Лялечка і Мацько

Розділ 14

у якому новини знаходять Мацька на сільскому горищі

Минуло кілька днів. Про що тільки не говорли Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно, гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, Що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко Добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайщ і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялька дуже радий мати такого товариша… Але стоп!

Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися в лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.

Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у всій красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пухнастим хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит та цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.

Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.

— Це тому, що ліс без мене, — зауважив, зітхнувши Мацько. — Ліс без лиса не ліс.

— Але ж там є інші лиси! — здивувався Лялечка. — Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.

— Еге ж, — пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.

Дід збирався косити й покликав Лялечку. Мацька це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон ніяк не приходив. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то, напевно, задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося, а кури вмощувалися на сідалі. їм можна було виявляти свої почуття, бо то був їхній дім. Але лис міг видзявкати собі велику-велику халепу.

Мацько чи спав, чи тільки йому здавалося, ніби він спить. Надворі вже споночіло, падав дощ, і вже хтозна-коли малий прибігав сказати йому «На добраніч, лисику!» Як раптом він почув внизу шарудіння й тихий голос:

— Мацьку, агов, ти тут?

Лис одразу впізнав їжака і одним стрибком опинився коло драбини:

— Тут я, Грицю, тут!

— Слава богу, що ти тут! — обізвався їжак з темряви. — Ану, злізай, побалакати треба!

Лис покірно зліз з горища і шмигнув у той куток, де не було ні поросяти, ні курей. Не встиг і рота розкрити, як Грицько напосівся на нього:

— Ну, всього я сподівався від тебе, тільки не цього! Покинути наш ліс і жити на стайні! Тебе ще не примушували за м’ячем бігати й через мотузку стрибати.

— Ні, а що? — похолов лис.

— Ти звідки? З лісу чи цирку? Ти лис чи… — Грицько загнувся, бо не знайшов належного слова.

— Чого ти до мене причепився? — скипів Мацько. — Тихо, бо всіх розбудиш. Лис я, хто ж іще! Можеш помацати, бо тут нічого не видно. Ну, побув я кущиком, то й що? Ніхто не повірив. Але я тепер знову лис. Фарба майже облізла.

— Не прикидайся дурником, Мацьку! Зверху ти, може, й лис, але душа в тебе не лисяча. А совісті й краплини нема…

— Що ти мені про совість говориш! До чого тут совість?

— Проміняв ти вільне лисяче життя на недоїдки, ліс — на стайню. А я так переживав! Думав, що тебе спіймали, що ти здуру дав себе впіймати. Пішов дізнаватися і дізнався… Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало, де ти…

— Грицю, — важко зітхнув лис. — Як я міг після тих знущань і глузувань жити в лісі? Якби не та клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть вилізе…

— Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.

— Нічого ти, Грицю, не розумієш. Хутро для лиса — справа честі. От, приміром, як для тебе колючки…

— Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів захищаюсь!

— Добре, добре, — примирливо забурмотів лис, пригадавши, що чимало лисів якраз і належать до ворогів їжачого племені. Що з того, що він не такий? Усі вважають лисів дуже хитрими. Але хитрий не завжди означає «підступний».

— Знаєш, Грицю, мені, коли хочеш знати, кожної ночі наш ліс сниться. Особливо сонячна галявина.

— Міг би вже давно там бути…

— Страшно чогось мені. До лісу так далеко.

— То мені недалеко, — обурився їжак. — То я можу!

— Ну, годі тобі! Ти маленький, сіренький, тебе в траві не помітиш. Та й ніхто не скаже, що ти курку хочеш вкрасти. Побачать — молока наллють. Ти чув коли-небудь, щоб лиса мисочкою молока зустрічали?

— Послухай мене, Мацьку. Я за тобою прийшов. Удвох веселіше буде вертатись. І дощ усі наші сліди змиє.

Лис озирнувся на горище. Звідти несло теплим солом’яним духом.

— Ти мені на горище не позирай! Скінчилось твоє гостювання. Я маю гарну новину для тебе. Були у нас позавчора вибори, і старого Вовка скинули. Тепер у нас головою молоденький Вовчик, той, що театр хотів організувати, але йому не дозволяли. А по-друге, Вовчик вирішив влаштувати Свято Лісу. Змагання різні, карнавал, концерт. І конкурс на кращу завісу для театру…

їжак кахикнув і замовк.

— Ну? Розказуй, чого ти замовк? — нетерпляче закрутився лис.

— Та, кажу, конкурс на кращу завісу. Можна її намалювати, або сплести, або ще щось придумати. Кажу, брате, нині лісу не впізнати! Усі тільки про свято й говорять. Ну, то як, підеш зі ліною чи тут будеш боки відлежувати?

— Ой, Грицю, та я б тебе обняв за таку новину, якби не твої колючки! Побігли мерщій!

— Чого маємо бігти? — забурчав Грицько. — Підемо помаленьку. До ранку ще далеко.

І коли вони вже виходили, їжак смачно плямкнув:

— Ну й мишви тут у тебе, брате! Може, перекусимо на дорогу?

— Що ти, що ти?! — перелякався Мацько. — Ходімо! Мені зараз жодна миша в горло не полізе!

— Мокро тут щось… ще втопимося в калюжі! — злукавив їжак.

— А ми їх обійдемо, Грицю. Тільки хутчіше…

Десь спросоння гавкнув пес, і обоє швиденько пірнули в темряву.