Моряк з «Дианы»

Командир англійського фрегата «Фісгард» лорд Маркерр того ранку не стримував своїх почуттів… Звичайно холодний, замкнений, байдужий до всіх і до всього на світі, він мов переродився за ніч. Тиснув офіцерам руки і навіть так злагіднів, що всміхнувся пораненому матросові…

Ранених на фрегаті було дуже багато; кожний четвертий з екіпажу поліг смертю. Однак у нічному абордажному бою все ж захопили грецький піратський корабель, і тепер він покірно йшов на буксирі «Фісгардр»; лорд Маркерр знав, що неодмінно буде відзначений високою нагородою.

Особливо здивував лорда Маркерра своєю одчайдушною відвагою молодий російський моряк Василь Головнін, присланий нещодавно на фрегат проходити військово-морську підготовку. Тільки-но кораблі зблизились і важкі гострі крюки, викинуті з фрегата, зачепилися за борт ворожого судна, Головнін перший скочив на палубу пірата. При тьмяному місячному світлі командир «Фісгарда» бачив, як над головою сміливця блиснула, метнулась і порснула іскрами сталь.

Дивно, більш того, неймовірно, що російський офіцер лишився живим і цілим. Крізь розлютовану юрму ворогів він прослизнув навальним нирком, лишивши за собою два трупи…

А потім його бачили на шканцях, на кормі, на капітанському містку піратського корабля, і всюди він був у самому осередку бою. Багато англійців, які билися поряд з ним, не повернулися назад. А цей сміливець не дістав навіть дряпинки, хоч кітель його був порубаний і проколотий у багатьох місцях, а рукава кітеля від самих ліктів обвисли рваними торочками…

Після бою, вже на світанку, моряки «Фісгарда» вишикувалися на палубі свого фрегата. Лорд Маркерр хотів перевірити бойовий дух екіпажу. Повільно пройшов він уздовж поріділого строю, пильно вдивляючись у похмурі, стомлені, байдужі обличчя. Ні, він не відчував задоволення. Він розумів, як багато пережили ці люди за минулу ніч. І все ж він хотів би бачити їх радісними. Хоч би які були втрати, він не міг допустити смутку на своєму кораблі… І знову, як у перші хвилини бою, його вразив вигляд російського офіцера. Було щось хвацьке, безтурботне в стриманій усмішці моряка, в радісному погляді його очей, у тому, як, озирнувшись на полонене піратське судно, він зневажливо знизав плечима… Лорд Маркерр помітив і торочки рукавів, і розірваний комір кітеля, і обпалений бакенбард, і, головне, цю безтурботну усмішку. Можливо, в ту мить ревниве почуття ворухнулося в грудях англійця: чому ж усі інші на цій палубі похмурі й сумні?

А втім, лорд Маркерр зараз же подумав, що цей стан молодого офіцера легко пояснити: люди, які вперше побували в серйозному бою, відзначилися в ньому і щасливим випадком уціліли, спочатку звичайно не вміють приховувати душевних переживань. Головнін, очевидно, був з таких новаків, та все ж його приклад і хоробрість слід було похвалити перед строєм.

— Ви прекрасно поводились в бою, — мовив лорд Маркерр з усмішкою, подаючи Головніну руку. — Надзвичайно похвально… Якщо це перший бойовий іспит, я ладен поставити вам «відмінно»…

— Дякую, сер, — стримано, неголосно відповів Головнін. — Тільки це далеко не перший іспит.

Відповідь, до якої не можна було ніяк прискіпатися, все ж шпигнула лорда Маркерра: він, командир фрегата, мусив був поцікавитися попередніми атестаціями надісланого до нього офіцера, проте, заклопотаний різними нагальними справами та виходом у море, він запам’ятав тільки ім’я та прізвище росіянина і перше приємне враження, яке справив на нього цей інтелігентний офіцер.

— Я знаю, — збрехав лорд Маркерр, так само приємно усміхаючись, — що ви в морських баталіях не новак! Але цей абордажний бій, та ще вночі… все-таки вперше?..

— Так, сер! — вигукнув Головнін, ще повеселівши. Він зрозумів англійця. Кумедно було, що цей огрядний вельможа удавав з себе «спеціаліста» з абордажу. — Дякую за іспит, сер…

Того дня матроси «Фісгарда» ховали своїх товаришів. В обривки старих парусів зашивали трупи. Корабельний лікар метушився серед ранених, покрикуючи на свого помічника, що не встигав гострити леза операційних ножів…

У командирському салоні офіцери стоячи пили за здоров’я лорда Маркерра, за те, що віднині з його ім’ям в історії британського флоту пов’язуватиметься цей славетний, звитяжний епізод.

— Декого, я помітив, збентежили наші втрати? — раптом спитав командир.

— Коли йдеться про славу, — вигукнув один з офіцерів, — чи варт зважати на життя якихось трьох-чотирьох десятків матросів?

Ці слова всі зустріли схвальними вигуками. Але Головнін мовив стиха:

— Авжеж, зважати на це треба…

Лорд Маркерр розчув його слова. На дряблому обличчі командира відбився подив:

— Ви кажете: треба зважати? Але ви, офіцер, не шкодували ж власного життя заради цієї перемоги? То з чого ви більше радієте: з перемоги чи з того, що зберегли життя?..

Серед запалої тиші Головнін промовив виразно й спокійно:

— З перемоги і з життя…

— Поясніть. Хіба для російського офіцера, та ще такого відважного, перемога не дорожча за життя?..

Несерйозним, дитячим здалося Головніну це запитання.

— Звичайно, дорожча, — сказав він. — Я радію з цієї перемоги тому, що ми — ваші союзники в боротьбі проти Наполеона… І одночасно я щасливий, що лишився живим і здоровим. Моє життя ще буде потрібне вітчизні.

— Мені дуже приємно, — мовив лорд Маркерр, підіймаючи на честь Головніна бокал, — що під моїм начальством служить такий прекрасний моряк. Запам’ятайте це слово, наш вірний товаришу по зброї: Англія не забуває, ніколи не забуває своїх друзів. Хоч би де ви були і хоч би що трапилося в майбутньому, Англія пам’ятатиме вашу службу…

Коли через кілька місяців Головнін прощався з моряками «Фісгарда», йому вручили від імені командира пакет. Згодом на березі він прочитав відзив про себе. Перелічуючи бої свого фрегата, відзначаючи заслуги Головніна, лорд Маркерр особливо докладно зупинявся на нічному абордажному бою. Про Василя Головніна було сказано: «… був серед перших у бою, бився з незвичайною відвагою і був такий щасливий, що лишився живий і здоровий».

Отже, затямив англієць відповідь Головніна… А російський моряк запам’ятав фразу командира фрегата: «Англія не забуває своїх друзів…»

Не сподівався тоді Головнін, що вже незабаром йому доведеться на власному досвіді перевірити правдивість цих слів і з тривогою очікувати бажаної години, щоб утекти в океан від цієї дружби…

В 1806 році, коли Василь Головнін далеким обхідним шляхом — через Швецію і Фінляндію — повернувся з Англії до Петербурга, місто російських моряків Кронштадт урочисто відзначало знаменну подію: з першого кругосвітнього плавання на рейд Кронштадта прибули кораблі російського флоту «Надежда» і «Нева»…

Для моряків-балтійців завершення цього славного походу було справжнім торжеством. Добрий початок зроблено!.. Віднині російські моряки пройдуть у найдальші країни, для їхнього молодого флоту настала пора досліджень і відкриттів на всіх широтах землі.

Ще вихованцем Морського корпусу хлопчик з рязанського села Вася Головнін мріяв про такі походи. З роками мрія набирала певності, — вона не загубилася, не розвіялась серед службових турбот, серед життєвих справ.

Не кожен з давніх петербурзьких знайомих Головніна! міг би тепер догадатися, що в цьому випробуваному, суворому офіцерові, як і раніше, жила юнацька жага до турботливих морських подорожей, до штормових просторів морів і океанів, що таїли безліч загадок.

Він вважав невідкладно-важливим, щоб російські моряки розгадали ці загадки, пройшли неходженими широтами, нанесли на карту ще не відкриті землі.

В Англії він не просто відбував призначений строк для удосконалення у військово-морській справі. Пильно придивлявся Головнін до всього, що могло бути цінним для рідного флоту: до роботи верфей, до майстерності корабельників, до військово-морської сигналізації, до особливостей маневрів, до розпорядку на кораблях… Чимало тут було такого, що слід було відкинути як мотлох догматичної традиції або як пережиток. Не випадково сказав він при лорді Маркеррі, що на життя матросів треба зважати. Нещадна дисципліна в британському флоті й безглуздо жорстока муштра завжди породжували у Головніна огиду.

Дещо, однак, здалося Головніну й корисним для молодого російського флоту. Він написав порівняльний огляд стану англійського і російського флотів, хоч і не мав відповідного завдання, і склав зведення морських сигналів, яке разом з оглядом переслав до Адміралтейств-колегії. Тут знайшовся тямущий чиновник, який передав пакет Головніна адміралові Павлу Васильовичу Чичагову.

Адмірал спитав:

— Хто цей Головнін? Чи не той маленький кадет, що служив на кораблі «Не тронь меня»? Ну, ще б пак, пам’ятаю! Мій батько вручав йому медаль «За хоробрість» після перемоги над шведами на Балтиці… Отже, старий безпомилково розпізнав моряка. А тепер маленький кадет став уже справжнім морським офіцером, — вдумливим, серйозним, закоханим у своє діло…

Він кивнув ад’ютантові:

— Викликати Головніна до мене. Можливо, це й є капітан «Дианы».

Другого дня до кабінету адмірала впевнено ввійшов молодий ставний моряк з чудовою виправкою. Типово російське обличчя його, облямоване кучерявими баками, було обвітрене і майже бронзове від загару. Широкі, важкуваті брови, високе, ясне чоло, вольові складки по кутках губ і прямий погляд, що немов бачить далі за співрозмовника, — всі ці риси подобались адміралові: у своїх підлеглих він не терпів ні догідництва, ні страху.

Якийсь час — повільно збігаючі секунди — вони ніби вивчали один одного. Про цього зовні суворого чоловіка Головнін наслухався чимало і не випадково так глибоко цікавився ним. Адмірал був сином Василя Яковича Чичагова, теж адмірала, що керував російським флотом у війні з шведами 1789–1790 років… Під його командуванням російські моряки здобули три блискучі перемоги: біля острова Еланд, на Ревельському рейді, поблизу Виборга… Головнін пам’ятав молодого офіцера, що супроводив адмірала при огляді кораблів. Тепер цей офіцер сидів перед Головніним, наділений адміральською владою. Проте шлях його до цієї влади був не простий і не легкий, — він лежав через каземат Петропавловської фортеці. Оббріханого пролазою, графом Кушельовим, Чичагова було ув’язнено в Петропавловській фортеці, у відділенні державної тюрми. Павлові Першому, коли він навідав в’язня в тюрмі, здалося, що його приміщення занадто чисте й світле, і він наказав перевести Чичагова до каземату. А потім цей монарх-самодур схаменувся. У Петербурзі розповідали, як він викликав Чичагова до палацу і сказав, злодійкувато блудячи поглядом: «… Забудьмо все, що сталося, і лишімось друзями…»

За Олександра І Павло Чичагов швидко зробив кар’єру: він став членом державної ради й комітету міністрів і, як батько свого часу, дістав командний пост у флоті…

Дивлячись на Чичагова, Головнін думав: «Ось він, бувалий, стріляний коршак! Скільки він знає про двірцеві таємниці…»

Рапорт Головніна адмірал вислухав байдуже, як нудну, хоч і неминучу церемонію, і показав на крісло:

— Радий бачити балтійське орля таким змужнілим орлом!.. Пам’ятаєте, флоту лейтенанте, 23 травня 1790 року? Як тікали шведи з Фінської затоки від вогню наших корабельних батарей! А пізніше, 22 червня, коли ми блокували флот у Виборзькій затоці… Адже й ви брали участь у цій славній баталії?..

— Так, брав… Я був кадетом на «Не тронь меня»…

— Я пам’ятаю хлопчика в кадетській куртці з медаллю «За хоробрість» на грудях. Тато мій медаль вам власноручно приколов… Скільки вам було? Шістнадцять?

— Чотирнадцять…

— Приємний збіг… Я теж почав службу чотирнадцяти років. Але до подій на Балтиці я вже побував з батьковою ескадрою і в Атлантиці, і на Середземному морі… Взагалі вважався досвідченим моряком. На яких ще кораблях ви служили?

— Пізніше я плавав на «Изяславе», «Прохоре», «Трех святителях»… А ще пізніше на транспорті «Анна-Маргарита» ходив до Швеції.

Адмірал відсунув папери і розгорнув такий знайомий Головніну синій міцно скріплений зошит. Це було зведення морських сигналів, зібране, рисоване Головніним…

— Ось що гідне похвали, флоту лейтенанте! Перебуваючи далеко від батьківщини, ви думали про її молодий флот, дбали про нього… Цю систему сигналів ми запровадимо і в нас, на Балтиці. Дякую…

Головнін квапливо підвівся, витягся струнко:

— Рад старатися…

Такого дружнього прийому в суворого адмірала він ніяк не сподівався. Чичагов докладно розпитував про англійський флот, про сутички при блокаді Тулона й Кадікса, про гарячу битву в Іспанії, в затоці Сервера… Адмірал, виявляється, знав, що Головнін брав участь у цих боях.

Несподівано Чичагов спитав:

— Тепер ви, звичайно, хотіли б відпочити, флоту лейтенанте? Все ж три роки далеко від батьківщини…

— Ні, я не почуваю себе втомленим, — відповів Головнін. — А до того ж російський корабель, хоч би куди він ішов і хоч би де перебував, — частка батьківщини… Він — під рідним флагом.

Чичагов усміхнувся, і з цієї схвальної, з хитринкою усмішки Головнін зрозумів, що адмірал або не про все ще спитав, або щось знає і хоче сказати, та поки що випробовує його в розмові.

— Вам, певно, вже відомо, що з кругосвітнього плавання повернулися Юрій Лисянський і Іван Крузенштерн? — спитав Чичагов. — Про цей вояж говорить не тільки весь Кронштадт, а й весь Петербург.

— О, я захоплений цим славним походом!..

— Але перша ластівка мусить повести за собою весь виводок… Ви помітили, скільки на Неві кораблів? Їх флаги незабаром побачать не тільки в європейських країнах…

— Я був би щасливий, — схвильовано промовив Головнін, — якби мені довірили один з них…

Адмірал нахилив голову:

— Російсько-американська компанія просить послати найближчим часом ще одне судно вже відомим маршрутом до берегів Аляски… Адміралтейств-колегія ухвалила послати військовий корабель. Ми зупинилися на шлюпі «Диана», збудованому недавно на річці Свір. Щоправда, шлюп треба трохи перебудувати, однак такий досвідчений командир, як ви, забезпечить усе потрібне…

Головнін знову підвівся:

— Я — командир «Дианы»?..

Чичагов мовчки потис йому руку.

— Мета експедиції — постачання нашим володінням у Російській Америці. «Диана» замість баласту візьме морські снаряди, потрібні в Охотеьку й на Камчатці. Але головна мета, — адмірал помовчав, знову пильно дивлячись на Головніна, — описати маловідомі землі у східному краї Азії та поблизу наших володінь у Російській Америці…

Він побачив, як заблищали в лейтенанта очі.

— Від усієї душі бажаю вам, флоту лейтенанте, відкрити у Східному океані ще не відомі землі!..

Звичайна стриманість зрадила на якісь хвилини Головніна. Він вийшов з адміральського кабінету наче у півсні, не помітивши в приймальні цілого зібрання вищих чиновників. Мов палуба під час шторму, погойдувалась під його ногами підлога довгого коридора…

Ось воно, здійснення мрії! Слідом за прославленими моряками Лисянським і Крузенштерном він поведе корабель, збудований російськими майстрами, в далекий кругосвітній рейс… Чи міг він сподіватися на вищу нагороду, ніж ця?..

Головнін поспішив на набережну Неви. Швидше б побачити «Диану»!

Він впізнав цей шлюп, не питаючи ні в кого, і плигнув у найближчий човен. Дув північний вітер, здиблюючи бурхливу хвилю, свистів і переливався в такелажі «Дианы»… А для Головніна це був живий, зрозумілий голос корабля, музика далекого походу.

… Отже, знову Англія… Які знайомі капітанові «Дианы» тьмяні вулиці Лондона, вогкі, холодні, як склеп, коридори адміралтейства, гомінливі, багатолюдні верфі й доки і ці британські військові кораблі на рейді… Скільки лишилося в нього на цьому березі знайомих! «Англія не забуває своїх друзів…» Головнін усміхнувся: «Побачимо!..» Він знав, що зустріне когось з товаришів по службі якщо не в Портсмуті, то в Лондоні, де йому неодмінно треба було побувати.

До речі, в Лондоні він насамперед одвідає ту маленьку, тісну, скромну квартирку, де зовсім ще юнаком він цілісінькі ночі готував уроки з астрономії, математики, навігації, де вперше так гостро відчув тугу за рідним краєм, за далекою Рязанню, за Петербургом.

Чи давно це було, — з палуби 44-гарматного «Рафаила», що йшов у складі ескадри віце-адмірала Ханікова, він, молодий мічман, уперше вдивлявся в неясні, повиті туманом береги Британії?.. 1795 рік і 1807… Ніби й небагато часу минуло. Але тепер цей мічман став капітаном і вів свій новенький, стрункий, білокрилий шлюп у такий далекий рейс, про який товариші його юності хіба тільки мріяли.

А втім, товариші знали, що не самою участю в боях, а, головне, впертою, наполегливою працею заслужив він цей командирський пост на містку шлюпа.

Тісна квартирка в напівтемних лондонських нетрях… Друзі заходили часом до нього в цю «обитель». Доки ескадра Ханікова гостювала в англійських портах і офіцери веселились на березі, Головнін, цураючись розваг, оселився в цій маленькій квартирці, брав уроки у відомих астрономів та моряків і жив майже надголодь, бережучи кожну копійку…

Він не нарікав на цей важкий період своєї юності. Він не міг сподіватися на будь-чию допомогу, бо з дев’яти років зостався сиротою. Його не гнітила й цілковита самотність у Лондоні, до самотності він звик: у дні канікул, коли товариші з Морського корпусу роз’їздилися по домівках, Головнін лишався один, йому не було куди їхати. Тоді він полюбив книжки.

Повернення в Лондон викликало в нього безліч спогадів. У похмурій столиці його ніхто не знав, усі обличчя були замкнені й байдужі… Потім йому радісно усміхались, аплодували і дарували квіти, його ім’я називали серед імен відважних: він, російський моряк, брав участь у боях під флагом самого адмірала Нельсона.

Англійці говорили:

— Скажіть: «Я був з Нельсоном», і в Англії перед вами розчиняться кожні двері. Це — пароль дружби…

Тоді його зворушили ці схвильовані слова.

Аж ось і знайомий Спітгед — рейд за півтори милі від Портсмута.

Опасистий митник натужно видирається з човна на палубу шлюпа. Він чимось схожий на монаха-капуцина. В нього пихате, нудне обличчя з виразом глибокої поваги до власної персони.

Ступивши два кроки по палубі і наче спіткнувшись, митник прикипів до місця, вражений. Ще хвилину тому важко було б повірити, що ця гордовита маска може усміхатися.

— О!.. Чи не зраджують мене очі? Містер Головнін?! Живий і здоровий?!

Головнін не відразу впізнав у постарілому, тілистому митнику молодшого офіцера Лоу з «Фісгарда»… Цей Лоу, пригадується, був неабиякий шалапут. Виконуючи накази Головніна, він раз у раз плутав корабельні назви, і його ретельність часто нагороджував загальний регіт… А тепер він підшукав тепленьке місце і так самовпевнено почував себе, що навіть спробував поплескати капітана по плечу…

— От і знову ми разом, мій любий…

Головнін ледве стримався, щоб не засміятись.

— Як бачу, часи міняються, містер Лоу?

Митник відповів не без гордощів:

— О, ми недарма воювали!..

— Хіба війна скінчилась, містер Лоу?

Митник нітрохи не зніяковів:

— Принаймні я відбув свою чергу. Я зробив усе, на що був здатний. Проте, коли мене знов покличуть під королівські стяги, можете бути певні…

— І так далі! — доказав замість нього Головнін.

Шахраюваті очі Лоу затаїли сміх, але вираз обличчя лишився урочистим. Озирнувшись на моряків, він сказав стиха:

— Я хотів би поговорити сам на сам.

Вони пройшли в офіцерський салон. Лоу, вмостившись у просторому кріслі, випив добру чарку горілки, крякнув і, перевівши дух, мовив таємниче:

— Сугубо секретно… Є важливі новини. Про них надруковано в усіх наших головних газетах…

— Одну хвилину, — зупинив його Головнін. — Коли надруковано в усіх газетах, який же це секрет?..

— Але ж ви ще не читали сьогоднішніх газет?..

— Ах, ось у чому вся секретність! Гаразд, слухаю вас…

— Так от, можливо, мій дорогий союзнику, що завтра ми станемо противниками.

— Це ми з вами, Лоу?..

— Коли мене завтра знову покличуть під королівські стяги…

Сміючись, Головнін перебив його вдруге:

— І так далі!.. Однак це висока політика, шановний… Зараз для мене більше важить інше: щоб ви негайно забезпечили шлюп потрібними продуктами.

Лоу відчув себе незручно в кріслі; соваючись і зітхаючи, він сказав:

— Але ж, якщо ми станемо противниками… Ви розумієте, мені закидатимуть. Де ж пак! Лоу забезпечував вороже судно!

Головнін усміхнувся:

— Отже, мені доведеться повідомити владу, що ви, митний чиновник Лоу, назвали російський військовий корабель ворожим і на цій підставі відмовилися постачати йому провізію…

Лоу квапливо підвівся:

— О, що ви, містер Головнін!.. Ми з вами просто розмовляємо, як друзі. Обидва ми — ветерани цієї війни, обидва билися за Англію… Як друг ваш, я зроблю все можливе… — Він усміхнувся й підморгнув. — Але… у нас звичайно видаються заохочувальні суми.

— Ви хочете сказати — хабарі?

— Це грубувато…

— Все ж ви кажете про хабар?..

— У нас це зветься заохоченням…

— Хто ж видає, вам «заохочення»?

— Перший-ліпший купецький корабель.

— Але це військовий корабель, не купецький.

Митник випив ще чарку і встав:

— Я вже сказав, що для бойового друга я ладен зробити все можливе. Сподіваюсь, мені пощастить забезпечити вас, поки ще не почалися дії. Шкода, капітане, що ви так присікались до слова «хабар». Слово справді неприємне, але ж люди хочуть жити. Не здивуюсь, коли вони в першу чергу забезпечуватимуть який-небудь купецький корабель… Можливо, мені доведеться навіть посваритися з ними, поспорити. Але псувати взаємини з людьми, з якими доводиться працювати день у день… Ви самі розумієте…

— Тільки поспішайте, чоловіче добрий! — різко перебив його Головнін. — Мені дорога кожна година. Я не маю часу слухати, як ви виправдуєте хабарників. Ці злочинці ганьбою вкривають Англію… Поспішайте!

З усмішкою дивився він услід цьому вояці: ось вона, традиція старої, доброї Британії; навіть у цей суворий час всі дбали тут лише про наживу: військові й контрабандисти, попи і спекулянти, крикливі вуличні оратори і промисловці… Головнін згадав лорда Маркерра… Невже й шановний лорд тёж «брав»? Хто визначить процент, який сплачують йому митники?.. Головнін і раніше не раз помічав в англійських портах одверту «діяльність» підозрілих маклерів і зухвалих хабарників. Він байдуже проходив повз цих ділків. Але тепер йому довелось зіткнутися з одним із них, і це був державний чиновник, офіцер англійського флоту!..

Патякання Лоу про загостреність відносин між Англією і Росією мало, однак, серйозні підстави. В 1807 році міжнародна обстановка була особливо складною й напруженою… Наполеон, який дійшов тоді вершини своєї могутності, всіляко спонукав царя та його міністрів порвати з Англією і приєднатися до системи оголошеної ним континентальної блокади…

Ця блокада мала свою довгу й гучну передісторію. Ще з 1793 року у французькому законодавстві стали з’являтися одна за одною все нові суворі постанови, спрямовані до того, щоб зовсім припинити збут англійських товарів у Франції та продаж французьких товарів на Британських островах.

Англійський промисловий капітал мав тоді в своєму розпорядженні найпередовішу виробничу техніку. Боротися з його могутністю відкритою конкуренцією французька промислова буржуазія не могла. Англія наводняла французький ринок сукняними та бавовняними товарами, металевими виробами. Цей могутній потік, здавалось, от-от захлесне французьку промисловість…

Виконуючи волю французької буржуазії, Наполеон почав запроваджувати все дошкульніші обмеження в торгівлі з Англією. За короткий період миру, укладеного в місті Ам’єні, — з березня 1802 по травень 1803 року, — притік англійських товарів у Францію став іще потужнішим. Однак Наполеон тоді ще мріяв про успішне вторгнення в Англію і всю англійську промисловість розглядав як свій майбутній трофей.

Зібрана ним у Булоні величезна армія ретельно готувалася до вторгнення. Шлях через Ла-Манш перетинав їй англійський флот…

У жовтні 1805 року адмірал Нельсон у битві при Трафальгарі знищив франко-іспанський флот. Намічені Наполеоном плани висадки на Британських островах провалились. Тепер усі надії він покладав на економічну війну, сподіваючись вигнати англійські товари не тільки з Франції, а й з усіх держав Європи. Для цього до блокади мусили приєднатися всі європейські держави. Величезні завоювання Наполеона давали йому певність, що жоден уряд не насміє повстати проти його волі. Віднині жоден європейський корабель не повинен був наближатися до британських берегів. Це був план задушення Англії нещадною блокадою.

Та витівка Наполеона не мала б сенсу, якби до цієї блокади не приєдналась і Росія. А Росія була союзницею Англії і готувалась до боїв проти наполеонівських військ уже на власній території. Початку цих боїв чекали в ті дні, коли французькі війська, розгромивши Пруссію, вийшли до російських кордонів.

Проте воєнні дії раптом припинились. На ріці Німані відбулася зустріч Олександра І з Наполеоном. Вони розмовляли без свідків… За кілька днів, у липні 1807 року, Росія підписала мир з Францією. Одною із секретних умов цього миру був вступ Росії у континентальну блокаду.

Англійці боролись проти блокади всіма засобами: деякі уряди задобрювали, деяким погрожували. Від погроз вони нерідко переходили до воєнних дій без оголошення війни… Коли в 1807 році до блокади приєдналась Данія, англійці, не оголошуючи війни, піддали жорстокому бомбардуванню Копенгаген, напали на датський флот і забрали більшість його кораблів. Незабаром після цих розбійницьких дій англійців біля кордонів Росії було оголошено війну. Росія опинилась серед противників Англії і теж прилучилась до континентальної блокади. Однак через протидію поміщиків царський уряд виконував умови блокади більше на словах, ніж на ділі.

Шлюп «Диана» перебував недалеко від Копенгагена, коли англійці бомбардували датську столицю. Головнін був випадковим свідком цього нещадного бомбардування. Він розумів, що й Росія може бути втягнена в наростаючі грізні події. Та, що б не сталося, він мав своє завдання і повинен був його виконувати.

Вільне плавання «Дианы» треба було забезпечити ще тут, у Портсмуті. Тому Головнін вирішив запастися про всяк випадок англійським пропуском. У ті часи мав іще силу давній звичай, щоб судну, яке йшло в рейс з метою робити наукові дослідження, ворожа сторона видавала пропуск. Цей документ усував небезпеку нападу або затримання в дорозі.

Росія і Англія в ті дні не перебували ще в стані війни, і одержати пропуск здавалось Головніну справою нескладною. Проте йому довелось побувати у трьох дюжин чиновників — пояснювати, умовляти, вимагати, пустити в діло всю наполегливість і впертість, перш ніж цей документ видали. Нарешті капітан міг вважати себе гарантованим від всіляких несподіванок.

Містер Лоу теж зітхнув з полегкістю.

— Моя душа чиста!.. Я забезпечуватиму цілком нейтральний корабель…

— Та він же й справді нейтральний!..

— Ах, хто знає, що може трапитись. Але я забезпечую…

— Та ви ж, містер Лоу, ще не доставили нам жодного грама провізії!..

— Я постараюсь. На Лоу можете покластися… Скажіть, містер Головнін, ви йдете в рейс справді для наукових досліджень? Адже ви — військовий моряк…

— Хіба це перешкоджає науковій діяльності?

— Та я між іншим… Так дивно, знаєте, що в цей тривожний час Росія посилає наукові експедиції.

— А не здається вам, шановний Лоу, що це вже справа Росії?

Помовчавши і ніби перейнявшись захватом, Лоу вигукнув урочисто:

— Я сказав би: горда справа! От тому, що вона горда і славна, та ще тому, що ви — мій бойовий друг, я зроблю все можливе.

— Коли ж ви починаєте вантаження?..

— Негайно! Як бачите, я кваплюсь…

З цими словами він пішов, щоб повернутись аж… за кілька діб. Головнін відчував щось недобре, але мусив чекати. Не геть як зрадів він, коли митник з’явився перед ним, веселий, радісний, здалеку потрясаючи якимсь згортком паперів.

— Ми вантажитимемо провізію без мита! О, цього зміг добитися тільки я!

Потім виявилось, що документи він оформив неточно. Бракувало якоїсь цифри й коми… А це означало ще одну поїздку з Портсмута в Лондон і ще кілька днів чекання. Потім митниця несподівано зажадала, щоб їй сплатили мито, наче це був звичайний купецький корабель. Потім містер Лоу сказав, що треба переважити вантаж… Для цього довелося б знову підіймати його з трюму.

Чого ж він домагався? «Заохочення»? Але капітан категорично відмовився давати хабара. Чи, може, Лоу цікавило, що там у трюмах? Однак Головнін не дозволив би Лоу лізти не в своє діло, навіть коли б корабель був навантажений піском чи каменем.

Він чудово розумів чиновника: той дістав інструкцію всіляко затримувати відплиття корабля. Виходить, отже, що весь цей час шановний містер Лоу був тут, на шлюпі, не так представником митниці, як підісланим шпигуном! Розлючений Головнін стиснув кулаки. Гаразд, він знайде інші способи одержати потрібні продукти. І це діялося в Портсмуті, де його прекрасно знали, а Англія ж не забуває своїх друзів!

Роздумуючи, йшов він уздовж палуби шлюпа, коли десь близько почувся воркотливий голос Лоу:

— Ах, скільки турбот, мій капітане… скільки турбот!

Головнін різко обернувся. Важко перевалюючись з ноги на ногу, урочисто несучи свій заплилий вид, до нього чвалав містер Лоу.

— Знову неточно оформлено документи, і митниця вимагає…

— Під три чорти вашу митницю! — загримів Головнін. — Краще скажіть: ви давно бачили лорда Маркерра?..

— Оце вчора… Він тут, у Портсмуті.

— Прошу переказати йому, коли зустрінете, подяку. Я вже пересвідчився, яка то дружба англійців…

— Що ви хочете сказати, начальнику?

— Це вже сказано. А до вас у мене запитання… От якби на англійському військовому кораблі розпізнали підісланого шпигуна… що зробили б із ним, містер Лоу?..

Чиновник здригнувся, але виразно глянув на рею.

— Так. Ви відповіли. А тепер скажу вам одверто: мені дуже шкода й соромно, що я служив разом із вами на одному кораблі…

Містер Лоу випростався і відступив на крок; важка щелепа його одвисла, в очах майнув острах. Можливо, він згадав ту абордажну ніч і російського моряка в бою…

— Ви хочете сказати… Це — підозра? Але як ви смієте мене, офіцера флоту його королівської величності, підозрівати…

Головнін показав на трап:

— Поспішіть на берег. Зараз ми вирушаємо… Ви рискуєте вийти з нами в море, а там…

Тепер і він недвозначно глянув на рею.

Де й узялися в огрядного містера Лоу рухливість та спритність! Наче вітром здуло його з палуби корабля в човен. Уже здаля він крикнув:

— Я знаю, вас устигли забезпечити інші агенти!.. Але ви не вийдете з рейду без відома властей!..

Головнін повернувся до нього спиною і кивнув своєму помічникові Петру Рікорду:

— Матросів наверх!.. Ми знімаємося з якоря…

Того дня, уже в морі, він записав до щоденника: «… Усі знають, що підлішого, безчеснішого, нахабнішого, користолюбнішого й жорстокішого за англійських митних службовців немає класу людей у цілому світі».

Все ж своє розчарування в англійській гостинності він ставив на карб лише митній шахрайні, серед якої подвизались зухвалі шпики. В середовищі англійських офіцерів не всі були такі паскуди, як Лоу. Інші офіцери, з якими Головніну довелося служити, були люди порядні… Роздумуючи так у тиші каюти, він навіть пошкодував, що погарячився і переказав лордові Маркерру такі неприємні слова.

Далеко попереду, за океаном, на нього чекали більш серйозні розчарування, та про них, звісно, він і гадки не мав.

А поки що, незважаючи на нудну, майже двомісячну затримку в Портсмуті, все йшло гаразд.

Уже лишився за кормою схльостаний вітрами й прибоєм голий, скелястий, з розчухраними пасмами лісу на вершечку, мис Лізард, крайній південно-східний мис Англії, і попереду відкривалась Атлантика — початок великого, незвіданого шляху.

Командуючий англійською військовою ескадрою в затоці Фолс-Бай, що на мисі Доброї Надії, недалеко від Капшгадта, командор Роулей не раз нарікав у колі близьких офіцерів на свою злощасну долю… В той час, коли біля берегів Іспанії, Франції, Італії, Англії розгорталися такі грандіозні події, відбувались морські бої, нічні раптові сутички, наскоки, десанти, переслідування й захоплення трофейних кораблів, — інакше кажучи, коли інші офіцери англійського флоту робили справжню кар’єру, — він, Роулей, мусив відсиджуватися в цьому глухому закутку планети, куди навіть звістки з театру воєнних дій доходили з двомісячним запізненням…

Бодай би хоч незначна якась подія скрасила це тоскне життя!.. Ну, скажімо, надплив би раптом французький корабель… Не погано, якби на ньому знайшлись великі цінності чи, в крайньому разі, важливі державні документи або хоч два-три французькі генерали.

О, тоді б у Лондоні згадали про командора Роулея! Він уявляв, як в Англії, в морському штабі, читають його урочисту реляцію про захоплення ворожого корабля, як давляться від злості штабні заздрісники, як чутка про подвиг командора докочується до королівського палацу…

Ні, хоч як вдивляйся в океан з висот, що оточують бухту, безмежна хистка рівнина пустинна, і Роулею міг тільки снитися випадковий призовий корабель…

Він часто їздив до Капштадта. Все-таки в Капштадті було веселіше: в гральному домі за картонним столом нерідко відбувалися справжні баталії; в театрі можна було послухати співачок; нарешті, в порту можна було побачити моряків, що допіру прибули з Європи…

Від’їжджаючи з Сіманштата — селища на березі бухти Саймонс-бей — Роулей звичайно доручав справи капітанові Корбету. Капітан командував фрегатом «Нереїда», а що фрегат довгий час перебував у ремонті, то й він теж страшенно нудьгував.

Вони довіряли один одному багато дечого, ці двоє нудьгуючих англійців. Кінець кінцем у них тут не було навіть порядних (звичайно, в розумінні чину) співрозмовників. Довгі вечори й ночі їм не раз доводилось коротати удвох… Мрія захопити призове судно стала спільною їх мрією. І чи міг сподіватися капітан Корбет, що так раптово, в ясну, штильову годину, серед білого дня трофейний корабель добровільно ввійде в Саймонс-бей і кине якір прямо навпроти берегової батареї?..

О, це скидалося на сон, на казку, але це був незаперечний факт!

При легкому вітрі флаги, як відомо, ледве тріпонуться, тому дозорні капітана Корбета не могли розпізнати на віддалі, якої держави корабель прямує до бухти.

Аж ось, уже в бухті, з невідомого судна спустили шлюпку, і дебелі, плечисті гребці дружно змахнули веслами.

Шлюпка причалила до берега, і молодий, ставний лейтенант, козирнувши капітанові Корбету, зажадав командуючого ескадрою…

Тим що лейтенант говорив чистісінькою англійською мовою, з лондонським акцентом, а форма на ньому була не англійська, капітан Корбет і зовсім розгубився. Де ж він бачив цю форму? Тут у нього майнула підозра: а чи не прибув це французький рейдер, щоб наробити переполоху, обстріляти, підпалити англійські кораблі і зникнути, — шукай його в океані?..

Молодий лейтенант спитав удруге:

— Де я можу бачити командуючого ескадрою? Мені доручено запитати, чи відповідатиме ваша ескадра однаковим числом пострілів на наш салют?..

— Пробачте, — розгублено пробурмотів Корбет, — але з ким я маю честь?..

— Російського флоту лейтенант Петро Рікорд… Шлюп «Диана» прибув у Саймонс-бей з Кронштадта, прямує на Камчатку і в Російську Америку…

На хвилину капітан Корбет, здавалося, втратив дар мови. Він тільки дивився на російського моряка посоловілими, вибалушеними очима і жадібно хапав повітря губами.

— І ви… вимагаєте… салюту-відповіді?!

Рікорд здивовано усміхнувся:

— Звичайно… І однакової кількості пострілів.

Ніби побоюючись, що росіянин зараз же кинеться на нього, капітан Корбет метнувся вбік.

— Під варту!.. Арештувати всіх до єдиного!.. Подумати тільки: ворожий корабель вимагає салюту!..

Чотирьох матросів і Рікорда оточили добрі дві дюжини англійців. Російські моряки не мали при собі зброї. Однак капітан Корбет поводився так, ніби командував атакою проти цілого батальйону.

Коли росіян вели в караульне приміщення, капітан Корбет, проводячи їх враженим поглядом, мовив розгублено:

— Може, в мене галюцинація?.. Неймовірно!.. Нечувано!.. Вони не тільки ввійшли у військову бухту, а ще й зажадали салюту…

Аж тепер прийшов він до пам’яті і наказав ударити бойову тривогу. На батареях заметушилась обслуга. Матроси й солдати бігли до берега. Щонайменше п’ятдесят чоловік розмістилося поспішно в шлюпках, і під цією посиленою охороною бравий капітан наказав правити до «Дианы»…

З палуби шлюпа Головнін зацікавлено спостерігав метушню на березі. Він подумав, що готують батареї до салюту. Однак чому ж ціла флотилія прямує тепер до «Дианы»? Пильно вдивляючись в офіцера на передній шлюпці, він упізнав Корбета. Яка зустріч! З цим самим Корбетом Головнін служив в англійському флоті на фрегаті «Сігорс»… Тоді вони були друзями, і Корбет наполегливо запрошував Головніна в гості до своїх рідних, кудись під Норідж…

Можливо, Корбет подумав, що в нього почалась і слухова галюцинація: з палуби російського корабля, — він це виразно чув, — назвали його прізвище!..

— Друже Корбет! — радісно вигукнув Головнін. — Невже не впізнаєте? Яка доля «Сігорса»: плаває він чи пішов на дно?..

Англієць дивився на Головніна виряченими і наче невидющими очима.

— «Сігорс»?.. Який «Сігорс»?..

— Та той, на якому ми разом служили! Я — Головнін…

Чомусь Корбет дуже довго гаявся з відповіддю. Матроси, що його супроводили, тримали зброю напоготів.

— Якій державі належить цей корабель? — спитав, нарешті, Корбет.

— Це — російський шлюп «Диана»…

Корбет обернувся до своїх матросів і щось сказав; ті щосили налягли на весла. Шлюпка помчала до корабля, що стояв віддалік під командорським флагом.

Головніна зовсім спантеличила ця дивна поведінка колишнього приятеля. Він подумав, що, мабуть, на мисі Доброї Надії запроваджено суворий карантин і англійцям заборонено мати стосунки з іноземцями. Але чому ж не повернувся його помічник, Петро Рікорд? Чому Корбет не спитав, звідки і куди йде корабель? Це ж найперше запитання, обов’язкове навіть для капітана холерного або зачумленого судна. Чому, нарешті, Корбет удав, що не впізнає Головніна? Що змінилося в світі? Невже війна?..

Хоч і були в англійських газетах тривожні звістки, Головнін не думав, що війна може вибухнути так швидко. Газети щоденно вигадували сенсації, однак того дня, коли «Диана» покидала рейд у Портсмуті, російський фрегат «Поспешный» ще залишався гостювати в цьому англійському порту. Здавалося б, кому як не командирові «Поспешного» слід було відійти якнайшвидше: в трюмах фрегата переховувалися золоті й срібні злитки на суму понад два мільйони карбованців… Але командир фрегата не діставав наказу негайно вийти в Кронштадт… Крім того, в Портсмуті було відомо, що ескадра віце-адмірала Сенявіна, яка діяла в Середземному морі і перебувала тоді в Гібралтарі, ішла в Англію… Якби воєнні дії між Англією і Росією справді передбачалися, хіба повів би Сенявін свої кораблі в англійський порт?

Чи міг Головнін знати про те, що приблизно за місяць до його відплиття з Кронштадта десь на ріці Німані, неподалік від міста Тільзіта, Олександр І зустрівся з Наполеоном і довго розмовляв з ним секретно?

Здавалося б, ця зустріч не стосувалась рейсу «Дианы». Але в ті дні, коли капітан «Дианы» оббивав пороги російського посольства в Лондоні, клопочучись про забезпечення шлюпа провізією, в посольстві вже лаштували чемодани. І ніхто не сказав Головніну про близьку небезпеку, яка загрожувала екіпажеві його корабля в англійському порту.

Восени російський посол виїхав з Лондона. Уряд Олександра І оголосив «декларацію про розрив між Росією і Англією…»

У Портсмуті на фрегат «Поспешный» і на російський транспорт «Вильгельмину» прибули англійські озброєні чиновники і заявили, що обидва кораблі з їхніми вантажами конфісковано, а особовий склад перебуватиме на становищі військовополонених… Так дорого коштувало Росії й її морякам байдуже мовчання посольства.

Дев’яносто три дні «Диана» була під парусами. Єдиний пункт, де шлюп поповнював запаси, — місто Ностра Сеньйора дель Дестерро на острові св. Катерини, — був такий глухий закуток, що годі було й сподіватися почути тут якісь вісті про події в Європі. Португальський губернатор острова і сам задовольнявся газетами піврічної давнини… Прямуючи до Саймонс-бея, Головнін був певен, що веде свій корабель в колонію дружньої держави. А тепер доводилось тільки чекати роз’яснення причин такої ворожої зустрічі…

Від командорського корабля до «Дианы» вже йшла невелика швидкохідна шлюпка. Високий довгов’язий лейтенант крикнув ще здалеку:

— Звідки прибули?.. Куди йдете?..

Головнін відповів. Немов бавлячись початою Корветом грою в таємничість, лейтенант наказав ' матросам розвернути шлюпку і помчав назад, до свого корабля.

На командорському судні команда квапливо ставила паруси й вибирала канати. Звідусюди від англійських військових кораблів до «Дианы» поспішали шлюпки, переповнені озброєними матросами. Аж ось командорський фрегат вибрав якорі і майже впритул підійшов до шлюпа. Вже знайомий лейтенант, перехилившись через поручні, прокричав загрозливо:

— При спробі тікати будете потоплені… Оголошую, що з цієї хвилини шлюп «Диана» є наш законний приз…

— З якої причини? — вражено спитав Головнін.

— З причини війни між Англією і Росією…

Із шлюпок, що оточили «Диану», вже видиралися на її борт кілька десятків англійців. Жерла берегових гармат погрозливо обернулись до шлюпа…

— Я запитував вас про салют, — сказав Головнін, — а ви зустрічаєте нас форменим парадом…

Лейтенант відгукнувся зневажливо:

— Потрудіться передати мені флаг та суднові документи…

— Ви не одержите ні того, ні того…

— А це ж чому?

— В мене є пропуск англійського уряду. Про це ви не догадалися спитати?

Недоумкуватий лейтенант, перемагаючи ніяковість, промимрив уже іншим тоном:

— А ви не обманюєте?..

— З вами говорить капітан російського військового корабля…

— О, розумію!..

Лейтенант піднявся на ванти і дав команду:

— Усім повернутись на свої судна…

Головніну він сказав уже майже привітно:

— Зараз я відправлю повідомлення про це своєму командирові. Вам доведеться почекати його рішення.

— Що ж, це вже краще, — мовив Головнін. — Ваші хлопці, мабуть, скучили за призами, та ще такими, що самі йдуть у руки…

— Ого! — добродушно засміявся лейтенант. — Ще як скучили!..

Посильний, що прибув за годину від капітана Корбета, мало скидався на моряка: м’яка, ковзиста хода, вкрадлива усмішка, білі, випещені руки… Головнін подумав: «Яка проява! Бачу, чого ти. прийшов…»

Посильний, здавалося, був дуже радий з тієї звістки, яку приніс:

— Капітан Корбет вельми жалкує, — так, так, вельми жалкує, що не має часу для візиту до вас, пане командир… Лейтенанта Рікорда та його супутників уже звільнено. У Капштадт з донесенням командорові про ваше прибуття помчав кур’єр. Ви можете почувати себе цілком вільно, капітан тільки просить без його відома не міняти якірної стоянки… І ще капітан цікавиться: хіба ви не знали про стан війни?..

— Я б не забився в цю глушину, якби знав! — сказав Головнін.

— Дуже шкода! — вигукнув посильний, силкуючись виявити на обличчі щирий жаль. — Але, коли не помиляюсь, ваш шлях на схід?

— То що? — неуважно спитав Головнін.

— Тут бувають дуже темні ночі…

— Я не знаю…

— Добрий попутний вітер і темна ніч…

— Капітан Корбет доручив вам переказати й це?

Англієць зробив перелякане обличчя:

— Ну що ви!.. За це він може повісити на реї…

— Либонь, він так і зробить…

Гра ставала забавною. Головнін уважно стежив за посильним. Той все ще удавав переляканого:

— Я просто помилився на слові… Між іншим… Однак, хочете, я буду одвертим? Я вірю вам, російському офіцерові, — ні, ви не здатні на зрадництво. Я теж ладен утекти з цього пекла! Коли б тільки знайти друзів…

— Осічка! — мовив Головнін по-російському.

Агент стрепенувся:

— Що ви сказали?..

Головнін переклав це слово англійською мовою. Посильний враз потемнів.

— Перекажіть капітанові, — промовив Головнін, — що про втечу я не маю й гадки. Пропуск англійського уряду дає мені право відкрито, серед білого дня підняти якорі…

— Ви можете почувати себе цілком вільно! — повторив агент.

— І ще перекажіть, — додав Головнін, — що я не терплю провокацій. А втім, він, може, не знає про те, що ви мені запропонували?

Весела усмішка посильного стала судорожною. Задкуючи, він вийшов з каюти.

Петро Рікорд і його супутники повернулися на шлюп уночі. Ще здалеку Головнін почув Петрів голос: Рікорд з чогось кепкував, і, зачеплені, мабуть, його жартом, дружно засміялись матроси. Шлюпка причалила до борту, і, ніби в одну мить, — так здалося Головніну, — Рікорд опинився перед ним, козирнув, пристукнув каблуками:

— Дозвольте доповісти…

Головнін дружньо і лагідно перебив його:

— Не треба рапортувати, Петю… Я знаю, салюту-відповіді не буде.

— І це ще не все…

— На полон скидається?..

— Так. Це — полон.

Вони помовчали. Десь близько поскрипували кочети весел; стиха, поривами сплескувала вода.

— Крадуться попід самим бортом, — мовив Головнін. — Бояться, що можемо втекти. Стережуть. А що як спробувати, Петю, справді?.. Пообрубуємо канати — і під паруси: доганяй, лишень, в океані… А в крайньому разі — бій.

Рікорд поривчасто, глибоко зітхнув:

— Я думав про це. Але на фрегаті не спить жодна людина. Їхні шлюпки цілу ніч курсуватимуть навколо «Дианы». А вранці, — я чув це розпорядження Корбета, — нас поставлять фертоїнг, на два якорі, між їхніми кораблями і берегом. З фертоїнг хоч як розвертайся, однаково будеш усе між двома якорями.

І знов вони замовкли, прислухаючись до близького настороженого берега, звідки часом долинало пересвистування вартових.

— Правду сказати, я турбувався за тебе, — промовив Головнін неголосно. — От де браві вояки!.. Особливо браві, коли їх багато, а в тебе тільки матроси на веслах, та й ті без зброї.

Рікорд тихенько засміявся:

— Спочатку вони кинулись на нас, мов яничари!.. Я в ту мить подумав: чи ми не до буйних потрапили? Кажуть, так буває: від нудьги цілий гарнізон здичавіти може… Далі виникла в мене інша підозра: а чи не піратське це кишло? Може, пірати переодяглися в англійську військову форму?.. Потім уже зрозумів, у яку халепу ми вскочили в цьому гаспидському Саймонс-беї, Василю! Адже це війна. А ми прийшли: «Здоровенькі були! Приймайте корабель і флаг, екіпаж і нас, офіцерів, гармати, документи і все інше…»

Здавалось, він задихався від люті:

— Я так гадаю, Василю Михайловичу, що, в крайньому разі… в найгіршому, якщо становище буде безнадійне, якщо вони надумають захопити шлюп, ми підірвемося. Пороху в нас досить. Нехай добувають «трофей» з дна…

— Пізнаю тебе, Петре! — сказав Головнін.

Уже не перший рік цих двох моряків єднала випробувана дружба. Ще в 1802 році, коли морський міністр адмірал Мордвінов напучував молодих офіцерів, що від’їздили до Англії, — їх було дванадцять чоловік, — Василь Головнін і Петро Рікорд стояли поруч в шерензі. Потім вони разом служили на англійських військових кораблях, разом відстоювали вахти під вогнем французьких та іспанських батарей, штормували, вивчали лоції, писали листи товаришам у Петербург і Кронштадт, сумували за батьківщиною… Між ними не було секретів. Одверто лаяли вони двірську челядь, тупих, чванливих вельмож, винних у занедбаності російського флоту, що лишився майже без догляду. Перепадало тут і дурнуватому графові Кушельову, і хитрому підлесникові маркізу де Траверсе, і бездарному фон Міллеру. Не відчували вони поваги й до царя.

Тільки в службі їх розділяла певна дистанція. Ніхто не подумав би, дивлячись збоку, що цей стриманий, владний капітан і його ретельний, спритний помічник, для котрого, здавалось, не було нічого в світі важливішого, як розпорядження начальника, що ці двоє такі не схожі один на одного люди: замкнений, завжди серйозний Головнін і веселий, меткий Рікорд, — були сердечні друзі…

У цьому далекому поході, ясними, тихими вечорами в тропіках, коли океан горів і сяяв живими потоками світла, слухаючи розмірений гул парусів, неквапливо ходячи вздовж палуби шлюпа, вони вголос мріяли про Росію, про майбутні трудні, круті її шляхи.

Одного разу Головнін сказав:

— От ми лаємо двірських міністрів, усю цю улесливу бездар, що оточує царя. А де ж головна причина всього цього? Хто хоче завжди тримати наш народ темним і безправним? Хто вбачає безпосередню небезпеку для себе в освіті народу?

— Самодержавство, — відповів Рікорд.

— Безперечно. Отже, повинні знайтися люди, самовіддані, вірні сини народу, які не задумуючись пожертвували б собою…

Рікорд насторожився:

— Пожертвували б собою для…

— Для батьківщини, — мовив Головнін.

— Це значить?..

— Це значить: треба знищити самодержавство. Знищити! Ти правильно зрозумів мене, Петре. Замінити самодержавство таким ладом, щоб до управління державою прийшли передові, безкорисливі люди…

Рікорд довго мовчав. Гули паруси. Повільно й могутньо здіймалися груди океану.

— Це дуже небезпечні думки, Василю, — сказав, врешті, Рікорд. — За це… А втім, ти сам розумієш…

— Я знаю. За це — шибениця.

— Однак і я цілком поділяю твої думки. Я знаю, що й багато людей думає так…

В одну з нічних, тривожних годин полону Головнін якось пригадав свою розмову з Рікордом, пригадав полум’я сонячного заходу на близькій хвилі і живий, могутній подих, океану. І згадалося ще, як це полум’я наче спалахнуло в очах лейтенанта, — він, звичайно, був не боягуз, його товариш у блуканнях по морях…

— Пам’ятаєш, Петре, одну нашу розмову про царя, — сказав Головнін;. — Тільки любов до батьківщини, синівська, безмежна любов, могла породити й зміцнити такі думки. А тепер та сама любов до батьківщини, до нашого флоту, до честі нашого флага повинна збудити в нас такі сили, щоб ми зробили навіть неможливе… Ти розумієш, про що я кажу? Ми мусимо вирватися з полону. Підірвати, затопити судно — це значить заподіяти втрату Батьківщині. Ми самі ускочили в цю пастку, самі повинні й вирватися з неї. Нехай знають наші колишні «друзі-приятелі», що ми, російські моряки, краще загинемо в бою, ніж здамо корабель і дозволимо себе полонити.

Рікорд рвучко випростався, відступив на крок:

— Я готовий виконувати перший-ліпший ваш наказ…

— Про всяк випадок гармати хай будуть напоготові, — ледь чутно промовив Головнін.

На світанку до трапа «Дианы» підійшла англійська шлюпка. Довготелесий хлопчина в чині лейтенанта, тримаючи біля грудей пакет, піднявся на палубу і спитав командира. Головнін відповів на привітання, прийняв пакет, тут же прочитав лист від Корбета… Яка честь! Виявляється, капітан Корбет теж його впізнав і тільки через брак часу відмовив собі в приємності потиснути руку російському бойовому соратникові. А втім, капітан матиме цю приємність іще сьогодні, якщо Головнін зробить ласку — приїде до нього.

Підкреслено чемний тон листа не здивував і не обдурив капітана «Дианы». Він знав манери англійських аристократів. Навіть коли вони вішали полонених наполеонівських солдатів, офіцер, що керував стратою, примовляв:

— Вибачте, панове, але одну хвилинку вам буде неприємно…

Наприкінці свого листа Корбет повідомляв, ніби про щось другорядне, що посланий ним офіцер залишиться на шлюпі, бо, доки прибуде командор, судно вважатиметься затриманим…

Головнін ні про що не питав англійського лейтенанта. Все було ясно. При зустрічі з Корбетом він з’ясує докладно, чи є надія на звільнення шлюпа. Він кивнув англійцеві:

— Добре. Можете залишатись…

Два незначні епізоди, які сталися, вірніше, непомітно промайнули цього ранку, Головнін згадав набагато пізніше. А тоді вони не привернули особливої його уваги. Однак іще тут, в Саймонс-беї, йому слід було пильніше придивитися до ставного, з пещеним, як у дівчини, обличчям чоловіка, що служив на «Диане» в чині мічмана. То був обрусілий німець, мічман Мур.

Присланий Корбетом лейтенант, як видно, одразу ж відчув себе на затриманому кораблі господарем. Для початку він вирішив оглянути судно. Не кваплячись лейтенант рушив у бік носової частини, але відкілясь із-за прибудови просто перед ним виросли два дужі матроси. Похмурі обличчя, плечі мов вилиті з чавуну, руки в кишенях.

— Звільніть дорогу, — наказав лейтенант.

Старий матрос похитав головою і відповів по-російському:

— Не розумію…

Лиш мигцем, здаля Головнін помітив цю сценку: двоє рослих, незворушно-спокійних матросів і перед ними розгублений англієць. Аж десь узявся мічман Мур. Він кинувся до матросів, погрожуючи кулаками:

— Пр-р-ропустити!..

Матроси нехотя відступили вбік. Догідливо кланяючись англійцеві, мічман Мур танцюючою ходою, на носках, повів непроханого гостя вздовж палуби шлюпа.

«І чого він так упадає коло нього?» — подумав Головнін, тільки тепер помітивши вкрадливі манери Мура, проте він тут же й забув цю незначну подію: в нього була важлива й негайна справа…

Він відчинив свою каюту й дістав із шухляди письмового стола пакет з інструкцією Адміралтейств-колегії. Інструкція була секретна. Цей порядок існував уже не перший десяток років: хоч би й якій державі належав корабель, але коли він вирушав у плавання для відкриттів, інструкція завжди бувала таємною, довіреною самому лише капітанові. Тепер цей секретний документ Головнін повинен був знищити, зберігши в пам’яті його зміст.

Він розгорнув гладенький, цупкий аркуш гербового паперу, швидко пробіг очима знайомий текст…

Вогник був трепетний і синій і дуже несміливо торкнувся ріжечка розгорнутого аркуша. А далі папір узявся димом і спалахнув жадібним полум’ям. І коли документ уже догоряв, Головнін не побачив, а відчув, що позаду хтось стоїть… Він обернувся. За розчиненими дверима каюти стояв Мур. «Я не зачинив дверей, — з досадою подумав Головнін. — А втім, хто має право зайти сюди без дозволу?»

— Що вам треба? — суворо спитав він. — Чому ввійшли, не спитавши дозволу?

Тонкі губи мічмана скривились; очі дивилися і вкрадливо, й допитливо:

— Я злякався… Я думав… Я побачив дим…

— Не турбуйтесь, Мур. Я спалив секретний документ.

— Секретний? Це який же?..

Головнін посміхнувся. Йому здалось кумедним перелякане обличчя мічмана.

— Який? Я вже сказав вам: секретний. Можете заспокоїтись. Пожежа кораблю не загрожує.

Не думав капітан «Дианы», що йому колись доведеться з жалем пригадати цей короткий епізод.

… На своєму фрегаті «Нереїда» капітан Корбет зустрів російського гостя чемно, навіть урочисто. Два матроси біля верхньої площадки трапа салютували швидко піднятими багнетами. Палуба, однак, була безлюдна; очевидно, капітан дав наказ, щоб екіпаж не виявляв цікавості.

Вени пройшли в офіцерський салон, де вже був накритий стіл. На цю зустріч Корбет не запросив нікого з офіцерів. Лише мовчазний служник, шанобливо витятись і нахиливши голову, стояв коло буфета.

— Мій бойовий друже! — раптом весь змінившись, вигукнув Корбет і взяв руку Головніна обома руками. — Хто з нас ще недавно міг би подумати, що ця зустріч відбудеться на самому краю землі і за таких сумних обставин?.. Чи не дивно справді, що ми, друзі, випробувані вогнем, сьогодні стали ворогами?.. Дивно. Неймовірно! Ось людина, що билася під флагом самого Нельсона, і ця людина — мій противник…

— Справді дивно! — погодився Головнін. — Але, пригадую, лорд Маркерр казав якось, що англійці ніде й ніколи не забувають своїх друзів. Нехай часи змінилися, однак у мене ніхто не відбере пам’яті про ті роки, які я віддав британському флотові.

На короткий час капітан Корбет замислився. Чисто виголене, одутле обличчя його зробилося сумним. Тільки очі дивились насторожено, мов визирали з засідки, — в них було якесь невисловлене запитання. Несподівано, обертаючись враз у хвацького хлопця, він так стукнув по столу, що аж посуд задеренчав, і схопив ближчу пляшку:

— Геть усі сумні справи! Згадаймо, друже, славетну битву під Тулоном…

— Однак, — мовив Головнін, — я прибув до вас, щоб з’ясувати саме сумний бік справи. Я маю пропуск англійського уряду. Хіба цього не досить, щоб я міг спокійно стати під паруси?..

Корбет спроквола наповнив бокали:

— Будемо цілком одверті, мій друже… Ви відпливли з Англії до оголошення війни… Це може означати, що ваш пропуск механічно втратив силу… Я не знаю, як вирішить командор Роулей, але коли б я був на його місці…

Тут капітан Корбет надпив трохи з бокала, потім накурив, відсунув тарілку і закінчив рішуче:

— Я відпустив би вас… Авжеж, відпустив! Я вам повірив би на слово честі…

— Дякую, — сказав Головнін, подумавши, що капітан поводиться надто вже артистично: цей піднесений топ, і суворий вираз обличчя, і цей жест — рука, покладена на серце…

— Але я не можу цього зробити, — зітхаючи, закінчив Корбет. — Я тільки підлеглий. Я не можу інакше розглядати ваше судно, як військове судно ворожої держави. І я не можу дозволити, щоб ви підіймали російський флаг. Це була б образа моєму королеві: в англійській військовій бухті і раптом ворожий флаг! Ви можете залишити вимпел, це означатиме, що судно ще не приз…

— Ще не приз! — повторив Головнін. — Отже, ви гадаєте, що командор вирішить…

— О, ні! Я не забігаю наперед, — поспішив запевнити Корбет. — Коли командор ознайомиться з вашою інструкцією…

— Вона була написана по-російському…

— То що, це не перешкода! У нас тут живе чоловік, що приїхав з міста Риги… Він прекрасно читає по-російському…

— Я кажу: вона була написана. Тепер її вже нема.

При цих словах не тільки очі, а й губи, і брови, і густа сітка зморщок на лобі, — все обличчя капітана Корбета виявило настороженість.

— Де ж… Інструкція?

— Я її спалив.

— Навіщо?..

— Щоб ви не довідались про її зміст. Ви, звичайно, знаєте, капітане, що означає поняття: секретний документ. Коли мені оголосили, що шлюп вважається затриманим, я вважав за свій обов’язок знищити інструкцію. Проте я нітрохи не боюсь наслідків цієї моєї дії.

Можливо, що капітан Корбет хотів показати себе людиною проникливою. Ледь помітно усміхаючись, він спитав:

— Але ви хотіли дізнатись, чи зможемо ми прочитати документ, написаний по-російському? Гадаю, ви саме тому й сказали, що інструкція написана вашою мовою?

Головнін теж усміхнувся:

— Атож, це дуже важливо, капітане. Принаймні у вас не буде приводу затримувати шлюп через те, що нема людини, якій ви довіряєте і яка зможе прочитати документи, викладені російською мовою. У мене є папери, які доводять, що шлюп «Диана» йде на північний схід лише з метою робити відкриття.

— Виявляється, містер Головнін, що ви, крім усього, ще й дипломат?! — здивовано промовив Корбет і голосно засміявся, але очі його, як і досі, визирали з засідки. — Отак спритно випитали в мене, простака, що в нас є перекладач!

Без видимого зв’язку з попереднім він спитав:

— Скажіть, там, на Алясці, куди ви йдете для відкриттів, якщо, звісно, вірити вам на слово, кажуть, дуже суворий клімат? Я читав про мандрівки Джемса Кука, він бував у тих краях…

— Ще до нього там побували наші, росіяни, Чириков і Берінг…

— Хіба? Дуже цікаво… Все ж ви берете на себе чималий риск. Хутро, як ви знаєте, не терпить солоної води. Якщо ви везтимете хутро, вам треба буде ближче спуститися до тропіків, щоб втекти від штормів північного сходу. О, я знаю, що таке район снігових штормів! Я побував за Південним Полярним колом…

— Ви даєте пораду, капітане? Дякую… Нещодавно я теж побував на південь від мису Горн… Але ми не маємо наміру перевозити хутро. Це — справа комерційних кораблів. Коли б наш корабель був комерційний, ви могли б захопити його як приз…

Капітан Корбет помітно спохмурнів:

— Ви, очевидно, подумали, мій друже, ш%я добиваюся від вас бодай непрямого признання?.. А хіба мені не однаково: комерційний це корабель чи військовий?

— Це корабель Російської географічної експедиції. І потім, про які «непрямі признання» може бути мова? Ви — не слідчий. Я — не підслідний…

Капітан Корбет схвально вигукнув:

— Це — слова мужчини!.. То випиймо ж за наші славні діла під Тулоном!.. Геть усі умовності, тут зустрілися двоє бойових товаришів…

За кілька хвилин вони попрощались біля площадки трапа. «Диана» стояла зовсім близько: звідси можна було бачити все, що діялось на її палубі. Там плинуло звичайне, розмірене корабельне життя: під фок-щоглою матроси лагодили снасті; інші шкребли й мили надбудову бака; судновий кухар чистив великий мідний таз… Тільки вартовий англійський лейтенант, нудьгуючи, сам собі повільно блукав осторонь усіх, на юті… А навколо шлюпа, як і раніше, сновигали човни, переповнені озброєними англійськими матросами, і з одного човна, що причалив під кормою, якийсь хлопчина здирався по тросу на пів’ют.

Головнін показав на нього Корбету:

— Я накажу своїм матросам скидати таких-от «акробатів» за борт…

— Зараз вони дадуть вам спокій, — мовив Корбет. — Але, між іншим, я забув повідомити вас, мій друже, що я дав розпорядження… При найменшій вашій спробі тікати, на вас буде спрямовано вогонь усіх берегових і корабельних батарей… До речі, сьогодні чудова погода, правда?

— Дякую вам за прекрасний обід, — відповів Головнім, посміхаючись. — Ми, російські моряки, добре розуміємось на гостинності. Я ще раз пересвідчився, що англійці не забувають своїх друзів.

Уже з шлюпки Головнін помітив: пещене обличчя капітана Корбета побагровіло, але що він переживав — почуття сорому, зніяковіння, злоби, — Головнін не міг збагнути.

Дивна пригода трапилася з перекладачем. Уродженець міста Риги, цей чоловік служив тепер в англійському морському корпусі в Капштадті в чині сержанта; він і дитинства чудово знав російську мову. І раптом сталося незвичайне; викликаний до командора Роулея, він вислухав відповідне суворе напучення і… враз забув усі російські слова.

Коли йому показали суднові документи «Дианы», він тільки розвів руками і мовив засмучено:

— Ні, жодного слова не можу перекласти…

З великим жалем командор Роулей повідомив Головніна, що, як виявилося, перекладач їхній не досить підготований. І ще прикріше командорові, що в усьому Капштадті, як він з’ясував, не було людини, котра володіла б російською мовою.

І Головнін, і Рікорд чудово розуміли Роулея: він наказав перекладачеві мовчати… В Капштадтському порту готувався відпливти в Англію транспорт «Абоданс». З цим транспортом Роулей посилав донесення про затримку шлюпа.

Отже, Головнін не помилився: це був полон, але полон особливий, обставлений зовнішньою чемністю, яку доповнювали жерла гармат, націлені на шлюп.

Викликавши наверх команду, Головнін прочитав перед застиглим, мовчазним строєм моряків свій писаний наказ.

— Єдине, що лишається нам робити в цьому становищі, — сказав він, — чекати. Терпіння і терпіння! Будемо сподіватися на краще, мої друзі…

Потім він спитав у офіцерів і матросів, чи є в кого які заяви або запитання. Після кількох секунд тиші із строю виступив бронзовий від загару богатир, матрос першої статті Михайло Шкаєв.

— Насмілюсь доповісти….

Головнін кивнув йому:

— Кажіть…

Чисте, вольове обличчя моряка було зосереджене й серйозне:

— Матроси обговорювали в своєму гурті цю сумну подію. Як видно, одне тільки нам лишається: вирватися з пастки і з боєм втекти… Я хочу запевнити вас від імені матросів, Василю Михайловичу, що всі ми готові і тільки ждемо вашої команди…

Ставний, вродливий мічман Мур тихенько свиснув, посміхнувся, знизав плечима. Як видно, ця заява Шкаєва була, на його думку, недозволенною вільністю: вже не раз Мур висловлювався в тому розумінні, що матросові належить не думати, не міркувати, а слухати розпорядження начальства і беззаперечно їх виконувати. ІІІкаєв зрозумів і цю посмішку мічманову, і його застережний свист. Він сказав:

— Я повинен доповісти вам, ваше благородіє, що англійський лейтенант, отой що вартує на шлюпі, робить пусте, зайве діло. Весь час він торочить матросам: ідіть, мовляв, на берег, ми дамо вам і гроші, і волю, і право виїхати в яку схочете країну…

— От як! — вигукнув Головнін. — А хіба цей лейтенант розмовляє по-російському?..

— Ні, його слова перекладає мічман Мур…

Головнін круто обернувся, прямо, в упор глянув на мічмана.

— Що це значить, шановний?..

— Це була просто моя люб’язність, — витягтись і все усміхаючись, відповів Мур без найменшої запинки. — Я хочу сказати: глузлива люб’язність.

— Я не терплю таких люб’язностей, — суворо, роздільно промовив Головнін, дивлячись в очі Мурові. — Зважте на це і більше не помиляйтесь.

Вродливе обличчя мічмана зблідло; він злобно глянув на Шкаєва. Головнін підійшов до матроса ї мовчки потис йому руку.

Через кілька днів шлюп перевели в далекий, глухий кут бухти. Вихід в океан охороняли берегові батареї н кораблі англійської ескадри. Для астрономічних спостережень Головнін найняв на самому березі старий, розхитаний вітрами двоповерховий будинок. Сюди перенесли з шлюпа хронометри й інші інструменти. Містер Роулей тепер остаточно заспокоївся: без хронометрів Головнін не зробить спроби тікати, отже, наглядати за полоненими ставало куди легше.

Обсерваторія, створена Головніним на березі для перевірки хронометрів, незабаром привернула до себе увагу англійських капітанів. Тут, у цій дуже важливій бухті, де схрещуються океанські шляхи кораблів, англійська адміністрація не спромоглась організувати обсерваторію. І от, нарікаючи на чиновників, англійські капітани не раз просили Головніна перевірити й їхні хронометри. Головнін залюбки погоджувався: часу вільного багато, а за роботою він збігав непомітніше. Та начебто вже наближався й день їхнього звільнення: до Капштадта з Англії прибув на шлюпі «Рес-горс» віце-адмірал Варті, людина з великими повноваженнями і владою. Від англійського офіцера Головнін довідався, що транспорт «Абоданс» закінчив рейс щасливо і кілька днів стояв на рейді Портсмута поряд з «Рес-горсом». Варті, звичайно, мав привезти розпорядження англійського уряду про дальшу долю «Дианы». З певною надією й радістю Головнін поспішив у Капштадт…

Віце-адмірал не примусив його нудитися в приймальні. Підтягнутий, вилощений ад’ютант доповів, що прибув російський моряк, і зараз же розчинив двері. В просторому кабінеті було щонайменше три десятки офіцерів. Вони сиділи біля круглого стола, стояли окремими групами, троє схилилось над паперами, які переглядав Варті…

Головнін підійшов до столу. Здалеку, від дверей ад’ютант викрикнув його прізвище. Віце-адмірал підвів лису голову, відсунув папери і поспішно встав.

— Мені дуже приємно, містер Головнін, познайомитися з вами… Я знаю про вашу доблесну службу в англійському флоті. Як самопочуття? Подобається вам Капштадт?..

— Правду сказати, я досить-таки надивився на це місто, — промовив Головнін. — Я віддав би перевагу північним широтам перед півднем…

Віце-адмірал голосно засміявся, занадто голосно, щоб цей сміх здавався щирим.

— Мушу сказати вам, капітане, що клімат цих місць вважається чудовим… Сподіваюсь, ви ні в чому не зазнаєте скрути?

— Я хотів би знати, які ваші наміри щодо шлюпа «Диана» та його екіпажу?

Варті підвів гострі плечі. На сухому, старечому обличчі його відбився подив:

— Наміри цілком доброзичливі. Ви, певно, знаєте, що наша ескадра, яка блокувала острови де Франс та Реньйон, недавно дуже потерпіла від бурі. Вчора сюди прибуло для ремонту кілька кораблів. Вам треба дати розпорядження, щоб ваші матроси взяли участь у ремонтних роботах… За це, звичайно, заплатять, і це позначиться на постачанні вашому екіпажеві.

— Ні, я не зроблю такого розпорядження, — сказав Головнін. — Корабель, відремонтований на мисі Доброї Надії, може опинитися в Балтійському морі і вести операції проти Росії. Якби мої матроси взяли участь у цих роботах, вони тим допомагали б противникові Росії.

— Мені здається, у вашому становищі на такі деталі не слід було б зважати, — мовив Варті. — Один із ста шансів, що корабель, відремонтований вашими матросами, опиниться на Балтиці.

— Навіть коли б це був один шанс із тисячі, — сказав Головнін. — Ми нізащо не погодимось допомагати противникові.

І знов на старечому обличчі Варті відбився подив, який тут же змінився на те лагідне смиренство, яке звичайно буває написане на обличчях єзуїтів. Головнін подумав: «Цьому Варті чорної сутани тільки бракує!..»

— Мені дуже шкода, капітане, що я не можу порадувати вас будь-яким розпорядженням мого уряду про «Диану». Доведеться ще почекати. Але ви можете бути п%вні в моїй незмінній до вас прихильності. А тепер я змушений перепросити вас, бо повинен негайно оглянути новий сигнальний пост…

У прихильності Варті Головнін переконався того самого дня, тільки-но повернувся на «Диану». Тут на нього чекав англійський морський офіцер, який допіру прибув із Капштадта. Очевидно, Варті послав його услід за Головніним, і офіцер випередив капітана в дорозі. Похмурий, довгов’язий хлоп’яга з важкою щелепою й підсліпуватими очима пильно вдивився в обличчя капітана і різко відрубав заздалегідь підготовані фрази:

— За розпорядженням віце-адмірала, сера Варті, ви повинні дати писане зобов’язання, що не зробите спроби залишити Саймонс-бей до відповідного наказу з Англії. Якщо ви відмовитесь видати таке зобов’язання, команда й офіцери будуть перевезені на берег як військовополонені, а шлюп займе англійський караул. Крім того, сер Варті дав розпорядження, щоб усі паруси на шлюпі були відв’язані, брам-стеньги спущені і судно обов’язково стояло на двох якорях.

— Може, сер Варті дав розпорядження і про поставання моєму екіпажеві? — спитав Головнін.

Офіцер посміхнувся:

— Було б дуже дивно, коли б віце-адмірал став складати для рас меню…

— Але буде ще більш дивно й дико, якщо мої люди змушені будуть голодувати.

— А втім, сер Варті сказав, що ваші люди можуть працювати й одержувати харчування.

Головнін зміряв його поглядом:

— Як бачите, ми не боїмося ваших гармат. Ми спокійні. Можете бути певні, що нас не злякає й голод.

Одержавши писане зобов’язання, офіцер з’їхав на берег. Проводячи його поглядом, Головнін сказав:

— Авжеж, Англія не забуває своїх друзів…

Поруч хтось неголосно засміявся. Головнін обернувся. Петро Рікорд стояв біля фальш-борту й читав якийсь папір.

— Слухайте, Василю Михайловичу, вони таки, мабуть, твердо вирішили Саме голодом скорити нас. Купцям наказано не приймати наших векселів. І прокурор ось відповідає, що нам заборонено продавати будь-що з шлюпа, бо агенти в призових справах вважають шлюп і всі наші вантажі своєю власністю. Проте в усій цій оказії є й позитивний бік!

— В тому разі, коли б йому пощастило нас затримати…

Головнін оглянувся на бухту. За двісті метрів від шлюпа стояв адміральський корабель «Резонабль». Вихід з бухти був заставлений транспортними й купецькими суднами. Прорватися крізь цей зосереджений фронт кораблів, та ще вночі, здавалось, було неможливо.

— Оголосіть мій наказ по шлюпу, — сказав Головнін Рікорду. — З сьогоднішнього дня всі офіцери, і я також, одержуємо харчування однакове з матросами. На добу не більше як фунт сухарів на людину. Купувати будь-що на березі категорично забороняю.

Рікорд зрозумів:

— Отже, готуватимемось у дорогу?

Головнін все дивився на бухту, намічаючи в думці можливий найкоротший шлях.

— Починати треба було б із заготівлі провізії. Наші запаси мізерні. Але ж англійці догадаються, що ми готуємось. Вони стежать за кожним нашим кроком. Тож нехай краш, е думають, що можуть вдержати нас загрозою голоду в дорозі… Матроси й офіцери на цьому шлюпі — одна сім’я, тому ніхто не повинен мати переваг у нашому тяжкому становищі. По-братньому поділяємо ми мрію і надію. По-братньому поділимо й останній сухар…

— Мене можуть спитати наші офіцери, які причини викликали цей наказ, — мовив Рікорд.

— Просто скажіть: причини знає командир.

— А наші хронометри? Вони ж на березі, в найнятому будинку. Їх треба доставити на корабель. Там у пас є й англійські хронометри. Три з них — з адміральського корабля. Коли повернемо ці інструменти неперевіреними, викличемо підозру. Може, вночі перенести наші хронометри на шлюп? Але тоді англійці насторожаться…

— Я думав про це, Петре… На березі в нас три хронометри. Два з них ми непомітно перенесемо на шлюп, а третій залишимо. Власникові будинку я передам листа, щоб він продав цей хронометр з аукціону й одержав гроші, які належать йому за приміщення й за хліб. Ми не можемо зникнути не заплативши, ми не ошуканці — чесні люди… Є ще борг торговцеві м’ясом де Віту. Цьому я залишу вексель на англійський комерційний дім Гарі і Джокса.

— А як же передати листи? Кому їх довірити? їх можуть прочитати ще до нашої втечі!

— Я довірю ці листи тільки замкові, — мовив Головнін. — Стальному замкові й ключеві, що в мене в кишені. Я покладу їх у ящик адміральського хронометра. Правда, тут виникає одне побоювання: що як віце-адмірал Варті потаїть від свого уряду зміст листів? Адже я вирішив залишити листа й йому. Ніхто інший, саме він призвів нас до спроби втекти. Для Варті, звичайно, було б найпростіше знищити мої пояснення: в них нема ні перепрошувань, ні виправдувань. Я маю всі підстави обвинувачувати віце-адмірала в жорстокості, і я обвинувачую. Приховати ці обвинувачення йому не вдасться. Копії з того листа, який адресую йому, я надішлю своїм знайомим у Капштадті — і англійцям, і голландцям. Навіть і про це я повідомлю Варті.

Головнін посміхнувся.

— Він з люті, чого доброго, і ящик свого хронометра поламає!

Ясні очі Рікорда блиснули:

— І нехай!..

— Оце такі плани, Петре… Тепер їх знаємо ми вдвох — ти й я.

— По-грецькому Петро означає камінь, — сказав Рікорд. — Камінь уміє мовчати.

Він рвучко обернувся, розчувши легкі кроки: хтось обережно крався за покритою брезентом шлюпкою. Силкуючись лишитися непоміченим, присівши навпочіпки, мічман Мур злодійкувато визирнув з-за носа шлюпки, визирнув і сховався.

— Що це ви бавитесь у піжмурки, мічмане? — глузливо спитав Головнін.

Мур повільно випростався, явно зніяковівши:

— Я не хотів перешкоджати вашій секретній розмові…

Рікорд швидко ступив до мічмана:

— Звідки ви знаєте, що ця розмова секретна?

Мур не вийшов з-поза шлюпки.

— Мені здалось… Ви називали прізвище сера Варті. Не думаю, щоб ви могли захоплюватися ним. Мені дуже ніяково справді, що я міг мимохіть почути вашу розмову, хоч зовсім не старався взнати секрети начальства…

— Мені дуже подобається ваша скромність, мічмане, — сказав Головнін. — Якщо в мене й є якийсь секрет, то він може стосуватися і вашої долі.

Особливо важким був цей план через непевність, у якій весь час перебувала команда «Дианы». Що вирішить англійський уряд? Волю чи полон до закінчення війни? Чому мовчав Варті? На записку Головніна про те, що на судні вичерпався провіант, він не відповів. На другого, вже гострого, наполегливого листа він надіслав відповідь аж через два тижні: кілька люб’язних фраз з побажанням доброго здоров’я… Це було знущання. Варті вважав «претензії» Головніна забавними.

Капітани голландських кораблів, з якими Василь Михайлович познайомився тут і заприятелював, не приховували свого обурення із вчинків віце-адмірала.

— Ніхто не насміє закинути вам щось, містер Головнін! Варті примушує вас тікати, він погрожує вам голодною смертю…

Можливо, були серед цих людей не тільки доброзичливці. Головнін і на мить не забував про обережність. Звичайно він відповідав зажурено:

— Мені не вистачить провізії і на тиждень дороги…

Але голодна пайка і справді відбилась на стані команди. Тяжко занедужав і незабаром помер помічник шкіпера Єгор Іллін. Матроси віднесли його тіло на далекий горб, звідки видно було похмурий, сірий простір океану, і мовчки спустили в яму важку, дубову труну. Серед проводжаючих був і командир; таким задуманим і сумним ніхто з матросів ще не бачив Головніна.

— Ми будемо вважати, що тебе вбили, Єгоре, — неголосно промовив Головнін. — Російські люди дізнаються, що тут, далеко від батьківщини, на мисі Доброї Надії, спить вічним сном убитий англійськими тюремниками російський моряк… Коли ми вирвемося з полону і прийдемо на Камчатку, там, на рідній землі, ми поставимо пам’ятник тобі, Єгоре, і напис на пам’ятнику розповість про чесну працю твою і про тих, хто винен у твоїй смерті…

Він чув: хтось із матросів повторив:

— Коли ми вирвемося з полону…

Була в цих словах упевнена надія і нетерпляча рішучість.

Ця нетерплячість давно позбавляла спокою й Головніна. Вечорами пильно вдивлявся він в обрій, вслухався в плюскіт зибу. Хоч би насунули хмари, хоч би вдарив шторм! Ночі, як на те, стояли ясні, тихі, місячні, пробувати вийти під таку погоду в океан було б безрозсудно…

І знову монотонним, сумовитим дзвоном корабельні склянки відраховували години; змінювалися вахти; приходили й відходили іноземні судна; марширувала на березі англійська морська піхота… І збігали тижні.

У квітні минув рік з того пам’ятного дня, коли шлюп увійшов у Саймонс-бей. Уже настав травень… Різнобарвні черепашки й зеленкуваті водорості густо вкрили підводну частину шлюпа. Вони вкривають звичайно уламки потонулих кораблів… Дивлячись довгими ясними ночами на гори, посріблені місяцем, на жовтий холодний вогонь хвилі, Головнін інколи мимохіть думав, що час, мов сама морська пучина, зімкнувся над його «Дианою», над долями довірених йому людей.

Але в половині травня раптом подув омріяний норд-вест, і вечірнє небо затягли важкі хмари.

Головнін вийшов на палубу, роздивився. Поблизу чорнів невиразною тінню віце-адміральський фрегат. Ще вдень Василь Михайлович запримітив, що паруси на ньому не були прив’язані. Великі військові кораблі, які стояли на якорях трохи далі, не вийшли з ремонту, вони не могли б кинутися в погоню. Лишалась іще одна небезпека, — про неї Головнін довідався, почувши сигнали з гір: біля входу в бухту курсували двоє невідомих суден: може, то були англійські військові кораблі?.. А втім, про цю небезпеку довго роздумувати не доводилось. Якщо буде погоня, то буде, звісно, й бій.

Він гукнув Рікорда. Можна було подумати, що лейтенант нетерпляче чекав цього виклику. Він вартував тут же, біля капітанської каюти.

— Зараз виходимо, — сказав Головнін. — Викликати всіх наверх… На марсах і реях працюватимуть усі: офіцери, унтер-офіцери, гардемарини, рядові… Нехай розмістяться на палубі непомітно. Додержувати цілковитої тиші… Ми вийдемо з бухти під штормовими стакселями.

— Єсть! — радісно вигукнув Рікорд і, немов упевнюючи самого себе, додав тихо: — Я вірю в щастя…

Рівний норд-вест скоро змінився шквалом. Білі гребені хвиль зашумували, закипіли, лунко вдарили в борт шлюпа. Рвані хмари спустились до вершків щогл; вогкий, волокнистий туман, просічений хльостким дощем, обволік усю бухту й берег… Саме про таку погоду мріяв Головнін довгими днями й ночами чекання. Однак у цю хвилину, коли остаточно вирішувалась доля всього екіпажу, голос його пролунав по-буденному спокійно, так, ніби слова команди були звичайнісінькі, повторювані вже безліч разів:

— Рубай канати…

Він чув короткий приглушений звук. Чорні тіні замиготіли на півбаку. Потім відчутно здригнулась палуба, і під напором вітру судно поволі рушило до середини бухти.

З невеликого баркаса, що стояв на якорі за тридцять метрів від «Дианы», підсилений рупором голос прокричав чи то вражено, чи то перелякано:

— Вони відходять!.. Гей, на «Резонаблі»!.. Полонені пробують утекти…

Головнін оглянувся на віце-адміральське судно. Крізь клапті туману він виразно бачив, як там, на кормі, на пікафуті, на баку замигтіли тремтливі вогні. Він зрозумів: за сигналом тривоги англійські моряки кинулись до гармат. З цієї секунди він наче забув і про «Резонабль», і про берегові батареї… Хай буде, що буде! Намагаючись приховати хвилювання, штурвальний матрос неголосно повторював слова команди… Поривчастий вітер, здавалось, силкувався зірвати штормові стакселі. «Диана» йшла дедалі швидше, і неясні силуети англійських військових та купецьких кораблів виникали й танули то з правого, то з лівого борту…

Збігали хвилини, але англійці не відкривали вогню. Чому вони гаяли час, випускаючи «Диану»? На шлюпі, мабуть, не було людини, яка не питала б себе про це, що дивувалася з того, що противник мовчить. Однак події цього короткого часу складалися саме так, як і гадав Головнін: там, на «Резонаблі», природно виникло побоювання, як би не пошкодити власні судна. В таку темряву й негоду навіть найвправніший артилерист не міг би поручитися за точність прицілу. А на рейді ж бухти відстоювалося багато кораблів.

Може, англійці були певні в ходових перевагах свого «Резонабля» і сподівались наздогнати «Диану» в океані? Головнін розумів, що, захопивши вдруге «Диану», «давні приятелі» не вагаючись оголосять шлюп трофейним, а весь екіпаж судна ув’язнять. Та, зрештою, капітан знав і інше: жодного офіцера й жодного матроса шлюпа ця загроза не могла зупинити. Беззавітно вірні батьківщині, його люди готові були до кінця виконати свій обов’язок.

У своєму глибокому довір’ї до екіпажу корабля Головнін спирався на факти: він знав біографії кожного з цих людей, їхні діла й думи. Тут було чимало матросів, що раніш служили на інших суднах імператорського флоту. У розмовах на дозвіллі вони нерідко згадували своїх колишніх нелюдів-начальників і страшні, образливі кари ліньками. Жоден офіцер «Дианы» не насмів би вдарити матроса. Головнін раз і назавжди заборонив кулачне самоуправство. Дехто вважав його революціонером, та Василя Михайловича це слово не лякало. Він не раз повторював офіцерам, що матрос — така сама, як і вони, дворяни, людина й громадянин.

— У нас одна батьківщина, — казав він, — і кожен із нас повинен їй служити, доки не перестане битися його серце. А серце російського моряка чутливе і вдячне: воно не здригнеться перед дулом пістолета, щоб відплатити командирові добром за добро.

В цю тривожну годину на трудному, небезпечному шляху до волі перевірялася школа Василя Головніна, і він вірив людям своєї школи.

Цю найнебезпечнішу частину шляху, де зіткнення з яким-небудь кораблем. здавалось неминучим, Головнін недаром вивчав багато днів. Скільки разів виходив він шлюпкою на далекий рейд і до мису, за яким так виразно, лунко, могутньо дихав великий, величний океан… Вийти з бухти або провести в неї судно Головнін зміг би тепер за будь-якої погоди, в найтемнішу ніч. Але кораблі, що приходили в бухту, звичайно міняли місця стоянок, залежно від вивантаження, від навантаження, від розпоряджень майстра-катенданта, знавця гавані й рейду, грунту, течії й вітрів… Надвечір, пильно оглядаючи в підзорну трубу знайомі обриси Саймонс-бея, Головнін намагався запам’ятати, на яких місцях стоять судна. Якби довелось йому зараз позначити на карті бухти тридцять або сорок точок, де кинуто якорі, він зробив би це за хвилину і не помилився б. Але деякі судна могли переміститися. В сум’ятті шквалу, туману й дощу, в нічній темряві, яка в цих краях насувається надзвичайно швидко, дозорні на півбаку й на марсі не побачили б корабля на дорозі…

Отже, на якийсь час Головнін забув і про «Резонабль», і про берегові батареї. Напевно, віце-адміральський фрегат уже рушив у погоню? Зненацька, просто по курсу, перед самим бушпритом «Дианы» вимальовується чорна тінь… Це корабель. Кілька хвилин, і шлюп протаранить невідоме судно. Головнін сам хапається за спиці штурвала:

— Ліво на борт!..

Побіля самісінького борту «Дианы» промчав чорний силует… І знову гучним обвалом навалюється вітер; крутиться коловертень розпиленого дощу; білими спалахами проблискують крізь темінь, злітаючи над боргом, гребені хвиль…

Яке щастя після нескінченного, пекучого до болю полону знов почути гул океану!

За весь час своєї служби на флоті Головнін не пам’ятав, щоб іще коли так блискавично виконувалися його накази. Це була важка, небезпечна робота — на мокрих і слизьких реях, в непроглядній темряві ночі, під вітром, що скидався на шалений водокрут… Слово команди — і вже прив’язано фок, і поставлено грот-марселі, і вистрілено брам-стеньги, і піднято брам-реї, і поставлено брамселі… Аби тільки ущух шквал та подув рівний вітер, — шлюп уже був готовий стати під усі паруси.

На якісь секунди в просвіті серед рваних хмар відкрились похмурі висоти берега, — це був знайомий мис Хіпгкліп… Отже, грізна скеля Уїтл лишилась далеко за кормою. По той бік мису хвилі вже не стикались, не кипіли, — високими, спадистими лавами неслися вони в піч, у могутній простір океану.

До самого світу ніхто на шлюпі очей не звів, ніхто не поскаржився на біль від поранень та ударів.

Під першими нерівними проблисками світанку Головнін побачив усю команду на передній палубі корабля… Мокрі, в подертому одягу, в саднах і в смолі, люди стояли нерухомо, наче закам’яніли, напружено вдивляючись у безкраю далечінь, і сувора радість освітлювала їхні обличчя.

Ранок був ясний і синій, з безхмарним небом, з прозорою, сяйною бірюзовою хвилею. Навально проносячись вздовж борту, грала й шипіла і райдужно відсвічувала піна. Незримий тягар поривчасто виповнював паруси. І був він гострий і солодкий, вітер волі, яким так жадібно дихали тепер моряки «Дианы».

… В малому офіцерському салоні «Дианы» ось уже третій день було весело й гамірно. З усіх кораблів — військових, купецьких, промислових — що стояли в Петропавловській гавані, на Камчатці, за ці три дні побували тут гості. Серед них — флотські офіцери, шкіпери промислових суден, бувалі в бувальцях купці, а також і прості матроси… Не тільки все начальство цього далекого дерев’яного городка, що став форпостом Росії (на березі Тихого океану, побувало на «Диане» з урочистими візитами. Ішли сюди вантажники з гавані, рибалки, мисливці, оленярі — усі, до кого долинула чутка, що повернувся корабель, про який давно вже гадали, що він загинув… Деяким поважним персонам не дуже подобалось, звичайно, що тут, на шлюпі, вахтові однаково привітно зустрічали і високих чиновників, і простих людей, але так звелів командир, і зауважувати йому ніхто з гостей не насмів би… А втім, один з чиновників, який розмовляв з французьким прононсом, все-таки сказав:

— На палубі шлюпа, Василю Михайловичу, я бачив простих мужиків… Вони цілуються з вашими матросами!

— Дуже приємно, — мовив Головнін. — Це росіяни зустрічають росіян.

Чиновник посміхнувся:

— На березі я бачив і камчадалів. Здається, й вони збираються на корабель…

— Хіба? — зацікавлено спитав Головнін. — Чому ж вахтові їх не запросили? Я сам прийму камчадалів, ось тут, у цьому салоні…

Чиновник засовався в кріслі і стурбовано оглянувся на двері.

— Може, трохи згодом?

Не приховуючи іронії, Головнін сказав:

— Не дивуйтесь, шановний добродію… Зовсім недавно в тому кріслі, де ви сидите, так само невимушено сидів дикун… Це було біля острова Тана, в групі Ново-Гебрідських островів. Мушу сказати вам, що він, ватажок первісного племені, поводився дуже пристойно…

Хтось із гостей пирснув зо сміху, а в чайній склянці, яку чиновник тримав у руці, срібна ложечка тонко, співуче задзеленькотіла об скло. Головнін, здавалось, не розчув цього сміху і не помітив, що сухорлявий аристократ вмить спітнів, лисину й лоб його зросив піт, губи й щоки побіліли. Розповідаючи далі про далекий похід «Дианы», Головнін казав:

— Скільки й житиму, ніколи не забуду тієї зустрічі на острові Тана… Безвісні люди на маленькому острівці, що загубився в просторах океану, простигли нам, незнайомим, у вирішальні для нас, трагічні години руку допомоги й дружби. Вони могли б цього не зробити. Вони мали всі підстави зустріти нас, європейців, нещадною війною, бо англієць Кук, який побував на цьому острівці до нас, почав з того, що обстріляв мирне тубільне селище з гармат. Він, звісно, не думав про тих мореходців, кому доведеться прийти сюди після нього. Ми й були перші після нього білі люди і прийшли на такому самому кораблі. Остров’яни не знали різниці між англійцями і росіянами. Вони знали лише одне, що в океані блукають жорстокі білошкірі бродяги з таємничою зброєю, яка бухає вогнем і димом, і що ці бродяги грабують та вбивають не розбираючи… Чи ж не дивно, що це, уже скривджене європейцями плем’я не пішло на нас війною? Від мису Доброї Надії нас відокремлювало 5910 миль, або 10 340 верст, і на цьому довгому шляху були й страшні грози, і шторми, і шквали, і холод полярного Півдня, і тропічна спека, і, звичайно, суворий, дуже суворий труд. І весь час кожен а екіпажу одержував тільки третину пайки… Зрозуміло, що значило для нас прибуття до острова Тана, зустріч з господарями цієї малої землі… Чому вони повірили, що ми не мали лихого заміру? Я думаю, тому, що вони зрозуміли наше цілком мирне ставлення до них. Я пояснив матросам, що вони мусять виявляти до остров’ян доброзичливість, не хапатися за зброю, не погрожувати. На острові ми намірялися, запобігаючи цинзі, запастися свіжим м’ясом і плодами; крім того, мене цікавили й жителі цих островів. Один лише Кук одвідав їх до нас, і я, знаючи жорстокість цього мореплавця, не зовсім довіряв тим записам, що були опубліковані після його мандрівки.

В екіпажі Кука, як відомо, було двоє натуралістів, батько й син Форстери. Вони й описали острів Тана і його насельників. З твором Форстерів я познайомився в Капштадті і поробив виписки з нього. Тепер нам в особливій пригоді став маленький словничок, складений мною на підставі їхніх записів. Ми знали, що по-танському вода звалася тавай, свиня — буга, кокосові горіхи — нюї, хлібний плід — емер, їсти — ані, пити — нуї й інше.

Щойно «Диана» кинула якір у затоці Резолюшен, як нас оточила сила-силенна човнів остров’ян. Усі остров’яни були озброєні списами, киями й луками, проте, вдивляючись у їхні темно-каштанові обличчя, я не помітив у них ні люті, ні погроз. Ці напівголі люди дивилися на нас з цікавістю й очікуванням: вони хотіли знати, чого ми прийшли.

І тільки-но вимовив я кілька їхніх слів та показав жестами, що нам потрібна прісна вода й провізія, як остров’яни все зрозуміли і відповіли, одностайними вітальними вигуками.

Їхній чорний, окатий вождь, на ім’я Гунама, ставний силач, з безліччю кісок, спадаючих на плечі, з гострою кучерявою бородою не вагаючись пересів із свого легенького човна в спущену з «Дианы» шлюпку і, довірливо усміхаючись, спитав, як мене звати.

Ми розмовляли дивовижною мовою, якій немає назви, і перше слово, що його вождь вимовив слідом за мною по-російському, було ім’я моєї батьківщини — Росія.

Захоплений спогадами, Василь Михайлович, здавалось, зовсім забув про лисого аристократа, який нервово совався в кріслі. Чиновник сам нагадав про себе.

— Навряд чи вони зрозуміли, що означає це слово, — мовив він. — Кожній людині властиво вірити в бога. А звідси й свідомість того, що таке батьківщина, і спільність одновірців, і готовність іти в бій за віру, царя й вітчизну. Я чув, що ці дикі поклоняються якимсь дерев’янкам; а трапиться нещастя, вони спалюють своїх богів! Чи ж їм, поганинам і блюзнірам, зрозуміти велику державність? Ні, хоч ви що кажіть, а я не згоден визнати їх за людей.

Головнін посміхнувся:

— Мені доводиться відповісти вам по пунктах. Найперше, щодо спільності, про яку ви зволили сказати. У них, на островах, нема ні поміщиків, ні кріпаків. Нема, правда, й пишних палаців, та зате нема й тюрем. Цим дітям природи не властива заздрість і бажання жити працею інших. Ніде в світі не бачив я більш дружних і згуртованих людей. Вони завжди ходили групами, обнявшись або тримаючи одне одного за руку. Як охоче кидались вони допомагати товаришеві, якщо він робив важку роботу! А коли хтось з остров’ян вимінював у моїх матросів ножа, або сорочку, або буси, я не помічав, щоб інші заздрили щасливцеві. Скажіть, скидається це на наш розпорядок життя? Їхній вождь, Гунама, живе в такому самому курені, як і всі інші остров’яни, і харчується так само, як і всі вони. Звичайно, їхні закони нітрохи не схожі на наші, однак слід задуматись: хто ж, ми чи вони, попереду?

Друге, це про їхню віру. Вони ще не навчилися виплавляти метал і скло, тонко обробляти дерево та робити різні фарби. Тож нам, європейцям, які звикли до блискучих ікон, їхні боги можуть здатися неоковирними, грубими, занадто простими. Однак дерево лишається деревом, хоч би як його обробили. Хіба ікони, яким поклоняємось ми, не робота рук людських?

І, нарешті, третє: у них є своя державність, і вони її ревно оберігають. Вони люблять свою батьківщину і завжди готові битися з будь-якими загарбниками. Ось зверніть увагу хоча б на оцей запис Форстерів. — Головнін дістав із шухляди і погортав зошит. — «Коли капітан Кук звелів вистрілити з рушниці поверх їх, то один із жителів, стоячи на березі біля самої води, був такий відважний і зухвалий, що, нітрохи не боячись вогню, почав жестами викликати англійців на бій…» Ви, напевно, знаєте, який переляк, і паніку сіяла серед первісних племен вогнепальна зброя? Цілі могутні держави, з їхніми численними військами, капітулювали при громі, зброї європейців. Як же мав любити свою батьківщину цей житель Тани, що не здригнувся, побачивши «гримучий вогонь»!

Літній, з сивиною, піхотний офіцер, один із гостей Головніна, дивлячись через плече на лисого чиновника, мовив зневажливо:

— Я гадаю, що для жителів Тани байдужісінько, чи визнає їх за людей, чи не визнає якийсь зарозумілий добродій, житель Камчатки…

Чиновник густо почервонів і став квапливо відкривати прикрашену перламутром табакерку, а Головнін, не помічаючи його збентеження, розповідав з тим самим захопленням:

— Я радий, що доля допомогла мені побувати серед цих людей. Я переконався в тому, що відомості Форстерів про жителів Тани багато в чому неправдиві і в значній частині своїй є лише виправданням поведінки капітана Кука та його екіпажу. Я не пригадую жодного випадку, коли б хтось з остров’ян спробував украсти в нас будь-яку річ або грубо повівся з нашими матросами. Якщо супутникам Кука остров’яни не схотіли продавати свою зброю, то, певно, були в них для цього підстави. А нам вони залюбки відступали свої списи, щити, стріли, луки, киї, зроблені з надзвичайно міцного дерева казуарина, з одним або двома топірцями на краях.

Ми вільно заходили в їхні курені, і вони зустрічали нас гучними вигуками й пригощали кокосами та іншими плодами. З візитом-відповіддю на шлюпі побувало багато жителів Тани, зокрема й Гунама із своїм сином. Поводилися вони, ось за оцим самим столом, вельми пристойно і лише після тривалих умовлянь попоїли наших страв і випили трохи вина.

Я хотів би звернути вашу увагу, панове, на один запис Форстерів. — Головнін знову погортав зошит і знайшов потрібну сторінку. — Вони пишуть, що остров’яни дуже хотіли, щоб англійці швидше покинули їх. «На плантаціях, повз які ми йшли, — пишуть Форстери, — ми зараз почули, що один чи двоє з жителів почали сурмити у великі черепашки, які в багатьох диких народів, а особливо на островах Тихого океану, вживаються для того, щоб подавати сигнал про небезпеку або коли треба стривожити жителів далеких селищ».

Коли я й штурман Хлєбников відходили далеко від берега у ліс і зустрічали на вузьких стежках остров’ян, при них справді бували такі черепашки. Але жодного разу ніхто з них у ці бойові черепашки не засурмив, і не було випадку, щоб остров’яни ховалися від нас або стежили за нами.

Що ж сталося з цими дітьми природи за час, відколи їх одвідала експедиція капітана Кука? Може, вони переродились? Чому вони втратили ворожість до білошкірих бродяг, що прибули з океану? На це запитання я бачу лише одну відповідь: вони відповіли Кукові на виклик викликом, а нам — добром на добро… Ні, ми жодного разу не зарядили тут гармат. А-коли ми вирушали в дальшу путь, чорношкірі друзі плакали і просили нас залишитись…

Капітан обернувся до чиновника, який знов відкривав табакерку:

— З гордістю можу сказати вам, шановний добродію: справді, в оцьому кріслі, в офіцерському салоні «Дианы» сидів, і зовсім недавно, ватажок племені з острова Тана — відважний, щиросердий Гунама, про якого в мене і у всіх моряків шлюпа назавжди лишиться добрий спомин.

— Однак ви самі називаєте цих остров’ян дикунами, — сказав чиновник. — А хіба в цьому слові нема презирливого чи хоча б погордливого відтінку? Я не повірю, щоб ви вважали дикунів за людей…

— Я вважаю їх за людей. Можете цьому вірити.

— Вони не мають уявлення навіть про азбуку!..

— А хіба у нас, в Росії, всі знають азбуку?

— Але кожного російського мужика можна навчити грамоти. А чи зможете ви навчити дикуна?

— О, безперечно! — вигукнув Головнін. — Можна навчити не тільки азбуки, а й вищих наук. Я певен, що дитина негра відкілясь із Центральної Африки, або остров’янина з Полінезії, або індійця, або малайця, одно слово, кожна людська дитина, якщо з дитячих років почати її виховувати, так само досягне успіхів у науках, як і дитина росіянина, або француза, або англійця.

Підгорнувши тонкі губи і випнувши вузькі груди, чиновник відрубав гостро й сухо:

— Це небезпечні думки, які приводять до ще більш небезпечних висновків…

— Чому ж? — спокійно спитав Головнін.

— Бо вища наука — це наука керувати державою, мій шановний! Спробуйте навчити цієї науки мужика і довірити йому керування державою…

Головнін уважно дивився на співрозмовника, подумки питаючи його: хто ж ти? Шпик? О, це схоже на аракчеєвську Росію! Шпик приходить під машкарою гостя, спочатку говорить улесливо, усміхається, підлабузнюється, щоб потім перейти до провокаційних запитань. Гляди, ще сьогодні, голубе, дряпатимеш донос. Гаразд! Дряпай… А мені цікаво побачити, який ти у гніві…

Лишаючись, як і дотепер, стриманим, навіть привітним, Головнін сказав:

— Так і буде. Не знаю коли, але так і буде.

— Що? Як ви зволили висловитись? — майже злякано перепитав гість. — Мужики керуватимуть державою?..

— Мужики — це народ… Ми з вами без народу — просто нулі. Народ — могутня сила. Тепер він ще не організований. Та згодом він організується, звичайно…

Чиновник різко схопився з крісла:

— І це я чую від дворянина! Я можу подумати, що слухаю революціонера…

— Не лякайтесь цього слова, шановний добродію…

— Воно жахливе! — проверещав чиновник.

— Воно почесне, — неголосно, але виразно мовив Головнін.

Чиновник вибіг із салону. Василь Михайлович гучно засміявся услід йому, але, обернувшись до гостей, побачив напружено-зосереджені обличчя, — весела компанія ніби померхла, і через дві-три хвилини гості за спішили на берег. Біля порога затримався, розкурюючи люльку, тільки офіцер з берегової батареї — стрункий сивіючий брюнет, з соромливою усмішкою і ясним, задуманим поглядом. Обережно взявши Головніна за лікоть, довірливо дивлячись йому в обличчя, він промовив стиха:

— Я глибоко шаную вас, капітане, і цілком поділяю ваші думки, хоч вони й були висловлені уривчасто… Але тому, що я шаную вас щиро й сердечно, дозвольте нагадати вам про обережність.

— Хто цей лисий суб’єкт? — спитав Головнін.

— Агент. Я його знаю. Дрібна погань. Прибув чинів шукати і подвизається, фабрикуючи доноси. А втім, що він нам? Ось вам моя рука, Василю Михайловичу, і якщо потрібен буде свідок, я виступлю за вас…

Головнін бачив, що це був один із тих мужніх офіцерів, яких і в російській армії, і у флоті було тоді чимало: вони ненавиділи грубу вояччину і поліцейське свавілля, запроваджене временщиком при Павлі Першому й Олександрі Першому графом Аракчеєвим. Отже, на час мандрівок «Дианы», тут, на батьківщині, ніщо не змінилось. Аракчеєв так само заводить військові поселення; жене в Сибір на каторгу тисячі людей; висліджує, мордує і страчує відважних патріотів. Як сумно все-таки, люба батьківщино, знову дізнатися про злигодні твої! Та в той же час він подумав, що в армії, як видно, не зменшилось, а побільшало супротивників деспотичного царського режиму. В цьому була для Головніна глибоко хвилююча радість: він ненавидів царя, його міністрів і придворних — всю цю пудрену, золочену знать, завжди інтригуючу, корисливу, байдужу до інтересів вітчизни… Схвильований, він стиснув руку офіцерові:

— Дякую, друже… Для мене це надзвичайно важливо — зустріти на самісінькому краю Росії людину, яка не боїться аракчеєвських пашей!..

Того ж дня він розповів Петрові Рікорду, чим несподівано закінчилась розмова з лисим чиновником. Рікорд невесело посміхнувся:

— Здається, Василю Михайловичу, на острові Тана ми могли б почувати себе куди вільніше… Я радий, що ця розмова відбувалась не в Петербурзі. Може, ми незабаром знову вирушимо в дорогу, а в океані, на щастя, нема поліцейських участків.

Головнін важко опустив на стіл стиснуті кулаки:

— Ні, я нітрохи не боюсь за себе. Однак непростимо відкривати свої думки першому ж шпикові. Віднині я буду дуже обережним, Петре… Обережність мужності не завада. Ти ніколи не закинеш мені брак цих якостей.

Можливо, що агент, який приходив на шлюп під виглядом цікавого гостя, не зважився писати донос на Головніна. Слава командира «Дианы» ставала все гучніша. Тут же, на Камчатці, він одержав водночас дві нагороди: орден Володимира «за благополучне здійснення многотрудної подорожі» та орден Георгія «за вісімнадцять морських кампаній». Про втечу «Дианы» з англійського полону, про похід її навколо Австралії, біля льодових бар’єрів Антарктиди, про перебування команди шлюпа в гостях у остров’ян рибалки, мисливці, поштарі, подорожні на узбережжях та в безкрайому Сибіру розповідали, як захоплюючу повість. І так багато було в цій правдивій повісті романтики мандрівок, відомостей про далекі незнані краї, російського молодецтва й рішучості, що ім’я капітана «Дианы» ставало гордістю російських моряків і знадливим прикладом для молоді.

Не один з нових знайомих Головніна в Петропавловську пророкував йому, що його неодмінно викличуть для доповіді морському міністрові в Петербург. Однак такого розпорядження не надходило. Про шлюп та його команду в Петербурзі на якийсь час наче забули. А втім, Головнін пояснював це мовчання столиці насамперед поганою поштовою службою, — навіть найбільш негайні депеші мандрували з Камчатки до Петербурга довгі тижні.

Уже минула осінь і почалась сніжна камчатська зима, уже збіг завірюшний січень, а забутий високим начальством шлюп, скований кригою в гавані, німотний і запушений памороззю, усе стояв на мертвому якорі серед заметів. І капітанові його, і матросам не раз здавалося, що то не сніговий поземок курить вздовж промерзлих бортів, то піняться і шумлять хвилі далекого південного моря…

Аж в наступному, 1810 році Головнін дістав розпорядження про черговий рейс. Він мав повторити шлях славетних російських мореходців Чирикова і Берінга на Аляску, шлях, щоправда, вже освоєний російськими моряками, та від того не менш суворий.

Особливо запам’яталась Головніну з цього походу зустріч з «головним правителем Російської Америки» Барановим, людиною величезних організаційних здібностей, вольовим і енергійним начальником. Баранову було понад шістдесят років, але він і тепер ще був невтомним дослідником Аляски, і тепер ще мандрував по горах Кадьяку, по тундрі й лісах, збираючи колекції мінералів, чучела птахів та звірів, зав’язуючи приятельські взаємини з тубільними індійськими племенами.

В будинку його, на Кадьяку, Головнін замилувався зібранням рідкісних картин, рисунками й кресленнями кораблів, від стародавніх каравел до найновітніших фрегатів. Книжки про мандрівки й відкриття були улюбленими книжками Баранова, і просто вражало те, що ось тут, у далекому, дикому краї, цей чоловік мав напохваті всі російські й іноземні новинки, присвячені подіям на морях та океанах.

Вечорами, коли в затишну горницю ледь-ледь долинав гул океанського прибою, вони подовгу розмовляли про цю далеку, відкриту, й обжиту росіянами сторону, про казкові, ще не займані багатства просторів і надр Аляски, про близьке майбутнє її, і почуття гордощів зворушувало серце капітана: ось він, відважний і допитливий російський чоловік, що цілий світ відкриває для майбутніх поколінь!..

Рідні далекі чи близькі місця людина завжди залишає з смутком. Для російських мореходців, промисловців, рибалок цей суворий острів Кадьяк давно вже став рідним. Дерев’яні селища на його березі, як і на берегах Аляски, мали знайомі російські назви, мов десь під Рязанню… Вечорами на вулицях лунали російські пісні. По-російському привітно зустрічали поселенці гостей. Російські діти вперше усміхалися сонцю на цій землі.! були тут російські могили.

З сумом покидав Василь Головнін далеку, заморську рідну сторону. Скільки він віддав їй безсонних ночей і тривожних вахт у дорозі в тумани і шторми! Здавши вантаж, доставлений переселенцям, і використовуючи кожен день і годину, що лишалися до виходу у зворотний рейс, на Камчатку, він описував береги. І там, де ніколи не плавав жоден корабель і де пройшла «Диана», чіткі, ясні обриси берега були покладені на карту впевненою рукою, такі детальні й точні, що і в наступні десятиріччя ніхто не зробив у них поправок.

Важким був зворотний перехід з Аляски до Петропавловської гавані… Шлюп повільно просувався в тумані вздовж південного боку Алеутського пасма, де мінливі стрімкі течії з гулом проносились у вузьких протоках, тягнучи на скелі корабель, де не можна було вірити лотові, бо під самим берегом глибина сягала десятків сажнів… Не раз згадував Головнін записи славетного мореходця Олексія Чирикова про ці краї, — таких лютих, безперервних штормів на інших широтах не траплялось.

Шлюп давно вже потребував ремонту; з 1807 року, відколи він вийшов із Кронштадта, жодного разу не оглядали його підводну частину, та й обшивка і частина шпангоутів, як можна було бачити з стану трюмів, були зовсім ненадійні. Головнін поспішав до Петропавловська і мав надію перейти ще в Охотськ, — там було все потрібне для ремонту.

З сумом оглядав Головнін свою команду: що якби матроси його зійшли зараз на гранітну набережну Петербурга у святково вичепурений натовп! Великий, мабуть, переполох зчинився б у столиці! Цих скромних трудівників і героїв там прийняли б за втікачів-каторжан. Вдягнені в строкате дрантя, у стоптаному взутті, а то й зовсім босі, матроси «Дианы» скидалися на занедбаних усім світом бродяг. А про завзятість їхню й доблесну працю знали ж у Петербурзі. То як же могло статися, що, вітаючи хоробрих моряків, сановники з Адміралтейств-колегії та з Адміралтейського департаменту не подбали навіть про найпростіше й найпотрібніше — про переміну одягу для цих людей?

Без вказівок зверху Головнін не міг одержати нового обмундирування для свого екіпажу, а писати донесення в столицю й чекати відповіді значило б втратити багато тижнів. Капітан викликав до своєї каюти Рікорда і, сівши поруч з ним, спитав по-дружньому:

— Що робитимемо, Петре? Я, знаєш, часто згадую наші розмови. Пам’ятаю, ти погоджувався зі мною, що командир і офіцери повинні розглядати команду корабля як єдину, дружню сім’ю. Хто ж подбає, Петре, про нашу сім’ю, як не ми самі?

Вони радилися недовго і того ж дня виклали на стіл свої заощадження готівкою, а штурман Хлєбников звернувся до місцевих купців, щоб придбати в них взуття й одяг.

Однак перехід з Петропавловської гавані до Охотська Головніну довелось за пізнім часом відкласти. Шлюп удруге зазимував на Камчатці. Команда своїми силами провадила його ремонт, лагодила снасті, заміняла прогнилі дошки. На початку квітня посильний від начальника Камчатки урочисто передав Головніну пакет з Петербурга. Це був наказ морського міністра. Він називався повелінням. Отже, морський міністр повелівав капітанові «Дианы» зробити найточніший опис південних Курільських островів, Шантарських островів і Татарського берега до Охотська.

Наприкінці квітня команда прорубала в гавані кригу і вивела шлюп у вільні води Авачинської губи. Четвертого травня «Диана» залишила Камчатку…

Аж тепер, після чотирьох років мандрувань і полону, для Головніна настав той бажаний період досліджень та відкриттів, про який він стільки мріяв. Правда, райони його майбутніх досліджень були строго обмежені, однак, переглядаючи карти Курільських та Шантарських островів, він вивчав пунктири гаданих обрисів берега й «білі плями» із знаками питання на них. Головнін мав стерти ці «білі плями» і замість пунктирів нанести на карту справжні обриси Курільських островів.

Вирушаючи на Куріли, Головнін знав, що під час плавання навряд чи пощастить уникнути небезпек. Ще зовсім недавно російські морські офіцери Хвостов і Давидов мусили зброєю виборювати споконвічні російські права на Південний Сахалін та на Курільське пасмо, де японські браконьєри, прослизаючи на наші землі, не тільки винищували цінного хутрового звіра, ловили рибу, вирубували ліси, а й споруджували тут фортеці і тримали під рушницею цілі гарнізони.