Лялечка і Мацько

Розділ дванадцятий,

Прокинувшись, лис з жахом усвідомив, що проспав і, таким чином, опинився у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Щоб ото курям лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос: «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, і волохата істота чхнула й стала продиратися крізь солому.

Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.

- Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.

- Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?

- Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…

- Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну…Я б на нього надто не покладався, на того жахливого малого.

- Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.

- Ого! Я теж якось заліз у фарбу.

- І що ти зробив?

- Та я трішечки. Вона потім сама злізла.

- А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.

- А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?

Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.

- Пес?! Боронь боже!

Лис знову затрясся.

- Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?

- Кущик. А до того був лисом.

- Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…

- Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?

- Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.

- Господаря? О боже! Я пропав!

- Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.

Кошеня ображено пирхнуло і почало вилизувати біленьку лапку.

- Ну, мені час снідати.

- А що ти будеш снідати? — спитав лис.

- Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.

Лис важко зітхнув.

- А миші тут на горищі є?

- Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!

Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.

- Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу…Одна, друга…З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!

- Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.

- Миші, — зітхнув він. — Якби їх сюди заманити?

День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!

Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок….Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву!

І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:

- Сонце все-таки зійде!

- Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!

Мацько обережно підповз до драбини.

- Я тут.

- Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене.

- Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…

- Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.

- Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.

- В мене руки, лисику, — захихотів малий.

- Хай будуть руки.

- Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце…аце…Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.

- Давай сюди! — зрадів лис.

- Я боюся лізти! Ще впаду…

- Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. — Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз…Зовсім небагато лишилось. Молодець!

Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:

- А тепер маж мене своїм аце-аце.

- Ацетоном! — згадав Лялечка.

- Ага.

Хлопчик відкоркував пляшечку.

- А не мало буде? — засумнівався лис.

- Я ще принесу.

- Давай маж.

Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.

- О, диви, пускає!

- Три, прошу тебе!

- У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.

- Ой, пече! — зойкнув лис.

- Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…

- Перепочинь, — змилувався лис.

- Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.

- Правильно сказав! — похвалив його Мацько.

- Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли я брешу.

- Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — усі вірять. От я Сороку…теє…загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила, і дзьобнула мене у ніс…Може, у вас, людей, не так…

- Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку…Але, бачу, що нікуди вони зі мною не підуть.

- Не журися, — сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?

- Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.

- Ну, розумієш, як це полюють на лисів…

- Не розказуй, лисику!

- Добре.

Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:

- Лисику, а скільки тобі років?

- Маєш, на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.

- А я навесні народився. Мені п’ять років.

- П’ять весен, значить…

- Всі кажуть, що я малий. Чому, лисику?

- Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?

- Трошки.

І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.

- Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…

- Ой, пече!

- Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?

- Я ж казав…

- Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.

- Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.

- Чесне слово?

- Чесне.

- Лисику, ацетон вже кінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…

- А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.

- Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?

- Ага.

- То я тобі принесу щось поїсти.

Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:

- Ой, не злізу!

- Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.

- Боюся!

- А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.

- А баба?

- А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!

- Ха-ха! А дідо?

- А ти уяви, що дідо поїхав на море!

- То, що я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.

- Ага.

- А ти?

- А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!

Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:

- Ура, лисику, я вже умію лазити по драбині!

- Тихше, тихше, — зупинив його Мацько. — Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?

- Ні-ні!..