Манускрипт з вулиці Руської

Розділ одинадцятий ДО НАЙВИЩОЇ СЛАВИ БОГА!

Ключ тихо повернувся в замку вхідних дверей, двері прочинилися теж негучно, Роза ввійшла до передпокою, зупинилась перед дзеркалом і прошепотіла до красивої жінки з точеним єгипетським обличчям:

— Досить... Не можу більше, і вже й не треба...

Сказала це — і на душі полегшало, вона втомилася від грубих пестощів безсилого старця, слава богу, що досі не спіймана, хто б їй простив, коли б дізнався, чому Мнішек того тривожного літнього дня 1607 року був таким милосердним: подарував єврейській гміні грамоту на синагогу, та ще й в додачу глинянську митницю її мужеві — сеньйорові гміни Нахманові Ізаковичу.

А може, знають? Може, та наївна легенда про міфічну Золоту Розу, котра принесла старості золото за синагогу й проколола своє серце кинджалом, коли він пожадав її тіла, для неї складена, щоб огородити і її, і єврейську громаду від ганьби; рабин щосуботи читав із святої книги цю легенду в синагозі, Роза ловила на собі чиїсь то осудливі, то побожні погляди і думала: про неї ця баєчка чи ні, знають чи не знають, що вона й до сьогодні платить Мнішекові за старостинські грамоти?

Роза роздяглася в передпокою, взула м'які пантофлі й почалапала до спальні. Коротко скрипнуло ліжко, жінка боязко глянула на мужа, який лежав повернений до неї спиною і спав; втомлена бурхливою ніччю й теперішнім напруженням, Роза враз розслабилася і перед тим, як запасти в міцний сон, ще раз глянула на чоловіка.

Жахнулася: Нахман лежав горілиць, булькатими очима дивився у стелю й беззвучно ворушив губами — певне, підраховував прибутки з глинянської митниці або процент від позики Вольфові Шольцу. Він скоса глянув на Розу, висунув з-під ковдри руку і, погладивши її по обличчі, сказав:

— Спи.

Роза рвучко підвела голову з подушки — знає, вся гміна знає! — і проказала затинаючись:

— Душно в нас... Я виходила подихати. Така тепла ніч...

— Спи, Розо, — промовив спокійно Нахман. — Мені все відомо. Я знав про це з самого початку. Я знав про це ще перед початком. Ну і що?

Роза схопилася з ліжка, позадкувала до дверей; Нахман дивився в стелю й беззвучно ворушив губами; жінці раптом здалося, що вона не існує, бо як це так — всім усе відомо й ніхто... Кинулась до чоловіка, вчепилася пальцями за обшлаги його халата й істерично закричала:

— Ну і що?! Як — ну і що?.. Чому ж ніхто не сміється, не свище мені вслід, не кидає каміння, чому?

— Ша-а, що вона говорить!.. — Нахман знову погладив її по кучерявому волоссі й мовив побожно: — Ти кудойша, мучениця за віру, хто піднесе руку на святу, хто? Ти дала гміні синагогу, а в мої руки — глинянську митницю, найди когось у нашому гетто, хто міг би це зробити, бідні й багаті жидове моляться за здоров'я своєї Giildene Rojse[58].

— Guldene RoJse?! Таж вона, та, із казки, Роза, наклала на себе руки, щоб не стати наложницею старости... Як ми з нею можемо бути однією людиною?

— Ну, тепер ще ні... А за сто років хто буде питатися, скільки ти жила і чи жила після того, як пішла до старости із золотом? Бідні, дурні пейсахи почали погане говорити про тебе, а навіщо бог дав багатим розум? Ну, то ми записали в святу книгу, а що записано в святу книгу, тому мусять вірити...

— Але ж я наложниця, наложниця Мнішека, — простогнала Роза. — І більше не хочу, не можу! О Нахмане, як це так, що ти не вбив мене досі за такий бруд?

— Ти дала бідноті святиню, а в мої руки митницю. Тебе записали святою, а святі гріха не мають. Ти вбила себе для нашої гміни, і так записано в книзі...

— То я живу чи не живу на світі? — заридала Роза.

— Що тебе то обходить? Ти кудойша, і ніхто не дозволить тобі тепер відступити. Кагал засудить тебе, якщо ми втратимо митницю, бідні пейсахи розтерзають твоє тіло, коли магістрат відбере у них синагогу. Спи, ти втомлена...

Нахман знову втупив очі в стелю й беззвучно заворушив губами. Роза лягла і, заспокоївшись, прошепотіла:

— А я, дурна, стільки років боялася, не знаючи, що за це мені буде шана... О mein Gott, чи є щось на світі таке, що не продавалось би і не купувалось?

— Усе, все за гроші, Розо, — відказав Нахман. — А ти наш цілий скарб, тому й назвали тебе Золотою.

Колишній ворог єзуїтів польний гетьман Жолкевський здобув для єзуїтів перемогу. Раннім літом 1607 року після погрому рокошан Зебжидовського під Гудзовом він, відмовившись від парадного бенкету в кам'яниці Гуттера і переночувавши в Низькому Замку, другого дня, не знаючи ще нічого про вбивство Массарі, виїхав із Львова до Жовкви. Сповідник пані Регіни Жолкевської патер Лятерна випередив гетьмана на цілу годину: він мав полагодити з гетьманом важливу справу на бенкеті, Жолкевський не прийшов — і добре. Поки дійде до нього чутка про смерть венеціанського консула, поки гяів добереться до його серця, Лятерна з Регіною владнають справу в Жовкві. Удосвіта патер мчав бричкою Волинським шляхом.

Гетьман їхав попереду своєї хоругви на білому яблукастому коні. Він був понурий, пригнічувала його пролита братня кров, а ще більше — відчуття цілковитої залежності від Зигмунта III і Петра Скарги. Жолкев-ський не хотів домашньої війни, а мусив стати пацифікатором Речі Посполитої, гетьман наперед бачить програш, а все одно незабаром вирушить із своїм військом на Москву, він знає, що єзуїти, проти яких виступили рокошани, за рік-два обплутають щупальцями всю Польщу, і стане вона жорстокою для самих поляків теократичною державою, але битву під Гудзовом виграв для них. Хоробрий і славний воїн Станіслав Жолкевськнй став сліпим знаряддям у руках короля і Скарги.

Гетьман бажав тепер тільки одного — спочити біля дружини Регіни перед московським походом.

Засурмили сурми на всіх вежах Жовківського замку, широко відчинилася брама, на баскому огирі в'їхав гетьман у дитинець і здивувався вельми: попереду двірської знаті й служб йшов назустріч переможцеві з хрестом у руці патер Лятерна — львівський єзуїтський суперіор без резиденції, який досі перебивався на квартирах у побожних католичок, права рука Соліковського.

Кров ударила до обличчя Жолкевському: з чийого повеління? Патер Лятерна підвів праву руку, щоб поблагословити регіментаря, ліву з розп'яттям протягнув уперед для поцілунку; Жолкевський зіскочив з коня і, минаючи патера, злий і рішучий, подався до гетьманського палацу: вже й Соліковський посягнув на свободу гетьмана? У дитинці запанувала напружена тиша.

З парадних дверей палацу вийшла в довгій чорній сукні пані Регіна — сама, без супроводу дам, вона підбігла до гетьмана і впала перед ним на коліна.

— Прости, мужу, мені страшно було без тебе... Але ж ти карав ворогів солідасів Ісуса, то до кого я мала звернутися за сповідником, як не до покровителя єзуїтів його ексцеленції Соліковського? А патер Лятерна спокій вселяв у мою розтривожену душу і напоумляв. Мужу мій, як шляхтянка шляхтича, благаю: втиши свою нехіть до святого Христового ордену, бо тільки його слуги надихнуть наш народ на боротьбу проти великого схизматицького світу, тільки вони зуміють вселити мужність і ненависть в серця наших воїнів, яких ти завтра поведеш на Москвуї

Жолкевський нагнувся, щоб підвести дружину з колін, та вона схопила його за руки і, не встаючи, благала далі:

— Станіславе, сон мені приснився... Я бачила схрещені, немов рапіри, хрест і меч. Меч у твоїй руці, хрест — в отця-єзуїта. Поклянись мені на цьому місці, що даси згоду ввести до безбожного іудейського храму, якому не місце в християнському Львові, святих отців-єзуїтів, щоб вони дім свій мали, щоб ще один хрест звівся над нашим містом. Обіцяй, мужу, я не встану з колін, поки...

Жолкевський зрозумів: все це робота Соліковського. Зашморг затягнуто, відступати нікуди — сам знищив своїх союзників під Гудзовом. «А хто зна, — подумав, — може, так і треба... Може, справді, єзуїти — перст божий?»

— Встань, жоно, — мовив похмуро. — Встань. Я обіцяю.

Сеньйор єврейської гміни Нахман Ізакович вийшов на галерею свого будинку, який заступав готичну, невисоку синагогу, притулену задньою стіною до міської зброярні, й перед мовчазним понурим натовпом розірвав на собі камзол.

Плач і ридання дружно вдарились об мур гетто. Старі жінки зривали намітки з голів і рвали волосся, чоловіки били себе кулаками в груди, дівчата співуче голосили, підводячи над головами заломлені руки, перелякані діти верещали — лемент, якого не бувало й під час погромів, пронісся над усім містом і раптом стих: Нахман застебнув камзол.

— Браття, плач не допоможе, тільки один бог, — він підвів руки й звернув до неба балухаті очі. — Ні одна сльоза хай не впаде більше з ваших вій, ні одна рука хай не сягне по камінь — влада прислала нам оцей страшний рескрипт, а всяка влада од бога. Тож помолімся йому, щоб зм'якшив свій тяжкий присуд. Молімся!

Єврейська громада разом упала на коліна, шепочучи, викрикуючи й виспівуючи псалми Давида, припав обличчям до поруччя галереї і Нахман, та ненадовго, він випростався і вийняв з кишені магістратський рескрипт.

— Браття, слухайте всі, що з божого повеління записано в цьому панствовому документі. В ньому записано, що євреям не можна мати в християнських містах своїх божниць...

— Ой вей, ой вей! — застогнав натовп.

— Ша! — викинув руку Нахман. — Рескрипт гласить, що італійський будівничий Павло Римлянин не міг збудувати нам цієї синагоги, бо як може християнин будувати єврейські святині? То коли він не міг збудувати, то, значить, не збудував, а коли не збудував, то її нема...

Здивований натовп мовчав.

— Дивуєтеся, куди ділась? А це не синагога, це молитовний дім родини Нахмана Ізаковича, яку спорудив він, або його батько, або його брат — сказано ж. що не Павло Римлянин!

— Йо, йо! — загомоніла юрба. — То справді молитовний дім пана сеньйора!

— Ша!.. Але в рескрипті львівського старости сказано ще й таке, що я незаконно взяв під свій молитовний дім плац, на якому колись стояв кінський млин одеського старости...

— Ну і що? — почувся вигук.

— Що — ну і що? Ша... Нам не можна ставити синагоги, і нам Павло Римлянин її не поставив. Так записано чорним по білому. Але ми незаконно забрали плац, і його треба в старости викупити. Нині треба викупити, бо завтра прийдуть сюди отці-єзуїти, здеруть із стіни священний сувій Мойсеевого П'ятикнижжя, винесуть стіл для святого письма, поламають свічники, перевернуть бочку з водою для миття рук, позривають світильники із стелі і залишать тільки лавки, а на даху поставлять хрест. А ви — ну і що...

— Ну то що? — знову впало з натовпу.

— Як ви питаєте, то я відповім: складайте зараз гроші на цей ось столик, біля мене!

Ніхто не зрушився з місця.

Тоді з гурту, з-поміж людських ніг, виповзла навкарачках жебрачка Хайка, яка жебрала під синагогою, підвелася й потюпала до галереї. Вийняла з великої торбини меншу й подала її Нахманові.

— Що — ну і що? — повернула голову до людей. — Я мушу дати, бо як заберуть синагогу, то де буду жебрати?

Євреї опустили голови, сеньйор Ізакович висипав з Хайчиної торбини на столик мідяки й срібло, порахував, потім глянув на людей і докірливо похитав головою.

— Вей мір, як не соромно — бідна Хайка пожертвувала дев'ять золотих і шість грошів, а ви — в шовкових мантіях, в оксамитових ярмулках — не хочете витрусити кишень? Ну-ну, Хайка зрозуміла, що не буде мати де жебрати, а чому бургомістр кагалу не подумає, де буде правити суд? А шкільник куди буде скликати правовірних на молитву? А де правитиме службу рабин? Де помолиться за добрі торги купець, де різник, шапкар, золотник випросять у бога удачі, де, врешті, грішник відмолить свої гріхи? Де, питаю? А грішні ми всі, всі!

Спочатку поодинці, а потім дружніше підходили євреї до ганку і кидали на столик гроші, купа коштовного металу росла, росла, а коли пройшла вся громада, знову притюпала до Нахмана Хайка і спитала:

— А ти святий, Нахмане, що не даєш нічого? Сеньйор не відповів. Повернувся, зайшов до кімнати, а потім вийшов — не сам. Поруч з ним стояла струнка чорноока жінка з довгими гебановими кучерями — Роза Нахманова, про красу якої говорили у всьому старостві.

— Ці гроші віднесе Мнішекові моя Роза. Так хоче пан староста, — сказав Нахман.

Роза здригнулася, зляканими очима глянула на чоловіка, зашемрав натовп, Нахман згорнув у торбину гроші й подав дружині.

— А тепер іди. Посилає тебе вся громада, як Юдіф у табір Олоферна. Юдіф принесла голову, ти принесеш грамоту.

— Вей, вей, наша Guldene Rojse! — вигукнула Хайка і зареготала. — Вона сама золото, сама золото!

Хтось штовхнув жебрачку, і та зникла під ногами юрби.

Того дня староста Єжи Мнішек наказав єзуїтам узяти під свій дім королівську лазню, єврейській гміні подарував синагогу і в додачу глинянську митницю.

Роза Нахманова у Мнішековій спальні творила легенду.

Запрошення, з яким прийшов до Шимона Шимоновича посланець Соліковського, звучало як наказ. Архієпископ повідомляв, що на плаці праворуч Низького Замку біля колишньої королівської лазні відбудеться урочисте відкриття єзуїтського дому й закладення каменя під костьол єзуїтів; присутність знакомитого поета вельми бажана і, зрештою, необхідна — poeta clarus[59] повинен привітати введення солідасів Ісуса в храм.

Шимонович думав: коли він дав привід Соліковському розпоряджатися його часом, волею, бажанням, його поглядами й словом? Хіба не відомо архієпископові, що Шимонович співчував рокошанам і є ворогом ордену? А втім, ворогом ордену був і Жолкевський, а нині він і його зять Ян Данилович, як повідомлялося в запрошенні, власноручно закладатимуть наріжний камінь під єзуїтський костьол. Як це трапилося так, що проти волі народу, політиків, мислителів чорний орден проникає у всі клітини державного організму Речі Посполитої?

У пам'яті спливли слова політика Яна Щенсного Гербурта, засудженого нині до страти; він їх виголосив на рокошанському з'їзді у Сандомирі минулого року.

Листки із текстом виступу Гербурта розійшлися по всій Польщі.

«Хто убив французького короля? Єзуїти. Хто спричинився до ребелії на Уграх, хто є причиною розрухи в Англії? Хто спровадив ложного Дмитрія на Москву й наразив нас усіх на смертельну небезпеку? Єзуїти! Струп, гнойовище, гнізда свої в королівському дворі завели і від голови вітчизну розкладають. Погляньте, до чого вони довели нас у московській інтризі: не над Москвою, а над нашими лицарями злочин їх метиться, бо за віщо гинуть наші сини в чужому краю? Биймося з єзуїтами гірше, ніж з татарами, дома в нас ворог!»

Чи можна придумати правдивіші слова, а не відгукнувся на них ніхто з проповідців Речі Постолитої. Мій старий друг Жолкевський став на їх боці. То що я можу один зробити? А втім, нинішнє моє слово забудеться, розвіється, мов із сухого гнота дим...

Їх було набагато більше, ніж міг собі уявити Шимон Шимонович, чорних жуків у реверендах з білими пелеринами, в низьких крислатих капелюхах, з вусами й клинцюватими бородами, з хрестами й орденами на шиях.

Поет аж зіщулився: коли вони встигли наплодитися у Львові? Адже з часу їх введення і донині про них, солідасів Ісуса, тільки говорили; проти них протестували лише як проти ідеї, їх підтримували з костьольних амвонів — теж як ідею, а самих ніхто ніде й не бачив... Шимоновичу згадався нещасний Кампіан, який теж хіба що відчував у собі страшну хворобу, а проявилася вона в одну мить синюватими плямами по всьому тілу.

Шимон наближався до моторошно чорного півкола святих отців, котрі, понуривши голови до такого нахилу, щоб дивитися не вище як на підборіддя Соліковського, викрикували коротко й дружно після кожного вірша молебня сакраментальну фразу: «Ad maiorem Dei gloriam!»

Вернутися? Але як, коли там стоїть Жолкевський, тож, певно, він розпорядився запросити мене на це зборище, щоб не бути самому в своєму відступництві.

Для найвищої слави бога... Усе для неї; незалежність Жолкевського — он стоїть він поруч із своїм зятем одеським старостою Яном Даниловичем не як вчорашній повелитель, котрий великодушно дозволив єзуїтам відкрити свій дім у Львові, а як придаток до могутньої сьогодні святенницької камарильї. Усе для слави бога... Життя тисяч поляків, збунтованих проти єзуїтства, під Гудзовом. Життя Антоніо Массарі й Пилипа Дратви. Доля славного лікаря Альнпека. Життя сотень тисяч людей під Москвою. Воля усіх, хто не католик. Воля й католиків. Гідність поета Шимона Шимоновича.

Для бога? Таж ні! Ніхто з них у бога не вірить. У бога найменше вірять ті, які найближче стоять до римської церкви. В Італії набожності зовсім не існує — римський двір і Ватікан замінили її цинізмом. У Іспанії віру підмінено страхом. У Польщі Петро Скарга замість віри вводить послух. Єзуїти стають, якщо треба, дипломатами і військовими капеланами, броварями і торгівцями вина, лікарями-шарлатанами, які продають під час мору святі пігулки, і лихварями, котрі віддають капітали під проценти...

Вернутися! Але як — коли там Жолкевський? Я ж завжди був з ним...

А що, коли ми, суспільна верхівка, станемо враз самі колонією прокажених? Хто нас лікуватиме? Та ніхто — нас знищать. Робучий люд це зробить...

— Думки, що бентежать і гнітять душу, йдуть від диявола, — закінчив проповідь Соліковський.

— Кожен польський шляхтич від народження є сонцем. Народжується, як сонце, з шляхетського гнізда і покликаний розбивати всі хмари, що затемнюють його славу, — ухилився Жолкевський від хвальних слів на адресу ордену.

— Польська нація — нація шляхетська, а католицизм — шляхетська релігія. Хто хоче бути шляхтичем, хай стане спочатку ревним католиком! — доповнив гетьмана Данилович.

Шимоновичева черга. Він нескладно імпровізує. Йому здається, що за нього говорить хтось інший — це не його слова:

Голос поета заглушує рев фанатиків, ревні католики й католички скаженіють у екстазі, вони вітають свого речника благоговійним виттям; Шимонович умовкає; відчиняються двері запустілої королівської лазні, Соліковський освячує кропилом приміщення; слуги Жолкевського й Даниловича котять великий камінь, який стане наріжним у майбутньому єзуїтському костьолі; рев наростає, жаки катедральної школи войовничо вигукують, архієпископ запрошує духовну і світську знать до свого палацу на обід; жаки заохочують побожну чернь поетовим словом, натовп звіріє — суне, біжить, рине в європейський квартал мститися іудеям, які не віддали єзуїтам своєї святині.

«А чому мені весь час здається, що Жолкевський мій друг? — приходить до Шимоновича думка, він зупиняється, відстає від косяка запрошеної на архієпископський обід знаті. — Чому мені повинно так здаватися — синові простої швеї?! Геть звідси, геть назавжди — очиститись треба від ганьби, якою я покрив себе в ім'я найвищої слави бога...»

Він ішов Сокільницькою дорогою навмання і думав про маєток під Замостим, де знайде забуття і спокій, де створить справжню поезію, за яку прославлять його вдячні родаки.

Старший братчик Іван Красовськнй хотів багато сказати людям, які зібралися нині в братській ізбі на Зацерковній. Можливо, це мали бути слова гніву й протесту проти освячення єзуїтського дому у Львові або ж — утіхи й надії, проте жодне слово не мало сили зірватися з уст. У просторій кімнаті було глітніше, ніж тоді, коли приїжджав Іван Вишенський; стривожені й пригнічені міщани поглядали на своїх провідців хто із сподіванням, хто з недовір'ям: який глузд з вашої роботи і ваших слів, коли поза вами, поза нами всіма патриції й русинські панове й попове роблять усе, що задумали, — вільно й безкарно. Унія підписана, перший український «мученик за віру» Іпатій Потій зайняв митрополичий престол, месника четвертували, мовчать дзвони й люди, нині ж Львів обсотує чорне павутиння, яке завтра уб'є все, що здатне чинити опір, — кого задушить, кого злякає, з кого висмокче живу кров і залишить сукровицю для животіння. Що ви можете нині сказати, старші братчики, але кажіть щось, ми прийшли до вас у тривозі й надії.

— Ми переможені, — промовив Красовський і замовк.

Ректор братської школи Іван Борецький теж мовчить, схиливши на стіл голову. Ну, міг би він повідомити братчиків, що зляканий рокошем король наказав занести у сеймову конституцію параграф, який дозволяє людям грецької релігії відправляти свої набоженства без жодної переміни обрядів — хто повірить у ці пустопорожні слова, коли нині влада узаконює у Львові єзуїтську сваволю.

Молодий дидаскал Роман Патерностер нервово посмикує чорний вус, зневіра старого Красовського будить у ньому лють на слабодухість братських провідців. Та невже ми, які стали із темних ремісників просвітителями, з корчемних служок — дидаскалами, з паламарів — проповідниками, так і не виросли до борців? Ви ще ні разу не зіткнулися з єзуїтами, а вже злякалися, а я бачив в Італії інквізиційні моторошні походи і бачив теж людей, які гинули на стосах, — не всіх і в пекельному вогні діймав страх; навіщо починали, коли при першій сутичці здаєтесь; якщо духу мало, пощо було надуватись; таж ми іще, хлопчиськами будучи, били жаків; це ж добре, що єзуїтство спливає на поверхню, на видноті стоятимуть, легше буде їх бити, а ви...

Мовчить і Юрій Рогатинець. Від нього й не чекають промов. Він усе сказав своєю «Пересторогою», яка закликала русинське поспільство менше дбати про спасіння своєї душі, більше — про діяльний захист перед католицтвом. Що ж, Юрій міг би ще раз повторити викладені в трактаті думки, але нині ні слова, ні книги ваги не мали: на плацу біля Низького Замку владці посвячували темну силу на відверту боротьбу з некатоликами, слова і книги у цей мент перестали бути зброєю.

Рогатинець сидів за столом поруч з Красовським і Борецьким, весь зціплений, стиснутий; перед його очима — поблизу закривавленої плахи пробуджений натовп співав воскресну пісню, вістуючи про свою готовність до битви, тисячі мужів і їх коханих стояли на утоптаному грунті й ждали клича, а його нема, нема вождя, ще не дозріла нова епоха до цієї напруги, щоб видати мужа, який рішучим жестом правиці показав би народові, куди йти...

«Ми ще тільки бажаємо, а не вміємо взяти, ми ще просимо, а не дістаємо, з наших джерел іще струмує вода, в якій солод пробудження змішаний з гіркотою нерішучості, хто підтримає мене, коли я скажу... Що скажу? Досі я говорив: не втікайте від життя, входьте в нього, воно ваше і ваше місто, станьте якщо не господарями в ньому, то хоч поденниками, але зараз ці слова марні: ми відкинуті за лінію того життя, яке є у Львові, ми протиставлені йому... Вишенський напучував: вийміть із своєї душі золото. А те золото треба ще пропустити через горнило, очистити у вогні. Хто поведе люд крізь вогонь? Ми радимося, думаємо, а народ зневірюється, очікуючи, шукає виходу не там, де слід, — сотні обдурених Грет вирушають у свій похід до Єрусалима, блукають у замкнутому колі, падають і гинуть безслідно. Хто мене підтримає, коли я скажу, що настав час, що наше горе накопичило в нас самих безмірне багатство готовності, хто відгукнеться на мій клич:

— Встаньте, піднесіться духом! Ми не переможені, ми ще й не воювали, війна тільки починається!

Рогатинець сказав це вголос. Він бачив, як спалахнули в братчиків очі, але тільки на мить — і пригасли. Клич був звучний, та нічого, крім хвилевої бадьорості, людям не давав, і вони знову поникли — на слово не обіпрешся.

Юрій опустив очі. Його погляд вловив у гурті гірко усміхнений вираз обличчя Лисого Мацька; Лисий Мацько прийшов сюди з темряви скупості, лихварства, обману й жадоби, пізнав інший світ духу, а тепер йому — прозрілому, очищеному й обдуреному — треба вертатися назад до старого, і він це зробить, а певно, не хоче, став-бо вже іншим. Мацько з докірливою посмішкою дивився на Рогатинця, котрий вів його й багато таких, як він, довгим дном прірви і підвів до прямовисної скелі, якої ніхто не в силі нині подолати.

Юрій зніяковіло опустив очі, а тоді почув позаду себе голос:

— Так, ми тільки починаємо війну, пане Красовський, а ви глаголите, що вже програли.

Сказав ці слова син Мацька — молодий дидаскал греки й латини, чорновусий юнак Роман Патерностер.

Рогатинець схопився: все життя ждав цього голосу, і нарешті в той момент, коли безнадія обплутала душу, він прорізався, пролунав! «Ніщо не пропадає! — мало не скрикнув Рогатинець. — Народилися переємники, виросли!»

Роман вийшов уперед — ін був молодий, впевнений, дужий і сказав:

— Витягніть свої ноги з трясовини! Умийте свої душі під чистим дощем, висушіть багно зневіри на сонці і гляньте довкола, гляньте вище свого зросту! Не маємо на кого опертися? Та чи ж то ми глухі й сліпі? Козаки взяли Варну й Перекоп. Узяли Ізмаїл і Килію. Це неміч? Козаки умоцнили військо Жолкевського — чия це сила, не наша? А воює нині проти православного світу під Москвою... То хіба не знайдуться витязі, які повернуть козацькі списи проти ворога, котрий біснується нині на плацу біля королівської лазні? А за ними стане сила російська... Хто ті витязі, де вони? Серед нас! Духом нашим породжені, працею нашою вирощені, їх ми на наш кривавий гріш озброїмо з ніг до голови!

Рогатинець побачив, і уздрів це Роман: Лисий Мацько, зачувши про гроші, позадкував, тихенько висунувся з тісноти до дверей. «Стара скнара, не вирветься він ніколи із своєї проклятої скупості», — подумав Роман. «Ось тобі і весь Мацько», — зітхнув Рогатинець.

Затяжіла мовчанка в братській ізбі, засовався Красовський, мовив урешті:

— І все-таки це слова, отроче...

— Старі ви стали, батьку, — різко відказав Роман. — Молитвами почали свій дух кормити, не відаючи того, що не монахи, не попи і не владики, а тільки таїнство віри нашої в силу народну врятують нас. Дайте вести люд тим, хто увірував. Вони нічого не пошкодують для прийдешньої волі: дітей, життя, здоров'я, грошей. Так, грошей — на книги і зброю!

Заворушились братчики, загомоніли, бадьорий гамір сповнив ізбу, підвівся Рогатинець.

— Сходку починаємо, — сказав. — Екстраординарну! У цю хвилину увійшов Мацько. Він важко дихав, витирав долонею спітнілу лисину, був збентежений, зляканий, із страхом чн то жалем поглядав на людей, стояв біля дверей, тупцювався на місці, на нього здивовано дивилися братчики, вщухав гамір — що могло скоїтися?

Врешті Мацько відштовхнувся від одвірка і пішов розмашистим кроком до столу, на нього пильно дивився син, не розуміючи батькової поведінки; Юрій подався усім тілом вперед.

— Що з тобою, Мацьку?

Корчмар тремтячими руками розстебнув каптан, витягнув з-під поли важкий, набитий мішечок і вистогнав:

— Тут уся моя правда й неправда. Беріть[61]...

Розі приснився погром єврейського кварталу. У короткому сні повторилося все те, що тривало тоді весь довгий вечір.

Ошалілий натовп ревних католиків з жакамн попереду рушив від королівської лазні на Бляхарську. Били киями по віконних рамах, дзвеніло скло, в кімнати летіло каміння, вереск знявся над гетто, погромники вривалися в доми, викидали на вулиці подушки й перини, розпорювали їх палашами, ламали меблі, розбивали посуд, пір'я, мов сніг, летіло з вітром на синагогу.

— Нахмане, Нахмане! — закричала Роза й прокинулася.

— Ша, Розо, — почула голос чоловіка. — Все добре... Спи.

Достоту — як тоді...

Перед вечором Роза вийшла з дому. Заспокоєна, сповнена гідності, вона ішла головною вулицею кварталу, її ніг чіплялися брудні діти й скиглили:

— Guldene Rojse, дай хліба! Guldene Rojse...

Не оглядалася. Проходячи повз синагогу, побачила на східках стару, осліплу вже жебрачку Хайку. Зупинилася, кинула їй срібну монету.

— Це від Рози, Хайко, — сказала. — Лише ми з тобою в цьому вертепі справжні дочки Сіона.