Меллорі

1

Вони зібралися у занедбаній студії та дожидали, поки западе темрява.

Ян притулився спиною до стіни коло вікна. Він занурив свої руки глибоко до кишень тренчкота, а між його тонких губ звисала розм'якла цигарка. Коло нього дрімала у фотелі Жанна. Час до часу, коли вона поринала у глибший сон, її тіло сильно смикалось, і Жанна прокидалася. Навпроти цих двох, підперши голову рукою, сидів Ренлі. Він був мовчазний та непримітний. За все те довге пообіддя він заледве чи зронив бодай слово.

У дальньому кінці кімнати Коррідон і Енн сиділи разом на софі, приховані від інших трьох огидною, пишно оздобленою ширмою. Атмосфера у студії була вкрай напружена та загрожувала вибухом, тож Коррідон обачно тримав Енн подалі від Жанниних очей, упевнений, що варто дівчатам зійтися віч-на-віч — і це закінчиться бурхливою сценою.

З допомогою Енн Коррідон розробив маршрут до Данбара. Зрештою, погодилися, що вони усі разом вирушать туди автошляхами, скориставшись автівкою Енн. А в Данбарі, сказала Енн, є моторний човен, який належить їй разом із островом Відлюдника та слугує для сполучення з шотландським узбережжям. Вони сядуть у той човен і переправляться на острів.

А наразі їм не залишалося нічого іншого, крім як чекати, поки споночіє. Поліція так і не повернулася. Із відчуттям вдячності Коррідон подумав, що ті двоє поліціянтів, які разом з Голройдом приходили та розпитували його, певно, не пов'язали його зовнішність з описом, надрукованим у пресі.

Щопівгодини Ян покидав своє місце коло вікна, перетинав студію та заходив до спальні, де залишили Голройда, прив'язавши його до ліжка. Щоразу, йдучи до спальні, він проминав Енн і Коррідона та кидав на дівчину жорсткі, пронизливі та сповнені ненависті погляди.

Було кілька хвилин по сьомій, уже почали западати сутінки. Ренлі підвівся, пробурмотів, що зараз приготує вечерю, та пішов на кухню.

Коррідон, знуджений довгим чеканням, і собі підвівся на ноги, випростався та приєднався до Яна коло вікна. Коли він наблизився, Жанна стрепенулася у своєму фотелі.

— Вже час? — різко запитала вона.

— Ще ні, — відказав Коррідон, свідомий того, що Ян не зводить з нього підозріливих очей. — Достатньо темно стане десь за годину.

Вони утрьох поглянули за вікно, на небо, що поступово темнішало. Понад вершечками дахів спроквола здіймалися важкі хмари. Ставало дедалі прохолодніше.

— Заходиться на дощ, — почав було Коррідон. — Як пощастить, то вперіщить і прожене людей з вулиць.

Решта двоє нічого на це не сказали. Коррідон відчув їхню ворожість і, нетерпляче знизавши плечима, подався до кухні, де Ренлі завзято готував їм усім вечерю.

— Як тут у вас справи, усе гаразд? — запитав Коррідон. — Чи можу я чимось допомогти?

— Вони до мене й словом не озиваються, — пошепки мовив Ренлі. Він мав змарнілий та стривожений вигляд. — Я почуваюся так, як, напевно, Крю почувався тоді.

— Ви занадто хвилюєтеся, — сказав Коррідон. Він кинув через плече швидкий погляд. Крізь двері кухні він побачив, що Ян стоїть до нього спиною й дивиться у вікно. — Тепер нас троє проти двох. Енн — на нашому боці.

— І що вона зможе зробити проти цих двох? — байдуже запитав Ренлі.

— Вона стане у пригоді, коли ми дістанемося острова.

— Якщо дістанемося. Я знаю їх краще, ніж ви. Вони геть не мають жалю. Вони мені не довіряють... — Він урвався, адже раптом позаду пролунав слабкий крик.

Коррідон двома широкими кроками подолав відстань до дверей кухні.

Енн саме вийшла з-за ширми, аби приєднатися до Коррідона на кухні, коли це раптом віч-на-віч зіткнулася з Жанною. Коли Коррідон притьмом заскочив у студію, Жанна, обличчя якої мертвотно побіліло, а очі блищали, вхопила Енн за руки і з виразом божевільної люті на обличчі пильно дивилася на дівчину.

Швидким рухом Коррідон ухопив Жанну за плече і, різко смикнувши, розвернув її у свій бік так, що та розчепила хватку й випустила руки Енн.

— Так, гаразд, — коротко сказав він. — Зупинися. Мені тут жодні драми не потрібні.

Якусь секунду Жанна витріщалася на Коррідона, ніби не впізнаючи його, а тоді замахнулася, аби завдати удару, але він перехопив її занесений кулак і різко відштовхнув жінку. Жанна поточилася та наштовхнулася на стіну.

— Я сказав — зупинися, — гаркнув він. — Припини це, чуєш?

Вона притулилася спиною до стіни, намагаючись щось сказати, та ніяк не могла здобутися на слово. Її дихання стало утрудненим, і несподівано з Жанною відбулася страхітлива зміна. Її очі немовби провалилися в очницях, м'язи обличчя заклякли, а з-поміж міцно стиснутих зубів долинало тихе сичання. За ті кілька секунд вона втратила будь-яку подобу здорового глузду.

— Обережно! — закричав Ренлі. — Стережіться її! Мені вже доводилося бачити, якою вона стає у такому стані...

Коррідон швидко відступив назад, а Енн судомно вдихнула й затамувала подих. Їх обох вразила та злостивість, що палала в очах Жанни. Її пальці скрючилися, а закляклі смагляві руки здійнялися у бік Коррідона, немовби намагаючись навпомацки виміряти відстань, перш ніж завдати йому удару навідліг.

Ян, який до того лише мовчки спостерігав за цією сценою, раптом хутко кинувся поміж Коррідоном і Жанною. Не вагаючись, він напівстиснутим кулаком завдав Жанні бічного удару в щелепу і, поки вона падала, підхопив її та ніжно опустив на підлогу. Із несподіваною ніжністю він підняв її повіку, перевірив пульс і підвівся.

— Принеси-но для неї подушку, — сказав він Ренлі, але Коррідон першим передав йому найближчу подушку. Ренлі просто стояв, неспроможний поворухнутися, і з жахом в очах уважно дивився долі, на непритомну дівчину.

Коррідон спостерігав, як Ян підкладає подушку Жанні під голову. Він витягнув хустинку й витер собі обличчя, почуваючись дещо занепокоєним і розуміючи, що його перше враження про цю дівчину щойно підтвердилося. Коррідон усвідомив, що вона була божевільна.

— Може, я принесу їй попити? — ніяково запитав він. Хворі люди та хвороби завжди викликали у нього хвилювання.

— Невдовзі з нею усе буде гаразд, — сказав Ян. Його витрішкуваті очі були стурбовані, а безжальні опецькуваті руки лагідно поправляли подушку під головою Жанни. — Зараз вона трохи поспить. — Він підвівся навстоячки, дивлячись на Коррідона. — Часом із нею стаються ці напади. Хіба тут є чому дивуватися? — Ян скоса подивився на Енн, яка відступила назад, а зараз стояла, бліда та налякана, дивлячись на Жанну. — Небагато жінок витримало таке, через що пройшла Жанна.

— Але ж це щось серйозне, — сказав Коррідон, підходячи до Енн.

— Тільки нічого їй про це не кажіть. Вона й не пригадає нічого про те, що сталося. Це ніщо — просто скороминущий нервовий напад, — удавано недбало сказав Ян.

— Не мели дурниць, — різко відказав Коррідон. — Щойно вона поводилась, як небезпечна божевільна. Вона потребує належного догляду та лікування.

— Та невже? — сказав Ян і посміхнувся. — Я так не думаю. У всьому винне це постійне чекання та переховування. Їй довелося витримати надто багато. Та їй покращає, коли ми знайдемо Меллорі, — і він знову посміхнувся своєю холодною та злою посмішкою, від якої в Енн аж мороз поза шкірою пішов.

2

Жанна розплющила очі й побачила Яна, який стояв коло неї навколішки та легенько трусив її за плече.

— Прокидайся, — казав він. — Як ти почуваєшся? Його голос долинав до Жанни немовби здалеку, вона неясно відчувала тупий біль у голові та втому в тілі, й усе це її неабияк стривожило. Кругле Янове обличчя та сірувато-білясті очі ніби пропливали перед нею, розфокусовані, але заспокійливо знайомі. Вона зробила зусилля, щоби сісти, й відчула на своїй спині його руку, що підтримувала її.

— Зі мною усе гаразд, — сказала дівчина, підносячи руку до голови. — Я заснула. — А тоді, усвідомивши, що лежала на підлозі, вона раптом вчепилася в Янову руку та втупилася в нього нажаханими, підозріливими очима: — Що сталося? Що я зробила?

— Ти зомліла, — заспокійливо сказав Ян. — Не вставай, поки не відчуєш, що готова. Наразі нема куди поспішати. Коррідон пішов по авто.

— Зомліла? — Вона ще зроду не зомлівала. — Ти брешеш. — Смагляві долоні Жанни міцніше стиснулися на Яновій руці. — Що сталося?

— Ти зомліла, — спокійно повторив Ян. — Нема про що непокоїтися.

Однак вона знала, що він бреше, і її охопив страх.

— Яне, скажи мені, що сталося! Зі мною стався ще один напад? — Вона потягла Яна за руку та пильно до нього придивилася, намагаючись прочитати правду на його круглому стурбованому обличчі. — Він був такий, як попередній? Скажи мені. Я мушу знати.

Ян завагався, і це підтвердило її підозри.

— Він був сильний? — запитала вона, перш ніж він здобувся на слово. — Як довго він тривав?

— Не було нічого серйозного, — запевнив її він. — Спершу я подумав, що ти зомліла. — Тоді, побачивши хворобливий жаху її очах, Ян поквапливо продовжив: — Скоріш за все, це вже не повториться. Нема про що хвилюватися.

Жанна доторкнулася пальцями до своєї щелепи у місці, куди її вдарив Ян, і здригнулася.

— Болить. Тобі довелося мене вдарити?

— Ні! — Він схвильовано замахав руками. — Кажу ж тобі, не було нічого серйозного.

— Тобі довелося мене вдарити, — глухо проговорила Жанна, — і ти ще кажеш, ніби не сталося нічого серйозного. — Вона вхопила його за руки. — Яне, що зі мною коїться? Я відчуваю, що розум полишає мене. Моя голова так болить. Мені страшно.

— То все через напругу та хвилювання — зваж-но лишень, через що ти пройшла. Тобі просто потрібен відпочинок. Кажу тобі, нічого серйозного не сталося.

— Що зі мною буде? — повторила Жанна, відпускаючи Янові руки.

Його стурбована ніжність поступилася місцем нетерпінню.

— Хіба важливо, що буде з нами, якщо ми знайдемо Меллорі? Мені більше нема заради чого жити. А тобі?

Вона опустила голову на руки, натискаючи пучками пальців на свої скроні.

— Але чи знайдемо ми його колись? І, якщо знайдемо, то це означатиме для нас кінець. Коли він помре, у наших життях більше не залишиться мети. Наші життя закінчаться.

— Моє життя закінчилося, коли померла Шарлотта, — щиро сказав Ян. — Але не говорімо про ці речі зараз. Ми ще багато чого маємо зробити.

І знову Жанна схопила Яна за руки.

— Не знаю, Яне, що би я робила без тебе. Ми сваримося; ми розходимось у думках; часом ненавидимо одне одного, але ти завжди поруч, коли мені потрібен.

Та Янові вже трохи набридла доброта. Було ще дуже багато роботи. Двадцять хвилин, які він мусив провести коло Жанни, геть вичерпали той невеликий запас ніжності, що був закладений у ньому природою. Зараз йому хотілося, щоби вона нарешті опанувала себе, зібралася на силі та не була більше тягарем.

— Ми маємо спільного ворога, — різко сказав він. — Крім того, добрі друзі завжди сваряться. Так випробовується справжня дружба. Та ми маємо обмаль часу.

Вона доклала величезних зусиль і, стримуючи свої розхитані нерви та силуючись не зважати на нестерпний біль, який хвилями прокочувався всередині її черепа, з Яновою допомогою повільно підвелася на ноги. Жанна ще трохи потрималася за Яна, поки, зрештою, перестала похитуватись, а тоді відійшла від нього.

— Що там зараз відбувається?

— Коррідон і дівчина пішли по автівку. Ренлі спаковує їжу.

Жанну накрила хвиля роздратування. «Який же він безнадійний», — втомлено подумала вона.

— Іти дозволив тим двом піти звідси разом?

— Я мусив залишатися з тобою. Хтось же мав піти по авто, — терпляче пояснив Ян.

Жанна випросталася.

— Авжеж. Вибач, Яне. Ти мав залишатися зі мною. Але ж вони так легко могли взяти авто й покинути нас, хіба ні? Ти про це подумав?

Ян байдуже стенув плечима.

— Як на мене, то навіть якщо вони нас покинули — це неважливо. Ми впораємося й без них.

— Ні, ти помиляєшся. Без Коррідона ми не впораємося. Він приведе нас до Меллорі. Ми мусимо не випускати його з поля зору.

Ян спалахнув.

— Завжди ти так кажеш. Май трохи віри у мене. Чому ти аж так довіряєш цьому Коррідону?

— Не знаю. Та нічого не можу з цим удіяти. Я щось у ньому відчуваю і переконана, що саме він знайде Меллорі. Не можу пояснити чому, але я відчуваю це так, як відчувають голод. Це безпомильне відчуття. Я не можу на нього не зважати. Якимось непоясненним чином Коррідон пов'язаний з долею Меллорі та моєю власного долею. Я знаю — він знайде Меллорі.

— То й добре, — зі стриманим гнівом відказав Ян. — Побачимо, як воно станеться. Однак я застерігаю тебе, що тому Коррідону не можна довіряти.

— Я знаю, — безнадійно сказала вона, — і я ненавиджу його. Усе віддала 6, аби бути вільною від нього, проте я впевнена, що він приведе нас до Меллорі.

— Мушу піти й подивитися, що там робить Ренлі, — сказав Ян, розуміючи, що як не змінить тему, то ця розмова про Коррідона змусить його втратити самовладання. — А ти сядь і почекай. Скоро матимемо автівку. Нема про що хвилюватися.

Ян увійшов до кухні.

— Ти готовий?

Ренлі кинув на нього скрадливий, неспокійний погляд.

— Я спакував усе, що зміг знайти. А знайшлося небагато, — сказав він. — Як вона?

— З нею усе гаразд. Машину ще не пригнали, не бачив?

Ренлі похитав головою.

— А Голройд, як він там?

— Не знаю. Я до нього не підходив.

Ян презирливо посміхнувся.

— Небагацько ж із тебе користі, еге?

Він вийшов з кухні, перетнув студію та зайшов до спальні.

Жанна почула, як він щось вражено пробуркотів.

— Що там таке? — запитала вона, коли Ян швидко повернувся і став перед нею.

— Голройд зник, — сказав він. — Той дурень Ренлі його не пильнував. Таж він приведе сюди поліцію!

3

— Не вмикайте світло, — сказав Коррідон, коли вони з Енн увійшли до її бунгало. — Вони мають думати, що ми — у гаражі. А зараз послухайте, що я хочу вам сказати. Та жінка — небезпечна. Вона не при своєму розумі. Вам буде небезпечно їхати з нами.

Вони стояли поруч у майже темній студії. Коррідон не міг бачити обличчя Енн, лише невиразний обрис її фігури та чув її рівне дихання.

— Чи пообіцяєте ви мені, що нікому не розповісте, куди ми збираємося? Пообіцяйте і можете йти. Я скажу їм, що ви від мене втекли.

— Я іду з вами, — сказала вона, не вагаючись. — Якщо Браян живий, я збираюся бути там, аби мати змогу йому допомогти.

— Але Жанна геть схиблена, — стурбовано сказав Коррідон. — Я не зможу бути з вами весь час. Вона може заподіяти вам шкоди.

— Я мушу скористатися з нагоди. Тепер, коли ви мене застерегли, я буду насторожі, однак я пощу з вами. Я так вирішила.

— Ну, що ж, гаразд, — сказав Коррідон. — Хай буде по-вашому. Визнаю, ви можете стати у пригоді. Із вашим знанням місцевості ви заощадите нам чимало часу. Ви впевнені у своєму рішенні?

— Авжеж, я впевнена.

— Тоді спакуйте те, що хочете взяти з собою, і постарайтеся зробити це швидко. Де у вас телефон? Хочу ним скористатися.

— Він коло вікна.

Щойно Енн увійшла до спальні, Коррідон навпомацки перетнув студію, дістався до телефона та набрав номер телеграфної служби. Коли на його дзвінок відповіла операторка, він сказав:

— Телеграма для детектива-сержанта Роулінса, карний відділ, Скотленд-Ярд. Повідомлення починається: «Порівняйте кулі, якими було вбито Крю та двох офіцерів поліції у готелі „Ендфілд“». Власника маузера, з якого тими кулями вистрілили, звати Ян — я ліпше продиктую це по літерах — Ш-и-м-о-н-о-в-и-ч. Записали? — Коррідон іще раз продиктував прізвище поляка по літерах. — Повідомлення продовжується. «Цей чоловік з двома компаньйонами зупинявся у „Ендфілді“. Розслідування має показати, що ці ж троє людей упродовж трьох днів жили у квартирі Крю. Я жодним чином, повторюю, жодним чином не причетний до жодного з цих убивств. Коррідон». Ви уже все записали? Так, перечитайте мені написане. — Він прослухав зачитаний телеграфісткою текст, ствердно буркнув і сказав: — Чудово. Передавайте повідомлення, дівчино. — А тоді повісив слухавку.

Коли Коррідон уже збирався відвернутися від вікна, якийсь рух на темному дворі привернув його увагу, і він відступив назад, насторожений та пильний. Він розрізнив за вікном чотири чи п'ять постатей, що, беззвучно рухаючись, перетинали двір, прямуючи до Голройдового бунгало, та вловив у темряві відблиск сталевих ґудзиків. Коррідон умить розвернувся та щодуху кинувся студією до дверей спальні.

— Енн! — спішно прошепотів він. — Де ви є?

Вона квапливо виринула з пітьми, зіткнувшись з ним у дверному проході. Коррідон її втримав.

— Що таке? — запитала вона. — Я вже майже закінчила...

— Назовні — поліція. Облиште все. Тут є задні двері?

— Так. Сюди. Ідіть за мною, — у голосі Енн не було вагання, лише збудження. Вона схопила Коррідона за руку та хутко рушила вперед, у пітьму.

— Заждіть, — сказав він, коли Енн зупинилася у кінці коридору. — З'ясуймо спочатку — куди ведуть ці двері?

— До гаража, тоді крізь браму пройдемо на Райлі-стріт, а далі — на Кінґс-роуд.

— Гаразд. Тримайтеся ближче до мене. Якщо нас помітять, одразу падайте на землю. Цього разу вони будуть озброєні. Вам зрозуміло?

— Так.

Він обережно прочинив задні двері та визирнув у темряву. Щойно він це зробив, як пролунали постріли — три лунких постріли, що розкололи тишу на друзки.

— Це Ян, — прошепотів Коррідон. — Ну ж бо, дайте мені свою руку. А зараз ходімо, і то якомога тихіше.

Вони разом обережно вийшли у темряву. У цей час десь прогриміло ще кілька пострілів, їхні звуки долинали від ґанку бунгало Енн. Неподалік кричав якийсь чоловік.

— Ходімо, — сказав Коррідон, і, рухаючись швидко та безшумно, вони з Енн проминули браму та вийшли на тьмяно освітлену Райлі-стріт. Він міцніше стиснув руку дівчини.

— Поліція могла оточити цю вулицю. Якщо нас зупинять — залиште це мені.

Вони жваво пройшли вулицею, прямуючи до яскравих ліхтарів на Кінґс-роуд. Напівдорозі на темній вулиці Коррідон помітив самотнього поліціянта. Не сповільнюючи ходи, він узяв Енн попідруч і попрямував далі.

— Можливо, він нас зупинить, а може, й ні, — промовив він кутиком рота. — Якщо зупинить — будьте готові побігти. Я не бачу інших поліціянтів поблизу, а ви?

— Ні, — хрипким від збудження голосом відповіла вона.

Поліціянт перейшов вулицю й попрямував просто в їхній бік.

— Одну хвилинку, — гукнув поліціянт, махаючи їм рукою.

— Коли я скажу — біжіть, — прошепотів Коррідон. А тоді, підвищивши голос, звернувся до поліціянта:

— Перепрошую, ви говорили до мене?

Він підійшов зовсім близько, і, щойно поліціянт зупинився та почав пильно придивлятися, намагаючись розгледіти його риси, Коррідон завдав йому бічного удару в щелепу, від якого той повалився на бруківку.

— Гаразд, а зараз — біжіть! — сказав він і швидко штовхнув Енн уперед.

4

Щоби з'ясувати всі деталі Голройдової втечі, Янові вистачило одного побіжного погляду: зім'ята ковдра, дві мотузки на підлозі, завіса, що коливалася від протягу, котрий повівав знадвору крізь напіввідчинене вікно. Як давно Голройд утік? Десять, п'ятнадцять, двадцять хвилин тому? Цього часу достатньо для того, щоби поліція вже була на шляху сюди.

Жанна та Ренлі стояли на порозі за спиною Яна та безтямно прикипіли очима до порожнього ліжка. На обличчі Жанни застиг приголомшений, порожній вираз, який неабияк хвилював Яна. Раніше у критичних становищах на неї можна було покластися, але не зараз. Очевидно, вона ще й досі відчувала наслідки нещодавнього нападу, тож наразі користі з неї не було. Ян уважно поглянув на Ренлі та з полегшенням і подивом помітив, що той був хоч і вражений, проте цілком спокійний.

— Можливо, поліціянти зараз уже тут, — сказав Ренлі, одразу збагнувши небезпечність їхнього становища. — Якщо Голройд устиг зателефонувати, вони могли прибути сюди за п'ять хвилин.

— Атож, і цього разу всі вони будуть озброєні, — похмуро мовив Ян. — Це буде геть несхоже на те, як ми вшилися з «Ендфілда». Цього разу ми так легко не відбудемось. Не відходь від Жанни, — провадив він далі, — а я тим часом збираюся поглянути, що там коїться назовні. — Інстинктивно Ян відчув, що зараз може цілковито покластися на Ренлі. Атмосфера, що несподівано сповнилася напругою та небезпекою, їхнє становище, що загрожувало стати безнадійним у разі, якщо їх упіймають, — усе це наче зміцнило Ренлі та надало йому витримки. Стрілки годинника пішли навспак. Зараз він був тим самим Ренлі, який боровся проти гестапо, який витримав усі тортури та який ще й досі був одним із їхньої нескореної дев'ятки. Ян відчув, що Ренлі відродився, і був за це вдячний. У мозку поляка промайнула думка, що якихось дванадцять годин тому він замишляв смерть Ренлі. На цей спогад Янове обличчя скривилося у гіркій гримасі.

— Скористайся вікном, — порадив Ренлі. — Можливо, вони вже чекають коло дверей, щоби напасти.

«Слушна порада», — подумав Ян. Ренлі пригадував старі навички швидше, ніж він сам. Поляк дістав маузера з кобури та зважив його на долоні.

— Дай йому Коррідонового пістолета, — сказав він Жанні, але вона ані поворухнулась, ані нічого не сказала. Обидва чоловіки чули важке дихання дівчини, що сухо шелестіло в її горлі.

— Візьми того пістолета, Найджеле, — сказав Ян, вперше називаючи Ренлі на ім'я. Янові хотілося, аби Ренлі знав, що він знову йому довіряє, і, не схильний до багатослівності, не знайшов іншого способу це зробити.

Ренлі сягнув рукою до кишені Жанни та витягнув звідти автоматичного пістолета. Дівчина відсахнулася від нього.

— Голова болить, — простогнала вона, спираючись на стіну та стискаючи долонями скроні.

Ян зробив жест, виражаючи безпорадність. Серед довколишньої темряви й тиші звук знятого Ренлі запобіжника пролунав надмірно гучним клацанням.

— Я погляну, що робиться позаду будинку, — сказав Ренлі. — Залишайся тут, допоки я повернуся, — провадив він далі, звертаючись до Жанни. — І ні про що не хвилюйся. — Він говорив лагідно та спокійно, і Ян подумав, що саме за таких надзвичайних подій забута дружба з новою силою заявляє про себе.

Коли Ренлі безшумно відійшов, Ян наблизився до вікна студії, трохи підняв завісу і крізь шпарину визирнув у пітьму. Він нічого не міг розгледіти, однак інстинкт, хоча й дещо занедбаний, а проте ще й досі гостро відточений, підказав йому, що назовні чигає небезпека. Він нечутно та обережно, не сколихнувши завіс, прочинив віконні стулки та почав прислухатися. Спершу Ян не міг розрізнити нічого за безугавним гудінням дорожнього руху віддалік, на Кінґс-роуд, а тоді, переставши помічати це двигтіння, спромігся розчути ледь вловні, майже нечутні звуки річки, хвилі якої плюскотіли об підмурівок набережної по той бік вулиці. А тоді до нього долинули інші звуки: тихе шарудіння черевиків по бетону, чоловічий голос, який ледь чутно щось шепотів, і брязкіт металу об камінь. Це були звуки небезпеки, і, зачувши їх, Ян заклякнув, а потім, коли його очі звикли до темряви, він угледів за вікном неясні постаті, що, напрочуд безшумно рухаючись, займали позиції перед бунгало, та полиск ґудзиків. Усе це остаточно підтвердило його страхи. Поліціянти вже були тут — вони діяли обережно й без поспіху, свідомі того, що пастка вже захряснулася, та звірі, яких треба впіймати, ще й досі небезпечні.

Ренлі приєднався до Яна коло вікна.

— Вони вже тут. Четверо стоять на варті позаду будинку.

— Попереду я наразі нарахував вісьмох, — відказав Ян. — Однак їх точно виявиться більше, а вулиці майже напевно перекриють кордонами. Це буде непросто. — Голос Яна звучав безживно та невиразно, проте він усвідомлював, як пересохло у нього в горлі та як сильно калатає серце, переганяючи кров, що стугоніла у скронях і відлунювала у вухах.

Двоє чоловіків мовчки стояли у темряві один навпроти одного. І знову Ян відчув, який навдивовижу спокійний був Ренлі. Це неабияк дратувало поляка, адже сам він був на межі паніки.

— Утрьох ми цього не зробимо, Яне, — сказав Ренлі. — Бери Жанну та спробуй прорватися крізь задні двері. Я вас прикрию.

Ян заледве міг повірити, що правильно його почув.

— Ти нас прикриєш? — безтямно повторив Ян. — Що ти хочеш сказати?

— Йдіть, — наполягав Ренлі. — Це ваш єдиний шанс. Двоє ще можуть це зробити, та втрьох ми звідси не виберемося. Бери Жанну і рушай.

— Ти впевнений у тому, що пропонуєш? — вражено запитав Ян. — Вони тебе прикінчать.

— А чом би й ні? — відказав Ренлі, якому вдалося стримати почуття, що переповнювали його вщерть. — Так чи інак, мені кінець. Але зараз не час на балачки. Сподіваюся, вам удасться повз них проскочити.

— Авжеж. — Ян почувався недобре, думаючи, що ось цього чоловіка він нещодавно планував застрелити. — Але ж ти маєш таке саме право на життя...

Ренлі урвав Яна, відштовхнувши його від вікна.

— Йди! Забери її! Щойно почуєш, як я стріляю — відчиняй двері та мчіть щодуху.

Ян навпомацки знайшов його руку та міцно її стиснув, почуваючись приниженим через те, що змушений погодитися жити ціною життя Ренлі.

— Мій добрий друже, — мовив він, подумки проклинаючи Ренлі. — Мій найдобріший друже. — А тоді пішов, залишивши Ренлі самого.

Кілька митей Ренлі стояв нерухомо, відчуваючи піднесення від безміру своєї жертви. Не так давно Ян казав, що війна для них і досі триває. На війні чоловік може покласти життя за свого друга, і це — геройський учинок — так завжди вважав Ренлі. А втім, запевняв він себе, значно героїчніше буде пожертвувати собою заради свого ворога. Ренлі не мав щодо Яна жодних ілюзій. Рано чи пізно поляк би його позбувся — пострілом у голову чи ножем у спину. Хіба важливо, як саме його вб'ють? Йому вже однаково не жити. Стосовно цього Ренлі не мав сумнівів; адже цим двом він був уже непотрібен.

Той вихід, що він обрав, був кращим. Тепер ті двоє пам'ятатимуть його, допоки житимуть. Той вихід дозволяв йому уникнути непевності очікування, пильного спостереження за кожним Яновим рухом, сторожкого сну та страху перед тим, щоб обернутися до колишнього побратима спиною. І Ренлі відчував, що, зробивши цей вибір, він урешті-решт переміг Яна, змусив поляка назвати його своїм найдобрішим другом. Ренлі гірко усміхнувся. Це була мить його тріумфу, адже він був певен — якби Ян запропонував пожертвувати своїм життям заради нього, Ренлі не назвав би його своїм другом.

Ренлі на кілька дюймів відгорнув завісу дулом пістолета. Вікно було відчинене, і прохолодне, вологе повітря торкнулося його розпашілого обличчя. Він не мав жодного сумніву в тому, що варто йому вистрілити — і кінець настане швидко. Ті чоловіки навколо будинку були налаштовані рішуче. Двох їхніх побратимів було вбито, тож нині вони не знатимуть жалю. Ренлі задумався про те, що ж тоді сталося з Меллорі. Йому було прикро за Браяна. Певно, щось найшло на цього хлопця, якщо вже він таке скоїв. Якби не Меллорі, вони ніколи би не потрапили у це химерне, фантастичне становище.

Але водночас, з гіркотою подумав Ренлі, якби не Меллорі, то він би мав шукати роботу і зараз уже працював би у якійсь крамниці чи скнів би в конторі, наживаючись на людському співчутті, виставляючи на позір свій порожній рукав і пов'язку на оці, неначе жебрак, який виставляє напоказ своє лахміття. Що ж, принаймні Меллорі врятував його від такого приниження. Меллорі подарував йому швидку смерть. «Хтозна, — сказав Ренлі сам до себе, — можливо, колись я ще зустріну його на тому боці». І хоча він не вірив у життя «того боку», ця думка його розрадила.

Ренлі почув, як Ян відсунув засув задніх дверей, і на коротку, страхітливу мить рішучість зрадила його. Він затремтів, боячись цієї слабкості більше, ніж поліції. Ренлі відчував, як пістолет мертвим вантажем обтяжує його руку, й підняти її коштувало йому величезних зусиль. А тоді він почув, як Ян прошепотів: «Ми готові», й вловив у його голосі ноту нетерпіння та сумніву.

Ренлі відсмикнув завіси, випроставшись, став просто перед вікном, повністю видний тим людям, які чекали назовні, і, відчуваючи, як кожен нерв його тіла корчиться в передчутті залпу у відповідь, почав раз по раз натискати на курок, стріляючи у пітьму.