Лють

Газета «Декатур-сіті обсервер», 17 червня 1985 року

Розділ 1

Їдучи по Дікеб-авеню в Ґрейді, до Домівки, детектив Майкл Ормвуд слухав по радіо футбол. Що ближче він був до кварталу, то більшу напругу відчував. Коли він повернув праворуч, у бік району, який копи дружно називали зоною бойових дій, його тіло аж вібрувало від напруження. Управління житлового господарства Атланти потроху пожирало само себе, і субсидування мікрорайонів на кшталт Ґрейді зійшло нанівець. Надто дорогою була міська нерухомість, надто великими — можливості отримати відкат. Далі по дорозі простяглося місто Декатур з його модними ресторанами й будинками за мільйони доларів. Менш ніж за милю в протилежний бік сяяв золотий купол капітолія штату Джорджія. Ґрейді, що лежить між ними, лишався живим нагадуванням про те, що місто надто заклопотане, щоб ненавидіти, але не має часу й на те, щоб піклуватися про своїх.

Ішов матч, тож вулиці були майже безлюдні. Продавці наркотиків і сутенери взяли собі вихідний, щоб подивитися найдивовижніше з усіх див: «Атланта Фолконз» грали в Суперкубку. Але повії того недільного вечора ще заробляли собі на життя, аби дати чоловікам, які регулярно відвідували церкву, матеріал для сповіді. Одна з дівчат помахала Майклу, коли він проїжджав повз них, і він помахав у відповідь, думаючи про те, скільки поліцейських машин без розпізнавальних знаків зупинялися тут посеред ночі. Копи казали диспетчеру, що в них десятихвилинна перерва, потім знаками показували комусь із дівчат підійти й допомогти їм розрядитися.

Дев’ятий корпус стояв у глибині кварталу. То була стара споруда з червоної цегли, позначена графіті Щурів, нової банди, яка нещодавно з’явилася в Домівці. Перед корпусом стояли чотири патрульні машини й ще одна без розпізнавальних знаків, оберталися «маячки», потріскували рації. На парковці мешканців столи чорний «БМВ» і крутезний «Лінкольн Навігатор». Диски за десять тисяч доларів мерехтіли золотом у сяйві ліхтарів. У Майкла було величезне бажання викрутити кермо й здерти трохи фарби з позашляховика за сімдесят тисяч доларів, але він стримався. Він скаженів, коли бачив дорогі машини, на яких їздили клієнти повій. За останній місяць Майклів малий витягнувся вгору на чотири дюйми, виріс із усіх своїх джинсів, але купівлю нового одягу довелося відкласти до наступної зарплатні. Тім наче повені чекав, а таткові податки йшли на те, щоб полегшувати життя цим бандитам.

Майкл не вийшов з машини одразу, він чекав. Іще кілька секунд послухав гру, насолоджуючись хвилиною спокою, поки його світ не перевернувся догори дриґом. Він служив у поліції майже п’ятнадцять років, пішов туди одразу після армії, надто пізно збагнувши, що різниці між цими двома силами нема ніякої (хіба що зачіски різні). Майкл знав, що варто йому вийти з машини, й усе закрутиться, наче заведений до межі годинник. Безсонні ночі, нескінченні зачіпки, які вестимуть у глухий кут, начальство, яке дихатиме йому в потилицю. Напевно, ще й преса устрягне. І тоді йому в лице тицятимуть камерами щоразу, коли він виходитиме з відділка, навперейми викрикуватимуть «Чому ви досі не розкрили справу?», його син бачитиме це все в новинах і запитуватиме, чому ці люди такі сердиті на татка.

У шибку постукав Кольєр, молодий патрульний, який мав такі накачані біцепси, що його руки не притискалися щільно до боків. Він жестом попросив Майкла опустити вікно: покрутив м’ясистою рукою, хоча сам був ще такий зелений, що навряд чи їздив у старих машинах, де скло опускалося за допомогою ручки.

Майкл натиснув на кнопку консолі. Поки скло опускалося, сказав:

— Так?

— Хто виграє?

— Не «Атланта», — відповів Майкл, і Кольєр кивнув, наче нічого іншого й не очікував. Востаннє «Атланта» грала в Суперкубку кілька років тому. «Денвер» розгромив їх із рахунком 34:19.

— Як там Кен? — спитав Кольєр.

— Кен є Кен, — коротко відповів Майкл, не бажаючи розвивати тему про здоров’я напарника.

— Його допомога нам не завадила б. — Патрульний кивнув головою в бік корпусу. — Там кошмар.

Майкл промовчав. Хлопцеві нещодавно виповнилося двадцять, він, напевно, досі жив у підвалі в будинку своєї матері й думав, що є справжнім мужиком тільки тому, що кожного ранку надягає кобуру з пістолетом. Кількох таких кольєрів Майкл зустрічав у іракській пустелі, коли Буш-старший надумав розв’язати війну. Усі вони були щенятами, аж стрибали від нетерплячки й мали характерний блиск в очах, який свідчив про те, що воювати вони пішли не лише заради триразового харчування і безкоштовної освіти. Вони були одержимі честю й обов’язком, усією тією фігнею, яку бачили в телевізорі та якою їх годували вербувальники, зриваючи зі старших класів, мов стиглі вишні. Їм обіцяли технічну підготовку і виконання завдань у тилу — що завгодно, аби вирвати підпис на пунктирній лінії. Більшість із них відправили в пустелю першим транспортним літаком, а там їх перестріляли ще до того, як хлопці встигли надіти шоломи.

Із будівлі, смикаючи себе за краватку, наче йому бракувало повітря, вийшов Тед Ґрір. Як на чорношкірого, лейтенант був блідим, бо час проводив здебільшого за письмовим столом, гріючись у променях флуоресцентних ламп і чекаючи пенсії, щоб сконати.

Побачивши, що Майкл досі сидить у машині, він насупився.

— Ти сьогодні працюватимеш чи покататися надумав?

Майкл без поспіху витяг ключа із запалювання, саме тоді, коли по радіо почався коментар між періодами, і вийшов з машини. Як на місяць лютий, вечір видався теплий, і кондиціонери, що їх люди вставляли у вікна, дзижчали, як бджоли довкола вулика.

— А ти чого байдики б’єш? — гаркнув Ґрір на Кольєра.

Кольєру вистачило клепки, щоб, опустивши підборіддя до грудей, наче йому дали щигля по носі, щезнути з очей.

— Понівечили її добряче, — повідомив Ґрір Майклу. Витяг з кишені хусточку і стер із лоба піт. — Психований збоченець якийсь.

Це Майкл уже чув, коли відповів на дзвінок, який змусив його злізти з дивана у вітальні.

— Де вона?

— Шостий поверх. — Ґрір згорнув хустинку в охайний квадрат і поклав її до кишені. — У поліцію дзвонили з того телефону. — Він махнув рукою, показуючи на інший бік вулиці.

Майкл побачив пережиток минулого — телефонну будку. Нині в усіх були мобілки, особливо у дилерів і бандитів.

— Жіночий голос, — сказав йому Ґрір. — Запис буде в нас завтра.

— Скільки часу наші сюди їхали?

— Тридцять дві хвилини, — відповів Ґрір. Майкла здивувало тільки те, що їхали не довше. За даними дослідження, яке провели журналісти місцевих новин, час реагування на екстрені виклики з Ґрейді становив приблизно сорок п’ять хвилин. А «швидка» їхала ще довше. Ґрір повернувся до будинку з таким виглядом, ніби там йому гарантували відпущення гріхів. — Самі ми з цією справою не впораємося, доведеться попросити допомоги.

Майкла така думка обурила. За статистикою, Атланта була осередком злочинності в Америці, тож смерть якоїсь повії навряд чи можна вважати чимось екстраординарним, а коли зважити на те, де її знайшли, і поготів.

— Єдине, чого мені не вистачало для повного щастя, — щоб якісь кретини вказували, як мені виконувати свою роботу, — відрізав він.

— Кретин, який стоїть перед тобою, вважає, що саме цього тобі бракує, — не змовчав лейтенант. Майкл вирішив не сперечатися. І не тому, що Ґрір не терпів непокори. Просто він погодиться з Майклом, аби той замовк, а потім зробить по-своєму. — Це важкий випадок, — додав Ґрір.

— Вони всі важкі, — нагадав йому Майкл, відчиняючи задні дверцята своєї машини, щоб дістати піджак від костюма.

— У дівчини не було ні найменшого шансу, — вів далі Ґрір. — Її били, різали, трахали всіма можливими способами. Ми маємо справу з хворою на голову тварюкою.

Майкл надягав піджак, і йому спало на думку, що Ґрір говорить так, наче проходить кастинг на HBO[1].

— Кена виписали з лікарні. Сказав, що ми могли б як-небудь до нього заскочити, навідати.

Ґрір щось пробелькотів про надзвичайну заклопотаність і потупцяв до машини, весь час озираючись через плече, наче боявся, що Майкл піде слідом. Майкл дочекався, коли його шеф сяде в машину і виїде з паркувального майданчика, а тоді попрямував до будинку.

Біля дверей, поклавши руки на руків’я пістолета, стояв Кольєр. Напевно, він думав, що несе варту, але Майкл знав, що людина, яка скоїла цей злочин, не повернеться. Жінку він прикінчив, і робити йому тут нічого.

— А швидко шеф поїхав, — відзначив Кольєр.

— Дякую, що тримаєш у курсі подій.

Майкл зібрався з духом і відчинив двері, дозволивши вогкому темному будинку всмоктати себе всередину. Той, хто проектував Домівку, явно думав не про щасливих дітлахів, які повертаються додому зі школи, щоб пополуднувати молоком і теплим, щойно з духовки печивом. На першому плані була безпека, тому відкритих місцин тут мінімум, а всі лампочки в під’їзді заґратовані сталевою сіткою. На голих бетонних стінах траплялися вузенькі віконця, загнані в тісні кутки. Сталеві прожилки дроту у склі нагадували рівномірну павутину. Поверхні, які колись давно пофарбували у білий колір, вкривала фарба з балончиків. Тепер тут ряботіло від міток різних банд, попереджень і різноманітних повідомлень. Праворуч від вхідних дверей хтось, мов курка лапою, нашкрябав: «Кім — курва! Кім — курва! Кім — курва!»

Майкл подивився вгору на сходову клітку й нарахував шість поверхів. Раптом біля нього з тихим скрипінням прочинилися двері. Він повернувся й побачив стару темношкіру жінку, яка пильно його роздивлялася. Її вугільно-темні очі визирали з-за краю сталевих дверей.

— Поліція. — Він підняв угору посвідчення. — Не бійтеся.

За спиною в неї юрмилися четверо стареньких жінок; усі, крім однієї, афро-американки. Майкл знав, що вони не мають жодного наміру йому допомагати. Ґрейді, як і будь-який невеликий район, багатів плітками, і перед ним були ті роти, завдяки яким конвеєр постачання свіжих пліток ніколи не зупинявся.

Та все ж він мусив запитати.

— Хто-небудь із вас щось бачив?

Вони разом похитали головами — достоту песики на дошці приладів Ґрейді.

— Чудово, — сказав Майкл, ховаючи в кишеню посвідчення, і попрямував до сходів. — Дякую, що допомагаєте підтримувати правопорядок у вашому районі.

— Це твоя робота, козел, — відрізала жінка.

Уже поставивши ногу на нижню сходинку, він зупинився. Повернувся до старої й подивився їй в очі. Вона відповіла таким самим прямим поглядом — старечі очі сльозилися, ходили зліва направо, неначе вона читала книгу його життя. Ця мініатюрна жінка була молодша за інших, їй нещодавно перевалило за сімдесят, але її волосся здавалося сивішим, ніж у приятельок. Шкіру довкола рота прорізали зморшки-павутинки — результат довгих років смоктання цигарок. Густа сивина вкривала не лише її голову, на підборідді стирчали такі самі сиві завитки, схожі на дреди. Помада в неї була якогось лячного відтінку помаранчі, найдивнішого з усіх, які йому доводилося бачити на жіночих губах.

— Як вас звати? — запитав Майкл.

Виклично випнувши підборіддя, вона, тим не менше, відповіла:

— Нора.

— Хтось подзвонив у службу порятунку з телефонної будки, що надворі.

— Сподіваюсь, опісля ця людина помила руки.

Майкл мимоволі всміхнувся.

— Ви її знали?

— Ми всі її знали. — Її тон промовисто свідчив, що вона багато замовчує, але тупоголовому копу нічого розказувати не збирається.

Нора точно не мала за плечима університетського диплома, проте і Майкл ніколи не йняв довіри до цих штук. Очі жінки виказували гострий розум. Вона мала вуличну кмітливість. У таких нетрях, як Ґрейді, важко дожити до старості, якщо ти дурний.

Майкл прибрав ногу зі сходинки й пішов до зграйки жінок.

— Вона працювала?

Нора пильно дивилася на нього, погляд досі був обережним.

— Ночами.

— Вона була чесна дівчина, — додала одна з жінок з-поза Нориної спини.

Нора цокнула язиком.

— Така молоденька. — У тоні, яким вона промовила наступні слова, звучала нотка виклику. — Таке життя для неї не годилося, але що ще вона могла вдіяти?

Майкл кивнув, наче розуміючи, про що йдеться.

— Постійні клієнти в неї були?

Усі жінки знову похитали головами, а Нора сказала:

— Вона додому роботи ніколи не брала.

Майкл чекав, у надії, що вони ще щось скажуть. Подумки він лічив секунди, вирішивши рахувати до двадцяти. Над будинком пролетів вертоліт, на одній із сусідніх вулиць заверещали, тручись об асфальт, шини, але ніхто не звернув на те ні найменшої уваги. У такому районі, як цей, люди нервувалися, якщо принаймні двічі на тиждень не чули пістолетних пострілів. То був природний порядок їхніх життів, і насильство (чи його загроза) було такою самою його частиною, як фаст-фуд і дешева випивка.

— Гаразд, — сказав Майкл, долічивши до двадцяти. Він витяг із кишені візитівку і простягнув її Норі. — Цим зручно підтирати зад.

Вона гидливо гмикнула і взяла картку великим і вказівним пальцями.

— У мене срака більша, ніж цей клаптик.

Майкл змовницьки підморгнув і промовив оксамитовим голосом:

— Не думай, що я не помітив, лялечко.

Стара коротко реготнула й захряснула двері в нього перед носом. Але картку сховала. Він сприйняв це як хороший знак.

Майкл повернувся до сходів і перший сходовий марш подолав, переступаючи через сходинку. В усіх будинках у Ґрейді були ліфти, проте навіть на тих, що працювали, їздити було небезпечно. Ще у свій перший рік служби патрульним Майкл отримав виклик у Домівку з приводу побутового насильства і застряг в одній такій іржавій пастці з поламаною рацією. Він провів дві години, щосили намагаючись не зробити свій внесок у навколишній нестерпний сморід сечі й блювотиння, аж поки його сержант не допетрав, що Майкл чомусь не виходить на зв’язок, і відправив людей на пошуки. Старі бувалі копи ще півгодини реготали над його тупістю і лише потім визволили з кабіни ліфта.

Ласкаво просимо в братство.

Уже на другому марші Майкл відчув якусь зміну в повітрі. Спершу в ніс ударив сморід — смажена їжа, пиво й піт, нічого екстраординарного, — у якому вчувалися незвичні, проте явні домішки запаху насильницької смерті.

Будинок відреагував на смерть звично: замість незмінного гупання репу з багатьох колонок Майкл чув лише бурмотіння за зачиненими дверима. Звук телевізорів прикрутили, шоу в перерві між періодами слугувало фоновим шумом, поки люди розмовляли про дівчину на шостому поверсі й дякували Господу, що це спіткало її, а не їхніх дітей, дочок, їх самих.

У цій відносній тиші сходовою кліткою ширилася луна від знайомих ритмічних звуків з місця злочину: збирання доказів, фотографування. На четвертому майданчику Майкл зупинився, щоб перевести подих. Курити він покинув два місяці тому, проте легені йому не повірили. Піднімаючись далі, він почувався астматиком. Хтось розсміявся у нього над головою, і він почув, як до того сміху приєдналися ще кілька копів — звичайна дурнувата бравада, яка тільки й рятувала їх на цій роботі й давала змогу виконувати свої обов’язки.

Унизу розчинилися настіж двері, й Майкл перехилився через поруччя, щоб побачити, хто зайшов. Дві жінки закотили у вестибюль каталку. На них були темно-сині плащі, на спинах ясніли жовтогарячі літери слова «МОРГ».

— Сюди! — гукнув Майкл.

— Високо? — спитала одна з працівниць моргу.

— Шостий.

— От срака, — вилаялася вона.

Майкл подолав іще кілька поверхів, слухаючи, як дві жінки, піднімаючись, клянуть усе на світі, а каталка дзенькає об металеве поруччя, наче поламаний дзвін. Не дійшовши один поверх до останнього, він відчув, як стає сторч волосся на потилиці. Сорочка прилипла до спини від поту, проте від якогось шостого чуття поза шкірою пробіг мороз.

Сяйнув спалах, застрекотав фотоапарат. Майкл обережно обійшов червону туфлю на шпильці, що лежала на сходинці, наче її власниця сама скинула її тут. На наступній сходинці був ідеальний відбиток скривавленої руки, а далі — ще один, і ще один, немовби хтось повз угору сходами.

На майданчику п’ятого поверху стояв Білл Берджес, досвідчений патрульний, що бачив на своєму віку практично всі види злочинів, які могла запропонувати Атланта. Біля нього розтеклася темна калюжа вже загуслої крові, а її краї перетікали зі сходинки на сходинку. Майкл одразу зрозумів, що тут сталося. Жертва впала і намагалася підвестися, розмазуючи кров у спробі порятуватися втечею.

Білл дивився вниз на сходи, уникаючи видива крові. Він був мертвотно-блідий, ледь рожеві губи витяглися у вузьку смужку. Майкл рвучко зупинився, бо ніколи не бачив колегу знервованим. Білл був із тих, хто йде купувати курячі крильця через кілька годин після того, як знайде шість відрізаних пальців у сміттєвому баку за китайським рестораном.

Майкл обережно переступив калюжу крові. Зробив це мовчки, і Білл теж не промовив ні слова. Не знімаючи руки з поруччя, Майкл повернув на наступний сходовий марш, і потай подякував, що має за що триматися, коли побачив ту жахливу сцену.

Жінка була вдягнена лише частково. Її обтислу червону сукню розрізали навпіл, і та розійшлася, мов халат, відкриваючи темно-шоколадну шкіру і жмутик лобкового волосся, виголеного в тонку лінію, що спускалася до щілини. Груди (імплантована досконалість) неприродно стирчали догори. Одна рука відкинулася вбік, інша спочивала за головою, пальці тяглися до поруччя, неначе останньою думкою жінки було підтягнутися. Її права нога була зігнута в коліні й вивернута назовні, ліва стирчала під таким кутом, що Майкл бачив розкриту піхву.

Він ступив ще один крок, відганяючи від себе зайві звуки й метушню, намагаючись побачити жінку очима вбивці. Макіяж розтікся по її обличчю, яскрава губна помада й рум’яна темними лініями підкреслювали риси. У кучерявому чорному волоссі, що розсипалося по підлозі, прозирали пасма, фарбовані в помаранчевий. Її тіло було гарним, гарнішим, ніж можна було сподіватися від жінки зі звичкою, про яку чітко свідчили сліди від голок на згинах ліктів: звичкою, на яку вона заробляла, розсуваючи ноги. Синці на стегнах міг залишити вбивця чи клієнт, який любив жорсткий секс. Якщо так, тоді вона терпляче витримала біль, знаючи, що за нього матиме більше грошей, а більше грошей означало більшу насолоду потім, коли у вену встромиться голка і тілом розійдеться приємне тепло.

Її широко розкриті очі порожнім поглядом втупилися в стіну. Одна накладна вія відклеїлася, й під лівим оком утворилася наче третя вія. Ніс був поламаний, вилиця змістилася вбік, кістки під оком було роздроблено. У роті щось зблискувало, і Майкл ступив іще крок до жертви. Рот до країв наповнювала рідина, і тією рідиною була кров. Лампочка при стелі відсвічувала від кривавої калюжі, мов повний місяць.

На горішньому сходовому майданчику стояв, розмовляючи з Лео Донеллі, Піт Генсон, черговий судмедексперт. Лео був козлом, завжди розігрував з себе крутого копа, усе брав на глум, сміявся занадто голосно й довго, але Майкл надто часто бачив його в барі: Лео глушив одну чарку віски за одною, намагаючись вимити з рота присмак смерті.

Помітивши Майкла, Лео розплився в усмішці, неначе вони були давніми друзяками, що зібралися весело провести разом час. Він тримав у руці закритий пластиковий пакет із доказами і то підкидав його в повітря на кілька дюймів, то ловив, наче готувався подавати м’яча.

— Казна-що, а не вечір для того, хто на чергуванні, — сказав Лео.

Своєї згоди Майкл не висловив.

— Що тут сталося?

Лео й далі підкидав пакет, зважуючи його в руці.

— Док каже, що вона померла від втрати крові.

— Можливо, — уточнив Піт. Майкл знав, що доктор симпатизує Лео не більше, ніж решта поліцейських, тобто терпіти не може гада. — Більше зможу сказати, коли вона лежатиме в мене на столі.

— Лови. — Лео жбурнув прозорий пакет Майклу.

Майкл побачив цей кадр мовби в уповільненій зйомці — ось пакет пливе в повітрі з одного кінця в інший, як прямокутний м’яч. Він упіймав його на льоту, поки пакет не гепнувся на підлогу. Пальці зімкнулися на чомусь щільному і явно мокрому.

— Ласощі для твого кота, — сказав Лео.

— Що це за… — та раптом Майкл затнувся. Він зрозумів, що в пакеті.

— Гля, як його перекосило! — Сміх Лео, схожий на постріли з дробовика, луною відскакував від стін.

Майкл лише мовчки дивився на пакет. У горлі він відчував присмак крові, металеве жало несподіваного страху. Коли він нарешті заговорив, то власний голос здався йому чужим — наче він говорив під водою і, цілком можливо, тонув.

— Як це сталося?

Лео досі сміявся, тож відповів йому Піт:

— Він відкусив їй язика.

Розділ 2

Після повернення з Перської затоки Майкла мучили кошмари. Щойно він заплющував очі, бачив кулі, що мчали на нього, руки й ноги, відірвані у вибухах бомб, дітей, які бігли дорогою й кричали, кличучи маму. Майкл знав, де їхні матері. Він безпорадно стояв і дивився, як жінки розпачливо стукали в зачинені вікна школи, намагаючись врятуватися й згораючи живцем у полум’ї підірваної гранати.

Тепер його переслідувала Аліша Монро. Жінка без язика на сходах будинку супроводжувала його додому, несучи з собою якусь магію в його сни, тож уві сні тепер Майкл гнався за нею сходами, Майкл силоміць повертав її на сходовий майданчик і розрізав навпіл. Вона відбивалася, і він відчував, як її довгі червоні нігті впинаються йому в шкіру, душать його. Він не міг дихати. Роздирав собі горло, віддирав її руки, щоб вона припинила його душити. Майкл прокинувся з таким гучним криком, що Джина підірвалася в ліжку й сіла, притискаючи ковдру до грудей, наче боялася, що до них у спальню вскочив маніяк.

— Господи, Майкле, — видихнула вона, тримаючись за серце. — Ти мене до смерті налякав.

Він простягнув руку до склянки з водою, що стояла на тумбочці біля ліжка, і жадібно пив, прагнучи загасити пожежу, яка палала в горлі, і проливаючи воду собі на груди.

— Любий? — Джина торкнулася пучками пальців його шиї. — Що це таке?

Майкл відчув, як пече шкіра на шиї, і приклав пальці до того місця, звідки йшло це відчуття. На шкірі був поріз, і коли Майкл встав з ліжка, щоб подивитися у дзеркало над туалетним столиком, то побачив, що зі свіжої подряпини сочиться кров.

Дружина підійшла й стала біля нього.

— Ти подряпався уві сні?

— Не знаю. — Але він добре знав. Досі не міг нормально дихати через той сон.

Джина взяла його за руку і зморщила носа, підносячи її собі до рота. Якусь секунду він думав, що вона її поцілує, але натомість вона запитала:

— Чому від тебе пахне хлоркою?

Він намагався відмитися від того липкого смороду, який чіпляється, коли перебуваєш поряд із трупом. Але дружині Майкл цього не сказав, не хотів починати цієї розмови. Він примружився, дивлячись на годинник, і запитав:

— Котра тепер?

— Чорт, — простогнала вона, відпускаючи його руку. — Уже час вдягатися. За дві години починається моя зміна.

Майкл узяв будильник, щоб подивитися самому. Шоста тридцять. Пропрацювавши на місці злочину, перевернувши догори дриґом квартиру покійної й оформивши всі документи, він спав лише чотири години.

Увімкнувся душ, забурчали в стінах труби, коли ними пішла гаряча вода з обігрівача. Майкл зайшов у ванну й побачив, як Джина скидає нічну сорочку.

— Тім уже встав, — сказала вона, знімаючи трусики. — Піди подивися, щоб він чогось не накоїв.

Майкл прихилився до стіни, милуючись її пласким животом і м’язами на руці, що випиналися, коли вона розпускала волосся.

— З ним усе добре.

Помітивши, що він її роздивляється, Джина промовисто на нього подивилася.

— Піди глянь, як він.

Майкл мимоволі всміхнувся. Її груди зберегли пружність після народження Тіма, і Майклів рот мало не наповнювався слиною, коли він на них дивився.

— Подзвони на роботу й скажи, що захворіла.

— Аякже.

— Подивимося кіно, цілуватимемося на канапі. — Він помовчав, потім обережно спитав: — Пам’ятаєш, як ми годинами просто цілувалися? — Господи, ось уже багато місяців він не отримував нічого, крім хіба що скупого дзьобання в щоку. — Джино, нумо, поцілуймося, як тоді. Більше нічого. Просто поцілуймося.

— Майкле. — Джина нахилилася перевірити, чи не занадто гаряча вода, і зайшла в душову кабіну. — Годі витріщатися на мене, наче я хвойда, і піди подивись, як там твій син.

Вона зачинила дверцята кабіни, і він ще цілу хвилину чекав, дивлячись на її силует за склом і думаючи про те, коли саме в їхніх стосунках усе пішло шкереберть.

Із Джиною він познайомився незадовго до того, як його підрозділ відправили в Перську затоку. Ніхто не думав там про поранення, але Майкл і його товариші відірвалися на повну, намагаючись узяти від життя якомога більше, перш ніж їх перекинуть у пустелю. Еллен Маккаллем була мініатюрною фарбованою білявкою, не надто розумною — саме такою, яку хотілося згадувати, коли застрягнеш у брудному, вкритому кіркою піску наметі за мільйон миль від дому, й розповідати хлопцям, що залишив удома дівчину, яка може засмоктати всю шкіру з дивана.

Більшу частину тижня, що лишався до від’їзду, Майкл намагався залізти під спідницю до Еллен, коли його зацапала Джина, її двоюрідна сестра. Вона добряче вичортувала Майкла за те, що він чіпляється до її улюбленої молодшенької кузини, але через кілька днів, коли відбув на війну, то думав уже про Джину: її кучеряве каштанове волосся, витончені риси обличчя, звабливий вигин дупки. Він написав їй, і, на його подив, вона відповіла. Спочатку сердито, та згодом трохи подобрішала, стала майже люб’язною. Він був у Кувейті, буцімто підтримуючи мир, коли якийсь дурнуватий підліток, що бавився з пістолетом, ненароком стрельнув йому в ногу. Стрілець з малого був паскудний, проте рана ніяк не загоювалася. Коли Майкла відправили на базу в Німеччину, щоб прооперувати, першою, кому він зателефонував, була Джина.

Вони побралися через тиждень після його звільнення з армії. А минуло два тижні, і він записався в лави поліцейських в управління поліції Атланти. Джина закінчила школу медсестер при баптистському коледжі штату Джорджія і влаштувалася на хорошу роботу в лікарні імені Кроуфорда Лонґа. Через два роки вона перейшла у лікарню Підмонт, де платили більше. Майкл отримав золоту відзнаку і підвищення — з патрульного в Ґрейді його перевели до відділу моралі, з відповідним підвищенням зарплатні. Їхнє життя складалося краще, ніж Майкл коли-небудь мріяв. Вони купили будинок на півночі Атланти, почали відкладати гроші на чорний день, планували народити дитину чи двох дітей, щоб стати справжньою сім’єю. Потім з’явився Тім.

Він був тихим немовлям, але в його великих блакитних оченятах Майкл бачив іскорку. Пригортаючи Тіма до себе вперше, він відчув, наче тримає в руках своє серце. Те, що з малюком щось негаразд, першою помітила Барбара, Джинина мати. Він ніколи не плакав. Не вступав у контакт. Годинами міг сидіти, втупившись у стіну. Майкл боровся за нього щосили, проте лікар підтвердив підозри Барбари. На якомусь етапі Джининої вагітності Тіму забракло кисню. Його мозок не розвиватиметься, назавжди залишиться мозком шестирічної дитини. Вони не знали, чому і як, проте так сталося.

Майкл завжди недолюблював Барбару, а після Тімового діагнозу люто її зненавидів. Нічого особливого в цьому не було (у чоловіків заведено ненавидіти тещ), але вона завжди вважала, що її дочка могла знайти собі когось кращого, і тепер вину за проблеми з Тімом покладала на Майкла. Вона була якоюсь релігійною фанатичкою, готовою добачити найменшу порошинку в чужому оці та впритул не помічати колоди у своєму. Для неї склянка була не просто наполовину порожня: склянка була наполовину порожня, і за це вони всі горітимуть у пеклі.

— Тіме? — погукав Майкл, обходячи будинок і дорогою натягаючи на себе футболку. — Синку, ти де?

З-за канапи долинуло хихотіння, проте Майкл удав, що нічого не почув, і пішов далі, у кухню.

— Де ж це наш Тім? — запитав він, помічаючи, що його син розсипав по всьому столі цілу пачку пластівців «Чиріоз»[2].

Тімова синя миска була по вінця повна молока, і перед внутрішнім зором Майкла на мить промайнула картина: червоний-червоний рот Аліші Монро, наповнений її кров’ю.

— Гав! — крикнув Тім, хапаючи Майкла обома руками ззаду за пояс.

Майкл перелякано сіпнувся, хоча Тім робив це практично щоранку. Серце важко гупало в грудях, коли він взяв сина на руки. Тіму було вже вісім років, заважкий, щоб брати на руки, проте Майклу дуже хотілося це зробити. Він погладив синів чубчик.

— Тобі добре спалося, маленький?

Тім кивнув, ухиляючись від Майклової руки і штовхаючи батька в плече, щоб поставив на землю.

— Поприбираймо цей гармидер, поки Ба-Ба не прийшла, — запропонував він, згрібаючи пластівці в долоню і вкидаючи їх назад у коробку.

Барбара приходила в робочі дні, щоб глядіти Тіма. Вона водила його в школу, забирала зі школи, перевіряла, чи він пообідав і чи виконав домашні завдання. Загалом проводила з ним більше часу, ніж Майкл чи Джина, та особливого вибору вони не мали.

— Ба-Ба не сподобається цей безлад, — сказав Майкл.

— Угу, — погодився Тім.

Він сидів на столі, підібгавши під себе ноги. Ширінка штанів його піжами зі Спайдерменом була розстібнута.

— Друзяко, заховай своє хазяйство, — зробив сину зауваження Майкл, і на нього накотила хвиля смутку, поки він дивився, як Тім незграбно вовтузиться з ґудзиками. Та він відігнав від себе сумні думки.

Майкл був єдиною дитиною у батьків, тож його балували, як могли. Коли з’явився Тім, він не знав нічого про догляд за немовлятами. Поміняти йому підгузок було чимось соромітним — це треба зробити якнайшвидше і поменше доторків. А тепер Майкл думав тільки про те, що за кілька років Тім досягне підліткового віку. Його тіло ростиме, змінюватиметься, хлопчик поволі перетвориться на чоловіка, та розум так ніколи й не наздожене тіло. Він ніколи не дізнається, як воно — кохатися з жінкою, як скористатися знаряддям, яке дав йому Бог, щоб давати насолоду іншій людині. Він ніколи не матиме власних дітей. Тім ніколи не зазнає радощів і щему в серці від батьківства.

— Хто це тут насмітив? — запитала Джина. Вона зайшла в кухню, вбрана у блакитний шовковий халат, який подарував їй Майкл на Різдво, із закрученим банним рушником на голові. — Це ти насмітив, га? — жартома насварила вона Тіма, взяла його за підборіддя і поцілувала в губи. — Ба-Ба це не сподобається.

Майкл потай підозрював, що його дитина просто не здатна називати Барбару бабусею, як вона того хотіла.

Тім узявся допомагати в прибиранні, та тільки ще більше насмітив.

— Ой-ой. — Він опустився на коліна і став визбирувати кружальця «Чиріоз» по одному, голосно їх рахуючи і віддаючи матері.

— Ти хоч сьогодні ввечері прийдеш раніше? — спитала Джина.

— Я ж тобі казав, у мене справа.

— У барі? — поцікавилася вона, і він повернувся до неї спиною, щоб витягнути з шафки кілька чашок.

Минулого вечора він був надто заведений, щоб одразу йти додому. Лео запропонував перехилити по чарчині, обговорити справу, й Майкл ухопився за цю пропозицію, щоб мати виправдання закинутися кількома бурбонами й зняти стрес від побаченого.

— Одинадцять… — лічив Тім. — Дванадцять…

— Від тебе тхне, як од попільнички, — зауважила Джина.

— Я не курив.

— А я не сказала, що курив. — Вона вкинула жменю пластівців у коробку і простягнула сину руку за наступною порцією.

— Чотирнадцять… — продовжував Тім.

— Мені потрібен був час. — Майкл розлив каву в чашки. — Лео хотів поговорити про справу.

— Лео хотів мати привід нажертися до всирачки.

— Ой-ой, — проспівав Тім.

— Пробач, маленький, — перепросила Джина сина, а тоді сказала вже значно м’якшим тоном: — Ти пропустив число. Куди поділося тринадцять?

Тім стенув плечима. Поки що він міг лічити лише до двадцяти восьми, та Джина завжди дбала про те, щоб він жодної цифри не пропускав.

— Іди вдягнися, Ба-Ба скоро прийде, — сказала вона сину.

Тім підвівся і пострибав геть з кухні, перестрибуючи з однієї ноги на іншу.

Джина вкинула пластівці в коробку і зі стогоном сіла. На цих вихідних вона відпрацювала подвійну зміну, щоб заробити трохи більше грошей. День ще навіть не почався, а вигляд у неї вже був геть змучений.

— Важке чергування? — запитав Майкл.

Вона сьорбнула кави й подивилася на нього крізь пару, що курилася над чашкою.

— Мені потрібні гроші на нового логопеда.

Майкл зітхнув і прихилився до стола. Попередній логопед лікувала Тіма, як могла. Малому потрібен був хороший фахівець, а хороші фахівці не входили у програму обов’язкового державного страхування.

— П’ятсот доларів, — сказала Джина. — Цього б вистачило до кінця місяця.

— Господи. — Майкл потер очі пальцями, відчуваючи наближення головного болю. Йому згадалися «БМВ» і «лінкольн», які він учора бачив біля будинку в Ґрейді. За гроші, на які було куплено ті машини, Тіма можна було б зводити до п’ятдесятьох хороших логопедів.

— Візьми з заощаджень, — сказав він.

Вона зневажливо пирхнула від сміху.

— Яких заощаджень?

Різдво. Вони витрусили всі відкладені гроші на Різдво.

— Я попрошу в лікарні ще одну зміну. — Вона підняла руку, попереджаючи його протест. — У нього має бути все найкраще.

— У нього має бути мати.

— А як щодо твоєї матері? — відбила вона.

Майкл міцно стиснув зуби, і на його обличчі з’явився затятий вираз.

— Я більше ні цента в неї не попрошу.

Вона поставила чашку на стіл, так грюкнувши, що кава вихлюпнулася на руку. Майкл не мав ані шансу на перемогу в цій суперечці — він знав, бо за останні п’ять років ця розмова відбувалася між ними мало не щотижня. Він працював понаднормово, намагаючись заробити більше, щоб у Тіма було все необхідне. Джина двічі на місяць відпрацьовувала зміни у вихідні, але щодо її роботи у свята Майкл був непохитний: у жодному разі. Він майже її не бачив. Іноді йому здавалося, що такий був її задум. Вони більше не були подружжям — вони стали партнерами, неприбутковою корпорацією, яка працювала задля покращення Тімового здоров’я. Майкл уже не пригадував, коли в них востаннє був секс.

— Учора ввечері дзвонила Синтія, — сказала Джина. Їхня розбещена сусідка. — У неї там дошка від підлоги відстала чи щось таке.

— Дошка відстала? — повторив він. — А де Філ?

Джина сперлася долонями на стіл і встала.

— У Ботсвані. Блін, Майкле, я не знаю. Вона спитала, чи зможеш ти її полагодити, і я сказала, що зможеш.

— А зі мною порадитися ти не могла?

— Хочеш — роби, не хочеш — не роби, — відрізала дружина, рвучко виливаючи недопиту каву в раковину. — Мені час вдягатися на роботу.

Він провів її поглядом до коридору. Такими були всі їхні ранки: Тім створював безлад, потім вони разом прибирали і спалахувала суперечка про якісь дурні поломки. Для повного щастя от-от мала приїхати Барбара. Майкл не сумнівався, що теща неодмінно знайде, на що поскаржитися: хай то біль у спині, мізерна сума чеку соціального страхування чи те, що він нагородив її розумово відсталим онуком. Останнім часом у неї з’явилася нова фішка: чіпляти на холодильник статті про синдром війни у Перській затоці — прозорий натяк на те, що Майкл в Іраку скоїв щось жахливе і за це на голови її рідних пала ця кара.

Майкл пішов у спальню і швидко вдягнувся. Душ він не приймав, щоб не йти у ванну і знову не зустрічатися з Джиною. Він побачив, що на під’їзну доріжку заїжджає Барбарина «тойота», і витяг з ящика для інструментів молоток. Потім прокрався через чорний хід, поки Барбара заходила через парадний.

Частина сітчастої огорожі навколо заднього подвір’я провалилася, бо під час останньої хуртовини на неї впало дерево, але грошей на те, щоб її полагодити, не було. Він перестрибнув через поламану секцію, обережно, щоб не зачепитися холошею штанів за погнутий метал і не впасти лицем додолу. Вдруге.

Він постукав у задні двері й зазирнув у вікно, чекаючи, коли Синтія відчинить. Та вона не квапилася: повільно йшла коридором у коротенькому ляльковому халатику, такому відкритому, що під ним було видно топик і стрінґи. Усе було біле, майже прозоре. Майкл подумав, де це носить Філа. Якби Джина відчинила Філу в такому вбранні, Майкл убив би її, не роздумуючи.

Повільно відмикаючи двері, Синтія нахилилася вперед і трохи оголила груди. Її довге біляве волосся впало на обличчя. Виріз у топику був такий низький, що Майклу було видно кінчики її рожевих пиптиків.

Майкл зважив у руці молоток, відчуваючи, як у голові народжується електричне дзижчання. Він повинен був розвернутися й піти, нехай сама лагодить свою дошку. Чорт, і цей Філ, мав він хоч колись приходити додому! Нехай би прийшов тепер.

Синтія відчинила двері й осяяла його усмішкою.

— Привіт, сусіде.

— Де Філ?

— В Індіанаполісі. — Вона демонстративно прикрила ротика рукою, наче позіхала від нудьги. — Продає гумові панчохи народу, щоб забезпечити мені стильне життя, до якого я звикла.

— Авжеж.

Він зиркнув понад її плечем. Кухня була схожа на свинарник. Раковина завалена тарілками з засохлою їжею, скрізь коробки з-під піцци, недопалки вивалювалися з переповнених попільничок. У склянці з помаранчевим соком (начебто) росла цвіль.

— Джина сказала, у тебе дошка відстала.

Вона хитро, по-котячому всміхнулася.

— Її треба підтягти.

Майкл поклав молоток.

— Навіщо ти їй подзвонила?

— Сусіди мають допомагати одне одному, — сказала вона тоном «це ж так просто». — Ти обіцяв Філу, що подбаєш про мене, поки його не буде вдома.

Філ мав на увазі інше.

Синтія взяла його за комір сорочки й затягла в дім.

— У тебе дуже напружений вигляд.

— Я більше не можу це робити.

— А що ти робиш? — Вона підтягнула його ближче до себе.

Він думав про Джину, про те, що вона більше й не дивиться в його бік, про те, як боляче було, коли вона його відштовхувала.

— Просто не можу.

Її рука щільно притислася спереду до його штанів.

— А мені здається, ще й як можеш.

Майкл затамував дух, його погляд помандрував вигином її маленьких грудей до тугих сосків. Він відчував, що мимохіть облизує губи, і думав, як приємно буде припасти до цих грудей ротом.

Вона розстебнула йому ширінку і ковзнула рукою всередину.

— Тобі подобається? — спитала, водячи великим пальцем по колу.

— Господи, — видихнув він крізь зуби. — Так.

Газета «Декатур-сіті обсервер», 19 червня 1985 року

Розділ 3

Майкл почувався препаскудно. Чорт, та паскудою він і був.

Його перший раз із Синтією був випадковістю. Майкл знав, що це не виправдання. Справді-бо, не міг же він сказати, що перечепився й отямився вже в її піхві. Але йому здавалося, що десь так воно й вийшло. Якось увечері Філ зателефонував аж із Каліфорнії. Він був дуже схвильований, бо не міг додзвонитися до Синтії. Філ постійно подорожував, продаючи жіночі панчішні вироби великим універмагам, і, напевно, дорогою стрибав у гречку. Доказів у Майкла не було, але він три роки працював у відділі моралі і знав бізнесменів, які, коли були в дорозі, не гребували місцевими ціпами. Постійні телефонні дзвінки з проханнями перевірити, як там Синтія, були радше голосом сумління, такий собі Філів спосіб тримати в шорах її, коли вже не зміг тримати в шорах себе.

Джина тоді вже працювала по ночах, відштовхувала Майкла щоразу, коли він бажав близькості. Тімові проблеми стали більш очевидними, і її реакцією було поринути в роботу, працювати по дві зміни, бо сама думка про те, щоб повернутися додому й спілкуватися з неповноцінним сином була для неї нестерпною. Майкл ходив хворий від смутку, виснажений від сліз перед сном щовечора і просто самотній, трясця його матері.

А Синтія була доступна й готова його розрадити. Після першого сексу він сказав собі, що це більше ніколи не повториться, і дотримав слова. Принаймні на рік. У Майкла була робота і був Тім, і більше ні про що він і думати не міг — аж до того дня минулої весни, коли Джина сказала Синтії, що у неї раковина підтікає.

— Іди відремонтуй їй раковину, — сказала йому Джина. — Філа ніколи нема вдома. Бідній дівчині нема до кого звернутися.

Майкл не був закоханий у Синтію і мав достатньо кебети, щоб розуміти: вона теж не палає до нього почуттями. У своєму зрілому сорокарічному віці він уже знав, що жінка, яка, щойно тебе побачить, виявляє повну боєготовність зробити тобі мінет, не закохана. Вона чогось шукає. Можливо, Синтії подобався адреналін від того, що вона трахається з Майклом у ліжку Філа. Може, їй подобалося бачити Джину у вікні й знати, що вона забрала щось, що належало іншій жінці. Майкл не хотів навіть думати, чого вона прагне. Достатньо було знати, що потрібно йому самому. На ті п’ятнадцять-двадцять хвилин, що їх він проводив у сусідньому будинку, його розум просто вимикався і він не думав про те, чим заплатити логопедам, погасити щомісячну суму кредиту за будинок, про телефонні дзвінки від представників банку із запитаннями, коли вони отримають назад бодай якісь гроші, взяті ним з кредитної картки. Майкл думав лише про маленький ідеальний ротик Синтії та свою втіху.

Втім, рано чи пізно вона чогось зажадає. Він був не такий дурний, щоб цього не розуміти.

— Йоу, Майк. — Лео постукав кісточками пальців об дошку Майклового письмового стола. — Харе витати у хмарах.

— Що таке? — Майкл відкинувся на спинку стільця.

У відділку було безлюдно, не рахуючи їх двох і Ґріра, котрий сидів у себе в кабінеті за зачиненими дверима й затуленими жалюзі.

Майкл показав на двері.

— Він там знов дрочить?

— З ним там чувак з ДжБР, схожий на Ларча[3].

— Для чого?

Але Майкл уже знав відповідь на своє запитання. Минулого вечора Ґрір сказав, що попросить допомоги з цією справою, а наступним щаблем драбини було Бюро розслідувань штату Джорджія.

— Зі мною він не радився. — Лео всівся на край Майклового стола, розкидавши документи. Майкл безліч разів просив його так не робити, та Лео ніколи не слухався.

— Що, насварила тебе жінка вчора? — поцікавився Лео.

— Ні, — збрехав Майкл і обвів поглядом кімнату відділку.

Враження вона справляла гнітюче, у ній було темно, вікна, темні від сажі, що в’їлася, виходили на склад компанії «Хоум Депо», який затуляв собою ранкове сонце. Дванадцятиповерхова споруда Східного Муніципалітету (колишній універмаг «Сірз»), що розташовувалася на вигині дороги Понс-де-Леон, займала собою цілий квартал. Від старої фабрики «Форд», яку перетворили на будинок з дорогими лофтами[4], будівлю відділяла залізнична колія. Багато років тому покинуту будівлю «Сірза» викупила держава, і тепер там розташовувалися різноманітні урядові установи. Там було щонайменше тридцять різних відділів і працювали понад п’ятсот службовців. Майкл працював тут уже десять років, але все, що він бачив за цей час, — переповнений гараж, три поверхи, які займало поліційне управління Атланти, та морг.

— Йоу, — повторив Лео, знову постукуючи по столу.

Майкл від’їхав на стільці від столу, подалі від Лео. Між безупинним курінням і постійними перекусами Лео прикладався до пляшки, яку тримав у себе в шафці, тож віддих у нього смердів, як собачі гази.

— Мрієш про якусь курвочку?

— Заткнися, — обірвав його Майкл, хоча Лео поцілив майже в яблучко. Йому це вдавалося завжди, не тому, що він був хорошим детективом, а тому, що не вмів тримати язика на припоні.

— Я тут подумав, непогано було б сходити навідати Кена. — Лео витяг з кишені костюма мандарин і взявся його обчищати. — Як він там?

— Нормально, — відповів Майкл, хоча насправді не розмовляв з Кеном ось уже тиждень.

Вони вже досить давно були напарниками, близькими, як брати, поки одного дня Кен не вчепився йому в руку і не повалив на землю. Він розповідав Майклу про розкішну ціпу, яку зустрів минулого вечора, і на якусь частку секунди Майкл подумав, що то якийсь прикол. Та потім Кен став сіпатися. Його рот безвільно розтулився, і Кен обмочився просто на місці, на підлозі у відділку. У свої п’ятдесят три він, мов стара людина, пережив інсульт. Усю праву частину тіла відняло, рука й нога стали ні до чого не придатними, як мокра газета. Рот навіки спотворила гримаса, й підборіддям стікала тонкою цівкою слина, немов у малої дитини.

Ніхто з відділка не хотів з ним бачитися, слухати, як він намагається щось сказати. Кен був живим нагадуванням про те, що в недалекому майбутньому чекало на більшість із них. Забагато курива, забагато алкоголю, два чи три невдалі шлюби, а в результаті свої останні дні ти проводиш у кататонічному ступорі, самотній, перед телевізором у якомусь задрипаному державному закладі для старих людей.

Двері кабінету Ґріра відчинилися, і звідти вийшов довготелесий чоловік у костюмі-трійці, зі шкіряним портфелем, що у великій чоловіковій руці здавався поштовою маркою. Тепер Майкл зрозумів, чому Лео назвав цього типа Ларчем. Він був високий, приблизно шість футів чотири чи п’ять дюймів[5], і худий, мов хорт. Брудне біляве коротко стрижене волосся мало проділ на один бік. Верхня губа теж була якась дивна: здавалося, хтось розрізав її навпіл, а потім криво зшив. Та Лео, як завжди, переплутав фільми. Якби приставити цьому типу з обох боків шиї ручки, він був би викапаним Германом з «Сімейки монстрів».

— Ормвуд! — гукнув Майкла Ґрір, підкликаючи рукою. — Це спеціальний агент Вілл Трент із ЗРЗ.

— Що за таке ЗРЗ? — як завжди, тактовно поцікавився Лео.

— Оперативне захоплення і розшук злочинців, — розтлумачив Ґрір.

Майкл відчував, яких зусиль коштує Лео не сказати, що насправді це звучить як «зараза». Особливою тактовністю його колега-детектив не вирізнявся. Але над Лео нависав Трент. Руки у представника правоохоронних органів були величезні, ними він, напевно, міг би стиснути голову Лео і розчавити її, як кокосовий горіх.

Лео, звісно, був ідіотом, проте аж ніяк не дурним.

— Я з відділу особливого призначення Бюро розслідувань штату Джорджія, створеного, щоб сприяти місцевим правоохоронцям у всьому штаті у затриманні осіб, які вчинили насильницькі злочини. Я буду лише консультантом.

Він говорив так, наче читав з підручника, ретельно артикулюючи кожне слово. Усе це укупі з костюмом-трійкою робило його схожим на викладача коледжу.

— Майкл Ормвуд. — Майкл примирливо простягнув руку. Трент відповів на рукостискання — не надто твердо, проте й не надто мляво, наче брав рибу. — Це Лео Донеллі, — відрекомендував Майкл, бо Лео саме був зайнятий — запихував половину мандарина собі до рота. Тильним боком його долоні стікав сік.

— Здрастуйте, детективе. — Трент зневажливо кивнув Лео. Потім глянув на годинник і сказав, звертаючись до Майкла: — Результати розтину будуть готові не раніше, ніж за годину. Якщо у вас є вільна хвилина, я хотів би обмінятися думками.

Майкл глянув на Ґріра, не розуміючи, що змінилося в харчовому ланцюжку за останні дві хвилини. У нього з’явилося відчуття, що його усувають на найнижчий щабель, і йому це не сподобалося.

Ґрір повернувся до них спиною і перевальцем подався до себе в кабінет. Кинув через плече: «Тримайте мене в курсі», — і зачинив двері.

Кілька секунд Майкл мовчки дивився на Трента. Представник уряду не був схожий на копа. Попри високий зріст, він не заповнював собою всю кімнату. Він стояв, тримаючи руку в кишені й майже недбало зігнувши ногу в лівому коліні. Якби він випростався, то його плечі були б доволі широкими, та здавалося, що він не має бажання хизуватися своїми габаритами. У нього не було тієї бравади особи «при виконанні», яка дозволяє посилати всіх під три чорти лише на підставі того, що йому доводилося заарештовувати покидьків усіх мастей, які тільки водяться на землі.

Майкл дивився на нього і думав, що було б, якби він сам послав цього красеня під три чорти. Але після ранкової сварки з Джиною і зустрічі з Синтією вирішив хоч комусь зробити поблажку і махнув рукою в бік дверей.

— Конференц-зала там.

Трент рушив коридором. Майкл пішов слідом. Він роздивлявся плечі гостя й щиро не розумів, як той опинився у ДжБР. Найчастіше слідаки були наркоманами, що стирчали від адреналіну. Їхні тіла були такі накачані тестостероном, що на лобах постійно блищав піт.

— І давно ви працюєте? — запитав Майкл.

— Дванадцять років.

Майкл порахував, що Трент щонайменше на десять років молодший за нього, проте це не давало йому тієї інформації, на яку він сподівався.

— Колишній військовий?

— Ні, — відповів Трент, відчиняючи двері конференц-зали.

Вікна тут були чистими, і в сонячному світлі Майкл побачив, що Трентову щоку перетинає другий шрам. Рожевий біля вуха, він ставав майже білим, спускаючись по шиї вздовж яремної вени і зникаючи у комірі сорочки.

Хтось досить-таки глибоко його порізав.

— Перська затока. — Майкл приклав руку до грудей, думаючи, що це зробить співрозмовника трохи відвертішим. — А ви точно ніде не воювали?

— Точно, — кивнув Трент і сів за стіл.

З портфеля він витяг стос яскравих тек. У профіль Майкл бачив, що його ніс було зламано щонайменше кілька разів, і подумав, що Трент міг бути боксером. Хоча для цього він був надто худий: довготелесий, із кутастим обличчям. Та байдуже, яким було його минуле, — щось у цьому типі дратувало Майкла.

Трент проглядав теки, розкладаючи їх у певному порядку, і раптом звернув увагу на те, що Майкл досі стоїть.

— Детективе Ормвуде, я у вашій команді.

— Справді?

— Лаври переможця мені не потрібні, — пояснив Трент, хоча Майкл вважав, що гонитва за лаврами була саме сутністю ДжБР. У слідаків була репутація хлопців, які приходили, робили половину роботи, а потім привласнювали всю заслугу за розкриття злочину.

— Я не хочу красти у вас місце під прожекторами чи давати інтерв’ю телевізійникам, коли ми впіймаємо маніяка. Єдине, чого я хочу, — допомогти вам у цій справі й просуватися далі.

— Чому ви думаєте, що мені потрібна допомога?

Трент підвів погляд від своїх тек і декілька секунд роздивлявся Майкла. Потім розгорнув яскраво-рожеву папку, поклав її на стіл і підштовхнув до Майкла.

— Джулі Купер із Такера. — Він назвав місто, розташоване за двадцять миль від Атланти. — П’ятнадцять років. Чотири місяці тому її зґвалтували й побили, мало не до смерті.

Майкл кивнув і прогортав папку, не завдаючи собі клопоту вчитуватися у подробиці. Зупинився він, дійшовши до фотографії жертви. Довге біляве волосся, густа підводка навколо очей, забагато помади для такої юної дівчинки.

Трент розгорнув іншу папку — неоново-зелену.

— Анна Ліндер, чотирнадцять років, зі Снелвіла.

На північ від Такера.

— Третього грудня минулого року Ліндер схопили й викрали, коли вона вийшла з дому й пішла в гості до своєї тітки, котра мешкала у будинку неподалік. — Трент передав теку Майклові. — Зґвалтування, побиття. Той самий почерк.

Майкл прогортав папку, шукаючи фотографію. Волосся в Ліндер було темне, а синці довкола очей — ще темніші. Він узяв фото дівчини, щоб ліпше роздивитися. Її рот було спотворено від побиття, губа порізана і кров стікала підборіддям. Шкіра обличчя в неї чомусь блищала, і це зафіксував спалах камери.

— Наступного дня її знайшли в канаві у Стоун-Маунтін-парк, де вона ховалася.

— Зрозуміло, — сказав Майкл, чекаючи продовження.

— Обидві дівчинки розповіли, що на них напав чоловік у чорній лижній масці. — Трент виклав на стіл помаранчеву папку, де фотографію було причеплено скріпкою до першої сторінки. — Дон Сімонз із Б’юфорда.

На це фото Майкл подивився двічі — йому здалося, що цій дівчинці було десять, не більше.

— Вона молодша за інших, — сказав він.

Сама думка про те, що якийсь хворий на голову виродок торкався дитини, була йому огидною. Дівчинка була не набагато старшою за Тіма.

— На неї напали півроку тому, — повідомив Трент. — Поліції вона розповіла, що нападник був у чорній лижній масці.

Майкл похитав головою. До Б’юфорда було годину їхати, та й дівчинка була занадто маленька.

— Випадковий збіг.

— Я теж так думаю, — погодився Трент. — Такі типи не виходять на полювання за межі своєї зони комфорту.

Не усвідомлюючи цього, Майкл сів за стіл. Поклав на нього фото десятирічної та посунув назад Тренту, думаючи, що його знудить, якщо він ще хвилину на нього дивитиметься. Господи, бідолашні її батьки. Як, чорт забирай, люди переживають такі кошмари?

— Що це означає? Зона комфорту? — запитав Майкл.

До Трента повернувся його професорський тон.

— Ґвалтівники, які полюють на дітей, цікавляться певними віковими групами. Чоловік, якого вабить до десятирічних, може вважати, що п’ятнадцять-шістнадцять років — це вже забагато. Те саме стосується чоловіка, якого цікавлять підлітки. Від думки про розбещення такої маленької дівчинки у нього може виникнути така сама огида, як і у вас.

Майкл відчув, як стискається у нього шлунок. Трент говорив про це так спокійно, наче погоду обговорював.

— У вас є діти? — не міг не спитати Майкл.

— Ні, — похитав головою Трент, але про те саме не запитав. Можливо, він уже знав відповідь — наприклад, від Ґріра. Хотів би Майкл знати, що цей старий гад наплів про Тіма.

— У кожній справі я звернувся до батьків з проханням дозволити нам поговорити з дівчатами. Можливо, тепер, коли минув певний час, вони згадають якісь деталі, дадуть нам нову інформацію, бо досвід підказує, що жертви таких злочинів пригадують подробиці, коли приходить здатність сприймати цю подію на відстані. Може, ми тільки даремно згаємо час, але можемо почути щось таке, чого вони одразу не пригадали.

— Так, — погодився Майкл, намагаючись приховати роздратування. На своєму віку він розслідував чимало справ про зґвалтування і не потребував, щоб його навчали.

— На мою думку, злочинець — добре освічена особа, — вів далі Трент. — Можливо, йому років тридцять п’ять-сорок. Невдоволений ситуацією на роботі, нещасливий удома.

Майкл прикусив язика. На його думку, цей аналіз був хріновий. Окрім тієї частини, де йшлося про хорошу освіту, під Трентів опис підпадала більшість поліцейських на їхній дільниці. Якби Трент додав пункт про трахання сусідки, то маніяком міг виявитися сам Майкл.

— У цих справах чітко простежується певна схема, — провадив Трент. — На першу дівчинку, Купер, напали біля кінотеатру: швидко, зі знанням справи. На все про все у нього пішло хвилин десять, і жодного разу він не потрапив у поле огляду камер спостереження кінотеатру. Другу жертву, Анну Ліндер, схопили просто на вулиці. Він кудись відвіз її на машині — куди саме, вона не знає. А покинув біля брами Стоун-Маунтін-парку, де її наступного ранку знайшли поліцейські.

— Сліди від шин були?

— Були. Близько двох сотень, — відповів Трент. — У парку щойно розпочалися різдвяні світлові шоу.

На таке шоу Майкл ходив з Джиною і Тімом. Вони відвідували їх щороку.

— ДНК? — запитав Майкл.

— Він користувався презервативом.

— Зрозуміло, — кивнув Майкл. Отже, їхній клієнт — не дурень. — А як це пов’язано з моєю вчорашньою дівчиною?

Трент звузив очі, неначе розмірковував, чи чув Майкл бодай слово з усього, що він казав.

— Язики, детективе. — Він посунув теки зі справами в бік Майкла. — Усім жертвам відкусили язики.

Розділ 4

— Язик — це наче шматок твердого біфштекса, — сказав Піт Генсон, знімаючи латексні рукавички. Його погляд упав на Трента, і той завмер. — Сер, мені здається, ви бігун. Я не помиляюся?

Запитання, схоже, нітрохи не спантеличило Трента. Дванадцятирічний стаж роботи привчив і Майкла не дивуватися на ексцентричних судмедекспертів.

— Так, сер, — відповів Трент.

— Довгі дистанції?

— Так.

— Марафони?

— Так.

— Ну, я так і думав. — Піт кивнув сам до себе, наче заробив очко, хоча Майкл відзначив, що Вілл Трент ніякої інформації про себе добровільно не повідомляв.

Піт повернувся до трупа, що лежав на столі посередині кімнати. Тіло Аліші Монро було загорнуто в біле простирадло, виднілася тільки голова. Третя вія зникла, макіяж змили. Там, де скальп і шкіру обличчя знімали, щоб оглянути череп і вийняти мозок, залишилися грубі шви.

— Ви коли-небудь прикушували собі язика? — запитав Піт.

Трент не відповів, тож Майкл просто сказав: «Так».

— Заживає доволі швидко. Язик — дивовижний орган. Звісно, якщо він на місці. Хай там як, щоб прокусити язика, великих зусиль не треба. — Піт відкотив простирадло, оголюючи Y-подібний розріз до грудей Монро.

— Ось, — сказав він, і Майкл побачив великі чорні синці у жінки над лівим плечем. — Посмертне посиніння вказує на те, що вона померла на тому місці, де ви її знайшли. На сходах, лежачи на спині. Моя думка така, що її побили, потім зґвалтували і, ґвалтуючи, він відкусив їй язика.

Майкл замислився над цим. Уявив собі, як вона лежала на сходах. Спочатку розслабилася, щоб витерпіти зґвалтування, та потім, коли до неї дійшло, що має статися, забилася в конвульсіях від страху.

— Ви можете отримати зразок ДНК зі слини на язиці? — нарешті озвався Трент.

— Беручи до уваги її професію, думаю, я зможу отримати з нього чимало ДНК. — Піт знизав плечима. — А мазки з її піхви дадуть вам цілий букет підозрюваних, але я вважаю, що ваш убивця користувався презервативом.

— Чому ви так думаєте? — запитав Майкл.

— Порошок, — відповів Піт. — На правому стегні в неї був слід кукурудзяного крохмалю.

Майкл знав, що при пакуванні презервативів часто застосовують порошок, щоб полегшити користування. Усі виробники застосовували однакові складники, тож виявити марку презерватива неможливо. Та й знаття того, що вбивця скористався «Трояном» чи «Рамзесом», коло підозрюваних не звузило б.

— Здогадуюся, що на ньому була змазка, — додав Піт. — А ще там були сліди складника, схожого на ноноксинол-дев’ять.

Трента ця інформація зацікавила.

— А на сходах його сліди були?

— Я їх не знайшов.

— Отже, до боротьби на сходах він займався з нею сексом деінде, можливо, в квартирі, — висловив припущення Трент.

Майкл майже їх не слухав. Повія штибу Монро не витрачала б важко зароблених грошей на розкіш типу змазки й сперміцидів. Легше зціпити зуби й заощадити. А наслідки усувати вже потім.

— Презерватив майже напевно належав ґвалтівнику, — припустив Майкл.

В очах у Трента з’явився здивований вираз, неначе він щойно згадав, що Майкл теж був з ними в кімнаті.

— Це можливо.

Майкл вирішив розтлумачити, що він мав на увазі.

— Він не збирався її вбивати. Інакше нащо тринькати гроші на дорогий презик, так?

Трент кивнув, але розвивати тему не став.

— Що ж, — порушив мовчанку Піт. — Як я вже казав… — Повертаючись до своєї лекції, він розтулив жінці рота й показав обрубок на тому місці, де був колись язик. — У язиці нема великих артерій, за винятком язичної, яка розгалужується, мов коріння дерева, і звужується біля кінчика. Та щоб до неї дістатися, потрібно заглибитися у рот на кілька дюймів, але при цьому неможливо вгризтися у язик зубами. — Він насупився і кілька секунд думав. — Уявіть собі таксу, яка пхає носа в борсукову нору.

Майкл намагався відігнати од себе цю картинку, але вона міцно засіла в його свідомості: дзвінкий гавкіт відлунював у вухах.

— А в цьому випадку, — провадив Піт, — вуздечку язика відділено від органа і розітнуто навпіл протоку підщелепної залози. — Він розтулив рота і підхопив язик, вказівним пальцем показуючи на тонку смужку шкіри під ним. — Власне відбирання язика не є небезпечною для життя травмою. Проблема в тому, що жертва впала на спину. Можливо, на неї так вплинув шок чи різні хімічні речовини в організмі подіяли. Хай там як, унаслідок цього вона знепритомніла. Протягом наступних кількох хвилин кров од відкушеного язика наповнила горло. Мій офіційний висновок щодо причини смерті — асфіксія внаслідок блокування трахеї кров’ю, що спричинило зупинку дихання на тлі втрати крові через травматичну ампутацію язика.

— Але ж він не мав наміру її вбивати, — зауважив Майкл.

— Не в моїй компетенції висловлювати припущення щодо того, які картини народжуються в голові у чоловіка, коли він відкушує жінці язика, але якби я був людиною азартною… а мої колишні дружини підтвердять, що я людина азартна… то так. Я би припустив, що нападник не збирався її вбивати.

— Так само, як інших, — докинув Трент.

— А були й інші? — пожвавився Піт. — Я не чув про схожі випадки.

— Нам відомо про двох дівчат, — сказав йому Трент. — Першій відкусили язика, проте не повністю, потім його пришили, і вона навіть порівняно нормально говорить. Друга лишилася без язика. Забагато часу минуло, щоб його можна було повернути на місце.

— Бідолашна, — похитав головою Піт. — Це недавно сталося? Я про таке не читав.

— Перший напад було вчинено на території штату, тож нам вдалося стримати розголос. У другому випадку батьки дівчини втихомирили пресу, а місцеві копи замовчали подробиці справи. Якщо всі мовчать, про це не напишуть у газетах.

— А як щодо третьої? Маленької дівчинки? — запитав Майкл.

Трент посвятив Піта в деталі справи.

— Мені здається, вона відкусила собі язик сама, — насамкінець додав він. — Вона ще маленька, десять рочків. Страшенно перелякалася, напевно. Місцеві поліцейські знають свою справу, але в них не надто великий досвід із такими насильницькими злочинами, тому я думаю, що їм важко було взяти в неї свідчення.

— Не маю сумніву, — кивнув Піт.

Але Майклу було цікаво, чому Трент мовчав про це раніше. Можливо, промацував Майкла, щоб подивитись, чи пройде він випробування.

«Блін», — подумав Майкл. Він уже втомився стрибати крізь кільця.

— Як думаєте, скільки їй було років? — спитав він у патологоанатома, киваючи на Алішу Монро.

— Важко сказати. — Піт уважно подивився на обличчя жінки. — Зуби в неї кошмарні, бо наркотики приймала. Зважаючи на її важке життя й тривалу наркотичну залежність, я б сказав, що близько сорока. Плюс-мінус.

Майкл зиркнув на Трента.

— Але ж не дівча-підліток.

— Безперечно, — погодився Піт.

— Отже, у нас дві дівчинки-підлітки на відстані тридцяти миль одна від одної та стара наркоша в Атланті. І єдине, що їх об’єднує, — ця хрінь з язиком. — Майкл пильно подивився на Трента, наче намагався ще й поглядом донести свою думку. — Правильно?

У Трента задзвонив мобільний. Він глянув на екран, вибачився і вийшов з кімнати.

Піт важко зітхнув і взявся накривати тіло, натягуючи простирадло на голову.

— Неприємна ситуація.

— Так. — Майкл спостерігав за Трентом крізь скляні двері й думав: що, чорт забирай, не так із цим типом?

— Мені він здається тямущим, — сказав Піт, маючи на увазі Трента. — І порівняно з вашими колегами, так гарно вбраний, що аж око радіє.

— Що? — спитав Майкл. Він спостерігав за Трентом і намагався розчути, про що розмова.

— Костюм, — пояснив Піт. — Справляє враження.

— На гробаря клятого схожий.

На думку Майкла, Піт теж модником не був. Він завжди був вбраний у накрохмалений і чистий білий халат, але тільки тому, що рахунки за прання оплачувала лікарня. Під халатом Піт найчастіше мав на собі джинси й звичайну сорочку на ґудзиках. Широко розкритий комір відкривав жмут сивого волосся на грудях і золотий медальйон, який посоромився б носити навіть учасник гурту «Бі-Джиз»[6].

— Зв’язок між цими трьома справами дуже непевний, — зауважив Піт.

— Атож.

— Але те, що всі язики було відкушено, змушує задуматися. Це не така вже й звична річ. — Він узяв пластиковий пакет і підняв його, немовби минулого вечора Майкл недостатньо на нього надивився. — Маю сказати, за всі роки на цій роботі я нічого подібного не бачив. Сліди від укусів — так. Я завжди кажу: якщо хочете мати наукові докази того, що ми походимо від тварин, треба лише подивитися на пересічну жертву зґвалтування. — Піт поклав язик біля руки Монро. — Сліди від зубів у неї скрізь на грудях і плечах. Я нарахував щонайменше двадцять два. Певно, кусати жертву під час агресивного нападу — це тваринний інстинкт. Собаки й великі коти в дикій природі чинять так само. — Він усміхнувся. — А скільки відкушених сосків я бачив, уже й не злічити. У п’яти чи шести випадках жертвам відкусили клітори. Одного разу — палець… — Він глянув на Майкла і знову всміхнувся. — От якби в цих нелюдів росли роги, це значно полегшило б їх пошуки.

Майклу не подобалося, як судмедексперт на нього дивиться, і він не мав ані найменшого бажання вислуховувати, що той думає про сексуальних хижаків. Тому він сказав:

— Коли Трент припинить патякати по телефону, передайте йому, що я внизу.

Швидкою ходою він вийшов через аварійний вихід. Інстинктивно хотілося сісти в машину й покинути Трента ловити ґав, але Майкл відчував, що з цим типом не варто вимахуватися. Навіть якби Ґрір не викликав його, Майкл був не такий дурний, щоб нажити ворога в особі добре вдягненого козла з ДжБР.

— Де пожежа? — спитав Лео.

Він стояв на горішньому сходовому майданчику й курив сигарету.

— Дай закурити, — попросив Майкл.

— Я думав, ти покинув.

— Ти мені що, мати? — Майкл сягнув у нагрудну кишеню Лео й витяг звідти сигарети.

Лео клацнув запальничкою, і Майкл глибоко затягнувся. Вони були на гаражному рівні будівлі, де сморід автомобільних вихлопів і гуми заповнював собою все. Але сигаретний дим обпалив Майклу ніздрі й перебив смердоту.

— Ну? — почав Лео. — Де паразит?

Майкл видихнув струмінь диму, відчуваючи заспокійливу дію нікотину.

— Нагорі з Пітом.

Лео насупився. Піт навіки заборонив йому переступати поріг моргу після недоречного (як і слід було очікувати) жарту.

— А я в архів спускався.

Майкл примружився, щоб дим не потрапив у очі.

— І?

— Справу Вілла Трента засекречено.

— Аж так?

Лео кивнув.

— Чого б це чиюсь справу засекречували?

— А я знаю?

Хвилину вони мовчки курили, кожен заглиблений у свої роздуми. Майкл опустив погляд на долівку, всіяну недопалками. У відділку існувала сувора заборона куріння, але не дозволяти цілій тусовці поліцаїв щось робити було так само марно, як забороняти мавпі жбурлятися какашками.

— Навіщо Ґрір його викликав? Тобто конкретно його? Цю групу ЗРЗ, чорти його знають, що воно таке? — спитав Майкл.

— Ґрір його не викликав. — Лео звів брови, наче втішався тим, що володіє таємницею. — Коли Ґрір прийшов на роботу, Трент уже сидів у нього в кабінеті.

Майкл відчув, як удвічі швидше застукотіло в грудях серце. Нікотин подіяв, у голові трохи запаморочилося.

— Так справи не роблять. Слідчі не можуть просто прийти й забрати справу. Їх треба викликати.

— Учора ввечері в мене склалося таке враження, що Ґрір таки збирався його запросити. То яка різниця, сам він прийшов чи його покликали? Не заморочуйся.

Попри невміння Лео поводитися в товаристві, він мав у поліції чимало знайомих. Налагодження зв’язків для нього стало справжнім мистецтвом. У більшості випадків Лео міг накопати бруду на кого завгодно.

— Ти можеш про нього щось розвідати?

Лео знизав плечима, примружуючи око від диму сигарети.

— Шерон у диспетчерській знає хлопця, який зустрічався з дівчиною, з якою він працював.

— Господи! — просичав Майкл. — А далі ти скажеш мені, що у тебе є друг, який знає людину, у якої є друг, у якого…

— То ти слухатимеш чи ні?

Майкл замовк на півслові.

— Валяй.

Лео не поспішав. Він покрутив сигарету між великим і вказівним пальцями, затягнувся, потім повільно видихнув дим. Майкл від нетерплячки хотів був його підштрикнути, коли той нарешті видав:

— Новина в тому, що він хороший поліцейський. Друзів у нього небагато…

— Не дивно.

— Ага. — Лео гигикнув, закашлявся і прицмокнув губами, наче мокротиння ковтав.

Майкл глянув на сигарету в руці, відчуваючи, як у шлунку все перевертається.

Лео театрально помовчав, щоб привернути Майклову увагу.

— У нього вісімдесят дев’ять відсотків розкриття.

Майкл відчув, що його тягне на блювоту, але не через цигарку. У своїй безмежній мудрості федеральний уряд запровадив визначення рівня розкриття злочинів (кількості закритих справ) у кожному поліційному управлінні, щоб якийсь канцелярський щур у Вашинґтоні міг відстежувати поступ на своїх діаграмках. Це називали звітністю, але для більшості копів то був зайвий геморой із папірцями. Будь-який придурок міг передбачити, що це спричинило б широкомасштабне міряння членами серед детективів, і Ґрір його підживлював, щомісяця вивішуючи їхні показники на дошці.

Трент усіх їх обставив на двадцять пунктів.

— Що ж, — Майкл силувано розсміявся. — Легко закрити справу, коли ти забираєш її в іншого копа, який уже зробив усю роботу.

— У цьому ШМИРЗі він недавно.

— ЗРЗ, — виправив Майкл, знаючи, що Лео дражниться, але неспроможний утриматися від гри.

— Та яка різниця, — пробурмотів Лео. — Головне, що перед тим, як Трента перевели, він розкрив чимало злочинів.

— Молодець, що й сказати.

— Кілька років тому в нього була гучна справа про викрадення дітей, яку він вів із якоюсь дамочкою.

— Як дамочку звали?

Лео знову здвигнув плечима.

— Кілька типів викрадали дітей у Флориді, обмінювалися ними зі своїми друзяками в Монтані. Усе це відбувалося неподалік від Гартсфілда, де дітлахів переганяли, як худобу. Група твого приятеля розкрила справу за місяць. Дамочка отримала підвищення, Трент залишився на місці.

— Групу очолював він?

— Угу.

— Тоді чому його не підвищили?

— Це ти в нього спитай.

— Якби я міг спитати в нього, не базікав би тут із тобою. — Лео зблиснув очима, наче ці слова зачепили його за живе. — Чувак, це все, що я знаю. Трент добропорядний, знає свою роботу. Хочеш дізнатися більше, подзвони комусь у центрі й сам усе з’ясуй.

Майкл невідривно дивився, як горить кінчик його сигарети. Джина убила б його, якби побачила, що він курить. Утім, вдома вона могла відчути лише запах на його пальцях.

Він кинув недопалок на землю й розтоптав п’яткою.

— Енджі досі працює у відділі моралі?

— Поласкі? — запитав Лео так, наче вухам своїм не вірив. — На біса тобі здалася та шибанута полячка?

— Відповідай, бляха, на запитання.

Лео витяг ще одну сигарету й підкурив од першої.

— Ага. Як мені відомо.

— Якщо мене шукатиме Трент, скажеш, що за кілька хвилин я знову спущуся сюди.

Часу на те, щоб відповісти, Майкл Лео не дав. Він побіг сходами на третій поверх, і вже на підході до дверей його легені ходором ходили в грудях. Найбільше роботи у відділі моралі припадало на нічну пору, тож в офісі була половина працівників відділу — вони писали звіти з рейду минулої ночі. Енджі працювала приманкою. На ній був топ із бретелькою через шию, що на три дюйми не діставав пупка, а на столі розпласталася, мов мертвий шпіц, білява перука.

Він чекав, поки вона підведе погляд, і коли це сталося, помітив, що Енджі не надто рада його бачити. Поки Майкл ішов до її столу, вона відкинулася на спинку стільця й поклала ногу на ногу. Спідниця в неї була така коротка, що Майкл з міркувань дотримання пристойності відвів погляд.

— Чого ти прийшов? — спитала вона. — Господи, ти на чорта схожий.

Майкл провів пальцями по волоссю. Від пробіжки сходами виступив піт. У легенях досі лишався дим, і він викашляв щось схоже на передсмертне хрипіння. Боже, такими темпами він дуже скоро приєднається до Кена в інвалідному візку.

— Можна тебе на кілька слів? — спитав він.

В її очах з’явився сторожкий вираз.

— Про що говоритимемо?

Майкл перехилився до неї через стіл, щоб його більше ніхто не почув.

— Ого, — сказала вона і відштовхнула його, підводячись. — Ходімо в коридор.

Він пішов слідом за нею, відчуваючи на собі погляди всіх працівників відділу. Насправді Майклу подобалося працювати в «моралі». Тут можна було спостерігати за дівчатами, відловлювати їхніх клієнтів і практично ніколи не доводилося казати батькам, що труп їхнього сина чи доньки виловили в Чаттахучі[7]. Він звільнився не тому, що так хотів. Його проблемою була Енджі. Вони не надто ладнали, і те, що вона погодилася з ним поговорити, можна тепер ставити в один ряд з найбільшими дивами світу.

Зайшовши в закапелок навпроти ліфтів, Енджі обсмикнула на собі спідницю. Коло неї тихо мурмотів і блимав лампочками старезний торговельний автомат.

— Ти прийшов поговорити про Алішу Монро? — спитала вона.

— Проститутка? — Він навіть не подумав про те, щоб зазирнути в її справу.

— Ти що, забув її? Ми ж кілька разів її забирали, поки вона не знюхалася з Малим Джі.

— Ага, — відповів Майкл, хоча даремно Енджі сподівалася, що він пам’ятатиме одну повію з тисяч, що їх вони заарештовували під час вікендових облав. У деякі суботи їм доводилося викликати автофургон лише для того, щоб доправити всіх дівчат до відділка. А перед дільницею вишиковувалися таксі й через кілька годин розвозили їх усіх назад на вулиці.

— Я тільки… — почав Майкл.

За спиною дзенькнули двері ліфта. Він озирнувся через плече й побачив Вілла Трента.

— Чорт, — пробурмотів Майкл.

— «Кіт-кат», — промовив Трент, і до Майкла не одразу дійшло, що той мав на увазі.

Трент підійшов до автомата і заходився копирсатися у кишені в пошуках дріб’язку.

Майкл вирішив бути чемним.

— Це Енджі Поласкі, — сказав він. І додав, наче це не було очевидно з її одягу: — Відділ моралі.

Трент саме вкидав монети в автомат. Він кивнув Енджі, але в очі їй не подивився.

— Доброго ранку, детективе Поласкі.

— Трент із ДжБР, — повідомив Майкл. — Його викликав Ґрір, щоб допомогти нам зі справою Монро.

Майкл уважно дивився на Трента й чекав, що той виправить його, скаже, що насправді Ґрір його не викликав, що він сам з’явився в кабінеті у лейтенанта. Але Трент лише водив пальцем по склу на автоматі, намагаючись прочитати код під батончиками «Кіт-кат», щоб набрати його на панелі керування. Він сильно мружився, і Майкл зробив висновок, що йому потрібні окуляри.

— Ой, блін, — пробурмотіла собі під ніс Енджі. — Е-шість. — Вона сама набрала код, постукуючи кричущо довгими накладними нігтями по пластмасових клавішах. — Я дістану матеріали на Монро, — сказала вона, звертаючись до Майкла.

Не встиг Майкл навіть подумати, що відповісти, а вона вже йшла в бік офісу. Він помітив, що Трент проводжає її поглядом, дивиться, як вона йде, похитуючись на високих підборах і погойдуючи стегнами.

— Я колись із нею працював, — сказав йому Майкл. — Вона нормальна.

Трент зняв обгортку з батончика і відкусив.

Майкл відчув потребу пояснити поведінку Енджі.

— Але трохи гонориста.

— Якби мені доводилося щодня так одягатися на роботу, я б теж був не білим і пухнастим.

Майкл спостерігав, як рухається щелепа Трента, поки той енергійно жує батончик, і шрам у нього на щоці проступає чіткіше.

— Звідки у вас цей шрам?

Трент подивився на свою руку.

— Пневматичний молоток, — сказав він, і Майкл помітив рожевий шрам, що біг по шкірі між великим і вказівним пальцями.

Майкл не цей шрам мав на увазі, проте підіграв.

— Ви на дозвіллі ремонти робите чи що?

— «Середовище гуманності». — Трент запхав останній шматок «Кіт-ката» собі в рот і викинув обгортку до кошика. — Інший волонтер ненароком стрелив у мене оцинкованим гвіздком.

Ще один шматочок головоломки для Майкла став на місце. «Середовище гуманності» було волонтерською організацією, що зводила будинки для малозабезпечених родин. Більшість копів рано чи пізно починали волонтерити. Працюючи на вулицях, вони забували про те, що існують і хороші люди. Тому цю рану в психіці намагалися загоїти, допомагаючи людям, які справді цієї допомоги потребували. Майкл до народження Тіма працював у сирітському притулку. Навіть Лео Донеллі й той волонтерив у місцевій команді Малої ліги, аж поки йому не сказали, що на полі курити не можна.

— Я хотів би побачити місце злочину, — сказав Трент.

— Учора вночі ми перетрусили її квартиру, — зауважив Майкл. — Думаєте, пропустили щось?

— Зовсім ні, — заперечив Трент. Майкл спробував був знайти в його словах якісь підступи, але марно. — Просто хочу відчути атмосферу в квартирі.

— Коли інші справи розслідували, ви теж таке робили?

— Так, — сказав Трент. — Робив.

Повернулася Енджі. Високі підбори клацали по вимощеній плиткою підлозі. Вона простягнула жовту теку.

— Це все, що я маю на Монро.

Трент не потягнувся по папку, тож її взяв Майкл. Розгорнув на першій сторінці й побачив фото Аліші Монро в профіль і анфас. Як на повію, вона була приваблива. Очі жорстко і з викликом дивилися в об’єктив. Вигляд у неї був роздратований — певно, подумки вже підраховувала збитки, скільки грошей втратить, поки не вийде під заставу.

— Її сутенер — Малий Джі, — повідомила Енджі. — Гидотний сучий син. Затримували за побиття, зґвалтування, замах на вбивство, є підозри, що замовив ще двох, але повісити це на нього не вдалося. — Енджі показала пальцем на свої передні зуби. — У нього тут золоті коронки з вирізьбленими хрестами, наче він у Ісуса свій пацан.

— Де він живе? — спитав Майкл.

— У Домівці, — відповіла вона. — Його бабця живе в одному корпусі з Алішею.

Трент знову вклав руки в кишені й дивився на Поласкі таким поглядом, наче вона була марсіанка з космосу. Його мовчанка дратувала, і всіма порами свого тіла він наче випромінював зверхність, немовби знав більше, ніж казав, і подумки насміхався з них через те, що вони не можуть самі здогадатися.

— Може, вам є що додати? — запитав у нього Майкл.

— Це ваша справа, детективе, — відповів Трент і звернувся до Енджі: — Спасибі за допомогу, мем. — У когось менш зверхнього його усмішка могла б зійти за щиру.

Енджі подивилася на Майкла, перевела погляд на Трента, потім знову на Майкла. Звела брову, ставлячи запитання, на яке Майкл не міг відповісти.

— Та нехай, — пробурмотіла вона, здіймаючи руку в універсальному жесті: все, баста.

Вона повернулася до них спиною, але Майкл цього разу був надто сердитий, щоб повитріщатися.

— У вас що, якісь проблеми? — спитав він Трента.

— Що-що? — Трента його тон начебто спантеличив.

— Ви збираєтеся тут весь день простовбичити чи за діло візьметесь?

— Я ж вам сказав… я тут лише як консультант.

— У такому разі я дам вам кілька порад, містере Консультант. — Майкл так міцно стиснув кулаки, що нігті ввігналися в долоні. — Не грайтеся зі мною.

Це попередження Трента нітрохи не злякало, хоча нічого дивного в цьому не було — зважаючи на те, що Майклові довелося закидати голову вгору, щоб його виголосити.

— Гаразд, — мовив Трент. І невимушеним тоном, неначе непорозуміння між ними владналося, запитав: — Ви не проти з’їздити в Домівку? Я хотів би відвідати місце злочину.

Розділ 5

Усе, що казав і робив Вілл Трент, діяло Майклу на нерви: від його «звісно», коли Майкл сказав, що сам поведе, до того, як він байдуже дивився у вікно, поки вони їхали Північною авеню в бік Домівки. Агент ДжБР нагадував йому заучок у старших класах школи, тих, які носили в нагрудних кишенях лінійки й сипали незрозумілими цитатами з «Монті Пайтона»[8]. Майкл безліч разів дивився виступи «Монті Пайтона», але однаково не розумів, так само, як не доганяв таких чванькуватих розумників, як Трент. Недурно їх, таких, гамселили в школі. І недурно їх гамселили такі, як Майкл.

Майкл глибоко вдихнув і закашлявся — легені досі сердилися на ту сигарету. Він подумав про Тіма, про те, що його син не нормальна дитина, що через це з нього знущалися інші діти. У Тімовій школі була групка хуліганів, які завдавали хлопчику прикрощів — поцупили шапку, розчавили сендвіч за столом у їдальні. Учителі намагалися покласти цьому край, але вони ж не всюдисущі, та й узагалі дехто з них не надто радів з того, що особливий Тім навчався разом зі звичайними дітьми. Хтозна, можливо, Вілл Трент був Майкловою кармою в дії. Його перевіряли. Поводься чемно з цим придурком, і, можливо, з Тімом чинитимуть так само.

— О… — Трент витяг з кишені піджака диктофон. — У мене є запис дзвінка в службу порятунку.

І не встиг Майкл і слова промовити, як він натиснув на кнопку відтворення. З маленького гучномовця розлігся високий голос із металевими нотками: «Приїжджайте у будинок номер дев’ять у Домівці. Там жінку ґвалтують і б’ють, сильно».

Чекаючи, коли загориться зелене світло, Майкл побарабанив пальцями по керму.

— Прокрутіть іще раз.

Трент слухняно зробив те, про що його просили, і Майкл нашорошив вуха, намагаючись вловити якийсь фоновий шум, визначити тон і загальне звучання голосу. Щось було не так, але він не міг точно сказати, що саме.

— «Ґвалтують», — луною відгукнувся Майкл. — Не «вбивають».

— Не схоже, щоб ця жінка була налякана, — докинув Трент.

— Так, — погодився Майкл і натиснув на газ, бо саме загорілося зелене світло.

— Як на мене, — почав Трент, — то якби я був жінкою, злякався б, побачивши чи хоча б почувши, що на іншу жінку напали.

— А може, й ні, — заперечив на це Майкл. — Може, якби ви жили в Домівці, то вже достатньо набачилися б такого насильства.

— Ну то навіщо мені про це повідомляти? — І одразу ж Трент спробував відповісти на своє запитання. — Може, я знав цю жінку?

— Якби ви її знали, тоді у вашому голосі було б більше смутку. — Майкл показав на магнітофон. У жінки, яка дзвонила, був дуже спокійний голос, наче вона про погоду розповідала чи коментувала рахунок украй нудної гри.

— Наряд добирався туди довше, ніж півгодини. — Без особливого осуду в голосі Трент додав: — У Ґрейді найнижчий час реагування в усьому місті.

— Це знає кожен, хто дивиться новини.

— Чи живе в Домівці.

— Ми перевірили всіх мешканців того будинку, обійшли всіх сусідів. Ніхто не вигулькнув з великою табличкою, що теліпалася б на шиї.

— Сексуальних злочинців у котромусь із тамтешніх будинків нема?

— Є один, але його були забрали й цілий той день допитували в іншій справі.

Трент перемотав запис і прокрутив його знову, цього разу дослухавши до слів оператора: «Мем? Мем? Ви там?»

Він поклав магнітофон назад у кишеню.

— А ще жертва трохи застара.

— Монро? — спитав Майкл, перемикаючи передачу. Нарешті Трент розмовляв з ним як із копом. — Так, якщо Піт не помиляється, років їй приблизно як мені. А тим вашим дівчатам було по скільки? По чотирнадцять? П’ятнадцять?

— До того ж вони були білі.

— А Монро була чорна, мешкала в соціальному житлі, працювала на вулицях.

— Інші були білі, з середнього і вищого класів, походили з поважних родин, добре вчилися в школі.

— Може, у нього не було часу вистежити ще одну таку? — висловив припущення Майкл, відчуваючи, що ступає по дуже тонкому канату.

У вухах знову задзижчало, наче попереджаючи, що треба стулити рота і не довіряти цьому незнайомцю, не дозволяти йому ошукати себе.

— Можливо, — погодився Трент, але з його тону було зрозуміло, що він у таку можливість не вірить.

Майкл мовчки повернув праворуч, до Домівки Ґрейді. Уночі квартал видавався привабливішим, бо темрява приховувала найгірші його вади. Була майже десята ранку понеділка, але дітлахи розсікали на великах, наче в них були літні канікули. Майкл, коли був малим, робив те саме — сідав на свій «швінн» і разом з іншими хлопчаками ганяв по району. Та тільки Майкл не передавав відкрито сірникові коробки з травою, як ці малі, й нізащо у світі не наважився б показати «фак» двом поліцейським, які проїжджали його районом на патрульній машині.

Припаркований «БМВ» досі стояв перед дев’ятим будинком. На капоті, схрестивши руки на грудях, сиділо двоє підлітків. На вигляд їм було років п’ятнадцять-шістнадцять, і Майкла кинуло в холодний піт від бездушного виразу їхніх очей, коли вони спостерігали, як він паркується на майданчику. То був вік, який найбільше жахав його як поліцейського. Їм неодмінно треба було щось довести, пройти якесь випробування, щоб із хлопчаків перетворитися на чоловіків. І найкоротший шлях ініціації — пролити чиюсь кров.

Трент теж спостерігав за хлопцями. Потім приречено мовив: «Супер», — і в Майкла відлягло від серця, бо ж той досі мислив, як коп.

Вхідні двері до під’їзду зі стукотом розчахнулися, й вони обидва вхопилися за пістолети. Але не витягли зброю, бо на розбитий тротуар повагом вийшов чоловік невисокого зросту та міцної статури. Навіть не глянувши на поліцейських, він протупав повз Трентів бік машини.

Сорочки на чоловікові не було, на широких грудях під хвилями жиру вгадувалися натяки на міцні м’язи. З кожним кроком його груди підсмикувалися й опадали, достоту як жіночі. В одній руці чоловік тримав алюмінієву битку. А коли наблизився до хлопців, що сиділи на машині, то взявся за битку й другою рукою, готовий почавити комусь яйця.

Майкл глянув на Трента, той сказав: «Сам вирішуй», — але він уже виходив з машини.

— Гадство, — просичав Майкл, відчиняючи дверцята й виходячи з машини саме тієї миті, коли коротун наблизився до хлопців.

— Ану позлазили на хрін з моєї тачки! — заверещав чоловік і замахнувся биткою в повітрі.

Обидва підлітки встали на рівні, їхні руки безвільно висіли, щелепи теж.

— Валіть звідси, поки я вам по сраках не надавав, виродки ледачі!

Дітки вчинили мудро — здиміли.

— Хух, — полегшено видихнув Трент.

— Дурні виродки, — повторив чоловік. Він уже дивився на Майкла і Трента, і Майкл був цілковито впевнений, що говорив він не про хлопців. — Якого хріна вам, двом свиням, треба?

— Малий Джі? — спитав Трент.

Чоловік тримав битку напоготові, ладний будь-якої миті завдати удару.

— А хто, бля, питає?

Трент ступив крок уперед, неначе не боявся, що його голову от-от відправлять у вільний політ.

«Побиття, — пригадав Майкл слова Енджі, коли та розповідала їм про Малого Джі. — Зґвалтування, замах на вбивство».

— Я спеціальний агент Вілл Трент, а це детектив Майкл Ормвуд. — Майкл помахав, потай радіючи, що між ним і розлюченим сутенером стоїть машина. Ідіотом був Трент, якщо надіявся витягти з цього упиря бодай якусь корисну інформацію.

— Ми розслідуємо смерть Аліші Монро.

— І якого хріна я маю з вами базікати? — Джі тримав битку в повітрі, м’язів не розслабляв.

Трент глянув на Майкла.

— Ідеї є?

Майкл здвигнув плечима, тимчасом наперед розмірковуючи, як описуватиме все це в рапорті, коли доправить Трента до лікарні. У голові спливла фраза «Вороже ставлення до представника правоохоронних органів з боку підозрюваного».

Трент повернувся до сутенера і розвів руками, наче розкривав обійми.

— Чесно кажучи, я шокований тим, що моєї зовнішньої привабливості й шарму для вас недостатньо.

Майкл мимоволі розтулив рота від подиву. Але швидко й стулив та знову поклав руку на зброю, щоб бути напоготові, якщо раптом сутенеру стрелить у голову, що його не поважають.

Минуло дві-три секунди, потім ще дві-три. Нарешті Малий Джі кивнув.

— Нехай.

Він посміхнувся, показавши золоті коронки на передніх зубах з вирізьбленими на них посередині білими хрестами — усе достоту так, як розповідала Енджі.

— У вас десять хвилин, поки не вийде Монтель.

Трент простягнув руку, наче вони укладали угоду.

— Дякую.

Сутенер потиснув простягнуту долоню, оцінив Трента поглядом і спитав:

— А ти точно лягавий?

Трент вийняв з кишені посвідчення.

Малий Джі зиркнув на нього, потім знову швидким, проте уважним поглядом оглянув Трента.

— Ти збіса химерний сучий син.

Пропускаючи це спостереження повз вуха, Трент поклав посвідчення назад до кишені.

— Хочете поговорити тут, надворі?

Малий Джі опустив битку і сперся на неї, наче то був ціпок.

— То мої двоюрідні брати. — Він показав на машину, очевидно, маючи на увазі хлопців, яких прогнав. — Тиняються без діла. А мали б у школі сидіти, сраки малі.

— Добре, що ви ними опікуєтеся, — зауважив Трент. Він знову вклав руки до кишень і недбало прихилився до заднього крила машини, наче вів невимушену дружню бесіду. — Коли ви востаннє бачили Алішу?

З відповіддю Малий Джі не квапився.

— Учора ввечері близько шостої, — нарешті відповів він. — Вона йшла на роботу. Перед виходом хотіла дещо отримати. — Він скинув підборіддя й чекав, коли Трент запитає, чим те «дещо» було.

Але Трент, ясна річ, знав. Як і Майкл, він бачив сліди на руках у повії.

— І ви їй те «дещо» дали?

Малий Джі знизав плечима, і Майкл прийняв це за ствердну відповідь.

— Інший «товар» у неї з собою був?

Сутенер обвів їх поглядом, наче актор перед глядацькою аудиторією. Плюнув на землю, виклично випнув груди колесом, але на запитання все-таки відповів.

— Та ні. У неї бабла не було. А в борг тій шльондрі ніхто б і десяти центів не дав.

— За сірникову коробку драпу я пробігся б вулицею і відсмоктав кому завгодно, — сказав Трент. — Про гроші не йдеться.

На саму думку про це Малий Джі реготнув.

— Йоу, сучко, не в моєму районі.

— Я не сумніваюся, що Аліша про всі свої прибутки звітувала, — сказав Трент, але прозвучало це більш як запитання.

— А то, — буркнув Малий Джі, наче дурницею було бодай припускати інше.

— Вона добре заробляла? — спитав Трент.

— Їй у кайф була голка у вені. Заради неї вона на все була готова.

— А постійні клієнти в неї були? Чоловіки, яких нам варто було б розшукати.

— Та я б його сам урив. — Він показав биткою на горішній поверх будинку, де знайшли Монро. — Я дбаю про своїх дівчат. — Наче на підтвердження своїх слів, він тримав битку піднятою вгору. — Якби я побачив цього козла, не сумнівайся, це він би ліг під землю, а не моя Ліша.

Трент кивнув на будинок.

— Ви тут живете?

Сутенер трохи пом’якшився.

— З бабусею. Вона вже стара стала, треба за нею доглядати.

— Учора ввечері ви були з нею?

— Ми з пацанами вчора були в «Читі»[9], дивилися гру.

— Ви не заперечуватимете, якщо ми поговоримо з вашою бабусею?

— Ще й як буду. Не вплутуйте мою бабцю в це лайно. Вона нічого не бачила, ясно вам? Вона стара жінка.

— Добре-добре, — примирливо сказав Трент. І озирнувся на Майкла, немов цікавився, чи є в того якісь запитання. Майкл похитав головою, і Трент сказав сутенеру: — Я знаю, вам хочеться повернутися до телевізора. Дякую, що поговорили з нами.

Джі, не впевнений, що має далі робити, стояв на місці. Врешті він відмахнувся від них, повторив: «Химерний ти сучий син», — і почалапав назад у під’їзд.

Коли за ним грюкнули, зачиняючись, двері, Трент повернувся до Майкла.

— Що скажеш?

— Скажу, що його правда, — мовив Майкл, відлипаючи від машини. — Ти, бляха, достобіса дивний.

У Трента заспівав мобільний, і Майкл відчув, як іскра роздратування спалахує у ньому з новою силою, коли той відійшов на кілька кроків, щоб відповісти на дзвінок.

— Так, сер, — сказав Трент. — Так, сер.

Майкл підвів погляд у небо, на темні хмари, що сунули здаля. Судячи з усього, коли вони виїжджатимуть з місця злочину, здійметься буря, і він зіпсує собі нові черевики, коли брьохатиме по автостоянці.

Трент закрив телефон і поклав його в кишеню жилетки.

— Майкле, вам потрібно додому.

Майкл відчув, що серце стає в грудях.

— Вам потрібно додому, — повторив Трент. — Стався нещасливий випадок.

Газета «Декатур-сіті обсервер», 22 червня 1985 року

Розділ 6

Намертво вчепившись у кермо, Майкл гнав машину як навіжений. Трент сидів на місці пасажира і зберігав гробову мовчанку, попри те, що Майкл мчав на червоне світло й ігнорував знаки «стоп». Їхати від Домівки Ґрейді до його дому було менш як двадцять хвилин, але для Майкла вони тяглися нескінченно. Серце стукало в горлі, мов колеса товарного потяга. Усе, про що він міг думати, — як він жахливо вчинив з родиною, як він їх не заслуговує, як він спокутує свою провину, круто змінить своє життя, тільки б із Тімом усе було гаразд.

— Бля! — Майкл викрутив кермо ліворуч, ледве уникнувши зіткнення з позашляховиком «Шевроле Блейзер», який нічого не порушував.

Трент ухопився за ручку над дверцятами, але він не був тупаком, щоб просити Майкла пригальмувати.

Майкл вирівняв кермо і знову рвучко крутонув ліворуч, щоб виїхати на об’їзну дорогу, де було менше транспорту, а отже — більше шансів приїхати додому раніше. Зчеплення забуксувало, але він натиснув на газ, і все запрацювало як слід. На панелі приладів блимала лампочка: стрілка давача температури двигуна вже була в червоному полі. Єдине, що потрібно було Майклу від цього шматка автомобільного лайна, — щоб довіз його додому. Це все, чого він потребував.

Він знову натиснув на мобільному кнопку повторного набору й слухав, як уп’ятдесяте дзвонить удома телефон. Мобільний Барбари теж озивався довгими гудками, а Джину в лікарні він знайти не зміг.

— А щоб йому! — крикнув Майкл і жбурнув телефон на панель приладів, розтрощивши його на шматки.

Щоб повідомити про неприємності, Ґрір подзвонив Тренту, наче Майкл був якимось слабаком-цивільним, а не заґартованим копом. Лейтенант сказав лише, що у Майкла вдома стався якийсь нещасливий випадок, щось із дитиною. Клята стандартна процедура — не казати всього по телефону, щоб жертва не злякалася і дорогою до місця пригоди не кинулася на машині з мосту в річку. Коли Майкл набрав Ґріра, щоб довідатися детальніше, той розмовляв з ним, як із дитиною. «Майкл, просто їдь додому. Усе буде добре».

— Велосипед, — мовив Трент, і Майкл останньої миті помітив велосипедиста, мало не збив його, різко виїжджаючи на сусідню смугу. Назустріч їхала вантажівка, і Майкл знову крутонув кермо, саме вчасно, щоб уникнути лобового зіткнення.

— Майже приїхали, — сказав Майкл, наче Трент у нього питав. — Чорт, — просичав він і вдарив долонею об кермо. Тім вічно цікавився забороненими речами. Він не знав, що цього робити не можна. А Барбара потроху старіла. Майже щодня вона почувалася втомленою і не мала сил скрізь за ним бігати.

Коли він повертав на свою вулицю, машину занесло на повороті. Перед його будинком стояли два патрульні автомобілі, один з них припаркували на під’їзній доріжці за машиною Барбари. По тротуару перед будинком Синтії та Філа походжали поліцейські в уніформах. Коли Майкл побачив Барбару, яка сиділа на ґанку, обхопивши голову руками, його серце зупинилося.

Якось він вибрався з машини. Побіг до неї, відчуваючи, як приливає до горла жовч, і насилу стримуючи нудоту.

— Де Тім? — спитав він. Барбара відповіла не одразу, і він повторив своє запитання, зриваючись на крик: — Де мій син?!

— У школі! — прокричала вона у відповідь, наче він був божевільний.

Він ухопив її за зап’ястя і силоміць поставив на ноги. В очах у неї стояли сльози.

— Легше, — тихо промовив Трент.

В одному-єдиному слові вчувалося попередження.

Майкл подивився на свої руки, не розуміючи, як так сталося, що тепер вони міцно стискали Барбарині зап’ястки. Там, де він натиснув, видніли червоні сліди. Вольовим зусиллям він розчепив пальці.

До будинку під’їхав фургон коронера. Заверещали гальма, і водій заглушив двигун біля поштової скриньки.

Майкл поклав руки Барбарі на плечі, цього разу — щоб контролювати себе. Йому сказали, щось із дитиною. Може, помилилися. А може, Ґрір збрехав.

— Джина? — спитав Майкл. — Щось сталося з Джиною?

До труповозки підійшов поліцейський і показав водієві рукою на сусідній будинок.

— На задньому дворі.

Не встиг Майкл спам’ятатися, а ноги вже самі несли його туди. Він рвучко розчинив вхідні двері й кинувся коридором. Почув за спиною кроки й зрозумів, що то той виродок Трент. Та Майклу було начхати. Він розчахнув задні двері й вибіг на подвір’я, загальмувавши так різко, що ззаду на нього налетів Трент.

Спершу Майкл побачив щось біле: коротенький халатик, прозору сорочку. Вона лежала на животі, ступні зашпорталися в поламаному дротяному паркані. Її оточували шестеро чи семеро чоловіків.

Майкл спромігся підійти до неї, хоча ноги не слухалися й підгиналися коліна. Родимка на плечі, ще одна на тильному боці руки. Він притис пальці до долоні її маленької руки.

— Сер, не торкайтеся її, — попередив чийсь голос.

Але Майкл не звернув уваги. Він погладив її м’яку долоню. Сльози покотилися з очей, і він прошепотів:

— Господи. О Господи.

Трент щось белькотів до групи поліцейських, але Майкл не розбирав слів. Він міг лише дивитися на потилицю Синтії, на довгі пасма шовковистого білявого волосся, що вкривало її плечі, мов шарфик. Він обсмикнув халатик, щоб прикрити оголені сіднички й хоч трохи вберегти її гідність.

— Детективе, — покликав Трент. Він узяв Майкла за руку під пахвою і легко поставив на ноги. — Ви не повинні її торкатися.

— Це не вона, — вперто похитав головою Майкл й знову спробував опуститися на коліна, щоб побачити її обличчя.

То був якийсь фокус, то не могла бути Синтія. Вона була десь на шопінгу, витрачала Філові гроші, тусувалася з подружками.

— Я хочу її побачити, — сказав Майкл. Його трусило, наче він змерз. Коліна знову не слухалися, та Трент підтримував його, щоб Майкл знову не впав навколішки. — Хочу бачити обличчя.

— Я вже збирався її перевертати, — сказав поруч чоловік, судячи з вигляду, судмедексперт.

За допомогою іншого копа доктор узяв Синтію за плечі й перевернув лицем догори.

Її нижня щелепа опустилася, й з рота по шиї повільним струмочком, як вода з крана, потекла кров. Вродливе личко спотворював глибокий поріз на скроні. Порожні зелені очі дивилися у небо. До обличчя прилипли пасма волосся, і Майкл хотів був нахилитися, щоб прибрати їх і зачесати рукою назад, але Трент не дозволив.

Гарячі сльози пекли йому очі. Хтось мав би накрити її. Не можна було, щоб вона отак лежала і всі на неї дивилися.

Судмедексперт нахилився і, притиснувши донизу нижню щелепу, зазирнув їй до рота.

— Язика немає, — сказав він.

— Господи, — прошепотів хтось із поліцейських. — Це ж лише дитина.

Майкл ковтнув слину, відчуваючи, як горло стискає від горя.

— П’ятнадцять, — уточнив він. Минулого тижня їй виповнилося п’ятнадцять. Він ще й подарував їй м’яку іграшку, жирафу. — Їй було п’ятнадцять.