Маленька мітла

Розділ VII Скаче відьма на мітлі, масло булькає в казані…

Зрештою все владналося. Доктор Ді прочитав заклинання разом з нею. Скільки разів вона потім намагалася його згадати, але у неї нічого не виходило. Як тільки прозвучало останнє слово, вона нахилила голову і втупилася на чорнильницю.

Спочатку це була просто чорнильниця — блискуча, темно-синя поверхня чорнила, що піднімалась краями, ніби прагнула перелитись. Зверху плавала плівка, на якій осів пил, ніби чорнило було не рідким, а твердим, немов дзеркало. І, наче в дзеркалі, в ньому відбивалася вся кімната, але тільки вона здавалася дуже маленькою, як картинка-мініатюра. Мері бачила яскраві вікна, схожі на крихітні загнуті смужки світла, фарбовані стіни, червону дошку і своє відображення, таке ж маленьке, як решта, на викривленій поверхні чорнила. Вона вдивлялася, помічаючи деталь за деталлю, в своє обличчя, яке вона так пильно роздивлялась в дзеркалі Червоної Садиби, бажаючи, щоб хоч що-небудь сталося…

І ось воно сталося… Маленька фігурка на поверхні чорнила стала яскравішою, але відображення кімнати позаду неї затьмарилось, фарби розпливлися і стали зникати, наче на фотографії без фокусу. Картинка хитнулася, змазалась і ставала все меншою і меншою, поки не загубилася в глибині чорнильниці. Здавалося, що сама чорнильниця перетворилася в глибоку криницю. Мері здалося, що вона стоїть над нею, спираючись руками об цямрину, і вдивляється в чорну глибину, туди, де ще мерехтіло її власне відображення.

Потім, плавно, наче згасаюча свічка, тільки набагато швидше, крихітне зображення втратило свої обриси, закурило, на мить, димком і зникло…

Щось кольнуло її в ногу, гостра, жалюча біль, яка змусила її підстрибнути. Це мало вивести її з-під влади заклинання, тому що тепер, тьмяно, крізь легкий димок, вона могла бачити вікна в кімнаті, і неясно, але чути, немов відлуння в колодязі, вкрадливий голос чарівника:

— Чудово! Чудово! Тепер назад, чи не так?

Він почав повторювати формулу заклинання — не таку ж, але слова її здавалися знайомими — і скоро Мері зрозуміла, що це ті ж самі слова, але сказані задом наперед. У чорнильниці все теж пішло зворотним ходом. Її обличчя знову виділилось з темряви, стало виразним, набуло кольору і, наче, підпливло ближче на тлі сонячної кімнати, потім воно стало просто відображенням, маленьким відображенням на поверхні чорнила.

Вона дивилася на нього, моргаючи від яскравого світла. Директриса виглядала задоволеною, і тут, і там в класі нізвідки стали з'являтися учні, які з цікавістю спостерігали за Мері.

Доктор Ді посміхнувся:

— Просто відмінно. Чудово для першого разу, чудово. Звичайно, гомбріджське походження дається взнаки. Наступного разу ти зможеш зробити це сама, але мені здається, на сьогодні вистачить. Я впевнений, мадам Мамблхук хоче показати тобі інші класи.

Він засунув повідок Тіба в руку Мері. Виходячи слідом за директоркою до тьмяно освітленого коридору, Мері чула бурмотіння учнів, що повторювали заклинання.

— Сюди, — сказала мадам Мамблхук. — Я думаю, тобі це буде цікаво. Це Науковий Практикум, який я веду сама. Вчителька повністю відсутня.

— Вона хвора?

— Можна і так сказати. Вона зробила невеличку помилочку в заклинанні. У старших класах вчать хитромудрих штук. Головне — цілковита акуратність. Ось ми і на місці, — вона відкрила двері.

— Ну як, міс Сміт?

Стоячи в світлі, що лилось через відчинені двері в коридор, Мері подивилася на Тіба. Або вірніше, на те місце, де, як вона припускала, він був. Кінець мотузки був у неї в руці, після того як Доктор Ді її повернув, вона думала, що Тіб нечутно йде в своєму нашийнику, але його там не було. Тільки нашийник волочився по підлозі… Ні не волочився, але плив поруч з нею, як ніби маленький кіт все ще був поруч, але його не можна було побачити.

— Тібе! — закричала Мері. — Мій кіт! Я знаю, що він був зі мною поруч весь час, тому що він подряпав мені ногу, щоб вивести мене з цього заклинання. Я, мабуть, забула його…

— Ти його не забула, — голос мадам Мамблхук звучав весело і незворушно.

— Він тут. Погладь його і сама зрозумієш.

Мері зупинилася і зробила те, що було наказано. І ось вона відчула теплу шерсть, сильне, м'яке тільце Кота. Вона торкнулася гладенької голови, притиснутих вух, відчула пухнасту скуйовджену спинку. Він увесь вібрував, наче від слабкого електричного струму, але не бурчав.

Коли вона схопила його, він зашипів.

— Куди це ти? — раптом запитала Мадам.

— Назад до Доктора Ді. Заклинання прекрасно спрацювало на Тібі, але щось, напевно, не правильно з протиотрутою, у будь-якому разі для котів. Нехай він поверне його назад.

Мадам Мамблхук розсміялася:

— Хіба ти не зрозуміла, дитино моя, що кожен може повернутися за власним бажанням? Ти ж змогла, чи не так? Ти ж бачила, що було з тими в класі, хто переставав зосереджуватись. Коти самі по собі досить добре знайомі з магією. Твій Тіб повернеться назад, коли захоче, але не раніше, ніж захоче. Хіба ти не відчуваєш, як він збуджений? Відпусти його, так йому важче. Ти ж чула, що він зашипів, коли ти його підняла… Все в порядку. А тепер заходь, я покажу тобі дещо цікавіше. Я думаю, що завтра ти почнеш займатися саме в цьому класі.

Третя класна кімната сильно відрізнялася від інших, але для Мері в ній не було нічого нового. Це була лабораторія. У ній стояли довгі столи з кранами і раковинами, купа колб і пробірок, пальники, палахкотіли знайомим зеленим полум'ям. Чоловік десять, учнів в чорному одязі були зайняті справою. На найближчому до дверей столі стояв складний апарат, за яким дівчинка трохи старша за Мері кип'ятила різні корінці в блакитній рідині, що видавала важкий, солодкуватий запах. Вона помішувала мікстуру довгою білуватою палицею, що нагадувала кістку.

За сусіднім столом молодий хлопець, що одним оком дивився в мікроскоп, дряпав свої нотатки в товстій жовтої книзі. Поруч з ним на столі стояла клітка з мишами. Хтось ще поливав густою зеленою рідиною дуже красиві кристали, що лежали в мисці. Від шиплячої цівки фіолетового серпанку виходив запах паленого волосся. У дальньому кінці кімнати за прозорими дверцятами печі виднілося зелене полум'я. Вікна в лабораторії були маленькими і заґратованими, майже під стелю. Мері помітила, що світло зовні змінилось; мало бути воно довшим, ніж їй здавалось; було під владою заклинання, яке робило його невидимим.

— Я повинна глянути, як справляються мої учні, — сказала директриса. — Посидь тут і почекай. Я ненадовго. Заняття на сьогодні вже скоро закінчаться.

Мері корилася і сіла в крісло за вчительським столом. Вона відчувала, що Тіб поруч, біля її ніг, але коли вона нахилилася, щоб погладити його, він знову зашипів. Мері знову випросталась і сиділа тихо, оглядала лабораторію, яка здавалася такою знайомою і в той же час такою дивною — навіть надзвичайною — і зрозуміла, що найбільше їй хочеться, щоб мадам Мамблхук поквапилася розібратись зі своїм класом, потім зарахувала її на завтра і відпустила.

Мадам Мамблхук повільно йшла від столу до столу, розмовляла з учнями, схилялася над їх роботою, іноді сідала поруч, щоб щось обговорити. Мері пару раз була в татовій лабораторії, і бачила, що він робив те саме. Але та кімната була сонячна і прибрана, пахла поліруванням і чистими хімікатами. Тут запах був дивний, затхлий і неприємний, як в кімнаті, яка занадто довго стояла з замкненими дверима і віконницями.

Голос Мадам тихо лунав з протилежного кінця кімнати. Рідини кипіли і булькали, миші скреблися і пищали в клітці. Піч ревіла. Великий годинник цокав злегка нерівномірно. Велика гиря була виконана в формі миші. Маятник гойдався туди-сюди, туди-сюди, тік-так, тік-так…

Раз, два, три, чотири, Миші стрибнули на гирі. Одна мишка померла, А інша ожила.

Мері потрясла головою, щоб прокинутися. Вона бачила через високо розташовані вікна, що денне світло швидко зникає. На годиннику була за десять шоста. Чи скоро закінчаться заняття?

Бабуся Шарлота і міс Марджібенкс повернуться додому через півгодини, і Мері повинна встигнути раніше за них, інакше їй почнуть ставити запитання, на які їй важкувато буде знайти відповідь. Мері вирішила почекати Мадам до шести годин, а потім твердо сказати, що їй пора йти.

На вчительському столі лежала купка паперів, притиснута скляним прес-пап'є в формі жабки. Світло пальників відбивався в ній, так що Мері здавалося, що та дивиться на неї зеленими, зробленими з дорогоцінного каміння очима. Поруч було перо — старомодне перо для письма, сіре гусяче перо, встромлене в полив'яну чорнильницю. Там же лежала лінійка, на якій були нанесені, схожі на павутину, літери, які могли бути грецькими, арабськими або просто павуковою в'яззю. Ще там був кубик з дивними значками на гранях. І трикутник, зроблений з блискучої міді, з вигравійованою на ньому русалкою.

Спочатку вона дивилася на папери байдуже, потім зацікавилася, побачивши, що на них намальовані різні тварини. Вона зняла скляну жабу зі стосу паперів і стала їх розглядати.

Це точно були тварини, але вона ніколи не бачила таких. Про одну їй здалося спочатку, що це білка, але у неї були тільки дві лапи і тонкий щурячий хвіст. Поруч була пташка без пір'я, навіть на крилах. Ще один був як їжачок, тільки без очей і носа, на зразок морського їжака на ніжках.

Це було як з дитячими віршами. Кожен з них починався правильно, а потім раптово робився якимось не таким. Мері малюнки страшенно не сподобалися. Вона засунула їх назад під скляну жабу і глянула на годинник. П'ять хвилин минуло. Мадам Мамблхук все ще розмовляла, але робота вже скінчилася. Один з учнів вимкнув полум'я під киплячою колбою, інший відправився до мийки, щоб помити якісь прилади. Хлопець з мікроскопом залишив свою роботу, підійшов до столу, за котрим сиділа Мері, і поставив книгу на полицю позаду неї. Потім він вийшов, і інші учні слідом за ним.

Мері глянула на книгу. Вона називалася просто «НОТАТКИ», що не здалося їй цікавим, а товста коричнева книга поруч назвалась «видозміни» і була написана кимось на ім'я Дустерзвірелл. Мері вирішила не читати її. Наступна книга була більш багатообіцяючою, в м'якій темно-червоній обкладинці, з красивим котом, який був витиснений золотом на корінці палітурки. Виглядала вона дуже старою. Мері зняла її з полички і почала вивчати під кришкою столу.

На обкладинці теж була кішка, а назва книги йшло навколо неї, як написи на монеті. Тема була написана дивними, не зовсім зрозумілими буквами:

Мері розгорнула книгу. Сторінки всередині були щільні і шорсткі, схожі на шкіру, з нерівно обрізаними краями. На титульному аркуші було написано великим, розмашистим почерком (Мері була впевнена, що це рука мадам Мамблхук): «ТІЛЬКИ ДЛЯ СТАРШОКУРСНИКІВ. БРАТИ З СОБОЮ НЕ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ».

Одного разу Мері вже бачила подібні літери в одній дуже старовинній книзі, по якій навчався її тато. Так ось що вони означають… Вона знову глянула на обкладинку. Так, тепер зрозуміло. Книга називається «ВЕЛИКІ ЗАКЛИНАННЯ». Вона відкрила першу сторінку.

Текст був надрукований незвичними старовинними літерами, такими ж, які вона бачила в татовій книзі. То там, то тут були графіки, як у підручнику з геометрії, тільки не зовсім такі, а дивні візерунки з кіл, трикутників і фігур, назв яких вона не знала.

Потім її очі зупинилися на одному із заголовків:

Як вибрати об'єкт для перетворення.

На сусідній сторінці був ще один, простіший: Як відімкнути замок.

«А ось це, — подумала Мері, — може бути корисним, якщо нам з Тібом знадобиться вибиратися звідси».

Навіть собі вона не наважувалася признатись, що їй тепер було якось не по собі. Тібу теж було не по собі: якщо він, так би мовити, притягнув її сюди — чи підстроїв так, щоб вона сюди потрапила — і так хвилювався саме через це, чому ж він тоді залишався невидимим?

Останній учень зібрав свої речі. Мері на мить замислилась, а потім потихеньку запхала червону книжку в кишеню.

Годинник заскрипів, зашипів і пробив шосту.