Людина без властивостей. Том II

Annotation

У літературі ім’я австрійця Роберта Музіля (1880-1942) стоїть в одному ряду з іменами француза Марселя Пруста, ірландця Джеймса Джойса, американця Вільяма Фолкнера й інших таких вершин світової класики й новаторів прози. Роман «Людина без властивостей», який автор писав усе своє життя і який тепер перекладено понад тридцятьма мовами світу, дає широку панораму життя Австрії й усієї Європи напередодні першої світової війни, малює картину – нерідко гротесково-сатиричну – суспільних розчарувань і моральних пошуків у тогочасних реаліях.

Роберт Музіль

Розділи 81-123

81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу

82. Клариса вимагає року Ульріха

83. Відбувається те саме,

84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також:

87.Моосбруґер танцює

88. Зв’язок із великими речами

89. Іти в ногу з часом

90. Повалення ідеократії

91. Ігри à la baisse і à la hausse[5] на біржі духу

92. Із життєвих правил багатих людей

93. До цивільного розуму нелегко підступитися

94. Діотимині ночі

95. Великий письменник, вигляд ззаду

96. Великий письменник, вигляд спереду

97. Таємничі сили й покликання Клариси

98. Дещо про державу, яка загинула через неточне слововживання

99. Про напівглузд та його плодючу другу половину;

100. Генерал Штум проникає до державної бібліотеки

101. Родичі сваряться

102. Боротьба й кохання в домі Фішелів

103. Спокуса

104. Рахель і Солиман на стежці війни

105. Тим, хто кохає піднесено, не до сміху

106. У що вірить сучасна людина — у Бога чи в голову

107. Граф Ляйнсдорф несподівано досягає політичного успіху

108. Нерозкріпачені народи й думки Генерала Штума

109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

110. Розпад і збереження Моосбруґера

111. Для юристів напівбожевільних людей нема

112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до

113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою

114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже

115. Пипки твоїх персів — наче макові пелюстки

116. Двоє дерев життя й потреба заснувати

117. Чорний день у Рахель

118. То вбивай же його!

119. Контрманевр і спокушення

120. Паралельна акція викликає заворушення

121. Обмін думками

122. Дорогою додому

123. Переміна

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

Роберт Музіль

ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ

II.

Розділи 81-123

81. Граф Ляйнсдорф висловлюється з приводу

реалістичної політики. Ульріх засновує товариства

Хоч на Соборі ще не було помітно жодного, навіть найменшого успіху, в палаці графа Ляйнсдорфа паралельна акція стрімко посувалася вперед. Там сходилися нитки реальности, й Ульріх приїздив туди двічі на тиждень.

Ніщо не викликало в нього такого подиву, як кількість усіляких товариств на світі. Заявляли про себе товариства земельні й водні, товариства непитущих і питущих — одне слово, товариства й антитовариства. Кожне з них сприяло прагненням власних членів і протистояло прагненням членів решти товариств. Складалося враження, ніби кожна людина входить принаймні до одного з таких товариств.

— Ясновельможносте, — вражено сказав Ульріх, — це вже не можна назвати, як ми простодушно звикли робити, товариствоманією; становище просто жахливе: кожна людина на взірець високоорганізованої держави, нами ж таки придуманий, належить до ще однієї розбійницької ватаги!…

Однак граф Ляйнсдорф був палкий прихильник товариств.

— Не забувайте, — відказав він, — що утопічна політика ідеологів ніколи ще ні до чого доброго не приводила; ми повинні робити політику реалістичну. Не посоромлюся навіть зізнатися, що в надто духовних прагненнях, властивих оточенню вашої кузини, я вбачаю певну небезпеку!

— То чи не дасть ваша ясновельможність мені якихось директив? — спитав Ульріх.

Граф Ляйнсдорф звів на нього погляд. Він розмірковував, чи не буде те, що йому кортіло повідомити, все ж таки надто сміливим для цього недосвідченого молодика. Та зрештою граф таки зважився.

— Розумієте, — обережно почав він, — зараз я скажу вам щось таке, чого ви через свою молодість іще, мабуть, не знаєте; реалістична політика — це не робити саме того, що хочеться робити; зате можна схиляти на свій бік людей, виконуючи їхні невеличкі забаганки!

Ульріх, слухаючи, розгублено витріщив на графа очі; його ясновельможність задоволено всміхнувся.

— Так отож, — заходився пояснювати він, — як я щойно сказав, реалістична політика не має права віддаватися владі ідей, а повинна керуватися практичними потребами. Чудові ідеї залюбки втілював би в життя, звісно, кожен, це ж бо зрозуміло само собою. Тож саме того, що дуже хочеться робити, якраз робити і не слід! Це сказав іще Кант.

— І справді! — вражено вигукнув Ульріх, почувши такі настанови. — Але ж мати мету все-таки треба?!

— Мету? Бісмарк хотів бачити пруського короля великим; це була його мета. Він від самого початку не знав, що задля цього йому доведеться піти війною на Австрію й Францію і стати засновником Німецької імперії.

— Ваша ясновельможність хоче, отже, сказати, що ми маємо бажати великої й могутньої Австрії і більш нічого?

— Попереду в нас іще чотири роки. За ці чотири роки може статися все, що завгодно. Можна поставити народ на ноги, але далі він має йти сам. Чи ви мене розумієте? Поставити на ноги — ось що ми мусимо зробити! А ноги народу — це його усталені організаційні структури, це його партії, товариства тощо, а не балачки!

— Ясновельможносте! Адже це, хоча звучить воно й не зовсім так, — по-справжньому демократична думка!

— Та вже ж, можливо, навіть аристократична, хоча люди мого рівня мене й не розуміють. Старий Гененштайн і Тюркгайм-старший відповіли мені, що все це скінчиться просто свинством! Тому нам із вами треба діяти обережно. Починаймо з малого, будьте привітні з людьми, які до нас приходять.

Отож надалі Ульріх вислуховував уже всіх поспіль. Так, один чоловік прийшов і довго торочив йому про колекціонування поштових марок. По-перше, воно, мовляв, наводить мости між народами; по-друге, вдовольняє прагнення володіти й відчувати власну значущість, яке — і цього, мовляв, не можна заперечувати — становить основу суспільства; по-третє, колекціонування вимагає не лише знань, а просто-таки мистецьких рішень. Ульріх звів очі на чоловіка; вигляд той мав пригнічений, убогий; однак чоловік, схоже, здогадався, яке запитання крилося в Ульріховому погляді, бо відразу відповів, що поштові марки — це й дорогий предмет торгівлі, недооцінювати цього, мовляв, не можна, тут бувають мільйонні оборудки, на великі філателістичні біржі з’їздяться торговці й колекціонери з усіх кінців світу. Можна розбагатіти. Але сам він, мовляв, ідеаліст; він завершує особливу колекцію, яка поки що ні в кого зацікавлення не викликає. У нього лише одна мрія: в ювілейному році відкрити велику виставку поштових марок, і там він уже допоможе людям узяти втямки, яке важливе значення має його особлива галузь!

Услід за цим чоловіком прийшов іще один і розповів про таке. Коли він проходить вулицями — але ще глибше це хвилює, мовляв, коли їдеш трамваєм, — то вже багато років лічить лінії, з яких складаються великі латинські літери на вивісках крамниць (А, приміром, складається з трьох таких ліній, М — із чотирьох), і ділить їхнє число на загальну кількість літер. Досі середня частка завжди була однакова: два з половиною; але число це вочевидь не стале й на кожній новій вулиці може бути іншим. Тому відхилення від нього викликають велику тривогу, а збіги — велику радість, і це нагадує ефект очищення, який приписують трагедії. А ось якщо лічити, навпаки, самі літери і їхня сума ділиться на три, то це, в чому Ульріх, мовляв, може переконатись особисто, — велике щастя, і тому більшість написів полишають відчуття просто-таки невдоволення, і це відчуття виразно помічаєш; виняток становлять тільки багатолінійні літери, тобто ті, котрі складаються з чотирьох ліній, як, скажімо, WEM, і ось такі за будь-яких обставин сповнюють серце цілком особливим щастям. «Який же висновок із цього випливає? — спитав чоловік. — А лише той, що міністерство охорони здоров’я має видати припис, який заохочував би фірми, коли вони вибирають собі назву, послуговуватися словами з чотирьохлінійних літер, і всіляко обмежував би використання слів з однолінійних літер, як-от О, S, I, C, оскільки своєю непродуктивністю вони навіюють смуток!»

Ульріх слухав відвідувача, тримаючись від нього на відстані; одначе враження психічно хворого той не справляв, ні, це був десь тридцятирічний чоловік із «порядного товариства», на вигляд інтелігентний і привітний. Далі він спокійно заходився пояснювати, що лічити в думці — це здатність, потрібна в будь-якій професії, що надавати навчанню форми гри — віяння сучасної педагогіки, що статистика вже не раз констатувала глибокі взаємозв’язки ще задовго до того, як люди давали їм пояснення, що добре відомо, якої великої шкоди завдає книжна освіта, і що, зрештою, глибоке хвилювання, яке викликали його досліди в усіх, хто досі зважувався їх повторити, промовляє саме за себе. Якби міністерство охорони здоров’я дістало вказівку скористатися його відкриттям, то невдовзі так зробили б і решта держав, і ювілейний рік став би для людства, мовляв, справжньою благодаттю.

Усім таким відвідувачам Ульріх давав пораду: — Заснуйте товариство; часу ви маєте ще майже чотири роки, і якщо вам пощастить це зробити, його ясновельможність, певна річ, скористається всім своїм впливом, щоб вам допомогти!

Але більшість відвідувачів уже мали яке-небудь товариство, і тоді справа стояла інакше. Досить просто її було вирішити в тому разі, коли який-небудь футбольний клуб клопотав, щоб його правому крайньому надали звання професора й так засвідчили важливе значення новітньої фізичної культури; бо тут усе ж таки можна було пообіцяти сприяння. Важче було в тих випадках, про один з яких мова піде далі. Прийняти довелося одного чоловіка років п’ятдесятьох; назвався відвідувач обер-офіціалом якоїсь канцелярії; чоло його світилося мучеництвом, і він заявив, що як засновник і голова стенографічного товариства «Ель» дозволить собі привернути увагу секретаря великої патріотичної акції до однойменної стенографічної системи.

Скорописна система «Ель», розповідав чоловік, — винахід австрійський, і це, либонь, достатньою мірою й пояснює те, що він не набуває поширення і не дістає підтримки. Потому відвідувач поцікавився, чи знає пан секретар стенографію; Ульріх відповів заперечливо, тож чоловік заходився розтлумачувати йому духовні переваги скоропису: заощаджуєш, мовляв, час, заощаджуєш розумову енергію… А чи знає пан секретар, яку тьму-тьмущу розумових зусиль люди щодня марнують на всі оті хвостики й закарлючки, всілякі зайвини, неточності, на повторення подібних елементів, що лише збивають з пуття, на загромадження справді значущих, сиґніфікативних складових письма пустими, довільними й просто особистими?… На свій подив, Ульріх познайомився з чоловіком, який звичайнісіньке і, здавалося б, безневинне письмо ненавидів лютою ненавистю. Для людства, що розвивалося в умовах ненастанного поспіху, стенографія, з погляду заощадження розумової праці, була життєво важливим питанням. Але й з погляду моралі питання «коротко чи довго» набувало вирішального значення. По-ослячому «довговухе» письмо, як його, скориставшись гірким висловом обер-офіціала, слід було б назвати за оті безглузді закарлючки та петельки, спокушає, мовляв, до неточностей, сваволі, марнотратства й недбалого гайнування часу, а ось скоропис, навпаки, виховує в людині точність, силу волі й мужність. Стенографія, провадив відвідувач, учить нас робити те, що потрібно, й уникати непотрібного, того, що не слугує меті. Чи не гадає пан секретар, що в цьому є часточка практичної моралі, яка має надзвичайно велике значення, надто для австрійця? Одначе до цієї проблеми можна підійти й з погляду естетичного. Хіба зайвину не вважають — і то справедливо — потворною? Хіба ще великі класики не оголосили вияв найвищої доцільности суттєвою складовою прекрасного? Але й з погляду охорони народного здоров’я, вів далі обер-офіціал, украй важливо скоротити час, протягом якого люди, зігнувшись у три погибелі, чапіють за письмовими столами. Аж коли відвідувач, на Ульріхів подив, таким самим побитом висвітлив стенографічне питання й з погляду решти наук, він заходився пояснювати незмірну перевагу системи «Ель» над рештою систем. Він показав, що з усіх згаданих поглядів будь-яка інша стенографічна система — це просто зрада ідеї скоропису. А потім чоловік змалював перед слухачем історію своїх поневірянь. Виявилося, що були й давніші, могутніші системи, котрі вже встигли поєднатися з якими тільки можливо матеріальними інтересами. Комерційні школи викладали в себе систему Фоґельбауха й чинили опір будь-яким перемінам, у чому їх — за законом інертности — підтримувало, звісно, й купецтво. Газети, що на оголошеннях комерційних шкіл загрібають — це ж бо одразу видно — купи грошей, відмахуються від будь-яких реформістських пропозицій. А міністерство освіти? «Та це ж просто знущання! — вигукнув пан Ель. — П’ять років тому, коли ухвалили постанову запровадити в середніх школах обов’язкове вивчення стенографії, міністерство освіти створило комісію, щоб з’ясувати, яку систему краще вибрати, і в тій комісії опинилися, звичайно ж, представники комерційних шкіл, купецтва, парламентських стенографістів, котрі тісно пов’язані з газетними репортерами, — й більш ніхто! Затвердили, як і слід було сподіватися, систему Фоґельбауха. Стенографічне товариство «Ель» застерігало від такого злочинного поводження з національним багатством і висловлювало протест! Але тепер представників товариства в міністерстві вже навіть не приймають!»

Про такі випадки Ульріх доповідав його ясновельможності.

— Ель? — перепитав граф Ляйнсдорф. — І він — чиновник? — Його ясновельможність довго потирав собі носа, але жодного рішення так і не ухвалив. — Мабуть, вам треба буде поцікавитись у його начальника, надвірного радника, чи не водиться за ним… — промовив він по хвилі, але, бувши у творчому настрої, свою вказівку відразу й скасував. — Ні, знаєте що, проведімо ліпше врочисте зібрання; нехай висловлюються! — І, щоб Ульріх краще його зрозумів, довірчо додав: — Адже в усіх таких речах ніколи не вгадаєш, чи це не просто якась дурня. Але знаєте, докторе, що-небудь важливе зазвичай постає саме тоді, коли чому-небудь надаєш важливого значення! Я ще раз переконуюся в цьому на прикладі доктора Арнгайма, за яким бігають газети. Адже вони могли б узятися й за щось інше. Та коли вже газети бігають за доктором Арнгаймом, то він набуває важливости. Кажете, Ель має якесь товариство? Це, звісно, теж нічого не доводить. Але, з другого боку, треба, як той казав, мислити по-сучасному, й коли за щось виступає так багато людей, то можна бути досить упевненим, що з цього щось вийде!

82. Клариса вимагає року Ульріха

Її приятель вирушив до неї, звичайно, ні задля чого іншого, як задля того, щоб вишпетити її за отого листа графові Ляйнсдорфу; коли Клариса недавно була в нього, Ульріх про це геть забув. І все ж дорогою йому спало на думку, що Вальтер запевне ревнує до нього Кларису й ці відвідини, щойно Вальтер про них довідається, стривожать його серце; але Вальтер просто не мав змоги нічого проти цього вдіяти, і таке становище, в якому опиняються більшість чоловіків, було, по суті, досить смішне: пильнувати за своїми дружинами, якщо вони їх ревнують, бідолахи мають час лише після служби.

До Клариси Ульріх вибрався о такій порі, коли він навряд чи застав би Вальтера вдома. Це було відразу по полудні. Про свій приїзд Ульріх попередив Кларису телефоном. На вікнах, здавалося, не було фіранок — так різко світила крізь шибки снігова білизна. Клариса стояла посеред кімнати в цьому немилосердному світлі, що осявало все довкола, й, сміючись, дивилася приятелеві в очі. Збоку вікна легенька випуклість її стрункого тіла відливала яскравими барвами, а затінений бік був повитий синювато-бурим серпанком, з якого чоло, ніс і підборіддя виступали таким собі сніговим гребенем, згладженим вітром і сонцем. Клариса нагадувала не так людину, як зустріч криги й світла у примарній самотності високогірної зими. На мить Ульріха торкнулися чари, в полоні яких часом опинявся, мабуть, і Вальтер, і на коротку хвилю його суперечливі почуття до товариша юности поступилися місцем образу, що його являли одне одному двоє людей, чиє життя для нього лишалося, певно, все ж таки майже загадкою.

— Не знаю, чи казала ти Вальтерові про свого листа до графа Ляйнсдорфа, — почав він, — але я прийшов побалакати з тобою сам на сам і застерегти, щоб ти не робила такого надалі.

Клариса присунула два стільці один до одного й змусила його сісти.

— Не розповідай про це Вальтерові, — попросила вона. — Але скажи: чому ти проти? Адже ти маєш на увазі рік Ніцше? Що сказав з цього приводу твій граф?

— А що, як ти гадаєш, він міг сказати? Адже те, що ти пов’язала це з Моосбруґером, — справжнісіньке божевілля! Та граф і так, мабуть, відкинув би того листа.

— Справді? — Клариса була дуже розчарована. Потім вона заявила: — На щастя, своє слово маєш сказати й ти!

— Я вже тобі сказав, що ти просто з глузду з’їхала! Клариса всміхнулася й сприйняла ці слова як лестощі. Вона поклала руку Ульріхові на плече й промовила:

— Австрійський рік — це ж бо, на твою думку, безглуздя?

— Ну звісно.

— А ось провести рік Ніцше — це було б зовсім непогано; то чом же не можна бажати чогось такого лише через те, що воно й на нашу думку було б зовсім непогане?

— А як, власне, ти уявляєш собі рік Ніцше? — спитав Ульріх.

— Це справа твоя!

— Не сміши!

— І не думаю. Скажи, чому це здається тобі смішним — здійснити те, що розумом ти сприймаєш серйозно?!

— Скажу, і то залюбки, — відповів Ульріх, вивільняючись від її руки. — Адже це не конче має бути саме Ніцше, тут може йтися й про Ісуса Христа чи Будду.

— Або про тебе. Чом би тобі не придумати року Ульріха?! Вона промовила це так само спокійно, як колись закликала його звільнити Моосбруґера. Але цього разу Ульріх був уважніший і, слухаючи, дивився їй в обличчя. На ньому була лише звичайна Кларисина усмішка, яка завжди мимоволі проступала як ледве помітна весела ґримаса, вичавлена внутрішнім напруженням.

«То й добре, — подумав він, — вона не має на увазі нічого образливого».

Але Клариса ступила до нього знов.

— Чом би тобі не влаштувати року себе самого? Адже тепер це, мабуть, у твоїх руках. Але, як я тобі вже й казала, нічого не розповідай Вальтерові — ні про це, ні про листа щодо Моосбруґера. І взагалі, що я про таке з тобою розмовляю! Але повір мені, той убивця такий музикальний! Тільки не вміє складати музики. Чи ти не помічав, що кожна людина перебуває в центрі небесної сфери? Коли людина йде зі свого місця, сфера йде з нею. Отак треба робити музику — не залучаючи сумління, просто немовби це — небесна сфера, під якою стоїш!…

— І ти гадаєш, щось таке я мав би придумати, влаштовуючи свій рік?

— Ні, — відповіла Клариса про всяк випадок.

Її тоненькі губи хотіли були щось сказати, але змовчали, і в очах у неї нечутно зблиснула іскорка. Важко було сказати, чого можна сподіватися від неї в такі хвилини. Але воно обпікало так, ніби ти надто близько підійшов до чогось розпеченого. Тепер Клариса всміхалася, але ця усмішка жевріла в неї на вустах, мов присок, який лишився від того, що спалахнуло й погасло в її очах.

— Але якраз щось таке я, в крайньому разі, ще й міг би придумати, — вів далі Ульріх. — Боюся тільки, ти чекаєш від мене державного перевороту?!

Клариса замислилась.

— Ну, то, скажімо, рік Будди, — промовила вона, не відповідаючи на його заперечення. — Не знаю, чого там конкретно вимагав Будда — знаю лише так, приблизно; але припустімо, що ми знаємо, і якщо це видасться важливим, то, виходить, його й треба здійснити! Адже будь-що або заслуговує на те, щоб у нього вірили, або не заслуговує.

— Гаразд. Але ось послухай, ти сказала: рік Ніцше. Однак чого, власне, вимагав Ніцше?

Клариса замислилась, нарешті розгублено відповіла:

— Ну, я, звісно, не маю на увазі пам’ятника Ніцше чи вулицю Ніцше. Але не завадило б навчити людей жити так, як…

— Як він того вимагав?! — урвав її Ульріх. — Але чого ж він вимагав?

Клариса хотіла була відповісти, зачекала, нарешті промовила:

— Ну, та ти й сам знаєш.

— Нічого я не знаю, — передражнив він її. — Але скажу тобі одне: можна втілити в життя вимоги супового пансіону імени ювілею імператора Франца Иосифа чи вимоги товариства захисту власників домашніх котів, але втілити в життя гарні ідеї так само неможливо, як музику. Що це означає? Не знаю. Але це так.

Нарешті він знайшов собі місце на невеличкій канапі за столиком; звідси захищатися було зручніше, ніж зі стільчика. На порожній середині кімнати, немовби на другому березі марева, яке робило стільницю довгою-довгою, все ще стояла, щось кажучи, Клариса. Її тонке тіло нишком промовляло й міркувало разом із нею; все, що Клариса хотіла сказати, вона, власне, спершу відчувала всім своїм тілом і раз у раз поривалася що-небудь з ним зробити. Її приятель завжди вважав її тіло твердим і хлопчачим, але тепер, коли Клариса м’яко погойдувалася на стулених ногах, несподівано вона здалася йому яванською танцівницею. І він раптом подумав, що не здивувався б, якби вона впала в транс. Чи, може, він сам був уже в трансі? Й Ульріх виголосив довгу промову.

— Тобі хотілося б жити своєю ідеєю, — почав він, — і хотілось би знати, як це зробити. Але ідея — найпарадоксальніша річ на світі. Плоть поєднується з ідеями, як фетиш. Вона набуває чарівности, якщо в ній живе ідея. Через ідею чести, покари й такого іншого звичайний ляпас може стати смертельним. І все ж ідеї ніколи не можуть зберегтися в тому стані, в якому вони мають найбільшу силу; вони нагадують речовини, котрі на повітрі одразу прибирають іншої, стійкішої, проте зіпсованої форми. З тобою таке часто бувало. Адже ідея — це ти, ти в певному стані. На тебе щось дихнуло, так наче із бриніння струн раптом зринув якийсь звук; перед тобою постало щось схоже на марево; сум’яття твоєї душі породило якусь безкінечну вервечку, й усі красоти світу, здається, опинилися на її шляху. Ось до чого нерідко спричиняє одна-однісінька ідея. Та минає час, і вона робиться схожою на решту ідей, котрі ти вже мала, вона їм скоряється, стає частиною твоїх поглядів і твоєї вдачі, твоїх засад чи твоїх настроїв, і ось вона вже втратила крила й набула незагадкової міцности.

Клариса відповіла:

— Вальтер ставиться до тебе ревниво. Не через мене, ні. Просто в тебе такий вигляд, немовби ти здатний зробити те, що хотілося б зробити йому. Розумієш? У тобі є щось таке, що віднімає в нього його самого. Навіть не знаю, як це краще сказати.

Вона звела на нього допитливий погляд. Його слова і її слова переплелися.

Вальтер завжди був ніжним улюбленцем долі, він сидів у неї на колінах. Хай там що з ним ставалося, він усе сприймав з бадьорою ніжністю. Вальтер завжди був тим, хто відчував глибше. «Але здатність відчувати глибше — це одна з найперших і найвиразніших ознак, за якими впізнають посередніх людей, — міркував Ульріх. — Обставини позбавляють того, що ти відчуваєш, особистої гіркоти чи насолоди!» Приблизно так стояла справа. І вже ця переконаність, що справа стоїть саме так, була обставиною, і за це тебе не цілували й з тобою не поривали. І все ж таки Вальтер ставився до нього ревниво? Це його втішило.

— Я порадила йому спровадити тебе на той світ, — промовила Клариса.

— Що?!

— Я сказала: «Убий його». Якщо в тебе, кажу, не стільки чудових рис, скільки тобі хотілося б мати, або якщо він кращий за тебе й ти вгамуєшся лише в такий спосіб, то хіба це не слушна думка? А крім того, ти ж бо можеш захищатися.

— Отакої! Оце вигадала!… — розгублено відповів Ульріх.

— Та ми балакали про це просто так. До речі, а що гадаєш ти? Вальтер каже, про таке годі й думати.

— Чого ж, думати можна, — відповів, повагавшись, Ульріх і пильно подивися на Кларису.

У ній був якийсь дивовижний чар. Вона, сказати б, мовби стояла поруч із собою. Її тут і не було, й вона тут була; і те, й те — зовсім поряд.

— Та що там — думати! — урвала вона його. Вона говорила в бік стіни, під якою він сидів, так ніби її погляд був спрямований в якусь цятку між ним і стіною. — Ти такий самий пасивний, як і Вальтер!

Ці слова впали також у проміжок між ним і стіною; вони, мов образа, тримались на відстані й усе ж таки примиряли якоюсь заздалегідь передбачуваною довірчою близькістю.

— А я кажу: якщо людина може про щось подумати, то має змогти це й зробити, — сухо додала Клариса.

Потім вона ступила до вікна й заклала руки за спину. Ульріх хутко підвівся, рушив услід і обійняв її за плечі.

— Кларисонько, щойно ти поводилася так дивно. — промовив він. — Але я маю замовити за себе добре слово; адже, гадаю, тобі до мене, по суті, байдуже.

Клариса дивилась у вікно. Але тепер пильно, прикипівши очима до чогось там, надворі, ніби щоб триматися за нього. Вона мала таке враження, неначе її думки побували десь поза нею й нарешті повернулися назад. Це відчуття, немовби вона — кімната, в якій щойно причинили двері, їй було не нове. Іноді в неї траплялися дні й тижні, коли все довкола було світліше й легше, ніж звичайно, — так, ніби зовсім просто було прослизнути у світ поза собою й погуляти там; але потім знов наставали тяжкі часи, коли вона почувалася, наче за ґратами; щоправда, такі часи тривали зазвичай недовго, проте вона боялася їх, мов якоїсь покари, бо тоді її щільно обступали тіснота й смуток. І тепер, у хвилину ясного, тверезого спокою, Клариса почувалася невпевнено; вона вже не знала до пуття, чого щойно бажала ще, а такою гнітючою ясністю і спокійним на вигляд самовладанням нерідко починався час покари. Клариса вся напружилася, відчуваючи, що коли спроможеться переконливо повести розмову далі, то уникне небезпеки.

— Не називай мене Кларисонькою, — надула вона губи, — а то я зрештою вб’ю тебе сама!

Тепер це пролунало в неї звичайним жартом; отже, вийшло так, як треба. Вона обережно повернула голову й поглянула на Ульріха.

— Це я, звісно, просто так висловилась, — повела вона далі.

— Але повір: я таки щось маю на увазі. То на чому ми спинилися? Ти сказав, що не можна жити ідеєю. Ви не маєте справжньої енергії — ні ти, ні Вальтер!

— Ти обізвала мене жахливим словом — пасивний! Але пасивности є два різновиди: пасивність пасивна, — це така, як у Вальтера, — й активна!

— А що воно таке — активна пасивність? — зацікавлено спитала Клариса.

— Це коли бранець очікує нагоди вирватися на волю.

— Фе! — кинула Клариса. — Викручуєшся!

— Та вже ж, — погодився Ульріх, — мабуть.

Клариса тримала руки все ще за спиною й стояла, розставивши ноги, немовби була в чоботях для верхової їзди.

— А знаєш, що каже Ніцше? Хотіти знати напевно — це таке саме боягузтво, як хотіти напевно діяти. Коли-небудь потрібно починати робити свою справу, а не лише розмовляти про неї! Я саме від тебе сподівалася, що коли-небудь ти нарешті вчиниш щось особливе!

Зненацька вона схопила ґудзика на Ульріховій камізельці й, підвівши обличчя, заходилася того ґудзика крутити. Ульріх, щоб захистити свого ґудзика, мимоволі поклав свою руку на її.

— Я довго міркувала про одну річ, — нерішуче провадила Клариса, — величезна підлість нині народжується не через те, що її чинять, а через те, що її дають чинити. Підлість розростається в порожнечі. — Вона переможно глянула на нього. Потім палко повела далі: — Давати щось чинити вдесятеро небезпечніше, ніж, власне, чинити! Ти мене розумієш? — Вона боролася з собою, не знаючи, чи не розтлумачити це ще точніше. Але тільки додала: — Адже ти чудово мене розумієш, чи не так, любий? Щоправда, ти завше кажеш, що нехай усе йде своїм звичаєм. Та хто-хто, а я знаю, що ти маєш на увазі. Часом мені вже навіть спадало на думку, що ти — диявол!

Ця фраза знову вислизнула з її вуст, мов ящірка. Клариса злякалася. Адже спершу на думці вона мала лише Вальтерові прохання про дитину. В її очах, які жагуче дивилися на Ульріха, він завважив тремтіння. Але її піднесене до нього обличчя було чимось залите. Не чимось привабливим, ні, а радше чимось потворно-зворушливим. Як ото, буває, все обличчя вкривається рясним потом, втрачаючи свої риси. Та обличчя перед ним було залите не насправді, а лише в його уяві. Ульріх відчув, як його, проти власної волі, щось підхоплює й він поринає в якусь легку бездумність. Йому вже несила було по-справжньому впиратися цим безглуздим словам, і зрештою він схопив Кларису за руку, посадив на канапу й сів поруч.

— Ну, а тепер я розкажу тобі, чому я нічого не роблю, — почав він і змовк.

Клариса, відчувши Ульріхову руку, враз повернулася до звичайного свого стану й підбадьорила приятеля.

— Можна нічого не робити, тому що… Але ж ти цього не зрозумієш. — здалеку почав він, потому дістав сиґарету й заходився її припалювати.

— Ну? — допомогла йому Клариса. — Що ти хочеш сказати?

Але він і далі мовчав. Тоді вона закинула руку йому за спину й струснула ним, як хлопчисько, що хоче показати свою силу. Зачаровувало в ній те, що казати зовсім нічого не доводилося, досить було лише якогось незвичайного, несподіваного поруху, і її уява вже працювала.

— Ти — великий злочинець! — вигукнула вона, марно намагаючись зробити йому боляче.

Однак цієї миті їхню розмову урвало, на превеликий їхній жаль, повернення Вальтера.

83. Відбувається те саме,

або Чому не придумують історію?

А власне, що він, Ульріх, міг би сказати Кларисі?

Він не сказав нічого, тому що вона викликала в ньому незбагненне бажання промовити слово «Бог». Сказати він хотів приблизно таке: Бог сприймає світ аж ніяк не буквально; світ — це образ, аналогія, вислів, якими Бог з певних причин мусить послуговуватись, а цього, звичайно, завжди недостатньо; ми не маємо права ловити його на слові, а повинні самі розв’язувати завдання, які він перед нами ставить. Ульріх спитав себе, чи погодилася б Клариса дивитись на це, як на гру в індіанців або в розбійників. Безперечно, погодилася б. Якби хто-небудь ступив перший крок, вона притислася б до нього, як вовчиця, й пильнувала б так, що аж-аж-аж.

Але на язику в нього крутилося ще дещо; щось про математичні задачі, які не допускають загального рішення, зате допускають рішення часткові, поєднання яких наближають нас до рішення загального. Він міг би додати, що такою задачею вважає завдання людського життя. Те, що називають історичною добою (не знаючи, що під цим слід розуміти — сторіччя, тисячоріччя чи відтинок часу між школою та онуком), — цей широкий, безладний потік станів і обставин тоді був би приблизно тим самим, що й хаотична зміна недостатніх і, якщо брати кожну окремо, хибних спроб знайти рішення — спроб, з яких лише за умови, що людство спроможеться їх узагальнити, могло б народитися всеосяжне й непомильне рішення.

Ульріх згадав про це у трамваї дорогою додому; в бік міста з ним їхало кілька людей, і він трохи соромився перед ними за такі свої думки. По людях було видно, що вони поверталися після якихось справ або мали намір якось порозважатись; та навіть їхній одяг виказував, що лишилося в них позаду чи що їх очікувало. Ульріх придивився до своєї сусідки; це була, безперечно, дружина, мати, вік — років сорок, дуже ймовірно — дружина якого-небудь університетського службовця, на колінах у неї лежав невеличкий театральний бінокль. Поруч із нею Ульріх зі своїми думками здавався собі хлопчиком, захопленим грою; навіть не зовсім пристойною грою.

Бо думка, котра не має практичної мети, — це, мабуть, не вельми пристойна потаємна річ; але підозра на непорядне походження може впасти насамперед на ті думки, котрі ходять величезними, мов на дибах, кроками й лише краєчком п’яти торкаються досвіду. Колись вели мову, звісно, про політ думки, й за часів Шілера людина з такими сміливими запитаннями в голові була б у великій пошані; але сьогодні, навпаки, складається враження, що з такою людиною щось не гаразд, якщо це випадково не пов’язано просто з її професією і джерелом прибутків. За справу взялися вочевидь з іншого боку. Окремі запитання в людей із серця забрали. Для думок високого лету створили своєрідну птахоферму, називаючи її то філософією, то теологією, то літературою, й там вони на свій лад чимдалі неосяжніше розмножуються, і це дуже зручно, бо, коли вони так поширюються, нікому вже не доводиться дорікати собі за те, що він не може подбати про них особисто. Поважаючи професіоналізм і кваліфікацію фахівців, Ульріх, по суті, нічого не мав проти такого розподілу повноважень. Одначе він, хоч і не був професійним філософом, усе ж таки ще дозволяв собі самостійно мислити, й цієї хвилини в його уяві малювалося, що в такий спосіб можна буде вийти на шлях держави бджолиного типу. Матка відкладатиме яйця, трутні житимуть життям, присвяченим насолоді фізичній і духовній, а фахівці працюватимуть. Можна уявити собі й ціле таке людство; загальна продуктивність тоді, либонь, навіть зросте. Нині кожна людина, сказати б, ще носить у собі все людство, але цього вже стало вочевидь забагато — невиправдано забагато; отож людяність обернулася майже на суцільну облуду. Задля успіху важливо було б, мабуть, за такого розподілу праці вжити нових заходів, щоб у якійсь особливій із тих робочих груп домогтися й духовного синтезу. Бо якщо забути про дух… Ульріх хотів сказати, що це його не тішило б. Та це було, звичайно, упередження. Адже ніхто не знає, що саме важливо. Щоб не думати про це, він умостився зручніше й почав розглядати власне обличчя в шибці напроти свого сидіння. Але згодом голова його на диво вперто попливла, мовби в рідкому склі, що відділяло вагон від вулиці, й зажадала якого-небудь доповнення.

То була, зрештою, Балканська війна чи її не було? Якась інтервенція, мабуть, таки сталася; та чи була то війна, цього він достеменно не знав. Людство хвилювали стільки всіляких речей! Установлено новий рекорд висоти польоту — хіба ж не привід для гордощів. Якщо Ульріх не помилявся, тепер той рекорд сягнув 3700 метрів, а літуна звали Жуо. Боксер-негр побив білого чемпіона й виграв світову першість; прізвище він мав Джонсон. Президент Франції поїхав до Росії; точилися розмови про загрозу миру в усьому світі. Якийсь досі невідомий тенор заробляв у Південній Америці такі гроші, яких ще не бачили навіть у Північній Америці. В Японії стався жахливий землетрус; бідолашні японці. Одне слово, відбувалося багато всіляких подій, часи тривали бурхливі: кінець 1913 — початок 1914 року. Але й два роки чи п’ять років тому часи були також бурхливі, кожен день приносив свої хвилювання, одначе про те, що тоді, власне, діялося, люди пригадували погано чи й не пригадували зовсім. Це можна було з пам’яті викреслити. Нові ліки проти сифілісу виготовив… Дослідження обміну речовин у рослинах виявили. Підкорення Південного полюса здавалося… Експерименти Ойґена Штайнаха викликали. Так можна було відмовитись від доброї половини певности, великого значення це не мало. Дивна все ж таки річ — історія! Про ту чи ту подію можна було з певністю стверджувати, що своє місце в історії вона вже посіла або ще, безперечно, посяде; але в тому, що ця подія взагалі сталася, жодної певности не було. Адже для того, аби що-небудь сталося, потрібно, щоб воно сталося ще й у якомусь певному році, а не в якому-небудь іншому чи й зовсім не сталося; а ще треба, щоб сталося воно само, а не загалом щось подібне чи щось у цьому дусі. А саме цього про історію жодна людина стверджувати й не може, хіба що в цієї людини все записано, як у газеті, або йдеться про справи професійні чи майнові, адже за скільки років дістанеш право вийти на пенсію чи коли збереш або витратиш певну суму — це, звісно, важливо, і в такому зв’язку й війни можуть набути ваги знаменних подій. Вона має вигляд невпевнений і скошлачений, наша історія, якщо розглядати її зблизька, — так наче це лише не зовсім утрамбована трясовина, але потім, хоч як дивно, виявляється, що нею пролягає шлях, той самий «історичний шлях», про який ніхто не знає, звідки він узявся. Саме оця роль слугувати матеріалом для історії й викликала в Ульріха обурення. А освітлена коробка, де він, погойдуючись із боку в бік, їхав, здавалася йому машиною, в якій протрушують по кілька сотень кілограмів людей, готуючи з них майбутнє. Сто років тому вони з такими самими обличчями сиділи в якому-небудь поштовому диліжансі, й хто знає, що з ними буде ще через сто років, але й новими людьми в нових засобах пересування майбутнього вони сидітимуть точнісінько так само. Ось що відчув Ульріх, і його обурило це беззахисне визнання перемін та обставин, безпорадна солідарність із сучасністю, безладно-покірне, по суті, негідне людини підсобництво у творенні сторіч; це було так, немовби він раптом повстав проти капелюха якогось досить дивного фасону, що виявився в нього на голові.

Він мимоволі підвівся й решту шляху подолав пішки. У цьому величезному людському резервуарі, яким було місто й де він тепер опинився, на зміну його невдоволенню знову прийшов піднесений настрій. У тієї Кларисоньки народилася божевільна ідея: влаштувати духовний рік. Ульріх зосередив увагу на цій думці. Чому це так безглуздо? А втім, з таким самим успіхом можна й спитати, чому безглузда Діотимина вітчизняна акція.

Відповідь перша. Тому що світова історія постає, поза всяким сумнівом, так само, як і решта історій. Нічого нового авторам на думку не спадає, і вони просто списують один в одного. Саме через це всі політики вивчають історію, а не біологію чи щось таке. Це щодо авторів.

Відповідь друга. Історія постає, однак, переважно без участи авторів. Виникає вона не в якомусь центрі, а на периферії. З несуттєвих мотивів. Мабуть, зовсім не так багато, як гадають, потрібно для того, щоб з людини ґотики чи античної Греції зробити сучасну цивілізовану людину. Адже людська істота однаково здатна й на людоїдство, й на критику чистого розуму; за сприятливих обставин вона може з однаковими переконаннями й властивостями чинити те й те, і з дуже великими зовнішніми відмінностями тут уживаються дуже маленькі внутрішні.

Відступ перший. Ульріх пригадав одне таке своє враження часів військової служби. Ескадрон скаче в дві шеренги, відпрацьовуючи команду «передати наказ», — це коли наказ пошепки передають від кіннотника до кіннотника; якщо попереду дають команду: «Вахмістрові очолити стрій!», то позаду вже чують: «Вісьмох розстріляти як стій!» або щось на кшталт цього. Отак твориться й світова історія.

Відповідь третя. Отож коли б яке-небудь покоління нинішніх європейців у зовсім ранньому дитинстві перенесли до Єгипту 5000 року д. Н. Х. і там лишили, то світова історія почалася б знову від 5000 року, спершу якийсь час повторювалася б, а тоді з причин, нікому не відомих, почала б помалу відхилятися від свого шляху.

Відступ другий. Закон світової історії, відразу спало йому на гадку, — це не що інше, як головна державна засада давньої Каканії: «воловодити». Каканія була держава надзвичайно мудра.

Відступ третій (чи відповідь четверта?). Історичний шлях, отже, — це не шлях більярдної кулі, котра після удару києм котиться в певний бік, ні, історичний шлях нагадує шлях хмарин, шлях людини, яка тиняється вулицями й увагу якої відвертає то тінь, то юрба, то дивний злам лінії фасадів, і яка врешті опиняється в такому місці, де ніколи не бувала й не мала наміру бути. На шляху світової історії трапляються місця, де вона неодмінно має з нього збитися. Сучасність — це завжди ніби крайній будинок у місті, який до решти міських споруд належить уже мовби й не зовсім. Кожне покоління вражено запитує: «Хто я і ким були мої попередники?» А краще воно спитало б: «Де я», — маючи на увазі, що його попередники були не якісь інші, а лише десь-інде. «Це вже дещо дало б», — подумав Ульріх.

Досі свої відповіді й відступи він нумерував так сам, заглядаючи дорогою то в чиєсь обличчя, що пропливало мимо, то до вітрини якої-небудь крамниці, щоб не дати думкам розбігтися зовсім; та зрештою він усе ж таки трохи заблукав і мусив на хвильку стати й роззирнутися, щоб знайти найкоротший шлях додому. Перше ніж рушити далі, він спробував поставити своє запитання ще раз і точніше. Отже, божевільна Кларисонька має цілковиту рацію, історію треба творити, її слід придумувати, хоч у суперечці з Кларисою він це й заперечував. Але чому так не роблять? Цієї хвилини у відповідь йому не спало на думку нічого, крім директора Фішеля з Ллойд-банку — його приятеля Лео Фішеля, з яким він у минулі роки любив час від часу посидіти влітку десь перед кав’ярнею; цієї хвилини той, якби Ульріх розмовляв тепер з ним, а не сам із собою, своїм звичаєм відповів би: «Мені б ваш клопіт!» І Ульріх був би вдячний йому за таку підбадьорливу відповідь. «Фішелю, любий мій, — ту ж мить подумки відгукнувся Ульріх, — усе це не так просто. Я кажу «історія», але маю на увазі, якщо ви не забули, наше життя. А крім того, я ж бо від самого початку визнав, що було б дуже непорядно, якби я спитав: «Чому людина не творить історії, тобто чому вона накидається на історію лише як звір, коли той скалічений, коли вже допече до живого, — одне слово, чому людина творить історію лише в разі доконечної потреби?» То чому ж це звучить непорядно? Що ми можемо тут заперечити? Адже це означає лише одне: людина не повинна пускати людське життя на самоплив».

«Але ж ми знаємо, — відказав би директор Фішель, — чому воно так виходить. Треба лише радіти, коли політики, духівництво й великі цабе, яким нема чого робити, а також решта людей, котрим не дає спокою яка-небудь невідчепна ідея, — коли всі вони не втручаються в буденне життя. А крім того, не слід забувати про освіту. Аби ж тільки так багато людей не поводилися нині, як невігласи!» І директор Фішель, певна річ, має рацію. Треба лише радіти, коли ти досить непогано розумієшся на позиках під заставу й цінних паперах, а решта людей не надто замислюються над історією, стверджуючи, що розуміються на ній, мовляв, і так. Не можна, боронь Боже, жити без ідей, але найкраще — це певна рівновага між ними, такий собі balance of power, озброєний світ ідей, де жодна зі сторін не може дати собі волі. В Ульріха заспокійливим засобом була освіта. Це — головне відчуття цивілізації. І все ж таки є й, попри все, чимдалі відчутніше дає про себе знати й відчуття протилежне — що доба героїчно-політичної історії, яку творить випадок та його лицарі, почасти своє віджила і на зміну їй має прийти планове розв’язання проблем, в якому беруть участь усі, кого це стосується.

Але цієї хвилини рік Ульріха скінчився тим, що Ульріх нарешті дістався додому.

84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу

Там він застав, як завжди, цілу купу кореспонденції, яку йому передавав граф Ляйнсдорф. Якийсь промисловець обіцяв заснувати надзвичайно високу премію за найкращі успіхи у військовому вихованні цивільної молоді. Архієпископська катедра висловлювала свою думку з приводу пропозиції про велике пожертвування на сиротинці, заявляючи, що в неї викликає осторогу будь-яке змішування віросповідань. Комітет у справах культів і просвіти повідомляв про успіхи остаточно оголошеної попередньої ініціативи щодо великого пам’ятника імператорові-миротворцю й народам Австрії поблизу резиденції; внаслідок консультацій з імп.-кор. міністерством у справах культів і просвіти та опитування провідних мистецьких об’єднань, а також спілок інженерів та архітекторів виявилися такі розходження в поглядах, що комітет змушений був, не на шкоду потребам, які постануть згодом, і в разі згоди головного комітету, а також беручи до уваги можливість спорудження пам’ятника в майбутньому, оголосити конкурс на найкращу ідею конкурсу. Канцелярія двору, ознайомившись із пропозиціями, надісланими їй три тижні тому, повертала їх до головного комітету й писала, що наразі не має змоги повідомити про найвище волевиявлення з цього приводу, однак бажано, мовляв, щоб і в таких питаннях спочатку склалася незалежна громадська думка. Імп.-кор. міністерство у справах культів і просвіти відповідало на лист за вихідним номером таким і таким, що не має змоги заявити про своє особливе сприяння стенографічному товариству «Ель»; товариство захисту народного здоров’я «Лінійна літера» повідомляло про своє заснування й клопотало про фінансову підтримку.

У решті кореспонденції йшлося про таке саме. Ульріх відсунув від себе цю паку реального світу й замислився. А тоді зненацька підвівся, звелів принести піджака й капелюха і сказав, що повернеться додому за годину-півтори. Потім викликав телефоном таксі й поїхав знов до Клариси.

Тим часом уже стемніло, будинок лише з одного вікна кидав на вулицю трохи світла, мороз прихопив сліди на снігу, й від них позоставались ямки, де легко можна було спіткнутися; під’їзд був замкнений, тут нікого не очікували, отож на стукіт, крики й плескання в долоні довго ніхто не відгукувався. Коли Ульріх нарешті ступив до кімнати, йому здалося, що це не те помешкання, з якого він ще зовсім недавно пішов, а чужий, сповнений подиву світ із невигадливо накритим на двох столом, стільцями, на кожному з яких щось лежало, влаштувавшись по-домашньому, і стінами, що всіляко впирались відкриватися цьому непроханому гостеві.

Клариса, вдягнена у простенький вовняний халат, засміялася. Вальтер, який відчиняв пізньому гостеві, замружився від світла й поклав великого ключа від вхідних дверей до шухляди в столі. Ульріх без зайвих слів сказав:

— Я повернувся, бо заборгував Кларисі відповідь на ще одне її запитання.

І почав із середини, від того місця, де їхню розмову урвав прихід Вальтера. Невдовзі кімната, будинок, відчуття часу зникли, й слова повисли десь над синім простором у мереживі зірок. Ульріх розгортав програму того, як жити історією ідей, а не світовою історією. Різниця, попередив він, полягає не стільки в тому, що відбувається, стільки у значенні, якого цьому надають, у намірі, що його з цим пов’язують, у системі, яка охоплює ту чи ту подію. Чинна нині система — це система реальности, й нагадує вона погану виставу. Недарма кажуть «світовий театр», адже в житті раз у раз виникають ті самі ролі, інтриґи й колізії. Люди кохають, бо є кохання, і кохають так, як воно їм наказує; люди бувають горді, як індіанці, як іспанці, як незаймані дівчата чи як лев; навіть убивають люди в дев’яноста випадків із ста лише через те, що такий вчинок вважають трагічним і прекрасним. Цілком успішні політичні постаті реальности, за винятком дуже вже великих, мають багато чого спільного з авторами касових п’єс; бурхливі події, що їх вони творять, навіюють нудьгу, оскільки позбавлені духовности й новизни, але саме завдяки цьому й доводять нас до того пасивно-сонного стану, коли ми миримося з будь-якою переміною. Якщо розглядати історію з такого погляду, то вона постає з ідейної рутини й матеріалу ідейно байдужного, а реальність народжується переважно з того, що задля ідей нічого не діється. Коротко це можна висловити, стверджував він, так: нас не дуже турбує те, що діється, й дуже — з ким, де й коли це діється, отож турбує нас, власне, не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя, а розподіл уже наявного, а це й направду з точністю відповідає різниці між п’єсами чудовими й тими, котрі просто мають успіх. Але звідси випливає, що насамперед потрібно, навпаки, відмовитися від підходу до оцінки подій з позиції особистої корисливости. Їх треба розглядати, отже, не стільки як щось особисте й реальне, стільки як щось спільне й абстрактне, тобто розглядати з такою мірою особистої свободи, немовби вони намальовані чи проспівані. Повертати їх треба не до себе, а вгору й назовні. А коли це стосується особистости, то, крім того, потрібно, щоб і в межах колективу діялося щось таке, чого Ульріх навіть не міг до пуття описати й що він назвав таким собі вичавлюванням, згущуванням і заготівлею про запас духовного соку, тільки щоб окремий індивід при цьому не почувався безпорадним і полишеним напризволяще. Промовивши ці слова, Ульріх пригадав хвилину, коли сказав Діотимі, що треба скасувати реальність.

По суті, не було нічого дивного в тому, що Вальтер відразу оголосив його твердження цілком банальним. Нібито весь світ, література, мистецтво, наука, релігія й так, мовляв, не «вичавлюють» і не «заготовляють»! Нібито хтось із освічених людей, мовляв, заперечує цінність ідей чи не поважає розуму, краси й доброти! Нібито будь-яке виховання — це, мовляв, щось інше, ніж прилучення до певної духовної системи!

Щоб його не зрозуміли хибно, Ульріх зауважив, що виховання — то лише прилучення до того, що, поставши внаслідок безладних заходів, у цей момент наявне й домінує; отож, щоб здобути духовність, треба, мовляв, насамперед мати певність, що в тебе її, духовности, ще нема! Ульріх назвав це цілком і повністю відкритою, а з погляду моралі — великою мірою експериментальною і творчою позицією.

Вальтер таке твердження тепер оголосив неможливим.

— Досить двозначно це в тебе виходить, — сказав він, — так наче ми взагалі маємо вибір — жити ідеями чи жити власним життям! Та чи не хочеш ти пригадати одну цитату: «Я — не трактат, не хитромудра книжка, в мені і суперечність є, й інтрижка»? Чому ж ти не йдеш іще далі? Чому одразу не вимагаєш, щоб ми задля своїх ідей скасували й власне черево? А я тобі відповім: «Людина зіткана з підлоти!» Те, що ми випростуємо й опускаємо руку, не знаючи, в який бік повернути — праворуч чи ліворуч, що складаємося зі звичок, упереджень та пороху й усе ж таки, скільки сил наших, простуємо своїм шляхом — саме це і є людяність! Отож досить лишень те, про що ти кажеш, трохи приміряти до реальности, як воно виявиться в найкращому випадку літературою! Ульріх погодився:

— Якщо дозволиш мені розуміти під цим і решту мистецтв, усілякі вчення про життя й природу, релігії й таке інше, то я ладен, звісно, стверджувати щось на кшталт того, що наше буття цілком і повністю складається з літератури!

— Та невже? Ти називаєш доброту Спасителя чи життя Наполеона літературою?! — вигукнув Вальтер. Але потім йому прийшла в голову краща думка, і він, обернувшись до товариша, зі спокоєм, що його дає великий козир, заявив: — Ти — людина, яка запевняє, нібито сенс свіжої городини — в консервованій городині!

— Ти, певна річ, маєш рацію. Ти міг би навіть сказати, що я — той, хто намагається зварити обід із самої солі, — спокійно визнав Ульріх. Розмовляти про це далі йому перехотілося.

Але цієї хвилини втрутилася Клариса, звернувшись до Вальтера:

— Не розумію, чому ти йому заперечуєш?! Хіба ти сам не казав щоразу, коли з нами траплялося щось незвичайне: «Непогано було б зараз винести це на сцену, щоб люди побачили все й зрозуміли!…» По суті, треба було б співати! — обернулася вона на знак згоди до Ульріха. — Співати треба було б себе!

Вона підвелася й ступила до невеликого кола, що його утворювали стільці. Її поза трохи незграбно демонструвала її бажання, Клариса немовби готувалася піти в танок, і Ульріх, дуже вразливий до такого позбавленого смаку оголення душі, цієї миті пригадав, що більшість людей, тобто, якщо казати загалом, люди пересічні, чий розум збуджений, а створити нічого не годен, відчувають саме таке бажання: виставитись. І саме в них дуже часто стається «щось невимовне» — це й справді їхнє улюблене слівце, туманне тло, на якому те, що вони хочуть висловити, набуває сумнівно збільшеного вигляду, тож пізнати його справжню цінність їм так ніколи й не щастить. Щоб покласти цьому край, Ульріх промовив:

— Я не мав цього на увазі, але Клариса правду каже: театр доводить, що глибокі особисті афекти можуть слугувати безособовій меті, такому зв’язку значень і образів, який майже відділяє ці афекти від самої особи.

— Я Ульріха дуже добре розумію! — знов озвалася Клариса.

— Не пригадую, щоб коли-небудь мене щось так дуже тішило тільки через те, що це сталося зі мною особисто; головне, що це сталося взагалі! Адже в тебе теж не виникає бажання музику «мати», — звернулася вона до свого чоловіка. — Немає іншого щастя, крім того, що вона є. Враження, емоції притягуєш до себе й одразу поширюєш їх далі; бажаєш себе, але ж не бажаєш володіти собою так, як дрібний крамар — своїм мотлохом!

Вальтер схопився за голову, але задля Клариси заходився шукати інших заперечень. Він намагався, щоб його слова лилися спокійним прохолодним струменем.

— Якщо цінність тої чи тої поведінки ти вбачаєш лише у випромінюванні духовної сили, — звернувся він до Ульріха, — то я хочу спитати тебе: адже це було б можливим лише в такому житті, яке не має на меті нічого іншого, крім створювати духовну силу й міць?

— Це — життя, до якого прагнуть, як вони самі запевняють, усі нинішні держави! — заперечив Ульріх.

— Виходить, у такій державі люди жили б високими почуттями й ідеями, за філософськими теоріями й романами? — провадив Вальтер. — Отож я тебе й питаю: як би вони жили — так, щоб велика філософія й поезія народжувалися, чи так, щоб усе, чим вони жили, вже було, так би мовити, філософією й поезією, втіленими у плоті й крові? Адже в мене не викликає сумніву те, що ти маєш на увазі, бо перше було б ні чим іншим, як тим, що нині й так розуміють під культурною державою; та позаяк ти маєш на увазі друге, то забуваєш про те, що філософія й поезія були б там просто зайві. Якщо зважити на те, що твоє життя за образом і подобою мистецтва — чи як там ти це називаєш — узагалі не можна собі уявити, то означає воно не що інше, як кінець мистецтва! — Так завершив він, викинувши свій козир з особливим розрахунком на Кларису.

Це дало свої наслідки. Навіть Ульріхові потрібна була якась хвилина, щоб дійти до тями. Та зрештою він засміявся й спитав:

— Хіба ти не знаєш, що будь-яке досконале життя — це кінець мистецтва? Здається мені, ти й сам на шляху до того, щоб задля удосконалення свого життя покласти край мистецтву?

Нічого поганого сказати цим він не хотів, одначе Клариса насторожилася.

А Ульріх вів далі:

— Будь-яка велика книжка дихає цим духом любови до доль окремих людей, котрі не в злагоді з формами, що в них намагається убгати їх суспільство. Вона підказує рішення, які вирішенню не піддаються; можна лише відтворювати життя цих людей. Осягни сенс усіх поетичних творів — і на окремих прикладах дістанеш хоч і не повне, однак основане на досвіді й безкінечне заперечення всіх чинних правил, приписів і засад, на яких стоїть суспільство, закохане в ці поетичні твори! Адже вірш із його загадкою розтинає навпіл сенс світу, прив’язаний до тисяч буденних слів, і обертає цей сенс на повітряну кулю, що відлітає. Якщо це називати, як зазвичай роблять, красою, то краса, мабуть, — переворот незрівнянно жорстокіший і нещадніший, ніж будь-яка політична революція в минулому!

У Вальтера зблідли навіть губи. Таке розуміння мистецтва як заперечення життя, як чогось антагоністичного життю він ненавидів. У його очах це було богемою, рештками застарілого бажання подратувати «буржуа». Іронічну природність того, що в досконалому світі вже не може бути краси, позаяк вона стає там зайвою, він помітив, але невисловленого запитання свого приятеля не почув. Адже те, що твердження Ульріха однобоке, навіть йому самому було ясно, як Божий день. З таким самим успіхом він міг би заявити протилежне тому, що мистецтво — це заперечення, позаяк мистецтво — це любов; люблячи, воно творить красу, й на цілому світі нема, либонь, жодного іншого способу зробити яку-небудь річ чи яке-небудь створіння прекрасним, крім як їх полюбити. І тільки через те, що й наша любов складається просто з окремих частинок, краса — це щось на взірець поглиблення й контрасту. І лише в морі любови уявлення про досконалість, уже нездатне поглиблюватися, становить одне ціле з основаним на поглибленні уявленням про красу! І знову в думках Ульріха промайнуло «царство», й він роздратовано змовк. Вальтер тим часом також зібрався з духом і, назвавши приятелів натяк на те, що жити слід приблизно так, як читаєш, спершу банальним, а тоді й неможливим твердженням, заходився доводити, що воно підле й гріховне.

— Якби хто-небудь, — почав він з такою самою вишуканою стриманістю, з якою розмовляв досі, — взяв за основу свого життя лише твою пропозицію, то йому довелося б, мабуть, — про всілякі інші безглузді речі я вже й не кажу, — схвалювати все, що породжує в ньому яку-небудь гарну ідея, ба навіть усе те, що за таку ідею можна сприйняти. Це означало б, звичайно, загальний занепад, та позаяк цей бік тобі, схоже, байдужий, — чи, може, ти маєш на увазі оті непевні загальні застережні заходи, про які жодних подробиць не навів, — то я хотів би поцікавитися лише особистими наслідками. Мені здається, в усіх тих випадках, коли людина — якраз не поет, що творить власне життя, то їй доведеться гірше, ніж тварині; якщо їй не спаде на думку жодна ідея, то не спаде їй на думку й рішення, і велику частину свого життя вона буде просто жертвою власних інстинктів, примх, звичайнісіньких міщанських пристрастей — одне слово, отого позбавленого всього особистісного, з чого лишень складається людина, й муситиме, доки триватиме, сказати б, обструкція верхньої системи, стійко терпіти все, що їй вдарить у голову?!

— У такому разі їй доведеться відмовитись що-небудь робити! — відповіла замість Ульріха Клариса. — Це — активна пасивність, на яку треба бути здатним за певних обставин!

Вальтерові забракло духу звести на неї погляд. Адже в їхніх взаєминах здатність до відмови грала велику роль; у своїй довгій, аж до п’ят нічній сорочці й схожа на маленького янгола Клариса, бувало, підхоплювалася в ліжку на ноги, випростувалась і, зблискуючи зубами, декламувала в манері Ніцше: «Мов лота, я кидаю тобі в душу своє запитання! Ти бажаєш подружнього життя й дитини, але я питаю тебе: «Чи та ти людина, що має право бажати дитини?! Чи переможець і владар ти над своїми чеснотами? Чи, може, в тобі промовляє тварина зі своїми потребами?!» У сутінках спальні це видовище було досить-таки моторошне, й Вальтер марно намагався заманити Кларису під ковдру. А тепер, виходить, вона візьме на озброєння ще й нове гасло; ця активна пасивність, на яку, мовляв, треба бути здатним за певних обставин, дуже нагадувала про одного чоловіка без властивостей. Чи довірилася вона йому? Чи не він, зрештою, заохочував Кларису в її дивацтвах?

Ці запитання кублилися, мов черва, у грудях Вальтера, і йому ледь не стало зле. Він посірів, обличчя в нього зів’яло й безсило взялося зморшками.

Ульріх це помітив і співчутливо спитав Вальтера, чи з ним усе гаразд.

Вальтер над силу промовив «так» і, бадьоро всміхнувшись, сказав, щоб Ульріх довів свої дурниці до кінця.

— О Боже праведний! — примирливо мовив Ульріх. — Річ не в тому, що ти не маєш рації. Але дуже часто ми з якогось спортивного азарту виявляємо поблажливість до вчинків, які завдають шкоди нам самим, — аби лишень супротивник гарно їх здійснював; тоді ціна здійснення конкурує з ціною шкоди. А нерідко в нас з’являється й ідея, відповідно до якої ми певний час діємо, та невдовзі її заступає звичка, інерція, вигода, нашіптування, бо інакше просто не буває. Отже, я описав, мабуть, стан, завершити який у жодному разі не можна, хоча в одному йому треба віддати належне: це — цілком і повністю той самісінький стан, в якому ми живемо.

Вальтер знов заспокоївся.

— Якщо взяти правду навиворіт, то завжди можна сказати щось таке, що й правдиве, й перекручене воднораз, — м’яко промовив він, не приховуючи, що подальша суперечка його вже не цікавить. — Це на тебе схоже — стверджувати про що-небудь, що це, мовляв, неможливо, однак реально.

Клариса, проте, дуже енерґійно потерла собі носа й заявила:

— А як на мене, то все ж таки дуже важливо, що в усіх нас є щось неможливе. Це багато чого пояснює. Коли я слухала вас, у мене склалося враження, що якби нас можна було розітнути, то все наше життя, мабуть, виявилося б схожим на каблучку — просто на щось отаке кругленьке навколо чогось. — Вона ще доти скинула з пальця обручку й тепер поглянула крізь неї на освітлену стіну. — Я хочу сказати, всередині ж бо тут нічого немає, а вигляд у неї точнісінько такий, неначе лише це їй і важливо. Річ у тім, що й Ульріх не може висловити це повною мірою відразу!

Отак ця дискусія завершилася для Вальтера все ж таки ще одним, на жаль, прикрим болем.

85.Генерал Штум намагається дати лад цивільному розуму

Ульріх повернувся додому десь на годину пізніше, ніж попереджував, і тепер, коли він переступив поріг, йому доповіли, що його вже давно очікує якийсь офіцер. Нагорі Ульріх застав, на свій подив, Генерала фон Штума, що привітався з ним, як із давнім товаришем.

— Друже, любий мій! — вигукнув назустріч йому Генерал. — Ти вже даруй, що я вриваюся до тебе так пізно, але я не міг піти зі служби раніше, та й тут уже години дві сиджу серед твоїх книжок; таке зібрання — просто жах!

Вони обмінялись люб’язностями, і з’ясувалося, що Штума привела до Ульріха термінова справа. Генерал по-діловому закинув ногу на ногу, що зробити було, з огляду на його статуру, не так легко, випростав руку з невеличкою долонею й промовив:

— Термінова? Своїм референтам, коли вони приносять мені який-небудь терміновий папір, я зазвичай кажу: «На світі немає нічого термінового, крім збігати в одне місце!» Та якщо серйозно, то мене привела до тебе одна надзвичайно важлива справа. Я тобі вже казав, що дивлюся на дім твоєї кузини як на виняткову для себе можливість познайомитися з найважливішими у світі проблемами цивільного життя. Усе ж таки це щось неказенне й, запевняю тебе, страшенно мені імпонує. Але, з другого боку, ми, військові, зовсім не такі дурні, якими нас вважають, хоч і маємо свої слабинки. Сподіваюся, ти зі мною погодишся, що коли вже ми за що-небудь беремось, то робимо це грунтовно, як і годиться. Отже, ти згоден? Я так і думав, тоді я можу розмовляти з тобою відверто, хоч усе ж таки й мушу зізнатися, що нашого військового духу соромлюсь. Соромлюся, я сказав! Якщо не брати до уваги військового єпископа, то нині я у війську, мабуть, той чоловік, котрий найбільше має до діла з духом. Але скажу тобі так: якщо придивитися до нашого військового духу ближче, то він, хай там який високий, нагадує вранішню перевірку. Сподіваюся, ти ще не забув, що таке вранішня перевірка? Черговий офіцер, значся, записує: стільки й стільки чоловік та коней у строю, стільки й стільки чоловік та коней відсутні через хворобу чи ще там через щось, улан Ляйтомишль на шикування спізнюється й таке інше. Але чому стільки й стільки чоловік та коней у строю чи відсутні тощо — цього він не записує. А саме про це завше й треба знати, коли маєш до діла з добродіями цивільними. Солдат розмовляє коротко, просто й конкретно, але мені досить часто доводиться консультуватися з представниками цивільних міністерств, і вони з кожного приводу питаються, чому треба зробити так, як пропоную я, й посилаються на міркування й обставини високого характеру. Отож — тільки нехай те, що ти зараз почуєш, лишиться між нами, дай слово чести! — я й запропонував своєму начальникові, його превосходительству Фросту, чи, правильніше сказати, радше здивував його такою своєю пропозицією: я скористаюся нагодою й побуваю в домі твоєї кузини, щоб нарешті ґрунтовно ознайомитися з отими міркуваннями й обставинами високого характеру і, якщо можна так висловитися, не здавшись нескромним, поставити їх на службу військовому духу. Зрештою, маємо ж ми у війську лікарів, ветеринарів, аптекарів, священиків, бухгалтерів-ревізорів, інтендантів, інженерів і капельмейстерів, а ось центрального управління цивільним духом ще не маємо.

Аж тепер Ульріх завважив, що Штум фон Бордвер приніс із собою службову теку; це була одна з отих здоровенних, з міцним наплічним ременем тек із бичачої шкіри, в яких переносять папери у величезних міністерських будівлях або через вулицю, від інстанції до інстанції, і стояла вона на підлозі, прихилена до письмового столу. Генерал прийшов вочевидь зі своїм ординарцем, який очікував тепер унизу і якого Ульріх не помітив, бо Штум ледве випер ту важенну теку собі на коліна, а тоді відкрив, клацнувши, залізного замочка, що мав неймовірно військово-технічний вигляд.

— Я, відколи пристав до цього вашого заходу, не байдикував, — усміхнувся ґенерал, нахиляючись, від чого його голубий мундир біля золотих ґудзиків напнувся, — але розумієш, є речі, з якими я не зовсім упоруюсь. — І видобув із теки цілий стос нескріплених аркушів з якимись дивними графами й записами. — Твоя кузина… — почав пояснювати він. — Я детально обговорював це з твоєю кузиною, і їй, звісно, хочеться, щоб з її зусиль звести духовний пам’ятник найвищому нашому володареві постала ідея, яка, сказати б, вийшла б на перше місце з-поміж решти ідей, уже наявних; але я вже тепер помітив — і це попри все моє захоплення людьми, котрих твоя кузина для цього запросила, — що тут виникають збіса великі труднощі. Скаже хтось один одне, то хтось інший стверджує інше, протилежне… Хіба це вже не впало в очі й тобі? Та ще гірше, принаймні на мій погляд, ось що: цивільний розум нагадує те, що називають, коли йдеться про коня, ненажерою. Ти ж бо ще не забув? Клади такій тварюці хоч подвійний раціон, а вона однаково не гладшає! Ну гаразд, — виправився він у відповідь на коротке заперечення господаря дому, — ти можеш навіть сказати, що вона з дня на день гладшає, але ж кості в неї не ростуть і шерсть не блищить; тільки черево стає, як бодня. Саме це мене, розумієш, і цікавить, і я поклав собі розібратися, чому в цьому ділі, власне, не можна навести порядку.

І Штум, усміхаючись, подав своєму колишньому лейтенантові першого аркуша.

— Нехай нас ганьблять як завгодно, — сказав він, — але що таке порядок, ми у війську знали завжди. Оце ось — класифікація головних ідей, які я витяг з учасників зібрань у твоєї кузини. Розумієш, коли його питаєш віч-на-віч, то найважливішим кожен вважає, виявляється, щось зовсім інше.

Ульріх вражено розглядав того аркуша. На взірець бланка для донесень чи якогось військового реєстру він був поділений поздовжніми й поперечними лініями на графи, заповнені словами, що немовби впиралися такому розташуванню, бо Ульріх прочитав виведені казенним каліграфічним почерком імена: Ісус Христос; Будда, Гаутама, він-таки Сідхартха; Лао-Цзи; Лютер, Мартін; Гьоте, Вольфґанґ; Ганґгофер, Людвіґ; Чемберлен і багато інших; продовження цього списку вочевидь було на ще одному аркуші; у другому стовпчику йшли слова «християнство», «імперіалізм», «доба комунікацій» тощо, до яких у наступних стовпчиках примикали ще колонки слів.

— Я міг би назвати це й кадастром сучасної культури, — пояснив Штум, — адже потім ми його доповнили, й тепер тут зібрано назви ідей, котрі хвилювали нас протягом останніх двадцятьох п’ятьох років, а також імена їхніх авторів. Я навіть не уявляв собі, яка кропітка це буде робота!

Ульріх побажав знати, як Штум складав свій реєстр, і ґенерал охоче пояснив процедуру, розроблену за його системою.

— Щоб упоратися за такий короткий час, мені досить було взяти одного капітана, двох лейтенантів і п’ятьох унтер-офіцерів! Якби ми мали змогу працювати за найсучаснішими методами, то розіслали б у всі полки запитання: «Кого ви вважаєте найславетнішою людиною?» — як це, розумієш, тепер роблять газети у всіляких своїх анкетах тощо, — і розіслали б з наказом доповісти про результати опитування у відсотках; але у війську так діло не піде, бо жодна частина не посміє, звісно, доповісти нічого іншого, крім як «його величність». Тоді я вирішив з’ясувати, які книжки виходять найбільшими накладами й збирають найбільшу кількість читачів; але тут одразу виявилося, що це, крім Біблії, новорічні поштові буклети з тарифами й старими анекдотами — такі буклети кожен адресат дістає за свої чайові від листоноші; і це знову привернуло нашу увагу до того, який же він усе ж таки складний, оцей цивільний розум, адже загалом найкращими вважають книжки, придатні для будь-якого читача, чи принаймні, як мені сказали, авторові треба мати в Німеччині дуже багато однодумців, щоб його вважали бозна-яким розумним. Отож і цим шляхом піти ми не могли, і що ми кінець кінцем придумали, про це я сказати тобі наразі не можу, то була ідея капрала Гірша й лейтенанта Меліхара, але зробити це нам таки пощастило.

Генерал Штум відклав цей аркуш набік і з міною, що провіщала глибоке розчарування, взяв ще один. Здійснивши інвентаризацію запасу середньоєвропейських ідей, він не лише з’ясував, на превеликий свій жаль, що складається той суціль із суперечностей, а й, на свій подив, виявив, що ті суперечності, якщо копнути їх глибше, починають переходити одна в одну.

— Я вже звик до того, що в твоєї кузини кожна із знаменитостей, коли я прошу її просвітити мене, розказує мені щось інше, — провадив Штум. — Але що після того, як побалакаєш із ними довше, все ж таки складається враження, ніби всі вони розказують про те саме, — ось чого я не можу втнути хоч убий; либонь, у моїй солдатській голові просто не вистачає для цього однієї клепки!

Те, що так глибоко лякало ґенерала Штума, було не дрібницею, і розв’язання цієї проблеми, власне, не можна було покладати лише на військове міністерство, хоча й не важко показати, що з війною вона пов’язана якнайтісніше. Нинішній добі дісталася в дарунок певна кількість великих ідей, а до кожної ідеї, з особливої ласки долі, — відразу і її антиідея, тож індивідуалізм і колективізм, націоналізм і інтернаціоналізм, соціалізм і капіталізм, імперіалізм і пацифізм, раціоналізм і марновірство почуваються в такій добі однаково добре, а до цього додаються ще невикористані рештки незліченних інших суперечностей, що мають для сучасности таку саму чи меншу цінність. Це здається вже таким самим природним, як і те, що є день і ніч, спека і холод, любов і ненависть, а в людському тілі на кожен згинальний м’яз є протилежний, розгинальний, і Генералові Штуму, як і будь-кому, повік не спало б на думку вбачати в цьому щось незвичайне, якби його марнославство не кинула в цю авантюру любов до Діотими. Бо любов не вдовольняється тим, що єдність природи Грунтується на суперечностях, у своєму жаданні ніжности любов прагне єдности без суперечностей, отож Генерал докладав усіх зусиль, щоб цієї єдности домогтися.

— Оце я наказав, — розповідав він, водночас демонструючи Ульріху відповідні аркуші, — скласти покажчик полководців ідей, тобто перелік усіх імен, котрі останнім часом приводили до перемог, сказати б, великі з’єднання ідей; а це ось — ordre de bataille^[1]; а тут — план стратегічного зосередження й розгортання сил; тут — спроба нанести на карту бази й Гарнізони, звідки надходить поповнення думками. Але ти, поглянувши на ту чи ту групу думок, яка нині провадить бої, певно, помітиш — на схемі я звелів це чітко виділити, — що поповнення живою силою й ідейним матеріалом вона дістає не лише від власних баз, а й від баз супротивника; ти бачиш, що ці групи раз у раз змінюють дислокацію, зненацька, без будь-яких причин повертають фронт у зворотний бік і вступають у бій із власним тилом; ти бачиш, із другого боку, що ідеї невпинно перебігають туди й назад, отож ти знаходиш їх то по один, то по другий бік лінії фронту. Одне слово, не можна ні скласти пристойну схему тилового району, ні провести демаркаційну лінію, ні взагалі що-небудь визначити, і вся картина, даруй на слові — хоча, ще з одного боку, я в це, знову ж таки, просто не йму віри! — скидається на те, що в нас будь-який командир назвав би отарою баранів!

І Штум тицьнув Ульріхові в руку відразу кілька десятків аркушів. Вони були вкриті планами стратегічного зосередження й розгортання сил, залізничними лініями, мережами шляхів, схемами портів, позначеннями військових з’єднань і командних пунктів, колами, прямокутниками, заштрихованими ділянками; як у справжній базгранині Генерального штабу, все було покреслене червоними, зеленими, жовтими, синіми лініями, й повсюди виднілися різні на вигляд і різного значення прапорці, яким за рік судилося набути великої популярности.

— І все марно! — зітхнув Штум. — Я взяв інший принцип зображення й спробував підійти до справи з погляду військово-географічного, а не стратегічного, сподіваючись у такий спосіб дістати бодай чітко розчленований оперативний простір. Але й це майже нічого не дало. Ось поглянь, це — спроби оро — й гідрографічного зображення!

Ульріх побачив позначення гірських вершин, звідки йшли відгалуження, які знову сходилися в іншому місці, озера, джерела й лінії річок.

— А ще я всіляко намагався, — провадив далі Генерал, і в його життєрадісному погляді промайнуло чи то роздратування, чи то зацькованість, — звести все до певної єдности. Але ж ти знаєш, як воно буває?! Це — як їхати в Галичині другим класом і набратися вошей! Такого гидотного відчуття власної безпорадности я ще зроду не знав. Коли довго товчешся серед ідей, усе тіло починає свербіти, й чухмарся хоч до крови — однаково не вгамуєшся!

Слухаючи таку експресивну розповідь, молодший співрозмовник аж розсміявся. Та Генерал попрохав:

— Ні, ні, не смійся! Я собі так подумав: у цивільному житті ти став видатним чоловіком; посідаючи таке становище, ти проймешся розумінням не лише цієї справи, а й самого мене. Я прийшов, щоб ти мені допоміг. Я надто поважаю все, що сповнене глузду, аби забрати собі в голову, нібито я маю рацію!

— Ти надто серйозно ставишся до міркування, пане підполковник, — втішив його Ульріх. Він мимоволі назвав Штума підполковником і вибачився: — Ти, Генерале Штум, зробив мені велику приємність — переніс мене в минуле, коли в офіцерському клубі ти, бувало, наказував мені десь у куточку пофілософувати з тобою… Але, кажу тобі ще раз, не можна ставитися до міркування так серйозно, як оце робиш ти.

— Не ставитися серйозно?! — простогнав Штум. — Але ж я вже не можу жити без високого порядку в себе у голові! Невже ти не розумієш? Як згадаю, скільки я жив без нього на плацу й у казармі, серед офіцерських анекдотів та історій з бабнею, то мене просто жах проймає!

Вони сіли до столу; в Ульріха викликали зворушення дитячі фантазії, на які Генерал пускався з чоловічою відвагою, а також невичерпне молодецтво, що його джерелом стає своєчасне перебування в невеликих Гарнізонах. Він запросив товариша минулих років разом повечеряти, й Генерала так поглинуло бажання прилучитися до його, Ульріхових, таємниць, що навіть кожне кружальце ковбаси він наколював на виделку з надзвичайною увагою.

— Твоя кузина, — промовив він, підносячи келиха з вином, — найчарівніша жінка, яку я знаю. Правду кажуть, що вона — ще одна Діотима, нічого такого я в житті ще не бачив. Знаєш, моя дружина… Ти з нею не знайомий… Нарікати я в жодному разі не маю підстав… І діти в нас є… Але така жінка, як Діотима, — це ж бо щось зовсім інше! На прийняттях я часом стаю позад неї… Яке разюче багатство жіночности! А водночас спереду вона веде з яким-небудь видатним цивільним таку вчену розмову, що хоч бери та занотовуй! А отой начальник відділу, за яким вона заміжжю, навіть не здогадується, що у нього в руках. Ти вже даруй, якщо той Туцці тобі, може, такий дуже симпатичний, але я його терпіти не можу! Лише походжає туди-сюди та всміхається, неначе й справді знає, а нам не каже, коли сам Бог обідає. Та мені нехай очі не замилює, бо хоч я й глибоко поважаю цивільних, але урядові чиновники посідають серед них останнє місце; вони — не що інше, як такі собі цивільні вояки, котрі не прогавлять нагоди випертися поперед нас, ще й нахабно демонструють ввічливість кішки, коли та позирає з дерева на собаку. А ось доктор Арнгайм — це вже інший калібр, — теревенив Штум далі. — Теж, видко, дере носа, але рівень що вищий, то вищий, це треба визнати! — Пробалакавши стільки, Генерал хильнув вочевидь трохи забагато, бо тон його став довірливим і фамільярним. — Не знаю, в чому тут річ, — провадив він, — мабуть, я в цьому нічого не тямлю, бо тепер і в самого вже з інтелектом така плутанина… Та хоч я від твоєї кузини й у захваті, так ніби — скажу напрямець: так ніби у горлі в мене застряг надто великий кусень! — мені навіть якось легше через те, що вона закохана в Арнгайма!

— Як?! Ти певен, що між ними щось є? — спитав Ульріх трохи поквапно, хоча, власне, й не мав брати це близько до серця.

Штум недовірливо витріщив на нього свої короткозорі, ще затуманені від схвильованости очі й надів пенсне.

— Я не казав, що він з нею спав, — по-офіцерському навпростець заперечив Генерал, тоді сховав пенсне й уже геть не по-солдатському додав: — Але я нічого не мав би й проти цього; чорт забирай, я ж бо тобі сказав, що в цьому суспільстві з інтелектом сама плутанина! Я, звісно, не бабій, та як уявлю собі, скільки ніжности Діотима могла б подарувати тому чоловікові, то сам проймаюся до нього ніжністю, і, навпаки, мені здається, що коли він цілує Діотиму, то це я цілую її.

— Він її цілує?!

— Чи я знаю? Я ж бо за ними не шпигую. Я лише так собі думаю. Річ у тому, що я й сам себе не розумію. А втім, один раз я таки бачив, як він схопив її руку, коли вони гадали, що їх ніхто не бачить, і на мить обоє так принишкли, немовби почули команду: «Скинути ківери, до молитви — на коліна!» А тоді вона так тихесенько-тихесенько про щось його попрохала, й він їй щось відповів, і я те й те запам’ятав слово в слово, тому що зрозуміти це дуже важко. А сказала вона ось що: «Ох, аби лиш знайти ту рятівну ідею!» А він відповів: «Спасіння нам дасть тільки чиста, незламна ідея кохання!» Він сприйняв її слова вочевидь надто особистісно, адже вона мала на увазі, безперечно, рятівну ідею, потрібну для її великої справи. Чого ти смієшся? Ну й смійся, скільки завгодно, я завше мав свої химери, а тепер я забрав собі в голову, що мушу їй допомогти! І це, либонь, можна буде зробити, адже на світі стільки ідей, і одна з них, зрештою, має виявитися рятівною! Одначе ти повинен підставити мені плече!

— Генерале, любий мій, — знов почав про те саме Ульріх, — я хочу лише ще раз сказати тобі: ти надто серйозно ставишся до міркування. Та коли вже ти надаєш цьому такої великої ваги, то я спробую по змозі пояснити тобі, як міркує людина цивільна.

Вони вже перейшли до сигар, і Ульріх повів далі:

— По-перше, Генерале, ти на хибному шляху; це не правда, що духовну основу слід шукати, як ти гадаєш, у цивільному житті, а фізичну — у військовому, ні, все якраз із точністю до навпаки! Адже розум — це порядок, а де більше порядку, як не у війську? Усі комірці там заввишки чотири сантиметри, кількість Гудзиків суворо визначена, а ліжка навіть у найбагатші снами ночі стоять попід стінами, як по шнуру! Шикування ескадрону розгорненою шеренгою, масування полку, належне місце пряжки на ківері — адже це або духовні цінності високого сенсу, або духовних цінностей немає взагалі!

— Завдавай дурня своїй бабці! — обережно пробурчав Генерал, не знаючи, чому не довіряти — власним вухам чи випитому вину.

— Необачливий ти чоловік, — правив своєї Ульріх. — Наука можлива лише там, де події повторюються чи бодай улягають контролю, а де більше повторення й контролю, як не у війську? Кубик не був би кубиком, якби о дев’ятій годині не мав стільки ж прямих кутів, як о сьомій. Закони орбіт, що ними рухаються планети, — це своєрідна балістика. І ми взагалі не могли б ні про що скласти уявлення чи думки, якби все пролітало проз нас лише один раз. Те, що хоче бути чогось варте й носити яку-небудь назву, має повторюватись, має існувати в багатьох екземплярах, і якби ти зроду не бачив місяця, то прийняв би його за кишенькового ліхтарика; до речі, причина великого розгублення, яке Бог викликає в науки, полягає у тому, що його бачили тільки один-однісінький раз, та й то коли він створював світ, коли ще не було кваліфікованих спостерігачів.

Треба уявити себе в шкурі Штума фон Бордвера; від часів кадетського корпусу в його житті все було регламентовано — від форми кашкета до дозволу на одруження, і він не дуже й волів відкривати свій розум таким поясненням.

— Друже, любий мій, — підступно заперечив він, — усе це, може, й так, але мене воно, власне, не стосується; ти вельми дотепно жартуєш, кажучи, нібито науку винайшли ми, військові, тільки я маю на увазі не науку, а, як висловлюється твоя кузина, душу, і коли вона заводить мову про душу, мені хочеться догола роздягтися — так усе це не пасує до мундира!

— Штуме, любий мій, — незворушно провадив Ульріх, — дуже багато людей дорікають науці в тому, що вона, мовляв, бездушна, механічна й робить таким самим усе, чого торкнеться; але ці люди навдивовижу не помічають, що в справах душі панує ще куди прикріша закономірність, аніж у справах розуму. Адже коли почуття по-справжньому природні й прості? Тоді, коли їхньої появи слід сподіватися за однакових обставин в усіх людей просто-таки автоматично! Хіба можна було б від усіх людей вимагати доброчесности, якби доброчесний вчинок не був таким, який можна скільки завгодно повторювати?! Я міг би навести тобі й ще багато таких прикладів, і коли ти втечеш від цієї нудної закономірности до найтемніших глибин свого єства, де так привільно почуваються неконтрольовані інстинкти, втечеш до цих вільготних тваринних глибин, які не дають нам розчинитися в розумі, то що ти знаходиш? Подразнення й рефлекторні дуги, введені в колію звички й навички, повторення, фіксування, притирання, серійність, монотонність! Це, любий мій Штуме, — мундир, казарма, статут, і цивільна душа навдивовижу споріднена з військовим побутом. Я б навіть сказав, що вона, де тільки може, чіпляється за цей взірець, до якого їй ніколи не щастить дотягтися. І коли її зусилля виявляються марними, вона — мов та дитина, яку лишили на самоті. Для прикладу візьми хоч би жіночу вроду: те, що тебе в ній вражає й полонить, про що ти гадаєш, нібито бачиш це вперше в житті, — внутрішньо ти вже давно знаєш і шукав, воно завше мріло перед тобою невиразним видивом, котре аж тепер стає яскравим, як денне світло; та коли, навпаки, йдеться справді про кохання з першого погляду, про вроду, тобою ще не бачену, ти просто не знаєш, як з усім цим бути; нічого такого з тобою ще не бувало, ти й назви для цього не маєш, не маєш почуття для відповіді, ти просто вкрай розгублений, заворожений, тебе сковує сліпий подив, ідіотична тупість, яка зі щастям уже не має, схоже, нічого спільного.

У цьому місці Генерал жваво урвав товариша. Досі він слухав його з тією натренованістю, якої набуваєш на плацу, де тебе вичитують і повчають начальники і ти, коли доведеться, мусиш усе проробити заново, тільки не повинен впускати ті повчання собі в душу, бо це однаково що поїхати додому верхи на неосідланому їжакові; але тепер Ульріх зачепив Штума за живе, і той запально вигукнув:

— Що правда, то правда, ти змальовуєш це надзвичайно стеменно! Коли я з головою поринаю в чари твоєї кузини, в мені все розчиняється, зникає. І навіть коли ціною неймовірних зусиль зосереджуся, щоб мені нарешті сяйнула ідея, якою я їй прислужився б, усередині в мене однаково виникає вкрай неприємна порожнеча; назвати це ідіотизмом, мабуть, не можна, але такий стан дуже його нагадує, безперечно. І якщо я зрозумів тебе правильно, то ти, виходить, гадаєш, що ми, люди військові, уміємо міркувати цілком пристойно; що цивільний розум… Та ні, те, що ми маємо бути йому за взірець, я заперечую, це ти, звісно, просто пожартував!… Але те, що розум у нас однаковий, спадає на думку часом і мені; одначе решта, гадаєш ти, ну, всі оті речі, які нам, військовим, здаються аж надто цивільними — скажімо, душа, вдача, доброчесність, щирість. Арнгайм орудує цим страх як спритно, але, гадаєш, хоч це і є ота духовність. авжеж, звісно, ти ж бо сам кажеш, що це — так звані міркування найвищого штибу. але ти ж таки й стверджуєш, буцімто через це геть страчаються глузду, й усе це — чистісінька правда, та зрештою цивільний розум усе ж таки глибший, і ти цього, певна річ, не заперечуватимеш, і ось я питаю тебе: як же все це взяти до тями?

— Перед тим я сказав «по-перше», ти про це забув; я сказав, по-перше, що духовна основа привільно почувається у війську; а тепер я скажу «по-друге»: а фізична основа — в цивільному житті.

— Але ж це — нісенітниця? — недовірливо заперечив Штум.

Фізична перевага військових була точнісінько такою самою догмою, як і переконаність, що найближче до трону стоїть офіцерський корпус; і хоч Генерал ніколи не вважав себе атлетом, однак у хвилини, коли щодо цього виникали сумніви, у ньому все ж таки озивалася впевненість, що коли вже черевце мають усі, то в цивільного воно, як-не-як, трохи м’якше, ніж у нього, Штума.

— Не більша й не менша нісенітниця, ніж усе інше, — захищався Ульріх. — Але дай же мені доказати. Років сто тому найрозумніші голови в цивільному житті Німеччини вважали, бач, що громадянин, який уміє мислити, виведе світові закони, сидячи за письмовим столом, з власної голови, — так, як доводять теореми про трикутники; а мислителем тоді був чоловік у китайкових штанях, який відкидав із чола чуприну й не знав іще гасової лампи, не кажучи вже про електрику чи фонограму. Відтоді ту пиху з нас добряче збили; за останні сто років ми дуже багато довідалися про себе, й про природу, й про все на світі, та, сказати б, як наслідок цього тепер загалом утрачаємо стільки ж порядку, скільки домагаємося його в окремих сферах, отож у нас стає чимдалі більше порядків і чимдалі менше порядку.

— Це збігається з результатами моїх досліджень, — потвердив Штум.

— Просто не всі такі старанні, як ти, щоб шукати узагальнень і висновків, — провадив Ульріх. — Після періоду зусиль у нас настав період спаду. Уяви собі лишень, як це відбувається сьогодні. Коли видатний чоловік пропонує світові яку-небудь ідею, вона одразу потрапляє в процес розподілу, який складається із симпатії й антипатії; спершу прихильники вихоплюють з ідеї великі клапті, які їм зручні, й роздирають свого вчителя на шматки, як ото лисиці — стерво, потім супротивники знищують слабкі місця, й невдовзі від досягнення не лишається нічого, крім набору афоризмів, і ними й друзі, й вороги користуються так, як їх це влаштовує. Наслідок — загальна багатозначність. Немає жодного «так», щоб до нього не причепилося «ні». Роби що завгодно, й знайдеш два десятки прекрасних ідей, які будуть «за», а коли забажаєш, — знайдеш два десятки таких, котрі будуть «проти». Напрошується навіть думка, що все тут так само, як у коханні, ненависті й голоді, де смаки мають бути різні, щоб кожне могло вибрати свій.

— Чудово! — вигукнув Штум, знову приголомшений. — Щось таке я вже казав Діотимі й сам. Та чи не здається тобі, що в цьому безладі не завадило б побачити виправдання військовій силі, хоч мені все ж таки соромно повірити в це бодай на хвилинку?!

— Я б тобі порадив, — сказав Ульріх, — натякнути Діотимі, що з причин, наразі нам невідомих, Господь Бог, схоже, запроваджує на землі добу фізичної культури; адже бодай сяку-таку опору ідеям дає лише тіло, якому вони належать, а крім того, ти як офіцер дістав би тоді певну перевагу.

Маленький гладкий Генерал відсахнувся.

— Щодо фізичної культури, то тут я маю не кращий вигляд, ніж обчищений персик, — по хвилі промовив він гірко й задоволено воднораз. — А ще я скажу тобі, — додав він, — що про Діотиму я думаю тільки як про порядну людину й хочу в її очах лишатися таким і сам.

— Шкода, — мовив Ульріх. — Твої намірі гідні Наполеона, але доба, яку ти застав, — не для них!

Генерал проковтнув насмішку з гідністю, на яку його надихнула думка постраждати за даму свого серця, і, хвилю поміркувавши, відказав:

— У всякому разі я дякую тобі за цікаві поради.

86. Король у комерції’ і злиття інтересів душі й комерції’, а також:

Усі шляхи до розуму ведуть від душі, але жоден не вертає назад

На той час, коли кохання Генерала відступило перед його захопленням Діотимою й Арнгаймом, цей другий уже давно мав би ухвалити рішення більше не повертатися. Натомість він робив усе, щоб затриматися на довше, й далі тримав за собою кімнати в готелі, і складалося враження, ніби в його неспокійному житті настало затишшя.

Світ стрясали тоді багато подій, і той, хто на кінець тисяча дев’ятсот тринадцятого року був добре інформований, бачив перед собою розбурханий вулкан, хоча мирна праця всім і всюди навіювала переконання, що виверження лави вже ніколи не станеться. Переконання це не скрізь і не в усіх було однаково глибоке. З вікон мальовничого давнього палацу на Бальгаусплац, де справляв свої обов’язки начальник відділу Туцці, часто ще й пізнього вечора лилося світло на голі дерева в парку на другому боці вулиці, й освічені гуляки, швендяючи тут поночі, здригалися від страху. Бо так само, як святий Йосип сповнює звичайного теслю Йосипа собою, назва «Бальгаусплац» сповнювала тамтешній палац загадковістю, яка означала, що це — одна з тих півдесятка таємничих кухонь, де за запнутими вікнами вирішуються долі людства. Доктор Арнгайм про ці процеси знав досить непогано. Він одержував шифровані депеші, й час від часу до нього із призначеною лише йому інформацією зі штаб-квартири фірми приїздив котрийсь із його службовців; фасадні вікна в його готельному помешканні нерідко також були освітлені, й спостерігача з багатою уявою це могло б навести на думку, що тут ночує ще один, опозиційний, уряд — новітня, якась апокрифічна твердиня економічної дипломатії.

До речі, Арнгайм ніколи не проминав нагоди подбати про таке враження й сам; адже без того, що викликає в людей твій зовнішній вигляд, ти — лише такий собі солоденький водявий плід без шкірки. Уже за сніданком — а його Арнгайм з цієї причини з’їдав не на самоті, а в загальнодоступній готельній залі — він владно, як справжній, досвідчений урядовець, і воднораз спокійно й ввічливо як людина, котра знає, що за нею спостерігають, диктував щоденні розпорядження своєму секретареві-стенографісту; жодного з тих розпоряджень було б замало для того, щоб зробити Арнгаймові радість, але вони, ділячи місце в його свідомості не лише поміж собою, а й поступаючись ним перед сніданковими принадами, просто-таки підносилися на висоту. Очевидно, людський талант, щоб розгорнути крила — і це була одна з улюблених Арнгаймових думок — узагалі потребує певних обмежень; по-справжньому плідна смужка між зухвалою свободою думки й легкодухою нездатністю зібрати думки докупи, як скаже кожен, хто знає життя, — ця смужка надзвичайно вузька. А крім того, Арнгайм був ще й упевнений: дуже важливо, кого саме осяває думка. Адже свіжі й вагомі думки, як відомо, рідко попадаються котромусь одному ловцеві, а з другого боку, мозок людини, що звикла міркувати, невпинно породжує думки різної цінности; отож завершеність, дієздатну, успішну форму ідеї завжди мають діставати ззовні, не лише з мислення, а й з усієї сукупности життєвих обставин тієї чи тієї особистости. Чи то запитання секретаря, чи то погляд на сусідній столик, чи то привітання знайомого, який саме ввійшов, — одне слово, щось таке щоразу вчасно нагадувало Арнгаймові про необхідність прибирати значущого вигляду, і така цілісність вигляду відразу передавалась і його думкам. Цей життєвий досвід він узагальнив у переконанні, яке відповідало його потребам, а саме: що людина, здатна мислити, завжди має бути й здатною діяти.

Та, попри таке переконання, нинішній своїй діяльності Арнгайм надто великого значення не надавав; хоч мета цієї діяльности за певних умов могла виявитися й несподівано вигідною, він боявся, що на своє перебування тут марнує невиправдано багато часу. Він знов і знов нагадував собі про давню холодну мудрість: «Divide et impera»^[2]; вона стосується будь-яких взаємин з людьми й речами і вимагає певного знецінення кожного окремого зв’язку сукупністю всіх, бо загадка настрою, в якому ти волієш успішно діяти, — це те саме, що й загадка чоловіка, якого кохають багато жінок, але який не віддає виняткової переваги жодній із них. Однак це не допомагало; його пам’ять ставила перед ним вимоги, що їх світ висуває перед людиною, народженою для великих справ, а він, хоч скільки порпався в собі, ніяк не міг приховати від себе того факту, що покохав. І це була річ дивовижна, бо серце, якому близько п’ятдесятьох років, — то м’яз стійкий, він уже не розтягується так легко, як м’яз двадцятирічного юнака в час розквіту кохання, і це завдавало Арнгаймові чимало прикрощів.

Насамперед він занепокоєно констатував, що його широкі міжнародні інтереси зів’яли, мов підтята під корінь квітка, а незначні, буденні враження, як, скажімо, від горобця за вікном чи привітної усмішки кельнера, просто-таки розквітли. Що ж до його моральних понять — а досі вони становили розгалужену систему обґрунтування власної правоти, систему, якої ніщо не уникало, — то ці поняття, завважив він, стали бідніші на зв’язки, зате набули якихось фізичних рис. Це можна було назвати відданістю, хоч загалом це слово мало багато ширше, принаймні ще й інше значення, оскільки без відданости не обійтися ніде; відданість обов’язку, комусь такому, хто стоїть вище від тебе, чи вождеві, та й відданість самому життю з його багатством і розмаїттям загалом була для нього, коли її розуміти як чоловічу чесноту, втіленням щирої поведінки, в якій, попри всю її чуйність, більше стриманости, аніж відвертости. І те саме можна сказати й про вірність, що, коли вона обмежена однією жінкою, має якийсь присмак вузькости; а також про лицарство й покірливість, про самовідданість і ніжність, про всі чесноти, які звичайно хоч і виступають у зв’язку з жінкою, але воднораз утрачають головне своє багатство, тож важко сказати щось певне про кохання до жінки — чи то воно прагне лише вірности, як ото вода, збігаючи, прагне найглибшої й зазвичай не бездоганної місцини, чи то воно — ота вулканічна місцина, від тепла якої розквітає все, що є живого на земній поверхні. Тим-то надто глибоке чоловіче марнолюбство в товаристві чоловіків почувається вільготніше, ніж у товаристві жінок, і коли Арнгайм порівнював багатство ідей, які він ніс у владні сфери, з тим щасливим станом, що його викликала в нього Діотима, то ніяк не міг позбутися враження зворотного руху, що розпочався в його житті.

Часом він відчував потребу обійматися й цілуватись, мов ото хлопчик, що, коли його бажання не сповнюється, нестямно падає до ніг тієї, від котрої дістав відкоша, або ловив себе на думці, що ладен заридати, викрикувати слова, які кидають виклик усьому світу, й, нарешті, навіть власноруч викрасти кохану. Адже не таємниця, мабуть, що на безвідповідальному краю свідомої особистости, де народжуються вірші й казки, привільно почуваються й усілякі дитячі спогади, і вони виразно проступають, коли легкий хміль утоми, нестримна гра спиртного чи яке-небудь потрясіння зненацька осявають сутінь цих сфер; і реальнішими, ніж такі марева, не були й Арнгаймові поривання, тож він не мав би причини через них хвилюватися (і такими хвилюваннями значно поглиблювати хвилювання первісне), якби це інфантильне відкочування назад уперто не доводило йому, що його душа сповнена збляклих препарованих моральних постулатів. Як людина, що жила на очах у всієї Європи, він завжди намагався надати своїм діям і вчинкам загального значення, й ця загальність раптом видалася йому чужою внутрішньому життю. Мабуть, це досить природно, коли щось має значення для всіх; але вражав зворотний наслідок із цього висновку, який, наслідок, також напрошувався Арнгаймові; адже якщо загальне значення чуже внутрішньому життю, то внутрішній світ людини, навпаки, нічого не означає, і тепер Арнгаймові ні на хвилину не давало спокою не лише прагнення вчинити щось неправедне, протизаконне, що безглуздо перекидало б усе з ніг на голову, але й обтяжливе усвідомлення того, що саме в цьому й полягає якийсь надзвичайно глибокий глузд і праведність. Відколи Арнгайм знову пізнав вогонь, від якого в нього пересихало в роті, його не полишало відчуття, що він збився з того шляху, яким простував спочатку, й що вся ідеологія великої людини, ідеологія, якою він жив, — це тільки вимушений замінник чогось такого, що він утратив.

Отож йому, цілком природно, пригадалося дитинство. На своїх хлопчачих світлинах він мав великі, чорні, круглі очі, як у малого Ісуса на картинах, де той дискутує у храмі з книжниками, й Арнгайм бачив, що всі його вихователі й виховательки товпилися навколо нього, дивуючись його обдарованості, бо хлопчик він був розумний і завжди мав розумних вихователів. Але він показав себе ще й палкою, чутливою дитиною, що не терпить несправедливости; а позаяк із ним вона статися не могла — адже він був надійно від неї захищений, — то на вулиці несправедливість до чужих людей сприймав, як до себе самого, й кидався через неї в бійку. Це було дуже важливе досягнення, коли врахувати, як йому в цьому заважали, бо жодного разу не минало й хвилини, і вже хто-небудь прибігав, щоб розборонити його із супротивником. А позаяк ті бійки тривали все ж таки досить довго для того, щоб нагромадити деякий гіркий досвід, хоч їх і припиняли досить вчасно для того, щоб у нього лишилося враження незламної хоробрости, Арнгайм і досі згадував про них схвально, й ця великопанська властивість ні перед чим не знати страху згодом перекочувала до його книжок та переконань, чого й потребує людина, котра має сказати сучасникам, як їм належить поводитись, щоб жити гідно й щасливо.

Той стан дитинства зберігся в нього, отже, в досить живому вигляді, а ось інший, що виник трохи згодом, почасти змінюючи й продовжуючи перший, перед споглядачем поставав тепер заснулим чи, правильніше сказати, скам’янілим, якщо під камінням тут вільно розуміти діаманти. Це був стан кохання, що, відчувши доторк Діотими, прокидався до нового життя, і прикметним для нього було те, що замолоду Арнгайм пізнав його спершу зовсім без жінок, узагалі без когось такого, кого можна з певністю назвати, і в цьому було щось бентежливе, з чим він усе своє життя не міг звладати, хоча з часом і дістав цьому новітні пояснення. «Те, що він мав на увазі, було, мабуть, лише незбагненним виявом чогось іще відсутнього, мов оті рідкісні міни на обличчях, пов’язані зовсім не з цими, а з якими-небудь іншими обличчями, котрі зненацька вгадуються по той бік усього побаченого; то були ніби тихі мелодії посеред гомону, ніби почуття в людях; адже в ньому жили почуття, що, коли їх шукали його слова, почуттями ще зовсім не були, просто в ньому щось немовби видовжувалося, вже кудись занурюючись кінчиками й зволожуючись, як ото в гарячково-ясні весняні дні, буває, видовжуються предмети, коли їхні тіні виповзають із них і, нахилившись в один бік, тихенько застигають, неначе віддзеркалення в струмку». Так висловив це — щоправда, багато пізніше й зробивши інший наголос, — один письменник, якого Арнгайм високо цінував, бо знати про того схованого від очей публіки, загадкового чоловіка вважали ознакою втаємничености; сам Арнгайм, до речі, його не розумів, оскільки такі натяки пов’язував із балачками про пробудження нової душі, модними в пору його юности, або з довгими, худими дівочими тілами, що їх полюбляло тоді образотворче мистецтво, підкреслюючи їхню худорбу вустами, схожими на м’ясисту чашечку квітки.

Тоді, десь так року тисяча вісімсот вісімдесят сьомого («Господи, це ж бо, виходить, цілий людський вік тому!» — подумав Арнгайм), його власні світлини показували сучасну, «нову» людину — так це називали за тих часів, — тобто на ньому був закритий, чорний єдвабний лейбик, а під комірцем широка пов’язка з важкого шовку, яка продовжувала моду доби бідермаєр, але мала нагадувати Бодлера, й це підкріплювало й одне нововведення — орхідея, що чарівливо-лиховісно стриміла в петельці, коли Арнгаймові-молодшому доводилося йти на званий обід чи вечерю і вводити свою юну особу в товариство бувалих комерсантів і батькових друзів. А ось знімки, зроблені в будні, щедро демонстрували дюймову лінійку, що прикрасою виглядала з-під м’якого англійського робочого костюма, до якого — це було, щоправда, досить кумедно, зате підносило значення голови, — додавали надто високий, цупкий стоячий комірець. Ось який вигляд мав тоді Арнгайм, і навіть тепер він мусив погодитись: його зображенням таки притаманна певна доброзичливість. Він непогано і з завзяттям, властивим ще незвичайній пристрасті, грав у теніс, майданчиками для якого в той перший час слугували газони; на батьків подив і в усіх на очах відвідував робітничі зібрання, бо за той рік, поки навчався в Цюріху, познайомився — яка ганьба! — із соціалістичними ідеями; зате другого дня міг, не довго думаючи, верхи на коні промчати робітничим селищем. Одне слово, все це була круговерть суперечливих, але нових духовних віянь, які породжували чарівливу ілюзію, нібито ти з’явився на світ дуже вчасно, — ілюзію вельми важливу, хоча потім, звісно, й усвідомлюєш, що цінна вона аж ніяк не своєю винятковістю. Згодом Арнгайм, дедалі частіше озираючись на консервативні тенденції, навіть засумнівався, чи це відчуття, що ти прийшов у світ останнім, не становить, раз у раз нагадуючи про себе, один із виявів марнотратства природи; однак від цього відчуття він ніколи не відмовлявся, бо взагалі не любив відмовлятися від будь-чого, що вже мав, і його колекціонерська натура дбайливо зберігала в собі все, що тоді було на світі. Але тепер, хоч яким різноманітним і довершеним поставало в його очах власне життя, йому здавалося, що з усього, чим воно насичене, зовсім інший вплив справляло на нього все ж таки те одне, що спершу з-поміж усього уявлялося найнереальнішим, — отой романтичний, сповнений передчуттів стан, у якому йому щось ніби нашіптувало: він належить не лише цьому діяльному, кипучому світу, а й ще одному, який завис у першому, мов затамований подих.

Це мрійливе передчуття, яке завдяки Діотимі тепер знов повернулося до нього в усій своїй первісності, веліло будь-якій ініціативі й діяльності вгамуватися, сум’яття юнацьких суперечностей і мінливі, рожеві надії поступилися місцем сну наяву, здогаду, що всі слова, події й претензії у своїй глибині, яка відвернулася від поверхні, — це те саме. У такі хвилини мовчало навіть шанолюбство, реальні події були далекі, як гамір за парком, Арнгаймові ввижалося, ніби душа вийшла зі своїх берегів, і нарешті ось вона, тут. Годі навіть думати, нібито це була якась філософія, ні, це було відчуття таке саме фізичне, як ото коли серед білого дня споглядаєш уже тьмавий місяць, що німо завис на ясному небі. Щоправда, в такому стані вже й юний Пауль Арнгайм спокійно обідав десь у фешенебельному ресторані, виходив, ретельно вбраний, у товариство і скрізь робив те, що належало робити; але можна сказати, що тоді від нього до нього було так само далеко, як до когось чи до чогось поряд, що зовнішній світ не завершувався на його шкірі, а внутрішній випромінював світло не лише крізь вікно роздумів, — ні, обидва вони поєднувалися в неподільне усамітнення й даність, спокійну, лагідну й глибоку, як сон без сновидінь. З боку моралі тоді виявлялася справді велика рівнозначність і рівноцінність; ніщо не було ні мале, ні велике, вірш і цілунок у жіночу руку важили не менше, ніж багатотомний твір чи політичний подвиг, а будь-яке зло було таке саме безглузде, яким зайвим за своєю суттю ставало й будь-яке добро в цій ніжній первісній спорідненості, що охоплювала все суще. Отож поводився Арнгайм достоту як завжди, тільки набувало це, здавалося, якогось незбагненного значення, за чиїм тремтливим пломінцем нерухомо стояла внутрішня людина й спостерігала людину зовнішню, що їла в неї на очах яблуко чи саме приміряла у кравця костюм.

То що це було — гра уяви чи тінь дійсности, до кінця збагнути яку ніколи не пощастить? На це є лише одна відповідь: усі релігії на певних стадіях свого розвитку стверджували, що це — дійсність; те саме робили й усі закохані, всі романтики, а також усі, хто любить місяць, весну й щасливе згасання перших осінніх днів. Згодом, однак, це знову втрачається — чи то звітрюється, чи то висихає, зрозуміти важко, проте одного чудового дня виявляєш, що натомість уже з’явилося щось інше, й забуваєш про це так само швидко, як забувають лише про нереальні події, мрії й фантазії. Оскільки це почуття первісної і вселенської любови зазвичай народжується одночасно з першою твоєю закоханістю, то з часом, уже й заспокоївшись, гадаєш, нібито знаєш йому ціну, й залічуєш його до тих дурниць, які можна собі дозволяти лише до одержання політичного виборчого права. Отак стояли, отже, з цим справи, та позаяк в Арнгайма це ніколи не було пов’язано з жінкою, то не могло воно природним шляхом разом із нею й піти йому із серця; просто це заступили враження, які сповнили його єство відразу, щойно він завершив науку, скінчилася його пора дозвілля й він прилучився до батькових справ. Ніколи не спиняючись на півдорозі, невдовзі він там збагнув, що будівниче й правильно побудоване життя — поема куди величніша, ніж усе, що навигадували у своїх кабінетах поети, а це вже було щось зовсім інше.

У цю пору вперше виявився його хист слугувати взірцем. Адже поема життя має ту перевагу перед рештою поем, що пишеться вона, цілком незалежно від її змісту, немовби великими літерами. Навколо найдрібнішого писарчука, що працює на всесвітній фірмі, крутиться світ, і частини світу зазирають йому через плече, тож нічого з того, що він робить, не позбавлене значення; а навколо самотнього автора в його кабінеті, хоч би скільки він грів чуба, кружляють, навпаки, хіба що мухи. І це так очевидно, що багато кому тієї миті, коли він починає творити в матеріалі життя, все, що хвилювало його доти, видається «суціль літературою», себто в найкращому разі воно справляє слабенький, невиразний вплив, хоч переважно й суперечливий, такий, що сам себе й нейтралізує і зовсім не має нічого спільного з бучею, яку навколо всього цього збивають. Не зовсім так, звісно, це було в Арнгайма, який ані цурався прекрасних поривань, пов’язаних з мистецтвом, ані спокійно дивився на те, що колись глибоко його хвилювало, як на дурість чи на примху; усвідомивши перевагу свого становища змужнілого чоловіка над становищем замріяного юнака, він, спираючись на досвід дорослої пори, одразу заходився сплавляти обидві ці групи вражень водно. Насправді він робив саме те, що роблять багато, навіть більшість освічених людей, котрі, вступивши в трудове життя, не бажають зовсім зрікатися колишніх своїх зацікавлень, а навпаки, аж тепер починають спокійно, по-зрілому ставитись до мрій і захоплень своєї юности. Відкриття великої поеми життя, в роботі над якою вони свідомо беруть участь, знов наділяє їх мужністю дилетантів, що її вони позбулися за часів, коли самі спалювали власні вірші; творячи поему життя, вони мають право дивитися на себе як на вроджених професіоналів і намагаються наповнити щоденні свої діяння духовною відповідальністю, відчувають за собою обов’язок ухвалювати тисячі дрібних рішень, щоб життя ставало прекрасним і моральним, беруть за взірець уявлення про те, нібито так жив Гьоте, й заявляють, що без музики, без природи, без споглядання невинних забав дітей і тварин, а також без гарної книжки їх життя не тішитиме. Цей середній стан суспільства, просякнутий такими настроями, й досі ще лишається в німців головним споживачем мистецтв і всілякої не надто складної літератури, однак на мистецтво й літературу, які колись здавалися представникам цього стану вершиною їхніх бажань, тепер вони дивляться, певна річ, принаймні одним оком, згори вниз, як на ранній період свого розвитку, — навіть якщо він на свій лад досконаліший, аніж їм хотілося б, — або тримаються про це такої думки, якої тримався б фабрикант листового заліза про творця гіпсових скульптур, якби виявив слабкість і вподобав його вироби.

На цей середній освічений стан Арнгайм був схожий так само, як розкішна махрова гвоздика садова на хирляву гвоздику-трав’янку, що притулилася край стежки. Перед ним ніколи не поставало питання духовного перевороту, принципового оновлення, він завжди думав лише про те, щоб пристосувати до реалій, опанувати, м’яко поправити, морально оживити потьмянілий привілей впливових сил. Він не був ані сноб, ані прихильник тієї частини аристократії, котра посідала вище, ніж він, становище; як людина, вхожа до двору, він, спілкуючись зі знаттю і зверхниками бюрократії, намагався пристосуватися до цього оточення, але в жодному разі не наслідувати його, лишаючись прихильником консервативно-феодальних звичаїв, прихильником, який і сам не забуває про своє буржуазне, сказати б, франкфуртсько-ґьотеанське походження, і не допускає, щоб про нього забували решта людей. Але цим досягненням його опозиційність і вичерпувалась, і більша суперечність видалася б йому вже несправедливістю. У глибині душі він був, либонь, переконаний: люди діяльні — на чолі з комерсантами, тими, хто на порозі нової доби їх об’єднує, хто керує життям, — покликані колись замінити старі сили при владі, й це сповнювало його якоюсь тихою гордовитістю, що її справедливість засвідчив увесь подальший розвиток; та якщо навіть припустити, що грошам властиво претендувати на панування, то відкритим лишалося ще питання щодо того, як цією бажаною владою правильно скористатися. Попередники банківських директорів та великих промисловців клопоту не мали, вони були лицарі й сікли своїх супротивників на капусту, а духовну зброю полишали кліру; а ось сучасна людина, навпаки, у вигляді грошей має, як це розумів Арнгайм, найнадійніший нині метод залагоджувати будь-які стосунки, проте цей метод буває не лише суворим і точним, як сокира ґільйотини, але й чутливим, як ревматик, — згадаймо хоч би гарячкові стрибки біржового курсу з найменшого приводу! — і якнайтоншими нитками пов’язаний з усім, що залежить від його влади. Завдяки такій тонкій пов’язаності всіх життєвих структур, забути про яку може лише сліпа ідеологічна пиха, Арнгайм у гордовитому, «королівському» комерсанті почав убачати синтез перевороту і твердости, сили й буржуазної цивілізованости, розважливого ризику й переконаного знання, але насамперед — символічний образ зародження демократії, що вже спиналася на ноги; впертою, невтомною працею над самим собою, духовною організацією приступних йому економічних і соціальних зв’язків, а також думками про побудову всієї держави й про управління нею він прагнув іти назустріч новій добі, де суспільні сили, волею природи й долі нерівні, розподілено розумно, плідно, й ідеал не розбивається об неминучі обмеження реальности, а вони очищують його і зміцнюють. Якщо це висловити мовою, що нагадує діловий жарґон, то він домігся, отже, злиття інтересів душі й комерції створенням узагальненого поняття «король у комерції», а почуття кохання, яке колись підказувало йому, що все у самій своїй суті поєднане, тепер стало ядром його переконання в єдності й гармонії культури і людських зацікавлень.