Місто Тисячі Дверей

Розділ десятий, у якому Фімка потрапляє до палацу, слухає нитки і зустрічає Мелісу, яка насправді й не Меліса зовсім!

— Добре все-таки мати серед знайомих осіб царської крові, — замислено прошепотів Мось із кишені. — Якщо правильно поводитися, можна потім цим скористатися.

— Та я випадково познайомився з нею, — зніяковів Фімка. — І ні про що таке і не думав навіть. Просто біг вулицею і наштовхнувся на неї. А потім допоміг права качати, от вона і запросила...

— Ми про Нас, — холодним тоном уточнив тарган. — Хоча, звичайно, не заперечуємо, що певна користь від знайомства з іншими особами царської крові теж буває. От як, наприклад, у твоєму випадку.

— Слухай, а чому ти не зміг потрапити до палацу якимось іншим чином? Ти ж умієш прикидатися невидимим...

— Я не прикидаюся! — від хвилювання Мось навіть почав говорити про себе в однині. — Я справді буваю невидимим! Я ж таки з Чешира.

— А що це за місце таке? — зацікавився Фімка. — А то я читав про одного кота, твого земляка...

— О, Чешир, Чешир... — мрійливо зітхнув Мось. — Наша батьківщина, Наш дім. Знаєш, він міняється, завжди міняються. Ти ніколи не вгадаєш, куди потрапиш, виходячи за поріг.

«Ну, я б, напевно, довго такого не витримав», — подумав Фімка. Але промовчав — дуже вже цікаво розповідав Мось, а йти до палацу було ще далеченько.

— Саме тому чеширці, — продовжував тарган, — можуть ставати невидимими. Більше того, щоразу, потрапляючи в незнайоме місце, Ми проявляємося і з’являємося поступово. Бо куди б не пішли, завжди ми потрапляємо в місце незнайоме!

— А чому ж ти тоді не пробрався у палац... ну... ставши невидимим?

— А гідність?! — гонорово спитав Мось. — А поняття про імператорську честь?!

— Добре, вибач. Просто я думав, що ти хочеш потрапити додому і... Ну, я б, наприклад, у цьому випадку намагався щосили.

— Ми теж, — відрубав тарган. — Намагаємося.

На щастя (і дуже вчасно), Фімка побачив, що вони вже прийшли. Ще минулого разу його трохи здивував вигляд палацу, але тоді хлопчик був занадто схвильований тим, що трапилося з ним самим. А от тепер міг без особливого поспіху розглянути місце, де жила Меліса зі своєю сестрою і бабцею.

Те, що палац не був схожий на звичні Фімці палаци, не стало для нього несподіванкою. Зрештою, в Охах Фімка зустрів дуже мало речей, які називалися знайомими йому іменами і дійсно були на них схожі. Якщо чесно, йому навіть подобалося: це виглядало чудово, ніби ти потрапив у гру, затіяну цілим містом.

Палац теж грав у цю гру. Він був двоповерховим і нагадував старий дачний будиночок, який розрісся до неймовірних розмірів. Варта біля його воріт виглядала б, напевно, так само смішно і безглуздо, як академік за шкільною партою. Тому варти там і не було. І Фімка ніяк не міг зрозуміти, хто ж не пускав Мося у палац.

«Ну добре, — вирішив хлопчик, — може, просто він боявся йти сам. Вони, імператори, напевно, взагалі не звикли до самотності. От він і каже про себе у множині, «Ми» та «Ми», мабуть, саме через це».

Міркуючи про нелегку долю можновладців взагалі і Мося зокрема, Фімка штовхнув невелику хвіртку, які зазвичай бувають на дачних парканчиках, і увійшов на подвір’я тутешнього замка. Подвір’ям бігали самовари в пір’ї, скльовували щось із землі й час від часу пронизливо пищали, при цьому з-під їхніх кришок бив тоненький струмок пари.

— Ой, — сказав Мось із кишені. — Це ти ввійшов уже чи що?

— Увійшов, — підтвердив Фімка, зупиняючись й оглядаючись навсебіч. Він пам’ятав, що Меліса вчора забігла в якісь двері, та не міг згадати, у які саме. А найменше йому хотілося наштовхнутися замість Меліси на її бабцю.

— А це самовари бігають, у пір’ї такі, га? — не вгавав Мось.

— Угу.

— Ох...

— Це вони тебе не пускали?

Чеширський тарган багатозначно промовчав.

Тим часом пернаті самовари помітили Фімку і зібралися довкола нього. Вони здивовано попискували, погойдувалися на своїх металевих ніжках й подеколи намагалися дзьобнути кросівки хлопчика. Струмені пари, які вони випускали, боляче облекали Фімці ноги, навіть через штани.

— Гей, а ну припинить! — обурився той. Але самовари не послухалися, і тоді Фімка поспішив до найближчих дверей.

Усередині палац теж нагадував дачний будиночок-переросток: скрипучі дерев’яні сходи, переходи, галереї, комірки, напхані всіляким мотлохом... Уздовж стінок тяглися якісь різнобарвні нитки. Фімка випадково доторкнувся до однієї, і мелодійний жіночий голос просто в його голові вимовив: «До бібліотеки».

Фімка аж підскочив з несподіванки!

При цьому він зачепив за другу нитку, і та повідомила (знову просто у нього в голові), що веде до кімнати Розалінди. «Та це ж сестра Меліси!», — згадав Фімка.

Він вирішив, що краще вже завітає до Розалінди і запитає в неї, як знайти Мелісу, ніж плутатиме цими дивними коридорами. Він міцніше взявся за нитку і рушив уперед. Щоправда, вже за кілька хвилин у Фімки з’явилися деякі сумніви, але поки він боровся з ними.

І правильно, що боровся! Бо нитка зрештою привела його до дверей, над якими була виведена велика літера «Р». Фімка, як ввічлива людина, постукав і тільки тоді увійшов.

— Очі б мої тебе не бачили! — сказала йому Меліса. — А ти хто такий?

— Як це — «хто такий»? — образився Фімка. — Ми ж учора з тобою права качали, пам’ятаєш?

— А-а! — засміялося дівчисько. — Та це ти не зі мною, ти з Мелісою качав!

— Але ж...

— Не розумієш? Просто ми із сестрою щоразу міняємося не тільки статусом, а й зовнішністю. Учора я була виконуюча обов’язки, а сьогодні качаю права. Тому сьогодні я така ж, якою вчора була Меліса. А вона схожа на мене вчорашню. Зрозумів?

— Зрозумів. Слухай, а де мені її знайти?

— Ходімо проведу, — сказала Розалінда, схожа на вчорашню Мелісу. — Та зачекай, чого ж ти тоді до мене постукав? Треба було йти по нитці моєї сестри.

Фімка зніяковіло знизав плечима:

— Загалом я...

— Ти в нас нещодавно, — зрозуміла Розалінда. — Ну, тоді пояснюю: бачиш на стінах нитки різнокольорові?

— Спробуй не поміть! Вони ж просто в голову залазять зі своїми розмовами!

— Дурний! Це спеціально, замість покажчиків.

— Як у легенді про Мінотавра? Ну, про людино-бика, який жив у лабіринті й усіх з’їдав. А Аріадна тоді дала Тесею нитку, щоб він не заплутався, — не даремно ж Фімка з позакласного читання п’ятірку отримав!

— Ну, щось схоже на твого Тесея, — погодилася Розалінда. — У нас тут теж без ниток за дві секунди заблукати можна. От Король їх і понавішував. У всякому разі, — додала вона зніяковіло, — так кажуть.

— А що кажуть ці нитки? Куди нам?

— Ось по цій, рожевій, — сказала Розалінда, вибравши потрібну.

Деякий час вони йшли мовчки, а потім Фімка не втримався, запитав:

— Слухай, я от чого не можу зрозуміти. А що, немає різниці, у який бік іти?

— Це ж чарівні нитки, — як маленькому, заходилася розтлумачувати дівчинка. — Вони самі виводять, куди слід.

— Весело живете, — сказав Фімка.

Водночас він відчув, як здригнувся в кишені Мось. Начебто передбачав присутність чогось дуже і дуже страшного.

«Та ну, — подумав Фімка. — Що страшного може бути у палаці...»

Цієї ж миті просто перед ним із комірки вискочила дивна комаха. Притупнувши лапкою, вона загорлала:

— Один, два, три! Продано!!!.

І додала хижо:

— А-га!

Розділ одинадцятий, у якому йдеться про чарівну силу слів і лікувальну дію цвяхів

Сигізмунд прокинувся вранці зі страшним головним болем. Учорашні чаювання в Ямса погано позначилися на здоров’ї Порадника. Не можна сказати, що він ніколи раніше не хворів. Та лише в Охах Сигізмунд зрозумів, що деякі речі з ним починають відбуватися направді, а не тільки на словах. Наприклад, раніше він часто говорив, що в нього голова розпухла від болю...

Так от, тут, у Місті Тисячі Дверей, у повітрі витають залишки чужих мрій, здатні втілитися в усе, що ви можете уявити або навіть просто вимовити вголос...

Ви здогадалися, правда?

У Сигізмунда навіть дверні отвори в будинку на рівні голови були трохи розширені, щоб у такі ось важкі дні він міг нормально виходити з кімнати. Ну а вдягався він завжди в просторі шати, щоб у разі чого можна було легко зняти. Щоправда, його улюблений плащ, той самий, у якому Сигізмунда бачив у сні Фімка, це не врятувало. Колись плащ був цілий і гарний, але потім Брехло, дуже розлютившись, прогарчав, що зараз він від злості просто вибухне...

Добре, що в Охах можна так само легко зібрати людину з її шматочків. А от плащ врятувати не вдалося, його потім зшили з клаптиків, які більш-менш підходять за кольором.

Отже, Сигізмунд прокинувся вранці з розпухлою від болю головою. Сяк-так одягнувшись і закусивши мраккою, він налаштувався вирушати на службу.

Головний Порадник жив у будинку, дуже схожому на нього самого: сірому, з голими стінами і рівно вбитими цвяхами. Дехто казав (зрозуміло, намагаючись при цьому говорити не надто голосно), що раніше будинок, у який вселився Брехло, був «трішки того», з божевільними нахилами. Злі язики торочили, що горище будинку давно вимагає ремонту, та й дах явно з’їжджає.

Словом, додавали, будинок і Брехло цілком до пари одне одному.

І про це говорили вголос, бо будинок і Брехло дотримувалися цієї ж точки зору.

Сигізмунд терпіти не міг безладу. Йому здавалося, що навколишній світ самим своїм існуванням натякає: мовляв, ще не все підвладне людському (і, тим паче, нелюдському) розумові. Є, мовляв, дещо неконтрольоване Брехлом. Невідоме, а значить, страшне, загрозливе. Сама думка про безлад примушувала Сигізмунд а шаленіти (раніше, щоб описати свій стан, він використовував міцніші слівця, але, як ми вже казали, віднедавна Брехло стежив за тим, що каже).

Ну, а якщо вже шукати десь місце, у якому безладу більше, ніж зірок на небі, то це якраз Охи — воно ніби навмисно створене для безладів. О, тут безлади плодилися кілька разів на сезон і розбігалися врізнобіч на своїх хирлявих ніжках! Охівці, поза всякими сумнівами, розумілися на безладах. Городяни були їхніми поціновувачами і колекціонерами — і цим доводили часом Сигізмунда до білого калін... словом, доводили — і крапка!

На щастя, у цьому «гнізді розпусти», у цьому «прихистку пороку» для Брехла знайшлися тепла місцинка і підходяща робота. Він став Головним Порядником і міг тепер на законних підставах викорінювати, забороняти і насаджувати порядок стрункими шеренгами, під лінієчку.

Він постарався на славу і домігся певних успіхів. Єдине, чого боявся Сигізмунд, — це своїх колишніх земляків. Вірніше, землян. Чому — він і сам не розумів сповна; просто боявся та й по тому. І через те, що мав певні повноваження, по можливості рятувався від небажаних туристів. Згодом усі туристи почали видаватися Сигізмунду небажаними, і він, щоб підстрахуватися, всіх їх намагався вигнати з Охів.

І от цей клятий товстопузий хлопчисько таки проліз до Міста!

Від неприємних думок голова в Брехла заболіла ще дужче і ще більше розпухла. Він навіть не зміг пропхатися крізь випиляне у дверному отворі коло!

Довелося вдатися до старого випробованого засобу, який завжди допомагав у таких випадках. Сигізмунд дістав лапу і висмикнув зі стінки кілька цвяхів. Та, мабуть, перестарався, бо вона ледь не завалилася, і Сигізмундові довелося терміново вбивати цвяхи назад.

Потроху Брехло заспокоювався, дивлячись, як рівно лягають у старі отвори цвяхи і як одноманітно виблискують їхні шляпки. Ну хіба не краса!

Сигізмунд так захопився, що навіть не відразу помітив; він не сам у будинку. Хтось за його спиною уже вкотре тактовно кашлянув, натякаючи на свою присутність.

Брехло озирнувся і побачив того самого джентльмена, що був Невиконаною Обіцянкою великого детектива.

— Містер Ямс наказав відвідати вас, — повідомив джентльмен, поправляючи примарний циліндр у себе на голові. — Містер Ямс передає, що потрібного вам хлопчика можна знайти.

— Де?! — жадібно запитав Сигізмунд.

І злякано закричав, бо, запитуючи, проковтнув ще не вставлені на місце цвяхи, які тримав у роті.

Розділ дванадцятий, секретний, бо в ньому розкривається державна таємниця, а також мимохідь з’ясовується різниця між мурашиними і муралевиними левами

— А-га! — заволала комаха, яка вискочила перед Фімкою і Розаліндою.

Взагалі-то, існує цілих сто сімнадцять способів проголошення цього слова, від нейтрального «ага...» до захопленого «Ага!!!». Але «а-га», яке вигукнула комаха з комірчинки, було хижим, самовдоволеним і тріумфальним водночас. Якби Аверинцев наздогнав учора Фімку, він, напевно, кричав би своє «тра-та-та» саме з такими інтонаціями.

Вигляд у комахи був, до речі, відповідним. Сіро-коричневого кольору, з величезним яйцеподібним черевом, короткими лапками і головою зі щелепами, схожими на обценьки, комаха наводила Фімку на думки про дитячі роки, яким судилося незабаром перерватися найтрагічнішим чином. Думки ці подобалися Фімці ще менше, ніж «а-га» мешканця комірчини.

Мосем у кишені, здається, оволодів такий же занепадницький настрій.

А от Розалінда зовсім не злякалася.

— Мірмелеоне! — сказала вона суворо. — Ну скільки можна? Як тобі не соромно, га? Це ж мій гість, а ти його лякаєш. І це вже не вперше...

— Хто з них — твій гість? — зловісно уточнив стрибунець із комірчини. — Між іншим, у кишені цього хлопчиська зараз ховається цілих три чеширських таргани.

— Три?! — здивувався Фімка.

— Чеширських таргани?! — не повірила Розалінда.

— Та ти хоч знаєш, нещасний, що тобі буде за розголошення державної таємниці?! — донісся з Фімчиної кишені обурений голос Мося.

— Якої таємниці?! — вже хором вигукнули Фімка і Розалінда.

— А Ми взагалі не до вас звертаємося, Ми до цього миршавячого муралевиного лева! Треба ж, яка підлість, га! Адже він уже втретє розсекречує нашу державну таємницю!

«Ось чому Мось не міг потрапити до палацу, — здогадався Фімка. — Вірніше, — поправив він себе, — не могли!»

— Слухай, а навіщо ти... навіщо ви мені брехали? — запитав він у тарганів. — І як мені вас тепер називати?

— Ми не брехали, — урочисто заявив Мось. — Ми ж говорили відразу — «Ми»! А звати Нас Мось, усіх трьох.

— Теж мені, конспіратори імператорських кровей, — пробурмотів Мірмелеон. — Могли б, між іншим, нормально попросити. Хіба б вас не пустили?

— А як же таємниця? І взагалі, щоб ти знав, це такий спеціальний задум наймудріших тарганів нашої держави. Ти хоч уявляєш собі, скільки відбувається замахів на імператорське життя? А тим більше — на життя таргана-імператора! От у нас для такого випадку і заготовані двійники, — сумно пояснив Мось.

— А двійників не шкода?

— Як же нам самих себе не шкодувати? Звичайно, шкода! Але якщо без двійників — тоді взагалі лихо! Знову ж, становище зобов’язує, як казали древні. ...А цей муралевиний комірник вистрибує, як Пилип з конопель!..

— Чому ти називаєш його муралевиним? — здивувався Фімка. — Я знаю, є мурашині леви. Це такі комахи, які живуть у піску і полюють на мурах. Я, щоправда, їх жодного разу не бачив, але, здається, вони менші, ніж Мірмелеон.

— У тім-то й річ! — вигукнув той. — Мої молодші родичі справді полюють на мурах. Але ж мені, мені, з моїми розмірами, довелося б з’їдати по кілька мурашників на день! Тому я полюю на левів... Вірніше, на них полювали мої давні предки. А мені цілком вистачає каші з Горщечка і мракки. Я — цивілізований муралевиний лев.

— Цивілізовані не вискакують з комірчин, — пробурчав Мось.

— А імператори не брешуть! — заявив Мірмелеон. — Ну, — додав він, трохи поміркувавши, — або, у всякому разі, не ховаються по чужих кишенях.

— Не сваріться! — наказала їм Розалінда. — Поводитеся, як дорослі, далебі! Підемо краще до моєї сестри.

— І мені теж можна? — з надією запитав Мірмелеон.

— Звичайно, можна.

І вони рушили далі, керуючись вказівками чарівної нитки.

Дорогою Фімка не витримав і заходився розпитувати муралевиного лева про те, як він потрапив до палацу і що тут робить (як ввічливий хлопчик, Фімка не запитав, що Мірмелеон робив у комірчині, хоча саме це мав на увазі). Мірмелеон — як ввічлива комаха — зовсім проігнорувати запитання не міг, тому вирішив відповісти, але жодним словом не згадав про комірчину. Натомість він розповів, що колись працював у піскових годинниках.

— Це, — говорив він, — у звичайних годинниках — будиночках час відраховують зозулі. А в піскових вони чомусь мешкати не бажають, кажуть, пісок набивається у пір’я. Ну і доводиться нам, муралевиним левам, підробляти. Годинник, чесно кажучи, був просторий, жилося в ньому зручно. І головне, працював я тільки по парних днях і тільки з ранку до обіду. Бо мій годинник стояв в аукціонному залі, де з молотка продавали різні речі.

— Як речі можна продавати з молотка? — не зрозумів Фімка.

— Ну, це тільки так кажуть. А насправді їх продавали з трибуни. Називали ціну, а в залі могли її збільшити — і тоді аукціонний стукав молоточком по трибуні і казав: «Один. Два. Три. Продано», якщо ніхто не виголошував ще більшої ціни. І оцей час на «один-два-три» повинен був відраховувати годинник, а точніше — я. Коли час добігав кінця, я вистрибував із піщаної воронки і горлав: «Продано! »

— Тому ти і закричав це, коли вискочив на нас із комірчини! — здогадався Фімка. — За звичкою, чи не так?

— Точно! Ну от, а потім так вийшло, що я переселився до палацу. Від мене тут, якщо чесно, не надто багато користі, у палаці ніхто нічого не продає, а зозуля в годиннику-будиночку справно повідомляє про те, що минула ще одна година. Тому я намагаюся бути по змозі хоч трохи корисним. Якби тут водилися леви, я, може, пригадав би своїх далеких предків і почав рити пастки для левів. Але леви тут не водяться.

— І добре, що не водяться, — втрутилася Розалінда. — Тобі зовсім не обов’язково полювати на них або відраховувати час, щоб жити з нами. І Меліса тобі те саме скаже.

З цими словами вона постукала в двері, над якими була виведена велика літера «М».

Двері відчинилися.

Звичайно, Фімка очікував, що Меліса виглядатиме не так, як учора: адже так, як учора виглядала Меліса, сьогодні виглядає Розалінда, і значить...

Але він зовсім не очікував, що Меліса буде як дві краплі води схожою на власну бабцю.

— А це хто такий?! — заверещала Меліса.

І тут Фімка зрозумів, що насправді він не помилився. Перед ним стояла бабця Меліси.

Розділ тринадцятий, у якому на Сигізмунда чекають полярне сяйво і літаючі шашки

— Здається, проковтнули ви цвяхи, — флегматично зауважив примарний джентльмен. — Не помиляюся якщо, це для здоров’я живих людей не надто і корисно.

— Точно, — Брехло вже трохи заспокоївся. — Але не хвилюйтеся, — махнув він рукою, — я завжди, коли забиваю, забуваю... Цвяхи в мене льодяникові, тому нічого страшного. То що ви там казали про хлопчика?

— Я — нічого, — заявив джентльмен. — А містер Ямс казав. Сьогодні хлопчик вийшов з Будинку, Якого Немає. Коли побачити ви хочете його, то вам з’явитися належить — і негайно — у парк географічний. Найімовірніше, коли ви прийдете туди, там хлопчик буде.

— Негайно йдемо! — Брехло вставив у стіну останній льодяниковий цвях і помчав на дах, де на нього чекала повітряна куля. Вчора вона справді літала подихати свіжим повітрям і повернулася тільки пізно ввечері.

Уже залізаючи до корзини, Сигізмунд помітив, що примарний джентльмен не відстає від нього.

— У чому справа, дорогенький? — роздратовано поцікавився він.

— Пане... Відправитися б з вами я хотів. Містер Ямс сказав, що, може, вам я стану у нагоді.

(При цьому джентльмен промовчав про те, що великий детектив додав: «А Брехло стане у нагоді тобі».)

— Добре, залишайтеся, — махнув рукою Головний Порадник.

Куля помчала над містом, і там, де вони пролітали, охівці на мить завмирали і розгублено озиралися навсебіч, бо сіра куля Сигізмунда в цю мить закривала від них сонце. Але це тривало недовго, тому мало хто з них розумів, що трапилося. Може, думали вони, просто по небу пролетіла велика правова хмара.

Сигізмунд же під час польоту ухвалив одне дуже важливе рішення. Перш ніж вирушати до географічного парку, він залетить до Будинку Порадників і візьме з собою підмогу. Так, про всяк випадок.

Як ми вже казали, насправді він боявся Фімку, хоча не розумів — чому. І від цього боявся ще дужче.

У Будинку все було як завжди: літали коридорами «чапаєвські» шашки, у чиємусь кабінеті пив мракку з кухля Бульчин Жуск. Найпорядніший Порядник був настільки порядний, що навіть не мав власного кабінету, тому постійно навідувався до чужих.

Цього разу він вибрав кабінет Лонгія-Л’Оккі. Сам чарівник розсіяно блукав Будинком і щось шукав. Але ніхто не наважувався запитати, що саме, бо роздратований Лонгій-Л’Оккі міг за звичкою перетворити людину на фігурний свічник або пачку вівсяного печива і забути, як повернути назад старий вигляд, взагалі забути, що зачарував когось. Погодьтеся, неприємна перспектива.

Утім, сьогодні Сигізмунд шукав не Лонгія-Л’Оккі — Сигізмунд шукав Айо, Порадника, який був відповідальним за гвінпінів. Він спілкувався з ними, витирав сліди інею на підлозі після їхніх холодильників і підмітав лусочки, які залишалися від крокодилячих лапок, коли ті линяли (а таке траплялося тричі на рік). Ще він просив своїх підопічних іноді виконувати те, що було потрібно для збереження порядку в Охах.

Гвінпіни з їхніми холодильниками жили в спеціальному залі, розташованому в Будинку Порадників на першому поверсі. Сам зал нагадував шматочок полярних рівнин, обережно вирізаний і перенесений у приміщення разом з усім, що там є: з вітром, кригою, морем і навіть полярним сяйвом. (Узагалі ж зал був частиною славнозвісного географічного парку Охів, але про це трохи згодом). Отже, тут жили гвінпіни зі своїми холодильниками на крокодилячих ніжках, сюди ж заходив Айо, коли хтось із Порядників міста потребував допомоги цих птахів. Звичайно, самі гвінпіни не соромилися і блукали по всьому Будинку, але за допомогою прийнято було приходити саме сюди.

Сигізмунд не знайшов Айо в жодному з кабінетів і зрештою сам побрів до гвінпінового залу. Він знав, що ризикує, бо там шашки літали вдвічі частіше, ніж у коридорах Будинку, і вбивали наповал, але Брехлові дуже потрібна була допомога. Він натягнув протишашкову каску і відважно рушив назустріч полярному сяйву і холодильникам.

Розділ чотирнадцятий, у якому Фімка знайомиться з бабцею-піраткою і довідується про кілька неприємних подій, причому одна з них трапляється з самим Фімкою

— Я запитую, кого це ти привела?! — люто гаркнула бабця Меліси.

Зблизька вона нагадувала паротяг зі старих мультиків: величезна, з довгими передніми зубами (жодних думок про кролів — скоріше про шаблезубих тигрів!), одноока.

Так-так, на її лівому оці чорніла пов’язка, як у справжніх піратів! Та й загалом вигляд бабця мала войовничий, хоч зараз на фронт.

«Напевно, — подумав Фімка, — вона в Охах — замість секретної біологічної зброї. Через це напасти на Місто навряд чи хто наважиться. Я, у всякому разі, таким завойовникам не позаздрив би...»

Але й у нього самого доля намічалася не вельми радісна, позаяк бабця досі горою височіла на порозі Мелісиної кімнати і чекала на відповідь. Вона явно була не з тих бабусь, які забувають, про що казали п’ять хвилин тому.

Власне, і бабусею Фімка її б не назвав. Не ризикнув би.

— Розумієте, — сказала Розалінда, — цей хлопчик прийшов до нас у гості. Його звуть Фімка.

— Він що, німий? — сварливо поцікавилася бабця.

— Чому це відразу німий? образився Фімка.

— А чого ж ти мовчиш? Відповідай, коли тебе запитують! Ти навіщо пробрався до нас? Щоб шкодити, чи не так? Ач, який гладкий! Одразу видно, що з тобою щось негаразд, я гладким не довіряю.

— Це чому?!

— Бо наїдаєшся про запас, наче хом’як. Підозріло!

— Нічого підозрілого! Одні худі, інші... навпаки. Можна подумати, я навмисно! — захищався Фімка.

— Ага, зізнався! — зраділа бабця. — Таки зрозуміло, що навмисно! Я з самого початку підозрювала — тут справа нечиста! Ач, внадився по палацу шастати, принцес красти. Тим більше, при виконанні обов’язків; можна сказати, на бойовій посаді!

— Та хто викрадав?! Я ж навпаки... У гості от зайшов.

— До кого? — трагічно зітхнула бабця, і її єдине око видавило із себе сльозу, таку ж тонку, як і її власниця. — До кого, гладуне, ти прийшов у гості, га?

— До Меліси...

— Так от, немає твоєї Меліси! Немає! Зникла! Вкрали!!! Розумієш ти це, дурний хлопчисько, чи ні?!

Наступних хвилин п’ять бабця лементувала в такому ж дусі. При цьому розлютилася вона не на жарт, і Фімка навіть подумував усе кинути і втекти, але його зупинили дві речі. По-перше, якщо Мелісу справді вкрали, то комусь же доведеться її шукати, а бабця стовідсотково була на це не здатна. Ну, а по-друге, ще невідомо, дозволила б піратка Фімці піти геть чи, може, якраз навпаки. Тому він і не квапився вживати заходів в цьому напрямі (себто у напрямі виходу з палацу). Просто стояв і слухав, заразом дізнаючись усе більше і більше подробиць про те, що трапилося у палаці цього ранку.

Власне, у палаці зранку сталося багато чого, і про деякі події не знала навіть бабця-піратка (яку, до речі, називали «адміральшою Бенбоу», на честь одного не дуже відомого моряка і дуже відомого трактира). Наприклад, їй було невтямки, що саме сьогодні на горищі павуки-хрестовики відкрили третю всегорищну виставку «У тенетах мистецтва», де виставлялися найвишуканіші зразки павутини. Також адміральша Бенбоу не підозрювала, що зозуля в її годиннику-будиночку сьогодні зранку проспала, і тому в палаці одинадцята година настала на півгодини пізніше, ніж у всіх Охах. Багато чого трапилося...

Натомість вона абсолютно точно знала: коли зайшла до кімнати своєї онуки побажати їй доброго ранку і нагадати, що настала черга Меліси виконувати обов’язки принцеси, — отже, коли адміральша Бенбоу ввійшла до кімнати своєї онуки (зрозуміло, не постукавши), вона нікого там не знайшла. І це було жахливо!

Викрадень дітей в Охах не траплялося з самого моменту створення міста, точніше, з моменту його зображення. Тим більше — викрадень осіб королівської крові.

Ніхто, жоден городянин не вмів шукати таких викрадачів.

— І це жахливо! — повторила бабця-піратка.

— А ви впевнені, що її викрали? — обережно запитав Фімка. — Може, вона просто вийшла кудись...

— Дурний хлопчисько! Спробувала б вона кудись вийти без мого дозволу! Я б їй швиденько нагадала, як повинна поводитися особа королівської крові!

— Не сумніваюся, — пробурмотів Фімка. — І що ж ви збираєтесь робити?

— Насамперед я покличу Головного Порядника, мого старого приятеля Сигізмунда Брехла. Він такий галантний, такий кмітливий, він напевно щось придумає!

— А-а... — сказав Фімка. — Ну гаразд. Тоді я піду, мабуть. Зайду якось пізніше, коли Мелисса знайдеться, ага. І не хвилюйтеся так, я упевнений...

Але договорити йому не дали. Адміральша Бенбоу схопила Фімку за плечі і штовхнула до кімнати Меліси, а тоді замкнула двері на ключ.

— Отак буде надійніше! — гаркнула вона. — А то ти надто підозріло поводишся. От прийде Сигізмунд, тоді й розберемося. І щоб ви не сміли його звільняти! — пригрозила вона Розалінді та Мірмелеону.

Фімка сидів у кімнаті зниклої Меліси, слухав, як віддаляються у коридорі кроки бабці-піратки, і розумів, що от-от по його душу з’явиться той самий Порадник, від якого він так довго тікав.

Розділ п’ятнадцятий, у якому Сигізмунд торує шлях серед торосів, а Лонгій-Л’Оккі стає ще вищим

У голову Сигізмунда негайно полетіли дві шашки, обидві чорні. З гучним ДЗЕНЬ!!! вони вдарили по протишашковій касці й понеслися кудись за найближче нагромадження криги. Звідти долинуло тяжке сопіння, і щось важко плюхнулося у воду.

Зважаючи на холод у цьому залі, Брехло ось так запросто у воду стрибати не став би, навіть щоб сховатися від шашок, які летять йому в голову.

Він озирнувся навсебіч, шукаючи потрібний холодильник. Їх тут було багато, вони стояли з відчиненими дверцятами, а гвінпіни спокійнісінько розгулювали і без холодильників, бо спека (вірніше, те, що вони називали спекою) до залу не проникала.

— Агов! — покликав Сигізмунд. — Айо!

— Айо-о-о! — завзято підхопили клич гвінпіни. — Айо-о-о!

Вони горлали, немов індіанці, що раптом опинилися серед крижин і начепили фраки, — те іще, скажу вам, видовище.

Але Брехло не міг належно його оцінити. Уже вкотре він пошкодував, що гвінпіни вибрали для свого Порядника таке ім’я. Вони казали, що так їм буде легше його кликати, але жодним словом не прохопилися про те, з якими труднощами стикатимуться ті, кому буде потрібно відшукати Айо серед торосів. Бо найбільше після гри в «Чапаева» гвінпіни любили дражнитися. Вони це називали «грати в луну».

І в них це здорово виходило, слово честі!

Послизаючись і наштовхуючись на гвінпінівські холодильники, Сигізмунд брів серед крижин і раз у раз ухилявся від шашок, які пролітали поряд з ним. Зазвичай в «Чапаева» грають на шашковій дошці, але гвінпіни не зважали на такі дрібниці. Для них головне в «Чапаєві» полягало в можливості від душі запульнути шашкою якомога подалі. Ну, і поцілити, зрозуміло, — хоч кудись, але поцілити. Вигравав у гвінпінів той, чию шашку ніхто не міг знайти.

«Добре, що я не навчив їх грати у гольф», — думав Сигізмунд.

Нарешті він побачив знайому хирляву постать Айо. Приятель гвінпінів про щось жваво сперечався з групою птахів, котрі оточили його зусебіч. При цьому повітря над їхніми головами так і гуло від образів, якими обмінювалися гвінпіни. Часом деякі настільки захоплювалися, що картинки, які надсилалися ними, втрачали чіткість або взагалі йшли смугами, як «порожній» канал у телевізорі.

Ну а серед тих, котрі все-таки залишалися видимими, найчастіше були зображення різних істот. Як здогадався Брехло, птахи дотепер вирішували поставлену їм учора задачу щодо туристів в Охах.

Помітивши Сигізмунда, гвінпіни й Айо зраділи.

— Ну нарешті! — вигукнув Айо. — А ми тут ніяк не можемо вирішити, що ти мав на увазі, коли казав про «останнім часом».

— Тобто? — сторопів Брехло.

— Ну, ти ж сказав учора, що тобі потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи останнім часом, — нагадав гвінпін, який учора разом із Сигізмунд ом літав до Горщичка. — От ми і сперечаємося, який час вважати «останнім».

— І на якому рішенні ви зупинилися?

— Ну... — зам’явся гвінпін. — Взагалі-то ми дотепер сперечаємося. А яка твоя думка?

— При чому тут думка?! — закричав Сигізмунд. — Коли я казав про «останній час», я, звичайно, мав на увазі місяць або щось подібне.

— От бачите, — повернувся до інших гвінпін. — Він і сам точно не знає. «Місяць», каже, або «щось подібне». Отже, маю гіпотезу...

— Стоп! — не витримав Головний Порядник. — У нас зовсім немає часу.

— Це ми зрозуміли, — зауважив гвінпін. — Ти ж не даремно говорив про «останній час». Виходить, він вже тоді закінчувався...

— Я про інше, — Сигізмунд обхопив руками себе за плечі: це був найдієвіший спосіб узяти себе в руки, тобто заспокоїтися. — Мені потрібні портрети усіх, хто потрапив в Охи за останній місяць. І дотепер залишається тут.

— У місяці? — уточнив гвінпін. — Диви-но, — додав він простодушно, — а в тебе, здається, пара з вух іде...

— Це він скипів, — пояснив Айо. — От що, хлопці, дайте-но спокій Сигізмунду і послухайте мене. Будь ласка, покажіть нам усіх, хто потрапив за останній місяць в Охи і дотепер залишається у нашому місті.

Айо славився не тільки своєю худорлявістю (а був він настільки тонкий, що іноді ви навіть бачили, що знаходиться за його спиною), Айо ще мав неймовірну витримку. Якщо чесно, у всіх Охах, крім нього, відшукалося б небагато городян з такою витримкою. Певно, у дитинстві вони сиділи на першій парті, перед учительським столом, а просто позаду вмощувалися запеклі хулігани, які кололи їм спину циркулями або плювалися пожованим папером. У всякому разі, це одна з рідкісних (і неприємних) можливостей здобути залізну витримку. А тільки маючи її, можна спілкуватися з гвінпінами без ризику для власного здоров’я (шашки — не рахуються!).

Якщо ви хотіли домогтися чогось від цих птахів, прохання слід було викладати якомога точніше. У чомусь це нагадувало роботу з комп’ютером; інакше, як і у випадку з комп’ютером, ви могли отримати зовсім не ті результати або ж не отримати їх зовсім. І, чесно кажучи, другий варіант іноді здавався Сигізмунду кращим за перший.

Айо керував гвінпінами «на ура». А вони, здається, поважали його і трішки побоювалися.

Так чи інакше, але зараз птахи вишикувалися в шеренгу і почали заселяти повітря зображеннями туристів. Відповідно до заведеного віднедавна порядку (здогадуєтеся, хто був автором ідеї?), усі новоприбулі до Охів мусили обов’язково зазирнути до Будинку Порядників, щоб зареєструватися. Вже одне це слово своєю довжиною лякало багатьох. Але якщо ви хотіли жити з чистою совістю і спати спокійно, рано чи пізно ви приходили до Порядників. А якщо ні, то Сигізмунд проникав у ваші сни і нагадував про те, що ви поводитеся непорядно.

Ну а всіх, хто був у Будинку, гвінпіни відразу запам’ятовували; запам’ятовували вони і тих, кого просто бачили на вулицях міста.

Якщо чесно, вони запам’ятовували взагалі всіх і усе, що потрапляло їм на очі.

Зараз Сигізмунд квапливо переглядав одне за одним обличчя туристів, які прибули в Охи за останній місяць і не встигли залишити місто. Але він не просто переглядав — він шукав будь-якого підозрілого типа. Брехло вважав: якщо істота виглядає підозріло, значить, з нею щось не так. Звичайно, у житті таке трапляється не завжди, але ніхто не поспішав Сигізмунду про це повідомити.

— Порушника шукаєш? — запитали раптом у Брехла за спиною.

— Угу, — не відриваючись, пробурмотів Сигізмунд.

— А ти не бачив?.. — Лонгій-Л’Оккі (а це був саме він) затнувся і зніяковіло замовк.

Чарівник і філософ, Лонгій-Л’Оккі був неймовірно вразливою особою, хоча зовні виглядав особою вражаючою. Але свої помилки (а він їх робив — як і будь-яка інша жива людина) Лонгій-Л’Оккі терпіти не міг. Вони його пригнічували. І від цього він, як не дивно, ставав ще вищим і виглядав ще більш вражаючим. Це йому не подобалося — кому ж подобається знати, що до якої б кімнати ти не увійшов, все одно муситимеш ходити зігнувшись!

Тому Лонгій-Л’Оккі помилок намагався не припускатись. А якщо припускався — не зважав на них. Правда, він все одно виростав, якщо помилявся, навіть коли робив вигляд, що не помітив своєї чергової помилки. Якщо чесно, він виростав навіть більше, бо ігнорування помилок теж було помилкою з його боку. Але цього він справді не зауважував.

Зрештою, Лонгій-Л’Оккі вирішив ставитися до своїх неприємностей філософськи. Тобто шукати в усьому позитивну сторону.

Хоча дотепер йому так і не вдавалося знайти цю «позитивну сторону» у своєму високому зрості.

Схоже, нещодавно Лонгій-Л’Оккі вкотре зробив помилку. Принаймні Сигізмундові здалося, що чарівник трішки підріс з учорашнього дня. І зараз навіть чіпляв своєю чубатою головою, не прикритою протишашковою каскою, краєчек полярного сяйва.

Поява Лонгія-Л’Оккі відволікла Сигізмунда від перегляду портретів. Ще Брехла засмучувало, що досі він не знайшов тієї самої особи, яка йому була потрібна. Бо, як виявилося, старий перевірений спосіб Сигізмунда цього разу не спрацював. Усі портрети, що показували йому гвінпіни, викликали в Брехла підозри. Та що там! Підозри викликала навіть особа Лонгія-Л’Оккі! Занадто вже вона була... незвичайна.

Так, з чарівником було щось не те. Але довести цю думку до кінця Сигізмунд не встиг. Раптом весь Будинок Порадників здригнувся, наче від сильного удару (або від того, що хтось гарненько полоскотав Будинку п’яти).

І чийсь хрипкий голос закричав:

— На абордаж!!!

Розділ шістнадцятий, у якому знаходяться додаткові обставини і запасні ключі

Коли адміральша Бенбоу пішла, Розалінда тихенько постукала в двері.

— Фімко, ти там?

— Ні, вкрали мене, — огризнувся Фімка. — Тут я, тут, куди подінуся. Слухай, а в тебе випадково немає запасного ключа від дверей, га?

— Та ж бабця заборонила тебе звільняти. А вона в нас знаєш яка сувора!

— Знаю, — пробурчав Фімка. — На власній шкірі, можна сказати, випробував. Ну що, ваші імператорські величності, — звернувся він до чеширських тарганів у себе в кишені, — спіймали нас, чи не так?

— Дурниці, — долинуло з кишені. — Ця прибита Великим Капцем старушенція думає, що так легко взяти в полон Мося? Вона помиляється! Мось неполонимий! ...або — неполонаємий? Коротше, даремно вона так. Ось ключ від кімнати, у тебе в кишені.

— Як вам це вдалося?.. — здивувався Фімка.

— Ну, — поблажливо гмукнув Мось, — Ми ж уміємо ставати невидимими.

— І їх троє, — додав через двері Мірмелеон. — Троє невидимих тарганів можуть накоїти багато бід, повір мені, я знаю.

— Добре, Фімко, звільняйтеся і чимдуж біжіть звідси, поки бабця не спохопилася ключа!

— Вона не дізнається! — засміявся Мось. — Ми підсунули їй твій ключ, а її ключа забрали собі. Тож вона навіть не зможе тебе звинуватити в тому, що ти нас випустила.

— Але і це ще не все, — додав Мось (судячи з голосу, якийсь інший із Мосей). — Ми отут, у кімнаті, знайшли дещо цікавеньке. Пошукай-но в своїй іншій кишені.

— Ух ти, записка! — Фімка розгладив смужку паперу і прочитав на ній: «Фімко! Я пішла до географічного парку. Знайди мене там якомога швидше! Меліса».

— Та ви просто молодці, Мось! — похвалив тарганів Фімка.

— Стараємося, — скромно відгукнувся один із них. — Оскільки старушенція не знайшла записку, Ми вирішили, що знати їй про неї зовсім необов’язково. Тим більше, що записка призначалася тобі.

Відчинивши двері, Фімка спершу попросив Розалінду вивести його з палацу. А дорогою розповісти, що це за географічний парк і як туди потрапити.

І, ведучи Фімку похмурими коридорами, сестра Меліси коротко розповіла йому про це чудове місце в місті Охи. Ну, ми-то з вами не тікаємо від бабці-піратки, тому можемо приділити географічному паркові побільше уваги. Тим паче, що він того вартий.

У звичайних містах частенько зустрічаються ботанічні сади і зоологічні парки. У перших, як відомо, збирають рослини з усього світу, у другому — тварин. Ну, а в географічному парку Охів можна було знайти фрагменти ландшафтів, які потрапили туди з різних світів. Їх приносять із собою городяни, котрі страждають дивною хворобою, що називається ностальгія, або туга за батьківщиною. Чого тільки не побачиш у цьому географічному парку!

Отут вам і Каньйон Заблудлого Місяця, і Хаща Хижих Равликів, і Озеро Кольорової Музики (звідки набирає воду для своїх окулярів Лонгій-Л’Оккі), і... Ох, усього і не перелічиш за один раз, а щоб уважно оглянути всю цю пишноту, потрібен не один тиждень.

Почувши це, Фімка добряче зажурився. У нього не було тижня. І Меліса навряд чи буде його там стільки чекати. Адже вона написала «якомога швидше». Ні, «тиждень» точно не вкладається в поняття «якомога швидше»!

— Щось придумаємо, — заспокоїв його Мось. — Головне — потрапити до парку. Туди далеко йти?

— Далеченько, — зізналася Розалінда. — Але я вам допоможу. Я ж сьогодні качаю права, пом’ятаєте?

І коли вони вибралися з палацу, дівчинка викликала вже знайому Фімці хмару з двома сидіннями.

— Ну, Мірмелеоне, — сказала Розалінда, — бувай. Скажеш бабусі, що я полетіла качати права. А я справді полечу качати права, тільки спочатку завезу Фімку і Мосей у парк.

— Зачекайте! — захвилювався Мірмелеон. — Зачекайте! Адже Фімка познайомився з Мелісою тільки вчора, чи не так? Виходить, він не впізнає її, навіть якщо побачить!

— Як же бути?

— Ну... — муралевиний лев здригнувся, але потім пересилив власний страх і запропонував: — Мабуть, візьміть мене із собою... Якщо тобі потрібно займатися правами, то нічого іншого не залишається, хіба не так?

— Але ти ж раніше ніколи не виходив з палацу, — розгубилася Розалінда. — Ти ж казав...

— Неважливо, що я казав, — зітхнув Мірмелеон. — Мелісі потрібна допомога. І тільки ми можемо це зробити.

Вони сяк-так розмістилися на хмарі і полетіли до географічного парку.

Дорогою Фімка міркував про те, що ж змусило Мелісу втекти з палацу, але так нічого до ладу і не придумав. Він підозрював, що найімовірніше за все і уявити собі не зміг би, що відбулося з Мелісою, бо надто мало знав про тутешнє життя.

І ще одне. Взагалі Фімка був сміливим хлопчиком. Але, якщо чесно, він щиро сподівався, що Меліса не чекає його десь у Хащі Хижих Равликів або на Скелі Ікластих Каменів.

Розділ сімнадцятий, у якому Будинок Порядників беруть на абордаж, а Сигізмунд згадує те, про що зовсім забув

— На абордаж!!! — як і раніше волали десь на верхніх поверхах Будинку Порядників. — Я кому сказала, брутальна ти тварюко! Негайно на абордаж!

— Тривога! — гукнув Сигізмунд, миттєво забуваючи про підозрілі портрети і не менш підозріле обличчя Лонгія-Л’Оккі. — Свистати всіх нагору!

Айо та гвінпіни з подивом перезирнулися і поквапилися слідом за Брехлом у коридор. Лонгій-Л’Оккі зніяковіло поправив полярне сяйво і, пригнувшись, рушив за ними.

У коридорі коїлося щось неймовірне. Шашки: чорні, білі та бірюзові (чарівні) не літали, а ковзали по стінах і стелі. Втім, на стелі вони трималися не дуже добре і рано чи пізно падали на голови Порадникам, які пробігали внизу, тобто Сигізмунду, Айо і Лонгію-Л’Оккі. Тепер уже доведеться розкрити невеличкий секрет — всього в Будинку працювало шість Порадників. Два з них на минулому тижні пішли у відпустку. А Бульчин Жуск давно вже піднявся на дах, уникнувши шашкових ударів.

Дехто може здивуватися, чому гвінпіни в такий відповідальний, можна сказати, ризикований для Будинку момент продовжували грати в «Чапаева». Відповідь проста. По-перше, вони знали, що відбувається насправді (ми довідаємося про це двома абзацами пізніше). А по-друге, шашки давно вже не підкорялися їхній волі.

У цьому полягає найголовніший шашковий секрет. Вони поводяться мирно, коли стоять на дошці, на цих квадратиках, чорних або білих (у випадку з дошками в Будинку Порадників — ще й на бірюзових). Але варто шашці відірватися від дошки (що, як ви розумієте, частенько з ними трапляється під час гри в «Чапаева»), і вони відразу відчувають волю і починають рухатися в різних напрямках, куди хочуть. Весь фокус полягає в тому, що летять вони зазвичай не туди, куди ви їх посилаєте, а у зовсім протилежному напрямку.

Вони розбивають скло в буфеті й улюблену мамину чашку. Або падають в акваріум з рибками, яких ви забули погодувати. А вже особливі, бірюзові шашки, вигадані гвінпінами, вміють літати, змінюючи напрямок польоту просто в повітрі.

Потім, звичайно, вони падають, рано чи пізно — і тоді знову втрачають здатність до самостійного пересування... Але, здається, я обіцяв, що в цьому абзаці ми довідаємося про те, що ж відбувалося в Будинку Порядників? Тоді почнімо, бо найменш мені хотілося б, щоб під моїми вікнами тинялася Невиконана Обіцянка. Тому знайте: Будинок брали на абордаж!

Але це зовсім не те, що ви подумали. Ніяких піратів! Всього лише одна бабця-адміральша. Так-так, це з’явилася на своєму небесному кораблі пані Бенбоу. А оскільки корабель був дуже старим і норовливим, то причалити до даху Будинку Порядників їй вдалося далеко не відразу.

Коли на площадку для повітряних куль піднялися Сигізмунд, Айо і Лонгій-Л’Оккі, небесний корабель адміральши погойдувався в небі над, дахом. Бульчин Жуск намагався приманити його, обіцяючи почистити днище і боки корабля від небесних черепашок (якими, як відомо, згодом обростає будь-який корабель). Той не погоджувався. У рипінні щогл і шелесті вітрил виразно вгадувалася вимога напоїти їхнього власника мраккою і показати пісні й танці дельфінів і китів — зараз, негайно! Довелося Бульчину Жуску спускатися в Будинок за глечиком, а гвінпінам, зібравшись гуртом, створити в повітрі картинки тих самих пісень і танців (зі звуком, щоправда, вони трохи не впоралися, але ніхто не звернув на те уваги).

Тільки тоді корабель відтаяв душею, пришвартувався до даху і дозволив адміральші Бенбоу спустити східці.

Вона скотилася ними на дах, немов одноока бегемотиха,, яка довідалася, що всі ріки світу сьогодні до обіду висохнуть, усі до єдиної! І озера теж! Якщо ви думаєте, що в таких випадках бегемоти засмучуються чи впадають у відчай, то ви помиляєтеся. У таких випадках вони розлючуються!

— Сигізмунде! — гаркнула вона, хапаючи Брехла за його зшитий із клаптиків сірий плащ. — Сигізмунде! Мою онуку викрали! У мене в палаці з’явився якийсь пройдисвіт! І... і я загубила ключ від кімнати, у якій його замкнула! Так що він, імовірно, втік!

— Ключ утік? — необачно уточнив один із гвінпінов. Наступної миті він наткнувся на погляд єдиного бабчиного ока, голосно клацнув дзьобом і позадкував до сходів, які вели у надра Будинку. Він уже зрозумів, що зробив фатальну помилку, піднявшись на дах, і тепер збирався її виправити.

Бабця милостиво дала гвінпінові спокій і продовжувала репетувати з приводу зникнення Меліси. Сигізмунд слухав її краєм вуха, згадуючи, що ж привело його до Будинку. Раптом у Брехла за спиною хтось делікатно кашлянув.

— Нагадати смію, — сказав примарний джентльмен, — я про те, що містер Ямс, звичайно, казав, мовляв, вам квапитися ні до чого, однак, з іншого ж боку...

— А це хто такий?! — розлючено спитала адміральша Бенбоу.

І здивувалася, коли зрозуміла, що її запитання анітрохи не збентежило джентльмена. Такого з нею не траплялось уже давно.

— Я — Невиконана Обіцянка, — чемно посміхнулася їй примара. — Очі б мої вас не бачили, пані.

— Взаємно, — буркнула бабця. — Сигізмунде, а як щодо моєї онуки?

— Я думаю... — зам’явся Брехло. — Я думаю, — ризикнув він нарешті повідомити, — ваша онучка, пані, вирушила до географічного парку. І ми зараз вирушимо туди ж.

— Якщо ви не проти, я хотів би піти з вами, — повідомив Лонгій-Л’Оккі. — Пригадується, там була Долина Загублених Речей... Словом, якщо ви не проти...

— Звичайно! — ще б пак! Якщо разом із Сигізмундом будуть найкращий чарівник Охів та адміральша Бенбоу, навіть найстрашніший хуліган нікуди від них не дінеться!

Розділ вісімнадцятий, у якому розв’язка наближається до Фімки зі швидкістю кур’єрського потяга — і наздоганяє його!

Отже, як і годиться, у кожної історії буває розв’язка. Тепер наближається розв’язка нашої історії. Ну, скажімо, одна з розв’язок...

Фімка летів на хмарі до географічного парку, ні про що не підозрюючи.

Розалінда висадила компанію біля входу, побажала удачі й полетіла на вежу, качати права. А Фімка залишився з Мірмелеоном і трійцею чеширських тарганів у кишені. Відверто кажучи, це не найбільша — і не наймогутніша армія.

Але Фімка не збирався воювати. Йому тільки й треба було відшукати Мелісу і запитати в неї, де захований Пензель. А вже потім...

— Ну що, куди підемо? — поцікавився з кишені один із Мосей. — Наскільки Ми тут зорієнтувалися, варіантів три, правильно?

І точно — три! І всі три варіанти були написані (вірніше, вибиті) на велетенській брилі, яка стирчала просто біля входу до географічного парку. Звичайно, там було відоме формулювання: «Праворуч підеш — ..., ліворуч підеш — ..., прямо підеш — ...»

Фімка заходився вивчати напис. Хаща Хижих Равликів чекала необачного відвідувача праворуч. Скеля Ікластих Каменів точила свої гранітні зуби ліворуч. Виходить, йдемо прямо!

— Ти не проти, Мірмелеоне? — про всяк випадок запитав Фімка. — Може, у тебе є думки щодо того, де варто пошукати Мелісу?

— Йдемо прямо, — погодився муралевиний лев. — Я давно хотів глянути на Озеро Кольорової Музики, а тут саме така нагода трапилася, — зізнався він трохи зніяковіло. — До того ж, якщо чесно, мені здається, що не має значення, куди ми підемо. Меліса обов’язково знайде нас.

«Головне, — подумав Фімка, — щоб нас раніше не знайшов хтось інший».

Його раптом охопили погані й нечіткі передчуття (хлопчик саме проходив повз Яр Пророчого Туману, і жмути цього самого Туману надуло на доріжку для відвідувачів). Від того, що передчуття були нечіткими, вони здавалися ще гидкішими.

Ні, Фімка ані хвилини не вагався: він знав, що Мелісі потрібно допомогти, і зовсім не тому, що йому неодмінно треба відшукати Пензель. Зрештою, Фімка давно вже міг запитати про нього у Розалінди.

Але хоча Фімка і хвилювався про долю Меліси (та й про свою власну теж), він все одно не міг би йти географічним парком, не звертаючи уваги на його дива. Тому він звертав. А якщо чесно, то тільки на них і задивлявся, зовсім забувши про свої біди.

Тим більше, що саме зараз вони проходили повз Урочище Дитячих Кошмарів. По той бік міцного скла в тінях метушилися кошмарні страховиська й жахи, і Фімка навіть пошкодував, що не повернув біля роздоріжжя праворуч або ліворуч. А потім Мірмелеон розповів йому, що це думконепробивне скло, і хлопчик трохи заспокоївся. Вони постояли, спостерігаючи, як тиранозавр боровся на смерть з тарілкою манної каші (тарілка перемагала). Потім через кущі ринув цілий ескадрон гігантських павуків і кинувся на допомогу тиранозавру. Шерстистий бабай з палаючими очима в цей час сидів на пеньку, неподалік від баталії, і виводив у чийомусь щоденнику жирні двійки і вимоги батькам негайно з’явитися до школи.

Словом, Кошмари вони і є Кошмари.

«Добре, — подумав Фімка, — що через скло вони не можуть до мене дотягтися».

Далі було приємніше видовище — те саме Озеро Кольорової Музики, яке так мріяв побачити Мірмелеон.

В Озері хлюпотіла вода, але вода ця була незвичайною. Вона переливалася всіма барвами веселки (й іншими, жодного разу Фімкою на веселках не поміченими) і тихенько звучала. Немов оркестр перед виступом, коли музиканти настроюють інструменти.

— Класно! — прошепотів Фімка.

— Ще б пак! — погодився Мірмелеон, а Мосі у Фімчиній кишені захоплено зашелестіли крилами.

— А чому ти так хотів побачити це Озеро?

— Я — родом звідти ж, звідки воно, — тихо сказав Мірмелеон. — Його переніс сюди один чарівник.

— Злий?

— Розсіяний, — невесело посміхнувся муралевиний лев. — А такі вміють з однаковою легкістю робити і зло, і добро. Вони просто не помічають, що роблять. — Він зітхнув, начебто згадав щось украй неприємне, пов’язане з власною долею. — Потім він прийшов у це місто, у Місто Тисячі Дверей. І прихопив з собою Озеро, бо нудьгував без нього.

— А ти як потрапив сюди?

— Випадково. Але мені тут сподобалося... сподобалося б, якби не деякі обставини. Гаразд, не варто про це. Давай-но підемо далі, все-таки Меліса чекає на нас. І вона просила поквапитися. До речі, далі, якщо не помиляюся, Долина Загублених Речей. Може, вона там?

Меліса справді була там. Фімка відразу це зрозумів, йому навіть не знадобилося запитувати Мірмелеона, чи вона це. Бо поблизу інших дівчат видно не було, а ця, чорноволоса, із кумедною такою мармизкою, відразу ж помчала в їхній бік.

— Добре, що ви прийшли! — гукнула вона. — Очі б мої вас не бачили!

— Взаємно! — бадьоро відгукнувся Фімка. — Ну, які проблеми? — запитав він, намагаючись, щоб його голос прозвучав безтурботно.

— Я знаю, де захований Пензель! — голосно прошепотіла Меліса. — Ну, той самий.

— Я в курсі, що це за Пензель, — заспокоїв її Фімка. — Мені тут розповіли... Слухай, то де ж він?

— Звичайно, у Долині! Ходімо...

Вони перестрибнули через невисокий паркан, який відокремлював Долину від доріжки для відвідувачів, і поспішили за Мелісою. Але не побігли, бо Долина була всіяна найрізноманітнішими речами, які колись загубилися та так і не знайшлися.

Тут отримали прихисток і відірвані ґудзики, і імператорські корони, які скотилися з голів. А також: шпаргалки, цілі армії іграшкових солдатиків, ключі від заводних іграшок, будинків, сейфів і механічних сердець, носовички, штучні щелепи (з алмазними зубами!), книжки, гребінці, футбольні й тенісні м’ячі, мобільні телефони, вагони з секретним вантажем, вогнегасники, шпильки, викрутки, бабусині окуляри, срібні кулі і рукописи письменників-початківців. Рукописів було особливо багато; складені в стоси, вони тяглися до неба дивовижними хмарочосами, і якщо ви випадково зачіпали їх, ці стоси завалювалися, гучно зашелестівши, і засівали все навкруг сторінками. Фімку це бентежило, він щоразу намагався обійти аркуші, щоб не наступати на них, і тому зачіпав інші стоси, і вони знову падали...

Нарешті Меліса заявила, що вони прийшли. Хлопці й муралевиний лев стояли перед величезним літаком, який теж, напевно, колись загубився, а тепер лежав посеред Долини. «Люблять вони тут гарні назви, — подумав Фімка. — Назвали б — «Смітник». Ні, обов’язково треба — «Долина»! Теж мені, романтики!»

Насправді ж його просто збив з пантелику цей літак. Бо Фімці раптом здалося, що Долина Загублених Речей якось пов’язана з Урочищем Дитячих Кошмарів. І коли вони з Мелісою і Мірмелеоном ввійдуть у літак, там знайдуться пасажири — ті самі, що летіли в ньому колись давно. Пасажири, які перетворилися на кістяки. Може навіть, ще не зовсім мертві кістяки. Ну, ви розумієте...

Але входити у літак їм не довелося. Виявилося, що досить нахилитися і зазирнути під колеса літака. Чи, якщо вже бути зовсім точними, під шасі літака, бо саме так називаються його колеса.

Між задніми шасі лежав у пожовклій траві пензель. На вигляд — найзвичайнісінький. Але Фімка вже знав, що нічого звичайного в ньому, крім зовнішнього вигляду, немає. Він — чарівний, він — Пензель. Той самий, який допоможе повернутися додому!

— Я ж казав! — тріумфально вигукнув за їхніми спинами чийсь голос. — Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!

Розділ дев’ятнадцятий, у якому Сигізмунд бере Пензель у свої руки

Долина Загублених Речей — справді межувала з ще одним експонатом — мешканцем географічного парку. Але не з Урочищем Дитячих Кошмарів, а з Вічною Кригою. Яка, завдяки чарам, перебувала відразу в двох місцях Охів: у Будинку Порядників і в географічному парку.

Тому в Сигізмунда і його компанії не виникло жодних труднощів перебратися в Долину. Навіть підступні шашки, які літали між торосами, не могли ні в кого поцілити, бо рано чи пізно наштовхувалися на погляд єдиного ока адміральши Бенбоу і через це втрачали влучність.

Словом, Сигізмунд із товаришами вибралися з Вічної Криги на доріжку для відвідувачів і рушили в Долину Загублених Речей — де і знайшли Фімку, Мелісу і Мірмелеона (тарганів у Фімчиній кишені вони, звичайно, не помітили).

— Я ж казав! — зловтішно вигукнув Брехло, вказуючи на Фімку і Мелісу. — Бачите, пані, ваша онука тут. Разом з її викрадачем!

— Я відразу зрозуміла, що з ним щось не так! — заявила адміральша. — Занадто уже він підозрілий! І — товстий!

І вона рушила до Фімки, явно маючи намір покарати його. Він не знав, як саме, але розумів — жорстоко.

Та тут втрутилася Меліса.

— Бабусю! — закричала вона. — Очі б мої тебе не бачили, бабусю! Та ніхто мене не крав! Фімка навпаки — рятував мене!

— Від чого ж він тебе рятував?! — недовірливо поцікавилася адміральша.

— Від небезпек! І взагалі, він добрий.

— І ще я хочу повернутися додому, — сказав Фімка. — Але не можу, бо Двері у мій світ зафарбували. А ви ж усе-таки бабуся принцес, правильно? Виходить, ви можете мені допомогти. Я тому й прийшов до палацу. — Фімка знав, що брехати негоже. Але якщо поміркувати, він і не зовсім брехав. Так, трішки.

З єдиного ока піратки, на превеликий подив усіх (навіть її власний!), раптом викотилася величезна сльозинка.

— Так чим же я тобі допоможу, сиріточка! — схлипнула бабця. — Я б тобі, звичайно, Двері намалювала, але для цього потрібен Пензель. А Пензель давним-давно загубився.

— Бабусю, — втрутилася Меліса. — Ти пам’ятаєш, де ми знаходимося?

— Ну? — не розуміючи, глипнула на неї адміральша.

— У Долині Загублених Речей! Де ж ще шукати Пензель, як не тут? От я його і знайшла!

— Справді?!

— Дивись, — і Меліса простягнула адміральші Пензель.

Але чиясь чіпка і спритна рука перехопила його — і, звичайно ж, це була рука Сигізмунда Брехла, Головного Порядника міста Охи. Він зовсім не для того ховав цей Пензель (до речі, аж ніяк не в Долині) і наказував перефарбувати місто, щоб тепер навіжене дівчисько все зіпсувало.

— Пані, — сказав Сигізмунд, чарівно посміхаючись бабці, — пані, дозвольте я... Мені здається, я міг би... е-е-е... допомогти хлопчикові. Зараз ми миттю організуємо тобі Двері, малий, — тепер він посміхнувся Фімці, котрому ця посмішка і «малий» категорично не сподобалися. До того, ж Фімка впізнав Сигізмунда. І не сумнівався, що той упізнав його.

Але, здається, цей Порядник хотів Фімки позбутися. Якщо так, тоді, може, він справді намалює Двері, які ведуть на Землю?

А Сигізмунд аж пританцьовував від нетерпіння! І щосили вимахував Пензлем, приміряючись, де б намалювати Двері для Фімки. Нарешті він обрав для цього крило літака. Лонгій-Л’Оккі підсадив Брехла і Фімку туди, і Сигізмунд узявся до роботи. А Фімка поки прощався з Мелісою і Мірмелеоном.

Він хотів сказати їм, що ніколи не забуде два дні, проведені тут, в Охах, з такими друзями. І що в Мірмелеона життя обов’язково налагодиться. І що в Меліси насправді класна бабуся, дуже стильна і, головне, добра. І...

Але Сигізмунд уже ляснув Фімку по плечу, натякаючи, що Двері готові. Тоді Фімка махнув наостанок рукою своїм друзям і ступив у ці Двері.

По той бік на нього чекали вже знайомі гараж і паркан.

Так-сяк Фімка вибрався з-за гаража і пішов додому.

Пригоди закінчилися.