Людина без властивостей. Том II

Кулачок у Штума був пухкенький, дитячий; Генерал стис його і, мов у рукавиці з підкладкою, постукав ним по письмовому столу; внутрішнє чуття підтвердило йому: так, потрібен міцний кулак. Він був офіцер, отож мав світогляд! Ірраціональна решта його світогляду називалася честю, послухом, верховним головнокомандувачем, військовим статутом, частина ІІІ, і внаслідок усього цього він був переконаний, що війна — не що інше, як подальше підтримання миру сильнішими засобами, активніший різновид порядку, без якого світ приречений на загибель. Жест, яким Генерал постукав по столу, був би трохи кумедний, якби кулак означав просто щось атлетичне, а не щось іще й духовне, таке собі незамінне доповнення до духовности. Цивільне життя Штуму фон Бордверу трохи набридло. Він уже збагнув, що твердий загальний погляд на цивільний розум мають лише бібліотечні служники. Ґенерал зробив для себе відкриття: парадокс зайвини порядку полягає в тому, що цілковитий порядок неминуче спричинився б до бездіяльности. Він відчував щось смішне в поясненні, нібито у війську можна побачити найбільший порядок і водночас готовність віддати життя. Він довідався, що внаслідок якогось незбагненного зв’язку порядок призводить до потреби вбивати. І стривожено сказав собі, що й далі працювати такими темпами не повинен. «І що воно таке взагалі — дух?! — спитав себе Генерал, бунтуючи. — Адже він не блукає опівночі в білій сорочці; то чим же йому бути, як не певним порядком, якого ми надаємо всьому, чого зазнаємо і що пізнаємо?! Але в такому разі, — рішуче виснував він, ощасливлений здогадом, — коли дух — не що інше, як упорядкований досвід, тоді в світі, де панує порядок, він, дух, узагалі не потрібний!»

З полегкістю зітхнувши, Штум фон Бордвер вимкнув червоне світло над дверима, підійшов до дзеркала й пригладив чуба, щоб до приходу підлеглих усунути всі сліди душевних бентег.

109. Бонадея, Каканія; системи щастя й рівноваги

Якщо в Каканії й був хтось такий, хто нічого не тямив у політиці й знати про неї не хотів, то це — Бонадея; а проте між нею й нерозкріпаченими народами існував зв’язок. Бонадея (не плутати з Діотимою; Бонадея, добра богиня, богиня цнотливости, чий храм із примхи долі став ареною розпусти, дружина голови земельного суду чи когось такого й нещаслива коханка чоловіка, який ані був її гідний, ані дуже її потребував) мала певну систему, а політика в Каканії не мала системи жодної.

Досі Бондеїна система полягала в подвійному житті. Своє шанолюбство ця жінка вдовольняла у привілейованому, можна сказати, родинному колі, та й світські знайомства давали їй втіху, бо її там вважали високоосвіченою, вишуканою дамою; а певним спокусам, до яких був схильний її дух, Бонадея поступалася, мотивуючи це тим, що вона — жертва надвисокої збудливости або що в неї сквапне на всілякі безглузді витівки серце, бо безглузді витівки серця заслуговують на повагу так само, як і романтично-політичні злочини, навіть якщо їх супроводжують не зовсім бездоганні обставини. Серце відігравало тут таку саму роль, як честь, послух і військовий статут, частина ІІІ, у житті Генерала або як та ірраціональна решта у звичайному впорядкованому житті, яка кінець кінцем дає лад усьому, чому неспроможний дати лад розум.

Проте система ця працювала з одним дефектом; вона поділяла Бонадеїне життя на два стани, і перехід від одного до другого не минав без тяжких утрат. Бо наскільки переконливим серце могло бути до хибного кроку, настільки журливим воно бувало після нього, і власниця цього серця невгомонно металася поміж маніакально збуреним і чорним, як чорнильна цівка, душевними станами, і до рівноваги між цими двома станами доходило досить рідко. І все ж таки це була система, тобто не просто гра інстинктів, полишена сама на себе, — на кшталт того, як колись давно життя вважали мимовільним балансом між задоволенням і незадоволенням з певним прикінцевим сальдо на користь задоволення; ні, в цій системі не обходилося без серйозних духовних спроб цей баланс сфальшувати.

Таким методом витлумачувати баланс своїх вражень собі на користь володіє кожна людина, й за звичайних часів цей метод певною мірою забезпечує життєво необхідний денний мінімум задоволення. При цьому задоволення від життя може складатись і з незадоволення, така відмінність у матеріалах значення не має, адже відомо, що є і щасливі меланхоліки, й жалобні марші, які у своїй стихії почуваються так само легко, як танці — у своїй. Либонь, можна навіть стверджувати й протилежне: що багато хто з веселих людей анітрохи не щасливіший, ніж люди сумні, позаяк щастя потребує не меншого напруження, ніж нещастя; це приблизно те саме, що літати за принципом «легше» або «важче» від повітря. Але тут напрошується ще одне заперечення: чи не справедлива давня мудрість заможних людей, яка каже, що бідняк не повинен їм заздрити, адже то, мовляв, всього-на-всього вигадка, нібито їхні гроші зробили б його щасливішим? Це тільки поставило б його перед необхідністю замість своєї життєвої системи випрацювати іншу, за якої ліміт задоволення вичерпався б, у найкращому разі лишивши йому все ж таки той надлишок щастя, який він має й так. Теоретично це означає, що сім’я без даху над головою, якщо крижаної зимової ночі вона не замерзла, перше проміння вранішнього сонця зустрічає так само щасливо, як багатій, котрий мусить вилазити з-під теплої ковдри; а практично виходить, що кожна людина терпляче, ніби віслюк, несе на собі те, що на неї нав’ючено, бо віслюк, який бодай трішечки сильніший, ніж його поклажа, щасливий. І справді, це визначення особистого щастя — найнадійніше з-поміж усіх, до яких можна прийти, розглядаючи лише одного, окремого віслюка. А по суті, особисте щастя (або урівноваженість, утіха чи як там іще можна назвати мимовільну найзаповітнішу мету особистости) замкнене в самому собі лише такою мірою, якою замкнений у мурі камінь чи крапля — в річці, які зазнають впливів усіх сил і напружень цілого. Те, що людина робить і відчуває сама, — просто крихта проти всього того, що вона має припускати, нібито це належно роблять і відчувають щодо неї решта людей. Жодна людина не живе лише власною рівновагою, кожне спирається на рівновагу довколишніх прошарків, а тому на невеличку особисту фабрику задоволення чинить вплив надзвичайно складна система морального кредиту, про який іще йтиметься далі, бо психічній рівновазі спільноти він властивий не меншою мірою, ніж окремого індивіда.

Відколи всі зусилля Бонадеї повернути коханця зазнавали невдачі, наводячи її на думку, що Ульріха в неї вкрали розум і енергія Діотими, вона запалилася безмежними ревнощами до тієї жінки, однак, як це часто буває зі слабкими людьми, у захопленні нею знаходила певне пояснення й винагороду, які почасти відшкодовували їй утрату; перебуваючи вже досить давно в такому стані, вона час від часу примудрялася під приводом скромних пожертвувань на паралельну акцію потрапляти до Діотмими з візитом; але ввійти до кола постійних гостей дому їй усе ж таки не пощастило, і вона забрала собі в голову, що між Діотимою й Ульріхом щодо цього є, мабуть, певна домовленість. Отож страждала Бонадея через їхню жорстокість, а позаяк обох вона ще й любила, то в неї виникла ілюзія небувалої чистоти й самовідданости власних почуттів. Уранці, коли чоловік ішов з дому, чого Бонадея нетерпляче очікувала, вона частенько вмощувалася перед дзеркалом, мов пташка, яка чистить собі пір’я. Вона підв’язувала, накручувала й завивала коси, аж поки вони прибирали форму, що нагадувала грецький вузол у Діотими. Бонадея пригладжувала й начісувала щіткою кучерики, й, хоча вся зачіска мала трохи смішний вигляд, вона цього не помічала, бо із дзеркала до неї всміхалося обличчя, яке збоку в загальних рисах тепер скидалося на образ божественної. У такі хвилини впевненість і краса створіння, яке викликало в неї захват, і його щастя підіймалися в ній невеличкими, мілкими, теплими хвилями загадкового, хоч іще й не глибокого, союзу; так буває, коли сидиш на березі великого моря, опустивши ноги у воду. Ця поведінка, що нагадувала релігійне поклоніння -адже від божественних личин, в які людина у первісних станах забирається всім своїм тілом, до церемоній цивілізації таке окрилююче всю плоть щастя святобливого наслідування ніколи не втрачало свого значення цілком! — мала владу над Бонадеєю ще й тому, що одяг і зовнішні атрибути вона любила, немовби зі своєрідного примусу. Розглядаючи себе у дзеркалі в новій сукні, вона повік не уявила б собі, що настане час, коли, наприклад, замість буфів, кучериків на лобі й довгих спідниць дзвоном жінки носитимуть спіднички до колін і короткі хлопчачі зачіски. Заперечувати таку можливість вона теж не зважилася б, тому що її мозок просто не годен був уявити собі й цього. Вбиралася вона завжди так, як і належало знатній жінці, й що півроку її поймав святобливий трепет перед новою модою, мов перед вічністю. Якби навіть пощастило змусити Бонадею докласти всіх розумових здібностей і визнати недовговічність моди, то й тоді ця жінка сприймала б її анітрохи не менш святобливо. Незаперечну волю світу вона вбирала в себе у чистому вигляді, й часи, коли на візитних картках загинали ріжки, чи посилали друзям додому новорічні привітання, чи скидали рукавички на балу, за нових часів, коли цього не робили, лишилися для неї так далеко в минулому, як для будь-якого іншого сучасника — доба сторічної давнини, тобто у сфері цілком і повністю віджилого, неможливого, такого, яке годі навіть уявити. Тим-то так смішно було бачити Бонадею без одягу; у такі хвилини вона лишалася й без будь-якого уявного захистку, стаючи голою жертвою невблаганного примусу, що вражав її з жорстокістю землетрусу.

Цей періодичний занепад її культури у круговерті затхлого світу матерії тепер, однак, припинився, й, відколи Бонадея почала так загадково дбати про свій вигляд, у незаконній половині свого життя вона жила — чого від її двадцятиріччя з нею не було — як вдова. Схоже, напрошується загальний висновок: жінки, котрі надзвичайно дбають про свій вигляд, у побуті досить доброзвичайні, бо тоді засоби відтісняють мету, достоту так само, як великі спортсмени нерідко бувають поганими коханцями, вкрай войовничі на око офіцери — нікчемними вояками, а чоловіки з дуже натхненними обличчями — іноді навіть дурнями; але у випадку з Бонадеєю йшлося не лише про такий розподіл енергії, ця жінка взялася за своє нове життя з величезною, подиву гідною самовіддачею. Вона любовно, мов художник, підводила собі брови, легенько припудрювала чоло й щоки, від чого вони втрачали натуралізм, трохи підносилися над реальністю й віддалялися від неї, як це властиво культовому стилю, тіло облягав м’який корсет, а до великих персів, що завжди трохи заважали їй і бентежили її, бо здавалися надто жіночними, вона раптом пройнялася сестринською любов’ю. Її чоловік неабияк дивувався, коли, полоскотавши пальцем їй шию, у відповідь чув: «Не псуй мені зачіску!» — або коли у відповідь на його запитання: «Чи не хочеш дати мені руку?» вона відказувала: «Ну що ти, адже на мені нова сукня!» Але гріховна сила немовби вивільнилася з тенет, у яких її бранкою тримало тіло, й весняним небесним сузір’ям блукала в осяйному новому світі жінки Бонадеї, яка в цьому незвично м’якому, розрідженому промінні почувалася вільною від своєї «надзбудливости», так ніби зі шкіри в неї зійшов струп. Уперше відтоді, як вони побралися, її чоловік недовірливо спитав себе, чи не порушує, бува, їхній домашній мир і спокій хтось третій.

Але те, що сталося, було ніщо інше, як явище зі сфери життєвих систем. Одяг, якщо його вилучити з плину сучасности й розглядати в жахливому існуванні на людській постаті просто як чисту форму, — це чудернацькі трубки й буйні нарости, гідні того суспільства, де протикають паличками ніздрі й затягують у губи кільця; але якими ж привабливими вони стають, коли бачиш їх у поєднанні з властивостями, що їх вони позичають своєму власникові! Це майже те саме, коли низка закруток та хвостиків на аркуші паперу раптом сповнюється змістом великого слова. Уявімо собі, що невидима доброта й витонченість якої-небудь людини нараз постала б у вигляді золотистого ореолу завбільшки як місяць у повні над її головою (так це зображують давні картини на релігійні теми), коли ця людина прогулюється проспектом чи за чаєм саме кладе собі на тарілочку бутерброда. Це було б, поза всяким сумнівом, одне з найдивовижніших і найразючіших видовищ; і таку силу — робити видимим невидиме, ба навіть те, чого зовсім нема, — добре скроєний одяг демонструє щодня!

Таке вбрання нагадує боржника, який повертає нам позичку з неймовірними відсотками, а на світі нема, по суті, нічого, крім речей-боржників. Адже цю властивість одягу мають і переконання, забобони, теорії, сподівання, віра в що-небудь, думки, ба навіть бездумність, якщо тільки внаслідок самої себе вона проникнута усвідомленням власної правоти. Позичаючи нам здатність, яку їм у борг даємо ми ж таки, всі вони слугують одній меті: виставляти світ у світлі, яке випромінюємо ми самі; по суті, саме в цьому, ні в чому іншому, й полягає завдання, що його кожне з нас виконує за допомогою своєї особливої системи. Надзвичайно майстерно, вдаючись до різноманітних прийомів, ми творимо засліплення, і завдяки йому нам щастить уживатися з найжахливішими речами, воднораз анітрохи не втрачати спокою, тому що у цих вимерзлих Гримасах всесвіту виявляємо стола чи стільця, крик чи випростану руку, швидкість чи засмажену курку. Ми спроможні почуватися на землі поміж розверженою небесною безоднею над головою й ледь прикритою небесною безоднею під ногами так само зручно, як у замкненій кімнаті. Ми знаємо, що життя однаково губиться і в нелюдських широтах простору, і в нелюдській тісноті світу атомів, але в проміжку між тим і тим ми дивимося на певний шар утворень як на речі світу, і нас анітрохи не бентежить те, що це означає лише надавати перевагу враженням, які ми дістаємо з певної середньої відстані. Рівень такої поведінки значно нижчий від рівня нашого розумового розвитку, проте саме це й доводить, що величезну роль тут відіграють наші почуття. І справді, найважливіші хитрощі людського розуму слугують збереженню сталого душевного стану, й усі почування, всі пристрасті світу — ніщо проти жахливих, але цілком несвідомих зусиль, яких докладає людство, щоб зберегти свій піднесений душевний спокій! Схоже, про це навряд чи й варто вести мову, так бездоганно тут усе спрацьовує. Та якщо придивитися пильніше, то виявляється, що надзвичайно штучний стан свідомости все ж таки дає людині змогу ходити поміж зоряними орбітами випроставшись і серед майже безмежної невідомости світу гідно стромити руку між другим і третім гудзиком за борт сурдута. І щоб цього досягти, не лише кожна людина, хай то буде ідіот чи мудрець, вдається до своїх майстерних прийомів, — ці особисті системи майстерних прийомів ще й майстерно припасовані до моральних і інтелектуальних хитрощів, що забезпечують рівновагу суспільству й усьому світу і загалом слугують тій самій меті. Така тісна взаємодія нагадує взаємодію в самій природі, де всі силові поля всесвіту чинять вплив на силове поле землі, хоч цього ніхто й не помічає, тому що наслідком стає саме земне буття; і духовне розвантаження, досягнуте завдяки цьому, таке велике, що навіть наймудріші, достоту як ото маленькі нетямущі дівчатка, у рахманному стані здаються собі вельми розумними й добрими.

Але час від часу після такого стану вдоволености, що його в певному сенсі можна назвати й невідчепним станом чуття й бажання, на нас, схоже, находить і їхня протилежність або, якщо послуговуватися знову ж таки поняттями божевільні, на землі раптом настає різкий перепад ідей, після якого все людське життя зосереджується навколо нових центрів і осей. Глибша, ніж привід, причина всіх великих революцій полягає не в нагромадженні несприятливих умов, а в тому, що зношується згуртованість, на якій трималася штучна вдоволеність душ. Щодо цього найкраще буде скористатися висловом одного знаменитого раннього схоласта, висловом, який латиною звучить так: «Сredo, ut intelligam»^[8] ; сучасною мовою його трохи вільно можна перекласти приблизно так: «Боже, милостивий Боже, дай моєму духові виробничий кредит!» Адже будь-яке людське кредо — це, мабуть, лише окремий випадок кредиту взагалі. У коханні й комерції, в науці й стрибках у довжину потрібно спершу повірити, а вже тоді можна перемагати й чого-небудь досягати; то чому ж це не має стосуватися життя взагалі?! Хай там як обгрунтований у ньому лад, а завжди є й частка добровільної віри в цей лад, і вона, віра, позначає, якщо провести аналогію з рослиною, те місце, звідки пішов паросток, а коли ця нікому не підзвітна й нічим не захищена віра вичерпується, то невдовзі настає крах; епохи й імперії гинуть не інакше, ніж комерційні підприємства, коли втрачають кредит довіри. Отак цей принциповий аналіз душевної рівноваги від прекрасного прикладу Бонадеї перейшов до сумного прикладу Каканії. Бо на нинішньому етапі розвитку Каканія була перша країна, якої Господь позбавив кредиту довіри, життєвих радощів, віри в себе й здатности всіх культурних держав поширювати корисну ілюзію, буцімто вони мають якусь особливу місію. Це була країна мудра, й жили в ній люді культурні; як і всі культурні люди в усіх куточках світу, вони нерішуче, в сум’ятті борсалися серед неймовірного збудження, гармидеру, швидкостей, нововведень, конфліктів і всього іншого, що становить оптично-акустичний краєвид нашого життя; як і решта людей, вони щодня читали й слухали по кілька десятків повідомлень, від яких у них диба ставало волосся, й вони ладні були через ті повідомлення хвилюватися, ба навіть утрутитись, але до цього не доходило, бо вже за кілька хвилин збудження з їхньої свідомості витісняли нові збудники; як і решта людей, вони відчували навкруги випадкові й умисні вбивства, пристрасті, дух самопожертви, велич, і все те якось діялося в клубку, що утворився навколо них, але самі вони дійти до таких авантур не могли, бо сиділи бранцями десь у конторі чи в установі, а коли надвечір звільнялися, то свого напруження, з якими уже не могли нічого вдіяти, позбувалися в розвагах, хоч ці їх і не тішили. І ще одна риса виявлялася саме в таких культурних людей, якщо вони так винятково, як Бонадея, не присвячували себе коханню: у них уже не було ні талану мати кредит довіри, ні талану обманювати. Вони вже не знали, де поділася їхня усмішка, їхнє зітхання, їхня думка. Навіщо вони колись міркували й усміхались? Їхні погляди були випадкові, їхні уподобання склалися давно, все якось висіло в повітрі вже готовою схемою, Гвинтиком якої ставала людина, і вони не могли нічого робити й нічого зректися від щирого серця, тому що не було закону їхньої єдности. Отож культурний був той, хто відчував, що якийсь там борг усе зростає й зростає і його повік уже не погасити, це була людина, котра бачила неминучість банкрутства й або звинувачувала час, в якому була приречена жити, хоч жила вона в ньому так само розкошуючи, як і будь-хто інший, або з мужністю того, кому нема чого втрачати, накидалася на першу-ліпшу ідею, якщо та обіцяла їй переміну.

Так було, певна річ, і в усьому світі, але Бог, позбавивши Каканію кредиту довіри, зробив щось виняткове, давши зрозуміти цілим народам, яка то складна річ — культура. Бо кожен сидів там на своєму терені, мов бактерія, не замислюючись про те, чи як слід заокруглений небосхил, або ще про що-небудь таке, і раптом їм стало тісно. Людина зазвичай не здогадується, що для того, аби бути тим, ким вона є, їй потрібно вірити, що вона становить щось більше; але вона має все ж таки якось відчувати це над собою і довкола себе, й часом вона може навіть відчути, що цього нема. Тоді їй бракує чогось уявного. У Каканії нічого, анічогісінько не відбувалося, і колись подумали б, що це і є ота давня, не надто яскрава каканська культура, але тепер оце «нічого» викликало таку саму тривогу, як нездатність заснути чи нездатність зрозуміти. І тому інтелектуали — після того, як забрали собі в голову, що в національній культурі все буде інакше, — легко переконали в цьому й каканські народи. Тепер це стало своєрідним ерзацом релігії чи ерзацом доброго імператора у Відні або просто поясненням того незбагненного факту, що в тижні сім днів. Адже непоясненних речей багато, та коли співаєш свій національний гімн, їх не відчуваєш. Звичайно, це була б мить, коли добрий каканець на запитання, хто він такий, міг би й у захваті відповісти: «Ніхто!» Бо це означає щось таке, що знов може безперешкодно зробити з каканця все, чого ще не було! Але аж такими упертюхами каканці не були і вдовольнялися половиною, тобто кожна нація просто намагалася зробити з іншою нацією те, що вважала за краще. Звісно, при цьому важко уявити біль, якого сам не відчуваєш. А за двоє тисячоліть альтруїстичного виховання люди поставали такими самовідданими, що навіть тоді, коли або мені, або тобі має бути погано, кожен вибирає варіант другий. І все ж у знаменитому каканському націоналізмі не варто вбачати щось аж-аж-аж яке дике. То був процес радше історичний, ніж реальний. Люди там ставились одне до одного досить-таки прихильно; щоправда, вони провалювали одне одному голови й обпльовували одне одного, але чинили так лише з міркувань високої культури; адже загалом буває ж бо, що на самоті людина й мухи не скривдить, а в судовій залі під розп’яттям засуджує іншу людину до смертної кари. Тож можна, либонь, сказати: каканці щоразу, коли їхнє високе «я» влаштовувало собі перерву, з полегкістю зітхали й, відчуваючи себе чудовими інструментами для поглинання їжі — а саме для цього їх, як і решту людей, і було створено, — вельми дивувалися тому, чого вони зазнавали, бувши інструментами історії.

110. Розпад і збереження Моосбруґера

Моосбругер і далі сидів у в’язниці, чекаючи на повторне психіатричне обстеження. Дні ущільнилися в суцільну масу. Якийсь окремий день з неї, щоправда, все ж таки виступав, та вже під вечір він знов занурювався в ту масу. Вряди-годи Моосбругер стикався з арештантами, наглядачами, коридорами, дворами, з клаптиком синього неба, кількома хмаринками, що перетинали той клаптик, з їжею, водою, а іноді й з котримсь із начальників, який приходив поглянути на нього, але враження від цього були надто невиразні, щоб укарбуватися в його пам’ять надовго. Моосбругер не мав ні годинника, ні сонця, ні роботи, ані часу. Він завжди був голодний. Він завжди був стомлений — від того, що блукав у своїх шістьох квадратних метрах, а це стомлює дужче, ніж коли блукаєш цілими милями. Хоч би що Моосбругер робив, його брала така нудь, немовби йому доводилося помішувати клейстер у горщику. Та коли він замислювався про своє становище загалом, в його уяві воно поставало так, неначе день і ніч, їда й знов їда, відвідини й перевірки безперервно й швидко пролітали з дзижчанням вервечкою, і він цим розважався. Годинник його життя збився; стрілки можна було переводити вперед і назад. Моосбругер любив так робити, це було йому до душі. Те, що лишилося далеко в минулому й що сталося напередодні, вже не було штучно роз’єднане, а якщо це було те саме, то означення «в різний час» уже не трималося цього, мов червона нитка, яку чіпляють на шию немовляті, щоб не сплутати його з близнюком. Малозначуще з його життя щезло. Коли він замислювався про це життя, то подумки заводив із самим собою неквапні розмови, надаючи афіксам такої самої ваги, що й кореням слів; то була зовсім інша пісня життя, ніж та, яку чуєш щодня. Нерідко він надовго затримувався на якому-небудь слові й коли нарешті з нього зрушував, сам до пуття не знаючи як, то згодом це слово несподівано траплялося йому де-небудь знов. Він задоволено сміявся, бо ж ніхто не знав, що саме йому трапилося. Важко виразити словами ту єдність його буття, якої він у певні години досягав. Неважко, либонь, уявити собі, що життя людське протікає, мов струмок; але рух, який Моосбругер бачив у своєму житті, нагадував струмок, що тече крізь велику стоячу воду. Ринучи вперед, цей рух зливався і з тим, що був позаду, й у всьому цьому справжній плин життя майже губився. Одного разу в нього самого чи то вві сні, чи то наяву виникло таке відчуття, що Моосбругера свого життя він носив на собі, наче бахматого піджака, з якого тепер, коли він іноді відгортав його поли, шовковистими хвилями витікала широченна, як ліс, чудесна підкладка.

Він уже не хотів знати, що діється зовні. Десь точилася війна. Десь гуляли бучне весілля. «Зараз прибуде король Белуджистану», — міркував він. Скрізь тривала стройова підготовка вояків, вешталися повії, серед кроков стояли теслі. У штутгартських шинках, як і в белградських, пиво лилося з таких самих жовтих кривих кранів. Коли пускаєшся в мандри, жандарми повсюди вимагають у тебе посвідку. Повсюди вони ставлять у ній печатку. Повсюди або є блощиці, або їх нема. Або робота є, або її нема. А жіноцтво скрізь однакове. І лікарі у шпиталях скрізь однакові. Коли ввечері йдеш із роботи, люди стовбичать на вулицях, і ніхто нічого не робить. Завжди й повсюди те саме; людям не спадає на думку нічого нового. Коли в синьому небі над головою у Моосбругера пролетів перший аероплан, то було прекрасне видовище; але згодом такі аероплани почали з’являтись один за одним, і вигляд усі вони мали однаковий. Це була вже інша одноманітність, не така, як диво його думок. Він не розумів, як воно так виходило, але вона завше траплялася на його шляху! Він похитував головою й подумки сварився: «Дідько б узяв цей світ!» Або нехай би його самого віддали катові, він, Моосбругер, не багато й утратив би…

А проте час від часу він задумливо підходив до дверей і тихенько обмацував те місце, де з другого боку був замок. Тоді з коридору у вічко зазирало чиєсь око й чувся голос, який гримав на нього. Моосбруґер хутко відступав від тих образ назад у камеру, і в такі хвилини траплялося, що він почувався замкненим і обкраденим. Чотири стіни й залізні двері — у цьому нема нічого особливого, якщо входиш і виходиш. Ґрати на чужому вікні — теж невелика біда, а що нари й дерев’яний стіл намертво прикріплені до підлоги, то так воно й має бути. Але тієї миті, коли з ними вже несила поводитись так, як тобі хочеться, й виходить цілковита нісенітниця. Ці речі, зроблені людиною, слуги, раби, що про них навіть не знаєш, який вони мають вигляд, стають зухвалими. Вони вимагають, щоб ти зупинився. Коли Моосбруґер завважив, як речі ним попихають, йому закортіло їх потрощити, й він ледве переконав себе, що воювати з цими слугами правосуддя — справа, його не гідна. Але руки в нього так свербіли, що він боявся захворіти.

3 усього широкого світу вибрали шість квадратних метрів, і Моосбруґер снував ними туди-сюди. Думки здорових людей, тих, що були поза мурами в’язниці, дуже нагадували, до речі, його думки. 3овсім недавно ті люди ще жваво ним цікавилися, однак тепер швидко про нього забули. Йому знайшли його місце, мов цвяху, якого вбивають у стіну, й коли він нарешті там, його вже ніхто не помічає. Наставала черга решти Моосбруґерів; вони не були ним, не були навіть такі, як він, але службу відбували ту саму. Ставався який-небудь злочин на сексуальному ґрунті, яка-небудь темна історія, яке-небудь жахливе вбивство, справа рук якого-небудь напівбожевільного, яка-небудь зустріч, що її кожен, власне, мав остерігатись, яке-небудь вдале втручання кримінальної поліції і правосуддя…Такі загальні, вбогі на зміст поняття й формули спогадів приточують геть чисто вихолощену подію до якого-небудь місця у своїй широкій мережі. 3абуто прізвище Моосбруґера, забуто подробиці. Він став «вивіркою, зайцем чи лисом», точніше визначення втратило свою цінність; суспільна свідомість зберегла не якесь там певне поняття про нього, а лише розмиті, широкі поля плутаних загальних понять, що нагадують сіре молоко в далекоглядній трубі, наведеній на надто велику відстань. Такі нетривкі зв’язки, жорстоке мислення, що оперує зручними для себе поняттями, не дбаючи про той тягар страждань і життя, який ускладнює будь-яке рішення, — все це було загальною рисою душі колективної і душі Моосбруґера; але те, що в його божевільному мозку було мрією, казкою, ушкодженим чи химерним місцем у дзеркалі свідомости, яке не відбиває картини світу, а пропускає світло, — саме цього колективній душі й бракувало, або принаймні якась частинка цього ні-ні та й давала про себе знати в якій-небудь окремій людині і її невиразній схвильованості.

А щодо самого Моосбруґера, не якогось там іншого Моосбругера, а цього-таки, котрого колись помістили на цілком певних шістьох квадратних метрах світу, щодо його харчування, охорони, поводження з ним відповідно до інструкцій, щодо його подальшого переміщення для пробування у в’язниці чи для смерти, то це доручили досить невеликій групі людей, які ставилася до нього зовсім інакше. Тут очі, виконуючи свої службові обов’язки, не втрачали пильности, а голоси обкладали лайкою за найменше порушення. До нього ніколи не входило менше, ніж по двоє охоронців. Коли його вели коридорами, на нього накидали кайданки. Тут діяли під впливом страху й обережности, які в цій вузькій галузі були пов’язані з цілком певним Моосбруґером, але досить дивно суперечили поводженню, з яким він стикався загалом. Він часто нарікав на цю обережність. Але тоді наглядач, директор, лікар, священик — залежно від того, хто саме вислуховував його протест, — робив непроникну міну й відповідав, що з ним поводяться згідно з інструкцією. Тож тепер інструкція замінювала втрачену участь світу, і Моосбруґер міркував: «На шиї в тебе довга мотузка, й тобі не видно, хто за неї тягне». Він був немовби десь за рогом прив’язаний до зовнішнього світу. Люди, більшість з яких про нього зовсім не думали, навіть його не знали, чи такі, для кого він означав не більше, ніж звичайнісінька курка на звичайнісінькій сільській вулиці для університетського професора зоології, діяли спільно, щоб приготували тут долю, що, відчував він, краяла йому душу. Якась канцелярська дівка дописувала якийсь додаток до його справи. Якийсь реєстратор застосовував до того додатку мудровані правила мнемоніки. Якийсь міністерський радник готував найновіші вказівки щодо виконання вироку. Кілька психіатрів провадили професійну суперечку про обмеження суто психопатичної ініціативи в окремих випадках епілепсії та її поєднання з іншими симптомами. Юристи писали про взаємозв’язок між обставинами, які пом’якшують провину, і обставинами, які пом’якшують вирок. Якийсь єпископ висловлювався проти загального занепаду моралі, а якийсь орендатор мисливських угідь поскаржився справедливому Бонадеїному чоловікові на те, що багато розвелося лисиць, і це зміцнило в тому високому діячеві його впевненість у непохитності правових засад.

Із таких неособистих подій поки що несказанним чином складається подія особиста. І якщо справу Моосбруґера очистити від усього індивідуально-романтичного, що стосувалося тільки його та ще кількох людей, яких він убив, то від неї лишиться, либонь, не багато більше, ніж було в переліку процитованих праць, доданому до останнього листа Ульріхові від батька. Той перелік має такий вигляд: AH. — AMP. — AAC. — AKA. — AP. — ASZ. — BKL. — BUD. — CN. — DTJ. — DJZ. — FBgM. — GA. — GS. — JKV. — KBSA. — MMW. — NG. — PNW. — R. — VSgM. — WMW. ZGS. — ZMB. — ZP. — ZSS. — Адікес, (там-таки). – Ашафенбурґ (там-таки). – Белінґ (там-таки), і т. ін. і т. ін.; або, якщо перекласти словами: Annales d’Hygine Publique et de Médicine légale, вид. Бруарделя, Париж; Annales Médiсo-Psychologiques, вид. Рітті… і т. ін. і т. ін.; за максимальних скорочень — ціла сторінка. Річ-бо в тім, що істина — все ж таки не кристал, який можна сховати до кишені, а безкінечна рідина, в яку пірнаєш із головою. За кожним із таких скорочень потрібно уявити собі кілька десятків чи сотень друкованих сторінок, за кожною сторінкою — людину з десятьма пальцями, яка цю сторінку пише, за кожним пальцем — по десятку послідовників і по стільки ж супротивників, за кожним послідовником і супротивником — по десятку пальців, а за кожним пальцем — по десятій частині якої-небудь особистої ідеї, і це дасть сяке-таке уявлення про істину. А без неї, як відомо, й горобець не впаде з даху. Його завели туди сонце, вітер, харч, а вбили хвороба, голод, холод чи кішка; але все те не сталось би без біологічних, психологічних, метеорологічних, фізичних, хімічних, соціальних та ін. законів, і це справді заспокійлива робота — просто шукати такі закони замість, як це відбувається в моралі й праві, створювати їх самому. А втім, щодо самого Моосбруґера, то він, як ми знаємо, глибоко поважав людські знання, хоч сам мав їх, на жаль, дуже небагато, та навіть якби він і знав про своє становище, то повік не збагнув би його цілком. Він лише невиразно про нього здогадувався. Власне становище йому уявлялося ненадійним. Його могутнє тіло було не зовсім закрите. До черепа іноді зазирало небо.

Так, як це часто траплялося, коли він вирушав у мандри. І ніколи його не полишала якась вагома піднесеність, хоч тепер вона часом бувала просто-таки неприємна, і стікалася вона до нього крізь тюремні мури з усього світу. Отак і сидів він, ця здичавіла, кинута за ґрати можливість страшної дії, сидів безлюдним кораловим островом посеред безмежного моря вчених досліджень, що невидимо оточували його.

111. Для юристів напівбожевільних людей нема

І все ж таки нерідко злочинець влаштовує собі досить безтурботне життя, якщо порівняти його з тією напруженою розумовою працею, до якої злочинець змушує вчених. Підсудний просто обертає собі на вигоду те, що перехід від здорового стану до хворого у природі відбувається плавно; а юрист у такому разі мусить стверджувати, що «докази, які підтверджують чи заперечують спроможність людини до вільного волевиявлення чи усвідомлення злочинного характеру своїх дій, перехрещуються й скасовують одні одних такою мірою, що це за всіма законами логіки приводить лише до проблематичного вироку». Бо з причин логічних юрист ні на мить не забуває про те, що «стосовно того самого злочину в жодному разі не можна визнавати кількісного співвідношення двох станів», і не допускає, щоб «стосовно фізично зумовленого психічного стану принцип моральної свободи розчинився в туманній невизначеності емпіричного мислення». Юрист не видобуває своїх понять із природи, а пронизує природу вогнем мислення й мечем морального закону. І з цього приводу спалахнула суперечка в комітеті з питань оновлення кримінального кодексу, який, комітет, скликало міністерство юстиції й до якого входив Ульріхів батько; але потрібен був певний час і неодноразові нагадування про необхідність виконувати синівський обов’язок, перше ніж Ульріх цілком усвідомив те, що батько виклав у своєму листі з усіма доданими до нього матеріалами.

Його «з любов’ю, твій батько» — бо саме так він завершував і найгіркіші свої листи — стверджував і наполягав, що почасти хвору людину визнавати невинною слід лише в тому разі, коли можна довести, що серед її маячних ідей траплялися такі, котрі — якби вони не були маячні — виправдували її дії або скасовували їхню караність. А ось професор Швунґ — можливо, через те, що він сорок років був колеґою й товаришем Ульріхового батька, й це коли-небудь і мало зрештою привести до гострого зіткнення, — навпаки, стверджував і наполягав, нібито такого індивіда, в котрого стан осудности й неосудности, позаяк з погляду юриспруденції існувати одночасно вони не можуть, а лише чергуються, швидко змінюючи один одного, потрібно визнавати невинним тільки в тому разі, коли стосовно якого-небудь окремого бажання можна довести, що саме в момент цього бажання обвинувачений неспроможний був із ним звладати. Такі були вихідні позиції щодо складу злочину. Нефахівцеві неважко помітити, що в хвилину, коли обвинувачений коїть злочин, не пропустити моменту здорової волі йому не менш важко, ніж ідею, яка, можливо, обґрунтовувала б його карність; але ж завдання правосуддя полягає не в тому, щоб полегшувати людям думати й поводитися згідно з моральними нормами! А позаяк обидва вчені були однаковою мірою переконані у високій місії права й жоден із них не міг залучити на свій бік більшости в комітеті, то вони дорікали один одному спершу за помилки, а тоді, один поперед одного, і за нелогічність, зумисне нерозуміння й брак ідеалів. Спочатку вони робили це в лоні свого нерішучого комітету; але згодом, коли засідання через це забуксували і їх довелося відкладати, а врешті й зовсім надовго припинити, Ульріхів батько написав дві брошури: «§ 318 КК і істинний дух права» і «§ 318 КК і замулені джерела виконання правосуддя»; професор Швунґ розкритикував ті брошури в часопису «Учений світ правників», якого Ульріх також виявив серед додатків до листа.

У цих полемічних працях часто траплялися сполучники «і» та «або», позаяк належало «з’ясувати» питання, що робити з обома концепціями: об’єднати їх за допомогою сполучника «і» чи роз’єднати за допомогою сполучника «або». Й коли після тривалої перерви комітет знову утворив якесь лоно, в ньому вже вирізнилися фракція «і» й фракція «або». Та, крім того, була й фракція, що виступала за просту пропозицію: щоб міра звинувачення й осудности зростала і зменшувалася прямо пропорційно до витрат психічної енерґії, потрібної для того, щоб звладати собою за наявних обставин, зумовлених хворобою.

Цій фракції протистояла четверта, й наполягала вона на тому, що насамперед потрібно раз і назавжди вирішити, чи злочинець осудний взагалі; адже суто понятійно зменшення осудности передбачає її наявність, а якщо злочинець бодай певною мірою осудний, то покараний він має бути, мовляв, цілком і повністю, тому що іншого правового шляху визначити цю міру осудности нема. Проти цієї фракції виступила ще одна, яка хоч і погоджувалася з самим принципом, однак наголошувала на тому, що природа, створюючи і людей напівбожевільних, сама такого принципу не дотримується; тому добродійність права на них можна поширити, мовляв, лише відмовившись применшувати їхню провину, але воднораз враховуючи обставини шляхом пом’якшення покарання. Так утворилися ще й фракція осудности й фракція звинувачення, й коли вони також достатньою мірою розділились, аж тоді й виявилися підходи, застосування яких розходжень наразі не викликали. Звичайно, жоден фахівець не ставить нині своїх аргументів у залежність від аргументів філософії й теології, але в ролі перспектив, тобто бувши такими самими порожніми, як простір, а проте, як і він, зсовуючи докупи предмети, обидві ці суперниці в боротьбі за остаточну мудрість повсюди втручаються в думку фахівців. Отож і тут старанно замовчуване питання, чи кожну людину можна вважати морально вільною — одне слово, добре давнє питання свободи волі, — обернулося зрештою на перспективний центр усіх розбіжностей у поглядах, хоч і не було об’єктом їхніх дискусій. Адже коли людина морально вільна, то, щоб її покарати, на неї потрібно вчинити практичний примус, в який теоретично ніхто не вірить; але якщо вільною її не визнавати, а вважати вмістищем нерозривно пов’язаних природних процесів, то покаранням у такій людині можна викликати активну відразу до власного вчинку, хоча ставити цей вчинок їй у моральну провину не можна. На Грунті цього питання виникла, отже, ще одна фракція, і вона запропонувала поділити злочинця, сказати б, на дві частини — на зоологічно-психологічну, яка зовсім не стосується судді, і юридичну, хоч і штучно сконструйовану, зате з погляду права, мовляв, вільну. На щастя, далі теорії ця пропозиція не пішла.

Нелегка це штука — зі справедливістю стисло вчинити по справедливості. Комітет складався приблизно із двадцятьох учених, і вони, як не важко вирахувати, могли зайняти кілька тисяч позицій один до одного. Закони, що їх належало вдосконалити, правосуддя застосовувало від 1852 року, отож ішлося, крім того, про справу дуже давню, таку, яку не можна легковажно замінити іншою. Та й узагалі, як слушно завважив один із членів комітету, коли право запроваджують на постійно, не варто намагатися встигнути за всіма стрибками думки в сучасній духовній моді. Як сумлінно доводилося працювати, найкраще видно з того, що за статистичними даними приблизно сімдесят чоловік зі ста, котрі нам на шкоду скоюють злочини, впевнені, що уникнуть наших правозахисних органів; само собою зрозуміло, що тим глибше слід замислитись про спійману чверть! Звичайно, відтоді в усьому цьому могли статися певні поліпшення, до того ж хибно було б справжню мету такого звіту вбачати у висміюванні крижаних узорів, що їх розум у головах мудрих правознавців доводить до пишного цвітіння, над чим утішалося вже багато людей з відлигою в голові; навпаки, мужня суворість, пихатість, моральне здоров’я, неприступність і інертність, тобто переважно властивості людської вдачі й великою мірою чесноти, яких ми, як то кажуть, ніколи, слід сподіватися, не втратимо, — ось що заважало вченим учасникам тих дискусій неупереджено послуговуватися силою свого інтелекту. З дівчинкою на ім’я людина вони поводилися так, як старі домашні вчителі — з довіреною їм підопічною, котрій, щоб домогтися успіхів, треба бути лише уважною й слухняною, і причиною цього було не що інше, як доберезневі^[9] політичні емоції покоління, попереднього їхньому. Певна річ, психологічні знання цих юристів років на п’ятдесят відстали, але таке буває часто, коли клапоть власної освітньої ниви доводиться обробляти реманентом сусіда, і при зручній нагоді таке відставання навіть швидко надолужують; однак що відстає від своєї доби постійно, відстає, бо, крім того, ще й трохи хизується своєю постійністю, то це — серце людини, а надто людини глибокої. Розум ніколи не буває такий тверезий, твердий і мудрований, як тоді, коли має невеличку старечу сердечну слабість!

Саме вона зрештою й спричинила вибух пристрастей. Коли сутички досить-таки виснажили всіх учасників і стали на перешкоді подальшій роботі, почали частіше лунати голоси, пропонуючи укласти угоду, що мала б приблизно такий вигляд, який мають усі формули, коли непримиренну суперечність треба заліпити гарною фразою. Багато хто схильний був зійтися на тому відомому визначенні, згідно з яким осудними називають злочинців, здатних саме за своїми розумовими й моральними властивостями скоїти злочин; тобто в жодному разі не тих, хто таких властивостей не має, а це визначення екстраординарне, воно має ту перевагу, що завдає злочинцям дуже багато роботи й, мабуть, просто-таки дало б змогу поєднувати право на арештантську одіж із докторським званням. І тоді Ульріхів батько, усвідомлюючи небезпеку милосердя ювілейного року й визначення, округлого, мов яйце, яке він сприйняв за кинуту в нього ручну гранату, зважився на те, що він назвав своїм сенсаційним зверненням до соціальної школи. Соціальна концепція каже нам, що про злочинного «виродка» треба судити взагалі без моралізування, а лише з огляду на його шкідливість для людського суспільства. 3 цього випливає, що він має бути тим більшою мірою осудний, чим більшою мірою він шкідливий; а з цього, своєю чергою, із залізною логікою випливає, що, здавалося б, найбезневиннішим злочинцям, себто психічнохворим, котрі, з огляду на їхню природу, найменше піддаються виправленню покаранням, мають загрожувати найсуворіші покарання, принаймні суворіші, ніж злочинцям здоровим, щоб наслідків свого злочину й ті, й ті боялися однаково. Природно було б сподіватися, що тепер проти такої соціальної концепції в колеґи Швунґа жодних арґументів не знайдеться. Так воно, здається, й було, та саме через це він скористався засобами, які Ульріховому батькові дали безпосередній привід також зійти зі шляху юриспруденції, шляху, що його загрожувало занести піском нових безкінечних суперечок у комітеті, й звернутися до сина, щоб задля доброї справи тепер скористатися його зв’язками у високих і найвищих колах, до яких він сам-таки сина і ввів. Бо колеґа Швунґ навіть не спробував конструктивно що-небудь спростувати, натомість він пішов на те, що одразу злісно причепився до слова «соціальний» і в своїй новій публікації запідозрив свого опонента в «матеріалізмі» й прихильності до «пруського державного духу».

«Любий мій сину, — писав Ульріхів батько, — я, звісно, негайно вказав на романське, а отже, в жодному разі не пруське походження ідей соціальної школи правознавства, але це, мабуть, навряд чи допоможе після такого наклепницького доносу, який з диявольською ненавистю спекулює на тому враженні, для високих інстанцій неминуче відворотному, яке відразу викликає асоціацію з матеріалізмом та Прусією. Це вже не докори, від яких можна захиститись, а поширення такої зухвалої чутки, що у високих інстанціях навряд чи її перевірятимуть, і необхідність узагалі клопотатися такими речами може заподіяти невинній жертві таку саму образу, як і безсовісному викажчикові. І тепер ось я, хто все життя зневажав усілякі чорні ходи, змушений, отже, просити тебе.» У такому тоні лист і завершився.

112. Арнгайм прилучає свого батька Самуеля до

сонму богів і ухвалює рішення заволодіти

Ульріхом. Солиман хоче докладніше довідатися

про свого величного батька

Арнгайм покалатав дзвоником і звелів знайти Солимана. Арнгайм уже давно не відчував потреби розмовляти з хлопцем, і тепер той шибеник вештався десь у готелі.

Ульріхові заперечення нарешті-таки дійняли Арнгайма до живого.

Звичайно, Арнгайм завжди помічав, що Ульріх працює проти нього. Працював той самовіддано, діяв, як вода на вогонь, як сіль на цукор; він намагався позбавити Арнгайма впливу, майже цього не бажаючи. Арнгайм не мав сумніву, що Ульріх навіть зловживає довірою Діотими, щоб потай робити несхвальні чи глузливі зауваження на його адресу.

Арнгайм зізнався собі, що нічого такого з ним уже давно не траплялося. Звичний метод його успіхів перед цим виявився безсилим. Адже вплив великої й цілісної людини — це як вплив краси; він не терпить заперечення так само, як повітряна куля не терпить, щоб її свердлили, а статуя — щоб їй накидали на голову капелюха. Вродлива жінка, коли вона не подобається, стає огидною, а велика людина, коли на неї не звертають уваги, стає, може, й чимось більшим, але бути великою вона перестає. У цьому Арнгайм зізнався собі, щоправда, не цими словами, однак він подумав: «Я не терплю заперечень, бо завдяки їм процвітає лише розум, а тих, хто має лише розум, я зневажаю!»

Арнгайм гадав, що знешкодити як-небудь супротивника було б неважко. Але він хотів привернути Ульріха до себе, впливати на нього, виховувати його й викликати в нього захват. Щоб легше домогтися своєї мети, він переконав себе, що відчуває до Ульріха глибоку й суперечливу симпатію, хоч і не знав, чим її пояснити. З боку Ульріха йому нічого було боятись і нічого було від нього сподіватися; граф Ляйнсдорф і начальник відділу Туцці друзями Арнгаймові однаково не були, він про це знав, та й узагалі все посувалося хоч і трохи повільно, але так, як йому й хотілося. Протидія Ульріха під дією Арнгайма сходила нанівець, лишаючись немовби неземним протестом, і вистачало її, схоже, тільки на те, щоб трохи сковувати рішучість Діотими, цієї прекрасної жінки, й відтягувати її рішення. З осторогою збагнувши це, Арнгайм не стримався, щоб не всміхнутись. Сумно чи зловтішно? Різниця в таких випадках не має значення; на його думку, це справедливо, що розважлива критика й заперечення супротивника змушені працювати, самі про те не здогадуючись, на нього, Арнгайма; це — перемога серйознішої справи, одне з навдивовижу прозорих життєвих ускладнень, які розплутуються самі собою. Арнгайм відчував: це — петля долі, що пов’язувала його з молодшим від нього чоловіком і спонукала його, Арнгайма, йти на поступки, яких Ульріх не розумів. Бо той не реаґував на жодні улещання; він був, як дурень, байдужий до суспільних переваг і чи то не помітив, чи то не оцінив пропозицію дружити.

Одну рису в Ульріха Арнгайм називав дотепністю. Під цим словом він, зокрема, мав на увазі нездатність розумного чоловіка побачити переваги, що їх пропонує життя, й пристосувати свій дух до великих речей і можливостей, які обіцяють гідне й надійне становище. Ульріх демонстрував смішне протилежне переконання, буцімто життя має пристосовуватись до духу. Арнгайм подумки бачив перед собою Ульріха: такий самий на зріст, як і він сам, молодший, без отих м’яких місць, яких він, Арнгайм, не міг приховати від себе на власному тілі; на обличчі написана якась беззастережна незалежність; він приписував це, не зовсім без заздрощів, тому, що Ульріх був нащадком цілих поколінь аскетичних учених, бо саме таким Арнгайм уявляв собі його походження. Це обличчя мало вигляд безтурботніший і байдужіший щодо грошей і впливу, ніж те дозволяє своїм нащадкам успішна династія фахівців з ушляхетнення покидьків! Але в цьому обличчі чогось бракувало. У ньому бракувало життя, жахливо бракувало слідів життя! Тієї миті, коли в уяві Арнгайма надзвичайно виразно постало це обличчя, його пойняла така тривога, що він іще раз усвідомив, яка глибока його симпатія до Ульріха; на цьому обличчі майже можна було прочитати наближення біди. Він замислився над цим подвійним відчуттям заздрощів і стурбованости; задоволення то було сумне, таке, мабуть, відчуває той, хто власної безпеки досяг боягузтвом; і раптом могутня хвиля заздрощів і осуду викинула на поверхню думку, яку Арнгайм несвідомо шукав і якої несвідомо уникав. Йому спало на гадку, що Ульріх, мабуть, такий чоловік, який приніс би в жертву не лише відсотки, а й увесь капітал своєї душі, коли б цього зажадали від нього обставини! Авжеж, хоч як дивно, але й це Арнгайм мав на увазі під Ульріховою дотепністю. Тієї миті, коли він пригадував ним-таки знайдені слова, йому стало цілком очевидно: уявлення про те, нібито людина може поступитися перед власною пристрастю такою мірою, щоб та немовби винесла її в безповітряний простір, видалося йому дотепом!

Коли Солиман прослизнув до кімнати й став перед господарем, той уже майже забув, навіщо покликав хлопця, але присутність живої й відданої істоти подіяла на нього заспокійливо. З непроникною міною на обличчі він почав снувати туди-сюди кімнатою, і чорний диск обличчя навпроти повертався вслід за ним.

— Сядь! — наказав Арнгайм, спинившись у кутку; потому крутнувся на підборі й почав: — Великий Ґьоте в одному місці «Вільгельма Майстера» досить пристрасно дає настанову, як праведно жити. Він пише: «Міркувати, щоб діяти; діяти, щоб міркувати!» Чи ти це розумієш? Ні, цього тобі все ж таки, мабуть, не зрозуміти… — відповів він на своє запитання сам і змовк. «У цьому рецепті — вся мудрість життя, — подумав він, — а той, хто хоче бути моїм супротивником, знає лиш одну половину цього рецепта — міркувати!»

Йому спало на гадку, що й це можна розуміти під словами «бути лише дотепним». Він розгадав, де слабке місце в Ульріха.

«Дотепність» — від слова «дотепний», тобто гострий на розум; ця властивість, отже, має інтелектуальне походження, природа її примарна, на емоції бідна; дотепний завжди аж надто допитливий, завжди намагається вийти за встановлені межі, перед якими людина емоційна спиняється. Так історія з Діотимою й субстанція капіталу душі постали у сприятливішому світлі, й Арнгайм, розмірковуючи про це, сказав Солиманові:

— Це — правило, в якому вся життєва мудрість, і я, дотримуючись його, забрав у тебе книжки й привчаю тебе працювати!

Солиман нічого не відповів, його обличчя прибрало серйозного-пресерйозного вигляду.

— Ти кілька разів бачив мого батька, — промовив Арнгайм і раптом спитав: — Чи ти його пам’ятаєш?

Солиман не придумав нічого кращого, як вибалушити очі, й Арнгайм замислено повів далі:

— Ти знаєш, мій батько книжок майже ніколи не читає. Як ти гадаєш, скільки йому років? — І, знов не чекаючи на відповідь, сказав сам: — Йому вже за сімдесят, а він і досі не цурається жодної справи, яка хоч трохи стосується нашої фірми!

Потім Арнгайм знов мовчки заходив туди-сюди по кімнаті. Він відчував нездоланну потребу розповідати про батька, хоч і не міг сказати всього, про що думав. Ніхто не знав краще від нього, що іноді справи не вдавались і його батькові; але ніхто б йому не повірив, що це так, бо той, хто зажив слави Наполеона, виграє й свої програні битви. Тим-то Арнгайм ніколи не мав іншої можливости зміцнити своє становище поруч із батьком, ніж та, яку він обрав: поставити дух, політику й суспільство на службу комерції. Старого Арнгайма, здавалося, також тішило те, що молодий Арнгайм так багато знав і вмів; та коли треба було вирішувати яке-небудь важливе питання, — а його багато днів вивчали й розглядали з боку виробничо — й фінансово-технічного, з ідейно — й економічно-політичного, — батько дякував, нерідко наказував робити протилежне тому, що йому пропонували, й на всі заперечення мав лише одну відповідь: безпорадно-вперту усмішку. Нерідко навіть директори з цього приводу похитували головою, але щоразу рано чи пізно виявлялося, що старий так чи так мав рацію. Виходило приблизно так, як коли б старий єґер або провідник у горах вислухав поради метеорологів, а тоді прислухався до передбачень власного ревматизму й зробив по-своєму; і в цьому не було, по суті, ніякого дива, бо в багатьох питаннях ревматизм і досі лишається порадником надійнішим, ніж наука, а крім того, важлива не тільки точність прогнозу, адже в житті однаково все завжди виходить інакше, ніж ти собі уявляв, головне — хитро й уперто пристосовуватися до його норовливости. Отож Арнгайм уже давно мав би, власне, збагнути, що старий практик знає й уміє багато чого такого, чого теоретично передбачити неможливо, й усе ж таки то був для Пауля доленосний день, коли він зробив відкриття: старий Самуель Арнгайм має інтуїцію.

— Чи ти знаєш, що таке інтуїція? — спитав Арнгайм, немовби виборсуючись із думок і намацуючи тінь виправдання своїй потребі розмовляти про це.

Солиман насторожено примружив очі, як робив щоразу, коли його допитували з приводу доручення, про яке він забув, і Арнгайм ще раз хутко виправився.

— Сьогодні я дуже знервований, — сказав він. — Ти про це, звісно, не можеш знати! Але послухай уважно, що я тобі зараз скажу: заробляючи гроші, ми не завжди опиняємось, як ти можеш собі уявити, в шляхетному становищі. Оці одвічні намагання все обрахувати, з усього здобути пожиток суперечать манері жити на широку ногу, яка склалася в часи, мабуть, щасливіші, ніж наш. З убивства примудрилися зробити аристократичну чесноту відваги, але я маю сумнів, чи пощастило б досягти чогось такого за допомогою обрахунків; у цій чесноті немає справжньої доброти, немає гідности, глибокої суті, гроші все обертають на поняття, вони до неприємного раціональні; коли я бачу їх, то щоразу на думку мені — не знаю, розумієш ти це чи ні, — мимоволі спадають пальці, які недовірливо обмацують ті гроші, і стільки того гаму й крику, стільки метикування, і що те, що те — все це мені однаково нестерпне.

Арнгайм змовк і знов поринув у самотність. Він пригадав своїх родичів, пригадав, як вони, коли він був маленький, гладили його по голові, примовляючи, яка славна в нього голівка. Така голівка, мовляв, добре рахуватиме. Він ненавидів, коли вони так міркували! У блискучих золотих монетах відбивався розум сім’ї, що вийшла на широку дорогу. Він зневажав би сам себе, якби соромився власної сім’ї; навпаки, саме у високих колах він по-шляхетному скромно нагадував про своє походження, хоч розуму своєї сім’ї боявся, так наче той розум, як манера надто галасливо розмовляти чи жваво жестикулювати, — то сімейна слабкість, що не дає йому піднестися на вершини людства.

Саме тут, очевидно, й брало початок коріння його шанобливого ставлення до ірраціонального. Аристократія була ірраціональна; це звучало майже як жарт із приводу не вельми глибокого аристократичного розуму, та Арнгайм знав, що мав на увазі. Йому досить було тільки згадати про те, що як юдей він не став офіцером запасу; але оскільки він був ще й Арнгайм і не міг претендувати й на скромне становище унтер-офіцера, то його просто відразу визнали непридатним до військової служби, і він ще й тепер, високо ставлячи порядність, відмовлявся вбачати в тому лише брак розумности. Цей спогад дав йому привід збагатити своє звернення до Солимана ще кількома фразами.

— Можливо, — повів Арнгайм далі від того місця, де спинився, бо був людиною методичною й не допускав відхилень від теми, хоч і відчував до цього відразу, — можливо, ба навіть імовірно, що аристократія не завжди означала саме те, що ми називаємо тепер аристократичним способом мислення. Щоб стягти землі, на яких згодом знать будувала свій аристократизм, вона мала докладати зусиль і думати про вигоду, либонь, не менше, ніж нинішній комерсант; а може, комерсант веде свої справи навіть чесніше. Але земля — це сила, розумієш? Я хочу сказати, ця сила була в клапті землі, в полюванні, у війні, у вірі в небеса й у землеробстві, одне слово, у фізичному житті тих людей, котрі менше ворушили мізками, ніж руками й ногами; у близькості до природи була сила, яка врешті зробила їх гідними, шляхетними, вільними від усього ницого.

Він замислився, чи не сказав, піддавшись своєму настрою, чого-небудь зайвого. Якщо Солиман не зрозумів сенсу того, що почув від господаря, то шанобливе ставлення хлопця до аристократії могло похитнутись. Але цієї хвилини сталося щось несподіване. Солиман, що вже якийсь час нетерпляче совався на стільці, раптом урвав господаря запитанням:

— Скажіть, а мій батько — цар? Арнгайм спантеличено звів на нього очі.

— Я про це нічого не знаю, — почасти суворо, почасти весело відповів нарешті він.

Та поки його погляд вивчав поважне, мало не розгніване Солиманове обличчя, ним опанувало ніби якесь розчулення. Йому подобалося, що цей хлопець усе сприймає серйозно. «Цьому маврові зовсім чуже почуття гумору, — подумав Арнгайм, — і в ньому, по суті, багато трагізму». Йому чомусь здалося, що брак почуття гумору можна порівняти з вагомістю й наповненістю життя. І він м’яким, повчальним тоном повів далі:

— Навряд чи твій батько — цар, вірогідніше, гадаю, він стояв не так високо, адже я знайшов тебе у трупі фокусників у приморському містечку.

— Скільки я коштував? — нетерпляче перебив господаря Солиман.

— Ох, любий мій, та хіба ж я й досі це пам’ятаю? У всякому разі, не багато, гадаю. Певна річ, не багато! Але чому ти сушиш усім цим голову? Ми народжуємось, щоб своє царство творити собі самим! На той рік я, мабуть, пошлю тебе на комерційні курси, а потім ти зміг би почати учнем в одній із наших контор. Від тебе самого залежатиме, звісно, чого ти доб’єшся, але я за тобою наглядатиму. А згодом ти міг би, скажімо, представляти наші інтереси там, де з кольоровими вже трохи рахуються; звичайно, діяти тут потрібно дуже обережно, але те, що ти — чорношкірий, усе ж таки могло б обернутися для тебе неабиякою перевагою. А яку користь дали тобі роки, проведені під моїм безпосереднім наглядом, ти повною мірою збагнеш, аж коли розпочнеш самостійну діяльність; та одне можу сказати тобі вже тепер: ти належиш до раси, яка ще зберегла щось від шляхетности природи. У середньовічних рицарських леґендах чорні царі завжди відігравали почесну роль. Якщо ти плекатимеш у собі риси духовної шляхетности, гідність, доброту, щирість, мужність не кривити душею й ще більшу мужність не давати волі нетерпимості, ревнощам, заздрощам і дрібній нервовій неприязні, притаманним нині більшості людей, якщо тобі пощастить цього домогтися, ти запевне успішно посуватимешся на шляху комерції, бо наше завдання — давати світу не лише товари, а й кращу форму життя.

Так довірчо Арнгайм не розмовляв із Солиманом уже давно, тому відчував, що якби його почув хтось чужий, то він мав би в очах того чужого смішний вигляд; але поряд нікого не було, до того ж усе, що він казав, приховувало глибші асоціації, яких він не виказував. Наприклад, те, що він говорив про аристократичний спосіб мислення й становлення аристократії, відразу повертало, якщо поглянути глибше, в різко протилежний бік від його слів. Там у нього напрошувалася думка, що, відколи й світ стоїть, нічого ще не поставало тільки з духовної чистоти й добрих помислів, а все — лише з підлоти, яка з часом сточує собі роги, тож урешті саме з неї й виходять оті великі й чисті помисли! «Цілком очевидно, — міркував він, — що становлення аристократичних династій, так само як і перетворення сміттєзбирального підприємства на світовий концерн, грунтується аж ніяк не лише на стосунках, вочевидь пов’язаних із поглибленою гуманністю, а проте одні стосунки породили срібну культуру вісімнадцятого сторіччя, а інші — Арнгайма». Таким чином життя недвозначно ставило перед ним завдання, яке, на його думку, найточніше можна було висловити у глибоко суперечливому запитанні: до якої міри може й має дійти підлота, щоб сягнути величі помислів?… А тим часом у ще одному пласті його думки час від часу чіплялися, однак, за слова, які він сказав Солиманові про інтуїцію й раціоналізм, і Арнгайм раптом дуже виразно згадав, як уперше заявив батькові, що той залагоджує свої справи за допомогою інтуїції. Посилались на інтуїцію тоді зазвичай усі, хто свої дії не міг як слід виправдати розумом; це відігравало приблизно таку саму роль, яку тепер відіграє здатність до високих темпів. Усе, що хто-небудь робив не так або, коли казати відверто, що не вдавалося до кінця, пояснювали тим, нібито це створено для інтуїції чи завдяки їй, і до інтуїції вдавалися, і коли варили обід, і коли писали книжки; але старий Арнгайм про це нічого не знав і, зацікавлений словами сина, вражено звів на того очі. Для Пауля це була мить великого тріумфу. «Щоб заробляти гроші, — сказав він, — нам доводиться думати не завжди шляхетно. Тим часом цілком імовірно, що наступний історичний поворот покличе нас, великих комерсантів, узяти на себе керівництво масами, а ми навіть не знаємо, чи будемо духовно до цього готові! Та якщо у світі і є щось таке, що дасть мені для цього мужність, то це — ти, бо ти наділений прозірливістю й волею, а їх за великих давніх часів мали царі й пророки, яких вів ще сам Бог. Як ти берешся за справу — це таємниця, і я сказав би так: усі таємниці, що не піддаються обрахунку, — того самого штибу, хай то буде таємниця мужности, таємниця відкриття чи таємниця зірок!» Образливо чітко постала тепер у пам’яті Пауля та картина, коли вже після перших його фраз погляд старого Арнгайма, зведений доти на нього, знов занурився в газету, звідки так уже й не підводився, хоч син і далі говорив про справи й інтуїцію. Такими взаємини між батьком і сином лишалися завжди, і в третьому пласті думок, неначе на полотні тих картин пам’яті, Арнгайм усвідомлював це й тепер. У глибшій, ніж у себе, батьківській діловій обдарованості, яка постійно його пригнічувала, він бачив немовби велетенську силу, для сина, з натурою складнішою, недосяжну, й тому намагався усунути цей взірець зі сфери своїх марних зусиль, водночас добуваючи собі грамоту про аристократичне походження. Ці подвійні хитрощі приносили йому виграш. Гроші оберталися на надособисту, міфічну силу, порівняння з якою гідні лише сили одвічні, й він прилучив батька до сонму богів — точнісінько так, як це робили в давнину воїни, яким їхній міфічний предок, попри священний трепет перед ним, порівняно з ними самими здавався, мабуть, усе ж таки трохи примітивним. Але в четвертому пласті він нічого не знав про усмішку, що зависла над тим третім, і ще раз до кінця серйозно продумував ту самісіньку думку, розмірковуючи про роль, яку сподівався ще зіграти на землі. Ці пласти мислення не треба, звісно, сприймати буквально, так ніби вони розташовані один над одним, як ото різні глибини чи ґрунтові пласти, це — всього-на-всього спосіб вираження порухів думки, що проникають з різних боків під впливом різких суперечностей у почуттях. Адже Арнгайм усе життя відчував і майже хворобливу відразу до іронії й дотепности, і випливала та відраза великою мірою, мабуть, зі спадкової схильности до обох. Цю схильність він притлумлював, тому що вбачав у ній втілення неаристократизму й вульґарного інтелектуалізму, та саме тепер, коли почуття його були вищою мірою аристократичні й просто-таки ворожі інтелекту, вона давалася взнаки у ставленні до Діотими, й коли почуття в нього немовби зводилися навшпиньки, його часто зваблювала підступна можливість утекти від своїх високих душевних поривань, скориставшись одним із тих влучних дотепів про кохання, які йому нерідко випадало чути з вуст своїх підлеглих чи взагалі грубих людей. І Арнгайм, виринаючи крізь усі ці пласти на поверхню, раптом вражено побачив перед собою насуплено-уважне Солиманове обличчя, схоже на чорну боксерську грушу, на яку звалилася незбагненна життєва мудрість. «У яке ж смішне становище я себе ставлю!» — подумав Арнгайм.

Тіло Солимана, коли його господар завершив цю розмову-монолог, здавалося, спало з розплющеними очима; тепер очі ожили, але тіло на стільці ворушитись не хотіло, так ніби ще очікуючи, що його розбудить якесь слово. Арнгайм це помітив і в погляді чорношкірого прочитав спрагле бажання докладніше почути, внаслідок яких інтриг царський син обертається на слугу. Цей погляд, що немовби випустив кігті, змусив його ту ж мить пригадати отого хлопця, що працював у нього помічником садівничого й обікрав його колекції; і Арнгайм, зітхнувши, сказав собі, що йому, мабуть, завжди бракуватиме звичайного інстинкту до надбання. Йому раптом здалося, що саме цим браком інстинкту до надбання можна стисло пояснити його поведінку у взаєминах з Діотимою. Нестерпно схвильований, він відчув, що тепер, на вершині життя, від усього, чого він торкався, його відділяла якась холодна тінь. Це була не проста думка для людини, з вуст якої щойно пролунало правило, що міркувати треба задля того, щоб діяти, і яка завжди прагнула опановувати все велике й лишати печать власного значення на всьому малому. Але тінь поміж ним і об’єктами його жадань лягала всупереч його волі, якої йому ніколи не бракувало, і на свій подив Арнгайм із певністю вирішив, що тінь ця пов’язана з тим ніжним, мов світло, трепетом, який повивав його юність і який саме через хибне поводження з ним обернувся на тонесенький шар криги. Ось тільки на запитання, чому ця крига не танула навіть від несьогосвітнього серця Діотими, відповіді він не знав; але цієї миті, мов прикрий біль, що тільки й чекав на подразнення, Арнгайм знову згадав про Ульріха. Він раптом усвідомив, що на житті цього чоловіка лежала та сама тінь, що й на його житті, але викликала вона там інші наслідки! Пристрасть чоловіка, в якого викликає ревнощі і якого дратує саме існування іншого чоловіка, рідко ставлять на слушне, належне їй за її глибиною місце серед решти людських пристрастей, і усвідомлення того, що його безпорадний гнів на Ульріха, якщо дивитися в корінь, нагадує неприязну зустріч двох братів, які не впізнали один одного, було почуттям дуже гострим і воднораз цілющим. Арнгайм зацікавлено розглядав натури їх обох у цьому порівнянні. Грубий інстинкт до надбання, прагнення дістати від життя якомога більше переваг були чужі Ульріхові ще більшою мірою, ніж йому самому, а високого інстинкту до надбання, бажання осягти всю гідність і всю важливість буття бракувало Ульріхові так, що просто злість брала. Цей чоловік не відчував потреби зробити життя вагомим і значущим. Його діловий ентузіазм, заперечити який не можна було, не прагнув чим-небудь заволодіти; Арнгаймові це нагадало б навіть його службовців, якби Ульріхів альтруїзм від їхнього альтруїзму у ставленні до роботи не відрізнявся якоюсь надзвичайною гордовитістю. Скоріше Ульріха можна було назвати одержимим, який не хоче нічого мати. Напрошувалася навіть думка про борця, що добровільно прирікає себе на бідність. Можна було, здається, вести мову й про людину до самісіньких кісток «теоретичну»; але це теж не так, бо під визначення «теоретик» він, власне, не підпадав узагалі. Цієї хвилини Арнгайм пригадав, як одного разу недвозначно заявив був Ульріхові, що його здатність мислити відстає, мовляв, від його здатности практично діяти. Але якщо на цього чоловіка поглянути з боку практичного, то він виявиться абсолютно неможливим. Так Арнгаймові думки, як було вже не раз, блукали то сям, то там, але, попри сумніви в самому собі, які обступали його цього дня, він не міг визнати Ульріхову перевагу в якому-небудь окремому питанні й дійшов висновку: вирішальна відмінність між ними полягає найімовірніше в тому, що Ульріхові чогось бракує. І все ж таки загалом було в цьому чоловікові щось незмарноване й вільне, і Арнгайм, повагавшись, нерішуче зізнався собі, що це нагадує йому просто-таки «таємницю цілого», яку сам він мав, але наявність якої в нього ставив під сумнів Ульріх. А то як же можна було б, якби йшлося лише про щось доступне міркам розуму, перейнятися, дивлячись на такого далекого від дійсности чоловіка, тим самим моторошним почуттям «дотепности», якого Арнгайм навчився боятись, коли воно зринало у зв’язку з таким аж надто глибоким знавцем дійсности, як його батько! «Виходить, цьому чоловікові чогось бракує загалом!» — подумав Арнгайм, але, так наче то був лише другий бік цієї впевнености, на думку йому майже відразу й цілком незалежно від його волі спало: «Цей чоловік має душу!»

Цей чоловік мав іще незмарновану душу. На цю думку Арнгайм наштовхнувся інтуїтивно, тож із певністю й сам не сказав би, що мав на увазі; але якось воно виходило так, що кожна людина, як він знав, з плином часу розчиняє свою душу в розумі, моралі й великих ідеях, і цей процес незворотний; а в його товариша й ворога цей процес не завершився, лишилося щось наділене двозначною чарівністю, і визначити її з точністю не можна було, але вона виявлялася в тому, що це «щось» незвичайним чином поєднувалося з елементами зі сфери всього бездушного, раціонального й механічного, і зарахувати їх до культурних надбань у жодному разі було неможливо. Поки Арнгайм усе це обмірковував, відразу пристосовуючи до стилю своїх філософських праць, він, звичайно, не мав жодної хвилини, щоб визнати що-небудь із цього за Ульріхову заслугу, нехай навіть єдину його заслугу, таке глибоке він мав враження, що зробив відкриття; це ж бо він, Арнгайм, створив ці уявлення, і він здавався собі великим маестро, що відкривав у ще не сформованому голосі блискучі можливості. Думки його остудило лише обличчя Солимана, який вочевидь уже давно не зводив з нього погляду й тепер вирішив, що пора розпитувати далі. Від усвідомлення, що не кожному судилося робити відкриття за допомогою такого мовчазного малого напівдикуна, Арнгайма ще дужче окрилило щасливе відчуття; ще б пак, адже він — єдиний, хто знає таємницю свого ворога, хоч тут ще багато чого було незрозумілого й щодо майбутніх наслідків непевного. Його сповнювала любов лихваря до своєї жертви, в яку той уклав капітал. І, можливо, саме вигляд Солимана раптом підштовхнув Арнгайма до наміру привернути до себе цього хлопця, який видався йому новим утіленням його власної історії, привернути до себе за всяку ціну, навіть якщо для цього доведеться його всиновити! Арнгайм усміхнувся з приводу цього передчасного підкріплення наміру, форма якого спочатку ще мала визріти, й, хоч обличчя Солимана здригалося від трагічного прагнення що-небудь довідатись, не дав промовити йому жодного слова, ту ж мить звелівши:

— Ну, з мене годі, а ти віднеси пані Туцці квіти, які я замовив. Якщо маєш іще запитання, то можемо поміркувати про це, мабуть, іншим разом.

113. Ульріх розмовляє з Гансом Зепом та Ґердою

мішаною мовою на межі надрозумного й

не зовсім розумного

Ульріх і справді не знав, як виконати бажання батька; той вимагав, щоб син, перейнявшись любов’ю до соціальної школи, підготував ґрунт для особистих перемовин з його ясновельможністю та іншими високопоставленими патріотами. Намагаючись про все це забути, Ульріх навідався до Ґерди й застав у неї Ганса. Хлопець одразу перейшов у наступ:

— То ви взяли під захист директора Фішеля?

Ульріх ухильно відповів запитанням на запитання, поцікавившись, чи не Ґерда йому про це сказала. Так, хлопцеві сказала про це Ґерда.

— І що далі? Чи не хочете почути чому?

— Зробіть ласку, скажіть! — зажадав Ганс.

— Гансе, любий, це не так просто!

— Не називайте мене «любим»!

— Ну, тоді, отже, люба Ґердо, — звернувся Ульріх до дівчини. — Це зовсім не просто. Я говорив про це вже так багато, збіса багато й гадав, що ви мене розумієте.

— Я вас і розумію, але віри вам не йму, — відповіла Ґерда, намагаючись, однак, і тим, як вона це казала, й тим, як на гостя дивилася, надати своїй позиції на боці Ганса чогось примирливого для Ульріха.

— Ми вам не віримо, — відразу поклав край Ганс цьому приємнішому тону розмови, — не віримо, що ви взагалі можете думати серйозно. Ви це десь підхопили!

— Що?! Невже ви маєте на увазі те, чого… чого насправді не можна висловити? — спитав Ульріх, одразу збагнувши: зухвале Гансове зауваження стосується того, про що він, Ульріх, розмовляв з Ґердою віч-на-віч.

— О, це можна висловити дуже добре, якщо думати про це серйозно!

— Мені це хоч умри не вдається. Але я можу розповісти вам одну історію.

— Знов історію! Схоже, ви навчилися розповідати історії, як той старий Гомер! — вигукнув Ганс іще зухваліше й самовпевненіше.

Ґерда благально подивилася на нього. Але Ульріх, не звертаючи уваги на Гансів випад, повів далі:

— Одного разу я дуже закохався; років мені було тоді, мабуть, приблизно стільки ж, як оце тепер і вам. Закохався я, власне, не так у саму жінку, мою обраницю, як у своє кохання, у свій новий стан; отоді я й пізнав усе те, з чого ви, ваші друзі й Ґерда робите свої великі таємниці. Оце й уся історія, яку я хотів вам розповісти.

Ганс і Ґерда були спантеличені тим, що історія виявилася такою короткою. Нарешті дівчина, повагавшися, спитала:

— То ви були колись дуже закохані?… — І ту ж мить розгнівалася на себе за те, що отак при Гансові, жахливо по-дитячому, мов дівча, про це поцікавилась.

Але Ганс перебив її:

— Навіщо нам узагалі розводитися про такі речі?! Краще розкажіть, що поробляє ваша кузина, потрапивши до рук духовних банкротів!

— Шукає ідею, яка в усій красі має показати всьому світові дух нашої батьківщини. Чи не хочете помогти їй якою-небудь пропозицією? Я ладний навіть перебрати на себе роль посередника, — відказав Ульріх.

Ганс іронічно засміявся:

— Чому ви вдаєте, нібито не знаєте, що цій кампанії ми ставатимемо на перешкоді?

— Але чому, власне, вона викликає у вас таке роздратовання?

— Тому що вона — велика гидота, замислена проти німецького духу в цій державі! — заявив Ганс. — Невже ви справді не знаєте, що розгортається могутній рух протесту? До намірів вашого графа Ляйнсдорфа привернено увагу Німецького національного союзу. Проти зневаги німецького духу вже виступили з протестом гімнасти. Днями об’єднання зброєносних товариств при австрійських вищих школах висловиться проти загрози ослов’янення, і Спілка німецької молоді, до якої належу і я, не заспокоїться, навіть якщо нам доведеться вийти на вулиці! — Ганс випростався, в його голосі чулися гордощі. Але потім він усе ж таки додав: — Але все це, звісно, не має значення! Ті люди переоцінюють зовнішні обставини. Уся річ у тому, що тут узагалі не пощастить зробити нічого!

Ульріх поцікавився чому.

— Великі раси, — відповів Ганс, — створили собі власний міф уже на самому початку своєї історії. А чи існує міф австрійський? — своєю чергою спитав Ганс. — Автохтонна австрійська релігія? Австрійський епос? Тут не виникла ні католицька, ні євангельська віра; книгодрукування й традиції живопису прийшли з Німеччини; династію підтримували Швейцарія, Іспанія й Люксембурґ, техніку поставляли Англія і Німеччина, найкращі міста — Відень, Прагу, Зальцбурґ — побудували італійці й німці; військову справу організовано за наполеонівським зразком. Така держава не повинна мати жодних власних починань; її порятунок лише в одному — в аншлюсі до Німеччини.

— Ну ось, тепер ви знаєте про нас, мабуть, усе, що хотіли знати, — завершив по хвилі Ганс.

Ґерда не знала — пишатись їй хлопцем чи соромитися за нього. Її потяг до Ульріха останнім часом знову ожив, хоча цілком зрозуміле людське бажання відігравати певну роль самій її молодший приятель вдовольняв багато краще. Дивно, але цю юну дівчину бентежили два протилежні потяги — лишитися старою дівкою й віддатися Ульріхові. Цей другий потяг був природним наслідком кохання, з яким вона жила вже багато років, — щоправда, кохання, яке не спалахувало полум’ям, а несміливо в ній жевріло; і почуття її нагадували почуття, властиві коханню до негідної людини, коли скривджену душу мучить нікчемний потяг до фізичної покори. Дивну суперечність цьому, а може, все ж таки простий і природний наслідок цього, як туга за спокоєм, становило передчуття, що вона ніколи не вийде заміж і всі її мрії завершаться самотнім, спокійним і діяльним життям. Це бажання породили не переконання, бо якоїсь певної думки щодо себе самої Ґерда не мала; скоріше то був здогад, що осяває наше тіло іноді багато раніше, ніж наш розум. З цим був пов’язаний і той вплив, який мав на неї Ганс. Це був непоказний юнак, кістлявий, але й не високий і не кремезний, він витирав руки об чуб чи одежу й не проминав нагоди поглянути на себе у кругленьке кишенькове дзеркальце в залізній оправі, бо йому постійно не давав спокою який-небудь гноячок на недоглянутій шкірі його обличчі. Але саме такими уявляла собі Ґерда перших римських християн, які, незважаючи на гоніння, збиралися в підземних катакомбах; от лишень кишенькового дзеркальця в них, певно, не було. «Саме такими» означало, однак, не подібність у всіх деталях, а радше загальне, глибинне відчуття жаху, пов’язане в неї з уявленням про християнство; викупані й напомаджені погани завжди подобалися їй дужче, але бути заодно з християнами означало жертву, яку належало принести власному норову. Отож високі вимоги Ґерді трохи відгонили огидною затхлістю, а ця дуже пасувала до містичних поглядів, сферу яких їй відкрив Ганс.

Про ці настрої Ульріх знав дуже добре. Можливо, треба дякувати спіритизму за те, що своїми смішними повідомленнями з потойбічного світу, які нагадують дух померлих кухарок, він задовольняє грубу метафізичну потребу черпати ложками якщо не Бога, то принаймні духів — поживу, що крижаним холодом опускається в темряві горлянки до людського нутра. За давніших часів ця потреба особисто контактувати з Богом чи його побратимами, що відбувалося нібито в стані екстазу, все ж таки давала — хоч оформляли її тонко й досить химерно — суміш грубої земної поведінки з відчуваннями вкрай незвичайного й непевного стану уявлень і передчуттів. Метафізичним елементом була занурена в цей стан фізична основа, віддзеркалення земних бажань, бо люди вірили, що бачать у ньому те, стосовно чого сучасні їм уявлення спонукали їх палко сподіватися це побачити. Але з часом зазнають змін і стають сумнівними саме уявлення інтелекту; якби нині кому-небудь спало на думку сказати, що з ним розмовляв Бог, боляче схопивши його за чуба й піднявши до себе або не зовсім зрозумілим, однак досить солодким способом проникнувши йому в серце, то цим чітко окресленим уявленням, у які оповідач убирає свої почування і враження, не повірив би ніхто, а тим більше, звичайно, офіційні слуги Божі, бо їх, дітей доби здорового глузду, проймає цілком природний страх, що їх викриють екзальтовані й істеричні прихильники. Внаслідок цього почування і враження, досить поширені й очевидні в середні віки і в добу поганської античности, доводиться вважати химерами й хворобливими явищами або припускати, що в них є щось таке, що не залежить від міфічного зв’язку, в який доти це завжди ставили, — чисте ядро почувань і вражень, яке б мало бути вірогідним, навіть якщо його розглядати, спираючись на суворі емпіричні засади, і тому, само собою зрозуміло, становило б надзвичайну важливу проблему задовго до того, як на порядку денному постане ще одне питання: які належить зробити з цього висновки щодо нашого ставлення до потойбічного світу. І поки вірі, вибудуваній за теологічним розумом, доводиться повсюди вести запеклу боротьбу проти сумнівів і заперечень розуму нині панівного, насправді оголене, очищене від усіх традиційних поняттєвих оболонок віри, звільнене від усіх релігійних уявлень, глибинне відчуття містичної пов’язаности, яке навряд чи можна назвати суто релігійним, — це відчуття, схоже, неймовірно поширилося, й саме воно становить душу того розмаїтого ірраціонального руху, який, мов засліплений денним світлом нічний птах, неприкаяно поневіряється нашим часом.

Гротесковою крихтою цього багатогранного руху був і гурток, цей коловорот, у якому свою роль відігравав Ганс Зеп. Якщо перелічувати ідеї (робити чого, однак, відповідно до чинних там засадничих переконань, не можна було, бо ідеї не люблять, щоб їх лічили й міряли), які в цьому суспільстві приходили на зміну одні одним, то насамперед слід було б назвати скромну й цілком платонічну вимогу пробного й товариського шлюбу, ба навіть полігамії й поліандрії; далі, у сфері мистецтв, — непредметний, спрямований на загальнозначуще й вічне погляд, який тоді, маючи назву «експресіонізм», зневажливо відвертався від грубого зовнішнього вияву й оболонки, від «пласкої вітринности», точне відображення яких попереднє покоління казна-чому вважало революційним; але з цим абстрактним завданням передати, не дбаючи про зовнішні деталі, безпосередньо «вітрину самої суті» духу й світу, цілком уживалося, однак, і завдання дуже конкретне й дуже обмежене, а саме завдання національного мистецтва, й служити йому, на думку цих молодих хлопців і дівчат, їх зобов’язувала їхня німецька душа й святоблива вірність їй; і в цій строкатій мішанині знайшлися б і інші, підібрані на дорогах часу вельми чудові стебельця й травинки, з яких можна звити духу гніздо, але серед яких саме розкішні уявлення про право, обов’язок і творчу силу молодих відіграють таку велику роль, що на них треба спинитися докладніше. Сьогодення, вважали там, не знає права молоді, бо до свого повноліття людина, по суті, безправна. Батько, мати, опікун можуть її годувати, одягати, давати їй дах над головою, як їм заманеться, можуть покарати, а то й, на думку Ганса Зепа, звести в могилу, аби лиш вони не переступили далекої межі якої-небудь кримінальної статті, котра захищає дитину в дусі захисту тварин, не краще. Дитина належить батькові й матері, як раб — господареві, і через свою матеріальну залежність становить власність, об’єкт капіталістичної системи. Ця теорія «дитини в капіталістичній системі», згадку про яку Ганс колись давно десь вичитав, а потім розвинув далі сам, було перше, чого він навчив свою зачудовану ученицю Ґерду, доти в батьківському домі цілком щасливу й безтурботну. Християнство, казав Ганс, послабило ярмо тільки жінки, але не доньки; донька нидіє, бо її силоміць відчужують, мовляв, від життя; після такої підготовки він заходився викладати їй право дитини будувати своє виховання за законами власної натури. Дитина, мовляв, — істота творча, тому що постійно зростає і творить саму себе. Вона — постать велична, позаяк диктує світу власні уявлення, почуття й фантазії. Про випадковий готовий світ вона не хоче нічого знати, а будує власний світ ідеалів. У неї, казав Ганс, власна сексуальність. Дорослі коять жорстокий гріх, руйнуючи творчу основу дитини тим, що крадуть у неї світ, душать цю основу застарілими мертвими знаннями й спрямовують її на певні, чужі дитині цілі. Дитині не властиво прагнути до будь-якої мети, її творчість — це гратись і в ласці зростати; якщо їй не чинити перешкод насиллям, вона не сприйме нічого, крім того, що просто-таки в себе вбере; кожна річ, якої вона торкається, живе; дитина — це світ, це всесвіт, вона бачить кінцеве, абсолютне, хоч висловити цього й не може; але дитину вбивають, навчаючи її розуміти цілі й приковуючи її до вульґарних обставин моменту, облудно називаючи їх реальністю!

Так казав Ганс Зеп. Коли хлопець почав насаджувати це вчення в домі Фішелів, він мав уже двадцять один рік, і Ґерда була теж не молодша. Крім того, Ганс уже давно втратив батька, а з матір’ю — та держала невеличку крамницю, з якої годувала його самого і його братів та сестер, — він завжди був розгнуздано грубий, отож безпосередніх підстав для такої філософії на захист пригнічених, нещасних дітей, власне, не було.

Тому Ґерда, опановуючи цю філософію, навіть відчувала вагання між невиразним педагогічним потягом до виховання людей майбутнього й безпосереднім войовничим використанням її проти батька й матері. Ганс Зеп, навпаки, підходив до справи багато принциповіше й проголосив гасло: «Ми всі маємо бути дітьми!» Те, що він так уперто наполягав на бойовій позиції дитини, можна було пояснити, мабуть, його раннім прагненням до самостійности, але головна причина полягала в тому, що мова молодіжного руху, який тоді розгорнувся, була перша мова, котра надала слово його душі і, як те й має робити справжня мова, повела його від слова до слова й кожним новим словом казала більше, ніж ми, власне, знаємо. Отож і фраза про те, що всі ми маємо бути дітьми, також розвивала найважливіші положення. Бо дитині, щоб стати батьком чи матір’ю, не потрібно спотворювати свою суть чи зраджувати її; йде вона на це лише задля того, щоб стати «громадянином», рабом світу, зв’язаним і «націленим на мету». Отож саме громадянство робить людей старішими, й дитина чинить опір перетворенню себе на громадянина, завдяки чому у двадцять один рік поводитися по-дитячому стає багато легше: адже ця боротьба триває від народження до сивої старости й завершується аж тоді, коли світ кохання руйнує світ громадянства. Це був, сказати б, найвищий ступінь учення Ганса Зепа, і про все це Ульріх згодом довідався від Ґерди.

Це він виявив зв’язок між тим, що ті хлопці й дівчата називали своїм коханням, або ще, іншими словами, дружнім єднанням, і наслідками якогось дивного, дико-релігійного, неміфологічно-міфічного стану чи все ж таки, можливо, просто лише стану закоханости, який зачіпав його за живе, хоч вони про це й не здогадувались, бо він обмежувався тільки насмішками над слідами цього стану в них самих. Отак і тепер Ульріх вступив у дискусію з Гансом і навпрямки поцікавився, чому той не хоче спробувати скористатися паралельною акцією для того, щоб посприяти «дружньому єднанню остаточно позбавлених власного «я».

— Бо так не можна! — відповів Ганс.

Із цього між ними виникла розмова, яка на чужу людину справила б, мабуть, дивне враження, тому що вельми нагадувала бесіду на жарґоні злочинців, хоча жарґон цих двох був не що інше, як мішана мова світської й релігійної закоханости. Тож краще буде переказати зміст їхньої розмови, ніж наводити її дослівно. Фразу «дружнє єднання остаточно позбавлених власного «я» придумав Ганс, хоч вона й досить зрозуміла, бо що більшою мірою позбувається себе людина, то світлішим і виразнішим стає все, що її в світі оточує, то легшою вона робиться, то піднесенішою почувається, й такий стан знайомий, либонь, кожному; не треба тільки плутати цей стан із радощами, веселощами, безтурботністю тощо, бо це — лише його замінники для нижчого, коли взагалі не для ницого вжитку. А справжній стан, можливо, взагалі слід було б називати не піднесенням, а станом без панцера. («Без панцера власного «я», — пояснив Ганс.) Людину оточують, казав він, два різні фортечні вали. Один із них вона щоразу долає вже тоді, коли робить що-небудь добре й некорисливе; але це — лише менший вал. Більший полягає у відданості собі навіть найбільш позбавленої себе людини; це просто-таки первородний гріх; будь-яке чуттєве враження, будь-яке почуття, навіть почуття самовіддачі в нашому виконанні означає, що ми більше беремо, ніж даємо, і цього просякнутого самолюбством панцера навряд чи можна якось позбутися. Ганс заходився наводити приклади. Так, знання, скажімо, — це ніщо інше, як привласнення чужої речі; її убивають, роздирають на шматки й пожирають, як тварину. Поняття — це щось убите й нерухомо заклякле. Переконання — це застиглі зв’язки, які не піддаються змінам. Дослідження — те саме, що констатація, визначення. Людська вдача — це інертність, небажання змінюватись. Знати людину — це коли вона тебе вже не хвилює. Зазирнути — просто поглянути. Істина — успішна спроба міркувати доцільно й жорстоко. У всіх цих взаємозв’язках бачимо вбивство, крижаний холод, потяг до власности й закляклости, суміш самолюбства й доцільної, боягузливої, підступної, нещирої самопозбулости!

— І навіть саме кохання — хіба воно було коли-небудь чимось іншим, ніж бажанням володіти або віддаватися, розраховуючи на володіння?! — спитав Ганс, хоч знав лише невинну Ґерду.

Ульріх погодився з цими не зовсім бездоганними твердженнями обережно і з певними застереженнями. Це правда, мовив він, навіть від чогось відмовляючись і страждаючи, ми лишаємо собі щось про запас на чорний день; поки нема присудків без підмета, бліда, граматична, так би мовити, тінь егоїзму не сходить із жодної дії.

Але Ганс рішуче заперечив. Мовляв, він і його друзі сперечаються про те, як треба жити. Іноді вони доходять думки, що кожне має жити насамперед задля себе, а вже потім — задля всіх; іншим разом вони переконані, що коли зовсім по-справжньому, то кожне може мати лише одного товариша, але цьому потрібен, знову ж таки, ще один товариш, і тому оте дружнє єднання уявлялося їм круговою пов’язаністю душ, яка нагадує колірний спектр чи інші такі зчеплення окремих ланок; але найбільше подобалося їм вірити в існування психічного, лише затіненого себелюбством, закону духу дружнього єднання — величезного, внутрішнього, ще не використаного джерела життя, джерела, якому вони приписували надзвичайні можливості. Навіть дерево, що бореться в лісі і що його ліс оберігає, не почувається так непевно, як сприйнятливі люди відчувають нині темне тепло маси, її рушійну силу, невидимі молекулярні процеси її несвідомої згуртованости, котрі при кожному подиху нагадують цим людям, що й найбільший, і найменший на світі не самотній. Так було й з Ульріхом; він, певно, добре бачив, що приборканий егоїзм, з якого виростає життя, дає чітку структуру, тоді як подих спільности лишається тільки символом невиразних зв’язків, і сам Ульріх був схильний навіть до відокремлености, хоча його чомусь діймало до живого, коли юні Гердині друзі починали великорозумно розводитися про отой великий вал, через який належало перебратись.

Ганс, утупившись перед себе невидющим поглядом, то монотонно, то уривчастим голосом перелічував догмати своєї віри. Крізь усю світобудову, казав він, проходить неприродний вододіл, поділяючи її навпіл, ніби яблуко, обидві половинки якого через це засихають. Тому тепер доводиться штучним, протиприродним способом набувати того, з чим колись ти становив одне ціле. Але вододіл цей можна усунути, якось розкрившись, змінивши свою поведінку, бо що більшою мірою здатна людина себе забути, погасити, від себе відмежуватись, то більше снаги вивільняється в ній задля дружнього єднання, немовби позбуваючись хибного зв’язку; і водночас така людина, поступово наближаючись до дружнього єднання, чимраз більшою мірою стає сама собою; бо, як випливало з Гансових слів, ступінь справжньої своєрідности визначає не марнославна виокремленість, ні, він стає наслідком саморозкриття і через дедалі вищі ступені участи й самовіддачі веде, можливо, до того найвищого ступеня дружнього єднання цілком поглинених світом, остаточно позбавлених власного «я» людей, якого, ступеня, можна досягти таким способом!

Ці фрази, що їх наповнити, здавалося, нічим не можна було, спонукали Ульріха помріяти про те, як дати їм реальний зміст, але він лише холодно спитав у Ганса, як той практично уявляє собі оте саморозкриття й таке інше.

Для відповіді Ганс знайшов Грандіозні слова; трансцендентальне «я» замість чуттєвого, Готичне «я» замість натуралістичного, царство сутности замість явища, беззастережні враження й такі інші гучні словеса, в які він силкувався убгати свій нібито невимовно багатющий досвід, як це, до речі, звичайно роблять, намагаючись піднести авторитет справи, а насправді їй на шкоду. А оскільки стан, який йому іноді — чи, може, навіть досить часто — ввижався, ніколи не щастило втримати довше, ніж на коротку хвильку задумливости, то він пішов іще далі й заявив, що саме тепер потойбічне відкривається не виразніше, ніж різкими спалахами, надфізичними видивами, які, само собою зрозуміло, важко затримати зором і які лишають по собі слід у вигляді хіба лиш великих мистецьких творінь; потому він повів мову про символи (його улюблене слівце на означення цих та інших надприродно величезних виявів життя) й нарешті про давньогерманську, властиву тим, у кому тече давньогерманська кров, здатність творити й споглядати символи; так за допомогою величного варіанту формули «добрі давні часи» йому легко вдалося пояснити, що надійне володіння реальним, уникнувши сьогодення, лишилося в минулому, і саме після цього твердження й спалахнула суперечка.

Ульріхові ця марновірна балаканина діяла на нерви. Він уже давно не міг збагнути, чим Ганс, власне, приваблює Ґерду. Дівчина сиділи бліда, не беручи в розмові активної участи. Ганс Зеп мав велику теорію кохання, і в ній Ґерда, мабуть, знаходила глибокий сенс власного існування. Зрештою Ульріх надав дискусії нового повороту, він заявив — усіляко заперечуючи проти таких розмов узагалі! — що високе піднесення, яке відчуває людина, не виникає ні внаслідок звичайної егоїстичної поведінки, коли привласнюєш собі все, що трапляється на шляху, ні, як стверджують його друзі, від того, що можна назвати піднесенням власного «я» завдяки саморозкриттю й самовіддачі, а становить, по суті, спокійний, мов стояча вода, стан, в якому ніколи нічого не змінюється.

Ґерда пожвавішала й спитала, як він це собі уявляє.

Ульріх відповів, що Ганс, хоч іноді той умисне висловлювався й аж надто барвисто, весь час вів мову всього-на-всього про кохання, — про кохання святих, про кохання анахоретів, про кохання, яке виходить із берегів бажань і яке завжди змальовували таким собі розкладом, занепадом, ба навіть зіпсутістю всіх світських стосунків, кохання, що, в кожному разі, означає не просто почуття, а переміни у сприйнятті й мисленні.

Ґерда поглянула на нього так, немовби хотіла переконатися, чи він, знаючи куди більше, ніж вона, зазнав цього коли-небудь і сам, або чи від цього потай коханого чоловіка, коли він, не бажаючи нічого помічати, сидів тут поруч із нею, йшли ті дивні струми, що поєднують двох створінь, роз’єднаних власними тілами.

Ульріх цю перевірку зрозумів. Він мав таке враження, немовби спілкується чужою мовою і може вільно говорити нею й далі, але лише зовні, тому що слова не пустили в ньому коріння.

— У такому стані, — промовив він, — коли виходиш за межі, поставлені поведінці загалом, усвідомлюєш усе, бо душа сприймає тільки те, що її стосується; певною мірою вона вже наперед знає все, про що довідається. Закохані не можуть сказати одне одному нічого нового; пізнання для них узагалі не існує. Адже закоханий не дізнається про людину, яку кохає, нічого, крім того, що вона в якийсь незбагненний спосіб спонукає його до внутрішньої діяльности. А пізнати людину, котру він не кохає, для нього означає ввести її до сфери кохання, як ото, буває, мертву стіну чи вал осяває сонячне світло. А пізнати неживу річ — це не вивідати всі її властивості одну по одній, ні, це означає, що спадає покривало чи стирається межа, котрі не належать світові, що піддається сприйняттю. Неживе, бувши невідомим, але сповненим довіри, також приєднується до товариського союзу закоханих. Природа й своєрідний дух закоханих зазирають одне одному в очі; це два напрями тієї самої дії, це течія у двох напрямках і горіння з двох кінців. І пізнати людину чи річ безвідносно до себе в такому разі взагалі неможливо; адже, довідуючись що-небудь про яку-небудь річ, ти в неї щось відбираєш, форму свою вона зберігає, але всередині немовби розсипається на попіл, з неї щось виходить, випаровується, й зостається лише її мумія. Тим-то для закоханих і немає істини; вона стала б глухим кутом, кінцем, смертю думки, яка, поки жива, нагадує сповнений живого подиху окрайок полум’я, де світло й морок припадають грудьми до грудей. Хіба може осяятись що-небудь окреме, коли світиться все?! Навіщо милостиня певности й однозначности, коли довкола вдосталь усього? І хіба можна жадати ще чого-небудь для себе одного, нехай навіть самого коханого чи кохану, коли ти пізнав, що закохані вже не належать самі собі, а мусять дарувати себе всьому, що їм, цій чотириокій сув’язі, трапиться?

Користуватися цією мовою, коли її опануєш, дуже легко. Ідеш, неначе зі свічкою в руці, і її ніжний пломінь падає то на один, то на інший життєвий вузол, і в усіх у них такий вигляд, немовби в звичайному своєму вияві, при надійному буденному світлі, вони були тільки грубими непорозуміннями. Якою недоречною видасться, скажімо, міна дієслова «мати» відразу, щойно її пов’яжеш із закоханими! Та хіба є що-небудь вишуканіше, ніж бажання мати переконання? Чи повагу збоку рідних дітей? Чи думки? Чи самого себе? Ця груба міна, ошкір незграбного звіра перед стрибком, звіра, готового всім своїм тілом підім’яти під себе здобич, — такий, хоч і з цілковитим правом, головний вираз нутра капіталізму, й у цьому виразі проглядає зв’язок між тими, хто володіє буржуазним життям, і тими, хто володіє знаннями й майстерністю, тими, на кого це життя обернуло своїх мислителів і митців, лишивши десь на узбіччі, мов двійко покинутих дітей, аскетизм і кохання. І хіба ці двійко дітей, коли вони стоять отак удвох, не справляють враження неприкаяних, позбавлених будь-якої мети — на відміну від сповненого цілей і намірів життя? Але слова «ціль» і «намір» — з лексикону стрільців. Чи не означають слова «не мати цілі й наміру» за своїм первісним змістом того самого, що «не бути вбивцею»? Виходить, досить лише піти слідами мови — затертими, однак зрадницькими слідами! — щоб побачити, як грубо змінене значення повсюди пропхалося на місце обережніших, цілком утрачених стосунків? Це — неначе отой взаємозв’язок, який скрізь відчуваєш, але ніде не можеш схопити; Ульріх не схотів розмовляти про це далі, але й Гансові не можна було дорікати за переконання, що коли потягти десь за одну ниточку, то вивернеться вся тканина, ось тільки чуття, яке підказало б, де та ниточка, втрачено. Ганс уже вкотре урвав і доповнив Ульріха:

— Якщо ви спробуєте розглянути ці почування і враження як дослідник, то побачите в них те саме, що побачив би й банківський службовець! Будь-які емпіричні пояснення лише здаються поясненнями й не виводять із кола нижчих знань, що їх сприймають чуття. Ваше прагнення до знань воліло б звести світ усього-на-всього до механічного байдикування так званих сил природи!

Отакі були його зауваження, репліки. Ганс то грубіянив, то гарячкував. Він відчував, що викладає свої погляди погано, й провину за це складав на присутність цього чужого чоловіка, який не давав йому лишитися вдвох із Ґердою, бо віч-на-віч з нею ці самі слова лунали б зовсім інакше, вони здіймалися б угору, мов блискотливі бризки водограю, мов кружляння соколів, він це знав і відчував, що нині в нього, по суті, великий день. Водночас він дуже дивувався й лютував, слухаючи, як легко й докладно Ульріх говорить замість нього. Насправді Ульріх говорив зовсім не як неупереджений дослідник, він казав багато більше того, що хотів сказати у відповідь, хоч і не мав такого враження, нібито казав щось таке, у що не вірив сам. Притлумлена злість на це його окрилювала. Щоб так промовляти, потрібно бути в навдивовижу піднесеному, навіть трохи гарячковому настрої, а Ульріх мав настрій середній між таким і тим, що його викликав у нього вигляд Ганса з його скуйовдженим масним чубом, погано доглянутою шкірою, огидними настирливими рухами, з його потоком слів, у піні якого прозирало все ж таки щось заповітне — немовби здерта із серця шкіра; та якщо казати точніше, то Ульріх усе своє життя перебував поміж двома такими враженнями від цієї матерії і, скільки себе й пам’ятає, міг розмовляти про неї так само вільно, як розмовляв цього дня, й наполовину вірити в це, однак він ніколи не виходив за межі легкої жартівливости, бо не вірив у сенс тієї матерії, й тепер також був однаковою мірою і задоволений, і незадоволений цієї розмовою.

Але Ґерда не звертала уваги на глузливі зауваження, які він через це, мов пародист, час від часу вкидав; вона просто не могла позбутися враження, що нарешті він розкрився. Дівчина поглядала на нього майже з острахом. «Він багато м’якіший, ніж сам у цьому зізнається», — міркувала вона, поки він говорив, і відчуття, подібне до того, якого вона зазнала б, якби немовля шукало її грудь, робило її беззахисною. Ульріх перехопив її погляд. Він знав майже про все, що відбувалося між нею й Гансом, бо вона була цим налякана й відчувала потребу скинути тягар з душі бодай натяками, які Ульріх легко міг би доповнити сам. В оволодінні одне одним, що до нього юні закохані звичайно прагнуть як до мети, вони бачили початок духовного капіталізму, їм огидного, й гадали, нібито зневажають фізичну пристрасть, хоча зневажали й здоровий глузд, бо цей буржуазний ідеал викликав у них підозру. Так вони виявилися нефізично чи напівфізично поглиненими одне одним; обоє намагалися одне одного, як вони це називали, «схвалити» й відчували те трепетно-ніжне єднання душ, яке народжується, коли двоє споглядають одне одного, поринаючи в невидимі хвилі, які грають у голові й грудях другого, й тієї миті, коли обоє усвідомлюють, що розуміють одне одного, на них сходить відчуття, що кожне носить у собі другого й становить з ним одне ціле. Проте в години, не такі урочі, вони вдовольнялися й тим, що просто захоплювались одне одним; тоді вони лише нагадували одне одному про знамениті картинки й сцени, а коли цілувались, дивувалися тому, що — коли скористатись одним гордим висловом — на них з небес дивляться тисячоліття. Бо вони цілували одне одного; грубі почуття внутрішнього «я», що закохано корчилося в тілі, вони хоч і оголошували такими самими ницими, як корчі шлункові, але їхні тіла не надто переймалися переконаннями власних душ і притискались одне до одного на власну відповідальність. Після цього обоє щоразу бували геть розгублені. Їхня тендітна філософія була безсила проти усвідомлення того, що поблизу нікого нема, проти сутіні кімнат, проти бурхливого наростання притягальної сили тіл, що ніжно пригортались одне до одного, і Ґерду, надто її — як дівчина вона була старша з них двох — жадання цілком злитися в обіймах охоплювало з такою простодушною гостротою, яку відчуває, либонь, дерево, коли навесні щось не дає йому цвісти. Після таких половинчастих обіймів, прісних, як дитячі поцілунки, й розкутих, як пестощі літніх людей, обоє щоразу почувалися пригнічено. Гансові змиритися було легше, бо він дивився на це, коли все минало, як на випробування переконань. «Нам не судилося володіти, — повчав він, — ми — мандрівці, що долають сходину по сходині»; а коли помічав, як Ґерда від незадоволености вся тремтить, то, не вагаючись, вбачав у цьому слабкість, якщо взагалі не сліди негерманського походження; сам він поставав у власних очах богоугодним Адамом, колишнє ребро якого знов має позбавити віри його чоловіче серце. У такі хвилини Ґерда його зневажала. І, мабуть, саме тому, принаймні колись, скільки мога розповідала про це Ульріхові. Дівчина здогадувалася, що чоловік зробив би більше й менше, ніж Ганс, який, скривдивши її, ховав, мов хлопчик, своє залите слізьми обличчям поміж її колін; і вона, пишаючись цими своїми почуваннями і враженнями й водночас відчуваючи, як вони їй набридли, ділилася ними з Ульріхом, боязко сподіваючись, що своїми словами цю нестерпну красу той нарешті зруйнує.

Однак Ульріх рідко розмовляв з нею так, як вона того очікувала; зазвичай він іронічно остуджував її запал, бо, хоч Ґерда через це й відмовляла йому в довірі, добре знав, що їй уже давно хочеться бути йому відданою і що ні Ганс, ні будь-хто інший не мали над її душею такої влади, яку міг би мати він, Ульріх. Виправдовував він себе тим, що після того непевного нечепури Ганса й будь-який інший справжній чоловік на його, Ульріха, місці подіяв би на Ґерду цілюще. Та поки він обмірковував ці обставини й раптом відчув усю їхню злободенність, Ганс отямився й спробував іще раз перейти в наступ.

— А загалом, — сказав він, — ви припустилися найбільшої помилки, якої можна припуститися взагалі; ви намагаєтесь висловити поняттями те, що іноді бодай трішки, та підносить думку над поняттями; але в цьому, либонь, і полягає різниця між добродіями від учености й нами. Спочатку треба навчитися цим жити, а вже потім, мабуть, учитися про це думати! — гордо додав він, і, коли Ульріх усміхнувся, з вуст його караючою блискавкою зірвалося: — Ісус виявився ясновидцем у дванадцять років, і йому не треба було спершу ставати доктором наук!

Ці слова спонукали Ульріха, всупереч його обов’язку мовчати, дати хлопцеві пораду, що виказувала обізнаність, якою він, Ульріх, міг завдячувати лише Ґерді. Він відказав Гансові:

— Не розумію, чому ви, коли хочете цим жити, спиняєтесь на півдорозі. Я б узяв Ґерду в обійми, відкинув би всі сумніви й побоювання свого здорового глузду й не випускав би її з обіймів доти, доки наші тіла не обернулися б або на попіл, або, вслід за метаморфозою свідомости, на самих себе, хоч ми цього й уявити собі не можемо!

Ганс, якого ревнощі вкололи в саме серце, звів погляд не на Ульріха, а на Ґерду. Дівчина розгубилася й зблідла. Слова «я б узяв Ґерду в обійми й не відпускав» вона сприйняла як таємну обіцянку. Цієї хвилини їй було цілком байдуже, як найпослідовніше можна уявити собі «інше життя», вона не мала сумніву: якби Ульріх схотів по-справжньому, то зробив би все як належить. А Ганс, здогадавшись про Ґердину зраду й через це розгнівавшись, заперечив — мовляв, із того, про що каже Ульріх, навряд чи що-небудь вийде, не ті тепер часи, й перші душі, так само, як і перші аероплани, мають пускатися в політ з вершини, а не з низинної доби. Спочатку, либонь, має прийти хтось такий, хто вивільнить решту людей з їхніх власних пут, а вже потім може вдатися щось дуже високе! Як на нього, Ганса, то ще хтозна, чи цим спасителем у жодному разі не може бути він сам, але то, мовляв, його справа, а загалом він, мовляв, не вірить, що такий спаситель може з’явитися в умовах нинішнього занепаду.

На це Ульріх щось сказав про те, скільки спасителів є вже тепер. Мовляв, таким вважають кожного більш-менш солідного голову об’єднання чи товариства! Ульріх був певний, що якби зараз повернувся сам Христос, то він застав би картину ще гіршу, ніж вона була колись; заклопотаним мораллю газетам та книжковим об’єднанням його тон видався б не досить щирим, і велика світова преса навряд чи надала б йому свої шпальти!… Відтак їхня розмова почалася спочатку, все повернулося на круги свої, і Ґерда занепала духом.

Але сталася й одна зміна, Ульріх, хоч і не давав узнаки, трохи заплутався. Думки його не трималися його слів. Він поглянув на Ґерду. Все тіло в неї ніби загострилося, шкіра здавалася стомленою й тьмяною. Несподівано він виразно побачив у ній риси старої діви, хоч вони, мабуть, завжди були тією головною перешкодою, що не давала йому зійтися з цією юною, закоханою в нього дівчиною. Свою роль тут вочевидь відіграв і вплив Ганса з отим напівфізичним походженням його уявлень про дружнє єднання, в яких, мабуть, теж було щось не зовсім далеке від настроїв старої діви. Ґерда Ульріхові не сподобалась, і все ж йому хотілося цю розмову з нею продовжити. У зв’язку з цим він пригадав, що запрошував її до себе. Дівчина нічим не давала зрозуміти — пам’ятає вона ще про це запрошення чи вже забула, а він не знаходив нагоди нишком її про це спитати. Тож у ньому лишалося відчуття тривожного жалю й воднораз полегкости; так буває, коли бачиш, що небезпека, яку ти розгледів надто пізно, минає.

114. Ситуація загострюється. Арнгайм дуже

прихильний до Генерала Штума. Діотима

готується вирушити в безмежжя. Ульріх мріє

про можливість жити так, як читаєш

Його ясновельможності дуже хотілось, щоб Діотима докладно ознайомилася зі знаменитим злетом Макарта^[10], який у сімдесяті роки об’єднав у піднесеному пориві всю Австрію; граф іще добре пригадував обвішані килимами повози, коней у важкій збруї, сурмачів і ті гордощі, якими людей сповнював вигляд середньовічного національного вбрання, вириваючи їх із буденности. Ось чому Діотима, Арнгайм та Ульріх виходили тепер із придворної бібліотеки, де вони розшукували тогочасні матеріали про це явище. Як Діотима, скрививши губки, передбачливо й сказала була його ясновельможності, результат виявився невтішним; таким псевдодуховним мотлохом тепер уже годі було вирвати людей з буденности, і вродливиця оголосила своїм супутникам про бажання порадіти яскравому сонцю і 1914 року, який розпочався вже кілька тижнів тому, далеко-далеко від тієї зітлілої доби. На сходах Діотима заявила, що бажає пройтися додому пішки, та щойно вони вийшли на світло, їм трапився ґенерал Штум, який саме простував до бібліотечної брами; непомалу пишаючись тим, що його застали за такою науковою діяльністю, ґенерал відразу виявив готовність повернути назад і збільшити своєю особою почет Діотими на її шляху додому. Тому вже через кілька кроків Діотимі довелося придумати вихід із цієї ситуації: вона сказала, буцімто стомилася й хоче взяти екіпаж. Але жодного вільного наразі не було, й усі четверо так і стояли перед бібліотекою на прямокутному коритоподібному майдані, замкненому з трьох боків чудовими давніми мурами й відкритому з четвертого, де перед невисоким видовженим палацом лискучою, мов ковзанка, асфальтованою вулицею повз них мчали автомобілі й запряги, які не реаґували ні на кивки головою, ні на інші знаки, що ними ці четверо, немов жертви кораблетрощі, намагалися їх підкликали, поки всім це набридло чи вони просто забували це робити й уже тільки час від часу стомлено повторювали свої спроби.

Арнгайм сам ніс під пахвою велику книжку. Ця його ініціатива робила йому радість і воднораз засвідчувала його протекційне й шанобливе ставлення до духовности. Він жваво розмовляв з Генералом.

— Я радий і у вашій особі зустріти читача бібліотеки, — казав Арнгайм. — Треба час від часу навідувати дух у його власній домівці. Але нині серед людей зі становищем це стало рідкістю!

Ґенерал Штум відповів, що цю бібліотеку він знає добре. На думку Арнгайма, це заслуговувало всілякої похвали.

— Тепер лишилися майже самі письменники, й уже немає людей, які читали б книжки, — провадив він. — Чи замислювалися ви коли-небудь про те, пане Генерал, скільки щороку друкують книжок? Якщо не помиляюся, щодня понад сотню в самій лише Німеччині. Крім того, щороку засновують понад тисячу часописів! Кожне пише; кожне користається з будь-якої думки, коли вона його влаштовує, наче зі своєї власної; ніхто не думає про відповідальність за все загалом! Відколи церква втратила вплив, у нашому хаосі авторитетів уже немає. Немає ані взірця в освіті, ані освітньої ідеї. За таких обставин цілком природно, що почуття й мораль дрейфують без вітрила й кітви і навіть дуже тверду людину починають брати сумніви!