Лялечка і Мацько

Розділ одинадцятий,

Справді, то був лис. Але який нещасний! Усі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив такий круглий, великий, що було видно як удень.

Лис сидів на кріслі, на простеленій газеті, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим смутним голосом розповідав:

- Сьогодні я помітив, що шерсть почала вилазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом!

Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:

- І тобі смішно? Інші теж сміялися. Тільки їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка на мене сіла? Нічого подібного. На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А свербить як!

Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці ще більше стало його шкода.

- Якби я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.

- Якби ти знав! — обурився лис. — Люди все повинні знати! Понавигадували різної гидоти. Що буде, як я весь облізу? А, може, помру?

- Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — заламав Лялечка руки. — Давай викличемо лікаря!

- Ото придумав! Свят-свят! Ні, малий, у нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в норі відлежатися. Але яка травичка від цієї клятої фарби, невідомо. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але кущ з мене нікудишній. Скажи правду?

- Та… так… — розвів руками хлопець.

- Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.

- Зараз пошукаю. А що би ти їв?

- Що-небудь.

- Почекай.

Лялечка зліз із ліжка й тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх так, щоб не дуже рипіли. У другій кімнаті спали дід з бабою. Дід так хропів, аж дзеленьчали шибки. Холонучи від страху, Лялечка перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було темно і він ледь не впав у відро з водою. Зате в кухні світив місяць. Хлопець взяв кусень хліба, горня з маслом і прихопив огірок.

Лялечку трохи здивувало, що лис спочатку з’їв масло, потім хліб, і зміг подужати лише половину огірка.

- Хороший ти, як тебе там звати?

- Олег.

- Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, аж на душі полегшало.

- А тебе, лисе, як звати? Лис?

- Мацьком мене звати.

Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.

- Ти не знаєш. Чому це, як поїси, зразу на сон хилить і страх пропадає?

- Не знаю, лисику. Розкажи щось про себе?

- Потім. То нічого, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.

- Як ти туди вилізеш?

- Через віконце і по драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють по драбині лазити? Лиси все вміють! Ну, то як?

- Ой, лисику, залишайся в нас назовсім!

- Ну, що ти! Передрімаю і піду на світанку. Добре, що в тебе пса нема. А ти подумай, чим оту кляту фарбу вивести…

- Я діда спитаю.

- Спитай. Тільки про мене ні-ні!

- Ні-ні!

- Знаєш, коли на душі кепсько стане, так кепсько, хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І одразу краще стає.

- «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець.

- Ну, бувай!

- Бувай, лисику! Приходь!

Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі впала на подушку, й він міцно заснув.

А Мацько, зарившись у солому, довго вслухався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.