Лють

Розділ 7

Джону Шеллі був потрібен телевізор. Останні два місяці він тягнув лямку на паскудній роботі, щодня з’являвся вчасно, завжди йшов останнім, виконував кожнісіньке дурнувате завдання свого прискіпливого шефа, тож він не просто потребував телевізора — він на нього заслуговував. Не якогось модного, а звичайного кольорового, щоб був із пультом керування і показував ігри університетської ліги американського футболу.

Він хотів бачити, як грають його команди. Він хотів тримати пульт у руці, і якщо «Джорджія» гратиме погано (а найпевніше, так воно й буде), хотів перемкнути канал і дивитися, як «Флориді» надеруть зад. Він хотів дивитися дешеві шоу в перервах між таймами, слухати дурних коментаторів, дивитися, як «Тулейн» грає проти «Південного Міссісіпі», техаський «Ей-енд-ем» — проти луїзіанського «Державного», Військова академія — проти Військово-морської, чорт забирай. А на День подяки він хотів оргію ігор кубка, і тоді він перемикатиме на великих цабе: «Патріотів», «Рейдерів», «Орлів», — і все це помалу наближатиме Джона Шеллі до тієї магічної миті у лютому, коли він сидітиме у своїй паскудній кімнаті у паскудній нічліжці й дивитиметься клятий Суперкубок — сам-один вперше в житті.

Шість днів на тиждень за останні два місяці він зажурено дивився з вікна автобуса на будівлю магазину «Атланта-сіті-рентол». «Запорука кредиту — це ваша робота» — запевняла вивіска у вікні, проте зірочка, така крихітна, що більше нагадувала роздушеного жука, це спростовувала. Хвалити Бога, він був занадто нервовий, щоб зайти в крамницю й пошитися там у дурні. Джон саме стояв перед вхідними дверима, його серце трусилося в грудях, як пес, який гадить персиковими кісточками, коли раптом йому в очі впав дрібний шрифт на плакаті. «Два місяці» — було написано крихітними буквочками. Ви повинні були працювати не менше від двох місяців, щоб вам дозволили виплатити п’ятдесят два щотижневі внески по двадцять доларів за телевізор, який у роздрібному продажу в звичайній крамниці потягнув би баксів на триста.

Але Джон не був звичайною людиною. Навіть попри нову стрижку, ретельно поголене обличчя чи добре випрасувані літні штани, люди його цуралися, бо відчували, що він не такий, як інші. Навіть на роботі, на автомийці, куди йшли переважно безробітні зайдисвіти, щоб мити машини й витягувати пилососом бозна-що з задніх сидінь позашляховиків, від нього трималися подалі.

І тепер, через два місяці, Джон сидів на краєчку стільця, щосили стримував тремтіння ноги і чекав свого телевізора. Прищавий юнак, який зустрів його біля дверей, не квапився. Він узяв у Джона заповнений бланк заяви і побіг кудись углиб крамниці ще двадцять хвилин тому. Заява. Ще одна річ, про яку забули згадати в оголошенні. Адреса, дата народження, номер соціального страхування, місце роботи — усе, крім клятого розміру його спідньої білизни.

Як на недільний полудень, у «Атланта-сіті-рентол» було гамірно. Працювали всі телевізори, на телевізійній стіні спалахували яскраві картинки, шепотіли притишені голоси в передачах про природу, на каналах новин і в програмах про ремонт. Усе це дзижчало у нього у вухах, шум був майже нестерпний. Забагато світла лилося з великих, від підлоги до стелі, вікон. Телевізійні екрани сяяли надто яскраво.

Він неспокійно завовтузився на стільці, відчуваючи, як по спині стікають краплини поту. Наручного годинника Джон не мав, проте в крамниці висів великий настінний. То була помилка дизайнера, надто зважаючи на те, що годинник виконував лише одну функцію — нагадував людям, що вони застрягли тут, чекаючи, коли вийде якийсь малий, який тільки-но закінчив школу, і скаже щасливому покупцеві, що йому випала величезна честь викласти ще п’ятсот баксів за DVD-плеєр фірми «Тояматоканава».

— Лише телевізор, — прошепотів Джон сам до себе. — Лише маленький телевізор.

Нога знову засмикалася, та він не завдав собі клопоту її приборкати. Його руки стискалися й розтискалися, а це вже було погано. Він мусив якось це припинити. На нього вже витріщалися люди. Батьки намагалися тримати дітей поближче до себе.

— Сер? — перед ним стояв Рендол, Джонів особистий продавець-консультант. На обличчі в нього застигла усмішка, яка б і лабрадора змусила завагатися. — Пробачте, що змусив чекати. — Рендол простягнув руку, неначе вважав, що Джону потрібна його допомога, щоб підвестися.

— Не треба, — сказав Джон, намагаючись бути ввічливим, і встав.

Відтак роззирнувся навколо, не розуміючи, що відбувається. Хлопець був до нього занадто люб’язний. Невже сталося щось? Хтось викликав поліцію?

— Можемо запропонувати вам один з цих телевізорів на вибір. — І Рендол повів його вглиб крамниці, де світилися великі екрани.

Джон зупинився перед телевізором, що здавався неосяжним, як екран у кінотеатрі. Телевізор був майже як він заввишки та вдвічі ширший.

Рендол узяв пульт керування, що за розмірами більше нагадував книжку.

— У цьому «Панасоніку» реалізовано прогресивну технологію глибокого чорного кольору, яка дає вам…

— Заждіть хвилинку. — Джон обійшов телевізор по колу. Завтовшки він був усього кілька дюймів. А ціна на ціннику змусила Джона розсміятися. — Я ж вам казав, скільки заробляю.

Рендол розплився в усмішці й ступив крок уперед, через що у Джона виникло бажання відступити назад. Але він стійко втримався на місці, й хлопець, притишивши голос, сказав:

— Ми з розумінням ставимося до того, що в деяких наших клієнтів є побічні джерела прибутку, про які вони не згадують у своїх заявах на отримання кредиту.

— Справді? — спитав Джон, розуміючи, що відбувається щось протизаконне, але не спроможний збагнути, що саме.

— Ваша кредитна історія… — Голос Рендола звучав трохи збентежено. — Ми отримали дані про ваші кредитні картки.

— Які кредитні картки? — спитав Джон.

Та в нього навіть клятого поточного рахунку не було.

— За це не хвилюйтеся. — Рендол поплескав Джона по плечу, наче вони були давніми приятелями.

— Які кредитні картки? — повторив Джон.

М’язам у руці кортіло скинути хлопцеву руку з плеча. Він терпіти не міг визнавати, що чогось не знає. Перебування в пітьмі робило його вразливим.

Нарешті Рендол прийняв руку.

— Послухайте, — сказав він. — Нічого такого в цьому немає. Просто платіть, до іншого нам байдуже. Ми нікому не повідомимо, якщо, звісно, ви платити не перестанете.

Джон схрестив руки на грудях, хоч і знав, що в очах інших людей це робить його більшим, загрозливішим.

— Слухайте, — сказав він. — Я хочу цей дурний телевізор у розстрочку, двадцять два дюйми з пультом керування. Це все, що мені потрібно.

— Звісно. — Рендол підняв руки долонями догори. — Нема питань. Просто я подумав, що з вашим кредитним рейтингом…

Джон перепитав:

— Яким рейтингом?

— Кредитним. — Тон хлопцевого голосу перейшов межу недовірливості й наблизився до приголомшеного Джона. — У вас найкращий кредитний рейтинг з усіх, що я бачив. У нас тут бувають люди, які навіть до трьохсот не дотягують.

— А у мене який?

Запитання, здавалося, приголомшило Рендола.

— Нам не можна таке казати.

Твердим голосом, додавши до нього металевих ноток, Джон повторив:

— Який у мене?

Прищі у Рендола побіліли, а шкіра навпаки — густо почервоніла.

— Сімсот десять, — прошепотів він, зиркаючи через плече, чи не дивиться бос. — Містере Шеллі, ви могли б піти в звичайну крамницю. Наприклад, у «Серкіт-сіті» чи в «Бест-бай».

— Дайте мені його подивитися.

— Звіт?

Джон ступив кілька кроків і скоротив відстань, що їх відділяла.

— Ви сказали, там були кредитні картки. Я хочу знати, які саме.

Рендол знову озирнувся через плече. Але хвилюватися йому варто було через того, хто стояв перед ним.

— Хлопче, годі озиратися. На мене дивися. І відповідай.

Рендол ковтнув слину, і його борлак заходив ходором.

— Може, я неправильно ввів ваш номер соціального страхування. Поточна адреса була інакша…

— А ім’я і прізвище?

— Те саме?

— І та сама попередня адреса у Ґарден-сіті?

— Так, сер.

— Ви думаєте, що існує ще один Джонатан Вінстон Шеллі, з моєю датою народження і моєю колишньою адресою, який живе в Атланті й має майже такий, як у мене, номер соціального страхування?

— Ні… тобто так. — Над верхньою губою Рендола проступили бісерини поту, голос затремтів. — Пробачте, містере. Мене виженуть з роботи, якщо я покажу вам той звіт. Ви самі можете отримати його безкоштовно. Я дам вам ном…

— Забудь, — сказав Джон, почуваючись чудовиськом через те, що тисне на хлопця.

Страх у його очах різав, як гостра скалка. Джон пішов до вхідних дверей, повз такий бажаний телевізор, і вийшов, поки не сказав чогось такого, про що пошкодує.

Замість піти додому Джон перетнув вулицю й сів на лавку біля автобусної зупинки. Узяв безкоштовну громадську газету зі стійки й швидко прогортав. На дорозі було чотири смуги, але всі вони були вщерть забиті транспортом. Прикриваючись газетою, мов щитом, Джон стежив за крамницею, де Рендол та його колеги-продавці вмовляли людей, які мали би тікати звідти, не озираючись, підписати угоду на продаж душі.

Кредитні звіти, картки, рейтинги. Чорт, він нічого про це не знав.

Під’їхав автобус, водій глянув на нього крізь двері.

— Ви сідаєте?

— Наступним поїду, — сказав Джон. І додав: — Дякую.

Йому подобалися водії автобусів «МАРТА»[10]. Вони не квапилися з висновками. Якщо ти платив за проїзд і не зчиняв галасу, вони вважали тебе хорошою людиною.

Гаряче повітря засвистіло за автобусом, коли той від’їхав. Джон перегорнув газету на наступну сторінку, потім повернувся на першу, розуміючи, що не прочитав жодного слова. Так він і сидів на автобусній зупинці — дві години, потім три. Відійшов лише раз — відлити за порожньою будівлею.

О восьмій вечора продавець Рендол вийшов з бюро прокату. Він сів у поіржавілу «тойоту», повернув ключ у запалюванні й наповнив тихий вечір найогиднішою музикою, яку Джон чув у своєму житті. Посутеніло десь за годину, але Рендол не помітив би Джона навіть у яскравому світлі дня. Хлопцеві було років із вісімнадцять-дев’ятнадцять, він мав власну машину, роботу, за яку непогано платили, і жоднісіньких турбот, окрім хіба що того придурка з хорошою кредитною історією, який вдень мало не витрусив з нього душу.

З крамниці вийшов менеджер. Принаймні Джон думав, що то менеджер: немолодий уже чолов’яга, залисина, сяк-так прикрита жмутом волосся, жовтувата шкіра та круглий від цілоденного сидіння й відмовляння людям зад.

Чоловік опустив захисний екран з металевої сітки, який прикривав вітрини, і стогін, яким він цю роботу супроводжував, було чути аж через вулицю. Знову застогнав, коли нагнувся замкнути скобу, і ще раз — коли підводився. Випроставши спину й потягнувшись, він пішов до сірувато-коричневого «Форда Тауруса» і всівся за кермо.

Джон дочекався, коли чоловік застебнув пасок, вирівняв дзеркало заднього виду, увімкнув задній хід. «Таурус» поїхав назад. Білі фари спалахнули над червоними, потім машина вирівняла хід і виїхала з парковки. Двигун дирчав, як гольф-мобіль.

Десять хвилин, п’ятнадцять. Півгодини. Джон підвівся й собі крекнув від зусилля. У колінах хруснуло, зад болів од холодної бетонної лавки.

Перш ніж перейти вулицю, він роззирнувся на обидва боки. Пройшовся повз крамницю. Ланцюги, що захищали вітрини й головний вхід, були міцні, проте Джон і не збирався бити скло і грабувати. Він пішов в обхід будівлі, до сміттєвих баків.

Камеру спостереження за бюро прокату було націлено на задні двері, на баки вона не дивилася. Джон посунув сталеву кришку догори, і вона озвалася металевим скреготом. З контейнера тхнуло, але Джон чув і гірші запахи. Він узявся витягати маленькі чорні пакети зі сміттям, такі самі, як ті, що він бачив у сміттєвих кошиках у крамниці. Він діяв обережно — розв’язував вузол замість розривати пакет, щоб у ньому покопирсатися, потім зав’язував на такий самий вузол і переходив до наступного. Півгодини поперекидавши магазинне сміття, він зрозумів, що ситуація кумедна, і розсміявся. У пакетах було достатньо інформації: номери соціального страхування, домашні адреси, трудовий стаж, щоб провернути грандіозну аферу. Але в нього інше було на меті. Він був не шахрай і не злодій. Він хотів здобути інформацію, але тільки свою власну, і, за законом підлоти, знайшов її в останньому пакеті.

Він нахилив кредитний звіт під таким кутом, щоб його можна було прочитати у світлі сенсорних ліхтарів.

Той самий номер соціального страхування. Та сама дата народження. Та сама колишня адреса.

Джонатан Вінстон Шеллі, тридцять п’ять років, володів двома картками «Мастеркард», трьома «Віза» й карткою на бензин «Шелл». Його адресою була абонентська скринька з індексом 30316, тобто мешкав він десь на південному сході Атланти — за кілька миль від нічліжки Чез на Ешбі, де Джон тепер винаймав кімнату, неподалік від капітолія штату Джорджія.

Його кредитна історія була чудовою, на поточному рахунку в місцевому банку не було боргів. Очевидно, він протягом шести років зарекомендував себе як досить надійний клієнт. За винятком однієї «невчасної проплати» на картку «Шелл», усі його кредитори були задоволені швидким погашенням кредитів, хоча, якщо подумати, це було дивно, бо останні двадцять років Джонатан Вінстон Шеллі не мав особливої можливості брати кредити. Наглядачі у в’язниці мали звичку дуже ретельно пильнувати тих, хто відбуває двадцять два роки за зґвалтування і вбивство п’ятнадцятирічної дівчини.

Розділ 8

Джон знав Мері-Еліс Фінні ізмалечку. Вона була хорошою дівчинкою, гарненькою чірлідеркою, відмінницею — словом, людиною, яку майже всі в школі знали й любили, бо вона була чудовою. Звісно, були дівчатка, які її ненавиділи, але для дівчат, коли вони відчувають конкуренцію, це звичне діло — ненавидіти. Поширювати про тебе брудні плітки. Бути люб’язними з тобою, а коли повернешся до них спиною, встромити ножа якнайглибше та ще й провернути його для надійності. Навіть у реальному світі — знайдіть жінку, яка досягла успіху самотужки, і завжди натрапите біля неї на жменьку недоброзичливиць, які казатимуть, що вона сука чи що шлях нагору прокладала собі через ліжко. Так влаштований світ, і мікрокосм декатурської старшої школи винятком не був.

Власне, у майбутньому Джон зрозумів, що він збіса схожий на тюремний.

Сім’я Шеллі мешкала за кілька вулиць від Фінні в одному з фешенебельних районів Декатура, у сусідстві з коледжем Аґнес Скот. Їхні матері були знайомі, бо належали до кола верхівки середнього класу. Вони зустрічалися, так, як зустрічаються дружини лікарів і адвокатів: на заходах зі збирання коштів чи благодійних заходах на користь місцевої старшої школи, лікарні, коледжу — словом, будь-якого закладу, що міг виправдати вишукану вечірку, на якій запрошеним незнайомцям демонстрували гарний дизайн свого будинку.

Річард Шеллі був онкологом, завідував відділенням онкології в лікарні Декатура. Його дружина, Емілі, колись працювала агентом з продажу нерухомості, але покинула роботу, коли народилася Джойс, їхня перша дитина. Через три роки на світ з’явився Джон, і Шеллі думали, що їхня родина стала досконалою.

Емілі була з тих матерів, що з головою поринають у материнство. Вона була активною діячкою батьківського комітету, продавала більшу частину печива дівчаток-скаутів і насамкінець майже упродовж всіх шкільних років шила костюми для випускного балу квакерської школи Друзів. Коли діти виросли й вона стала їм не потрібна (чи вони перестали її потребувати), виявилося, що в неї багато вільного часу. Коли Джон уже був у середній школі, а Джойс лишалося два роки до коледжу, вона знову пішла працювати брокером неповний день, лише для того, щоб не нудьгувати вдома.

Їхнє життя було б ідеальним, якби не Джон.

Він рано і без видимої причини почав брехати. Був удома, коли казав, що піде на футбольне тренування. Був на тренуванні, коли казав, що буде вдома. Його успішність поступово знижувалася. Він перестав стригти волосся, відпустив довге. Потім з’явився запах. Здавалося, він ніколи не купався, а його одяг, коли Емілі підбирала його з підлоги в Джоновій вогкій спальні, щоб кинути в пралку, тхнув мало не хімією, наче його побризкали тефлоном.

Річард годинами пропадав на роботі, що вимагала максимуму емоційних і фізичних зусиль. Йому бракувало часу чи бажання непокоїтися за сина. У Джоновому віці Річард був похмурим і відлюдькуватим. Підлітком мав таємниці. Потрапляв у халепи, але ж усе владналося, так? Час відлучати Джона від цицьки. Дати малому трохи свободи.

Емілі непокоїлася щодо марихуани, тому й не надала особливої уваги порошковому нальоту, який побачила у передній кишені синових джинсів.

— Аспірин, — сказав їй Джон.

— Навіщо ти клав аспірин у кишеню?

— Голова боліла.

Дитиною Джон, бувало, клав до кишені й дивніші речі: камені, скріпки для паперу, жабу. Тому матір стурбувало його здоров’я.

— Може, до лікаря сходимо?

— Мамо.

Він вийшов з пральні, а вона так і стояла з його штанами в руках.

Шеллі, як і багато інших благополучних родин, чомусь думали, що їхні гроші й привілейоване становище автоматично захищають їхніх дітей від наркотиків, та не усвідомлювали, що єдине, у чому ці два чинники допоможуть їхнім дітям, — дістати якісніші наркотики. Та навіть без того Емілі Шеллі хотіла вірити, що її син — хороший хлопчик, і вірила. Вона не помічала, що вранці у її сина осклянілий погляд, що він постійно закапує собі в очі якісь краплі, що з повітки на задньому дворі смердить чимось млосно-солодким. А лікар Річард, зі свого боку, не висовував носа з вранішньої газети, тож і не бачив, що зіниці в його сина завбільшки з п’ятдесятицентову монету і кров носом у нього йде частіше, ніж у деяких ракових пацієнтів його відділення.

Життя розбилося на друзки.

Під час обшуку в школі в глибині Джонової шафки знайшли запханий у кросівку мішечок травки.

— Це не мої кросівки, — сказав Джон, і його мати підтвердила, що це взуття не схоже на те, яке вона раніше бачила на синові.

Охоронець з місцевого торговельного центру подзвонив їм, щоб повідомити, що їхній син украв касету і його схопили на гарячому.

— Я забув за неї заплатити, — знизав плечима Джон, і його мати вказала на те, що в нього в кишені справді лежить двадцять доларів. Навіщо йому було красти річ, за яку він міг заплатити?

Остання крапля впала однієї п’ятниці, вночі. Подзвонив інтерн з лікарні й розбудив Річарда Шеллі, щоб сказати, що його син потрапив до відділення невідкладної допомоги внаслідок передозування кокаїном.

Отак і спала полуда з очей. Медичне свідчення — щось таке, чим батько міг помахати перед носом у матері як доказом нікчемності їхнього сина.

Ночами Джон сидів у себе в кімнаті й слухав, як сваряться через нього батьки, аж поки батько не кричав щось на зразок «і це остаточно!», а мати бігла в спальню, грюкнувши дверима. Далі були притишені схлипування, і Джон врубав стереосистему, з гучномовців лилися верески «Деф Леппард»[11], аж поки Джойс, яка, звісно, гризла граніт науки, не стукала в спільну стіну їхніх кімнат і кричала: «Тихіше зроби, лузер нещасний!»

Джон стукав у відповідь, обзивав її сучкою, шумів так, що в його кімнату заходив батько, хапав його за руку, ставив на ноги й питав, що з ним, у біса, відбувається.

— Проти чого ти бунтуєш? — допитувався Річард. — Чого тобі бракує? У тебе є все, чого можна бажати!

— Чому? — запитувала мати у свого синочка, й сльози ручаями текли по її щоках. — Де я схибила?

Джон тільки плечима знизував. Усе, що він робив, коли його намагалися викликати на відверту бесіду, — знизував плечима. Він так часто ними знизував, що батько казав, буцімто в нього неврологічний розлад. І можливо, йому треба призначити літій. А ще, можливо, помістити в психіатричну клініку.

— З чого все почалося? — хотіла знати його мама. Мусив бути спосіб якось виправити, покращити ситуацію, але щоб це зробити, вона мала знати, з чого все почалося. — Хто тебе на це підсадив? Скажи мені, хто тобі таке заподіяв?

Знизування плечима від Джона. Саркастичний коментар від його батька.

— То ти в нас розумово відсталий? Аутист? У цьому твоя проблема?

Почалося з травички. Зрештою, мала рацію Ненсі Рейґан, коли казала дітям: просто відмовляйтеся. Уперше Джон курнув, природно, одразу ж після похорону.

Брат Емілі, дядько Баррі, загинув у автокатастрофі на швидкісній автостраді. Раптово. Фатально. Доленосно. Баррі був товстуном, їв усе, що забажається, сигари курив, мов Фідель Кастро. Пив пігулки проти високого тиску, щодня робив собі укол інсуліну і загалом повільно, але впевненим поповзом просувався по життю до могили. Те, що його вбив водій вантажівки, який заснув за кермом, здавалося якимось дурним жартом.

Похорон відбувався спекотного весняного ранку. У церкві Джон ішов за домовиною, його кузен Вуді — поряд. Досі Джонові ще ніколи не випадало бачити, як плаче інший хлопець, тому він почувався якось дивно від того, що його двоюрідний братик-мачо, на чотири роки старший (такий крутий, що Джон і мріяти не міг колись дорівнятися до нього), розридався у нього на очах. Баррі не був йому рідним батьком. Мати Вуді розлучилася — у ті часи то був скандальний і шокуючий випадок. З Баррі вона одружилася лише два роки тому. Джон навіть не був певен, що Вуді справді доводиться йому двоюрідним братом.

— За мною, — скомандував Вуді Джону і пішов угору сходами, що вели до спалень.

Джон роззирнувся навколо, шукаючи батьків, бо з тону голосу Вуді відчув, що затівається щось недобре. Та все ж він пішов за кузеном до його кімнати, зачинив за собою двері й замкнув їх, як звелів йому Вуді.

— Паскудство. — Вуді зітхнув й опустився в крісло-мішок на підлозі.

Взяв пластмасову коробочку для плівки з-за стосу книжок на полиці в себе за спиною, з-під матраца витяг кілька клаптиків цигаркового паперу і на очах у Джона спритно скрутив косяк.

Помітивши, що Джон дивиться, Вуді сказав:

— Мені треба курнути, чувак. А тобі?

Досі Джон ніколи не курив цигарок, ніколи не вживав нічого міцнішого за сироп проти кашлю, який мати ховала у ванній, наче він був радіоактивний, та коли Вуді запропонував йому косяк, відповів:

— Круто.

Він дивився, як його двоюрідний брат втягує дим у легені й затримує його там. Коли Вуді передав Джону косяк, над верхньою губою в нього виступив піт. Він більше боявся осоромитися перед кузеном, ніж того, що коїть щось протизаконне.

Полегшення, що настало від куріння, повна розслабленість припали Джону до душі. Йому більше не було діла до того, що батько вважав його повним чмом, а мати вічно засмучувалася через нього. Після косяка ідеальність його сестри Джойс, яка в усьому наслідувала батька, вже не видавалася такою нестерпною, перебування в родинному колі сповна втішало лише тоді, коли він був під кайфом.

Коли батьки нарешті допетрали, що відбувається, то обвинуватили в усьому старого, як світ, підсудного — погану компанію. Лише одного вони не усвідомлювали: Джон Шеллі сам був поганою компанією. За кілька тижнів від незграбного задрота він еволюціонував до наркомана-курця і дуже тішився з тієї уваги, яку давала ця трансформація. Завдяки Вуді він став пацаном, у якого є що покурити. Який знав, де відбуваються круті тусовки, яких старшокласників варто покликати, бо вони приведуть з собою гарних дівок. На той час, коли йому виповнилося п’ятнадцять, він продавав новим друзям драп у сірникових коробках. А якось на родинному обіді Вуді дав йому нюхнути коксу, і після цього вороття вже не було.

У п’ятнадцять він став убивцею і отримав свій вирок.

Скільки Джон себе пам’ятав, Мері-Еліс була єдиним його другом, який не належав до кола найближчих родичів. Їхні матері по черзі через тиждень відвозили дітлахів до школи. Дітлахи сиділи на задньому сидінні й гиготіли з якихось дурниць, гралися в дурні ігри, щоб час спливав швидше. У початковій школі вони залишалися приблизно на однаковому рівні. Були розумними дітками, з тих, у кого є всі переваги. Та наприкінці дев’ятого класу все змінилося радикально. Дядько Баррі помер. Джон став ватажком поганої компанії.

— Ти змінився, — сказала йому Мері-Еліс того дня, коли він затис її в кутку біля дівчачої роздягальні. Вона міцно притискала до грудей підручники, закриваючи футболку з принтом гурту «Поліс», наче відчувала потребу захиститися. — Мені не дуже подобається та людина, на яку ти вирішив перетворитися.

Вирішив перетворитися. Наче у нього був вибір. Він не обирав свого жорсткого татуся і своєї смиканої матері, яку можна сміливо записати у винахідниці рожевих окулярів. І Джойс він не обирав, своєї ідеальної сеструхи, сучки, яка так високо піднесла планку, що Джон міг хіба що плекати надію підстрибнути на кінчиках пальців і дістатися її краю, але в жодному разі не піднятися, щоб узяти цю висоту.

Він сам це все обрав? Та в нього від початку не було ні найменшого шансу.

— Пішла ти, — сказав він Мері-Еліс.

— І тобі того самого, — відрізала вона й круто повернулася на підборах, змахнувши волоссям. Пішла, а він стояв, наче бовдур.

Того вечора він дивився на себе в дзеркало, розглядав своє жирне довге волосся, темні кола під очима, прищі на щоках і лобі. Тіло не встигало за ростом рук і ніг, які вже стали величезними. Навіть пристойно вдягнений у церкву, він був схожий на жердину, під яку підставили кілька картонних коробок. Він був чужаком у школі, не мав більше жодного справжнього друга, і в статевозрілому віці п’ятнадцяти років єдиним його сексуальним досвідом був сестрин лосьйон для рук «Джерґенз» і бурхлива уява. Дивлячись у дзеркало, Джон добре все роздивився, потім прослизнув у повітку й до блювоти нанюхався коксу.

Відтоді Джон зненавидів Мері-Еліс. У всьому поганому, що сталося з ним у житті, він звинувачував її. Він поширював про неї плітки. Відпускав на її адресу жартики, коли вона могла їх почути, щоб знала, як він її зневажає. На зборах уболівальників викрикував непристойності, коли вона танцювала на чолі дівчат з групи підтримки. Часом він протягом цілої ночі лежав і думав про неї, думав про те, яка вона огидна. Рука, що лежала на животі, опускалася вниз, залазила у шорти, і досить уявити, якою Мері-Еліс була того дня у школі, як вона усміхалася іншим людям, коли йшла коридором, як щільно облягав її светр, щоб Джон кінчив.

— Джоне? — У його матері, здавалося, було якесь шосте чуття, бо вона вічно стукала в двері його кімнати, коли він дрочив. — Нам треба поговорити.

Емілі хотіла поговорити про його погані оцінки, про те, що його недавно залишили після уроків, про те, що вона знайшла в кишені його джинсів. Вона хотіла поговорити з незнайомцем, який викрав її сина, вмолити його повернути їй Джонні. Вона знала, що її дитятко десь там, усередині, і не хотіла здаватися. Навіть під час суду Джон відчував її мовчазну підтримку, коли сидів за столом і слухав адвокатів, які казали, що він виродок, перед лавою присяжних, які навіть в очі йому дивитися не хотіли.

Єдиною людиною в залі суду, яка вірила в невинуватість Джона Шеллі, була його мати. Вона ніяк не могла забути того хлопчика, малюка скаута[12], те кохане дитя, яке збирало модельки літаків. Вона хотіла пригорнути його до себе й зробити так, щоб усе було добре, притулитися лицем до його потилиці й вдихнути той дивний запах тіста для печива й мокрої глини, який він приносив колись із собою, коли грався на задньому дворі з друзями. Вона хотіла, щоб він їй розповів про свій день, про бейсбольний матч, про нових приятелів. Вона хотіла, щоб у неї був син. Відчайдушно хотіла.

Але її сина вже не було.

Газета «Декатур-сіті обсервер», 15 липня 1985 року

Розділ 9

Джон погано спав, але йому було не звикати. Нічний час у тюрмі завжди жахливий. Найбільше дошкуляли крики. Плач. Про інші звуки Джону й думати не хотілося. Коли його заарештували, йому було п’ятнадцять, коли посадили — шістнадцять. Коли йому виповнилося тридцять п’ять, він провів за ґратами більше років, ніж у батьківському домі.

Хоч як гамірно було в тюрмі, до цього шуму він призвичаївся. Важче було за її межами. Автомобільні клаксони, пожежні машини, звідусіль горлало радіо. Сонце світило яскравіше, запахи насиченіші. Від квітів сльозилися очі, а їжа була майже неїстівною. У кожному її шматочку було забагато смаку, вибір був занадто великий, щоб він міг спокійно піти в ресторан і замовити собі обід.

Коли посадили Джона, на вулицях не можна було зустріти людей на пробіжці з навушниками у вухах, у шортах зі спандекса, які щільно облягали тіло. Мобільні телефони тоді носили у сумках, схожих на великі гаманці, перекинутих через плече, і дозволити їх собі могли тільки дуже багаті люди. Репу як повального явища не існувало, а круті пацани слухали «Мотлі Крю» та «Пойзен». CD-плеєри були фантастикою з серіалу «Стар трек»[13], а про сам «Стар трек» знали тільки заучки.

Що робити з цим новим світом, Джон не знав. Усе здавалося йому якимсь безглуздим. Там більше не було жодної знайомої речі. Свого першого дня на волі він заховався у стінній шафі вдома у матері й розплакався, як немовля.

— Шеллі? — заволав Арт. — Ти працювати будеш чи як?

Джон помахав наглядачеві рукою й видушив з себе усмішку.

— Перепрошую, начальнику.

Він підійшов до зеленого «субурбана» і взявся витирати воду з бічної панелі. Ще одна річ, яка його шокувала. Автомобілі стали такими велетенськими. У тюрмі був один телевізор, який показував два канали, і що подивитися вирішували старші ув’язнені. Антену вирвали, щоб виколоти нею комусь око, задовго до того, як посадили Джона, тож якість прийому сигналу була нікудишньою. Та навіть коли завади зникали й картинку на екрані вдавалося так-сяк роздивитися, відчути справжні розміри машин було важко. І взагалі, те, що ти бачив, могло бути не справжнім, а зробленим спеціально для того серіалу. Може, насправді серіал був про паралельний світ, де жінки носили спідниці, які навіть їхньої мохнатки не прикривали, а чоловіки не гребували обтислими шкіряними штанями й монологами на тему: «Мій батько ніколи не зрозуміє мене».

Мужики в тюрмі завжди з цього реготали, кричали «курва» і «підар», і наступні слова актора тонули в цих вигуках.

Телевізор Джон майже не дивився.

— Йо, йо, — сказав Рей-Рей, нахиляючись, щоб губкою втерти силікон у шини «субурбана».

Джон підвів погляд і побачив поліцейську патрульну машину, що саме заїжджала на мийку. Рей-Рей усе повторював двічі, тому його так і називали. І він завжди попереджав Джона, коли неподалік з’являвся коп. Джон віддячував тим самим. Вони ніколи особливо не спілкувалися, не кажучи вже про те, щоб розповідати історії свого життя, але один одного розпізнали вмить: обидва були колишніми зеками.

Джон узявся мити скло над дверцятами водія, без поспіху, щоб роздивитися копа у віддзеркаленні. Спочатку він почув поліцейську рацію, те постійне потріскування й голоси диспетчерів, що називали коди ситуацій. Полісмен роззирнувся навколо, рівно за дві секунди вихопив тренованим оком Джона і Рей-Рея, потім підтягнув кобуру і пішов усередину платити за мийку. Не те щоб вони могли на нього напасти, але завжди було приємно показати, хто тут хазяїн.

Власниця «субурбана» була неподалік — теревенила по мобільному. Миючи вікно, Джон заплющив очі й слухав її голос, насолоджуючись інтонацією, наче прекрасною музикою. Він уже забув, як це — чути жіночий голос, вислуховувати нарікання, що можуть виникнути лише в жінок. Погані зачіски. Грубі продавці в магазинах. Поламані нігті. Чоловіки воліли розмовляти про речі: машини, зброю, піхви. Про почуття вони не говорили — хіба що про гнів, та й то недовго, бо їм одразу кортіло якось розв’язати цю проблему.

Кожні два тижні Джонова мати приїжджала на своїй машині з Декатура до Ґарден-сіті. І хоч як він був радий її бачити, та то був не той жіночий голос, який йому хотілося чути. Емілі завжди була приязна, рада бачити сина, навіть якщо з виразу її очей він бачив, що вона втомилася після довгої поїздки чи їй сумно бачити його нове татуювання, його волосся, зібране у хвіст. Приїжджала й тітка Лідія, але тільки тому, що вона була його адвокатом. Двічі на рік разом з матір’ю з’являлася й Джойс, раз на Різдво і раз — на його день народження. Вона ненавиділа кожну хвилину свого перебування там. Від неї аж пахло ненавистю. Джойс хотіла вибратися звідти чи не більше, ніж сам Джон, а коли розмовляла з ним, він мимоволі згадував, як між собою балакали чорношкірі гангстери й арійці[14]: «Ти, сучий ніґер, пес ти шолудивий. Ти курвий білий вишкварок. Ось я до тебе доберуся — придушу на місці».

Двічі за весь термін ув’язнення до нього навідувався батько, але Джону не подобалося про це згадувати.

— Чуєте?

Жінка з мобільним стояла поруч. Він відчув пахощі її парфумів. Її верхня губа вигиналася бантиком, ротик був зволожений блиском для губ.

— Агов? — сказала вона, мало не сміючись.

— Перепрошую, — промимрив Джон, шокований від того, що вона підійшла так близько, а він навіть не помітив. У тюрмі він уже був би мертвий.

— Я кажу «дякую», — повторила вона.

Він узяв простягнутий долар, почуваючись дешевим і брудним водночас.

Джон розіграв невеличку виставу — поклав банкноту в скриньку спільних чайових, знаючи, що за ним стежить кожна пара очей на мийці. Так само стежив і він, коли клієнт давав чайові комусь іншому. На цій роботі ніхто нікому не довіряв, та й не даремно. Не треба було мати вищу освіту, щоб здогадатися, чому купка дядьків середнього віку працює за мінімальну зарплатню плюс чайові на автомийці «Горила».

З офісу вийшов Арт, закричав: «Перша зміна, обід!» — і пішов до копа, котрий стояв біля торговельного автомата. Чорт, цього Джон теж не помітив. Коп вийшов надвір, дивився на нього, а він і не побачив.

Джон опустив голову й пішов у комірчину, записав час виходу на обідню перерву й узяв з полиці свій обід. У холодильнику стояла його газована вода, але він не збирався йти по неї, поки не поїде той коп і Арт не повернеться за свій стіл, щоб рахувати свої гроші.

На виступі цементної стіни в затінку великої магнолії, яка росла на клапті трави за автомийкою, сидів Чіко, один з робітників. Джон і сам любив посидіти під тим деревом, тішачись самотою і затінком, проте того дня Чіко його випередив. На зоні такого не могло статися. Зайняти чиєсь місце було те саме, що відтрахати сестру цього зека в зад. У тюрязі кожен вчинок мав свою ціну.

— Ну як воно? — Джон кивнув Чіко і пішов до накриття для машин, яке слугувало майстернею.

Механіки пішли на обід. Вони заробляли достатньо, щоб дозволяти собі таку розкіш.

Джон всівся на землю під тентом. Зняв бейсболку і тильним боком долоні витер лоба. Раніше листопад означав наближення зими, але тепер він означав, що вам пощастило, якщо не впрієте до обіду в куртці, яку наділи вранці.

Господи Ісусе, поки його не було на волі, навіть погода змінилася.

Він роззирнувся навколо і тільки після цього витяг з задньої кишені штанів аркуш паперу. Кредитний звіт. Глибоко в душі йому хотілося вкинути його назад у мішок зі сміттям і забути про нього. То й що, як якийсь задрипанець вдавав із себе Джона Шеллі. Що це для нього означало? Очевидно, шахрайські схеми самозванця не цікавили, інакше навіщо йому щомісяця протягом шести років розраховуватися за кредитами? У тюрмі Джон наслухався про найрізноманітніші методи шахраїв, і хоча доступу до комп’ютера він не мав, утім знав, що найкращий шлях для махінації з чужим іменем — це Інтернет. Але це… Це було щось інше. Шахраї завжди брали гроші й накивали п’ятами. Вони не залишалися на місці й не сплачували вчасно щомісячних рахунків. То було схоже на старий анекдот про те, як на чиюсь адресу замовили п’ятдесят піц, тільки тут махінатор сам сплачував за них власною кредитною карткою.

Він згорнув звіт і поклав назад у кишеню. Варто про це забути. Нічого доброго з цього однаково не вийде. Джону слід робити саме те, що радив йому інспектор з нагляду за умовно-достроково звільненими: зосередитися на тому, щоб заново побудувати своє життя. Знайти постійну роботу. Показати людям, що він змінився.

Проте його турбувала ця проблема. Вона скабкою засіла в голові, і він цілу ніч її звідти виколупував, намагаючись докопатися до суті. Мала ж бути якась суть. Інакше навіщо комусь таким бавитися? Може, хтось із темним минулим скористався Джоновими даними для прикриття. Можливо, якийсь убивця-лісоруб із сокирою чи робітник-утікач вирішив, що Джон Шеллі — це хороше прикриття.

Від цієї думки він розсміявся і відкусив шматок сендвіча з арахісовим маслом і бананом. Це ж у якому треба бути відчаї, щоб сховатися під іменем і прізвищем засудженого вбивці й ґвалтівника.

Арахісове масло стало поперек горла, й він кілька разів кашлянув, а потім підвівся й пішов до шланга, що лежав, згорнутий у кільце, на землі. Джон повернув кран і набрав у рот води, спостерігаючи, як Рей-Рей теревенить біля пилососів з якоюсь жінкою. Джон бачив, що той мийник машин, як завжди, багато патякав: певно, даму намагався причарувати. Хоча судячи з того, як та дама була вдягнена, Рей-Рей міг би поберегти сили й просто дати їй грошей. Хлопці, що крутилися навколо «Горили», частенько користалися послугами місцевих дівчат. На Чешир-Бридж-роуд стояв ресторан «Колоніал» — забігайлівка, де не подавали нічого, крім картоплі з м’ясом, а в мебльованих квартирах позаду нього у великих кількостях водилися повії. Джон часто чув, як у понеділок уранці хлопці сперечалися, що краще: брати їх рано, поки ще свіжі, і платити більше, чи пізніше, коли вони вже пом’яті й брудні, але коштують дешевше.

Вулична економіка.

— Пішов нахер, дебіл! — закричала повія і вдарила Рей-Рея в груди.

Рей щось прогарчав і штовхнув її у відповідь, від чого жінка гепнулася на зад.

Першим Джоновим імпульсом було залишатися на місці. Не можна втручатися в чужі розбірки. Так і на той світ втрапити недовго. Так, там була жінка, проте вона працювала на вулицях. Вона могла сама про себе подбати. Принаймні так здавалося доти, доки Рей-Рей раптово не зацідив їй кулаком просто в обличчя.

— Прокляття, — пробурмотів Чіко, який сидів найближче до місця, що раптом перетворилося на ринг. — Навіть не дав їй часу встати.

Джон подивився на свої черевики, що вже просякли водою. Він забув перекрити шланг. За це могло й на горіхи перепасти. Він повернувся до крана, повернув його, спершу забувши, що він перекривається праворуч, а не ліворуч. Згорнув шланг і поклав його на місце. А коли підвів очі, нога Рей-Рея вже описувала в повітрі траєкторію в бік обличчя повії.

— Гей! — вигукнув Джон і повторив: — Гей! — Коли нога влучила в ціль.

Напевно, Джон побіг до них. Мабуть, дорогою вигукнув ще щось, голосно вигукнув і привернув до ситуації ще більше уваги. На той час, коли мозкова діяльність наздогнала м’язову, Джонів кулак болів, наче його вжалив шершень, а Рей-Рей лежав, розпластаний, на землі.

— Якого хріна?! — заволав Арт. На зріст він був метр з кепкою, але це не завадило йому підбігти до Джона впритул і заверещати на нього: — Ти довбана мавпа!

Обидва подивилися вниз. Один зуб Рей-Рея плавав на тротуарі в калюжі крові. Сам Рей-Рей здавався мертвим, але ніхто не опустився на коліна, щоб помацати, чи є в нього пульс.

Поліцейський стояв у дверях. З його грубих чорних черевиків погляд Джона помандрував далі відпрасованою складкою на штанях, не зупинився на кобурі, де велика рука спочивала на руків’ї пістолета, і змусив себе подивитися копу в очі. Лягавий дивився просто на Джона. Він приглушив рацію, і голоси з диспетчерської стихли до шепоту.

— І що тут відбувається?

Джону знадобилася вся його сила волі, щоб одразу ж не стати в позу «півника».

— Я його вдарив.

— Ну ти догрався, виродок! — прогавкав Арт. — Тебе звільнено на хрін! — Він копнув Рей-Рея ногою. — Господи Боже, Шеллі. Чим ти його, бляха, вдарив — кувалдою?

Джон опустив голову і втупився поглядом у землю. О Господи. Не може бути, невже знову доведеться повертатися в тюрягу. Тільки не після всього, що він пережив. Тільки не це.

— Перепрошую, — сказав він. — Таке більше не повториться.

— Авжеж, не повториться! — відрубав Арт. — Господи. — Він подивився на копа. — Оце така дяка за те, що я даю цим виродкам другий шанс.

— Я прошу вибачення, — знову сказав Джон.

— Гей! — прокричала повія. — А мені що, вже ніхто й руки не подасть?

Усі чоловіки шоковано подивилися вниз, наче геть забули про сам факт її існування. У повії було жорстке обличчя, з мільйонами зморшок на шкірі, що розказували історію її життя. З носа й рота, яким завдала шкоди нога Рей-Рея, текла кров. Повія сперлася на лікті: довкола кістлявої шиї — брудне біле пір’яне боа, на стегнах — фіолетова міні-спідниця, пластикова на вигляд. Довершував картину ледь прикритого зношеного тіла чорний топ-майка, з-під якого було видно відвислі груди.

Ніхто не мав бажання її торкатися.

— Гей, ти, лицарю в осяйних обладунках, блін. — Вона зверталася до Джона, бо трясла рукою в його бік. — Жеребчику, підійди. Поможи, бляха, устати.

Джон спершу вагався, та потім простягнув руку і допоміг повії встати на ноги. Від неї тхнуло цигарками й бурбоном, і стояти рівно на каблуках-шпильках вона могла насилу. Щоб зберегти рівновагу, вона оперлася йому на плече. Він, як міг, тримав себе в руках, щоб не здригнутись од відрази при думці про те, де побувала ця рука. Під сонцем її шкіра здавалася землистою, від чого Джон зробив висновок, що її печінка в такому відчаї, що з радістю вилізла б назовні через пуп, якби їй дали таку змогу. За віком повії можна було дати як сорок років, так і всі вісімдесят.

Поліцейський перебрав ініціативу на себе.

— Розказуй, що тут відбувається.

— Цей не хотів зі мною розплачуватися, — сказала проститутка, підборіддям вказуючи на Рей-Рея, який непритомний лежав на землі.

Її голос був наче каміння, що перекочується у чашці зі слизом. Ті слова, які вона не ковтала, були, мабуть, не варті того, щоб їх чули.

— Ти дала йому в кредит?

Коп не напружувався, щоб приховати здивування. І воно було цілком справедливим. Джон і закам’янілого лайна Рей-Рею в кредит не продав би.

— Ми були отам-о, — сказала вона, маючи на увазі кабінку туалету за автомийкою. — Він хотів умаслити мене, виродок хрінів. Сказав, що в нього завтра зарплата.

Брови у копа поповзли вгору.

— Та ти приколюєшся.

— Аж сюди за мною йшов, втирав мені, щоб домовитись. — Вона знову похитнулася і вхопила Джона за руку. — Типу в мене акція, як у супермаркеті хріновому. Тупий недоносок. — Носком лакованої туфлі вона копнула Рей-Рея в руку.

— Гей, но-но, — простогнав Рей-Рей і перекотився на спину.

Джон здогадався, що паскудник дурня клеїв, прикидаючись мертвим, і йому закортіло ще раз як слід йому напіддати за всю цю веремію.

Коп штурхонув Рей-Рея носаком черевика.

— На халяву губу розкотив, недоумку?

Рей-Рей затулив очі від сонця рукою, щоб мати змогу подивитися на копа, не мружачись.

— Ні, ні. Це не те. Нічого подібного.

— Вставай, козел, — наказав поліцейський. — Ти. — Він тицьнув указівним пальцем у повію. — Де ти стоїш?

Повія була зайнята — стирала з ліктів сліди цементу.

— Біля горілчаного.

Затріскотіла копова рація, звідти залунало:

— П’ятдесят перший, п’ятдесят перший, прийом.

Коп натиснув на кнопку мікрофона, сказав: «Прийом», — потім показав пальцем на Джона і заговорив одночасно з диспетчером, який передавав йому інформацію, але очевидно було, що він водночас уважно слухає.

— Ти. Чарівний принце. Проконтролюй, щоб вона без пригод потрапила додому. Тепер ти. — Показав на Рей-Рея. — Не змушуй мене ще раз наказувати тобі встати, бо я так швидко організую повернення твоєї туші в тюрягу, що твій інспектор з умовно-дострокового не встигне й таксі тобі викликати. — Рей-Рей одразу скочив на ноги, а полісмен натиснув на кнопку рації та доповів: — Вас зрозумів. Буду за десять хвилин. — А потім, наче згадавши про Арта, запитав: — Вас це влаштовує?

Арт насупився, на лобі чітко проступила літера V.

— Та, що вже вдієш, — нарешті погодився він. — Шеллі, візьми вихідний. А завтра повертайся, і щоб голова була на місці.

— Дякую, — сказав Джон. Від полегшення він мало не розплакався. — Дякую, сер. Я вас не розчарую.

Повага одразу ж дала йому дивіденди.

— Хочеш, я вижену цього сраного заїку? — запитав Арт у Джона і великим пальцем з розмаху тицьнув Рей-Рея у груди.

Джон глибоко над цим замислився. Але йому не хотілося до кінця життя озиратися через плече, чи не переслідує його цей придурок.

— Не треба, ми помиримося, — сказав він. — Так, Рею?

— Так, так, — закивав Рей-Рей. — Все нормально. Ми не будем сваритись.

— Заткнися, — сказав Арт. — До ранку середи щоб я вас тут не бачив, обох, січете?

Рей-Рей кивнув. Двічі.

Арт нищівним поглядом глянув на проститутку і сказав Джону:

— Забери її звідси, поки від нас клієнти не повтікали.

Вибору в Джона не було. Повія міцно в нього вчепилася. Її кістляві пальці стискали його руку над ліктем. Він пішов поруч із нею, бо відчував, що інакше вона зариє носом у землю.

Поки вони йшли по Підмонт-авеню, повз них зі свистом мчав транспорт. Щодня Джон бачив, як цією дорогою сновигають туди-сюди позашляховики й спортивні тачки. З одного боку лежала Бакгед, з іншого — Енслі-парк, тому нечисленні гівняні машини, які Джон бачив на дорозі, належали служницям, садівникам, обслузі басейнів та іншим безталанним, які заробляли на хліб, виконуючи брудну роботу замість багатіїв.

— Гівнюк смердючий, — пробубоніла повія, поки вони чекали зеленого на світлофорі. Вона ще глибше вгородила пальці Джону в плече, бо намагалася втримати рівновагу на своїх сміховинно високих підборах. — Зажди, — нарешті змилостивилася вона й, не послаблюючи хватки, зняла один за одним свої туфлі. — Галімі підбори.

— Так, — кивнув Джон, бо вона явно чекала якоїсь відповіді.

— Червоний, — сказала повія і потягла його за собою на дорогу, коли машини зупинилися. — Боже, як ноги болять. — Коли вони вже були на іншому боці перехрестя, вона подивилася на Джона знизу вгору. — А ти знаєш, що в мене випаде зуб? Там, де він мене вдарив.

— О, — сказав Джон, думаючи, що вона чи то дурна, чи то божевільна, якщо вважає, що в нього є зайві гроші, щоб дати їй на стоматолога. — Зрозуміло. Так. Шкода.

— Ні, дурню. Я маю на увазі, що можу попрацювати руками, а ротом — ні.

Джон навіть не усвідомлював, що так міцно стискає зуби, аж розболілася щелепа.

— Ні, — відповів він. — Не треба.

— Слухай. — Вона зупинилася, відпустила його руку і негайно захиталася, мов пліт на гребені цунамі. — Ти йди собі, Ромео. А я вже якось сама дочалапаю.

— Ні, — повторив він і тепер уже сам узяв її за руку. З його щастям вона ще під машину впаде, і тоді коп повісить на нього ненавмисне вбивство. — Ходімо.

— Упс, — видихнула вона, бо послизнулася на розбитій ділянці хідника і коліно підігнулося.

— Рівно стояти, — сказав Джон, а сам подумав: вона така худа, що він відчуває, як благенька плоть рухається вздовж кістки.

— У сраку я не даю, — ні сіло ні впало повідомила повія.

Джон не міг визначитися, що гірше: думка про її рот чи думка про її задній прохід. Від побіжного погляду на чиряки, якими були вкриті руки та ноги повії, до горла піднявся обідній сендвіч з арахісовим маслом і бананом.

— Ясно, — він не розумів, чому вона вирішила відкрити перед ним душу, але дуже хотів, щоб вона це припинила.

— Мені потім срати важко, — повідала вона йому, зиркнувши скоса. — Думаю, дай скажу тобі, бо хто тебе знає, що ти там собі комбінуєш.

— Я лише проведу тебе до місця роботи, — запевнив він. — Більше нічого, не турбуйся.

— За все тре’ платити, — сказала вона і розсміялася. — Ну, може, крім цього разу. Звісно, прогулянка — якщо ти надумав таку плату взяти, то вона не зовсім безплатна.

— Мені все одно в цей бік, — збрехав він. — Я тут неподалік живу.

— У Морнінґсайд? — уточнила вона.

То був багатий район, що простягався до Чешир-Бридж-роуд.

— Так, — кивнув він. — Триповерховий будинок з гаражем. — Вона знову перечепилася, і він підтримав її, щоб не впала лицем униз. — Ходімо.

— А от грубим бути не обов’язково.

Він глянув на свою руку й одразу ж побачив, як міцно стискає повіїне передпліччя. Відпустив, і на тому місці, де були його пальці, одразу ж проступили сліди.

— Вибач, я не хотів, — чесно сказав він. Господи, він думав про жінок весь час, але навіть не знав, як їх торкатися без того, щоб завдати болю. — Я просто проведу тебе, добре?

— Майже прийшли, — повідомила вона і, на щастя, замовкла, бо зосередилася на горбистій стежині, коли скінчився тротуар і почалася земляна доріжка.

Джон пропустив її вперед, тримаючи дистанцію в два кроки на випадок, якщо супутниця впаде на дорогу. Його затопило відчуття надзвичайності того, що тільки-но сталося. Що він собі думав? У нього не було жодних причин втручатися у справи Рей-Рея, і тепер він втратить гроші за цілий день роботи лише для того, щоб провести цю лахудру до місця її роботи, де вона, найпевніше, заробляє за годину роботи більше, ніж він — за три. Господи. Його могли витурити з роботи. Могли назад за ґрати запроторити.

За взяття на роботу звільненого умовно-достроково Арт отримував від держави непогані гроші, плюс податкові пільги від федералів. Та навіть попри це (усі так звані стимули, що чекали на охочих) знайти якусь роботу, коли Джон звільнився, було майже нереально. Через свій статус він не міг працювати з дітьми чи жити на відстані ста ярдів од школи чи дитячого садка. За законом, роботодавці не мали права дискримінувати колишнього ув’язненого, проте вони завжди знаходили спосіб обійти закон. Перш ніж Джона взяли на автомийку, він побував на дев’ятнадцяти співбесідах. Кожна з них починалася так: «Як ваші справи/ми б радо прийняли вас на роботу/заповніть анкету, і ми вам подзвонимо». А коли він сам телефонував наступного тижня, то чув незмінне: «Посаду вже зайнято/ми знайшли більш кваліфікованого претендента/вибачте, у нас скорочення».

— Більш кваліфікованого, щоб пакувати коробки? — запитав він одного разу в менеджера з постачання в кондитерській компанії.

— Слухай, приятелю, — відповів йому той. — У мене донька-підліток. Ти ж розумієш, чому ти не отримаєш цієї роботи.

Принаймні він був чесний.

У кожній анкеті було одне стандартне запитання: «Окрім дрібних автотранспортних порушень, чи мали ви судимість?»

Джону доводилося ставити галочку навпроти відповіді «так». Усе одно роботодавці б це з’ясували, бо завжди перевіряли наявність судимості. «Напишіть свій вирок у полі нижче».

Доводилося писати. Вони могли розпитати його інспектора з умовно-дострокового. Перевірити його дані в поліції. Могли зайти на сайт ДжБР і знайти його прізвище в розділі «особи, які скоїли злочини на сексуальному ґрунті». Під іменем Шеллі, Джонатан Вінстон, вони прочитали б, що він зґвалтував і вбив неповнолітню. У штаті Джорджія не існувало розрізнення між злочинцями-підлітками й дорослими, тому в документах він фігурував не як особа, яка скоїла злочин, коли сама була неповнолітньою, а як дорослий педофіл.

— Алльо? — гукнула шльондра. — Красунчику, ти там?

Джон кивнув. Він наче відключився і, як цуцик, ішов слідом за повією. Вони були навпроти горілчаного магазину. Деякі дівчата вже працювали, сподіваючись підчепити клієнтів у натовпі, що йшов на обід.

— Гей, Робін! — гукнула проститутка. — А йди-но сюди.

Жінка, котру, напевно, звали Робін, підійшла до них, більш упевнено крокуючи на високих підборах, ніж Джонова супутниця.

За десять футів од них Робін зупинилася.

— Де це тебе угріли? — Вона подивилася на Джона. — Це ти її так, козел сраний?

— Ні. — Джон побачив, що вона вже копирсається в сумці, шукаючи щось, що, напевно, зробить йому дуже боляче, і поспіхом додав: — Будь ласка, повірте. Я її не бив.

— Ой, мала, це не він, — заспокоїла подругу побита повія. — Він врятував мене від того засранця з автомийки.

— Котрого з них?

Робін досі здавалася до нестями розлюченою. Судячи з того, як вона зиркала на Джона, дівчина ще не визначилася щодо нього і її рука досі була в сумочці, напевно, стискала перцевий балончик чи молоток.

— Котрого? Котрого? — Повія чудово спародіювала Рей-Рея. — Від того худого ніґера, який усе двічі повторює. — Вона подивилася знизу вгору на Джона й покліпала віями: — Ти трохи молодшеньких любиш, так, золотце?

Джону хотілося зіщулитися.

— Ні, я не те мала на увазі. — Вона погладила його по спині, наче дитину заспокоювала. Тепер, коли вона опинилася у своїй тарілці, у ній проглянуло щось майже материнське. — Слухай, Робін, зроби мені послугу, обслужи його п’ятдесят на п’ятдесят. Він правда врятував мій зад.

Робін розтулила була рота, готуючись відповісти, але Джон зупинив її. Він підняв руки вгору й сказав:

— Ні, не треба. Правда, не треба.

— Я завжди плачу борги, — наполягала стара повія. — За доброту незнайомців чи ще якусь хрінь. — Вона провела поглядом авто, яке саме завертало на стоянку. — Чорт. Мій постійний, — сказала вона і тильним боком долоні витерла з-під носа кров.

Сідаючи в машину, вона помахала Джону і вигукнула щось нерозбірливе.

Джон подивився вслід авто, відчуваючи на собі палючий погляд Робін. Він у неї був такий само сталевий, як і в того копа: що ти, падло, замишляєш і куди тебе вдарити, щоб ти на коліна впав?

— Я тобі, бляха, не дублерка, — сказала Робін.

— Про це не турбуйтеся. — Джон знову здійняв руки. — Серйозно.

— Що? — не вгавала вона. — Ти такий святенник, що не платиш за секс?

— Я цього не казав, — заперечив він, відчуваючи, що обличчя заливає червоною барвою. До їхньої розмови, не криючись, прислухалися п’ять чи шість нічних метеликів, і від розвеселих виразів їхніх облич йому здавалося, що з кожною секундою, яка спливала, його член зменшується і скорчується. — До того ж про плату за це вона нічого не казала. — Робін не знайшла що відповісти, і він додав: — Я лише зробив їй послугу.

— А мені ти послуг не робив.

— Тоді ви нічого мені не винні. — І Джон повернувся, щоб іти вже геть.

— Гей! — заверещала Робін. — Не смій отак від мене тікати!

Не думаючи, він повернувся на крик. Помітно було, що вона грає на публіку. Член зіщулився ще на кілька сантиметрів.

— Що? — Він докладав зусиль, щоб голос звучав спокійно.

— Я сказала, не смій тікати, придурок.

Джон потрусив головою. Цього ще бракувало для повного щастя.

— Ви хочете це зробити?

Він поклав руку в кишеню. Протягом останніх трьох тижнів він відкладав по двадцять баксів, щоб заплатити за телевізор. У кишені в нього лежало п’ятдесят баксів, ще сімдесят було заховано в підошву черевика. Джон сумнівався, що в обідню гарячу пору дівчина заробляла хоча б половину з цього. Чорт, та він сам стільки за цілий день не заробляв.

Вона демонстративно випнула підборіддя. Мабуть, цього жесту їх навчали в школі для повій абощо.

— Скільки в тебе є? — спитала вона.

— Достатньо, — відказав він.

А сам подумав: «У мене що, стріху зірвало?» Язик зненацька розпух у роті, і що робити з усією тією слиною, Джон гадки не мав. Але згадка про гроші спрацювала. Глядачки постуляли роти.

Ще якусь мить Робін дивилася на нього, потім коротко кивнула.

— Гаразд, — сказала вона. — Ти хочеш пообідати й випити?

Джон закусив губу, намагаючись порахувати, в яку суму це виллється.

— Я тільки-но пообідав. Якщо ти хочеш випити…

— О Господи, — простогнала вона. — Ти що, коп?

— Ні. — Джон нічого не розумів.

— П’ятдесят на п’ятдесят, — пояснила вона. — Обід і випивка.

Джон подивився на інших жінок. Вони знову з нього сміялися.

— Мовчати! — гаркнула Робін, і на мить Джонові здалося, що то вона до нього. — Ходімо. — Вона вхопила його за руку й потягла за собою.

Вдруге за той день Джон ішов вулицею слідом за хвойдою. Хоча ця була збіса кращою за першу. Принаймні, на вигляд вона здавалася чистішою. Шкіра в неї, мабуть, була м’якою. Навіть волосся гарне — пишне й здорове, не звисало патлами від надміру наркотиків і не було накрите дешевою перукою. І тютюном від неї не смерділо. Джонів співкамерник димів, як паротяг, курив сигарету за сигаретою, кожну наступну підкурюючи від попередньої. Він навіть не міг спати довше, ніж годину, без того, щоб встати й перекурити. Бували дні, коли від нього тхнуло гірше, ніж з мокрої попільнички.

Робін потягла його в ліс за рестораном «Колоніал».

— На номер бабла вистачить? — кинула йому через плече.

Він не відповів. У голові не вкладалося, що це все насправді. Вона тримала його за руку, вела лісом, наче вони були на побаченні. Йому знову закортіло почути її голос. Тон у неї був м’який, попри те, що їй явно хотілося якнайшвидше з цим усім покінчити.

Робін зупинилася, проте руки його не відпустила.

— Слухай, я спитала, чи вистачить у тебе грошей, щоб зняти номер? — Вона показала рукою на ліс. — Я не злягаюся надворі, наче якась клята тварина.

Йому довелося прочистити горло, бо голос не слухався. Серце так сильно билося в грудях, що він відчував, як здіймається сорочка.

— Так.

Вона не ворухнулася.

— Ти пітнієш.

— Пробач. — Джон забрав руку й витер долоню об джинси. Губи самі по собі склалися в дурнувату ніякову усмішку. — Вибач, — повторив він.

Вона знову глянула на нього суворо — намагалася збагнути, що в нього на думці. Рука пірнула в сумочку.

— Що з тобою?

Джон роззирнувся навколо. Він думав про те, що вона робила велику помилку, коли вела незнайомців у ліс, хай там що лежало в неї у сумочці.

— Тут небезпечно, — зауважив він. — Я можу виявитися ким завгодно.

— Ти ніколи раніше не знімав дівчини. — Вона не запитувала, а констатувала очевидне.

Джон згадав Рендола, хлопчину з бюро прокату, — як підстрибував у нього борлак, коли він над ним навис. Тепер він сам відчув, що і в нього горло стискається, не дає говорити.

— Ну. — Вона погладила його по руці. — Ти чого, великий хлопчику? Нічого страшного.

Джон помітив, що голос у неї змінився. Зненацька, невідомо, чому, вона заговорила з ним як з людиною, а не зі шматком того, що треба зішкребти з підошви.

— Я не хотів цього робити, — сказав він.

Його тон теж змінився. Став тихим. Дуже тихим, неначе він їй довіряв, чимось із нею ділився. Мимоволі з уст зірвалося:

— О Господи, ти така гарна. — Наче він був якимсь жалюгідним виродком. Він спробував виправити ситуацію, додавши: — Це звучить по-дурному, але ти справді гарна.

Він уважно подивився їй в обличчя, намагаючись вигадати, що б ще сказати, якось довести, що він не виродок, якому вона має приснути в лице з перцевого балончика.

Її губи здавалися м’якими — такі губи можна було цілувати вічно.

Ні, він не міг говорити про її губи. То було надто сексуально.

Ніс?

Ні, це було б тупо. Ніхто не говорив про гарненькі носики. Ними дихали, з них час від часу текло, і їх сякали. Вони просто присутні на обличчі.

— Ти як? — спитала вона.

— Твої очі, — випалив він і одразу ж відчув себе ще більше кретином, ніж досі. Ці слова він вимовив так гучно, що Робін аж здригнулася. — Тобто, — почав він, знову стишуючи голос. — Вибач, просто я подумав, що твої очі… — Господи, вона була так сильно нафарбована, що розібрати, які в неї очі, було важко. — Я думаю, у тебе гарні очі.

Вона дивилася на нього, напевно, розмірковуючи, як швидко зможе витягти з сумки балончик і приснути йому в очі, а може, думала, чи зможе забрати в нього гроші, коли він упаде на землю.

— Слухай, — нарешті сказала вона, — ти не мусиш до мене залицятися. Просто заплати.

Він негайно поліз рукою в кишеню.

— Не тепер, малий.

Вона вже занервувала. Він щось робив не так. Був якийсь особливий спосіб це робити, а Джон його не знав.

— Вибач, — перепросив він.

— У номері заплатиш. — Вона махнула йому рукою, щоб ішов слідом. — Це тут, недалеко.

Він стояв на місці, бо ноги не слухалися. Господи, він знову почувався прищавим підлітком, який тремтячими руками намагається розстібнути на дівчині ліфчик.

Урешті-решт їй увірвався терпець.

— Ворушися, здорованю. Час — це гроші.

— Залишімося тут, — попросив він, а коли вона запротестувала, перебив її: — Ні, не для цього. Просто постоїмо тут і поговорімо.

— Хочеш поговорити? Іди до психоаналітика.

— Я тобі заплачу.

— Це що, якесь збочення? — спитала вона. — Я говоритиму, а ти — дрочитимеш? Е ні, нізащо.

Вона попрямувала в бік дороги, і Джон гарячково запхав руку в кишеню, щоб витягти звідти гроші. Декілька купюр випали з руки, і він упав на коліна, щоб їх позбирати. А коли підвів погляд, вона так само віддалялася.

— П’ятдесят доларів! — вигукнув він, і Робін застигла на місці.

Повільно повернулася, і він не міг розібрати її ставлення до цієї пропозиції: ще більше роздратування чи просто відвертий гнів.

— Ось. — Він підвівся з колін, підійшов до неї і вклав гроші їй у руку. Там було багато одиничок, кілька п’ятірок — уся його частка з коробки для чайових на автомийці. — Тільки я штанів не зніматиму, добре? Ніяких дурниць.

Вона спробувала повернути йому гроші.

— Не мороч мені голову.

— Я не морочу. — У власному голосі йому почулася нотка відчаю. Ось він знову її злякав, і тепер ніякі гроші її не повернуть. — Просто розкажи мені щось.

Вона підкотила очі, але гроші тримала в руці.

— Розказати що?

— Що завгодно. Розкажи… — Господи, як на зло, нічого не спадало на думку. — Розкажи… — Він дивився на неї, шукаючи на обличчі якоїсь підказки, хоч що-небудь, що затримало б її тут на довше. Дивився на її гарненький ротик, викривлений від роздратування і, можливо, невеличкої цікавості. — Твій перший поцілунок, — нарешті придумав він. — Розкажи про перший поцілунок.

— Та ти знущаєшся з мене.

— Ні. Не знущаюся. — Він одступив від неї на кілька кроків і витягнув руки в сторони, щоб вона бачила, що він не задовольняє себе. — Розкажи мені, яким був твій перший поцілунок.

— Ти хочеш почути, що це було з моєю сестрою? Чи з батьком?

— Ні, — похитав він головою. — Будь ласка, не обманюй.

Вона схрестила руки на грудях і окинула його поглядом, оцінюючи.

— Ти платиш мені п’ятдесят баксів, щоб я розповіла про свій перший поцілунок?

Він кивнув.

Вона озирнулася, знову подивилася на нього. Порахувала гроші. Хрусткі купюри переходили з руки в руку, губи ворушилися.

— Гаразд, — нарешті змилостивилася вона, запихаючи згорнуті рулончиком гроші в розріз блузки. — Стюї Кампано.

Ім’я було смішне, і Джон розсміявся.

— Ага. — І вона вперше усміхнулася. Зуби в неї були ідеально білі й рівні. — Наш Стюї — справжній Ромео.

— То був твій хлопець?

— Та ні, — ображено заперечила вона. — Він був на два роки молодший за мене, дружив з моїм братиком. Якось одного дня ми бавилися.

— Бавилися? — Вона спохмурніла, і Джон швидко виправився: — Ні, я не це мав на увазі. Просто хотів уточнити, що саме ви робили.

— Плавали у нього в басейні, — неохоче пояснила вона, вочевидь досі намагаючись збагнути, що у Джона на думці. — У Стюї був басейн. Лише через це я й пішла до нього зі своїм молодшим братиком.

Джон знову заусміхався.

Робін вирішила продовжити розповідь.

— Отож, якось пізно ввечері, повний місяць був і все таке, ми бавилися в басейні, просто дуркували, і він подивився на мене, я подивилася на нього, а тоді він просто нахилився і поцілував мене.

— По-справжньому чи по-дитячому?

— По-дитячому.

Усмішка освітила її обличчя. Вона була справді вродлива, з тих темноволосих жінок з оливковою шкірою, яких оспівували поети.

Вона усміхнулася збитошно.

— А потім по-справжньому.

— Молодець Стюї, — сказав Джон. В уяві одразу ж виникла картинка: заднє подвір’я, місяць, у родинному басейні плавають різні штучки. — Скільки років тобі було?

— Тринадцять.

— А Стюї, мабуть…

— Десять. Так, я знаю. — Вона підняла руки. — Звабниця неповнолітніх. Винна.

Хвацькість малого вразила Джона.

— Боже, а я в десять років, по-моєму, й не знав, що таке поцілунок з язиком.

— Ну, мені було тринадцять, і я теж не знала.

І вона розсміялася, може, зі свого спогаду, а може, з абсурдності ситуації. Джон теж засміявся, і відчув таке приємне полегшення, що вперше за двадцять п’ять років почувався цілком нормальним.

— Господи, — сказала Робін. — Я вже сто років про того хлопчика не згадувала.

— Як думаєш, ким він став?

— Мабуть, лікарем. — Вона знову розсміялася, коротким і різким сміхом радості. — Гінекологом.

Джон теж усміхався.

— Дякую, — сказав він.

— Ага. — Вона стиснула губи. — Слухай, як тебе звати?

— Джон.

Вона хихотнула, наче він пожартував[15].

— Ні, правда. Джон Шеллі. — Він хотів було простягнути руку, та вона ступила крок назад. — Вибач.

Він опустив руку. Що він зробив не так? Чим усе зіпсував?

— Нічого. Просто мені треба вертатися. — Вона озирнулася через плече. — Мій наглядач скоро мене шукатиме, і я…

— Усе в порядку. — Він поклав руки в кишені, бо не знав, що з ними робити. — Пробач, якщо я…

— Нормально, — перебила вона.

— Я можу провести тебе.

— Я знаю дорогу, — сказала вона і мало не побігла в бік дороги.

Усе, що він міг, — дивитись, як вона віддаляється, і чудуватися, що він такого сказав, через що вона побігла. П’ятдесят баксів. На них він міг купити багато. Їжа. Орендна платня. Одяг. Сміх. Як виблискували її очі, коли вона щиро усміхалася. Такого не купиш за гроші. Так, гроші вона взяла, проте той сміх — то була мить якоїсь справжності між ними. Вона говорила з ним, по-справжньому говорила, бо хотіла говорити, а не через п’ятдесят баксів.

Джон стояв посеред лісу, наче приріс до місця, з заплющеними очима пригадував звук її голосу, її сміх. Десь у неї був брат. Вона виросла в районі, де були басейни. Її батьки витрачали гроші на те, щоб вирівняти їй зуби, може, на балет її водили, і тому в неї таке струнке тіло танцівниці, а може, у неї просто обмін речовин хороший, як у Джойс, і їжа засвоюється так швидко, що їй достатньо просто ходити пішки, щоб мати струнку фігуру.

На дорозі посигналила якась машина, і Джон розплющив очі.

Чому він не пішов з нею в той готельний номер? П’ятдесят баксів. Щоб стільки заробити, йому потрібно було цілий день працювати. Цілий день мити машини, вичищати за іншими людьми всякий непотріб, чекати, коли вийде Арт і перевірить його роботу, вкаже на якийсь неіснуючий слід на лобовому склі, щоб клієнт не подумав, що він дурно свій хліб їсть.

П’ятдесят доларів, і за що? За спогад про чийсь поцілунок?

Ідучи назад стежкою в бік дороги (він трохи зрізав кут, щоб не вийти знову до горілчаного магазину), Джон зламав гілку, що нависали понад головою. Він міг би тримати її в обіймах, кохатися з нею. Він зупинився і сперся рукою на дерево. Легені горіли, наче йому забракло повітря.

Ні, подумав він. У тому номері він робив би те саме, що й тепер: мав би вигляд справжнісінького бовдура. Бо насправді Джон ще ніколи не кохався з жінкою. Він не знав, що таке інтимна близькість, про яку пишуть у книжках, ніколи жодна жінка не брала його руку у свою, не гладила його потилиці, не притулялася до нього всім тілом. Остання жінка, яку він поцілував, була єдиною жінкою, яку він цілував у своєму житті, та й то не жінкою, а юною дівчиною. Та дата навіки закарбувалася у Джоновій пам’яті: 15 червня 1985 року.

Він поцілував Мері-Еліс Фінні, а наступного ранку вона була мертва.

Розділ 10

Коли Джон був маленький, він любив гратися в землі — ліпити з неї всякі штуки, а потім розламувати їх шматок за шматком. Його мати, коли бачила, як він іде вулицею в заквецяних брудом штанях і з гілочками у волоссі, лише сміялася й брала шланг. Примушувала його обтруситися й поливала водою, перш ніж пустити в дім.

Уночі він міцно спав після активного дня. Джон був не з тих дітей, хто робить усе сяк-так. Для свого віку він був худорлявий, з майже запалими грудьми, але все компенсувала величезна сила волі. У кожній грі, яку діти затівали на вулиці, він брав участь, і попри невеличкий зріст, його ніколи не обирали останнім у спортивні команди. Стікбол, бейсбол, доджбол — він дуже любив рухатись. Для американського футболу він був надто маленький і худий, проте брав участь у всіх лігах, відколи доріс до того віку, коли беруть у команду. До середніх класів він став вищий, але його тіло за пропорціями було ближчим до гумки для трусів, ніж до атлетичної будови спортсмена. Утім, його запал справив неабияке враження на тренера з американського футболу, тож перший тиждень середніх класів застав Джона на полі, де він пітнів як проклятий. Кожен м’яз у його тілі кричав од радості, наперед смакуючи можливість грати зі старшими.

У старших класах виявилося, що з поганими оцінками в футбол грати не дозволяли. Коли його витурили з команди, він засмутився більше, ніж очікував. Од злості він пожбурив у стіну шоломом і пробив чималу діру в гіпсокартоні. Відтоді після уроків йому доводилося гуляти районом, бо якби він ішов одразу додому, мати поцікавилася б, чому він не на тренуванні. Записку, яку тренер написав батькам і надіслав на домашню адресу, він викинув, за попсовану стіну заплатив з грошей, отриманих з продажу наркотиків. Він розумів, що невдовзі батьки дізнаються, коли побачать табель успішності, і хотів сповна насолодитися своєю свободою, поки Річард не вилив на нього весь свій праведний гнів.

Навіть після того, як його життя покотилося під укіс, Джон любив ходити пішки. Того першого разу, коли його відсторонили від уроків за марихуану в шафці, він більшу частину дня провів, гуляючи районом. Після крадіжки касети батько на півроку посадив його під домашній арешт, і якби не добре серце його матусі («Повертайся за годину і не кажи батьку»), Джон геть атрофувався б у себе в кімнаті. Іноді він думав, що саме цього й було треба його батькові. Нехай поганий син сам собою випарується, як з очей, так і з думки. Зрештою, у лікаря Річарда була Джойс. Йому лишалася одна хороша дитина.

Джон любив бути надворі, бачити, як вітер ворушить верхівки дерев, як листя плавно опускається на землю. Під час прогулянок він ніколи не приймав наркотиків — не хотів усе зіпсувати. До того ж принадність кокаїну швидко блякла. Візит до реанімації, відчуття, що голова горить, коли прийшов до тями, кров, яка струменіла з носа, коли він ригав активованим вугіллям, яким напхали його шлунок, — усе це наче зняло полуду з очей. Він вирішив, що відтоді найсильнішим наркотиком, який він собі дозволятиме, буде марихуана. Бо ніщо не варто того, щоб за нього помирати. Вуді дав би йому за це чортів, але Джон не збирався себе вбивати тільки через те, що в нього не було сміливості суперечити своєму двоюрідному брату.

У ніч передозу Джонів батько прилетів у лікарню в абияк накинутій сорочці, з неправильно застебнутими ґудзиками. Медсестра залишила їх із Джоном наодинці, думаючи, що в них буде зворушливий момент єднання абощо.

— Що з тобою, бляха, не так? — гостро запитав Річард.

Він був страшенно сердитий. Голос звучав напружено, немов його пропускали крізь сито, і Джонові вуха, що й так боліли від поганого самопочуття, майже не сприймали його слів.

Річард любив свої цитати. Деякі з них він причепив скотчем до стіни в кабінеті, й іноді, коли затягував Джона туди поговорити про останні синові лажі, він просто тицяв пальцем в чергове висловлювання. «Дурість — це набута навичка» було серед його улюблених. Але тієї ночі в лікарні Джон зрозумів, що дні, коли батько вказував йому на вицвілі аркуші паперу в надії, що вони його чогось навчать, скінчилися.

— Ти не мій син, — сказав Річард. — Якби не твоя мати, я б тебе, непотріб такий, викинув на вулицю так швидко, що в тебе б голова дзиґою завертілася.

Наче для ілюстрації, він дав Джону кілька ляпасів. Наче й несильно, та востаннє батько піднімав на нього руку, коли Джону було шість чи сім років, і він ніколи, ніколи не бив його ні по чому, крім сідниць.

— Тату… — пробелькотів Джон.

— Не смій мене більше так називати! — скомандував Річард. — Я тут працюю. У мене тут колеги, друзі! Ти хоч розумієш, який це сором — коли тобі дзвонять серед ночі й кажуть, що твій нікчемний син у реанімації?

З розчервонілим обличчям він схилився над ліжком. Його очі були в кількох дюймах від лиця Джона. Його віддих пах м’ятою, і Джон подумав, що батько перед від’їздом до лікарні знайшов час почистити зуби.

— Ти знаєш, хто таку херню робить? — запитав батько, відштовхуючись від ліжка. — Наркомани послідущі, от хто.

Стискаючи й розтискаючи кулаки, він міряв кроками маленьку палату. Потім розвернувся і один раз кивнув головою, наче щось для себе вирішив і вороття вже не було.

Джон спробував був знову.

— Тату…

— Ти не мій син, — повторив Річард, і за ним зачинилися двері.

— Він одумається, — сказала мати, але Джон знав, що цього не буде.

Він ще ніколи не бачив у батька такого виразу очей. Розчарування — так. Але ненависть — то було щось нове.

Про це Джон думав, коли наступного дня після сварки з батьком в реанімації гуляв районом.

— Лише годинку, — сказала мати, але «Не кажи батьку» не додала, бо вони обоє знали, що батьку вже байдуже.

І неначе сцени в лікарні було не досить, того ранку Річард зайшов до Джона в кімнату і категорично заявив, що він годуватиме і вдягатиме його, поки хлопцю не виповниться вісімнадцять, а після того Джон хай вимітається з його дому і з його життя. Батько символічно потер долоні й показав їх синові.

— Я вмиваю від тебе руки.

Здійнявся легкий вітер, і Джон щільніше натягнув на себе куртку. Попри те, що минулої ночі він мало не загинув, йому хотілося нюхнути коксу, щоб настало бодай якесь полегшення. Проте робити це він не збирався. Не заради батька чи матері, а тому, що йому було страшно. Джон не хотів помирати, а кокс його вб’є — мабуть, раніше, ніж пізніше, він це знав. Скільки там разів він його нюхав? На пальцях можна порахувати. По ідеї, покинути буде не важко. Однак попри всю ту траву, яку він викурив, бажання нюхнути роздирало йому нутрощі, наче він лезо проковтнув. Чорти б узяли того Вуді з його тупими вечірками.

— Привіт.

Висмикнутий несподіванкою зі своїх думок, Джон підвів очі. На дитячому майданчику, на гойдалці, сиділа Мері-Еліс Фінні.

І одразу ж іскрою спалахнула його ненависть до неї.

— Що ти тут робиш?

— Я й не знала, що цей майданчик — твоя власність.

— Чому ти не в школі?

— Прогулюю.

— Аякже. — Він зневажливо пирхнув і одразу ж відчув у горлі смак крові. — Чорт, — сказав він, затуляючи носа рукою. Кров ринула знову, наче відкрутили кран.

Мері-Еліс миттю опинилася біля нього. У руці в неї була носова хустинка — чому в дівчат завжди є такі штуки? — і вона притисла її йому до носа.

— Сядь, — сказала вона Джону і повела його до снаряду «джунглі». Він незграбно всівся на нижню перекладину. Крізь джинси до кістлявого заду дістався холод металу. — Нахили голову вперед.

Очі в нього були заплющені, проте він відчував, як вона торкається до нього руками: одна лежала в нього на потилиці, друга притискала хустинку до носа. Коли носом ішла кров, треба було перехиляти голову назад, але Джону було байдуже — головне, що вона його торкалася.

Мері-Еліс зітхнула.

— Джоне, ну навіщо ти себе гробиш?

Він розплющив очі й побачив, як кров скрапує на пісок під його ногами.

— Ти правда прогуляла уроки?

— Я мала йти до лікаря, але мама забула мене забрати.

Джон спробував повернути голову, та вона йому не дозволила. Мами не забували про візити до лікаря. Такого просто не могло статися.

— Ага, — підтвердила Мері-Еліс, наче прочитала його думки. — Мої батьки розлучаються.

Джон так швидко випростався, що перед очима засяяли зірочки.

Вона збентежилася. Стиснула руки з закривавленою хусточкою.

— Тато зустрічався з однією жінкою зі своєї контори. — На її губах з’явилася натягнута усмішка. Батьки ідеальної Мері-Еліс Фінні розлучалися. — Її звуть Мінді, — вела далі вона. — Тато хоче, щоб я з нею познайомилася. Думає, ми чудово поладнаємо.

Джон дуже добре уявив собі, як Пол Фінні це каже. Той був юристом і, як більшість юристів, був такий самовпевнений, що вважав, буцімто кожне його слово є божественною істиною.

Джон колупнув носаком черевика пісок.

— Співчуваю, Мері-Еліс.

Вона розплакалася. Джон бачив, як вона дивиться на свої сльози, що скрапують на пісок, достоту так, як за кілька хвилин перед тим він дивився на свою кров.

Він же ненавидів її, так? Та чомусь хотілося обійняти її за плечі й сказати, що все буде добре. Він мусив вигадати якісь слова, втішити, щоб їй полегшало на душі.

— Хочеш піти на вечірку? — бовкнув Джон.

— На вечірку? — На саму думку про це вона наморщила носа. — З твоїми обдовбаними друзями?

— Ні, — збрехав він. — У мого кузена Вуді в суботу вечірка. Його мами не буде в місті.

— А де його батько?

— Не знаю. — Джон ніколи по-справжньому над цим не замислювався, але мати Вуді так часто кудись їздила, що його двоюрідний брат фактично жив сам. — Можеш прийти.

— Я домовилася з Сюзен і Фей піти по крамницях.

— Приходь після того.

— Розумієш, не моя це компанія, — сказала вона. — До того ж, я думала, тебе після того, що сталося, посадили під замок.

Отже, вся школа вже знала про його подорож до реанімації. А Джон думав, що у нього в запасі принаймні кілька днів, поки історія набуде розголосу.

— Ні, — сказав він, згадуючи батька, те, як він на нього подивився вранці того дня. Так само презирливо скрививши губи, він дивився на мертвого дядька Баррі, який лежав у труні. Ненажера. Казанова. Продавець старих машин.

— А де живе твій двоюрідний брат? — спитала Мері-Еліс.

Джон назвав їй адресу — за три вулиці звідти.

— Ну скажи, що ти прийдеш.

Вона знову наморщила носика, та цього разу — щоб подражнитись.

— Добре. — І, щоб залишити собі шлях для відступу, додала: — Я подумаю.

Розділ 11

Джон лежав у своєму ліжку в дешевій нічліжці, то прокидався, то знову западав у сон. Коли в двері постукали, він перекотився і глянув на годинник, мружачись, щоб роздивитися крихітні цифри. Шоста тридцять. Він ще годину міг поспати.

— Стук-стук, — сказав жіночий голос, і Джон зі стогоном відкинувся на ліжко. — Прокинься і співай, юний хористе, — проспівала з-за дверей Марта Лем.

Перше, що він довідався про свого інспектора з умовно-дострокового звільнення, — вона обожнювала раптові візити.

— Хвилинку! — гукнув він у відповідь і сів у ліжку, протираючи очі.

— Ніякої хвилинки, ковбою, — наполягала міс Лем чемним, проте твердим тоном. — Негайно відчиняй, чуєш?

Він швидко виконав наказ, бо знав, що вона могла забрати собі в голову що завгодно і ще до кінця дня він опинився б знову за ґратами.

Вона стояла, спираючись рукою на одвірок. На обличчі грала привітна усмішка, наче вона була страшенно рада його бачити. Вбрана вона була, як завжди: відпрасована чорна сорочка, золотий грезетовий жилет і обтислі чорні шкіряні штани. Довершували картину вульгарні черевики й «ґлок» у кобурі на поясі. Її можна було прийняти за дівчину з плакату в журналі для фетишистів.

Вона опустила погляд униз, на тент, що утворився на його сімейних трусах, і махнула рукою в бік туалету, який був трохи далі по коридору.

— Іди віддай честь своєму маленькому генералу. А я тут сама покопирсаюся.

Відчуваючи себе п’ятнадцятирічним підлітком, Джон затулив долонями пах.

— Мені просто треба в туалет, — пояснив він.

Вона знов обдарувала його сонячною усмішкою, і слова, що прозвучали далі, завдяки її тягучому південному акценту, прозвучали доволі чемно.

— Наповни-но мені одну з тих чашечок, що біля кулера в холі стоять.

Він якнайшвидше дістався спільного туалету, налив у чашку для зразка достатньо рідини для перевірки на наркотики і швидко пішов назад у свою кімнату. Міс Лем, напевно, саме перевертала його речі, і хоча Джон знав, що вона там нічого не знайде, почувався винним і боявся, що вона поверне його назад у тюрму. Хлопці на зоні розказували про інспекторів з УДЗ, які підкидали різні штуки тим, хто їм не подобався, й особливо не любили осіб, засуджених за зґвалтування, — шукали найменшого приводу, щоб запроторити їх назад.

Коли він зайшов у кімнату, вона тримала в руках фото його матері у рамці.

— Це торік зняли, — сказав Джон, відчуваючи, як до горла підступає клубок.

Емілі стояла в тюремному коридорі для відвідувачів. Джон обіймав матір за плечі, тлом для знімка слугувала брудна стіна з білих шлакоблоків. То був його день народження. Джойс зробила те фото, бо мати наполягла.

— Гарно, — прокоментувала міс Лем.

Джон завжди називав її тільки міс Лем і ніколи — Мартою, тому що боявся її й хотів показати, що здатен поважати людей.

Вона зазирнула за рамку ззаду, шукаючи — чого? Він не знав, але відчув, що вкривається потом, і так тривало, поки вона не поставила фотографію назад на картонну коробку, що слугувала тумбочкою.

Далі міс Лем погортала книжки в м’яких обкладинках, які він узяв у бібліотеці, й побіжно коментувала назви.

— «Тесс із роду д’Ебервілів»? — спитала вона, зупинившись на останній книжці.

Джон знизав плечима.

— Я її не читав. — Його заарештували наступного дня після того, як міс Ребак, його вчителька англійської, оголосила, що «Тесс» буде темою їхньої наступної контрольної.

— Гм. — Інспектор подивилася на книжку прискіпливішим поглядом.

Врешті-решт вона поклала книжку на місце й, узявши руки в боки, оглянула кімнату. Комода чи шафи в Джона не було, тому його речі, складені охайними стосиками, лежали на червоному холодильнику, де він зберігав їжу. Він помітив, що одяг вона вже переглядала, бо верхня на купці сорочка лежала не так, як він поклав. Банани, хліб і банку з арахісовим маслом у холодильнику вона, певно, теж перевірила. У кімнаті було одне вікно, але він позатуляв шибки картоном, щоби вранішнє сонце не заважало спати. Міс Лем відгорнула краєчки картону, щоб пересвідчитися, чи не сховано за ним, бува, якоїсь контрабанди. Гола лампочка під стелею освітлювала кімнату, і Джон помітив, що інспектор увімкнула торшер біля ліжка. Абажур був трохи перекособочений. Під нього вона теж зазирала.

— Підніми, будь ласка, матрац, — сказала вона і додала так, неначе вони були друзі-нерозлийвода: — Я щойно зробила манікюр.

Джон ступив два кроки вглиб крихітної кімнатки й опинився біля матраца. Підняв його і притулив до стіни, щоб вона бачила брудну пружинну сітку ліжка під ним. Обом одночасно впав у око спідній бік матраца. Плями крові й сіре кружало якоїсь рідини, що глибоко в’їлася, змусили жінку скривитися від огиди.

— І це теж. — Вона показала на коробку ліжка, що лежала на підлозі.

Джон виконав наказ, і вони обоє відскочили, як двійко наляканих дівчаток, — вологим коричневим килимом подріботів тарган.

— Бе, — сказала міс Лем. — Кращого житла знайти не міг?

Джон похитав головою й опустив ліжко й матрац. Йому дуже пощастило, що він і таке житло знайшов. Як і в тюрмі, навіть у нічліжках були свої стандарти: у багатьох із них не приймали засуджених за зґвалтування, особливо якщо їхні жертви були малолітніми. Джон жив у тому будинку з шістьома іншими чоловіками, за якими наглядала держава. Один із них зґвалтував восьмирічну дівчинку. Інший полюбляв старих жінок.

— Що ж. — На обличчі міс Лем знову розквітла радісна усмішка. — Думаю, поки що з тебе досить і педоказарми. — Вона показала на картонну коробку біля ліжка. — Відкрий, будь ласка.

— Там нічого…

Але він знав, що сперечатися з міс Лем безглуздо. Зняв з коробки стос книжок і поклав на ліжко, поставивши вгорі фото матері, щоб рамка не торкалася брудного простирадла.

Відкрив коробку і показав, що вона порожня.

Вона проглянула свій список.

— Віагри тут не ховаєш? — Джон похитав головою. — Наркотиків? Порно? Будь-якої зброї?

— Ні, мем, — запевнив він.

— Досі працюєш на мийці?

— Так, мем.

— Як щось зміниться, я дізнаюся про це першою, так?

— Так, мем.

— Що ж. — Вона знову взяла руки в боки. — Тоді в нас порядок. На сьогодні ти чистий.

— Дякую.

Вона погрозила йому наманікюреним пальчиком.

— Джоне, я за тобою стежу. Гляди не забувай про це.

— Ні, міс Лем, не забуду.

Ще якусь мить вона не відводила від нього погляду, а потім похитала головою, наче нітрохи його не розуміла.

— Не лізь у халепи, і все в тебе буде гаразд. Ти зрозумів?

— Так, — погодився він. І по-дурному додав: — Дякую.

— Скоро побачимося. — Вона попрямувала до дверей. — Тримайся подалі від неприємностей.

— Так, мем, — погодився він.

Зачинив за нею двері, сперся долонею об деревину і притулився до неї лобом. Стояв так і намагався віддихатися.

— Стук-стук, — пролунало над ним.

За ґвалтівником стареньких теж наглядала міс Лем. Як його звали, Джон не знав, бо щоразу, коли бачив його в коридорі, ледь стримував бажання зацідити йому в пику.

Він зачинив двері, відгороджуючись від голосу міс Лем, яка робила свій радісний обхід нагорі. Джон терпіти не міг, щоб хтось порпався в його речах. Найважливіше правило, яке він засвоїв у тюрмі, — ніколи не чіпай чужої власності, якщо не хочеш за неї померти.

Він узяв одну з шести своїх футболок і охайно її склав. Ще в нього була пара літніх штанів, дві пари джинсів, три пари шкарпеток і вісім пар сімейних трусів, бо з незрозумілої причини мати завжди приносила йому в тюрму спідню білизну.

Ногою Джон вирівняв одну з кросівок. Їх міс Лем теж обшукувала. Язички було витягнуто, устілки покручено. «Тридцять доларів за пару взуття», — подумав Джон. Він повірити не міг, що одяг і взуття так подорожчали, поки він був за ґратами.

Згори долинув голос міс Лем:

— Ого!

Джон застиг мов укопаний, бо це означало, що вона щось знайшла. Ґвалтівник щось промимрив у відповідь, і міс Лем голосно та чітко сказала:

— Судді це розкажеш.

Ґвалтівник не надто опирався, бо, зрештою, у неї був «ґлок», та й тікати в руйновищі, яке вони називали домом, не було куди. Джон не втримався — висунув голову з дверей, коли почув, що вони спускаються сходами. Одну руку міс Лем тримала в ґвалтівника на плечі, а другу — на наручниках, якими були скуті його руки за спиною. Він ішов у трусах, без сорочки, без шкарпеток, роззутий. У камері з ним добряче розважаться, і міс Лем це добре знала.

Вона помітила, що Джон визирає з-за дверей.

— Джон, він облажався, — сказала вона, наче це було не очевидно. — Хай це буде тобі наукою.

Джон не відповів. Він зачинив двері й чекав, поки грюкнуть двері під’їзду, ввімкнеться двигун, від’їде машина.

Та навіть по тому він визирнув з вікна, саме вчасно відтягнув картон, щоб побачити, як червоний позашляховик міс Лем гальмує на світлофорі в кінці вулиці.

Джон опустився на коліна і підняв край брудного коричневого килима, намагаючись не думати про таргана, якого вони бачили, чи мишаче лайно в щілинах підлоги під килимом. Кредитний звіт лежав там, де він його залишив. То була не контрабанда, та що б сказала міс Лем, якби його знайшла? «Ого!» І йому настав би кінець.

Джон натягнув джинси й взувся в кросівки. Сходинками він спускався, перестрибуючи через дві. У вестибюлі був телефон, з якого вони могли дзвонити на місцеві номери, і він зняв трубку й набрав номер, який знав напам’ять.

— «Кінер, Роуз і Шеллі», — сказала секретарка на іншому кінці дроту. — З ким вас зв’язати?

— Джойс Шеллі, будь ласка, — якомога тихіше сказав Джон.

— Як вас представити?

Він мало не назвався чужим іменем, але передумав.

— Джон Шеллі.

Запала мовчанка, на тому боці відчувалося вагання, що вказувало йому на його місце.

— Хвилиночку.

Хвилиночка розтяглася на кілька хвилин, протягом яких Джон уявляв собі, як насупиться його сестра, коли секретарка скаже їй, хто на лінії. Життя Джойс було доволі налагодженим, схоже, справи в неї йшли непогано. Вона по-своєму повстала проти батька: замість вивчитися на лікаря вона покинула медичний факультет в Еморі на другому курсі й перевелася на юридичний. Тепер вона цілими днями укладала угоди у сфері продажу нерухомості й брала комісійні за те, що переконувала людей ставити підпис на пунктирній лінії. Він би й подумати не міг, що вона обере собі таку нудну професію, але Джойс, зі свого боку, напевно, сміялася з нього, що він цілими днями змиває мильну воду з машин.

— Що сталося? — навіть не привітавшись, прошепотіла в слухавку сестра.

— Я хотів дещо в тебе спитати.

— У мене клієнти, ми угоду підписуємо.

— Це не забере багато часу. — Він не зробив паузи, бо знав, що вона кине слухавку. — Що таке кредитний рейтинг?

Вона одразу ж заговорила звичайним голосом.

— Ти що, ідіот?

— Ага, Джойс. Я ідіот, ти ж знаєш.

Вона важко зітхнула — більш вимучено, ніж зазвичай. Джон подумав, що в неї, мабуть, застуда чи вона знову курить.

— Усі компанії, що видають кредитні картки, банки, та хто завгодно, хто дозволяє тобі щось купувати в кредит, — усі звітують перед кредитними агенціями про те, як ти сплачуєш рахунки — чи вчасно, чи не затримуєш, робиш мінімальні внески чи наступного місяця виплачуєш весь кредит повністю. Ці агенції складають докупи твою платіжну історію і дають тобі оцінку, яка даватиме іншим компаніям поняття про те, чи можна тобі видавати кредит.

— А сімсот десять — це хороша оцінка?

— Джоне, — видихнула сестра. — У мене правда нема на це часу. Що за схеми ти там крутиш?

— Ніяких схем, — сказав він. — Я не шахрай, Джойс. Мене посадили не за це.

Вона мовчала, і Джон зрозумів, що перегнув палицю.

— Я не забула, за що тебе посадили. — У її голосі дзвенів метал — явна ознака того, що вона ледь стримувала себе.

— А якби хтось роздобув мою інформацію й використав її, щоб отримувати кредитні картки й таке інше?

— Тоді б це зіпсувало тобі рейтинг.

— Ні, — пояснив Джон. — Якби ця людина щомісяця виплачувала всі кредити?

На мить Джойс замислилася.

— А нащо їй це?

— Не знаю, Джойс. Тому й питаю в тебе.

— Ти це серйозно? — спитала вона. — Джоне, у чому річ? Запитуй, що тобі треба знати. У мене робота.

— Я й запитую. Просто хтось… — Він нерішуче замовк.

Чи не вплутує він Джойс у цю справу? Чи не буде в неї через це неприємностей? Він законів не знав. Чорт, ще минулого тижня він навіть не знав, що існує така річ, як кредитний рейтинг.

А ще він не знав, прослуховує міс Лем телефон чи ні.

— Я питаю, бо це в тюрмі хлопці задумували таку схему провернути, — нарешті сказав він.

— Господи. — Вона знову перейшла на шепіт. — Краще не вплутуйся в це.

— Ні. Я тримаюся подалі від неприємностей.

— Так буде краще, Джоне. Бо не зогледишся, як тебе знову кинуть у тюрму.

— Ти говориш, як тато.

— Це ти так запитуєш, як у нього справи?

Джон упіймав себе на тому, що тамує дух.

— Ні.

— Добре, бо він не хотів, щоб я тобі щось розказувала.

— Я знаю.

— Господи, Джоне. — Вона знову зітхнула.

Ця розмова її сердила. Навіщо він їй подзвонив? Навіщо потурбував із цим?

Джон відчув, що на очі навертаються сльози, й затиснув пальцями кутики очей, пробуючи їх зупинити. Він згадав, як у дитинстві вона гралася з ним, одягала Річардів одяг, вдавала з себе його маму. Вони влаштовували чаювання і пекли кекси в її маленькій, схожій на іграшкову пічці.

— Пам’ятаєш той випадок, коли ми розплавили мамин подарунок? — спитав Джон. Йому було шість, Джойс — дев’ять. Вони відкладали кишенькові гроші й купили мамі на день народження браслет. Джойс запропонувала запекти його в тістечку, щоб зробити їй сюрприз — вона вичитала про таке в якійсь книжці. Вони не подумали, що браслет був біжутерією, і коли поклали тістечко з ним у маленьку пічку та ввімкнули стоватну лампочку, щоб запекти, браслет розплавився. Повалив такий дим, що ввімкнулася пожежна сигналізація. — Пам’ятаєш? — знову спитав Джон.

Джойс шморгнула носом, але не відповіла.

— Як ти взагалі?

Він хотів знати, як вона живе. Чи зустрічається з кимсь? Вона ще не була заміжня, але в такої красивої й розумної дівчини, як вона, мусив бути хтось, хто хотів би про неї піклуватися.

— Застудилася, — сказала вона.

— Відчувається.

— Все, бувай.

У телефоні тихо клацнуло — вона повісила слухавку.

У наступні три дні розгулялася негода. Хмари то проливалися дощем, то розступалися, і тоді прозирало сонце. На час злив Джон залишився без роботи. Зрідка він навіть шкодував, що так по-дурному викинув п’ятдесят доларів на хвойду. А часом інший жаль його брав — що не мав ще п’ятдесяти для неї. Про що б він спитав її цього разу? Може, про те, як воно — бути закоханим? Як воно, обіймати когось, хто теж хоче тебе обняти? Йому хотілося поговорити з нею ще раз. Він хотів знати, як їй жилося.

Та, на жаль, не міг собі цього дозволити.

Зростаючи в батьківському домі, Джон не переймався питаннями типу: як їжа з’являється на столі, а одяг — на його тілі. Про все дбали батьки. Ліжко завжди було застелене чистою білизною, унітаз магічним чином залишався до блиску чистим, а в холодильнику, коли він його відчиняв, лежала його улюблена їжа. Навіть у в’язниці його всім забезпечували. Існував суворий розпорядок і чіткі правила, але якщо ти виконував усі приписи, тобі не треба ні про що турбуватися.

За вдалий місяць на автомийці Джон міг заробити близько тисячі доларів чистими. Чотириста п’ятдесят доларів з’їдала оренда за кімнатку десять на десять футів, де кишіло тарганами. Звісно, то було занадто, але його більше ніхто не хотів брати, тож хазяїн вважав, що має право. Винаймати квартиру обійшлося б дешевше, але Джон не міг собі дозволити чималий завдаток, не кажучи вже про плати за підключення й авансові платежі, яких вимагали комунальники. Ціни на транспортні послуги компанії «МАРТА» теж кусалися. Місто пропонувало місячний проїзний квиток, який давав право їздити на автобусі й метро необмежену кількість разів, але це коштувало приблизно п’ятдесят два долари на місяць. Іноді Джон не міг викласти таку суму наперед і зрештою витрачав долар сімдесят п’ять у один кінець, щоб дістатися до роботи.

На їжу, яка здебільшого складалася з сухих сніданків, бананів і сендвічів з арахісовим маслом, а зрідка — якихось фруктів, ішло близько ста двадцяти доларів на місяць. Джон мусив купувати молоко в маленьких коробках і випивати його одразу, харчі їсти лише ті, що довго не псуються. Холодильник у кімнаті годився хіба що для того, щоб відлякувати тарганів. Джон не міг щодня купувати пакет льоду, особливо влітку, коли спека перетворювала його на воду ще в автобусі дорогою додому.

За привілей умовно-дострокового звільнення він платив державі двісті тридцять доларів щомісяця. Зґвалтування і вбивство коштували недешево, а якби він хоч раз не заплатив, то одразу загримів би назад у в’язницю. Його перший щомісячний грошовий переказ був на користь держави.

Відтак щотижня йому лишалося близько сімдесяти п’яти доларів на речі першої необхідності. Це за умови, що тиждень був хороший, бо бували такі тижні, коли він мав на руках і менше. Джон примушував себе заощаджувати, іноді економив на їжі, через що ввечері знесилений падав без ніг у ліжко. Якось у відчаї він зайшов у один з пунктів видавання кредитів, що їх у бідних районах міста були мільйони, але 480 відсотків за тижневу позику його злякали. Та навіть якби він і наважився отримати позику, потрібно було мати чековий рахунок, тоді гроші переказали б безпосередньо у твій банк. Але жоден банк у світі не відкрив би Джонові Шеллі чековий рахунок.

Страхування здоров’я було чимось із області фантастики. Джон жив під постійним страхом захворіти.

Після того невдалого дзвінка сестрі Джон вийшов під дощ. Він розганяв ногами калюжі й шкодував, що не може дати такого самого копняка собі за те, що подзвонив Джойс. Їй і без нього проблем вистачало. Та насправді він просто хотів з нею поговорити, дізнатись, як їй ведеться. Джон дзвонив їй раз на місяць, не більше, і вона завжди була так само рада його чути, як і того ранку.

Перед ним зі скреготом загальмував автобус «МАРТА», і Джон, перш ніж сісти, подивився на номер. Цей місяць був вдалим, тож він провів перед пристроєм зчитування своїм проїзним і кивнув водієві.

— Щось зимно, — відзначив водій.

— І не кажіть, — погодився Джон, тішачись із цієї простої балачки, поки його не накрило усвідомлення того, що він муситиме купити собі зимову куртку. Господи, а скільки ж вона коштує?

Водій рушив з місця, автобус смикнувся, і Джон узявся за спинку сидіння, щоб не впасти, поки йшов проходом. В автобусі було повно людей, і він знайшов собі місце біля старої темношкірої жінки, яка читала розгорнену на колінах Біблію. Попри негоду, вона була у великих сонцезахисних окулярах. Коли він сів, жінка не підвела погляду, та він знав, що вона вивчає його бічним зором.

Гроші можна було здобути шахрайством. Завжди існувала якась схема, якась лазівка. У тюрмі було повно чоловіків, які вважали себе винахідниками ідеальних схем збагачення. Джон знав, що дехто з працівників «Горили» крав із машин чеки й обмінював їх на гроші. Найкраще для цього придавалися великі супермаркети. Усе, що було потрібно, — знайти той самий товар, найменування якого надруковано на чеку, потім вручити його дівчині за столом повернення й отримати гроші. Легкі гроші, казали вони всі. Рей-Рей повторював це двічі.

На станції Ліндберґ він пересів на інший автобус, дорогою проминувши зачинену автомийку. Здогадуючись, що, найпевніше, ця поїздка виявиться даремною, він обрав довгий маршрут через Чешир-Бридж-роуд, бо той проходив повз горілчаний магазин, біля якого він зустрів Робін. Увесь той тиждень він думав про неї, гадав, що вона поробляє.

Чомусь він не міг уявити для неї іншого життя, крім того, реального, яке віддзеркалювало його власне. Можливо, вона була трохи розбещена, як Джойс, таткова доця. Йому цікаво було, який він — її молодший брат, друг Стюї, той, що з нею цілувався. Який він був із себе? Чи дзвонила вона йому в ті дні, коли їй було особливо паскудно? Чи сердився він на неї так само, як Джойс на Джона за ті дзвінки? Джон не міг уявити, як воно — мати сестру-проститутку. Чорт, та він убив би кожного чоловіка, який наважився на неї глянути.

Автобус проїхав повз горілчаний магазин, і Джон побачив, що троє дівчат, які там працювали, сховалися від дощу під маркізою. Там була й криклива стара повія, яку відлупцював був Рей-Рей. Робін серед них не було.

Джон відкинувся на спинку сидіння й дивився, як повз вікно пропливають дорогі ресторани. Автобус зупинився на розі, де був кінотеатр, і Джон встав, щоб випустити стареньку чорну жінку. Прочитав вивіски, але жодної знайомої назви фільму не побачив. Отримавши першу платню, він пішов у кіно і відчув шок, коли підійшов до каси й побачив ціни. Десять баксів! Йому не вірилося, що квиток у кіно міг коштувати так багато. Навіть денні сеанси й ті були дорогі.

Автобус повернув праворуч на перехресті, й ландшафт змінився — з’явилися житлові будинки. Джон невідривно дивився у вікно, бо будинки ставали дедалі більшими, а газони перед ними — гарнішими й більш доглянутими. Морнінґсайд, Вірджинія-Хайленд, Понсі-Хайленд. Через Літл-Файв-Пойнтс[16] повз нові крамниці «Барнс-енд-ноубл», «Тарґет», «Бест-бай»[17]. Пейзаж за вікном погіршився, коли автобус проїхав більшу частину Морленд-авеню. Вздовж брудної вулиці стояли горілчані крамниці, бакалія на розі й магазини автозапчастин. Вивіски обіцяли дешеве переведення чеків у готівку, недороге страхування, а одна навіть гордо проголошувала — «Єдиний магазин у місті, де одяг продається на вагу».

На автобусній зупинці стояли чоловіки у брудних футболках, накинутих на голі плечі. Лише останньої хвилини перед тим, як сідати в автобус, вони натягли їх на себе. Помалу автобус наповнювався будівельниками, і в салоні стало інакше пахнути. Мексиканці, азіати, чорношкірі. Досить швидко Джон лишився єдиним білим на весь автобус.

Зійшов він, коли вулиця стала майже гарною. Цю частину Морленд обрамляли парки Браунвуд і Ґрент. Люди переїжджали сюди цілими родинами й відроджували цю частину міста, допасовуючи її до своїх потреб. Вони турбувалися про свої будинки, підстригали газони й вимагали кращого ставлення, кращих ресторанів, безпеки на вулицях, ніж попередні мешканці. Джон уже давно засвоїв, що середньому класу так добре жилося через те, що ці люди очікували кращого життя. Вони не задовольнялися меншим, ніж те, чого вони були варті. Вони просто сідали у свої блискучі машини та їхали туди, де їх цінували. А бідняки звикли сприймати те, що їм дають, і бути вдячними за це.

Дощ ненадовго вщух, і з-за темних хмар прозирнуло сонце. Джон не хотів іти вздовж Морленд, тому зійшов з автобуса і заглибився у парк Браунвуд, ідучи навпростець через ліс. Він вивчив цей район у атласі вулиць, який знайшов у бібліотеці, й зрадів, що дороги були практично такі самі, якими він їх запам’ятав. Довкруги велося нове будівництво, над ранчо 1950-х років нависали триповерхові особняки. Скільки ж міг коштувати такий будинок? Джон і гадки не мав. Яку роботу треба мати, щоб купити власний будинок, виховувати дітей, може, їздити на гарній неновій машині? Він навіть уявити не міг ту суму грошей, яка для цього знадобилася б.

Він пішов по Таубліб-стрит до Іст-Атланта-Вілідж, з подивом відзначаючи, що на тому місці, де він сподівався побачити лише покинуті будівлі й автомайстерні, виросло кілька гарних ресторанів і кафе. Ще там було кілька бутиків, булочна і зоомагазин. Джон роздивився вітрину, на якій жирний помаранчевий кіт грівся на сонечку, лежачи на пачці собачого корму. Гарно було б завести собі кота чи якусь іншу тваринку, щоб не так самотньо жилося (таргана, якого знайшла міс Лем, можна до уваги не брати). Але з цією розкішшю доводилося трохи почекати. Джон і себе ледве міг прогодувати.

На Метрополітан-авеню він повернув праворуч, пройшов кілька кварталів і опинився перед поштовим відділенням Східної Атланти. Перед Джоном була приземиста широка будівля казенного вигляду. На табличці стояв той самий індекс, що й на кредитному звіті: 30316.

Біля пошти було повно машин, передній і бічний паркувальні майданчики заповнені вщерть і навіть на проїжджій частині стояли авто, хоча проти цього остерігали знаки. Під’їзд до блакитного будинку у вікторіанському стилі, що стояв біля пошти, заблокувала велика вантажівка.

Знову пішов дощ — легенька мжичка затьмарила небо. Джон пройшов по Метрополітан п’ятдесят футів в один бік, потім розвернувся і покрокував назад. Він дивився, як люди виходять з пошти й заходять усередину, розмірковуючи, якого дідька він взагалі сюди припхався.

Через півгодини міряння кроками тротуару Джон усвідомив, що йому ніщо не заважає зайти всередину. У найближчому до його помешкання поштовому відділенні панував напівморок і чомусь смерділо старим салом. Він замовляв там грошові перекази для сплати за оренду житла і державного штрафу, бо туди було близько йти — якісь десять хвилин від дому. У тому районі мешкало чимало іммігрантів, і часом люди приносили на пошту курей та інших маленьких тварин, щоб переслати їх бозна-куди. Досить-таки часто, стоячи в черзі, Джон чув, як співає півень.

Східне відділення було чисте, добре освітлене, тут панував затишок. Навпроти вхідних дверей видніли ряди абонентських скриньок, маленькі були вгорі, великі — внизу. Ліворуч від нього стояла контора, де двоє жінок швиденько обслуговували клієнтів. Черга з вестибюля тяглася до автомата продажу марок біля вхідних дверей. Джон витяг із задньої кишені штанів чистий конверт і став у чергу, намагаючись поводитися невимушено. Дюйм за дюймом черга просувалася, і він не озирався на абонентські скриньки, аж поки не наблизився до скляних дверей, що вели в контору.

Вісімсот п’ятдесята скринька була в першому ряду на рівні очей. На сусідній з нею скриньці була якась оранжева наліпка, надто вицвіла, щоб прочитати слова.

— Гарного дня, — побажала працівниця за конторкою клієнтці, коли та виходила й ковзнула повз Джона.

Він швидко відступив, щоб не застувати жінці дороги, й промимрив «Перепрошую», а з волосся йому капала дощова вода. Коли він підвів погляд, то побачив, що до абонентських скриньок хтось іде.

Джон затамував дух і стиснув у руці конверт. Худа темношкіра жінка, що говорила по телефону, вставила ключ у дверцята скриньки вісімсот п’ятдесят. Вона сміялася в трубку й нешанобливо відгукувалася про когось із членів своєї сім’ї, та раптом рвучко висмикнула ключа й сказала: «Чорт, подруго, я не в ту скриньку ключа вставила».

Притримуючи телефон плечем й не припиняючи розмови, вона вставила ключ у замок скриньки під вісімсот п’ятдесятою.

— Сер? — звернулася до Джона жінка, яка стояла за ним.

Черга посунулася вперед, а він так і лишився стояти на місці. Він усміхнувся, сказав: «Перепрошую, гаманець забув», — і вийшов із черги.

Яке безглузде марнування часу. Не міг же він цілий день стерегти ту скриньку, та й шанси, що той, хто назвався Джоновим іменем, з’явиться на пошті саме тоді, коли там буде Джон, мізерно малі. З більшою ймовірністю він міг виграти в лотерею.

Він штовхнув вхідні двері, надворі викинув порожній конверт у смітник. Небо знову насупилося й пролилося холодною зливою. Джон зіщулився. Сто доларів. Тепла зимова куртка коштувала щонайменше сто доларів. Де йому взяти таку купу грошей? Скільки часу треба заощаджувати, щоб купити цю гадську куртку?

Згорблений, він стояв на автобусній зупинці, проклинаючи себе й дощ. Треба шукати нову роботу. Постійну, таку, щоб була в приміщенні й не залежала від погоди. Таке місце, де не звернуть уваги на судимість і на те, що за версією держави ти людина, яку треба пристрелити, як скаженого пса, щоб захистити світ від того зла, яке в тобі сидить.

Роботу Джон міг собі обирати лише з небезпечних. Половина хлопців у тюрмі опинилися там тому, що грабонули нічний магазин чи сімейне кафе. Ті, кому винесли смертельний вирок, починали з пограбування найближчого «Квікі Марту», а закінчили тим, що прострелили голову якомусь низькооплачуваному робітникові за шістдесят баксів у касовому апараті. Перш ніж міс Лем влаштувала його в «Горилу», Джон майже дійшов у своєму відчаї до того, щоб спробувати варіант із нічним магазином. Але тепер він розумів, що взимку не зможе працювати на автомийці. Йому потрібно якось роздобути гроші, і то швидко.

Автобус запізнювався, а коли нарешті прийшов, водій був сердитий. Джонів настрій нічим не відрізнявся від настроїв решти пасажирів. Він прочвакав угору східцями й побрів у задню частину автобуса. Кросівки за тридцять доларів майже розвалилися від дощу. Він упав на порожнє сидіння в задньому ряду, потайки бажаючи, щоб з неба вдарила блискавка, пробила вікно автобуса й шарахнула його прямісінько в голову. І нехай він стане дебілом, заслиненим овочем, але принаймні в нього буде своє місце в якійсь лікарні. Тепер він розумів, чому так багато хлопців поверталися в тюрму. Йому було тридцять п’ять років. Він ніколи не водив машину, ніколи по-справжньому не зустрічався з дівчиною, ніколи по-справжньому не жив. То який сенс у такому житті, похмуро думав Джон, дивлячись із вікна, як якийсь тип намагається одночасно закрити парасольку й сісти в машину.

Джон рвучко встав саме тієї миті, коли автобус зрушив з місця. Усю його увагу полонив чоловік, якого він побачив у вікно. Скільки років минуло? Мозок відмовлявся виконати арифметичну дію, але Джон знав, що то він. Розтуливши рота, він дивився, як чоловік спересердя викинув парасольку на паркувальний майданчик й захряснув за собою дверцята машини.

Так. То був він. Поза всіляким сумнівом, він.

Як мільйони крапель дощу падали з неба, так само й мільйон шансів було на те, що Джон прийде на пошту слушної днини у слушний час.

Мільйон проти одного. Однак Джону вдалося його піймати.

Він знайшов іншого Джона Шеллі.

Розділ 12

Як його заарештували, Джон не пам’ятав. Не тому, що перебував у стані шоку, а тому, що був не зовсім при тямі. Того ранку забігав Вуді, питав, як він, і підкинув трохи валіуму. Джон прийняв рівно стільки, що коня можна було приспати.

Очевидно, поліція нагрянула до нього додому з ордером на арешт. Батько провів їх до Джона в кімнату. Там вони його й знайшли — непритомним на ліжку. Джон пам’ятав, як прийшов до тями. Щока, по якій ляснув батько, горіла вогнем. Копи витягли його з будинку, наручники в’їдалися в шкіру зап’ясть. На газоні він знову знепритомнів.

Отямився вже в лікарні. У роті був знайомий присмак активованого вугілля. Та тільки цього разу, коли він спробував поворушити рукою, щоб витерти обличчя, щось дзенькнуло об металеву рейку ліжка. Джон опустив погляд на зап’ястя. Перед очима все розпливалося, та він побачив, що прикутий до ліжка.

Біля дверей сидів поліцейський і читав газету. Він сердито зиркнув на Джона.

— Прокинувся?

— Ага. — І Джон знову заснув.

Коли він прокинувся наступного разу, в палаті сиділа його мати. Вигляд у неї був жахливий. Джон аж злякався, що надто довго спав. Бо відтоді, як він її бачив, перш ніж піднятися сходами до себе в кімнату, зробити тихіше звук стереосистеми, з динаміків якої лунав гурт «Харт», і проковтнути жменьку маленьких білих таблеток, Емілі постаріла на двадцять років.

— Синку. — Вона погладила його по руці. — Як ти?

Занімілий язик не слухався. У грудях боліло, наче йому в грудну клітку вгатили кувалдою. Як він взагалі досі дихав?

— Усе буде добре, не хвилюйся, — сказала мама. — Це якесь непорозуміння.

Та виявилося, що жодного непорозуміння не було — принаймні на думку поліції. За годину в палату прийшов окружний прокурор. Біля нього стояв Пол Фінні, зиркав на Джона так люто, наче ладен був накинутися на нього й придушити на місці. Мабуть, поліцейський теж це відчув, бо став ближче до містера Фінні, щоб, бува, чого не сталося.

— Мене звати Лайл Андерс, — представився прокурор. — А це шеф поліції Гарольд Воллер.

Коп біля містера Фінні тримав аркуш паперу. Він прочистив горло й подивився на папірець, наче збирався з нього промову читати.

Джон перевів погляд на матір.

— Синку, не бійся, — сказала вона.

— Джонатане Вінстоне Шеллі, — почав Воллер, — я заарештовую вас за зґвалтування і вбивство Мері-Еліс Фінні.

Здавалося, вуха відмовили Джону: губи Воллера ворушилися, він явно щось казав, але Джон не розумів ні слова. Він був наче під водою.

Зрештою Лайл Андерс поклацав пальцями у нього перед очима.

— Синку, ти розумієш, що відбувається?

— Ні, — зізнався Джон. — Я не…

— Нічого не кажи, — перебила його мати й приклала палець до губ. Емілі Шеллі, спонсор батьківського комітету, мати скаутів, яка пекла печиво і шила костюми для Геловіну, випростала спину й звернулася до трьох чоловіків, присутніх у палаті: — Це все?

Усі троє загрозливо нависли над його мініатюрною матір’ю, а надто Пол Фінні. Він і без того був кремезний, а в гніві здавався ще більшим.

— Він мусить дати свідчення, — сказав Андерс.

— Ні, — заперечила вона, ця жінка, яка була його матір’ю. — За законом не мусить.

— Це в його інтересах.

— Мій син пережив жахливе випробування. Йому потрібно відпочивати.

Андерс хотів був звернутися безпосередньо до Джона і, навіть коли Емілі перегородила йому шлях, зробив спробу:

— Синку, ти маєш опанувати себе й розказати нам, що сталося. Я впевнений, що є причина, з якої ти…

— Йому нема чого вам сказати, — твердо наполягала Емілі.

Лише раз у житті Джон чув, щоб вона говорила таким голосом: коли Джойс було десять і вона спробувала пройтися по краю даху.

Усім трьом по черзі Емілі подивилася просто у вічі.

— Будь ласка, вийдіть.

Пол Фінні кинувся до Джона, але поліцейський його перехопив.

— Ти сучий син! — люто просичав на Джона містер Фінні. — Тебе підсмажать на електричному стільці!

Містер Фінні був чемпіоном штату з реслінгу. Андерсу й Воллеру довелося докласти зусиль, щоб стримати його, аби він не накинувся на Джона. Врешті-решт їм довелося підняти його й винести з кімнати. Коли за ними зачинялися двері, він кричав: «Ти за все заплатиш, гандон!»

Мати повернулася обличчям до Джона. Її нижня губа тремтіла. Він чомусь подумав, що їй не сподобалася лайка містера Фінні.

— А де тато? — спитав він. Річард завжди залагоджував усі проблеми й підчищав кінці. — Мамо? Де він?

Вона проковтнула слину й узяла його руку у свою.

— Послухай, — швидко заговорила вона. — Вони от-от повернуться і заберуть тебе в ізолятор. У нас лише кілька секунд.

— Мам…

— Не говори. — Вона стиснула йому руку. — Слухай.

Він кивнув.

— Нічого не кажи поліцейським. Нічого, навіть як тебе звати. Не кажи, де ти був того вечора, що їв на вечерю.

— Мамо…

— Джонатане, цить. — Вона затулила йому долонею рота. — У тюрмі ні з ким не розмовляй. Жодна людина там не буде тобі другом. Там усі дбають лише про себе, і ти про себе дбай. І по телефону нічого не кажи, там скрізь стукачі.

«Стукачі», — подумки повторив Джон. Де його мати чула це слово? Звідки вона взагалі так багато знала про тюрму? Вона ж не дивилася «Коджак»[18], бо вважала, що там забагато насильства.

— Джоне, ти мусиш мені пообіцяти, — наполягала вона. — Пообіцяй, що ні з ким не розмовлятимеш, поки не прийде тітка Лідія.

Тітка Лідія. Дружина Баррі. Вона була адвокатом.

— Джоне? — торсала вона його. — Обіцяєш? Ані слова? Навіть про погоду не балакай. Ти зрозумів мене? Це найважливіше, що я тобі казала в житті, ти мусиш послухатися мене. Ні з ким не розмовляй. Ти чуєш?

Він розплакався, бо з її очей теж текли сльози.

— Так, мамо.

Двері розчинилися, і повернувся Воллер. Позирнув на матір із сином, і ця сцена трохи пом’якшила його серце, Джон це помітив. Майже зі співчуттям він звернувся до Емілі:

— Місіс Шеллі, вам доведеться вийти.

Материна рука ще міцніше стиснула Джонову. Вона подивилася на нього, з очей їй лилися сльози. Чомусь він чекав, що вона скаже: «Я люблю тебе», а вона натомість беззвучно проговорила: «Ні з ким».

Ні з ким не розмовляй.

Андерс дочекався, коли Емілі вийде, і тільки тоді витяг ключа від наручників. Співчуття щезло так само швидко, як і прийшло.

— Слухай сюди, гівнюк малий, — сказав він Джону. — Ти негайно встанеш з ліжка, одягнешся і заведеш руки за спину. Якщо ти хоч на мілісекунду опиратимешся, я притисну тебе до підлоги, як тонна цегли. Тобі все зрозуміло, вбивце ти сраний?

— Так, — сказав Джон. Від страху він, здавалося, втратив здатність дихати. — Так, сер.

Розділ 13

Державна в’язниця «Коустел» у штаті Джорджія розташовувалася неподалік Саванни в містечку під назвою Ґарден-сіті. На папері обидві назви звучали дуже привабливо[19], в уяві одразу виникало мальовниче містечко на березі моря, з тих, що часто зображають на листівках. Той, хто обрав це місце для державного виправного закладу, мабуть, добряче посміявся.

«Коустел» була тюрмою суворого режиму. На той час, коли туди потрапив Джон, вона проіснувала всього декілька років, а через десять років його відсидки її модернізували, щоб уможливити розташування численних в’язнів, які скоїли насильницькі злочини. Нині в’язниця складалася з семи корпусів, у кожному з яких було дванадцять камер на двох і двадцять чотири камери на чотирьох в’язнів. Ще було сорок чотири «одиночки», тридцять карцерів і п’ятнадцять охоронних камер. Корпус L вміщував понад двісті людей, N — ще двісті, а О та Q були загальними камерами, де ліжка стояли рядами, як у військовій казармі. У цілому тюрма стала домівкою для шестисот із гаком в’язнів.

Джон ніколи й подумати не міг, що добровільно повернеться в «Коустел». Але він відпросився з роботи й о шостій того ранку сів у автобус «Ґрейхаунд». Квиток коштував йому решти грошей, відкладених на телевізор, але тепер це не мало особливого значення. В автобусі він намагався заснути, прихилившись головою до шибки, але в голові безперестану крутилися спогади про першу поїздку цим маршрутом, у наручниках і кайданах. Він не хотів повертатися в тюрму. Він не хотів там померти.

Із собою Джон узяв книжку «Тесс із роду д’Ебервілів» і до самого кінця п’ятигодинної поїздки примушував себе читати. Але думки блукали деінде, і він постійно забував, про що читав на попередній сторінці, тому повертався й перечитував. Автобус котив, долаючи милю за милею, і Джон думав: а як його мати кожні два тижні за будь-якої погоди здійснювала цю поїздку? Не дивно, що по приїзді вона була змучена. Не дивно, що першого разу, коли їм дозволили побачення, вона здавалася такою вбитою. Але протягом двадцяти років вона стійко долала цю відстань і за весь той час пропустила відвідини лише тричі.

Тесс саме зізналася Енджелові у своєму шляхетному походженні, коли «Ґрейхаунд» зупинився перед в’язницею. Джон заклав місце, до якого дочитав, квитком, і поклав книжку в целофановий пакет.

На пропускному пункті Джон паленів од сорому, коли його обшукували й допитували — не тому, що вважав це не гідним себе, а тому що нарешті дізнався, що доводилося переживати його матері щоразу, коли вона приїжджала до нього на побачення. Він мав змогу відчути це на собі, коли обшукували його пакет, відкривали блок сигарет, мало не сторінка за сторінкою перевіряли книжку. Понад п’ятсот разів здійснювала вона цю поїздку. Як Емілі це витримала? Як він міг заподіяти таке приниження рідній матері? Не дивно, що Джойс була така сердита на нього. Ще ніколи в житті Джон не ненавидів себе так сильно, як тієї миті.

Він сів на пластмасовий стілець, щоб почекати, коли назвуть його ім’я. Коліно знову сіпалося, але ніхто в кімнаті не виявляв ознак стурбованості. Здебільшого там були жінки з дітьми. Вони приїхали побачитися з татком. Один хлопчик біля Джона тримав у руках малюнок літака, зроблений олівцями. Ще одна дівчинка плакала, бо їй не дозволили взяти з собою іграшкового ведмедика. Просвічування показало щось незвичайне, а перевірити, що всередині іграшки, мати не дозволила.

— Шеллі! — гукнула жінка в уніформі.

Жоден із наглядачів його не впізнав, але то була не дивина, зважаючи на те, яку кількість в’язнів і відвідувачів вони пропускали щотижня.

— Шеллі! — знову викрикнула наглядачка.

Джон встав, притискаючи до грудей пакет.

— Третій стіл, — сказала вона, киваючи головою на кімнату для відвідин.

Він поклав пакет на стрічку конвеєра для просвічування (його перевіряли вже втретє) і пройшов крізь металошукач у кімнату для відвідин. Біля кінця стрічки зупинився й пильно подивився на кімнату, намагаючись побачити її очима своєї матері. По кімнаті завбільшки двадцять на тридцять футів[20] було розставлено металеві столи, схожі на пластмасові столики для пікніка, пригвинчені до підлоги. З одного боку сиділи ув’язнені, з іншого — їхні дружини, подружки чи шльондри, яким вони платили за відвідини. По кімнаті з криками й сміхом гасала малеча, та через кожні десять футів спиною до стіни стояли наглядачі. Всюди були камери, їхні об’єктиви з повільним осудом поверталися то в один бік, то в інший.

За одним зі столів — третім — у глибині кімнати сидів Бен Карвер, вбраний, як завжди, у білу сорочку, білі штани й білі шкарпетки. У нього були такого самого кольору домашні туфлі з лакованої шкіри — їх прислала йому мати, але Бен украй рідко взував їх, ідучи з камери, — не хотів забруднити.

У кожного ув’язненого в тюрмі була своя машкара, інша особистість, якою вони прикривалися, щоб вижити. Убивці ставали ще лютіші, арійці — жорстокіші, голубі — ще голубіші, а психи здавалися геть шизонутими. До цих останніх і належав Бен. Свою роль він грав з майстерністю великого трагіка. Хоча Джон думав, що особливих зусиль йому докладати не треба. На той час, коли його впіймало ДжБР, Бен убив шістьох людей на прилеглих до Атланти територіях. Його фішкою було відрізати у жертв на пам’ять праві соски. Під час арешту в головному поштовому відділенні Атланти, де Бен вісімнадцять років пропрацював сортувальником пошти, хтось із поліцейських трохи перестарався і повалив Бена на землю. З рота йому випав шматок шкіри, який згодом ідентифікували як правий сосок останньої жертви. Бен смоктав його, немов льодяник.

Ця зловісна деталь укупі з відповідним Беновим прізвищем[21] наробила великого галасу в пресі. На відміну від Джона, Бен прогримів на всю країну, дістав навіть прізвисько: Різник з Атланти. Це поганяйло Бену ніколи особливо не подобалося, проте через кілька тижнів після арешту він неабияк розсердився на Вейна Вільямса, засудженого у справі вбивства дітей в Атланті, за те, що той зігнав його з перших шпальт газет.

— Мій милий хлопчик, — розтягуючи вузькі губи в усмішці, промовив Бен, коли побачив Джона. Губи в нього були мокрі, посередині, там де він зазвичай тримав цигарку, виднілася чорна пляма. На зубах збереглася та сама позначка, то посередині чорніло нікотинове яблуко мішені. Чи не перше, що Джон повідомив Бену: в нього манія щось тримати в роті. — Краще хай це буде цигарка, ніж твоя права цицька, хлопчику ти мій милий. — Після того Джон ніколи не скаржився на його куріння.

— Ну, — сказав Бен.

Джон стояв біля стола, не впевнений, чи хоче сідати.

— Маєш добрий вигляд, — сказав він Бену.

— Не сумніваюся. — Він вдав, ніби розпушує волосся, якого майже не лишилося на голові, і підморгнув комусь у Джона за спиною.

Хоча Бена утримували на особливих умовах, у тому крилі не було спеціальної кімнати для відвідин таких ув’язнених, тому в рідкісних випадках, коли хтось приходив його навідати, він мав сидіти з усіма ув’язненими. Будь-який в’язень блоку для психічно хворих рівня ІІІ був надзвичайно вразливий під час відвідин. Він міг розраховувати лише на те, що увагу інших ув’язнених відвертають їхні шльондри чи дружини й подружки, тому вони не витягнуть заточку і не розпорють йому живіт.

— Мені потрібно було тебе побачити, — сказав Джон.

Бен прицокнув язиком, і Джон постарався відігнати од себе думку про те, що могло бути тепер у цього типа в роті, якби його не піймали копи.

— Хіба я не казав тобі ніколи не повертатися в цей гадючник?

— Я радий тебе бачити.

Джон сказав це цілком щиро. Відколи він вийшов, ніхто на нього не дивився приязно.

— Ну… — Бен поплямкав губами. — Що ти мені приніс?

Джон витяг з пакета блок «Кемела» без фільтра.

— Ой, ну навіщо ти, їй-богу! — Бен пригорнув блок до грудей. — Мій солоденький, будь ласка, сідай. Ти ж знаєш, я не люблю, коли наді мною нависають, навіть якщо так мені краще видно твоє хазяйство.

Джон сів, збентежений балачками Бена. Він уже й забув Бенову манеру розмовляти. Той міг будь-кого змусити почуватися брудним, навіть якщо просто запитував, котра година. Джону довелося нагадати собі, що це невід’ємна частина Бенової гри, його спосіб перебути день до вечора і не розпороти собі горло.

— Опра сьогодні взялася сьогодні за свої улюблені штучки, — зізнався йому Бен.

«Шоу Опри» було єдиною програмою, яку без бійки погоджувався дивитися весь тюремний блок.

— Не сумніваюся, що буде цікаво, — кивнув Джон.

Більше нічого не сказав, бо поряд саме пройшов наглядач і на кілька хвилин затримався біля їхнього стола.

— Що ж, — сказав Бен. — Ти ж знаєш, я без нікотину довго не можу. Що ти бажаєш?

Джон нахилився ближче, тримаючи руки розпластаними на столі долонями донизу, щоб наглядач бачив, що він не порушує жодних правил.

— У мене проблема.

— Я здогадався.

Наглядач пішов далі. Джон притлумив у собі бажання озирнутися через плече. Бен тримав ситуацію в нього за спиною під контролем, так само як Джон бачив усе, що відбувалося позаду Бена.

— Дорогенький, — сказав Бен. — Не забуваймо, що у стін є вуха.

Радше у столів. Джон точно не знав, правда це чи ні, але всі в’язні вірили, що в кімнатах для відвідин повно жучків. Деякі було натикано під столами, деякі — на стелі у флуоресцентних лампах. Туди-сюди поверталися досить помітні камери, фокусуючись на підозрілих відвідувачах. Тут і священику не можна довіряти.

Притишеним голосом Джон розповів Бену про телевізор, кредитний звіт, пошту. Розказав про чоловіка з парасолькою, не називаючи його імені, бо хтозна — чутки могли бути правдиві.

Коли він замовк, Бен сказав:

— Зрозуміло.

Джон трохи відхилився назад.

— Що мені робити?

Бенові пухкі губи стислися, і він приклав пальця до того місця, де в плоть в’їлася чорна цятка.

— Питання, любчику, непросте.

— Він використовує моє ім’я. — Не зовсім певний цього, Джон додав: — Правда ж?

— О, певна річ, — погодився Бен. — Інших причин для такої поведінки я не бачу. Жоднісіньких причин.

— Він користується мною для прикриття.

— Він підставляє тебе, любчику.

Джон похитав головою й знову нахилився вперед.

— У цьому нема сенсу. Це почалося шість років тому. Тоді я сидів. Це залізобетонне алібі.

— Правда, правда, — погодився Бен і знову постукав пальцем по губах. — А він знав, що ти вийшов?

Джон знизав плечима.

— Міг дізнатися.

— Але чи знав він? — повторив Бен. — Мушу сказати, зайчику, навіть я здивувався, коли ти так красномовно виступив перед комісією з УДЗ. Ти такий оратор.

Джон кивнув. Для нього самого то була несподіванка.

— Пограймося в припущення, — запропонував Бен. — А що, як твій друзяка вирішив, що ти до скону гнитимеш у нашому маленькому замку на гівні?

— Гаразд.

— І що, як на свій превеликий подив, він дізнався, що наш дорогоцінний хлопчик вийшов?

— Так?

— І що, як твоє повернення становить для нього загрозу? — Бен нахилився ближче. — Він же точно щось там мутить.

— Так, — погодився Джон.

— І не хоче, щоб ти втручався в його невеличке дільце, так?

— Так.

— То що він там такого робить?

Обидва замовкли, міркуючи над цим питанням.

— Я не знаю, — засмучено зізнався Джон. — Мені треба його знайти.

— Ти всі очевидні ходи перепробував?

— Ага.

Він дивився у телефонному довіднику, але потрібного йому імені там не було. Він навіть сів за комп’ютер у бібліотеці, почуваючись повним телепнем, коли виконував друковані вказівки щодо пошуку в Інтернеті. Нічого.

— Я маю з’ясувати, що в нього на думці.

Бен покрутив у руках блок цигарок і трохи підняв краєчок його кришки. Джон зрозумів, що в нього мало часу.

— Звісно, я міг би скористатися своїми зв’язками на волі, щоб дістати тобі адресу цього типа.

— У тебе ще лишилися зв’язки?

Джона здивувало, що Бен зізнається в цьому там, де його можуть підслухати. Коли Бена судили, то «джерела, близькі до слідства» повідомляли, що він користувався внутрішньою службою пошти, щоб розсилати сувеніри таким самим, як він, фетишистам.

Бен розплився в широкій усмішці.

— У дощову погоду, сльотаву й сніговії[22]… Але ти маєш повідомити мені те, що я маю знати.

Ім’я. Йому потрібно було знати ім’я. Джон роззирнувся навколо і вже розтулив було рота, аж раптом…

— Цить, цить, — попередив Бен.

Повз них пройшов інший наглядач і став саме навпроти їхнього стола. Обидва знову замовкли, і Джон втупився у свої руки. Він замислився, чи розумно вчинив, приїхавши сюди. Але з ким ще він міг поговорити? Вплутувати Джойс йому не хотілося. А серед його знайомих були самі ув’язнені злочинці й проститутки.

Охоронець відійшов, і Бен скорчив смішну гримасу. Багато в чому цей чоловік був Джону за батька. Як таке могло статися? Як така лиха людина без жодної доброї риси характеру могла стати йому другом?

Бен вважав, що вони з Джоном одного поля ягоди — іншого пояснення не було.

— Так от, — сказав Бен. — У мене є машина.

— Що?

— Стоїть у гаражі біля будинку моєї матері. Я подзвоню їй сьогодні й скажу, що її хоче позичити мій друг.

У таких справах Бен мізкував краще. Джон просувався крок за кроком, не обдумуючи наперед. А що, якби він і роздобув адресу того типа? На автобусах «МАРТА» за ним не постежиш.

— Вона досі на ходу? — спитав Джон.

— Раніше мати щонеділі їздила на ній до церкви, але тепер її возить містер Пропсон, її друг. Б’юла Карвер. Думаю, в телефонному довіднику вона така одна. Вона дасть тобі ключа. Тільки не кажи їй, звідки ти мене знаєш.

— Ти вже тридцять років сидиш. Думаєш, вона не здогадається?

— Я три роки тримав чоловічі соски в холодильнику й казав їй, що то травки від облисіння. Не здогадається.

Джон мусив погодитися, що він має рацію.

— Слухай. — Бен зиркнув кудись понад Джонове плече й заговорив квапливо, ненадовго відкинувши гру. — Ти маєш стежити за ним. Стеж за ним і з’ясуй, чим він займається, куди їздить. На все є своя причина. На все. — До них наближався наглядач, і Бен підвівся. — А тепер іди, любчику. Мерсі за хороший подарунок. — Він постукав по блоку цигарок.

Джон теж встав.

— Бене…

— Іди, — з притиском повторив Бен і обійняв Джона рукою за плечі, а потім міцно притиснув до себе.

Усі наглядачі кинулися до них (фізичний контакт було суворо заборонено), але Бен вчепився на смерть. Його мокрі губи ковзнули повз вухо Джона. Коли його таки відтягли, він зайшовся реготом, немов гієна, проте не випустити з рук блок цигарок йому здорового глузду вистачило.

— Гуд-бай, солоденький! — кричав Бен, коли його волокли до дверей.

Джон помахав на прощання рукою, насилу стримуючись, щоб не стерти зі щоки слину, поки Бена не забрали з поля зору.

Коли Джон відсидів близько п’яти років свого терміну, він якось запитав у старшого за себе Бена, чому той ніколи його не чіпав і не чіплявся. На той час Джон уже зміцнів і виріс. Як і передбачала його мати, його руки й ноги видовжилися. Він накачав собі м’язи, тягаючи штангу в спортзалі, а на всьому тілі виросло стільки волосся, що й білого ведмедя могло вже зігріти.

Бен лише плечима знизав.

— Я не їм там, де гиджу.

— Е ні, — наполягав Джон, не даючи йому відбутися саркастичною не-відповіддю. — Кажи. Я хочу знати.

Бен саме розв’язував кросворд і скорчив невдоволену міну, проте побачивши, що Джон запитує всерйоз, він відклав газету.

— Мені потрібен спортивний інтерес, — нарешті сказав Бен. — Мене приваблює вистава, хлопчику мій. Я актор на сцені, а ти… — Він розтягнув губи у мокрій усмішці. — Ти нездара.

Та цього разу нездара не так уже й погано зіграв. За ті кілька секунд, що Бенове обличчя притискалося до його щоки, Джон зумів переповісти йому все, що той хотів знати.

Розділ 14

Після того як присяжні повернулися з ухваленим йому вироком, Джона відправили назад у камеру в окружній в’язниці. Наручників з нього не зняли, та ремінь і шнурівки забрали, щоб він собі чогось не заподіяв. Та ці побоювання виявилися марними. Джон був надто приголомшений, щоб навіть рухатися, не кажучи вже про те, щоб вигадати, як накласти на себе руки в крихітній камері п’ять на вісім футів.

Двадцять два чи довічне. Двадцять два роки. Шанс на умовно-дострокове звільнення в нього з’явиться лише тоді, коли йому вже виповниться тридцять. Він буде старий.

— Це добре. — У маминих очах стояли сльози. Після його арешту вона майже не плакала, та тепер дала волю сльозам. — Синочку, це ж добре.

Вона мала на увазі, що це добре, бо йому не винесли смертного вироку. Саме тоді заголовки всіх газет кричали про чотирнадцятирічного з Массачусетсу, котрий бейсбольною биткою забив до смерті іншого чотирнадцятирічного. Двадцятивосьмирічного в Техасі стратили за злочин, який він скоїв у сімнадцять років. Малолітні правопорушники вже не були чимось незвичним. Замість мати за плечима вирок на довічне перебування за ґратами Джон тепер міг бути на шляху до камери смертників.

— Ми можемо подати апеляцію, — сказала мати. — Це ненадовго. Ми подамо апеляцію.

За спиною в неї стояла тітка Лідія, і на її обличчі виразно читався сумнів. Згодом він дізнається, що, крім одного присяжного, батька трьох хлопчиків, один з яких був віку Джона, решта проголосували за смертну кару. Решті вистачило одного погляду на Джона, а потім на збільшені фото спотвореного тіла Мері-Еліс, щоб побажати йому смерті.

У камері попереднього ув’язнення Джон постійно прокручував подумки все, що про нього казали на суді. Державний психолог видався йому досить приємним, коли вони спілкувалися кілька місяців тому, але на слуханні він заявив перед усією аудиторією, що Джон — божевільний психопат, холоднокровний убивця, який не виявляє жодних ознак каяття. Потім були діти з його школи, які на етапі ухвалення вироку говорили про те, якою чудовою дівчинкою була Мері-Еліс і яким покидьком завжди був Джон Шеллі. Директор Байндер, тренер Маккалоу… всі вони говорили про нього так, неначе він був Чарльз Менсон[23].

Хто був той хлопець, про якого вони розповідали? Джон його не впізнавав. Половина тих свідків-дітей за останні три роки не сказали йому й двох слів, та тепер вони говорили так, наче все про нього знали. Між початковими і середніми класами у них був розкол, і група популярних учнів відцуралася Джона. Якби не спорт, він був би задротом, з яким ніхто не хотів спілкуватися. А коли його вигнали з футбольної команди, всі уникали зустрічатися з ним поглядом у коридорі. А тепер змальований цими так званими друзями Джон скидався на… чудовисько.

Він тупо дивився на бетонну підлогу камери, простежував, куди ведуть тріщини, наче якийсь хіромант, який хоче прочитати свою долю на долоні. А коли підвів погляд, у коридорі за ґратами стояв Пол Фінні.

Батько Мері-Еліс усміхався.

— Ти маєш по заслузі, засранцю, — сказав він Джону. — Тепер довіку гнистимеш у тюрязі.

Джон не відповів. Що він міг сказати?

Містер Фінні нахилився ближче і вхопився руками за ґрати.

— Згадай, що ти з нею зробив, — прошепотів він. — Згадай про неї, коли впустиш мило в душі.

Джон нічого не розумів. Йому було шістнадцять років. Та навіть якби містер Фінні змалював йому все у деталях, він би лише потрусив головою і сказав, що цього просто не може бути.

Але насправді могло.

Той вечір він ще провів в окружній тюрмі. Повз його камеру кожні півгодини походжали наглядачі, щоб пересвідчитися, що він не скручує собі зашморг із простирадла. Державна в’язниця «Коустел» була на узбережжі Атлантичного океану, за сімсот миль звідти в містечку, про яке Джон ніколи не чув. Правила щодо відвідин там були суворі. Він мав відсидіти цілий місяць, і лише після того його мати отримає дозвіл на побачення з ним. Їй сказали, що то період акліматизації, час для того, щоб ув’язнений призвичаївся до свого оточення і заслужив привілей мати побачення. Найдовше Джон не бачився з сім’єю, коли їздив із церквою на тиждень у Ґетлінбург, штат Теннессі.

Його розбудили на світанку: тюремний автобус мав виїхати раніше, щоб проскочити перед вранішніми заторами. Джон прочовгав у автозак зі скутими ногами й руками в наручниках спереду. Його зап’ястя були такі тендітні, що тюремникам довелося взяти менші наручники у жіночій тюрмі.

Він завжди був худий, мов жердина, а від стресу схуд ще більше. Поки тривав судовий процес, він втратив майже двадцять фунтів[24], і тепер ребра чітко проступали під мішкуватим оранжевим комбінезоном.

В автобусі вже сиділи інші ув’язнені. Коли всередину зайшов Джон, вони засвистіли й заулюкали. Він всміхнувся їм, бо подумав, що то якийсь ритуал посвячення.

— Будь сильним, — сказала йому мати. Слова з коджаківського лексикону крутих хлопців. — Не дай їм узяти над собою гору і нікому не довіряй, нікому.

Один з наглядачів стукнув кийком по ґратах, що відділяли місця водія й пасажира від ув’язнених. Він вказав Джону на сидіння одразу ж за водієм: «Сідай».

Кондиціонера в автозаку не було. Джонові ланцюги подзенькували всю дорогу по вибоїстому шляху аж до самої тюрми, як у Джейкоба Марлі[25]. Подумки він грав у ігри, в ті ігри, у які вони грали з Джойс, коли їздили сім’єю у Флориду. Скільки номерних знаків з інших міст він знайде? Скільки корів на одному боці дороги? Скільки на іншому?

На той час, коли вони виїхали за межі Саванни, його сечовий міхур був такий переповнений, що очі засльозилися від болю. Інтуїція підказувала йому, що в цій поїздці не буде зупинки на туалет, тому він і далі міцно стискав ноги, коли автобус заїхав у перші ворота в’язниці, далі у другі, потім у треті.

Коли довелося встати, сечовий міхур прорізав гострий біль, та Джон радів, що на ногах у нього кайдани, бо це давало йому змогу тримати ноги разом. Наглядач повів їх у перший корпус: Джон ішов спереду, ззаду на нього напирали решта ув’язнених. Один з них постійно бив Джона по п’ятах, і хлопець прискорював ходу, хоча сечовий міхур мало не криком кричав.

Їх усіх повели у відкритий туалет із рядом пісуарів. З кожного повільно зняли наручники, потім кайдани. Соромлячись, Джон чекав, коли хтось почне відливати перший. Він відчував на собі всі погляди, коли опустив руку до ширінки помаранчевого комбінезона. То була форма для дорослого чоловіка, тому матня в них розташовувалася десь на рівні Джонових колін. Спочатку через знервованість він ніяк не міг відлити, але зрештою сеча пішла тонкою цівкою.

— На делікатесну сосисочку схоже, — прокоментував чоловік, який стояв біля нього. Він дивився просто на Джонів пеніс. Коли Джон подивився йому в очі, чоловік посміхнувся, показуючи ряд кривих зубів. — У мене від самого вигляду слинка тече.

— Заткнися, — гаркнув наглядач. На його нашивці було написано «Еверет», кийка він тримав обома руками, наче намагався перехопити м’яч. — Усім зняти одяг і стати на чорну лінію.

Джон побуряковів. Через вік під час суду його тримали в окремій камері в окружній тюрмі. Обшук наглядачі проводили вже безліч разів, але щоб отак — ніколи. За все своє життя він ще жодного разу не стояв голий перед незнайомцями. Пальці не слухалися, коли він намагався розстебнути комбінезон, уникаючи дивитися вниз на інших, хоча, звісно, бічним зором він усе бачив. Вони були величезні — всі без винятку. Тіла в них були вже як у дорослих чоловіків, порослі волоссям у всіх належних місцях. А в Джона статева зрілість наступала поволі. Він голився раз на тиждень, та й то більше від бажання поголитися, ніж із необхідності. Поряд із цими велетнями він скидався на дівчинку. Маленьку налякану дівчинку.

Еверет зачитав правила, список дозволеного і забороненого. Поки він говорив, інший наглядач проходився за спинами у в’язнів, наказуючи кожному нахилитися й широко розсунути задній отвір для огляду. Ще один, у рукавичках, пхав пальці їм до ротів, щоб перевірити, чи нема там контрабанди або зброї. Третій узяв шланг і облив їх усіх з ніг до голови, а потім обсипав якимсь порошком, щоб поганяти вошей.

Кожному з них видали по парі білих штанів і білу футболку. Джон отримав футболку дуже малого розміру, але штани були б в міру на слона. Йому довелося зібрати їх на поясі й так тримати, поки йшов, у іншій руці несучи подушку й постільну білизну, а згори на них хитко балансувало видане їм мізерне туалетне приладдя.

Джон ішов, наче в тумані, дивився просто поперед себе і насилу стримував блювоту.

— Шеллі, — зупинив його Еверет. Його кийок спирався на двері відчиненої камери. — Сюди.

Джон зайшов у камеру. Зі сталевого унітаза в кутку тхнуло калом і сечею. Раковина, що висіла на стіні, колись, може й була білою, та іржа й наліт зробили її брудно-сірою. Ліворуч стояв письмовий стіл, праворуч — два ліжка, верхнє й нижнє. Ставши посеред камери й витягнувши руки в сторони, можна було торкнутися протилежних її стін. На верхній койці лежав тип, якому на вигляд було років із двадцять п’ять. З усмішкою він повернувся до Джона.

— Ти знизу, — сказав він.

Серед засудженої братії знову залунав свист, як у вовка в мультику, однак Еверет уже йшов далі — призначав наступну камеру наступному ув’язненому.

— Зебра, — сказав тип, і Джон здогадався, що це ім’я.

— Джон.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

Зебра посміхнувся. Зуби в нього були чорно-білі, у смужку, справді нагадували зебру.

— Подобається? — спитав він, тицяючи пальцем собі в рота. — І тобі таке можемо зробити. Хочеш?

Джон похитав головою.

— Мама мене вб’є.

Зебра розреготався. Звук лунко відбився від бетонних стін і вдарив по вухах.

— Іди застели ліжко, Джонні. Тобі подобається, коли тебе так називають? Це ж так тебе мамуся називає?

— Ні, — сказав Джон.

Так його мама називала тільки в дитинстві.

— Ти тут не пропадеш, Джонні, — сказав Зебра.

Він простягнув руку і скуйовдив Джону волосся, та так сильно, що Джон мусив відхилитися вбік.

Зебра хіхікнув.

— Я подбаю про тебе, хлопчику.

І він подбав.

Щоночі після відбою, настільки пунктуально, що за ним можна було годинник звіряти, Зебра спускався на нижнє ліжко, вдавлював Джонову голову в подушку і ґвалтував його так несамовито, що наступного дня з того йшла кров, коли він сідав на унітаз. Сльози його не зупиняли. Крики лише змушували засаджувати сильніше. Наприкінці першого тижня Джон ледве міг стояти.

Зебра був хижаком. Про це знали всі у тюрмі: від начальника й наглядачів до людей, які обслуговували сміттєвози. Протягом першого тижня він тримав Джона для себе, а потім став здавати його в оренду іншим зекам в обмін на цигарки й контрабанду. Вже через три тижні Джон опинився у тюремному шпиталі з численними розривами заднього проходу й очима, настільки спухлими від сліз, що він не міг їх розплющити.

Саме тоді Річард Шеллі й відвідав його в тюрмі. То був перший з його двох візитів за весь час.

До шпиталю його провів наглядач Еверет, котрого Джон не бачив з першого дня перебування в тюрмі.

— Ось він, — Еверет відступив до стіни, щоб дати Річарду трохи простору. — У вас десять хвилин.

Річард став біля підніжжя ліжка, на якому лежав Джон. Досить довгий час він просто мовчав і дивився синові у вічі.

Джон теж дивився йому в очі, відчуваючи водночас полегшення і сором. Він хотів простягнути до тата руки, сказати йому, що любить його і шкодує про все, що накоїв, сказати, що Річард мав рацію — він таки повний нікчема. Він не заслуговував на те, що батько міг йому дати, але він хотів цього, потребував цього так сильно, що його серце немов палало у вогні.

Коли Річард заговорив, здавалося, що слова він із себе видушує через силу.

— Боляче тобі?

Джон зміг лише кивнути.

— Добре, — сказав його батько таким тоном, наче звершилося правосуддя. — Тепер ти знаєш, що відчувала Мері-Еліс.

Розділ 15

Хоч як Джону не хотілося згадувати свою першу ніч у в’язниці, але спогад постійно повертався до нього, як нічний кошмар. Щойно хтось підходив до нього ззаду на роботі, як він здригався. Від несподіваного гучного звуку на вулиці серце підскакувало до горла. Він нахилявся взяти губку з відра, нанести поліроль на диски пікапа чи седана, і від спогадів кров приливала до мозку.

Коли Зебра пустив його по руках, Джон цілий місяць провів у шпитальному крилі «Коустелу», заново навчаючись випорожнюватися. Коли його виписали, він дізнався, що його перевели у блок охоронного призначення, де сиділи засуджені за злочини на статевому ґрунті. Можливо, керівництво тюрми думало, що Бен Карвер добряче розважиться з Джоном, довершить те, що почав Зебра, але старий лише побіжно глянув на сухорлявого шістнадцятирічного хлопчину і розчаровано протягнув:

— Брюнет! А я просив блондина!

Джон не знав, хто поклопотався про його переведення до блоку охоронного призначення. А якби знав, то не знав би, як йому дякувати. Іноді йому здавалося, що то Еверет, наглядач, але часом він лежав уночі в ліжку, й уява малювала йому фантастичну історію, в якій його врятував батько. Ось Річард вихором влітає до кабінету начальника. Річард пише сердитого листа своєму сенатору. Річард вимагає нормального поводження з його сином.

Джон сміявся зі своїх безглуздих хлоп’ячих фантазій, коли після робочого дня на автомийці вставляв свою картку в автомат обліку часу й чекав гучного утробного звуку. Вже кілька тижнів стояла гарна погода, і охочі до святкового шопінгу заїжджали до них помити машини, тож до вечора минулого дня у Джона не було часу заскочити до матері Бена й забрати машину. Коли загинула Мері-Еліс, він саме готувався здавати на права, але то було давно, і тепер він пітнів, як шльондра в церкві, на саму думку про те, що доведеться сідати за кермо. Якщо його піймають за кермом, Марта Лем кине його назад у тюрму. Хоча, з іншого боку, тюрма йому світить і в тому випадку, якщо він тією машиною не скористається.

По телефону літня мати Бена здалася йому приязною і відкритою, «радою поспілкуватися з Беновим другом». Вона запевнила його, що страховку машини сплатила. Потім місіс Карвер розповіла Джону, що в неділю містер Пропсон везе її на церковні збори до Ворм-Спрінґс, тож нехай він не забуде повернути машину з повним баком. Джон на все погоджувався, але вона протримала його на телефоні ще п’ятнадцять хвилин, щоб розказати про своє запалення сідничного нерва. Обоє дідусів і бабусь Джона померли, поки він сидів, та й то ніхто з них жодного разу його не провідав. Тож він уважно вислуховував її нарікання, видаючи належні звуки у слушний час, аж поки педофіл з кімнати навпроти не зиркнув на нього сердито і не зажадав звільнити телефон.

Темно-синій «Форд Фейрлейн» Джон знайшов, як і було йому обіцяно, у гаражі. Ключ лежав на сонцезахисному щитку разом з техпаспортом і страховкою. Двигун завівся одразу ж — і це для Джона на ту мить було найважливішим. Він увімкнув зчеплення і вивів машину на односмугову дорогу біля будинку місіс Карвер. Поки трохи практикувався кататися туди й назад, нога гарячково плуталася між педалями газу і гальм. Слава Богу, коробка передач була автоматичною, а не ручною, бо в такому разі він би залишив машину стояти на місці. Більшу частину того дня до вечора Джон провів, навчаючись водити «фейрлейн», і на той час, коли він вивів машину на двосмугову трасу, його руки боліли — так сильно він стискав кермо.

«Я зможу», — казав він собі, скрегочучи зубами, поки їхав трасою 20 у бік Атланти. Усе, що потрібно, — вдавати, ніби він знає, що робить. Не надто повільно і не надто швидко, дуже впевнено, руку виставити у вікно. Копи завжди шукали людей з винуватим виразом на обличчі. Їхній маленький поліцейський радар одразу вловлював нерішучість, яка розходилася неначе хвилями.

Коли минулої ночі ближче до півночі Джон сідав у «фейрлейн», то переконував себе, що йому потрібна практика водіння. Та довго обдурювати себе він не міг: припаркувався через дорогу від горілчаного магазину на Чешир-Бридж-роуд. Він чекав півгодини, але Робін, очевидно, не працювала тієї ночі. Їдучи додому, Джон подумав, що якби в нього був хвіст, то тепер він висів би, підібганий, між ногами.

Позаяк бензин був ще однією розкішшю, якої він не міг собі дозволити, Джон пішов з автомийки пішки, по Підмонт до перехрестя з Чешир-Бридж. Спочатку він сказав собі, що просто погуляє, та потім вирішив, що самообман — це навіть гірше за те, що він запланував собі на той вечір. Йому нарешті прийшла звістка від Бена. Того тижня Джон одержав дві листівки — то була перша і єдина пошта, яку він отримав у нічліжці. На першій стояли поштові реквізити штату Алабама, а в полі для поздоровлення ішов ряд цифр: 185430032. Друга картка була з Флориди, на ній було написано: «Їдемо в Пайні-Ґроув. Зустрінемося вже після повернення!»

Джон ненавидів головоломки, але він був достатньо тямущий, щоб піти в бібліотеку й знову засісти над атласом. Через кілька годин безцільного вдивляння у вікно він розгадав загадку. 30032 — поштовий індекс міста Евондейл-Естейтс. 1854 Пайні-Ґроув-Секл сусідив із вулицею Меморіал-Драйв на краю Декатура.

— Гей, любчику!

Під горілчаним магазином стояли повії. Серед них була й та старша жінка, яку Джон врятував на автомийці. Мабуть, йому варто було спитати, як її звуть, але він знав, що це б його засмутило. Називати її на ім’я означало б, що в неї десь була сім’я. Колись вона була дитиною, ходила до школи, мала надії та мрії. А тепер… нічого.

— Хочеш дівчинку? — запитала одна з них.

Тримаючись на відстані, він похитав головою.

— Я шукаю Робін.

— Вона в кіно пішла, — сказала та повія, що його зачепила, і підборіддям показала в бік кінотеатру. — Там «Зоряні війни» показують. Вона каже, ті пацани в останній раз бачили мохнатку тоді, коли з неї народжувалися.

І всі дівчата добродушно розсміялися.

— Дякую, — сказав Джон і завбачливо помахав рукою, поки вони не встигли знову запропонувати йому себе.

Від горілчаного до кінотеатру було далеченько, але Джон мав час. Він зосередився на вдиханні повітря, навіть насиченого автомобільними вихлопами. У тюрмі він був позбавлений такої можливості. Там доводилося шукати інших способів захворіти на рак легенів.

Коли він дійшов до кінотеатру, в нього боліли сухожилки під колінами. «Зоряні війни». Він бачив їх ще малим, разів із шість-сім. Щовихідних мати возила його з друзями до кінотеатру, залишала там і поверталася через кілька годин. То було ще до наркотиків, до того, як Джон став крутим. Те кіно йому страшенно подобалося, на пару годин давало солодку можливість втекти від дійсності.

У тюрмі Бен вирішував, що їм робити. Ішли роки, але Джон не став нічого міняти, бо так простіше. Найгірше було те, що всі Джонові знання про культуру обмежувалися смаком чоловіка, на тридцять років старшого за нього. Він не знав багатьох фільмів і серіалів, знятих за останні два десятиліття. У кіновечір ніхто з їхнього крила не потикався в головну залу, бо вони були не такі дурні, щоб долучатися до присутніх. Доріс Дей, Френк Сінатра, Дін Мартін — голоси цих співаків завжди лунали з маленького транзисторного радіо, яке Емілі привезла Джонові на його перше Різдво за ґратами. У дитинстві музика була дуже важливою для нього — саундтрек до його зрадливого життя. Та тепер він не зміг би назвати жодної популярної пісні, навіть якби йому до скроні приставили пістолет.

Джон уже переконав себе, що Робін у кінотеатрі не буде, тому дуже здивувався, коли мало не врізався в неї, завертаючи за ріг.

— А тебе сюди яким вітром занесло? — спитала вона, радше задоволено, подумав Джон, ніж роздратовано.

— Дівчата сказали, що ти тут, — пояснив він. За рогом виднілася зграйка молодих людей. — Клопітний вечір?

— Та. — Вона махнула рукою. — Ці кретини хочуть спочатку кіно подивитися. Прийду пізніше.

— А кіно довге?

— Господи, та не знаю я. — Вона пішла в бік горілчаного магазину, і Джон рушив слідом. Вона розвернулася. — Чого ти за мною йдеш?

— Хотів тебе провести.

— Послухай. Це тобі не «Красуня», — сказала вона. І додала: — Та й ти сто пудів не Річард Ґір.

Джон гадки не мав, про що вона говорить. Єдине кіно з Річардом Ґіром, яке вони дивилися в тюрмі, називалося «Сомерсбі», та й то лише тому, що там була мала дитина.

— Ми не закохаємося, не одружимося, і дітей у нас не буде, — пояснила Робін.

Джон про це не думав, але такої можливості не відкидав.

— Я лише хотів тобі сказати, що більше з тобою не бачитимуся.

— Ти тільки раз зі мною бачився, недоумку.

— Я знаю. — Коли вона знову розвернулася й пішла геть, він рушив за нею. — Будь ласка, зупинися. Вислухай мене.

Робін схрестила руки на грудях.

— Добре. Валяй.

— Я тільки… — Господи, тепер, коли вона слухала, він не знав, що сказати. — Я думав про тебе, — нарешті здобувся він на слова. — Але з сексом це не було пов’язано. — Напевно, на обличчі в нього було написано інше, бо Робін підкотила очі. — Ну добре, може, й пов’язано, — визнав він.

— Якщо ти не збираєшся заплатити мені, щоб я тобі подрочила, то мені треба йти на роботу.

— Усе не так, — сказав він. — Будь ласка.

Робін знову пішла, але Джон заступив їй шлях. Йому довелося йти спиною вперед, бо вона не хотіла зупинятися.

— Я де в чому замішаний, — сказав він.

— Яка несподіванка.

— Я сидів.

— І чому я не здивована?

— Будь ласка, — попрохав Джон. Він зупинився, і вона теж. — Я не хочу бути в цьому замішаний, але так уже є. Я мушу якось цьому зарадити. Не хочу назад у тюрму.

— Тебе шантажують?

Він замислився.

— Можливо. Я не знаю.

— Іди в поліцію.

Він розумів, що вона не всерйоз це каже.

— Я просто хотів ще раз тебе побачити, дати тобі знати, що більше я тебе не побачу. Тобто після цього разу. — Він замовк, намагаючись підібрати слова, які б не були повним безглуздям. — Я не хочу тебе в це вплутувати, ось що я хочу сказати. Цей тип, він поганий. Дуже поганий, а я не хочу, щоб тобі щось заподіяли.

— Так, ти мене лякаєш, — сказала вона знудженим тоном, який навряд чи міг свідчити про переляк. — Хто мені щось заподіє?

— Ніхто, — сказав Джон. — Він навіть не знає, що ти існуєш. — Він потер обличчя долонями і тихо застогнав. — Тобі це ні про що не каже. Пробач, що я тебе потурбував. Просто хотілося востаннє тебе побачити.

— Чому?

— Через те, що ти мені розказала про свій перший поцілунок. Просто я… — Він несміливо всміхнувся. — У школі я був справжнім невдахою. Дівчата навіть дивитися в мій бік не хотіли.

— У мене для тебе новина, малий. Вони досі не хочуть. — Її слова були різкими, але тон свідчив про те, що вона його піддражнює.

— Мене дуже рано посадили. Я відмотав двадцять років.

— Я маю тебе пожаліти?

Джон похитав головою. Він уже давно не сподівався на те, що люди його пожаліють.

— Я хочу подякувати тобі за те, що розказала мені історію про Стюї. Я багато про неї думав. Дуже гарна історія.

Робін закусила нижню губу й зустрілася з ним поглядом.

— Ну все. Ти мені сказав.

— А ще я… — Він нерішуче замовк. На роботі він репетирував це сотні разів, але тепер слова ніяк не йшли.

— Ти що? Хочеш зі мною потрахатися?

— Так. — Збрехати він не міг. — Так, дуже хочу.

— Чорт, то так одразу й сказав би, замість того, щоб соплі розвозити. — Робін знову покрокувала, дорогою розповідаючи: — Десять за номер, тридцять за п’ятдесят на п’ятдесят. Без аналу, без побоїв, бо член тобі вирву на хрін.

Вона вже пройшла десять футів, коли зрозуміла, що він не йде слідом.

— Та що з тобою, на хрін, таке?

— Дякую, — повторив Джон. — Прощавай.

Розділ 16

— Подивися на мене, — сказала його мати, нахиляючись над столиком у кімнаті для відвідин.

То було їхнє перше побачення відтоді, як його перевели у «Коустел», і ні слова не було сказано про Зебру, шпиталь, про те, що Джону доводилося сидіти на надувній подушці, щоб лиш мати змогу з нею говорити.

— Ти не здеградуєш тут, — сказала йому Емілі. — Ти опануєш себе і зробиш щось зі своїм життям.

Він сидів і плакав. Великі сльози текли по щоках, груди тряслися від стримуваних ридань.

— Джоне, ти вже не маленький хлопчик. Ти сильний чоловік. Ти виживеш. Врешті-решт ти звідси вийдеш.

Емілі досі плекала надію на апеляцію. Вона вірила в систему правосуддя, не припускала навіть думки, що отці-засновники могли бажати такого поводження з шістнадцятилітнім хлопчиною.

— Я принесла тобі книжки, — вона показала на стос підручників. Математика й природознавство, його улюблені предмети з тих часів, коли йому справді подобалося вчитися в школі. — Ти отримаєш атестат.

Джон лише мовчки дивився на неї. На ньому був підгузок, що всотував у себе гній, який просочувався з дупи, а мати переймалася тим, щоб він закінчив середню школу.

— Тобі він знадобиться, щоб вступити в коледж, коли вийдеш.

Освіта. Емілі завжди наполегливо стверджувала, що освіта була єдиним справжнім багатством людини. Скільки він себе пам’ятав, його мати завжди читала якусь книжку, статтю, вирізану з газети чи журналу, яку вона вважала цікавою і хотіла запам’ятати.

— Джонатане, ти слухаєш мене?

Він навіть кивнути не зміг.

— Ти отримаєш атестат, а потім вступиш до коледжу, домовились?

Емілі взяла його за руку. На зап’ястях, у тих місцях, де зеки міцно його тримали, щоб не смикався, досі були синці. Один з наглядачів ступив крок уперед, але не роз’єднав їх.

— Ти не здасися, — сказала вона Джону.

Її потиск був сильним, неначе вона хотіла передати йому частку своєї сили, а натомість узяти на себе його біль. Вона завжди повторювала, що радше страждатиме сама, ніж бачитиме, що її дітям боляче, і Джон уперше побачив, що то була правда. Якби Емілі могла, вона б радо помінялася з ним місцями. І він би не відмовився.

— Джонатане, ти розумієш мене? Не смій здаватися.

Він чотири з половиною тижні ні з ким не розмовляв. Смак власного і чужого лайна прилип йому до горла, мов чорна патока. Він боявся розтуляти рота, боявся, що мати відчує цей запах і зрозуміє, що він робив.

— Не мовчи, Джоне. Пообіцяй, що будеш сильним, для мене.

Його губи, покусані, потріскані, скривавлені, були міцно стулені. Він зціпив зуби й дивився на свої руки.

— Так.

Через два тижні вона запитала в нього, чи почав він займатися. Він збрехав, сказав, що почав. На той час Джона вже перевели в камеру до Бена, і він не спав ночами, боявся, що старший чоловік вичікує, грає в якусь гру, чекаючи слушної нагоди зробити свій хід.

— Серденько, — врешті сказав якось Бен. — Не тіш себе надіями, ти не мій тип.

Згодом Джон дізнається, що він таки був його типом: молодий, темноволосий, худорлявий, не гомик. Але Бен ніколи не переступив цієї межі. По-справжньому сердитим Джон його бачив тільки двічі. Другий раз був тоді, коли літаки врізалися в Пентагон і вежі Всесвітнього торгового центру. Ще багато днів по тому Бен був надто злий, щоб розмовляти. А перший раз, коли він розгнівався, стався багато років тому, коли він застав Джона з наркотиками.

— Хлопче, ти цим балуватись не будеш, — категорично заявив Бен. Його руки так міцно стискали Джонове зап’ястя, що здавалося, от-от тріснуть кістки. — Ти чуєш мене?

Джон дивився йому в очі, знаючи, що останній, хто бачив Бена Карвера таким розлюченим, погано закінчив: голий сплив донизу лицем у неглибокому ставку за покинутою церквою.

— Я нацькую їх на тебе, синку. Як зграю шакалів. Ти мене зрозумів?

У крилі попереджувального ув’язнення було десять камер, і в кожній з них сиділо по два арештанти. Шість із них були педофілами. Двоє любили дівчаток, четверо переслідували маленьких хлопчиків. Уночі Джон чув, як вони дрочать і шепочуть його ім’я, вистогнуючи від полегшення.

— Так, сер, — відповів Джон. — Даю слово.

Решта злочинців у крилі були такі самі, як Бен. На волі вони полювали на дорослих, тож Джон почувався серед них у відносній безпеці. Але секс був сексом, і в тюрмі кожна свіжа дупа була предметом пожадань. Пізніше від Бена він дізнався, що всі вони свого часу пропонували йому різні штуки в обмін на те, щоб трахнути новенького. Тюремний етикет диктував, що Бен, як співкамерник, мав на нього пріоритетне право. Минав час, Бен не скористався своїм правом, і деякі в’язні стали дедалі більше виявляти нетерплячку. Але кожен з них, від ґвалтівників немовлят до вбивць дітей, боявся Бена. Його вважали геть схибленим виродком.

Перші кілька років за ґратами Джон викреслював кожен день календаря великим знаком Х, рахуючи дні до виходу на волю. Тітка Лідія працювала над його справою, намагалася підійти до неї з різних боків, знайти бодай найменшу зачіпку, щоб витягти його. Суд відхиляв апеляцію за апеляцією. А тоді одного дня тітка Лідія з Емілі приїхали і сказали йому, що Верховний суд штату Джорджія відмовився слухати його справу. Лідія була єдиною людиною, крім його матері, яка боролася за нього й вимагала, щоб він сам боровся в суді, а не приймав той вирок, який пропонувала йому держава.

Вираз її обличчя сказав йому все. То був кінець. Жодних інших варіантів не передбачалося.

Вирок держави проголошував: п’ятнадцять років без права умовно-дострокового звільнення. Лідія сказала йому не погоджуватися, сказала, що вона всіма силами виборюватиме його невинуватість. Тепер йому світило від двадцяти двох до довічного.

Тітку Лідію трусило від ридань. І вже Джон її заспокоював, втішав якимись словами, зняв з неї провину, яку вона відчувала за те, що не врятувала його.

— Нічого, — сказав він Лідії. — Ти зробила все, що могла. Спасибі тобі, що так старалася.

Повернувшись у камеру, Джон сів читати останній випуск «Популярної механіки». Він не плакав. Який сенс? Показати свої емоції, щоб якийсь убивця і ґвалтівник дітей у сусідній камері насолодився його болем? Ні. На той час Джон уже достатньо заґартувався. Бен ввів його в курс справи, навчив виживати в тюрмі так, щоб тебе не підрізали й не забили до смерті. Він тримався осторонь від усіх, ніколи не дивився нікому в очі й рідко розмовляв із кимось, окрім Бена.

У тюрмі Джон відкрив для себе, що він розумний. І це усвідомлення прийшло до нього не від марнославства. То було щось схоже на епітафію, надгробну промову по людині, якою він міг стати. Він розумів складні формули, математичні рівняння. Йому подобалося вчитися. Іноді він майже фізично відчував, як росте в голові мозок, а коли розв’язував задачу чи особливо складний графік, то почувався, наче марафон пробіг.

І тоді приходила депресія. Його батько мав рацію. Вчителі мали рацію. Пастор мав рацію. Йому слід було чимось зайнятися. Йому слід було — коли мав таку можливість — змусити свій розум працювати й будувати своє життя. А тепер що він мав? Кому було цікаво, що ти найрозумніший засуджений убивця в усій тюрмі?

Бували ночі, коли Джон лежав у ліжку з розплющеними очима і думав про свого батька, про те, яка відраза читалася на його обличчі того єдиного разу, коли він навідав сина. Під час ув’язнення Джон дізнавався потроху й про інші боки життя. Хай там який поганий був Річард, він ніколи не піднімав на Джона руки, на відміну від батьків інших ув’язнених. Його батько був недбалим, та не жорстоким. Він ніколи його не мучив. Ніколи не бив так сильно, щоб відмовила легеня. Ніколи не приставляв синові пістолета до скроні й не казав: обирай — або ти даєш посмоктати одному старому збоченцю, щоб тато одержав свій пакетик наркоти, або отримаєш кулю в голову.

Минали роки, й Джон адаптувався. Тюрма вже не здавалася йому такою нестерпною. Дні тяглися нескінченно довго, та він навчився бути терплячим, бо знайшов у собі сили відсиджувати свій термін. Шанс вийти умовно-достроково замаячив перед ним на десятому році ув’язнення і потім з’являвся регулярно, через кожні два роки. Йому лишався тиждень до шостого слухання комісії з УДЗ і півтора року до завершення двадцятидворічного терміну, коли Річард вдруге і востаннє відвідав сина в тюрмі.

У кімнаті для побачень Джон очікував побачити Емілі, тож дивився на ворота металошукача в надії, що зайде вона, коли перед очима в нього виріс Річард.

— Тато?

Річард презирливо скривив губи: це слово йому не сподобалося.

Джон насилу його впізнав. На голові в батька була копиця сивого волосся, досі пишного й густого, яке різко контрастувало з засмагою на обличчі. Він, як завжди, був стрункий і підтягнутий. Річард вважав ожиріння ознакою лінощів і був поведений на здоровому способі життя ще задовго до того, як ця одержимість охопила всю націю.

Емілі розлучилася з Річардом через рік після того, як Джону винесли вирок, але жити під одним дахом вони перестали ще того дня, коли Джона заарештували. Річард не пішов на слухання, не заплатив ні цента за синів захист, відмовився свідчити на його користь.

— Врешті ти це зробив, — сказав Річард, не сідаючи за стіл, а нависаючи над Джоном. Його несхвалення й огида проливалися на сина літнім дощем. — У твоєї матері остання стадія раку грудей. Врешті ти вбив і її.

Через тиждень Джон сидів перед комісією з УДЗ, дивився кожному з її членів по черзі в очі й розповідав, як він нарешті усвідомив, що йому нема кого звинувачувати у своєму ув’язненні, крім себе самого. Він ненавидів Мері-Еліс Фінні. Він заздрив, що вона така популярна, що в неї друзі, статус. Він був наркоманом, але це не виправдання. Кокаїн лише притуплював його гальмівні інстинкти, здатність розрізняти добро і зло. Після вечірки тієї ночі він стежив за нею до самого її дому. Вліз до неї в спальню й брутально зґвалтував. А коли почав відходити від дії кокаїну, то усвідомив, що накоїв, і холоднокровно її вбив та понівечив тіло, щоб усе мало вигляд, наче її вбив незнайомець-психопат.

Його справа була навдивовижу чистою. Джон був зразковим ув’язненим, мав за плечима лише два порушення, та й тим було понад десять років. Він відвідував усі курси, що пропонували в тюрмі: «Вплив на жертв», «Насильство в сім’ї», «Виправне мислення», «Вихід з депресії», «Посттравматичний стрес», «Як давати раду життєвим негараздам», «Навички спілкування», «Керування гнівом», «Фокус-група» і «Контроль тривожності». Він отримав атестат, ступінь бакалавра і вже наполовину подолав наступний освітній етап, коли поправка до Закону про злочини 1994 року заборонила ув’язненим отримувати федеральні ґранти на освіту. Джон працював на добровільних засадах у тюремному шпиталі, де викладав правила невідкладної допомоги й базової гігієни іншим ув’язненим. Відвідував практичні заняття з садівництва та городництва, з куховарства. У листі, складеному Джоном і долученому до його справи, йшлося про те, що його мати хвора і він хоче поїхати додому й бути поряд з нею так само, як вона була поряд із ним усі ці роки.

Офіційне повідомлення про його умовно-дострокове звільнення прийшло 22 липня 2005 року.

Емілі померла на два дні раніше.

Розділ 17

Кузен Вуді. Крутий, популярний. У гаражі в нього стояв тренажер, і він більшу частину дня проводив, качаючись і курячи дур. Груди в нього були накачані, на животі проступали кубики, до паху спускалася смужка волосся. Дівчата висли на ньому, наче плющ по дереву. Він їздив на новісінькому сріблястому «мустанґу» з похилими задніми дверима. Змушував малоліток у школі приторговувати його наркотою, щоб у нього в кишені завжди водилися грошенята. Його овдовіла мати дуже успішно керувала власною юридичною конторою, завжди працювала допізна, завжди залишала сина самого. Містера «Ходімо нагору», містера «Хочеш курнути?», містера «Просто втягни у ніс».

Крутий кузен Вуді.

Ось уже два місяці Джон стежив за Вуді, паркуючи «фейрлейн» на станції «МАРТА» в Інмен-парку, бо бензин був надто дорогий, щоб використовувати його для потреб, не пов’язаних зі справою. Ось як Джон називав це подумки: справа. Він був генеральним директором компанії «Вбережи Джона від тюрми», клятим головним бухгалтером, віце-президентом і секретарем — усе в одному.

Від початку Вуді, сам того не знаючи, всіляко сприяв Джону, щоб той міг за ним стежити. Він завжди залежав від своїх звичок, і його доросле життя, як виявилося, не відрізнялося від юнацького. Джон міг би звіряти за ним годинника. Щодня він ішов на роботу, після роботи одразу йшов додому, цілував дружину, якщо вона була вдома, вкладав спати малого, а потім до кінця вечора всідався перед телевізором. Упродовж першого тижня він робив це щовечора, і Джон почав був думати, що він даремно за ним стежить, та ось настала неділя. Хлопчика вдома не було — дружина не привозила його з церкви, й Джон думав, що він залишався в когось із родичів. Сама вона виходила з дому о шостій, одягнена як на роботу, і залишала чоловіка вдома самого.

Після її від’їзду Вуді чекав близько тридцяти хвилин, а потім сідав у машину й кудись їхав. Так тривало кілька тижнів, які переросли у місяць, потім другий. Щонеділі Вуді точно, як годинник, сідав у машину.

З часом Джон навчився добре витримувати дистанцію, щоб Вуді не побачив, що за його машиною їздить «фейрлейн». Хоча Вуді нікуди й не дивився, крім як на ряди жінок, які стояли вздовж вулиць у центрі Атланти. Він зупинявся, підкликав рукою одну й завозив її в провулок, парк чи на порожню вулицю. Джон бачив, як голова жінки опускалася на кілька хвилин, а потім вигулькувала, жінка виходила, а Вуді викочував на дорогу й за годину вже знову сидів перед телевізором.

А тоді настав вечір, коли він змінив схему поведінки. Зі своєї вулиці він повернув не праворуч, а ліворуч, й покотив на південь трасою 78. Джону довелося триматися далі, ніж завжди, бо машин на дорозі було небагато. Останньої секунди він рвучко викрутив кермо, щоб з’їхати з автостради, й двадцять хвилин їхав слідом за Вуді звивистою дорогою, наприкінці проминувши знак «Ласкаво просимо до Снелвіла… Тут будь-хто відчує себе кимось важливим!»

Джон припаркував машину на житловій вулиці й пішов пішки, бо саме так вчинив Вуді. Надворі було холодно, перший тиждень грудня, але Джон сильно пітнів, бо опинився посеред району, де в кожному з будинків, що його оточували, спали діти. Він так зациклився на своєму страхові, що втратив з поля зору свою мішень. Він оббіг порожні вулиці, заходив у глухі кути, так завівся, що навіть не зміг знайти свій «фейрлейн».

Тепер Джона хвилювала власна безпека. Він ховався у тінях, напружувався від кожного шереху, впевнений, що от-от поряд зупиниться патрульна машина, коп перевірить його особу і поцікавиться, що привело педофіла в цей район.

Зненацька віддалік він побачив чоловіка, який ішов з маленькою дівчинкою. Вони сіли в машину Вуді й поїхали. Джон знайшов «фейрлейн» лише через п’ять хвилин і проклинав себе всю дорогу до Атланти. Протягом наступних двох тижнів він проглядав газети, шукаючи новин про те, що в Снелвілі сталося щось жахливе: викрадення дитини, вбивство. Нічого такого там не було, але Джон знав, що це лише питання часу.

Істина була простою: Вуді використовував особові дані Джона не просто так. Він хотів замести сліди. Джон достатньо часу провів у товаристві злочинців, щоб упізнати одного з них у дії. Коли все скоєне Вуді ляже важкою брилою на плечі Джона, було лише питанням часу.

Там-таки Джон вирішив, що вб’є себе чи попросить когось це зробити, але в тюрму не повернеться. Він уже втратив двадцять років життя, гниючи між педофілів та інших виродків. Повертатися до цього він не збирається. Не допустить, щоб Джойс пережила нову хвилю принижень і болю. У тюрмі він став дуже сильним, його воля була твердішою за сталь, але на свободі розм’як і розумів, що не витримає, якщо втратить той крихітний закапелок життя, який вирізьбив для себе. Він радше пустить собі кулю в лоба.

Приблизно о тій порі Джон побачився з сестрою. Перед Різдвом Джойс подзвонила йому в нічліжку, і він так здивувався, почувши її голос, що подумав, що хтось його розігрує. Та тільки хто міг це зробити? На волі він нікого не знав, не мав жодних друзів.

Вони зустрілися на каву в модному кафе на Монро-драйв. Джон одягнув нову сорочку і свої єдині нормальні штани — ті, які Джойс прислала йому в тюрму, щоб він мав у чому вийти на свободу. За звичаєм, колишнім зекам повертали той одяг, у якому вони прибули, та Джон тепер був на кілька розмірів більший за того сухореброго хлопчика, який їхав на автозаку в Саванну.

Напередодні ввечері він пішов з роботи раніше, щоб зайти в подарунковий неподалік від автомийки. Цілу годину він обирав листівку для Джойс, вагаючись між дешевими і гарними. Через погоду справи в «Горилі» йшли не надто добре. Арт наліво й направо роздавав хлопцям відгули. У прибуткові дні Джон заощаджував, як міг, але йому була потрібна зимова куртка. І хоча він уже твердо вирішив, що більше ніколи не купуватиме вживаного одягу, вибору не лишалося: довелося піти в магазин «Ґудвіл». Єдина з тамтешніх курток, яка так-сяк на нього налазила, була з порваним коміром і чимось тхнула — цього смороду Джон не зміг позбутися, навіть коли виправ куртку в платній пральні. Але вона була тепла, і решта не мала значення.

Джойс на п’ять хвилин запізнювалася, і Джона кинуло в жар на думку про те, що доведеться заплатити три долари за чашечку кави, щоб мати змогу просто посидіти за столиком. Та ось Джойс квапливо зайшла всередину. Вигляд у неї був стривожений. Сонцезахисні окуляри вона посунула на голову на кшталт обруча, довге каштанове волосся розсипалося по плечах.

— Вибач, я спізнилася. — Вона витягла стілець і сіла навпроти нього. Між собою і столом вона лишила приблизно шість дюймів, і ще більше відділяло її від Джона.

— Хочеш кави?

Він хотів підвестися, щоб купити їй кави, але вона зупинила його, хитнувши головою.

— За десять хвилин у мене зустріч із друзями. — Вона навіть не зняла пальта. — Не знаю, навіщо я тобі подзвонила.

— Я радий, що подзвонила.

Вона подивилася у вікно. Навпроти кафе був кінотеатр, і вона спостерігала за людьми, які стояли в черзі.

Джон витяг з кишені листівку, потай радіючи, що зупинився на дорогій. Три шістдесят вісім, але на ній були блискітки, а всередині була складанка, тож, коли її розгорнути, вигулькувала сніжинка. Джойс обожнювала в дитинстві книжки-розкладайки. Він добре пам’ятав, як вона хихотіла над тією, де на сторінках вистрибували тварини з ферми.

Він простягнув їй листівку.

— Це тобі.

Сестра її не взяла, тому він просто поклав на стіл і підштовхнув у її бік. Більшу частину минулого вечора він провів у тренуванні: записував різні думки на блокнотному папері, бо не хотів дарувати листівку з помарками або (ще гірше) написати щось дурне, що зіпсувало б листівку і довелося б купувати нову. Врешті-решт він просто підписав «З любов’ю, Джон», бо знав, що більше йому сказати нема чого.

— Чим ти займаєшся? — спитав він.

Джойс звернула до брата погляд. Здавалося, вона геть-чисто про нього забула.

— Роботою.

— Авжеж, — кивнув він. — Я теж. — Він намагався перевести все на жарт. — Не такою, як у тебе, але хтось же мусить і машини мити.

Вона не всміхнулася — очевидно, нічого смішного в цьому не побачила.

Джон втупився у свою чашку, взявся перекочувати її в руках. Джойс сама подзвонила йому й запросила в це кафе, де він навіть сендвіча не міг собі дозволити, і попри це, він почувався поганцем.

Може, він поганцем і був.

— Пам’ятаєш Вуді? — запитав він.

— Кого?

— Кузена Вуді, сина Лідії.

Вона знизала плечима, але відповіла:

— Так.

— Не знаєш, що він там поробляє?

— Останнє, що я про нього чула, — він пішов у армію чи що. — Її очі спалахнули. — Ти ж не збираєшся знову з ним зв’язатися?

— Ні.

Джойс нахилилася вперед, свердлячи його поглядом.

— Не здумай, Джоне. З ним не варто було водитися ще тоді, коли ми були дітьми, а тепер і поготів, я впевнена.

— Я не буду з ним зв’язуватися.

— Ти знову потрапиш у тюрму.

А чи матиме це для неї якесь значення? А може, їй краще було б, якби він повернувся в «Коустел», замість жити просто в неї під носом? Джойс була єдиною людиною на світі, хто пам’ятав Джона таким, яким він був. Вона була коштовною скринькою, де зберігалися всі спогади його дитинства. Та вона викинула ключ тієї ж миті, як поліція витягла його у вхідні двері.

Джойс відкинулася на спинку стільця. Глянула на свій годинник.

— Мушу йти.

— Так, — сказав Джон. — Тебе друзі чекають.

Вперше, відколи переступила через поріг кафе, вона зустрілася з ним поглядом. І побачила, що він зрозумів — вона бреше.

Джойс облизнула губи.

— Минулими вихідними я їздила до мами.

Джон кліпнув повіками, бо на очі вмить навернулися сльози. Перед внутрішнім зором постала картина: цвинтар, Джойс стоїть біля могили матері. Туди не їздили автобуси, а таксі коштувало шістдесят доларів. Джон навіть не знав, який на вигляд материн надгробок і який напис замовила Джойс.

— Це тому я тобі подзвонила, — сказала сестра Джону. — Вона б хотіла, щоб я з тобою побачилася. — Джойс знизала плечима. — Це ж Різдво.

Джон закусив губу, знаючи: якщо спробує щось сказати, то розплачеться.

— Вона до останнього в тебе вірила, — сказала Джойс. — Ні на секунду не сумнівалася, що ти не винен.

У грудях йому боліло від намагань тримати в шорах почуття.

— Ти все зіпсував. — Джойс говорила так, наче не могла повірити, що він такий дурний. — Ти перепаскудив нам життя. Але вона не втратила у тебе віру.

На них дивилися люди, але Джону було байдуже. Він роками просив у неї вибачення — у листах, у розмові. Вибачення було для Джойс пустим звуком.

— Я не виню тебе за те, що ти мене ненавидиш. — Він витер сльозу тильним боком долоні. — Ти маєш на це повне право.

— Хотіла б я тебе ненавидіти, — прошепотіла вона. — Якби ж то це було так легко.

— Я б тебе зненавидів, якби ти зробила…

— Зробила що? — Вона знову перехилилася через стіл. У голосі бринів відчай. — Зробила що, Джоне? Я читала, що ти сказав комісії. Знаю, що ти розказував їм. А тепер розкажи мені. — Вона ляснула долонею по столу. — Розкажи, що сталося.

Джон узяв із серветниці на столі серветку і висякався.

Але сестра не вгавала.

— Щоразу, коли ти ставав перед комісією, щоразу, коли ти говорив з ними, ти казав, що не винен, що не візьмеш на себе провину тільки для того, щоб тебе випустили.

Джон узяв другу серветку, бо не знав, куди подіти руки.

— Що змінилося, Джоне? То було через маму? Ти не хотів її засмучувати? У цьому річ, Джоне? А коли мами не стало, ти нарешті зміг сказати правду?

— Я це сказав, коли вона була ще жива.

— Вона помирала, — прошипіла Джойс. — Лежала на тому ліжку в лікарні й помирала, і думала тільки про тебе. Весь час повторювала: «Подбай про Джонні. Навідуй його, щоб йому не було там так самотньо. Ми — це все, що в нього лишилося».

У Джона вирвалося ридання: різкий звук, що луною рознісся по кафе.

— Розкажи мені, Джоне. Просто розкажи правду.

Її голос звучав тихо. Як і їхній батько, вона не любила показувати почуття на людях. Що більше Джойс сердилася, то тихішим ставав її голос.

— Джойс…

Вона накрила його руку своєю. Досі вона ще його не торкалася, і він відчув, як з кінчиків її пальців перетікає і голками встромляється у його шкіру відчай.

— Тепер мені байдуже, — сказала вона, і це прозвучало як благання. — Байдуже, скоїв ти це все чи ні. Правда. Я хочу для себе з’ясувати, заради власного психічного здоров’я. Будь ласка… скажи мені правду.

У неї були прекрасні руки, такі тендітні, з довгими нігтями. Точнісінько як у Емілі.

— Джоне, прошу тебе.

— Я люблю тебе, Джойс. — Він сягнув рукою в задню кишеню штанів і витяг згорнутий аркуш паперу. — Щось має статися. Щось таке, чому я навряд чи зможу зарадити.

Вона відсмикнула руку і посунулася на стільці назад.

— Джоне, ти про що? У що ти вплутався?

— Візьми, — сказав він і поклав кредитний звіт на різдвяну листівку. — Просто візьми це і знай: хоч би що сталось, я люблю тебе.

Джон приїхав не на «фейрлейні», але йому не хотілося, щоб Джойс бачила, як він чекає автобуса на зупинці перед входом до торговельного центру, тому він пробігся вулицею до Вірджинія-Хайленд і вже там наздогнав автобус «МАРТА». Додому їхати він не хотів. Не було ні найменшого бажання одразу повертатися в той сарай, що кишів тарганами, й зустрічати в коридорі побратимів-ґвалтівників, тому він поїхав на станцію «Інмен-Парк» і забрав звідти «фейрлейн».

У будні він за Вуді не стежив, лише вечорами у вихідні. Перші два тижні розвідки показали, що Вуді переважно сидів у хаті (якщо дружина не просила його винести сміття). Але Джон підозрював, що Вуді міг бути розумніший, ніж він думав. Можливо, у нього десь була ще одна машина. Зважаючи на абонентську скриньку і кредитні картки, у це легко вірилося. Може, за останні шість років Джон Шеллі купив собі машину.

До Різдва лишалося зовсім небагато часу, і район, у якому мешкав Вуді, мерехтів кольоровими лампочками та іншими прикрасами. Вздовж вулиці висіли ліхтарики, зроблені з ужитих пляшок з-під молока. Тиждень тому Джон спостерігав, як стара жінка, вигулюючи собаку, запалювала кожен з них.

То був гарний район.

Джон поставив машину між позашляховиком і універсалом на паркувальному майданчику перед церквою, час від часу поглядаючи на табличку з розкладом служб, щоб знати час їхнього закінчення. Дружина Вуді завжди брала з собою сина в неділю до церкви, потім багато часу проводила з жінкою, яка, напевно, була її матір’ю.

Від церкви Джон пішов бічною вулицею, паралельною до тієї, на якій був будинок Вуді. Він насвистував, і складалося враження, ніби він просто гуляє. Він подумки оцінив відстань й зрізав кут через поле, вийшовши до заднього подвір’я будинку Вуді. Дерев, за якими Джон міг би сховатися, було небагато, тому він почувався незахищеним. Хто завгодно з сусідів Вуді міг вийти через задні двері й побачити його. Джон уже збирався розвертатися, коли сталося саме те, чого він боявся. Вийшла якась дівчина і стала у відчинених дверях. Джон застиг, бо він був у неї перед очима. Та вона не дивилася на нього. Вона стояла лицем до сусіднього будинку — будинку Вуді, вітально здійнявши руку і затуливши нею очі від сонця.

Джон упав на землю й притисся до неї животом. Заднє подвір’я дівчини позаростало бур’янами, проте помітити, що він там лежить, міг кожен, хто звернув би туди погляд. На щастя, її очі помітили щось більш цікаве. Джон побачив, як Вуді перетинає свій двір, перестрибує через поламаний дротяний паркан, на який упало дерево. Він попрямував до дівчини, навіть не глянувши у бік Джона, підхопив її на руки й став цілувати.

Джон дивився, як вона оповила його своїми худенькими ногами, як їхні губи злилися в пристрасному поцілунку, Вуді поніс її в будинок і захряснув двері.

Розділ 18

Джон увесь вечір чекав, коли ж Мері-Еліс прийде на вечірку. До болю в легенях накурився травки. Вуді зустрічався з ним поглядом і схвально показував великі пальці рук, неначе підбадьорити хотів. Джону дуже хотілося дати собі підсрачника за те, що розповів двоюрідному брату про запрошену на вечірку дівчину. Погано, що Мері-Еліс не прийшла, проте пошитися в дурні перед Вуді було в мільйон разів гірше.

Джон уже облишив усяку надію, коли ближче до півночі у парадні двері зайшла вона. Перше, що він помітив, — як недоречні тут її напрасовані джинси «Джордаш» і біла блузка з високим коміром. Вона була дуже гарна, але на вечірці було повно народу, одягненого в чорне різних відтінків: брудні джинси, заплямовані футболки з аплікаціями груп хеві-метал, жирне волосся.

Вона вже збиралася розвернутися і втекти, коли Джон узяв її за руку.

— Привіт! — У її голосі звучав подив, легке запаморочення і недовіра — все в одному.

— Ти така гарна! — Джон намагався перекричати «Пойзон», що горлав з динаміків стереосистеми.

— Я краще піду, — сказала вона, проте кроку в бік дверей не ступила.

— Ходімо, вип’єш чогось.

Він бачив, що вона обмірковує його пропозицію, не певна щодо того, який зміст він вкладав у слово «випити», не певна, чи можна йому довіряти.

— У Вуді в кухні є газованка. — Джону подумалося, що він ще ніколи в житті не вживав слова «газованка». — Ходімо.

Вона досі вагалася, та коли Джон відступив убік, щоб іти слідом за нею в кухню й перекрити їй таким чином шлях до відступу, зрештою здалася.

Коли вони проминали сходи, він побачив Вуді. Його двоюрідний брат спирався на поручні. Його зіниці рознесло до неймовірних розмірів, на обличчі блукала лінива усмішка. До нього, мов на застібці-липучці, прилипла дівчина з єдиної чорношкірої родини на весь їхній район. Вона оповила руками його шию, а ногами — його ноги. Вони довго й пристрасно цілувалися, поки Джон дивився. Дівчина була розкішна, з кремово-шоколадною шкірою та волоссям, заплетеним у екзотичні кіски. Вуді завжди діставалися найвродливіші дівчата на вечірках.

Він знову показав Джону великі пальці, та цього разу не всміхнувся.

У кухні щільною завісою стояв дим, і Мері-Еліс закашлялася та помахала рукою перед своїм обличчям. У кутку цілувалася парочка, і Джон мимохіть зупинився, бо побачив, як хлопцева рука залізла дівчині у джинси.

— Крута вечірка, — сказав ще один хлопець, наштовхнувшись на Джона.

Його випивка вилилася Джону на руку, і він перепросив та віддав наполовину повну пластянку для замирення. За той вечір Джон уже достатньо нажлуктався алкоголю, але таки зробив великий ковток із пластянки. Рідина миттєво обпекла йому горло і стравохід.

Джон роззирнувся навколо в пошуках Мері-Еліс, вона вже виходила з будинку через чорний хід.

— Стій, — гукнув Джон, наздоганяючи її.

Вона зупинилася біля високого дуба й підвела погляд на небо, на зорі. Волосся в неї розкуйовдилося, вигляд був знервований. Може, тієї миті він міг узяти її за руку. Може, міг поцілувати.

Без видимої причини вона розсміялася.

— Я не могла там дихати.

— Вибач.

І тут вона помітила у нього в руці пластянку.

— Дай мені.

— Я не знаю, що тут, — сказав він. — Краще не ризикувати.

— Ти не мій батько. — Вона рішучо забрала в нього випивку і, дивлячись йому в очі, зробила чималий ковток. — На смак наче кола і щось іще.

Джон щиро сподівався, що там не щось іще. Вуді мав дев’ятнадцять років, а всі його друзяки були на декілька років старші за нього. Дехто з них сидів на важких наркотиках, на такому, про що Джон навіть знати не хотів. Тому сказати, які речовини передавали з рук у руки на тій вечірці, він не міг.

— Мені дуже шкода, — сказав Джон. — Я не думав, що там буде так дико.

Мері-Еліс знову сьорбнула з пластянки і всміхнулася йому мокрими губами. Боже, яка ж вона гарна. Він так довго її ненавидів, що вже й забув, що вона прекрасна.

Вона знову підняла пластянку, але цього разу він її зупинив.

— Тебе знудить. — Хоча насправді він думав: навіть якщо її знудить, він однаково її поцілує.

— Ти під кайфом?

— Ні, — збрехав Джон.

Він так нервувався, що міг би й лайна накуритися, якби думав, що це допоможе заспокоїтися.

Вона знову зробила ковток, і він навіть не намагався її спинити.

— Я хочу забалдіти.

Якби вона сказала, що хоче полетіти на Місяць, його це шокувало б менше, ніж те, що він почув.

— Мері-Еліс, не треба. Цим краще не захоплюватися. Ти ж не хочеш, щоб тобі стало погано.

— Тобі ж погано не стає, — відзначила вона й осушила вміст пластянки. Потім перевернула її догори дном, щоб показати, що вона порожня. — Хочу ще.

— Побудьмо ще трохи надворі.

— Чому? — запитала вона. Її вже похитувало, і Джон простягнув руки, щоб підтримати. — Я думала, ти ненавидиш мене.

Він відчував пахощі її парфумів і лаку для волосся. Її шкіра під його долонею була гаряча. Він міг пригорнути її, взяти в обійми й тримати так усю ніч.

— Я тебе не ненавиджу.

— Ти мені постійно кажеш якусь гидоту.

— Неправда, — заперечив він так переконано, що майже сам у це повірив.

Вона відхилилася від нього.

— Батьки думають, що я вдома.

— Мої теж.

— Тебе відрахували зі школи?

— Ні.

— А даремно, — сказала вона. — Тато каже, ти повний невдаха.

— Так, — підтвердив він, шкодуючи, що дозволив їй допити ту пластянку. — Мій теж так каже.

— Сьогодні він виїхав з дому.

— Твій батько?

— Він спакував валізи й поїхав, поки я ходила скуповуватися. Мама сказала, він переїхав до тієї жінки з роботи. — Мері-Еліс тихо гикнула. — Вона все плаче і плаче.

Мері-Еліс теж плакала, та Джон ніяк не міг вирішити, що зробити, щоб втішити її. Зрештою просто сказав:

— Мені шкода.

— Я подзвонила йому за номером, який він залишив. До телефону підійшла якась дівчина.

Джонів язик відмовлявся рухатися. Та й що він міг сказати?

— Він сказав, що бачитиметься зі мною у вихідні. Сказав, що Мінді водитиме мене по крамницях.

— Мені шкода, — повторив Джон.

— Нащо ти тусуєшся з тим придурком? — зненацька спитала Мері-Еліс.

— З яким?

Джон простежив її погляд і побачив, що дивиться вона на Вуді. Його двоюрідний брат саме йшов до них і мало не звалився зі східців заднього ґанку. Він весело засміявся над своєю поганою координацією рухів, і Джону нічого не лишалося, як засміятися теж.

— Промочи горло. — Вуді простягнув Джонові ще одну порцію бухла.

Джон зробив маленький ковток, щоб не перестаратися, бо перед очима вже все пливло.

— Привіт, мала. — Вуді сперся на Джона і безсоромно витріщався на Мері-Еліс. — Чого ти так довго не йшла? Я вже було подумав, що мій двоюрідний брателло тебе вигадав.

Джон розтулив рота, щоб представити їх одне одному, але щось його зупинило. Йому не сподобалось, як Вуді на неї дивився. В очах у нього читалася неприкрита хіть. У будинку його вже чекала Алісія, готова задовольнити будь-яку його примху, а він поклав око на Мері-Еліс. Це було несправедливо.

— Ми вже збиралися йти. — Джон узяв Мері-Еліс за руку, наче вона належала йому.

— Так скоро? — запитав Вуді, і Джон зрозумів, що він перекриває їм шлях. — Зайди в хату зі своїм старим кузеном Вудом. У мене щось для тебе є.

— Та ні. — Джон викинув порожню пластянку на газон. — Треба відвести її додому. Її мама шукатиме.

— Ненадовго, — наполягав Вуді. — На один дознячок. Чи на ще один, якщо бути точним. — Він підморгнув Мері-Еліс. — Як думаєш, лялечко, ще одну скляночку пійла осилиш? Це допоможе осушити твої гарненькі блакитні оченята.

Мері-Еліс стала якась дивна. Вона всміхалася, мало не фліртуючи.

— Я не плакала.

— Аякже, лялю.

— Вуді… — почав Джон, але Вуді затулив йому рота й сказав Мері-Еліс: — Він такий балакучий.

Вона засміялася, і Джон відчув спалах гніву. Вона сміялася разом із Вуді. Сміялася з нього.

— То як, дівчинко, від чарочки не відмовишся? — повторив свою пропозицію Вуді.

Її губи склалися у звабливу напівусмішку.

— Не відмовлюся.

— Мері-Еліс, — промовив Джон.

Вуді прийняв руку від його рота і обійняв її за плечі. Подивився їй у розріз блузки, облизнув губи і сказав:

— Заткнися, кузене.

Мері-Еліс знову розсміялася.

— Так, Джоне, заткнися.

Вуді притягнув її ближче до себе, вона нахилила голову назад. Дивлячись Джону просто у вічі, він притисся губами до розтуленого рота Мері-Еліс.

На поцілунок вона відповіла, і Джона накрило відчуття, наче хтось вирвав йому серце з грудей. Він безпорадно стояв і дивився, як рука Вуді пірнула в розріз блузки Мері-Еліс і лягла на її грудь — так звично і буденно, наче він щодня її мацав. Його губи розійшлися ширше, натиснули наполегливіше, і раптом вона відсахнулася, прийшовши до тями на секунду пізніше, ніж слід було.

— Годі! — закричала вона, не втримала рівноваги й повалилася на Джона.

Він підхопив її, допоміг стати на ноги. Блузка в тому місці, де в неї залазила рука Вуді, залишилася без ґудзика.

— Ти огидний, — сказала Мері-Еліс Джоновому кузену.

Вона притримувала блузку рукою, а в очах уже стояли сльози.

А Вуді всміхався.

— Та ну, мала. Не вередуй.

— Яке паскудство, — розплакалася вона. — Твій язик такий бридкий.

Його усмішка стала зловіснішою.

— Думай, що кажеш.

Мері-Еліс горнулася до Джона і плакала.

— Будь ласка, відведи мене додому.

Джон повів її геть, та очей з Вуді не зводив. І те, як його двоюрідний брат на них дивився, йому не сподобалося.

— Ану вернися, — скомандував Вуді й простягнув до неї руки.

— Не чіпай її! — закричав Джон, стискаючи кулаки.

Вуді важив приблизно на сто фунтів більше за нього, але Джон твердо вірив, що може дати йому прочухана й зробить це, якщо він торкнеться бодай волосини на голові Мері-Еліс.

— Ого. — Вуді підняв руки й відступив на крок назад. — Не знав, що ти вже заявив на неї свої права, малий. Нумо. Відведи її додому до мамусі.

— Тримайся від неї подалі, — попередив Джон. — Я серйозно.

— Без образ, — сказав Вуді, але сам хтиво витріщався на Мері-Еліс, наче лев, у якого з-під носа вкрали жертву. — Виграє найкращий.

— Точно, блін.

— На. — Вуді сягнув рукою в нагрудну кишеню. — Прощальний подарунок. — Він кинув Джонові пакетик порошку. — Без образ, правда, братухо?

Розділ 19

Новину Джон дізнався випадково. Він пилососив вантажне відділення забризканого грязюкою «Субару Форестера». Підняв стос газет, щоб викинути в смітник, газети впали з рук і розсипалися, наче гральні карти по столі. Він нахилився позбирати сторінки, й раптом його погляд упав на два слова, яких він ніколи раніше не помічав: «місцеве видання».

Власник «субару» був з округи Клейтон, але Джон знав: якщо є спеціальна вкладка для одного містечка, існують такі вкладки й для інших.

Він сказав Арту, що в нього болить живіт, щоб піти з роботи раніше, й попрямував до головної філії публічної бібліотеки округи Фултон. Для доступу до онлайнового архіву газет потрібна була кредитна картка, тому натомість він замовив плівку з мікрозображенням місцевих видань округи Ґвіннет за останні три місяці. І через дві години знайшов те, що шукав. Статтю було датовано 4 грудня 2005 року.

У СНЕЛВІЛІ ВИКРАДЕНО ДІВЧИНКУ

Особливих деталей не повідомляли. Імені дівчинки теж не згадували, лише вік — чотирнадцять років — і те, що вона йшла з дому в гості до тітки, яка жила трохи далі по вулиці. Було очевидно, що сім’я не хотіла спілкуватися з пресою, згадок про підозрюваних чи зачіпки поліції не було. Джон прогортав газети за наступні кілька тижнів і знайшов лише одну статтю, дотичну до цієї справи. Тут з’явилася додаткова деталь: дівчинку знайшли наступного дня в канаві, де вона переховувалася.

З тієї миті, як Джон натрапив на цю статтю, його серце невпинно калатало. Шматочки пазлу потроху складалися в картинку. На думку знову й знову наверталася Бенова гра у «що, як». А що, як Вуді користувався Джоновими особистим даними, щоб замітати сліди своїх злочинів протягом останніх шести років? Що, як Вуді вирішив, що Джон більше ніколи не вийде на волю? Що, як Вуді довідався, що Джон уже на свободі й надумав чимось цьому зарадити?

Машина ззаду посигналила, і Джон збільшив швидкість. Звернув на першу ж бічну вуличку, що трапилася йому дорогою, і зупинився біля припаркованого пікапа кабельного телебачення. Серце билося так шалено, що паморочилася голова. До горла підступила нудота, погрожуючи вирватися назовні гарячим потоком паніки й страху.

Джон схилив голову на кермо й прокрутив перед внутрішнім зором події минулого вечора. Неділя. Неділя Суперкубка. Того вечора грали кляті «Фолконз», але Джон не хотів дивитися гру по телевізору чи слухати по радіо. Він хотів побачити, що робить Вуді, хотів стежити за ним, наче міг запобігти повторенню того, що вже сталося.

Дружина поїхала на роботу, Вуді вичекав свої звичні півгодини і тільки потім вийшов з дому. Він поїхав звичним маршрутом до Атланти, та цього разу завернув у район Ґрейді. Джон їхав у нього на хвості, такий напружений, що забув про обережність і не тримався на відстані. Кілька разів йому здавалося, що Вуді його помітив і викрив.

Білий чоловік, який їхав через Ґрейді в темно-синьому «Форді Фейрлейн» у неділю ввечері, викликав підозри, та все одно Джон поїхав за Вуді. Коли той зупинився перед шеренгою повій, Джон покотив повз нього, бо подумав, що краще стежити за двоюрідним братом у дзеркало заднього виду. Але не так сталось, як гадалось. Коли Вуді повіз повію вглиб району, Джон вийшов з машини й пішов пішки.

Тепер Джона кидало в холодний піт, коли він згадував, що сталося потім, що він бачив. Ті пронизливі крики первісної боротьби за життя досі відлунювали йому у вухах.

Джон вийшов з машини й кивнув чоловіку, що сидів у пікапі кабельного. Недбало. Спокійно. Він тут свій.

Ідучи обсадженою деревами вулицею, на якій мешкав Вуді, Джон вклав руки в кишені, намагаючись прибрати вигляду звичайного чолов’яги, який вийшов на прогулянку, хоча з руками в кишенях він відчував певний дискомфорт — у тюрмі це заборонялося, там і кишень не було.

Жінка, на думку Джона то бабуся малого, щопонеділка вранці возила його до школи. По тому йшла скуповуватися, часом пила каву з подругами. Її не було вдома щонайменше годину, а Джону тільки це й було потрібно.

Він ішов тією самою дорогою поза будинками, гордовито підвівши голову й насвистуючи, наче не мав у житті ні найменших клопотів. Пробирався задніми дворами й пильним оком поглядав на будинки. У такому робочому районі, як цей, люди, напевно, були або на роботі, або надто зайняті, щоб дивитися у вікна на задній двір.

Дротяний паркан був досі поламаний. Джон перестрибнув через нього, натягуючи латексні рукавички, які вкрав у хлопців у майстерні. Собаки у Вуді не було, зате були собачі дверцята, вирізані в нижній панелі задніх дверей. Пролізти в них Джон не міг, та засунув в них руку, він наосліп намацав замок. Пальці ковзнули по ручці, і він повернув засувку.

Потім Джон підвівся, роззирнувся на всі боки, щоб переконатися, що за ним ніхто не спостерігає, і відчинив двері. Напружився в очікуванні ляскоту сигналізації. Досвідченим домушником він не був, та припускав, що Вуді був занадто самовпевнений, щоб витрачати гроші на сигналізацію.

Господи Боже, він був поліцейським.

Повз кухню Джон пройшов у вітальню. Підійшов до письмового стола в кутку, намагаючись не дивитися на великий телевізор, цифрове обладнання, яким був нафарширований будинок і яке промовисто свідчило, що Вуді непогано облаштувався, що може собі дозволити купувати дорогі черевики й смачно їсти. Чорт, він міг собі дозволити чимало речей, чи не так? Дві особистості, якщо вже на те пішло. Що в нього ще було в запасі?

Вуді надто розумний, щоб залишати докази на видних місцях. Його чекова книжка зі спільним на них із дружиною рахунком лежала відкрито, а рахунки на оплату були охайно складені в лотку для документів. Вони заборгували чимало, але й заробляли, як на Джона, величезні гроші. Отримували й витрачали тисячі доларів на місяць, дружині купили новісіньку машину, сина влаштували в дорогу школу. Для Джона це було майже незбагненно.

У гаражі лежала сила-силенна інструментів, хоча, судячи з того, що бачив Джон, Вуді більшість часу проводив, обороняючи від посягань канапу. Іноді до них приходив малий, що підстригав газон, тож навіщо Вуді потрібна була величезна газонокосарка з дурнуватим тримачем для чашок, лишалося загадкою. Але найбільше Джона розлютив більярдний стіл посеред гаража. Думка про те, як Вуді приходить сюди зі своїм сином, а може, і з кількома сусідами чи хлопцями з роботи, п’є з ними пиво і грає в більярд, сердила більше, ніж решта знахідок.

Він по черзі зазирнув у шухляди верстата, обережно, щоб нічого не зрушити з місця. Під тацею в ящику для інструментів знайшов стос порножурналів, усі їхні заголовки обіцяли: «малозаконні дії» та «рясне сім’явипорскування». Він прогортав журнали, шукаючи якихось зачіпок, намагаючись не витріщатися на молоденьких дівчаток (деякі з них були ще дітьми), які показували всьому світові свої принади. Може, у тюрмі Джонові перегоріло щось усередині, та коли він дивився на їхні позбавлені душі погляди, на думку спадала лише Джойс, те, якою невпевненою і вразливою вона була у їхньому віці. Він поклав журнали назад під тацю, шкодуючи, що взагалі на них дивився.

Наступною була спальня Вуді, величезна, з королівським ліжком, де той вилупок, напевно, щоночі кохався з дружиною. Не поступалася розмірами й ванна, більша за Джонову кімнату в нічліжці. Навіть дитяча й та була великою: ліжко у вигляді гоночного авто, іграшки, що вивалювалися з комода під вікном. У дитячій Джон відчув себе якось дивно. Невдовзі маленьке ліжко доведеться замінити на велике. Малий ростиме, захоче мати більше приватності. Ходитиме до школи, познайомиться з дівчиною, запросить її на випускний. Перебувати там було дуже сумно, тому Джон повернувся в коридор.

Він знову пішов у хазяйську спальню, впевнений, що таки щось недогледів. Спробував мислити так, як його інспектор з УДЗ, міс Лем, коли шукала контрабанду. Перевірив під матрацом, промацав подушки на предмет твердих грудок. Передивився взуття в шафі й сорочки в комоді.

Сорочки. Усі з дизайнерськими етикетками. М’які бавовняні, деякі — шовкові. Спіднє у Вуді було від Келвіна Клайна, піжами — «Нотіка».

— Господи, — прошепотів Джон. Ненависть до Вуді так його переповнювала, що він і дихати не міг. — Думай, — наказав він собі, наче це допомогло б. — Думай.

На туалетному столику стояли дві пляшки одеколону. Джона зацікавили не бренди, а те, що лежало між ними. Великий складаний ніж. Цей ніж Вуді мав при собі, коли вони були підлітками. Казав, що в торгівлі наркотиками доводилося стикатися з деякими нарваними виродками, і Джон йому вірив. Йому уявлялися серйозні «стрілки» й ризиковані угоди, коли двоюрідний брат хизувався гострим зазубленим лезом.

Вуді носив з собою ніж. Як він міг про це забути?

— Ви хто такий?

Джон рвучко розвернувся і нажахано побачив сусідку, яка стояла у дверях спальні. На ній був шовковий білий пеньюар і халатик. Наряд цей висів на її дитячому тілі, мов мокрий мішок на вилах. Голос у неї був як у маленької дівчинки, високий, майже писклявий.

— Що ви тут робите? — рішуче запитала вона, але Джон бачив у її очах переляк.

— Те саме я можу спитати у тебе. — Джон прикрив долонею ножа і покликав на допомогу авторитетний тон, яким дорослі звертаються до дітей.

— Це не ваш будинок.

— І не твій теж, — зауважив Джон. — Ти живеш у сусідньому.

— Звідки ви знаєте?

— Вуді сказав.

Вона подивилася на його руки, латексні рукавички, на ніж.

— Хто такий Вуді?

Джон зрозумів, що потрапив на слизьке. Напевно, дівчинка відчула його вагання, бо прожогом кинулася геть по коридору.

— Стій! — гукнув Джон і побіг за нею через вітальню, кухню. — Зажди! — закричав він, але вона вже вилетіла у відчинені двері й бігла подвір’ям.

На підході до паркану вона озирнулася через плече. Джон згадав, що в руці досі тримає ножа Вуді, усвідомив, який це має вигляд збоку, і зупинився. Вона знову завагалася, але тіло за інерцією продовжувало рух. Рух уперед.

Неначе в уповільненому відтворенні, він бачив, як вона падає. Боса нога зашпорталася в поламаній огорожі, голова вдарилася об землю. Джон чекав. Дівчинка не підводилася. Він почекав ще трохи. Вона не ворушилася.

Повільно він ступив на заднє подвір’я, відчуваючи під ногами газонну травичку. Він згадав, як уперше за двадцять років у «Коустелі», вийшовши на волю, пройшовся по траві. Його ноги звикли до твердого бетону і червоної глини Джорджії, втрамбованої до стану цегли тисячами чоловіків, які крокували по ній щодня. Трава на цвинтарі була такою м’якою, наче він по хмарах ішов, коли крокував за гробом матері до її могили.

Двадцять років — і він забув, яка на дотик трава. Двадцять років самотності, ізоляції. Двадцять років страждань і принижень, яких зазнавала Емілі, коли двічі на місяць відвідувала сина. Двадцять років гризоти Джойс і думок про те, яким чудовиськом є її брат.

І всі ці двадцять років Вуді жив на волі, за цей час отримав хорошу роботу, одружився, дружина народила йому дитину. Словом, у нього було життя.

Джон обережно переступив через огорожу. Опустився навколішки біля дівчини і, усвідомивши, що досі тримає в руці ножа, поклав його на землю біля себе. У тюремному шпиталі його навчили перевіряти пульс. Його в дівчинки не було. Та навіть без цього доказу він бачив її пробитий череп і розумів, що вона померла тієї миті, коли її голова вдарилася об великий камінь по той бік огорожі. На кварці лишилися сліди її крові, до поверхні прилипло пасмо довгого білявого волосся.

Джон сів навпочіпки. Думками він раз у раз повертався до того разу, коли востаннє побачив Мері-Еліс. Її очі. Він ніколи не забуде її очей, погляду, яким вона дивилася в порожнечу. Проте справжню історію того, що сталося, розповідало її тіло. Вона зазнала невимовно жахливих тортур. Перед його внутрішнім зором досі стояли збільшені фото, що їх на всезагальний огляд виставляли під час судового процесу, знімки, на яких було показано понівечене тіло Мері-Еліс. Він пригадав, як його тітка крокувала туди й назад перед присяжними і як тоді він думав, що даремно Лідія так робить, бо це тільки привертало їхню увагу до тих фотографій.

— Нічого, — сказав Джон Лідії, коли вона приїхала в «Коустел» і пояснила, що їхніх апеляцій більше не прийматимуть і, найпевніше, він помре в тюрмі. — Я знаю, ти зробила все, що змогла.

Лідія наказала йому не говорити про наркотики з поліцією, не згадувати Вуді, бо, якби він вплутав у це її сина, відкрилося б Джонове зловживання наркотиками в минулому, а їм цього не треба, чи не так? Якщо Вуді викличуть давати свідчення, він скаже правду.

А їм не треба, щоб Вуді сказав правду, чи не так?

Тієї ночі на вечірці Вуді сказав: «Без образ», — і кинув йому пакетик. Чи не тоді він вирішив замучити Мері-Еліс?

Без образ. Образи Джон уже давно не відчував. У нього взагалі не лишилося жодних почуттів — тільки лють горіла всередині, наче він напився бензину й запалив сірник.

Він опустив погляд на дівчинку. Ще дитина, проте водночас — посланець.

У шлунку все стислося, коли він засунув пальці, обтягнені латексом, їй у рот і підчепив язик великим і вказівним пальцями.

Усі Джонові біди були через Вуді. Настав час відплатити йому тією самою монетою. Найважливіший урок, який він засвоїв у тюрмі, — ніколи не чіпай чужої власності, якщо ти не готовий за неї померти.

«Вуді», — так він його називав, але то було хлоп’яче ім’я, а Вуді вже не хлопчик. Як і Джон, він став дорослим. Тепер його мали називати, як дорослого чоловіка.

Майкл Ормвуд.

Джон підняв ножа.

Розділ 20

— Тобі треба провітритися, — сказав Джон Мері-Еліс. — Не можна йти додому в такому вигляді.

— Ти коли-небудь цілувався з дівчиною?

Він зашарівся, і вона розсміялася.

— Марк Рід, — сказала вона. — Він вважає себе моїм хлопцем, бо поцілував мене після гри.

Джон мовчав, подумки проказуючи молитву про смерть Марка Ріда, квотербека футбольної команди, власника червоного «корвета» і гордого власника волосся на тілі, яким той придурок так любив хизуватися в роздягальні, наче кляті чіпендейлівські меблі продавав.

— Ти не відповів, — нагадала Мері-Еліс, і Джон подумав про пакетик білого порошку від Вуді у своїй кишені.

Вона мов думки читала.

— Дай спробувати.

— Нізащо.

— Я хочу.

— Ні, не хочеш.

— Не ламайся.

Вона засунула руку йому в кишеню і ненароком торкнулася того самого місця. Джон так сильно втягнув у себе повітря, що дивно, як його легені не вибухнули.

Мері-Еліс піднесла пакетик догори й подивилася на нього у світі ліхтаря.

— Що в цьому такого класного?

Джон не міг відповісти. Тієї миті його уваги потребували більш нагальні справи.

Вона розгорнула пакетик.

Він отямився.

— Не роби цього.

— Чому? Ти ж робиш?

— Я невдаха. Ти сама казала.

Позаду почувся якийсь шум, і обоє повернулися, щоб поглянути.

— Кіт, — вирішила Мері-Еліс. — Ходімо.

Вона взяла Джона за руку, і він покірно пішов за нею вулицею до її будинку. Всю дорогу, поки вона вела його через заднє подвір’я, він мовчав. Він знав, що її спальня на першому поверсі, проте аж ніяк не очікував, що вона відчинить вікно і залізе всередину.

— Що ти робиш?

— Цить.

Позаду хруснула гілка. Джон знову озирнувся, але з пітьми проглядали тільки тіні.

— Залазь, — сказала Мері-Еліс.

На підвіконні Джон зупинився і прошепотів:

— Твоя мама мене прикінчить, якщо тут знайде.

— Мені байдуже, — прошепотіла вона у відповідь і ввімкнула нічник у формі білої кішечки, який відкидав слабкий ореол світіння.

— Ти спиш з нічником?

Вона грайливо ляснула його по плечу.

— Та залазь уже.

Джон приземлився на щось м’яке. Виявилося, що просто під вікном стояло її ліжко. Вони обоє сиділи на її ліжку. На ліжку Мері-Еліс. Джон відчув мстиве повернення ерекції.

Якщо Мері-Еліс щось і помітила, то промовчала.

— Покажи, як це роблять, — попросила вона, передаючи йому пакетик коксу.

— І не подумаю.

— Я знаю, що тобі хочеться.

Йому справді хотілося. Господи, як же йому хотілося. Аби лишень подолати свою ідіотську сором’язливість і поцілувати її.

— Покажи, — повторила вона.

Він розв’язав пакетик і пучкою пальця підчепив трохи порошку.

— Його нюхають, — сказав він. — Отак.

Коли порошок вдарив у горло, Джон закашлявся, мало не вдавився. Смак був гіркий, металевий. Він спробував проковтнути його разом із слиною, але в роті геть пересохло. Серце зробило щось дивне, наче впало кудись, а тоді він відчув такий різкий біль, немов у нього з усієї сили загнали ніж.

В очах у Мері-Еліс читався переляк.

Кокаїн ударив йому в голову. Щонайбільше через дві секунди він уже був такий убитий, що не міг розплющити очей. Він побачив зірки — справжні зірки — й повалився просто на Мері-Еліс. Вона поклала руки йому на обличчя, щоб не дати впасти, і він підняв підборіддя. Їхні губи зустрілися.

Наступне, що він пам’ятав, — як прокинувся з найсильнішим за все життя головним болем. У грудях стріляло, його морозило попри те, що на всьому тілі виступив піт. Він перекотився на живіт, відчуваючи, як липне до простирадла шкіра. І вже було подумав, що мати вб’є його за те, що обмочився в ліжку, як раптом відчув поряд її тіло.

Мері-Еліс лежала повністю гола. Шию було звернуто набік, розкритий рот був повний крові. На її ногах та інших частинах тіла Джон бачив синці. З лобкового волосся хтось повиривав цілі жмути. Її маленькі груди вкривали сліди від укусів.

Занадто переляканий, щоб закричати чи застогнати, Джон просто дивився і важко дихав. Штовхаючись ногами, він відповз від тіла; сечовий міхур вимагав негайного випорожнення. Одразу за спиною в Джона було відчинене вікно. Він узявся за нього руками, і пальці ковзнули по рамі. Кров. У нього на руках була кров. Він лежав у ній цілу ніч, одяг просяк у крові, як губка.

Він почув важке хекання, але хекав він сам. Її обличчя. Він не міг відвести погляду від її обличчя. Стільки крові. Сечовий міхур не витримав, тепла рідина полилася вниз по нозі.

Він мав звідти вибратися. Він мав утекти.

Джон притисся до стіни й сперся ногами, щоб вибратися на підвіконня. У вікно він швидше випав, ніж виліз, і повалився на заднє подвір’я навзнак. Повітря гострим кашлем вирвалося з легень.

Джон подивився на небо. Світанок ще не настав, дерева сірими тінями вирізьблювалися на тлі чорноти. Ноги в нього трусилися, проте він якимсь дивом спромігся підвестися. Штани прилипли до стегон, просочена кров’ю сорочка на спині (бо він усю ніч пролежав біля Мері-Еліс) пристала до спини, наче друга шкіра.

Джон побіг. Серце пульсувало в горлі.

Йому треба було втекти звідти.

Йому треба було додому.

Газета «Декатур-сіті обсервер», 18 червня 1995 року