Містичний вальс

Глава 18

Бал Великого Врожаю, або, як його ще називали, Осінній Бал Достатку відбувається в Рутенії щорічно, на початку вересня, пояснювала Зоряна, сидячи в покоях подруги з мискою, повною стиглого, соковитого рожевого винограду. Перший осінній місяць, до повного захвату Світлани, називався тут так само, як і в Україні — вереснем. І на нього — на бал, звісно, а не на вересень — запрошуються всі, хто опиняється у місті на той час. Селяни, ремісники, купці, шляхтяни — всі приходять до королівського палацу, розряджені у свій найкращий одяг, щоб послухати співи і потанцювати. Бал триває до світання, а передує йому невеличка офіційна частина, щось на кшталт доповіді про стан сільського господарства в Рутенії, котру виголошують прибулі з різних частин країни, а узагальнює всюдисущий Світозар. До нинішнього Балу Врожаю залишалось три дні.

— Ти вже вирішила, що вдягнеш? — прожувавши виноградинку, спитала Зоряна. Лана ліниво всміхнулась — у всі віки, селянка чи панянка, жінка залишається жінкою.

— Хіба мене запрошено?

— На Бал Достатку приходять без запрошення. То як?

— Не знаю. В мене нема нічого, окрім того, у що я вдягнута. До слова, Зоряно, все хотіла спитати, та слушної нагоди не траплялось — ота сукня, чорна, оксамитова, у котру я вбиралась, коли ходила до Олеся… до володаря, а вся моя одежина була випрана… чия вона?

— Її, — Зоряна виплюнула це ім’я разом із виноградною кісточкою.

— Ти не додала звичайне «королеви».

— Хай її королевою називає той, хто щиро в це вірить.

— У що?

— Та в те, що пиха і королівська гідність — то одне і те ж!

— І ти не боялась кари, коли брала, не спитавшись, її сукню?

— Думаєш, вона б помітила? — Зоряна засміялась. — В неї тих суконь без ліку, і зранку вона просто відчиняє скриню і одягає те, що лежить нагорі. Я знаю, я служила в неї покоївкою. Себе не тямила від щастя, коли мене призначили до тебе, хоч це і є пониженням. Та ти така спокійна, лагідна… А Ія… королева Ія, — з глузливим притиском на слові «королева» виправила сама себе Зоряна, — мене терпіти не могла.

— Чому?

— Тому, що наші з Романом заглядання їй діяли на нерви. Доки я працювала там, і він не вилазив із її покоїв, їй те було, як ніж у серце.

— Розумію. Важко дивитись на закоханих, самій при цьому…

— Не вміючи кохати, — закінчила Зоряна. — Гляди, бо я розплачусь. Якщо ти думаєш, що Ія страждала від того, що її ніхто не любить, то це не так. Вона страждати взагалі не вміє.

— Тебе послухати, так це не жінка, а деревина.

— Швидше камінь. Бо в дереві є сік, то ніби кров. А в камені лиш холод. Та байдуже, — Зоряні набридло, вочевидь, обговорювати королеву, і Лана, як би не цікавила її холодна жінка Олекси, мусила змиритись. — Я дістану тобі якесь вбрання.

— Навіщо? Піду в тому, що зараз на мені.

— Не підеш, — спокійно, але твердо відмовила Зоряна. — Я не допущу того, щоб поруч із тією павичкою ти виглядала, як сіренька птаха.

— Олесь мене кохає не за одяг.

— Та й мене Ромко не за одяг кохає, інакше б він на мене і не глянув. Та тут справа принципу — ти ж так се називала?

Лана всміхнулась. Усі її слова, які Зоряна не розуміла, називаючи «новими», вона ретельно заучувала, не лінуючись розпитати Лану про їхнє значення, і потім частенько вживала їх у дружній бесіді, завжди — доречно.

— Саме так.

— Ну от, то маєш бути готовою. Який ти колір любиш? Замовляй. Хочеш шовк, рожевий, мов троянда, що квітне під твоїм вікном? Чи вогнистий, із багрянцем оксамит? А може, золоту парчу?

— Зоряно, та вгамуйся ти, заради Світла, — Лана простягнула руку і собі відщипнула виноградинку з важкого грона. — Ти що, віриш, ніби королева дозволить тобі порпатись у своїй скрині, нехай ти і стала тут управляючою?

А до чого тут королева з її скринею? — Зоряна зневажливо фиркнула. — Про все подбає король.

— Прекрасно. Якщо він такий передбачливий та мудрий; нехай сам здогадається, що мені більше до вподоби.

— Він здогадається, за це не хвилюйся, — Зоряна прожувала ще одну ягідку і підвелася. — На жаль, я мушу йти. Поклич, якщо щось буде треба.

— Зоряно…

— Що?

— Ти щаслива?

Це питання вихопилось у Світлани несподівано, та відповідь подруги несподіваною не була.

— Так, щаслива. Як тільки може бути щасливою жінка. Але чому ти питаєш?

— Так, просто. Щоб знати.

— Лано, не треба лукавити, бо станеш схожою на королеву, і Олесь розлюбить тебе.

— Я боюсь, — зізналась Лана не так подрузі, як самій собі, опускаючи очі. — Щось коїться навколо мене, щось клубиться, немов ті хмари на небосхилі, що віщують бурю, грозу велику, а я про те не знаю. А ти? Ти ж знаєш?

— Знаю. Та тобі не скажу.

— Це щось погане?

— Чого б то я мовчала про хороше? — Зоряна зітхнула і наважилась трохи відсунути завісу таємниці, яка для Лани, власне, ніякого секрету не складала. — Ти збаламутила все королівство, подруго. Ваше кохання — твоє і Олеся — за нашими законами є зрадою держави. Рада Старійшин поки що мовчить — мабуть, чекає, щоб король спам’ятався, одумався.

— А як не дочекається, то що?

— Побачиш. І боюсь, що дуже скоро.

Надвечір, невдовзі після цієї розмови, у Лани пекельно розболілась голова. Дівчина терпіла, скільки стало сил, а потім, піднявши зі шкіряного гніздечка в передпокої чергову байдужу служку, послала її за лікарем. Товстий блондин з’явився дуже швидко і, хоча по його повній, мов місяць, мармизі неважко було здогадатися, наскільки огидний йому і цей виклик, і сама королівська любка, все ж оглянув Лану, поставивши той самий діагноз, який вона припускала в себе.

— Це лише застуда, моя пані, — слова «моя пані» чіплялись у нього за зуби, ніяк не бажаючи виштовхуватись з рота, і тому виходили ще пискливішими за інші слова. — Є невеликий жар, але нічого страшного. Мед, молоко, відвар із листя та плодів дикої малини — і знов будете, як новенька. Я доповім королю, що ви заслабли.

— Та не треба. Навіщо? Завтра ж буду на ногах.

— При всій повазі, моя пані, — це вже був не писк, а якесь скавучання, — я маю наказ короля — сповіщати його про все, що з вами коїться. Ви, часом, не вагітні?

— Я? — Світлана аж вдавилась цим припущенням. — О, ні! Цього не може бути!

— Як не може?

Лана засміялась, сміх поступово перейшов у кашель.

— Спасибі, що оглянули мене. Ви можете йти.

Товстун пішов, на його місці матеріалізувалась Зоряна, яка, примовляючи «Ось спробуй тільки мені не видужати до балу», розгорнула прихоплену із собою засмальцьовану ганчірку. Втягнувши повітря носом, Лана відразу зрозуміла, що в тій ганчірці.

— Козиний жир?

— А як ти здогадалась?

— У нас цим лярдом теж користуються, коли хтось кашляє. Тільки я не дозволю, щоб ти мене цим намастила.

— Чого це?

— Бо я буду смердіти, — голос Лани впав до безпомічного шепоту, — як коза.

— Я сам натру її, — почувся від дверей знайомий голос. Зоряна кивнула, вклавши в руку Олесю ганчірку, вклонилась зі словами «Мій пане» і вийшла.

— Роздягайся, — наказав Олесь, розминаючи і без того м’який смалець довгими пальцями. Світлана не поворушилась, він озирнувся, здивований.

— Ну, що таке? Знімай сорочку.

Що з нею таке — цього Лана й сама не знала. Який такий напад незвичайної сором’язливості відвідав її, вона не змогла б пояснити, та, замість того, щоб послухатись, вона ще міцніше стягнула пальцями комірець. Олесь підійшов до ліжка, сів на край, як сиділа вона свого часу біля нього, і тихо, із невимовною ніжністю в голосі промовив:

— Як дивно, правда ж, моє серце? Тепер ми помінялись місцями. Я хочу допомогти тобі, а ти мені не довіряєш. Я свого часу довірився тобі беззастережно, хоч був вразливим — куди вразливішим, ніж зараз ти, бо ти ж при пам’яті. Чого ти боїшся? Це не боляче.

Не зводячи з нього очей, Лана повільно стягнула сорочку: Не боляче. Хто це сказав? Ще й як боляче, бо кожен рух, кожен дотик цих чуттєвих, довгих пальців є мов тавро, і водночас нагадування про те, що скоро, дуже скоро вона втратить Олеся. Втратить свого володаря… Лана заплющила очі і лежала, затамувавши віддих, в горлі живим клубком пульсували ридання. А чи належав він їй колись насправді, її король, її Олесь, чи все це їй примарилось, як і країна, якої не знайдеш на жодній мапі, як не шукай.

— Ну, ось і все, — із цими словами Олекса натягнув їй покривало аж до підборіддя, і саме вчасно, бо в ту мить, коли він нахилився, щоб поцілувати її, у спальню без натяку на запрошення завалила ціла делегація краян чоловічої статі, очолювана Світозаром, і з голодною цікавістю спрямувала свої погляди в бік Ланиного ложа.

— Якого… що ви тут робите, усі? — король підскочив. — Хто вам дозволив увійти? Як ви насмілились? Ану всі геть — негайно!

Світозар мовчав — його довгі білі вуса оторочували скорботний рот і спускалися ледь не до грудей, мов ікла ображеного в кращих почуттях моржа. Чомусь саме моржа і нагадав він Лані в цю мить — старого, зморшкуватого, такого ніби неповороткого на суші, і такого зграбного, спритного у воді — у своїй стихії. Дивлячись зараз у ці блакитні, вже трохи збляклі від віку очі, Лана зрозуміла з чіткістю, котра чомусь вислизала від неї раніше — вона придбала собі ворога, та не простого, а смертельного, який буде битись до переможного кінця.

Решта краян, переминаючись із ноги на ногу, теж мовчала, ніяковіючи, і скидалась на гурт розлючених плюшевих ведмежаток. Та не встигла вона посміхнутись про себе цій аналогії, як хтось із середини — легше ж виступати, лишаючись невидимим, гукнув:

— Якщо вона чаклунка, мій володарю, нехай вилікує себе сама!

Якусь мить панувала тиша, потім озвався Олесь.

— Вона так би і вчинила, неодмінно. Та для цього їй треба звестися і приготувати чаклунське зілля, а хіба вона годна?

Юрба цих милих двометрових немовлят слухняно закивала на знак згоди і, задкуючи, залишила покої. В дверях затримався лише Світозар — точніше кажучи, завмер, мов кобра перед стрибком, даючи зрозуміти, що його це пояснення, без сумніву, блискуче, не задовольнило. І він не задкував — просто крутнувся на своїх підборах і зник так хутко, наче його й не було. Олесь же, взявши з табурета кубок із питвом, принесений Зоряною, підніс його до вуст, і прошепотів:

— Пий. Потроху. Ось так, добре. Затримуй воду в роті, щоб зволожити язик і піднебіння, так ти швидше вгамуєш спрагу. Чудово, розумна дівчинка. Юр сказав, що в тебе жар. Ти впевнена, що це… що ця хвороба не така, як в мене?

— Цілком. Це все серпневі ночі.

— Які?

— Та ті, що в Рутенії звуться «врожайниковими». Вони вже прохолодні, мій пане. Особливо там, в полі, біля Змійки.

— Та ти ж ніколи не жалілася! Чому?

— Бо було не до того. А ти блискуче впорався, Олесю, — маючи на увазі вигнання незваних гостей, мовила вона.

— Вважаєш? Дякую. Щось мусив же робити, коли вони зайшли сюди! У мене аж мову відняло!

— А по тобі й не скажеш. «Вона не може встати»… Ну, це ж треба! Залізна відмазка, мій королю. Коханий мій.

— Знову нове слово? — Олесь хмикнув і тут до нього дійшло. — Що ти… що ти сказала?

— Таки нове. Цілком нове для мене. Коханий мій.

— Почуте від тебе це — варте життя. Скажи іще…

— Єдиний…

— Ні, не так. Ще… це слово.

— Коханий. Я кохаю тебе.

— Ти все-таки наважилась… чому?

— Бо хочу, щоб ти це чув.

Щоб знав це. Щоб пам’ятав, навіть коли мене тут не буде… коли я піду. Олесю…

Він забрав її пальці в свої, і схилився над нею так низько, що Лана бачила гру темніших і світліших пасем його волосся, ловила дух трав, який завжди так хвилював її, і вираз коханих очей — просвітлений, жадаючий забуття теж не став для неї незбагненним. Він теж знає, що розлука неминуча — сяйнула їй думка і вона, якось по-новому, гостріше відчувши його біль, його прагнення до вибору, якого він не має, ба, не має навіть права на прагнення, раптом так палко захотіла його втішити, що збагнула навіть той вираз, значення якого вічно вислизало від її розуміння — хочеться до смерті.

— Олесю, — прошепотіла вона, обводячи пальцями абрис його вуст, — якщо ти нічого не маєш проти жінки, натертої козиним жиром, я могла б показати тобі дещо цікаве.

— І чим саме ти змогла б зацікавити мене, чужинко? — підколов він, включаючись у гру. — Щось новеньке, чого я не знаю?

— Ти знаєш більше, ніж я здатна витримати. Але… — Лана підвела руку так, щоб у промінні згасаючого сонця, яке люб’язно зазирало кожного вечора у її вікно перед тим, як зайти за небосхил, перстень на її руці блиснув гострими, пронизливим металевим відблиском. І Олесь зрозумів.

— Ти впевнена, що хочеш цього?

— Я хочу всього — від тебе.

Хочу всього тебе.

— В дитинстві, — мовив король, скидаючи кептар, прикрашений аплікацією із червоного сап’яну, і, беручись за край сорочки, — я терпіти не міг козиний жир. Те, як він блищить на шкірі, і запах… сморід… це просто жах!

— Я тебе не звинувачую, — театрально зітхнула Лана.

— Як добре, що я давно виріс.

Лікар Юр мав рацію — нічого страшного, подумала потім Світлана. До Балу Великого Врожаю вона цілком видужала і була, як нова копійка — король особисто прослідкував за цим. Він слідкував за цим цілих три дні, бо до початку свята не покидав її покоїв.

— Та ворушіться ж! — нетерпляче пританцьовуючи на місці, прикрикнула Зоряна на двох покоївок, які із вправністю сонних мух защипували на Лані бежеве оксамитове корзно. — Ну що за дівки, кара на мою голову! У них руки правильно стають, лиш коли треба хлопа обійняти, — поскаржилась вона Світлані. Та у відповідь тільки повела плечем. Із незрозумілих причин Зоряна хвилювалась за неї більше, ніж вона — сама за себе.

— Ні, се годі витримати. Ось геть, дайте, я сама! — і, вихопивши з пальців Росави золоту фібулу, із вигравіюваною на ній трояндою, Зоряна прикріпила край плаща трохи нижче талії Лани, над стегном, із лівого боку. Саме корзно важкими складками лежало на плечах Світлани, а другий його край, який нічим не закріплювався, був перекинутий через її ліву руку. Під плащем на ній вилискувала синювато-сіра атласна сукня без рукавів і з квадратним вирізом на шиї, а вже під сукнею, невидима для людського ока, ховалась батистова сорочка з довгими, у формі крил кажана, рукавами, та розшитим синіми листками комірцем. А черевички! Світлана глянула на свої ніжки, і, хоча довга сукня залишала відкритими тільки їхні носочки, засміялась. Вона була взута у подарунок короля — черевички із темно-вишневого сап’яну, на підборах заввишки сантиметрів десять — і знову почувалася як удома! Ось тільки жаль, що червоні коралі довелось зняти — а вона так до них звикла. Ну, то пусте, зате хрестик залишився тут, торкнувшись чорної шовкової шворки, на якій він висів, відзначила Лана. Король питав її, що це, і вона сказала — просто прикраса, не наважившись пояснювати значення цього християнського символу; Олесь зауважив тоді, що нічого особливо красивого в у цій речі не бачить, крім того, вона занадто примітивна, аби зватися прикрасою. Лана погодилась, сховавши хрестик під сорочку, і перевела розмову на щось інше. Це був її амулет, її талісман, і розлучатися з ним вона не збиралась, навіть на догоду Олесю.

— Я виглядаю, як королева, — вражено видихнула Лана, кружляючи перед видовженим, овальним дзеркалом. — Не можу в це повірити.

— І не вір. Ти виглядаєш краще, — Зоряна, в накинутому на темно-зелену шовкову сукню золотавому парчевому халаті без ґудзиків, теж скріпленому біля коміра фібулою, але срібною, нічим вже не нагадувала Лані ту сором’язливу, бідно вбрану покоївку, що принесла їй першу в Рутенії вечерю, і не сміла підвести заплаканих очей, картаючи себе за хворобу короля. Тепер це була бояриня, шляхтянка — гонорова, горда, сильна жінка із залізною волею і все ще щирим серцем. Це в ній незмінне, із ніжністю подумала Лана, і торкнулась руки Зоряни.

— Дякую за турботу.

— Ніякої турботи. Ти готова? Накинь плат на голову, і ходімо — Роман чекає.

— Я… не хочу одягати плат.

— Ну, то серпанок.

— Не хочу, — вперто повторила Лана.

— Ну хоч вінець вдягни.

— Він мене душить. Та й кому заважає моє волосся?

На губах у Зоряни заграла мінлива усмішка — ось мить, і вона хитра, потім стає єхидною, а потім замріяною.

— А й справді. Іди як хочеш. Це твій вечір.

Мій останній вечір тут. Останній. Ой, люба подруго… нехай тобі щастить!

Світлана не могла б сказати, що зненацька відчула, що ця ніч у Рутенії для неї остання — вона просто раптом почала це знати. Звучало безумством, та і було це безумством, але ніщо ж не заважає безумству бути неспростовним фактом, чи не так, подумки розтлумачила собі ж Лана, і повернулась до Зоряни — нічим не скуте волосся колихнулось, сяйнувши, як місячна доріжка на чорній воді.

— Тоді рушаймо.

Та велика двосвітна зала, якою Лана милувалась на шляху до покоїв короля у свій перший візит, більше не здавалась світлою і просторою; наповнена людьми, вона немовби ворушилась і гомоніла сама по собі. Кого тут тільки не було! Селяни у простих полотняних сорочках і ногавицях, взуті у личаки, рідше — у шкіряні постоли, це вже той, хто заможніший; купці, бородаті синьоокі блондини, усі — вражаючих об’ємів, з округлими, мов кавуни, животами, що стирчать з-під шовкових сорочок; поети — ті, що говорять милозвучно, стрункі, худорляві, одягнуті, як і селяни, але із мрійливими виразами на необвітрених, ніжних обличчях, за якими Лана враз їх і пізнала; а ось і Рада Старійшин у повному складі, всі вбрані підкреслено просто, але вона вже знає, скільки коштує ота простота: чоботи-чорнобривці із двоколірного сап’яну, сорочки, такі прозорі, що здаються пошитими із вранішнього річкового туману, гаптовані золотими нитками — у Світозара, і срібними — у решти… Жіноцтва не багато, в основному, шляхтянки, одягнуті так, що переливчастий блиск шат геть затьмарює красу лиця, відводить від нього увагу; а тут же дійсно вистачає красунь. Та ці браслети на зап’ястках, сережки, розміром із ті ж браслети, у вухах, плати, із вправленими золотими медальйонами, обручі, золоті та срібні, що одягаються, закріплюючи плат; деякі — прості, схожі на солом’яні скрутні, деякі — ледь не корони, зубчаті, величні, інші прикрашені намистинками, з’єднаними між собою тоненькими металевими дротиками, що здалеку виглядають як сітки. Яка ж бо рибка піймається в цей невід? На шиях — золоті ланцюги, пекторалі, гривні… І скрізь парча, парча… так, що Лана зі своїм атласом здається ледь не вбогою. На неї, як помітила Лана, жінки позирали несхвально — все через волосся, жодна тут не наважилась виставити його напоказ. Церемонія відкриття не почалася, короля та королеви ще не було. З іншого кінця зали до жінки намагався пробитись Роман, та кожен ледь не за обов’язок вважав перепинити радника і щось спитати в нього — поради, мабуть. Бідолаха кривився і сіпався, але нікому не відмовляв; темно-каштанове волосся стирчало, мов голки у стомленого дикобраза, і виглядав Роман загнаним; із розповідей Зоряни Лана знала, що підготовка до балу більшою частиною лягла на його плечі. Їй раптом навіть захотілось пожаліти радника, але, поміркувавши як слід, вона роздумала робити це — принаймні, вголос.

— Щось я не бачу мами Ганни, — шепнула вона Зоряні.

— Се було б дивом — побачити її там, де Світозар, — відказала та, не притишуючи голос. — Вона один-єдиний виняток зробила, коли король хворів, а так… навіть на коронацію Олеся не ходила.

— Вона так сильно ненавидить Голову Ради Старійшин? Чому?

— Бо колись, — Зоряна з теплою усмішкою подивилась на свою подругу, — так само сильно його кохала.

— Он як? А він?

— Він був удівцем, а тільки той може стати жерцем Світла, хто не має дружини. Свій вибір Світозар зробив.

Не встигла Лана обдумати це повідомлення, як парадні двері в залу розчахнулися, обабіч них стали вартові, добре їй знайомі — Влас і Парфен, а за хвилину увійшов Олесь. Він йшов під руку зі своєю королевою, а Лана, хоч і мала бути готовою до його ефектної появи, все ж не стрималась й охнула, за що негайно була нагороджена розлюченим шипінням Світозара. Та що їй було те шипіння, і що їй було все на світі, коли вона вперше усвідомила, що бачить дійсно короля?

На нижню, шовкову сорочку салатового кольору, довжиною до колін, Олесь вдягнув верхню, атласну, що сягала середини стегон, густо-зелену, із аплікаціями червоно-золотих парчевих кіл, а в них квітки, подібні до розкритої чаші тюльпана з чотирма вінчиками. Його корзно було густо-червоним, аж винним, орнаментованим по краях золотими півниками — це Лана розгледіла, коли він пройшов повз неї, усміхаючись — і защіпалося на правому плечі мідною фібулою. Чоботи без підборів зі шкіри кремового кольору сягали колін, на ногах були чи то рейтузи, чи то ногавиці, із тонкої, теж салатового кольору шерсті… здається, шерсті, оце вона вже не роздивилась точно; зате помітила, що вони обтягували гомілки короля, мов друга шкіра і се виглядало сексуально. І, звичайно, корона — на цей раз золотий, не срібний обруч, але так само простий, гладенький, без візерунків, з одним камінцем — чистою і прозорою скам’янілою сльозою гір. А королева… вона була вся у блакитному. І в золоті. І без Зоряниних пояснень, які вірна подруга послужливо шепотіла на вухо, Лана зрозуміла — це кольори неба і сонця. Блідо-блакитна нижня шовкова сорочка, до п’ят; розшита чудернацькими золотими квітами, насичено-блакитна верхня, довжиною до колін, чимось схожа на халат; оксамитове корзно кольору індиґо, черевички, сині, як волошки, і золото — у вухах, на шиї, на голові… Сяючи, як новорічна ялинка, Ія прослідувала разом із чоловіком до трону і відступила, чекаючи, доки він сяде, потім стала біля трону, праворуч. Олекса підняв руку — запанувала тиша. Всі слухали вітання короля.

— Шановні гості, вітаю всіх на Осінньому Балу Достатку. Щедре, життєдайне Світло послало нам цього року добрий врожай; та не було б його, і не було б нічого без тих натруджених, мозолястих рук, які орали землю, сіяли хліб та зжинали його. І доки світитиме з небес відроджене чистою душею сонце, доти наша вдячність і наша щира шана будуть із тими, хто зростив для нас цей урожай.

Далі була доповідь Світозара — до неї Лана не дослуховувалась, вона тішила свої очі спогляданням короля, і потай раділа, що й Олесь не втримується, щоб час від часу, хоч нищечком, кинути на неї теплий погляд. Втім, не одна вона те помічала — голова Ради Старійшин разом зі своїми вусами хмурнів усе сильніше, зважаючи на той обмін ніжними позирками. А коли король, вислухавши Світозара, дав знак починати розваги, і посередині зали, як з-під землі, з’явилися музики — скрипки, цимбали та бубни — Лана опинилась мов у центрі дивовижного вихору, що закрутив її, і поніс, безвільну, під запалювальні звуки музики — такої, що й мертвого на ноги підніме! Вона й не відала, що вміє так танцювати — ніжки в сап’янових черевичках хвацько відбивали ритм, змінюючи одна одну так швидко, що їй годі було за цим угледіти, і довелось просто покластися на природне почуття ритму — і воно її не зрадило. Щоб, бува, не впасти, Світлана підхопила поділ сукні разом із сорочкою; може, вона відкрила забагато, бо всі, хто стояв уздовж стіни, не беручи участі в танцях, негайно зайняли себе тим, що витріщились на її ноги, та їй було байдуже до того, їй було весело — просто весело, радісно, так, що в грудях аж завмирало, немов вона повернулася в дитинство і мчала на каруселі, свято вірячи, що її коник біжить сам по собі… Танці продовжувались десь з півгодини — так їй, принаймні, здалося, і як же вона зчудувалась, коли, піднявши голову до стрілчастого вікна, помітила, що надворі вже панує ніч. Лана вибилась із сил, її волосся, нічим не перехоплене, металося в повітрі, мов крила чорного птаха, щічки розчервонілись, а губи волого виблискували від того, що вона раз у раз проводила по них язичком. Буйні веселощі вщухли зненацька, мабуть, теж за знаком короля, і челядинці з тацями, заставленими чашами, заходились обносити гостей. Світлані дуже хотілось пити — вона взяла одну чашу, срібну, таку важку, що ледь втримала її обома руками, і піднесла до вуст. Це був мед, легкий, хмільний напій, солодкий, мов цілунки Олеся, із відчутним смаком полуниці та вишні. Вона не подужала й половини, повернула чашу на місце, пошукала очима Зоряну, але подруга туркотіла з Ромком, як закохана голубиця, і Лана не наважилась турбувати її. Олесь… тобто король — зараз їй було легше думати про нього, як про володаря — слухав королеву, яка, трохи схиливши породисту, увінчану зубчатою масивною короною, голову, щось шепотіла йому на вухо. Світлана почувалася самотньо, пропасні веселощі, які охопили її під час танців, випарувались, їй стало зимно, не зважаючи на загорнуті у важкий оксамит плечі. І вже коли вона готова була вислизнути із зали, зважаючи подумки, як зробити це непомітно, хтось заспівав. Лана спочатку вклякла на місці, потім озирнулась — Роман. Його голос, напрочуд сильний та глибокий, заметався по залі, натикаючись на стіни, відлунюючись від них, а пісня, чарівна і чиста, звучала одою непереможній силі кохання. Мабуть, ця пісня і затримала її, а далі ноги немов угрузли в підлогу, так, наче замість мармуру вона стояла на глевкій від дощу глині. Вона не могла піти, доки Роман не закінчить, а коли він закінчив, озвався Світозар.

— Може, чужинка нам щось заспіває? — із нищівною глузливістю спитався він. — Якщо вміє, звичайно. Чи вона тільки й уміє, що зваблювати чужих чоловіків?

Олесь схопився з місця, та не встиг нічого на це одповісти, бо Лана, звернувши на голову Ради Старійшин свої чисті, сріблясті очі, сказала:

— Не тільки. Ще я вмію рятувати життя королям і не розраховувати на людську вдячність.

Світозар знітився, Олекса опустився на трон, і хоч жовна все ще грали на його вилицях — Лана бачила це навіть звідти, де стояла, вуста все ж склались у схвальну посмішку. Її відповідь несподівано потішила і королеву — золоті очі спалахнули від задоволення; на батька Ія підкреслено не дивилась. А Лана перевела дух і заспівала. Її голос не був таким уже сильним чи дзвінким, але в цій дивовижній залі звучав, немов прекрасне оперне сопрано, а слова, що йшли від серця, не могли не зворушити.

І тоді сталося те, чого, напевне, ніколи не бачили ці старовинні стіни, те, про що роздратовані придворні сичали «блюзнірство», вибризкуючи лють, мов шматочки шинки на гарячій пательні — розтоплений жир. Король підвівся і рушив до Лани. Вона стояла посеред величезної зали, придушуючи в собі бажання накивати п’ятами, і дивилась на його ходу — спокійний, рівний, впевнений у собі поступ, на червоне корзно, що надавало його поставі величності, на сяйво камінця в його короні, на що завгодно, окрім, власне, його самого, а він підійшов до неї так близько, що вона бачила чорні крапки зіниць у блакиті його очей, і попрохав:

— Потанцюй зі мною.

Вона кивнула і музики, вже не чекаючи ніякого знаку, заграли мелодію — таку печальну, ніжну і щемливу, що прекрасніше важко було й уявити. Лана танцювала так собі — завжди, але не цього разу, кружляючи з Олесем по залі у танку, назви якого не знала, визначивши його для себе як щось середнє між вальсом та менуетом, бо король то відпускав її, схиляючись перед нею у вигадливому поклоні, то охоплював рукою її стан, і вів її, а музика все не закінчувалась, і Лана, підвівши ніжне личко до Олекси, не дозволяла собі відводити очі. Нехай потім їй буде боляче у сто, в тисячу разів більше, ніж зараз, нехай її серце розірветься від закарбованої в ньому кожної рисочки грубуватого, коханого обличчя, але вона не відведе очей.

Зблідла королева вчепилась руками в золотих перснях у спинку трону — хвости птахів, що цілувались — Світлана помітила це боковим зором, як і те, що від потрясіння у Світозара відвисла нижня щелепа і видовище він являв собою комічне і трагічне водночас, а Роман взагалі заплющив очі, немов не бажаючи споглядати падіння свого короля. І коли танець закінчився й Олесь опустився на одне коліно, цілуючи край її сукні, охнув не тільки люд у залі — охнула і сама зала; так, у всякому разі, здалося Світлані. Та се ще був не кінець потрясінням на сьогодні, бо він, не підводячись, глянув благально на Лану знизу вгору і проказав, тихо і вражено:

— Ходімо зі мною. Не питай, куди, серце — просто ходімо зі мною. Я щось таке відчуваю… чи ще побачимось ми, чи будемо разом? Кохана, мій світлячку, благаю — ходімо.

О, для чого були ті благання — хіба не пішла б вона на перше його ж слово куди завгодно, навіть у пекло? Важке корзно на плечах здалося їй кам’яним, вона відчепила фібулу, вколовши пальця, і жбурнула її разом із плащем на підлогу, потім повернулась і вибігла із зали. Шовки та атласи прилипали до шкіри, вона хотіла переодягнутися, і витратила на це не більше десяти хвилин у своїх покоях… своїх? Та що тут, в цім палаці, належало їй? Нічого, насправді нічого, навіть власне серце — і те вже їй не належало. Олесь зустрів її біля підвісного мосту, опущеного, незважаючи на глупу ніч, для того, щоб усі бажаючі могли потрапити до Зорева на Бал Великого Врожаю. Він теж вже перебравсь у повсякденне. Стражник біля воріт куняв, спираючись на вгрузлий у землю спис, аби не впасти. Олесь і Лана одночасно поглянули на схід — над Чорним лісом, ледь рожевіючи, зажевріло крайнебо. Скоро світанок.

— Ти хочеш знати, куди я веду тебе?

— Ні, — вона повернулась до нього, вуста тремтіли — чи всміхались? — Мені все одно.

— Це добре. Тоді йди на той бік Змійки і почекай мене там.

— Що ти… сказився! — Лана сплеснула руками, коли до неї дійшло, що задумав Олесь. — Після такої хвороби, щойно очунявши, лізти в крижану воду?! Тільки через мій труп!

— Лано, на той берег — негайно!

— Кинь ці свої королівські штучки! Я не підкоряюсь наказам! І не боюсь тебе!

— Люблю непокірних жінок! — Олесь всміхнуся дуже провокаційно, се було видно навіть у напівтемряві, і жвава уява Світлани послужливо намалювала їй кілька кольорових картинок. Дівчина почервоніла. Король, звісно, цього не загледів, але відчув її зніяковіння, і посміхнувся ще ширше. — Проте, так чи інакше, я зроблю це, мій світлячку. Хочу, щоб ти знала… щоб не мала жодних сумнівів стосовно моїх почуттів.

— Та з чого ти взяв, що я сумніваюсь?

— Відчуваю. Серце, яке любить, не помиляється.

Що вона могла сказати йому? Що заперечити?

Запевнити, що не сумнівається у його коханні? Але ж вона сумнівалась. Сумнівалася в усьому, що коїлося з нею тут, сумнівалась щомиті, і краяла серце тими ваганнями — собі і йому. Похнюпившись, Лана подалась на той берег.

Олесь спустився до Змійки. Світало. Сутінки сірішали, так, наче чорнило хтось розбавив молоком, переможне рожевувате світіння розливалось по безхмарному небу без перешкод; Лана зупинилась і споглядала на те, як Олесь підносить руки до вранішньої зорі, що народжується. Не було ані Ради Старійшин, готової прийняти його клятву, ані дружки у Лани, та й клятви не буде — була вже. Світлана це знала, та мить, коли її король, здійнявши руки до небес, благає Світло — і вона знала це так добре, ніби стояла поруч із ним і все чула — захистити кохану від лиха, — застигла у її пам’яті, немов світлина.

Нарешті Олесь зняв сорочку і пірнув. Нестерпно довгу хвилину Лана спостерігала за річковою гладдю, молячись Богу, Світлу і всьому, що має силу, щоб із королем усе було гаразд. І коли він кінець кінцем випірнув, коли вона побачила змокрілу русяву голову над невеличкими хвилями Змійки, Лані аж віддих перехопило судомою полегшення. Вона кинулась до води по вогкому піску, на ходу розмотуючи довгі шворки запаски — єдине, чим вона могла придумати витерти його. Мотузяні шворки не піддавались, боляче впиваючись у пальці, та вона не помічала того, в нестямному прагненні хоч якось полегшити стан Олекси — вода ж бо крижана! А він, сміючись, вибрався на берег, і відвів її руку із запаскою.

— Священне полотно для обтирання — я зворушений!

Та в цьому немає жодної потреби.

Хай йому грець, вона зовсім забула! Світлана зніяковіла, відступивши — щось таке казала годувальниця про її вбрання, що кожний символ, вишитий на ньому, магічний, а разом воно не що інше, як ритуальна одежа, щось подібне до ризи священика. Та не встигла вона оголосити, що їй чхати на одяг, коли мерзне її коханий, як Олекса став висихати. З ним діялось те ж саме, що свого часу з Романом — вода просто випаровувалася з його шкіри, волосся міняло темний, змокрілий відтінок на золотаво-русяві переливи, навіть ногавиці, котрі він не зняв, якось висохли за одну мить.

— Так швидко? — чи то питаючи, чи стверджуючи, прошепотіла Лана і, нічого більше не кажучи, поцілувала Олеся. Якусь хвилину вони просто тримали одне одного в обіймах із приреченістю душ, яким не судилось ані щастя, ані іншої опори в цьому світі, а потім узялися за руки і повільно рушили до Чорного лісу.

А він справді чорний, цей ліс, здивувалася Лана, ступивши на узлісся. Чорні стовбури дерев, чорне гілля, навіть листя на гілляччі — й те чорне. Стежка, що, звиваючись, мов кучері Лани, бігла в полі серед високої трави, зненацька зникла; далі, углиб лісу вони з Олесем йшли вже просто між дерев. Десь стривожено ухав сич; було чути кування зозулі; а ще Лану вразили квіти. Білосніжні й рожеві, схожі на магнолії, вони звисали ледь не до землі, гойдаючись на кінчиках найтонших гілочок, та що се були за квіти і чому вони цвіли у вересні, коли все плодоносить, вона не знала. Одна із квіток торкнулась її голови, коли Лана проходила під деревом, і аромат, п’янкий, вишуканий, як парфуми, вдарив їй у ніздрі.

— Як пахне…

Це були перші слова, які вона вимовила в лісі, і Олесь відгукнувся:

— Це мавчине дерево, Лано. Квітне, доки в світі лишається хоч одна пара закоханих сердець.

— Тобто — завжди?

— Тобто завжди.

— Навіть узимку?

— Так, навіть взимку. Бо та зима, що інколи торкається залюблених сердець, може настати будь-якої пори року.

— А ти не боїшся, мій любий, що ми не знайдемо ту зачаровану галявину?

Олесь зупинився, здивований.

— Ні. Я ж не для цього привів тебе сюди.

— Ні? А я думала… сподівалась — для цього.

— Мені дуже прикро, кохана, — мовив Олесь так щиросердно, що вона й на мить не засумнівалась — йому дійсно прикро. Дуже прикро, — та ти не дружина мені. Я тільки… тут маю хатинку — я сам її звів, ось оцими руками. І я так хотів просто побути з тобою — без чужих очей, що, здається, бачать крізь стіни, без осуду громади… лише ти і я.

— І як тобі лісовик тут дозволив будуватися? Ти ж казав мені, що в Чорному лісі не можна рубати дерев.

— Не можна, — підтвердив король. — Та моя хата не дерев’яна — вона кам’яна. Я кожну брилу обтесував сам, і сам складав цю хатинку докупи, тож дерев’яні в ній двері та палі, і ті із привізної деревини. І не хвилюйся, нас не потурбують. Про цей будинок не знає ніхто.

О Боже, який він наївний! Не знає ніхто! І так упевнено мовить! Я ніколи не була в покоях Світозара, та переконана, що там, на стіні, прямо в нього над ліжком, висить така точна мапа Чорного лісу, що й мавкам не снилась, а на ній хрестиком відзначена Хата Олеся, Про Яку Ніхто Не Знає.

Хатина — чи, швидше, будиночок — стояв під розлогим дубом на невисоких дерев’яних палях, і був невеличким, складеним із сірих кам’яних брил, із двома віконцями та дверима, до яких вели дерев’яні ж сходи. Тут не було передпокою — відразу кімната, простора та світла, із шкурою тигра, недбало кинутою на підлогу, невеличким столом і двома стільцями. На столі стояв глечик із водою і два глиняних кухлі. Ложа в кімнаті не було.

— Де ти це дістав? — показуючи на тигрову шкуру, зацікавлено спитала Лана. Шкура, за її спостереженням, до того, як її здерли, належала якомусь тигру-велетню, бо покривала собою майже всю підлогу. Олесь знизав плечима.

— Купці привезли — я купив. Хотів би сказати, що вполював звіра, та не вмію брехати. Не водяться в нас ці смугасті. А що?

— А те, — торкаючись оголеного передпліччя короля, на якому враз, скорочуючись, заграли м’язи, зізналась вона, — що я все життя мріяла довідатись, як воно — кохатись на тигрячій шкурі? Не знаєш нікого, хто б допоміг мені це з’ясувати?

Одного такого Олесь, безперечно, знав. Забувши про все і відкинувши сором, Світлана роздягнулась сама, жестом зупинивши коханого, коли він так ґречно хотів їй допомогти. Чомусь їй хотілось, щоб він допоки не рухався, щоб так і стояв, блідий, наче в’язень, що довго не бачив сонячного світла, і нерухомий, як камінь… і тільки щоб очі палали, як зараз — жагою, коханням і пристрастю безсонних ночей. І він так і стояв, аж доки не впала на тигрячу шкуру натільна сорочка Лани, а потім обійняв свою кохану, і одягнув її в поцілунки — всю, з голови до ніг, загорнув її в палке марево стогонів та безтямних зізнань, в палюче, уривчасте шепотіння: я кохаю тебе… кохаю… кохаю тебе… І перекинутий світ, що сонячним зайчиком грав на атласній шкірі Олеся, сліпив їй очі — вона розкривала їх широко, безумно, і теж шепотіла щось розтерзаними вустами: о, мій володарю, королю мій. А коли блакитні небеса його очей заступили їй світло, і її несамовитий крик луною рознісся по лісу, у двері постукали. Лана, навіть не намагаючись вивільнитись з обіймів Олеся, зітхнула; поцілувала його шовковисте волосся, очі, і мовила:

— Йди, відчиняй. Це по твою душу.

Король підвівся, дуже неохоче, натягнув штани, зачекав, доки Лана вбереться в сорочку.

— Не уявляю, хто це може бути.

Усмішка на вустах Лани була сумною, мов місяць на беззоряному небі.

— Хтось із тих, кому нічого не відомо про твою хатину.

Олесь рвучко розчахнув двері — на порозі стояв Роман.

Це Лану зовсім не здивувало, а ось що дійсно шокувало, чи, вірніше сказати, стривожило її, то це вигляд радника — напівбожевільний. Темно-сірі очі здавалися чорними, як земля після дощу, піт струменів із чола — видно було, Роман мчав сюди щосили. На Лану радник і не глянув, а його зблідлі губи ледь ворушилися, коли він промовив, знехтувавши офіційним «мій пане» — і вже по цьому Світлана відчула, що приніс він погані вісті.

— Біда, Олесю. Світозар скликає Раду Старійшин на суд.