Розділ 22 Політ

Деметрі залишив нас у пишній приймальні, де за високим полірованим столом сиділа жінка Джанна. З прихованих динаміків лилася весела заспокійлива музика.

— Не йдіть, поки не стемніє, — попередив він нас.

Едвард кивнув, і Деметрі поспішив назад. Здається, Джанну зовсім не здивував такий поворот подій, хоча вона й звернула увагу на позичений плащ Едварда і, мабуть, усе втямила.

— З тобою все гаразд? — запитав Едвард тихо, щоб жінка нас не почула. Його голос був грубий — наскільки оксамит може бути грубим — і схвильований. Я подумала, що він досі непокоїться через ситуацію, яка склалася.

— Краще посади її, поки вона не впала, — сказала Аліса. — Здається, вона зовсім розклеїлася.

Тільки тоді я усвідомила, що тремчу, і ще й як тремчу; усе тіло, здається, здригалося від поштовхів, зуби цокотіли, а кімната гойдалася й пливла перед очима. Цікаво, чи Джейкоб почувався так само, коли перевертався на вовка?

Раптом я почула дивний безглуздий звук, який продирався крізь заспокійливу веселу музику. Я не могла зосередитися через дрож, тож не була певна, звідки він долинав.

— Чш-ш-ш, Белло, чш-ш-ш, — мовив Едвард, підштовхуючи мене до диванчика в іншому кінці кімнати, подалі від очей допитливої жінки за столом.

— Гадаю, в неї починається істерика. Може, ти її ляснеш, — запропонувала Аліса.

Едвард метнув несамовитий погляд у її бік.

Тоді я все зрозуміла. Ой. Джерелом шуму була я. Наростаючі звуки — це ніщо як схлипування, які вихоплювалися з моїх грудей. Ось чому мене так трусило.

— Все нормально, Белло, ти в безпеці, все гаразд, — повторював він знову і знову. Він усадовив мене собі на коліна і загорнув у товстий бавовняний плащ, захищаючи від своєї холодної шкіри.

Я знала, що реагувати так — це дуже по-дурному з мого боку. Хто знає, стільки часу мені залишилося милуватися Едвардом? Його врятовано, і мене врятовано, і він може кинути мене, тільки-но ми звідси вийдемо. І дозволити своїм очам наповнитися слізьми просто зараз, не бачити його — це якесь божевільне марнотратство.

Але глибоко всередині, де сльози не могли стерти образ, я досі бачила налякане обличчя маленької жінки з чотками.

— Всі ті люди, — схлипувала я.

— Я знаю, — прошепотів він.

— Це так жахливо.

— Так, жахливо. Мені дуже шкода, що ти це побачила.

Я поклала голову на його холодні груди, витираючи сльози грубим плащем. Я кілька разів глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися.

— Я можу вам чимось допомогти? — ввічливо запитав жіночий голос. Це була Джанна. Вона схилилася над Едвардовим плечем, її погляд виказував стурбованість і в той сам час професійну стриманість. Здається, її зовсім не хвилювало те, що її обличчя схилилося за кілька дюймів від зловісного вампіра. Одне з двох: вона була або зовсім забудькуватою, або дуже добре виконувала свою роботу.

— Ні, — відповів Едвард холодно.

Вона кивнула, усміхнулася мені, а тоді зникла. Я почекала, поки жінка не відійшла на відстань, із якої не змогла б мене чути.

— Вона знає, що там діється? — запитала я тихим хриплим голосом. Я вже майже взяла себе в руки, моє дихання поступово вирівнялося.

— Так. Їй усе відомо, — мовив Едвард.

— А чи знає вона, що одного чудового дня і її збираються вбити?

— Вона знає, що це можливо, — сказав він. Це неабияк мене здивувало. На обличчі Едварда було важко щось прочитати.

— Вона сподівається, що її захочуть залишити. Я відчула, як кров відхлинула від мого обличчя.

— Вона хоче стати однією з них?

Він коротко кивнув, його очі зосередилися на мені, спостерігаючи за моєю реакцією.

Я затремтіла.

— Як вона може цього хотіти? — прошепотіла я радше сама до себе, не сподіваючись отримати відповідь. — Як може вона постійно спостерігати за натовпом людей, яких ведуть у ту кімнату, і хотіти долучитися до цього?

Едвард промовчав. Він просто скривився у відповідь.

Я почала вивчати його прекрасне обличчя, намагаючись збагнути, що в ньому змінилося, коли раптом усвідомила, що я справді тут, що Едвард тримає мене на руках, і що ніхто — принаймні зараз — не збирається нас убивати.

— Ох, Едварде, — вигукнула я і знову почала схлипувати. Яка дурна реакція! З очей полилися гіркі сльози, затуляючи пеленою його обличчя, і це було непростимо. Вочевидь, у мене залишилося часу тільки до заходу сонця. Немов у казці: у певний строк чари розсіюються.

— Що сталося? — запитав він досі схвильовано, лагідно поплескуючи мене по спині.

Я обняла його за шию — що найгірше він міг би зараз зробити? Просто відштовхнути мене. На саму думку про це мені стало зле, і я ще сильніше притиснулася до нього.

— Невже бути щасливою зараз — божевілля? — запитала я. Мій голос двічі зірвався.

Він не відштовхнув мене. Тільки ще дужче притис мене до своїх крижаних грудей — так міцно, що мені стало важко дихати, незважаючи на те, що мої легені ніщо не здавлювало.

— Я знаю, що в тебе на думці, — прошепотів він. — Але у нас багато причин, щоб бути щасливими. Одна з них — це те, що ми живі.

— Так, — погодилася я. — Це дуже добре.

— А ще ми разом, — видихнув він. Його подих був настільки солодкий, що мені аж у голові запаморочилося.

Я просто кивнула, впевнена в тому, що він не надає цьому слову стільки ваги, як я.

— І в будь-якому разі ми будемо живі завтра.

— Хотілося б сподіватися, — мовила я тривожно.

— Отже, перспективи просто прекрасні, — запевнила мене Аліса. Вона сиділа так тихо, що я майже забула про її присутність. — І я побачу Джаспера менш ніж за двадцять чотири години, — додала вона вдоволено.

Щаслива Аліса! Вона може довіряти своєму майбутньому.

Я не могла надовго відвести погляд від Едварда. Я пильно дивилася на нього, бажаючи більш ніж будь-коли, щоб майбутнє не настало. Щоб ця мить тривала вічно або, у крайньому разі, щоб я припинила своє існування водночас зі смертю цієї миті.

Едвард також дивився на мене, його темні очі були такі м’які — тож було зовсім не важко вселити в себе надію, що він думає те ж саме. Що я й зробила. Я прикидалася, щоб підсолодити цю мить.

Кінчики його пальців виводили круги під моїми очима.

— Ти маєш такий утомлений вигляд.

— А ти, здається, зголоднів, — прошепотіла я, вивчаючи червоні круги під його райдужними оболонками.

— Нічого страшного, — знизав він плечима.

— Ти впевнений? Я можу посидіти біля Аліси, — запропонувала я неохоче; краще б він убив мене тут і зараз, ніж відпустив зі своїх обіймів.

— Не будь смішною, — зітхнув він; його солодкий подих пестив моє обличчя. — Ще ніколи я не був так упевнений у собі, як зараз.

У мене були до нього мільйони запитань. Одне з них уже мало не зірвалося з моїх уст, але я прикусила язика. Я не хотіла руйнувати цей момент, хоч який би далекий від ідеального він був: ця жахлива кімната, уважний погляд майбутньої почвари…

Тут, в Едвардових ніжних обіймах, було так легко фантазувати, уявляти, що він хоче мене. Зараз я не воліла думати, що ним керує — бажання заспокоїти мене, оскільки ми досі в небезпеці, чи відчуття провини за те, що ми опинилися тут, а може, вдячність за те, що він не став причиною моєї смерті. Можливо, того часу, який ми провели нарізно, було достатньо, щоб відпочити від мене. Та це не мало ніякого значення. Я була щаслива, що можу обманювати себе й насолоджуватися цією миттю.

Я нерухомо лежала в Едвардова на руках, запам’ятовуючи його обличчя і прикидаючись…

Він дивився на мене так, що можна було подумати, ніби він почувається так само. Вони обговорювали з Алісою, як дістатися додому. Говорили так швидко і тихо, що Джанна точно нічого не розуміла. Я й сама проґавила половину сказаного. Їхні голоси звучали так, наче вони замислили якусь крадіжку чи злочин. І мені стало цікаво, чи повернувся жовтий «Порш» до свого законного власника.

— Що то була за розмова про співаків? — запитала Аліса.

La tuа cantante, — мовив Едвард. Його голос лунав, немов музика.

— Так, саме це, — сказала Аліса, і я на якусь мить зосередилася. Мене це також зацікавило.

Я відчула, як Едвард знизав плечима.

— Так вони називають того, хто пахне так неповторно, як Белла для мене. Вони назвали її моєю «співачкою» — бо її кров «співає» до мене.

Аліса засміялася.

Я була така втомлена, що очі самі злипалися, але я щосили боролася з утомою. Я не збиралася втрачати жодної дорогоцінної секунди, коли можу бути поруч з Едвардом. Розмовляючи з Алісою, він час від часу нахилявся й несподівано цілував мене — його гладкі мов скло губи торкалися мого волосся, чола, кінчика носа. І кожний поцілунок був немов електричний розряд для мого давно сонного серця. Але тепер мені здавалося, що його биття заповнює всю кімнату.

Це були небеса — райська насолода посеред пекла.

Я зовсім втратила відчуття часу. Тож коли Едвардові руки ще дужче пригорнули мене, і вони з Алісою обернулися й сторожкими поглядами подивилися в інший кінець кімнати, я запанікувала. Я щосили притиснулася до грудей Едварда, коли до кімнати зайшов Алек — тепер його очі палали, немов два червоні рубіни; на світло-сірому костюмі не було жодної плямочки, незважаючи на ситну трапезу.

На щастя, він приніс хороші новини.

— Тепер ви можете йти, — сказав Алек настільки теплим голосом, що можна було подумати, наче ми давні добрі друзі. — Ми б радили вам не затримуватися в місті.

Едвард не став нічого вдавати і відповів крижаним тоном:

— Без проблем.

Алек усміхнувся, кивнув і знову зник.

— Йдіть прямо через приймальню, а тоді заверніть до першого ліфта, — мовила Джанна, поки Едвард ставив мене на ноги. — Спустіться вниз на два поверхи — й опинитеся просто перед виходом надвір. А тепер усього найкращого, — додала вона привітно. Мені стало цікаво, чи буде її професіоналізму достатньо, щоб її урятувати.

Аліса подивилася на неї своїми темними очима.

Я була невимовно рада, що звідси існує інший вихід; навряд чи б я винесла ще одну подорож підземеллям.

Ми вийшли через розкішну приймальню. Я єдина озирнулася назад на середньовічний замок, в якому розташувався сучасний офіс. Звідси не було видно жахливої башточки, і я була за це невимовно вдячна.

На вулицях досі тривали гучні гуляння. Вуличні лампи тьмяно освітлювали нам дорогу, поки ми йшли вузенькими кам’яними провулками. Небо було похмуре і сірою важкою масою нависало над нашими головами, але будинки на вулицях були так близько один до одного, що воно здавалося ще темнішим, ніж насправді.

Люди також були одягнені в темний одяг. Едвардів довгий сірий плащ зовсім не впадав ув око — будь-якого іншого вечора у Волтеррі на нього обов’язково звернули б увагу, тільки не сьогодні. Люди також куталися в чорні атласні плащі, а пластикові ікла, які я бачила у хлопчика сьогодні вранці, користувалися неабиякою популярністю серед дорослих.

— Сміхота, — пробурмотів Едвард. Я й не помітила, як Аліса зникла.

— А де Аліса? — прошепотіла я, у моєму голосі з’явилися панічні нотки.

— Вона пішла забрати ваші речі звідти, куди заховала їх сьогодні вранці.

Я й забула, що у мене є зубна щітка. Це дає мені зовсім нові перспективи.

— Вона знову краде машину, чи не так? — здогадалася я. Він посміхнувся.

— Вкраде, тільки-но ми опинимося за містом.

Здавалося, що ми пробиралися до міської брами безкінечно довго. Едвард бачив, що я виснажена і ледве волочу ноги; він мовчки обняв мене рукою за талію і взяв на себе більшу частину моєї ваги.

Коли він проштовхнув мене під довгу кам’яну арку, я вся затремтіла. Величезні стародавні опускні ґрати більше схожі були на двері клітки — будь-якої миті могли впасти і замкнути нас усередині.

Він підштовхнув мене у напрямку чорної машини, яка стояла з увімкненим двигуном у затемненому місці, праворуч від брами. На моє превелике здивування, він сів на заднє сидіння поруч зі мною і зовсім не наполягав на тому, щоб керувати машиною.

Аліса сором’язливо усміхнулася.

— Вибачте, — вона махнула рукою в бік панелі управління. — Зовсім не було з чого вибирати.

— Ця також нормальна, Алісо, — посміхнувся він. — Не можуть же всі автівки бути «турбо-911».

Вона зітхнула.

— Мабуть, мені доведеться придбати одну з таких. Їхати на ній — саме задоволення.

— Я презентую тобі таку на Різдво, — пообіцяв Едвард.

Аліса обернулася й подарувала йому свою чарівну посмішку, що неабияк мене схвилювало, адже машина уже набрала швидкість і петляла темною звивистою дорогою.

— Жовту, — мовила Аліса.

Едвард міцно тримав мене в обіймах. У сірому плащі мені було тепло й зручно. Навіть більш ніж зручно.

— Можеш поспати, Белло, — прошепотів він. — Тепер уже все позаду.

Я знала, що він має на увазі небезпеку, нічний кошмар у стародавньому місті, але я все ж повинна була проковтнути клубок у горлі, перш ніж змогла відповісти.

— Я не хочу спати. Я не втомлена.

Брехнею була тільки друга частина. Я не збиралася заплющувати очі. В машині панувала напівтемрява, горіли тільки кнопки на панелі управління, але й цього було достатньо, щоб бачити Едвардове обличчя.

Він торкнувся губами западинки під моїм вухом.

— А ти спробуй, — наполягав він.

Я почала завзято хитати головою. Він тільки зітхнув.

— А ти така ж уперта.

Так, я таки була вперта; я щосили боролася зі своїми важкими повіками і поки що перемагала.

Найскладніше було на темній дорозі; яскраві вогні аеропорту Флоренції полегшили моє завдання, а ще я почистила зуби і переодяглася в чистий одяг. Аліса купила новий одяг і для Едварда, і він залишив сірий плащ на купі мотлоху в одному з провулків. Політ до Рима був таким коротким, що я й не встигла втомитися. Я знала, що політ із Рима до Атланти триватиме набагато довше, тож мені треба було набратися сил. Я попросила стюардесу принести мені кока-колу.

— Белло, — мовив Едвард несхвально. Він знав, що мій організм погано переносить кофеїн.

Аліса сиділа поруч. Я чула, як вона бурмоче, говорячи з Джаспером по телефону.

— Я не хочу спати, — нагадала я йому. Моя відмовка звучала правдоподібно, бо це й була правда. — Якщо я заплющу очі зараз, то побачу речі, які зовсім не хочу бачити. Мені снитимуться кошмари.

Після цього Едвард більше не сперечався зі мною.

Зараз був ідеальний час для розмови, для того, щоб отримати такі необхідні мені відповіді — необхідні, але не бажані. Я була у відчаї від того, яку відповідь можу почути. У нас було багато часу, адже Едвард не втече від мене з літака — ну, принаймні це зробити нелегко. Ніхто нас не почує, окрім Аліси; було вже пізно, і більшість пасажирів вимкнули світло й попросили подушки. Розмова допомогла б мені побороти виснаження.

Але я не могла, я прикусила язика, щоб не хлинув потік запитань. Можливо, я була занадто втомленою, але сподівалася, що, відклавши цю розмову, я зможу побути з Едвардом ще кілька годин, перенести все на наступний раз. Немов у казках Шехерезади.

Отже я продовжувала пити газованку й опиратися сну. Здається, Едварду дуже подобалося знову тримати мене в обіймах, його пальці знову і знову мандрували моїм обличчям. Я також торкалася його обличчя. Не могла змусити себе зупинитися, хоча й боялася, що пізніше, коли я залишуся сама, це завдаватиме мені невимовного болю. Едвард продовжував цілувати моє волосся, чоло, мої зап’ястя… але жодного разу не поцілував мене у вуста, і це було добре. Зрештою, скільки разів одне серце може бути скалічене, щоб продовжувати битися? За останні кілька днів я багато витерпіла, але це не зробило мене сильнішою. Навпаки, я почувалася надто крихкою, так наче одне слово могло мене зламати.

Едвард не говорив. Можливо, він сподівався, що я засну. Можливо, йому було нічого сказати.

Я перемогла у поєдинку зі своїми важкими повіками. Коли ми приземлилися в аеропорту Атланти, я досі не спала і навіть бачила, як над Сієтлом починає сходити сонце, поки Едвард не запнув вікна. Я пишалася собою. Я ж бо не змарнувала жодної хвилини.

Ані Едвард, ані Аліса не здивувалися прийому, який чекав нас в аеропорту, але мене він заскочив зненацька. Джаспер був першим, кого я побачила — хоча він, здається, взагалі не звернув на мене уваги. Він дивився тільки на Алісу. Вона швидко підійшла до нього; вони не обнімалися, як це робили інші пари. Вони просто стояли й дивилися одне на одного, і все-таки цей момент був настільки приватним, що я одразу ж відвела погляд.

Карлайл та Есме тихо чекали в куточку, далеко від метало-детекторів, в тіні широкого стовпа. Есме наблизилася до мене, пригорнула міцно, але незграбно, оскільки Едвард досі тримав мене в своїх обіймах.

— Дякую, Белло, — прошепотіла вона мені на вухо.

Тоді вона пригорнула Едварда, і здалося, вона от-от заплаче, якщо це насправді можливо.

— Ти ніколи більше не змусиш мене пройти через таке, — вона майже гарчала.

Едвард винувато усміхнувся.

— Вибач, мам.

— Дякую, Белло, — мовив Карлайл. — Ми тобі заборгували.

— Зовсім ні, — пробурмотіла я. Раптом безсонна ніч далася взнаки. Здається, моє тіло перестало слухатися, а голова відвалювалася.

— Вона ледве тримається на ногах, — дорікнула Есме Едвардові. — Відвезімо її додому.

Я не була впевнена, що дім — це саме те, що мені зараз потрібне; мої очі злипалися, я йшла аеропортом, спотикаючись то тут, то там, Едвард підтримував мене з одного боку, а Есме з другого. Я не знала, чи Аліса з Джаспером йдуть позаду нас, чи ні, і я була занадто втомлена, щоб озиратися.

Швидше за все, я заснула на ходу, але продовжувала йти, аж поки ми не зупинилися біля їхнього автомобіля. Здивування від того, що Еммет і Розалія чекають нас у тьмяному світлі ліхтарів стоянки, притулившись до чорного «Седана», трохи оживило мене. Едвард напружився.

— Не треба, — прошепотіла Есме. — Вона почувається просто жахливо.

— А як вона повинна почуватися? — мовив Едвард, навіть не намагаючись приховати лють.

— Це не її провина, — сказала я виснаженим голосом.

— Дай Розі можливість виправдатися, — попросила Есме. — Ми поїдемо з Алісою та Джаспером.

Едвард сердито подивився на неймовірно прекрасну біляву вампірку на ім’я Розалія, яка чекала нас.

— Будь ласка, Едварде, — мовила я. Мені ще менше хотілося їхати в одній машині з Розалією, ніж йому, але я спричинила більш ніж достатньо сварок у його сім’ї.

Він зітхнув і підштовхнув мене до машини.

Еммет і Розалія сіли на передні крісла, не сказавши й слова, мене ж Едвард знову заштовхав на заднє сидіння. Я знала, що не зможу довго боротися з обважнілими повіками, тому я здалася й поклала голову Едварду на груди, дозволивши очам заплющитися. Потім я відчула, як машина завібрувала від заведеного двигуна.

— Едварде, — почала Розалія.

— Я знаю, — відповідати таким різким тоном було далеко не шляхетно з боку Едварда.

— Белло? — мовила Розалія м’яко.

Мої очі миттю розплющилися. Вперше вона заговорила безпосередньо до мене.

— Так, Розаліє? — запитала я вагаючись.

— Мені так шкода, Белло. Через те, що сталося, я почуваюся так погано! Але я така тобі вдячна. Ти така смілива, ти врятувала мого брата, і це після всього, що я накоїла. Будь ласка, скажи, що ти мені прощаєш.

Слова були трохи кострубаті, невпевнені, адже вона хвилювалася. Однак мені здалося, що вони щирі.

— Ну звісно, Розаліє, — пробурмотіла я, хапаючись за кожен шанс переконати її ненавидіти мене трошки менше. — Це зовсім не твоя провина. Це ж я стрибнула з тієї клятої скелі. Звісно, що я тобі пробачаю.

Мої слова звучали, як якась нісенітниця.

— Поки вона не прокинеться, це не рахується, Розо, — захихикав Еммет.

— Я не сплю, — сказала я; тільки мій голос пролунав, немов позіхання.

— Нехай поспить, — наполіг Едвард, але тепер його голос став трохи теплішим.

Тоді запала тиша, яку порушувало хіба що ніжне гарчання двигуна. Мабуть, я таки заснула, бо здалося, що минуло кілька секунд, коли дверцята машини відчинилися, й Едвард виніс мене на руках. Я не хотіла розплющувати очі. Спочатку я думала, що ми досі в аеропорту.

А тоді я почула голос Чарлі.

— Белло! — гукав він звідкись здалеку.

— Чарлі, — пробурмотіла я, намагаючись прийти до тями.

— Чш-ш-ш, — прошепотів Едвард. — Усе гаразд. Ти вдома, в безпеці. Просто спи.

— Не можу повірити, що у тобі стільки нахабства, що ти знову насмілився прийти сюди, — кричав Чарлі на Едварда, тепер його голос був набагато ближче.

— Припини, тату, — буркнула я. Він не слухав мене.

— Що з нею таке? — не вгавав Чарлі.

— Вона просто дуже втомилася, Чарлі, — пошепки запевнив його Едвард. — Будь ласка, дозвольте їй поспати.

— Не кажи, що мені робити! — лементував Чарлі. — Віддай її сюди. Забери свої руки від неї!

Едвард спробував передати мене Чарлі, але я намертво вчепилася в нього пальцями. Я відчувала, як Чарлі тягне мене за руку.

— Не треба, тату, — сказала я голосніше. Я спромоглася розтулити повіки й подивилася на Чарлі мутним поглядом. — Злись на мене.

Ми стояли перед будинком. Вхідні двері були відчинені навстіж. Надворі було так хмарно, що важко було сказати, щó зараз — день чи вечір.

— Тобі цього не уникнути, — пообіцяв Чарлі. — Марш додому.

— Гаразд. Опусти мене, — зітхнула я.

Едвард поставив мене на ноги. Я розуміла, що стою, але не відчувала ніг. Я стомлено попленталася вперед, а тоді побачила, що доріжка швидко наближається до обличчя. Рука Едварда зловила мене, перш ніж я впала на цемент.

— Тільки дозвольте мені віднести її нагору, — мовив Едвард. — Тоді я одразу ж піду.

— Ні, — панічно закричала я. Бо я ще так і не отримала своїх відповідей. Едвард повинен залишитися, принаймні для цього, чи не так?

— Я буду поруч, — пообіцяв Едвард, шепочучи мені на вухо так тихо, що Чарлі не мав анінайменшого шансу нас почути.

Я не чула, що сказав йому у відповідь Чарлі, але Едвард зайшов у дім. Я змогла тримати очі розплющеними тільки до сходів. Останнє, що я відчувала, були холодні руки Едварда, які віддирали мої пальці від своєї сорочки.

Загрузка...