». — «Який?» — «Як який? Ми ж тобою йшли?» І так далі.

Зоотехнік був у своєму репертуарі, я — в своєму. Мені нічого не лишалося, як написати фейлетон «Чого нема, того нема».

Хвалив сам відповідальний секретар.

Секретар цей був своєрідний. У нього весь час боліли зуби, та він не виривав їх і не лікував, а тільки лаявся:

— Холера б його взяла.

Життя в нього склалося не дуже добре. У війну потрапив у полон. Це й позначилося на подальшій біографії. По війні тих, хто побував у полоні, вважали мало не зрадниками… Він умів писати, але у великій газеті не міг улаштуватися. Оселився в Яромирі. Вибудував сяку-таку хату. Часи змінилися, його запрошували вже в Одесу, Харків, Полтаву, та він казав:

— Пізно, пізно, холера б його взяла.

Секретаря я трохи побоювався. Але й поважав, бо він робив ділові зауваження:

— Мисліть! — забивав цвяшки в мою ще нерозумну голову. — Не сприймайте все так, як говорять: будуються, робляться… Менше подібних слів. Треба: будують, роблять… Люди це роблять, люди, а не святого лежня бюрократи. Людей і показуйте в матеріалах… У вас є гарна манера: шукати в траві квіти. Тож вибирайте їх, а бур’ян викидайте геть — холера б його взяла!..

…Сидів я в кабінеті «завсектором культиватора» Швиденка. Своє прізвище по телефону він розшифровував на зразок тарсівської диктувальниці офіційних повідомлень:

— Шулим, Вадим, и — широке, Дмитро, енциклопедія, Ніна… Шви-ден-ко…

Телефон не вмовкав. І раз у раз чувся голос Швиденка:

— Торфартель, торфартель?

Або:

— Млин? Як у вас з виконанням плану? Виконуєте? Добре. Хто дзвонив вам? Шулим, Вадим… Що я мелю? Нісенітницю? Яку нісенітницю? То ви, кажуть, мелете чортибатьказна-що! У вас не борошно, а дерть з остюками…

…Коли на курсі підбивали підсумки першої практики, чомусь запало в пам’ять речення з матеріалу Лялі Сімороз: «Свині лежать і незадоволено хрюкають: завтра їх відвезуть на заготівельний пункт…» Ляля, корінна славгородянка, у колгоспі побувала вперше. Може, й свиней бачила вперше. У зоопарку ж їх нема. «Незадоволено хрюкають…» Чи не «хрюкатимуть» і мої спортсмени?

КОНСПЕКТ ДРУГИЙ

Анахтемський відділ! Не дає передиху! Змагання, кроси, турніри, тренування… Союзні, республіканські, обласні й місцеві спортивні новини — мов злива чи обложний дощ, за яким не видно просвітку. Досі мені здавалося: спорт — щось сухе, одноманітне. Ну, біганина, стрілянина, стрибанина… Стільки розгалужень, гілок, судин, по яких пульсує жива, гаряча кров! Не менше, ніж у людському організмі. Спорт — ціла держава зі своєю економікою, політикою, культурою і… навіть мистецтвом.

Важка шапка Мономаха!

Варя поїхала в село. Посмутніло мені, наче хмара найшла на сонце в сонячний день і огорнула тінню природу. Занудився я.

Перед відрядженням у нас відбулася така розмова:

— Юрію, тобі хочеться додому?

— А тобі?

— Дуже.

— А ще чого тобі дуже хочеться — заміж?

— Ні, — заперечила Варя, але не так уже й категорично, як на мій погляд. Недарма сказано: дівчата завжди мають звичку казати «ні» там, де в них рветься з язика «так». Потім замріялась: — Цікаво: ти, Юрку, уявляєш свою майбутню дружину?

— Ні.

— А любитимеш її?

— Через те й візьму «прекрасну незнайомку» за дружину, що любитиму…

— А я з свого чоловіка кепкуватиму.

— Чому?

— Якщо не вмітиме співати.

— Тоді візьми мене за чоловіка: в мене — тенор…

— Не виключено, що саме ти й станеш ним.

— Я?

— Ти.

— Ні, я не хочу.

Варя здивовано звела брови. їй не вірилося, що знайшовся дивак, якому вона не подобається.

— Не хочу, — додав, — бо з тобою неможливо буде поруч ходити: задивлятимуться зустрічні чоловіки. А я безтямно ревнуватиму. Як я ревнуватиму! Жах!

— Значить, любитимеш.

— Ревнощі, Варю, отруюють кохання. Давно відомо.

— А що ж то за кохання без ревнощів?

— І то правда…

Про Варю багато хто мріє. Свої вірші їй присвячував навіть Марко Катринпоясок. Прізвище Маркове — Лопух, та він ще на першому курсі постійно розповідав: у нього в Кременчуці є дівчина Катря, Катря Поясок. І строчив їй віршовані листи на зразок того, якого писала Тетяна Євгенію Онєгіну: «Я вас люблю…» і таке інше. Поступово Марко став забувати Катрю. Вже Варі присвячував свої поезії. А його все дно називають — Катринпоясок. До Варі залицялися і наші хлопці, і чужі, з інших факультетів. Вона ж, повторюю, за Віталієм Гайдуком сохне. Іноді стає шкода дівчину. А чим зарадиш?

Варя поїхала у відрядження. І відчуваю, що чогось не вистачає. Зжилися з нею, здружилися.

«Не виключено, що саме ти…»

Що вона мала на увазі?

Зранку опрацьовував кореспонденції. Принесли шпальти. Мій огляд листів іде.

Наша редакція коридором з’єднана з обкомом комсомолу. Сьогодні там видавали комсомольські путівки в Караганду.

Чи не написати про це?

Редактор схвалив ідею:

— Пишіть.

Підготував репортаж «Неспокійні серця». Поніс до завідуючого відділом комсомольського життя. Той прочитав і каже:

— Шукайте інший заголовок.

Я, не відходячи від столу:

— «Ось вони, романтики!»

— Не годиться.

— Тоді просто: «Романтики».

— Не годиться, — він закреслив перший варіант і вивів: «У Караганду, на будівництво нового заводу».

Я:

— Краще вже: «У Караганду, на будову».

Так і пустили в світ.

Увечері повернулася Варя.

Сидимо над Інгулом. Варя перечитує «Дванадцять стільців», а я пишу щоденник. Згадую: цієї весни якийсь студент в університетській бібліотеці написав у розписці-вимозі: «Остап Бендер. Вибране». Сказав про це Варі.

Вона:

— Це як в тому анекдоті: «За чим черга?» — «За Стендалем». — «А він дорожчий від штапелю?»

Гарно ввечері на Інгулі. Над західною кручею висить знесилене сонце. Куди не глянеш — човни, човни… На тлі сріблястої води і сріблясто-блакитного неба вони так гарно вимальовуються!.. А далі, аж в імлі, маячить вітрило. Тихо. Тільки чути, як край берега хлюпає хвиля…

Вже ні про що не хочеться думати, а просто сидіти й дивитись на млосну ріку.

Варя відкладає книжку. Краса Інгулу, мабуть, розворушила дівочу душу.

— Я хоча й з інтелігентної сім’ї (батьки мої службовці, тато — фінансист, мати — фельдшер), та нас із сестрою не розбещували дома, виховували суворими, майже дідівськими методами. Ні Песталоцці, ні Мака-рснка не брали до уваги. Може, не повіриш, але вперше мене мати поцілувала, коли я їхала до Славгорода. Втім, і працею не обтяжувала. Весь клопіт господарський, хатній брали на себе покійні дід та баба, поки були живі. А нас змушували вчитися, втовкмачували в наші непутящі голови старосвітську філософію типу: вченому — світ, а невченому — тьма. Світу, правда, від учення ми не бачили, а тьму — це точно — пізнали. Не підводили очей од підручників! Навіть художню літературу мало читали. І зараз у голові така мішанина… Підручники зубрили, гризли, а життя ж не вкладається в підручники, про нього, про його суперечності, штормистий норов батьки боялися казати правду. До всього ми доростали самі.

У школі один хлопець написав мені листа. Вже не пам’ятаю змісту, пам’ятаю лише: був він романтичний, з цитатами з пісень та віршів, де йшлося про високі людські почуття, кохання, дружбу… І на серці якось по-іншому стало — святково, небуденно. Я чи злякалась, чи зраділа… Коротше кажучи, розхвилювалась. І розхвилювалась уже не по-дитячому, по-дівочому… Іду, а на деревах іній — ясний, сліпучо-білий. І чому я не бачила його, коли йшла до школи? Дивно мені… А іній блищить, а сніги сяють… На простір рветься пісня. Поріг переступаю і:

«Здрастуйте вам!»

Домашні дивляться здивовано: що це зі мною?

«П’ятірку одержала?»

«Ні… Листа», — показую матері.

Прочитала мати і каже:

«Це добре, дочко, що такі гарні листи одержуєш. Я нічого не маю проти, але знай: головне — школа. Думати мусиш лише про уроки. Тобі написали цього листа знаєш чому? Бо ти відмінниця, старанна учениця. А якби вчилася на трійки, на двійки — хто б написав?»

Матері довго вважають своїх дочок маленькими дітьми.

Батько мій — тихий такий, скромний чоловік. Ніколи не кричав, не сварився.

Запам’яталося… Приїхав у відпустку: тоді він вчився на якихось тривалих курсах. Ми з сестрою — вона старша — бігаємо по хаті, бавимося… А він сидить на ліжку, розмовляє з сусідами. Мати біля нього схвильована, щаслива…

Підходжу:

«Мамо».

«Чого, доцю?»

«І я хочу сісти біля тата».

Він погладив мене по голові й далі розмовляє. Потім узяв чашку, зачерпнув води з відра, напився. Я схопила прожогом ту чашку і теж почала пити — тим же краєчком, яким він торкався губ…

Батько погостював і поїхав. Беру його черевики, ношу в руках по хаті. І так мені любо, мило!..

Як це було недавно і як — давно!

…Сонце світило в обличчя Варі, і в її волошкових очах я наче бачив той іній, який уперше помітила вона в хвилину дівочого пробудження. Уявляв її дівчинкою — була, либонь, справді схожа на волошку, особливо коли Носила блакитні стрічки, блакитні сукні, а доокруж зеленіли трави, наче жита, а довкола половіло літо… І ще здогадувався — вона згадує не тільки своє село Рутнівку під Полтавою, батьків, сестру, а й думає про Кривий Ріг, де зараз на практиці Віталій Гайдук.

Од Віталія лист, відповідь на мій, якого я надіслав кілька днів тому. Пише, що на криворізьку землю тільки-но прибув. А до того зі своїм тезком Віталієм Холодом їздив у своє село Розквітне. «Жирку нагуляли, у футбол пограли». Тепер вивчає рідні краї Холода.

Лист закінчувався так:

«Ти тепер султан турецький? Маєш гарем? — натяк на Варю, Олю та хазяйчиних дочок, про яких я писав йому в своєму посланні. — Нажимай на харчі. Варю не ображай, бо Гальопа після повернення в Славгород поставить про це питання руба на загальних зборах. А плавати її навчи, як є можливість. Хай плаває. Щоб на сесії не втопилася».

Я передав Варі вітання, вона гірко посміхнулась:

— А мені не написав…

— Скажи, Варю, — спитав я, — ти давно його любиш?

— З першого курсу.

— Ну?

— Так.

— Давно, — погодився я.

Похапцем занотовую те, що Варя мені розповідала. Спогади з курсу першого і другого.

На консультації з античної літератури викладач заінтригував її «Дафнісом і Хлоєю» Лонга. «Любов не зап’єш, не заїси, замовленнями від неї не врятуватися…» Це зовсім не те, подумала вона, що підносили нам про любов у школі. А від десятого класу до університету — десь лише півроку відстані. Лише півроку! А між цією відстанню — вже два різні світи. Там, у школі, за читання цього твору, хоча він написаний ще в третьому столітті нашої ери, могли б і на комсомольські збори витягти, звинуватити мало не в аморальності. А тут рекомендують читати.

Варю це вразило.

Віталій сидів поруч, лагідним і тихим голосом жартував. Обіцяв писати їй додому, коли вона поїде на канікули, і говорив багато-багато ласкавих слів. Ні, він не байдужий до мене, здавалося Варі (вперше вона відчула потяг до нього на шефському концерті в колгоспі, коли він співав пісню «Ой, чий то кінь стоїть»).

А через рік вона вже записала до свого дівочого щоденника приблизно таке:

«Як важко любити. Як стриматись, коли хочеться на весь світ кричати: «Прийди, прийди!»? Як нестерпно ховати руку, коли коханий простягає свою. Як невимовно тривожно дивитися в очі з німим запитанням у зіницях.

О, коли б він знав, що за муки стискають дівоче ерце, яка боротьба точиться між розумом і непокірними почуттями!..

А скільки безсонних ночей, скільки чекань у надії на лагідний, лише мені одній відомий стукіт у двері: стук-стук.

Скільки страждань!

Усі, всі про нього думки.

А він?..

Чому ж він не любить, чому? Я сувора з ним? Ні. Груба? Ні, лише раз сказала неприємне (і мучилась тоді цілу ніч. А на другий день… перший подав руку, сів біля мене і сидів усі лекції, конспектував, уважним був. Мені ж боліла голова, і я мовчала, як мумія). Невесела з ним? Але ж я ніяковію, побачивши його, і замовкаю, тільки-но він заговорить. Що ж, що відштовхує його від мене? Чи я захоплююсь іншими? Ні, від того пам’ятного знайомства-зближення я ні про кого іншого не думала, нікого не чекала з таким нетерпінням, ні за ким не сумувала так… Чого ж вимагає справжня любов? Що їй необхідно? Чого нема в мені? Чим гірша я тих, кого він іноді проводжає додому, з ким танцює? Чому сторониться мене? Чому ніколи не спитає: що робитиму увечері?

Ні, не любить, не любить…»

Вона зробилася чутливою до кожного його поруху, слова, кроку. Приревнувала якось, коли він подав першій руку не їй, а Зіні Весняній. А то ненавмисно штовхнув на диктанті, і вона демонстративно відсунулась. Він узяв за плечі тихо-тихо. Озирнулась — ніжно усміхнувся. Було щось жагучо-таємниче в його погляді. Як завжди, не витримала. Запитав, чому вона відвела очі. Що могла відповісти? Любов! Перша, справжня, сліпа. Готовність самопожертви заради коханого, постійні думки про нього, тривоги, чекання, просвіти надій і радості, рідкі несміливі поцілунки, наївне бажання бути незалежною, гордою, коли ти вже давно і повністю належиш комусь… Сила любові взаємної невизначена. Але ще сильніша любов нерозділена! Оте бажання бути кращим, ніж ти є, в очах коханого, оте прагнення робити йому приємне, любити, любити, любити… Ох, чи можна таке передати словами?.. Невже, думала Варя, він не повторить слів, які переповнювали її серце: хороший, милий, дорогий, єдиний, незрадливий? Навіщо так мучить? Невже не має до неї ні краплі почуття? Навіщо ж омана, неправда? Навіщо так багатозначно поглядає на лекціях? Чому каже гарні слова при зустрічах? Навіщо?..

Ці записи у Вариному щоденнику я прочитав випадково без її дозволу — хай вона пробачить мою цікавість, якщо зможе.

«Справи йдуть на диво чудово.

У неділю ми ходили на танці. Ох, які це були хвилини! Він усе дивився на мене — так ніжно, тепло… Обережно притискав до грудей і знову заглядав у очі. Було хороше, дуже хороше. Що може бути приємніше, як схилитися на плече друга, доторкнутися волоссям до його м’якої щоки, сплести, поєднати його і свої пальці й… мовчати під музику, мовчати…»

«15 грудня — найщасливіший у моєму житті день. Була з Віталієм на іменинах у Колі Охмарбая.

Повертаючись з іменин, він сказав у електричці: «Ти зараз така гарна». А як заходили в гуртожиток, узяв за лікоть і міцно стис. Думала: це прощання. Ступила до кімнати, роздяглась. Раптом хтось стукає. Це він! Зайшов… милий, чудовий, хороший мій Вітя з карими сяючими очима.

Вже не пам’ятаю, що було потім. Тільки нічого поганого, навпаки — все хороше. Він підвів до вікна, узяв за руку, просив, щоб я цілувала його. І гладив волосся, цілував сам мої очі, називав гарною, хорошою, наспівував пісні й вставляв у куплети моє ім’я. О, яка я була щаслива. Я розповідала, як провела літо, а він обійняв, притис до себе. Спитала: «За що?» — «За те, що ти щебечеш…» Мені так сподобалися ці слова. Говорив, що у мене смутні очі і що вони подобаються йому. Обіцяв, що Новий рік зустрічатимемо разом.

Ніколи не відчувала так сильно, що люблю його безтямно і що нікого більше не полюблю такою любов’ю…

Все йде чудово. Але коли ж? Коли я почую заповітне слово?..»

КОНСПЕКТ ТРЕТІЙ

Що буде з Вариною любов’ю, що?

Не знаю. Тільки знаю: Віталій знову написав мені, а їй — ні. В чому ж причина? Може, йому нічим хвалитися?

«За листа дуже вдячний, а за відповідь запізнілу — пробач, — писав він. — Я нездатен навіть на епістолярщину: не маю таланту — хоч умри. Це збагнув лише тут, на практиці. Я мов той неборака, що зодяг ризи, не будучи попом. Я — не ти, Юрку…» Свій практикантський доробок він називає «нулем цілих і сотнею порваних», з гіркотою скаржиться на несприятливі творчі умови.

Загалом Віталій оптиміст. Ми всі так вважаємо. Чи то він лише перед людьми, в колективі — як риба у воді, а на самоті…

Певно, невдачі добре далися взнаки.

Не до Варі йому, не до дівчат.

А в кого їх нема, невдач? Кожній невдачі треба давати здачі. Напишу йому про це.

«Я — не ти…»

Сміхота. Ніби в мене все гладко, ніби моє практикування — дорога, вимощена лаврами.

А на «планьорці» Нонна Землякова, завідуюча відділом культури, сказала: фейлетон Білокрила належало зняти як антихудожній і вульгарний.

Редактор заперечив. Його підтримав також відповідальний секретар: недоліки у фейлетоні є, та в цілому він має право на існування…

Цієї хвилини до кабінету зайшов я. Землякова сиділа до дверей спиною і не бачила мене.

— У нього співають півні! — цим вона, мабуть, хотіла наповал зрізати і автора, і його захисників. — Де ви чули в Південнолиманську півнів?

Я здогадався — мова про мій фейлетон, і відповів:

— У курнику Ксені Андріївни.

Засміялась, адже я живу в ліфтерки, а вона справді тримає курей.

Ходив до Олі на квартиру. Мова зайшла про пам’ять. Я похвалився, що маю спостережливе око.

— А в чому була я зодягнена позавчора? — несподівано спитала Оля.

— У чорному сарафані і картатій блузці.

— Якого кольору картки?

Відповів.

— Молодець. Для журналіста це добра риса…

— Бути молодцем?

Оля засміялась. Зуби в неї рівні, білі, наче намистинки, але дрібні, мов у мишки. Може, й кусючі такі ж?

Тільки я не побоявся їх гострити: забрав у неї мініатюрного оксамитового ведмедика.

— Це мій найдорожчий талісман! — запротестувала, але так, як дівчина, в котрої парубок бере на пам’ять хустину.

Додому повернувся майже щасливим. А Варя ошпарила холодним душем: Оля їй не подобається.

— Чому? — став я на захист. — Дуже гарна дівчина.

— Ти її просто бачиш на занадто світлому тлі, яке, до речі, сам створюєш. Вона примхлива, вередлива. Як ти цього не помічаєш?

Я подумав про Олині зуби. Може, й справді вони кусючі по-своєму? Але з Варею сперечався.

Учора приїхав керівник практики Максим Петрович Прохоренко, бровастий і головастий чоловік. Брови в нього — наче дві очеретяні мітелки. Мабуть, коли він іде проти вітру, вони й ворушаться, як мітелки. Узяв газети з нашими публікаціями, пообіцяв зайти сьогодні.

З’явився о дванадцятій, побалакав з Варею, потім перейшов до мене, іронічно назвав шедевральним фейлетон («Коли б тут була Землякова, вона б зраділа», — майнуло в голові), однак «У Караганду, на будову» похвалив.

— Відмінно, — сказав і замовк, настовбурчивши, наче роги, свої густі розлогі брови.

Тенькнуло серце. Він же нарисовець. Як оцінить нарис про спортсменів-байдарників? Це, здається, найкращий мій здобуток на сьогоднішній день.

Наблизився до столу. Я схопився на рівні.

— Та ви сидіть, сидіть, — махнув він рукою. — Я не збираюся вас екзаменувати. Сікти лозинами — теж, — зірко глянув у мої сполохані очі і, зрозумівши німе запитання, перестрибнув одразу до очікуваного вироку: — Ви писатимете. Видно вже зараз…

Це було найголовніше. І подальші слова критичних зауважень вже падали, наче краплі дощу на парасольку — глухо барабанили об тугий брезент, але не дошкуляли. І ловив я лише ті, що могли знадобитися в майбутньому: про неприпустимість нарочистості, про деталі, що не повинні муляти око, про хитрощі сюжету, про добір фактів — боже боронь (він так і сказав: боже боронь) нанизувати їх, мов намистини, на шворку…

Критика його вже звучала як музика.

Прохоренко… Як же мені кортіло висловити йому свою учнівську вдячність, свою шану і повагу до його таланту. Більше того, я дивився на нього, як на людину, що воскресла з богеми, зуміла порвати з минулим, рішуче відцуралася і від «зеленого змія» і від друзів, що, пустившись берега, і його мало не втопили в триклятому Зіллі. Вже другий рік він і краплі не бере в рот. А раніше… Раніше вважався далеко не рядовим завсідником славгородських погребків.

А познайомився я з Прохоренком на першому курсі. І досить цікаво. Приймав він у нас залік. Поставив запитання — і до мене:

— Та-а-ак… Кепські ваші справи, юначе…

Чому кепські? Я ж учив! Ну, хай не знаю практичного життя газети, бо вступив до університету після школи, але ж теорію визубрив!.. Знаю від «а» до «я». Похололо на серці. Це ж перший залік у житті. Що коли не складу? Можуть і з факультету витурити!..

А він гне своєї:

— Таким чином, ви не читали постанови про редактора газети «Красний Север» товариша Задова…

Ця постанова була його «коником». Може, не сама постанова, бо вона суттєва й важлива, а прізвище редактора.

І хоча відповідав я зовсім про інше, він усе ж звів кепкування наді мною до цієї постанови.

— Значить, не знаєте, що утнув товариш Задов?

Бере в руки заліковку, розгортає.

— Стійте! — іронія з його слів одразу злітає. — Білокрил, Білокрил… Це ваш матеріал сьогодні опублікувала вечірня газета?

— Я… подавав, та ще не знаю… не бачив…

— То ви ж молодчина!

Молодчина — це я.

Поставив залік. Правда, зауважив:

— А газети треба читати.

— Журналісти в таких випадках кажуть, що вони самі їх роблять…

— Так, — йому сподобалася моя винахідливість, — але ж ви ще студент. Вам треба читати. Обов’язково!

…Кортіло мені нагадати Максимові Петровичу і про Цей випадок. І передати думку студентів про нього: справжній газетяр. Не кожен викладач має честь удостоїтись такого визнання серед загалу. Кортіло сказати і про його книжку, що вийшла цього року, чим вона мені сподобалась. Та побоявся, аби моє виявлення почуттів не розцінив він як підлабузництво.

День скінчився невдало: Варя потім повідомила не зовсім приємну новину:

— У Олі є хлопець.

— Ну, то й що?! — сказав я байдуже. А все ж через певний час спитав: — Звідки ти знаєш?

— Що?

— Що в Олі…

— А-а-а… Листи одержує «до запитання», ходить на міжміський переговорний пункт… Та й так видно.

Поживу — побачу.

Сиджу в Очакові, «біля самого синього моря»: при їхав у відрядження. Жнива почалися. Мене зняли з спортвідділу і кинули «на прорив» до сільськогосподарського.

На берег набігає голуба хвиля і з шурхотом розкочується по піску… Під її плескіт і звуки акордеона піонери роблять зарядку.

— Раз-два-три… Раз-два-три, — диригує дитячими вправами фізкультурник.

Верчу в пальцях оксамитового ведмедика, а чую голос Варі:

«Ти ж її не любиш. Скажи, що не любиш…»

На тлі моря біліють чайки. Наче дівочі долоні. Наче Олині долоні…

Кидаюсь з розгону в хвилі — над головою іскрами спалахують бризки, вода холодним вогнем обпікає тіло і найперше бажання моє — вискочити назад, на берег але за мить стає тепліше, і вже ні про що не хочеться думати, а тільки — пливти, пливти, пливти…

Мчимо з секретарем райкому комсомолу степом. Мотоцикл, як сполоханий скіфський кінь, несеться несамовито. Стрілка спідометра сягає стокілометрової позначки.

Вилітаємо за село Куцуруб. З півдня воно омивається водами Південнобузького лиману, а з півночі — морем хлібів. їх тут справді море — ні кінця ні краю. А над ними — небо. Високе, широке, синє, як на картинах давніх живописців.

Замовкає шум мотора. Стою наче в чарівному сні. прислухаючись до гомону колосся, яке видзвонює у нитки сонячного проміння, дивлюсь на свіжозорану ріллю на місці скошеного ячменю, бачу, як блакитною смугою стелиться вдалині лиман…

Десь сюрчить трав’яний коник, пряде срібну основу жайвір.

Ідемо далі.

Праворуч зеленіє лісосмуга, за нею — балка.

Знову розляглися пшениці.

Справжнє хлібне царство, де владарюють праця людини та залізні підпори високовольтних дротів, що навпростець несуть у міста і села в своїх жилах кров віку — електричну енергію.

А колись же тут шуміла ковила, древній вітер розчісував гриви диких коней, що табунами гуляли в необжитих просторах…

Як змінилось лице степу, як змінилися часи!

Немов з-під землі випливає комбайн.

Косять хлопці, зовсім юні. Засмаглі, ставні, пильноокі. Чим не нащадки скіфських пастухів? Обом ще й сорока разом нема.

— Не нудно вам тут? — питаю перше, що спало на думку.

— У степу? — дивуються хлопці, мовляв, хіба можна в степу нудьгувати.

«А наймолодший з них, Скіф… залишився в цій країні. Саме від цього Скіфа, сина Геракла, походять царі скіфів, які й тепер царюють…»

О праотець історії (а мо’, й журналістики), невтомний мандрівниче Геродот! Який доречний ти тут із своїми міфами!..

— Степ нам — що рідний дім. Воля тут!..

Чи не кров скіфів в’яже цих хлопців до Куцурубу, до його земель?

Нашвидкуруч заношу до блокнота заголовок майбутнього репортажу: «У степу під Очаковом». Додаю: «Описати степ, і хлопців, і настрій, що находив на мене, а відтак міг найти й на жниварів, провести паралель з нотатками Геродота». Мимохіть згадую Засупоївку, батька хлібороба, матір… Я — селюк, і степ пробудив у душі щось рідне, близьке мені й знайоме ще з дитинства. Либонь, те, чому важко навіть віднайти назву, але що живе, хвилює, як дух самої землі, на котрій ти народився і до котрої прив’язаний нерозривними узами на весь свій шлях земний. Дай йому лише зачіпку, поштовх — і воно знову прокидається, розцвітає, яким би пилом не було присипане.

…З Очакова до Південнолиманська вернувся попутним автобусом.

— А Білокрил наш — письменник! — проголосила Варя, прийшовши в редакцію.

— Як письменник?

— Його друкує літературний журнал. Правда, Юрку?

Обіцяють дати великий нарис на моральну тему в ближчих номерах…

Стало незручно, але й приємно: начувайтеся, мовляв, практиканти — вони чогось та варті!

Нонна Землякова, дізнавшись, у чому річ, обірвала тиху балачку про реглан-рукав якихось екстрамодних блузок, що надійшли в продаж, і скептично шпигнула:

— Мені теж колись обіцяли, та обіцяного, як відомо, три роки чекають.

— І ви змирились? — наїжачився я.

— З чим?

— З тим, що не друкують?

— А що вдієш: аби в наш час, час комунікацій, кібернетики і атома, пробитися на сторінки солідного республіканського органу, треба мати протекцію чи принаймні міцні лікті, а я — жінка, представниця слабкої статі…

Вона кокетливо поправила зачіску.

— Може, крім ліктів, потрібне ще щось, приміром, голова? — Я не мав права такого казати жінці, та ще старшій за мене. І все ж випалив.

— Ви теж змиритесь! — В її словах було стільки категоричності, як у чорної ворони, що каркає подорожньому лиху долю.

— Ні! — заперечив я.

— Не кажіть «гоп»…

— А я вже перескочив, перескочив ту межу, на якій зупинилися ви!..

— Браво, браво! — вона зналася на тонкощах дискусій і сварок, вона вміла кусатись ущипливо і разюче, зовні лишаючись мовби врівноваженою і спокійною. Та її видавали очі — з них сипалися презирливо холодні іскри. Як вона ненавиділа мене в ті хвилини!

— Браво казатимуть мені читачі!

Я кляв свою юнацьку нестриманість, але вгамувати її не міг.

І водночас виправдовував себе: а що було б, якби послухав Землякову, розділив теорію слабкодухих — «не тратьте, куме, сили» — і перестав вірити в майбутнє?

Мені таланить: їду у відрядження разом з Олею! Вона від своєї газети, я від своєї.

Ідемо у Василинівський район.

Аж не віриться, що це — південь. Тополі, клени, акації… Річка з лепехою, в очеретах болота… Південь мені чомусь уявлявся мало не пустелею — піски, рівнина, безлісся… А тут гаї, балки, лісосмуги. Зблиснуть за вікнами автобуса озерце, ставок… Білі чепурні будинки ховаються в тіні садків.

Оазиси — не села.

І ось ми вже йдемо Василинівкою.

Василинівка — рідне гніздів’я нашого однокурсника Валентина Куцибаби, заїкуватого, але доброго, щирого хлопця.

— Завітаймо в гості до його матері? — пропонує Оля.

— Минати хату друга — безглуздя!

— Злочин!

— А зайти — наказ Валентина!

— Його воля!..

Тетяна Василівна — Валентинова мати — ще молода жінка, трохи схожа на Валентина, — не знала, де нас посадити: зраділа, мов рідним дітям.

— Сходіть у садок, а я вам тим часом вечерю зрихтую, гості дорогі…

Сонце зайшло. У садку м’яка прохолода і вологі пахощі квітів.

— Ой, чуєш? — спинилася Оля.

— Матіоли! — вигукуємо майже водночас.

Криниця, поруч — квітник: матіоли, чорнобривці, м’ята… Та матіоли пахнуть найдужче.

Спустилися городом до берега. Очерет принишк у вечірній мовчанці. Десь чиргикає очеретянка, кумкають жаби, сюрчать трав’яні коники…

Пригадалась знову Засупоївка, домівка. І рідна мати, рідні береги…

За вечерею Тетяна Василівна, по-материнськи підперши рукою щоку, сиділа край столу, розпитувала про нас, а найбільше — про Валентина: як учиться, як живе, чи вийде з нього журналіст…

Коли ж ми залишилися вдвох, вона ніби ненароком поцікавилась:

— А в нього є дівчина? Може, це вона, Оля?..

Я сказав, що є, та не Оля.

— Ой, хоча б він не женився, поки науку скінчить…

Пригадав Варині слова. Того самого бажають її рідні. Цю тему зачепили й ми з Олею, полягавши спати.

Спали у світлиці: я — на кушетці, Оля — на ліжку. Були так близько одне від одного і так далеко.

Довго теревенили про всяку всячину, а найбільше — про життя, про його красу і незбагненність.

Ніч, темінь. Тільки наші голоси літали, наче сполохані птахи: з одної гілки на іншу…

— Знаєш, у житті, як в оцій кімнаті: сутінки, нічого не видно вже за кілька кроків, а людина постійно чогось шукає, хоче розгледіти щось, знайти…

— Шлях…

— Мету…

— Покликання…

— Істину…

— Друзів…

— Надто подругу…

— Друга…

У наших думках, мов молоде вино, бродило непізнане щастя, якого ми жадали, прагли, у яке вірили. Ми снили ним, не знаючи, яке воно, в чому, коли і в подобі чого чи кого прийде…

Засиналося солодко і тривожно. Ми наче й не спали зовсім. Здавалося, я й уві сні розмовляв з Олею. І такі гарні-прегарні казав слова, яких насправді ніколи не міг сказати.

Уранці, снідаючи, я ненароком розлив молоко. І куди? Прямісінько собі на штани! Білі модні штани. Що робити?

Оля реготала:

— Підеш у контору в трусах.

— Кореспондент і без штанів. Де це бачено? — жартував і я, та було далебі не до жартів: варто вийти за ворота, як мої «білокрилі», кажучи Олиними словами, холоші припадуть південною пилюгою і стануть рябі, мов з козлячої шкури…

Трапляються й такі проблеми.

Виручила Тетяна Василівна — знайшла старі Валентинові «техаси». Приміряв — підійшли.

— Тепер я турок — не козак, — згадав арію Карася. — А що старі — не біда: всі хіппі в таких хверцюють.

Можна рушати в путь!

Біля одного подвір’я нас гукнув сивобородий дід — стояв на воротях, мов старець-пророк.

— Зайдіть, дітки, яблук покуштуйте. Бачите, скільки!..

Яблук у саду — мов листя: і на землі, й на яблунях…

— Які є люди хороші, — мовила Оля.

Людська доброта очищає душі. Нам стало світло й легко.

Йшли ми понад річкою, по крутому, порослому травою і кущами берегу. Унизу, в очеретах, блищала вода, а ген далі біліло хатами й зеленіло городами та садками село.

Ішли безтурботні, молоді.

І не хотілося, аби дорога кінчалася, аби в поезію ранку вривався прозовий клопітливий будень…

У контору колгоспу нагодився представник райкому партії. Оля поїхала з ним до першої бригади, а я разом з комсомольським секретарем «комсомольским транспортом» — мотоциклом — узяв курс на поля.

Об’їздили кілометрів з тридцять. Зайшли в Капустянській балці на пасіку. Пасічник, чимось схожий на того діда, що пригощав яблуками (я давно помітив — люди одної місцевості подібні між собою не лише говіркою, а й зростом, кольором волосся, рисами обличчя, вдачі), і його помічниця — густо обцілована веснянками дівчина — пригостили медом. Обідали під трьома тополями, за якими відразу починалося поле.

«Написати б про пасічника», — подумалось блаженно.

Та ба! Для цього мало пообідати з ним. А часу катма. І коли він буде? Може, як скінчу університет? Швидше б!

У першій бригаді Олю я не застав, хоча ми й домовились про зустріч. Запізнився — і вона, мабуть, не чекаючи, пурхнула на Василинівку. Вона моторна, тямовита і темпераментна дівчина. Такою і має бути газетярка!

З бригади пішла навантажена зерном машина. Заліз у кузов і слідом за вітром подався шукати Олю.

Найімовірніші координати — районна газета. Зайшов — Олі нема. Подзвонив у контору колгоспу. Є! Сказав, що чекатиму біля елеватора.

Сиджу, чекаю — ні слуху ні духу.

Що таке?..

Я — до Тетяни Василівни. Оля не приходила. Подзвонив ще раз у колгосп. Відповіли — поїхала вже. Куди? Невідомо.

По радіо передають пісню «їхав козак за Дунай». Дивлюсь у вікно крізь прозору фіранку. Хмарно. Вітер розходився… Олі нема. Сумно…

Турбується також Тетяна Василівна:

— Може, не дай святий, в дорозі що трапилось?

Очевидно, Оля поїде на Південнолиманськ з Вознесенська, думав я, прощаючись з Валентиновою матір’ю.

Приїхав у Південнолиманськ — Олі ніхто не бачив, не зустрічав. На квартирі сказали: ще не повернулася.

Занудився ще дужче. Таке враження, наче мене обікрали або гірко обдурили.

Завтра од’їжджає Варя — програму практики виконала і більше не хоче лишатися, маршрут — на Кривий Ріг. Уже взяла квиток.

Дивне почуття перед розлукою. Силкуюся збагнути його і не можу…

…Увечері Ксенія Андріївна розповідала про себе. Розповідала Варі, але я лежав у сусідній кімнаті — двері були прочинені — і все чув. Підслуховувати, звісно, чужі розмови негарно. Однак вийшло все ненароком — що поробиш. Вона не знала, що я лежав на канапі за дверима, а я вчасно не дав про себе знати. А тоді вже причаївся й до кінця виконував роль сплячого.

Ксенії Андріївні уже за п’ятдесят. Хвилясте волосся, колись темне, посріблилося зрідка павутинням сивини. Симпатичні ямочки на щоках. Прямий ніс, сірі, вже трохи вицвілі очі. Та ще палахкотять, як світло великої зорі на вечірньому небі. А які ці очі були у вісімнадцять років!

— Оце мій чоловік, — розгорнула Ксенія Андріївна сімейний альбом і показала на військового. — Загинув на фронті. Залишилась я сама… Цілі роки прожила, ні на кого й голови не піднімаючи. Все для дітей — Галі та Люди — старалася. Одержувала майже копійки, а дочок же треба і взути, і одягти, і нагодувати… Свято настане — лежу, а руки судомить, а руки сіпає від болю: перед святом білила, прала, прасувала… І все в чужих людей. І все заради дітей, щоб не відчували нестатків… А тепер дорослі. Вже на своєму хлібі… Діти — велика мука. Дітей кохати, казала одна баба, що каміння ковтати. Але вони і велика втіха. Як би я жила, коли б не діти? Чоловіка я не любила. Може, тому й радості не відчувала. Жила як жилося, слідом за течією. Почалася війна. Пішов він на фронт і не повернувся. Думаю іноді: якби його любила, може, це й допомогло б врятувати його, а так… Чи не занадто тяжкий гріх беру на душу? Не знаю. Тільки часом так здається… По війні — вдова я. Діти в мене, сироти. Усе їм віддаю, живу тільки заради них, тільки ними. Минає рік, минає другий, третій… А на чотирнадцятий… Працювала я кур’єром у «Південному Бузі». А в них, у бужан, шоферував Федір Домащук. Ходив завжди брудний, зачуханий, за собою не стежив. Мабуть, у нього щось негараздилось у житті. На цього ніхто не звертав уваги. Невдовзі його покинула дружина, і він зовсім опустив крила. Жаліла його. У думках обігрівала, підбадьорювала. А він наче відчув це… Почалися наші зустрічі. Я обперу його, нагодую, костюм випрасую. Став він на людину схожий: чистий, охайний, поголений. Мовби й не шофер, а інтелігент, газетяр, абощо. І ніби тільки тоді помітила я: вродливий бісів Федір, дужий, ставний. Можна б нову сім’ю будувати. Так у мене ж діти!.. Прийде він, а Галя дивиться на нього, дивиться. Нічого не каже, а просто дивиться… І від того наївно-настороженого погляду дитячого аж моторошно робиться… Далі зустрічалися під козацьким сонцем — таємно. Підкотить Федір легковиком, очікує. Які то були солодкі хвилини! Присплю дітей і — до нього, в машину. Ніч нікому нічого не скаже й не покаже. Я полюбила його. Минуло два роки — моя друга молодість. Ми все ж вирішили побратися. Галя в сльози: «Мамо, не треба. Прошу тебе, мамо!..»

…Зараз пригадую, що розповідала Ксеня Андріївна, і думаю: це ж тема… Тема для оповідання.

«Варю! Хороша, мила Варю!

Що ти сохнеш за ним? Що побиваєшся? А знаєш, що він сказав про тебе? «Потрібна вона мені, як п’яте колесо до воза». Та хіба сама не бачиш: він тільки дурить тебе, а сам сьогодні з одною, завтра з другою. І в Ленінграді в нього є. Ти знаєш: Алла. Вона приїздила відпочивати на літо в його село. Там вони й познайомились. Тепер листуються. Плюнь на нього, мила Варю. Не тільки світу, що в вікні. Та і який то світ побачиш з ним? Завжди тягатиметься за спідницями, а ти лише вроду свою зсушиш та долю загубиш. Твій друг».

Такого анонімного листа одержала Варя перед поїздкою до Кривого Рога. Настрій у неї кепський.

Втішав її, як міг. Казав, що це хтось навмисне намагається посварити її з Віталієм. Пригадую, що навесні виникла така ідея в хлопців: пожартувати. Хто ж був Ще при тій розмові? Ага, Бабашкін, Гальопа, я і Цап-Цапенко… Бабашкін розповів пригоду з анонімкою: від імені якоїсь студентки хлопці написали молодому викладачеві листа. Викладач повірив і… одружився на тій студентці. «Давайте й ми так… Щось у нас весілля ще не було…»

Ця витівка дуже тішила Гальопу.

Невже він?

…Увечері довго гуляв з Олею. Бурхав у верховітті дерев вітер, шумів таємниче листом… Живі імпульси перебігали з крони на крону, наче якась невидима істота стежила за нами, хотіла знати, як ми поводитимемось, про що говоритимемо.

Оля розповідала про своє шкільне кохання — наївне, як і в кожного, скороминуще, але пам’ятне. її хлопець — капловухий і кирпатий — написав цілий альбом ліричних пісень, розмалював його, а той альбом потрапив до вчительки. Скандал був на всю школу!

Цікаво: чи пам’ятатиме коли-небудь Оля оцей вечір, листяний шелест, мою несміливість?.. Чи потрібен був я їй, коли вона розповідала про себе, чи вона просто хотіла вибалакатись? А я чи хтось інший був би на моєму місці — то несуттєво?..

Довго не спав.

А вранці Ксеня Андріївна:

— Облиш про них думати, Юрію. Хай їм грець!

— Кому?

— Дівчатам.

— Звідки ви дізналися, що я про них думаю?

— Хто не був молодий, той не був дурний. А в мене вже коси побіліли.

Радила вона мені, я — Варі. Та одне діло — радити, й зовсім інше — самому опинитися в біді кохання.

День збіг у метушливих турботах, хоча майже нічого суттєвого, крім звіту про практику, не зробив. Отже, я мав повне право повторити слова древніх «Amici, diem, perdidi» — друзі, я втратив день.

Відбулась редакційна «летучка». Хвалили мої репортажі «У степу під Очаковом» і «Там, де три тополі». Останній я написав після поїздки з Олею. І від нього, як сказав оглядач, віяло закоханістю автора в описаних людей. А я подумав: не так у людей, як в Олю.

Завтра ми прощаємося з Південнолиманськом.

Сиджу в парку, чекаю Олю.

За Інгулом сідає сонце. Рожевіє, ніби розмите аквареллю, небо, золотяться краї купчастих хмар. Гасають ластівки. Повітря темніє, наче олово.

Сутеніє…

КОНСПЕКТ ЧЕТВЕРТИЙ

Я вдома, у Засупоївці. До села під’їжджав гарбою. Ішов пішки від станції, а в полі зустрів колгоспного фуражира, що віз на ферму сіно.

— Студент? — почав він розмову, наче не знав, де я вчуся. У селі ж кожен — як на долоні.

— Студент, — кажу.

— І ким же ти станеш, студент, коли вивчишся?

— Газетярем.

— Себто як: газети розноситимеш? Навіщо ж учитись? Лазар Берковець он зовсім дурний, а розносить. Там великого ума не треба. Аби не пив, щоб не розгубив у дорозі.

Фуражир засміявся.

— Лазар — листоноша, а не газетяр. Я вчуся не для того…

— А для чого?

— Щоб робити газети, писати в них…

— Ну, роби, роби. Буде що курити, бо з папером тепер сутужно. Да, а ти знаєш, яка різниця між районною і обласною газетами, студент?

— То — районна, а то обласна…

— От і не знаєш, — зрадів фуражир, що загнав мене на слизьке. — Та рветься вздовж, а та — впоперек… Хи-хи…

«Тепер усі грамотні, всі газети читають», — сказав би на моєму місці Грицько Розбишака. Я ж мовчав, не звертаючи особливої уваги на глузливий тон фуражира. Я думав про домівку…

Ось і знайомий поворот, село! Рідна вулиця, рідна хата.

Мати вибігла назустріч:

— Ой, сину, який ти худий!..

Домівка. Як добре, що ти є. І як хороше хоч зрідка навідуватись до тебе.

«Привіт тобі з Засупоївки. Не була ніколи в Засупоївці? Тоді ти не знаєш, що це таке! Це тобі не Сви-нівка — Варя казала, що є таке село біля її Рутнівки — і навіть не… Ні, про твоє рідне гніздо нічого лихого не казатиму, бо теж не бував у ньому, і ще, чого доброго, ображу твій місцевий патріотизм.

Що роблю дома?

Ходжу в колгоспний сад, дещо пишу, допомагаю матері по господарству і водночас досхочу тішуся чарами природи. Надто ввечері. Ти знаєш, які вечори в селі? Мабуть, знаєш… Люблю їх, з вербами і тополями, з місяцем, що як діжа посеред неба, з дівочими співами, що линуть з-за греблі, і… з самими дівчатами. Шкода тільки, що серед них нема тої, яка зробила б вечори ще чарівнішими, ще милішими.

Де ж вона та, що краща і місяця, і зір, і тополь?..

Знаю, та…

Новини такі.

У Славгороді бачив Лебедя: оженився і має направляти весільний поїзд в Олександрію. Казав, сповістить телеграмою, щоб їхав до нього бояринувати.

Може, поїдемо, га?

Чув про турне Розбишаки по «південних губерніях». Кажуть, вирушив у мандри без копійки в кишені. От Розбишака! Хвалю за хватку.

Нарис мій таки пішов у журналі. Уже вичитав гранки. Я майже на небі. Може, ще не на сьомому, але вже там! Отже, коли стрінеш де Землякову, передай їй полум’яний фізкультпривіт!»

«Юрію! Я неймовірно розледащіла. Не можу навіть узяти в руки перо — часом таке жадане й необхідне. Домашнє тепло діє просто колисково. Правда, я іноді змушую себе піти на річку, попляжувати, почитати, зайнятися дрібними справами, але не більше… Не відвідую і танцмайданчика, хоч він перед нашими вікнами, як кажуть, під боком.

Тільки ввечері, коли місяць виходить парубкувати, я простую під наші верби. Ти любиш свої. Але коли б ти бачив наші! Які вони розкішні! Уявити не можеш. Ні, уявити, звичайно, можеш, а відчути оте незвичайне, що випромінюють вони в літню ніч, відчути дівочим серцем їхню казковість, мабуть, хлопцям не дано.

Та що я про місяць? Ти ж написав, що в Засупоївці він також є.

Юрію! Угостити б тебе білим наливом, га? У нас він такий апетитний. Мій батько — заповзятий садівник. І моя яблунька є, сама посадила. Цього року вродило двоє яблук. Здоровецькі!.. Одне зберігаю ще на гілці. Хочеш, привезу тобі?

Мені не поталанило: в такий благодатний літній час поклала в ліжко ангіна. Ангіна — це, знаєш, не зовсім приємна річ, коротше, не гладіолуси, які так чарівно зацвіли на грядках.

Вже, правда, одужала. Та надворі «хвороба»: останні дні порядкує дощ. То зливою періщить, то бавить буйними краплями при ясному сонці. А тут ще й твоя листівка з дітьми, що тікають від грози. Гроза і дощ. Хіба теперішні діти (в наш вік!) так ганебно бігли б од грози? Вони б швидше толочили калюжі, як толочила я малючкою. Мені й зараз інколи кортить вибігти на шлях під дощ і похлюпатись у воді, але ж я мушу бундючити з себе серйозну дівчину, дівчину на виданні, щоб женихів не розлякати…

Як трохи проясниться, піду по гриби. Це — теж навіяння твоєї листівки, бо з кошика в дівчини виглядають гриби. Ох, і люблю їх збирати!

І ліс люблю. Наші ліси такі гарні, такі красиві, яких нема ніде в світі. Повір!

А ти, знацця, нарисуєш. Ой, дивись, а то донарисуєшся: видаси одну книжку, другу… А як же районна газета, для котрої тебе готує Овсій Овсійович Нудненький?

Згадала про книжку і позаздрила тобі. Ти й не думаєш про неї, а таки видаш. А я… Яка була б я щаслива, аби змогла здійснити свою мрію. Знаєш, я ще в школі писала вірші, оповідання. Мені казали: будеш письменницею. Я вірила. А тепер сумніваюся навіть у своїх журналістських здібностях: чи маю їх?

Нова тема, якою ти запалився, це вже справді для оповідання. Матеріалу негусто, але коли він хвилює, не відкладай: коваль клепле, поки тепле. Власне, ти ще в Південнолиманську про це говорив — забув? Ксеня Андріївна… Хороша вона жінка. Намагаюся уявити її в ту далеку пору: половина життя за плечима і раптом… сонячний удар (пам’ятаєш Буніна?). Не будь, звісно, епігоном. Пиши по-своєму. Про кохання ти маєш сказати, як не міг сказати навіть Ромео Джульєтті.

Ой, Юрію, будуть з тебе люди. Не знаю, чи спатимеш ти спокійно. Адже муки, муки, муки творчості не Дають тобі жити вже зараз. А втім, це ж щастя! Можна лише позаздрити тобі. Я й заздрю. Тільки не заздрістю Землякової — хай їй легенько тикнеться, а білою, пісенною.

Які в мене почуття?

Якісь роздвоєні, непевні.

О! Сонце виглянуло. Ура! Треба набратися його якнайбільше. Запастись теплом. Так хочеться мати його, І не лише для себе… На жаль, ще надто мало його і в нас і в ближніх наших.

Сонце.

А тут ще й концерт ліричний по радіо… Боюсь продовжувати в цьому дусі, а тому й кінчаю листа».

Уранці вийшов у сад. Хмарно. Під коп’ячком, на золотистих, як шовк, кулях, солодко спить собака.

Підходжу до грушки. Нагинаю рясну гіллячку. З неї прозорі краплі — крап, крап… І груші росою покриті. Зриваю одну, протираю долонею, надкушую — так смачно хрумтить на зубах…

Вигулилось сонце. І засріблилась зелень, заграла барвами кришталева роса…

Кучерявиться яблуня. Гілля стелиться аж до землі й переплутується з картоплинням. Яблука червоніють, наче соромливі дівчата…

Рядки Рильського самі собою спливають.

Пахне гарбузинням, квітами.

Біля криниці темно-рожева жоржина палає, як пожежа, а любисток уже почав присихати.

Тихо шелестить вітер — якось особливо, передосінньо…

Десь далеко, здається, біля греблі, співає в когось у дворі півень. І ще далі чути…

Дивно, гарно, радісно на душі.

«Боюся продовжувати в цьому дусі».

Це щось та значить!

І чи випадково ми обоє серед літа захворіли ангіною? Ні, мабуть, є тут загадка якась. Це не простий збіг обставин, не простий.

Думки — тривожні і ласкаві — лоскочуть надію.

А в гарбузинні бджоли гудуть. Над картоплинням тремтять, літаючи, метелики. Цвітуть соняшники. На одному вже зачепилась павутинка. Невже бабине літо? Рано ж… Це наче сивина в косах молодої жінки.

Ще один день вдома.

Тепле передосіннє проміння, немов ласки старої матері: не гарячі, а ніжні, благословенно приємні.

Уже й лист жовтіє на кленах.

А на соняхи причепилось ще кілька ниток.

Так, бабине літо.

Дивлюсь у небо — може, воно пропливе і там? Ні, небо високе, синє й чисте.

У дитинстві мене дуже хвилював політ бабиного літа.

Стоїш, було, на подвір’ї і дивишся у височінь, а там маленькі клубочки з довгими білими нитками пропливають, їм пестить сонячне проміння. І самому хочеться піднятися вгору, бути серед тої тихої краси, серед казкового плину, розсотатись на безліч срібних павутинок і пливти, пливти…

Пам’ятаю, дивився на голубий світ дитячими очима, а в душі щось хвилювалось, клекотало… Я, очевидно, радів, що живу серед світлих просторів дня, що бачу в небі сонце — мені дуже кортіло його дістати руками. Сидів з батьком на призьбі хати і казав:

— Ото якби сонечко впало. Туди, на дорогу. Я побіг би і взяв його — золоте кружальце. Золоте дзеркальце.

Я ще не знав, що те кружальце, те люстерко у багато разів більше за землю. Мені доконче бажалось його мати і тримати в руках.

Батько, добра, мудра і лагідна людина, тільки мрійливо усміхався.

Ближче тулився до нього, слухав його ласкавий голос, і було мені хороше-хороше…

Батько…

Я зірвав кілька чорнобривців, а в берегах ще виламав пучок недозрілої калини і відніс на його могилу.

Допомагаю матері збирати город. Прислуховуюсь до мови. Мати моя ледве вміє розписатись, малограмотна, а як говорить!

— Казав циган: одне літо обміняв би на чотири зими…

Вона любить літо. Бо зимою їй справді сутужно, мов циганам: занесе снігами хату, закидає подвір’я, а палива — як кіт наплакав. А треба ж обігріти оселю, треба й стежки прокидати, дати порядок сякому-такому хазяйству…

Зараз мати ласкава, тиха й урочиста. Розумію: син-бо їй помагає.

— День який гарний, — кажу.

— А гарний, бо ще ряден не крали.

— Яких ряден? — дивуюся.

— Та то старе згадалось. Про сусіда нашого, Павла, хай йому легко лежати.

— Розкажіть.

— Поїхав колись Павло на ярмарок. Узяв рядно — товар на возі прикривати. Приїздить увечері та її журиться: «День дурний був. Весь день рядна крали».— «І в тебе вкрали?» — жінка до нього. «Та в мене аж увечері».

Сміється мати, сміюся і я. Сіли на обніжку спочити.

Мати ще дещо розповідала. Зараз я записував ті бувальщини. Може, колись знадобиться.

Минулої ночі, до самого світанку, скиртував у полі. Було оголошено суботник. Мене, звісно, це не стосувалось, та я теж ходив.

— Добровольців приймаєте?

— Приймаємо. Бери вила — роботи вистачить.

Працювали дружно. Натомився, та задоволений. Яка краса в полі! Запам’яталися повний місяць, що освітлював стерню, скрип гарб у сутінках, зелені відсвіти неба над тополями край села, пахощі соломи і землі, пісні дівочі… А хіба забудеться хміль трудової втоми? Повертався додому, як косар, як молотник, як людина, що зробила щось корисне й потрібне іншим…

Од’їжджаю з дому.

Приходив сусід — Павлів Грицько. Син того Павла, в якого на ярмарку цигани вкрали колись рядно. Він тепер хазяйнує на батьківському дворищі. Працює в колгоспі. Руки в нього чорні, як поле, і в борознах — теж як поле восени. Але людина він душевна і обов’язкова. Обіцяв завтра підвезти до станції.

Я давав Грицьку читати власні вирізки з газет. Давав і журнал з нарисом. Питаю:

— Ну, як?

— А ти можеш написати в газеті правду?

— Я й пишу правду.

— Ось ти писав, що хлопці на якомусь там заводі виконали норму на сто два проценти. У газетах часто можна вичитати: виконали й перевиконали. А хіба ми так говоримо? Еге ж ні? Ти жив у селі, ти мусиш знати… А то: виконали, — перекривив Грицько.

— У нарисі ж я не писав, що «виконали». Як нарис?

— Теж з брехнею.

— Де ж вона?

— Ти хоч і поміняв прізвища, а я таки докумекав, що мова про Василя Закревського, твого шкільного товариша, та Надю Панченко. Чого ти написав, що в Наді не батько, вітчим? Хіба в неї вітчим?..

— Я писав не тільки для одного села, не тільки для тебе, Грицьку. Аби розжалобити читача, чи що, я домислив: Надя, тобто Софія, росла без батька. Щоб читач більшою симпатією пройнявся до неї.

— Е, ні, я з тобою не згоден.

— Чому?

— Ти кажеш: писав не для села, не для мене. А для кого ж?

— Для всіх.

— Ото ж бо й набрехав тому. Для всіх… А ти пиши не для всіх і не про всіх. Пиши, приміром, про мене.

— Може, й напишу колись.

— Ти неправильно зрозумів. Не конкретно про мене, Грицька Павлового, а про таких, як я. Нас багато. Ти думай про мене, про мої руки, про куфайку — і пиши. Пиши, як Шевченко писав. І всі думатимуть, що ти про них пишеш.

— То ж поет… У газеті так не напишеш.

— А ти напиши!

— Для того й учуся, щоб писати. Хоч не так, як Шевченко, але щоб добре, переконливо.

— Учися, учися, Юрію. Тільки не забувай про чорні руки і куфайку.

…Чи скаже ще хтось так влучно про мою роботу, як сказав Грицько?

Трохи боляче від його слів.

КОНСПЕКТ П’ЯТИЙ

Потиск рук, веселі усмішки, обійми… Шумить, вирує студентство.

— Привіт мамі-Одесі!

— Здрастуй, батьку-Ростов!

— Хай живе і пасеться Південнолиманськ! Вітаємось по назвах міст, де проходили практику.

На дівчатах нові плаття, костюми. Ляля Сімороз в оксамитовій спідниці, збоку розріз — засмагле на пля-Жах стегно аж бронзовіє.

— Лялю, ти що, догану хочеш? — допікає її Михась Бриль.

— Любові, любові я хочу, Михасю.

— Ай да Ляля, люкс дявчина! — прицмокує Михась. Його білочуба голова світиться, наче соняшник на городі.

Викотився з-за тополь круглий, опецькуватий і набундючений Володимир Пироженко.

— Гарбузик! Дай я тебе поцьомаю! — кричить на весь бульвар Віталій Гайдук.

— Тосік!

— Мусік!

У багатьох з нас є прізвиська. Не вуличні, а студентські. Варто було Пироженку надрукувати в університетській багатотиражці байку «Гарбуз»,— а сам він хлопець справді кругленький, наче з родини гарбузової,— як його одразу ж прозвали Гарбузом, а Михась Бриль зве його Гарбузиком, оскільки ж вимовляє це слово з білоруським акцентом, виходить — Гарбужік.

Коля Аргат часто співає пісню, завезену з Ухти, звідки він родом:

Усіх слів не знає. Співає лише два рядки. Ім’я героя пісні розтягує, як міхи гармошки: То-о-о-осік… Аргата не стало на курсі. Народився Тосік. Коля Тосік.

Ну, а Мусія Шапковала вже за аналогією прозвали Мусіком.

Ніхто, звісно, не ображається. Така доля в тих, кого перехрестили.

— Катринпоясок! Як твій мозоль?

У Марка Лопуха з першого курсу сидить на п’яті сухий мозоль. Чим не мастив, що не робив — не помага. А педикюр робити боїться.

Є в нас, правда, й власні, справжні прізвища, які не потребують коментарів — Лебідь, Рак, Цап-Цапенко, Гальопа.

Часто, коли викладач робить перекличку, буває так. Заглядає він у журнал і читає:

— Лебідь?

— Я.

— Рак?

— Я.

— Невже буде Щука? — дивується викладач.

— Ні,— кричимо хором. — Щуки не буде, буде Цап…

Справді, через кілька прізвищ він читає:

— Цап-Цапенко…

І про Гальопу зрештою треба ясніше сказати. Сашко Гальопа — весь у пошуках: свого творчого обличчя, стилю, надто — псевдоніма. Шукаючи оригінальний псевдонім, він підписував свої замітки то Олексою (на зразок Олекси Стороженка та Олекси Десняка), то Олесем (на зразок Олеся Гончара), то Олелем, Олельком — це вже власна його фантазія… Ці пошуки довели до того, що одного разу Михась Бриль сказав:

— Що ти мелеш: Олесь, Олель, Олелько… Писав би рже — Омелько… Саме по тобі.

Чи ввійде він в історію журналістики з яким-небудь псевдонімом, а в нашій пам’яті, певно, залишиться як Омелько Гальопа.

Зараз ми не хочемо заглядати в імлу невідомого завтра. Яке воно буде? Сповнене штормів і незгод, горобиних ночей чи ясне й спокійне, мов ранкове море?.. Інші проблеми стоять перед нами. Лесь Лебідь, наприклад, зажурено потирає чоло:

— Де б його позичити троячку? Сім’я — треба харчувати…

Перша фраза, яку я почув з вуст Миколи Охмарбая:

— Кумису б оце!..

А коли декан поздоровив нас з початком навчального семестру і побажав успіхів, хтось кинув:

— То, мо’, відмінимо лекції’?

Практика породила нові теми для розмов. Особливо популярний випадок, що трапився в Одесі з Віленом Кобзарем.

Вілен — інтелектуал. Це всім відомо. Знає добре історію, літературу, мистецтво… У його не такій вже й великій голові, мов книжки на бібліотечних полицях, в повній послідовності відкладені здобуті знання про Магдебурзьке право і шведські сірники, тірольську музику і опішнянські сливи, чехословацьке скло і філософію Ма-хатма Ганді… Він може увернути при розмові термін, про значення якого його співбесідник навіть приблизного поняття не має. І робить це не хизуючись — делікатно, природно. Не так, як Белла Багрич або Ляля Сімороз: «Ів Монтан!..» — «Софі Лорен!..» — «Бріжіт Бардо!» — «Ох, ах!..»

Далі «ох» і «ах» діло в них не просувається.

Вілен зачеплену тему пояснює грунтовно, по-науковому скрупульозно. До того ж має манеру говорити неквапливо, спокійно, зважуючи кожне слово. А ще сам Вілен вельми примітний зовнішньо: худий, аскетичний, з яструбиним, кавказького типу носом, смолисточубий, чорноокий, як маг… І враження справляє воістину магічне: мимоволі проймаєшся до нього поштивістю. Виховувався Вілен у сім’ї директора обласного театру, змалку спілкувався з культурними, освіченими людьми, багато читав.

Я не раз щиро заздрив Віленові, його делікатності, Інтелігентності.

Так ось: пішов Вілен в Одесі на танці.

Був чудовий вечір. А ще чудовіша дівчина стояла під каштаном, у світлі неонових вогнів. «Волосся — як в Ізольди, — відзначив він, — погляд — дитяча цнота, постать — Мавки».

«Це вона, моя мрія», — благоговійно подумав Вілен.

Почалися танці. Обережно й ніжно повів її в коло.

(«А ви прекрасна», — озвавсь несміливо, дивлячись у її невинні й чисті очі.

«Так?»

«Я б хотів, як цар, володіти вашою світлою короною», — Вілен любив висловлюватись пишно, піднесено.

«То в чому ж річ? — спокійно відповіла «біловолоса Ізольда»: — П’ять папірців, і корона всю ніч — ваша…»

У нього одібрало мову. Та він оволодів собою і тремтливим голосом сказав:

«Усі алмази моєї душі…»

«Алмази прибережіть для себе, юначе, і не заважайте іншим заробляти золото», — «Ізольда» прямо посеред майданчика так штовхнула Білена в кволі груди, що йому аж дух сперло.)

…Я запитав Вілена:

— Було таке?

Подумавши, Вілен зітхнув:

— Я не знаю життя, старик. Не знаю. Я виріс в тепличних умовах. Щасливі ви, хлопці, котрі вийшли з сіл, робітничих селищ. Після танців я мало не збожеволів. Я ж дивився на неї, як на святиню. І раптом…

Парадокс: я заздрив Білену, а він заздрить мені, нам, селюкам.

Тільки переступив поріг гуртожитку на вулицю — назустріч Оля. Вона лише сьогодні приїхала.

— Привезла яблуко? — запитав я її замість привітання.

— Слово леді…

— Яке яблуко, яке яблуко? — почали допитуватись хлопці.

— З райського дерева, — сказала Оля.

— Ой, дивись, Олю, не спокуси Юрія!

— Я ж не Єва.

— Всі ви, дівчата й жінки, від неї…

Оля квапилась. І мені здалося, що вона в чомусь хитрує.

Одержав гонорар за нарис у журналі. Сто карбованців! Це три стипендії. Стільки грошей я ще ніколи не мав.

Купив Олі коробку найдорожчих цукерок, запросив у театр.

Ішли центральною вулицею. Потік машин, потік людей. Здається, разом з ними рухаються і дерева, магазини, кіоски. Кругом вогні, вогні… І вони ніби пливуть… А під ними пропливають пари. Я теж спробував торкнутися Олиного плеча. Вона м’яко відсторонилася.

— Я нудна людина, Юрію, — пояснила згодом своє небажання бути схожою на ті пари, що в обнімку тінями снували тротуарами. — Моє серце — крига. Та хто розтопить — тепла матиме на весь вік.

— Як мені знайти шлях до твого серця? — продовжив я награно цю розмову.

— Навіщо?

— Аби розтопити кригу. Кажуть, у Австрії є школа залицяльників. І практика в них буває. Поступити б туди!

Жартував, а в свідомості, наче підстрелений птах, тріпотіла думка:

«У неї є він».

Ще з’їхалися не всі. Лише вчора прибула Варя: змарніла, втомлена.

— Що з тобою? — поцікавився я.

— Хворіла.

Хворіла… А ще більше, мабуть, побивалася за Віталієм.

Досі нема Миколи Слободяна і Грицька Розбишаки. Після практики вони подорожували по Україні, потім збиралися відвідати «з дружнім візитом» Кавказ. Вілен Кобзар бачив їх в одеському аеропорту: хлопці вантажили чемодани на літак, що мав летіти на Єреван.

Небо синє й високе, як у віршах, хмари білі, наче ви прані простирадла. Сонце вщерть заливало Славгород дарувало осіннє літепло.

Повертався з редакції обласної газети вулицею Героїв Революції, милувався красою… Золотилися вікна рожевіли стіни будинків. Крон каштанів уже торкнувся багрянець, наче їх присмалила пожежа. У густій траві жужмилося пожовкле листя…

Згадував учорашній вечір зустрічі з молодими композиторами. Оля обіцяла, що теж прийде. Беріг місце, але… Не прийшла.

Після вечора відразу ж заспішив до гуртожитку, хотів дізнатися в дівчат, що з Олею, чому вона не була на зустрічі.

На площадці п’ятого поверху курили Бриль, Цап-Цапенко, Бабашкін. Бриль наче зрозумів, що мене цікавить, кинув рукою, мовляв, там, у коридорі. У коридорі на пожежному ящику, по-домашньому, в халаті, сиділа Оля, розмовляючи з якимось прилизаним типом в окулярах і білому плащі.

«Він?»

Кивком голови привітався з Олею і зніяковів.

Згадуючи зараз вчорашнє і дивлячись на осінні пейзажі, я ніби жадав розвіяти ту ніяковість, ту прикрість що пережив. А в голові знову й знову шугало:

«Він?»

Рецензія на мій нарис.

І яка!

Пише колишня вчителька, мати теперішнього секретаря райкому комсомолу.

«Доброго дня, товаришу Білокрил, колишній наш учень і сучасний журналіст. — Слово «журналіст» жирно підкреслене. — Те, що Ви, товаришу Білокрил, журналіст — це вже стало відомо, бо я прочитала Ваш, з дозволу сказати, нарис, де Ви розкритикували секретаря райкому. Ви пишете: «Жаль хлопця, — подумав секретар, його товариш по чарці…» Про те, що діялось насправді на засіданні, записано чорним по білому в протоколі. Це буде встановлено перевіркою. Це документальна справа, а не мрії Наді, тобто Софії, як Ви пишете. Ну а щодо чарки — то Ви вдалися до справжнісінького наклепу. Мій син — секретар райкому. Як на нього тепер дивитимуться юнаки і дівчата? Як на п’яничку, на бюрократа?..

За це відповісте, відповісте перед правим судом.

Да, товаришу Білокрил, ми Вам допомогли вийти р люди, та справжньою людиною не зробили. Не виховали основного — чесності, справедливості. У Вас їх нема.

Я ніколи не забуду, як ми сиділи з Вашим батьком на випускному вечорі і він казав: «Розумію — ви синові зробили багато, за це спасибі, я просив його: будь вдячний учителям, які зробили тобі стільки добра!» Це слова Вашого батька. І я їх не забула. А Ви, товаришу Білокрил, забули.

Отак!

Ще одна порада Вам: пишіть нариси справедливі і художньо оформлені. А то бачите — написали неправду. Це ми доведемо і на Ваш нарис напишемо інший «нарис».

Поки що не прощаємося.

Учіться жити і думати своєю головою, а не тим, що Вам можуть розказати дівчата, та ще дівчатка непевної поведінки». Це вже натяк на Надю Панченко, яка завагітніла від Василя Закревського і народила дитину до шлюбу. Про цю історію, яка прошуміла на весь мій рідний Яромирський район, я написав нарис. Його похвалили в редакції, надрукували. Були хороші відгуки і читачів.

І раптом — критика!

Що й казати: вік живи — вік учись. Ось до чого може привести необережне слово, необдумано висловлена фраза. Абзацові про сцену в райкомі комсомолу я не надавав особливого значення. Я, власне, його вигадав для художньої правди. А він, виявляється, прикро когось вразив.

Неприємно на душі, гидко й кисло.

І вже, мабуть, нічого не можна поправити. Слово — не горобець, надто надруковане, тиражне…

Уранці сьогодні прокинувся, глянув у вікно — вже осінь надворі. Біля будинку клен жовтіє, як воскова свічка, вгорі — небо у сивих вовняних ковдрах.

Осінь веде по Славгороду за руку негоду, зриває листя з дерев, мрячить дощик.

Перехожі кутаються в плащі, піднімають над головами кружала парасольок.

— Люди добрі, чи не пустите погрітися? — постукав я до Олі в кімнату.

— Заходь — будеш гостем.

На ліжку в неї лежав розгорнутий фотоальбом.

— Хочеш побачити мого фраєра? — лукаво повела очима. Очі заіскрились-заіскрились…

— Гадаєш, мені буде дуже приємно?

— Отже — не хочеш?

— Ні.

А сам думав: хто він, що він? І з якою метою вона завела мову про «фраєра»: щоб я наполегливіше добивався її взаємності чи облишив будь-які наміри? Хіба розгадаєш. Чи, може, вона нічого не мала на увазі — просто так, несамохіть вийшло все?

Ні, тут щось є.

Як бути? Нічого не ясно.

А хлопці ж мені трохи заздрять.

Цап-Цапенко сказав, що вони тільки язиками плескали та вухами ляпали, дивлячись на Олю — милу, симпатичну Олю, а я одразу закрутив роман.

Роман…

А того хлопці не знають, що я жодного разу її ще не поцілував.

Приїхали нарешті Грицько Розбишака і Микола Слободян — засмаглі, схудлі. Розповідають про свої пригоди.

— Щасливий ти, Марку, — поляскує розхристаний Слободян по плечі старосту курсу Лопуха, тобто Кат-риногопояска.

— Чому щасливий? — не зрозумів Марко.

— Міг утратити двох кращих з кращих, сумлінних серед найсумлінніших студентів…

— Себто вас? Які ви кращі, які кращі? Що я скажу деканові? Де вас носило?

У Марка голос глухий, жалібний, наче в старої скрипки.

А хлопці регочуть.

— Вам хи-хи та ха-ха. Ви дохахакаєтесь, — це вже втрутився Гальопа. — Востаннє кажу!

На нього ніхто не зважив. Жартів все одно не розуміє.

Оточили хлопців:

— А що з вами сталося?

— «Некое страшное ожидание суда и ярость огня, готового пожрать противников», як у Новому завіті сказано. Тікали ми, аж гай шумів! — чи то брехав, чи правду казав Слободян, чухаючи розхристані груди.

— Був би з нас шашлик, дорогий Марку, а не відмінники навчання, і довелося б тобі збирати з курсу по карбованцю на вінки надгробні, якби не заячі наші нори, — підбріхував Розбишака.

— Прогульники ви! Що я декану скажу? — бідкався староста курсу.

— Лікуй мозоль, Марку, лікуй, — ще раз ляпнув його по плечі Слободян. — Декан у нас чудова людина. Він не зобидить…

Декан наш справді характерник. Кажуть, Юлій Цезар знав на прізвища всіх воїнів свого війська. Юлій Никифорович Пустовар не знає жодного студента. Його й прозвали — Юлій Але Не Цезар.

А сам лагідний, сумирний чоловік. Хоч часто й гримає, страхає — всі знають: зла не зробить. Не те, що Нудненький. А ще декан дещо неуважливий, як Коля Слободян. І такий же добрий, як Коля.

«Чудовий студент», «наш радянський студент», «відмінник навчання» — це його улюблені вирази.

Про нас, студентів-журналістів, кажуть на інших факультетах:

— Журналісти? Та вони такі, що й свого декана розчихвостять.

Що правда, то правда.

Грицько Розбишака видрукував оце в університетській багатотиражці гумореску і хоч би трохи заштрихував, щоб не так прозоро було видно, про кого в ній йдеться.

Ну й Грицько!

Чим ближче під’їжджав Володя до Славгорода, тим сильніше гризло його сумління і в голові вимальовувались чорні контури незавидної перспективи.

«За це по голівці не погладять, — думав він. — Стипендію, мабуть, уже давно зняли. Ще й догану вліплять… Або… Ні, краще не думати про це «або», що буде — те й буде».

Грізно зустрів Володимира староста курсу:

— О, рекордсмен сачків! Марш до Никифора Юліановича з повиною!

Відчуваючи, як холодніють нутрощі, Володя переступив поріг кабінету декана, не наважуючись підвести винуваті очі.

— А! Сідайте, прошу вас. Ви в якій справі? — почувся приязний голос з-за дубового столу.

— Та я… — затнувся Володя.

— А… Це ви щойно одружилися! Дуже радий, дуже радий. Щиро, від душі вітаю.

— Та ні, мене…

— Ага! Ви про дипломну! Читав, читав. Дуже хороша дипломна і, я б сказав, досить-таки непогана дипломна: глибоке дослідження, серйозне й цікаве дослідження. Ми вже міркували: а чи не хотіли б ви в аспірантуру?

— Пробачте, Никифоре Юліановичу, я ще тільки на третьому курсі!

— А-а! Пам’ятаю, пам’ятаю. Як же! Ваше прізвище… Липовий. Ви чудово виступали на профспілковій конференції. Всі ваші зауваження ми обміркували і все взяли до уваги, так що не хвилюйтеся.

— Ні, я Дубко… Я пропустив півсеместра…

— Півсеместра? — чи то захоплено, чи то співчутливо вигукнув Никифор Юліанович і скоромовкою почав розпитувати: — Щось трапилось? З вами, чи, може, ваша мати вмерла? Я щиро, від усієї душі співчуваю. Але тримайтеся, товаришу Липовий.

— Моє прізвище Дубко…

— Так от, бадьоріться, товаришу Дубковий, бажаю вам усього найкращого. Можете йти.

«Пронесло!» — радісно подумав Володя, полегшено зітхнув і намірився вже виходити, як почув голос Никифора Юліановича:

— Стривайте-но! Хвилиночку, товаришу… е-е… Дубовий. Ви чомусь занепокоєні? Зітхаєте… Ага, так чим же ви хворієте?

Володя ніколи в житті не хворів. Хіба що в дитинстві свинкою. Тому це питання його спантеличило. Він напружено почав пригадувати назву хоч однієї хвороби. Даремно! В голові чомусь вертівся епізод з книги «Троє в одному човні», герой якої відшукував свої хвороби по медичній енциклопедії-Та з усіх приведених там назв запам’яталася тільки «родильна гарячка», яка обминула навіть цього злощасного героя. Тим більше вона тут була зовсім недоречною, як і свинка.

Від напружених думок на кремезній шиї студента здулися вени, а лоб укрився дрібними краплинами поту.

— Та ви не соромтесь, кажіть, прошу вас, — лагідно умовляв декан.

У Дубка пересохло в горлі, кров ударила в скроні, навівши бідолаху на рятівну ідею:

— У мене це, як його… Недокрів’я у мене, — сказав і низько схилив голову.

— Себто апластична анемія? — перепитав Никифір Юліанович. — А вигляд у вас ніби нічого, чудовий вигляд, загорілий вигляд…

— То від недуги, — промимрив Дубко.

— Так, так, — вів далі декан. — Вам треба лікуватися. Обов’язково треба лікуватися. Вам що, замало стипендії?..

— Та я… — почав було Дубко.

— Знаю, все знаю… Пишіть заяву в профбюро — дамо грошову допомогу. Аякже! Дамо.

І поки студент писав заяву, декан уголос міркував:

— Ай-яй-яй!.. Людина хворіє, а громадськість цього і не знає. І все через вашу скромність. Ні, тепер я сам візьмусь за це діло…

Декан викликав голову профспілки:

— Ось вам студент… Хороший студент, наш радянський студент. Відмінник навчання і дуже чудова людина. Але він захворів недокрів’ям, себто апластичною анемією. Це страшне діло. Деканат просить, ні, наполягає, щоб йому… Пробачте, як ваше прізвище? — звернувся декан до Володі.

— Дубко.

— Так от, щоб товаришеві Дубку дали путівку на курорт.

І товариш Дубко, одержавши одноразову грошову допомогу від профспілки, поїхав на курорт.

…На курорт Грицька Розбишаку не послали, та все ж дали путівку в студентський профілакторій.

«Патетична соната»… Що за звуки! Чарівники, ворожбити!

А за роялем, чимось схожим на чорного лебедя (мабуть, відкинутою, наче крило, покришкою) — Оля… Легкими ударами-переборами тонких пальців по клавішах вихоплює з розкритої душі інструмента диво-мелодію. І зал нишкне, зал зачаровується. Мелодія тривожно-енергійна і водночас ніжно-хвилююча. Може, не всі знають, що вона означає, який зміст уклав у неї автор, та проймає вона кожного. Десятки людей, тамуючи подих, зосереджують свою увагу на сцені, де чарівно гортанить лебідь-рояль, де по клавішах бігають прудкі Олип пальці.

І здається мені — цю мелодію слухають ще десь. Саме в цю хвилину, цієї миті, зосереджені й теж замріяні, сидять такі, як і ми, люди, але в іншій країні, навіть на іншому континенті — і в їхніх серцях озивається щось прекрасне й незбагненне, тривожне й хвилююче, бадьо ре й ніжне…

А що вже говорити про мене.

Грає Оля. Тож музику я чую чи її серце? Думки струменять, зливаються в один потік, в одне річище: що чекає нас попереду — розлука без скорбот чи щастя молоде, як ми, як музика оця?

Надворі в обличчя ударила хвиля осіннього повітря. На тротуарі ворушилося, наче живе, листя. Вогні переливалися, мигали… Палала осінь…

— Іноді заздрю людям, — сказала Оля, — котрі ніколи не беруть до серця образ… І взагалі живуть собі, наче дерева…

Я тримав її під руку, і вона не висмикувала її, як бувало раніше.

Зупинилась перед гуртожитком. Оля:

— А знаєш, не хочеться заходити…

— Музика?

— Музика…

— А де ти навчилася грати на роялі?

— Я два роки працювала в Будинку культури. До нас приїхала випускниця інституту культури. Вона й навчила…

Ми опинилися на Княжій горі.

Краса над Дніпром — неписана. Небо безхмарне, зоряне. Внизу — глянець води. А там, на Подолі, мозаїка земних зір, електричних…

Піднялись алеєю до князя. Стояли жовто-багряні дерева у сфінксовій задумі, осипаючи листя. Здавалося, летіло воно з-під широких темних піл князевої ризи-накидки…

— Поклянись перед ним, — показала Оля на пам’ятник: була вона перед ним, наче горошинка, — що через рік, і через два, і через три на цьому місці згадаєш своїх однокурсників…

— Однокурсників чи однокурсницю?

— Клянись! — не уточнила вона.

— Клянусь! — сказав я. — Клянусь аллахом, Юлієм Але Не Цезарем, Барабанним, Нудненьким і Гальопою, що примкнув до них.

— Який ти несерйозний!

Оля зібрала жмуток кленового листя, подала мені.

— Пора.

— Чому?

— Гріх.

Це був, можливо, найщасливіший вечір мій. Я ще раз переконався, що люблю Олю. Але за що? За очі? За музику? І сам не знаю.

У гуртожитку в коридорі хлопці під гітару співали пісень.

А біля кухні підпирав плечем одвірки Лесь Лебідь. Жінка його — тиха, сором’язлива дівчина — чистила картоплю. Ще зовсім дитина. Тільки на першому курсі. А вже заміжня, а вже звалила на худенькі плечі сімейну ношу. Живуть вони з Лесем у різних гуртожитках. Обоє замучені й засмучені. Що в них діялось на душі в ті хвилини, коли слухали цей безтурботний гамір, юний дзвін гітари?.. Мабуть, так почуваються лебеді, пара лебедів, що з перебитими крилами дивляться з осіннього болота на відлітаючу у вирій зграю своїх небесних побратимів…

Охмарбай буркнув:

— Дурні. Треба було їм женитися. Нетерплячка їла, чи що?

— Любов їх з’їла, — прокоментував Бриль.

Наснився сон. Наче ми десь ідемо з Олею чи то садом, чи алеєю. У неї на руках дитина. Нас переслідує якась тінь. Я не відчуваю, що сповиток з пелюшок, якого несе Оля, близький мені. Здається, ніби несе вона 1грашкову ляльку. І ніяковіє…

Верзлося казна-що.

…Яка ж все-таки тінь переслідує мене?

Я трохи боюся Олі. Вона не з тих дівчат, що їх цілують у перший же вечір, забувши на ранок. Мені здається вона кришталевою вазою, якою можна лише милуватися. Боюсь навіть доторкнутись до цієї вази, а раптом упаде, розіб’ється?..

Читав їй учора вірші Сосюри про гітари й жоржини, про донецькі ночі й потяг, що гуркоче вдалині… Цікавої чи розуміла вона, що то не Сосюра звучав, то звучав голос мого серця?

Зранку морозило. Натомість розходився вітер, зривав з каштанів і тополь листя, здіймав угору — воно кружеляло там, наче сполохані голуби.

На першу пару я запізнився — ходив у багатотиражку «Славгородський університет».

Третя пара — семінар з історії партії.

Вів його Сергій Михайлович Береговий — секретар парткому, автор чудового підручника, людина авторитетна, всіма шанована, а головне — людяна.

Був він, як завжди, в доброму гуморі. Почав з того, що, глянувши на розкритий завчасно Марком Лопухом журнал, усміхнувся:

— У стародавніх римлян було заведено листи закінчувати словом Vale, що означає: «Привіт! Будь здоров! Прощай!» А ви хочете цим словом відкрити семінар?

Сергій Михайлович заходився розпитувати, які книжки читаємо, які вистави, кінофільми дивилися останнім часом…

Аудиторія загула, зашуміла. Кожен хотів щось сказати, висловитись, зауважити. Активність була, що називається, стопроцентна.

Коли мова торкнулася військової тематики і її висвітлення в літературі та мистецтві, він згадав один епізод з років війни:

— Трапилось це під Ніжином. Наш ешелон з пораненими фронтовиками стояв поряд з поїздом, вагони якого були навантажені снарядами. Раптом налетів «мессер», скинув бочку з пальним. І треба ж такому статися? Пряме попадання у состав зі зброєю. Снаряди почали вибухати. Що там робилося! Кошмар, пекло! — Розриви, тріск, вогонь, людські стогони і чийсь пронизливий крик, що й зараз вчувається іноді: «Мамо!..» Я ще ніколи не бачив стільки крові — було її наче води в калюжах після дощу… Ми, що супроводжували состави, кинулися рятувати поранених, витягували тих, кому пощастило вціліти…

Береговий замовк. Мовчали й ми. Нарешті він сказав:

— І ось минуло відтоді стільки літ, а бачу я перед собою очі одного капітана. Він був поранений у ноги і, коли почали вибухати снаряди, хотів вистрибнути з вагона. Вагон перекинуло — капітанові причавило ноги… Ми підбігли з другом. Спробували вигребти нещасного з-під металу, обдирали нігті, що не робили — допомогти не змогли. Капітан зрозумів безвихідь становища і спокійно: «Розстріляйте мене, хлопці…» Наче води попросив… Ніяк не можу забути очей тих, що дивилися на мене в останню мить…

Який не схожий Сергій Михайлович на Овсія Овсійовича Нудненького.

Зайшов Овсій Овсійович, гепнув на кафедру портфеля — чи не більшого за самого себе? («І що він у ньому носить?» — якось спитав один з нас. «Думки, думки», — пояснив Мусік), хитрувато поглянув на ряди, в аудиторію:

— І вас немає, а ви мов тута?

Це, мабуть, найдотепніше, на що він спромігся за час всієї викладацької діяльності, бо лекції, будемо відверті, Овсій Овсійович читає так, наче корова жує жуйку — сіро, нудно, одноманітно.

Одного разу Микола Слободян передав мені записку з двовіршем:

Загалом нам не поталанило з викладачами. Якщо не брати до уваги Берегового та Прохоренка, штатний склад «професури» схожий на позаштатний кореспондентський корпус будь-якого друкованого органу: список рясний, а портфель пустий. Є в нас, наприклад, Пимон Пантелеймонович Барабанний — справжнісінький прототип гоголівського Ноздрьова. Читає він стилістику або, як кажуть хлопці — барабаністику, економіку сільського господарства (майстер на всі руки!) і веде ще спецкурс по рецензії. Про останній свій хліб він говорить так:

— Сам я не вмію писати рецензій, але знаю, як треба їх писати.

На стилістиці ж то взагалі барабанить, що на думку спаде. Баляндрасить про що завгодно, тільки не про стилістику. Проте дуже полюбляє, коли студенти посилаються на його думки. Під час заліку він ретельно й прискіпливо запитує: «А якою ви літературою користувалися?» Студент називає один підручник. «А ще?» Називає другий. «А ще?» Називає третій. «А ще?» І не кожен здогадується, що треба сказати: «А ще записами ваших лекцій, Пимоне Пантелеймоновичу». Та коли здогадається, вважай, залік гарантований.

На перерві зустрів зажуреного старосту курсу Марка Лопуха.

— Чого зажурений, Марку, мало людей на лекції ходить?

— Та ні.

— Мозоль болить?

— Я вже звик, — махнув рукою. І я розшифрував це по-своєму: звик і до болю і до ваших «шпильок».

— А чого ж?

— У пісках Африки розбився англійський літак. Сто чоловік загинуло!..

І дивно й тривожно стало мені. Згадав яромирського діда, що за все життя не був у якійсь там Кулябівці, хоча вона за десять верст від його хати… Мабуть, і Марків батько не виїздив нікуди з Кременчука, звідки родом Марко. А сина його — до речі, такого раціоналіста — турбує доля всього світу.

Двадцяте сторіччя!

У сто тридцять п’ятій кімнаті, прозваній гвардійською, бо кімната ця найбільша і там живе найчисель-ніший гурт хлопців — Гайдук, Бриль, Слободян, Тосік і Мусік, Лебідь, Цап-Цапенко, Охмарбай — зібралося товариство.

Прийшов Аспірант. Ми так називаємо торішнього випускника, славгородянина Бабашкіна. Працює на радіо. Однокурсники його розлетілися. А Бабашкіну кортить, мабуть, ще подихати студентським повітрям. Інколи ми в нього позичаємо грошей до стипендії. І чи не через те він своя людина в гуртожитку? А загалом серед нас він мов приблуда, до якого звикли і без якого вже й життя наше вважалося б біднішим.

Як завжди, Бабашкін дещо розповідав із студентських придибенцій.

Я помітив цікаву річ: ще на першому курсі нас навчали викладачі, як треба учити, конспектувати, читати… Був навіть спеціальний курс «Як швидше читати і конспектувати». З усіх тих настанов не лишилося в голові жодного слова. Найкраще ми сприймали те, що передавали з власного досвіду старшокурсники.

— Не бійтеся, хлопці, екзаменів, а тим більше — заліків. Ніколи не бійтеся. Чия відвага, того й перемога. Відповідайте впевнено, по-професорськи, розвивайте думку з геометричною прогресією. Не жалійте води! Викладач почне сумніватися. «Або я не знаю, — подумає, — або студент усе знає».

Пам’ятаю, складав я літературу одному професорові. Хороша була людина, та вже померла. Попалася мені «Анна Кареніна». А я не читав. Якось ніколилось. Зайнятий був громадською роботою. «А ви читали «Анну Кареніну?» — спитав професор. «Ні». — «Юначе, — зрадів професор, — як я вам заздрю!» — «Мені?» — «Так. Ви не читали ще жодного разу, а я — вже шістнадцять разів. Я вам заздрю, що ви ще тільки будете впиватися насолодою вперше». І поставив залік.

Зайшов голова студкому, тобто Сашко Гальопа.

— Якщо сам збився з пантелику, не збивай інших, — присікався він до Аспіранта.

Дивні є люди. Живе собі чоловік як чоловік, поводиться залежно від наділеного батьками характеру, розуміє відповідно до кебети, якою начинена голова. І ніхто не дивується його словам, вчинкам, усі знають: саме так має чинити той чоловік, саме те казати, такий він є. Та ось висунуть небораку на посаду — хоч крихітну, а вже посаду — і метаморфоза. Він вважає, що поводитися далі, як досі, негоже, говорити, як говорив, не личить. Більше того, йому здається, що саме він найрозумніший серед тих, хто йому підкоряється «по штату», що саме він непохибний у кожній дії і саме він мусить диктувати всім свою волю. Загадай дурневі богу молитися — лоб проб’є.

Отаке і з нашим Гальопою.

Наче й по суті говорив Сашко, та його слова звучали якось фальшиво, неприродно.

— Омельку, ти чого такий дурний? — Аспірант свого часу не губився на екзаменах, то ж чи міг спасувати перед Гальопою?

— Я… я… Та я напишу в радіокомітет! — не знайшов Що сказати Гальопа.

— Мужик ти! — під сміх оточуючих припечатав йому тавро Аспірант.

У студентських вустах цей вислів вживається зовсім не в тому значенні, в якому його колись вживали пани, поміщики, всяка знать, зневажаючи людей праці. Та Гальопа образився.

— Я працював на руднику, я був гірником! — ощетинився, наче кіт, якому щойно цигаркою присмалили вуса.

— Ну, то й що? — байдуже здвигнув плечима Аспірант.

— Як що?

— А так! І Лопух он бетон місив на кременчуцьких будовах, Охмарбай носив вантажі в порту. Чи не так, Миколо?..

— Носив, — підтвердив Охмарбай.

— …Гончаренко починав біографію з екскаваторника, ну, а Лушпенко — той і кочегарив, і шоферував, і слюсарював…

— «Был актером, был танцором». Та ще й оженився, — подав голос Мусік.

— Але ж вони, — розвивав думку Аспірант, — не вимагають нагород, пільг, зрештою не комизяться?

— Порожній колос вгору гнеться, а повний…

Мусік не зраджував собі.

Тим часом Гальопа все ж не мав зараз претензій до Мусіка. Він почав закипати і на своїх хлопців уже не зважав — бачив перед собою головного противника і мусив розквитатися з ним, як належало в його становищі. Він прагнув підкласти міцну основу під кожну фразу, він не мав права розкидатися словами, як Мусій Шап-ковал. Бо що дозволено Юпітерові, те не дозволяється бикові.

— Я не комижусь, я горджуся! — виклично заявив він, наче перед ним була аудиторія новобранців дитячого садка.

— Ні, ти не гордишся, ти просто виламуєшся, наче кукурудзяний бублик, вихваляєшся, — припирав його до стіни Аспірант, — а справжній робітник ніколи так гучно не доводитиме на кожному перехресті, що він, мовляв, гегемон, провідна сила, а решта людей суспільних шарів і верств — то другий чи третій сорт…

— Гірники як моряки: у них власна гордість, — Гальопа сказав це вже дещо примирливіше, наче хотів виправдати свій пафос, притаманний швидше поганим передовицям районних газет, ніж приватній бесіді.

Але Аспірант не пішов на компроміс. Він раптом спитав:

— А ти хоч раз у рудник спускався?

— Я два роки…

— Що два роки? — перебив Аспірант. — Переховувався серед гірників, щоб потім показати їм дулю і вступити до вузу?

— Та я!..

Гальопі перехопило подих. Він, звісно, хотів щось заперечити. Але, мабуть, Аспірант вцілив прямо в яблучко, в найболючіше Гальопине місце. І хто! Тип, який не поїхав за призначенням, півроку оббивав пороги редакції і тільки завдяки славгородській прописці не опинився за бортом журналістики.

— Та я… — повторив Гальопа.

— Та ти просто дезертир, — не дав йому знову отямитись Аспірант. — Ти втік з рудника, шукаючи легшого хліба в житті. Так само, як я не захотів їхати в район.

Нема гострішої зброї, як відверте, нічим не замасковане слово правди. Від нього нема рятунку, нема броні, засобів захисту. А слова Аспіранта скидалися на жорстоку оголену правду.

І це доконало Гальопу.

— Я тобі пику наб’ю! — закричав він несамовито і кинувся за двері. — Я цю справу так не залишу! — чулися його погрози в коридорі.

— Навіщо ви, хлопці?.. — плаксиво озвавсь Марко Лопух. Він любить, аби все було тихо-мирно, щоб і вівці не голодали, і сіно лишалося нечіпаним.

— Іди, Марку, краще пиши свій роман, — порадив Мусік.

Марко Лопух справді пише роман «Нижній поверх». Коли його спитали, чому він дав таку назву своєму творові, пояснив усе той же шалапутний Мусік.

— Бо на вищі поверхи Маркові підніматися важко: у нього мозоль.

Якось біля гуртожитку я зіткнувся з Лялею Сімороз, Беллою Багрич, Люсею Терепою. Ляля — завжди екстравагантно шикарна, Белла — дещо старомодна, Люся — до неохайності недбала. Я маю на увазі їхнє вміння одягатися. Такими побачив їх і цього разу. Ляля — в розкльошованих брюках, одної холоші яких вистачило б Люсі на сукню, Белла — в плюшевому капелюшку (чи не бабусиному?), Люся — в коричневому, Майже чоловічому светрі під шию поверх синього плаття і кашеміровій яскравій хустині.

Погомоніли. Завернули, не змовляючись, на Княжу гору.

Я почав намугикувати пісню. Люся пильно глянула в очі, спитала:

— Юрію, що в тебе там є?

— Де?

— Всередині.

— У давнину сказали б: душа. Та я знаю — душі нема. Серце ж є. Точно. Любляче серце… А чого ти запитуєш?

— Ти завжди ходиш з гарними дівчатами. Сам наче й не маєш кучерявого чуба — худий, вибач, носатий, а он і зараз Ляля, найвродливіша дівчина на курсі, до тебе горнеться…

Люся мовила це з якоюсь тугою в голосі. Віталій Гайдук признався мені: на минулому тижні проводив її з танців, а вона: «Вітю, мене ще ніхто не цілував у губи. Поцілуй».

Бідна дівчина.

Михась Бриль дметься на Гарбузика. Його «протягли» в світловій газеті. Гарбузик написав на нього епіграму, використавши білоруську народу пісню «Сам не знаю, не вєдаю».

— Ну, Михасю, Гарбузик тобі дав! За всі збиткування відплатив, — сміються хлопці.

— Це твій найкращий твір, — похвалив Гайдук Пироженка.

Гарбузик задоволений. І похвалою комсорга курсу, і творчою вдачею. Пишається, цвіте… Наче ще більше округлів.

Хмари — лебеді, над ними — золотий глек сонця, а з нього ллється осіннє тепло…

День гарний, тихий, світлий.

Та почався він з того, що мене викликав Юлій Але Не Цезар і посварив за пропуск лекцій.

А після другої пари читаю на дошці об’яв коло деканату: «Оголосити подяку за випуск світлової газети таким товаришам…» У списку і моє прізвище.

Підпис під наказом — Юлій Пустовар.

Путі господні несповідимі. Начальства — теж.

Вийшов у скверик.

Що в нас за стосунки з Олею? Обоє ми наче чогось вичікуємо, наче пливемо одним ставом, в одному напрямку, але на різних човнах. І вже стомлюємось гребти веслами. Пересісти б в один і плисти пліч-о-пліч, але не вистачає духу ні в неї, ні в мене. Освідчитися? Здається, не час. Сказати, що Оля цурається мене, теж не можна. А я ніяк не зважусь на рішучий крок. Я просто боягуз. Мені було б боляче почути:

— Ти хороший, славний хлопець, але…

Як важко бути сліпим. А я… чи не сліпий я?

Чомусь у пам’ять врізується нісенітниця. Валентин Куцибаба, дізнавшись, що Оля, коли хворіла, виписалася раніше, ніж я за нею приїхав до лікарні,— а вона теж, певно, йому подобається, — зловтішно, заїкаючись, прокаркав:

— В… в… вона т… тебе н… н… ніколи не чекала: н… н… ні там, н… ні т… тут.

Тяжко.

До того ж загубив сьогодні значок — Олин подарунок.

Здається, знаю, де він. Уранці мене обнімав Мусік. У нього така манера: підійде, притулиться, поляпає по плечу і тої ж миті спритно й уміло відчепить з грудей потрібний йому значок. Школярські витівки, школярську й свідомість має, уподобання. Мусік — заповзятий колекціонер. У нього цілий чемодан різних цяцьок. А він все збирає їх.

Невже хто вкраде в мене й Олю?

Любов… І сміх і гріх з нею нам, студентам.

На Вариних іменинах була її землячка Наталка Кравченко, співачка філармонії. Боже, як вона співала! її голос і зараз звучить у вухах.

У цю дівчину закохався Микола Слободян.

Він ходив з Наталкою в філармонію на концерт.

А треба віддати Миколі належне: хлопець він тямковитий, розумний, проте дуже неуважний. Наш професор. І вигляд має професорський: в окулярах, розхристаний, штани пожмакані… На першому та другому курсах ми жили в приміському містечку. їздили електричкою. Якось він сів у електричку, що йшла не до Славгорода, а зовсім у протилежний бік. А то замріявся і зодяг черевики — лівий на праву ногу, правий — на ліву. Ну чим не професор?

Пішли вони в філармонію. Наталка повела його за лаштунки — познайомити з артистами, героями вечора. Іде Микола, аж чує — черевик якось неприродно ляпнув. Глянув — відлетіла підошва і задерлася до самого каблука. До того ж — нога була в драній шкарпетці, й світилися пальці.

Добряк Микола розповів про цю пригоду хлопцям. Тепер йому не дають проходу. Почне, приміром, він сперечатись про закони розвитку людського суспільства, а йому хто-небудь:

— Колю, ти ліпше розкажи, як у філармонію ходив.

Халамидники!..

Нудненький читає список рекомендованої літератури до майбутнього семінару з історії преси.

Поруч мене сидить Вілен Кобзар. Не записує.

— Чом не записуєш? — питаю.

— А знаєш, скільки студентові треба прочитати в день, щоб хоч мінімально охопити навчальну програму?

— Пудів? — жартую.

Річ у тому, що на критичному горизонті нещодавно вибухнула бомба. У пресі з’явилась рецензія на монографію Нудненького.

Рецензент написав: «З однаковим успіхом для справи тов. Нудненький міг би «відкрити», що Волга впадає в Каспійське море, або що вдень горобці цвірінькають, а на ніч ховаються в стріху». Та на цьому не зупинився, а ще подав ряд витягів з монографії:

«Він одержав і передав для розпорядження близько двох пудів нелегальної літератури»;

«…З Києва відправлено такі транспорти літератури: в Катеринополь — пуд 10 фунтів, у Харків — пуд 3 фунти, в Полтаву — 17 фунтів…»

Вибух тим сильніший, що зірвав бомбу Грицько Розбишака — це він написав рецензію.

Тепер ми жартома теж міряємо рекомендовану літературу… пудами.

КОНСПЕКТ ШОСТИЙ

Чергові комсомольські збори були з дещо незвичним порядком денним: «Ти і честь факультету».

Почалися вони в’яло, із загальників Сашка Гальопи про те, що нам випала честь жити в прекрасний час — його поет назвав ще неповторним, і що за щастя жити такий час боролися наші діди та батьки…

Далі він розповів про те піклування, яке проявляє до студентів держава, викладачі і… зокрема заступник декана Овсій Овсійович Нудненький.

— Але в нас є окремі товариші, котрим, вибачте на слові, плювати на те, що на кожного з нас держава витрачає п’ять тисяч — ви тільки подумайте: п’ять тисяч! — карбованців, аби дати вищу освіту. Вони ганьблять честь факультету…

— Конкретніше можна? — почулось з рядів.

— Можна й конкретніше. Я мав на прикметі Грицька Гончаренка…

— Себто Розбишаку?..

— А що він зробив? — зашуміли в аудиторії.

— Та відомо ж що: покритикував у рецензії Овсія Овсійовича! — кинув скептично Охмарбай.

І тут схопився з місця Нудненький, бо почув цю фразу, хоча Микола промовив її півголосом.

— Ні, товаришу Охмарбай, не в мені справа, не в мені!.. Справа стоїть глибше. Це, безумовно, не простий випадок. Це — антифакультетська, я сказав би, антигромадська акція!..

Досі в аудиторії панувала анархія. Аргат балакав з Цапом-Цапенком, Белла Багрич, забарикадувавшись книжками, читала Мопассана, клеїв дурника Мусік, Михась Бриль і Вілен Кобзар грали в кишенькові шахи. Кожен розважався, чим міг. Та ось слова про «антигромадську акцію» долетіли до студентства, торкнулись його свідомості. І зробилося враз тихіше. Очевидно, збори передбачались не звичайні.

Навколо трибуни, наче молодий півник біля старої курки, бігав Овсій Овсійович.

— Це антигромадська акція, товариші. Так, так!.. Річ не в мені. Річ у тому, що товариш Гончаренко відірвався від колективу, у нього нема нічого святого в душі: він піднімає руку на святиню нашу, на альма матер!

Нудненький вихопив з кишені папірця, короткозоро тицьнув собі під носа:

— А чим він займається на лекціях? Ця записка випадково потрапила до товариша Гальопи! І він правильно, товариші, зробив, що не промовчав, передав її у де-Кант…

— Що ж там написано? — зацікавилися в аудиторії.

— «По мосту, що з’єднує містечко Атаки з Могилевом-Подільським, бігла розкуйовджена циганка, лементуючи щось молдавською мовою, мабуть, шукала порятунку на високому березі благодатної Вінниччини. За циганкою гнався розхристаний циган, кидаючи їй навздогін, наче каміння, добірні російські неологізми. А внизу гомоніла, пінилася водами українська ріка Дністер, немов наспівувала голосні пісні…»

У залі гойднулася весела хвиля.

— Та в революцію таких до стіни ставили! — схопився Гальопа.

В аудиторії знявся гамір.

— Що це, самосуд?

— Ви ображаєте студента!

— А він хіба не образив викладача?

— Слово Гончаренку!.. Хай пояснить!..

Нудненький виждав, поки шум трохи стих. Потім сказав кілька фраз про напружену, гостру ідеологічну боротьбу, яка точиться в світі між двома системами, про сучасне міжнародне становище і перейшов до конкретних своїх тез:

— І ось у розпалі цієї боротьби я хочу запитати вас словами Горького: «З ким ви, майстри культури?» З ким ви, товаришу Гончаренко, хочете йти пліч-о-пліч? І чому ви взяли псевдонім Розбишака? Може, поясните?..

— Ну, не буду ж брати я псевдонім — Нудненький…

У залі знову засміялися.

Нудненький зблід. Гальопа стиснув кулаки. І так гнівно подивився, що мені подумалося: коли б його воля та сила, він би цієї миті знищив, зітер Гончаренка в порошок.

Нарешті на трибуну вийшов Гончаренко. Блідий, схвильований. Говорилося йому важко.

— Мене зараз звинувачують в таких гріхах, що єдиною відрадою є думка: добре, що я живу саме в цей час, про який сказав у доповіді Гальопа, що зараз не роки панування культу…

— А що ти знаєш про ті роки? — не витримав Гальопа.

— Я знаю не тільки про ті роки… Я знаю ще й таке Перед війною один, дуже схожий на тебе, Гальопо. районний оратор часто виступав на зборах, нарадах, мітингах, бив себе в груди та кричав, як ти кричиш, високі слова. А німці прийшли — перекинувся до них. старостою став…

— Курсу? — Мусік сидів поруч з Лопухом і не міг пропустити нагоди ущипнути свого сусіда.

— Ну що ти? — сіпнув його невдоволено Лопух, мовляв, як ти можеш так несерйозно поводитись на таких серйозних зборах.

— Поліцейським прихвостнем, — закінчив Гончаренко. — Та я… Та я… Я скаржитимусь… Я за такі аналогії подам на тебе в суд! — зарепетував Гальопа.

— Прошу не перебивати мене, якщо дали слово, — Грицько почекав, поки стало тихо. Далі сказав, що аж ніяк не сподівався, що його рецензія на монографію товариша Нудненького викличе такий гнів факультетського керівника і окремих активістів.

— Так не чинять не тільки комсомольці, а й просто порядні люди.

— То, виходить, комсомольці — непорядні люди? — загострював обстановку Гальопа.

— Ти погано вчив логіку. Я кажу про тих, які не варті цього високого звання.

— Ти краще скажи про листа до міністра!

— О, це вже ближче до істини, — посміхнувся Грицько. — Я й сподівався, що до цього дійде. Саме звідси й треба було танцювати, починати збори, а не так пишно: про честь факультету…

Лист міністру? Це щось нове. Ми нічого не знали. Збори виходили за буденні рамки.

— Що за лист?

— Хтозна.

— Кажи, кажи!

— Та не перебивай. Хай сам скаже!..

— Мені тут дорікали, що я одірвався від колективу. Справді, був час, коли я стояв осторонь. А коли людина дивиться збоку, вона часто помічає більше, ніж ті, що в гурті, вкупі… І я помітив дещо.

— Що саме?

— Ви знаєте, напевне, приклад, що стався в одній з республіканських газет. Приїхала делегація іноземних журналістів. З африканських країн. Редактор, представляючи своїх співробітників, похвалився, що всі вони з вищою освітою, всі закінчили факультет журналістики Славгородського університету, тобто наш факультет. І ось один з гостей питає: «Інгліш, панове?» Мовчанка. «Франсе?» Мовчанка. «Дойч?» Ні пари з вуст. Тоді той Журналіст каже: «А ми всі з середньою освітою…» Цей та й цілий ряд інших фактів — чи вміємо ми друкувати На машинках, стенографувати, до ладу фотографувати — навели мене на думку: нас неправильно готують До роботи в пресі… Хіба той, хто здатен аналітично мислити, не аналізував подумки рівень тих лекцій, які нам читають деякі викладачі? Скільки в них схоластики догматизму, начотництва, проти чого бореться наша партія!

— І ти написав міністрові?

— Написав. І пропонував позбавити нас деяких викладачів…

— Он воно що!

— А вони: честь факультету!..

— Заварили!..

Багато хто, мабуть, був згодний з Гончаренком. Але так відверто не зважувався говорити. І оця відвертість, з одного боку, обурювала, бо ніби розкривала потаємні думки кожного, а з другого — викликала симпатію, підкоряла сміливістю і правдивістю.

Я теж, слухаючи Гончаренка, запитував себе: а чи зміг би я так?

Оцей психологічний стан і народжував двояку реакцію аудиторії: то вона ставала горою за Розбишаку, то готова була, як Гальопа, розтоптати його, знищити.

— …Я написав листа міністрові. Лист повернувся до університету. Мене викликав на розмову товариш Береговий. Він сказав: питання, поставлені мною, якоюсь мірою заслуговують на увагу, звісно, можна позбутися окремих викладачів — тих, про котрих ви написали, та справи на факультеті від цього не зміняться. На факультеті потрібна кардинальна реорганізація…

Студентів, либонь, не так цікавила зараз реорганізація, як прізвища викладачів, котрих Грицько у листі до міністра пропонував вигнати втришия з кафедр.

— А кого, кого?

— Кажи!..

— Не має принципового значення.

— Як не має? Має!

— Не бійся, кажи!

Тим часом Грицько гнув своєї:

— Я сказав Сергію Михайловичу, що коли стабілізується сучасний стан життя на факультеті, коли не виносити з нього сміття, то врешті-решт він лопне… Помилки згодом буде виправлено, та це коштуватиме значно дорожче, ніж витурення двох викладачів…

— Та кого, кого ж ти маєш на оці?

— Ти перед своїми товаришами — називай!

— Барабанного і Нудненького!

Я поглянув на Овсія Овсійовича і Пилипа Пантелеймоновича: вони були червоніші за помідори. Зараз їм можна було тільки співчувати.

Так ось чому Нудненький пришивав Грицькові антигромадщину!

Хвилі обурення і схвалення знову зіткнулися в залі, д здалося, що до стелі аж бризки полетіли.

— Тут Гальопа вже називав цифру, скільки держава витрачає на мене коштів. Я хотів, щоб держава тратила менше, а віддачу одержувала більшу. Я навіть думав перевестися на біологічний факультет. І вірю, що приніс би не менше користі, а може, й більше…

У Грицька щодо цього були свої доводи. Але я не волів їх чути. Як це — поміняти наш рідний факультет на якийсь інший! Нахаба! Тут уже й мене охопила ненависть, шаленство. Ми, журналісти, завжди вважали: кращого факультету нема, як і нема в світі кращої професії за нашу. Вважали себе на особливому становищі. Біологом, істориком, фізиком може стати кожен, хто більш-менш сумлінно вчитиметься, а журналістом треба народитися. Треба бути талантом. Ми, звісно, всі талановиті. «Ми — виняткові студенти, не звичайні», — думав кожен з нас. А він так легко, так байдуже готовий зрадити нас!

— Я розмовляв з багатьма однокурсниками, які вже знали про лист, які готували ці збори. Вони казали: ми не проти тебе, але ти став проти сильного вітру. Дивно слухати їх… Не ставати проти сильного вітру… Але ж ми живемо у час, коли є ще сильніший вітер, вітер правди, комуністичної справедливості. І ми готуємо себе бути поборниками правди. А що з нас вийде, коли ми вже студентами звикнемо миритися з рутиною, коли міркуватимемо: а, це мене не обходить, моя хата скраю, мені аби швидше закінчити факультет. Не вік же я житиму з товаришем Нудненьким. І так думає чимало студентів.

— Хто саме?

— Називати своїх товаришів я не збираюся, аби і їх не спіткала моя доля…

— Називай!

— Називати?

— Валяй!

— Той же Гальопа!..

Аудиторія ахнула.

— …Аргат, Кобзар, Бриль, Шапковал!.. Досить чи продовжувати?

Це переповнило чашу обурення. Під градом слів оратора стали вбирати голови в плечі хлопці й дівчата, боячись почути з вуст Грицька своє прізвище. Кожен з нас у приватній бесіді міг назвати викладача як завгодно — пустодзвоном, начотчиком, науковим імпотентом, але щоб ці думки оголошувати прилюдно, перед усім факультетом, перед лицем самих викладачів, — цього не передбачав ніхто, та й не кожен би насмілився на таке… А Грицько називав речі своїми іменами, байдуже рахував, як бухгалтер кісточками рахівниці: раз, два, три…

Це було занадто!

— Збори наші називаються «Про честь факультету», І це добре, що організатори їхні не написали в об’яві; особиста справа Гончаренка, хоча до цього все звелося… Я, готуючи листа, й думав перш за все про честь факультету, про майбутнє, про долю вашу…

— Про нашу долю ти не турбуйся! — вигукнув хтось нервово.

— Вигнати з університету! — підхопився на парті Гальопа, наче в стременах у розпалі бою заповзятий рубака. — Вигнати! — сіконув невидимою шаблею повітря.

У мене по шкірі побігли сироти: чи не такі, як Омелько, свого часу злочинно вершили правосуддя?..

Не можу в усьому погодитися з Гончаренком. Він — теж не цяця. Та в його словах більше правди й щирості, ніж у вчинках і лозунгах Гальопи. Чесне слово!

Гальопа два роки працював на руднику. Знаннями на екзаменах він не відзначився, але трудовий стаж дав йому право стати студентом попри конкурс у тринадцять чоловік на місце.

Ще на першому курсі, у колгоспі, ми з Сашком працювали на збиранні кукурудзи. Наші рядки межували. Стомившись, сіли спочити. Пристав «на перекур» також Гайдук. Розбалакались. У хлоп’ячому гурті зайшла мова про дівчат. І Гальопа зізнався, що в Кривому Розі зустрічався з одною медсестрою, навіть жив з нею. Вона тепер надсилає посилки, а то й — гроші. «Дурні баби, — сказав він. — Чи вона гадає: я після університету женюся на ній? Дулю з маком!» Ми зніяковіли, та з фальшивої сором’язливості промовчали. Минав час. Гальопа їздив на канікули до тої дівчини, вона завагітніла. Він умовив зробити аборт і після того відцурався, вдало, на його думку, вистрибнувши з вогню.

Мене це обурювало. Я розповів про цей випадок на зборах, коли Гальопу висували «в керівництво» — головою студкому. Точніше, не розповів докладно, бо вважав: перед колективом не годиться говорити про такі делікатні речі, а сказав, що не голосуватиму за Гальопу. Слово узяв Нудненький, і мене «поставили на місце». Я не зумів довести правоти, переконати. Гайдука ж, який ліг допомогти, на зборах не було.

Я довго не міг змиритися з такою несправедливістю. І зараз вважаю, що Гальопа незаконно посідає місце голови студкому. Хай би навіть він не два, а цілих десять років працював на руднику. Не місце чоловіка красить, не місце…

— Вигнати геть! — ще раз крикнув Гальопа. — Голосувати! Зараз же давайте голосувати!..

Відразу, щоправда, голосувати не стали. Бо хоч Гальопа і вважає себе вожаком, якого мусять слухатись усі, та всі — це колектив, а в колективі кожна особистість має свою думку.

Почалися дебати. Звісно, спочатку виступили профспілкові «штатні» оратори. Говорили про те, що Гончаренко нехтував довір’ям товаришів, пропускав лекції, не ходив на суботники. Витягали на світ білий все, що можна було витягти чорного з поведінки Гончаренка, виливали на його голову бруд, який тільки можна було вилити. Так, Гальопа сказав, що Грицько висловив колись думку: місце в університеті — тим, кому двадцять років, але мудрість їхня сягає за цей вік. І аж ніяк не лушпенкам та лопухам. Хтось згадав, що він висловлювавсь проти суботників та поїздок у колгосп, говорив, що діло студентів — учитися, а не замітати вулиці і збирати кукурудзу… Одні називали його мало не контрреволюціонером, хтось навів слова про «милу соціал-демократичну душечку», інші охрестили примітивною людиною, пасквілянтом, ще інші порівнювали з Климом Самгіним…

Збори стали схожі на важкого чумацького воза, якого Гальопа і Нудненький самотужки силкувалися витягти на круту крем’яну гору. Віз уже був майже на маківці. Ще мент — і… І раптом він вирвався з немічних рук і, ламаючи голоблі, підгайстри, полудрабки, покотився, погуркотів униз…

Коли дебатне колесо закрутилося, наче розігнане крутьоло на льоду, і розпалилися пристрасті, хлопці й Дівчата почали виступати стихійно. І ця маса судила розважливіше й розумніше, особливо хлопці, що мали Життєвий досвід — Охмарбай, Лопух, Лушпенко, Холод… Тут уже почулися голоси про те, що Гончаренко писав листа з чесними намірами і критикував монографію також чесно. Що насправді він виступав не проти особи автора, а з властивою юній натурі відвертістю вказав на недоліки монографії, і що особисті рахунки зводити ні до чого. І взагалі, чи варто людину судити за те, що вона думає? А якщо вона помиляється, то гуртом і треба направляти на пряму путь істини.

На трибуну вийшов Гайдук:

— Гальопа тут сказав, що держава витрачає на кожного з нас п’ять тисяч карбованців, і запропонував вигнати Гончаренка з факультету. На нього ж, товариші, вже витрачено більше половини названої суми. Хто ж поверне ці гроші в казну? Гальопа? Якщо так, я голосуватиму за виключення Гончаренка.

Прокотився сміх.

Це трохи розрядило атмосферу.

Стали міркувати ще тверезіше. І вже більше з’яви лося в судженнях доброзичливості, ніж сліпого гніву. Пристрасті стихли, вихор, що так грізно бушував, якось непомітно розвіявся, мовби й зовсім не здіймався до стелі чорним стовпом…

Аудиторія видихлася, стомилась, уже навіть збайдужіла до всього, порядок денний було вичерпано.

За вікнами стояла глупа ніч.

Хотілося їсти і спати.

Збори винесли Грицькові догану і на тому розійшлися.

Ходжу зараз, як у воду опущений. То збори, то Оля…

Сумно від утрати чогось хорошого, світлого, неповторного. Чи, може, від передчуття утрати?

А тут ще й надворі темно, хмарно, ляповиця…

Люди, наче морська піна в час прибою, киплять, готуються до свята. На вулицях — прапори, лозунги панно…

У місті— святкова піднесеність.

Ми з Цапом-Цапенком другий день сидимо в кабінеті журналістики — оформляємо колону. Настрій не схожий на ту бадьорість барв, що народжується з-під наших пензлів.

Гайдук запрошував на свято в своє Розквітне — до нього ближче, ніж до Засупоївки. Але в таку негоду хіба поткнешся в моїх благеньких черевиках на село? Я й додому через те не їду.

Нудьга…

На факультетському вечорі Олю наче гедзь вкусив:

— Скільки разів я обіцяла не ходити на наші вечори і все не дотримую слова.

— Тобі нецікаво? — розгубився я.

— А що тут цікавого, кого я тут не бачила?

Вона надула губи.

Я занепав духом. Їй, виходить, зі мною сумно. «Чому я такий незугарний, невмілий?» — картав себе. Здалося, винен в усьому я. Як би я хотів приносити коханій дівчині радість і щастя! Та ба! Не дано, мабуть, мені цього вміння. Нездатний я робити людям добро, незугарний у коханні. І від того, що розумію це, стає ще важче.

А однокурсники вважають — у мене все так легко виходить.

— Кажуть, ти щодня пишеш. І де ти береш теми? — спитав одного разу Гальопа.

А воно не пишеться. Отже, я й тут не такий щасливець, як вважають люди. Вони просто помиляються в мені.

Як гірко!

А багато ж хто в цей час радіє, сміється, безжуро коротає дні свої. Учора бачив, як у підворітті цілувалась з якимось молодиком Ляля Сімороз.

— Бережи своє здоров’я, — каже Охмарбай.

— Ех, поспати б оце, — позіхає Іван Лушпенко. Спить він, до речі, з ранку до вечора. Трапляється, що й на лекції не ходить. А прокинеться, потягнеться і каже: «Ех, поспати б оце…»

Мені ж шкода губити дні, жаль проспаних годин, прагну до чогось більшого, вищого у житті і все ж утрачаю багато часу безслідно, назавжди. Вічно якась дрібна метушня, мізерні турботи відволікають від основного, чим мушу займатись, чим повинен не тільки мріяти, а й жити.

Пізно ввечері з Цапом-Цапенком закінчили стіннівку.

Подалися до гуртожитку. А там — співи. У сто тридцять п’ятій зібралися хлопці — Охмарбай, Бриль Слободян, Тосік, Мусік, Гарбузик. І завели, ніби на весіллі…

У нас багато улюблених пісень. Ми їх, мабуть, ніколи й не переспіваємо. Аргат заводить російських, Бриль — білоруських, Охмарбай — казахських, ми — українських. І всі ці пісні як перемиті: народні, терпкі, хвилюючі…

Та є серед улюблених ще улюбленіші — ті, що про нас, журналістів. Одну з них ми часто співаємо на концертах зі сцени, і вона вже стала популярною й на інших факультетах. Називається «Завжди в путі, завжди в дорозі»:

Так, варто жити, думає кожен з нас, овіяний романтикою майбутніх подорожей на Урал, у Сибір, на Волгу… І в снах майорять кореспондентські поїздки, зустрічі… У нас нема в тих краях, куди вирушимо, рідних, батьків, братів, сестер. Зате скільки нових людей зустрінемо! І даруватимемо їм частку свого серця, свого життя. Про нас не розповідатимуть казок, легенд, не складатимуть пісень, та ми не тримаємо курсу на Парнас, а коли треба, станемо й до верстата, поведемо в атаку бійців, як водив колись Сергій Борзенко, як симоновський Синцов, ми в трудових буднях даруватимемо щастя іншим, самі його не відаючи.

Ще є потрібна пісня, яка народилася на факультеті й передається кожному новому поколінню студентів. У ній говориться, що нам не доведеться сидіти, як статистам і бухгалтерам, на одному місці, а все життя роз’їжджати, «колесити» — це так хвилює. Це так красиво!..

Закінчимо цю. А тоді Коля Аргат візьме гітару і почне «Пісню американських журналістів»:

Те, що немає в нас любові,— брехня. Але так кажуть. І ми співаємо, кожен думаючи про свою дівчину.

Доходимо до слів:

Робимо невеличку паузу.

І змигнуть в очах моря, континенти, далекі нічні міста, залиті вогнями, не бачений нами Кейптаун. Не бачений. Та ми його побачимо! Може, не вийдемо на побачення, може, нас розлюблять, що ми часто мандруватимемо по світах, але як це гарно, романтично, чорт візьми!

Співаємо ми задушевно.

Ми не знаємо своєї майбутньої долі. Та віримо: вона мусить бути прекрасною.

…Зранку дощ, мряка. Збираємось на демонстрацію. Біля університету — натовп. Помічаю Олю. Ці дні я майже не зустрічався з нею. І ось, наближаючись, відчуваю якусь солодку хвилю, що оживає в грудях, підкочується, хлюпає до берегів серця.

Оля небайдужа мені, ні. Оля — це все…

Почали шикуватися колони. Мені здалося, що негарно йти поруч з Олею, що всі звертатимуть на нас увагу, дізнаються про мої почуття, а дізнаються — неодмінно розсудять, розведуть. Ох, ця селянська психологія! Як її позбутися?

Лишився з хлопцями.

На демонстрацію прийшли також викладачі — Береговий, Прохоренко, Пустовар, Барабанний… Останній з двома хлопчиками, синами-малюками. У хлопчиків обтерті рукава, заштопані шапчини. Нелегко, мабуть, їхній матері з таким непутящим батьком. Кажуть, що Барабанний був ще й у німецькому полоні. Несолодко йому велося в житті… Стало шкода і дітей цих, і самого Барабанного. І чого його понесло на факультет? Невже він не розуміє, що на цьому полі йому бракує кебети?

А хлопці, баламутні наші хлопці, заводять:

Дощ не вщухав. І коли дійшли до площі Богдана Хмельницького, демонстрацію відмінили.

У гуртожитку п’ємо чай, обсихаємо.

Трохи згодом стукаю до Олі.

— Не розумію, — каже вона стурбовано, — що робити? Одержала таку телеграму… Мушу їхати.

— Від нього?

— Так. Я вже влітку раз підвела, тепер незручно…

Він.

Між моїми почуттями та Олею виростає кострубата тінь. Тінь суперника, моє нещастя, мої тривоги…

Удаю, що байдужий, переводжу все на жарт, пропоную гадати.

Гадаємо. Випадає — їхати. Гадаємо ще раз — їхати.

— Доля! — зітхаю я.

Вже на автобусній зупинці Оля ще раз перепитує:

— Їхати чи ні?

Мовчу. Смуток огортає мене.

— Їхати не дуже хочеться, — тим часом розмірковує Оля, — та совість треба очистити. Він поїхав до Львова, до батьків, там захворів. І просить, щоб я навістила…

До Львова? Так ось чому Оля записувалась туди на практику! Але ж не поїхала! Чому? Сумнівалася, як оце, і зрештою вибрала Південнолиманськ? Може, й зараз передумає? Може, взагалі перестане думати про нього?..

З яворів осипається останнє листя. Мряка. Зарюмсані небо, дерева, будинки. І серце мало не плаче.

Хвилюючі почуття перехоплюють подих. А тут ще її музика, музика, музика…

Чому я такий дурний? Чому вперся, як сліпий у тин, у цей зведений мною ж мур, і вважаю його мало не китайською стіною? Хіба в Славгороді більше нема дівчат?

Ні, не потрібні мені інші дівчата.

Оля, Оля… І де вона взялася на мою голову? А може, я просто її вигадав? Може, це лише потреба любити, а не любов? Я звик до неї — і все. А поїде сьогодні — завтра забуду?

Ні, не забуду!

У неї є він?

Є. Але це ще нічого не значить. Принаймні зараз. Вона не хотіла їхати, боролася з собою. Отже, вона — між двома вогнями: ним і мною. Який вогонь сильніший? Хто розтопить кригу її серця?

«Світять очі твої в диму імлистім…» Які в неї очі? Голубі, сині, сіро-голубі?..

Подумки повертаюся до неї знову й знову.

Якби душа могла говорити! Скільки б вона повідала світові про муки, болі, розчарування, що їх зазнає людина на перепуттях кохання, про ті невимовні хвилювання, що їх можна тільки осягти єством, але не передати словами. Там, усередині, грають багатомільйонні струни — журливі й тривожні, там — океан струн. Там нечутно для оточуючих звучать цілі оркестри арф і скрипок. І хай би собі звучали — яке кому до того діло. Та мені чомусь хочеться, щоб їх почув ще хтось, щоб їхня музика схвилювала ще когось. І той «хтось» збагнув ту музику, як я…

Ні, не хтось — Оля…

Увечері вийшов з хлопцями на центральну вулицю. Ішли так, як парубки в селі: незалежно, самовпевнено.

Попереду неквапливо цокала каблучками струнка дівчина.

— Яка хода!

— А фігурка!

— А ніжки!

Гуртом легше залицятися. Та ми не могли дозволити собі таку банальність — випхнули па розвідку Михася Бриля.

— Осліпи її соняшниковим цвітом чубу! Восени він, знаєш, як сяє? Як офіцерські погони!

Завжди, коли бачу Михася Бриля, приходить порівняння Олеся Гончара з «Прапороносців»: як соняшник у цвіту. Чи не таким був на вроду Юрій Брянський?

Бриль щось сказав дівчині й прилаштувався поруч. Бачимо, діло пішло.

Вирішили не заважати і, змірявши туди й назад центральну, повернулися додому.

Години через дві з’являється і Михась.

— Ну, як? — питаємо.

— Наче у кращих будинках Парижа.

— Познайомився?

— Закохався.

— Та ну?

— Хрест по мені вибриком!

— Розкажи…

— А що розказувати. Питаю: «Як вас звати?» — «Джульєтта». Як не закохатися?..

— Серйозно Джульєтта?

— Вось нявєри. Вона гречанка, з Жданова. Там чимало живе греків…

— Вітаємо, Ромео! — ми потиснули Михасеві руку.

— Не журися, Грицьку, — сказав я Розбишаці, а може, швидше собі, бо ми «обоє рябоє». Щоправда, причини для журби у нас різні. — Все буде о’кей.

Він курив на майданчику п’ятого поверху, притулившись спиною до пожежної драбини. А я, нудьгуючи, вирішив скласти йому компанію, хоча цигарку в руки не брав.

— Коли був я маленьким, — через певний час почав свою сповідь Грицько, — мав, може, три або чотири роки і місяцями не бачив нічого, крім стін тісної комірчини зі сліпим віконцем. Годі вже й казати про кошенят чи пташат — не бачив ні веселого сонця, ні зеленої травинки…

Це говорив наче й не Грицько, а хтось інший — так невесело лунав його голос, таку не характерну для себе зачепив він тему.

— Була тоді війна, про яку я чув від дорослих, і не знав, що мій тато на війні, що його, власне, вже вбито… Народ вів війну, стояла велика скрута, і люди часто не знаходили теплих слів для дітей, як не знаходимо їх іноді ми навіть зараз, — натякнув Грицько, либонь, на останні збори. — Ото я сидів цілими днями перед малим віконцем, виглядаючи світла. Спати мені було страшно — холодно, голодно й темно… Я сидів, підперши голову руками, і плакав. Довго-довго плакав, так було страшно і сумно. А коли стомлювався, зачинав співати пісень. Зрідка вночі приходив чужий дід — господар і замість вітання брутально казав: «Чого ревеш?» Ото і все, що я від нього чув. Дядькові чи дідові тому було, мабуть, дуже важко. І холодно, які мені… За вікном лежав глибокий сніг, і здавалося, що він ніколи не зійде і ніколи вже не засяє сонце… «Чого ревеш? — кричав дід. — Скоро вже твоя мати прийде». Я замовкав. І думав: от прийде мати і піде до сусідів просити вогню, і буде в комірчині тепліше, але їсти все одно багато вона не принесе… І я знову починав тихенько плакати, а потім співати пісень, а пісні сумні-сумні, від них мене знову огортав сум — і я плакав ще гіркіше. Як мені було себе жалко і як не хотілося жити!..

Грицько зітхнув, перенісшись уявою у ті далекі, майже безпросвітні дні. І коли він підніс до рота цигарку, я побачив вологу, що набігла йому на очі.

— А як я мріяв про сонце, яке прийде, мов свято, і стане навкруги світло-світло, тепло та радісно, і можна буде вийти надвір та погуляти на зеленій травичці, зовсім не вдягаючись, бо в мене не було чого путящого одягнути! І той весняний радісний день прийшов. Мене зібрали і випустили погуляти. Що то була за радість! Сонце світило так яскраво, що я спочатку нічого, крім сонця, не бачив. Воно було скрізь, сонце було — все. Воно так сяяло і так приємно гріло, що зовсім не хотілося рухатися, а тільки лягти на траву й спати. Потім я пішов по травиці — зеленій-зеленій, що аж на серці було лоскотно. Я йшов тихенько-тихенько, аби не впасти, бо в мене в голові паморочилось. йшов обережно подвір’ям, вкутаним пухнастою зеленою ковдрою; мабуть, мені було гарно й приємно, бо я всміхався. Мене ніхто це чіпав і на мене ніхто не кричав. Я був наодинці з веселим сонцем, що так гріло, наодинці з травою.

Очевидно, Грицько бачив і зараз і траву, ту, що ніжила дитяче око, і сонце, і подвір’я, що простиралося перед ним ширше волі, і усмішку свою, народжену тією волею…

— Раптом я озирнувся й побачив на протилежному боці хлопчика. Був він більший од мене і, певно, набагато дужчий. Він частіше гуляв на подвір’ї і тому був міцніший. Я зупинився: а що, коли він мене поб’є? Адже він сильніший. І ніхто не почує. І я не гулятиму більше на моріжечку, не грітимусь на сонечку. Знову сидітиму в темній холодній комірчині, плакатиму і співатиму своїх сумних пісень. А навколо так радісно, так весело — білі хмари пливуть, сонце сяє! Я дивився на хлопчика. А він стояв нерухомо на зеленому моріжку і дивився на мене. «А що, коли він — такий суворий — зараз повернеться і піде собі геть з двору? — міркував наївно я. — Піде, а я залишусь сам з собою, і хоча весело сяє сонце, але мені ж так давно хотілося мати дружка, якого я любив би дуже-дуже… І от я знову можу лишитися самотнім». Та раптом хлопчик зробив порух до мене, поглянув привітно й усміхнувся…

Допалюючи цигарку, Грицько смоктав її особливо смачно.

— З того часу я плачу і журюся тільки від великого щастя. З того часу я дуже люблю весну. А ще більше — того хлопчика, якого, напевно, колись розшукаю. Може, це ти, Юрку?..

Я не хотів перебивати Грицька. І нічого не відповів.

— А пісні я співаю й зараз, я їх дуже люблю — веселі й жалісливі, я навіть думаю, що вони можуть рятувати світ від будь-якого нещастя…

Грицько замовк, кинув в урну з водою недокурок, а потім раптом різко повернувся до мене:

— Де ж ти, де ти, маленький хлопчику, маленький бог доброти, що міг мене образити, бо був дужчий, та не образив, а зробив моє щастя ще повнішим, яскравішим?

…Я, здається, краще став розуміти Грицька. А ще думаю: людина ніколи не повинна забувати доброти, яку зробили їй інші люди.

У цьому має рацію і моя колишня вчителька.

Цікаво все-таки: тільки подумав про Олю і відразу ж зустрів її. Що це — випадковість чи фатум? Може, природа знає про нас щось таке, чого ми не знаємо, і підводить нас до цієї межі пізнання? Може, вона таки хоче, щоб ми були разом з Олею?

Проводив її на канікули. Сесію вона склала достроково і Новий рік зустріне вдома, в селі.

Домовились побачитись в університеті. О дванадцятій я був у кабінеті журналістики. Лариса Короб передала, щоб я хутко їхав до гуртожитку: мене шукала Оля.

В коридорі гуртожитку хлопці мили підлогу і зустріли мене словами:

— А Білокрилиха вже пішла з чемоданом…

От тобі й на!

Я на таксі — і на вокзал. Знайшов Олю біля кафе. Вона була в червоній в’язаній шапочці з біленькими цятками і в легкому пальтечку.

— Тобі не холодно?

— Я сама холодна. Ти ж знаєш. Мене мороз не бере.

Сіли в кафе під ялинкою.

— Хочеш, складу тобі вірш? — запропонував я знічев’я.

— Ти ще й поет? — звела тонкі брови Оля. — Малюєш, нариси пишеш, вірші.

— Ні, віршів не пишу. Це так, для тебе. Хочеш?

— Яка дівчина не хотіла б, щоб їй присвячували вірші.

— То слухай…

Я почав експромтувати:

— Чи не рано глаголити мінором, Юрію?

Хоча б уже вона не казала цих слів! У них ніби якийсь натяк прозвучав: ніби надія проглянула крізь хмару з майбутніх днів щасливих.

— Пора, — сказав я, глянувши на годинник.

— Пора…

Перон. Потиски рук. Зблиск мінливих розхвильованих очей.

І — більше нічого…

КОНСПЕКТ СЬОМИЙ

Думаю про Олю. За що її люблю? І чому так виходить? У ті хвилини, коли здається, що я не можу без неї дихнути, її нема поруч. А зустрінуся — знову проза. Не знаю, що робити, як поводити себе, що казати.

«Розмова в такому ділі коротка», — повчає іноді нас, юнаків, Іван Лушпенко. І смачно позіхає.

Лушпенкові вже сорок. У нього є сім’я — дитина, дружина, теща. Правда, від сім’ї, точніше від тещі, він утік до гуртожитку.

Невже він ніколи не любив? Чи любив, та вже забув?..

«Віршиками жінок не підманиш. Вони лірики не люблять».

Невже в цих цинічних словах є хоч крапля істини?

Якщо так, то коли він пізнав цю істину?

Мені вже ось-ось стукне двадцять три. А я й досі б’юся над питанням: про що говорять закохані?

У школі теми кохання цуралися вчителі, боялися, аби не розбестити нас. Досвіток, де підлітки проходили ази парубкування, ми вже не застали. З батьками незручно було радитись про це. Та батькам нашим і не до того було: вони працювали, їм вічно ніколилось… А нам уже подобались дівчата. Ми знали — їх треба проводити, наприклад, з гульні додому. Та водночас чули, як у селі дорослі насміхалися над одним неборакою, що довів дівчину до хвіртки, мовчав, мовчав, а тоді знайшовся: «А кури у вас несуться?» З ними, з дівчатами, міркували ми, школярі, треба якось особливо балакати. Не про курей і не про корів. Мабуть, взагалі не про звичайні сільські справи та турботи.

Якось під час літніх канікул у наше село приїхав льотчик. Ми з Василем Закревським знали, що ходить він до фізички, нашої молодої вчительки. Цієї нагоди — підслухати, про що вони балакають наодинці — ми не могли пропустити.

«Операцію» проводили кілька днів. Спочатку вистежили, де вони зустрічаються. Після того як льотчик провів фізичку з клубу, вони стояли коло хвіртки, потім ішли в затінок, на веранду, обплетену диким виноградом, сідали на лаві. Відразу ж за верандою росли малинові кущі. Нам таланило.

Одного вечора залізли в кущі.

Стояла тепла місячна ніч. Місяць висів над вербами, над хатами, наче велике воскове кружало. Десь біля греблі співали дівчата. Було гарно і тривожно. Ми чекали. По нас лазили якісь мурахи, ми подряпали малиновими колючками обличчя, та що ті муки порівняно з наукою, яку мали пізнати!

Сиділи довго. Здавалося — вічність. Згасло попереднє збудження. Стало нудно й сумно.

— Оце полічу до ста і, як не буде, піду додому, — прошепотів я.

— Мені теж набридло, — погодився Василь.

— Раз, два, три…

Не знаю вже, до скількох я долічив, коли Василь раптом сіпнув мене за рукав:

— Ідуть!

На подвір’ї почулися кроки і тиха розмова. У мене засвербіла спина, мабуть, укусила клята комашка, та я не смів навіть ворухнутися.

— А які ж ти листи пишеш! Мені ще ніхто таких не писав, — тихо мовив льотчик, заводячи під руку фізичку на веранду.

— Гарна схованка наша, правда? — сказала фізичка, не підтримавши розмову про листи, і сіла.

— Вузька лава і тверда: нема подушки.

— Соромітник, — незлобливо дорікнула фізичка.

Вони сіли на веранді проти місяця, до нас спинами. Проміння пробивалося крізь виноградний лист, і нам видно було, хоча й не дуже чітко, їхні постаті. Льотчик, поклавши руку їй на плече, поцілував вчительку. Рука льотчика сповзла до грудей жінки — теж нічого не мовила. Та, власне, й льотчик уже нічого не казав. Сиділи, притиснувшись одне до одного, й мовчки цілувались. Потім льотчик похилив учительку на лаву. Промовчала. Знову цілувались. Натомість вони чомусь стали вовтузитись, борюкатись. І вчителька зашепотіла:

— Не треба, Льоню… не треба…

А він лише гарячково повторював її ім’я:

— Лідочко, Лідо…

Вони знову почали цілуватись, вже стоячи біля одвірка.

У мене закрутило в ніздрях. От халепа! Закрив ніс і рот долонею, та вже ж якийсь звук, схожий на собаче харкотіння, вирвався крізь пальці назовні.

— Що це? — насторожилась учителька.

— Мабуть, кіт, — заспокоїв льотчик.

Василь корчився від сміху, а в мене на лобі виступив піт.

— Ну, мені вже пора, — сказала вчителька і на прощання сама поцілувала льотчика.

А льотчик поцілував їй руку.

На тому вони розійшлися.

Скінчилася й наша засідка. Розчаровані та зморені вертали ми додому, згадуючи вже не те, що чули та бачили, а подробиці наших кількагодинних мук: як нас кусали комахи, як ми сиділи, як хотілося чхати, сміятися, перекинутися словом.

Ми були розчаровані. Ми гадали: хто-хто, а вчителька могла б побалакати про щось путнє, про щось таке, чого ми зроду-звіку не чули, а вона… лише цілувалась… Що вже тоді глузувати з того неотесаного парубка, який питав у дівчини про курей.

…Сплив цей епізод, а за ним прийшли рядки Віктора Гюго, прочитані вже студентом в університеті:

Згадую зараз настанови Лушпенка, згадую давню історію свого ходіння по науку любові, вірш Гюго і думаю, що про кохання не розкаже, либонь, ніхто в світі.

Прощайте, пороги рідної хати. Прощайте, вишиті рушники на білих стінах і материні потьмянілі образи на покуті. Спочив чи не спочив удома, а вже знову час у дорогу!.. Попереду життя — неспокійне, тривожне, клопітне… Знаю, в ньому не буде затишку, спокою, та, власне, я й не прагну їх, бо така моя натура і таку обрав собі професію.

Стукотять колеса, б’ють лунко по рейках, як невидимі дзвонарі.

І в душі дзвонять вони. Ні, то не дзвони гудуть. То бринять струни гітари. То гітара і пісня так хвилюють, видзвонюють…

У вагоні ж бо їдуть студенти — повертаються, як і я, з канікул до Славгорода.

Бабине літо… Варя, Оля…

Передосінній смуток природи і остання жіноча любов.

Бабине літо… Сріблясте павутиння в небі й перша сивина на скронях матері…

Південнолиманськ… Білі ромашки на березі Інгулу… Ксеня Андріївна… Павутинки, що ними я так чудувався в дитинстві…

«Бабине літо», — я так назву оповідання про любов Ксені Андріївни. Я повинен про це написати не відкладаючи. Тут знадобиться мені і її розповідь і мої враження від ночі, коли я скиртував солому в селі, тут допоможе й моє ще нерозквітле кохання до Олі…

— Справжня любов можлива тільки до сімнадцяти років, — рішуче наполягав Слободян.

Ми, тобто я, Марко Лопух і Микола, вийшли з бібліотеки, а що завели мову про кохання, то й не дивина: кого з студентів не цікавить ця тема?

— Я маю на увазі, — розвивав свою думку Микола, — любов чисту, романтичну. Згодом же люди вкладають у це поняття інший зміст.

Марко заперечив:

— Людина любить, поки живе і відчуває силу.

— Ти не зрозумів мене. І не можеш зрозуміти…

— Що, я не любив, чи що? — буркнув Марко.

— Ти вийшов з того віку.

— Мені теж було сімнадцять.

— І саме тоді ти полюбив Катрю Поясок? — пустив іронічну стрілу Слободян.

Марко не розсердився. Та й загалом серед студентів не прийнято вибухати гнівом, якщо тебе навіть образили. Треба зуміти проковтнути пілюлю, аби достойно реабілітувати себе, відстояти.

Ні, Катрю Поясок Лопух полюбив згодом. А до того було в Марка, як і в кожного з нас, перше кохання. Ночей дві чи, може, три не спав він, не їв, а все бачив перед собою одну дівчину.

— А на четверту ніч…

Ні, це було не четвертої ночі, а четвертого вечора. Марко зустрів цю дівчину в театрі. Вона глянула, приязно всміхнулася.

— І я побачив, — зізнався Марко в тому, в чому, либонь, нікому ще не зізнавався, — що в неї нема одного зуба. Жах! Любов як рукою зняло…

Ми засміялись.

А Марко:

— У такі роки уява малює більше, ніж нам пропонує дійсність… Ми хочемо бачити своїх коханих ідеально довершеними. А пізніше…

— А пізніше ти цього не хочеш?

— Хочу. Але пізніше любов мужніє, розумнішає…

— Як це — розумнішає? — допитливо наставив свої окуляри на Марка Слободян.

— Ну, ти бачиш, що в дівчини, яка тобі подобається, ніс кривий. «А в кого рівний?» — задаєш собі запитання. Вона негарна. «А ти чим ліпший?» — Марко говорив розважливо і статечно, власне, так, як і належить людині з певним життєвим досвідом.

Нам цей досвід ще був чужий, далекий. І коли Марко, висловивши почасти філософію старого парубка, почасти власну точку зору, сказав:

— Таким чином, ти бачиш: і ніс не актриси, і ноги не балерини… Водночас відзначаєш: попри ті чи інші вади, погляди твоєї подруги сходяться з твоїми. Чого ще треба? Женишся…

Микола спалахнув:

— Женишся на поглядах? Дозвольте, мені така дружина не потрібна.

Перехрестити Марка у свою віру було неможливо.

— Побачимо, яку ти собі кралю візьмеш.

— Кралю чи не кралю, але принаймні таку, на яку не валуватимуть пси. Жінка в журналіста мусить бути вродливою.

— І розумною, — докинув я.

Марко й на те знайшовся:

— Розумних прийнято мати коханок, а жінка…

— Де прийнято? — перебив я.

— У Західній Європі, наприклад. А жінка не повинна витати в хмарах високого неба.

— Чому? — наївно запитав Микола.

— Вона просто щоразу пересолюватиме борщ, — діловито розтлумачив Марко. — Або й зовсім забуватиме його варити.

Ми ще довго теревенили про наших майбутніх наречених.

Ми видивляємо їх з небес, а вони, як відомо, прийдуть із землі.

На вулицях з’явилась квітуча лоза — котики. Сонце розтоплює лід у замерзлих калюжах. З похилих вулиць, узвозів, горбів дзюркотять струмки й струмочки. У них купаються голуби і горобці. Вода, мабуть, дуже холодна.

Птахи обдуваються. Але їх радує весна: воркочуть, цвірінькають, обтрушуються, чистять пір’я…

Дивитися б на них та й самому радіти. А треба готуватися до семінарів!

Зайшов у читальню. Щойно взяв книги й сів за стіл, як до мене тихо підступила Варя Ремез:

— Побалакаємо?

— Побалакаємо.

Вийшли в коридор. Вона знову почала відкривати найзаповітніше:

— Чому я не зовсім вірю Віталію, чому? Може, це не справжня любов? Чи навпаки — дуже справжня? Я не можу спокійно сидіти, коли він говорить з якою-небудь дівчиною.

— Ревнуєш?

— Навіть більше… Ось почали записуватись на переддипломну практику. Ляля Сімороз набивається з ним у Крим. І каже: «Квитки Вітя візьме». Дівчата язиками плещуть: «Як ти терпиш таке? Чому сама з ним не їдеш?»

— А справді — чому?

— Ну, знаєш, це вже буде з мого боку чіпляння на шию. Хлопці не люблять такого.

— Облиш свої сумніви, — намагався я заспокоїти дівчину, та це мало діяло.

— А він каже: доведи свою любов. Я ж дужче, як люблю, не можу…

— Усе про те ж?

— Так.

Вона помовчала.

— Іноді я готова на все. Може, тоді й обов’язок якийсь виник би в мене перед ним, і в нього — переді мною… Водночас може настати одноманітність, правда?

— Ти по-своєму маєш рацію.

— Правда? — шукала рятівної соломинки Варя.

— У Роллана я читав, що чоловіки добиваються своєї зверхності в жінок, беруть їх, а після докоряють у зраді.

— Чому ж так?

На це я не знав, що відповісти.

Мені доручили написати репортаж із художнього інституту. Точніше — про одного художника, викладача інституту, відомого майстра живопису.

Розшукав його в інститутській майстерні. Він чимось схожий на Сар’яна, либонь, сивою гривою волосся — сидів за мольбертом і писав натурницю. Робив, як пояснив опісля, вправи з відтворенням кольору живого тіла. Натурниця стояла за лаштунком, на узвишші, в чому мати народила. Я позадкував до дверей. Художник жестом запросив сідати.

Мені незручно було звести очі на натуру, хоча, зізнатися, дуже кортіло. Я розмовляв з художником, а все ж грішним ділом спідлоба зиркнув на дівчину. Стояла вона боком, круто вигнувши шию Нефертіті й молоді звабні стегна. Раптом Нефертіті повернула голову, осміхнулась:

— Привіт, Юрію!

Я мало не зомлів: Ляля Сімороз! Наша Ляля!

— На сьогодні досить, — художник почав витирати пензлі.

Ляля, шарудячи платтям, зодяглася. Я теж заквапився.

— Ти до університету? — спитала Ляля.

— Так.

— Почекай. Підемо разом.

Усю дорогу я боявся глянути в Лялині очі, а вона хоча б тобі що: неугавно щебетала, пустувала, сміялась. Правда, коли ми вже розходились, попросила:

— Не кажи на курсі, що мене бачив, добре?

— Добре.

— Розумієш, стипендія…

— А скільки тобі платять? — узяла своє цікавість.

— Карбованець за годину.

«Ляля — не Варя»,— подумав я.

Віталій Гайдук із сестрою Валею збирали гроші: Валя — із зарплати, Вітя — з незначних гонорарів. А мати продала порося, привезла їм свою виручку й каже:

— Купіть собі, діти, щось путнє. Ви ж у місті живете.

— Добре, мамо, — погодились вони. — Ходімо в універмаг.

Повели стару, набрали бостону, доклавши свої заощадження, і кажуть:

— Це вам, мамо… Зносіть за життя хоч один гарний та дорогий костюм.

Стара — в сльози, радісно їй зробилося за дітей. Бостон…

Була і в мене з ним історія.

Приїхав я поступати до університету в рубчиковому костюмчику. Та й пошив його сільський кравець-самоучка не дуже доладно. Зразу, мабуть, було помітно, що я — селюк.

А зі мною в кімнаті жили Кирило Рак, Микола Аргат і Сашко Гальопа. Аргат і Рак — корінні городяни, у них одяг з дорогого краму. Гальопа вже працював, отже, міг теж купити костюм фабричної марки. Серед них я, певно, мав вигляд білої ворони. Рак, Аргат і я склали екзамени на «відмінно» і роз’їжджалися по домівках. Лишався Гальопа: він не добрав бала, і право його на студентство ще не вирішилось. На кілька днів затримався в Славгороді також Аргат. Першим розпрощався з хлопцями до осені я.

Якось Аргат приходить з байдиків і каже:

— Бачив Білокрила, йшов по централці в бостоновому костюмі з розфуфиреними дівицями. Навіть не привітався.

— Та ну? — одразу ж повірив Гальопа, але ще з певною часткою сумніву.

— Кажу ж!

— Ач, яка сволота! А на екзамени натяг парусину. Біднячком прикидався. Підлота!

Аргат так і не зізнався в жарті.

Дома мене турбувала доля Гальопи. Написав йому листа: як твої, мовляв, справи, зарахували чи ні? Відповіді не одержав.

Згодом, уже в колгоспі, на збиранні кукурудзи, Аргат розказав про свій фокус.

Та Гальопа, здається, й тепер вірить, що я ішов після екзаменів по центральній вулиці Славгорода в бостоні. І що я, можливо, маю ще й дачу, власну машину, ощадкнижку з кругленькою сумою заощаджень, бо чого б це мене кликали Дачником?

Учора я з Гайдуком і Охмарбаєм був у театрі. Повернувся пізно і сьогодні запізнився на першу лекцію.

Після півпари вибіг захеканий, наче за ним хтось гнався, Гальопа:

— Негайно роби «блискавку»! Відтепер ми щодня повідомлятимемо про тих, хто запізнюється.

Озираючись, наче злодій, він вийняв з алфавітної книжечки список штрафників. Потім обмовився:

— Стій…

Забрав назад, викреслив моє прізвище і знову:

— Дій!

На другій півпарі я скрутив з паперу паличку (пензля під руками і фарб не знайшлося) і написав синьою тушшю: «Сьогодні запізнилися!» Серед інших поставив і своє прізвище.

А внизу намалював смішну пику, схожу на Гальопину.

Похмуро, але тепло. Морозу вночі не було. Під ногами мокротеча…

У Засупоївці зараз рівчаками несуться дзюркотливі потоки. Особливо на нашій вулиці — прямо зі степу, на дорогу. Біля материної хати вже, мабуть, зібралося ціле море. Воно щовесни збирається. Без гумових чобіт не пройти навіть до колодязя. З «моря» вода витікає канавою у береги. І теж шумує, реве, дзюркоче…

Я любив слухати гомін прибутних вод — весняних рівчаків. За їхніми голосами вчувалися голоси пташок — горобців, синичок, шпаків, перші дзвони жайворонка… А ще згодом, коли вже парувала земля — батько тоді порався на подвір’ї, а мене садив під загатою грітися на сонці,— я чекав з неба курликання. З прильотом журавлів у мене мало з’явитися чимало товаришів. Ми босі бігатимемо по зеленому вигоні, гратимемо в цурки, в м’яча…

Я все частіше і частіше поглядав угору. Я жадав зустрічі з товаришами.

За помитими вікнами — сонячно, світло.

За вікнами — весна.

А ми сидимо в читальні й зубримо дати, хронологію газет, альманахів, журналів…

Душа ж рветься на подвір’я, де перше тепло вигріває землю і дерева, де сонце, світло, де весна!..

У кого з нас, студентів, щаслива любов?

Сьогодні довідався, що Дем’ян Цап-Цапенко всі ці роки кохав… Варю Ремез.

— Він чекав, коли ми з Вітею посваримося остаточно, і тоді накладе лапу він..

Варя говорила про нього недобре. Як про підступника.

— Не дурій!..

— Чесне слово. Я зрозуміла давно. А вчора дійшло до ультиматуму. І я не буду мовчати!

— Якого ультиматуму?

— Поставив його Цап-Цапенко: якщо не ходитиму з ним, покине університет. Сьогодні відмовився складати політекономію. — Тепер я знаю, — мовила ображено Варя, — хто написав мені тоді, в Південнолиманську, анонімку.

— Невже?..

— Це його робота!

От уже справедливо: чим далі в ліс, тим більше дров.

Чим ближче до випуску, тим частіше різні несподіванки та сюрпризи.

І трапляються досить неприємні.

…А втім, є й приємні. Як є, видно, й щаслива любов.

У суботу ми гуляли на весіллі в Лариси Короб. Вийшла вона заміж за фізика, ліквідувавши, як висловився секретар парткому Береговий, проблему: лірики чи фізики?..

Ми гуляли на весіллі.

Не було, звісно, традиційних народних заручин, не пекли молодиці короваю, не вили дівчата вільця, не ходила наша Лариса з дружками по Славгороду — весілля було просте, студентське. Та відгомін народних звичаїв почувався і в піснях, і в розмовах, і в дотепних суперечках фізиків та ліриків — журналістів, мовби точилися ті перепалки між сватами, боярами і світилками.

Отож не кучерявилось на столі вільце, не лежав, мов засмажене порося, коровай і не тріщали кленові дошки від весільних наїдків. Стіл був скромний, студентський. Більше того, можливо, це було перше в історії безалкогольне весілля, які лише згодом почнуть входити в моду, бо геть весь стіл заставили пляшками з етикетками «Лимонад», «Вишневий напій», «Росинка»…

Правда, це нас ніскілечки не гнітило. Навпаки, ми охоче вживали «святу водичку» — так охрестив Розбишака цю мінерально-солодку випивку, яка не забивала памороки, нікого не дурманила.

Перший тост узяв фізик, товариш нареченого, можна мовити — старший боярин. Він сказав, що в цьому святі і його вина, бо саме він познайомив Ларису з Василем Крайцем. Сталося це на одному університетському вечорі. Василеві сподобалась Лариса, та він не зважувався підійти до неї, губився… Втім, не розгубився згодом, коли проводив додому. Саме задощило. На тротуарах — калюжі. Не можна навіть підійти до гуртожитку. Тоді Василь схопив Ларису на руки і — через калюжу.

— А не впустив?

— Мабуть, ні.

— Молодець!

— Так хай же Василь усе життя буде таким.

— Молодцем, — підказали.

— …Як у той перший вечір, коли ніс Ларису на руках, — закінчив свій тост фізик, старший боярин.

— І не випускає.

— Ніколи!

— Це небезпечно: калюжі кругом і… хлопці.

— Хлопці журналісти!

— Чуєш, Василю?

З кутка хтось вигукнув:

— Гірко!

І довкола закричали:

— Гірко, гірко!..

Я сидів ліворуч від молодих, на покуті, і мені видно було більше молодого, ніж молоду. Вони соромливо, наче аж обережно, мовби вперше, цілувались.

Оля не гуляла на весіллі — їздила саме додому. І я подумав: може, і я доживу до такого дня? І саме так несміливо поцілую Олю лише за весільним столом?..

Може…

Журналісти почали скандувати:

— Сло-во де-канам! Сло-во де-ка-нам!

Виступив Юлій Але Не Цезар, за ним — професор-фізик.

Наш декан сказав:

— Ми живемо у вік супутників. То ж хай усі дівчата обзаведуться своїми супутниками і останній рік навчання хай стане роком весіль!

Деканові налили шампанського. Він трішки лишив у фужері. Хтось помітив:

— Е, ні, так діло не піде.

— Пити до дна!

— До дна!

Останні краплі з його фужера полетіли під стелю:

— На щастя!

— Хоч і не до дна, та випив.

— Ура-а-а!..

І знову:

— Гірко!..

Естафету тосту прийняв декан-фізик:

— На Сході є чудова традиція. Там бажають молодим весняного тепла і вишневого цвіту. Що це таке? Люди саджають біля будинку молодят вишні — цілий садок. І коли садок навесні зацвітає, в ньому мовби втілюється душевна краса, щедрість і щирість почуттів тих, що гуляли у молодят на весіллі. Так ось і я бажаю Ларисі та Василю весняного тепла і вишневого цвіту;

— Цвіту на віки!

— На щастя в гуртожитку!

— І у власній квартирі! Були жарти:

— З нашого короба лише краєць лишився.

— Але який!

— І кому дістався, га? Фізикам! Признайтеся, прогляділи журналісти?

— Прогляділи, проморгали…

Були пісні.

Коля Аргат весь час намагався заспівати своєї:

Знаєте, як мріють студенти?..

Отак ні сіло ні впало розсядуться на ліжках, стільцях, відкладуть книжки, конспекти… і…

Спочатку якусь історію смішну згадають. Для запалу, для зав’язки, котра ніби згуртує їх, викличе атмосферу відвертості і взаєморозуміння. Потім сягнуть широт земних, торкнуться проблем світових, берегів незвіданих… І забудуть, що скоро сесія, екзамени, що кожному є що читати і конспектувати.

— Нещодавно, — почне один, — прочитав я в газеті: якийсь англієць прожив, згідно з записами церковних книг, двісті сім років. Народився у тисяча п’ятсот вісімдесят восьмому році, а помер у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому. За цей час в Англії змінилося дванадцять королів!..

— У нас на півдні, — докине другий, — у Грузії, Абхазії вік сто років — не дивина.

— Чому тільки на півдні? Є дані, що довгожителів не менше в Якутії, на Сахаліні…

І завертілось, закрутилось…

— Прожити б тисячу літ, га?

— Ні, тисячу — багато. Хоча б двісті.

— Сто п’ятдесят!

— Сто.

— А то справді: яке коротке людське життя порівняно з віком світу.

— Це — мить.

— Менше миті.

І зблисне в когось сльоза, і полинуть в невідомості думки юнацькі…

— Людство, людина не завжди мешкатимуть на Землі. Як просто сказано. Та треба ж було бачити крізь століття, щоб так висловитись! Який розум мав Ціолковський! І це — людина майже без освіти!..

— Є гіпотеза, що на Марсі…

— Яблуні цвістимуть?

— Цвіли. І їхній аромат вдихали живі істоти. Проте вони покинули Марс, оскільки життя там умирало. Прилітали й на землю, але тут життя лише зароджувалося. І марсіяни подалися на інші, розвинуті планети…

— А Марс ближче до Сонця, ніж Земля, чи далі?

— Далі.

— Тоді справді Земля, може, ще пашіла вогнем, а Марс уже холонув. Там раніше виникло життя.

— Життя. Кажуть, воно — вічне. Та всьому настає кінець. Людям, деревам, хмарам, дощам…

— А Сонцю?

— Сонцю теж настане.

— Та ну!

— Теж!.. Пройдуть мільярди чи трильярди років, і воно погасне.

— Як лампочка в нашому коридорі?

— Як лампочка… Сонце згасне. Та перед тим стане в сто раз розпеченіше, ніж зараз. Вода кипітиме в океанах!

Це вступає в розмову Вілен Кобзар.

— І підсмажить одного з нащадків Вілена, — пробує перевернути все на свій лад Мусік. — Як шкварку! Тільки засичить…

У захваті мрії Кобзар не підтримує іронічного Мусіка.

— Ні, не підсмажить, — заперечує він. — Мій нащадок переселиться на іншу планету.

— Перспектива незаздрісна, — розчаровано свисне ще хтось.

— Ти неоригінальний! — заперечить і цьому скептикові Вілен. І процитує якийсь науковий трактат. — Подібні перспективи можуть викликати жах, схожий на той, з котрим наші предки позирали на грізні простори світових океанів. Люди, що створили нашу цивілізацію, зуміли переплисти океани і подолати свій страх. Якби ми не змогли витримати подібного випробування, це означало б, що людство ступило на шлях деградації.

…Умруть ріки і моря, океани, ліси, долини і гори, міста і села, та людина не вмре, не загине! Покине все, щоб вижити, щоб жити! Бо все смертне у світі, а людина, її дух, воля, руки, діло — ні! Вона покине навіть Землю, доведену нею до найвищого ступеню досконалості, щоб десь там, на закинутій між зорями планеті, почати все спочатку.

Як це незбагненно і як прекрасно!

Очі палахкотять, серця завмирають…

— Я знаю, що смертний і перехідний, — повторить слова Птоломея все той же мудрець Вілен Кобзар, — але, коли я досліджую спіралі руху зірок, я вже не торкаюся ногами землі, але засідаю із самим Зевсом.

Отак триває годину, другу…

Студенти дискутують, студенти мріють.

КОНСПЕКТ ВОСЬМИЙ

Цвітуть вишні, скоро розів’ється бузок.

Їхав у відрядження і згадував свого батька. Він передплачував багато газет, уважно перечитував, старанно підшивав. І страшенно не любив, коли хто рвав їх на цигарки або брав загортати сало, оселедці. Наче знав, що синові доведеться сповна відчути на своїй шкурі журналістську працю.

У відрядженні вперше зблизька побачив волинські пейзажі. Соснові бори, сади, повиті імлою. Зелені жита, ліси, озера… Квіти і трави на широких луках.

Снився дивний сон. Ніби нас із завідуючим відділом викликає редактор і звертається до мене особисто:

— Над чим працюєте?

— Я даю йому простір, — випередив запобігливо завідуючий. — Над чим хоче…

Намірився було відповісти, що збираюсь написати про попа, а редактор:

— Їдьте до голови колгоспу і зробіть хороший нарис. Та поводьте себе як належить. Запрошуватимуть обідати — не відмовляйтесь.

Прокинувся і посміхнувся: редакційні будні вже, як сіль, в’їлися в душу.

Але до чого обід? Ага, здається, відгадав: відгомін Прохоренкової оповідки. Розказував він. як їздив колись у Каховку писати про екскаваторника, а фактів — хоч плач — не міг узяти. І людина той екскаваторник хороша, і працівник чудовий, а на слово — скнара. Зажурився Прохоренко: відрядження зривається. А поруч, у сусідньому номері, жив Олександр Довженко — збирав матеріал для «Поеми про море».

«Чого журитесь?» — спитав Довженко.

«Та, — знітився Прохоренко, — герой не розкривається».

«А де ви з ним розмовляли?»

«На роботі».

«При людях?»

«При всіх, які були».

«То ж то й воно. Ви припустилися помилки».

«У чому?»

«У підході до героя. Хочете, підскажу один з варіантів?»

«Ще б пак!»

«Підіть з ним після роботи повечеряти. Посидіть, погомоніть про те про се… Хай він повірить вам, що ви — теж людина, а не, вибачте, бюрократ з авторучкою…»

Прохоренко послухав. І справді: заговорив екскаваторник, розкрився. І нарис вийшов путній.

У нашому ділі «взяти матеріал» — теж майстерність.

А ще Прохоренко оповідав, як Остап Вишня їздив до Макара Посмітного. Знайомі вони, тобто Вишня і По-смітний, були й раніше, не раз зустрічалися на республіканських нарадах у столиці. А то Вишні доручили написати нарис про цього відомого на Україні голову колгоспу. Приїздить він до Макара.

«Здрастуй, Макаре», — були вони на «ти».

«Здрастуй… Ну, то з чого почнемо?» — питає одразу Посмітний.

«З борщу, Макаре, з борщу».

Сіли вони їсти борщ. їли день, їли другий, їли третій. На четвертий Посмітний і питає:

«Слухай, Остапе. До мене приїздило багато різних кореспондентів. Вони за кілька годин списували цілі блокноти. А чом ти нічого не записуєш, нічого не питаєш?»

«А нащо питати: ти ж все одно нічого не знаєш!»

І жартома наче сказав Вишня, а Посмітний образився. Як це він, ветеран колгоспного руху, герой, депутат і т. д. — нічого не знає!

«Не знаєш», — стояв на своєму Остап. І визирнув у вікно.

А саме вивели до колодязя бугая напувати.

«От як, — питає Вишня, — звати отого бугая?»

Посмітний тик-мик…

«Бачиш: я ж казав, що ти нічого не знаєш», — засміявся Вишня.

Після того Посмітний переписав у свій записник клички бугаїв, коней, корів. Вивчив, як своїх людей.

А Вишня поїхав собі.

«Ну, — гадав Посмітний, — борщем почалося, борщем усе й кінчилося».

Аж через певний час отримують «Радянську Україну». А в ній на другій сторінці — нарис «В гостях у Макара Посмітного».

Казав Посмітний опісля:

«Багато до мене приїздило кореспондентів, багато писало. Але так, як Вишня, ніхто не зумів».

Подати матеріал у нашому ділі — не менша майстерність, ніж узяти.

На околиці Волинська, недалеко від Стиру, над лугом, височать руїни фортеці. Гора доволі висока, звідси відкривається вид на вулицю Леніна, на все місто.

Унизу, на лузі, шикуються стовпи високовольтної лінії. А під ними, в очеретах, кумкають жаби. Повіває вітерець, гонить хвилю за хвилею по тирсі, по житняках.

І поринаєш мимоволі у роздуми про минуле, про людей, що будували цю фортецю, про січі, що точилися біля його стін, про вітри століть, що донесли до наших днів стільки таємниць, а ще більше — відкриттів…

На гору піднімаються хлопець і дівчина.

І до них торували ту стежку пари. Стіни списані іменами, прізвищами, датами… Є напис 1700 року. Вчитуєшся в ті подряпини і мовби хочеш заглянути в товщу віків, уявити долю тих людей, що ходили тут, і людей взагалі. Про що вони думали, говорили?.. Які в них були мрії, ідеали? Яке життя? І чи не хотіли вони тоді уявити, побачити нас, мене?

Каміння, каміння… Трави, трави… Кумкають жаби, дзвенять над землею дроти…

І находить на мене бажання писати, писати! Стільки виникає тем, вони чіпляються одна за одну, не знаю навіть, з якої почати.

Вони рвуть, шматують душу.

Засісти б за стіл і не піднімати голову, поки не охолоне рука.

А вітер часу шумить, жене — все вперед і вперед, ніколить…

КОНСПЕКТ ДЕВ’ЯТИЙ

Ми у літніх військових таборах, на перепідготовці. Сонце зустріли в дорозі — ішли полем, полем… Потім екіпірувались. Звикаємо до форми, підшиваємо комірці.

Розбишака пародіює Пироженка:

Як тобі почати листа? Я ж солдат. А солдати, як правило, пишуть: «посилаю свій нудний солдатський привіт». Сьогодні неділя. У нас теж вихідний. Хлопці розбрелися по степу, як руді миші, а з одного намету лине мелодія — хтось грає на акордеоні. Вітер травинки колише і смуток навіває…

Ми — Охмарбай, Гайдук, Шапковал і я — поголили голови і дуже смішні. Особливо Охмарбай. Він став схожий на породистого турка. Тепер його називають Осман-бай.

А загалом солдати ми симпатичні: у погонах, обмундировані, за халявами — алюмінієві ложки… Дуже любимо ті хвилини, коли йдемо строєм. Тоді навіть співаємо «Марусю». «Маруся, раз-два-три калина, чорнявая дівчина в саду ягоди рвала…»

Розбишака лежить поруч у траві і складає нову пародію на Пироженка:

Я слухаю Розбишаку, а ще більше передзвін трави з вітром. Десь сюрчить трав’яний коник… А це чую голос Білена Кобзаря: «Юрію, подивись у небо». Над нами кружляє шуліка. «Жодного разу не махне крильми. Мабуть, гарно йому дивитися згори». — «Він бачить нас з тобою, трави, квіти…» — «Лірик ти, Юрію, а він на лірика не схожий».— «Хто?» — «Шуліка. Це птах хижий. І його цікавить насамперед здобич, а не квіти. Не все красиве зовні красиве в своїй суті». — «Філософ ти, Кобзарю». Наш діалог обривається, бо Вілен іде до іншого гурту.

І вже звідти чути:

— Як хороше жити!..

— А що таке — жити?

— Робити щось корисне для себе і людей.

— У чому сенс користі?

— У праці.

— Ти знайшов, виходить, себе?

— Так.

— Толстой шукав вісімдесят років і не знайшов, а ти…

— А я знайшов.

— Працювати?

— Працювати.

— Навіщо ж ти пішов учитися? Вантажив би вагони, баржі…

— Мені здалося, що так буде краще.

— Чому?

— В університеті я навчився розбиратися в тонкощах буття. Цей шлях, на котрий я став, розширив мій світ.

— А до університету ти ні в чому не розбирався?

— Розбирався, та не дуже. Хіба можна порівняти знання, з якими ти прийшов у вуз, з тими, які там одержав?

— Ти став сильніший?

— Став.

— Тобі не страшно вирушати в плавання?

— Принаймні зі знаннями надійніше, певніше…

— А якщо життя скаже: будь вантажником знову.

— Знову ним стану. Та знання залишаться зі мною. І я відчуватиму себе завжди людиною, що знає світ…

— Ти його пізнав?

— Не зовсім, та прагну до цього.

Вітер несе розмови, як голос людського безсмертя. Минатимуть віки, і нестиме він їх уже з інших вуст, але будуть ті розмови такі ж нескінченні, романтичні, освячені юнацькою жагою краси. І через тисячі років любитимуть люди життя, як ми любимо, і хотітимуть жити і прагнутимуть пізнати його.

Оповім ліпше про ротні вчення. Знаєш, як вони проходили? Спека — тридцять градусів за Цельсієм, а ми в повній бойовій викладці.

Мусік сказав:

«Білокрил навіть блокнота з кишені не виймає».

Нерви напружені, піт заливає очі, на гімнастерках проступає сіль.

Ще недавно, коли ми шикувалися, почулась команда:

— Рівняйсь на груди четвертого чоловіка!

Тихо стало, як у вусі. Потім:

— Слободян! Що ви крутите головою?

— Шукаю груди четвертого чоловіка.

Тепер уже на гумор не тягне.

Ідемо в атаку. Степом, яром, знову степом… Ми — піхота. Проповзли танки, і нас підкинули трохи бронемашини, га настав час спішуватися. Більше того, в небо звилася ракета — гази! Потім був «ядерний удар». Ми задихались від спеки, а тут ще протигази, захисні костюми… І не просто прогулянка — атака!

Нарешті все стихло. Взяли «висоту». Дійшли до скирти, що височіла серед проса. Припали до землі-матінки. Ніжна хвиля колихнулась у серцях від того, що атака була несправжня, учбова, що серед нас нема ні вбитих, ні поранених. Є лише втома, яка холоне в жилах, наче літепло під приємним повівом повітря…

Сідає сонце. Пропливають підчервонені вечором хмари. Вітерець перекочується по волоссю проса, наче наша мова:

— Я мріяв колись про військове училище.

— Я теж.

— А мій батько хотів бути істориком. Війна перебила. Тепер каже: учися, сину, хай у твоєму щасті стане й моє…

— Ніщо не зникає безслідно.

— Таке життя.

— Жили люди і житимуть…

— А ти помреш!

— Так, про це страшно подумати. Тебе не стане, а все залишиться. Комусь отак заходитиме й сходитиме сонце, вітер гнатиме по небу хмари, квіти квітнути-муть і шумітимуть трави, а ти нічого не чутимеш — шикнеш, щезнеш… Бр… Страшно!..

— Нічого страшного нема. Ще Епікур сказав: найстрашніше зло — смерть, не має до нас ніякого стосунку, бо, коли ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо. Таким чином, смерть не має стосунку ні до сущих, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує, а інші вже не існують.

— Епікур мудріший за тебе. Та цікаво було б подивитися на тебе, якби сказали: завтра ти вріжеш дуба.

— Природною смертю?

— Хай і природною.

— Коли людина помирає природно — нічого дивного і страшного немає. Так воно й мусить бути. Прикро, безглуздо, коли її вбивають. Убивають на війні.

— У світі й зараз тривожно. І зараз когось убивають, важко повірити.

— Після другої світової на земній кулі ще жодного дня не минуло, щоб не лунали постріли. То в одному куточку планети, то в іншому.

— Кібернетики підрахували: приблизно в чотирнадцяти тисячах п’ятисот тридцяти знаних війнах наклало головами близько трьох мільярдів шестисот сорока мільйонів чоловік.

— А як спалахне світова ядерна?

— Це неможливо!

— Все можливо. Земна куля вже зараз — пороховий погріб.

— Люди не допустять, щоб цей погріб вибухнув.

— Не допустять повторення Помпеї.

— А мо’, вони жадають її? Бо навіщо б кували мечі…

— Жадають президенти, банкіри, а не люди.

— І не Помпея мусить лякати. Помпея — мить, жахлива, але мить, секунда, якщо це ядерна помпея. Жахливіші наслідки, оскільки не всіх вона за ту мить накриє попелом і вогненною лавою. Хтось десь зостанеться. Зостанеться не жити — страждати. Почнеться виродження, поступове вимирання…

— Ні! Цього не трапиться! Люди не допустять війни!

— А президенти?

— Одним з них стане Аргат. Він умовить своїх світових колег ніколи не воювати.

— Коли, вмовиш?

— Я їм голови поскручую, якщо не послухають.

— Здолаєш?

— Покличу на поміч Розбишаку, Мусіка, Гарбузика, Бриля…

— Не забудь розіслати запрошення.

Сім’я наша студентська. Скільки пережито за ці роки! Були свята, були будні. Тут, у колективі молодому, юність розцвіла, тут ми пізнали перші радощі й розчарування, вперше віч-на-віч зіткнулися з бар’єром, за яким починається громадянська зрілість, за яким відкривається поле, де кожен сам собі і орач, і сіяч, і жнець. Усвідомлюючи скору розлуку, хочеш зупинити час, щоб і надалі жити разом, здружено, єдиним гуртом.

Обіцяємо листуватися, часто, принаймні щороку, зустрічатися.

Та чи можливо це?

Можливо, та нездійсненно!

Прогуркотів у небі літак.

Дивлюся вгору. Таке високе небо, такий широкий світ і така маленька людина порівняно з простором. Чому ж їй здається, що тісно на землі?

— Гей, мрійнику, — каже Гайдук, підходячи до мене. — Куди дивишся?

— В обрії, — відповідаю.

— Що виглядаєш?

— Долю.

— В образі?..

Він, гемонський, назвав ім’я, від якого мені стало чаче на Великдень.

Та я перевів мову на Варю. Здається, між нею і Віталієм пробіг чорний кіт. Вона не пише ні йому, ні мені.

Чи не закохалася?

КОНСПЕКТ ДЕСЯТИЙ

От ми й п’ятикурсники!

Страшне і радісне останнє слово. Страшне, як сказав би Віталій Гайдук, бо страшно, а радісне, бо радісно.

Зустрів на бульварі білочубого сябра — Михася Бриля. По-братськи обнявшись, попрямували до університету.

Налетіли дівчата. Сміх, гамір.

— А ти погарнішала.

— Ти змужнів. — Які новини?

— Ляля Сімороз вийшла заміж.

— За кого?

— Художника якогось підчепила. Ой, дівчатка, такого старого!

— Зате з квартирою, машиною…

— Ну, знаєте, я не проміняла б молодості на машину.

— Дивлячись яка молодість.

— Молодість — вона молодість. їй нема ціни.

— Зате машини тепер у ціні.

— Та ну вас!

Вітер гуляє в розбуджених душах, щебіт лунає — дзвінкий, багатоголосий.

Першу лекцію читав Сергій Михайлович Береговий. Його слово було не просто словом. Говорив він урочисто, святково, ніби ми вже прощалися з вузом. І сам був урочистий, схвильований. Блищали молодечо очі (чи не себе бачив у нас?), зривався голос (чи не від заздрощів: ми йдемо в світ, а він лишається на тій же кафедрі, в тому ж вузі, що й п’ять, десять років тому?), мов німб, сяяла сивина на його високочолій голові.

На фронті Береговий був політруком. І чомусь подумалось, що, може, так або схвильованіше він закликав бійців виконати свій святий обов’язок у бою. Ціною крові, ціною можливих жертв, але не посоромити честі Батьківщини, рідної землі… Хтось, може, слухав його востаннє, комусь його слово вчувалося в передсмертному крику «ура», а хтось, може, й зараз десь розповідає своїм онукам, як молодий — майже хлопчисько — політрук піднімав їх в атаку і як вони — батьки й діди порівняно з ним — ішли у бій, умирали і перемагали…

Може, й ми колись згадаємо Берегового — його хист і такт партійця, його доброту, його слово, звернене до нас, а отже — в майбутнє…

І завжди у пам’яті стоятиме висока, струнка постать за кафедрою в рідній альма-матері, й по-синівському ніжні почуття огортатимуть нас при згадці про цю людину, про його розум…

Оля передала записку: «Нікому не обіцяй себе на вечір, а записку з’їж, аби не потрапила до рук ворога».

Увечері пішли гуляти. Дивились на глянцевий вечоровий Дніпро. Унизу пропливали катери, теплоходи. Внизу серпанок торкався волохатих шапок садів і придніпровських верболозів.

— Там моя мрія, — кивнула Оля в простір.

— На Дніпрі?

— У його течії, в русі…

Ми згадували все хороше, що було в нашому студентському житті досі, зосібна в кожного. Тінь смутку іноді обривала діалог. Тінь недалекої розлуки.

Почало накрапати. Сховалися під грибок.

Оля підставила під краплі долоню, бризнулась, тоді обхопила стовп грибка, притиснулась до його вичовганої поверхні і дивилася на Дніпро.

— Іноді таке найде… Хочеться, аби хтось грубувато обняв, поцілував! Щоби я пручалася, а він все’дно цілував!

— То, мо’, зробити це мені?

— Ні, Юрку, ти нездатний. Ти ніжний. А дівчатам часом потрібний зовнішній прояв емоцій.

Поруч обнімалася парочка.

Оля глянула на тих двох, і наче заздрість спалахнула в її мерехтливих зіницях. Чи то невдоволеність моєю поведінкою?

— Пішли вже! — спохопилась наче аж докірливо, по-жіночому.

— Оскільки я на інше нездатен, можна тебе взяти хоч під руку?

Не заперечила, але тут же й застерегла:

— А він вважає тебе небезпечним суперником.

Телепень я, телепень!

Варя з’явилась у чорному платті з білим комірцем, що так пасує до її золотавого волосся. Очі синіють, наче волошки перед дощем.

— Сумно, — зітхнула, побачивши мене.

— Чому?

— Так…

— Як з Віталієм?

— Гадала, все кінчено, аж ні… Коли приїхала, зустрілись. І знову відступилась. Він теж, мабуть, перетасував карти. «Я не хочу собі мати кращої дружини, ніж ти», — сказав. «Бути дружиною мало, — я йому. — Хочу, аби ми розуміли одне одного в роботі, в думках, в усьому». Ось як ти мене розумієш.

— То виходь за мене, — усміхнувся я.

— Ти ж любиш Олю!

— І тебе…

Дівчатам подобається, коли їм зізнаються в симпатіях. Варя ще довірливіше зізнається:

— Він дорікає, що не розумію його. А мені здається, його я саме й розумію. Ще краще, ніж себе. Та як висловити те, що на душі, як?

— Слів для цього замало.

— Замало.

— А може, вони й не потрібні — слова?

— Може. Симпатії, антипатії, уподобання виявляються в повсякденні, — вона помовчала. — У нас з ним ще багато неясного, невирішеного.

— Це тому, що виросли ви із сліпих почуттів. Любите вже свідомо. Жили досі радістю поцілунку, усмішки, а тепер…

— Тепер багато чого я зрозуміла. Іноді одного погляду, усмішки досить, щоб забути про все на світі, про всіх…

— Але ж ти його ще не забула?

— Здається, ні. Незважаючи на все, що пережила…

Якось Віталій Гайдук при Варі казав, що йому подобаються дівчата в гіпюрових кофточках.

Учора я зайшов до нього — він живе останнім часом у сестриній квартирі (сестра у відпустці), — а мені відчиняє двері… Варя. Варя Ремез у гіпюровій кофті, з розпущеним волоссям.

— А де Віталій?

Сполох застиг в її очах:

— Поїхав учора до матері. Сьогодні має повернутися.

Вона чекала його.

Вона не сподівалася мене бачити.

Отже, Варя знайшла вихід своїм почуттям.

«Любов не зап’єш, не заїси, замовляннями від неї не врятуватися; засіб єдиний: цілуватись одне з одним, завжди обніматись і разом лежати, голими тілами міцно притиснувшись».

Досвід Дафніса й Хлої не минув для Варі даремно…

Гарно ввечері на Княжій горі. Сади тонуть в сутінках і прохолоді. Повітря свіже, чисте. У парку грає музика. Над кручами стоять люди, дивляться на воду, на зогні.

Ходили алеями з Миколою Охмарбаєм.

Прізвище Микола взяв від свого батька-казаха, а ім’я дала мати, українка. Батько загинув на фронті. Жив хлопець з матір’ю, яка постійно була зайнята, отже, без особливого догляду. В усякому разі не мав ані репетиторів, ані наставників. Учився до шостого класу абияк, потім покинув школу. Пас отари, місив бетон на будівництві, вантажив пароплави і вагони… Після армії, їдучи додому, в Казахстан, познайомився з одною дівчиною і… закохався. Вона кінчала технікум. Під її впливом вирішив і він учитися. Одразу пішов у дев’ятий клас вечірньої школи. Тяга до знань, чи, може, бажання зрівнятися ними з своєю коханою були такі, що він навіть обігнав товаришів, які кінчали сьомий і восьмий класи. Світ поширшав перед ним. Дружба з дівчиною міцніла. Закінчив школу. Поїхав поступати до університету. Екзамени склав. У деканаті сказали: «Очевидно, пройдете». Написав дівчині: «Поступив». Вона — телеграму: «Вітаю, цілую». Але… радість була передчасною: Миколу не зарахували. Що ж робити — їхати додому? Ні. Соромно перед дівчиною. Став працювати вантажником у порту. А їй написав: учуся. Якось приїхала вона в гості. Він: «Знаєш, вибач, я не поступив…» Другого дня дівчина поїхала і більше не писала.

— І ви більше не бачились? — спитав я Миколу.

— Ні.

Охмарбай замислився.

Замислився й я.

Дивилися на задніпровські далі — кудись у простір, ніби сягаючи через роки, століття, заглядаючи у віки прийдешнього. Як там житимуть люди?.. Які вони будуть?..

Все лишиться в минулому. Надто підступне, нещире, підле, непотрібне. І війни, і чвари. Прийде життя нове і затопить землю розквітом прогресу і душі. І забудуться болячки далеких пращурів. Радість нового буде такою великою і щастя таким повним, що люди прийдешнього завтра навіть не зможуть осягнути багатьох вчинків своїх попередників — на їхній погляд, диких, примітивних, темних.

А людське?

Все людське, справжнє розіллється повінню, як Дніпро повноводою весною.

Осінь… Снують тротуаром люди. Каштани збирають. Пронизливий вітерець ворушить листя. Хвиля повітря від прудких машин жене його по асфальту.

Стежив, як один листок — тремтливий, боязкий — опустився на голову хлопцеві, що читав газету. Той труснув чубом і усміхнувся.

У каштанів листя ніби пригоріле, засмагле, червонувате, у тополь — жовте, кленів — жовтогаряче.

Чудові дні осіннього листопаду.

Сиджу в залі історичної бібліотеки. Підходить Зіна Весняна. Брови у неї чорні, а волосся світле, наче пофарбоване, хоча насправді природного кольору.

— Що пишеш?

— Есе.

— А що це таке?

— Ні те, ні се.

Засміялась:

— А я думала: нарис.

— Нарис, — повторив за нею я.

— Щасливий…

— Чому?

— Усі так кажуть. Нариси пишеш і вже друкуєшся. Тебе, либонь, і на роботу пошлють в республіканську пресу. В столиці житимеш…

— Хіба щастя — жити в столиці?

— А ти відмовишся, коли запропонують?

— Не знаю, не думав про це.

КОНСПЕКТ ОДИНАДЦЯТИЙ

Вранці ще нічого не знав, думав про залік. З Віталієм Гайдуком їхали тролейбусом, намугикували пісню про паризькі каштани. Раптом зустрічаємо Максима Петровича Прохоренка.

— Юрію, а я вас шукаю, — звернувся він до мене. — Ви їдете на два місяці у відрядження.

— Куди?

— В Поліське.

— В Поліське?

— Річ ось у чому, — обійняв мене за плечі викладач. — Газета в Поліському слабенька. Штати не укомплектовані. А незабаром ювілей — сорок років із дня виходу першого номера. З райкому попросили двох кращих студентів на допомогу. Вирішили послати вас і Володимира Пироженка.

— Але ж я ніколи не вважався відмінником.

— Відмінник серед вашого брата не той, хто одержує п’ятірки, а хто відмінно тримає перо в руках, — сказав Максим Петрович.

Поліське.

Вже побували в редакції, познайомились, стали на квартиру.

Я оформився на посаду завідуючого відділом сільського господарства. Був у першому відрядженні — в радгоспі.

Чекав у конторі зоотехніка: мав узяти цифрові дані про розвиток тваринництва. Зоотехніка ждала ще й дівчина — кароока, вродлива, ну, лялечка — та й годі. Я все на неї позирав.

Та ось зайшов зоотехнік і спитав дівчину:

— Скільки у вас теличок спаровано?

Оце розмова!

А вона й оком не зморгне, шпарить про бугаїв-плідників, кастрацію бичків тощо.

— А корів усіх спарували?

Цій би дівчині квітки вирощувати в оранжереї, а вона…

— Хто вона? — запитав я згодом зоотехніка.

— Зі станції штучного запліднення.

М-да…

Газета в суботу не вийшла — не було електрики. Працювали в неділю. І в неділю щось лінотип підводив.

Я придивлявся до колективу.

Редактора нема: у довготерміновій (після складної операції) відпустці.

Заступник редактора — він же відповідальний секретар, бо секретар звільнився, а нового ще не підшукали — чимось схожий на Нудненького. Очі світлі, хитруваті.

— Ми б не городили города, якби не мали підстав. Ми можемо, але ж…

Після кожного речення у нього «але ж». Ще вживає: «таке діло». Стенає плечима. У зубах цигарка — як пістолет. На голові картуз набакир, який він, мабуть, не знімає й за обідом.

Учора я щось шукав і зазирнув у його стіл, а там — купа порожніх пляшок.

У редакції— анархія.

Дзвінок з райбібліотеки:

— Хто у вас веде бібліотечні справи? Хай прийде з інвентарною книгою.

Залигую заступника редактора:

— Хто?

Він стенає плечима:

— Нема такого, але скажи їм, що прийде…

— Нема, — кажу, — і не прийде.

Там, на проводі, мабуть, не зрозуміли мене, бо попередили:

— Хай зараз же!

Завідуюча відділом листів — наша випускниця п’ятирічної давності. Такої ж давності і її прагнення до творчості, до редакційної роботи, пошуку. За півроку в газетній підшивці я знайшов лише один її підпис. І то під заміткою про… перукарку.

Літературний редактор — колишня вчителька. Не знаю, як вона вчила дітей, як зараз править, редагує матеріали, але те, що в неї постійно болять зуби — це точно. Весь час тримається за щоку, стогне. Цим дуже нагадує відповідального секретаря з яромирської газети. Так і здається мені, що вона скаже:

— Холера б його взяла…

Фотокореспондент — зовсім хлопчисько. Але волосся, як у Бальзака. Стіни лабораторії обліплені портретами актрис. Обличчя в них — чисті, фотогенічні. Мабуть, подобаються йому і гарні дівчата. А сам прищавий, рудий, зачуханий. Зачухані і його знімки в газеті. Ні фантазії, ні вигадки. Статичність, сухота…

Оце й увесь штат.

Ну, і нас двоє — я і Гарбузик. Цікаво було б поглянути на себе чужими очима, очима людей, до котрих ми приїхали на виручку. Либонь, вони теж помітили в нас якісь характерні риси. І, певне ж, насамперед — найнегативніші.

Завітав до мене Лесь Лебідь, приїздив від обласної газети на Поліську птахофабрику.

— Чув новину?

— Яку? Лопухові нарешті вирізали мозоль? — спробував я відгадати.

— Ні.

— Знову хтось одружився?

— Розбишака побив Артура.

— Невже?

— Можу перехреститись.

— А за що?

— Пропонував посередництво.

— Яке? Перепродувати валюту?

— Видати у Мюнхені гуморески.

— Та ну?

— Чесно.

— А Грицько?

— А Грицько йому — в пику. Той, як цуцик, підібгав хвоста і ходу… Навіть не скаржився нікому…

Ще одну новину привіз Лебідь:

— Десь у липні, Юрку, стаю батьком.

— Бороду відпустиш?

— Не росте, клята. Пушок, як у цапа… Три волосинки… А вже батько я!

Ось тобі й Лебідь. Молодший за мене на рік, а бач… батько!

Відвідувачі.

Сьогодні приходило двоє. Літній чоловік у фуфайці скаржився, що його оштрафували несправедливо. Приніс довідки. Я подивився — справді, щось там накрутила адміністрація. Обіцяв допомогти.

— Не знаю, як і дякувати вам…

— Нічого дякувати, — кажу, — це наш обов’язок: робити добро.

Молодий увійшов боязко, якось наче боком.

— Сідайте.

Сів на краєчок стільця. Мнеться.

— Вірші? — здогадуюсь я.

— Вірші.

Читаю.

Чекає з надією, боїться. А вірші непогані.

— Дещо надрукуємо, — запевнив я, щоб довго не мучити поета.

І засяяв молодик, наче ще помолодшав.

Люди, люди… Як би я хотів зробити вас усіх щасливими. Щоб вам не заважали ні крутії, ні шахраї, щоб вам удавалися вірші і працювалося, як на святі співалося. Щоб кожен у своєму житті мав велике, повнозерне щастя, бо мають його, на жаль, не всі… Не всім родить ця нива…

Прийшов до редакції дід з кошовкою — мабуть, з базару або на базар зібрався.

— Прочитав, дітки, звернення до читачів. І сам написав.

— Що ж ви написали?

— Мемуари.

«Мій задум не провалився»,— майнуло в мене в голові, і я підморгнув Пироженкові: знай, мовляв, наших! Автором звернення був я.

— Давайте ваш рукопис.

— Що? — не второпав дід.

— Те, що ви написали, — пояснюю, — давайте.

— А-а-а…

Подав два густо списані аркуші з учнівського зошита.

На цьому «мемуари» обривались.

— Що ж було далі, діду? — запитав я цілком серйозно: автор був по-дитячому щирий у своїх писаннях. Він не належав ні до графоманів, ні до тих пенсіонерів, що раптом на старості літ зажадали літературної слави.

— Далі? — дід задоволено пригладив лисувату голову. — А ви, синки, надрукуйте це, а далі я опишу все життя… Ви так і помітьте: далі буде…

Володимир моргає, сміється. Ну, мовляв, пожинай посів свого «Слова». Натомість вирішив допомогти мені:

— Такого ми не можемо вмістити на сторінках. Для газети це не годиться.

— Чому? Я написав правду.

— Правда, казав Горький, вона — сіренька.

— Як це — сіренька? — наїжачився дід.

— Ну, те, — почав пояснювати Володимир, — що для вас було правдою, для інших може не було нею. Хто, наприклад, повірить, що собаки від вас повтікали?

— Але ж повтікали! — скипів дід. — Я не брешу! Це трапилось зі мною, — він став божитися.

Володимир ще довго тлумачив дідові про жанри, специфіку газетної творчості тощо, бо матеріал стосувався його відділу.

Чи напише дід свої спомини до кінця? У газеті ж із словами «далі буде» він їх не побачить. А якщо й побачить, то вони будуть так прилизані та випрасовані якимсь Пироженком чи Білокрилом, що й сам дід ні їх, ні себе не впізнає.

Дощ мрячить, і сонце світить. Тепло не по-осінньому. На небі красивою дугою, наче шия казкового коня, вигнулась над гривами хмар веселка. Які барвисті кольори! Веселка одним кінцем п’є воду з північних обріїв, другим торкається східного крайнеба. А над нею прозорим сяйвом ще одна, ніби в дзеркалі, проступає.

У нас в Засупоївці казали: веселка — на погожину. Ми, дітлахи, дивлячись на небо, вибігали з хат, танцювали, збуджено лементували, що грози вже не буде — веселка в небі. А хто в дитинстві не боявся грози?

Райдуга підфарбовує верхівки дерев — вони ніби вмочені в яскраві барви пензлі, недбало кинуті художником у велетенську вазу, — підсвічує дахи будинків, настовбурчені шапки солом’яних ожередів…

Автомашина мчить лисніючим шосе назустріч тому кінцеві красивої дуги, що звисає над селом Демидів. У машині, крім шофера і мене, сидить закутана у вовняну шаль огрядна літня жінка, видно лише частину обличчя з блакитними очима під розлогими русими бровами, крупний ніс із родимкою та пошерхлі губи.

— По-моєму, Людмило Симонівно, природа вас з одужанням вітає, — промовляє водій у оксамитовому картузі. — І земля, бачите, ніби оживає під райдугою…

— Мо’, й так, — озивається жінка. — Я ж на ній все життя проробила.

Я їду з відомою на Україні ланковою, героїнею праці Людмилою Симонівною Короленко. Мені сказали, що вона виписалася з лікарні. За нею прибула з колгоспу машина. Лікарня — поруч з редакцією. Я зголосився супроводити її до рідного села, а заразом взяти інтерв’ю для газети.

Машина, мабуть, уже бігла крізь володіння демидівського колгоспу, бо жінка раптом повернула голову до водія:

— Заїдемо, Колю, в гості?

— Куди? — не зрозумів той.

— На плантацію.

— Зараз?

— Зараз.

— А може, відпочинете? Ваші жінки без вас упоралися.

— Е, ні, Колю. Заїдьмо. Хоч одним оком зиркну…

Машина звернула з шосе, пішла обніжком лісосмуги, перетнула навпростець ріллю й зупинилася перед заплавою.

Ми вийшли.

— Аж дихати легше стало. Ви чуєте, як пахне навкруги?

Лице ланкової нагадало лице матері. І засвітилось так, як у матері, коли вона зустрічала мене біля рідної хати під час останнього приїзду. Я подумав про свою домівку, а також про те, що для ланкової поле, мабуть, таке ж близьке, як і домівка, і такі ж ніжні почуття пробуджує рідна хата.

— А після війни тут було непрохідне болото. Ми осушили. Тепер це не долина — золоте дно. Не лінуйся тільки рук докласти.

Відблиски веселки лягають на заплаву.

Йдемо вздовж плантації.

— У лікарні багато я передумала. Лежиш, бувало, вночі — не спиться, а в голові спогади, спогади… В’ють гнізда, як прилітні птахи. Старість, кажуть, не радість. Та, повірте, мені не сумно, що вже шістдесят маю. Отак подивлюся на свій шлях й думаю: недарма хліб їла. Всяк доводилось у житті, а все-таки добре, що в колектив, до людей пішла.

Бувають у житті хвилини, особливо в літніх людей, коли хочеться висловити комусь всю душу, поділитися пережитим, найзаповітнішим. Слухати таку розповідь — все одно що читати цікаву книжку. І оцей райдужний осінній день, і запах мокрої поліської землі, і повернення на плантацію — все настроювало Людмилу Симонівну на відвертість.

— П’ятеро нас було в батька: два брати і три сестри. Землі ж мали чотири десятини. Мені, найменшій, припадало півдесятини. Ці клаптики розкидані були у дванадцяти місцях. На кожному навіть жати удвох було тісно… У двадцять дев’ятому до колгоспу вступили. Коней поприводили, вози стягли. Усуспільнили одноосібне майно. У клуні склад створили з борін, плугів та іншого реманенту. А вночі хтось підпалив клуню. Важко починався колгосп… Кожна нова людина потрібна була для артілі, як повітря. Хіба я цього не розуміла? А брат мій Левко — він з активістами водився — приходить якось, так схвильовано: «Людо, ти віриш у колгосп?» — «Коб не вірила, не пішла». —«Ланку згуртуєш? Таку, щоб прикладом у труді була». Не знаю, що казати. Розгубилася. Тої пори була я ще молода. І радісно стало, що таку честь мені довіряють, і боязко, бо не знала, що то за робота ланкової. Довго обмірковувала Левкові слова, а тоді наважилась. І вранці по найближчих подругах пішла. Так і так, кажу, дівчата, давайте працювати гуртом. Разом у поле, разом з поля… Вагалися, але послухали, бо жили зі мною душа в душу. Виділило нам правління плантацію. І почали ми… Носили пеленами з дому попіл, курячий послід, та добрив все ж не вистачало. Та й труд важкий був: руками ж бо все робили — тоді ще ми не знали, що таке механізована обробка цукрових буряків. Урожаї низькі одержували. Тепер інша річ.

…Минула година, а може, й дві, а ланкова все не покидала поля.

— Признаюся, скучила за оцим усім, — роздивлялась навкруги. — Бурти, рілля, старе бадилля. Що тут особливого, здавалося б, а тягне сюди.

«Мати наша хліборобська, безсмертна мати», — думав я про цю жінку і про тисячі інших, таких, як вона, на чиїх мозолях, здається, тримаються і мир, і світ, і люди, і земля.

Для неї поле — то і сім’я, й діти, і любов; то робота і спочинок; то свята й будні; то надія й все — довге, як нива, життя.

Я скинув капелюх і подумки благоговійно схилився до її ніг.

«Саме про таких людей і треба нам, журналістам, писати», — подумав я. Зрештою ми знову сіли в машину. Загув мотор. Дві мережки з-під коліс потягнулися по сирому грунті.

Веселка згасла, та вмита рясним дощем земля запиналася шовком сонячних променів і грала-вигравала бадьорими гамами соковитих барв.

Останній дзвінок.

В аудиторії гасла, плакати, розвішані стрічки — творіння наших художників і словесників.

«Ви безсоромно молоді і вже — журналісти! М.П.Прохоренко».

«Готую новий спецкурс. Привіз із Ленінграда два пуди літератури. О.О.Нудненький».

«Ми з вами ще зустрінемось на широких ланах стилістики, публіцистики і журналістики. П.П.Барабанний».

«Я певен, ще ви все знаєте, проте, мабуть, все-таки трохи дещо забули. Оцінку поставлю вам авансом. С.М.Береговий».

«Може, паче чаянія, вам щось і запам’яталося за п’ять років. Ю.П.Пустовар».

«Прослухали курс наук, значить, кінець. Ректор».

А ось і сам ректор заходить. Оплески. Оркестр самодіяльного ансамблю грає туш.

До мене схиляється Віталій Гайдук:

— У житті кожної людини буває мить, яку вона чекає з особливим нетерпінням, а потім сумує, що вона вже настала. Оце та мить…

Варя, що сидить поруч, шепоче:

— Крилатику! Скажи: як ми з тобою прощатимемося? Ні, ми не прощатимемось. Ми лише мовимо: до побачення. А все буде так, як є: ти писатимеш мені, я — тобі. Домовились?

— Не тобі, а вам уже. Щоб не було ревнощів, — показую очима на Віталія.

У неї в зіницях тріпоче тривога: а раптом цього не станеться, чого вона жадає і що ось-ось має здійснитися.

— Ні, мені. Правда, — поспішає вона. — Я, може, багато беру на себе, але для мене ти справжній друг. І я б хотіла, щоб і ти відчував до мене те саме.

Ми вже живемо в новому світі. А з того, минулого, долітає лише голос ректора:

— …Ще півроку ви набуватимете мудрості в рідній альма-матер. Потім понесете її на свої поля діяльності, як сівачі на сівбу добірне зерно. Що вам сказати на дорогу? Ви ступаєте на важку путь журналіста. Беріть із собою назавжди мужність, стійкість, високі почуття партійності, уміння ніколи не кривити душею… Ви мусите пам’ятати, що є спадкоємцями ленінської гвардії публіцистів — Луначарського і Воровського, послідовниками Кольцова і Галана, Лідіна і Горбатова… Приймаючи їхню естафету, не жалійте себе, будьте чесними, сміливими бійцями партійної журналістики… Скрізь і всюди працюйте так, щоб прапор землі нашої і ленінських ідей освітлювали дорогу людям усієї планети!.. Ні пуху вам, ні пера!

Ми переживаємо свято.

Вдивляюся в обличчя друзів. Вони не такі, як завжди. У них з’явилося щось серйозніше, розумніше, світліше… Вони вже сповна відчувають відповідальність, яку беруть на себе перед народом, державою, партією… Вони вже не пустотливі хлопчики і дівчата, вони, мов ті бійці, що в сірих шинелях давали колись клятву перед боєм і серед яких стояв високий, худорлявий атлет Сергій Береговий, що з другого курсу йшов захищати підступи Славгорода від навали ворога…

Ця асоціація виникає, либонь, тому, що слово бере саме він, партійний ватажок університету.

— Я ціную найбільше дві спеціальності, — промовляє Сергій Михайлович, — лікаря і журналіста.

Знати, що сказати і коли, — талан мудрих. Цим таланом природа сповна наділила Берегового. І як добре, що ми зустрілися з ним, слухали його лекції, жили, так би мовити, під одною стріхою, а отже, не лише мали нагоду запам’ятати його найкращі риси, а н частково перейняти їх, узяти з собою, збагатитися одбірними зернами набутого ним досвіду. Той досвід, ті зерна проростуть серед людей і в наших засівах — в ім’я цього Береговий воював, заради цього обрав фах суспільствознавця, викладача вузу і щороку вітає та проводжає студентські ватаги, що, мов журавлині ключі, то прилітають з вирію, то відлітають…

Він продовжує:

— Лікар — це прекрасна і благородна професія. Журналіст — це прекрасна і висока професія. Так, висока — з точки зору суспільного становища. Ви лікуєте хвороби не окремих індивідуумів, а цілих явищ. Ваш обов’язок дбати, щоб у здорових тілах був здоровий дух. Ви законодавці моралі й свідомості. Ви ідеологи. Жоден суспільний рух не обійдеться без вас, жодний почин державної ваги немислимий без вашої участі. Ви — рупор партії і спілкування з народом. Вам дається в руки велика зброя. Тримайте ж її завжди в чистоті, напоготові. Знайте, по кому стріляти, і вмійте стріляти! Бажаю вам щастя!

Оля сиділа біля вікна. Чому вона в ці хвилини не поруч зі мною, чому навіть не гляне в мій бік? Як я жадаю, щоб вона зрозуміла Берегового, зрозуміла мене!

А слово лунає за словом. Викладачів змінюють студенти. Поети читають вірші. Дівчата втирають сльози…

І врешті, наче птаха, злітає в аудиторії пісня. Наша лірична, журналістська:

Летять літаки, мчать машини, бредуть пісками каравани, гуркочуть цехи, пилюга стовпом здіймається над житнім ланом, на ракетному полігоні виблискує в променях першої зорі гостроноса ракета — і там, у небі, й серед пісків, на полі й у заводі бачиться скромний мандрівник з блокнотом…

Так, варто жити!

І життя прекрасне.

КОНСПЕКТ ДВАНАДЦЯТИЙ

Дні як сторінки календаря: зірвав — і нема, зірвав — і нема…

Дні як сторінки календаря…

Варя Ремез виходить заміж. Про це знаю лише я. Виходить за Віталія Гайдука. «Нарешті», — полегшено зітхаю. Варя — й поготів.

У Палаці одружень відбулась церемонія реєстрації шлюбу.

Я сидів у вестибюлі, чекав.

Аж ось оголосили:

— Тепер хай пройдуть гості.

Маршем ударила музика.

У зал заходжу я — худий, як тріска. Один-однісінький.

«Оце всі гості?» — вловлюю німі запитання в очах службового персоналу.

Гайдук і Ремез, точніше — відтепер обоє Гайдуки — не хотіли, щоб про цю подію знали на курсі. Може, тому, що Варя вже чекає дитину.

Весілля вони справлятимуть у Віталієвому селі, в Розквітному. А я їду на комсомольську будову — маю доручення журналу, в якому друкувалися мої нариси.

Обіцяю бути на золотому весіллі.

А коли так — треба дожити!

Зайшов у нашу багатотиражку. Гарбузик переписував на машинці свою дипломну. Показав відтиск мого фото, що йде в номер разом з нарисом.

— Тепер, Юрку, тебе точно залишать у Славгороді.

«Дивак!» — подумав я.

Біля університету зустрів Холода і Мусіка.

— Чув? — спитав Холод.

— Що? — спитав я.

— Лариса Короб-Краєць народила сина, — похвалився він.

— От чого досягли наші студенти! — додав Мусік.

Ще одна зустріч. З Михасем Брилем.

— Сьогодні відніс заяву до ЗАГСу.

— З ким?

— З Джульєттою. Хотіли в неділю піти, а я забув паспорт у «періодиці». В понеділок побоялися — важкий день. Пішли у вівторок…

— Щасти вам! — потис йому руку.

Михась ще взимку написав листа в Петропавловськ-Камчаіський, запитував: чи є місце в газеті? Тепер звідти надіслали виклик. Михась поїде на Камчатку з молодою дружиною, з «декабристкою» Джульєттою.

Ще новина: Охмарбай відпустив бороду.

Тосік також перестав голитися.

Випускники!..

Моя любов безсила розтопити кригу Олиного серця.

Час розвіяти дурман, час!

У неділю, перед вечором, я зайшов до неї. Сиділа у світло-синій блузці. Нігті свіжо наманікюрені, губи підмальовані. Очі у куточках теж підведені олівцем. І від того здавалися трохи розкосими.

Я подумав: задля мене вона ніколи так не чепурилася.

Не встиг я до кінця про це подумати, коли чую — стукає хтось.

До кімнати ступив елегантний, такий наче аж прилизаний тип — високий, у чорному костюмі модного крою. На руці перекинутий білий плащ. Денді! Сів проти мене.

На столі у склянці з-під майонезу синіли проліски — зів’ялі, сухі.

— Коли я стану молодим і красивим, я приходитиму до тебе завжди із свіжими квітами, — бовкнув я нерозумно.

— Для того щоб носити дівчатам квіти, не обов’язково бути красивим. Досить вихованості.

Удар денді був дошкульним.

Перед Олею я не міг такого стерпіти.

У селі за дівчат хлопці билися. «З-за дівчини хлопці б’ються», — навіть у пісні співається. На мить я уявив себе в ролі сільського парубка.

Я вийшов на вулицю, купив за останні копійки пучечок фіалок і, повернувшись, ставлячи квіти в склянку, перефразував Гоголя:

— Виховуючи інших, виховуєшся і сам.

Оля вже тримала в руках сумочку.

— Я готова.

На ній були білі черевики з надто високими, наче ходулі, підборами. Невже вона хотіла перед ним здаватися вищою?

Я тихо спитав:

— Це він?

— Поговоримо потім. Зараз я йду в кіно, — уникла прямої відповіді.

— З ним?

— Ти ж не запросив!

— Виходь за мене заміж, — бовкнув я.

— Ти що?

— Я не жартую.

Вона засміялась.

— Не жартую, — повторив я. — Виходь!

Вона ще раз засміялася й сказала:

— Ти запізнився, любий…

Я зрозумів, що вів себе по-дитячому і то миті, коли хотів дошкулити гостеві, і потім… Збирався мовити щось дотепне, розумне, щоб якось реабілітуватись перед Олею, та, поки думав, вона вже збігла по сходах:

— Чао!

Доганяла денді, що йшов попереду.

Вона поспішала за ним.

Цвіте, доцвітає акація. Тополиний пух у повітрі. Поважно, нікуди не поспішаючи, бродять в університетському парку славгородці. Спокійні, гідні себе. На лавочках — заглиблені в конспекти студенти. Якась жінка в блакитному смакує морозивом. Двоє старих грають у холодку в шахи. Спокій, тиша…

Тільки не в нас, випускників.

Складено останній екзамен. У душах грають хвилі молодого моря. П’ять років позаду! Шторми, бурі, циклони! Все пережито! Попереду — яснина, голубінь, сонце!

А тим часом тривожно…

Чому?

«Життя ще стільки синців вам насадить, — мовив на прощання Сергій Михайлович Береговий, — що про університет ви згадуватимете, як про найсвітліший час свій».

Хай садить!

Аби швидше — в його кипінь.

До води припав синій досвіток.

Пливемо в Канів, на Тарасову гору. На юті музика, танці.

— Ходімо стрічати сонце!

Жовта хвиля піниться під лопатями теплохода, а за кормою лягає рожевими покосами, наче валки на житньому полі, коли спалахує зоряниця.

Береги втопають у сивому мареві серпанку. Сонця ще не видно. Гори, верби, очерети… Нарешті над горбами висувається червоний язичок.

— Люди, сонце!..

Під тихий його схід лунає вальс. На хвилях маячить самотній човен рибалки. Завмирають від краси світової і береги, і Дніпро, і гори. А яке видиво — схід денного світла!

Ось уже й промінь побіг по воді, наче боса дитина-росяною доріжкою. І знову — гладінь. Кольори сонця, міняться. Рожеві, червоні, оранжеві, срібнозолоті…

Причал…

Ідемо до могили. Дівчата, хлопці. Парами і поодинці. А Олі нема.

Оля…

«Ти запізнився, любий…»

Мої думки обриває промовець. Починається мітинг.

— Тут, біля Тараса, людини, що ввібрала у себе все краще свого народу: його волю, його душу, його думку, — ми клянемось віддати всю свою силу, енергію, свої знання тобі, Вітчизно!

Голос промовця — молодий, дзвінкий, як ранок на горі.

— …Уклін тобі, Тарасе, земний від нас, студентів. Ми принесли тобі свою любов, свою подяку. Устань і подивися — на лани широкополі, на Дніпро і кручі — й-очі твої помолодшають, і зморшки розійдуться на чолі… Ти завжди в наших серцях. Благослови ж нас у ранок цей чудовий на дорогу далеку, на діла славні. А ми поклянемось, що боротимемось до останньої краплі крові за щастя народу, за його сучасне і майбутнє, як боровся ти!

— Клянемось!

— Клянемось!

— Клянемось!

Мелодія вихоплюється, як промінь сонця. Вихоплюється і наростає, дужчає, шириться, повниться, наче вітрило на повітряних хвилях. Ніби з самої могили виростає вона з грудей Тараса. Летить дужо, крилато, даленіє і затихає десь над водами великої ріки.

І на мить здається, що то звучить живий голос самого Тараса Шевченка.

Цвітуть каштани. Синіє Дніпро. Сонце розпускає святкові шати і гріє, золотить усе довкола.

А над нами схиляє голову Тарас, ніби дослухається до чогось, ніби хоче вловити наше дихання.

На небі — ні хмарини. Чиста, бездонна глибина переливається в золотому шовку.

Чуєш, Дніпре?

Чуєте, лани, гори?

Чуєш, Тарасе?

Це співають твої діти, внуки твої, твоє майбутнє — про щастя співають.

Глянь, сяють у них ромби на грудях — університетські значки. Палають очі — зірко, розумно, мрійливо.

У різні кінці країни роз’їдуться ці юнаки й юнки, та не забудуть ні Дніпра, ні тебе, ні землі, де здружилися, ні тих ідеалів, в ім’я яких училися!

«Людино! — хочеться вигукнути на повні груди в цю хвилину. — Ти — творець життя і щастя на землі. Я це знаю і мрію віддати тобі все, що маю і чим спорядили мене у путь-дорогу мати, вуз, комсомол… Тобі, людино, мої думки, мої мрії, діла, моя робота і життя моє — слово!»

Віталій при мені написав і відправив цю листівку Варі.

А я все думаю про Олю, про Олині очі…

Голубі, мерехтливі, схожі на мигдаль очі.

Тільки раз, єдиний раз глянули вони в мою душу, а полонили її назавжди, на все життя.

Очі…

Не можу позбутися вашої влади. Коли, бувало, дивився у розширені чорні зіниці, здавалося, що заглядав в глибоке чисте джерело. Пам’ятаю, хлопчиськом любив стояти над криницею — там, унизу, в срібній яснині дзеркала, виднілися небо і моє відображення. Усміхався — і мені наче усміхалася криниця.

Та приходили люди, опускали відра і каламутили яснину, сонце і небо кришилися хвильками, кругами. Чекав, поки вода відстоїться.

І знову бачив у ній небо.

І знову радів.

Але ви, Олині очі, більше не засвітите мені. Світитимете іншому. Інший бачитиме у бездонності зіниць ваших своє відображення, питиме джерело — чисту наснагу душі, інший усміхатиметься вам.

«Ти запізнився, любий…»

О кляті очі!

Перестаньте снитися, згиньте, не мучте мене, дайте спокій хворому серцю!..

Після розподілу призначень виходжу з університету. Б’є в очі сонце. Яскраве, літнє. Доцвітають каштани. Небо голубе, високе й просторе, наче моя юність. У кишені несу блокнот. З пам’ятними написами друзів:

Іду!.. Мої крила розпростерті жагою лету.

У вітрилах моїх — нестримний вітер руху вперед.

Прощай, альма-матер!

Я входжу в навстіж розчинений і принадний світ безмежжя — у великі води, у широкі броди самостійного життя. Входжу з нерозлучним супутником моїм — чистим блокнотом. Автографи друзів займають лише три перші сторінки (знаю: ці скромні пам’ятки, як напутні благословення, як найвірніші заповіді, згадуватимуться мені навіть через роки й десятиліття), решта ж аркушів — мов білі поля рахманно-світанкових снігів… Що посію на них, що запишу завтра?

1961, 1972–1975