Марево

У ЗІНДАНІ

Олега довго везли з мішком на голові і лише надвечір, скинувши мішок і розв'язавши йому руки, штовхнули в глибоку брудну яму. По цьому яму одразу ж закрили міцними сталевими ґратами, і Трубачов зрозумів, що він у зіндані, цій своєрідній східній тюрмі, в якій людей хоронять живими. В голову полізли жахливі історії, які він колись чув про зіндани, згадалося, як в зіндан просто на в'язня кидають ядовитих змій, як населяють зіндан ядовитнми кара-куртами, фалангами, скорпіонами, тарантулами, як примушують ув'язнених задихатися від власних нечистот, як днями не дають води і регочуть, коли збожеволіла людина набиває рот вологою землею, взятою з дна ями.

«Ну що ж, — подумав він. — Скаржиться ні на кого. Треба було діяти розсудливіше».

Він був спокійний. Вбивати його ніхто не думає, інакше для чого б вони везли його так далеко від свого бандитського табору? Можливо, захочуть використати його в якихось своїх цілях? Хай спробують. У всякому разі найкраще, що йому залишалося — це ждати, а значить, примирившись з незручностями зіндану, відпочити як слід перед завтрашнім днем.

І Олег, розтягнувшись на дні зіндану, незабаром вже спав і усміхався уві сні своїми повними рожевими губами.

Він спав довго, аж поки не зійшло сонце й не зазирнуло крадькома в глибоку яму. Від ласкавого дотику сонячного променя Олег глибоко зітхнув і розплющив очі. Просто йому на голову згори спускалася сучкувата, почорніла від часу драбина. Він одсахнувся од неї і почув, як зверху зареготали.

— Ей! — гукнули звідти. — Вилазь, тебе жде головний арбаб[33].

Олег швидко поліз по ветхих щаблях. Іти хоч до самого диявола в гості, аби лише не сидіти в цій жаб'ячій копанці.

Вибравшись на поверхню, Олег опинився в саду. До його обличчя тягнулися гілки, унизані соковитими персиками, хизувалася. своїми пухнастими плодами маленька айва, звабно зеленіла густа стіна виноградника.

— Пішли! — штовхнув його вартовий прикладом у плече. — Арбаб жде…

Олег пішов по добре втоптаній глинястій стежечці, що пролягала через гущавину саду. Мабуть, немало ніг топтало цю стежку, немало в'язнів бачили ці дерева востаннє.

Стежка привела на вкриту соковитою травою галявинку, де, сховавшись в густому затінку пишного карагача, сидів одягнений у персидський шовковий халат жовтолиций доктор Томберг. Перед місіонером був простелений багатий дастархан[34], на якому стояли підноси з фруктами й ласощами і три глеки з напоями.

Побачивши Трубачова, доктор Томберг усміхнувся і, зробивши такий жест, ніби він хотів підвестися йому назустріч, сказав:

— Я радий знову зустрітися з вами, мій молодий друже!

— Чого я не можу сказати про себе, — похмуро відповів Олег.

— Ну, нам зовсім недоречно сваритися після того, що з вами трапилося. Вірте мені, що як тільки я дізнався про це прикре непорозуміння…

— Ви сіли в свого «вілліса» й поспішили мені на допомогу? — ущипливо додав Трубачов.

— Уявіть собі, ви не помилилися, — зітхнув доктор Томберг. — Але чому ж ви стоїте? Сідайте, будь ласка. Вам давали що-небудь їсти? Ні, я так і знав. Ці іранці — жахливі люди! Хвала Всевишньому, що ви маєте такого відданого друга, як я. Але ви не слухайте мого базікання. Прошу вас — їжте, пийте. Найголовніше для людини — зберегти свої сили.

Місіонер мав рацію, і Олег, не чекаючи повторних запрошень, взявся за їжу.

А доктор Томберг тимчасом все говорив і говорив, і Трубачов ніяк не міг збагнути, що хоче від нього цей старий, облізлий шакал.

— Ви краще скажіть мені одне, — запитав він нарешті місіонера. — чи я знову буду змушений повернутися до зіндану?

— Не згадуйте більше про цей жахливий зіндан, — замахав на нього руками доктор Томберг, — я приїхав сюди спеціально для того, щоб визволити вас і зробити вам одну надзвичайно приємну пропозицію.

— Що ж, кажіть, — втомлено промовив Олег. — Єдине, що залишилося в моєму становищі, — це слухати.

— І відповідати також, — усміхнувся доктор Томберг.

— Коли виникне така необхідність, — уточнив Трубачов.

— Скажіть, у вас є батько, мати? — без певного зв'язку з попереднього розмовою запитав місіонер.

— Дивне питання, — подивився на нього Олег. — У кожного з нас мусять бути і батько і мати.

— Мусять-то мусять, але не в кожного вони є. Мої рідні, наприклад, вже давно покояться на нашому родинному кладовищі в Браувайлері. Є таке містечко біля Кельна на Рейні.

— Прийміть мої співчуття, — сказав Олег.

— О, це надто давня історія, щоб про неї зараз згадувати, — скупо всміхнувся місіонер. — Поговоримо краще про ваших рідних.

— На жаль, я вимушений буду позбавити вас цієї можливості: мої батько й мати загинули під час війни. Їх убили німецькі фашисти.

— Так, деякі мої співвітчизники дійсно творили негарні речі, — зітхнув доктор Томберг, — але я все своє життя був на службі у країн, прямо протилежних по своїх устремліннях фашистській Німеччині.

— Наскільки я пам'ятаю, ви рекомендувалися, як служитель господа бога, а не якихось країн, — зауважив Трубачов.

— Одне другому не заважає, — відповів місіонер. — Але повернемось до нашої головної теми. Ви сказали, що ваших рідних немає в живих Це дуже добре, тобто я хотів сказати, що так буде краще для вас…

— Це тоді, коли мене задушать тут у вашій ямі? — насмішкувато подивився на нього Трубачов.

— Ну для чого такі похмурі думки? — сплеснув руками місіонер.

— Не станете ж ви переконувати мене в тому, ніби я буду мати змогу повернутися на свою Батьківщину живим і здоровим?

— Батьківщина для людини там, де їй краще жити, — ухильно відповів місіонер.

— Чи не думаєте ви, що в зіндані, населеному фалангами й скорпіонами, мені краще, ніж було вдома, на рідній землі?

— Не будемо згадувати про ті неприємні години, які ви провели в темниці, — застережливо підніс руку місіонер. — Вважайте, що в зіндан ви ніколи більше не повернетеся.

— Рано чи пізно ви змушені будете мене відпустити! Не може ж людина пропасти в пустині, мов голка. Тим більше, коли ця людина — громадянин великої держави.

— Мова може йти лише про добру волю, — поблажливо усміхнувся доктор Томберг. — Інколи навіть велика країна нічого не може зробити з маленькою купкою рішучих і сильних людей. Але уявіть собі все ж, що у людей, яким ви завдали чимало турбот своєю, я б сказав, хлоп'ячою легковажністю, виникло бажання зробити для вас усе можливе…

— Цікаво, — примружив око Олег.

— Зробити все можливе для вашого особистого щастя.

— Найбільшим щастям для мене було б зустрітися з своїми друзями і поїхати на Батьківщину, — сказав Трубачов.

— А що б ви сказали, якби вам на досить вигідних умовах запропонували зміняти свій соціалістичний світ на…

— На світ капіталістичний? — доказав за нього Олег.

— Можете користатися й цим терміном, — охоче згодився доктор Томберг. — А зараз будемо говорити про діло. В даному випадку я виступаю як представник однієї досить впливової компанії, яка має солідні капіталовкладення майже по всій земній кулі.

— Що це за компанія? Чия вона? Німецька, французька, англійська, американська?

— Вона… як би вам сказати?.. Вона космополітична, так би мовити, в її склад входять представники різних країн…

— Ясно. Скільки вони платять вам?

— О, ви надзвичайно практична людина. Це мені подобається. Недарма я відчув до вас таку щиру приязнь ще під час нашого першого знайомства.

— Ближче до діла.

— Прошу пробачення за моє недоречне базікання. Я все-таки, мабуть, старію. Отже, про головне. Ми дамо вам все: гроші, жінок, вілли, машини. Ви зможете поїхати куди завгодно: в Каліфорнію, в Ніццу, на Гаваї…

— На Гаваї? — здивувався Олег. — Але я не хочу на Гаваї, я хочу в Рязань.

— Це де? — не зрозумів доктор Томберг.

— Недалеко від Москви.

— Ви смієтеся, а я говорю цілком серйозно. Ви назавжди залишитеся в світі, де людина створена за образом і подобою самого господа бога. Там ви матимете змогу вільно пересуватись по всіх материках земної кулі, у вас не буде турбот про шматок хліба, ви зможете взяти від життя все, що воно може дати.

— Цікаво. А якщо я не захочу швендяти по всій земній кулі і не захочу ждати від життя чогось надзвичайного, що буде тоді?

— Тоді? Бачите, ви мені надто сподобалися ще з першого разу, щоб тепер говорити…

— Ага, розумію, тоді — знову в зіндан? — сказав Олег. — Отже, мені треба вибирати: або зіндан, або багатство? Це схоже на східну казку. Спробуємо дізнатися, чим вона кінчається. Припустімо, що я вибрав багатство.

— От і прекрасно, — зрадів доктор Томберг, — я знав, що ваш розум підкаже вам єдино правильний вихід.

— Але що я повинен дати за обіцяне вами багатство? — запитав Трубачов.

— Дрібницю, — замахав руками доктор Томберг, — сущу дрібницю, про яку не варто навіть говорити.

— А все ж таки?

— Ви повинні сказати кілька слів кореспондентам.

— Про те, що я відмовляюся від своєї Батьківщини?

— Так, ви приблизно вгадали, але, крім цього…

— Що ж ще?

— Ви повинні сказати, що вас разом з вашими товаришами закинули сюди з метою підняти повстання серед місцевих племен.

— Ого! Виходить, радянських лікарів, які приїхали боротися з епідемією тифу, треба перетворити в комуністичних агентів, які хотіли підняти повстання й приєднати цілу іранську область до Радянського Союзу?

— За винятком деяких деталей, ви вгадали.

— А коли я відмовлюсь?

— Тоді вас передадуть в руки іранських властей, і ті судитимуть вас як комуністичного агента.

— А докази? Ви забуваєте, що для суду потрібні докази.

— Доказів скільки завгодно. Ви спалили кишлак у пустині, ви повели в гори, де у вас є таємні склади зброї, населення Марестана і навколишніх кишлаків Великого оазису, ви вкрали персидську дівчину, потім напали на мирних подорожніх і, побивши їх, забрали у них коней…

— Он що! Добре ж ви все продумали. Але скажіть мені, будь ласка, чому вам так хочеться обов'язково сховати мене і моїх товаришів у тюрму? Невже тільки тому, що ми радянські люди?

— Я надто стара людина, щоб керуватися в своїх вчинках лише власними політичними симпатіями чи антипатіями, — відповів доктор Томберг. — Якби це було так, я б просто потурбувався, щоб вас тихенько прибрали — і кінець. Але я не вбивця, я чесна людина.

— Значить, ми вам заважаємо?

— Ви не помилилися.

— Але ми зовсім не ставили собі на меті провадити в пустині антирелігійну пропаганду.

— Справа не в цьому, — перебив його доктор Томберг. — Ви заважаєте мені не як місіонеру, а як представникові промислової компанії.

— Компанії? Що ж може робити ваша компанія в цій пустині? Може, будувати аеродроми біля кордону з Радянським Союзом? Зараз це досить модно. Здається, представники вашої компанії нещодавно вже прощупували міцність нашої прикордонної охорони?

— Ні, наша компанія цілком мирна, — заперечив доктор Томберг.

— Я й не кажу, що вона військова. Але це не завадить їй за добрі гроші збудувати в прикордонній зоні аеродроми, автостради, бомбосховища і інші не дуже приємні для моєї країни речі. І коли подумаєш, що в Ірана тисяча сімсот п'ятдесят кілометрів сухопутних кордонів з Радянським Союзом, то справді стають зрозумілими побоювання вашої компанії, як би їй ніщо і ніхто не завадив мати на цій не зовсім чистій справі добрячий зиск.

— Ви помиляєтесь, мій друже, — спокійно промовив доктор Томберг. — Якщо хочете, я можу розкрити вам нашу таємницю, і тоді ви переконаєтеся, що ніякої загрози з боку нашої компанії і її діяльності для вашої країни немає. Якщо хочете знати, то й спроба перейти кордон була розрахована на те, що ваші солдати, захопившись погонею, в свою чергу порушать іранський кордон. І поки там розв'язувався б цей конфлікт, ми б робили своє.

— Цікаво, — сказав Олег. — Що ж саме робить тут ваша компанія?

— Але я розповім вам лише з тією умовою, якщо ви дасте мені зараз слово ще подумати над моєю попередньою пропозицією.

— Даю слово, — повагавшись, відповів Олег, почуваючи, що зараз він дізнається нарешті про всі ті таємниці, які оточували його з того часу, як він потрапив у пустиню.

— Застерігаю однак, що в разі вашої незгоди на наші пропозиції, вам краще не згадувати на суді того, що я зараз вам розповім, бо вам все одно ніхто не повірить.

— Гаразд, я це знаю.

— Отже, вас цікавить діяльність нашої компанії. Будь ласка. Наші геологи знайшли в передгір'ях смугу чорних монацитових пісків, які ви, сподіваюся, бачили.

— Довелося, — підтвердив Олег.

— Ці піски містять у собі дуже багато радіоактивного торію, який, як вам, очевидно, відомо, знаходить зараз дуже широке застосування у виробництві атомної енергії і з успіхом замінює уран. Майбутнє торію — величезне, і той, хто має в своїх руках його запаси, з часом займе досить тривке місце в світі.

— Перспектива непогана, — відзначив Олег. — Але ж піски — іранські?

— Іранський уряд нічого про них не знає і ніколи б не дізнався. Місцеве населення теж не звертало уваги на ці піски, бо всі спроби оросити їх незмінно кінчалися крахом.

— Але я не розумію, чому могли стати на заваді ми? — здивувався Олег. — Адже ми зовсім не мали наміру втручатися у внутрішні справи Ірану.

— Ви були сторонніми людьми, а це вже небезпечно. Варто вам було сказати два-три слова про те, що ви бачили в пустині вишки розвідувальних експедицій, і все б пропало.

— А хіба цих вишок ще ніхто не бачив?

— Звичайно ж ні. Ми найняли спеціальний загін людей, щоб тримати в таємниці розвідки.

— А промислові розробки? — запитав Олег. — їх же не будеш вести таємно?

— Ми й не збиралися цього робиш. На той час вся земля в пустині й передгір'ях належала б нашій компанії.

— А люди, які там живуть?

— Вони переселяться в інші місця. Землі в Ірані багато.

— Поганої — так, — сказав Олег. — А от доброї землі щось я не бачив тут в достатній кількості.

— Ну, нас не турбує доля кількох талі тисяч туземців. Вони якось влаштуються.

— І ви сподівалися, що радянський громадянин може стати співучасником такого нелюдського злочину? — з дрожжю в голосі запитав Олег, підводячись з місця. — Та ви розумієте, що ви робите, старий мерзотнику? Ви гірший за фашиста! Ви…

— Вас зараз знову кинуть у зіндан, — спокійно промовив доктор Томберг. — Подумайте про свою долю. Ще не все втрачено. Я не чув ваших останніх слів.

— Я можу їх повторити, коли хочете! — в нестямі закричав Олег. — Плювати мені на ваш зіндан і на всю вашу банду.

— Ей, хто там? — покликав Томберг. — Візьміть його!

З-за кущів виступили два здоровенних бандити…