Місто моє розстріляне

Стара мати

Невигадана історія

Їй було 44 роки, коли помер чоловік. Він залишив великий спадок: п’ятьох дітей і крамницю в невеликому містечку в Україні.

Під час похорону хтось назвав її «вдовою під золотим дахом». Коли вона голосила над труною чоловіка, то кричала: «Вдова під золотим дахом – все одно вдова».

Потім сталася Жовтнева революція, і більшовики знесли «золотий дах». Крамницю довелося ліквідувати. Тим не менш усі її діти вибилися в люди. Вивчились – хто на бухгалтера, хто на інженера, одружились і роз’їхались, а вона залишилась із наймолодшим, Ізею.

Він працював інженером на залізниці, а дружина його, маленька, миловида жінка, – зубним лікарем. Хворі любили її за м’яку вдачу та чуйність і називали «маленькою лікаркою». Мати доглядала за двома їхніми дітьми і домашнім господарством. Вона на той час була не така вже й стара, хоча і розміняла сьомий десяток.

Шість років вони жили разом. Шість щасливих років. А в 37-му Ізю заарештували. Взяли прямо з роботи, не дали навіть попрощатися з родиною. Дружина ходила дізнаватися про нього до НКВС, вистоювала довгі черги з передачами. Через деякий час її сповістили, що чоловік її засуджений на 10 років без права листування, і передачі перестали приймати.

Ворог народу.

Вона прокручувала в пам’яті кожний день їхнього спільного життя, кожне слово, яке запам’яталось, і не знаходила навіть дрібниці, яка дозволила б взяти під сумнів його чесність, повірити в те, що він дійсно був «ворогом народу».

Мати, яка знала свого Ізю як ніхто інший, також вірила: це всього лише судова помилка, її виправлять, розберуться і повернуть їй сина.

Коли з Ізею сталася біда, інші діти перестали відвідувати її, писати листи. Мати не ображалась. Вона розуміла, яка страшна небезпека загрожує їм – братам і сестрам «ворога народу». Вона вряди-годи їздила до них у гості, але робила це потайки, щоб її не бачили сусіди, бо, не приведи Боже, хтось дізнається про Ізю і повідомить в органи, що до таких-то приїжджала мати «ворога народу». Небезпека була велика, а донощиків вистачало. Такі це були часи.

З невісткою обійшлися по-божому. Хоча вона і була дружиною «ворога народу», але її залишили працювати на тому ж місці і з квартири не виселили. Чи то місто вже виконало рознарядку на «ворогів народу», чи то влада вирішила зберегти для себе хорошого лікаря. Містечко було невелике, і усе міське керівництво у неї лікувалось. Як зараз дізнатись – чому когось без провини знищували, а когось милували.

У невістки після арешту Ізі залишилися на утриманні двоє дітей і свекруха. Вона почала працювати на дві ставки, щоденно по дванадцять годин. Стара мати суворо контролювала моральність невістки. «Де ти швендяла, – питала вона суворо, якщо та затримувалась після роботи, – ось повернеться Ізя, як ти перед ним виправдаєшся?» А невістка зовсім ніде не швендяла. Які там розваги після дванадцяти годин біля бормашини! Просто іноді їй було настільки нестерпно тяжко, що вона після роботи відривала від сили години, щоб поблукати місцями, де вони удвох з Ізею любили гуляти в ті далекі роки, які не можна повернути. Так вони жили.

Потім почалась війна, і вони евакуювались у Середню Азію. Там їх розшукав старший брат Ізі, який воював на фронті, надіслав матері і невістці свій грошовий атестат. Його родина мешкала неподалік від кордону, і коли почалась війна, так і залишилась на окупованій території. Листи з фронту приходили часто. Мати кожного ранку зустрічала листоношу біля дверей, він до цього звик, і якщо листа не було, вже здалеку заперечно хитав головою, і тоді мати мовчки поверталася в дім. Але яка була радість, коли вона отримувала заповітний трикутник!

Потім листи перестали приходити.

Одного разу листоноша дав їй конверт, з жалістю подивившись в очі, і поквапився піти. Мати зрозуміла: син загинув. Як же вона плакала тоді, як убивалася! Першого загиблого сина вона оплакувала. Про інших своїх дітей вона нічого не знала, а щодо Ізі була впевнена, що він живий.

Після війни мати з невісткою та онуками повернулась до свого міста. Щоправда, невістка хотіла залишитись у Середній Азії, але мати наполягла: повернеться Ізя, інші її діти – де вони будуть її шукати?

Мати поїхала до містечка, де перед війною залишалась жити її старша заміжня дочка. Будинок зберігся. Постукала в квартиру, двері відчинили незнайомі люди. Вони вселилися в кінці війни і про попередніх мешканців нічого не знали. Мати почала обходити інші квартири: можливо, хто-небудь із сусідів розкаже про її дочку. Люди відповідали неохоче, більше мовчали. Нарешті одна сусідка, яку мати непогано знала, все ж розповіла їй, що в червні 41-го зятя мобілізували в армію, але після війни він так і не повернувся, мабуть, загинув. Дочка ж з дітьми залишилась у місті, і німці їх розстріляли разом з усіма євреями в лісі.

Місцевий мешканець допоміг матері знайти місце поховання розстріляних. На зарослій бур’яном галявині виднілися обриси величезного котловану. Ані пам’ятника, ані хоча б каменю надмогильного. Стоячи біля цієї братської могили, мати плакала, поминала дочку і онуків, і причитувала: «Господи, за що? Як ти міг усе це допустити, Боже?!»

Мати вже знала про трагедію, яка спіткала євреїв на окупованих німцями територіях, але все ж таки у неї жевріла надія, що хто-небудь з її дітей чи онуків залишився живим.

Її молодша дочка була одружена з офіцером і мешкала з двома маленькими дітьми у військовому містечку. Містечко виявилось майже повністю зруйнованим, і мати, коли приїхала туди, не знайшла нікого зі старожилів. У селищі, котре знаходилося поблизу, вона розшукала вчительку, яка колись працювала разом з її дочкою. Вчителька розповіла, що усіх євреїв із селища і військового містечка німці спочатку переселили у гетто в інше місто, а звідти вивезли на машинах і розстріляли. У матері залишалась надія, що, можливо, хтось врятував її онучок. Вона поїхала до того міста, де під час війни було гетто, ходила вулицями і зупиняла перехожих: чи не знають вони кого-небудь, хто врятував єврейську дитину? Люди знизували плечима, квапилися піти. Ні, не знайшла мати своїх онучок у тому місті.

Родина її старшого сина також загинула. Залишалась остання надія – середній, Семен.

Семен був одружений з українкою, Наталкою, мешкав з нею та тещою в Києві, у великій комунальній квартирі. Мати, людина старого складу, глибоко віруюча, спочатку була проти його одруження «не зі своєю», але потім змирилася. Семен і Наталка кохали одне одного, теща йому дісталась хороша, зятя поважала, розхвалювала перед сусідами: ось яке щастя дочці привалило!

Коли вони повернулися з евакуації, невістка на прохання матері написала декілька листів Наталці, але відповіді вони не дочекались. – Можливо, їхній будинок розбомбило і вони адресу змінили. Потрібно розшукати Наталку. Якщо Семен залишився в Києві, то і він живий. Наталка заховала його, відвезла кудись. Потрібно їхати до Києва, – вирішила мати.

Як не переконувала її невістка, що їхати не слід, мати наполягла на своєму. Будинок у Києві виявився цілим. Двері в комунальну квартиру відчинила сусідка і ойкнула – впізнала. Завела стареньку до своєї кімнати, посадила, чаєм напоїла, почала розповідати. З’ясувалось, що Наталка з матір’ю нікуди не поїхали, мешкають тут, зараз їх немає вдома. Нарешті розповіла про Семена. Його мобілізували у перший день війни. Потім він попав в оточення під Києвом. Одного разу вночі, коли німці вже зайняли місто, прийшов додому – оброслий, знесилений, з абияк перев’язаною рукою. Страшно було на нього дивитися. Усі сусіди, як могли, допомагали Наталці його виходжувати. У квартирі жив лікар, єврей, він прямо тут руку його оперував, кулю вийняв. А потім вийшов наказ: усім євреям зібратися в одному місці. Семен не хотів іти, теща примусила: «Не хочу, – кричала, – через тебе гинути». Усі сусіди чули її крики. Наталка мовчала, матері не суперечила. «І пішов ваш Семен до Бабиного Яру», – завершила свою розповідь сусідка.

Пропала остання надія. Довго просиділа мати у сусідки, без сили поворухнутись. Вона чула, як прийшла Наталка, як сусідка їй щось казала, як Наталка кричала: «Не хочу, не треба!» – і зачинила двері до своєї кімнати. Так і поїхала мати, не побачивши свою колишню невістку. Одній, ще й в такому стані, добиратися до вокзалу було важко, і жаліслива сусідка поїхала з нею, допомогла сісти в потяг. Ніби марячи, дісталася матір до себе додому і злягла.

Два місяці пролежала вона крижем, то провалюючись у нетяму, то прокидаючись. Оточуючі вже втратили надію, що вона коли-небудь підійметься. Але віра в те, що її Ізя живий, допомогла їй встати на ноги. Коли вона одужала, вона повторювала: «Неправда, що його немає. Бог не може бути таким жорстоким і забрати в мене усіх моїх дітей. Він поверне мені Ізю».

І невістці вона казала: «Не можна не вірити. Допоки ти віриш, що він живий, – він живий. Перестанеш вірити – і він може померти».

Онукам також за будь-якої нагоди нагадувала про батька. Якщо чогось у домі не вистачало або щось було не так, вона казала: «Ось батько ваш приїде, купить, полагодить, приведе до ладу…»

Коли онук бешкетував і не слухався, вона намагалася його пристрахати: «Усе твоєму батьку розповім, коли повернеться».

Вона настільки часто розпочинала розмови про швидке повернення Ізі, що сама в це повірила. Готувала обід завжди «із запасом», з розрахунком на зайву порцію, щоб було чим його нагодувати, коли він повернеться. Кожного ранку піднімалась з надією, що зустріне його ввечері, а лягаючи спати, молилася, щоб він приїхав завтра. Роки минали, їй було уже вісімдесят, і вона боялася не дочекатися сина.

Одного разу до невістки прийшов лікувати зуби якийсь чин з «органів». Перед цим він тиждень страждав від зубного болю, але до лікаря не йшов. Від думки про бормашину, яка врубується в його хворий зуб, йому ставало страшно. Вдень і вночі зуб скимів, не даючи працювати, спати, жити. Товариші по службі вмовляли його піти до лікаря, називали прізвище Ізіної дружини, у якої самі лікувались, але він усе зволікав. Він знав, що вона дружина «ворога народу», і хоча сам у це місто приїхав після війни і відношення до арештів 37-го року не мав, лікуватися у дружини засудженого у нього не було бажання. Нарешті після ночі страждань, під час якої не вдалося навіть очей зімкнути, він наважився.

Бормашина в руках маленької лікарки виявилась не знаряддям тортур, а цілком терпимим лікарським інструментом. Біль зник, на наступні візити він вже йшов спокійно. Зуби його виявились у занедбаному стані, і лікування потребувало часу.

Спочатку пацієнт поводився підкреслено офіційно і на розмови, що не стосувалися його хворих зубів, не йшов. Проте привітне ставлення лікарки поступово пом’якшило його сувору вдачу.

Одного разу маленька лікарка розповіла йому історію своєї свекрухи і висловила незвичайне прохання: викликати стареньку до НКВС і передати їй листівку, нібито від нього, яку вона, лікарка, сама напише.

Від такої зухвалості дружини «ворога народу» він спочатку остовпів. Потім погодився. Чи то вирішив догодити своєму лікарю, а можливо, просто пожалів стареньку. До того ж брехня, про яку його просили, не суперечила принципам організації, у якій він працював і де родичам розстріляних постійно брехали, що вони засуджені без права на листування.

Він викликав матір, віддав їй листівку від «сина», яку написала лікарка, і сказав, що її син знаходиться на секретній роботі, приїхати додому поки не може, але коли виконає завдання, то обов’язково повернеться, залишилось недовго. Попередивши стареньку, щоб вона нікому, окрім невістки, про листівку не розповідала, оскільки це може зашкодити її синові, начальник її відпустив.

Як на крилах, летіла мати додому з радісною звісткою. Змусила невістку багато разів перечитувати листівку, поки сама не вивчила текст напам’ять. Раділа: Бог почув її молитви і зберіг їй сина, він живий і незабаром повернеться! Ось тепер вона його дочекається, адже війна закінчилась, а значить, ось-ось закінчиться і його секретна робота.

Двічі на рік, перед травневими і жовтневими святами, начальник з «органів» віддавав матері листи від «сина».

Закінчилась війна, і закінчився передих. Знову почалися арешти. Над країною почали згущуватися хмари. Була розв’язана антисемітська кампанія під виглядом боротьби з космополітизмом. Вбили Міхоелса, заарештували багатьох єврейських письменників та акторів, але мати про це нічого не знала, вона газети не читала. Життя її тягнулося одноманітно, у клопотах по дому, для яких залишалося все менше сил. Онуки підростали. Невістка багато працювала, тягнулася з усіх сил, щоб утримувати родину. Йшов час, нанизуючи дні, місяці, роки.

Настав 1953 рік.

У Москві заарештували євреїв-лікарів. Розпочались арешти лікарів в інших містах. У Києві заарештували зубного лікаря за звинуваченням у шкідництві. Нібито вона видалила у пацієнта здоровий зуб. У неї була слабка права рука і вона взагалі ніколи не видаляла зубів, але для сталінської антиюстиції докази не мали значення.

У місті, де вони жили, почали звільняти з роботи євреїв, які не мали відношення до медицини. Був звільнений головний бухгалтер держбанку, відрахований адвокат з колегії. Кружляли чутки, що євреїв будуть виселяти до Сибіру, вже готують ешелони.

Одного разу невістка прийшла додому в сльозах: якийсь хуліган, розповіла вона, у їхній поліклініці кричав, що не буде лікуватися у лікаря-єврейки, усі вони вбивці.

– Чого ти боїшся, – заспокоювала мати свою невістку, – ти ж хороший лікар, тебе усі знають, не зачіпатимуть, а з московськими лікарями мине, дійде до Сталіна, він розбереться.

Невістка мовчала. «Мій чоловік теж був невинний, – думала вона, – але хіба це його врятувало?» Вона боялася арешту, тому що була підхожим кандидатом – дружиною «ворога народу». Думка про те, що її заарештують, а діти залишаться самотні, не давала їй спокою. Було страшно ходити на роботу. Люди швидко забувають добро, і хто її захистить від злих хуліганів-антисемітів, хіба далеко до фальшивого наклепу, доносу. Страшні думки відганяли сон. Довгими безсонними ночами вона прислуховувалась до кроків за дверима, до голосів за вікном. Не спала і мати, відчуваючи тривогу невістки.

Потім помер Сталін.

Мати дуже плакала. Їй здавалося, що зараз, коли немає Сталіна, секретна робота Ізі може затягнутися, і не відомо, як швидко він тепер повернеться, та й неможливо було уявити, що буде з ними усіма без керманича.

Невістка теж плакала. Як усі. Вона ніколи не пов’язувала в своїх думках Сталіна з арештом чоловіка, зі «справою лікарів». Їй здавалося, що в усіх напастях винні інші люди, і якби Сталін знав про все, він відновив би справедливість.

Після смерті Сталіна усіх лікарів випустили на волю, і невістка заспокоїлась.

І мати заспокоїлась. Вона була вже дуже стара. Сива, усохла голова її тремтіла, а руки, здавалося, були обтягнуті не шкірою – пергаментом.

Кожного вечора перед сном вона молилася. З невісткою і онуками розмовляла російською, з Богом – на ідиш.

– Готенью, – говорила вона Йому, – ну що Ти робиш? Ти ж знаєш, що я стара, незабаром помру, кожний день для мене – подарунок долі, чому ж Ти не поспішаєш? Зроби так, щоб Ізя повернувся завтра. Ти чуєш мене?! Завтра!..

Мати розуміла, що говорить зухвало, що з Богом так не розмовляють, але вона не могла більше чекати.

Одного разу, коли уся родина зібралась за вечерею, мати заснула за столом. Тихо, непомітно заснула.

– Тихіше, бабуся спить, – прошепотів онук.

Потім вони зрозуміли, що вона вже ніколи не прокинеться.

А ще через декілька років невістці повідомили, що її чоловік був розстріляний у 37-му. І ще сказали, що він не був винним.

Вона в цьому ніколи і не сумнівалася.