Людина без властивостей. Том II

Приблизно в цей самий час Арнгайм почав і публікувати свої праці, й у них з’явилося слово «душа». Можна припустити, що він удавався до нього як до методу, до починання, до слова «королівського», адже ніхто не сумнівається, що князі й ґенерали душі не мають, а з-поміж фінансистів він був перший, хто її мав. Безперечно, давалася взнаки тут і потреба захиститися — і то в спосіб, недоступний діловому розуму, — від вельми розважливого найближчого оточення, а надто від батька, який мав вдачу діловитішу й владнішу і поруч з яким Пауль помалу починав грати роль чимдалі старішого кронпринца. І так само безсумнівно те, що його шанолюбне прагнення опановувати все варте пізнання (жодна людина в світі не годна була вдовольнити цей потяг до ерудованости такою мірою, яка відповідала б його, Арнгайма, потребам), — це прагнення знаходило в душі засіб знецінювати все, чого його розум опанувати не міг. Бо в цьому він нічим не відрізнявся від своєї доби загалом, яка знову продемонструвала глибоку схильність до релігії, але не з релігійних переконань, а, схоже, лише з такого собі по-жіночому дратівливого протесту проти грошей, знання й розрахунку, яким вона так палко віддається. Та було незрозуміло й невідомо, чи Арнгайм, говорячи про душу, вірив у неї сам, і чи наявність у когось там душі була для нього, Арнгайма, такою самою реальністю, як наявність у себе ж таки акцій. До терміну «душа» він вдавався тоді, коли не міг висловити чого-небудь жодним іншим терміном. У полоні внутрішньої потреби — адже Арнгайм був промовець, який не дуже пускав до слова кого-небудь іншого; а згодом, коли збагнув, яке враження здатний справляти на людей, щораз частіше і в своїх працях — він заводив мову про душу так, неначе її існування викликало не більше сумніву, ніж існування спини: цю ж бо, дивлячись на людину, теж, власне, не бачиш. Його охоплювала справжня пристрасть писати отак про щось невідоме й сповнене здогадів, уплетене в очевидність світових справ, як глибоке мовчання в жваву розмову; він не заперечував користи від знань, навіть навпаки, сам вражав тим, що нагромаджував їх із завзяттям, на яке лишень здатна людини, котра має для цього всі засоби, та, справивши таке враження, заявляв, що поза сферою гострого розуму й точности лежить царство мудрости, і пізнати його можна, мовляв, тільки ясновидінням; він описував волю, яка творить держави й світову історію, описував, щоб дати зрозуміти: він, попри всю свою велич, — усього-на-всього рука, а керує нею серце, що б’ється десь у невидимих сферах; успіхи в техніці або цінність чеснот він пояснював своїм слухачам у звичайнісінький спосіб, як це уявляє собі кожен буржуа, але потім додавав, що таке використання природних і розумових сил лишається, однак, тільки згубним невіглаством, якщо не усвідомлювати, що вони — порухи океану, який лежить глибоко під ними і до якого не доходять жодні хвилі. І такі думки він висловлював у стилі указів намісника вигнаної королеви, який особисто від неї дістає вказівки й за цими вказівками порядкує у світі.

Мабуть, таке порядкування було його справжньою і найглибшою пристрастю, прагненням до влади, яке набагато перевершувало все, що може дозволити собі навіть людина з його становищем, і яке безпосередньо й приводило до того, що цей вельми могутній у сферах реальности чоловік щонайменше раз на рік мусив усамітнюватись у своєму замку в маркграфстві Бранденбург і диктувати секретареві-стенографісту книжку. Оте дивне передчуття, яке вперше і найвиразніше зринуло у мрійливі години юности, тепер прокладало собі цей шлях, проте іноді поймало його й безпосередньо, хоч і не так глибоко. Серед справ світового масштабу воно находило на нього солодкою знемогою, тугою за схимництвом, яка нашіптувала йому, що всі суперечності, всі великі ідеї, всі світові події й зусилля поєднуються не лише в тому сенсі, що його вкладають у такі розпливчасті поняття, як «культура» й «гуманність», але й у якомусь моторошно-буквальному, маревно-інертному, мов ото хворобливо погожого дня згортаєш на грудях руки, задивляєшся через річку й луги вдалину, й тобі вже несила відвести погляд від усього, що бачиш. У цьому розумінні його робота над книжками була компромісом. А позаяк душа є лише одна, та й то недосяжна, бо вона у вигнанні й звідти дає про себе знати лише в один-єдиний спосіб, такий або навдивовижу невиразний, або багатозначний, а світових проблем, до яких можна застосувати цю королівську волю, навпаки, дуже багато, просто безліч, то з роками він опинився в тій досить глибокій скруті, в яку потрапляють усі легітимісти й пророки, коли таке становище триває надто довго. Щойно Арнгайм усамітнювався й сідав писати, як перо просто з неймовірною продуктивністю вело його думки від душі до проблем розуму, чеснот, економіки й політики, проблем, які, осяяні промінням від невидимого джерела, виразно поставали у магічно цілісному освітленні. Це прагнення розширювати сфери мислення було наче дурман, зате його супроводжувало те роздвоєння свідомости, яке багато в кого стає передумовою літературної творчости, коли розум відкидає й забуває все, що його не влаштовує; якби перед Арнгаймом сидів співрозмовник, чия особистість пов’язувала б його із земними обставинами, то він, Арнгайм, ніколи не розводився б так широко, але, схилившись над аркушем паперу, який мав віддзеркалювати його погляди, він радо вдовольнявся тим, що алегорично висловлював переконання, тверді лише у крихітній своїй частині, а здебільшого вони становили словесний туман, який з реальністю мав лише одне, хоча, до речі, й досить важливе, спільне: він завжди мимоволі підіймався в тих самих місцях.

Той, кому скортить Арнгайма за це засуджувати, нехай не забуває, що мати в духовному сенсі подвійну особистість — уже давно не штука, на яку здатні лише блазні, й що за сучасних темпів спроможність до політичної проникливости, уміння написати газетну статтю, сміливість повірити в нові напрями в літературі й мистецтві, а також безліч такого іншого цілком і повністю грунтується на хисті стати на певний час переконаним усупереч власним переконанням, виділити із сукупної свідомости якусь частину й розширити її до нового цілковитого переконання. У цьому полягала, отже, ще одна перевага Арнгайма: він ніколи не був цілком і щиро переконаний у тому, що казав. Досягнувши розквіту віку, цей чоловік уже висловився про все на світі, мав досить широкі переконання й не бачив жодних меж, за якими він, зрадивши власну манеру, муситиме відмовитися й далі набувати нових переконань, що гармонійно випливатимуть з колишніх. Чоловік, який був здатний так ефективно мислити, який в іншому стані своєї свідомости здійснював розрахунки рентабельности й балансів, не міг не розуміти, що така діяльність, хоч би як безмежно вона розширювалася, не має ні русла, ні напрямку; обмежувало її лише одне: цілісність його особистости, і хоч почуття власної гідности ніколи й не полишало Арнгайма, для його розуму цього стану було замало. Щоправда, всю вину він покладав на рештки ірраціонального, що їх життя повсюди демонструє обізнаному спостерігачеві; знизуючи плечима, він намагався заспокоїти себе також тим, що настали, мовляв, часи, коли все втрачає береги, а позаяк цілком піднестися над слабкостями свого сторіччя ніхто не годен, то Арнгайм убачав у цьому навіть цінну можливість виявляти властиву всім великим людям чесноту скромности й доброзичливо ставив вище від себе такі явища, як Гомер чи Будда, тому що ті жили в епохи сприятливіші. Але згодом, коли його літературні успіхи сягнули вершини, а в його житті кронпринца рішучих змін не ставалося, ті рештки ірраціонального, брак відчутних результатів і гірке відчуття, що власної мети він не доскочив і забув про колишню свою волю, гнітюче розрослися. Арнгайм озирав свою творчість, і йому, хоч він міг бути нею задоволений, тепер іноді все ж таки здавалося, ніби всі ці думки лише відділяють його від якогось ностальгійного джерела, немов діамантовий мур, що з дня на день товщає.

І саме останнім часом з ним стався один такий прикрий випадок, який його глибоко вразив. Якось на дозвіллі — а тепер він влаштовував його собі частіше, ніж звичайно, — він надумав продиктувати секретареві на друкарську машинку статтю про гармонію між державною архітектурою й державним мисленням і перше речення «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання мурів» урвав після слова «мовчання», щоб хвилю помилуватися образом римської Канчеллерії^[3], яка цієї миті непрохано постала перед його внутрішнім зором; та коли він знову заглянув до машинопису, то помітив, що секретар, за звичкою забігаючи наперед, уже надрукував: «Дивлячись на цю споруду, ми бачимо мовчання душі, коли…» Того дня Арнгайм далі вже не диктував, а другого звелів це речення викреслити.

Та чи багато важило супроти цих масштабних, цих глибоких почуттів і вражень таке досить буденне з-поміж них, як кохання, фізично пов’язане з якою-небудь жінкою? На жаль, Арнгайм мусив собі зізнатися, що важило воно точнісінько стільки, скільки важив висновок, який підбивав підсумок його життя: всі шляхи до розуму йдуть від душі, але назад не веде жоден! Звичайно, вже багато жінок мали нагоду оцінити щастя бути з ним у близьких взаєминах, та коли то не були натури паразитичні, то це були жінки діяльні, освічені або мисткині, бо з утриманками й тими, котрі заробляли собі на життя самі, можна було порозумітися на основі стосунків чітких і зрозумілих; моральні запити його натури щоразу спонукали його до зв’язків, де інстинкт і пересварки із жінками (а пересварки неминуче супроводжували цей інстинкт) знаходили певну опору в розумі. Але Діотима була перша жінка, яка так владно ввійшла в його сховане за мораллю, сповнене більших таємниць життя, й тому іноді він поглядав на неї просто-таки із заздрістю. Зрештою, вона була всього-на-всього дружина чиновника, щоправда, чиновника дуже високого ґатунку, хоч і без того яскравого блиску, що його дає лише влада, а він, Арнгайм, якби хотів пов’язати свою долю цілком, міг би претендувати на дівчину з американської фінансової олігархії чи з англійської знаті. У нього траплялися хвилини, коли різниця в початковому вихованні виявлялася в ньому жорстоко-наївними дитячими гордощами або жахом пещеного хлопчика, якого вперше привели до загальнодоступної школи, і тоді його щодалі глибша закоханість здавалася йому загрозою й ганьбою. І коли в такі хвилини він із крижаною зверхністю, на яку здатний лише вже відмерлий і повернений до життя дух, знову брався за справи, холодний розум грошей, осквернити якого не спроможне ніщо, проти кохання здавався йому надзвичайно чистою силою.

Але це не означало нічого іншого, крім того, що для нього, Арнгайма, настав час, коли бранцеві невтямки, як він дав позбавити себе свободи, не боронячи її до самої смерти. Бо коли Діотима казала: «А що таке світові події? Un peu de bruit autour de notre âme!…»^[4] — він відчував, як уся будівля його життя здригається.

87.Моосбруґер танцює

А Моосбруґер тим часом і далі сидів у камері кримінального слідства суду першої інстанції. Його захисник, натхненний новою підтримкою, оббивав пороги відомств, щоб не дати так швидко поставити останню крапку в цій справі.

Моосбруґер з цього приводу лише всміхався. Усміхався він з нудьги.

Нудьга заколисувала його думки. Адже зазвичай вона їх гасить; однак його думки вона заколисувала; цього разу це був такий стан, як ото в актора, котрий сидить у своїй вбиральні й чекає на вихід.

Якби Моосбруґерові оце шаблюку, то він би взяв її та й зітнув стільцю голову. Зітнув би голову і столу, й вікну, й параші, й дверям. А тоді до всього, що лишив без голови, присобачив би власну, бо в цій камері ще однієї голови, крім власної, він не бачив, і це було непогано. Він уже уявляв її верхи на тих речах — широкий череп, чуб, що, мов хутро, спадає з маківки на лоба… Тоді ці речі йому подобалися.

Ось якби тільки камера була трохи більша та краще годували!

Його неабияк тішило те, що тут він не бачив людей. Терпіти людей йому було тяжко. Багато з них мали таку манеру спльовувати чи здвигати плечем, що просто опускалися руки, й хотілося штурхонути їх кулаком у спину, та так, наче треба було пробити дірку в стіні. Моосбруґер вірив не в Бога, а у власний розум. Вічні істини мали в нього зневажливі назви: суддя, піп, жандарм. Своє діло він мав робити сам, але ж ні — часом складається таке враження, ніби всі стають тобі поперек дороги! Він бачив перед собою те, що бачив уже не раз: зелене сукно, каламар, олівці, потім — імператорів портрет на стіні і як вони всі сиділи; то був, як він це собі уявляв, капкан, схований не у траві та в листі, а за почуттями, що так і треба. Потім Моосбруґер звичайно пригадував, як там, на волі, стояв кущ на вигині ріки, як різко порипувала криниця, далі окремі латки краєвиду перемішувалися, ця навала споминів без кінця-краю, про які він навіть не здогадувався, що колись вони були йому приємні. І він мріяв: «Я міг би їм дещо розповісти!» Як ото іноді мріє молодик. А цього молодика так часто садили за ґрати, що він усе не старів і не старів. «Другого разу треба буде придивитися до цього пильніше, — міркував Моосбруґер, — а то ж вони мене не зрозуміють». Потому він суворо всміхався й заходжувався розмовляти із суддями про себе так, як батько про сина: мовляв, хлопець він негодящий, запроторте його якнайдалі, може, тоді візьметься за розум!

Звісно, тепер тюремні звичаї іноді його дратували. Або в нього що-небудь боліло. Але тоді він міг зажадати, щоб його відвели до тюремного лікаря чи до начальника, і в усьому знову відновлювався певний лад і спокій, як ото у воді, що в неї впав дохлий пацюк. Звичайно, все те уявлялося йому не достоту в такому вигляді, але враження, немовби він розпростерся, наче велика вода із дзеркальною поверхнею, сколихнути яку не може ніщо, — тепер це враження Моосбруґера майже не полишало, хоча слів для нього йому й бракувало.

Слова він мав такі: гм-гм, так-так.

Стіл — то був Моосбруґер.

Табурет — то був Моосбруґер.

Заґратоване вікно й замкнені двері — то був він сам.

Він не вбачав у цьому нічого божевільного чи незвичайного, в жодному разі. Просто не стало ґумових стрічок. До кожної речі й істоти ззаду прикріплена ґумова стрічка, й вона натягується, коли ця річ або істота хоче впритул наблизитися до ще однієї речі або істоти. А то скінчилося б тим, що речі проходили б одна крізь одну. І в кожному поруху є отака ґумова стрічка, яка й не дає людині доконати те, що вона задумала. І ось тих ґумових стрічок раптом не стало. Чи просто не стало отого відчуття, яке не дає тобі, мов ґумова стрічка, що-небудь зробити?

Чи, може, аж такої великої різниці тут і нема? «Наприклад, у жінок панчохи тримаються на ґумових підв’язках. У цьому ж бо й уся штука! — міркував Моосбруґер. — Ґумові підв’язки жінки носять на ногах замість талісманів. Під спідницями. Мов ото кільця, що їх люди наводять на стовбурах фруктових дерев, щоб не лізла вгору черва».

Але про це ми згадуємо лише так, між іншим. Щоб ніхто не подумав, нібито Моосбруґерові аж-аж-аж як кортіло називати всіх братами. Ні, він був якраз не такий. Просто він був і всередині, і ззовні.

Тепер він мав владу над усім і владно на все покрикував. Він усьому давав лад доти, як його вб’ють. Він міг міркувати про що завгодно, воно ту ж мить робилося покірним, наче добре дресирований собака, якому наказують: «Лежати!» Моосбруґер, хоч і сидів за ґратами, мав неймовірне відчуття влади.

Вчасно приносили суп. Вчасно будили й виводили на прогулянку. У камері все робилося надзвичайно вчасно й неухильно. Іноді йому просто не йнялося віри. У нього навіть склалося навдивовижу хибне враження, що такий порядок іде від нього самого, хоч він і знав, що порядок цей йому накинули.

У декотрих людей таке відчуття буває, коли влітку вони лежать у затінку під живоплотом, — гудуть бджоли, невеличке сонце вперто повзе молочним небом; світ крутиться тоді навколо таких людей, мов механізм курантів. У Моосбруґера таке відчуття викликав уже сам геометричний вигляд його камери.

Воднораз він помічав, що тужить, мов навіжений, за доброю їжею; він нею снив, а серед білого дня, щойно думки його поверталися від інших клопотів назад, перед очима в нього з майже лиховісною впертістю зринали обриси чималої порції смаженої свинини. «Дві порції! — наказував тоді Моосбруґер. — Або три!» Він міркував про це так напружено й так жадібно збільшував цю уявну картину, що подумки напихався доневпоїду, дуже скоро відчував пересит, і йому робилося недобре. «Чому ж, — розмірковував він, хитаючи головою, — так швидко все міняється — то хочеться їсти, а то вже ввижається, що ось-ось луснеш?» Між їдою й небезпекою луснути лежать усі насолоди цього світу; ох, та що воно за світ, адже на сотні прикладів можна довести, який тісний цей простір! Ось лише один із таких прикладів. Жінка, коли вона не твоя, — то наче місяць уночі підіймається чимдалі вище, вище й смокче, смокче під серцем; а коли вона вже побула твоєю, то хочеться топтати чоботом їй обличчя. Чому воно так? Він пригадав, що його питали про це не раз. Можна було, отже, відповісти, що жінки — це жінки й чоловіки, тому що чоловіки за ними бігають. Але й цього ті, хто його питав, до пуття не хотіли зрозуміти. Вони хотіли знати, чому він гадає, буцімто люди проти нього у змові. Так ніби навіть його власне тіло не зайшло з ними у змову! Щодо жінок, то годі й сумніватися. Та й з чоловіками його тіло знаходило спільну мову краще, ніж він сам; слово по слову, ти знаєш, що й до чого, цілісінький день крутишся один коло одного, аж глядь — та вузенька смужечка, де спілкуватися один з одним було небезпечно, вже позаду. Та якщо це накликало на нього власне тіло, то нехай би воно його від цього й звільняло! Наскільки Моосбругер пригадував, він щоразу впадав у гнів або у страх, і його груди й руки кидалися вперед, як ото величезний собака, що дістав такий наказ. А більше нічого не розумів і сам Моосбругер; отож-бо й воно, що від привітности до втрати терпцю палицею кинути, а коли вже таке починається, то ця відстань і взагалі жахливо швидко сходить нанівець.

Він дуже добре пригадував, що люди, котрі вміють висловлюватися чужоземними слівцями й постійно насідають на нього в суді, часто йому дорікали: «Але ж через це людині отак відразу не вкорочують віку?!» А Моосбругер здвигав плечима. Людям укорочували віку, бувало, навіть за кілька крейцерів чи й узагалі ні за що, бо таке комусь раптом ударяло в голову. Але він не такий, він за собою пильнував. Згодом той докір почав діймати його до живого; страшенно кортіло знати, чому час від часу йому ставало так тісно — чи як там іще це можна назвати, — що доводилося силоміць відвойовувати собі місце, аби кров відринула від голови. Він заглиблювався в роздуми. Та хіба й з роздумами було достоту не те саме? Коли наставав сприятливий для цього час, від задоволення хотілося лише всміхатись. Тоді думки під черепком уже не вовтузились, тоді раптом лишалася з них тільки одна-однісінька. Різниця була така сама велика, як між дріботінням маленької дитини й витанцьовуванням гарної молодиці. Просто наче якісь чари. Рипає гармонька, на столі горить свічка, з літньої ночі залітають метелики… Так тепер усі думки падали у світло від однієї, або, коли вони підлітали ближче, Моосбругер хапав їх своїми великими пальцями й розчавлював, і в його пучках вони якусь мить навдивовижу нагадували малесеньких дракончиків. Крапля Моосбругерової крови упала в світ. Цього не видно було, адже стояла темінь, але він відчував, що відбувалося в тому, чого він не бачив. Заплутане там, зовні, відразу вирівнювалося. Розкуйовджене ставало гладеньким. Нечутний танок приходив на зміну нестерпному дзижчанню, яким його зазвичай так часто діймав світ. Усе, що діялося, тепер набувало краси; так стає вродливою гидка дівка, коли стоїть не сама, а, взявшись за руки з рештою дівчат, кружляє в хороводі й обличчя її звернене до сходів, звідки вже поглядають згори вниз інші обличчя. Це викликало подив, і щойно Моосбруґер розплющував очі й бачив людей, що траплялися поблизу такої хвилини, коли все, пританцьовуючи, слухалося його, то й вони видавалися йому вродливими. Тоді вони не були у змові проти нього, не стояли стіною, і виявлялося, що обличчя людей і речей важким тягарем спотворювало лише намагання взяти над ним гору. І тоді Моосбруґер сам пускався перед ними в танок. Танцював він невидимо й з гідністю — той, хто не танцював ні з ким зроду, танцював, слухаючись музики, що дедалі більше оберталася на роздуми й сон, на лоно Богоматері і зрештою на супокій самого Бога, на дивовижно неймовірний і смертельно розкутий стан; танцював цілими днями, й ніхто цього не бачив, аж поки все виходило з нього назовні і зависало на речах, мов тонесенька й ламка павутина, прихоплена морозом і ні на що непридатна.

Якщо ти не зазнав усього цього разом із ним, то як ти можеш судити про решту?! Услід за легкими днями й тижнями, коли Моосбруґер ладен був мало не вилузуватися зі шкіри, знов і знов наставали довгі часи ув’язнення. Державні в’язниці проти цього — ніщо. Коли він пробував тоді міркувати, усе в ньому, гірке й порожнє, стискалося. Робітничі клуби й товариства народної просвіти, де його повчали, як слід міркувати, Моосбруґер ненавидів; ні, він іще не забув, якими сягнистими кроками, мов на хідлях, у ньому колись пересуватися думки! Тоді він плуганився світом на налитих оловом ногах, сподіваючись знайти таке місце, де все знов буде іншим.

А наразі він, згадуючи про ті сподівання, лише зневажливо всміхався. Йому так і не пощастило знайти середини поміж двома своїми станами, де він, може, й зостався б. Йому це остогидло. Він велично всміхався назустріч смерті.

А втім, побачив він багато чого. Баварію й Австрію до самісінької Туреччини. І багато чого сталося такого, про що він, поки жив, читав у газетах. Загалом то були бурхливі часи. І в душі він, власне, неабияк пишався тим, що жив у ту пору. Якщо взяти життя частинами, то кожна з них, як подумати, була заплутана й безвідрадна, та загалом шлях його на манівці не збивався, й потім його можна було чітко простежити, від народження до смерти. Моосбруґер у жодному разі не мав такого відчуття, що його стратять; він страчував себе сам, тільки з допомогою інших людей; так бачив він те, що мало статися. І все якось таки складалося в одне ціле: путівці, міста, жандарми й птахи, мертвяки і власна смерть. Він і сам не розумів цього до пуття, а решта людей — і поготів, хоч розводитися про це вміли й більше.

Він сплюнув і згадав про небо, що мало вигляд мишоловки, пофарбованої в блакитне. «А в Словаччині мишоловки роблять такі круглі, високі», — подумав він.

88. Зв’язок із великими речами

Уже давно треба було згадати про одну обставину, яка стосується різноманітних зв’язків; висловити її можна приблизно так: ніщо не загрожує духу так, як його зв’язок із великими речами.

Людина мандрує лісом, вибирається на гору й окидає поглядом світ, розпростертий унизу, розглядає власну дитину, яку їй уперше дають потримати на руках, чи тішиться щастям посідати становище, котрому всі заздрять; і ми запитуємо: що в цій людині діється у такі хвилини? Певна річ, діється, як їй здається, багато чого — багато чого глибокого й важливого; ось тільки в ній, сказати б, бракує духу піймати все те на слові. Дивовижне перед нею й поза нею огортає її такою собі магнітною оболонкою і вбирає в себе її думки. І ось її погляди вже затримуються на тисячах подробиць, хоча в душі у неї таке відчуття, немовби вона вже витратила всі свої набої. Зовні ця осяяна душею, осяяна сонцем, глибока чи піднесена година вкриває світ до останнього листочка, до останньої жилочки гальванічним сріблом; але на другому, на особистому кінці цієї години невдовзі відчувається певний внутрішній брак речовини, там постає, сказати б, великий, порожній, круглий «О». Такий стан — класична ознака доторку до всього великого й вічного, як і перебування на вершинах людяности й природи. У тих, хто надає перевагу товариству великих речей — а до таких людей належать насамперед душі великі, для яких малих речей нема взагалі, — у цих їхній внутрішній світ мимоволі виявляється витягнутим назовні й розширеним до поверховости.

Через це небезпеку зв’язку з великими речами можна назвати й законом збереження духовної матерії, і він, схоже, досить-таки універсальний. Промови високих політиків і урядовців, котрі творять великі діла, зазвичай позбавлені змісту більшою мірою, ніж наші власні. Думки, що особливо тісно стосуються особливо гідних речей і предметів, звичайно мають такий вигляд, що якби не ця преференція, то їх вважали б дуже відсталими. Найдорожчі нам завдання — завдання нації, миру, людства, чеснот та інші не менш дорогі — заросли найдешевшою духовною флорою. Світ, здавалося б, досить абсурдний; та якщо припустити, що трактування теми має право бути тим незначливішим, чим значливіша сама тема, то це й буде світ порядку.

Проте закон цей, здатний великою мірою сприяти розумінню європейського духовного життя, не завжди такий очевидний з першого погляду, і в добу переходу від однієї групи великих речей і предметів до іншої, нової дух, що прагне слугувати великим речам і предметам, може видатися навіть бунтарем, хоч насправді він лише міняє ліврею. Такий перехід можна було помітити вже тоді, коли люди, про яких тут ідеться, жили своїми турботами й тріумфами. Так, скажімо, вже тоді були книжки (це щоб почати з предмета, який для Арнгайма важив особливо багато), які розходилися дуже великими накладами, але їм іще не віддавали аж такої великої поваги, хоча просто велику повагу до книжок, наклад котрих сягав певної висоти, вже віддавали. З’являлися такі впливові промислові галузі, як футбол чи теніс, однак відкривати для них катедри у вищих технічних школах не квапилися. Одне слово, незалежно від того, хто колись давно завіз із Америки картоплю, що поклало край реґулярним періодам голоду в Європі, — чи то блаженний забіяка й адмірал Дрейк, чи то не такий блаженний, зате вельми освічений і не менш забіякуватий адмірал Ролі, чи то безіменні іспанські вояки, чи то навіть отой бравий махляр і работорговець Гокінз, — тривалий час нікому й на думку не спадало через картоплю надавати тим людям більшої ваги, ніж, приміром, фізикові Аль-Ширазі, про якого ми знаємо лише те, що він дав правильне тлумачення веселці; але з настанням буржуазної доби почалося переоцінювання таких досягнень, і за часів Арнгайма воно посунулося вже досить далеко, а стримували його лише задавнені упередження. Кількість ефекту й ефект кількости як нові, цілком очевидні предмети пошанування боролися ще проти застарілого й осліплого аристократичного пошанування високої якости, але в світі уявлень із цього вже поставали щонайбезглуздіші компроміси, як, наприклад, саме уявлення про великий розум, і якщо судити про це уявлення з нашого знайомства з ним протягом останнього людського віку, то воно, уявлення, було, мабуть, синтезом власного й картопляного значення, бо очікували людину самотню, як ґеній, але водночас і загальнозрозумілу, як соловейко.

Важко було сказати наперед, що в такий спосіб вийде, адже небезпеку зв’язку з великими речами ми розпізнаємо зазвичай аж тоді, коли велич тих речей уже наполовину в минулому. Нема нічого простішого, ніж посміятися з чиновника-вискочня, який від імени його величности зневажливо відгукнувся про ту чи ту нову партію, але чи можна назвати вискочнем чиновника, котрий від імени завтрашнього дня підносить до небес сьогоднішній, — про це звичайно ніхто не довідається доти, доки не настане день позавтрашній. Небезпека зв’язку з великими речами має ту вельми прикру властивість, що речі ці змінюють одна одну, а небезпека завжди лишається та сама.

89. Іти в ногу з часом

Доктор Арнгайм за попередньою домовленістю прийняв двох керівних службовців своєї фірми й довго з ними радився; вранці у вітальні безладною купою на секретаря чекали неприбрані звечора кошториси й усілякі інші папери. Арнгайм мав іще ухвалити кілька рішень, пополудні посланцям треба було вже повертатися потягом назад, і цього дня доктор, як завжди, тішився такими обставинами, бо вони за будь-яких умов забезпечували певну напруженість. «За десять років, — розмірковував він, — техніка сягне такого рівня, що для цих потреб фірма матиме власні літаки, й тоді я зможу керувати своїми людьми навіть із літньої дачі в Гімалаях». Рішення він ухвалив, власне, вже вночі й мав при світлі дня тільки ще раз їх перевірити й остаточно ствердити, отож цієї хвилини був вільний; він замовив сніданок у номер і за вранішньою сигарою дав своєму розуму відпочити, згадуючи зібрання в Діотими напередодні ввечері, звідки йому довелося піти трохи завчасу.

Цього разу товариство зійшлося надзвичайно цікаве; дуже багато запрошених мали років тридцять — тридцять п’ять, не більше, майже ще богема, але вже люди відомі й помічені газетами; і не лише місцеві, а й гості з усього світу, принаджені чутками, що в Каканії одна жінка з високих кіл торує духові стежку в світ. Часом усе це нагадувало мало не кав’ярню, й Арнгайм усміхався, згадуючи про Діотиму, яка в чотирьох своїх стінах, здавалося, відчувала страх. Та загалом це було, на його думку, вельми цікаво, у кожному разі експеримент незвичайний. Його приятелька, розчарована марними зборищами людей дуже, дуже великих, зробила рішучу спробу влити в паралельну акцію щонайновіший дух, і Арнгаймові зв’язки виявилися їй тут корисними. Він лише похитував головою, пригадуючи розмови, які йому випадало чути; вони були, вважав він, досить-таки божевільні, але ж «молоді треба йти на поступки, — казав він собі, — бо коли хто-небудь від неї відвертається, то цей «хто-небудь» стає просто неможливим». Отже, Арнгайм відчував, що все це його, якщо можна так висловитись, не на жарт потішає, бо вражень, як на один раз, було трохи аж забагато.

То що вони посилали там до бісового батька? Відчуття. Вони мали на увазі ті особисті відчуття, про земне тепло яких, про їхню близькість до дійсности п’ятнадцять років тому імпресіонізм мріяв, як про чудесну рослину. Тепер імпресіонізм вони називали м’якотілим і безголовим. Вони вимагали загнуздати чуттєвість і домагатися інтелектуального синтезу.

Але що означав загалом синтез — чи не протилежність скепсису, психології, дослідженням і аналізу, літературним симпатіям батьківських часів?

Наскільки можна було збагнути, вони вкладали в це не дуже глибоку філософію; те, що вони розуміли під синтезом, була радше потреба молодих кісток і м’язів вільно рухатися, то було таке собі вистрибування й витанцьовування, коли нікому не даєш на свою адресу й слова критичного сказати. Якби це було їм на руку, то вони, не довго думаючи, послали б під три чорти й синтез укупі з аналізом та мисленням загалом. А ще вони стверджували, нібито сік відчування має підносити дух угору. Зазвичай це стверджували, звісно, члени іншого угруповання, та іноді в запалі й ті самі.

О, які чудові слова вони виголошували! Вони вимагали інтелектуального темпераменту. Стрімкого стилю мислення, який кидається світу на груди. Гострого розуму космічної людини. Про що ж іще він там чув?

Про формування нової людини на основі американського плану всесвітньої праці, з використанням як посередника механізованої сили.

Про ліризм, пов’язаний із щонайстрімкішим драматизмом життя.

Про техніцизм; про дух, гідний машинної доби.

«Цієї хвилини, — вигукнув один із них, — Блеріо пролітає над Ла-Маншем зі швидкістю п’ятдесят кілометрів за годину! Треба написати поему на славу цих п’ятдесятьох кілометрів, а решту літературної порохні викинути на смітник!»

Вони вимагали акселеризму, тобто максимального прискорення відчувань на основі спортивної біомеханіки й акробатичної точности циркачів!

Фотогенічного оновлення через кінематограф.

Потім котрийсь із них сказав, що людина — це загадкова порожнина, й через це її, людину, за допомогою конуса, кулі, циліндра та куба слід прилучити до космосу. Але дехто стверджував і протилежне: мовляв, індивідуалістичне сприйняття мистецтва, яке лежить в основі такої думки, себе вже вичерпує; майбутній людині треба дати нове відчуття житла, скориставшись громадськими будівлями та селищами. І поки так гуртувалися індивідуалістична й соціальна партії, втрутилася третя, заявивши, що лише релігійні митці соціальні у справжньому сенсі слова. Після цього угруповання нових архітекторів зажадало, щоб кермо влади передали їй, позаяк мета архітектури — це, мовляв, і є релігія, до того ж із побічним ефектом любови до батьківщини й осілости. Релігійна група, підсилена кубічною, заперечила, заявивши, що мистецтво — справа ні від чого не залежна, а головна, це, мовляв, саме сповнення космічних законів; однак потім кубічна група знов покинула релігійну й приєдналася до архітекторів, стверджуючи, що до космосу найліпше прилучати все ж таки через просторові форми, які індивідуальному надають чинности й типовости. Пролунали слова про те, що треба вдивлятися в людську душу, а тоді закарбовувати її в трьох вимірах. Далі хтось войовниче й ефектно поставив питання про те, що, власне, на загальну думку, важливіше — десять тисяч людей, які голодують, чи один витвір мистецтва?! І справді, оскільки майже всі вони були в певному сенсі митці, то обстоювали думку, що духовне одужання людству може принести лише мистецтво, й не могли дійти згоди тільки щодо природи цього одужання та вимог, які задля нього слід висунути перед паралельною акцією. Та ось ініціативу перехопила знов перша соціальна група й заговорила новими голосами. Запитання, що важливіше — один витвір мистецтва чи нужда десятьох тисяч голодних, — обернулося на запитання, чи десять тисяч мистецьких витворів варті нужди однієї-однісінької людини. Декотрі дебелі митці заявили, що митець не має права вдавати із себе велике цабе; мовляв, годі самовихвалянь, треба самому спробувати побути голодним і соціальним! А хтось сказав: життя — найбільший і неповторний витвір мистецтва! Чийсь могутній голос докинув: об’єднує не мистецтво, а голод! Чийсь компромісний голос нагадав про те, що найкращий засіб проти переоцінювання самого себе в мистецтві — здорова реміснича основа. І після цього компромісного висловлювання хтось, скориставшись мовчанкою, що запала чи то внаслідок перевтоми, чи то через взаємну зневагу, знову спокійно спитав, чи хто-небудь вірить у можливість домогтися чогось доти, як ще навіть не встановлено контакту людини з простором?! Запитання пролунало як сигнал для того, щоб техніцизм, акселеризм і таке інше знов перехопили слово, і дискусія крутилася навколо цієї теми ще довго. Та врешті таки дійшли одностайної думки, бо вже хотілося піти додому, та ще й з яким-небудь результатом; отож сторони стали на твердженні, яке мало приблизно такий вигляд: нинішня доба сповнена надій, нетерпляча, примхлива й нещасна; але Месії, на якого вона сподівається й чекає, наразі не видно. Арнгайм на хвилю замислився.

Навколо нього весь час купчилися люди; коли від цього гурту відходив хтось такий, хто погано чув чи не міг показати себе, його місце одразу займав хтось інший; Арнгайм вочевидь опинився в центрі й цього нового зібрання, навіть якщо це не завжди знаходило вияв у трохи різкуватій дискусії. До того ж він уже давно розумівся на тому, що їх цікавило. Він знав про співвідношення в кубі; будував садові селища для своїх службовців; машини з їхнім розумом і їхніми швидкостями не були для нього загадкою; він умів порозмовляти про проникнення в душу й уже вклав капітал у кінопромисловість, що зароджувалася. Відновлюючи подумки зміст тієї дискусії, він пригадав і те, що протікала вона зовсім не так гладенько, як це мимоволі подавала його пам’ять. Такі розмови завжди тривають досить своєрідно — так ніби хтось порозставляв їхніх учасників із зав’язаними очима й озброєних кийками в різних кінцях багатокутника й наказав сходитись; видовище це метушливе, виснажливе й позбавлене логіки. Та чи не віддзеркалює воно ходу речей загалом? Його визначають теж не заборони й закони логіки, яким дістається хіба що роль поліції, а безладні рушійні сили духу. Ось про що питав себе Арнгайм, пригадуючи, яку увагу йому виявляли, й дійшов висновку: можна сказати також, що новий спосіб мислення подібний до розкутої гри асоціацій, коли розум досить розслаблений, — гри, безперечно, вельми хвилюючої.

Арнгайм зробив виняток і прикурив іще одну сиґару, хоч загалом таких чуттєвих слабкостей собі не дозволяв. Він ще тримав перед собою запаленого сірника й напружував м’язи обличчя, втягуючи перший дим, аж раптом мимоволі всміхнувся, бо пригадав отого невеличкого ґенерала, що звернувся до нього на вчорашньому прийнятті. Арнгайми мали завод із виробництва гармат та панцерних плит і, в разі гострої потреби, були готові до масового виготовлення боєприпасів, отож він дуже добре зрозумів того трохи кумедного, однак симпатичного ґенерала (розмовляв він зовсім не так, як пруські ґенерали, — млявіше, звичайно, та, все ж таки, можна сказати, з приємним присмаком давньої культури! Щоправда, слід було б уже, мабуть, додати: культури на межі загибелі), коли той довірчо — та ще й зітхаючи, просто-таки по-філософському! — висловив йому власну думку про розмови, що того вечора точилися довкола й принаймні почасти, доводилося визнати, мали й радикально пацифістський характер.

Генерал, як єдиний тут офіцер, почувався вочевидь не зовсім затишно й поскаржився на мінливість громадської думки, тому що деякі висловлювання про святість людського життя викликали загальне схвалення.

— Не збагну я цих людей, — з такими словами звернувся ґенерал до Арнгайма, бажаючи почути пояснення від такого знаменитого на весь світ розуму. — Я не збагну, чому оці нові люди розводяться, мов невігласи, про якихось «кривавих генералів». У мене таке враження, що старших добродіїв, котрі зазвичай тут бувають, я розумію багато краще, хоч і вони, звісно, од військової служби дуже й дуже далекі. Взяти хоча б отого знаменитого поета — не знаю, як його звати, такий високий, уже літній, з черевцем, той, котрий буцімто написав вірші про грецьких богів, зорі й вічні людські почуття; господиня дому сказала мені, що він — справжній поет, і це в часи, які породжують зазвичай хіба що інтелігенцію, — так ось, я, як уже згадував, нічого з того, що він написав, не читав, але напевне його зрозумів би, якщо значення цього чоловіка й справді полягає переважно в тому, що він не опускається до дрібниць, адже зрештою ми, військові, називаємо таких людей стратегами. Фельдфебель, якщо дозволите навести маленький приклад, має дбати, звісно, про добробут кожного окремого вояка у своїй роті; а ось стратег, навпаки, лічить людей на тисячі — меншої одиниці для нього немає — і повинен уміти принести в жертву хоч десяток таких одиниць одразу, коли цього вимагає висока мета. Як на мене, немає жодної логіки в тому, що в одному випадку це називають «кривавим генералом», а в іншому — твердими переконаннями, і прошу вас розтлумачити мені це, якщо можна!

Своєрідне становище Арнгайма в цьому місті й у цьому товаристві пробудило в ньому певну схильність до іронії, яку він зазвичай намагався стримувати. Він здогадувався, кого мав на увазі цей невеличкий добродій, хоч нічим і не показав, що здогадується; та й не в цьому була річ, Арнгайм і сам міг би навести генералові приклади не одного різновиду величі такого гатунку. Того вечора враження вони справляли кепське, й не помітити цього не можна було.

Арнгайм, на мить прикро замислившись, затримав між розтуленими губами дим від сигари. Його власне становище в цьому колі було теж не таке вже й легке. Попри весь свій вплив, йому доводилося чути й злі зауваження, спрямовані немовби проти нього самого, й осуд нерідко викликало чомусь саме те, що він замолоду любив — достоту так, як ця молодь тепер любила ідеї свого покоління. Він мав дивне, дуже дивне, майже, сказати б, моторошне відчуття, коли його вшановували молоді хлопці й дівчата, котрі на тому самому подиху безцеремонно глумилися над минулим, до якого він сам був потай причетний; у такі хвилини Арнгайм відчував у собі гнучкість, здатність перевтілюватися, підприємливість, можна навіть сказати, зухвалу нетактовність добре прихованого нечистого сумління. Він ту ж мить збагнув, що відділяє його від цього нового покоління. Ці молоді хлопці й дівчата суперечили одне одному у великому й малому, безсумнівно спільне в них було лише те, що здіймали руку вони на саму об’єктивність, на духовну відповідальність, на врівноважену особистість.

Завдяки одній особливій обставині Арнгайм відчував у такі хвилини щось на кшталт зловтіхи. Завищена оцінка декотрих його перевесників, у яких особисте випиналося аж надто виразно, завжди була йому неприємна. Імен такий шляхетний супротивник, як Арнгайм, не називав, звичайно, навіть подумки, проте він добре знав, кого мав на увазі. «Розважливий, скромний юнак, що палко жадає яскравих утіх», — якщо казати словами Гайне, якого Арнгайм потай любив і цієї хвилини в думках процитував. «Його старанність і зусилля в поезії… тяжка праця, неймовірна настирливість, несамовите заповзяття, з якими він відточує свої вірші, гідні всілякої похвали.» «Музи до нього не прихильні, та ґеній мови — в його руках». «Жахливий примус, якому він доброхіть скоряється, він називає подвигом у слові». Арнгайм мав чудову пам’ять і міг цитувати з неї цілими сторінками. Та він одійшов від теми. У нього викликало захват те, як Гайне, борючись з одним зі своїх сучасників, передбачив явища, які цілком розкрилися аж тепер, і це надихнуло його на власні зусилля: він звернувся до ще одного представника великої німецької ідеалістичної думки — до отого ґенералового поета. Це був уже не хирлявий різновид духу, а тлустий. Його врочистий ідеалізм відповідав тим масивним, глибоким духовим інструментам в оркестрі, котрі нагадують поставлені сторчма локомотивні казани й видають якесь недоладне хрюкання й гуркання. Одним своїм звуком вони заглушують тисячу можливостей. Вони видувають цілі величезні паки вічних почуттів. «Хто майстер сурмити на який-небудь такий манір віршами, — подумав Арнгайм не зовсім без гіркоти, — того в нас вважають нині поетом, на відміну від літератора. То чом би, справді, одразу вже й не ґенералом? Адже такі люди зі смертю запанібрата й постійно потребують кілька тисяч покійників, щоб з гідністю натішитися миттєвістю життя».

Але в цьому місці хтось зауважив, що навіть Генералів пес, який трояндово-духмяної ночі виє на місяць, міг би, якби його спитали, сказати: «А що ж ви хочете, адже то — місяць, а це — одвічні почуття моєї породи», — сказав би точнісінько так само, як котрийсь із тих добродіїв, яких за це прославляють! Авжеж, такий добродій міг би ще додати, що всі його почуття наснажує, поза всяким сумнівом, те, чого він сам зазнав у житті, що його виражальні засоби багаті емоціями й усе ж таки прості, що публіка його розуміє, а щодо його думок, то вони, либонь, відступають на задній план перед його почуттями; але це, мовляв, цілком і повністю відповідає чинним вимогам і в літературі ніколи ще не було перешкодою.

Арнгайм, прикро вражений, знову затримав дим від сигари між губами, які на хвильку лишилися розтулені, мов не зовсім піднятий шлагбаум між особистістю й зовнішнім світом. Декого з цих чистих-чистесеньких поетів він при будь-якій нагоді нахвалював, бо так годилося робити, а декого принагідно підтримував і грішми; але, по суті, він їх, як тепер сам збагнув, разом з їхніми бундючними віршами терпіти не міг. «А загалом, — подумав він, — місце отих геральдичних добродіїв, які самі себе й прогодувати не годні, в якому-небудь заповіднику, серед останніх зубрів та орлів!» А що підтримувати їх, як показав минулий вечір, було, отже, не в дусі часу, то роздуми Арнгайма завершилися не без вигоди для нього.

90. Повалення ідеократії

Явище це, либонь, досить зрозуміле — те, що за часів, просякнутих духом ринку, різкою протилежністю їм вважають поетів, які зі своїм часом анічогісінько спільного не мають. Вони не поганять себе сучасними думками, видають на-гора, сказати б, чисту поезію і промовляють до своїх вірних вимерлими говірками величі, так ніби щойно просто повернулися ненадовго на землю з вічности, — достоту, мов ото чоловік три роки тому емігрував до Америки, а тепер приїхав погостювати на батьківщину й розмовляє вже ламаною німецькою. Це — явище приблизно таке саме, як коли б порожню яму задля балансу накрили порожнім куполом, а оскільки порожнечу звичайну порожнеча велична лише збільшує, то зрештою нема нічого природнішого в тому, що вслід за добою такого пошанування особистости настає інша, яка рішуче відкидає всю цю шамотню з відповідальністю й величчю.

Обережно, ніби пробуючи, і з приємним відчуттям ґарантованости від особистої втрати Арнгайм намагався пристосуватися до такого, як він і передбачав, розвитку подій. Це була, певна річ, не дрібниця. Водночас він згадував про все, що бачив за останні роки в Європі й Америці: про захоплення новомодними танцями — чи то під густі звуки Бетговена, чи то під свіжі ритми чутливости; про малярство, де максимум духовних зв’язків належало передати мінімумом ліній і барв; про кіно, де один порух, значення якого знає весь світ, полонить весь світ невеличкою новизною в його показі; й, нарешті, просто про звичайну людину, яка вже тоді, повіривши в спорт, сподівалася засобами немовляти, що дриґає ручками й ніжками, заволодіти могутньою груддю природи. В усіх цих явищах впадає у вічі певна схильність до алегорії, якщо під цим розуміти такі духовні стосунки, де все означає більше, ніж йому по чистій совісті годилося б означати. Адже як шолом та кілька перехрещених мечів нагадували суспільству барокової доби про всіх богів та їхні історії і не перший стрічний цілував першу стрічну графиню, а бог війни — богиню цнотливости, так нині ті перші стрічні, мацаючи одне одного, відчувають плин часу чи ще що-небудь із доброї сотні нових шаблонів, які утворюють уже, звісно, не Олімп, що здіймається над тисовими алеями, а просто весь сучасний безлад. У кіно, в театрі, на танцювальному майданчику, на концерті, в автомобілі, в літаку, на воді, на сонячному пляжі, у кравецьких майстернях і комерційних конторах невпинно виникає величезна поверхня, що складається із вражень, висловлювань, рухів, манер та емоцій. Зовні й у подробицях добре продуманий, цей процес нагадує стрімке обертання тіла, де все поривається вихопитись на поверхню й там поєднатися поміж собою, тоді як усередині все й далі лишається непродуманим, розбурханим, хаотичним. Якби Арнгайм міг зазирнути на кілька років наперед, він уже тепер побачив би, що тисяча дев’ятсот двадцять років європейської моралі, мільйони жертв страшної війни й цілий ліс німецької поезії, який прошумів над жіночою сором’язливістю, не спромоглися бодай на годину затримати настання того дня, коли спідниці й коси в жінок почали вкорочуватись і європейські дівчата на якийсь час вилущилися голяка з тисячорічних заборон, мов банани зі своїх шкурок. Побачив би він і решту перемін, які колись навряд чи й припустив би, й річ зовсім не в тому, що з того лишиться, а що зникне, надто як подумати, скільки великих і, либонь, марних зусиль знадобилося б, щоб здійснити такі революції в побуті відповідальним шляхом інтелектуального розвитку — через філософів, художників та поетів, а не через кравців, примхи моди й усілякі випадковості; адже з цього видно, яку творчу снагу має поверхня порівняно з яловою впертістю мозку.

Це — повалення ідеократії, влади мозку, витіснення духу на периферію, кінцева, як здавалося Арнгаймові, проблема. Життя, певна річ, ішло цим шляхом завжди, воно постійно перебудовувало людину, спрямовуючи її ззовні всередину, тільки колись із тією різницею, що людина відчувала за собою обов’язок видавати щось і з середини назовні. Навіть ґенеральський пес, про якого цієї хвилини тепло згадав Арнгайм, ніколи не збагнув би іншого плину речей, бо цього вірного свого супутника людина сформувала за власною подобою в минулому сторіччі, коли ще була стабільна й слухняна; але її кузен, отой рябкоподібний птах, що годинами витанцьовує, все зрозумів би. Коли він настовбурчує пір’я й заходжується кігтями гребти землю, душі тут, либонь, більше, ніж коли вчений за письмовим столом силкується пов’язувати одну з одною думки. Адже всі думки йдуть, зрештою, від суглобів, м’язів, залоз, очей, вух і від невиразних загальних вражень отого шкіряного мішка, який усе це в собі носить. Минулі сторіччя припускалися, мабуть, тяжкої помилки, надаючи надто великої ваги розуму й здоровому глузду, переконанню, поняттю й характеру; це однаково що визнавати реєстратуру й архів за найважливіші частини установи, позаяк вони містяться в центральній адміністративній будівлі, хоч насправді вони — лише допоміжні служби, вказівки яким надходять іззовні.

І раптом Арнгайм — можливо, під дією легких симптомів розладу, викликаних у ньому коханням, — знайшов сферу, де слід було шукати рятівну думку, що дає лад таким ускладненням; ця думка в якийсь приємний спосіб виявилася пов’язаною з уявленням про поширений товарообмін. Не викликало сумніву: цій новій добі властивий поширений обмін думок і емоцій, він мав виникнути вже як природний наслідок ухиляння від їхнього копіткого й забарного інтелектуального опрацювання. Арнгайм уявив собі, що мозок доби замінено на попит і пропозицію, а глибокого мислителя — на промітного комерсанта, й мимоволі відчув насолоду від хвилюючої картини величезного виробництва вражень, які вільно поєднуються й роз’єднуються, — такого собі нервового пудинґу, всі частини якого, щойно його сколихнеш, тремтять, мов драглі, або гігантського тамтама, який оглушливо гримить, тільки-но його бодай легесенько торкнешся. Те, що образи ці не зовсім пасували один до одного, було вже наслідком мрійливого настрою, навіяного ними Арнгаймові; бо йому здавалося, що саме таке життя й можна порівняти зі сном, коли зовні береш участь у просто-таки дивовижних подіях і одночасно тихесенько лежиш собі серед них усередині таким собі розрідженим «я», у вакуумі якого всі почуття сяють, немов блакитні жарові лампи. Життя довкола людини мислить і, пританцьовуючи, породжує для неї зв’язки, а вона приточує їх один до одного через силу й зовсім не так калейдоскопічно, якщо задля цього вдається до здорового глузду. Отак, по-комерційному й воднораз хвилюючись усіма фібрами своєї істоти, розмірковував Арнгайм про вільну духовно-фізичну взаємодію прийдешньої доби, і йому здавалося цілком вірогідним, що постає щось колективне, панлогічне, і що тепер люди, відмовившись від застарілого індивідуалізму, з усією своєю перевагою й винахідливістю білої раси стали на шлях повернення до реформи раю, щоб у провінційну відсталість едемського саду вдихнути розмаїту сучасну програму.

На заваді стояло лиш одне. Адже таку саму, як уві сні, здатність укладати в ту чи ту подію якесь непоясненне почуття, що пронизує все твоє єство, — таку саму здатність ти маєш і тоді, коли не спиш, але тільки якщо тобі років п’ятнадцять-шістнадцять і ти ще ходиш до школи. Тоді в людині, як відомо, також усе вирує, тоді їй не сидиться на місці, в голові в неї безлад, відчуття дуже загострені, але ще не дуже розокремлені, кохання й гнів, людське щастя й іронія, одне слово, всі моральні абстракції — це трепетні події, які то захоплюють увесь світ, то стискаються в ніщо; смуток, ніжність, велич і шляхетність високим склепінням здіймаються в порожніх небесах. І що ж відбувається? Зокола, з розчленованого світу приходить готова форма — слово, віршований рядок, демонічний сміх, приходять Наполеон, Цезар, Христос або, може, ще й сльоза над могилою батька-матері; і блискавична асоціація породжує твір. Надто легко не помітити, що цей твір старшокласника — послідовне й завершене втілення почуттів, надзвичайно точна відповідність замислу й реалізації, досконале злиття вражень юнака з життям великого Наполеона. Ось тільки складається враження, що зв’язок, який веде від великого до малого, чомусь незворотний. Так буває і вві сні, і в юності: виголошуєш велику промову, а прокинешся, ще встигнувши, на лихо, захопити останні її слова, аж виявляється, що вони, власне, зовсім і не такі вже неймовірно прекрасні, як тобі привиділося. І тоді вже геть не здаєшся собі таким невагомо-переливчастим, як той рябкоподібний птах у танку, а знаєш, що ти просто дуже проникливо вив на місяць, як отой уже не раз згадуваний фокстер’єр пана Генерала.

«Отже, щось тут, мабуть, не так, — подумав, підбадьорюючи себе, Арнгайм. — Але треба, певна річ, з усією серйозністю йти в ногу з часом», — додав він, не втрачаючи пильности; що ж бо, зрештою, було йому ближче до душі, ніж застосувати цей випробуваний принцип виробництва й до творення самого життя?

91. Ігри à la baisse і à la hausse^[5] на біржі духу

Тепер зібрання в домі Туцці проходили регулярно й стисло. Якось начальник відділу Туцці звернувся на «Соборі» до «кузена»:

— А чи знаєте ви, що все це колись уже було? — І показав очима на людський тлум у своєму тепер ніби чужому йому помешканні. — На початку християнської доби. За часів, коли на світ прийшов Христос. Тоді у християнсько-левантійсько-елліністично-юдейському плавильному казані утворилося безліч сект. — І заходився перелічувати: — Адаміти, каїніти, ебіоніти, колиридіни, архонтики, енкратити, офіти…

Якось дивно, поквапно уповільнюючи мову, як це роблять, намагаючись непомітно приховати звичну нетерплячість у своїх діях, він наводив довгий перелік дохристиянських і ранньохристиянських релігійних об’єднань; складалося враження, ніби він хотів обережно натякнути дружининому кузенові: «Про те, що діється в моєму домі, я знаю більше, ніж зазвичай — з певних причин — показую».

Далі він почав пояснювати згадані назви й розповів, що одна з тих сект виступала проти шлюбу й вимагала цнотливости, тоді як інша, вимагаючи цнотливости, цієї мети, хоч як смішно, прагнула досягти ритуальною розпустою. Члени ще однієї секти калічили себе, вважаючи жіночу плоть диявольським винаходом, ще в інших чоловіки й жінки сходилися в церквах голяка. Віруючі мрійники, дійшовши висновку, що змій, який спокусив у раю Єву, був істотою божественною, поринали в содомії; а декотрі не терпіли, коли дівчата ходили незайманими, позаяк, за їхніми науковими переконаннями, Матір Божа, крім Ісуса, породила ще й інших дітей, отож невинність, мовляв, — то небезпечна помилка. Завжди одні робили одне, другі — протилежне їм, але й ті, й ті робили своє приблизно з тих самих причин і переконань… Туцці розповідав про це поважно, як і годиться розповідати про історичні факти, навіть коли вони досить дивні, а часом і додавав нотки, з якими чоловіки розповідають поміж себе анекдоти. Вони стояли під стіною; на обличчі в начальника відділу промайнула роздратована посмішка, він кинув до попільниці недокурка й, усе ще неуважно дивлячись на людську штовханину, завершив свою розповідь так, немовби й не збирався казати більше, поки викурить сиґарету:

— Мені здається, тодішні розходження в думках і суб’єктивність у поглядах неабияк нагадують розбрат і чвари серед наших літераторів. Завтра ці чвари наче вітром звіє. Якби внаслідок різноманітних історичних обставин не виникла вчасно політично ефективна система церковного чиновництва, то від християнської віри досі, либонь, і сліду не лишилося б.

Ульріх з його думкою погодився.

— Чиновники од віри, яких справно оплачують парафіяни, не дадуть жартувати з офіційними приписами. Загалом я гадаю, що ми до своїх ницих властивостей несправедливі; якби вони не були такі надійні, то історія не відбулася б узагалі, позаяк духовні потуги завжди лишають після себе суперечки й сумніви.

Начальник відділу недовірливо підвів очі й одразу відвів їх убік. Такі висловлювання були, як на нього, надто безцеремонні. І все ж він тримався з цим дружининим кузеном, хоч і познайомився з ним щойно недавно, досить привітно й по-родинному. Туцці приходив і йшов, лишаючи по собі таке враження, немовби посеред того, що діялося в його домі, він жив в іншому, замкнутому світі, високого значення якого нікому не відкривав; але іноді йому, здавалося, все ж таки вже несила було й далі чинити опір, і він мусив хоч на хвилинку, бодай мимохідь кому-небудь показатись, і тоді він зав’язував розмову не з ким-небудь, а щоразу саме з оцим кузеном. Це був по-людському зрозумілий наслідок утрати визнання з боку дружини, утрати, яку він мав терпіти, попри випадкові, від часу до часу напливи ніжности в їхніх взаєминах. Тоді Діотима цілувала його, мов дівчинка — дівчинка років, може, чотирнадцятьох, що в полоні бозна-яких емоцій вкриває поцілунками ще меншого хлопчика. Мимоволі верхня губа в Туцці під закрученими вусиками сором’язливо підібгалась. Нові обставини, що склалися в його домі, ставили дружину й самого начальника відділу в нестерпиме становище. Він не забув про Діотимині нарікання на його хропіння, аж ніяк, крім того, останнім часом поперечитував Арнгаймові писання й був готовий до розмови про них; дещо він визнавав, багато чого було там, на його думку, хибне, а дечого не розумів — не розумів з тим упевненим спокоєм, який припускає, що це — на шкоду самому ж авторові; але в таких питаннях він звик завжди просто висловлювати авторитетну думку досвідченого чоловіка й на нову тепер перспективу почути від Діотими незмінні заперечення, тобто неминуче пускатися з нею в оті мляві дискусії дивився як на таку несправедливу переміну в своєму особистому житті, що ніяк не міг зважитись порозумітися з дружиною і навіть відчував не до кінця усвідомлене бажання стрілятися з Арнгаймом. Зненацька Туцці сердито примружив свої гарні карі очі й сказав собі, що має суворіше стежити за перемінами свого настрою. Кузен, що оце стояв поруч (на думку Туцці, — зовсім не той чоловік, з яким варто так близько сходитись!), нагадував йому дружину, власне, лише думками про рідню, позбавленими, по суті, будь-якого реального змісту; крім того, він уже давно завважив, що Арнгайм певною мірою, хоч і досить обережно, потурав цьому молодшому від себе чоловікові, а Ульріх вочевидь відчував до того неприязнь; в обох цих спостереженнях аж таких великих відкриттів не було, та все ж їх вистачало, щоб тривожити Туцці якоюсь незбагненною прихильністю. Він розплющив свої карі очі й, не бажаючи нічого бачити, якусь хвилю округлим совиним поглядом глипав на кімнату.

А втім, дружинин кузен точнісінько так само, як і він, знудженим поглядом людини, котра все тут знає, дивився перед себе, навіть не помічаючи паузи в розмові. Туцці здогадувався: треба що-небудь сказати; він почувався невпевнено, немовби мовчання могло виказати, що в нього хвороблива уява.

— Любите ви думати про все погано, — промовив, усміхнувшись, він, так ніби зауваження про чиновників од віри досі мусило чекати під дверима його слуху, — і моя дружина, певно, має рацію, коли, попри всю свою родинну приязнь до вас, трохи побоюється вашої допомоги. Ваші думки про ближнього схильні, якщо можна так сказати, до гри à la baissee.

— Чудовий вислів! — зраділо відповів Ульріх. — Хоч я, мушу визнати, його й не заслуговую. Адже саме світова історія завше грала людьми à la baissee або à la hausee: à la baissee — хитрістю й насильством, à la hausee — приблизно так, як це намагається робити тут ваша пані дружина: вірою в силу ідей. Та й доктор Арнгайм, якщо покладатись на його слова, теж грає на підвищення. А ось ви, професійний гравець на пониження, в цьому хорі янголів відчуваєте, мабуть, щось таке, про що я не проти б довідатись.

Він звів співчутливий погляд на Туцці. Начальник відділу дістав з кишені портсиґара, здвигнув плечима й відказав:

— А чому ви гадаєте, що я про це іншої думки, ніж моя дружина? — Він хотів уникнути особистої теми, що виникла в розмові, але своєю відповіддю її лише загострив.

Ульріх, на щастя, цього не помітив і провадив далі:

— Ми — маса, що прибирає будь-якої форми, потрапляючи до неї в той чи той спосіб!

— Це для мене надто висока матерія, — ухильно відповів Туцці.

Ульріх був радий. Він бачив у цьому протилежність самому собі; йому давало неабияку насолоду розмовляти з людиною, яка не реагувала на розумове подразнення й не могла чи не хотіла захищатися по-іншому, ніж посилатись відразу на всього себе. Колишня його неприязнь до Туцці під тиском куди глибшої неприязні до цієї метушні в його домі вже давно обернулася на почуття протилежне; він не міг збагнути лише, чому Туцці все це терпить, і не знав, що про це й думати. Ульріх вивчав начальника відділу дуже повільно, мов ото піддослідну тварину, й тільки із зовнішнього боку, без того проникнення всередину, якому сприяє мова людини, котра не розмовляти просто не може. Спочатку йому припала до вподоби сухорлявість цього невисокого чоловіка і його темний, виразистий погляд, що виказував глибину невпевнених почуттів; це був погляд не чиновницький, аж ніяк, проте він у жодному разі не відповідав теперішньому образу Туцці, який поставав із розмов; лишалося тільки припускати (таке ж бо часто трапляється), що це — погляд хлопчачий, який прозирає з-поміж невластивих дорослому чоловікові рис, мов ото вікно в покинутому, замкненому й давно забутому крилі будівлі. І ще одне привернуло увагу кузена: запах тіла Туцці. Від нього пахло чи то Китаєм, чи то сухими дерев’яними шабатурками, чи то якоюсь сумішшю моря, екзотики, затвердіння кишечника й трішечки перукарнею. Цей дух наводив Ульріха на роздуми; серед його знайомих було лише двоє людей з особистим запахом — Туцці й Моосбругер; коли Ульріх відновлював у пам’яті різко-ніжний аромат Туцці й одночасно думав про Діотиму, чию велику поверхню повивали легенькі духмянощі пудри, які нічого, здавалося, не приховували, на гадку йому спадали протилежні пристрасті, яким трохи смішне реальне співжиття цих двох людей, схоже, зовсім не відповідало. Перше ніж сказати що-небудь на ухильні слова Туцці, Ульріх мусив повернути свої думки назад, щоб вони знову відповідали тій відстані від речей, яку вважають припустимою.

— З мого боку це буде зухвальство, — знов почав він трохи знудженим, але рішучим тоном (таким у світській розмові виражають жаль, що доводиться наганяти нудьгу й на співбесідника, оскільки обставини, які склалися цієї хвилини, нічого кращого, мовляв, не пропонують), — це буде, безперечно, зухвальство, коли я при вас спробую дати визначення дипломатії. Але я хочу, щоб ви мене поправили. Отже, я наважуюся стверджувати: дипломатія передбачає, що надійного порядку можна досягти, лише послуговуючись брехнею, боягузтвом, канібальством — одне слово, найгіршими мерзотами людства; дипломатія — це, якщо ще раз скористатися вашим влучним висловом, ідеалізм à la baissee. І це, як на мене, навіює чарівливу меланхолію — саме через те, що тут виникає припущення: ненадійність найвищих наших сил відкриває нам такий самий легкий шлях до людожерства, як до критики чистого розуму.

— На жаль, — почав захищатися начальник відділу, — про дипломатію ви міркуєте надто романтично, а політику, як і багато хто, плутаєте з інтриґами. У цьому була, мабуть, сяка-така істина, коли політику робили ще князі-самоучки; але за часів, коли все залежить від буржуазних уявлень про тактовність, це не так. Ми не меланхоліки, ми — оптимісти. Ми маємо вірити в прекрасне майбутнє, а то спасуємо перед власним сумлінням, а воно влаштоване точнісінько так само, як у решти людей, аж ніяк не інакше. Коли вже вам так кортить скористатися словом «людожерство», то можу лише сказати: це заслуга саме дипломатії в тому, що вона стримує світ від людожерства; але, щоб цього домогтися, потрібно вірити в щось високе.

— І в що ж вірите ви? — напрямець спитав, урвавши його, кузен.

— Ну, знаєте! — промовив Туцці. — Я ж бо вже не хлопчик, щоб отак просто, відразу відповісти на це запитання! Я хотів лише сказати: що краще дипломат уміє пристосуватися до духовних віянь свого часу, то легше йому працюється. І навпаки, досвід останніх поколінь показав: що більші успіхи духу в усіх сферах, то потрібніша дипломатія; адже це, зрештою, й природно?!

— Природно?! Але ж цим ви стверджуєте те саме, що й я! — вигукнув Ульріх так палко, як лишень дозволяла картина двох добродіїв, заклопотаних спокійною розмовою, — картина, яку вони бажали собою являти. — Я з жалем наголосив на тому, що духовне й добре не здатні довго проіснувати без допомоги злого й матеріального, а ви відповідаєте мені приблизно те, що чим глибша духовність, тим більшу обережність потрібно виявляти. Отже, скажімо так: з людиною можна повестися, як з останньою потолоччю, і через це не добитися від неї того, що потрібно, а можна її й окрилити й теж не добитися від неї того, що потрібно. Тим-то ми вдаємося то до одного методу, то до другого, поєднуємо їх; у цьому й уся штука. Мені здається, я маю підстави тішитися куди глибшою згодою з вами, ніж ви ладні це визнати.

Туцці обернувся до співрозмовника, що вже наскучив йому своїми запитаннями; вусики в начальника відділу трохи підсмикнула вгору усмішечка, очі блищали, в них прозирала іронія й готовність поступитися. Йому хотілося покласти край цій балачці, вона була досить небезпечна, як ожеледиця, й по-дитячому марна, як самі хлоп’ячі забавки на льоду.

— Знаєте, ви, мабуть, подумаєте, що це — варварство, — відказав він, — але я вам усе поясню. Право філософувати потрібно лишити, власне, тільки за професорами! Певна річ, для наших великих, визнаних філософів я роблю виняток, я всіх їх читав і дуже високо поціновую; але вони, так би мовити, просто є, і край. А в наших професорів такі службові обов’язки, це така робота, та й годі; зрештою, потрібні ж бо й учителі, щоб діло не вмерло. А загалом у давній Австрії все ж таки справедливе було правило: громадянин держави не повинен про все замислюватись. З цього рідко виходить щось путнє, але певна зухвалість тут, звісно, є.

Туцці змовк і заходився скручувати сигарету; потреби виправдовувати своє «варварство» він уже не відчував. Ульріх спостерігав за його тонкими, смаглявими пальцями, захоплюючись безсоромною напівдурістю, що нею оце хизувався начальник відділу.

— Ви щойно висловили той самий, вельми сучасний принцип, що його тисячоліттями застосовують до своїх прибічників усілякі церкви, а останнім часом і соціалізм, — чемно зауважив Ульріх.

Туцці кинув на кузена швидкий погляд, силкуючись збагнути, на що той натякає своїм порівнянням. Начальник відділу очікував, що Ульріх знов пуститься в тривалі розмірковування, і ця вперта високорозумна нетактовність уже наперед викликала в нього роздратування. Але кузен нічого такого не робив, він лише задоволено поглядав на чоловіка з переконаннями, що панували до революції 1848 року. Ульріх уже давно підозрював, що Туцці має підстави допускати дружинині взаємини з Арнгаймом лише до певних меж, і залюбки довідався б, чого той хоче цим домогтися. Це лишалося загадкою. Просто Туцці, мабуть, поводився так, як банки щодо паралельної акції (вони й досі трималися від неї по змозі збоку, не відвертаючись, однак, зовсім і не забираючи руки, чи принаймні одного пальця, з її пульсу), й воднораз не помічав у Діотими другої весни кохання, хоч не помітити її було неможливо. Але навряд. Ульріх задоволено розглядав зморшки та борозенки на обличчі свого співрозмовника й бачив, як у того напружувалися м’язи на щелепі, коли зуби стискали кінчик сиґарети. Цей чоловік викликав у нього уявлення про чисту мужність. Ульріхові вже трохи набридли тривалі розмови із самим собою, і образ небалакучої людини він малював собі з великою приємністю. Він припускав, що Туцці, звісно, вже хлопчиком не міг терпіти однолітків, коли ті багато розмовляли; з таких потім виростали чоловіки-естети, а ось хлопці, котрим легше сплюнути крізь зуби, ніж розтулити рота, стають справжніми чоловіками, що не люблять замислюватися над першим-ліпшим непотребом і шукають у вчинку, в інтризі, у звичайній терплячості або спротиві відшкодування за той неминучий стан почувань і думок, якого вони чомусь так соромляться, тож до почуттів та думок вдаються лише задля того, щоб морочити людям голову. Певна річ, якби таке зауваження хто-небудь зробив при ньому, Туцці відкинув би його достоту так само, як зауваження надто емоційне; бо на таких він стояв засадах: не допускати жодних перебільшень, нічого незвичайного ні в один бік, ні в інший. Про те, чим він вочевидь був як особистість, з ним годі було розмовляти взагалі, як годі питати в музиканта, актора чи танцівника, що вони, власне, прагнуть виразити своїм мистецтвом, і цієї хвилини Ульріх залюбки ляснув би начальника відділу по плечу або легенько покуйовдив би йому чуба, щоб отак без слів, наче в пантомімі, зіграти їхню взаємну згоду.

Чого Ульріх не міг собі до пуття уявити, то це одного: що Туцці не лише хлопчиком, а й тепер, цієї хвилини хотілося по-чоловічому, смачно чвиркнути крізь зуби. Бо він відчував поруч із собою щось від непевної доброзичливости, і така ситуація була йому неприємна. Він і сам усвідомлював, що в його висловлюванні про філософію пролунало щось не зовсім прийнятне для чужого вуха, й дідько, мабуть, смикнув його за язика підкинути «кузенові» (бо начальник відділу чомусь завжди називав Ульріха саме так) цей наївний доказ своєї довіри. Балакучих чоловіків Туцці не міг терпіти, й тепер збентежено питав себе, чи не хотів він зрештою, сам про це не здогадуючись, узяти кузена за союзника у своїх непорозуміннях з дружиною; коли начальник відділу подумав про це, шкіра в нього потемніла від сорому, бо таку допомогу він відкидав і під якимсь сумнівним, погано замаскованим приводом мимоволі відійшов від Ульріха на кілька кроків убік.

Але потім він передумав, повернувся й спитав:

— А власне, чи замислювались ви коли-небудь про те, чому доктор Арнгайм так надовго в нас затримався? — Цим запитанням, раптом здалося йому, він найкраще покаже, що не припускає жодного зв’язку зі своєю дружиною.

Кузен зухвало звів на нього розгублений погляд. Слушна відповідь напрошувалася так, що важко було знайти якусь іншу.

— Гадаєте, — спитав, затинаючись, Ульріх, — цьому справді є якась особлива причина? У такому разі, отже, лише ділова?

— Я не можу нічого стверджувати, — відповів Туцці, знову відчувши себе дипломатом. — Одначе хіба може бути якась інша причина?

— Звичайно, жодної іншої причини, власне, й бути не може, — чемно погодився Ульріх. — Ви це дуже тонко завважили. Мушу зізнатися, я про це взагалі не замислювався, лише непевно припускав, що це якось пов’язано з його літературними зацікавленнями. А втім, може, так воно і є.

Начальник відділу відповів йому лише неуважною усмішкою.

— Тоді зробіть ласку й поясніть мені, з якої то причини такий чоловік, як Арнгайм, має літературні зацікавлення, — промовив Туцці, але відразу й пошкодував про це, бо кузен уже знову приготувався давати розлогу відповідь.

— Чи не впадало вам коли-небудь у вічі, — сказав Ульріх, — що нині на диво багато людей на вулицях розмовляють самі з собою?

Туцці байдуже стенув плечима.

— З ними щось не те. Такі люди вочевидь не в змозі повністю перетравлювати свої враження або жити з ними й змушені позбуватися їхніх решток. З цієї самої причини, гадаю, виникає й гіпертрофована потреба писати. Можливо, із самого письма це й не дуже помітно, бо тут, залежно від хисту й досвіду, виходить щось таке, що значно переростає свою першопричину, та, коли починаєш читати, жодних сумнівів не лишається; нині вже майже ніхто нічого не читає, кожне використовує письменника тільки задля того, щоб, погоджуючись із ним чи заперечуючи йому, вдаючись до похвали чи огуди, в такий протиприродний спосіб позбутися власних зайвих емоцій.

— То ви гадаєте, отже, що в житті Арнгайма діється щось не те? — спитав Туцці, тепер уже насторожено. — Останнім часом я читав його книжки — просто так, з цікавости, адже, на думку багатьох людей, цього чоловіка очікує велике політичне майбутнє; мушу, однак, зізнатися: я не розумію, навіщо ці книжки написані й чи потрібні вони взагалі.

— Запитання можна поставити в багато загальнішій формі, — промовив кузен. — Коли в людини стільки грошей і впливу й вона справді може мати все, що завгодно, то навіщо їй ще й писати? Власне, я мав би досить простодушно спитати: навіщо беруться за перо всі професійні письменники? Вони пишуть про те, чого не було, так, ніби воно було. Це ж бо очевидно. Та чи захоплюються вони життям так, як багатієм — жебраки, котрі, не стуляючи рота, розводяться про те, що йому до них байдужісінько? А чи вони пережовують ту саму свою жуйку? Чи крадуть чуже щастя, малюючи в своїй уяві те, чого не годні досягти або перенести в житті?

— А самі ви ніколи не писали? — перебив його Туцці.

— Не писав, хоч це мене й тривожить. Я ж бо не такий щасливий, аж ніяк, щоб цього не робити. І я собі поклав: якщо невдовзі в мене такої потреби не виникне, то через оцю свою цілковиту ненормальність я накладу на себе руки!

Ульріх промовив це так люб’язно й серйозно воднораз, що його жарт, хоч він того й не бажав, порушив спокійний плин їхньої бесіди, мов ото затоплений камінь, що раптом витикається з води.

Туцці це завважив і з притаманною йому тактовністю поквапився знов хутко зв’язати втрачену нитку розмови.

— Одне слово, — констатував він, — ви кажете те саме, що й я, коли стверджую, що чиновники беруться за перо тоді, як виходять на пенсію. Та чи стосується це доктора Арнгайма?

Кузен нічого не відповів.

— А чи знаєте ви, що Арнгайм — цілковитий песиміст і не розраховує на жодне «à la hausse» у зв’язку з тутешньою акцією, до якої так самовіддано прилучається?! — сказав раптом

Туцці, стишивши голос. Несподівано він пригадав, як на самому початку Арнгайм у розмові з ним та Діотимою висловив великий сумнів щодо перспектив паралельної акції, і те, що це спливло в пам’яті через стільки часу й саме цієї хвилини, здалося йому — щоправда, він і сам не розумів чому, але все ж таки здалося, — успіхом його дипломатії, хоча жодної причини затримки Арнгайма в місті з’ясувати, по суті, так і не пощастило.

Кузен і справді зробив здивований вираз обличчя.

А втім, мабуть, лише з люб’язности, бо знову вирішив за краще змовчати. Та в кожному разі завдяки цьому в обох співрозмовників, коли наступної миті до них підійшли гості й розлучили їх, лишилося враження цікавої бесіди.

92. Із життєвих правил багатих людей

Така уваги й захоплення, які випали на долю Арнгайма, когось іншого зробили б, мабуть, недовірливим і невпевненим, і той інший подумав би, що завдячує їх своїм грошам. Однак Арнгайм недовіру вважав ознакою нешляхетних помислів, які чоловік його рівня має право дозволяти собі лише на підставі незаперечних комерційних відомостей, до того ж він був переконаний, що багатство — властивість особистої вдачі. Кожен багатій гадає, що багатство — це властивість особистої вдачі. І кожен бідняк так гадає. У душі цього певен увесь світ. Ось тільки логіка трохи завдає клопоту, стверджуючи, нібито володіння грішми, можливо, й надає людині певних властивостей, проте саме воно бути її властивістю аж ніяк не може. Реальні події й факти спростовують це брехливе твердження. Будь-який людський ніс неодмінно й одразу відчуває ніжний дух незалежности, звички командувати, повсюди вибирати собі найкраще, дух легкої зневаги до світу й постійного усвідомлення відповідальности, яку накладає влада, — дух, що йде від великих і надійних доходів. Вигляд такої людини показує, що його щоденно оновлюють і наснажують найкращі світові сили. Гроші циркулюють на поверхні такої людини, як сік у квітці; тут не йдеться ні про запозичення властивостей, ні про набуття звичок, ні про що опосередковане чи одержане з інших рук: закрий банківський рахунок, не дай кредиту — і багатий чоловік не просто зостанеться без грошей, а й сам стане того самого дня, коли це зрозуміє, зів’ялою квіткою. І так само безпосередньо, як колись властивість його багатства, тепер усі помічатимуть у ньому невимовну властивість нікчемности, від якої, наче від згарища, несе невпевненістю, ненадійністю, безпорадністю й убозтвом. Отож багатство — це особиста, проста властивість, яку не можна розкласти, не знищивши її.

Але функції і вплив цієї рідкісної властивости надзвичайно складні, й потрібна велика душевна снага, щоб їх опанувати. Лише в уяві людей, котрі не мають грошей, багатство постає мрією; ті люди, які його мають, при першій-ліпшій нагоді, коли сходяться з людьми, котрі його не мають, запевняють, навпаки, що це — неабиякий клопіт. Арнгайм, наприклад, часто розмірковував про те, що, по суті, будь-який завідувач технічного чи комерційного відділу його фірми у фахових знаннях значно перевершує його самого, і він щоразу мусив переконувати себе, що думки, знання, вірність, талант, обачність тощо — це, якщо судити з погляду досить високого, властивості, схоже, такі, які можна купити, бо на світі їх хоч греблю гати, тоді як уміння користуватися ними має передумовою властивості, притаманні лише тим небагатьом, хто народився й виріс уже «нагорі». Ще одна, не менша проблема для багатих людей полягає в тому, що всі хочуть від них грошей. Гроші не мають жодного значення, це правда, і кілька чи кільканадцять тисяч марок — це така річ, наявність чи відчутність якої людина заможна не відчуває. Тож багатії при першій-ліпшій нагоді й люблять запевнити, буцімто гроші цінности людини не змінюють; цим такі люди хочуть сказати, що вони й без грошей вартували б стільки ж, скільки й тепер, і завжди ображаються, коли їх не так розуміють. На жаль, нерідко це трапляється з ними саме у стосунках з інтелектуалами. Ці на диво часто грошей не мають, а мають лише талант і плани, хоч неповноцінними через це й не почуваються, і для них нема нічого природнішого, ніж попрохати багатого товариша, для кого гроші не мають значення, підтримати їх у якій-небудь добрій справі своїм надлишком. Вони не розуміють, що цей багатий чоловік волів би підтримати їх своїми ідеями, своїм умінням і особистою своєю привабливістю. А крім того, таким проханням його змушують іти проти самої природи грошей, позаяк вона вимагає примноження достоту так само, як природа тварини прагне продовження роду. Можна невдало вкласти гроші, й тоді вони загинуть на полі грошової чести; можна придбати на них нового автомобіля, хоча й старий ще майже новенький; можна зупинятися разом зі своїми кіньми для гри в поло у найдорожчих готелях на всесвітніх курортах, фондувати скакові призи й мистецькі премії, можна за один вечір на сотню гостей витратити таку суму, на яку цілий рік прожила б сотня сімей, — роблячи все це, ти викидаєш гроші у вікно, як ото сівач кидає зерно в землю, і вони повертаються, примножившись, у двері. Але нишком роздавати їх на такі справи й таким людям, від яких їм, грошам, не буде жодної вигоди, — це можна порівняти хіба що зі зрадницьким убивством грошей. Можливо, справи ті й добрі, а люди — просто чудові; у такому разі їм треба сприяти всіма засобами, але тільки не грішми. На таких засадах стояв Арнгайм і, твердо їх додержуючись, уславився активною й творчою участю в духовному розвої своєї доби.

Арнгайм міг також сказати про себе, що міркує він, як соціаліст; та й чимало багатих людей міркують, як соціалісти. Вони не проти визнати, що своїм капіталом завдячують саме природному закону суспільного розвитку, й твердо переконані в тому, що не власність надає людині ваги, а людина — власності. Вони спокійно дискутують про те, що в майбутньому, коли їх уже не буде, власність, мовляв, зникне, і в думці, нібито характер їхньої діяльности — соціальний, утверджуються ще й завдяки тому, що переконані соціалісти, впевнено очікуючи неминучого перевороту, тим часом воліють водитися частіше з людьми багатими, ніж із бідними. Про це можна розмовляти довго, якщо є бажання описувати всі функції грошей, що їх, функції, осягнув Арнгайм. Річ у тім, що економічну діяльність не можна відділити від решти видів розумової діяльности, і не було, мабуть, нічого дивного в тому, що він, крім порад, давав інтелектуалам та митцям, з якими дружив, і гроші, коли вони настійливо про це просили; але давав він не завжди й ніколи не давав багато. Ті друзі запевняли його, що не звернутися б з таким проханням ні до кого у світі, крім нього, бо лише він, мовляв, має ще й потрібні для цього духовні властивості, і він їм вірив, упевнений, що потреба в капіталі пронизує всі людські взаємини й така сама природна, як потреба в повітрі; а з другого боку, він погоджувався й з їхньою думкою, що гроші — це духовна сила, хоч і застосовував її досить делікатно й стримано.

А чому взагалі тебе кохають і тобою захоплюються? Хіба це — не майже незбагненна таїна, кругла й крихка, мов яйце? Чи щиріше це почуття, коли тебе кохають за вуса, а не за автомобіль? Чи більш особисту природу має кохання, яке ти пробуджуєш, бувши засмаглим сином півдня, ніж кохання, яке пробуджуєш тим, що ти — син одного з найбільших підприємців? За часів, коли майже всі чоловіки, дотримуючись моди, гладенько голилися, Арнгайм, достоту як колись давно, носив невеличку борідку клинцем і коротко підстрижені вусики; це не дуже виразне, ніби чуже, а проте все ж таки його власне відчуття на обличчі з причин, незбагненних навіть для нього самого, приємно нагадувало йому, коли він аж надто самозабутньо розповідав про що-небудь перед ревними слухачами, про його гроші.

93. До цивільного розуму нелегко підступитися

навіть за допомогою фізичної культури

Генерал уже тривалий час сидів на одному зі стільців, розставлених попід стінами навколо арени для інтелектуальних змагань; поруч був його «покровитель» — так він любив називати Ульріха, — а поміж них стояв вільний стілець і на ньому два келихи з прохолодними напоями, які вони прихопили з буфету. Коли ґенерал сидів, голубий мундир на ньому віддимався, утворюючи на череві брижі, мов насумрений лоб. Обидва мовчали, прислухаючись до розмови, що точилася перед ними.

— Бопре грає просто-таки ґеніально, — сказав хтось. — Я бачив, як він грає, влітку тут, а взимку перед тим — на Рив’єрі. Коли він припускається помилки, його рятує щастя. Помилок він припускається навіть досить частенько, його гра своєю структурою суперечить справжній теорії тенісу. Але цей чоловік позначений іскрою Божою, звичайні тенісні закони йому не писані.

— А я віддаю перевагу тенісу науковому перед інтуїтивним, — заперечив хтось інший. — Взяти, приміром, Бреддока. Може, загалом досконалости й немає, але Бредок до неї наближається.

— Коли теорія безсила, Геніальність Бопре, його хаотична, Геніальна непередбачуваність досягають вершин! — відказав перший співрозмовник.

— «Геніальність» — це, либонь, усе ж таки надто гучно сказано, — почувся третій голос.

— А як же ви це назвете? Саме Геніальність у найнеймовірніший момент підказує гравцеві, як правильно розпорядитися м’ячем!

— Я навіть сказав би, — підпрягся бреддокіанець, — що особистість неодмінно заявить про себе, незалежно від того, що в неї в руках — тенісна ракетка чи долі народів.

— Ні, ні, Геніальність — це вже занадто! — стояв на своєму третій.

Четвертий був музикант. Він сказав:

— Ви геть не маєте рації. Ви не враховуєте реалістичного мислення, на якому стоїть спорт, тому що вочевидь ще не позбулися звички переоцінювати мислення логічно-систематичне. Ця думка застаріла приблизно так само, як упередження, нібито музика збагачує емоціями, а спорт виховує волю. Але будь-яке досягнення у сфері чистого руху має такий магічний вплив, що людина, якщо вона не захищена, винести його не в змозі; це добре видно в кіно, коли немає музики. А музика — то внутрішній рух, вона стимулює саме уявлення про рух. Коли осягнеш магію музики, тоді, жодної миті не вагаючись, визнаєш Геніальність спорту. Геніальности не має лише наука, вона — акробатика мізків!

— Виходить, я таки маю рацію, — озвався прихильник Бопре, — коли в науковій грі Бреддока не визнаю Геніальности.

— Ви не враховуєте, — виступив на захист Бреддока його прихильник, — що виходити тут потрібно з нового, реанімованого поняття «наука»!

— А хто з тих двох, власне, побиває другого? — спитав хтось.

Відповіді ніхто не знав; ті два вже не раз перемагали один одного, але точного рахунку ніхто не пригадував.

— Спитаймо в Арнгайма, — запропонував хтось.

Гурт розпався. Мовчання на трьох стільцях тривало далі. Нарешті Генерал Штум замислено промовив:

— Даруй, я слухав дуже уважно, але ж усе це, за винятком музики, можна було б сказати, мабуть, і про Генерала, який уславився перемогами? Чому, власне, у випадку з тенісистом це, на їхню думку, — Геніальність, а у випадку з Генералом — варварство?

Штум, відколи його покровитель порадив Генералові спробувати вплинути на Діотиму за допомогою фізичної культури, частенько замислювався про те, як усе ж таки скористатися, попри свою органічну відразу до цієї культури, такою багатонадійною можливістю підступитися до цивільних ідей, але труднощі, як йому, на жаль, раз у раз доводилося переконуватись, і на цьому шляху були надзвичайно великі.

94. Діотимині ночі

Діотиму дивувала очевидна прихильність Арнгайма до всіх цих людей, бо стан її почуттів аж надто відповідав тому, що вона вже не раз виражала словами: світові справи — це, мовляв, усього-на-всього un peu de bruit autour de notre âme, не більше.

Іноді в неї йшла обертом голова, коли вона озиралася довкола й бачила свій дім, повен аристократії світської й аристократії духу. Від історії її життя лишилася тільки глибочезна суперечність між високим і низьким, між її ще дівочим становищем, в якому було так багато боязкої обмежености середнього прошарку, й теперішніми успіхами, що засліплювали душу. І, стоячи вже на запаморочливо вузенькій сходинці, Діотима відчувала потребу ступити ще один крок, сподіваючись піднятися ще вище. Непевність її приваблювала. Вона впиралася рішенню ввійти в життя, де діяльність, розум, душа й мрія становлять одне ціле. По суті, Діотиму вже не турбувало те, що ідея, яка мала увінчати паралельну акцію, так і не з’являлася; до «всесвітньої Австрії» вона також трохи збайдужіла; навіть те, що на кожен великий проект людського розуму завжди знайдеться проект зустрічний, уже не викликало в неї жаху. Плин подій і речей там, де вони набувають ваги, втрачає свою логічність; він радше нагадує блискавку й вогонь, а Діотима звикла до того, що не спроможна скласти думку про велич, в оточенні якої себе відчувала. Якби її воля, вона махнула б рукою на цю свою акцію й вийшла б заміж за Арнгайма; так буває з маленькою дівчинкою, якій усі труднощі за іграшку, коли вона раптом забуває про них і кидається батькові на груди. Але неймовірне зовнішнє розширення її діяльности стримувало Діотиму. Їй ніколи було зважитись. Зовнішній і внутрішній ланцюги подій і далі тяглися поряд двома незалежними вервечками, й усі спроби пов’язати їх виявлялися марними. Це було так само, як у її подружньому житті, що, коли дивитися збоку, тривало навіть щасливіше, ніж доти, хоча душі в ньому ставало все менше й менше.

Особиста вдача підштовхувала Діотиму до відвертої розмови з її чоловіком; але вона не мала чого йому сказати. Чи кохала вона Арнгайма? Її почуттям до нього можна було дати стільки всіляких означень, що в її роздумах траплялось, як виняток, і це, досить-таки тривіальне. Вони ще навіть не цілувались, а спраглих обіймів душ Туцці, навіть якби вони йому в цьому й зізналися, однаково не зрозумів би. Іноді Діотима й сама дивувалася: адже між нею й Арнгаймом уже не відбувалося нічого такого, про що можна було б розповісти. Але вона так ніколи й не позбулася цілком звички добропорядної молодої дівчини шанолюбно зводити очі на старших чоловіків, і щось конкретне — коли не в буквальному, то бодай у переносному сенсі, але таке, про що можна було б усе ж таки розповісти, — вона могла б уявити собі скоріше вже з кузеном, який здавався їй молодшим від неї самої і якого вона трохи зневажала, ніж із чоловіком, якого вона кохала і який так умів цінувати її спроби виказати свої почуття в загальних міркуваннях високого духовного рівня. Діотима усвідомлювала: треба з головою пірнути в докорінно змінені життєві умови і прокинутись у своїх нових чотирьох стінах, не пригадуючи до пуття, як ти серед них опинилася, але вона відчувала на собі вплив чогось такого, що змушувало її не втрачати пильности. Вона була не зовсім вільна від неприязні, яку середній австрієць, її сучасник, відчував до німецького брата. Ця неприязнь у своїй класичній, тепер уже досить рідкісній формі приблизно відповідала уявленню, яке простодушно приставляло шановані голови Гьоте й Шілера до тіла, котре, вигодуване глизявими пудинґами й підливами, перейняло щось і від їхньої нелюдської сутности. І хоч які великі успіхи мав Арнгайм в оточенні Діотими, її уваги не уникло, що після першої пори здивованости почав давати про себе знати й спротив, який, ніколи не прибираючи чіткої форми й не заявляючи про себе відверто, все ж таки вселяв у неї невпевненість і змушував її усвідомлювати різницю між її власною позицією й стриманістю багатьох тих, на кого вона загалом звикла орієнтуватися в своїй поведінці. А щодо національної неприязні, то зазвичай це — не що інше, як неприязнь до самого себе, видобута з темних глибин власних суперечностей і обернена до придатної жертви, загалом спосіб випробуваний ще в ті прадавні часи, коли знахар паличкою, яку він оголошував пристановищем диявола, виганяв з тіла хворого недугу. Отож те, що її коханий — прусак, бентежило, на додачу до всього, Діотимине серце ще й такими жахами, яких вона до пуття й уявити собі не могла, і це було, мабуть, не зовсім безпідставно, коли вона називала пристрастю той непевний стан, який так різко відрізнявся від звичайної черствости подружнього життя.

У Діотими траплялися безсонні ночі; в такі ночі її опосідали вагання поміж багатим пруським промисловцем і високим австрійським посадовцем. У просвітках напівсну перед її внутрішнім зором пропливало велике, осяйне Арнгаймове життя. Поруч із коханим чоловіком вона пролітала в небі нових пошанувань, але небо те мало неприємний пруський відтінок — берлінської лазурі. Тим часом жовтувате тіло начальника відділу Туцці лежало ще серед чорної ночі поруч з її тілом. Вона відчувала це лише невиразно, як такий собі чорно-жовтий символ давньої каканської культури, хоч від цієї культури Туцці мав теж не дуже багато. Далі мрів бароковий фасад палацу графа Ляйнсдорфа, її ясновельможного приятеля, присутність Бетговена, Моцарта, Гайдна, принца Євгенія Савойського витала навколо всього цього, мов ностальгія, що облягає душу ще доти, як утечеш із дому. Діотима не могла отак просто зважитися ступити за поріг цього світу, хоча саме тому майже ненавиділа свого чоловіка. Душа в її великому, гарному тілі була безпорадна, як у привільному, квітучому краю.

«Я не маю права бути несправедливою, — казала собі Діотима. — Міністерський чиновник, чоловік, якого, крім роботи, більш нічого не цікавить, либонь, уже не в змозі бути чуйною, широкою і сприйнятливою натурою, хоча замолоду шанси на це, певно, мав. — На гадку їй спливли години, коли вони ще не побралися, хоч начальник відділу Туцці й тоді вже юнаком не був. — Старанністю й вірністю обов’язку домагався він свого становища й творив власну особистість, — добродушно подумала вона, — але й сам не здогадується, що заплатив за це життям своєї особистости».

Відколи Діотима домоглася перемоги у вищому товаристві, вона ставилася до чоловіка поблажливіше, й тому її думки зробили ще одну поступку. «Чистих раціоналістів і прагматиків немає; кожен починає з того, що живе живою душею, — розмірковувала вона. — Але повсякденність засмоктує людину, звичайні пристрасті спопеляють її, мов пожежа, а холодний світ викликає в ній той холод, в якому чахне її душа». Можливо, вона поводилася надто скромно і вчасно йому за це суворо не дорікнула. Сумно й невесело. Їй здавалося, що вона ніколи не знайде в собі мужности втягти начальника відділу Туцці у скандал з розлученням, адже для людини, такої відданої службі, як він, це стало б глибоким потрясінням.

— Тоді краще вже подружня зрада! — сказала вона раптом сама собі.

«Подружня зрада» — з цією думкою Діотима від певного часу й жила.

Безплідна це ідея — сповнювати свій обов’язок там, куди тебе поставлено; величезні сили марнуєш казна на що; істинний обов’язок — знайти своє місце й свідомо брати ситуацію в свої руки! Коли вже вона, Діотима, прирекла себе терпіти й лишатись із законним чоловіком, то є ж бо лихо марне, а є й вигідне, і її обов’язок полягав у тому, щоб зважитися. Щоправда, досі Діотима ніколи не забувала про той прикрий демімонд і негарну легковажність, якими відгонили всі відомі їй розповіді про подружні зради. Вона просто не могла уявити в такому становищі саму себе. Прийти в готель сумнівної репутації й узятися за клямку дверей до кімнати для побачень — це було для неї однаково, що сісти в брудну калюжу. Прослизати, шурхочучи спідницями, нагору чужими сходами — проти цього повставав якийсь моральний спокій її тіла. Поцілунки наспіх суперечили її натурі так само, як мимохідь кинуті слова кохання. Тоді вже нехай краще буде катастрофа!

Останні побачення, прощальні слова, що застряють у горлі, глибокий конфлікт між обов’язком коханої й матері — це відповідало її вдачі куди більше. Але через ощадливість чоловіка дітей вона не мала, а трагедії слід було якраз уникнути. Отож Діотима вирішила, якщо до цього таки дійде, вчинити так, як чинили в добу Ренесансу. Кохання, що живе з кинджалом у серці. Достеменно вона собі цього не уявляла, але це було, поза всяким сумнівом, щось величне; а на задньому плані — руїни колон, над якими пропливають хмари. Провина й подолання відчуття провини, радість, спокутувана стражданням, — ось що бриніло в цій картині, сповнюючи Діотиму небаченим піднесенням і святобливістю. «Де людина втілює найвищі свої можливості й де найповніше розкривається її снага, там і її місце, — міркувала вона, — бо там людина воднораз сприяє щонайбурхливішому розквіту життя взагалі!»

Вона розглядала, наскільки давала змогу ніч, свого чоловіка. Як око не бачить у спектрі ультрафіолетового проміння, так цей розважливий чоловік навіть не помітив би декотрих духовних реальностей!

Начальник відділу Туцці дихав спокійно, нічого не підозрюючи, заколисаний думкою, що за ті вісім годин, коли його розум заслужено припиняє свою діяльність, в Європі нічого важливого не станеться. Цей супокій незмінно справляв враження й на Діотиму, й тоді в неї не раз прокидалася думка: «Відмовитися! Прощання з Арнгаймом, високі, шляхетні слова страждань, беззастережна покора долі, бетговенська розлука… Від таких вимог тренований м’яз її серця напружився до краю. Трепетні, по-осінньому осяйні розмови, просякнуті смутком далеких синіх гір, наповнювали майбутнє. Але відмова й двоспальне подружнє ліжко?! Діотима підвелася з подушок, її чорні коси скуйовдилися. Сон начальника відділу Туцці вже не був сном невинности — це був сон змії, що проковтнула кролика. Ще трохи, і Діотима розбудила б його й, поставши перед цим новим запитанням, крикнула б йому в обличчя, що вона має, мусить, що вона хоче його покинути!! В її суперечливому становищі порятунок такою істеричною сценою був би цілком природний; але тіло її було для цього надто здорове, вона відчувала, що на присутність Туцці глибокою відразою воно просто не реаґує. І те, що такої відрази не було, викликало в неї глибокий жах. Марно силкувалися тоді потекти її щоками сльози, та, хоч як дивно, саме в такому стані думка про Ульріха певною мірою втішала її. Загалом у такі хвилини Діотима ніколи про нього не згадувала, але в його дивних словах про бажання скасувати реальність, що її Арнгайм, мовляв, переоцінює, вчувався незбагненний, немовби незавершений, додатковий тон, на який Діотима колись не звернула уваги, але який у ці ночі нагадував про себе знов і знов. «Адже це не означає нічого іншого, крім того, що не треба аж так тривожитися тим, що може статися, — роздратовано казала вона собі. — Адже це — звичайнісінька річ!» І вона, ще не встигнувши отак просто й отак погано витлумачити цю думку, вже знала, що чогось у ній не розуміла й що саме це було причиною заспокоєння, яке, мов снодійні ліки, паралізувало її відчай, а заразом і свідомість. Час пролітав, наче темна тінь, Діотиму тішило те, що вона не впадала в тривалий відчай — адже за це її навіть можна було похвалити, але просвітку попереду вона вже не бачила.

Уночі думки плинуть то при тямі й пам’яті, то крізь сон, як вода в карсті, й коли вони по якімсь часі знову спокійно виходили на поверхню, Діотимі здавалося, ніби їхнє нуртування доти їй просто наснилося. Річечка, що кипіла за темним гірським масивом, — то був не той самий тихий потік, в який Діотима зрештою запливала. Гнів, огиду, відвагу, страх відносила течія, таких почуттів не мало бути, їх не було: у битвах душ провини нема нічиєї! Про Ульріха тоді вона також знов забувала. Бо тепер лишилися вже тільки останні таємниці, споконвічна туга душі. Їхня мораль — не в тому, що ти робиш. Вона — ні в порухах свідомости, ні в порухах пристрасти. Пристрасті теж тільки un peu de bruit autour de notre âme. Можна завойовувати і втрачати цілі царства, а душа й не ворухнеться, і можна нічого не робити, щоб добутися своєї долі, а вона іноді росте з глибин твого єства, щоденно й тихо, як спів у сферах. Діотима лежала тоді без сну, з ясною, як у жодну іншу годину, головою, але сповнена довіри. Ці думки, кінцева мета яких уникала ока, мали ту перевагу, що дуже скоро присипляли її навіть у геть безсонні ночі. Її кохання, відчувала вона, оксамитовим видивом линуло далеко за зорі, у безкінечну темінь, невіддільну від неї, невіддільну від Пауля Арнгайма, недосяжну для будь-яких планів і намірів. Діотима ледве встигала дотягтися до склянки із солодкою водою, яку, намагаючись боротися із безсонням, звечора ставила на нічний столик, але щоразу надпивала її аж у цю останню хвилину, бо, коли хвилювалася, про неї забувала. Тихий звук ковтків перлисто бринів, наче шепіт закоханих за стіною, поруч з її сонним чоловіком, який нічого того не чув; потому Діотима святобливо відкидалася на подушки й поринала в німоту буття.

95. Великий письменник, вигляд ззаду

Про це, по суті, надто добре відомо, щоб іще й розводити балачки. Її знамениті гості, переконавшись, що захід не такий уже й серйозний і великих зусиль від них не вимагає, тепер поводилися, як люди, і Діотима, що бачила свій дім, сповнений гомону й духовности, була розчарована. Натура піднесена, вона не знала закону обачности, за яким поведінка людини в ролі особи приватної міняється на протилежну, коли ця людина виступає в ролі особи офіційної. Діотима не знала, що політики, обізвавши один одного шахраями й дурисвітами в залі засідань, потім по-дружньому снідають поруч у залі буфетному. Про те, що судді, ухваливши як юристи суворий вирок, після процесу як люди співчутливі тиснуть нещасному засудженому руку, вона, либонь, знала, але ніколи не вбачала в цьому нічого поганого. Іноді їй випадало чути, що танцівниці поза своєю непристойно-двозначною роботою нерідко живуть бездоганним життям матерів і хатніх господинь, і це викликало в неї навіть розчулення. Прекрасним символом здавалося їй і те, що володарі час від часу скидають корону, щоб не бути нічим, крім як людиною. Та коли вона помітила, що й володарі дум прогулюються інкоґніто, така подвійна поведінка здалася їй дивною. Яка пристрасть, який закон лежить в основі цієї загальної тенденції і спричиняє до того, що поза своєю роботою люди вдають, нібито нічого не знають про людей, якими вони є в своїй роботі? Відпрацювавши день і давши собі лад, вони мають точнісінько такий самий вигляд, як прибрана контора, де письмове начиння сховано до шухляд, а стільці поставлено догори ніжками на столи. Кожна така людина складається з двох людей, і хто знає, коли, власне, вона повертається до себе — ввечері чи вранці.

Тому, хоч Діотиму неабияк і тішило те, що коханий її серця подобався всім, кого вона збирала довкола себе, й жваво з усіма, а надто з молоддю, спілкувався, іноді в неї все ж опускалися руки, коли вона бачила, як його засмоктувала така рутина, і вона казала собі, що володар дум не повинен ані марнувати стільки зусиль на спілкування зі звичайною духовною знаттю, ані давати втягувати себе в оцю базарну метушню думок.

Причина полягала в тому, що Арнгайм був не володар дум, а великий письменник.

Великий письменник — це наступник володаря дум, і в світі духу він відповідає тій заміні володарів влади багатими людьми, яка відбулася у світі політики. Так само, як володар дум належить добі володарів влади, великий письменник належить добі великих битв і великих універсальних магазинів. Він — особлива форма зв’язку духу з великомасштабними речами. Тому найменша вимога, що стоїть перед великим письменником, — це мати автомобіль. Великий письменник повинен багато подорожувати, бувати на аудієнціях у міністрів, виступати з доповідями; створювати в тих, хто заправляє громадською думкою, враження, нібито він — сама сила сумління, яку не можна недооцінювати; він — chargé d’affaires^[6] духу нації, коли потрібно продемонструвати за кордоном її гуманність; коли він удома, то приймає вельможних гостей і водночас мусить думати про власні комерційні справи й робити їх з майстерністю циркового акробата, щоб ніякого напруження в нього ніхто не помітив. Бо великий письменник — це в жодному разі не те, що просто письменник, який заробляє багато грошей. Великому письменникові зовсім не треба писати «найчитабельнішу» книжку року чи місяця самому, досить того, що він проти такої оцінки не заперечує. Адже він засідає в усіх літературних журі, ставить свій підпис під усіма зверненнями, пише всі передмови, виступає з промовами на всіх днях народження, висловлюється з приводу всіх важливих подій, і його запрошують повсюди, де треба показати, яких успіхів досягнуто. Адже в будь-якій своїй функції великий письменник ніколи не представляє всієї нації, а представляє лише її прогресивну частину, численну еліту, що становить уже мало не переважну більшість, і це створює навколо нього постійну духовну напругу. Це, певна річ, саме життя на нинішній своїй стадії веде до глибокої індустріалізації духу й водночас, навпаки, підштовхує індустрію до духовности, політики, домінування над суспільною свідомістю; обидва процеси, рухаючись назустріч один одному, посередині шляху сходяться. Тим-то й роль великого письменника передбачає, скажімо, не якусь певну особу, а таку собі фіґуру на суспільній шахівниці, й обов’язки та поведінку цієї фіґури визначають правила, сформовані часом. Добромисні люди цього часу стоять на таких позиціях: їм мало пожитку від того, що хтось там має глузд (загалом глузду на світі стільки, що вже немає значення — трохи більше його чи трохи менше, принаймні кожен вважає, що особисто в нього глузду достатньо), але слід боротися, мовляв, проти нездорового глузду, і для цього потрібно цей здоровий глузд показувати, щоб його бачили, й змушувати працювати, а позаяк великий письменник придатний для цього краще, ніж письменник навіть іще більший, зрозумілий, можливо, вже не таким численним читачам, то й трапляються намагання з чого-небудь просто великого зробити по змозі щось надзвичайно велике.

Якщо ситуацію розуміти саме так, то не можна було різко дорікати Арнгаймові за те, що він — одне з перших, пробних, та все ж таки вже вельми досконалих втілень цих тенденцій, хоч без певних нахилів тут і не обійтися. Адже більшість письменників залюбки стали б великими, якби лишень могли ними стати; але це як із горами: між Грацом і Санкт-Пьольтеном багато з них могли б мати вигляд достоту такий, як Монте Роза, ось тільки вдалися вони надто низькими. Отож неодмінною умовою того, щоб стати великим письменником, лишається та, що потрібно писати книжки або п’єси, придатні і для вищих, і для нижчих читацьких та театральних кіл. Треба що-небудь робити, перше ніж зможеш зробити добро; це правило — основа існування будь-якого великого письменника. І це — прекрасна, спрямована проти спокус самотности, просто-таки ґьотевська засада творчости: у нашому привітному світі треба тільки ворушитися, решта прийде тоді само собою. Бо досить лишень письменникові почати що-небудь робити, як у його житті настає важлива переміна. Його видавець уже не помічає, що комерсант, який стає видавцем, нагадує трагічного ідеаліста, адже на тканинах чи на незіпсованому папері він міг би заробити все ж таки зовсім інші гроші. Критика відкриває в ньому об’єкт, гідний своєї творчости, бо дуже часто критики — не лиходії, а, внаслідок несприятливих обставин часу, колишні поети, які мусять прихилитися до чого-небудь серцем, щоб вибалакатись; вони — поети війни чи кохання, залежно від нажитого внутрішнього капіталу, який вони мають вигідно вкласти, і задля цього вони виберуть, природно, книжку письменника швидше великого, ніж звичайного. Адже працездатність у кожної людини, звичайно, обмежена, і найкращі її плоди легко розподіляються поміж щорічними новинками, що виходять з-під пера великих письменників, завдяки чому їхні книжки стають ощадними касами духовного багатства нації, адже кожна з них стимулює критичні тлумачення, що становлять у жодному разі не лише виклади, а й просто-таки вклади, а вже на решту снаги, певна річ, майже не лишається. Однак по саме вже нікуди роздмухують це есеїсти, біографи та історики-скорописці, які, користаючись великим чоловіком, справляють свою природну нужду. Собаки, даруйте на слові, для своєї досить ницої мети віддають перевагу якому-небудь жвавому закутку перед самотньою скелею; то чом би людям, сповненим високих поривань лишити в історії своє ім’я, не вибрати скелю, що стоїть вочевидь самотою?! І ось великий письменник, нічого не підозрюючи, перестає існувати просто сам для себе, а обертається на симбіоз, продукт, у найм’якішому значенні слова, національної ділової співпраці і проймається найприємнішою, яку лишень може дати життя, вірою: що його розквіт і успіхи щонайтісніше пов’язані з розквітом і успіхами безлічі інших людей.

І саме з цієї, мабуть, причини загальною рисою вдачі великих письменників нерідко виявляється також яскраво виражене відчуття власної доброї форми. До бойових засобів письма вони вдаються лише тоді, коли відчувають загрозу своєму авторитету; в решті випадків їхній поведінці властива врівноваженість і доброзичливість. Вони цілком терпляче вислуховують будь-яку дрібну похвалу, сказану на їхню адресу. Вони рідко коли зволять обговорювати решту авторів, та коли вже зволять, то не часто скажуть комплімент людині високого ранґу, зате охочіше підтримають один із тих ненастирливих талантів, котрі складаються на сорок дев’ять відсотків з обдарування й на п’ятдесят один — із нездарности, й завдяки такому поєднанню навдивовижу спритні в усьому, де потрібна сила й де людина сильна могла б наробити шкоди, тож рано чи пізно кожен із них посідає впливове становище в літературі. Та чи не вийшов уже цей опис за межі того, що притаманно лише великому письменникові? Є гарне прислів’я: гайвороння у зграю збивається, і важко уявити собі, яка метушня триває нині вже навіть навколо звичайного письменника, ще задовго до того, як він стане великим, — просто ще коли він рецензент, редактор літературного відділу в газеті, впливовий чоловік на радіо, технік звукозапису в кіно чи видавець літературної газетки; багато з них нагадують отих ґумових віслючків та свинок з дірочкою ззаду, щоб їх надувати. Коли бачиш, як ретельно враховують такі обставини великі письменники, як вони силкуються створити з них картину працьовитого народу, який шанує своїх великих людей, то чи не слід їм за це дякувати? Своїми зусиллями вони роблять життя, яке є, шляхетнішим. А спробуймо уявити собі протилежне — чоловіка, який пише, але нічого цього не робить. Він мав би відмовлятися від щирих запрошень, відштовхувати людей, оцінювати похвалу не як той, кого хвалять, а як судія, поривати природні зв’язки, до великих можливостей впливу ставитися з підозрою вже тільки через те, що вони великі, а навзамін не міг би запропонувати нічого, крім окремих процесів у власній голові, котрі нелегко оцінити й важко виразити, та ще письменницької продукції, чому доба, яка вже має великих письменників, аж такого значення справді може й не надавати! Хіба не довелося б такому чоловікові опинитися поза людською спільнотою й уникати дійсности з усіма наслідками, що з цього випливають?! Принаймні такої думки був Арнгайм.

96. Великий письменник, вигляд спереду

Справжні труднощі у великого письменника виникають лише через те, що в духовному житті люди діють хоч і так, як у комерції, однак говорять, за давньою традицією, мовою ідеалістів, і оце поєднання торгівлі з ідеалізмом у щоденних турботах Арнгайма посідало також дуже важливе місце.

Такі поєднання, що не відповідають духові часу, нині трапляються повсюди. Наприклад, хоча покійників допроваджують на кладовище вже бензиновим клусом, дашок гарненького моторизованого катафалка й далі оздоблюють шоломом і двома перехрещеними лицарськими мечами, й так в усіх сферах; людський розвиток — це процесія, що дуже розтяглася в довжину, й так само, як приблизно двоє поколінь тому ділові листи прикрашали синенькими квіточками риторики, нині вже можна було б усі стосунки, від кохання до чистої логіки, виражати мовою попиту й пропозиції, сплати й дисконту — принаймні так само успішно, як мовою психології чи релігії. Але цього все ж таки не роблять. Причина в тому, що нова мова ще надто в собі невпевнена. Шанолюбний фінансист нині в скрутному становищі. Якщо він хоче бути рівнею давнішим силам буття, то мусить пов’язати свою діяльність із великими ідеями; одначе великих думок, які викликали б беззаперечну довіру, тепер уже нема, бо ця сповнена скепсису сучасність не вірить ні в Бога, ні в гуманність, ні в королівські династії, ні в мораль, — або вірить у все одразу, що загалом те саме. Тому комерсантові — а цьому велике потрібне, як компас, — довелося піти на демократичні хитрощі й замінити невимірний вплив величі вимірною величиною впливу. Зрештою, велике те, що великим вважають; але це означає, що велике, кінець кінцем, — і те, що великим зробила добра реклама; проковтнути без ускладнень цю глибоко сховану кісточку нашого часу дано не кожному, й Арнгайм провів безліч дослідів, намагаючись довідатися, як це зробити.

Людині освіченій тут може спасти на думку, скажімо, зв’язок між науковими дослідженнями й церквою в добу середньовіччя. Тоді філософ, якщо він хотів мати успіх і впливати на мислення сучасників, мусив якось уживатися з церквою, і дешевеньке вільнодумство може подумати, нібито ці пута не давали йому піднестися до величі; але насправді все було навпаки. Як стверджує Компетентна Думка, з цього постала тільки незрівнянна Готична краса мислення, й коли без шкоди для духу можна було так рахуватися з церквою, то чом би не рахуватися й з рекламою? Хіба той, хто прагне мати вплив, не може мати його й за цієї умови? Арнгайм був переконаний, що це — ознака величі: не захоплюватися критикою власної доби! Найкращий вершник на найкращому коні, якщо він не ладнає з твариною, долає перешкоди гірше, ніж вершник, котрий пристосовується до своєї шкапи.