Манускрипт з вулиці Руської

Розділ десятий ШАБАШ НА КАЛЬВАРІЇ

Суперіор львівського єзуїтського дому і ректор колегії патер Лятерна мусив би хіба розірватися на кілька частин, щоб справитися з усім, що випало йому зробити сьогоднішнього дня.

Студіозуси роз'їжджалися по домах, кожного, а їх більше трьохсот, треба було окремо напутити й благословити, головно — дітей схизматів, які на вакації поверталися до своїх родинних гнізд, бо може лучитися й таке, що цілий рік упертої отцівської праці над шліфуванням заражених схизмою душ піде нанівець за два місяці перебування спудея в домашньому оточенні.

Їх, схизматів, небагато в колегії, зате розмова з ними довга. Два схоласти з ремісників, які перейшли на католицтво, щоб утриматися в цехах, і один — новіцій — Зіновій із Одеська, син урядника Михайла Хмеля — той служив донедавна в Станіслава Жолкевського у Жовкві, а після того, як донька гетьмана Софія вийшла заміж за одеського старосту Яна Даниловича, перейшов на службу до Одеська.

За цього спудея патер до сьогодні був спокійний. Виховання в замках польного гетьмана, засновника єзуїтської колегії у Львові, і його зятя, котрий вклав немалу суму золотих у фундуш будівництва єзуїтського костьолу, відповідало загалом догмам ордену Ісуса. Тепер же Лятерна задумався: чи не надто швидко заспокоївся? Хто зна, що ховається у душі Михайла Хмеля — за поштивою посмішкою, за послужливими манерами, а відомо ж бо ще: жона його з простих ратаїв, ні краплі шляхетської крові не має. Може, старостинський урядник спритно маскується?

Цей сумнів зродився в патера Лятерни сьогодні. Зіновій, слухняний і старанний, правда, мовчазний і досить скритний, перед тим, як сісти у бричку біля батька, покірно вислухав повчання, попрощався, поцілував ректора в руку. Бричка рушила, Михайло Хмель чемно покивував патерові головою, син же не оглянувся ні разу, наче для нього раптом, під опікою батька, перестала існувати колегія з її правилами, наукою, дисципліною.

«Восени слід за нього взятися пильніше, — замітив патер. — Чи не виростає часом вовченя у лігві лиса?»

Будинок колегії спорожнів аж перед вечором, уже минула та година, коли Лятерна мав прибути на збори братства Магдалинн: у Соліковського чомусь зіпсувався настрій після «смоленської баталії» на Ринку і він забажав його скрасити в товаристві членів таємного братства на Високому Замку — в колишній резиденції Бялоскурських.

Студіозуси роз'їхалися й розійшлися; уже міг би патер Лятерна веліти запрягати фаетон — на збори братства Магдалини ніколи не пізно, сановні братчики як зійдуться, то засідають до світання. Багато залів, кімнат і зовсім відлюдних кутків у замку — там є де проводити гуртові наради з питань релігії й політики, відпочивати й веселитися при вині й розходитися потім у самотні келії для інтимних бесід з молодими братськими жіночками.

Патеру Лятерні конче треба приїхати на Високий Замок, тим більше тепер, коли вирішується питання створить чи не створить генерал ордену Аквавіва єзуїтську провінцію на Україні, а якщо створить, то кого призначить провінціалом, — усе залежить від Соліковського, архієпископ же на старість став дразливим, він потрактує відсутність ректора колегії як особисту зневагу. Треба скоритися, бо не здихає, треба улесливо посміхатися, підхвалювати і зрештою миритися з тим, що стара порхавка завжди забирає для духовного напутствія найкращу католичку.

І сталося ж так, що за кілька хвилин перед тим, як прийшов від архієпископа посланець з запрошенням прибути на Високий Замок, він, Лятерна, зімлілий од гріховних бажань, послав ченця привести у спорожнілий будинок колегії прекрасну Льонцю, найкращу з львівських дівиць, з якою він, не боячись тепер свідків, утішиться після праведних трудів.

Монах барився, а Лятерна сушив собі голову над тим, як поєднати обов'язок перед архієпископом із власним бажанням. Він думав про ту могутню чортівську силу, незмірне сильнішу від божої, яка перестерігає навіть найправеднішого праведника на кожному кроці. А втім, божі й пекельні сили настільки міцно зв'язані між собою, що одна без одної просто існувати не можуть. Нема гріха — нема покути, не стане пекла — навіщо тоді рай? Не буде борделів і шинків — для чого костьоли, які повинні відвертати віруючих від цих закладів; за що діставали б духовні особи плату, якби не мусили відпускати людям гріхи; що робили б сповідники пап, орденських генералів, інквізиторів, єпископів, архімандритів, якби не було чортівської спокуси? А вона всюди: тільки-но дзвін задзвонить — чорт присипляє монаха, вночі ж спати не дає. Тримає монах під час проповіді на холоді руку, щоб не заснути, — чорт же кусає, мов блоха, поки чернець не засуне руку під рясу й не захропе. Чорт залізає у шлунок під час посту, збуджуючи чортівський апетит, чіпляється за ноги, коли треба йти до роботи, влізає в мозок — будить заздрість і жадобу, вселяється у бренну плоть і спонукує до прелюбодійства... Чорт нині підіслав до патера Лятерни прекрасну Льонцю, і патер, нетерпляче очікуючи її, дивується всемогій нечистій силі і дякує їй за той гріх, що станеться, і в пам'яті відшукує найпромовистіші молитви, якими відмолить цей свій гріх.

А Льонцю, яка йшла з монахом, перестрів Барон і почав домагатися, щоб пішла з ним. Бо чому не має піти з ним повія, коли в нього е гроші; повія, яка не хоче йти з клієнтом, сама заперечує своє ремесло, і її слід позбавляти заробітку. Вона може торгуватися, але не йти не має права, бо для чого тоді повії взагалі?

Барон відштовхнув монаха і, брязкаючи в одній руці срібними монетами, другою тягнув до себе Льонцю. Та що це таке: можна ще якось зрозуміти Рогатинця, котрий не захотів піти з ним випити на людях, але ти, вулична шльондро, як смієш відмовлятися піти зі мною, Бароном?

Льонця вихопилася від Блазія і плюнула йому в обличчя.

— Зі всіма піду, зі всіма! Так, це моя робота і мій хліб, але з тобою, продажна скотино, ніколи!

Патер Лятерна просіяв, коли до каплиці тихо увійшла жадана дівиця. Він молитовно склав руки, та, спам'ятавшись, що за таке богу не дякують, опустив їх, чортові ж дякувати не треба, той сам собі бере плату, коли настане речинець; голодний, вимучений цілорічною повздержливістю отець кинувся до Льонці, та враз згадав свій обов'язок перед архієпископом, і рятівна думка осінила його мозок.

— Поїдеш зараз зі мною!

— А хіба не тут? — скривилася втомлена Льонця.

— Ні, не тут, не тут, на Високий Замок поїдемо — на шабаш!

— Святий отче, що ви говорите? — засміялася Льонця. — Який це гріх — священній особі їхати на шабаш!

— Гріх? — махнув рукою Лятерна. — Їх ексцеленція Соліковський ще двадцять років тому випросив у папи відпущення всіх гріхів членам нашого ордену! Я тебе представлю на зборах братства Магдалини як прозелітку[54]. Їдемо швидше!

— Боже мій, — прошепотіла Льонця, — це й справді може таке бути... Всіх зверху донизу обплутала нечиста сила... Всюди шабаш, всюди шабаш... Отче! — скрикнула. — Я не поїду, я боюся...

— Deminus tecum![55] —зареготав Лятерна, і дівчина жахнулася, побачивши сатанинський оскал його зубів.

Сьогодні Барон зовсім підупав на дусі: з ним не хоче розмовляти навіть повія. Це вже кінець...

Вчора, коли Рогатннець відмовився піти випити з Антохом на людях, а Антипко натякнув, що на його місці сидить вже хтось інший, він ще раз вернувся до пивниці Корнякта і за столиком, призначеним для нього, побачив шевця, який колись настільки був змалів, що міг поміститися в чортовій кишені. Тепер швець, нормальний зростом, сидів на Бароновому місці, цідив з кухля пиво — те саме пиво, яке досі призначалося тільки для Барона, і заїдав вудженою рибою; вираз шевцевого обличчя був пихатий, незалежний, зверхній — достоту такий, як у Блазія, коли він ще ходив у ласці; запекла мозок думка — коли ж, у який мент утратив він ту ласку, адже ще недавно здавалося, що вона стала тривкою, справжньою, вічною. Одне втішило його: він побачив, що у шевця почорнів передній зуб — почав псуватися його переємник, почав і зогниє!

Антох вийшов з пивниці, немов побитий пес, швець удав, що не впізнає його, шинкарка, яка ще нині вранці приязно посміхалася, відвернула голову, — це ж йому й сюди вже закрито дорогу, а куди дітися? Барон мав іще гроші, він згадав про Льонцю, найкращу у Львові повію, й пішов на Руську, щоб утішитися у своєму горі, забутися, вчора й нині шукав її, знайшов, а тепер плентався обпльований, задвірками Краківського передмістя, смутно відчуваючи, що гине, ніхто вже йому не допоможе, а мозок далі золила думка: де ж я так жорстоко спіткнувся?

Злочинця знайшов — усе йшло якнайкраще. Його запросили на бал до кам'яниці Гуттера. Він сидів за столом на чільному місці й ніхто не перебивав його п'яних викриків...

Може, за те, що впізнав Льонцю і спричинився до скандалу? Але ж цього хотів Кампіан і, зрештою, Бялоскурських не покарали... Після страти Дратви Барон довго не появлявся в місті, надто роз'юшився народ; невже тоді цей швець, який нині посів Баронове місце, запосяг ласки в Антипа? Ні, не тоді, це сталося пізніше, позаминулого року. Блазій згадав... На Високому Замку засідало братство Магдалини. Підпиле панство реготало, казилося, ніхто вже нікого не слухав, Антипко ж захотів виголосити тост за Люцнфера, він так і сказав до Барона: «Хочу випити за Люцифера, він же дозволив мені нині побути в цьому товаристві». — «Де ж той Люцифер?» — запитав Барон. «А зараз побачиш». Антипко двічі підводився, та голос його губився в содомському рейваху. Чорта взяло зло: таж ви без мене ні кроку ступити не можете, а на кожному кроці зневажаєте? — він напустив на панство ману (Барон бачив, як чорт страшно вибалушив очі), усі враз замовкли і з відкритими ротами сиділи і стояли хто де був, це виглядало дуже смішно: Антипко виголошував довгий тост, Соліковський чомусь дуже вдоволено потакував головою, а вельможні мусили слухати з потворно викривленими ротами. Барон не стримався й зареготав. І якби не цей регіт, ніхто б і не помітив чортівського жарту, тепер глянули один на одного і жахнулися: стид який!

Антипко закінчив виголошувати тост, ману зняв, а тоді обурене панство вигнало його із зали.

«Ти дурень, — сказав потім чорт до Барона. — Треба знати, коли говорити, коли сміятися, а коли й змовчати. Доведеться когось іншого підшукати».

Проте Блазій залишився на своєму місці, пив далі в Корнякта з Антипком, наче нічого й не сталося, але чомусь Соліковський зачинив перед ним двері. Він вистоював цілими годинами в передпокою архієпископа, в магістратській почекальні бургомістра Вольфа Шольца, та чув від слуг одну лише відповідь: ні архієпископ, ні бургомістр нині не приймають. Скаржився Антипкові, але той тільки руками розводив: «Я тут ні при чому. Видно, тоді, як мене вигнали, щось іще з тобою трапилося на шабаші. Ти ж був п'яний і дурний».

Тиняючись передміськими провулками, Блазій докладно продумував кожен свій крок, кожне слово, і враз з туману пам'яті зринуло видиво...

Чорта вигнали, панам і паням повернувся дар мови, вони далі співали й реготали, Барон пив, побожно дивився на Соліковського і побачив, що в нього виступили роги над чолом, з-під сутани вихопився довгий хвіст; він тепер зрозумів, хто Люцифер; пани дияволи і пані відьми швидко вилаштувалися в чергу, щоб цілувати сатані зад.

А Барон не пішов, він один не став чортом; хтось підштовхнув його, Барон опирався; його силоміць підвели, він упав до ніг сатани, щоб поцілувати в копита, сатана ж чекав більш вірнопідданого поцілунку і присідав. Барон уже готов був і це зробити, та зів'яв і дотягнутися не зміг.

Потім провалився в непам'ять, а коли отямився — лежав під столом; Соліковський люто копав його пантофлею у пику, хтось із слуг потягнув за ноги й поволік до дверей, Барон почув слова архієпископа:

— Заберіть пріч цього мерзотника!

Таке було, було! Невже нічого не можна поправити?

Почув за собою тупіт кінських копит, оглянувся: у фаетоні сидів патер Лятерна, поруч з ним жінка з закритим шаллю обличчям — Барон зрозумів, що патер їде на черговий шабаш братства Магдалини; це остання нагода потрапити ще раз до сильних світу цього й показати себе, він буде вже розумний, слухняний, менше питиме, тисячу разів поцілує куди тільки скажуть; підбігаючи за фаетоном, Барон благав ректора єзуїтської колегії:

— Візьміть мене з собою ради всіх чистих і нечистих сил, візьміть!

Патер повернув назад голову, мовив погордливо:

— Осла беруть на весілля не для того, щоб він сидів за столом, а щоб носив воду і дрова на кухню. Ти цього ще тоді не второпав... Поганяй швидше, — сказав до візника.

Барон довго стояв, опустивши плечі, виймав з кишень срібні монети, підкидав їх у руці і клав назад, потім згадав про бордель на Векслярській і посміхнувся скрушно:

— Там мене приймуть...

Абрекова з Письом добре-таки намаргались за цілий день, прибираючи ринковий майдан від посліду «смоленської битви». Заробили обоє шість грошів, Письо два гроші видер у жінки й пішов до Лисого Мацька, не заходячи до хати. Абрекова скоса глипнула на монаха, який кликав Льонцю; «чи не сатана?» — подумала;

Льонця посміялася з матері й пішла з монахом; стара, не роздягаючись, упала, мов сніп, на прічу й почала дрімати. Втім, скрипнули двері, Абрекова насилу розплющила одне око: на порозі стояв той самий монах. «Щезни...» — прошепотіла, і монах перемінився в чорного кота; жінка втямила, що це приходить сон і зімкнула обважнілі повіки. Кіт підскочив, три рази перевернувся в повітрі й, ставши дияволом, висолопив, подібно спраглому псові, червоного язика.

— Збирайся на шабаш! — розчепірив він пальці над Абрековою. — Ти ж відьма. Скоріш, скоріш!

— Яка я відьма? — простогнала уві сні жінка. — У церкві недавно була-м, молилася сьогодні... Диявол розвів руками.

— Усі знають, що ти відьма — хіромантична, ворожка! Мені велено тебе забрати. Ось мітла, сідай, отак... а я позаду тебе і — язда!

А далі було так, як то іноді буває уві сні. Чорт пронизливо свиснув, мітла шугнула через хату, влетіла у піч, комин розступився, Абрекова з чортом піднялася у вечірнє небо і за мить опинилися на Кальварії, недалеко Високого Замку, на тому місці, де пекельна нечисть завжди справляла свої забави.

Чорт, слава богу, забув про Абрекову, коли мітла опустилася біля підніжжя гори: на верху палав зелений вогонь, довкруж нього з нелюдським вереском, огидно кривляючись, кружляли в дикому танку хвостаті й рогаті тіні — у чорта затряслися жижки, він не втримався в шаленій охоті, полишив Абрекову з мітлою, а сам поскакав нагору.

Абрекова якийсь час стояла внизу, остовпіла від дива, але і їй врешті стало цікаво — ніхто ж бо не бачив, хоч знали про це всі, чортівсько-відьомських шабашів. Вона скрадливо поп'ялася вгору й зупинилася в тіні дерева, куди не сягало примарне світло зеленого вогнища.

Біля ватри, в яку малі, з свинячими мордами чорти підкидали людські кості, за високим корчуватим пнем стояв Люцифер у чорній сутані, з крученими, мов у волоського барана, рогами; Абрекова пильно приглянулася і мало не вискнула з подиву: в Люцифера було обличчя архієпископа Соліковського, він виглядав достоту так, як його малювали на листках невідомі малярі, той листок і нині вранці висів над вікном Абрекової; і нічого тут дивного, що в Соліковського сатанинський лик — на Руській всі називають його Вельзевулом, ще й кажуть, що чорти в нього шпіцлями служать. Поруч з Люцифером-Соліковським стояв у чорній рясі з білою пелериною, теж з рогами, тільки меншими, патер Лятерна: вельможні магістратські райці на чолі із старостою Єжи Мнішеком і бургомістром Вольфом Шольцем, утворювали півколо, з-під їхніх кунтушів виглядали закручені хвости; неподалік шкребли цвяхами по пилках музиканти з синіми, як пуп, пиками, тарабанили шматками бляхи, гупали хвостами в бубни; довкола вогню гасала нечиста сила, а коли музика на мить стихла, чорти кланялися Люциферові, згинаючись до нього задом.

Люцифер сміявся. Задоволений, що диявольський сонм так добре його веселить, він ударив залізними вилами в пень, дві цівки вина фонтаном бризнули з нього; музика вмовкла, нечисті нахилялися, пили, хлебтали, вмивалися вином, купалися в ньому, а, сп'янівши, почали плювати на хрест, котрий склепали тут-таки з двох балок.

Тоді щось у повітрі загуділо — Абрекова аж пригнулася, — і біля вогнища опустилися дві винні бочки, з них злізли брати Бялоскурські, теж з рогами, і поштиво поклонилися задом Люциферові, а потім підійшли й разом поцілували його в сідницю.

Радісний регіт пролунав над Кальварією, видно, Бялоскурських тут нетерпляче очікували, без них ще й не починався справжній шабаш; їм підносили кухлі з вином і по кружальцю смажених гадюк, вони пили й жерли, а коли наситилися, Люцифер підніс догори залізні вила.

Вдарила музика, від неї можна було оглухнути, пролунав спів, схожий на гавкіт песячої зграї, а тоді з темряви вийшли до вогню довговолосі й гарні, голі, як мати родила, відьми, і серед них Абрекова впізнала пухкеньку Дорогу Лоренцовичеву і свою безпутну прекрасну Льонцю.

Абрекова скрикнула і побігла вниз, де залишила мітлу, мітли не було, кошмарний страх огорнув жінку й вона прокинулася.

— Свят-свят, — перехрестилася, — де ж то тепер моя бідна Льонця?

Патер Лятерна припав вухом до дверей бенкетного залу, в якому засідало братство Магдалини: тихе шемрання перебивав глухий далекий голос. Здивувався: час уже вечірній, братська молитва давно повинна закінчитися, він дослухався гамору й дзенькоту келихів, та жоден веселий звук не втішив його вухо; Лятерна з душевною скрухою усвідомив, що старий тхір, напевне, зводячи перед смертю порахунки із своєю совістю, задумав перетворити веселе братство земних утіх у добропорядне, повздержливе й покутне, на кшталт братства Божого тіла, в якому рятують свої душі фанатики, злидарі або дивачки, подібні до покійної Грети Рогатинцевої.

Він з відчаєм глянув на прекрасну Льонцю, тихо відхилив двері: у глибині зали возсідав у фотелі Соліковський, пани й дами стояли, схиливши голови у напускній покорі, слухали архієпископа; той говорив поволі, але владно, і, вслухаючись у зміст його мови, патер остаточно ствердив: покинь надії на веселіє й утіхи всяк сюди нині входящий.

— Ахіллес учився в кентавра Хірона — напівлюдини і напівзвіра, — наростав голос Соліковського. — Чому ви відвернулись від цієї науки? Чому й досі, будучи людьми, не стали лютими звірами? Гріха боїтеся? Гріх для вас не існує! йдіть проти законів совісті, милосердя, людинолюбства, всі ваші вчинки будуть похвали гідними, якщо вони служитимуть одній меті — окатоличенню всього світу. Чому ми, пане Мнішек, програли — так, програли! — московську війну? Чому польська шляхта, яка веде свій родовід від сарматів, не зуміла приборкати московське плем'я? Бо ми не знаємо науки кентавра Хірона. Як люди ми не володіємо мистецтвом обдурювання і облудництва, яко звірі телятами єсьмо, а не тиграми. Чи могли ми виграти цю війну, коли не зуміли вбити в собі добросердечність, яка точить нашу мужність, мов шашіль дерево? Коли ми виводили єретика на майдан, щоб його народ побив камінням? Чому досі не переконали кожного католика, що вбити схизмата — це доброчинство перш за все для нього самого, бо чим довше житиме на світі схизмат, тим більше нагрішить! Король не дав права цього робити? Хай і так. Але він і не накаже розшукувати того, який пустить з димом єретицьку божницю!

Шемрання в залі стихло зовсім, проповідь Соліковського будила в людей, які зібралися тут для розпусти, звіра, жадаючого крові: в чоловіків стискалися кулаки, жінки хилили голови, готові благословляти мужів на кровожерство. Льонця дивилася на них з дверей і впізнавала. Серед мнішеків, шольців, соліковських вона розпізнавала добропорядну й побожну Дороту Лоренцовичеву — нічого дивного. Льонцю не здивувало навіть те, що на зборах християнського братства поруч із Мнішеком стоїть іудейка — жона сеньйора єврейської гміни Нахмана Ізаковича Золота Роза, яку євреї нарекли святою — все це давно зрозуміле: світ у своїй бридоті звичайний і буденний, але Льонця помітила, як проповідь архієпископа вимальовується жорстокістю на обличчях присутніх, вона згадала бал у кам'яниці Гуттера — це ж ті самі, які чотири роки тому вбили її Антоніо!

Подалася назад, готова стрімголов утікати з замку, але в цю мить з гурту виступив уперед високий чоловік; піднявши вгору затиснутий кулак, він вигукнув:

— Я буду палити!

Льонця впізнала: був це Янко Бялоскурський.

— Absolve te[56], — проказав урочисто архієпископ. — Як я втомився, дорогі мої... Усе своє життя воюю за могутність католицької церкви... Принесіть вина. Пийте, веселіться, бо лихо йде до нас, і може таке статися, що для веселощів потім не буде часу. Gaudeamus![57]

Патер Лятерна полегшено зітхнув: хвалити бога, його ексцеленція видихнувся... Кого він закликає до війни за апостольську церкву? Трухлявих патриціїв і їх наложниць, які прийшли сюди офірувати не дух, а тіло? Залиште, ваше священство, ці справи нам, єзуїтській колегії, ми знаємо науку Хірона й прищеплюємо її молодим дужим юнакам» які завтра без ваших закликів підуть на майдани, увійдуть в доми, в душі, серця і випалять вогнем і мечем схизму. Лишіть це нам, не беріть на себе забагато, відступіть нарешті молодшому місце, ви бо вже порохня. Починайте бенкет, справимо нині тризну по вас!

Льонця заціпеніла. Як це так, як же це так, що Янко, проти якого вона свідчила на суді, котрого заочно засуджено на довічне ув'язнення — тут, явно присутній серед своїх суддів і має голос, має владу, силу?!

Члени братства Магдалини сідали за столи, замкові слуги вкотили бочку вина. Патер Лятерна, покірно схилений, підійшов до архієпископа. Льонця зрушилася з місця.

Вона ішла впоперек залу, на неї оглядалися й дивувались, звідки взялася тут незнайома красуня в дешевій сукенці; Янко стояв у кінці залу й розмовляв з панею Доротою; тьмарилося в очах Льонці, обличчя Янка більшало, більшало і врешті постало перед нею; Бялоскурський зрозумів, що ця дівиця наближається саме до нього, він не встиг іще пригадати, де вже бачив її, як Льонця розмахнулася рукою і ляснула Янка по обличчі.

— Убивця... — просичала. — Упир! Поглянь, — Льонця піднесла до його очей руку з перснем. — Пізнаєш? Маю його, не вбив ти Антоніо в мені, не вбив ти ще в мені людину!

— Повія, повія серед нас! — завищала пані Дорога. — Злодійка! Мій перстень у неї на руці!

— А ти хто? — кинулась до неї Льонця. — Хто ти, коли прийшла сюди? Скільки грошей за нинішній шабаш принесеш чоловікові, скільки собі заховаєш, щоб купувати у вбивць заручинові персні?

— Хто це, хто це? — підвівся з-за стола архієпископ. — Патере Лятерна, кого ви привели?

— Ваша ексцеленціє, я... не знаю...

— Знає! — повернулася до нього Льонця. — Повію привів на шабаш шлюх, содомітів, убивць! Гроші платіть, святий отче!

Розлючена фурія підступала до стола. Стетерілі члени братства Магдалини посхоплювалися, позадкували. Льонця наступала, вона хапала із стола глеки, пугарі і жбурляла ними у вельмож, які збилися купою в кінці зали. Втім, передчуваючи лихо, оглянулася: ззаду до неї скрадався Бялоскурський. З глека, якого тільки що схопила зі стола, вихлюпнула все вино йому в лице, а тоді прожогом вибігла з зали.

Тепер володів нею тільки страх: її уб'ють, розтерзають, весь сонм розпусного братства уявився їй в одну мить зграєю чортів і відьом, які позлітались на Кальварію справляти людоїдський шабаш; пекельна музика сповнила довгий і тісний склепінчастий коридор, Льонця бігла ним у потемках, за нею тупотіла погоня; гриміт бляхи, скрип цвяхів по пилах шматували мозок, перед очима гойдалося зелене вогнище, біля якого шаленіла нечиста сила, до Люцифера з обличчям Соліковського підвели голу Льонцю на розтерзання, чорт-Бялоскурський вихопив з піхви ножа...

Абрековій снився кошмарний сон...

Льонця бігла крученим коридором і зупинилась, далі втікати не було куди; уздріла лише один рятунок — мале незагратоване віконце. Вдарила кулаками по склі, висунулась: внизу темно і глибоко. Опустилася в темінь, наче у воду.

Опритомніла перед світанком на схилі замкової гори. Як перелізла через мур, не пам'ятала. Обдерта, покалічена підходила до Руської з боку єврейського кварталу. Біля будинку Нахмана Ізаковича побачила Золоту Розу, яка тихо відмикала ключем двері.

— Ах, які ви бідні, плем'я Ізраїлеве, — похитала Льонця головою. — Вас б'ють, переслідують, але у ваших руках все — від магістрату до замтузу.

— Кожен робить, що може і як може, — для себе і для братів своїх, — відказала Роза. — А ти не йди додому, за тобою прийдуть. Втікай світ за очі...

Льонця недовго вагалась. Повернулася і пішла Козельницькою дорогою — навмання.

Вранці до Абрекової прийшли ціпаки. Перетрусили все в хаті, пані Лоренцовичева при свідках висипала з мідного дзбана золото, перебирала. Персня з діамантом, обрамленим золотою короною, не було. Шукали Льонцю — не знайшли.

За порушення міського спокою, за потурання злочинцям, які наклеюють над вікном ребелізантські пасквілі, за відьомство і кражу золота Абрекову посадили в Пекарську вежу.