Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Переможець змії і дракона

Був один воячок, служив у цісаря кільканадцять літ, аж до старості. Відтак вислужився, іде геть в тім мундирі в дорогу. Зустрів його старець на дорозі:

– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

– Старче Божий! Чим я тебе обдарую, коли я не маю нічого, хіба два крейцари простих.

Дав йому один крейцар.

Зустрів його старець знову на дорозі:

– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

– Старче Божий! Чим я тебе обдарю, коли не маю чим, там мене старець зустрів, то дав йому один крейцар, на і тобі крейцар.

Зустрів його старець і третій раз на дорозі:

– Воячку, воячку! Обдаріть мене чим.

– Чим же тебе обдарю, були два старці, дав я їм два крейцари, тепер не маю нічого. – Урізав йому плаща кусень: – Візьміть, залатаєте сукенку свою.

Той старець взяв і пішов від нього геть. Прийшов воячок до такого міста, де люта змія людей поїдала. От його покликав король до себе і каже:

– Воячку! Іди на варту, як переночуєш в церкві, дам ти полумисок грошей.

А змія люта власне усю ту варту, котра коло церкви вартувала, і поїдала. От він ходить собі під церквою та й плаче, приходить до нього старець, питає:

– Чого ти, воячку, плачеш?

Повідає:

– Виправив мене монарх на варту, а мені буде тутки смерть.

– Стань собі наліво коло дверей коло церкви, не бійся, нічого тобі не буде.

Прийшло опівночі, такий грім у церкві, що церква завалює, стала змія шукати вечерю, не може найти, з великим вогнем стала по церкві літати, шукати, не може ніде найти. Вибила дванадцята година, вона собою вдарила у труну і зникла. Питає на другий день монарх:

– Чи жиє він?

Повіли монарху, же жиє, а він ся дуже втішив. Так же і на другу ніч король обіцяв хлопцеві тацю грошей. А воячок став собі знову коло церкви і плаче, тяжко тую ніч перебути. Приходить до нього старець та питає:

– Чого ти плачеш?

– Тамтої ночі не згинув, тепер певно згину.

– Не бійся нічого, стань наліво.

І тої ночі змія знову шукала, сипала огнем всюди, не могла найти, вдарила у труну і згибла. Ще і на третю ніч послав його монарх, обіцяв йому три полумиски грошей. Як вийшов до церкви, став та й плаче, та повідає до старця:

– Така і така річ, тепер певно згибну.

– Стань собі за святого Николая, змія буде дуже люта, побіжить поза церкву дивитися, а ти тоді заляж на її місце в труні.

Так він і зробив, і от, коли змія вернулася та схотіла лягти у труну, аж бачить, а в тотій труні вояк горілиць лежить. Вона йому каже:

– Устань!

А він не встає. Кричить:

– Зараз встань!

Не встає. І третій раз закричала, а він не встає, за четвертим разом спала з той змії одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск від неї б'є. Вона в закляттю була, а він її визволив. Підняла його з труни і так його украсила, що вся одежа на нім золота стала, що ніхто не міг пізнати, хто він є – чи принц, чи звичайний вояк. Де своїми руками провела, все золоте стало. А в церкві така ясність настала, що неможливо дивитися.

Дала на другий день варта монарху знати, що в церкві така ясність, не знати, що то є. Монарх сів у карету і поїхав до церкви, дивитися, що там ся робити. Приїздить туди, відчиняє церкву, дивиться, а там така ясність, така краса, що неможливо дивитися, і він дуже зрадів, взяв обох попід боки, і до карети своєї запровадив. Завіз їх додому, велика утіха настала, і бал великий почав той король справляти, приходить і той старець на той бал, і спізнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:

– Що тільки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити, і зараз воно збудеться.

А недалеко в сусідньому королівстві було місто одно, а в тім місті дракон людей поїдав. Хлопець то як учув, зібрався там їхати. Покрутив той перстень і забажав собі таку силу дістати, аби тоту змію забити, аби люд не поїдала. Приїхав до того міста, до тої скали, де той дракон сидів, став собі на лівім боці. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну із тої скали, вояк її стяв, дракон виставив другу, він стяв і другу, як виставив третю, він почав рубати, але голова не рубається.

Тим часом виїхав тамтешній принц на полювання і побачив цей бій. Мав він з собою фузію (рушницю) і шаблю, і відразу кинувся на поміч. А був то лицар такий міцний, що як шаблею рубне, то аж вітер свище. І так вони стяли сім голов дракона. Із великою радістю вийшли із міста всі люди і стали хвалити Господа Бога. Така велика радість була, що того дракона вдалося забити, бо був би весь люд з'їв.

Коли принц і вояк прощалися, то запхали ножика в бука.

– Як хтось із нас загине, то кров з ножа закапає.

І рушив принц далі на лови, але незабаром заблукав і потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тій горі три панни ходять, одна має убрання золоте, друга діамантове, третя срібне. Тоті панни увиділи його, і найстарша повідає:

– Он принц, котра би пішла за того принца?

– Я не піду, – відказує середуща.

– І я не піду, – каже старша.

А наймолодша повідає:

– А я піду.

Кинула хустку через море, він ся хустку вхопив, перейшов через море на скляну гору. Наймолодша взяла його попід боки і ходять собі по скляній горі. Він дуже засумував на тій горі, а вона йому почала говорити:

– Чого ти собі сумуєш?

– Сумую собі, що я з свого краю пішов, а не знаю, де він є, в котрім боці.

– Не сумуй, як пошлюбиш мене, то поїдемо з тобою до твого краю. А щоб ти знав, що я ще маленька була в колисці, коли моя мати за тебе оповідала, що ти будеш мій.

Привела його до своїх палаців, там палаци були такі великі, що три дні ходив, поки тоті палати обійшов. Як обійшов, так вийшла її мати:

– Вітай, королевичу, як ся маєш? Я стільки літ на тебе чекала, аби я тут тебе дістала.

А йому тота панна веліла повісти:

– Заскоро мене вітаєш, завтра вранці будеш вітати о дев'ятій годині.

Завела його тота панна до одного покою, тамка була кадка води сильної, дала йому пити:

– Пий, аби завтра о дев'ятій годині, як ся буде вітати з тобою, відразу її стяв, бо вона би тебе згубила.

А вранці панна винесла таку шаблю, що дванадцять хлопів не могло її підняти, а він як ся тої води напив і ту шаблю взяв, то ту бабу зараз ізтяв. Тамка зараз весілля з тою принцесою зробив, а після того сіли в карету і поїхали туди, де воячок був. Приїжджають, а з ножика кров капає.

– Ого! Вже мій товариш не живе, – повідає своїй жінці.

– Не переживай, якби я знала, де він похований, то врятую, бо маю воду цілющу і живущу і зможу його оживити.

А воячка його рідна жона забила, бо змовилася з міністром і вже з міністром жила.

От принц із своєю дружиною приїхали до того міста і питаються, де похований той лицар, що дракона забив? Вказали йому, відкопав тіло його, принцеса взяла води цілющої і живущої, зараз його оживила. А принц з лютості великої вихопив шаблю, влетів зараз у палац того міністра і тоту принцесу зрадливу стяв.

А воячка забрали вони із собою на скляну гору, і воячок середущу панну собі за жінку взяв, і так оба королями були, оба ся не боялися, бо мали воду цілющу і живущу, і дужу.

В одному селі був один дуже богобійний і милосердний чоловік, що не минув ніколи бідного, щоби ему не подати грошика, а крім того кождого дня ставив перед хатою на столі миску страви, для переходячих голодних. Тогди ходив іще Господь Ісус Христос по світі, а ходив также собі і чорт, дух святий при нас грішних, щоби собі де яку людську душу для пекла придбати. Набігавшися одного дня по кількох селах, а не найшовши для себе нічого, чорт так дуже приголоднів, що прийшовши під хату того богобійного чоловіка, осмілився зайти на подвір'я, сів за стіл до миски зі стравою і виїв все дочиста, і еще вилизав, хоть і добре о тім знав, що то страва для бідних.

А тодішніми часами чорти еще не були такі лихі, як теперішні, то як перевідав о тім їх старший Люципер, що він страву для бідних виїв, то дуже тим розсердився. І звелів, коли б той до пекла повернув, заперти перед ним двері, і осудив его, щоби три роки був на світі, за покуту, і щоби до пекла не смів повертати.

Тодішніми часами було дуже лихо на світі з тою панщиною. Пани мучили нарід гірш тої німої худоби, так що люди дуже бідні були. Перекинувся чорт у наймита, приходить до одного чоловіка, проситься на службу.

– Нащо мені наймита, – каже чоловік, – я сам не маю що їсти.

– Якби був до коней, – каже чорт.

– Е, – каже чоловік, – які то мої коні, лиш шкура та кости. Пасти нема чим, нема як собі ні хліба, ні паші зібрати, від понеділка до суботи женуть отамани на панщину а в неділю набирай горівки із ґуральні та вези. Сіно зогнило, ячмінь зріс, солома почорніла, не знати чим буде зимувати. Нащо мені наймита? Йде до другого, і другий таке саме каже, і третій, і десятий. Аж прийшов до одного, що ніби був луччим господарем, та часто занепадав на дихавицю. І він ему каже:

– Ну, правда, мені би наймит здався, що ж, коли я сам не маю що їсти.

– Е, прийміть, прийміть мене, – проситься диявол, – якось ми пережив имея.

– Ну, – каже господар, – останься при мені, но відай, не довго будеш, втечеш сам.

Як став чорт на службу, то за кілька дней коники того господаря стали, як кати. На панщині робив за двох і всего господарства доглянув, а до якої роботи став, то все ему якби горіло під руками. Поле поорав, поралив, що там диво, взялося тому господа-реви все дуже красно родити, що ніхто-би не був і повірив, що це той самий господар. На гумні наложив чорт стіжків, худібка примножилася, будівлі пооправляв і статки поробив складні та красні, що то аж панові в очі впало. А був то пан дуже лукавий, що не мав більшої утіхи, як докучати своїм підданим.

Приходить раз отаман, кличе господаря до двору. Господар йде, паде панові до ніг, а пан повідає:

– Мені казали, що ти, хаме, тепер такі коні маєш, що єще луччі, як мої. Чуєш, завтра рано щоби-сь мені тую скалу з гори цілу, як є, сюди на подвір'я привіз. А ні, то дістанеш батоги!

Господар упав панові до ніг, нічого і не каже, йде додому та й плаче:

– Як же я перевезу таку скалу? Де такий, щоби її на віз вложив, та якого воза і яких коней би до того потреба?

Прийшов додому заплаканий, а чорт-наймит питає його:

– Що ви, пане господарю, такі сумні?

– Ой, біда, так а так, – розказує єму все, як єму пан казав.

– Е, – каже наймит, – не журіться, якось то буде.

На другий день, єще господар спав, чорт ввалив скалу на віз, везе до двору.

Приїхав у браму, а пан очі свої забув, бо єму не треба було скали, лиш хотів допечи господареви, та щоби єго мав за що бити. Побачивши, що той тако й на правду везе скалу, кричить здалека:

– Не вези її сюди, не вези, бо браму завалиш!

Но чорт, якби й не чув того слова, як тільки в'їхав у браму, та й брама за ним завалилася, а він заїхав на подвір'я та й скинув скалу перед двором. Пан лиш заскреготів зубами, уже нічого і не каже. Но на другий день приходить знову отаман і кличе господаря до двору.

– У тебе, хаме, добрі коні і розумний наймит, робітників у полі є у мене доволі, то я тобі приказую, щоби-сь мені до неділі весь той лісок зрубав, звіз і скорчував, а ні, то знаєш, які будуть батоги.

Господар упав панови до ніг та, вставши, повідає:

– Вельможний пане, таже до того треба хоч сто люда. Де ж я сам тую роботу годен зробити?

А пан єго по лицю та об землю.

– Ти, хаме, мудю, смієш мені перечити, не знаєш, що то панська воля?

Йде господар з плачем додому, знов єго питає чорт-наймит, чого він так сумує.

– Ой, – каже, – аж тепер я уже цілком пропав, – та й розказує єму все.

– Е, – каже чорт, – шість день то є час, лише треба добре взятися до роботи. Не журіться, пане господарю, якось то буде.

Як візьме чорт сокиру і городник, як не піде, то за один день весь лісок зрубав, другого дня поскладав в стоси, третього дня стоси повозив, четвертого і п'ятого дня все чисто скорчував, а на шостий день уже і випрятав всі пні і коріння.

Задивувався господар, та й ціле село, що то за такий наймит, котрий не годився на гроші, не знати за що служить, і супокійний, і покірний, лиш одно дивно було, що за три роки служби ніхто єго не видів у церкві. Як люди до церкви йдуть, то він собі десь якусь роботу найде, або з кіньми йде в поле; ніхто не видів, щоби він коли і перехрестився, а як сідали до обіду або вечері і хрестилися, то він тоді одвертався назад.

Уже єму завтра має рік кінчитися, рад би уже дістатися до пекла, аж тут приходить знов отаман з двору, кличе господаря до пана.

– Мудю солений! – каже пан. – Я твої коні не замучу? Зараз запрягай, вези мене до пекла.

– Ой, – каже господар, – вельможний пане, я не знаю дороги, куди їхати та де воно.

– Ну, то я тобі покажу. Чуєш, за півгодини їдемо. Рушай!

А пан хотів его кони так загнати, щоби ему поздихали, такий був дуже лукавий.

Приходить господар додому, знов сумує. Питає єго чорт: чого?

– Та, так а так, за півгодини, – каже, – маю пана везти до пекла.

– Ну, – каже чорт, – то я буду за фірмана. А ви ідіть зо мною.

Чортові то на руку було, бо і так ему уже покута за тую страву, що бідним з'їв, кінчилася, а мав він злість на пана, що єго так дуже примучив тою скалою і тим лісом. Та повідає він господареві:

– Як сядемо, я затну коні і поженемо. Потому я єго скину з воза, а ви обертайте і не оглядайтеся та йдіть додому, а щоби-сьте не заблудили, то чорний пес покаже вам дорогу.

Заїхали перед двір, пан сів на віз, чорт затяв кони, жене. Як приїхали під велику скалу, чорт узяв пана за чуприну та кинув єго з воза, і сам зіскочив за ним, а господар погнав додому. Пана уже ніхто відтогди в селі не бачив.

Івась, лицар славний

Селянин, бідолашня, мав сина невеличкого, але дуже робочого хлопця. А мав він ґрунт ген-ген далеко від хати, через крутії дороги та ліс великий а густий. Раз їхав він з плугом на те поле і велів синові, як буде йому полуденок нести, най дивиться добре на солому, що ю по дорозі порозмітує, аби в лісі де не заблудив.

Красний був то день весняний. На небі сонце вже на полуднє указує. Хлопець коли се побачив, вхопив торбу і гайда в поле за вітцьом. Перебіг скоро село і пустився у ліс туди, куди му розкинена солома указувала.

Серед найгустішої дебри щез весь слід і соломи нігде не побачити. Івась, бідолаха, заблудив і в щораз темнішу гущу забрідав. Іде швидко, роззирається на всі сторони – чи не побачить де якої дороги, змучився, зіпрів, нарешті станув тай гірко заплакав. Він не знав, де є і де вітець ся обертає, що голоден жде на полуденок – а ту давно вже з полудня соненько зійшло.

Наплакавшись до сита, повтирав сльози і нуж дивитися на всі сторони, чи де яку живу душу не побачить. Дивиться дивить, – а з-поміж галуззя дубового та соснового визирає красний і дуже ж то великий дім. Іде до нього, відчиняє двері, входить до середини, аби розпитатися добрих людей, куди би мож з ліса видістатись.

В великій кімнаті сидять за столом дванадцять розбійників, кіньчать власне полудновати і попивають з великих дзбанів золотих та срібних мід і вино. У кождого довгі вуси та бороди величезні, пояси зі шкури, а за поясами ножів та пістолетів багато.

Хлопець, як тоє побачив, мало від страху не омлів. Як опам'ятався, – нуж зачне просити а лементувати, щоби му дорогу до старенького вітця указали.

Найстарший розбійник, що був отаманом, обернувся до нього і каже:

– Вже тобі, мій хлопче, з того ліса не вийти, останешся ту і будеш всего в дому дозирати. За тоє їсти і пити можеш, скільки тобі ся схоче і ще вбрання дістанеш. Тепер ся лиши, поприбирай все, як ся належить, і затопи в п'єцу. Ми ідемо полювати, затвори двері у сінях, засунь і не відчиняй нікому, тілько нам, як вернемо. Сиди на місці і не важся ті ось двері, личком зав'язані, відчиняти. Ми ся о тім дізнаємо, а тогди смерть твоя.

І пішли геть в далекі ліси не на звіря, а на людей багатих полювати. А наш Іваньо сів си в кутчику, почав заводити тай каже до себе:

– Боже ж мій, Боже! Що татуньо скажуть, що я їм полуденку не приніс, вони тепер десь із голоду омлівають, що я бідний сирота діяти буду, пощо я ту йшов, як ту видобутись з того заклятого дому.

Так плаче і заводить, аж з великої туги заснув. Пробудився, коли вже смеркало, голод му дуже дошкуляє, роззирається по кімнаті і бачить, на столі їдла і напитку багато. Сів, попоїв і випив чарку меду, перехрестився, і якось му легше на серці стало. Пригадав си, що той найстарший пан му приказав, як відходив. Скоро позамітав хату, поприбирав усе, затопив у п'єцу, так що ся на цілу хату видно, і жде доки тії бородаті люде не вернуть.

Власне когут на північ запіяв, як зашуміло щось в лісі. Застукано до дверей, Івась схопився, відчинив. Увійшов найстарший, кров по ньому краплями тече, за ним повходили і другі. Зараз веліли си води дати, аби повмивати кров з себе. Тим часом розбійники зносили дуже тяжкі скрині та всякі статки з воза.

Як тілько зачало зоріти, збудили Івася, а найстарший велів му дозирати хату і пригадав знову, щоби не важився дверей, личком зав'язаних, відчиняти. За непослух смерть го жде нехибна.

– Нас, – сказав отаман на прощання, – через два дні не буде, дозирай що добре хату.

Хлопець зварив си сніданя, попоїв, та й зачав роздумувати, куди ті двері, личком зав'язані, ведуть, чому не велів він му їх одчиняти?

Пообзирався довкола, чи ся на нього хто не дивить, і взяла го страшенна охота заглянути туди. Зближився на пальцях, розв'язав личко і звільна відчинив двері.

І бачить дуже красну стайню, а в тій стайні жолоб золотий, а до жолоба прив'язані три красні коні. Один чорний, другий сивий, а третій білий, як сніг. Той останній обернувся до хлопця і каже:

– Іванцю душко, візьми ті три яблука, що от там лежать на вікні, сідай на котрого з нас і втікай враз з нами, тоді звільнишся від тих розбійників.

Хлопець не дався два рази просити, ухопив яблука, сховав за пазуху, сів на сивого коня, і всі враз лісами швидко, мов вітер, погнали.

Вже ся ліс закінчив. Через галуззя дерев указовалося поле. Аж ту загуділа земля, а незабаром з'явилися розбійники і женуть за утікаючими що тілько сил стане.

Тогді кінь чорний каже:

– Не лякайся нічого, візьми тілько одно яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.

Як тілько Івась тоє вчинив, так зараз з того яблука виріс за ними великанський ліс. Коні помчали далі, лиш незабаром загуділо знову, і женуть за ними розбійники. Тая запора не дуже їх спинила.

Тогді каже кінь білий:

– Візьми друге яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.

Івась так зробив, а за ними розлилася глибока і широчезна ріка. Розбійники скочили у воду, переплили на другий берег, і не багато бракувало, щоб їх усіх не піймали.

Тогді каже кінь сивий, а на ньому їхав наш Івась:

– Візьми третє яблуко з-за пазухи і кинь його поза себе.

Івась так вчинив, а вмить запалав вогонь широко і далеко, так, що не можна ані його обійти, ані до нього приступити. А білий кінь мовить до Івася:

– Ми врятувалися, можемо відпочити – вже розбійники за нами більше гонити не будуть. Чи бачиш ти се велике місто, де то церков так багато? Де той гай зелений, там розлучимося з собою. Ти іди до того міста, до палацу самого короля і стань там на службу. Як коли нас затребуєш, прийди в тоє ось місце, засвисти три рази, а ми тобі на поміч станем.

Івась ізліз з коня, дуже жалко му ся вчинило, що з ними розстатися мусить, бо ж вони йому всюди таку добру раду давали. Як коні ся розбігли, пішов він поволі до того величезного міста до палацу самого короля.

Прийшов на подвір'я і питається, чи не дістав би він тут службу. Якась служанка переходила і каже:

– Заведіть го до палацу, там власне потребують коминяра. Івась пішов і станув на службу.

Незабаром настала велика війна. Сам король з військом вибрався на тую війну. І наш коминяр рад був іти, але веліли му дома зостатися і дозирати п'єців.

На третій день приходять вісті, що король побитий, а жовнірів порозганяли вороги на всі сторони. Іще раз загадав король боротися з ворогом, що безправно напав на його землю, сів на коня, позбирав жовнірів у купу, і знову битва ся зачала. Але й цього разу не дуже їм ся щастить, а ворог гору бере.

Аж ту на краснім коню їде лицар, весь в залізній збруї, поклонився королеві та старшині військовій і гей що на ворога. Все, що під руку попаде, на смерть убиває, ніхто перед ним встояти не може. Вороги розлетілися, як полова.

Король втішений, що звитяжив, кличе лицаря до себе і питає його:

– Що хочеш за тую послугу, котру мені вчинив, освободив мене і царство моє від лютого ворога?

– Найсвітліший королю, – каже лицар, поклонившись, – коли вже така ласка ваша, то дайте мені на письмі, що як схочу, то мені дасте найстаршу доньку за жінку!

Король охоче пристав на це, виладив письмо і приложив печатку. Лицар втішений, що по його волі стало, ухопив письмо, сів на коня, тай щез, як мряка.

А був то ніхто інший, тілько Івась-коминяр. Як скоро король поїхав на війну, так він побіг до зеленого гаю, там де ся з кіньми розстав. Свиснув три рази. Коні його в сей час надбігли – на однім з них знаходилася збруя, він її вбрав і поїхав на війну.

Радість велика панує в замку королівськім, що ворог побитий. Гостей повно ся наїхало, день і ніч бенкетують. Всі розповідають о тім лицарю, що то приїхав королю на поміч так в добрий час, а ніхто не знає сказати, де він си потім дів. Коминяр чув усе і радувався незміренно.

Не минуло і десять неділь, як ось знов дають до короля знати, що той сам ворог йде з великим військом на нього. Король зібрав військо і ударив на ворога, що без причини плюндрує по його краях. Але ледве зачалася битва, вже король мусів з пляцу уступити – а ворог одних убиває, других в неволю бере. Ой, зла хвиля прийшла на короля, він ся обзирає, чи знову лицар не над'їде, що го перший раз з біди освободив.

Вже мали самого короля в неволю взяти, як на сивім коню указався лицар весь в срібній збруї, б'є, забиває все, що му ся під руки навине, – вороги, як зайці, розлетілись на всі сторони.

Король втішений питається знову лицаря, що він хоче за ту велику прислугу, яку му вчинив.

На тоє відповідає лицар:

– Найясніший королю! дай ми на письмі, що як тя просити буду о середущу доньку за жінку, то вчиниш мою волю!

Король охоче на те пристав.

Через цілу осінь та зиму не важився ворог край непокоїти, лиш як тільки весна настала, то вже знов зачав він воювати.

Король вийшов з військом навпроти ньому. Щастя якось му і днесь не дописує. Військо його збили і розігнали, а він сам попався в неволю. Нема вже рятунку Аж нараз явиться Івась в золотій збруї і на чорному, як галка, коню. Зібрав розсипане військо до купи, ударив на ворога, убиває, що ся навине, і з тяжкою бідою звільняє короля. Серед тої кривавої биятики ранений він тяжко в ногу.

Король, втішений, власною хустиною ногу йому обв'язав, став му дякувати і питатися, чим має віддячити таку велику послугу. Івась не жадає нічого, тілько щоби му дав на письмі, що, як пришле в свати до наймолодшої доньки, най му відмови не буде.

Король пристав на тоє і просить го, щоби з ним їхав до палацу. Він подякував за ласку сів на коня тай махнув світами.

Всі ся дивували дуже і раді би знати, хто се такий, що вибавив царство і короля від нехибної заглади.

Тихцем потім вернувся коминяр до замку, позносив дерево тай топив у п'єцу.

Раз спав він в сінях, де то королівські посіпаки переходили, а так му ся на сон зібрало, що вся служба давно вже повставала, а він ся ані рушить. Спить і спить, вже полуднє не далеко.

Служниця переходить тудою і каже:

– Вставай, небоже. Що так довго лежиш? Час вже далі полуднувати.

І дивиться, а він має хустиною самого короля ногу позавивану. Вчинила вона великий крик, що він мусів тую хустину у короля вкрасти.

Завели го до короля, а коли тамка станув – придивився король до тої хустини і каже, що це та сама, що нею обв'язав ногу тому славному лицарю, котрий звільнив його від нехибної смерті. Лиш як ся тоє могло стати, щоби якийсь коминяр міг бути тим славутним лицарем, то в жоден спосіб зрозуміло йому не було.

Івась поклонився королю і просить, щоби дозволив му тільки на годину з замку віддалитись, а тоді вся правда ся укаже. Король пристав на тоє.

Івась чим скорше вибіг за місто до зеленого гаю, свиснув, коні ся позбігали – зодягнув золоту збрую, сів на сивого коня і так пустився їхати на подвір'я королівське. А там панів повно та князів, раді б побачити того лицаря, що ся так дуже вславив. Сам король з доньками помежи ними знаходиться. Музики грають, у всіх церквах в дзвони б'ють, зі всіх сторін люди, мов на прощу, зійшлися.

Наш Івась в'їхав на замок – випружився на коні, мов струна, а такий гордий і бундючний, ніби який генерал. Люди не хочуть дати віру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всі ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, віддав поклін і витягнув з-за пазухи всі три письма, власною рукою короля писані, де в кождім письмі прирікає король одну з доньок за жінку му дати.

Івасьові припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав. Незабаром було весілля, таке славне, за яке ніхто не чував. Гостей напхалося без ліку. Через три неділі бенкетувалися.

Третього дня по весіллю каже Івась до жінки, що він є син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Він рад би подивитися до старенького отця, що там бідняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.

Королівна повідає на тоє:

– Їдь, їдь хоча б і днеська, і я з тобою, коли велиш, охоче поїду

Іван вислав послів наперед, щоб глядали вітця, сам зась вибрався з цілим двором за ними.

Дорога вела через той ліс, де в великім домі розбійники сиділи. З того дому тілько вже тепер згарища зостались. Як в'їхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив і за бичатами: «соб! собе!» покликував.

Івась розрадувався дуже і пустився до старого, щоби го звитати, але жінка каже:

– Стій, зачекай! Тато би ся встрашили, і могли би захоріти, тра перше послів слати, щоби їм сказали, що їх син ту недалеко.

Вислали послів, а ті заповіли старому, що їх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видіти. Старовина, як тоє учув, здержав бичата, зняв шапку з голови і не може ся дивом здивувати, звідки стілько люда так красно одягнутого коло нього взялося.

А ту їде карета, від золота та срібла полискується, шість коней білих, як сніг, ю тягнуть. А в тій кареті сидить королівна. Коло карети на білому коню їде королевич стрункий а моторний. Чоловік, як се побачив, упав на коліна тай похилив голову.

Королівна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великої втіхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вітця, в руки та в ноги цілує та мовить:

– Татунцю мій солоденький, серденько моє, та ви вже вашого Івася не впізнали, що то п'ять літ тому в тім лісі загиб.

Старий не вірив очам своїм, чи то ся в сні, чи на яві діється, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця і каже:

– Івасейку, синочку мій, голубчику мій, зозуленько моя, та я вже мій вік за тобою переплакав, звідки ти ся ту взяв, та звідки ж у тебе такі статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?

І дивиться синові в очі, рад би правду від нього дізнатися.

– Ні, татку – каже королівна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мій муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.

І розповів Івась все, що му ся де притрафило, же він хоча королевичем став, а таки душі своєї не запропастив.

Старий, втішений дуже, забрав їх з собою до села, де всі люди зійшлись на гостину, яку королевич справив.

На другий день хотів Івась забрати вітця з собою до своїх палаців, щоби старий свій вік в щастю та в утісі опровадив. Лиш старий не пристав на тоє, тілько каже:

– Не для мене замки і палаци твої, їдь щасливо, мій сину. Най тебе Бог на всіх твоїх замислах благословить, що в щастю та достатку о твоїм старім татуню не забув. Ту я ся родив, ту проживав, ту мою небіжку землею вкрили, ту вже гадаю і вмирати, їдь з Богом домів, я втішений, що знаю, що жиєш та щасливий, а як Бог дасть хрестини, то ми дай знати, я приїду, щоби внука побачити і пригорнути до серця свого.

Син від'їхав. Небавом помер старий король, Івася обрали всі за короля, бо дуже ж то розумний був. І дав му Бог сина. Зараз слав до вітця і просить, щоби на хрестини приїхав.

Старий заложив стару шкапину до воза і приволікся до замку. Цілий двір, навіть сам владика вийшли навпроти нього. Як тілько над'їхав, так зараз зачали стріляти, музики заграли, всі вітали го красненько.

Він зняв шапку, тай звільна пішов до церковці, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу і подякував за таку велику втіху, яку на тім світі дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки і поблагословив. Та вже звідтоді й лишився жити із сином і внуком у добрі та достатку.

Кобиляча голова

Були дід і баба. Дід мав свою доньку, а баба свою. Дідова була роботюха, яких мало, до всякої роботи не полінувалася, найраніше вставала, і вдома лад зробила, і на заробок пішла, і найпізніше йшла спати. До жнива не було їй рівної в цілім селі, і не було над ню луччої прялі. Вона старалася і на себе, і на тата, і на мачуху, і сестру, і коло всіх ходила. За тоє бабина донька була лядащо, а іно любила багато їсти, а пити, а музику, а при всякій роботі дрімала. До кужелі уже її і не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тоді, як уже сонце підійшло на три хлопи. А не мож було нічого їй сказати, бо зараз обі з мамою скакали до очей, як гадя. Ба і кого били? Дідову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дівку. Уже така дідова недоля, що не годен був далі терпіти, повідає:

– Ходи, дитинонько, ти їм не догодиш, поведу тя на службу.

Забралися, ідуть, а йшли через ліс. Повідає старий:

– Іще, дитинонько, назбираємо ломаків, та занесемо додому, бо тоті нероби не будуть мати завтра з чого огню розложити.

Пішов дід в один бік за патиками, а дівка в другий, та заблудила. Щоби мала прийти ближче край ліса, то вона все далі в ліс, та десь зайшла в гущавину, де як живо іще не була. Дід кличе, ходить, гукає, доньки нема. Думає собі – певно, мала додому піти. Набрав ломаків, іде додому, ба вдома нема. Баба і бабина донька тішаться, сміються, а бідний дід плаче і плаче цілу ніч.

А вона як заблудила, та й уже і смерклося, ходить, кличе, гукає, ходить і ходить, ні стежки, ні жадного людського сліду, а все густіший і густіший ліс. Що ту вночі робитоньки? Утомилася, сіла під дубом, тра уже ту ночувати на волю Божу, змовила молитву, поклони одбила, сидить і плаче. Аж ту дивиться, якесь світло. Іде навпрошки за світлом, іде, іде, а то в селі хатина.

Отворяє двері, нема нікого, лиш каганець горить на припічку. Хатина як звичайно хатина. Думає собі, хто б ту не жив, а я таки ту зостану Побачила, що сміття багато, взяла мітлу, замела чисто, потому взялася до начиння, помила, розложила огонь, заставила воду, постелила ліжко, сіла до кужелі та пряде. Аж ту щось в сінях тур-тр-тр – пукає, вона отворяє, а то кобиляча голова.

– А ти що? – повідає дівка.

– То моя хата, доню, – повідає кобиляча голова.

– А коли ваша хата, то не гнівайтеся, що я ту заблудила.

– Нічого, нічого, доню, візьми пересади мене за поріг.

Взяла легенько, пересадила.

– Звари-но мені що їсти, – повідає кобиляча голова.

– Вода уже кипить, – повідає дівка, – но не знаю, чим засипати.

– В комірчині всього досить, набери пшона і засип.

От вона зварила кашу, насипала миску, помастила, висадила кобилячу голову на скриню, підсунула перед писок. А як кобиляча голова наїлася, дівчина подала їй води напитися, а потому положила на ліжко тай сама трохи з'їла, помила начиння, сіла під кужелею, пряде. Рано, іще кобиляча голова спала, вона схопилася, принесла дров, води, розпалила, наставила обід, хату замела і далі пряде. Збудилася кобиляча голова, вона ю вимила, вичесала, нагодувала, напоїла, пересадила через поріг, тай кобиляча голова пішла собі, де там хотіла.

Так була кілька неділь, аж одного разу повідає до неї кобиляча голова:

– Ну, доню, ти мені стільки вірно служила, треба тобі щось дати, та, може, схочеш піти до твого тата. Подивися в моє праве вухо. – Дівка дивиться, а там з вуха щось вистає білого. – Тягни тото, що там є, – повідає кобиляча голова. – Вона потягнула, а то тягнеся і тягнеся таке велике біле верето (білавка). – Розстели на землі. – Вона розстелила.

Кобиляча голова прихилила вухо, а ту з вуха як візьмуть сипатися коралі, гроші, хустки, сорочки, запаски, ба і сукмана з сивим баранцем, і кожух, і всяка всячина, тільки що ледве кінцями зав'язала, та що собі іно здужала завдати. Вона красненько подякувала за службу, поцілувала кобилячу голову, тай пішла, а іще кобиляча голова покотилася перед нею аж до стежки, щоби не заблудила.

Приходить додому, повідає все, показує свою заслужчину; баба і бабина донька аж зубами скриголять зі злості, дід тішиться, що його дитина жиє, та стільки собі заслужила, ба і сусіди сходяться, оглядають, а не можуть надивитися. На другий день як присіла баба дідову доньку, конечно веди мою там на службу, то добра дитина, вона іще більше всього принесе.

Ведуть бабину доньку до кобилячої голови на службу. Там ю зоставили, а самі додому пішли. Бабина донька лиш розглянулася в хаті тай взялася бушувати по всіх кутах, по полицях, по комірчині, не хотілося їй розкладати огню, взяла собі хліба, масла, знайшла і печену ковбасу, і горілку, наїлася, напилася, лягає на постіль, спить. Увечір приходить кобиляча голова, пукає під дверима, нема кому отворити. Пукає, пукає, аж збудилася бабина дівка. Встає розчухрана, кляне, отворяє зі злістю двері, трунула кобилячу голову в чоло, вона бідненька уже нічого і не каже, а просить, щоби її через поріг пересадила. Ой, як її пересадила, то так, що мало всі зуби їй не повилітали! Уже і не упоминається за страву, закотилася під скриню, лежить на землі.

На другий день уже сонце на три хлопи, бабина донька спить; де там тілько сну набралося! Ба встає не умита без молитви, наїлася хліба з ковбасою, випила горілки тай викинула кобилячу голову за поріг. Така то її служба була. В хатині сміття повно, начиння не мите, ні нитки не напряла, їсти не зварила, бо не хотілося легкоробі йти за патиками і по воду, тай цілу службу лиш переїла і переспала. Аж ту раз повідає кобиляча голова:

– Треба тобі, доню, заплатити за твою службу.

– Ой, заплати, заплати, – втішилася дівка, – тото я тебе надвигалася, напересаджувалася.

– Подивися, – повідає кобиляча голова, – в моє ліве вухо. – Вона дивиться, а там щось красненького. – Тягни тото, що там є.

Тягне, а то знаєте що було? Вуж, а за вужом як посиплються гадини, як обскочуть мою бабину дівку, закусали на смерть. А баба вдома виглядає, а виглядає, а свариться з дідом:

– Що там твоя донька принесла! Пхе! От побачиш, що моя принесе: сукні шовкові, а коралі такі великі, як бараболі, бо то роботюха, не така лядащо, як твоя.

А доньки не видно і не видно, ба і місяць, і два, і три, нема. Іде баба сама по доньку. Приходить, а з доньки уже іно кості.

Був собі піп, який дуже не любив казання говорити. То однієї неділі виходить на казальницю і каже:

– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казання казати?

– Ні, не знаємо, – кажуть люди.

– Та коли ви не знаєте, то й я не знаю, – сказав піп та й зліз із казальниці.

На другу неділю знов піп виходить на казальницю.

– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?

– Знаємо, – кажуть люди.

– Ну, коли знаєте, то нема вам що й казати. Кажемо всі від всієї душі!

Приходить третя неділя, вже собі люди міркують, як би його перехитрувати? Змовилися собі… Вилазить піп на казальницю.

– Мої милі парафіяни, а знаєте, про що я вам нині буду казати казання?

То одна половина людей у церкві каже: «Знаємо», а друга каже: «Не знаємо».

– Так? – каже піп. – Ну, то добре. Хай ті, що знають, скажуть тим, що не знають.

Та й уже було по казанню.

Записав І. Франко в с. Батятичах

Блошині рукавиці

Був собі один цар і мав одну доньку. Донька та була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів свататися до неї, та вона не хотіла за жодного йти, бо всі їй видавалися дуже дурними. Що батько їй не казав, – нічого не допомагало. «Не піду та й не піду за такого дурня!» – от і вся її мова.

– Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? – говорив батько.

– Ну, то буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.

Чекає вона, чекає, – царевичі приходять і відходять, а жодний їй не до вподоби. А один, сусіднього царя син, дуже сподобав собі царівну, але боявся приступитися, щоб і його не відправила.

Далі, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і всадила її в казанок з маслом. Там вона впаслася і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді наказала царівна її вбити, зняти з неї шкуру, вичинити і зробити з тієї шкурки рукавички. Розуміється, усе це робилося у найбільшій таємниці. Тоді й каже царівна татові:

– Ну тепер я зроблю вашу волю і вийду заміж лише за того, хто вгадає, з чого оті мої рукавички зроблені.

– Добре, – каже батько і наказав розголосити по всіх краях, що хто вгадає, з чого у царівни зроблені рукавички, той буде її мати за жінку.

Знов пустилися королевичі і царевичі, як до меду, але де там! Жодний не вгадає, і вона зо всіх насміхається, проганяє від себе.

Дійшла до того сусіднього царевича ця чутка, і подумав він собі: щось тут мусить бути неспроста, коли так важко вгадати, з чого ті рукавички.

Рад би і він піти та спробувати щастя, але й боїться: ану ж не вгадає – нажене, та й тоді і вся надія пропаде. Стій, – думає собі, – треба знайти якийсь вихід!

Перебрався він дідом-жебраком і пішов до того міста, де та царівна. Зайшов там на ніч до якогось старого кушніра на краю міста. Ну, як звичайно, стали собі бесідувати. Слово по слову, кушнір почав розповідати про царівну, яка то вона гарна і мудра та хитра: штуку вигадала таку що і світ не чував, і тепер насміхається з бідних паничів.

– Та яку штуку видумала? – питає царевич, нібито ні про що не знає.

– А таку штуку, – відповів кушнір, – що сказала вигодувати блоху, зняти з неї шкуру, а відтак я ту шкуру вичинив і зробив їй з неї рукавички. Отже, вона тими рукавичками всім паничам забиває баки: котрий, каже, вгадає, з чого вони, за того піду. А котрий не вгадає, того проганяє з ганьбою.

«Постій, – думає собі царевич, – тепер я тебе маю! Але й відплачу я тобі за твої насміхання!»

На другий день йде він, переодягнений дідом-жебраком, до царських палаців і просить, щоб його завели до царівни, бо він хотів би спробувати щастя.

Слуги зміряли його очима, що він такий шолудивий та обідраний, але нагнати його не могли, бо мали від царя твердий наказ допускати кожного.

Входить царевич, а царівна, навіть не дивлячись на нього, виставляє руку і питає коротко:

– Вгадуй, з чого це?

Він, розуміється, того не злякався, приступає, обмацує, обнюхує, а далі каже:

– Бодай ви, пануню, здорові були, та з блохи!

Вона скочила як обпарена, глянула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Аж потерпла вся. Але що було діяти? Отець та інші міністри бачили те все, і годі їй було взяти назад своє слово.

– Ну, доню, – каже цар, – чого ти хотіла, те й маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі суджено!

Бачить вона, що не жарти, – погодилася. Хочуть того діда перебрати по-панськи, та ба, ні, він не дається.

– Я жебрак з діда-прадіда, куди мені до панського одягу! Який тут стою, такий і до шлюбу піду!

Що цар напросився, що царівна налютувалась і наплакалась – нічого не допомогло, мусила таки з дідом шлюб брати. А скоро по шлюбі дід і каже:

– Ну, жінко, тепер ваше панування скінчилося, тепер переходите на мій хліб і мусите йти зі мною за жебраним хлібом!

Скидайте свої панські плаття й одягайтеся в таке, в якім я ходжу, бо нам панський одяг не до лиця.

Знов просьби, знов плачі – ні, непорадна година з дідом, як уперся, так на своєму і стоїть.

Вже цар давав йому гроші і поле, і хати – так ні, не хоче та й не хоче.

– Я дід-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти зі мною, а своє добро сховайте собі! Моє добро – торба й палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!

Тоді цар розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:

– Та, коли так, то ідіть же собі, куди хочете, і не показуйтеся мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!

А дідові це байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки та й пішов з нею у світ за жебраним хлібом.

Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був того царевича, а її мужа, батько. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже:

– Це мого діда і прадіда хата, тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.

Живуть вони так день за днем. А він все рано встане, торби на плечі та й хильцем-хильцем до царського двору, до свого батька. Розповів батьку все, як йому вдалася штука і яка добра жінка із тієї царівни зробилася, як його слухає і любить. Старий цар так утішився, що й годі! Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи пишуть до усіх царів і королів, щоб з'їжджалися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запахи аж по цілім місті ідуть.

Отже ж, одного вечора приходить царевич до своєї халупи, до жінки, приносить трохи хліба, але мало. Вона дає йому якусь юшку, він того не хоче їсти.

– Чому ти що ліпшого не звариш? – до неї.

– Та звідки я візьму ліпшого? – каже вона. – Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, важко тепер із заробітками, та й не звикла я до того.

– Ну, постій, нараджу я тобі зарібок, – каже він. – Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі питва, чарок і пляшок, сиди в хаті та шинкуй!

– Добре.

Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить в хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до сво'іх вояків і каже кільком:

– Там на краю міста шинкарка торгує, ідіть і наробіть їй збитків!

Тим лиш подавай таке! Пішли до шинку, накричали, посуд побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік вечором, а вона сидить та й плаче.

– Що тобі? – питає він.

– Та от, – каже вона, – якісь тут жовніри прийшли, посуд побили і не заплатили нічого.

– Ну, кепська з тебе шинкарка, – каже він, – але не бійся, я вже зумію позбутися злиднів. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі ще за решту куплю горшків, сядеш собі в місті та й будеш продавати.

– Добре.

А раненько він знов побіг, наказав кільком воякам сісти на коней і наробити тій гончарці збитків. Ті – на коней, їдуть ніби повз неї, – аж тут один за іншим вдаряє коня – ніби кінь сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.

Вечором приходить той додому, а жінка плаче.

– Що тобі? – питає він.

– Та от, – розповідає вона, – нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на конях, коні їхні сполошились – всі горшки перетовкли.

– Ну, ну, – каже він, – не плач, якось-то буде. А от я тобі пораджу інший зарібок. Навідалась би ти до царського двору! Чув я, що там велику гостину готують, то допомогла б трохи на кухні: води принести, замести, дров підкласти – то все-таки і сама поїла б чогось доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!

Що тій бідній робити? На другий день прибрала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порядкує вона, носить воду, дрова, кухню замітає, м'ясо на рожнах обертає. Правда, кухар їсти не шкодував, а ввечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дечого і для чоловіка, він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. Як же тут те забрати? – міркує вона, а кухар порадив їй, щоб понанизувала усі ті горщики на полотно й оперезалася ними, – це було б найкраще. Зробила вона так і вже збирається іти, аж тут царевич крикнув до неї, щоб занесла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець починається. Царевич став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його, навіть їй не на гадці, щоб то міг бути її чоловік.

– А чия ти, молодице? – питає царевич.

– А тут одного діда, що живе на краю міста.

– Але ти, як бачу, гарна, – зовсім би тобі не годилося бути дідовою жінкою. Я б не знати за що заклався б, що ти й танцювати вмієш.

– Та де мені до танцю, – відмовляється вона, а тут сама аж тремтить зі стиду і страху.

– Ану, спробуймо! Гей, музики! – крикнув царевич, ухопив її, музика заревіла, а він давай з нею танцювати. Та бідна опинається, він нею крутить і сюди, і туди, уся страва в горщиках, що у неї поприв'язувані до пояса, розливається, обляпала її від ніг до голови – але царевич не зважає. Гості регочуться, а її все лице горить зі встиду, а далі як заплаче, та тому до ніг, щоб її пустив. Тоді він змилувався, підняв її та й питається:

– А що, ти мене не пізнаєш? – Вона дивиться на нього та й нічого не каже. – А то відколи у нас такий закон, щоб жінка чоловіка не пізнавала? Я ж твій чоловік, а ти моя жінка!

Тут він розповів їй про все, як це усе сталося, наказав її зараз переодягти по-царськи. Аж тут її батько над'їхав – ну, то, певно, що здивувався, коли побачив свою доньку царівною, бо він же її віддав за діда.

Там то вже бал був, можете собі уявити! Вилами молоко їли, по борщучовнами плавали! І я там був, мед-вино пив; по бороді текло, а в роті сухо було.

Місце запису не вказане.

Чоловік без страху, вдячний мрець і заклята царівна

Та був такий їден чоловік, котрий не знав, що є біда на світі. Запитався своїх батьків:

– Батьки, ви вже в світі прожили, що то є в світі за біда?

Відказали йому батьки:

– Ей, сину, сину – є велика біда.

Тоді він питає:

– Тату мій і мамо моя, чи ви мене дуже страшите? Яка то є біда? А до того всього я ніц не знаю робити – як я далі буду в світі жити?

Відповідали йому отець і мати:

– Сину, сину, вдайся до якогось ремесла.

Ну, а він питає:

– До якого ж я ся вдам?

Каже йому отець йти до кравців – він не хотів, до шевців – він не хотів… Скільки є ремесла на світі, він до жадного не хотів пристати – лише одне собі вибрав: до дзиґармістра. Так дзиґарки робити щоб він умів добре. Завів його отець до дзиґармістра і каже так:

– Прошу, майстре, навчіть мого сина.

Той каже:

– Добре, навчу вашого сина, але дасте мені п'ятдесят рублів.

Згодилися на три роки. Почав хлопець майструвати – то до трьох місяців він знав ліпше дзиґарки робити, як сам майстер.

Як минуло три роки, пише він до батька свого, аби по нього приїхав. Но, приїхав до нього його отець. Побачив майстер через вікно, що батько йде (а був той майстер чарівником), та й закляв усіх своїх челядників (а було їх трьох разом з хлопцем), що стали усі три голубами сивими. Повилітали голуби на жердину та й сидять.

Приходить отець до хати і каже звичаєм:

– Слава Богу Ісусу Христу!

Відказує йому майстер:

– Слава навіки!

– Майстре, майстре, а де мій син?

– А, – каже, – подивіться: онде на жердці сидять. Як пізнаєте свого сина, котрий ваш з тих трьох, то си його заберете, а як не втрапите на него, то ваш син буде моїм сином.

Став він міркувати і не знає, що тому майстру відповісти.

А його син тим часом сидить в середині і дивиться на нього, на свого батька, та показує: я, я, я! – так дзьобом ніби.

Відповідає батько тому майстрови:

– Я буду вгадувати. То, – каже, – майстре, мій син, котрий в середині сидить.

І позлітали голуби, і стали такими челядниками, як були перше, людьми. Дав отець п'ятдесят рублів майстрови і своего сина забрав додому.

Та син, як перше не робив ніц, так і, як забрав його отець додому, і потім не робив ніц.

Каже той син по якімсь часі:

– Тату, тату, скажіть ви мені, що люди повідають, чи є біда на світі, а я би хотів її видіти.

Каже отець так:

– Сину, сину, най тебе Пан Біг боронить, аби ти хтів ту біду одну знати, та біда є у дворі у пана.

Покинув він своїх батьків і пішов до двора. Пішов до двора, але що ж, став за економа: сів на коня та й їздить собі коло людей. Люди роблять, а він собі їздить. їздить та й думає: «То не є правда, що мої батьки повідали. У дворі жодної біди нема».

Аж почув він людський поговір, що у войську є біда. От покинув він двір та пішов до войська. Був він мудрим чоловіком, відразу у войську став офіцером. Сів си на коня і їздить, командує войськом, і жодної біди нема.

Раз пішов він в компанії з двома капітанами на одну забавку. Почали собі ся балювати, забавляти, і став він про своє життя оповідати.

– Я служу, та не знаю за що, бо я би радо ся з бідою видів, але не можу.

Відповідають йому:

– Та ж ти допіру молодший офіцер, тому ще біди не знаєш, а ми вже є капітанами і стільки знаєм біди, що нам ся вже не хоче із нею видіти.

От вже по забаві зібралися всі три на спацер. Отже ж приїхали на три дороги. А хлопець задрімав трохи та й упав з коня, а як ся схопив, то не вздрів, котрою дорогою ті два капітани поїхало. І ставши, си подумав, що то вже біда. Сідає на коня, їде далі сам. їде, їде, тай ухопила його ніч. Заїжджає він до гостинниці і проситься на ніч. Хоче не хоче, але переночувати мусить. Жид дав йому стайню для коня, дав покій для хлопця. Той повечеряв і положився спати, але спати не спить, дивиться – встає жид уночі, світить свічку, бере гарапник великий у руки та й іде коло його ліжка до льоху. Мудрий офіцер, підвівши голову, слухає: б'є жид раз – чути «ой!», б'є жид дванадцять разів – і дванадцять разів чути «ой!».

Вертається жид, гасить свічку, лягає спати, але офіцер зовсім не спить і собі наслухає. Встає жид о дванадцятій годині вночі, бере гарапник, іде знову попри його ліжко в той самий льох, знов б'є дванадцять разів, і дванадцять разів чути «ой!» Знов вертається понад його ліжко, лягає спати. Шоста година ранку – жид знову встає, світить свічку, бере гарапник, іде попри його ліжко в той самий льох і знов б'є дванадцять разів, і знов чути дванадцять разів «ой!». А офіцер уважає. Та й по тому всьому лягає жид спати. Встає рано, дає офіцерові снідання, коневі обрік, звичайно, як повинно подорожньому зробитися.

Питає жида офіцер:

– Пане орендарю, скажіть ви мені: що то у вас за діло було тої ночі?

Відповідає йому орендар:

– Гирсти, пане, яке діло?

– Що пан ходив три рази до льоху і бив по дванадцять разів нагайкою, і щось дванадцять разів кричало: «ой!?

Відповів йому орендар:

– Того не можу нікому оповісти.

– Мені можеш сказати, бо я нікому не розкажу.

– Гирсти, пане, як ви мені присягнете, що нікому не скажете, тоді я вам оповім щось.

Офіцер присягнув йому, що нікому не розкаже.

– Прошу пана, – каже жид, – був колись їден господар, що мав великий маєток, але все пропивав у мене та й на п'ятдесят рублів заборгував ще. От він умер і мені той борг зіставив. Пішов я на цвинтар, викопав його зі землі і ті п'ятдесят рублів йому одбиваю.

Офіцерові жаль ся зробило того чоловіка, вийняв п'ятдесят рублів з кишені і дає жидові:

– Візьми того чоловіка, занеси назад на те саме місце, закопай його.

Як дістав жид гроші за той борг, то заніс і закопав назад того чоловіка.

Збирається собі офіцер рано, їде далі в дорогу. Так їде дорогою, їде, їде – аж виходить навпроти нього золотий панич і все так, як офіцер їде конем хутко, так той панич біжить ще хутчіше. Та й спиняє його і красно дякує.

Питає офіцер:

– Хто ж ти такий?

– Ой, – відповідає той, – я є того чоловіка душа, за котрогось ти дав п'ятдесят рублів. Пане, я знаю, за чим ти їдеш. Ти їдеш за бідою шукати, але лише послухай мене, все добро тобі учиню, їдь, – каже, – до того і того лісу, а в тім лісі стоїть палац їден пустий. В ньому є королівна заклята в дідька. Як ти її визволиш назад у віру християнську, то будеш паном і королем.

І дякує йому:

– А за то, щось мене визволив від того жида, котрий моє тіло катував, то най тебе Бог стократ нагородить. І лише абись нічого не боявся.

Приїжджає офіцер до лісу, а там стоїть палац великий-превеликий. Заїжджає він до палацу, чує луну якусь, чути, як грають і співають, але не видно нічого.

Беруть йому коня доглядають, йому їсти-пити приносять, що лиш він не забажає, так всьо має, але нікого не бачить.

Була вже година шоста, як? повечерявши, засвітив він дві свічки і книжку став читати. Аж приходить до нього ведмідь страшний і великий та й каже:

– Добрий вечір, пане! Прошу ласкавого пана всьо, що хоч собі робити, іно тільки до нікого не обзиватися.

І зник.

Була то година одинадцята чи пів до дванадцятої.

Аж приходять до нього отець і мати його.

– Сину, сину, як ти тут ся маєш?

Він ніц ся не обзиває, іно тільки сидить і книжку читає. Каже отець до матері так:

– Е, та що ж, ми до нього прийшли, а він сі до нас не відзиває! Запалім-но десять саженів дров нараз і вкиньмо його в той вогонь, най він згорить. Бо ще й не є він королем, а вже до нас обзивати не хоче, а що ж буде тоді, як він королем буде…

Узяв його батько за ноги, мати – за голову, і розмахали, щоб його в той страшний вогонь вкинути, але Бог дав, що півень заспівав. Не стало ні батька, ні матері, нікого.

Ліг він спати – спав до світла. Приходить ранок, дав Бог день, приносять йому і їдженя, і пиття, що лиш він собі замислив у своїй душі. Та вже він собі думає: «Страшне є це місце», – але чекає, що буде далі.

Носять все йому їдженя, пиття, пісні співають, кричать:

– Віват нашому царю! – але він нікого не бачить.

Дав Пан Біг другий вечір (був красний обід, був красний підвечірок, була красна вечеря і йому, і його коневі), а він нікого не бачить. Шоста вечора – приходить ведмідь, лише вже одна частина – ведмідь, а дві частини – людини, і каже так:

– Ясюню, коханий, прошу своє діло сповнити.

Глянув він: красна панна на дві частини людина, а на третю – ведмідь; але він ся до неї не обзиває.

В одинадцятій годині приходять два капітани, котрі ся з ним на дорозі розлучили, і вітаються:

– Як ся маєш, пане офіцер? – а той ся до них не відзиває. Отже вони кажуть один до другого: – Тут є студня дуже глибока, вкиньмо його до теї студні. Бо він ще є тепер офіцером, а не королем, а як він зістане королем, хто знає, що він з нами зробить…

Взяв їден за ноги, другий за голову і в ту студню понесли його кидати. Як йно його розмахали, як йно його в ту студню пустили, то в тім часі півень заспівав, і їх не стало. А він сидить коло столу, як сидів, як читав книжку, так і далі читає, і ніц ся йому не стало.

Дав Бог день. Приходить панна до нього красна-слічна, обняла і поцілувала та й каже:

– Прошу вже до мене відзиватися, бо ти вже викупив мене від усього злого.

От почали вони собі розмовляти по-панськи. А пізніше і поженилися. По весіллі за кілька днів питає офіцер панну:

– Що ти маєш?

– Я, – каже, – маю королівство, а що ти маєш?

Каже він:

– Я маю тільки одних п'ятдесят рублів.

А то, як панич перебігав золотий, та й повернув йому тих п'ятдесят рублів назад.

Каже вона йому так:

– Знаєш ти що? Йди ти до тої церкви, де ми шлюб брали, дай тих п'ятдесят рублів на Боже.

Запряг він чотири коні, повіз красний, і їде до тої церкви, де брав шлюб, тих п'ятдесят рублів дати на служби. їде він гостинцем, аж виходить стара баба і каже:

– Пануню-шерденько, прошу вас шнідання.

А то була велика чарівниця. Та й того пана відразу зачарувала. Пішов він до неї на снідання. А по сніданню дала вона дві сливки його слузі і мовила:

– Як пан схоче в дорозі води, то щоби-сьте дали йому ті дві сливки з'їсти, то вже не схоче пан води.

Від'їхав пан на півдороги і захотів води в такім місці, де води не можна було дістати. А слуга дав панові тих дві сливки з'їсти. Як з'їв пан сливки, відразу заснув і спав до години дванадцятої. Потім збудився і каже слузі:

– Вертайся назад.

Вернулись назад на тоє самое місце. Аж знов виходить баба і просить його на обід. Поїхав він до неї на обід, а до церкви не поїхав. Пообідав у неї красно. По обіді баба дала слузі два яблука.

– Як пан схоче у дорозі води, дайте йому тих два яблука з'їсти, то вже не схоче води.

Від'їхав пан з півдороги, а в тім самім місці, в котрім не було води, пан знов захотів води. Дав слуга йому з'їсти тих два яблука, а він відразу заснув знову. Спав він до пів четвертої, збудився і наказав слузі, щоб завертав коні до теї баби назад на підвечірок. Вернувся назад, а баба просить його на підвечірок. Попідвечір-кував він, а баба дала слузі дві грушки і сказала:

– Як пан у дорозі схоче води, прошу дати ті дві грушки з'їсти, то вже пан води не схоче.

Отже, від'їхали вони тою самою дорогою, аж пан на гвалт захотів води, а не міг дістати. Дав тоді йому слуга ті дві грушки з'їсти, а він відразу заснув міцно. Тут над'їжджає його жінка та видить, що його не розбудить. Пише йому лист і кладе в кишеню. І здіймає золотий перстень зі свого пальця, ломить надвоє. Одну половину бере собі, а другу завиває в папір і дає слузі в руки. Та й каже:

– Як пан встане, дасиш йому той лист і той перстень.

Встає пан та й читає, що написала йому його власна вірна жінка:

«Даю тобі, мій муже коханий, цей перстень, ту половину. Коли наші половини зійдуться докупи, тоді ти знов будеш моїм мужем, а твоєю жоною. А з отою бабою ти маєш таке зробити: вертайся назад і, як вона тебе буде просити на вечерю, нічого їй не кажи, лиш вийми зі шпати шаблю і зрубай їй голову. А тоді шукай мене із перснем тим, що я тобі дала.»

Та й завернув пан в те саме місце. Виходить баба і просить його на вечерю. Не довго думаючи, витягнув пан шаблю і махом бабі голову стяв. Як стала з тої баби смола летіти, аж на три милі довкола, що не міг він через тую смолу переїхати. Випрягає пан коня, сідає на нього верхи та ледве-ледве ту смолу переїхав.

І поїхав він свою жінку шукати. їде він, їде, аж заїхав в такі ліси, де лиш святе небо і земля. Там здибає він три чоловіки, котрі ся б'ють на смерть.

– Люди, люди, чого ви ся так б'єте? – питає їх пан.

– Ой, ти нам не порадиш, небоже. Не такі були, як ти, і не порадили, – відповідають.

– А прецінь, що?

– Якби ти міг нас розсудити, то ми б тебе нагородили, але де тобі.

– Чому? Я вас розсуджу, скажіть лишень, що між вами зайшло?

Розказують вони:

– Ми є три брати. Помер наш отець і зіставив нам три річи, але не сказав, котрому мають ті річи бути. От один брат хоче, аби ті три річи були його, другий – його, а третій те саме хоче.

– А які ж то річи?

– А, – кажуть, – лишив нам батько таку рушницю, що, якби далеко не було, то встрелиш нею, що схочеш. Лишив нам таке сідло, що як сядеш не нього, то поїдеш, де схочеш, хоч би й до неба. І третя річ – то нагайка така, що хоч би було сто вояків, то лиш вдар один раз, а відразу всіх виб'єш.

– Чекайте, я вас розсуджу. Наб'ю рушницю і стрільну через тую гору, а котрий з вас скоріше ту кулю злапає, то того і будуть усі три річи.

Отже набив він рушницю і стрільнув через гору, а всі три брати за нею полетіли. Як вони побігли за кулею, сів він на сідло, рушницю взяв на плечі, а нагайку в руки і вйо! – поїхав у світ. Так далеко їхав, так далеко, що заїхав в такі дебри, такі ліси, що лиш небо, земля і ліс. Там застала його ніч. Засмутився він:

– Ото допіру біда. Що я буду тепер діяти?

Розглядається він, бачить – в лісі щось світиться. Йде пан на те світло, заходить до хати, а там сидять дванадцять розбійників.

– Добрий вечір вам! – каже.

– Добре здоров'я! – відповідають йому, а потім питають:

– Чи убив коли кого?

– Убивім ксьондза, убив пана одного.

– А що ж ти маєш з того?

– Маю п'ятдесят рублів.

– Ей, який дурний з тебе, щоб ти людей зводив за п'ятдесят рублів? Та ти не є жодний розбійник. Прецінь, нас розбійників дванадцять, а ми людей не убиваємо.

– Ну, то розкажіть мені, як ви людям шкоду робите.

– Е, – кажуть, – ми маємо такі черевики, котрі на ноги насадимо, та, як ступимо крок, то миля, а як скочим – то дві. А ще маємо такий плащ, що коли ся вберем в нього, то нас ніхто не видить.

Просить їх пан:

– Будьте ласкаві, уберіться в той плащ, чи я вас буду видіти? Взяв найстарший розбійник той плащ, убрався і питається:

– А чи ти мене бачиш?

– Ні, не бачу. А позвольте мені його убрати, з ласки своєї, чи й ви мене не будете бачити?

Дали йому той плащ, вдягнув пан на себе й питається:

– А чи бачите ви мене, люди усі, чи ні?

– Ні, не бачимо нічого.

– То бувайте ж здорові. Як мене не бачите, то вже більше ніколи не будете бачити.

Хапнув черевики в руки, вибіг надвір, плащем ся укрив, сів в сідло, рушницю на плечі, а нагайку в руки і поїхав далеко попід самим небом. Всіх розбійників ошукав.

Їде він, їде, доїжджає до зеленого гаю, до скляного замку. Йде туди, застає свою жінку на шлюбі, на весіллю. Сидить собі його жінка з королем за столом, п'ють, їдять. Він все поховав: і рушницю, і нагайку, і сідло, і черевики. Лиш плаща не здійняв. Прийшов і сів собі коло неї з другого боку в тім плащі, в котрім його ніхто не бачить. Аж п'ють вони собі гербату або чай. То пан бере перстень, ту свою половину, і кладе їй до склянки. Як випила вона свій чай, то перстень і дзенькнув їй до зубів, аж вона дуже ся злякала, що то за диво. Бачить половину свого персня. Бере свою половину і прикладає до теї, що зі склянки, – і раптом перстень зрісся докупи. Встає його жінка та й каже до своїх гостей:

– Панове гості, я собі казала зробити куфер і замок до нього разом скувати. Але загубила-м ключ від нього і казала собі доробити другий ключ до него, до того замка. Тепер скажіть мені: котрий ключ є ліпший, чи той, що разом роблений із замком, чи той другий, дороблений?

Відповіли всі гості разом:

– Ліпший той ключ, котрий був зроблений разом із замком. Бо вже той другий так ся не вдасть, як той, що ся із замком робить.

Боялась вона відразу признатись, пішла до шлюбу з тим королем. А як клякали двоє до шлюбу, то клякнув і перший її чоловік, котрий в зачарованім плащі був. То король брав шлюб раз, а той пан – два рази зі своєю жінкою.

По шлюбі приступає король до своєї жінки і каже:

– Моя жінка!

Аж тут пан скидає плаща, теж приступає і собі каже:

– Моя жінка!

Король каже:

– Я з нею шлюб брав!

А той офіцер каже:

– Я брав з нею два рази шлюб! Ти брав і я брав!

Каже той король тоді:

– В такім разі ставаймо до войни!

– Ставаймо!

Той король привів ціле військо, а офіцер стоїть сам. Та він, не довго думаючи, укрився плащем, на сідло сів, рушницю на плечі, а нагайку в руки, черевики на ноги. Піднісся попід небо і за королем розглядає. Спускається згори, бере короля під пахи на своє сідло і тягне його під саме небо аж під хмари. Питається його:

– Скажи мені тепер, чия жінка: чи твоя, чи моя?

Король відповідає:

– Моя.

– То я тебе як пущу до землі, то живий вже не будеш.

– Твоя жінка, лиш будь добрий, занеси мене на землю, а я тобі подарую своє королівство. Пусти мене живого, а я собі піду в світ.

І так ся стало, амінь.

Як брат брата визволив і злого духа стратив

Був собі їден пан і мав він двох синів. Як були хлопці малими, то одна кобила привела двох лошат, і одна сука – двох песиків. Отже вони собі росли, і ті хлопці росли. Повиростали сини, і пан дав їх до школи. Як вони вже ся повиучували, батько заслаб. Заслаб та й вмер.

Журяться сини:

– Тепер треба нас на більшу науку посилати, але нема кому оплачувати, то кидаймо школи та й вертаймо додому, пускаймо батьків ґрунт у посесію. А як візьмемо гроші, то справмо собі мундур, щоб не встид було межи люди десь вийти, та й підемо в світ мандрувати.

Зробили то все, як хотіли, та й пускаються в світ. Взяли вони собі кожен по лошакові і по одному песикові і виїхали з дому. Але недалеко від'їхали, як натрапили на дві дороги, що ся розходили. Стали на дорозі і міркують:

– Ну, що ж, брате, – каже один, – купою не будемо їхати. Ти пускайся направо, а я – наліво.

– Як же, брате, – питає другий, – ми ся розійдем? Борони Боже, якої смерти в дорозі, як ми будемо знати один про другого, чи яка слабість спаде?

А старший брат відказує:

– Отже так, брате. Я маю ножик, то закопаю його на тім роздоріжжі. І як вернеться котрий з нас на те місце та й відкопає ножик, і коли ножик буде чистий, то брат живий-здоровий, а коли заіржавлений, то вже нас одного нема.

Довго ходили по світі, аж смутно зробилося молодшому братові, тяжко на серці. Вертає він назад на те роздоріжжя, добуває цезорик, а він заіржавлений.

– Ой, Боже, Боже, – засумував брат, – нема мого брата, вже він небіжчик.

А слухайте, що ся стало з тим братом.

Поїхав він дорогою і приїхав до одного містечка. Те містечко було дуже хороше, слічне, але дуже в жалобі. Отже питає той панич у свого господаря, в якого він був на квартирі, що то є, що містечко таке файне і люди такі красні, але дуже в жалобі. А господар розказує:

– У нас є така змія, що вона щодня мусить челядину з'їсти, а нині то вже припадає черга нашому найяснішому королеви, то мусить вже дати дочку.

– Запровадьте мене до неї, – каже панич.

Завів його господар на те саме місце. А там стояла капличка, де молились ті люди, котрих та змія мала погубити. Клякнув панич в каплиці, добув книжечку і зачав ся Богу молити. Аж дивиться, чує: гримить щось. А то змія виходить. Висунула вона свої дві голови, тільки хотіла його ухопити – він як махнув шаблею – так і відтяв ті голови. За якийсь час знов щось гуде: виходить змія зі чотирма головами. Як він махнув – то стяв ті чотири голови. Знов чує: щось гримить. Аж виходить змія з шістьма головами. Махнув шаблею – і стяв всі шість голів. Ще слухає: гримить щось. Аж іде змія з дванадцятьма головами. Махнув шаблею панич і постинав чисто всі голови. Потому від тих голів відрізав дванадцять язиків і зав'язав собі в хустину єдвабну.

Зачав він Богу ся молити. А тут чує: везуть цісареву дочку. Заходить вона до каплиці, добуває книжку і починає Богу молитись. А той панич приступає до неї, бере її за руку і каже:

– Ти тепер моя, а я твій. Даймо знаки собі, що ми будемо шлюбувати один одному.

Мала вона золотий перстень, ото розломила його надвоє, дала йому одну половину, а другу взяла собі. А він мав хусточку єдвабну, роздер її надвоє, взяв собі половину, а другу віддав їй.

– Тепер будьмо здорові, за рік і два місяці будем ся видіти, а я ще піду у світ щастя шукати.

Цісарева дочка виходить з тої каплички – коло неї під горою слуга стоїть.

– А чого ж ти, небоже, йдеш назад? – дивується слуга.

– Бо був там один панич, і він ту змію порубав і мене від смерти врятував.

А він каже:

– Як тобі не було смерти там, то я ти зроблю. Присягни мені, що будеш моєю жінкою, а я твоїм чоловіком, то я тя живою лишу.

Вона ся злякала і присягнула, але так на святий здогад. А він узяв її на повіз та й назад привіз до батька. Батько дуже зчудувався, що слуга її назад привіз. А він каже цісареви:

– Я ту змію порубав.

І показав голови, що він їх забрав зі собою (не бачив він, що ті голови були без язиків).

Цісар ся дуже тішив і казав, що він буде його зятем. Слуга так хоче хутко робити заповіді і весілля, але цісар питає своєї дочки. А вона зробилася слабою і каже до свого тата, до цісаря:

– Мій татуню коханий, мені ся у сні приснило, що я маю в жалобі ходити рік і два місяці, а тоді допіру за нього піду.

От минуло рік і два місяці, і допіру зачинають весілля робити. Цісар розсилає запрошення усім, хто хоче дивитися на весілля його дочки з тим слугою. Гості приїжджають, приїжджає і той панич з своїм псом. Як все панство ся вже посходило, почали їсти-пити і забавлятися. А потому почали різні трафунки оповідати. Коли всі вже виповіли свої історії, прийшла черга і на пана молодого, того слугу. От він почав оповідати, як то він цісареву дочку врятував, змії голови постинав і з собою їх всіх узяв. По ньому приходить черга до того студента мандрівного, котрий направду цісарівну від змії врятував.

– Най пан тепер розкаже яку казку!

– Аби ся панство не гнівало, я розкажу казку. Чи яка-небудь звірина, котра літає чи ходить, може бути без язика?

– Не може бути, – кажуть йому, – як може бути?

А він добуває хустинку, розв'язує ті язики і притулює до тих голів, а кожен підходить.

– Отже, любе панство, тепер я можу сказати, що то я вирятував цісареву дочку від змії.

А дочка каже:

– Так, татуню, так! То мій муж, а я його жона!

Взяли слугу набік, а на його місце посадили мандрівного панича. А слугу прив'язали коневи до хвоста та й пустили в поле, щоб його кості рознесло.

А паничеві з дочкою уділив цісар половину свого маєтку, і почали вони собі жити окремо. Першої ночі подивився він у вікно, бачить: вогонь горить. На другий день бере панич зі собою коня, пса і йде на те місце на полювання. Поїхав далеко, заїхав у ліс та й заблудив. Блукав він, блукав, не може виїхати на дорогу, аж захопила його ніч. Треба ночувати. А почався дощ, вітер-буря. Змерз панич, думає:

«Щоб якого вогню розложити, розігрітися».

Ходить він, глядить, щоб чого сухенького здибати. Взяв сухого листя й порохна і розложив вогонь. Вогонь розгорівся, і він коло того вогню розігрівся, та й сон його зморив. Але чує вночі: собака забрехав; він прокинувся, дивиться: йде баба.

– Ой, панунцю, – каже баба, – я би-м ся хтіла розігріти коло того вогнику трошки.

Він дозволив, а вона прийшла до вогню та й стала руки гріти. Коли сон його знов зморив. Баба дивиться, чи панич добре заснув, витягає прутика та й пац! Коника прутиком – коник каменем став; другий раз – пац! песика прутиком – песик каменем став; третій раз – пац! панича прутиком – тай панич каменем став.

Ото ся діяло зі старшим братом.

Коли молодший приїхав на роздоріжжя і побачив ножик заіржавлений, то дуже сумував.

– Гей, каже, – Боже, Боже, нема мого брата на світі! Повертає він коника на ту саму дорогу, котрою брат поїхав.

Приїжджає до того самого міста. Заїхав до того самого господаря, в якого його брат був, і питає:

– Чи не було такого і такого у вашому місті?

А господар йому розказує:

– Був такий і такий панич, то і то зробив і з цісаревою дочкою шлюб узяв.

Молодший брат поїхав до дідинця цісаревої дочки. От жінка брата вийшла навпроти нього з великою радістю і його питає:

– Де ж ти так довго був на полюванні?

Вона не знала, що то є лиш брат її чоловіка.

Повела його в покої, прийняла, як належить, а він її випитав, де то брат його поїхав на полювання. Пішли вони вночі спати – взяв він свою рушницю, положив посередині. Опівночі встав, дивиться у вікно: вогонь горить.

– Моя жоно кохана, що то за вогонь горить?

– Ой, вогонь як вогонь. Ти вже тамтого разу дивився, то потім тебе пару днів не було.

Переночували вони, поснідали, збирається він на полювання. Вона ж його просить:

– Мій мужу коханий, не їдь на те полювання!

Але не послухав він, зібрався, пішов до лісу. їде, їде та й заблудив. Треба також ночувати в лісі. Зірвалася буря-нещастя, дощ. Змок панич та шукає чого-небудь сухого, щоб вогонь розпалити. Розпалив той вогонь, сів, зігрівся, і захотілось йому спати. Але почав собака брехати, дивиться він: баба йде і проситься до вогню:

– Панунцю, може б, я приступила до твого вогню і розігрілася, бо-м змерзла дуже.

А він промовив до неї:

– Вільно, вільно прийти, розігрітися.

Почувши то, баба прийшла, сіла коло вогню, та йому вже не спиться. Закрив очі, а сам уважає, що баба буде робити. Баба витягає прутика та пац! коника по голові: коник відразу каменем став. Хотіла песика, а він її за руку.

– А де, – каже, – мій брат? А де мого брата кінь? А де мій кінь?

Став панич ту бабу бити. Вона ся просить:

– Панунцю, буде, буде зараз твій брат і твій кінь.

Взяла баба води котроїсь та й почала кропити камені.

Панич б'є її, не перестає. Встав його кінь, брата кінь, брата пес, а брата нема. Він її ще гірше б'є.

– Де мій брат?

Аж встав його брат. Каже до нього:

– Як я, брате, солодко спав!

– Чи ти спав, брате? Ти каменем лежав.

Стали вони вдвох бабу бити.

– Йди, бери води, кропи ту гору!

Набрала баба води, кропить гору. Як почали люди робитися з каміння, аж поки не стало гори, зробилося рівне поле. Дякують усі люди братам, а ті думають:

– Що нам з тою бабою робити? Треба її забити.

Як забили ту бабу, посідали собі, і молодший брат усе розказує старшому. Дійшов до того, як він з його жінкою спати ліг. Не вислухав старший брат свого брата (що він рушницю поклав між ними), вихопив шаблю і стяв молодшому голову. Почали кінь і пес молодшого брата плакати над ним, а старший брат поїхав додому. Під'їжджає до свого дідинця, варта почала кричати, що принц йде. Жінка як почула, що чоловік йде, вийшла назустріч і з великою радістю його привітала. Пішли в покої, разом переднювали, заходить вже ніч. Повісив пан свою фузею на гвіздок. А жінка питає його:

– Скажи мені, чоловіче, що то є, що ти на першу ніч повісив фузею на стіні, на другу ніч – положив між нами, а на третю – знов повісив на стіні.

Аж тоді він розмислив, що його брат нічого злого не зробив. Зачав він їхати до свого брата, подивитися на него. Приїздить, бачить – стоять пес і кінь по коліна у сльозах і плачуть над ним. Жаль ему ся зробило брата свого, поїхав шукати тую криницю, звідки баба-чарівниця воду брала, як людей кропила. Знайшов, набрав живущої та цілющої води і поїхав назад до брата. Змастив його тою водою – ожив він. Обнялися брати і поїхали обидвоє до дідинця. Жінка вибігла до них, та не могла пізнати свого чоловіка і почала плакати.

Озвався старший брат до неї:

– Я є твій муж, а ти моя жона, а то є мій брат.

От взяли вони брата в гостину. Молодший брат питається:

– Мій брате коханий, може, я би коло вас ся лишив? Може, ту є де місце? Питайся своєї жінки.

І він свеї жінки випитався.

А вона каже:

– Є ще одна моя сестра. Якби її дістати, то би ще твій брат отримав половину маєтку від мого батька.

Каже старший брат до меншого:

– Я вночі її ліпше випитаю, а ти, брате, слухай під ліжком. Вночі старший брат говорить зі своєю жінкою, тамтой, другий, слухає.

– Мою сестру, – каже жінка, – відікрали злі духи, і вона їм ся належить. От яким би способом твій брат дістався до неї, бо вона є в степах, в горах: я маю таке яблуко, що як ся поко-те, то най буде море, най буде рівнота, а воно заведе го до моєї середущої сестри. Вона порадить, чи він зможе, чи ні дістати тамту мою сестру.

От прийшов менший брат до теї сестри.

– І не виділа-м, і не бачила-м, чоловіче, – каже вона, – прісної душі, коли ти ся з'явив. Де ж я тебе сховаю, як чоловік прийде?

Отже, встромила вона його під ліжко.

Прилітає її чоловік, злий дух (один з чотирьох чи п'яти духів, котрі разом літали) і каже:

– Десь то прісна душа смердить!

От вона там йому бомки б'є:

– Що ти, – каже, – прісна душа! Ти по світі налітавсі, ти того сі нанюхав, то тобі сі так придає.

Всмажила вона йому яйце, він з'їв, ліг спати. Тоді вона написала листа до своєї молодшої сестри і дала тому братові, і ще дала йому яблуко.

– Їдь за тим яблуком, то воно заведе тебе там, де ти маєш бути, бо я, – каже, – тобі не поможу.

Яблуко те привело його до наймолодшої сестри. Вона здуміла:

– Де ти, чоловіче, ту сі взяв? Вже тілько-тілько літ не виділа-м чоловіка, йно тебе.

Перечитала вона лист.

– Де я тебе, чоловіче, подію, як прилетить мій чоловік?

І та знов сховала його під ліжко.

Прилітає її чоловік.

– Десь тут, – каже, – прісна душа чути.

От, фурт вона йому знов баки забиває, що:

– Ти налітався по світі, нанюхався того смороду, і тобі так ся придає.

Дала йому снідання, і той пішов спати. Тоди вона допіру каже:

– Чоловіче, на тобі коня мого і лист: поїдеш туди, де ся хочеш дістати, але перше ще поснідай.

Як він поснідав, дала йому залізну палку.

– Підіймай, – говорить, – чи підіймеш?

Той за ту палку: ані поворохати. Дала вона йому напитися – той як узяв за ту палку, то так вигинає, як прутом: такий вже здоровий.

– Як той кінь знесе, – каже, – вгору аж під хмари, то ти ніц не роби, йно тею палкою в лоб смали.

Сів він на коня, а той поніс його аж під хмари. Став брат його у лоб бити, то став той кінь там, де мав стати. Вийшла наймолодша сестра. Брат дав їй лист, а коня казав завести до стайні. Вона перечитала лист та й каже:

– Де я тебе, чоловіче, скрию?

Та четверта сестра наготовила все для свого чоловіка, а того всадила, вибачайте, під спідницю.

От як він прилетів з повітря, зо світа (бо він гонив, звичайно, так, як злий дух) та занюхав.

– Десь тут, – каже, – прісна душа смердить.

– Ти по світі налітався, повітря нанюхався, то тобі ся так придає.

Дала вона йому поснідати, і зморив його сон. Каже до неї:

– Поськай мене трохи.

Як зачала вона ськати, то питається:

– Мій мужу коханий, мені ся у сні приснило: де ти своє здоров'я тримаєш?

А він ся розізлостив:

– Глупа бабо, ти мене ся хочеш допитати? Я своє здоров'я тримаю у порозі.

То жінка як зачала той поріг мити, воскувати, шанувати, бо ж то його здоров'я, аж злому духу жалко ся зробило, що жінка коло того порога працює-бідує:

– Та де би я, дурна бабо, своє здоров'я тримав у порозі! Вона ся з того дуже засумувала:

– Ти мені, мужу, не кажеш правди.

Він собі, роздумавши, що жінка така сумлінна, коли вона той поріг миє і шкрябає – так шанує, може, вона його здоров'я буде шанувати, та й каже до неї:

– Моя жоно кохана, я тобі скажу правду, де я своє здоров'я тримаю. Там у полі стоїть груша, а в тій груші є вулик, а в тому вулику є качка, а в тій качці є яйце.

Якби хто ту качку добув, а з неї яйце добув, то би вже було по його здоров'ю. Тепер він жінці правду сказав. То вона його приспала, а сама пішла до мандрівника того, брата меншого і каже:

– На тобі сокирку, іди до груші, вирубай з неї вулик і з того вулика добудь качку, ту качку розпори і яйце добудь.

Пішов брат та й роздобув те яйце і поклав на долоню.

А злому духу ся приснило:

– Вставай, небоже, вже по твоїм здоров'ю!

Зірвався він, зачав летіти, а брат дуже злякався, коли побачив, як злий дух летить до нього, що те яйце вилетіло йому з рук, розбилось і смолою ся розілляло.

Пішов брат до його покоїв. Набрали вони грошей досить, сіли на коня і поїхали до теї сестри, що коня дала. Сестра їх далі спровадила на дорогу:

– їдьте собі до мого тата. Як будете їхати через дорогу, будуть ковалі у кузні кавалок заліза бити, а ти будеш їх питати:

– Нащо ви маєте бити те залізо – продайте мені!

І кілько вони схотять за нього, то ти щоб дав.

А то ту голову били диявольську, що дав ся ошукати.

От він собі приїхав аж до того царя, де його брат був. Цар дуже ся зрадував, що той панич його дочку добув звідтам. Справив йому весілля і віддав другу половину маєтку, а сам ся зістав при зятях.

А з ковалями йно тільки те, що вони те залізо продали.

Царівна-чарівниця і вдячні звірі

Був король і мав три дочки, і ті дочки були великі вже. Коли вони йшли купатися, то робилися гусками й летіли до ставу, бо то вони були злі духи. А був такий їден молодий хлопець, котрий хтів теї найстаршої шмаття забрати.

Одного разу, коли вони прилетіли до ставу, стріпнулися, і те пір'я з них ся повсипало, і з того зробилися сукні, шмаття. А той хлопець сидів за корчем і дивився, котре шмаття тої старшої. Як вони повлізали в воду купатися, виліз він з-за того корча і теї найстаршої шмаття взяв. Коли вони викупалися, повилізали з води, їх дві вбралося, молодша і середуща, а найстаршої не було шмаття. Тоди вона зачала плакати, і той хлопець почув, прийшов до неї і каже:

– Як ти за мене підеш, то я тобі шмаття те віддам.

І вона йому відказала:

– Піду, але віддай мені шмаття.

Хлопець віддав їй шмаття, і та зробилася гускою і втікла до свого дому. А він зачав наглядці йти за нею, де вона полетіла, і зайшов до її дому. Прийшов до неї і каже:

– Видиш, яка то ти! Я тобі шмаття віддав, а ти втікла, не хоч за мене йти!

Тоди каже її мати:

– Будеш в мене через три роки служив, ніц не будеш робив, то йно будеш мені три кобилки пас.

(А ті кобилки, то були ті дівки її, вона їх поробила кобилками).

І далі до него говорить:

– Видиш, які вони тепер мізерні, то за три роки маєш мені їх дуже повпасати, щоб були гладкі.

А коли хлопець ще йшов за нею, то здибав на дорозі лиса, що його пси кусали. Той лис просить його:

– Візьми мене оборони, то я тобі колись у пригоді стану.

Й взяв хлопець пси повідгонив, і вони побігли собі, а той лис казав вирвати з него один волосок і сказав до хлопця:

– Коли б тобі яка пригода була, то той волосок возьмеш запалиш, і той сморід піде по лісі, а я то зачую і до тебе прийду. Пішов хлопець далі, здибає, що вовки дуже кусалися. Кажуть до него:

– Розборони нас, то ми тобі колись у пригоді станем.

І він їх розборонив, і вони дали по одному волоскови, і кажуть:

– Як коли тобі буде нас тре, то ті волоски запалиш, і ми до тебе прийдем.

Пішов далі. Іде і здибає, що раки дуже на сонці печуться. Кажуть до него:

– Возьми, повкидай нас в воду, то ми тобі колись у пригоді станем.

І взяв він їх в воду повкидав, а ті не мали чим йому заплатити. Взяв рак свій вус відірвав, дав йому і каже:

– Коли тобі буде нас треба, той вус припечеш, то ми до тебе прийдем.

І вже коли він прийшов до теї баби і пігнав кобилки пасти, то вона йому наказала:

– Як мені їх ввечері додому не приженеш, то я тобі смерть зроблю.

Пасе хлопець ті кобилки, і взяв заснув (то вона йому так зробила, що він спати захтів), і кобилки повтікали в лисячі ями, поховалися від него, бо їм так мати наказала. Коли він виспався, пробудився, а кобилок нема. Та він взяв запалив лисячий волосок – коли чує: аж земля стогне, так лиси до него женуть… Прибігли та й питають:

– Що тобі за пригода? Розкажи нам!

Хлопець розказав їм, що пас кобилки, а вони йому повтікали десь. Не знає де. Тоди ті лиси, як пішли по ямах і ті кобилки надибали, то зачали їх кусати і повигонили лиси ті кобилки з ямів. І ввечері він пригнав кобилки додому. На другий день рано пігнав він знов ті кобилки пасти. Пас, пас, а потім ліг і заснув, і кобилки пішли повтікали в вовчі ями. Коли він пробудився, став – кобилок нема. Зачав він плакати. Але собі пригадав, що має вовчий волосок. Взяв той волосок, запалив. Чує: аж земля стогне, вовки женуть до него. Пригнали до него і питаються, що йому бракує? Розказав хлопець, що кобилки знов десь поховалися. І вовки пішли по ямах. Повигонили ті кобилки знов до него. Ввечір він їх пригнав, а мати дуже ті дівки стала бити, що вони добре не ховалися від него. На третій день він пігнав знов кобилки пасти. А баба знов йому так зробила, що він заснув. Кобилки поховалися від него в став і в очерет. Коли він пробудився, то дуже зачав плакати, що вже кобилок не знайде. Але пригадав собі, що має вус з рака. Взяв він вус запалив, і дуже багато раків прилізло до него. Питаються його, яка йому пригода? А він їм каже:

– Вже два рази кобилки згубив і знайшов, а тепер вже не знайду.

Полетіли раки на став, знайшли кобилок і зачали їх щипцями щипати, аж пригнали їх назад до хлопця. Вечір пігнав ті кобилки додому. Коли він їх додому пригнав, тоди їх мати дуже била, нащо вони дали йому найтися.

Як відбув хлопець три роки і мав вже дочку забирати, тоди каже мати до него:

– Возьми сто морґів ліса, викорчуй за їдну ніч, і випали, і засій пшеницю, і принеси мені на сніданок з теї пшениці дві булки.

Як то вчув, то зачав він дуже плакати. Прийшла до него старша дівка та й розпитала, чого він плаче? А він їй розказав, що має за їдну ніч викорчувати сто морґів ліса, і погорати, і пшеницю засіяти, і з теї пшениці її матері на снідання дві булки принести. Вона каже:

– Не журися!

Свиснула, і назгонилося багато чортів. Той ліс викорчували, і пшеницю засіяли, і їй на сніданок дві булки принесли. Але баба ще йому каже:

– Вже возьмеш її, але ще мені їдну річ зроби: йди на гору на високу, там є срібний зайчик. Ізлапай мені його і принеси сюда, то я дам тобі свою дочку.

Зачав хлопець плакати, але прийшла старша дівка і спиталася, чого він плаче? А він їй розказав, що має зайчика срібного злапати. А вона як свиснула, і поназгонилося знов багато тих дідьків. Пішли вони і злапали того зайчика, а він заніс його бабі і віддав. А старша дівка каже до него:

– Іди до стайні, там буде два коні стояти; не бери гладкого, бо гладким не втічем, йно бери сухого, то сухим хутше втічем.

Коли він прийшов до стайні, то його скортіло-таки взяти того гладкого коня. Посідали вони на гладкого коня, стали тікати. Як ся мати огляділа, зачала їх з батьком догонити. Взяли їх дігнали і забрали назад. Коли вони знов змовилися тікати, тоди вона сама пішла до стайні і взяла того мізерного коня. Зачали вони тікати. Коли батько і мати вгляділися за ними, зачали їх доганяти. Як були вже близько коло них, то дівка зробила хлопця гусаком, а сама стала водою.

Говорить йому:

– Ти йно на середині крутися, а над край ніґде не пливи, бо вони тебе злапають.

Коли батько і мати прилетіли до води, зачали її випивати, і вони випили ту воду, тільки зосталося під крилами, під тим гусаком, що він на воді сидів. Аж батько і мати від теї води потріскали, і вода вилялася назад. А вона його зробила знов хлопцем, а себе дівчиною, і полетіли обидвоє додому.

Як умерлий визволив царівну

Був їден король і мав три сини: ті старші були замудрі, а той третій не мав такої мудрості. От як вони вже доросли, то казали своєму батькові, королеві, щоби дав їм маєток, а вони поїдуть у світ. Як поїхав найстарший син, об'їхав світ і нічого на тім не спрофітував, і задармо за жебраним хлібом повернувся до батька свого. А потому, як він повернувся з нічим, то другий понадився:

– Я поїду, може, я щось луччого в світі позискаю.

І він об'їхав цілий світ і повернувся назад, і не знайшов нічого. Ще гірше від того старшого. Допіру третій, хоч він був вже не такий, теж понадився.

– Тату, – каже, – об'їхали вони всі краї, поїду і я.

Віддав йому батько його маєток, що приобіцяв дати, і пустився він в дорогу. Взяв він гарний повіз і фурманів, і локаїв і поїхав в світ. їхав він, їхав і заїхав до їдного міста.

Але ті його слуги розбатярувалися, пішли гуляти. Королевич попав в злість і відправив їх всіх, а сам зостався в тій господі. Сказав до господара:

– Підшукай мені слугу.

Зібрався і на світанню пішов на спацер. Пішов собі за місто, іде коло цвинтара, там, де люди ховають. Бачить, що їден чоловік іде з палицею на цвинтар. І як той чоловік зайшов на цвинтар, то прийшов на гріб умерлого і дав йому п'ятнадцять київ на гробі.

І чув королевич, що тамтой у гробі плакав.

На другий ранок знов королевич ішов коло цвинтара і знову бачив, що той чоловік ішов на цвинтар і бив по гробі, той в гробі плакав. І третій раз знов так. Тут вже за третім разом то королевич прийшов до того чоловіка і питає:

– А за що ти, чоловіче, його б'єш?

А той йому каже:

– Він взяв позичив в мене п'ятнадцять рублів, а як вмирав, то мені тих грошей не віддав, то я маю цілий рік щодня йому дати по п'ятнадцять київ.

– Не бий же ти його, я тобі свої гроші даю, – витягнув з кишені гроші, – а вже більше аби-сь не приходив.

Вернувся назад, ліг собі спати. На другий день приходить до него їден чоловік, щоби він прийняв його на службу за фурмана. Питається він:

– Чи ти вмієш, чоловіче, коло коней ходити?

– Так, вмію, що йно королевич скаже.

Пустилися вони їхати в дорогу. Було три дороги. Дві, що вольно їхати, а третя дорога заказана, аби нею ніхто не їхав. Радиться королевич з тим фурманом:

– Котрою би ми мали дорогою їхати?

– А чого ми, королевичу, поїдемо добрими дорогами? Знаємо, що добрими дорогами добре їхати. їдьмо ми там, де є найгірше заказано, тею їдьмо, а будем знати, що там є.

От їдуть вони, і огортає їх темна ніч. Аж дивляться: щось ся світить. Приїздять вони туди – видять великий палац. Питаються, чи можна заїхати. їм сказали, що вольно.

А там було дванадцять розбійників. Питаються вони:

– Що ти за їден?

За тоє той фурман не казав королевичеві ані злізати з того повозу. Як вони вже заїхали у дім, то найстарший розбійник наказав:

– Піди їх спряч!

Але вони заїхали не у великі двері, а сховалися в малих дверях. І, коли вийшов розбійник, аби їх у своїх сінях побити, то фурман взяв в королевича шаблю і стяв розбійнику голову. Та й викинув його пріч. Розбійники чекають на него, а він не приходить. Посилає старший другого, каже:

– Іди ти!

Пішов же той другий, а фурман і тому так зробив. І так всіх він їх побив по одному, йно тілько дванадцятий зістався. Взяв си фурман пістоля в кишеню, а шаблю в руки і пішов до теїхати. А найстарший розбійник сидів собі і панну тримав на руках (яку вони в дорозі злапали). Як же той королівський фурман відчинив двері, то розбійник дуже ся злякав, схопився на ноги, а фурман каже:

– Ані рухайся, бо життя своє маєш скінчити! Вдарив його з пістоля і забив.

Рано вибираються, але королевич нічого не видів і не знає, що ся діяло. Отже, забрав фурман ключі, і вони далі в світ поїхали. їхали вони, їхали і приїхали до королівського міста. Як вони приїхали, зара гонець від тамтого короля запросив їх в гості. Королевич балювався у нього пару днів, а той король мав їдним їдну дочку, а та дочка була дуже прекрасная. Вона вже мала дванадцять чоловіків, а жаден чоловік ніколи з нею ночі не переночував. Той королевич її си сподобав і хтів її взяти за жінку.

Але чужий король шкодував його і казав:

– Сину, шкода тебе, бо вона вже мала дванадцять чоловіків, а з жадним чоловіком не переночували ночі.

Королевич радиться своего фурмана, що з тим має чинити, чи її взяти, чи ні. Фурман йому каже:

– Беріть, королевичу, ніколи ніц вам не може шкодити.

Підіймається той королевич, щоби її за жінку взяти. Пішли до священиків, до ксьондзів, як є звичай християнський, шлюб, заповіді, і він ся з нею вженив. І пішли вони собі спати. А той фурман каже:

– Королевичу, тую ніч буду я з вами.

Як вони полягали спати і позасипляли, то той королівський фурман стояв над ними.

Як прийшла десята година, її сонну дуже страшно стрясло, а як прийшла одинадцята година ночі, то другий раз так само стрясло нею, а як прийшла дванадцята година ночі, то як нею стрясло – вилізає такая гадь і королевича хоче вкусити. А королівський фурман знав тоє наперед, що ся може стати, тримав шаблю в руці і стяв голову тій гаді, котра вилізла з середини тої панни, і сховав в кишеню, а той тулуб вліз в ню назад.

Потому фурман пішов до своїх коней, а їх там обоє покинув.

Прийшло рано, і старий король казав:

– Підіть туди, до них, і принесіть того трупа.

Приходять слуги туди, заглядають без ключ, а вони повставали, обоє собі говорять.

Дають то королеві знати, що вони сидять і обоє говорять. Дуже король зрадувався і втішився, що вже знайшовся такий, що з нею ніч переночував, і з тої радости заложив баль. Довго був там королевич, але хоче вже їхати додому назад зі своєю жоною.

І каже йому король:

– Що ж тобі за маєтки дати?

– Нічого я у вас не жадаю, маєтків жадних, йно щобисте мені дали сто возів драбинястих і фурмани до тих возів, аби я заїхав до того міста. І поїхали вони, а перше повернув назад до того палацу, де тих розбійників фурман його побив, то вони набрали сто возів драбинястих різних маєтків, золота, срібла. І приїжджає він назад до свого батька із великими маєтками, а батько дуже врадувався ним, що його за найгіршого у своїм царстві мали, а він найбільшу штуку доказав.

От тому фурманові вже вийшов рік, і він хоче йти від королевича, але той каже:

– А що ж тобі за той рік заплатити? Будь у мене, прошу тебе, великою тобі заплатою заплачу, аби-сь у мене перебував.

– Не хочу я жодної в тебе, королю, заплати, йно маєш мені дати половину своєї жінки.

Не хтів перше той король того зробити, але згадав його всю вірність, не міг йому відказати.

– Та коли ти хочеш половину, то я вже тобі віддам всю.

Як побачила королевича жінка, що то не жарти, то стала дуже плакати і умлівати. З того плачу найшло на неї ригання. Зачала вона ригати, і вся та гадь, котру мала у собі, вийшла з неї. Тоди фурман добув тую гадячу голову, котру він відтяв, і зложив до купи і сказав:

– Ото видиш, королевичу, яку я маю половину в кишені, а половина була в твоєї жінки.

Ото, королевичу, стільки я хочу в тебе заплати. Заплативісь, королевичу, за мене давно, тоди, як той чоловік бив по моєму гробі, бо я був умерший чоловік. Пан Біг прислав мене за тих п'ятнадцять рублів у тебе рік служити. Викупівись мене, королевичу, від теї неволі, що він рік мав по смерті моїй збиткуватися. Бідним я був і позичив у того багача п'ятнадцять рублів, і він по смерті моїй збиткувався. Але Пан Біг прислав таку душу, що за мене заплатив.

Дурний Гриць і водяна панна

Була собі їдна жінка, що мала їдного дурного сина, називався Гриць. І не мала вона ані морґа ґрунту, тільки їдну хатину дуже стареньку. І не могла собі дати ради у світі, бо вже стара була, а той не міг заробити. А то за панщини було, і їй казали панщину робити за ту хату. А вона не здужала вже відробити панщини свеї. Тоди пан казав, щоби Гриць ішов до ставу стерегчи риби, тоди він відпише панщину. А той не хоче іти стерегчи риби, бо дурний. Пан казав йому дати кілька київ.

– Мусиш хоч таким способом мені панщину відробити. Хоч ти дурний, то коло риби будеш стояти, коло ставу.

Допіру Гриць ся послухав і пішов до тего ставу а пан його записав «ставничий». А було то літнього дня, голодного переднівку коли мати не мала чим його поживити. Вона жебрала по селі і носила свому синові. Так було раз і другий, а вона все понад коршму ходила. Раз виходить з тої коршми жид і до неї каже:

– Чому ви до мене ніколи, Іванихо, не вступите?

– Як я маю до коршми вступати, така бідная, як я нічого не маю, йно душа в мені?

– Що ти питаєш, Іванихо, ти вступи – я маю горілку і ще й закуску для тебе знайду: є у мене хліб, булки. Хіба б я був такий нерозумний, щоб бідного зле потрактував? Хтось має гроші, а ти – ні, то я тобі подарую.

Подумала стара Іваниха:

– Піду я до того жида.

І той жид-орендар дав їй горілки келішок чи там кватирку і дав їй хліба закусити.

– Дякую вам, пане-орендарю, за те, щосьте мені дали, бо я плати не маю.

– Прийдіть-но ви завтра, Іванихо. Я й завтра тобі ще дам. Було так їден день, другий – на третій день Іваниха вже встидається і боїться, і поза коршму вже ховається, як іде. Спогадала собі, що: «Довг вже маю великий у жида, вже найдеться близько злотий грошей, а як ще нинька третій день він мене закличе, а я маю реманент на панщину, то як жид возьме подасть мене до пана, то ще хату мою зліцитують».

Але жид пильнує ліпше Іванихи:

– І ви, Іванихо, вже мене встидаєтеся до коршми ходити?

Закликав до коршми її і каже:

– Не журися, ні. Я ще тобі грошей дам.

Налив їй горілки кватирку, а ще другу дає для Гриця і буханець хліба і каже до неї:

– Міг би Гриць прийти сам, йому недалеко від мене.

– А пан як би довідався, то б його не тільки киями досить збив, а нагайкою ще ліпше побив.

Занесла той хліб і ту горілку до Гриця і розказує:

– Знаєш, Грицю, казав жид, що ти міг би і сам прийти, ніж голод терпіти.

А Гриць, як ту горілку випив, то охоти набрався, думає: «Добрий то жид такий, що дурно дав мені горілки і хліба». Каже до матері:

– Вже то я сам не піду, а ви йдете, маєте час, то вступіть ще до нього, що то він вам скаже.

Вертає Іваниха назад, а жид стоїть на порозі, каже:

– Ну, Іванихо, прийде коли Гриць, чи ні?

– Ет, що тамка питаєте, де вам дурний прийде, як він не знає нікого ані нічого.

– Кажіть-но йому, нехай-но прийде сам до мене – ви можете жити легко тепер на переднівок і ще гроші будете мати.

– Е, – каже тая Іваниха, – ну, а хто ж мені гроші дасть? Біди мені більше дасть, ніж грошей.

– Чому? Я вам сам дам, але аби-сьте нікому не споминали ніц, я маю таку вудку на довгій тичці, а їднаково Гриць стоїть коло ставу по цілих днях, а якби він такий добрий був, щоби прийшов до мене, то я б йому дав тую вудку, і він би кидав на воду, і мав би сам що їсти і мені б якуюсь дав рибку. І з того би прийшло, що він би мав чим живитися, і я б йому ще заплатив.

І дав Іванисі ту вудку і тичку:

– Занеси Грицеві до ставу.

І показав йому, що має чіпляти на той гачок, щоб на рибу кидати, і дав Грицеві ще горілки і хліба, щоби Гриць мав охоту рибу лапати. Іваниха занесла Грицеві ту вудку, горілку і хліб, а він злякався і каже:

– Мене пан заб'є.

Але як він горілку випив і хліб з'їв, то подумав собі: «Та вже мені однаково: буде бити, чи ні, альбо вже заб'є, їднаково я бідний». І дивиться Гриць, що підходить жид очеретом, і дуже злякався.

– Грицю, не лякайся, – каже жид, – я тільки прийшов показати тобі, як ти маєш рибу лапати.

І показав, і навчив Гриця.

І так їден день, другий день лапає Гриць рибу на ту вудку, в очерет складає, приходить мати до него, якби приносить їсти, і забирає рибу, і несе жидові до коршми.

Коли жид каже:

– Я маю, Іванихо, такий волочок, що стілько ся не буде мучити, а кине раз, то вже буде з него.

І занесла Іваниха, і дала Грицеві той сак на рибу. І як Гриць закинув його в ставок, то витягнути не може, таке щось тяжке там є. І дуже злякався, і став плакати, що у воді той сак, бо як прийде економ, то побачить і вже його заб'є. Приходить мати.

– Чого ти плачеш?

– Ви мені такої біди принесли, що ми пропадем обоє: щось там тяжкого є, що його не можна рушити, так, як камінь у тім саку.

– Стій-но ти, Грицю, не лякайся. Я тобі поможу витягнути. Мня Отця і Сина і Святого Духа, амінь. Господи, допомагай!

І зачала мати тягнути – витягає…А в тім саку є дівка, але ще й панна до того. Але стара ще не чула, щоби коли у воді дівка з рибою плавала. Гриць зачав втікати, а та дівка – за ним. І вчіпилася його за шию і каже до него:

– Ти від мене вже тепер нігде не втічеш, бо я на тебе двадцять і чотири роки у воді чекала. Тепер ти будеш мій чоловік, а я твоя жінка, коли ти витягнув мене на світ і сонце із води.

Той плаче і дереться від неї, тікає, як дурний Гриць, а вона каже до него:

– Ти, Грицю, тепер йди додому. А я піду за тобою.

Гриць дурний мліє зі страху, звичайно, що він дурний розум має, і каже:

– Мене пан заб'є! А вона до нього:

– Ти теперка будеш паном, а той пан то не буде навіть варт у тебе за економа бути.

Прийшов же Гриць додому і зі страху і того клопоту заснув собі. Встає рано: він такий убраний, і льокай коло него є, який його опуцовує, чоботи і одежу його. А та хата, що була хатина старенька, стала хата мурована. Він дуже злякався від того і питається матері:

– Де є мій латун?

А мати каже:

– Ти дивися, які я сукні маю! Або ж я маю тії лахи? Чи я знаю, де вони ся діли?

А та дівка каже:

– Ви теперка не будете в латунах ходити, йно в такім убраню панськім, як я.

А йде економ заказувати на панщину, дивиться, що хати нема, йно якийсь мур на тім місці, такий дідинець, і думає: «Що ся то за диво стало без ніч, що такий палац став на тій хатині?» Кличе він Іваниху, щоби спитати, чи Гриць коло ставу, чи ні. А як та Іваниха вийшла, за таку паню вбрана, так економ сам завстидався, що він її Іванихою кличе.

А Іваниха каже:

– Ще від учера нема нікого коло ставу, бо Гриць удома.

– Ти ще, Іванихо, із Грицем підеш до тюрми.

А Гриць на собі свої сурдути дере на кавалки, бо одне, що він дурний, а друге, що він на собі ще не видів такого жодного убьору панського.

Економ каже:

– Іди ж но ти на диспозицію, пане Ґреґор, до пана!

А Гриць плаче:

– Як же я піду, коли я пан, і тамтой пан?

А панна написала табличку і винесла економові і каже йому:

– Прошу я вас, пане економ, і ви за то не гнівайтеся, що я вам буду казати: що така близька дорога панові до Гриця, як і Грицеві до пана.

Заніс економ панові ту табличку. Пан перечитав, засміявся з дурного Гриця і питає економа, хто йому так написав. Економ каже:

– Якась така панна винесла, якби королівна.

Думає пан, що то все жарти і сміх, і посилає назад економа з тою карткою, щоб Гриць прийшов і дав рахунок, скільки ще він панщини винен. Приходить економ назад, дає Іванисі картку. По якімсь часі Іваниха виносить знов ту картку. Де та панна написала: «Не був і не буду, але нех сі пан сам пофатиґує». Заніс економ назад, а пан собі думає: «Щось гострого є для мене від того дурного Гриця». І казав козакові коня осідлати і з великою злістю нагайку в руки взяв: «Поїду до того дурного Гриця і уб'ю його!» І приїхав. Як оглянув той дідинець і салю, то завстидався сам. Не злізає з коня, йно в дзвінок задзвонив:

– Хто то тут мешкає? – питає.

Хтів Гриць вийти до пана, але панна не пустила:

– Я сама вийду.

І привітала пана графа бардзо:

– Вельможний пане графе, проше до покою.

– О, ні, не буду я злізати з коня, бо щось я виджу дивного, що ся теї доби стало за мою рибу. Бо є ваше велике щастя, а вже моє нещастя.

І придумав скоро собі пан, як Гриця до себе запросити. Пише на коні картку, вже не пише «Грицю», йно «просить пан Ґреґора прийти на диспозицію». Гриць хоче йти і шукає за своїми латунами, але водяна панна каже:

– Нема і не буде вже твоїх латунів, бо до третього дня то ся той пан граф вдягне в них.

Пан думає собі вдома, яку б то кару йому видати? Аж запросив других панів, урядника і касира, і розказує їм, що то ся стало, дає їм той лист читати. А вони кажуть до того пана:

– Пане граб'я, ніц йому за кару не дайте, йно тілько нех він їде до сонця, за один день цілий світ об'їхав і назад щоб приїхав, і щоб спитав сонця, як то за один день цілий світ об'їхати. І щоби ввечері був вже вдома. То ліпшої кари не може бути суджено, бо одне, що він дурний. І він, як піде, то вже ся назад не верне. І пан ся всього позбуде.

І пан собі охоти набрав до того, що його преложоні кажуть, і написав пан, щоб Гриць пішов і спитав сонця, чого то воно вдень світить, а вночі не видно.

Приносить економ той лист до пана Ґреґора, а панна перечитала і каже, щоб дав пан коня для него і грошей, хоч би триста злотих. Пан з того ся засмутив, але його преложоні йому кажуть:

– А що ж то пану графові шкодить? Чи нема коня? А як у картах програє він триста ринських? Але, прецінь, спробуєм дурного Гриця, що з того вийде і що ся з ним стане.

І пан собі подумав, і охоти підібрав. Подумав він, що то правда, що то є мала баґателька. Отже, дав йому коня і гроші.

І Гриць поїхав з великою журбою в серці. А панна дала йому свій сиґнет на руку і лист, який вона написала, яко королівна, до свого батька і до матері. Що море її взяло, що в ставу була втоплена, а такий знайшовся, що, коли вона до ставу приплила, витягнув її замість риби на світ.

Їхав він, і вечір вже його захопив, стало дуже невидно, і дорога скінчилася. А з ним їхав економ, котрий був за свідка, бо йому самому не буде дана віра. От, ніч їх захопила, і вони журяться, що нема де переночувати. Аж дивляться, щось ся світить. То був палац великий. Приїздять під вікно і просяться на ніч, але там нікого нема, тільки їдна сама старенька кобіта, пані.

– Що хочете, люди?

– Ми хочем, може би, ви нас переночували.

– Не можу я вас тут ночувати, бо тут вас звірі з'їдять.

Подав Гриць лист тій пані. Вона перечитала той лист і запровадила до скали, такої стайні, щоби там звірі не добулися або вовки. А коло дев'ятої-десятої години вночі чути щось.

Гудуть, виють, не виють, але так, як крик і галас. Вони страшно полякалися, що їх смерть вже приходить, як та пані казала. А пані дала той лист свому панові, вовкові.

Вони були закляті: король і його ціле військо, як були на войні, у вовків. їх зачарували, а вона ся зістала з малою дитиною і втікала з свого краю. І як вона їхала на Дунаю, зачала велика фаля бити, і вона ту дитину згубила в Дунаю і в морі. А та дитина не втопилася, а виросла разом з рибою. І їден хлопець її витягнув замість риби на світ. І та дочка живе, і прислала ту саму печатку, що я їй вчепила. Як все то розказала стара пані тому вовкові, то з того вовка зробився чоловік. Як вона дала йому перечитати той лист і той перстень йому дала, то все войсько стало знов людьми з вовків.

Казав король припровадити Гриця перед свої очі.

– Я разом з тобою піду з войськом до дочки своєї.

І так вони їхали усі разом, аж приїхали до Грицевого дому. А на другий день казав король пана запросити в гості. Пан прийшов і привітався з таким можним царом. І зачав він журитися, що вже він ніц не є годен зрівнятися з Грицем. А король розказав панові, як то ся стало все. Що він був зачарований на вовка, а його дитина була в воді, але не втопилася, а жила з рибою.

– А тепер щастя таке прийшло, що вона вийшла на світ з води, а я з вовка перейшов на чоловіка. Теперка я тут буду паном, а ти, вельможний граф, зі сторони меї маєш вступитися.

І економ засвідчив, як свідок, що він видів, як з вовків зробилися люди.

І пан з тої журби не знав, що зробити, і взяв пістоля, і застрілився. А Гриць зачав панувати від того часу.

Вода в людовой вірі

Уже найстарші та й найдавніші народи, про котрих тільки згадує історія, надавали або самій воді божеську силу, або зображали собі особне божество, володіюче водою та її струями. Старі єгиптяни почитали живучих у воді крокодилів, а найпросвіченіші народи старини, римляни і греки, заселяли глибокі хвилі ріки різними богами, богинями та духами. Тая віра про водяні духи, про їхню силу та моць була і єсть до нинішнього дня між народами слов'янськими. Воду кождий майже народ наділяв божественною силою, се нічого дивного, бо ж прецінь і нині люди ої науки, як от геологи і натуралісти, випроваджують з води початок світа, ба навіть сама біблія звертаєся до сего джерела початку світа та роду чоловічого. Що ж дивного в тім, єсли простий, неосвічений чоловік тій воді, котра его роли надає «влаги» (плодовитости), за помочю котрої шукає він своє здоровлє та свою через слабость утрачену силу, єсли тій воді приписує він моць та силу самого моцного божества? Між нашим простим сільським людом множество різного роду віровань гомонить про той елемент, – в яких видах він ся показує людові в природі. Я зібрав, скільки міг, невеликий одламок той старої віри про воду, походячої з давної, передхристіянської давнини по селах нашого краю, маючи передовсім на ціли, щоб не одно гарне та вельми поетичне вірованє зберечи від забутя, а при тому хочу показати ту велику силу творчества нашого люду, его фантазію та его погляди на світ та на природу.

Не тілько наш народ але майже всі народи світа почитали джерела від непам'ятних часів та приодівали їх різними божеськими силами; декотрі свої оселі, міста та села закладали над джерелами, віруючи, що в воді кирниць перебувають різного роду божества, котрі будуть опікуватися та піклуватись жителями та своїми сусідами. У нас на Руси-Україні розповсюдилася широко й далеко віра про чудотворну, майже божеську силу джерел і нині гомонить вона голосним гомоном між нашим сільським та маломіщанським людом. Не буду довго розводитися над тим, згадаю тільки про тоє, що наш люд бачить у воді появи чудотворних образів.

При джерелах, кирницях і потоках Зеленого тижня пересиджують мавки, котрі в людовій фантазії зображаються божищами; в Літині вірить простий люд, що по при кирницях, джерелах та потоках вночі св. Юра, св. Онуфрія, Петра, Івана Купала пересиджують чарівниці та ворожки, ждучи тої дуже важної для себе хвилі, в котрій вони зможуть набрати з води потрібної для себе сили. Я був кілька разів на Красній-Грушовій в Дрогобицькім на одпусті на Успеніє Пресвятої Діви. Множество народа з різних сіл спішить до того села в той день до каплички, поставленої над кирницею серед толоки, обмаєної, наче зеленим вінцем, зеленим рястом густих верб. І серед побожних богомольців, що тиснулися по цілющу воду до кирниці, я бачив множество таких, котрі, кидаючи до джерела кусники хліба, шмати та друге, хотіли затим лишити свою слабість або лиху долю в чудотворній кирниці.

В Літині в пов. Дрогобицькім вірує простий люд, що в кирницю не годиться ані плювати ані кидати камінєм та грудами; нераз чув я, як мати перестерігали своїх маленьких дітей, щоби вони не робили того, бо з кирничної води вирине дух, котрий заскубоче їх на смерть, або порве за собою у глибоку пропасть.

Людові казки та оповіданя знають такі джерела з чудотворною водою, котра не тілько помагає на різні рани, хороби та слабости, але котрою умившись, стає і сивоголовий старець назад молодим, черствим та здоровим чоловіком. Ті чудотворні джерела знаходяться «за синими горами, за густими борами, за великими пропастями та за глибокими озерами». Від одної старої баби в селі Теглові в окрузі Равськім чув я, що ті джерела стережуть ріжні духи, котрі нікого з людий не хочуть допустити до них. Лише одному старому батькови, котрий через ЗО літ шукав свого сина, – говорила тота баба, – котрого загубив у лісі, вдалося в саму Великодню неділю достати до того джерел, умитися тою водою та одмолодіти. Однак злі духи, довідавшися про тоє, розірвали єго на кусники. Ба, що більше: навіть сі кусники з сего чоловіка спалили вони, щоби вони, змочені чудотворною силою, не оджили.

В Вороблевичах коло Дрогобича чув я таке вірованє від одного селянина. Єсли гадину чоловік здибле, нехай не лишає єї на дорозі або на траві, лише нехай повісит на патиці на сонці, бо сли тілько вода скропить забиту гадюку, вона певне оджиє і тогди помститься на своїм убійцю. Але ще що! Потяту на дрібненькі кусники гадюку скропити лише кирничною водою, а вона оджиє; таку велику цілющу силу приписує у своїй вірі наш люд кирничній воді.

В людових казках над кирничними водами стоять величезні закляті палати; в лісі над студеним джерелом в казці про дванадцять розбійників, записаної в Равськім, стоїть печера розбишак. В печері тій у темному підземному льоху знаходиться величезна діжка наповнена людськими головами, котрі злодії-розбишаки з забитих людий на купу поскидали.

Багатий чумак, – оповідає далі казка, – вертав раз тим лісом сивими волами додому. Серед темного ліса у ясну місячну ніч напали на него розбишаки, забрали сиві воли, одібрали гроші, старого же чумака завели до підземного льоху, стяли голову, кинули єї до величезної діжки, а решту тіла поклали в куточку льоху. Жде-жде стара жінка чумака зі своєю одинокою донькою на чоловіка, та діждатися не може, а далі і каже: «Пійдем, доню, в широкий світ тата шукати». – «Пійдем мамуню, – каже дочка, – та куди?» «Ти підеш тихим лісом, а я широкими полями-степами».

Пійшла донька тихим лісом, взявши з собою вірну собаку. Біжить собака попереду дівчини, шукає та нюхає, а дівчина іде та іде за нею. Іде день, іде другий, уже замучилась, ніженьками поллялася червона крівця та скропила биту лісову доріжечку. Змучена на четвертому дні, сіла дівчина під зелений явір та плаче-плаче дрібненькими слізоньками. А явір тільки скрип та скрип. Собака скулилася коло дівочих ніг та спить. Аж чує дівчина щось дуднить лісом; заперла дух у грудях та слухає. Чує, ржуть коні, пес зачав гавкати, дівчина знітилася та жде, що то буде такого. Аж тут підлітає дванадцять розбійників, страшні, бородаті та погані, як ніч.

«Що робиш, дівчино, тутка?» – запитався єї якийсь старий розбишака. «Тата шукаю», – одповіла дівчина. «А де ж твій тато?» – «Поїхав чумакувати сивими волами та не вертає.» Старий розбишака казав взяти дівчину з собою, привести до своєї печери та тамка замкнути у якусь темну хату з одним маленьким віконцем. Сидить дівчина та плаче, визираючи на світ через одне вікно. А до вікна день-денно прилітає маленька пташина та цвіркає, та б'є крильцями у шибку. Якось раз дівчина отворила віконце, пташина влетіла до хати, сіла собі на кілочку тай каже: «Не журися, дівчино, таточко твій недалеко звідси, дивися в тій стіні є двері», – вона стріпнула крильцями тай вдарила собою об стіну, – «потисни вдолині ногою і вони отворяться. Тогди іди до підземного льоху, дивися добре, тамка знайдеш діжу з людськими головами, а у куточку тіло твого батька. Біжи ж тоді з того льоху простенько до джерела, бери сім раз воду у губу та неси скропити нею трупа твого батька, приложивши до него і голову».

Я не буду довго розводитися та наводити цілі довгі казки в тому місци, скажу тілько коротко, що дівчина послухала пташини, сім разів принесла в устах цілющої води з джерела і тим способом воскресила свого забитого батька.

Крім тих джерел з цілющою водою простий наш люд у своїй вірі народній знає ще джерела з водою шкідливою житю та здоровлю людини. Ворожка та знахорка одсилає дівчину полишену любовником-парубком до джерела, що тече з-під зеленого дуба; каже тої води зачерти у синій, новий горнець до сходу сонця, зварити в ній чар-зілє, та одвару того дати напитися легиневі, котрий або вернися до полишеної любки, або «задре ногами». Є джерела з такою поганою та нечистою водою, що, встромивши ногу або руку, дістаєся на тім члені тіла струпи або не вилічені рани. В таких джерелах має перебувати Обійник або якась інша чорна сила, котра любить шкодити на здоровлю та майні всім людям.

Що ж в кінци дивного, если наш простий люд наділив у своїй вірі та забобонах кирничну воду надприродною силою, коли навіть серед таких культурних народів, як французи та німці, простий люд з почестю відноситься до декотрих джерел, приписуючи їм надприродну силу?

В округ широкої та просторої землі розливався ще ширше та довше море, на середині котрого стоїть білий камінь, на тому камені росте дерево і по тім то дереві на птасі грифі можна дістатися на тамтой світ (записано в Літині). В інших сторонах нашого краю, як Рудецькім, Самборщині, в Равськім та Жовківськім вірує наш простий люд, що на самій середині моря підноситься величезна золота гора, по котрій душі небіжчиків мусять діставатися на тамтой світ. Котра душа на тій землі не шанувала своїх нігтів та, обтинаючи їх, не ховала за пазуху, ся так скоро не видрапаєся на тоту високу гору. Будь-що-будь, наш люд уважає море за двері на тамтой світ, а по декотрих сторонах, як в Короснянськім, вірує, що на конци моря з глибокої води виринають прехороші золоті стовпи, на котрих спочиває просторе синє небо.

У морю живуть різні люди та дива. На дні широкого моря живуть такі панни, котрих очі з самісеньких жемчугів, а волося із коралів та дорогого каміння. Тоті панни літом у ясні дні виходять на берег та, поклавшися на зеленій траві, вигріваються на сонячному світлі. Тогди підкрадаються до них немилосердні моряки, лапають їх, одрізують хороше волося, вилуплюють жемчуга з очей, а одтак пускають їх назад у море. У морю відростає їм назад волосе та вертаються дорогі очі. На дні моря є міста та села з своїми людьми та різними гаями, лісами та різними превеликими багатствами.

У чорному морі живуть мелюзини. Люди по передмістю в Дрогобичи описують їх двояко; одні говорять, що то є дівчата з головою, руками, грудьми до самого пояса чоловічими, а від пояса йде хвіст риби; інші описують їх так, начеб то були через половину рибою, а другою половиною дівчатами, такі що мають по одній руці а по одній плетві. Вони суть авторами народних пісень, котрі в погодні дні виспівують: сі пісні підслухують чумаки, учаться їх та розвозять по селах.

В морю є величезні риби, котрі живут тисячами літ. Тоти риби рушаються дуже поволи, деколи засипають довгим, твердим сном на середині моря, виставивши спину на верх. Тогди їхні хребти покриває трава, на нім ростуть корчі та дерева. І не раз моряки, доїхавши до тої риби човном, вискакують на ню, думаючи, що то острів, але не раз така риба тогди, вражена або вдарена чим, моцно стрепнеся, потрясе собою, шморгне під воду і тим способом позбавляє житя моряків.

Турки після народної віри бувають дуже добрими плаваками по синьому морі. Я чув оповідане в Літині, в котрім простий люд представляє собі, що турки по морю плавають так добре, наче качки або гуси. Вони стріляють до свого ворога з ручниць, а одтак самі ховаються перед своїм ворогом у глибокі морські хвилі.

За синє море одлітають птиці восени у вирій, з синього моря виринають розмаїті звірята, птахи; з синього моря походять морські свинки, котрим наш сільський люд приписує, що вони витягають ревматизм.

Річна вода не вливаєся після вірувань нашого люду до синього та безкрайнього моря, вона морем тече аж під самісіньку землю довго-довго; тому, если на воду на Великдень кине селянин посвячені шкарлупи з яєць та з великоднього м'яса кісточки, то все тото за якийсь час рікою заплине до Рахманова під землю, тай там людям з другого світа скаже: «Христос Воскрес», звіщаючи тим способом їхній Великдень.

У ріках жиють русалки та топельники з зеленими студеними руками, з рогами, та кучерявим, русявим волосєм. В тих водяних духів палати з кришталю та прозрачного шкла, з синіми кровлями, а в середині них знаходяться заслані ложа з барвінку та водяних лілей.

Взагалі ріки та річна вода одограє вельми важну ролю в духовнім житю нашого сільського люду. В народних піснях, казках та оповіданнях дуже часто згадуєся про тихий Дунай, за котрий поїхав козак в далеку чужу чужину. Зі струї ріки стараєся згадати дівчина свою будучу долю та своє житє, пускаючи на Купала зелені з барвінку вінки на воду. З Щедрого вечора на Йордань опівночи вода переміняєся на вино, а той чоловік, котрий у Бога щасливий, зможе під той час з ріки зачерти вина місто води у свій збанок. Тоє віруванє розповсюджене особливо в сторонах положених над Дністром в селах: Літня, Тинів, Колодруби, Ропчиці та другі. І мені не раз зустрічалося видіти тамошніх селян в ту ніч ждучих тої години, в котрій би можна вмісто води зачерти вина.

Посвячена йорданська вода після людового віруваня охороняє чоловіка од розлучного рода нещасть та недругів. Чоловік обложений струпами, ранами та золотухою нехай тілько скупаєся в йорданськім полонці, а певне поздоровіє; таких людей лічить також купіль в воді в живний четвер. На Щедрий вечір місить у свяченій воді селянин пшеничне тісто, робить ним хрестики на дверях та стінах не тільки своєї хати але й всіх будинках, віруючи, що тим способом приступ всім злим та нечистим духам до свого домівства. Ба що більше! Зішкробане з хрестиків йорданське тісто помагає на різні слабості та хороби.

Я бачив в деяких сторонах нашого краю переведене людового забобону у йорданськім дні. Особливо в горах в Сяноцькому, вірить люд, що купелею в йорданській полонці зможе очистити та позбавити чарівниць та знахарів їхньої сили. Мені зустрінулося видіти в однім селі, як парубоцтво серед тріскучого морозу купало три баби в йорданській воді, котрих підозрівали в цілім селі о тоє, що вони є чарівницями та що забирають молоко коровам.

В Белзькім та Дрогобицькім вірує сільський люд, що коли чорна градова хмара над суне над село та поле, нічого не потреба робити, лише ждати на перше зернятко граду; тоє зернятко кинути до перехованої йорданської води, а град перестане падати.

В воду кидає вдосвіта на Різдво ґазда срібний грош та миєся в тій воді, думаючи, що тим способом він з цілою своєю сім'єю стане богатирем.

Але згадаймо звичай, розповсюджений не тілько по нашій Руси-Україні, але й по других слов'янських землях на Великодні свята, коли то парубки обливають водою дівчат! Є села по нашій землі, в котрих дівчина не борониться, добровільно даєся зливати студеною водою, тихо і покірливо стоїть вона при вербі над рікою, коли тим часом парубки одну коновку води за другою на неї ллють. Вона ж не борониться та не втікає, бо вірує, що тота вода надасть їй краси, здоровля, черствоти, а вконци принесе їй жениха та змінить не раз лукаву долю на ліпшу.

Так само, як річна вода, так само дощ та сніг почитує наш люд в своїх вірованях, казках та забобонах за святий, та односиться до него начеб до якого святця. В Грушови коло Дрогобича між дітьми записав я співанку, котру вони літом співали запрошуючи, щоби перестав дощ падати:

В Равськім представляє собі наш люд, що на чорних хмарах, під самісіньким небом, сидить страшно старий дід, борода у него аж по самі костки на ногах; скулившися ховаєся він перед ясним поглядом золотого сонця, бо боїться, щоби жарке сонце у літні дні посухи та спеки не висушило ему его мокрої бороди, у котрій дощ криєся. Коли повіє буйний вітер і потрясе бородою того старця, тогди пускаєся дощ. Деколи і тому старому діду забагаєся погуляти та розвеселити свої старі кості, тогди бере він за руку свою стару сестру – тучу, ослонює ясне сонце темними хмарами тай пускаєся у танець полями, степами, лугами та лісами.

В Руденськім кажуть, що дощем, градом, снігом та тучею володіє святий Ілія та св. Миколай. А тогди, коли в хмарах гоготить та гримить, сі два святі огненими колесницями розвозять калачики та кидають ними на землю.

Тихий, супокійний та тепленький літній дощ, котрий скрапляє селянські ниви, у вірованях, називаєся чистим, святим дощем. Бурю та дощ уливний називає наш люд нечистим, і тим дощем володіє нечистий дух або лиха сила.

В Дрогобицькім в Літині я чув такий опис дощу: «На вершках дерев сидить чоловік та тримає на плечах шкіряний міх дощу. Як тілько захмариться та вітер повіє, летить той чоловік попід самісінькі хмари, бере сито та зо свого міха ллє на него воду. Деколи вітер свариться з тим чоловіком, тогди віддирає від него шкіряний міх, теліпає ним з цілої сили тай тим способом спроваджує на землю тучу».

Дрібненький та легенький дощ, котрий довго не йде, називає сільський люд в наддністрянській дрогобицькій стороні дощем «сліпим». Коли сонце світить, а дощ падає, тогди чарівниця масло робить, а дощ той не є дощем чистим, бо єго накликала чарівниця. Взагалі ворожбити, чарівники та знахарі зі злости або з якого завзятя можуть спровадити на село не тілько дощ, але навіть хуртовину, град та тучу.

В людових віруваннях віщунами дощу та тучі бувають кури, ворони та ластівки. Загально відоме тоє вірованє, що на дощ кури піють та встають зі свого сіданя дуже рано; ластівки звіщають тим дощ, що вганяються високо попід самі облаки; ворони же на тучу та заметіль пхаються до села та людських жилищ.

Крім вірувань про чистий і нечистий дощ можна також подибати в декотрих сторонах нашого краю поговірку між нашим людом про камінний, сірчаний та огненний дощ. Дощ огненний буде падати при кінци світа, запалить цілісіньку землю, залявши єї перше огненною водою. З дощем у літі та на весну з самого неба спадають на землю жаби; особливо належиться згадати тутка про маленьку зелену жабу, котру люд простий в сторонах Дрогобицьких уважає за дар неба, відноситься до неї дуже дружно, бо вірує, що, приложивши тоту зелену жабу до посідалих та попуканих од буйного вітру уст, ніг або рук, тим способом вилічиться їх, а при тім охорониться на будуче од посіданя та попуканя. Після віруваня тамочного люду ся зелена жаба не любить дуже річної води, а коли серед літа настане страшна посуха і всі калабані висохнуть так, що ся жаба не має дрібочки води, чим могла би закропити свою спрагу, тогди вилазить вона на вербу і так, як каня рохкотанєм просить у Бога дощу. Тому люд по деяких селах уважає рохкотанє тої маленької жаби за признаку слоти. Серед літа та погодної осени з дощем спадають на землю також миші, котрі одтак розлазяться по полях, споруджуючи в зимових засівах чималу шкоду; з дощем спадає на пшеницю руда і др.

Маєвий дощ надає хлопцеви росту та сили, а дівчині краси та вроди; тому декуди по наших селах посилають матері своїх малих дітей на маєвий дощ, щоби їм той надав краси, сили та росту. Єсли на весілі парубка та дівчини падає дощ, тогди в деяких сторонах нашого краю, загалом всі весільні разом з молодятами тішаться, бо вірують, що той дощ принесе молодій парі щастя та долі; в Дрогобицькім же я чув, що дощ падає по найбільшій часті на весілю того парубка чи тої дівчини, котра любила за свого дівування поїдати ласощі, а в Груді я бачив, як молода княгиня заливалася дрібними слезами на своїм весілю, бо в тім дни, в котрім вона шлюб брала, падав рясний дощ. Стілько, отже, сліз – після її вірованя – прийдеся їй небозі вилляти в житю зо своєю парою. Які два суперечні вірованя та які суперечні погляди на ворожбу про будуче житє молодих!

Крім дощу на тім місці належиться згадати про росу, котра серед погідної літної ночі такими гарними каплями вкриває поля, луги та луки. В Дрогобицьких сторонах вірить люд, що росу самі «янголи» змітають на землю з ясних звізд; а на Солтисах од старої баби я чув, бутьтоби роса мала бути тими дрібними слезами, котрі Пречиста вилляла за своїм сином тогди, коли его жиди били та розпинали, тому щорана ясне сонечко збирає росу із землі та ховає у золоту скриню. Колись визбирає сонечко всі слези Матінки Божої із землі, поскладає їх до скрині, замкне золотим ключем, а тогди горе буде людям! В Теглові од одної старої жінки я чув, що росу ронить проклята од Бога дівчина за тоє, що на самісінький Великдень різала на вінець зелений барвінок. Тому теперка од Великодня (од весни) аж до пізної осени вганяє вона по ночах та ронить слези-росу на дрібненьку траву, зіля та дерева.

Роса назбирана з ячмінних зелених колосків у святоянську ніч помагає на очи; вночи на св. Юра, Онуфрія, Івана Купала збирає чарівниця з трави, з зіля та з дерев росу до відерця та робить з неї масло та сир. Хто щорана буде вмивати своє лице, той ніколи не постарієся, дівчина же, котра часто обливаєся свіжою ранньою росою, охорониться од рябини, чиряків та струпів, єї лице буде завжди гоже, румяне та свіже.

Найменше я зміг зібрати вірувань по наших селах про сніг. Докладно про єго генезу, про єго близші свойства, про его персоніфікацію, не був я в силі помимо моїх старань та допитів нічого ясного та докладного розпорпати. В Михайловичах в повіті Руденськім чув я од одного чоловіка, що сніг змітають на землю святі щозими, а в многих селах нашого краю вірує простий люд, що добре та здорово є натиратися мартовим снігом, бо сніг той надає краси та здоровля навіть старому лицю. Серед снігу в ночах по Різдві до Щедрого вечера уносяться душі нехрещених дітей, опирі, чарівниці та другі нечисті сили в повітрю. Коли острий стулений зимовий вітер бовдурить та закручує снігом, як у літі, порохом, тогди лихий жениться та заводить крутий танець.

Нема ані однісінького, може, села на нашій просторій Руси-Україні, в котрім би простий люд не нав'язував якось якоїсь казки або оповідання до озера або до багна, яке в селі знаходиться. Мені вдалося в протягу моєї чотиролітної мандрівки та бурлацтва по Галичині зібрати та списати чимало таких розказів про озера та багна, але подавати їх всіх на тім місці, було би неподобно. Тому я згадаю для одної цілості про озера в людовій вірі поверхово, сподіваючися, що колись про них подам більше цікавих вірувань та казок.

На озера, багна, опарени та баюри глядить наш люд з жахом та трепотом, уважаючи ті місця не чистими, бо в їхній воді по найбільшій часті пересиджує страшний обійник, мань або блуд, топельник та другі лихі духи та чорні сили. В Вороблевичах на просторих, рівнинних сіножатях знаходиться великий став, зарослий тростиною, очеретом та татарським зілєм. Не дуже далеко од того ставу веде бита дорога одна до Дрогобича, а друга до Медини, котрою день-денно майже вечерами ідуть люде або з недалеких міст, або вертають з панських дворів з заробку до дому. Кілько я наслухався розлучних оповідань та розказів про той став! Одні оповідали мені, що бачили, як з глибокої води ставу вилазив величезний кінь у ясну місячну ніч, ішов на дорогу, ставав на високім мості, полоненім на Тисмениці і пив з ріки воду, витягаючи свою довгу шию. Був се обійник – (злий дух) – володітель і пан того ставу. Давно, дуже давно впилився он так у темну осінню ніч до вертаю чого з углем з летнянських лісів грушівского коваля, затуманив его цілком, потім водив его майже цілісіньку ніч по сіножатях а в кінци над раном завів его разом з конем і возом над став, тай утопив его на самісінькій середині ставу.

На середині сего ставу, серед густого очерету та осоки є закляте місце – говорили другі – на котрім не змогла до сего часу жадна нога чоловіка удержати ся, бо щоби на тоє місце човном приплив не знати який плавак, сей час погибати мусить. Там бо власне в тім місци сидить сей страшний обійник.

По озерах, по багнах та баюрах пересиджують чорти та дияволи, а в сторонах Дрогобича, Стрия, Белза та Рудок вірує люд, що озерами та багнами можна дістатися до самісінького пекла.

На інші озера та баюри вказує наш сільський люд з страхом та тривогою тому, бо вірує, що на тих місцях стояли або богаті оселі, житла або палати, але вони за якийсь гріх запалися під землю. І нині серед погодної та тихої ночі можна чути голоси людей в тих озерах. Я наведу лише один розказ записаний в Теглові од Юрка Дідуга про невеличке озеро, що лежить посеред Хлівчанського ліса: «Давно колись стояла тутка красна палата, що належала до старого багатого воєводи. У воєводи було три сина; тому, як умирав, розділив цілий свій маєток межи них з тим, щоби вони разом в палаті всі три сиділи. Але середущий захланний брат не хотів пошанувати батьківської послідної волі, єму забаглося захопити у руки ціле батьківське майно. Тому раненько в неділю запросив він своїх двох братів на мід солоденький. П'ють брати медок, та не знають, що братчик досипав до него отруї. Напилися тай поумирали. Похоронив брат братів про людське око красно, побивався та плакав, ідучи за їх домовиною. А вернувшись з цвинтаря, з утіхою взявся до того, щоби уладити палату по своей волі та вподобі. Та ба, зараз над вечором того самого дня як не зірвеся вітер, як не закрутить, як не сипне дощем, то аж страшно зробилося окаянному братчикові. Вконци під землею щось загуділо та загриміло, і ціла палата ринула під землю. На тім місци виступила лише вода та сталося тото озеро. І тепер поночі можна видіти, як окаяний брат ходить берегом озера, ломить руки та плаче за потроєними рідними братами».

Подібних вірувань, оповідань та казок про різні озера гомонить дуже много між нашим людом; а бувають вони цікаві, бо дуже часто малюють собою дуже докладно сей здоровий погляд на світ, на суспільність та на життє чоловіка.

На послідок ще скажу, що наш люд уважає воду так як вітер, воздух та огонь майже за святу і дуже часто в своїй щоденній бесіді виражаєся про воду «свята водиця»; він тремтить перед її могучою силою особливо тогди, коли вона розіллєся повенею, та забирає єму єго поля. Не належиться, щоб вночі, пробудившися зі сну, пити воду, бо можна набавити якої слабості або з водою проликнути гадину або ящірку, котра потому в чоловічі розростеся. Для тих, хто хоче вночі воду пити, нехай єї перехрестить та мовить Отче наш.

Вода одіграє вельми важну ролю в житті нашого люду. Я чув віруваня в Дрогобицькім, Самборським, Равськім та Ярославськім, після котрих чоловік перекидуєся зараз в звірюку, скоро з єї сліду нап'єся. Оповідали мені селяни, що чарівниця не конче потребує іти до корови до стайні, щоби їй молоко одібрати, вистарчить чарівниці коров'ячого сліду, з котрого потребує вона лише набрати води, а тоді молоко єї! Чорт скроплений свяченою водою розливаєся у мазь або смолу. Така то сила води і такі то вірування зміг я зібрати про ню між нашим сільським людом. Вконци водою послугуються знахарі, ворожбити в своїй медицині, своїх забобонах та розлучних нечистих ділах.

Вірованя про чорнокнижників

Будучи іще школярем, мешкав я в Дрогобичі у старих міщан К., мали вони там при вулиці Бориславській свій власний домик з досить красним садком та городцем на ярину Старому Василеви могло тогді дотягати до 70 літ; вона, маленька, худощава, була може трьома або чотирма роками молодшою від него. Була то жінка тим замітна, що добре шила чоботи, виспівувала хриплим голосом над своїм малим верстатиком нераз довгими зимовими вечерами дуже много пісень, знала багато казок, а – що найважнійше – приймала у себе щопонеділка тьму селянського жіноцтва та ворожила з карт і вичитувала їм будучність зі старої книжки, котру бережно ховала в старій комоді.

Була то жінка побожна, майже щоднини ходила до церкви; про себе рідко що говорила. Моя покійна мати-селянка, котрій старенька К. також читала зі своєї книжки про єї будучу долю, оповідала, що моя ґаздиня має дуже стару книжку, котра була колись власністю чорнокнижника. Що то за одні були ті чорнокнижники, мати моя не знала, а питатися моєї ґаздині я не смів. Аж якось пізніше розказала мені вона сама про ті казкові постаті.

«Чорнокнижники були то лицарі, яких нині нема вже нігде на світі. Вони воювали зі своїм ворогом і убивали змії, що то з'їдали людей та кормилися людською кровію. їхні палати, замки та доми були розкинені по неприступних місцях в горах та вертепах».

Після людових віровань чорнокнижники були не тілько добрими лицарями, а мали також в своїх заклятих недоступних палатах множество різних книжок, з котрих можна було довідатися про судьбу і долю так поодинокої людини, як і всеї землі. Ті книжки були писані інакшими знаками, як теперішні письма; для того рідко найти тепер такого чоловіка, щоби знався на тім писанні. Моя стара ґаздиня нераз, показуючи на старі книжки, зложені в парохіяльнім костелі в Дрогобичи, казала мені: «Дивіть, кілько там грубих книжок! Всі вони від чорнокнижників. Що таму них написано, Господи! Кобихоч сотну часть знати з того! Та що ж?… Нині ніхто їх не перечитає!»

Чорнокнижники мали якусь зв'язь зі злими духами і чортами; від них мали вони свою силу і маєток, а їхні княгині свою красу і уроду. В Летині, в повіті Дрогобицькім, чув я від одної старої баби ось яке оповідане.

«Буде тому зо двадцять літ назад, як вибралася раз в неділю рано моя посестра Маруся – вона давно умерла – до лісу на гриби. Іде, іде лісом, заглядає під кождий корчик; уже перейшла зруб і знов пустилася в гущавину. Приходить над велику трясавицю, зарослу зеленою високою різійкою та різним зілєм, дивиться: а по тім озері ходить красна панна, що такої ще Маруся ніколи не виділа. Ходить тая панна та збирає зілє. Як же тілько побачила Марусю, стрепенулась, знітилась тай щезла. Маруся прийшла додому, зачала від того дня щось слабувати, хиріла-хиріла тай за вісім неділь опісля умерла».

В нинішних часах в найбільших лісах і вертепах не можна вже знайти замків та палат чорнокнижників; всі вони зо своєю силою, мудротою, зо своїми скарбами, достатками та красою провалилися під землю. Але простий люд вірує свято, що ще й нині можна би чоловікові дістатися до тих запалих, заклятих палат, можна побачити тих чорнокнижників, сплячих у своїх кімнатах або шкляних домовинах. Під кінець світа виринуть вони знов з-під землі зо своєю силою, зо своїми багатствами та запанують на землі. Але їхнє панованє не буде довге. Чорнокнижників зженуть з землі такі манюсенькі люде, що дванадцять їх буде молотити в нинішній селянській печи.

Дорогоцінною спадщиною по чорнокнижниках для ворожбитів, знахарів та знахарок суть їхні книги та письма. З тих книг можна довідатися всего: в них суть записані різні зела та ліки на найтяжчі слабости, в них є написано і про долю людини, у них суть подані ради і способи, як можна дійти до маєтку та багатства.

В повіті жовківскім знав я одного знахаря, про котрого говорили люде, що має книжку від чорнокнижника. З тої книжки вичитував він про усі зела та ліки. Щовесни, скоро тілько розцвився ліс, ішов він до лісу збирати зілє; одно сушив на сонци, друге мочив у горівці, а все тото бережно переховував у своїй коморі, цілісенький Божий рік ішли до него люде Бог зна звідки просити старого о пораду то на вроки, то на лупане голови, то на інші хороби. Старий знахар давав кождому трошечки зіля, наказуючи, як его уживати.

Я знав навіть одну інтелігентну жінку, котра як могла допомагала селянам в слабостях; та люде в селі говорили про ню, що вона має книжку по чорнокнижнику, з котрої вичитує ліки.

Дуже цікаве оповідане записав я торік від одного селянина в повіті дрогобицькім.

«Наш дідич дуже був збіднів через повстане, – розказував мені Олекса К. з села В. – Бо ж то щодня якісь гості, якісь панове; все одних привози, других одвози, кождого нагодуй, та ще й на дорогу дай! Бідні пани так через тото підупали, що одно село мусіли продати, а на решту маєтку наробили тілько довгу, що моя дурна голова і сказати не годна.

А був у нашого пана дідича дуже учений брат. Бувало день і ніч все над книжками: читає щось, шукає межи старими книжками та паперами. Знайшов він межи старими книгами також книжки по чорнокнижниках. Зачав у них читати тай дочитався, чого потребував. У сам Великодній четвер запросив до себе нашого панотця та казав єму посвятити муку на паску. Панотець уволили панську волю, посвятили муку та ще й покропили йорданською водою. У Велику суботу вечером замісив сам пан з тої муки тісто, обліпився ним від ніг до голови, а коли уже добре змерклося, взяв книжку по чорнокнижнику і пішов під ліс на роздоріжжя. На роздоріжжі сів собі, отворив книжку та зачав до місяця щось читати. Читав довго-довго. Коло півночі у лісі щось зашуміло, зірвався вітер, дерева затріщали: аж перед паном станув маленький хлопчина в червоній з ріжками шапчині, з однов баранячою ногов та з світлячими ґудзиками.

– Здоров! – заговорив хлопчина.

– Здоров, антипку! – каже та смієся пан.

– Чого ти прийшов та сів на моє місце? Гони звідси, а ні – скручу тобі голову!

– Се моє поле і моє роздоріжжя, – каже пан і так слово по слові розпочалася сварка, а далі чорт береся до пана. Та що ж? Що прискочить до пана, то знов одскочить, як опарений. Вкінці пан знітився, виважив добре, присунувся ближче до чорта та як не злапе єго по-під сили!

Чорт в крик, рвеся, скомлить, а пан щомоци тримає. Далі чорт зачав просити:

– Пусти, будь ласкав, бо згину!

– Не пущу, здихай зараз!

– Пусти, бо печеш мене собою гірш пекельного огню. Пусти! Що хочеш, дам тобі.

– Ні! Здихай, лукавий чорте!

– Дам чвертку червінців: пусти!

– Мало! – каже пан.

– Дам дві: пусти!

– Мало!

Згодилися на три. Пан схопив чорта за руку, держить єго міцно тай каже:

– Сип червінці, а ні – не пущу, хотяй би-м мав сам зубами затяти.

Чорт рад не рад насипав величезну купу червінців, вирвався з панської руки тай пігнав. Пан тогді перехрестився, обцирк-лював червінці свяченою крейдою, пересидів до рана, а рано заїхала фіра, забрали гроші тай завезли до двора. Від того часу станули наші пани на ноги і спродане село одкупили, і довги поплатили, та ще й грошей чимало лишилося».

В Довгім мав бути такий мудрий хлоп, що мав таку книжку по чорнокнижнику та умів з неї читати. Для того ніхто, так як він не оджене граду чи хуртовини від села; він і дощі задержить і відгадає, кілько літ хто буде жити, де поділася конина сусідови, чи на чистім місци будинок стоїть чи ні. А все з тої книжки.

Яким однак способом тоті книжки дісталися між нинішні люде, про се докладно годі довідатись. Видно, що люде, повторюючи сі казки, глибше не застанавляються над ними. Я тілько раз, будучи в Добромильськім та оглядаючи старі звалища замку, чув від одного селянина, що в тім замку в підземних пивницях мають знаходитися книжки по чорнокнижниках, однак їх дуже тяжко дістати, бо книжок тих стережуть самі чорти.

Одна стара баба в Теглові згадала мені раз, що якийсь хлоп дістав був таку книжку; але коли я її просив, щоби докладно про то оповіла, сказала баба: «Не годиться духовним таке розповідати, бо тото би був неспокутований гріх».

Крім книжок, які походять від чорнокнижників, людова віра розказує також про старі образи, що колись були власністю тих казкових осіб. Тим образам приписують однакову силу, що і книжкам. Одна баба з Літиня оповідала мені, що коли тому десять літ назад украли злодії у неї пару коней, вона удалася до Стрия до знайомої на цілу тамошну сторону ворожки. Прийшовши до невеличкої з одним вікном ворожчиної хатини, баба достерегла відразу середньої величини образ, завішений на стіні. Образ був так старий, замазаний та чорний, що годі було на нім розпізнати що. Перед ним горіла лоєва свічка, а стара ворожка, розвідавшись у неї, в якім ділі вона прийшла, обернулася до старого образу, шепотіла щось до него довго, наче б молилася, а опісля обернулася до баби тай сказала їй:

– Коні ваші украв недалекий; але ви їх не одпитаєте, злодій давно їх продав; колись сам вам признається.

– Тай так сталося, як сказала, – скінчила баба. – Коні пропали, як камінь у воді. Але коли старий Яким умирав, признався сам передо мною, що вивів мої коні зо стайні вночі тай продав жидам в Роздолі за песі гроші.

Я чув, що оден знахар потирав старим образом хорим людям, що приходили до нього, твар (лице), голову та другі часті тіла і тим способом привертав недужим їхнє здоров'є.