Містичний вальс

Глава 9

Цього разу її розбудили вчасно і без будь-яких прохань. Ще навіть не світало, коли Зоряна, в одній сорочці ставши над «пані», як вона вперто називала Світлану, заходилась термосити її за плече. Ледь розліпивши склеєні сном повіки — їй марилось, що вона вдома, у Києві — Лана охнула й зірвалась з ложа. Збентежений вираз миловидного личка покоївки перелякав її не на жарт.

— Що з ним? — кидаючись до своєї сукні, спитала вона. — Йому гірше? Боже, сподіваюсь, це не алергія. І не набряк легенів. І, Господи, скажи, що це не…

— Пані, — перебила її Зоряна, — з нашим володарем усе гаразд. Роман каже, він міцно спав усю ніч. Я розбудила вас… даруйте мені се зухвальство, та я просто подумала… це не займе багато часу, то чи не згодитесь ви… мені потрібна дружка, а нині нема нікого з моїх подруг, хто б ще не віддався. Ви ж не маєте мужа?

Та як тобі сказати.

— Ні, — Лана перестала метатись по кімнаті, мов курка, якій відтяли голову. — Не маю. А що треба робити? Які мої обов’язки?

— Ви згодні? — просяяла Зоряна.

— Дивлячись, на що.

— Ви все зрозумієте. Це нескладно. Я зараз… на хвилинку!

Зоряна, куди б вона там не бігала, дійсно впоралась дуже швидко і повернулась, тримаючи в руках випрану одежу Лани, саме в ту мить, коли дівчина, сидячи на ліжку, натягувала на ноги постоли.

— Не треба, — покоївка подивилась на свою пані з поблажливим жалем так, як, мабуть, дивилась на свою трирічну доньку, коли та робила щось неправильно і не усвідомлювала цього через малу кількість літ, прожитих на світі. Дурне теля не прив’язане, говорив той погляд. — Не взувайтесь, пані. Ми повинні бути босими, щоб без перешкод живитись силою Матері-Землі.

— Справді? — Лана послухалась і, відкинувши постоли, стала стопами на чомусь теплу кам’яну підлогу. — А як Мати-Земля, дуже задоволена з того, що по її тілу вічно хтось топчеться?

Зоряна опустила очі і якось дивно всміхнулась.

— У вас є діти, моя пані?

— Ні.

Кляте горло, немов мохом поросло! Як важко виштовхуються з нього слова!

— Так я й думала. Вам уже років двадцять, чи не так?

Зоряна, як істинна жінка, куди ближче, ніж Борислав, підійшла до визначення справжнього віку Світлани.

— Десь так.

— Погано. Дуже погано, що у вас і досі немає діточок, проте ви ще встигнете, якщо поквапитесь. Зробіть це прямо зараз і все владнається.

— Зробити що?

— Малятко.

Зоряна не стояла, склавши руки — упродовж цієї чудернацької розмови вона допомогла Лані надіти сорочку та зав’язати пасок на рясній спідниці; дерев’яним гребінцем розчесала їй довге, до колін, кучеряве волосся, обвила її шию намистом і закріпила на голові своєї пані вінець. Тепер Світлана виглядала достеменно так, як тим ранком, коли увійшла в місто.

— Вибач, Зоряно, та я…

— Поки ви замість дитяти плекаєте свій біль, вже не знаю, від чого чи від кого він народжений, у вашому житті не станеться нічого хорошого. І якби у вас було дитя, ви ніколи б не поставили того питання, про нашу Землю. Коли твоя кровиночка ще мала, і ти, лежачи навзнак, тримаєш її за руки, а вона тупцяє крихітними ніжками по твоєму животу, тобі не боляче, це як поцілунок світла, і ти смієшся від повноти життя. Безумовно, якщо дитина виросте і в сімнадцять літ надумається бігати по матері, тій уже буде не смішно, а боляче. Колись ми, люди, станемо дорослими, і неодмінно завдамо болю нашій Праматері. Колись — та не тепер. Поки ми ще малі. Земля ще сміється.

Щось є в цих словах, думала Світлана, босоніж перетинаючи той самий підвісний міст, який привів її у цю фортецю. В тому часі, звідки вона, Земля давно не сміється, а стогне, вмиваючись кривавими сльозами. І наскільки ще вистачить терпіння у Праматері, як довго вона буде карати своїх нерозумних дітей, вибухаючи вулканами, заливаючись повенями, палаючи гнівною спекою і обдаючи крижаним холодом, перш ніж знищить їх остаточно, і сама загине разом із ними? Лана роздумувала про це і тоді, коли вони із Зоряною, яка так і не вдягла нічого, окрім тієї напівпрозорої сорочки по самі п’яти, в якій будила «свою пані», вийшли на квітуче поле і спустились до річки, холодна вода якої застудила короля. Зблизька Змійка, з обох боків оздоблена жовтими смужками дрібненького піску, видавалась не такою вже й вузькою, і, якщо витримувати до кінця порівняння з рептилією, скидалась радше не на тоненького вужика, а на ситого, лінивого удава, що перетравлює їжу, марно намагаючись зігріти численні кільця свого холоднокровного тіла під пекучим літнім сонцем. Утім, сонце ще не зійшло — воно лиш’ окреслило небосхил багряною лінією, немов поклавши пунктирні стібки там, де за кілька хвилин мав з’явитися рівний рожевий шов першого сонячного промінця.

— А чому на тобі немає ніяких прикрас? — пошепки поцікавилась Світлана у Зоряни. — Навіть сукні пристойної немає, не кажучи вже про весільну?

— А чому ви шепочете? — доволі голосно озвалась покоївка. — Боїтесь розбудити Світло? Не бійтесь, ви ж бачите, воно прокинулось, воно народжується. Богиня Ночі вже пішла. А ось і Рада Старійшин! — екзальтовано вигукнула Зоряна. — А Роман разом із ними чи ні? Ви його зрите?

— Зрю, — відказала Світлана, подумавши, що всі її київські друзі — а чи були це, власне, друзі, чи просто знайомці, колеги? — зі сміху померли б, зачувши від неї такі стародавні звороти. То чому ж вона почувається так, ніби ці слова жили, дрімаючи, у глибинній пам’яті її єства, і прокинулись, дочекавшись слушного часу? — Він там, серед них. Я бачу його чорняву голову серед білявих маківок. Ти що, сумнівалась, чи прийде він?

Наречена знітилась.

— Я мала сумніви, — тихо зізналась вона. — Він рицар, хоч і радник, а я проста служка. Я йому не пара.

Цікава обмовка, — відзначила Лана, — рицар, хоч і радник. Видно по всьому, що і в далекі часи саме лише вміння плескати язиком не надто віталось, і в переліку почесних професій фах Романа не займав вищий щабель. Чи причина тут в іншому, а все те вона собі надумала, керуючись виключно особистими почуттями до радника? Може, він рицар плаща та кинджала, ще хотіла спитати Лана, проте утрималась, знаючи наперед, що іронії Зоряна не розпізнає, зате відчує єхидство в голосі дружки, і їй буде неприємно. Натомість вона промовила:

— Ти так і не відповіла на моє питання.

— Які прикраси потрібні нареченій в день, коли єдина і найголовніша прикраса — вона сама? — Зоряна трусонула головою, і розкішний, золотавий водоспад сяючого волосся полився по плечах рівними, гладенькими струменями. — І які шати своєю пишнотою можуть заступити усе багатство люблячого серця? Дивіться краще на обряд, пані. Зараз буде цікаво. Сподіваюсь, Роман пройде випробування.

Світлана повернула голову в той бік, купа дідків переходила міст з явним наміром приєднатись до жінок, а наречений чомусь спускавсь до річкового берега з іншого боку, так, щоб його і Зоряну розділяла вода.

— А що, може не пройти? — спитала Лана з інтересом.

Її довге волосся падало на очі, а срібні підвіски на скронях дрижали, наче сльози на кінчиках вій засмученої красуні. Одежа її, хоч і чиста та свіжа, погано захищала від вранішньої вологи в повітрі; примруживши очі, щоб від холодного вітру вони не сльозились, Лана спостерігала за тим, як Світозар, вишикувавши півколом сімох своїх старійшин, став напроти них, обличчям до сходу, і підніс руки долонями до неба, немов — хоча чому ж немов? — язичеський жрець. Свої шикарні сап’янові чоботи він десь залишив і — от же дивина — босий, здавався ледь не вищим, ніж на отих вражаючих підборах. Доки він щось говорив — що саме, Світлана не чула, хоч і стояла дуже близько, так близько, що бачила, як ворушаться його вуста і вуса колишуться, мов очерет від вітру, — Зоряна мовчала, а як тільки він замовк, наречена негайно відмовила:

— Досі не траплялося такого, щоб котрийсь чоловік не пройшов. Але все в житті буває вперше — ви ж знаєте.

Та знаю. На жаль.

— А в чому полягає… що він робить?

Попри зойк дружки Зоряна залишилась незворушною.

— Роздягається.

— Навіщо?

Наречена озирнулась, здивована.

— Бо у воду краще лізти без строю.

— Стривай, не далі, як учора, ти себе не тямила, займаючись самобичуванням із того приводу, що король заслаб після купання в річці. І ось сьогодні…

Навряд чи Зоряна знала, що таке «самобичування», але те скиглення обірвала хутко:

— Це наш старовинний звичай.

— Хворіти на пневмонію після купання?

— Я не відаю, що таке пневмонія, моя пані, та звичай цей стосується лиш молодят. Король рятував мою доньку, а не одружувався — це різні речі.

— Таки різні, як Бог святий. Виходить, вода в Змійці не дуже-то й холодна.

— А ви торкніться.

Лана послухалась, тим більше, що стояли вони за кілька метрів від води, і охнула, опустивши руку в сріблясто-сірі, кольору власних очей, хвилі річки. Води Змійки були не просто холодними, а крижаними, мов гірське джерело, зачате і напоєне талими снігами з верхівок Карпат.

— Та в нього ж серце зупиниться! — вигукнула Світлана, щиро співчуваючи будь-якому небораці, навіть раднику, змушеному тут купатись. — Ти стала вдовою після цього обряду?

— Саме це і означатиме, що Роман не пройшов обряд. Цей звичай з давніх-давен слугує жінкам за доказ того, що ніщо у світі, окрім хіба що смерті, не зможе охолодити палаюче від кохання серце чоловіка, — не зводячи з нареченого очей, пояснювала Зоряна. — Отже, якщо серце охолоне, це буде знаком, що його не достатньо зігрівало кохання.

— Це буде знаком, що вода крижана, а ви всі тут навіжені, — пробурмотіла Світлана. Покоївка всміхнулась.

— Можливо. Але ж це наша навіженість, чи не так?

Тим часом радник, трохи подумавши, не став, до чималого полегшення Лани, скидати із себе ногавиці, і пірнув у річку, склавши руки над головою, мов справдешній ловець перлів. Безкінечно довгу хвилину річкова гладь залишалась непорушною, потім на поверхні з’явився Роман і, розсікаючи ту рідку кригу вправними рухами, поплив до берега, на якому стояла Зоряна. Попри свою антипатію до радника, Лана зітхнула з полегшенням — їй зовсім не хотілось замість весілля витягувати з річки покляклий труп Романа.

Радник вийшов із води в ту саму хвилину, коли тонюсінький обідочок багряного сонця з’явився на обрії, і Світлана готова була присягнути, що то не простий збіг обставин, а розрахована з ювелірною точністю, розписана по секундах, церемонія. І, поможи Небо зрозуміти, як те вдалося Роману, проте він зовсім не тремтів. Не було ані «гусячої шкіри», ані схлипувань — тих, які замерзла людина видає мимоволі, ані цокотіння зубами, лише мокре і від того закучерявлене каштанове волосся радника вказувало на крижану, не гіршу йорданської, купель, яку він щойно прийняв. І було ще дещо — якби Лана не бачила цього особисто, вона відкрито назвала б брехуном усякого, хто б їй таке розказав. Та вона це бачила сама, на власні очі, а називати брехухою себе — тільки час марнувати. І все ж факт залишався фактом — із смаглявої шкіри Романа краплини води зникали так швидко, немов випаровувались. Світлані здалося навіть, що вона бачить пару — таку, яка буває, коли плеснути трохи рідини на розпечене каміння в лазні, і дівчина з усіх сил боролася з бажанням протерти очі. Зоряна ж тільки всміхалась; в аквамарині її очей сяяли гордість, пристрасть і кохання.

Радник, підійшовши до Зоряни, яка зробила крок йому назустріч, віддалившись таким чином від Світлани, опустився на коліна. Наречена простягнула руку, він взяв її пальці у свої, і Лана, підкоряючись знаку, поданому Світозаром, зв’язала їхні долоні шовковою багряною стрічкою, піднесеною одним із старійшин. На мить обоє завмерли, освітлені сонцем, вже не багряним, а ніжно-рожевим; запанувала тиша, і лиш коли денна зірка нарешті перетворилась у розпечений золотий диск, кольором подібний до того, що висів на грудях Світозара, озвався Роман:

— Чи готові ви прийняти мою клятву? Світозаре?

— Так.

— Гориславе?

— Так.

— Ви, брати Якиме, Дмитре та Давиде?

— Так, — підтвердили троє старих, зовні подібних, як листочки одного деревця.

— Ростиславе?

— Готовий.

— Ти, Мстиславе?

— Готовий.

— Пахоме?

— Готовий.

— Ти, чужинко?

— Готова.

Роман глибоко вдихнув, підняв до Зоряни некрасиве, але сповнене любові лице, і почав із тремтливою, боязкою усмішкою, що так дисонувала із його звичайно хмурим виглядом:

— Перед сонцем ясним, перед днем цим красним, перед небом чистим, перед вітром бистрим обіцяю нині я своїй дружині — вірність зберігати, іншої не знати, і повік, до скону, лиш її кохати. А як дану клятву я колись зламаю, хай мене високі небеса скарають, нехай не побачать світла мої очі, хай мене охопить вічний морок ночі.

Світлану цей немудрий віршик розчулив до сліз. Роман не просто промовляв завчені слова — він відчув кожне з них, і Лана, одягаючи йому на голову вінок із біленьких польових квітів, сплетений бозна-ким і послужливо запхнутий їй до рук старійшиною на імення Горислав, чекала відповіді молодої, її клятви, роздумуючи водночас, чи й ця присяга буде віршованою. Довго роздумувати їй не довелось, бо Зоряна почала відразу ж, як її чола торкнувся інший вінок, теж із квітів, але блакитних, схожих на суцвіття цикорію:

— Присягаюсь небом, муже мій єдиний, що моє кохання лиш зі мною згине. Що в біді, чи в щасті, владарем чи голим, я тебе, мій любий, не лишу ніколи. Всі твої дороги — то дороги наші; чаші, повні сміху і поразок чаші, розділю з тобою, як жоні належить, і тобі звіряюсь я беззастережно. Я птахів та трави в свідки зазиваю. Я твоя довічно — я тебе кохаю.

Довічно. Назавжди.

— Сергійку, а правда, ми завжди будемо разом?

— Я ніколи не залишу тебе з власної волі. Та «назавжди» — це небезпечне слово. Немає в природі такого поняття. Ніщо не вічне.

Тоді вона дулась на нього, ображалась, комизилась, як балуване дитя, бо ще не розуміла всю гірку і безжальну правдивість його слів, а коли зрозуміла, ще довго і затято не бажала приймати її, цю правоту. Їй дуже подобались такі поняття — «до скону, до віку, завжди». Вони подобаються всім поколінням закоханих, і слова, подібні цим, до блиску відшліфовані мільйонами вуст; вони гладенькі, немов морські камінці, випещені хвилями, і дуже легко перекочуються на язиці. Назавжди. Навіки. Ніколи не… Вони, ці словеса, дзвінкими і манливими, мов голоси міфічних сирен, переливами, привабили до себе не одне палаюче серце, яке проживало їх, пропускало їх через вуста, в сліпій вірі у те, що якраз із ним усе буде інакше. І не одне залюблене серце розбилось об тяжке усвідомлення того, що навіки і назавжди — то лиш назви, імення того, чого не буває на світі. Лана зненавиділа усі слова і — от же парадокс! — почала писати вірші одночасно, коли втратила Сергійка. Ті римовані рядки давали їй ілюзію забуття. Вона виливала свій біль на папері, і той, хоч і не зменшувався — запаси його в серці були воістину невичерпними — трохи приглушувався, нехай на ті хвилини, доки вона писала, та все ж… І в одному із своїх віршів, прозрівши дорогою ціною, Лана написала: «Я зламана. Сміються боги, бо тільки в них є „назавжди…“». Та зараз, дивлячись на чоловіка, який їй не подобався, і молоду жінку, яку вона практично не знала, що обійнявшись — бо радник уже підвівся — стояли посеред квітучого лугу, Світлана раптом до гострого поштрикування в серці захотіла, щоб у них було кохання до віку. До скону. Назавжди…

— Ви сказали — вас почуто, — оголосив Світозар, знов піднісши руки до неба. — Нехай ваше спільне подружнє життя буде осяяне сонцем, перед світлим ликом якого ви принесли свої обітниці, та зігріте коханням, яке горить у ваших серцях.

Обряд скінчився — цього їй ніхто не сказав, але Лана се відчула і в оточенні старійшин рушила до замку. На півдорозі вона озирнулась — Роман і Зоряна, взявшись за руки, брели до лісу, і той здавався вже не чорним, а трохи сіруватим, напівстертим туманною імлою. Хто в ліс, хто по дрова, промайнула в неї саркастична, з відтінком заздрості, думка, яку Лана, знову ж таки, вирішила не оголошувати.

— Прекрасні клятви, — зауважив Світозар, ні до кого не звертаючись, але чомусь поближче підійшов до Лани. — Одні з найкращих на моїй пам’яті.

— Так вони, — від здивування Світлана спіткнулась, — щоразу різні?

— Звичайно, — видно було, що Світозар теж здивувався, більше того, він вражений, як може бути вражена людина, котрій сказали, що дощ іде із землі і падає на небо. — А як же інакше? Кожен промовляє свої слова, кожен говорить за себе.

— І всі клятви віршовані?

— Віршовані? О, так, ти маєш на увазі, милозвучні? Само собою. Тільки так говорять закохані серця. Але питання твої дивують мене, чужинко. Де ти чула універсальну клятву?

— На сході, — втрутився один із трьох братів — Давид, здається, — нині кояться дивні речі. Слід доповісти про це королю.

— Якщо він одужає, — оговорив Мстислав.

— Я не зі сходу, — Лана вирішила внести нарешті ясність у плутане питання про місце, з якого вона прибула, а заодно, якщо вдасться, і про те, куди вона прибула. — Я з півночі.

— На півночі немає наших земель, — суворий тон Світозара мав значити тільки одне — «Ти знову брешеш». Лана відчула гостру потребу огризнутися.

— А хто сказав вам, що я з ваших земель? Не я, принаймні. Ви мене і не питались, самі все вирішили за мене. В цьому і полягають функції Ради Старійшин?

— Тобі краще піти звідси, коли видужає король, — висловився Горислав. — Ти чужа тут, чаклунко.

— Уже «коли»? Не «якщо»? — Світлана іронічно підвела ліву брову — цей сатанинський порух свого часу здобув їй неабияку популярність у рідному інституті. — Я можу піти хоч зараз — Рада Старійшин за своїм впливом на здоров’я короля цілком може прирівнятись до дії проносного!

Що таке проносне, тут, видимо, також не знали, проте суть Ланиної погрози вхопили дуже точно. Горислав підозріло швидко відказав:

— Та ні, я мав на увазі, залишайся, скільки завгодно, я не…

— Якщо говорите «забирайся», маючи на увазі «залишайся», дуже цікаво було б почути, що ви кажете, маючи на увазі «йди геть»!

Суперечка увірвалась, бо біля брами, до якої, за обміном шпильками, вони дійшли якось непомітно, їх перейняв Борислав. Обличчя юного чатового сказало Лані все, чого вона чути не хотіла і дуже боялась все ж таки почути:

— Мерщій! Володарю дуже погано! Він задихається!