Місто Тисячі Дверей

Розділ двадцятий, у якому Фімку охоплюють моторошні сумніви і підозри

— Фімко, ти чого так довго? — запитала мама з кімнати.

Фімка промовчав, обережно зачиняючи двері. Він не знав, що відповісти, бо не знав, як довго його не було. Ну, мабуть, не більше кількох годин, інакше б мама запитувала зовсім іншим тоном і не сиділа у кімнаті, а вже бігла до нього зі сльозами на очах, обніматися. Або з паском у руці, самі розумієте, для чого.

Хоча про пасок це Фімка так подумав, задля красного слівця. Батьки ніколи не били його, хоча, звичайно, часом карали (от нещодавно з Вітьком Жирмунським грали у давніх богатирів, так Фімка випадково розмолотив діжку з фікусом на третьому поверсі... ой, що було!..).

— Фімко, це ти чи не ти? Чого мовчиш?

— Так, мамо. Я. Вибач, ми з хлопцями гралися, ну і...

— Добре. Давай-но мий руки, а я поки нагрію тобі поїсти. Картоплю смажену будеш?

— Угу! — радісно відгукнувся Фімка зі своєї кімнати. Смажену картоплю він любив. До того ж, Фімка добряче зголоднів після пригод в Охах. Адже востаннє він їв, вважай, ще вранці, у своєму будинку, який раніше був безпритульним...

— Ой! — злякано прошепотів Фімка. Він пригадав дещо, про що зовсім забув з радості, коли повертався додому. Вірніше — про кого забув.

— Мось, — покликав він обережно, щоб мама в кухні не почула. — Мось, ви там?

Тиша. Ну, значить, усе в порядку. Видно, чеширські таргани самі тихенько втекли з його кишені. Фімка зняв куртку, повісив на вішалку в передпокої і зазирнув на кухню.

— Мамо, довго ще?

— Вже все готово. — Мама посміхнулася йому і скуйовдила волосся. Але він ухилився, наче в її руці була розлючена кобра.

— Мамо, у тебе рукав зайнявся!

Вона ковзнула по синові розсіяним поглядом, підійшла до крана і, набравши в чашку води, полила на рукав. А Фімка стояв і з жахом дивився на те, що залишилося від рукава. Це було схоже...

«Ні, — подумав він, заплющивши очі. — Тільки не це!»

Потім Фімка розплющив очі. І побачив те саме, що й раніше. Тканина маминої сукні обвуглилася, але не так, як зазвичай обгорає тканина. А так, як зазвичай згоряє папір.

На підлозі валявся лапатий попіл.

— Підмети тут, синку, а я поки перевдягнуся, — спокійно сказала мама. Це його мама, яка завжди страшенно боялася пожеж!

Або це — не його мама?..

Тоді хто?!

Фімка пригадав фільм «Термінатор-2» і похолов від жаху. Просто від однієї думки, що з його мамою — з його, з ЙОГО мамою! — могло трапитися щось таке!

Хтось перетворився на неї. А де ж вона сама? І що з його татом?!

Фімка примусив себе підійти до дверей маминої кімнати і тихенько покликати:

— Ма!.. А де тато?

— Він у майстерні, — відгукнулася вона. — Телефонував, обіцяв незабаром бути.

Тато у Фімки художник, його майстерня неподалік. Що робити? Бігти туди?

Або все ж спочатку подзвонити другові Вітькові й запитати, чи не помітив він чогось дивного? Раптом це вторгнення інопланетян?

Фімка взявся за віник і заходився підмітати жмути обгорілого паперу. І поки підмітав, поступово заспокоювався. «А може, мені просто здалося? Ну, вбрання зараз таке роблять. І все. А я вигадав якусь нісенітницю. Це ж тільки в книжках буває й у кіно. В житті все інакше».

Правда, у житті він не разу не стикався з чарівними Дверима, але це зовсім інша річ.

— Фімко, так ти їсти будеш? — нагадала йому мама. Вона вже перевдяглася в нову сукню. І аж ніяк не скидалася на інопланетянку.

Фімка відразу згадав, що страшенно зголоднів. Він вирішив, що все йому примарилося. Так, точно примарилося.

Але Вітькові він все-таки зателефонував, трішки пізніше, після картоплі.

— Ти що там бурмочеш? — не зрозумів той. — Які ще «дива»? Буселе, ти що, на сонце перегрівся?

— Чому відразу «перегрівся»? — образився Фімка. — Просто...

— А, зрозумів. Ти мене вирішив розіграти, так? Думаєш, куплюся?

— Та я серйозно! Слухай, ти зараз вільний?

— Та наче...

— Давай за десять хвилин у парку, біля «тризуба».

— Давай... — розгублено погодився Вітько.

«Тризубом» вони називали три дерева, що росли з однієї точки і так тісно переплелися віттям, що кращого місця для ігор у джунглі загалом і Тарзана зокрема не варто було і шукати. Зазвичай тут хтось був, але сьогодні ввечері, як на замовлення, нікого не виявилося. Навіть Вітька. Вітько, як завжди, спізнювався.

Холоднішало, і Фімка пошкодував, що не захопив із собою куртку. Але ж він так квапився вийти з дому!..

Фімка відчув, як боляче защипало в носі. Адже він поспішав піти з дому, бо боявся власної мами. Боявся: знову щось трапиться, і він тоді точно довідається, що вона — це зовсім не вона, а хтось чужий!

Фімка засмутився і зовсім забув, навіщо сюди прийшов.

— Стій, стріляти буду!. — Вітько підкрався непомітно, він це любить. — Ну, що там у тебе трапилося таке термінове? Землю захоплюють Чужі або з’явився новий комп’ютерний вірус, здатний заражати людей? — це Вітько так хохмить. У нього вдома є комп’ютер, тому Вітько знає: комп’ютерні віруси людину заразити не можуть. — Зізнавайся, Бусел е! А то заінтригував, розумієш...

Легко йому сказати «зізнавайся»! Фімка навіть не знав, з чого почати і про що варто розповісти, а про що краще промовчати. І тут він згадав, що досі не в курсі, як довго був відсутній. Звичайно, якщо довше, ніж день, то мама поводилася б зовсім інакше. Але якщо його мама зовсім і не мама...

— Слухай, а яке сьогодні число?

Вітько набурмосився:

— Буселе, у тебе з головою все гаразд?

— Та все! Ти скажеш, який сьогодні день?

— Дощовий! — огризнувся Вітько. — Знаєш що! Коли хочеш морочити комусь голову, так пошукай інших дурнів. Усе, я пішов додому. Привіт!

І він справді пішов, майже побіг доріжкою до виходу з парку.

А Фімка, який в іншому випадку побіг би за ним, тепер завмер біля «тризуба» і отетеріло витріщався приятелеві вслід.

Бо...

Бо за мить до того, як відповісти «дощовий!», Вітько розгубився. Це було видно по його очах: він розгубився і навіть злякався. Він явно не замислювався над тим, який сьогодні день. А коли Фімка запитав його про це, Вітько збагнув, що насправді він не знає, який сьогодні день. І відбувся жартом.

Тому, напевно, й утік. Тим більше, що ніякого дощу...

Цієї миті у небесах гримнуло, і Фімка опинився під косими струменями холодної зливи.

Розділ двадцять перший, дощовий і страшний

Злива була ще та! Фімка відразу промок до рубця. Він трохи постояв біля «тризуба», серйозно замислившись над тим, як бути далі. По суті, Фімка так нічого і не довідався під час розмови з другом. Або довідався надто багато, набагато більше, ніж хотів би.

Але дощ тривав, а філософствувати можна і вдома. До того ж, згадав Фімка, з майстерні, напевно, уже повернувся тато. Він допоможе розібратися. («Якщо, звичайно...» — але цю думку Фімка намагався відігнати геть!)

Хлопчик поспішив парковою доріжкою до виходу, ретельно оминаючи калюжі. Сьогодні чомусь зовсім не хотілося хлюпати по них, хоча Фімка і так промок, вода вже набралася й у кросівки.

Він угледів це, коли був майже біля виходу. І спочатку не зрозумів, що бачить перед собою величезний клапоть картону, який розпластався на мокрих квадратах доріжки. Спершу Фімці здалося, що там лежить людина, якій стало зле. Вірніше, хлопчик.

Вірніше, Вітько.

Потім він придивився і зрозумів, що це не Вітько, а шматок картону.

І тільки згодом, коли Фімка підійшов упритул, він побачив, що це дійсно Вітько. Той самий Вітько, який так спішно побіг додому, коли подивився на небо і побачив, що от-от почнеться дощ.

Фімка присів біля нього і потицяв пальцями у краєчок картонної колоші, з якої стирчала картонна Вітькова нога.

«Як таке могло трапитися? — жахнувся він. — Може, щось не так із дощем? Може, він кислотний чи ще якийсь шкідливий? Але... я ж зараз стою під ним і зі мною нічого не трапляється!»

Він не став гукати Вітьку і намагатися привести його до тями. Було цілком зрозуміло, що Фімчиного друга насправді заміняла картонна лялька, якою хтось керував. Або яка вірила в те, що вона — Вітько. Всього лише лялька... Але від цього не ставало зрозумілішим те, що відбувалося навкруги і кому потрібно обдурювати Фімку, і чому ляльку Вітька зробили саме з картону, і... Словом, нічого не можна було зрозуміти, крім того, що навколо відбувається щось жахливе. І Фімка — у самому центрі цього кошмару!

Він пішов додому. І дорогою помітив, що вулиці начебто вимерли, хоча дощ уже закінчився.

Скільки б Фімка не пропадав в Охах, зараз надворі було літо. І час не надто пізній, а їхній квартал — не з найбезлюдніших. Тоді де ж хлопці, які грають у футбол або катаються на скейтах до самої темряви? Де бабусі на лавах, де молоді мами з колясками? Де, нарешті, власники собак, які (власники! чи собаки?) надвечір виводять своїх вихованців на прогулянку?!

Нікого.

«Ну, — подумав Фімка, — хоч мертві з косами не стоять». Але жарт вийшов невеселим. Потроху він добрів до будинку, подзвонив. Двері відчинив тато.

— Еге, герою, я дивлюся, ви з дощем непогано погуляли! — посміхнувся він Фімці. — Ну, заходь швидше, скидай з себе все — і давай у ванну, під душ.

— Ага, тату! — життєрадісно відгукнувся Фімка. Але на серці в нього наче миші шкрябали. Він не знав, як перевірити батьків, щоб точно з’ясувати, ляльки вони чи справжні люди. А головне, він не був упевнений, чи хоче перевіряти.

Він згадав, що може хоча б довідатися, який сьогодні день. І потягся за газетою, але так і завмер з нею в руці. Букви на сторінці були знайомі, однак разом складалися в абракадабру. І жодної цифри! Фімка скоса глянув на іншу газету, яку читав тато. Вона виглядала так само: зовні найзвичайнісінька, але насправді — жодного нормального слова.

Але — тато її читав!

— І що там пишуть? — безневинним тоном запитав Фімка.

— Відколи це ти цікавишся пресою? — не на жарт здивувався тато. — А пишуть, як завжди, про різне: про політику, про спорт, про погоду. До речі, на завтра теж обіцяють дощ. Добре, що ми встигли зробити ремонт і покрити все лаком.

— А-а... Ну добре, я піду до себе.

— Телевізор дивитися не будеш? Незабаром твій улюблений мультсеріал.

— Ні-і, хочу зайнятися рибками. Почистити акваріум і погодувати їх.

— Ну давай.

Але, звичайно, рибки були тільки відмовкою. Фімка хотів побути на самоті. Він так втомився від переживань, що не помітив, коли заснув.

Уві сні його мучили якісь слова, сказані татом. Але Фімка, як це зазвичай і буває уві сні, не міг зрозуміти, які саме.

Прокинувся він уже вранці, від того, що хтось лоскотав йому вухо своїми... ВУСАМИ!

— Ти чого? — ображено запитав Мось Фімку, який, голосно крикнувши, схопився з ліжка. — Наснилося щось неприємне?

Розділ двадцять другий, у якому стає зрозумілим, куди потрапив Фімка, але, як і раніше, залишається загадкою, чи встигне він звідти вибратися

— Звідки ти тут узявся? — запитав Фімка в чеширського таргана. І, слід зазначити, запитав майже з радістю.

— А Ми нікуди й не дівалися, — відповів той. — Як залізли до кишені твоєї куртки, так і сиділи.

— А чого ж ви раніше мовчали?

— Розбиралися, що й до чого. Але ти, напевно, вже і сам зрозумів, що той Порядник надурив тебе.

— Порядник? — здивувався Фімка. — Щось трапилося з моїми батьками і Вітьком...

— І з усім містом на додачу, — уїдливо сказав Мось. — Так не буває. Ну, — виправився він, — тобто, так, може, і буває, але тут справа в іншому. Сигізмунд намалював не Двері у твій світ. Він намалював інші Двері, й інший світ за ними. Розумієш?

— Так ми зараз у малюнку? — не повірив Фімка.

— Ми у намальованому світі, — уточнив Мось. — Мені здається, є різниця. Хоча, з іншого боку, не дуже й велика. Головне, що нам треба вибиратися звідси. У тебе вдома дуже смачний лак, ним покрито все, тож підлога і стіни не розмокнуть від дощу. Але, знаєш, Ми б краще скуштували мракки. Навіть найсмачніший лак рано чи пізно набридає. А для вас, людей, він взагалі неїстівний. Словом, треба робити звідси ноги. Помахати їм крилами — і назад.

— Куди «назад»?! Цей Порадник напевно потім зафарбував Двері.

— Не зафарбував, Ми перевіряли. Поки не зафарбував, — із притиском додав Мось. — Тому пропоную поквапитися.

— А як же?.. — доказати Фімка не встиг. На вулиці щось гримнуло — раз, другий, потім незграбна тінь перекреслила будинок навпроти.

— Ой! — верескнув Мось. — Здається, ми спізнилися.

— Куди?

— Не куди, а з чим! Раніше треба було йти!

Тіней ставало дедалі більше. Фімка визирнув у вікно і заволав від жаху. Вулицями крокували динозаври і їхали танки. Присадкуваті, з довгими дулами танки чавили все підряд: дерева, ослони, клумби, паркани. Динозаври... Фімка, звичайно, як і будь-який хлопчисько, краще розбирався в них, ніж деякі з дорослих. І зараз він бачив, що майже всі динозаври на вулиці — хижі. Були серед них і великі, такі, як тиранозаври, і дрібні, типу веласирапторів (але ще небезпечніші, бо — розумніші і полюють зграями). Таким на очі не потрапляй — миттю злопають, навіть шнурків від кросівок не залишать!

— А ці тут звідки?! — панікуючи, зойкнув Мось. Його двійники вторили йому, невидимі, з кишень Фімчиної куртки.

— Це зрозуміло, — зітхнув Фімка. — Сигізмунд світ намалював, але не знав точно, в якому з будинків я живу. Інакше б він просто стер його і даремно не мучився. А так мусив малювати цих динозаврів і танки, щоб вони мене знищили.

— Не дуже кмітливо, — зауважив Мось. — Міг би просто стерти весь малюнок... Та хто ж їх зрозуміє, тих Порядників? І взагалі, не про те ми зараз базікаємо. Будемо прориватися до Дверей чи відсиджуватися?

Цієї миті на вулиці гримнуло, і один з будинків зайнявся. Він горів, наче був з картону, хоча, взагалі-то, він і був з картону.

— Ні, — констатував Фімка, — ми не відсиджуватимемося. Залазь до кишені й накажи твоїм родичам зробити те ж саме. Будемо прориватися! Звичайно, краще, щоб нікуди не треба було прориватися. Але якщо почалася така катавасія, то чого вже там... Прорвемося якось!

Фімка одягнув куртку і вже зробив крок до дверей, та Мось зупинив його:

— Зачекай! Візьми-но з собою гумку... про всяк випадок.

— А який у цьому сенс? Вона ж теж намальована.

— Так... — засумував Мось. — Це Ми не дошурупили. Гаразд, ходімо. Придумаємо щось на місці.

Зрештою Фімка все ж вирішив прихопити з комори стару швабру, якою давно ніхто не користувався. Виходить, подумав він, особливої шкоди від цього не буде, і мама не переживатиме. Він, як і раніше, не міг вважати тутешню, намальовану маму всього лише лялькою, було в цьому щось неправильне.

Перед тим, як вийти з під’їзду, Фімка відкрив двері й подивився на вулицю. Танки під’їжджали до будинку з двох боків, але були ще далеко, великі динозаври (ті, які дурніші) трощили зараз ігровий майданчик, а дрібні кудись зникли. Це Фімці особливо не сподобалося.

— Як вибиратимемося? — прошепотів він до тарганів. — Можна по прямій, через дорогу, а можна дворами.

— Давай дворами. Довше, зате ризику менше.

Фімка обережно вислизнув з під’їзду і, притиснувшись до стіни спиною, почав крастися до підворіття. Раптом найближчий із танків вистрілив — гримнуло так, що, здається, захитався асфальт під ногами, — і Фімчин будинок запалав. Тут уже було не до конспірації! Фімка щосили помчав подалі від палаючого будинку!

І тут з’явилися веласираптори. Їх було троє, просто як у фільмі «Парк юрського періоду». «Чи, — замислився Фімка, — у фільмі їх було більше?» Час наче уповільнився, взагалі зник, і він встигав багато зробити і поміркувати про різні речі. І йому здавалося дуже важливим згадати, скільки ж було веласирапторів у «Парку юрського періоду».

Ще Фімка подумав: добре, хоч швабру він не викинув. Але погано, що шваброю з цими хижаками не дуже повоюєш.

От тоді-то у Фімчиній голові й пролунав той голос, який подеколи навідується до кожної дитини і радить їй не перевіряти, чи здатний мамин міксер порізати на дрібні шматочки зім’ятий клапоть паперу. Зазвичай голос віщає собі й віщає, але ніхто ніколи не дослухається до його порад.

Зараз голос сказав Фімці: «Вони ж паперові! А ти — справжній! Так, об папір можна поранитися, якщо провести пальцем по краю свіженького стоса аркушів для принтера. Але їхні пазурі й зуби — з картону і навряд чи здатні заподіяти тобі шкоду. Якщо, звичайно, ти не будеш боятися...»

Але в тім-то й річ: Фімка боявся!

«Боягуз ти все-таки, Буселе! — подумав він. — Звичайнісінький боягуз!»

Веласираптори повільно наближалися.

— Біжіть, Мосі! — гукнув Фімка чеширським тарганам. — Давайте, перетворюйтеся на невидимок і рятуйтеся!

Він не знав, чи почули вони його.

Веласираптори стрибнули.

Зовсім машинально, не замислюючись над тим, що робить, Фімка відмахнувся від них шваброю.

Звичайно, він розумів: швабра, як і динозаври, всього лише намальована на папері злостивим Порадником на ім’я Сигізмунд. Тому вона не допоможе впоратися з веласирапторами.

Та він не помітив, що поки біг, чиркнув шваброю по палаючому будинку. І тепер на її кінчику жеврів невеликий вогник. Напевно, він теж був намальований, як і ці будинки, дерева, танки...

Але коли швабра вдарила по веласирапторам, ті зайнялися. Двох із них Фімка збив з ніг, але третій повис на його плечі і клацав над вухом намальованими зубами. Проте нічого не міг вдіяти! Ні-чо-гі-сінь-ко!

— Ти лише дурний малюнок! — крикнув йому Фімка. — Тому забирайся геть! — він струсив з себе веласираптора і як слід надавав йому шваброю!

— Так їх! — хором підтримали з кишені Мосі, всі троє. — Нехай знають!..

Розібравшись з нападниками, Фімка побіг до школи. Вірніше, до шкільного паркану, на якому були намальовані неправильні Двері. За його спиною горіли будинки і гриміли танки, було страшно, але ці пожежі й ці танки вже не лякали хлопчика. Виявляється, треба лише згадати, що вони — намальовані, згадати і повірити! І тепер вони не могли заподіяти Фімці шкоди.

Двері, як і слід було очікувати, виявилися на тому ж місці. Щоправда, проміжок між парканом і гаражем, здається, помітно зменшився. Але якщо паркан потрібний був Фімці цілий і неушкоджений, то гараж — ні. Тому він ударив по його намальованих стінах, зібгавши їх. Позаду щось вибухало, горів папір і гарчали люті тиранозаври.

Фімка добрався нарешті до Дверей, розчинив їх і ступив уперед.

І полетів.

Розділ двадцять третій, у якому Фімку страхає страус

Проте летів Фімка недовго. Правильніше було б назвати це падінням. Точніше — падінням із крила літака, який стояв у Долині Загублених Речей.

Фімка повернувся в Охи — не додому.

Наступних кілька секунд він стояв, роззявивши рота, і з жахом дивився на те, у що перетворилося Місто Тисячі Дверей.

— Ну от, — подав голос один із Мосей. — Варто було відлучитися на пару днів! І будь ласка, таке безладдя влаштували!

Але він помилявся. У тім-то й річ, що влаштували тут порядок! Та ще який!

Раніше загублені речі лежали в Долині безсистемно. Тепер же хтось розподілив їх відповідно до розмірів і властивостей, навішав бірочки з номерками і записами, на яких значилося, коли і де дану річ загублено. До того ж, скрізь між нагромадженням речей було прокладено доріжки з канатами обабіч. «За огорожу не заходити!», «Руками не чіпати!», «Не шкодити, а то гірше буде!» — лякали таблички на канатах.

До Фімки підійшов суворий на вигляд страус у жовтогарячій касці, з блискучим значком на грудях.

— Порушуємо? — зловредно поцікавився він. — Зрозуміло ж написано: за огорожу не заходити!

— Ми вже йдемо, — сказав йому Фімка. — Скажіть, але ж раніше тут було зовсім по-іншому...

— Було, та загуло! — гаркнув страус. — Давай, забирайся геть!

І він боляче вдарив Фімку ногою.

— Шкода, що ти не паперовий, — пробурмотав хлопчик. — А то б я тобі показав!

Але страус його вже не чув. Він переконався, що більше ніяких порушень не передбачається, і з маху встромив свою голову в пісок: неподалік, мабуть, спеціально для цього, була насипана його ціла купа.

Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: «З-під землі тебе дістану!» Ось ці справді дістануть.

Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.

— Можна подумати, — пробурчав Мось, — хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми — краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...

— Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, — прошепотів Фімка.

— А ти спостережливий хлопчик, — уїдливо зауважив чеширський тарган. — Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...

— Запитаємо в страусів?

— Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...

— А може, до палацу? — запропонував Фімка. — Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.

— А їхня бабця знає, хто ти такий, — додав Мось. — Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.

Фімка подумав-подумав і згадав:

— Є! Господар однієї кав’ярні. Його звуть якось дивно... так, Димон чи щось на кшталт того.

— Зовсім інша річ! А де ця кав’ярня знаходиться?

— На пагорбі.

— І все? Більше нічого не пам’ятаєш?

Фімка зажурено похитав головою.

— Та-ак, — протягнув Мось. — Не густо. Та нічого, спробуємо знайти. А в крайньому разі звернемося до одного детектива, чув я про нього, начебто він будь-яку річ здатен знайти. Якщо вже він нам не допоможе... Але спершу все-таки спробуємо самі. Згоден?

— Авжеж!

Розділ двадцять четвертий, дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається

Містер Колреш Ямс, великий (і — єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні — не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.

— Ну і чого я домігся? — запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. — Чого ж зрештою я домігся, га?

— Я думав, ви знаєте, що робите... — обережно і неголосно вимовив хтось. — Це ж елементарно, Ямс!

— Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, — журливо вимовив детектив. — Бачите, я зовсім не такий великий.

— Справа не в розмірах, — примирливо повідомив голос. — Повірте, я знаю.

Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.

Потім у двері постукали...

Розділ двадцять п’ятий, у якому будуються плани і ухвалюються рішення

Зрештою, пагорбів в Охах було не так багато, кав’ярень на них — трішки більше, а от господарів кав’ярень з ім’ям, яке звучало як Димон, узагалі п’ятеро. Дрібниці, якби всі господарі жили на одному пагорбі. А так — довелося полазити по схилах.

Зате тепер Фімка сидів у вже знайомій кав’ярні, а Рету-Де-Мон підливав йому мракки. Мракка була огидною на смак, зовсім не така, якою Рету-Де-Мон пригощав Фімку минулого разу.

— Незабаром і цієї не буде, — сумно проказав господар кав’ярні. — Мракковари з дня на день несуться гірше і гірше.

Він помітив Фімчин подив і пояснив:

— А як ти думав, звідки береться мракка? Не з Горщичка ж! Мосі кажуть, ви були у палаці. Тоді ти повинен бур бачити там мракковарів.

— Це котрі схожі на самовари? А поводяться, як курки?

— Саме вони!

— Бачив!

— Оце і є мракковари. Бо варять мракку. І відразу ж несуться нею. Як звичайні курки відкладають яйця, так вони відкладають невеликі барильця з мраккою.

Рету-Де-Мон відвів Фімку на задній двір і показав своїх мракковарів. Хлопчик пам’ятав, як виглядали палацові — бадьорі, товариські (навіть занадто!), рухливі. А мракковари господаря кав’ярні були мляві, з тьмяними боками, з ніжками, що запліталися на ходу. Вони ледь-ледь шкутильгали подвір’ям і зрідка випускали слабенькі струмені пари.

— Лишенько, — погодився один із Мосей. — І що це на них найшло? Невже хтось випустив із клітки Всесвітній Сум?

Рету-Де-Мон замахав руками:

— Що ти! Сум як сидів у географічному парку, так і сидить! Його інвентаризували, дали номерок і наказали «не порушувати»! Тобто на відвідувачів не нападати і за межі своєї ділянки не вилазити.

— Слухається?

— Слухається! У нас тепер знаєш які суворі порядки!

— Бачили, — скептично відгукнулися Мосі. — Мабуть, Сигізмунд Брехло руку доклав, га?

— Він самий... Двері зафарбували та й будинки перефарбували майже всі поспіль!

— Це ми помітили, — зітхнув Фімка. — Ну і нудно ж тут тепер стало...

— Не те слово! — підтримав Рету-Де-Мон. — Просто сумно! Жити не хочеться!

— А чого ж ви дозволили? — обурилися Мосі.

— Але ж Сигізмунда пані Бенбоу підтримує. Ти з нею знайомий?

— Доводилося зустрічатися...

— А ти можеш уявити, щоб хтось ризикнув їй заперечити? Еге ж!.. До того ж, — додав він, — у нас зараз лихо крутіше за Сигізмундові вигадки. Зник Горщичок.

— Як зник?! Куди зник?! — в один голос закричали Мосі й Фімка.

— Отак — зник, — невесело посміхнувся Рету-Де-Мон. — Хтось поцупив його з Кухні.

— Але навіщо?!

— Пам’ятаєш, Фімко, я розповідав тобі про Короля-Маляра? Вважається, що він повернеться після того, як намандрується досхочу. Чи коли з Охами щось трапиться.

— Ви вважаєте, Горщичок спеціально поцупили, щоб Король-Маляр повернувся?

— Чому ж ні? Адже Горщичок зник після того, як усю владу в місті загарбав Сигізмунд.

— Ну, а раптом це зробили, щоб нашкодити?..

Рету-Де-Мон похитав головою:

— Сумніваюся. Ми ж усі тут харчувалися раніше, як то кажуть, зі спільного Горщичка. Звичайно, залишаються мракковари, але, як бачиш, вони почуваються дедалі гірше. Тримаємося тільки завдяки правам, але їх скоро на всіх не вистачатиме. Ти помітив, що в місті майже немає повітряних куль?

— Так. Я подумав, це тому, що вже вечоріє, і...

— Ні, вони просто перестали літати. Наші повітряні кулі й кораблі живилися тінями міжДвірних вітрів. Тепер вони голодують і впадають у сплячку. А мракковари, на мою думку, хворіють через те, що сюди перестали потрапляти сонячні зайчики з інших світів. Мракковари харчувалися саме ними.

— Ось чому вони так накинулися на мене, коли ми прийшли до палацу! — здогадався Фімка. — Напевно, на моєму одязі десь причаїлися сонячні зайчики з мого світу.

— Імовірно, так воно і було, — кивнув Рету-Де-Мон.

— Нас от що цікавить, — подав голос Мось. — Наскільки Ми пам’ятаємо, чарівний Пензель дістався Сигізмунду. Він і тепер у нього?

— Він Пензля з рук не випускає ні вдень, ні вночі.

— І ним же Сигізмунд зафарбовував Двері?

— Ні, для цього вистачило звичайних пензлей і фарб. Але деякі порядки в Охах він навів — вірніше, намалював — саме чарівним Пензлем. Все, що ви бачили в географічному парку, його рук справа.

— Отже, — продовжував Мось, — чому б нам (Ми маємо на увазі не тільки Нас-тарганів), — поспішно уточнив він, — чому б нам не поцупити Пензель? Наскільки Ми пам’ятаємо (це Ми вже про себе), за допомогою Пензля можна відкрити ті особливі Двері, які ведуть у світ, куди пішов Король-Маляр. От і відкриємо! І покличемо його на допомогу!

— Чудова ідея, — зітхнув Рету-Де-Мон. — Тільки як її здійснити?

— Ну... — кашлянув Фімка, розуміючи, що ще трохи, і його друзі ухвалять поспішне рішення, яке може йому не сподобатися. — От мені, наприклад, здається, що якщо і красти, то... Брехло — тип небезпечний... Ви не подумайте, що я боюся, просто...

— Збройне пограбування не годиться, — підсумував Мось. — Ми (таргани) теж так думаємо. Зброї в нас (нас усіх) немає. Та й як грабіжники ми не вельми кваліфіковані...

— Але ж і Сигізмунд повинен інколи спати, — замислено сказав Фімка. І додав обережно, пам’ятаючи, у яке місто потрапив: — Ну, мені здається, що повинен...

— А це ідея! — вигукнув Рету-Де-Мон. — Ми проберемося до будинку Брехла і викрадемо Пензель, коли він спатиме.

Фімка подумки зітхнув з полегшенням: збройне пограбування відмінялося.

— Але перш ніж робити це, нам варто довідатися, де знаходяться особливі Двері, що ведуть у світ Короля-Маляра, — зауважив Рету-Де-Мон. — Можливо, нам доведеться рятуватися втечею і кожна хвилина буде на вагу золота. Я маю на увазі, що після викрадення ми не матимемо часу з’ясовувати, куди саме бігти.

— Розберемося, — впевнено заявив Мось. — Тобто розберемося Ми, таргани. Поки ми тут з вами теревенимо, певні розвідувальні роботи вже ведуться.

— Тоді які наші плани? — запитав Рету-Де-Мон. — І чи можу я чимось бути вам корисним?

— Нам потрібен час, щоб уточнити всі деталі. Мінімум — до ранку.

— Кав’ярня до ваших послуг. Фімка може тут заночувати — і ті з вас, Мосей, хто не пішов у розвідку, теж, — запропонував Рету-Де-Мон. — Місця на всіх вистачить.

Трохи згодом Фімка сидів на подвір’ї кав’ярні і сумно дивився на мракковарів. На душі в нього було тоскно, і не тільки через недугу цих маленьких істот. Фімка сумував за домом — усер’йоз, як ніколи ще в житті ні за чим не сумував.

І чомусь найбільше було шкода акваріумних рибок, яких він так і не погодував.

— Додому хочеш? — здогадався Рету-Де-Мон. Хазяїн кав’ярні закінчив усі господарські справи і тепер, без свого фартуха, мав абсолютно буденний вигляд. — Не переживай, — сказав Рету-Де-Мон, — ми знайдемо вихід. Навіть багато виходів — в усі світи, чиї Двері зафарбував Сигізмунд.

— А раптом не вийде?

— А ми дуже постараємося, і тоді неодмінно вийде. Та що я тобі розповідаю — сам побачиш! А тепер йди-но спати. Вранці матимемо багато роботи.

Зранку, снідаючи несмачною мраккою, Фімка вислухав доповіді тарганів.

— Ситуація така, — звітував Мось. — Сигізмунд живе неподалік від цієї кав’ярні. Цвяхи в його будинку дуже смачні, Ми куштували...

— Не відволікайся, — нагадав Фімка.

— Так, вибач. Отже цвяхи в будинку смачні, а більше нічого у тому будинку доброго немає. Ну, і Пензель... Він його повсякчас носить з собою; навіть коли спить, обнімає, як дітлахи усіляких плюшевих ведмежат. Яка гидота! Цих плюшевих ведмежат зовсім неможливо їсти!..

— Моєю! — докірливо вимовив Фімка.

— Ох, знову відволікся, вибач. Так от, про Пензель. Брехло не залишає його ні на мить. Тому підмінити чи вкрасти так, щоб він не помітив, не вдасться. Доведеться здіснювати напад!

— Без цього ніяк не обійтися?

— Ну, хіба що ми обійдемося без самого Пензля.

— А може таке бути?

— Не знаю. Один із Нас учора був у палаці. Він запитав у Розалінди і Меліси про ті самі Двері, але вони нічого не знають. Може бути, Брехло зафарбував і їх. А може, вони просто дуже добре заховані. Мелісса сказала: певно, щоб відшукати Двері, потрібен чарівник. Справжній чарівник!

— По-моєму, в Охах кожен мешканець — чарівник.

Рету-Де-Мон зажурено похитав головою:

— Ти помиляєшся! Для тебе, напевно, всі ми виглядаємо трохи дивними, тобі здається, що ми здатні творити чудеса. Але ми — звичайні. І водночас кожен із нас — унікальний. Як і ти. Як і кожен з тих, хто живе у твоєму світі. Але, звичайно, ми не чарівники: не вивчаємо магію,, хоча іноді й користуємося нею. А це різні речі. Ти можеш користуватися тарілкою, але коли потрібно буде зробити кілька нових тарілок, ти тільки розведеш руками. Чи не так?

— Але невже в Охах немає жодного чарівника?! — засмучено вигукнув Фімка.

— Раніше їх було тут багато, та коли Сигізмунд почав зафарбовувати Двері, більшість із них повтікали. Залишився один-єдиний чарівник, але він — Порядник.

— І його звуть Лонгій-Л’Оккі, — додав Мось. — Тільки він зник, і ніхто не знає, де він тепер.

— Ну що ж, — підсумував Рету-Де-Мон, — доведеться, мабуть, нам, друзі, зазирнути на вогник до мого молодшого брата. Здається мені, він єдиний, хто може нам допомогти.

— Він чарівник? — із надією запитав Фімка.

— Ні, — відповів Рету-Де-Мон. — Він — детектив.

Розділ двадцять шостий, у якому друзі знаходять Лонгія-Л’Оккі, але все ж не можуть відшукати чарівника

Так і вийшло, що під час описаної в двадцять четвертому розділі розмови у двері будинку Колреша Ямса постукали.

Великий детектив відчинив двері й радісно вигукнув, побачивши свого старшого брата, Рету-Де-Мона Ямса в компанії Фімки і Мосей:

— Очі б мої вас не бачили!

— Давненько ти до мене не забігав! — сказав він, коли гості зручно влаштувалися в кріслах. — Ну, розповідай, що трапилося.

— Може, спершу познайомиш нас зі своїм приятелем, який ховається в льосі? — запропонував Рету-Де-Мон.

— Упізнаю свого старшого брата! — засміявся Колреш. — Ти завжди був проникливим. Я ж казав, тобі слід було податися в детективи.

— Два детективи для такого міста, як Охи, — забагато. Хтось повинен годувати городян, правильно? Ну то що твій приятель, він так і ховатиметься?

Великий детектив підвівся з крісла і відкинув ляду:.

— Виходьте. Ви ж чули, від мого брата нічого не приховаєш.

У кімнату вибрався невисокий пан абсолютно непримітної зовнішності, якщо не зважати на темні окуляри, що майже повністю закривали його обличчя.

— Очі б мої вас не бачили! — привітався він з Ре-ту-Де-Моном і Фімкою (Мосей він не бачив, вони, як завжди, відсиджувалися в кишенях Фімчиної куртки). — Даруйте, що ховався, від вас у льосі. Зараз у мене такий період життя, коли хочеться побути на самоті. Так би мовити, переосмислити прожите і все таке. Ну, ви розумієте?

— Розумію, — погодився Рету-Де-Мон. — Але скажіть, чи довго ви маєте намір залишатися на самоті?

— А чому вас це цікавить, шановний?

— Та, бачите, Лонгію-Л’Оккі, ви тепер єдиний в Охах чарівник. І нам дуже потрібна ваша допомога.

— Заждіть, — втрутився отетерілий Фімка. — Я ж бачив цього Лонгія-Л’Оккі, він зовсім по-іншому виглядав. Він же височенний був, як три баскетболісти вкупі! Щось тут не так!

— Усе так, Фімо, — заспокоїв його Рету-Де-Мон. — Тепер з паном чарівником справді все так, еге ж?

— Ви надзвичайно проникливі, — посміхнувся крізь свої темні окуляри Лонгій-Л’Оккі. — І водночас ви помиляєтеся. Зі мною дійсно все так, я ніби загубив себе і довгий час не міг відшукати. І от нарешті знайшов. Але... я більше не чарівник.

— Як?!

— Більшою частиною своїх магічних властивостей я володів завдяки окулярам, наповненим водою з Озера Кольорової Музики. На жаль, окуляри в мене вкрали, і тепер я не здатен творити чари.

— Ну що ж, вкрадене можна знайти, — вирішив не здаватися Рету-Де-Мон. — Тим більше, що серед нас є великий детектив — мій брат.

— Для цього пан чарівник і прийшов сюди, — сказав Колреш Ямс. — І, звичайно, я знаю, де знаходяться його окуляри. Ви б отримали їх і раніше, якби не забудькуватість... одного пана. Боюся, тепер дістати їх буде не так легко.

— Де ж вони?

Колреш Ямс, як він це полюбляв, витримав театральну паузу і потім тихенько стукнув барабанною паличкою по своєму новому барабану.

— Вони в будинку Сигізмунда Брехла, — сказав великий детектив. — Точніше, у його ложці.

— У ложці?!

— Так-так, саме в ложці. У ложки Сигізмунда Брехла є подвійне дно, і там заховані окуляри.

— Що ж нам робити?

— Є у мене одна ідея... — із задоволеним виглядом повідомив Колреш Ямс. — Але нам буде потрібна допомога.

Розділ двадцять сьомий, у якому Брехлу дарують пісковий годинник, а також йдеться про «справи давно минулих днів»

Сигізмунд Брехло, Головний Порадник Охів, замріяно смоктав цвях (зрозуміло, льодяниковий). Не так давно він з’ясував дещо дуже для себе неприємне. Так би мовити, непередбачені обставини. Яких він, власне, ніяк і не міг передбачити.

Але від цього вони не ставали менш неприємними. Отямитися Сигізмунда змусила підозріла метушня під вікнами його будинку. Непорядок!

Брехло визирнув: метушилося кілька незрозумілих типів. Вони тягли до Сигізмундових дверей величезний пісковий годинник.

— Ви що тут робите? — із погрозою у голосі гукнув Сигізмунд. — Порядок порушуєте?!

— Ні, що ви, — похитав головою один із них, середнього зросту пан із непримітною зовнішністю і великими темними окулярами на пів-обличчя. — Ми лише принесли вам подарунок від вдячних городян.

— Мені? — Сигізмунд був зворушений. — Подарунок?!

— Вам. Ми знаємо, який ви зайнятий і як цінуєте свій час. От для того, щоб ви завжди точно знали, котра година, ми принесли вам цей пісковий годинник.

— Ну що ж... — гмикнув Брехло. — Що ж, тоді заносьте його, шановні. Дуже, дуже розчулили! Ух ти, який величезний! Це що ж, тривалістю на тиждень?

— На рік! — ображено виправив його пан у темних окулярах. А інший, вусатий, який чимось нагадував Сигізмунду Колреша Ямса, додав: — І, зауважте, точність у нього вражаюча. Похибка в одну піщину на півроку!

— Забагато! — буркнув Брехло. — Хоча, — додав він, схаменувшись, — усе-таки це подарунок, а в дарованого годинника піщинки не рахують. Поставте-но його он там, так, поруч із ліжком. Сподіваюся, пісок у них сиплеться не надто гучно, га? Добре, потім розберуся й у разі чого переставлю в інше місце.

Носії пішли, а Сигізмунд вирушив до міста перевіряти, чи все гаразд. Пензель, він, звичайно, захопив із собою. На жаль, і ложку з подвійним дном теж.

— От невдача, — промурмотів Мірмелеон, вибравшись із піскового годинника; він оглянув весь будинок Сигізмунд а і зрозумів, що ложки немає. — Як же тепер бути?

Дехто з вас здивується, адже, як ви пам’ятаєте, саме з вини Лонгія-Л’Оккі Мірмелеон потрапив у Охи. Власне, історія муралевиного лева і чарівника була значно заплутанішою, про що ви довідаєтеся трохи далі. Зараз же просто скажемо, що Мірмелеон і Лонгій-Л’Оккі нарешті знайшли спільну мову і вирішили співпрацювати.

І тому Мірмелеон, сховавшись у пісковому годиннику, повинен був знайти ложку з подвійним дном і витягти звідти окуляри чарівника. А потім, з окулярами, повернутися до будинку Колреша Ямса, де тепер знаходився штаб наших змовників.

Отже, ложки в будинку не було. Мірмелеон очікував на щось подібне, тому повернувся до годинника і, зарившись якнайглибше, заходився чекати, поки повернеться Сигізмунд.

Тим часом у будинку Колреша Ямса примарний джентльмен у смокінгу і з молоточком, дуже схожим на лікарський, розповідав Фімці історію Лонгія-Л’Оккі. Джентльмен був Невиконаною Обіцянкою містера Ямса, і незабаром йому судилося зникнути. Сам він теж був уплутаний у цю історію. Бо Лонгія-Л’Оккі придбав Озеро Кольорової Музики на аукціоні, а примарний джентльмен був там головним аукціонником. Ну а Мірмелеон, як ви вже здогадалися, працював на тому аукціоні в пісковому годиннику, який відраховув час. Це він кричав «Один! Два! Три! Продано!», бо така в нього була робота. Саме після його «Продано!» Озеро стало належати Лонгію-Л’Оккі.

Як же так сталося, що Озеро Кольорової Музики взагалі виставили на продаж? Дуже просто. У тих місцях, звідки був родом Лонгій-Л’Оккі (а також Озеро, Мірмелеон і аукціонник на ім’я Гороб’яній), існував стародавній звичай. Раз на рік усі визначні пам’ятки виставлялися на продаж, і їх купували самі ж городяни, щоб цілий рік доглядати за ними. Вони дуже любили свої озера, річки, парки і гори. І хоча якась одна людина завжди номінально володіла тим чи іншим озером або парком, насправді ж туди могли приходити всі. Так було заведено споконвіку, і нікому й на думку не спадало, що хтось вирішить забрати Озеро і перенести його до зовсім іншого світу, в інше місто.

Чи збирався Лонгій-Л’Оккі узяти Озеро Кольорової Музики з собою? Ні, у тім-то й річ, що ні! Тоді він ще не планував вирушати до Охів. Але приблизно тоді він почав дуже переживати через свої помилки і рости після кожної з них. І тому вирішив податися кудись далеко, втекти від своїх помилок. А Озеро прихопити із собою, бо він дуже його любив, це Озеро.

Звичайно, від помилок Лонгій-Л’Оккі не втік. В Охах він робив їх так само, як робив би в будь-якому іншому місці, адже помилятися може кожен. На щастя, Лонгій-Л’Оккі зрештою зрозумів це і перестав боятися власних помилок. І тоді — на превеликий власний подив! — він перестав рости, а навпаки, почав зменшуватися у розмірах, поки не став таким же, яким був колись.

А зрозуміти, що помилки робить кожен і боятися цього не треба, потрібно лише виправляти їх, чарівникові допоміг саме Мірмелеон. Він теж прийшов в Охи не зовсім випадково. Коли в рідному місті Лонгія-Л’Оккі, Утопіябурзі, стало зрозумілим, що сталося, багатьох охопив розпач. Найбільше звинувачували себе у цій біді Гороб’яній і Мірмелеон. І вони вирішили вирушити за чарівником, щоб у той чи інший спосіб повернути Озеро. Але Мірмелеон незабаром заблукав в Охах і потрапив до палацу, де й залишився жити, поки не зустрівся з Фімкою. А Гороб’яній відвідав тутешнього детектива, містера Колреша Ямса. Той пообіцяв щось придумати, і, заспокоєний, Гороб’яній повернувся до себе на батьківщину, там у нього були невідкладні справи: наближався новий сезон аукціонних розпродажів. А містер Ямс усе ніяк не міг вирішити проблему Гороб’янія, і тому незабаром у будинку детектива завелася Невиконана Обіцянка, дуже схожа на самого Гороб’янія. Колреш Ямс настільки прив’язався до своєї Невиконаної Обіцянки (вона — єдина істота, яка могла годинами слухати барабанні симфонії у виконанні містера Ямса), що не квапився її виконувати.

Так тривало доти, доки в Лонгія-Л’Оккі не пропали окуляри. Чарівник вирушив разом із Сигізмундом і адміральшею Бенбоу до географічного парку, й там Невиконана Обіцянка і Мірмелеон відкликали його вбік і делікатно пояснили, що чинити так, як вчинив Лонгій-Л’Оккі, негоже. Мірмелеон здогадувався, що чарівник прихопив Озеро із собою в Охи через неуважність, що він просто не подумав, як це позначиться на інших мешканцях Утопіябурга. Тепер же, коли чарівник довідався про наслідки свого вчинку, він визнав, що був неправий. І почав зменшуватися! Але оскільки тепер він начебто і не був чарівником, Лонгій-Л’Оккі узяв відпустку і вирушив до містера Ямса, щоб той допоміг йому відшукати окуляри. А вже з окулярами чарівник мав намір виправити власні помилки. Тобто якщо і не повернути Озеро до Утопіябурга, то хоча б зробити так, щоб мешканці обох міст могли приходити до його берегів.

На щастя, Сигізмунд не впізнав Лонгія-Л’Оккі, коли той разом із Рету-Де-Моном приносив пісковий годинник. А ложку з подвійним дном Брехло віднедавна завжди носив із собою, щоб вона більше не пропадала. Тому Мірмелеону довелося сидіти в пісковому годиннику до глибокої ночі. Тільки коли він сам же прокричав північ, муралевиний лев запідозрив, що з Брехлом щось трапилося.

Розділ двадцять восьмий, у якому два генії сперечаються, розуміючи один одного з півслова, а Фімка вирушає назустріч новим пригодам

— Більше чекати не можна, — вирішив Лонгій-Л’Оккі. — А раптом Брехло впіймав Мірмелеона?

— ...і катує? — саркастично додав Мось. — Не переживай, усе гаразд із Мірмелеоном. А от із Сигізмундом... — і він зловтішно захихотів. Видно, чеширські таргани встигли навести деякі довідки.

— Що ж сталося із Сигізмундом?

— Він зараз у географічному парку. А там... дуже і дуже неспокійно... Шкода тільки, ложка при ньому. І поцупити її не вдалося, він тепер за нею уважно стежить. Причепив на мотузочку і повісив на шию.

— Ну що ж, зачекаємо, — незворушно заявив Колреш Ямс. — Рано чи пізно Сигізмунд ляже спати.

Він хлюпнув у коминець вогненної води, від якої дрова відразу зайнялися, і потягся за барабанними паличками.

«Кепські справи», — зрозумів Фімка. За той час, поки він гостював у великого детектива, хлопчик вивчив деякі його звички. І знав, що барабанні палички в руках Колреша Ямса не обіцяють оточенню нічого доброго.

«Потрібно його якось відволікти!»

— Скажіть, містере Ямсе, — зважився нарешті на запитання Фімка, — а...

— Чому я не допоміг городянам відшукати Горщичок? — завершив за нього речення великий детектив. — Розумієш...

Тут до будиночка Ямса увійшов Рету-Де-Мон.

— Розумієш, мій брат навмисно не втручається в цю історію, — пояснив він. — Бо хоче, щоб Маляр повернувся до Охів. Або, точніше, щоб хтось влаштував тут безлад й оживив усі Двері.

— А це хіба?.. — та Фімці знову не дали договорити.

— Звичайно, можливо, — гмукнув Колреш Ямс. — А як же інакше!

— Він знає, що каже, — підтакнув Мось. — Що-що, а безлад утворюється сам собою, досить лише відвернутися і порахувати до трьох. Хоча ми перевіряли — іноді можна просто відвернутися і навіть не рахувати. Спрацьовує. Ти дивишся — а там уже безлад!

— А Сигізмунд не просто відвернувся, він пішов з географічного парку, — підсумував Рету-Де-Мон. — Тому тепер він має багато клопоту. От тільки б Брехло...

— ...не утік від клопоту кудись в інше місце, — подав голос Колреш Ямс. — Тобто, ти пропонуєш нам вирушити до географічного парку і спробувати роздобути ложку?

— Пізно, — сказав Мось. — За нашими розвідданими, Сигізмунд уже повертається додому.

— Виходить, треба йти до нього додому! — підвівся з крісла Лонгій-Л’Оккі. — Я не можу більше чекати. До того ж, Мірмелеону може знадобитися наша допомога. Згодні?

— Думаю, наша компанія приверне до себе надто багато уваги, якщо вирушить туди гуртом, — заявив детектив. — Ідіть-но ви, Лонгію-Л’Оккі, і візьміть із собою Фімку й мою Невиконану Обіцянку.

— Ви забули про Нас, — невдоволено пробурчав Мось.

— Та ви однаково пішли б з ними, — посміхнувся містер Ямс.

Він постояв на ґанку, дивлячись услід цій різношерстій компанії, яка крокувала нічними охівськими вуличками, а потім повернувся до будинку.

— Здається, ця історія розгортається зовсім не так, як ти очікував, — сказав Рету-Де-Мон.

— І в цьому її привабливість, — відповів містер Ямс.

Розділ двадцять дев’ятий, у якому нічними Охами літають, бігають і плазують городяни, а дехто з них навіть проникає через відкрите вікно до чужого будинку

Самотня повітряна куля, що поверталася від Повітреспаду Найсвіжішого Повітря, дихала, як то кажуть, на повний балон. І хоча почувалася трохи сонною, не поспішала причалити до даху рідного будинку, а вирішила ще трохи повисіти у небі й поспілкуватися з іншими літаючими істотами. Сьогодні вночі місяць узяв вихідний, тому тут, нагорі, було темно, і в повітрі пролітали найрізноманітніші створіння, які у місячні ночі в небесах не з’являються.

Відьми на старомодних пилососах мчали на своє відьмацьке збіговисько у бік Не Зовсім Лисої Гори — густо порослого ялинником пагорба. Звідти доносилися перші «Ой!», «Ух!» і «Ну от, знову промахнулася!» Це новоприбулі здійснювали посадку — не м’яку, а яку вже вийде. Повітряна куля зітхнула і подумала, що пилососи все-таки не зовсім досконалі літальні апарати, адже вони не створені для польотів у небі. Так само як і мітли. Але відьми — вони ж відьми, їм потрібно, так би мовити, тримати фасон. Навіть якщо при цьому доводиться приземлятися на ялинові лапи. Куля здригнулася, коли уявила собі, що б голки вчинили з нею.

Потім розпочалося найцікавіше: за зміною повітряних потоків і пожвавленням серед зірок куля здогадалася, що десь поруч літають вакуумні летяги. Звичайно, вона ніколи в житті не бачила їх (до речі, у повітряних куль і очей немає, вони зовсім по-іншому сприймають навколишній світ). Але здогадуватися про присутність вакуумних летяг могла. І навіть іноді обмінювалася з ними кількома ввічливими словами про погоду.

Однак сьогодні поспілкуватися з летягами кулі не пощастило. Вона помітила, як до будинку повертається хазяїн, і вирішила, що краще б до його приходу з’явитися на даху. До того ж вона, як і інші повітроплавальні кораблі, потроху впадала у сплячку через відсутність тіней міжДвірних вітрів.

Вже спускаючись на дах, куля також помітила дивну компанію, яка рухалася однією з вуличок. Але добре роздивитися (або, якщо точніше, завважити) вона не встигла, оскільки хазяїн був зовсім близько. Куля опустилася на дах і сумирно завмерла. Задрімала.

Тим часом дивна компанія, яка складалася з Фімки, Лонгія-Л’Оккі і Невиконаної Обіцянки (і, зрозуміло, Мосей у Фімчиних кишенях), уже встигла добряче перехвилюватися, блукаючи нічними вуличками Охів. Як і в кожному місті, в Охах було два життя: денне і нічне. І нічне життя Охів дуже сильно відрізнялася від денного. Як уже було сказано, ночами у небі над містом літали на пилососах відьми, й іноді вакуумні летяги (самі, без пилососів). Але між будинками теж блукали всілякі-різні... городяни, якщо можна так висловитися. То промчить карета, запряжена величезними псами з палаючими очиськами, то прострибає на одній нозі лелека в блюзнірському ковпаці, а то прошкандибає чийсь надміру активний журнальний столик.

Чомусь Фімці здавалося, що з деякими нічними мешканцями Охів краще не зустрічатися. Тут узагалі все начебто розмежовано: одні живуть уночі, інші — вдень. І буцімто домовилися зайвий раз одне одному на очі не потрапляти. «А хто не сховався, я не винен», — пригадав він слова лічилочки.

Хоча, напевно, в минулому нічні мешканці, навіть якщо і заставали когось із денних, не надто суворо до них ставилися. Але то були звичайні часи, коли ще не пропав Горщичок, а мракковари без проблем здобували собі заДвірних сонячних зайчиків. А зараз усе змінилося, і нічні городяни, як і денні, були трохи... злостиві.

Тому Фімка, як і Лонгій-Л’Оккі, намагався триматися в тіні будинків і якнайменше шуміти. Тільки Невиконана Обіцянка великого детектива нехтувала всілякими умовностями і простувала, а вірніше, пливла над бруківкою, анітрохи не звертаючи уваги на нічних городян. Ті, збентежені такою зухвалою поведінкою, відповідали Обіцянці взаємністю.

— Наближаємося, — повідомив з кишені Мось. — От він, будинок.

Лонгій-Л’Оккі кивнув, підтверджуючи.

— А у вікнах світло горить, — сказав привид Гороб’янія. — Напевно, хазяїн будинку вже вдома.

— Та й Ми вже тут, — захихотів Мось. — Ну то що, як діятимемо?

— Дочекаємося, поки Брехло засне, — запропонував Фімка. — А потім дамо знак Мірмелеону, що ми тут.

— Світло згасло, — прошепотів Лонгій-Л’Оккі. Зараз він анітрохи не був схожий на могутнього чарівника: просто звичайна собі людина, тільки окуляри надто темні та надто великі. — Ходімо, я знаю, де в нього вікно, яке він залишає на ніч відчиненим, щоб кімнати провітрювати.

— А це правильно? — раптом засумнівався Фімка. Насправді він страшенно боявся, що їм доведеться зіштовхнутися з Сигізмундом, боявся більше, ніж невиконаного домашнього завдання з англійської, більше, ніж виклику в школу батьків, більше, ніж...

Словом, він волів би ще раз зустрітися з веласирапторами і танками (тільки цур — паперовими!), ніж лізти до будинку Брехла.

— Не зовсім правильно, — зітхнув Лонгій-Л’Оккі. — Але ми ж збираємося лише забрати назад мої окуляри — і нічого більше. Тому все-таки правильно.

Вони через вікно залізли до будинку Брехла. У кімнатах пахло льодяниками і фарбами.

— Десь тут... — почав був Лонгій-Л’Оккі.

Але договорити не встиг.

Бо з цієї миті події понеслися вперед зі швидкістю розлючених носорогів, переганяючи одна одну, а іноді навіть накладаючись одна на одну (чого пристойні носороги ніколи б собі не дозволили).

Отож, найближчим часом Фімка мусив пережити чергову порцію Страшенно Небезпечних Пригод.

Але він про це, певна річ, не знав.