Лялечка і Мацько

Розділ 12

де Мацько знайомиться з котом, поволі перетворюється знов на лиса

Прокинувшись, лис із жахом усвідомив, ідо проспав, таким чином, опинившись у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалося, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Що б ото курям в лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, а волохата істота чхнула й почала продиратися крізь солому.

Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.

— Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.

— Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?

— Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…

— Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну… Я б не покладався на того жахливого малого.

— Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.

— Ого! Я теж якось заліз у фарбу.

— І що ти зробив?

— Та я трішечки. Вона потім сама злізла.

— А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.

— А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?

Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.

— Пес?! Боронь боже!

Лис знову затрясся.

— Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?

— Кущик. А до того був лисом.

— Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…

— Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?

— Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.

— У господаря? О боже! Я пропав!

— Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.

Кошеня ображено пирхнуло й почало вилизувати біленьку лапку.

— Ну, мені час снідати.

— А що ти будеш снідати? — спитав лис.

— Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.

Лис важко зітхнув.

— А миші тут на горищі є?

— Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!

Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.

— Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу… Одна, друга… З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!

— Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.

— Миші, — зітхнув він. — Як би їх сюди заманити?

День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!

Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видалися йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерцю, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок… Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту та чекати, доки люди зроблять на нього облаву!

І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:

— Сонце все-таки зійде!

— Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!

Мацько обережно підповз до драбини.

— Я тут.

— Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене

— Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…

— Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.

— Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.

— В мене руки, лисику, — захихотів малий.

— Хай будуть руки.

— Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце… аце… Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.

— Давай сюди! — зрадів лис.

— Я боюся лізти! Ще впаду…

— Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз… Зовсім небагато лишилось. Молодець!

Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:

— А тепер маж мене своїм аце-аце.

— Ацетоном! — згадав Лялечка.

— Ага.

Хлопчик відкоркував пляшечку.

— А не мало буде? — засумнівався лис.

— Я ще принесу.

— То маж

Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.

— О, диви, пускає!

— Три, прошу тебе!

— У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.

— Ой, пече! — зойкнув лис.

— Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…

— Перепочинь, — змилувався лис.

— Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і зїа

— Правильно сказав! — похвалив його Мацько.

— Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя ліама дуже не любить, коли я брешу.

— Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — всі вірять. От я Сороку… теє… загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила і дзьобнула мене у ніс… Може, у вас, людей, не так…

— Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку… Але бачу, що нікуди вони зі лшою не підуть.

— Не журися! сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?

— Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.

— Ну, розумієш, як це полюють на лисів…

— Не розказуй, лисику!

— Добре.

Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:

— Лисику, а скільки тобі років?

— Маєш на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.

— А я навесні народився. Мені п’ять років.

— П’ять весен, значить…

— Усі кажуть, що я малий. Чому, лисику?

— Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?

— Трошки.

І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.

— Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…

— Ой, пече!

— Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?

— Я ж казав…

— Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.

— Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.

— Чесне слово?

— Чесне.

— Лисику, ацетон вже закінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…

— А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.

— Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?

— Ага.

— То я тобі принесу щось поїсти.

Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:

— Ой, не злізу!

— Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.

— Боюся!

— А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.

— А баба?

— Уяви, що баба пішла ловити рибу!

— Ха-ха! А дідо?

— А ти уяви, що дідо поїхав на море!

— То що, я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.

— Ага.

— А ти?

— А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!

Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:

— Ура, лисику, я вже вмію лазити по драбині!

— Тихше, тихше, — зупинив його Мацько.

— Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?

— Ні-ні!..