Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Тож скажи нам, кобзо моя,

Що уміє дума твоя.

Кращої нема в устої

Від людини лицарської!

Йде на краї пограничні,

Як льоди зійдуть північні,

Й видно ген поля безкраї,

Зелен-травами зіткані!

Глянь, діброви листя вкрило,

Птаство різне налетіло,

Звірі зграями гасають,

І роями рибки грають.

Селянин до них охочий

Сіті по воді волочить.

А стрілець із охорони

Вцілить звіра без загону.

До непрохідних порогів

Дніпровий козак убогий

Пливе човном не без страху

«Худою жив соломаху».[1]

Воїн у міцнім ладунку

В таборі шука рятунку

Після скромного обіду

У сторожі зникне з виду

В крузі випробує коні

Або списа в кільце вгонить.

А коли заб'ють тривогу

Він із табору – в дорогу

Під святими хоругвами

Кличуть труби із бубнами.

Він біжить по переліску

Чи для слави, чи для зиску.

Юні там на герць виходять,

Часто-густо в крові бродять.

Як впаде палаш кривавий,

Кров стікає рукавами.

А другому бистра стріла

Серце тепле остудила.

Третій, кіньми потоптаний,

Вже ніколи більш не встане.

Ворог ряди прориває,

Військо флангом відступає,

Переможець невблаганний

Навздогін наносить рани.

По трофеї, знать, ходили,

Геть лицарство потомили,

Що вертає з труду свого,

Віддаючи славу Богу,

І сприймає все як ласку —

Перемогу і поразку.

Як би битва не кінчалась —

Богу слава щоб дісталась.

Боже, маєш в своїй печі

Лицарського люду речі,

Бідний воїн просить в тебе,

Щоб воздав за нужду в небі.

Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!

Впасти, вже впасти турецькій столиці!

Пишна й висока, покіль ми дрімали,

В неї сідниця росла-виростала.

Стане Христос нам суддею в цім ділі,

Що розпочати ми зважимось сміло.

Білі посланці у злотих берлинах

Вість принесуть нам про мирну годину.

Впасти, вже впасти турецькій столиці!

Благословляє Господь нашу крицю!

Доки терпіти йому соромоту

Милого сина й турецьку підлоту

Зграя злодюг та розбійників хтивих

Царство сплодила оте нечестиве.

В час, коли наші спокійно дрімали,

Греки пишалися, турки зростали,

Хатні були їм на руку незгоди,

Нам же – покута за давнії шкоди.

Гей же, отямтесь, серця християнські!

Зброю рихтуйте на раті поганські!

Духом пройміться одним, монархове,

Княжичі всі і всіх станів панове,

Йдіте на турка, що казиться з жиру —

То він воює, а то просить миру.

А що всіх разом ніяк не здолає,

То по шматочку від нас уриває.

Отже, спочинок одного лиш панства

Хай не помилить всього християнства.

Пакти сумнівні, пусті обіцянки,

Клятви брехливії безперестанку.

А як поганин збратається з нами,

Платить за мир він і кров'ю, й ланцями.

Дорого ж маєм той кусник спокою

І той омильний передих по бою…

На суходолі французи співають,

А острови вже османи займають.

Греки у путах, то й ти, італійцю,

Спати не смій! І ти, німче, надійся —

Турки ж на Уграх! Волошшя[2] струсили!

Встаньте, поляки, аби й вас не змило!

Хоч ти, гішпане, за тисячу гонів,

Як беруть афрів,[3] сідлай лучче коні!

Море зрадливе, англійський мій брате,

Браму морську турки можуть зламати.

Як вітер східний надме їм вітрила,

Й данця підбити знайдуть вони силу.

Хоч ви, шведове, добряче сховались,

На окрай світу аж замандрували,

Військом збирайтеся на бусурмана —

Як піде добре, то й вас він дістане.

Й ви, московити, хоч ваша столиця

Там, де небесна висить ведмедиця,

Віри не йміте місцинам багнистим,

Лютим морозам, дорогам сніжистим.

Нумо до гурту ставайте вже сміло,

Всіх нас святее очікує діло!

Ми, як щосили ударимо разом,

Виженем турка за гори Кавказу.

Хай він іде в дикі землі поганські

І забере своє право тиранське.

Він яничарами нас тільки страшить.

Та ж яничари – це кров бідна наша!

Силу дає йому кров християнська,

Щоби чинити злодійства поганські.

Запах пожарищ нам вітер приносить,

По допомогу сусіди голосять,

Кров'ю вмивається їхня землиця —

Угри, Покуття, волоська границя,

Браття, на битву священну ставайте,

Гідру прокляту у море скидайте!

Сполох сурміте! Хай туркам не спиться!

Впасти вже, впасти турецькій столиці.

Зілля росте чудодійне повсюди на землях русинів,

Різних отам чарівниць стрінеш у кожнім селі.

Бачив і я тих старих чарівниць, як вночі вилітали

І, ніби вихор, неслись швидко на крилах своїх.

Часто вони чудодійним закляттям із ясного неба

Нам посилали дощі, – сам я те видів, клянусь!

Вітром розбурхують ріки, наповнюють хмари громами,

Градом толочать хліба, – ось яка сила тих слів!

Сам я був свідком, як кров із шнурка вони білу пускали,

Вим'я корови ніяк стільки не дасть молока.

Чарами часто дівчатам, що розум втрачали з кохання,

Милих вертали назад, хоч би й за море втекли.

Навіть пташина далеко отак залетіти не може,

Як, Купідоне, свою здобич заносити звик.

Федора якось Федора, лиш глянувши, враз полюбила, —

Руської крові дівча: меж у коханні нема.

Довго не в силі була затаїти цей шал божевільний:

Як заховаєш любов – мучити стане сильніш.

Тож подалась до ворожки, старої бабусі, з дарами,

Швидко зійшлись на платні, й мовила слово таке:

«Мила бабусю, володарко Орка й Аверна сумного,

Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахеронт!

Тільки скажи вже, куди той поганець утік од кохання,

Де він бариться тепер, в землях яких і краях?

Хоч би за морем блукав, безсердечний, зроби, я благаю,

Щоб повернувся сюди й вирвав од смерті мене.

Через моря хай негайно сюди припливе, через хвилі,

В серці його запали зараз до мене любов.

Вирви коханця мого, хоч як би преміцно тримали

Сили небес і землі й води далеких морів.

Зглянься, прошу, наді мною, бабусю миленька, бо гину,

Смерть на порозі чека, ти ж порятуєш мене!»

Тут одказала ворожка: «Дарунки подай-но бабусі,

Чари побачиш тоді й силу моїх заклинань.

Федір до тебе повернеться; навіть якщо його лютий

Тартар до себе забрав, мусить віддати назад.

Милого скоро повернуть тобі небеса добровільно

Й землі далекі, й глибінь темних, шумливих морів,

Тільки належить чекать терпеливо, аж поки Діана

Вирине з моря глибин срібним півколом ясним.

Саме тоді я візьму новий горщик і в ньому із просом

Зілля змішаю й, туди всипавши всяких отрут,

Викличу духів із пітьми, почавши із ними розмову;

Ти ж не зумієш почуть жодного слова від них.

Темінь сама заговорить і відповідь дасть необхідну,

Перед тобою пройдуть там дивовиди страшні,

З темних пекельних глибин донесеться жахливе гарчання,

В пітьмі відлунням дзвінким всюди розійдеться там.

Раптом розступляться надра, з них вийдуть гігантські потвори:

Тільки одна перейде, друга полізе услід,

Нашим очам тут покажуть вони небувалі страхіття,

Серце, Федоро, твоє хай не боїться цих див,

Розуму ти не втрачай і про Федора думай постійно,

І бережися, аби Бога в цю мить не згадать.

В духів шукаєш поради, тож Бога забути потрібно:

Небо із пеклом ніхто ще поєднати не зміг.

Чорт подає комусь поміч – то Бог залишає такого,

Бог лиш поможе йому – чорт утікає тоді.

Сядеш у пітьмі на землю і, ноги вперед простягнувши,

Тіло держи догори прямо, – це добре затям.

Одяг розстібнеш увесь, і тут же спаде він додолу,

Хай же на лоно твоє зсунеться все прикриття.

Просо і біб я тоді покладу на твою сорочину,

Де прикриває вона ніжну дівочість твою.

Просо тоді закипить, але полум'я ти не побачиш,

Хоч в твої фалди вкладу зілля та просо сире.

Все в цю хвилину почне в тім горшку закипать й шумувати,

Й просо само по собі стане тоді промовлять:

«Нас тут пече той вогонь, що його запалив ти у серці,

Прагне та кличе тебе він, цей пекучий вогонь.

Прийдеш до нас – то й вогонь перестане тоді припікати,

Будеш далеко від нас – буде він далі пекти».

Ці ось слова у Федорине серце вселили розраду,

Сповнена добрих надій, в дім повернулась вона.

В пітьмі нічній непроглядній усе свої барви втрача,

Гавкають тільки по селах собаки, єдина сторожа,

Десь вітерець, граючись листям, ледь-ледь шелестить.

Виють собаки, лютують, той гавкіт лунає в повітрі,

Зовсім не видно кінця лютості злющих тварин.

Тільки у пітьмі нічній почнуть між собою змагатись,

Скрізь без упину тоді гавкіт ми чуємо їх,

І пустотлива луна відізветься на гавкіт собачий

Різноголосо, й собак дрочить ще більше вона.

Гавкоту злодій не любить: йому це – велика завада,

Так бережуть оті пси вірно хазяйське майно.

Десь там на стрісі хліва відгукнеться ще пугач зловіщий:

Сумно, зловісно для всіх голос лунає його.

Саме в ту пору тужливо зітхають забуті коханки:

Тяжко в постелі самим без чоловіків лежать.

Тож за своїм і Федора зітхає, хоч має надію,

В відьми поради шука, сумнів долає її,

З боку на бік повертається в ліжку – перина для неї

Каменем стала твердим, – перевернулася ниць,

Тяжко зітхаючи, – туга за милим зморила нещасну, —

Знову здалося, що їй навзнак лягти вигідніш.

Вхід до хатини її закриває заслін з очерету,

Навіть легенько торкнеш – зможеш одсунуть його.

Чари із зіллям змішавши, бабуся ввійшла до кімнати,

Поміч Федорі несе, як обіцяла раніш.

Тут же звернулась до духів, тих жителів темної ночі,

Раптом потвори страшні в пітьмі з'явились нічній:

З довгими чорними кудлами цап важкувато ступає, —

Сиплються в нього з очей іскри разючі, густі,

З ніздрів і пащі жахливо палає вогонь іскрометний,

Гострі на лобі міцнім роги стирчать догори.

Глянеш – і дуба волосся стає, жах охоплює душу,

Тільки бабуся із ним може розмову вести.

«Нащо, – питає потвора, – сюди мене кличуть сьогодні?»

Відповідь зразу таку відьма потворі дала:

«Цапе, ану ж, поспіши і подайся в краї невідомі,

Звідти кохання тягар милий сюди привези.

Десь там у світі далекім ти Федора знайдеш напевно,

Тож зроби так, щоб його пестить коханка могла,

Маєш годину часу, хоч би ніс понад скелями й морем,

Спати він буде чи ні, виконать мусиш наказ».

Швидко тварюка рушає в дорогу, щоб відьми веління

Виконать і привезти той препоганий вантаж.

Федір тим часом під вечір добряче підпив на бенкеті

І, безтурботний, забув зовсім Федору свою,

Тут уже інше знайшлося, миліше дівча, ніж Федора,

В серці сильніш запалав пломінь новий, ніж старий.

П'яний піднявся з-за столу, щоб справить надворі потребу,

Ситий живіт вже давно змушував вийти його.

Й там, під порогом, на нього чекав уже цап бородатий,

Щоб посадить цей вантаж на волохатий хребет.

Федір лише кілька кроків ступив, як цаписько, раптово

Вставши, спокійно схопив Федора, той не пручавсь,

Тільки сміявся, бо думав, що цап випадково проходив

Й він випадково тоді просто на цапа упав.

Та коли глянув під себе, ліси там і ріки побачив,

Миттю тоді зрозумів: цап отой з пекла прибув.

Десь там під ним мерехтіли то вежі, то гори високі,

Більшу долав висоту, у піднебессі летів.

Федір спочатку жахнувся, та швидко прийшов він до тями,

Скочить на землю, проте, страх не дозволив йому.

Ось уже стріха знайомої хати виразно з'явилась,

В хаті Федора лежить, вибилась зовсім зі сну.

Тільки під хату прибув, до порога, знайомого добре,

Вмить про жагуче кохання Федір ізнову згадав.

Що було потім, відомо, хоч музи про це не співають,

Хай же про це хто-небудь (згоден я) вам розповість.

Роздавання вакансій – то хитра затія,

За харчі ті майбутні невільники мліють.

Беруть хліб в заслужених ще вчорашні слуги,

Вже тому ніщо панства доброго заслуги.

Короля коморники, пусті фаворити,

Посади і почесті тринькають відкрито.

В нас єзуїти судять, нині і керують,

Через вірних підданих своє пропонують.

Постійно обережні, хитрують з усього,

Вдають, що не причетні ні до чого злого.

Про польських єзуїтів можна так сказати,

Ракушанам чи папі лиш би присягати…

Як ті вовки голодні, затяті й суворі,

Чигають на овечки слабуваті й хворі.

Так, гидкий ракушанин за свої фортелі,

Він загибель вітчизні таким чином стелить.

Його злить наша вольність, права і свободи,

Хоче Польщу обкрутити, як інші народи.

В нього – платні шпигуни і махлярі вражі,

Яких рано чи пізно великий бог вкаже.

Вітчизно ти дорога! Вітчизно кохана,

Як королем-деспотом маєш буть вкарана,

Краще місяць турецький хай сюди наплине,

Ніж орел чорним кігтем знов ярмо накине.

Не ганьба, кого в бою знищать супостати,

Краще вмерти на місці, ніж довго страждати.

Господь тілом на хресті нам здобув спасіння

І до раю спрямував наше животіння,

Задля нас він подолав пиху преворожу —

Уразила сатану в серце зброя Божа.

Задля нас і звитяга Костянтину слана,

А від нього почата віра православна.

Тим-то різних єресей валяться твердині,

А сини православних квітують донині.

Ясний місяць та зоря в клейноді одному

Разом вміщені; світять падолу земному.

Такий знак символічний дано за герб дому

Плетенецьких, а з ними ніколи нікому

Не зрівнятись у вірі, що Богові мила,

У святості істинній і слова, і діла,

їм за зброю був і є хрест непереможний,

Життя їхнє зразкове сяє сонцем гожим.

Хай же слава цих людей доти не заходить,

доки місяць високо в небі зорі водить.

Православні, день прийшов душу звеселяти —

Нам вшестя Христове скоро зустрічати.

Зволив Бог зійти униз зі свого престолу

Сатану прогнати геть з нашого падолу

Щоб творіння рук його лиха не терпіло,

Він принизив до людей святе своє тіло.

То ж вітати Господа стараймося, браття,

Якомога більше хай з'явиться завзяття.

За те Богу подяка і велика шана,

Що приніс в вшесті нам спасіння бажане.

Уродини нам твої радісно зустріти

Дай же, Боже. Просимо нас благословити.

Коли козацьку мужність королі пізнали,

То рицаря отсього їм за герб признали,

Котрий готовий завжди вітчизні служити,

Життя за її волю своє положити…

Любов великим жалем нам душі покрила,

Коли смерть того мужа від нас оддалила,

Котрого мужність знали геть усі усюди,

Татари, турки навіть і північні люди.

Не раз громив оршаки[6] орд хижих татарських,

Стаючи на дорозі в звитягах рицарських.

Проти полків турецьких умів мужньо стати,

Із силою малою вовків розігнати.

Хто б хотів достатньо тут справи описати

Конашевича Петра і на світ подати,

Мав би той у грецького поета Гомера

Зичить розуму або ще у Демостена,

Котрі греків своїх честь і воєнну славу

Описали доладу, маючи підставу.

Та нас трудно з ними в тій вправності рівняти,

Ми в науках праць таких не хотіли мати.

Хоч у нас і простий ритм, годі промовчати,

Того мужа гідності станем величати.

А найперше про його рід і виховання

І у молодих літах у школах навчання.

У перемиських краях, на самім Підгір'ї

Народився він і ріс в православній вірі.

Потім у Острог пішов для наук поштивих,

Розквітали котрі там за благочестивих

Тих княжат, котрі й самі науки любили

І маєтностей своїх для шкіл не жаліли,

Аби молодь до наук бралась неліниво,

Церкві нашій і Русі на духовне жниво.

Боже, дай, щоб школи ті далі протривали

І хвалу тобі нехай завжди б помножали.

Конашевич славний, там немалий час живши,

У слов'янському письмі вправності навикши,

Почуваючи в собі здібність воювати,

За пороги поспішив, щоб козакувати.

І між рицарями там, живучи час довгий,

Вміння рицарське довів, ставши під корогви.

Військо гетьманом його за оте обрало,

Турків з ним і татарву мужньо побивало.

В час свого гетьманства взяв місто кримське Кафу,

Що аж сам султан зазнав немалого страху.

Чотирнадцять йому там тисяч люду збив,

Каторги одні спалив, інші потопив.

Із неволі безліч він християн звільнив,

Бог його і воїнство в тім благословив.

За найбільшу рицар в нас має нагороду,

Як з неволі визволя бранців на свободу.

І за те йому гріхи бог всі одпускає,

А по смерті він його в небі поміщає.

Дізнавав не один раз турчин той, поганин,

Його силу і прудкий на війні татарин.

Розповість мултян земля, а також волошин,

Як їх той гетьман своїм рицарством полошив.

Дізнавав інфляндчик теж його війська сили,

Як їх рицарі оті, мов траву, косили…

Тож умінням на війні того досягав,

Що без шкоди для своїх ворога змагав.

А як місто він яке християнське брав,

То лишати в нім церкви в спокої казав.

Гляньте, той гетьман який був благочестивий:

По звитяжстві пам'ятав про свій стан поштивий.

Ні, не скоро вже такий з'явиться на світі,

Щоб і військом, і пером так умів рядити.

А без нього нас беруть напасті і горе —

Палить воєн нас пожар, внутрішні роздори.

Зауважимо отож: воїнів хоробрих

Для держави треба нам і гетьманів добрих.

До гетьмана я свого знову повертаю,

Конашевича Петра, в ньому відзначаю:

Нашу віру він беріг в серці своїм свято

І від ворога її боронив завзято.

З військом він своїм не раз в короля просив,

Аби віру святу лях в нас не колотив,

Обіцяючи йому охітніш служити,

Коли віру нашу він не дасть колотити.

Та ж бо внутрішня війна, чвари ті криваві

Діються поміж людьми у його державі.

Рідну віру кожен з нас буде до загину

Боронити і не дасть завести новину.

Ходить дівчина, по покою ходить,

Вельми ся тужить по жовніру, як горлиця,

Ще й ручейки ломить, слізойки ронить:

– А хто ж моє серденько з жалю укоїть?

Ой якби хто знав, як же мі нудно,

Що мені з милим говорити трудно.

Ой трудно, трудній же буде,

Коли його довго не буде.

Ми ж бо любились півтора року,

Покіль не знали вороги збоку.

Ой як пізнали, розклеветали,

Бодай од Бога щастя не мали!

Дівонька тяженько в здихає,

Що свого дружбойка не має.

Краси з личенька іспали, чорні очі заплакали,

Нехай тая нужа, що ходиш недужа, що то за причина?

Чом очі рубойком криєш,

Чом дрібні сльозойки сієш?

Нехай, прошу, буду знати, чого плачеш, в якій страті,

Не туж головойки, знайдем способойки,

Порадимся з собою.

Ой дружбо ж, дружбойку мій любий,

З недолі я плачу, не згуби,

В любість ти-сь ме вправив красну, одказував, що мій власний,

Тепер в дорожойку, в свою сторонойку

Од'їхав мій сподар.

Батьковий і материн синець,

Назвався родом волинець.

Казала-м му, сиротойка: далекая дорожойка,

Забудеш любості, а він по щирості

Обіцявся повернути.

Звіриламся йому була,

Що-м його кріпко любила,

Він те всейко поприймавши і од'їхав, не казавши.

Ні сам не буває, ні знати не дає,

А я, сирота, в тужості.

Не дам я сердейку волі,

Не буде знати недолі,

Бо так уміють любості, хотя й хто прийме і в гості,

За вірного слугу має взамін тугу,

Але треба терпіти.

Два місячейки минули, як мі обіцявся вернути,

Тепер юж більш, ніж годойка, ох лихая пригодойка,

Чом знати не даєш, чом не прибиваєш

До мене, дівойки.

Терплячим в нагородойку

Дає Бог всім за службойку,

Терплю, а Богу молюся, буде він мій, не журюся,

Коли мні з ним жити, буде Бог судити, Бог отим нех радить.

Жаль серденьку, що тя не видаю,

Вдень і вночі о тобі гадаю.

Да пішов би я вночі, не маю помочі,

Боюся блуду для страшного суду.

Ах, серденько, не лякайся суду,

Коли тебе не побачу, то серденько знуджу.

Серцем засмучуся, з твару[7] а ізмінюся,

Гди ж тя не видаю, тяженько зітхаю.

Ах, серденько, скажи мені правду,

Коли мене не кохаєш, іншу собі знайду.

Чи ж би я казала, коли б не кохала,

Бог того засмутить, хто кому ізмутить.

Ах, серденько, не буду я спати,

Волю ж бо я з диким звіром в пустині мешкати,

А в пустині звірі лютії без міри,

Пташата літають, жалісно співають.

Ах, серденько, ріка розлилася,

Я ж бо зі своїм милесеньким не намешкалася.

Піднесуся к горі, упаду надолі,

Ніж з нелюбом жити, вік свій і скінчити.

Гей і сам же я не знаю, що так мені нудно,

Тільки-м раз тя, серце, бачив, вимовити трудно.

Гей полюбив, не зблудив, гідна з гідним хороша,

Хоч і страчусь до гроша.

А старатись ревно буду, аби позискати,

Ласку твою, моє серце, знову отримати.

Гей, а за тим, а при тім, чи не буде прилюдна

Твоя мова облудна?

До ніг твоїх упадаю, не одмовляй тому,

Хто приїхав одшукати ласку в твоїм дому,

Гей же, вірному свойому, котрий прагне вік цілий

Завше бути зичливий.

Гей, поїду пораджуся старенької матки,

Гей, чи скаже, чи не скаже тебе, мила, взяти.

– Гей поїдь же, одвідь же, а при тому старайся,

Що мя любиш, признайся.

– Трудно Дунай переплисти, сили не втомивши,

Іще тяжче друга мати, кріпко не любивши.

Гей же, мила, несила зносить клопіт і тугу,

Завше з мислю про друга.

Полюбивши, кожен знає, дасть на теє руки,

Що кохання жодне щире не бува без муки.

Тії муки, розлуки хутко хай проминають,

Серця лиш не вражають.

Воріженькі облуднії мають про нас мови,

А вже ж бо нас обмовили од ніг до голови,

Та не дбаю, кохаю, богу смуток вручаю,

Ласки щиро чекаю.

– Анно, Аннусенько, панно, гарная Діанно,

Чом ти ізмарніла?

Чом ти ізмарніла і личеньком ізмінилась? Була не такая.

– Тужу і зітхаю, що тя, серце, не видаю

Та й перед очима,

Хоч провідай прийди і зі мною посиди,

Уже мені так марудно,

Сумно мені, милий, нудно

Без тебе, серденько.

– Сідлай, хлопче, свого коня

Да поїдьмо з полудня до твоєї голубки.

Там я її привітаю,

З кониченька не зсідаю:

– Чолом, мила панно!

– Чолом, чолом, моє серце,

Дай же ручку, облюбенче.

Із радості прошу в гості

До покою, поговоримо з тобою

Для ліпшої знайомості.

Ой гуляли, розмовляли, за здоров'я випивали,

За всіх кревних своїх.

– Многая літа, паноньку, многая літа, голубонько,

Зі мною заразом.

– Бувай же здорова, Аннусенько чорноброва,

Я од'їжджаю, поклін оддаю

В далеку дорогу.

Оставайся здорова!

– Чом так скоро від'їжджаєш, мов на лови,

Без мене молодої?

Знати погордився, що зі мною не насидівся,

Чи мене не любиш?

Дай же Боже, нам тоє, аби жили вкупі двоє,

У любій щирості і в Божій всесилості.

Добре чужую жінку любити,

Що вміє тайну любовну сокрити,

Серце свобідне, для тебе догідне

Без переміни,

Думи спокійні, кохать свобідні

Без одміни.

Мужик напився, спить і не чує,

Що його жінка зі мною жартує.

Каже наливать, повну випивать

В добрій приязні,

Оком моргає, плічком стискає

Без боязні.

На що так красна й хороша родилась,

До зваби легко отож нахилилась.

Годі любити, бо стануть бити,

Коли піймають,

Мужик побачить, києм позначить

І полає.

А коли прийде мужик до хати,

Треба, напевне, вже утікати,

Дубина шумить, за мною гримить,

Мушу пропасти,

Коли б у руки мужу на муки

Мені не впасти!

Ах, біда мені з чужою жоною,

Бо мужик уже гонить за мною.

Ой дубиною сукуватою

По плечах мірить,

Я присягаюсь, в ноги схиляюсь,

Він же не вірить.

Що ж мені бідному тут учиняти,

Вже чужу жінку годі кохати?

Ліпше відстати, власну шукати —

Думати стану.

На чужім гумні без пожитку мні,

Тож перестану.

Вік мій, життя ціле плачу,

Молодії літа трачу,

Я живу в сльозах нежданих

Од навітів безнастанних.

Думка поїдає,

Надії збавляє,

Невидимий пломінь

Серце розпаляє,

Думать понуждає.

Ах, нещасне життя моє,

Чи ж нині утіха де є?

По тобі, серце, страждаю,

Згубу великую маю,

Де ж її шукати?

Лучче перестати.

А хоч розшукати —

Радості не мати,

Більше б її і не знати.

Всі дні мої повні плачу,

Я сам своє горе бачу,

Гине вік, час пропливає,

А волосся висрібляє.

Годину прогониш,

В роки не догонит,

Думу і печаль

Велику приложит,

Вік так продовжиш.

Течуть думки безконечні,

І жаль протікає сердечний,

Багато беру терпінням,

Важко збагнуть розумінням, —

Печаль все ладнає

І зневольняє,

Печаль превелику

На серце наводить —

І сумнів приходить.

Покажи, щастя, дорогу,

І яви ти милість многу,

Добрий час пора з'явити,

Давній сум нагородити,

Час перестати

Серце терзати;

Хочу веселий

Я час оглядати

І його приймати.

– Нудно ж мені, що думаю,

Лиху долю проклинаю:

Гей, біда в цілом віку,

Трудно жити чоловіку.

Молодості квіте красний,

Ох чому ж єсь так нещасний?

Літа губиш, серце нудиш,

Не женишся, дурно любиш.

Мати ж моя коби знала,

Нещасно б не годувала;

Воліла ж би-м утопити,

Ніжлі тепер все тужити.

– Сам хороший вік минає,

Ах, нещасний наступає,

Бо як стану над літ сорок,

Не погляне милий оком.

Будуть мене одганяти,

До шпиталю одсилати,

Зо старцями вкупі жити

І милостиню просити.

– Бідна ж моя милостиня!

Ліпша ж любая дівчина:

Обідати, вечеряти,

З нею любо спочивати.

Пійшов би-м я до манастиру,

Але сам собі не вірю:

Гей, там треба много сили,

Щоби біси не скусили.

Треба би ся засклепити,

Щоб дівчину не бачити;

Бо як дівча обачив би-м,

От престола отскочив би-м.

Де ж ся мені обернути,

Де з голови біду збути?

Буду жити, най так буде:

«Терпен спасен», – кажуть люде.

Ой, як серцю не нудити,

Кого люблю, не видіти;

Кого мисль моя кохає,

Серце во мні умліває.

Великая серцю туга,

Гди не виджу свого друга;

Рада би-м з ним говорити,

Будуть люде нас судити.

Очі видять і не плачуться,

Не встидяться, не встиждуться:

Ах, горе, горе, болізнь моя,

Проливає сльози своя.

Лучче було не знатися,

Ніж, любивши, розстатися;

Лучче було не зчинати,

Ніж, любивши, перестати.

Тече вода по долині,

Широкий лист на калині;

З ким люблюся, обіймуся

І к милому пригорнуся.

І к милому, к миленькому,

К його личку білейкому;

Запрягайте коні в санки,

Поїдемо до коханки.

Приїхали пред ворота,

Вийшла мила краща злота;

Приїхали напред двору,

Вийшла мила для розмови.

– Ой, де жиєш, пробуваєш,

Мене, молоду, забуваєш?

– Ой, я жию край Дунаю,

Тебе, серце, споминаю.

Широкеє болонейко[8] вода забрала,

Любив же я дівчинойку, вона не знала.

Приспів: Ой, жаль, непомалу,

Любив я тя, дівча, з малу,

Людям не собі.

Ой жаль мені буде,

Коли її візьмуть люде,

Моя не буде.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй панчошейки, вона не брала.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй черевички, вона не брала.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй спідничейку, вона не взяла.

А у полі кирничейка зарубленная,

Ой юж моя дівчинойка замовленная,

А у полі кирничейка замуленая,

Ой юж моя дівчинойка зарученая.

А у полі кирничейка, два журавлі п'ють,

Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.

А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,

Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.

Єден веде за ручейку, а другому жаль,

Третьому ся серце крає, що єй та не взяв.

Четвертий стоїть в оконейку, як ружовий квіт,

Заплакавши чорні очка, аж ся змінив світ.

Поставлю я кирничейку на своїм дворі,

Ачей прийде дівчинойка по воду ко мні.

Посаджу я та вишеньку на своїм дворі,

Ачей прийде дівчинойка на вишні ко мні.

Чи чувалисьте о такій новині,

Що загублено молодця в Жолині?

За єдну пані, що мужа мала,

Же нерівного собі покохала.

Кохала його без три чверті року,

Взяв він од пана з рушниці по боку.

Став ся Петруньо у пана прохати:

«Рач, мя, панойку, життям дарувати!»

«Зрадив-єсь – пана, покохав-єсь паню,

Впав-єсь мі в руку, яко лис у яму».

«Я її не кохав, сама мя кохала,

По п'ять раз на день по мя посилала,

За шостим разом сама приїхала,

Вірнії слуги спровадили пана».

Взяли, зв'язали і кинули в воду:

На ж тобі, Петруню, за твою уроду.

Кинули в воду у вечір, в суботу,

Вельможная пані дерлася по плоту.

Крикнула потім голосом до неба:

«Милосердний Боже, чого їм ще треба?

Гей, слуги ж мої, слуги вірнейкії,

Будьте ж ви мені тепер приязнейкії.

Та дайте ж знати до матуні єго,

Нехай шукає синойка своего».

Гей сталася там межи людьми рада,

Шукала єго жолинська громада.

Шукали єго через дві неділі,

Нікому того впадку не повіли.

І знайшли його в уманській границі,

Поставили єго в жолинській улиці,

Та дали пані через попа знати,

Чи буде вельможна тіло навиджати?

Гей, взяла на ся жупан синюсейкий,

Завила голову в рубчик тонюсейкий.

Брнула[9] водами, густими лозами,

Обмивала білі личка дрібними сльозами.

Шиту спідничку по пас замечала,

Білії ножейки о камінь шибала.

У суботу без б день дзвонойки грали,

В неділю при службі тіло поховали.

Ні отець, ні мати Петруня ховала,

Сама вельможна червоні сипала.

Та було знати та по першім разі,

Же пані в атласах, а ти у фармазі.[10]

Вельможна пані буде їсти, пити,

А ти, Петруню, будеш в землі гнити.

Дівчинойко, моя голубойко,

Клопочеш ти мою голов ойку!

Як же ся мні да не клопотати:

Ци моя, ци не моя будеш,

Тілько мені серденько смутиш!

Дівчинойко, не горди мною,

Біднесеньким сиротою!

Як ти мною будеш гордіти,

Не буду я до тебе ходити!

Дівчинойко, чим же ти пишна,

Чом ти до мене з вечора не вийшла?

Не знаю, серце, не знаю,

Як я до тебе виходити маю?

Отець, матка на мя нарікають,

Же ся я в тобі, серце, кохаю.

Як я тебе не вижу годину,

Видиться мні, же сама загину,

Як рибі без води трудно,

Так мені без тебе нудно!

Гди би-м я мав орловіє крила,

Літав би-м до тебе, мила.

Упав би-м я на твоїм дворі.

Аби-м тебе обачив воскорі.

Дівчинонько, моя голубонько,

Скажи ж мені усю правдоньку:

Коли любиш – дай же, що маєш,

А коли не любиш – як собі знаєш.

Коли любиш, скажи ж правду,

А коли не любиш – я си іншу знайду!

Коли любиш – люби гаразд.

А коли не любиш – покинь мене зараз!

Смутна на серцю хвиля наступає,

Що моя дівчина мене покидає.

Що я чинити тепер, бідний, маю,

Коли милую з очу пострадаю?

А іншой не маю.

Бідна пташина і та пару має,

Поки єй не знайдет, поти єй шукає.

А я, нещасливий, все то уважаю,

Що в своей милості користі не маю,

А іншой не маю.

Риба з рибою і та ся злучає,

Моя слічна дама мене покидає.

Вода з водою із Божого суда

Злучатися мусить для іного труда,

А я терпіти мушу.

І ви, орлята, соколята милі,

Позичте крил полетіти мені.

Нехай лечу в скали, яскині глубокі,

Нехай мої сльози наполнять потоки

При нещасной годині.

Ой, там же мені пребиває жити,

В нещасной долі горькі сльози лити.

Там моя розмова з звірятами буде,

Поки моє серце любві не забуде.

Лучче було не знати.

Гей, будь ласкава, не чинь серцю туги,

Бо я то знаю, що не буде другий

Над мене щирший, богу присягаю,

Нехай я твою давню ласку маю,

Твоїм слугою зостану

Вимовити мені трудно, що тя люблю,

Але серцю мому нудно, що тя згублю.

Що тя люблю, як свою душу,

Сам тобі правду да признати мушу.

А ти мене ци не любиш, ци не знаєш,

Що навіки мене згубиш, если знаєш.

Що для тебе, ах мені горе,

Сам втоплюся да в Чорнеє море.

Не завдавай серцю туги, дівчинойко,

Не допускай умирати, голубонько.

Дай мені місце, серце, в себе,

Так мене люби, яко і я тебе.

Бійся Бога, глянь на мене оченьками,

Розвесели серце моє розмовами.

Дай рученьку, нехай бачать люде,

Що дівчинонька та моя буде.

А як же ти моя будеш, будеш знати

І навіки мою щирість пам'ятати.

Дай нам, Боже, вік щасливий,

Просимо в тебе, пане милостивий.

Нехай нагородять неба твої труди

І тяжкого серця вздихання,

Которі для мене поносить завсегди

Щирої милості кохання.

Я тобі вірним серцем сприяла,

Поки-м в свободі своей гуляла

І друга вірного не мала.

А тепер, як милость нам руки зв'язала

Через поприсяги, то трудно

Тому, которому вірне слюбовала,

В парі проводити вік любимий.

Не знаю, чим би тобі платити,

Хіба й вдячністю нагородити

За твоє прихильноє кохання?

Нехай за тоє Господь свої дари

Зливає з небес з високості,

Щоби могли по милостной парі

Повіншовати взаємності.

Заки то Божа судила воля,

Чили то ж то моя така доля,

Що тебе моя приязнь минула.

Бо то єсть образа і присягши Богу,

А іншого щиро кохати;

Бо то за тоє на страшнім суді

Треба Богу отвіт дати.

Бог буде судил, як ся справовал,

Би-м за тоє пекла не достал

Навіки вічні.

Да йшов ляшок із Варшави,

На нім бути, сукні шарі.

Мам при боку канчука,

Не боюся мужика.

Да йшов ляшок маковиком,

Надибав жінку з чоловіком.

Помагай-бог не дав

І шапочки не здонняв.

Мужик його привітав,

За чуприну вихитав.

От так, ляшку, добре знай,

Помагай-бог давай.

Да пішов ляшок понад Бугом,

Аж там оре мужик плугом.

Ой, став ляшок гадати,

Щоби єму сказати.

Да гадав ляшок до півдня,

Прийшов пішком до плуга.

Бодай здоров, ляшку, був,

Помагай-бог чом забув?

Да подай, хлопче, батога,

Буду вчити ляшка я

Помагай-бог давати

І шапочку знімати.

Да біда ляшка спокусила,

Прийшов ляшок до русина.

Помагай-бог не дав

І шапочки не здонняв.

І той його привітав,

За чуприну вихитав,

Познав русин, що ляшок,

Бо під носом порошок.

Гей, пішов ляшок дорогою,

Надибав білу гусь над водою,

Помагай-бог, біла гусь,

Навчила мене тая Русь,

Леч ось ідет медвідь кусий,

А він мовит, що й то русин,

І зняв шапку хутненько,

Уклонився низенько.

Медвідь мовит: що, лях, грати?

Почав з ляшком жартовати.

Медвідь з ляхом попіграв

І чуприну обідрав.

Любо то я мало що вмію,

А предця, що-м витовк, то і розумію.

Юж би-м я і много до тих час того письма знав,

Коли би ми дяк частенько їсти давав.

Але часом два рази або раз,

І для того ми в серці на дяка ураз.

І так з лиха голова дуріє,

Хоч нерада душа, та говіє,

А через неповольнії пости

Посхли у мені жили і кості.

Правда, часом рад дяк щиро дати,

Тілько біда, же нізвідки взяти!

Бо з віршем з двадцять хат оббігну, мало що достану,

А, прийшовши до школи, ледве дяка в душі живого зостану,

Бо який такий біжить з губою, як з халявою, до горщати,

Аж на остатку ніщо і мені посьорбати.

І так вони у мене з горщаток деруть,

Власне, як пси стерво, і рвуть.

Але коли би Бог дав весни дочекати,

Мушу ся з тими поганцями пожегнати.

А коли ся буду з ними розлучати,

Буду вас, усіх парафіян, на бенкет прохати.

Христос воскрес, ба, правда, народився!

Не дивуйтеся, панове, що я помилився,

Бо часом чоловіку фрасунок голову сушить,

Розум заворочає, здоров'я мучить!

Спомнив-єм собі, яких-то бід школа приймує,

І хто в ній для науки нендзи коштує!

Бачите, моя чуприна, як круч, вгору встала?

Тьфу, пек, либонь на вітер, бодай пропала!

Ба чомусь ми ся і черево одуло —

Либонь тут празник у когось почуло!

Ой, смійтеся, як хочете, бо вам, виджу, сміх, —

А коли би котрий дав сірячину, хоч як міх!

А хоча й би котрий дав шеляжину

Ачей би собі припрятав хоч на злую сукманину!

Приходять свята альбо юж настали,

Принаймні би-сьте нам хоч по грошу дали!

Такий же бабам підчас шлють і пироги,

А до нашої школи, либонь, не знають дороги!

Ану-но, гди ся вам трафить з пирогами, і нас не забувайте,

А дороги до нашої школи добре ся питайте!

А іще вам щось хотів-єм оповісти до скутку

Тілько ви те майте у своїм розсудку!

Мав-єм шату дорогую, що-м її сім літ латав,

Як же-м прийшов до вашого міста, то-м її подрав.

І мав-єм штани, що-м їх півроку латав,

І так наш пан дяк прибрав та їх у мене украв!

Я, неборак, у штанах добрих хотів піти на вечорниці,

А наш пан дяк, приоздобившися у моїх штанах, пішов до молодиці.

І юж виджу, же межи вами тяжко ся зарятувати,

Хіба мушу в інші краї вандрувати!

Ось дивіться, панове, який на мені кожух!

Власне, як у спасів піст подраний лопух!

Надувся, як доробало, що в нім сидять квочки,

Власне, як в ямі із пір'ям бочки!

Егей, виправа, виправа, власне, як луб!

Тільки що не до строю краяно, власне, як чернечий кублук.

І от з лихом йому – як лізе докупи!

Власне, як руно козяче, коли вкинуть до ступи.

Але потреба би його полатати,

Коли би тільки єдвабу достати!

Бо шкода би його шити нитками, хіба купити валовини?

Офримарчив би-м його межи купцями, не бавивши і години,

І усіх би-м вам на могорич великий запросив;

Хоч би-м цілий лабець з нього пропив,

Не жалував би-м вас пошанувати,

І ведлуг приятельства уконтентувати.

Христос воскрес, щаслива година!

Благословенная ковбаса і солонина!

А порося до сокола би ся рівняло,

Бо коби крила мало, то би попід небеса літало!

Так-єм того дізнав,

Гди-м печеню, і ковбасу, і порося добре затинав.

І так мя тая ковбаса розібрала,

Аж мя матуся водою одливала

І мовить: «Синку, іще борщику ізварю!»

А по хребту добре києм, по ребру!

Вчорам був пішов тілько під єдно окно співати,

А отой чоловік почав на мене з собаками гукати:

«А улю, люлю, ловіть котюжого сина!

Коби піймати, добра у нього чуприна!»

А я, неборак, широко ногами ступаю,

А іншим нищим неборакам голосом подаю:

«Утікайте подалеку тої хати,

Бо той чоловік псами і києм хоче нас забігати!»

Я кричу, а он мя києм став зогрівати,

Мусив-єм, панове, на дорозі лечи одпочивати.

Ґвалт, ґвалт, люди добрі, рятуйте,

Або мя старою солониною шмаруйте!

Прошу вас, панове, до доктора мя дайте,

Ачей би-м до здоров'я прийшов, каші з молоком присилайте!

Помагай Бог вам, панове міщане,

І тобі рокови, пане Іване!

А чи знаєш, коли-м до тебе прийшов хліба просити,

А ти мене хотів заправити ячмінь молотити?

А я, теє зрозумівши, і хліба не чекав,

Але-м з хати, як опарений, умикав?

Прибіг-єм під другую хату і там не дали нічого,

Але і там сказали: «Го-го-го! Маю я співака такого!»

Я, бігаючи, аж шалений, би-м голодним не зостав

І ледве-м аж на Хоминім городі дві моркви дістав.

Аби чим-кольвек свій галдун напхав.

А певне, не буду служити,

Бо трудно ся з богом бити,

Коли ся не хоче робити.

Волю я, панове, дівчину якую за себе заживати,

Ачей би і я де міг паном попом зоставати.

Правда, і першая небіжка за мною розкоші заживала,

Завше сьомого дня пастернак з хріном їдала.

Але я її не хотів любити,

Бо не хочувала нічого робити.

Правда, вона не пряха і я не косар, —

Не потреба би присмаки, хоч би і поцвілий сухар.

Привандрував я до міста Козина,

Аж там школа пирогами накривана.

А почав дощ на мене сметяний іти,

А я, неборак, почав рот підкладати.

Аж зараз почав іти і пироговий град,

І тій пригоді барзо був рад.

Там-то, панове, місто снігу бринза, як сніг, з міха ся сиплеть,

А з-межи неї масло плястрами ся ринеть.

Там-то доми з самих сал муровані,

А лоєм, замість вапна, шмаровані,

Книшами, пирогами побиті,

А паляницями зверху накриті.

Двері з полтів, а ковбаси до неї защіпки,

А вмісто колодок – пшеничнії галушки.

Там душа моя прагне, там я іти маю,

Допоможи, Боже, о що я гадаю,

Бо ви, господиньки, на нас не барзо ласкаві.

Не даете нам хліба, ані жадної страви.

Але ви, панове мужеве, ліпший на нас респект майте,

Коли прийде нищий, хліба і страви давайте.

Бо як ви нам старання не будете давати,

То скоро по воскресенію будемо собі деінде місця шукати.

А із'ївши паску,

Не стоїмо о дівочу ласку.

Гой, гой, подпив-єм собі горілкою нині добре,

Хто мя хоче слухати, повім йому охотне.

Хвала Богу, юж і свята прийшли! Хто їв паску,

А я її не видів, тільки свою Настку

Але то ви хочете, як бачу, всі о тім знати,

Хіба аж вам мушу пальцем показати.

Хвала Богу, тішимося, окрасити яйця наступили,

Але бо ся і дівчатам личенька запалили.

Чи не хтять вони лікаря альбо доктора?

Я правдиве доктор, приїхав-єм з міста Надвірної.

Бретери добрі мію, хто хоче зажити?

Але перше хтіте мя просити.

Правду мушу признати, паска мя минула,

Бо то ж моя Гасенька ноги завернула.

Моя то ж Олена ходила на губи,

Настрашилася лиса, закленула зуби.

І я, панове, о собі страх великий маю,

Коли бік правий на голій землі, а я лівий складаю.

Моя небіжка мати, если знаєте, стара Кулина,

Два рази в рік до церкви ходила.

На різдво і на Великдень варила кашу з хріном,

Пастернак з росолом, з дубовим корінням.

І я часом тієї потрави заживив-єм,

Але ж і голос добрий мав-єм.

О, тепер-то я, панове, охрип, бо-м на горі співав,

Чути мя було по самий Ярослав.

Іще-м ся був гарячої браги напив,

І од того часу голос-єм утратив.

Чи чували-сьте, панове, що я іще вмію?

Як піду до корчми, то голос мію!

А в церкві – не питай, щоби співати.

Чи не волю я помежи пекарки хліба прохати?

І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,

Паски, перепічки з хріном давайте.

«Христос воскрес», дяки, заспівайте,

А ви, дівчата, за тую вірш писанку дайте.

І ви теж, панни, ласкаві на мене бувайте,

Паски, перепічки, солонини з хріном давайте.

І я теж на вас буду ласку мати,

Де буде музика грати, мушу вам давати знати.

Ой, як мене моя мати дала до школи,

Ой, зазнав я тяжкої неволі:

Казав мені бакаляр говори «аз»,

А як же я не вимовив – гоп в писок раз!

Крикнув же він другий раз: «Говори «буки»,

Іще-м не вимовив – вже-м впав в його руки.

Крикнув потім в третій раз: «Говори «віде»,

Уже ж його рука по чуприні їде.

А як сказав учетверте: «Говори «живіте»!

Тепер його, хлопці, на лавку кладіте!»

Ой, просив я ся і молив я ся;

Ні мені ся випросити, ні ся намолити.

Ах, ти мій учителю, ах, ти мій крілю,

Отпусти мені сей раз, бо уже млію.

Тридцять раз я омлівав і тридцять ожив,

А він щораз лучче руки доложив.

Пішов я додому та й татові скажу:

«Так мене учитель збив, що я ледве ляжу!»

Іще-м собі гіршого лиха набавив,

Що учитель не добив, то отець доправив.

Побіг же я до мами та й і до сусіда,

Куди ся не оберну – всюди мені біда:

Матір мене коцюбою, сусід – цибухом,

Аж мені набігла грушка за ухом.

Пішов я до корчми позбути туги

Лигнув-єм горівки кубок і другий.

Мислю си: «Горівка моя потіха,

Як вип'ю з квартину – позбудусь лиха».

Випив я квартину, прийшов додому,

Аж ліпше було серцю мойому

Від кварти горівки, доброї сивухи

Станув ми світ, як банька, а люди, як мухи.