Моряк з «Дианы»

Хвостов і Давидов добре провчили загарбників: розгромили їхні фортеці, захопили їхні батареї й арсенали зброї, гарматними ядрами та багнетами скинули самураїв в океан.

Які події сталися на південних Курільських островах після відважного походу Хвостова й Давидова у травні 1807 року? Може, знову повернулись вигнані японські загарбники?

Пам’ятав Василь Михайлович і подорож до Японії поручика Лаксмана із штурманом Ловцовим у 1792 році. На транспорті «Екатерина» вони доставили на Мацмай екіпаж японського торговельного судна, яке зазнало аварії на скелях Алеутського пасма… Тоді, замість подяки, японський уряд заявив, що він нітрохи не цікавиться долею врятованих моряків і що, коли росіяни ще раз прийдуть в Японію, їх триматимуть тут у довічній неволі…

Знав Головнін, що японці грабували й нещадно винищували курільців та айнів; багато наслухався також про ту ницу підступність японських чиновників і військових, з якою вони зустрічали іноземців…

Рейс «Дианы», проте, мав цілком мирний характер. Головнін вирішив ні в якому разі не сперечатися й не сваритися з японцями, навіть якщо вони насмілились знову селитись і промишляти на російських Курільських островах. Захоплений великим і важливим завданням — описати це пасмо островів, він думав лише про успіх справи. Чимало знаменитих мореходців пробувало щастя покласти на карту все Курільське пасмо. Через тумани, шторми та грізні течії в протоках ні Лаперузові, ні Гору, ні Саричеву, ні Броутону, ні Крузенштерну не пощастило повністю здійснити це. Карти Куріл залишались і плутаними, і суперечливими. Моряки «Дианы» повинні були остаточно показати найточніше розташування всього пасма.

Щодо самої Японії, то про неї ще ходили пусті вигадки іноземних торговців і місіонерів. Один лише порт Нагасакі був відкритий для європейських кораблів, та й то з попереднього дозволу японських урядових чиновників.

— Я б хотів побачити цю країну, — казав Рікорд, пильно вдивляючись у південний бік океану. — Хіба не дивно, справді, що стільки років вона захована від очей наших вчених і моряків? Можливо, що Нагасакі — лише показне місто, а в центрі, всередині країни, все виглядає інакше, багатше або бідніше, ніж у Нагасакі, і, можливо, чимало довелося б побачити дивних звичаїв та законів, ремесел, картинок побуту, мистецтв…

— Все це спокусливо, звичайно, — погоджувався Головнін, — але в нас інше завдання, Петре…

Цей рейс нічим не був схожий на недавній похід у південних широтах. Тоді шлюп при першій же змозі вбирався у всі свої паруси, і радісно було лічити пройдені милі, і так приємно відзначати на карті залишені за кормою, можливо ворожі, загрожуючі погонею острови…

Тепер «Диана» повільно блукала поміж рифами і скелями, в протоках, схожих на ущелини, боролась з могутніми, мінливими течіями, з холодними шквалами, що раптово налітали з Охотського моря, або довгі години обережно скрадалась у тумані.

Один по одному, в чітких обрисах острови лягали на карту: Расєва, Ушисір, Кетой, Сінсіру, два Чирпої, Медантор, західний бік Урупу…

Якийсь невідомий острів вирізьбився з туману на південний захід від Урупу, відокремлений від іншого, ще далі на південь розташованого, широкою протокою. Головнін перевірив за картою Броутона, однак відповіді не дістав. Броутон не був певен, протока це чи затока? «Диана» наближалась до берега, і незабаром там, де два острови ніби роз’єднувалися, капітан побачив на низькій перемичці якісь будівлі… Виходить, тут не було протоки: перешийок з’єднував північні краї острова Ітурупу. Будівлі та байдари біля самого берега належали, звичайно, курільцям. Таку Зуртріч не можна було знехтувати: курільці докладно розкажуть про острів, і це полегшить опис… Уже недалеко від берега Головнін наказав стати на якір. Він кликнув штурманського помічника Новицького, ретельного, досвідченого моряка, і, показавши на берег, звелів спустити шлюпку.

— Візьміть з собою чотирьох озброєних матросів. Це про всяк випадок. При зустрічах не допускайте найменшої грубості. Розпитайте у курільців про острів якнайдокладніше…

Наче з-під руки в Головніна, нечутно, несподівано виринув мічман Мур. Після втечі корабля з Капштадта Мур всіляко намагався заслужити похвалу від свого начальства, навіть прислужувався й підлабузнювався, і капітан уже намірявся списати його з шлюпа в Петропавловську, але Мур здавався таким розгубленим і жалюгідним, так слізно просив і благав, що капітан змінив рішення, застерігши:

— Служити, а не прислужувати. Зрозуміли? Я постараюсь перевірити вас на серйозних завданнях.

Мур іноді казав, що ніби з нетерпінням жде цих серйозних завдань. Тепер він стояв перед Головнішім, помітно схвильований, з тремтячими тонкими губами, з тим невловно-мінливим обличчям, яке буває у декотрих людей, коли вони водночас і зважуються, і бояться, і силкуються приховати цю зміну почуттів від сторонніх очей.

— Насмілюсь звернутися, пане флоту капітан… І просити вашого дозволу піти разом із штурманським помічником Новицьким у цю розвідку…

— А що ж? Гаразд… — погодився Головнін. — Особливої небезпеки нема: по-перше, це курільці, наші друзі, по-друге, в разі несподіванок, ми напоготові…

Шлюпка відпливла від борту «Дианы» і хутко помчала до селища. Там, на низькому березі, заметушились люди. Вони зсунули на воду велику байдару, на яку сів цілий загін, і байдара пішла навперейми шлюпці.

— Або це привітна зустріч, — роздумливо мовив Рікорд. — Або небезпека…

— Спустити ще одну шлюпку! — наказав Головнін, — Мічмане Якушкін, ви йдете зі мною. З нами — четверо озброєних гребців.

— Дозвольте мені… — озвався Рікорд.

— Ні, ви заступаєте на шлюпі командира.

Хоч і швидко наближалась шлюпка до берега, він, здавалось, весь час віддалявся. Оглянувшись на корабель, Головнін у думці подякував Рікорду: «Диана» вибрала якір і обережно посувалась у глиб затоки.

Але де ж поділися Мур, Новицький та чотири матроси супроводу? Шлюпка їхня лежала за смужкою слабкого прибою, на кам’яному осипу, а мічмана й супутників його не було видно ніде. «Може, їх запросили в один: і куренів? — подумав Головнін. — Це означало б привітну зустріч…»

Він спрямував шлюпку у вузеньку бухточку і перший ступив на дзвінкучий, обсипистий гравій берега. Сходячи по ньому на невеличкий узгірок, він зрозумів, чому не побачив здалеку своїх посильних: просто вони спустилися за вал гравію, нагромадженого прибоєм.

У видолинку за валом він побачив усю послану групу. Новицький і четверо матросів стояли на плоскому виступі кам’яної плити, тримаючи зброю напохваті і, видимо, намагаючись приховати свою готовність до бою. Один з матросів курив; Новицький безтурботно усміхався і, весь захоплений тим, що діялось, навіть не розчув, як під ногами Головніна скрипів і подзвонював гравій…

На спадистому укосі розташувався табір наметів. Неподалік від табору, біля самого валу, капітан побачив мічмана Мура. Якимсь особливо маленьким, скуйовдженим і жалюгідним виглядав у ці хвилини Мур. Просто перед ним, за три кроки, стояв такий же маленький, бронзоволиций японець, у довгому халаті з наплічниками, з двома кривими шаблями по боках. Два десятки японських солдатів ніби чекали в ці секунди команди свого офіцера. Захищені панцерами, озброєні шаблями, вони тримали рушниці напоготів. У повітрі чути було гострий запах сірки… В руках у солдатів димилися запалені гноти…

Влітку 1810 року з тринадцятого курільського острова Расєва до Ітурупу вийшла велика навантажена байдара; в ній їхало п’ятнадцять чоловік: семеро мужчин, шість жінок і двоє дітей.

Вантажу на байдарі було небагато: кілька десятків шкур морської видри, нерп’ячі й тюленячі шкіри, невеликий згорток лисячого хутра та окремо, дбайливо упаковані, орлині крила й хвости.

То була група мисливців-курільців, російських підданих, і пливли вони на південь, сподіваючись знайти на якомусь з островів японське селище, щоб проміняти свій крам на рис, халати, тютюн, хустки… Ці японські селища на островах то виникали, то зникали; надовго японці тут не оселялись: вони чудово знали, що сваволили на чужій землі.

Особливо цінним крамом курільців були орлині хвости й крила: дженджики-самураї прикрашали цим пір’ям свої стріли.

Невеличке японське селище мисливці помітили в затоці, на острові Ітуруп. Як велося й віддавна, вони ще здалеку стали показувати свій крам. Потім, уже безбоязно, вийшли на берег.

Цим разом, однак, їх не зустрічали торговці. Розсипавшись цепом, з рушницями, з видобутими шаблями в руках, сотня японських солдатів замкнула їх кільцем, перетнувши шлях до моря. Погрожуючи шаблею, маленький японський офіцер наказав курільцям — усім, жінкам і дітям також, стати навколішки. Тут же він поздоровив своїх солдатів з перемогою, а полонених — так чомусь він називав мисливців — наказав відвести до в’язниці. З довгої крикливої промови його мисливці зрозуміли лише одне: вони — російські піддані, тому офіцер вважає за своє право скарати їх на смерть чи помилувати, відпустити на волю чи тримати у в’язниці.

Молодий курілець Олексій наважився звернутись до офіцера з одним лише запитанням і мало не заплатив за нього життям.

— Це так, ми — російські піддані, — сказав він. — Але хіба ми не на російській землі?

Офіцер пронизливо скрикнув і замахнувся шаблею. Олексій встиг ухилитись від удару. На нього накинулись солдати, били прикладами, топтали ногами, тягали за волосся і непритомного, напівживого кинули у в’язничний барак.

Цілий рік мисливці, разом з жінками й дітьми, перебували в цьому темному, вогкому бараку, одержуючи на харч солдатські недоїдки. Взимку від холоду, голоду й цинги померло троє чоловіків і три жінки. Японський офіцер казав, посміюючись:

— Ну-те, мерщій і ви всі. Мені набридло з вами морочитись… А рубати вам голови мені просто ліньки…

Приблизно раз на тиждень офіцер викликав кого-небудь з полонених і щоразу запитував те саме:

— Ви — російські розвідники? Ви прийшли на острів, щоб донести про нас росіянам? Ви взяли з собою жінок і дітей, щоб не викликати в нас підозри? А де тепер російські морські офіцери Давидов і Хвостов? Що, і цього ви не знаєте? Ну що ж, можете вмирати повільною смертю, коли не хочете відповідати.

Мабуть, японці кінець кінцем дістали з якихось джерел докази того, що захоплені ними люди — мирні мисливці островів. Офіцерові тільки й лишалося виправити помилку. Він так і зробив, але зробив по-своєму, по-самурайському: викликав полонених з барака, звелів їм знову стати навколішки і сказав:

— Я не можу повернути життя тим, що повмирали. Така, виходить, їхня доля. Я не можу повернути вам вашого краму, його давно вже продано. Така, виходить, доля цього краму. Але я дарую вам волю, повертаю байдару і ще дарую кілька мішків рису. Ідіть додому і дякуйте долі…

В океані бушував шторм. Курільці сиділи на березі, на чорному холодному камінні, з надією вдивляючись у свинцеву далечінь. Так минали дні… Вітер вщухав, та тільки наставала короткочасна тиша, як на океан лягав густий, важкий туман. І знов минали дні. Одного ранку, десь у середині червня, виглянуло сонце, і з першими ознаками довгожданої години курільці побачили над ясною, чіткою лінією обрію силует корабля.

… Запитання мічмана Мура японському офіцерові та його відповіді перекладав курілець Олексій. Головнін не зразу побачив перекладача. Курілець стояв навколішки, не наважуючись підвести голову, запорошений і чорний, як оте каміння довкола.

— Накажіть цьому чоловікові звестися на ноги, — мовив Головнін. — Де таке видано, щоб перекладач стояв навколішки?

Мічман різко обернувся, випростався, козирнув. Новицький і матроси стали «струнко». Японський офіцер зрозумів, що перед ним командир корабля. Він підняв праву руку до лоба і повільно вклонився, згинаючи поперек, Капітан теж відповів поклоном. Мічман доповідав голосно, схвильовано:

— Перекладач боїться японців. Він не наважується встати з колін… Я думаю, ці курільці страшенно налякані. Вони мають вигляд якихось загнаних тварин…

— Обережніше, мічмане, висловлюйтесь, — присадив його капітан. — Перед нами насамперед люди, російські піддані, отже, наші співвітчизники…

Він підійшов до перекладача і силоміць підняв його з колін. Японці дивилися вражено. Усміхаючись, Головнін спитав:

— Ти добре розмовляєш по-російському?

— Мій мало говорить, — злякано відповів перекладач. — Мій мало знає…

— Ну, цього досить, щоб порозумітися, — мовив Головнін. — Поясни офіцерові, що ми прийшли для того, щоб запастися прісною водою й дровами.

Курілець говорив дуже довго. Офіцер двічі перебивав його запитаннями, обернувся до своїх солдатів і щось сказав. Четверо солдатів відокремились від групи і пішли до берега.

— Куди він послав їх? — спитав Головнін.

— Вони йти на байдару, щоб сказати своїм…

— Отже, він побоюється нас? Але ми прийшли з добрими намірами.

— Він каже: треба боятись. Руський великий корабель.

Головнін засміявся:

— Усі ці страхи нагнав Хвостов!

Японець здригнувся і відступив на крок:

— Хвостов? Никола Сандрееч Хвостов?! Лейтенант?!

— Нехай заспокоїться, — сказав Головнін. — Ми не збираємось нападати на їхнє селище.

Настрій офіцера несподівано змінився. Він вирішив не виявляти страху. Удаючи гостинного господаря, він запросив капітана до свого вкритого плетеними матами куреня, відклав набік обидві шаблі, зняв пояс… Моторний денщик уніс велику жаровню і посудину з рисовою горілкою — саке… Тепер японський офіцер став зовсім приязним і торохтів без угаву, не бентежачись тим, що курілець Олексій не встигав перекладати його слова.

— Дров нема, вода нема, — сказав Олексій. — Начальник казав — нема… Треба бути обережним, мій начальник…

Головнін обернувся до Олексія:

— Ти гадаєш, він щось замишляє?

Олексій дивився розгублено.

— Так, він є поганий…

За кілька хвилин Головнін підвівся з мати і подякував офіцерові:

— Час пізній. Мені пора на корабель.

Японець не приховував жалю. Він усе кланявся й усміхався, але очі його, маленькі, чорні, бистрі, не брехали: в них затаїлись жорстокість і злість.

— Мені дуже шкода, — прощаючись, сказав йому Головнін, — що, бувши таким гостинним, ви все ж не змогли забезпечити нас дровами й прісною водою. Нам доведеться пошукати іншу підхожу бухту…

Він не був певен, що Олексій точно переклав ці слова. Однак японець зрозумів і спитав занепокоєно:

— Куди ви збираєтесь іти?

— Шукати потрібну нам бухту.

— Вам треба йти в Урбітч, — сказав японець. — Це на західному березі острова. Там є і вода, і дрова, і магазини…

Перекладаючи його пораду, Олексій додав:

— Там є багато солдатів японі… Так, він є поганий…

Уже в шлюпці, повертаючись на «Диану», Новицький спитав:

— Вам сподобалась японська гостинність?

Головнін з посмішкою оглянувся на берег:

— Ще як! Щирості — ані ріски. Самісінька хитрість та страх… А втім, для нас найголовніше, щоб вони не знали, чого ми насправді сюди прибули. Нітрохи не сумніваюсь, що вони зробили б усе можливе, аби тільки перешкодити нашій роботі. Дуже недовірливий суб’єкт! Усе випитував у мене, чого ми приїхали…

— Я чув, — мовив Новицький.

Капітан глянув на нього здивовано:

— Це ж як, — бувши за півсотні сажнів від куреня?

— В тому курені, а по-нашому, по-сибірському; в бараборі, є з боку узгір’я чимала діра. От біля цієї діри я й стояв… Їхніх вартових не легко було обдурити…

Капітан нахмурив брови і уважно глянув на штурманського помічника:

— Такого завдання ви від мене не діставали…

Новицький немовби зніяковів:

— Може, ви не помітили, Василю Михайловичу, бо були зайняті, що самурай цей, крім двох шабель, мав ще кинджал? Він стирчав за шовковим поясом, під халатом, — ручка ледь помітно випиналась… І в барборі він шаблі відклав набік, а кинджал лишив у себе… Бачу, ластиться до вас, усе хоче близенько бути, полу халата загортає і намацує ручку… Тут я весь час пильнував. З рушниці я стріляю, як ви знаєте, без промаху: один лише рух його зрадницький, — враз би припечатав. Ви ж то не помітили кинджала, Василю Михайловичу…

— Чому ви так думаєте? — спокійно спитав Головнін. — Ні, кинджал я добре бачив…

Небо над океаном проясніло ненадовго. Три доби «Диана» курсувала навколо острова Урупу, і Головнін устиг покласти його на карту, виправити неточності передніх описів. Було нанесено на карту й частину острова Ітурупу, саме ту загадкову частину, в якій затоку багато мореходців вважало протокою. У цьому південному районі пасма островів експедиція мала ще одне дуже важливе завдання: описати гавань та протоку, що відокремлює острів Кунасірі від Мацмаю[1]. Ніхто з досвідчених моряків у цій протоці не бував, а на картах російських промисловців, складених «на око» або з пам’яті, «для себе», були грубі помилки.

Повертаючись до Ітурупу, шлюп знову ввійшов у густу смугу туману. І біля острова Сікотан, і біля Кунасірі це сіре місиво вогкої волокнистої мли не розходилось. Лише на короткі хвилини в неясних просвітах виступали то строми скелястих гір, то лісом вкриті укоси, то біла кипень бурунів над підводними каменями…

Засмучений втратою часу на важкому марному шляху, Головнін вирішив знайти гавань Кунасірі, де, до речі, можна було дістати прісну воду й купити продукти, як запевняв Олексій, що лишився на шлюпі.

Непроглядний туман стіною відгородив від шлюпа берег, і тільки з гулу прибою Головнін і Рікорд, що беззмінно чергували на містку, визначали відстань, яка відокремлювала судно від близького грізного пруга.

На початку липня, увечері, «Диана» обережно увійшла в протоку Кунасірської гавані. Щоб не турбувати японців пізнім прибуттям, Головнін вирішив зупинитися тут, у протоці.

Минуло небагато часу, і на обох мисах, праворуч і ліворуч від шлюпа, спалахнули високі вогнища.

— Як видно, гавань оберігають дуже пильно, — зауважив Рікорд. — Влаштувалися на чужій землі і почувають себе, звичайно, неспокійно: а що як наскочать рішучі хлопці, от як Давидов та Хвостов?..

У вечірній сутіні Головнін силкувався розглядіти в підзорну трубу селище в глибині гавані, але бачив самі лише далекі силуети гір.

— Постові дають звістку про наше прибуття, Петре Івановичу, — взагалі сигналізація наче десь у піратському кишлі… Я думаю, треба посилити дозор: «гості» можуть завітати ще цієї ночі.

Вогнища при вході в гавань палахкотіли до самого ранку, а коли зійшло сонце і шлюп підняв якорі та рушив до берега спокійною гладінню бухти, з далекої фортеці, з узгірка, воднораз гримнули дві гармати. Ядра спінили воду дуже далеко від шлюпа. На палубі хтось глузливо крикнув:

— Недоліт!..

— Що це значить? — вражено спитав Рікорд, вдивляючись у чудну якусь фортецю, всю обвішану смугастою матерією, обставлену щитами, на яких, — це легко можна було розглядіти в підзорну трубу, — чорніли грубо намальовані амбразури.

Капітан покручував гудзик мундира:

— Не думаю, щоб це був салют.

— Виходить, це погроза? «Не наближайтесь»?

— Очевидно, посильні з Ітурупу ще не прибули. Офіцер обіцяв мені, що повідомить на Кунасірі про наші дружні наміри… А втім, у цій гавані бував наш перекладач, він знає їхні порядки…

Рікорд кивнув вахтовому:

— Викликати перекладача…

Курілець помітно розгубився. Боязко позираючи на берег, він тільки знизував плечима:

— Ні, не розумій… Це зовсім не розумій…

— Але чому над містом і над фортецею так багато прапорів? — спитав Рікорд.

— Теж не розумій… Вони завсіди так роблять, коли начальник приїхав.

— Я починаю думати, — зауважив Рікорд, — що ці два постріли таки справді були салютом…

Капітан похитав головою:

. — Ні, щось не схоже… Та ми зараз з’ясуємо обстановку. Накажіть спустити шлюпку. Зі мною йдуть штурманський помічник Средній, чотири матроси й перекладач.

— А коли це пов’язано з небезпекою, Василю Михайловичу?

— Ми не можемо одмовитись від опису гавані. І друге: нам треба поповнити запаси. Невже ці непрохані гості такі бездушні, що відмовляться продати хоч трохи продуктів? Вони ж і самі моряки і знають, що таке нужда на морі.

Шлюп кинув якорі за два кілометри від берега. Ранок стояв ясний, тихий, незвичний для цих місць. Далекі гори немов складені були з синьки. Синьою була й вода за бортом шлюпки, і крила чайок, що щирили над спадистою хвилею. Бистро розтинаючи неквапливі хвилі, шлюпка наближалась до мовчазного берега, де Головнін, хоч як вдивлявся, не бачив жодної людини.

До лінії слабкого прибою лишалось щонайбільше п’ятдесят сажнів, і Головнін уже намітив місце для висадки, коли над самою шлюпкою, над головами моряків, вуркочучи пронеслось ядро… Всі батареї фортеці воднораз відкрили вогонь, — високі сплески оточили шлюпку, щось глухо вдарило В підводну частину борту.

«Напевно, пробоїна?»-подумав Головнін, наказуючи гребцям розвернутись. Білі сплески вкрили вже дерев’яні решітки на дні шлюпки, однак, покірна веслам, вона впевнено, круто розвернулась, не описуючи півкола, і полетіла назад до «Дианы» по збуреному, завихреному зибу, крізь шумну солону зливу піднятої ядрами води.

— Погано… Дуже погано стріляють, — сказав Головнін, посміхнувшись до матросів. — Таку близьку ціль з першого залпу слід було б накрити! І заряджають вони повільно, гави… Ну, підлі пірати, я б вас провчив, коли б був у мене наказ!

Назустріч капітанській шлюпці від «Дианы» вже мчали озброєні гребні судна. За першим же залпом японських гармат Рікорд послав їх на виручку Головніну. Та допомога не була вже потрібна, — шлюпка виходила за дистанцію обстрілу непошкодженою.

Японці, звичайно, бачили з фортеці, що тепер ядра їхні роблять недоліт, І все ж запекло стріляли. Головнін дивувався з цього безглуздя:

— Певно, зраділи, що трапилась нагода попрактикуватися? Чи в них перевантажені арсенали? Ану, лишень, Рікорд, пошли їм один «гостинець», та так, щоб неодмінно у. фортецю влучив!..

На шлюпі пролунав сигнал бойової тривоги; комендори метнулись до гармат. Ті кілька повільних секунд, коли корабель наче завмер на незримому вирішальному рубежі і люди на ньому наче затамували подих, Головнін пізніше не міг згадати без хвилювання. Саме ці хвилини вирішали хід дальших подій. Коли б гримнув постріл, він багато дечого змінив би на краще в подальшому плаванні «Дианы», в долі самого Головина.

Шлюп, певно, пішов би в протоку, що відокремлює Кунасірі від Мацмаю, або повернувся б до північних островів пасма, де теж було ще чимало незавершених справ. Однак постріл не пролунав, і хоч капітан зробив обачно, давши інший наказ, люди на березі на це не зважили.

— Стривай-но, братіку, — сказав Головнін комендорові, хутко піднімаючись на палубу шлюпа. — Починати воєнні дії без волі уряду ми не повинні.

Чіткий стук кроків підказав Головніну, що підійшов Рікорд і стоїть поруч. Не обертаючись, Головнін спитав:

— Ваша думка, капітан-лейтенанте?..

Голос Рікорда здався йому схвильованим:

— Правильно… Але ж образливо… так образливо, Василю Михайловичу!..

— Особиста образа і справа міжнародного значення… Що важливіше?

— Вони відкрили вогонь без найменшої причини!.. Вони підпустили шлюпку до самого берега і стали розстрілювати її в упор! Може, вони насміляться заявити, що мусили зробити це з самооборони? Але ж на шлюпці — семеро чоловік, а на березі — фортеця…

— Терпіння, Петре, терпіння і витримка, — повільно глухо промовив Головнін. — Якщо ми опинимось у становищі, коли треба буде захищатися, ми їм дамо урок справжнього бойового вогню. А поки що — вкрити гармати. Шлюп відвести далі від фортеці. Спробуємо… ще раз спробуємо порозумітись.

Мовчки, з жалем комендори відійшли від гармат. З берега прогримів останній постріл, і повита димом фортеця замовкла.

І знов на мисах цілу ніч горіли вогнища. В плинних відблисках, що дробились на зибу, чорними тінями шнирили японські човни. Вахтові на шлюпі пильнували, — жоден човен не наблизився до «Дианы»…

Цієї ночі в офіцерському салоні довго радились Головнін, Рікорд і лейтенант Рудаков, придумуючи способи, як порозумітися з японцями на віддалі. План, запропонований Рудаковим, був простий, і капітан жартівливо сказав, що тисячу років тому, може, і в Європі користувались такою ж «поштою».

Вранці шлюпка відбуксирувала до селища і залишила на видноті діжку. В одному відділенні її поставили склянку з прісною водою, поклали кілька полін і жменю рису. В другому відділенні лежав відріз червоного сукна, бісер і золоті монети. Тут же поклали картинку, намальовану кимось з мічманів: вона зображала гавань, фортецю, шлюп, стріляючі фортечні гармати і німі гармати шлюпа…

Тільки-но матроси «Дианы» повернулись на корабель, японці зараз же забрали діжку. Того дня вони ніякої відповіді не дали.

Наказавши приготуватись до бою, Головнін вивів «Диану» на те саме місце, де недавно її обстрілювали японські батареї.

Фортеця мовчала. Ніхто не вийшов з-за обвішаних строкатими тканинами стін. Капітан велів скликати всіх офіцерів і прочитав перед строєм наказ. У наказі він вимагав від кожного офіцера негайно, в писаній формі подати свою думку про становище, яке створилося: чи ждати відповіді під загрозою нового обстрілу, чи застосувати силу?

Красень Мур виступив з шеренги і, певний, видимо, що його підтримають усі офіцери, викрикнув, зриваючись з голосу:

— Бій!.. Тільки бій!.. Як вони насмілились?! Та ми їх… та ми… одноголосно!..

Його ніхто не підтримав. Головнін зауважив без усмішки:

— Я знаю, мічмане, ви відважна людина. Однак таке відповідальне питання потребує загального рішення.

Мур сховався в шеренгу. Офіцери усміхались. Головнін дав команду розійтись.

За півгодини капітан перечитував писані висловлювання офіцерів «Дианы».. Мур і справді вирішив «одноголосно», — за воєнні дії подав голос лише він. Обурюючись з ганебного поводження японського, начальства, всі офіцери вважали, однак, що без урядового розпорядження воєнних дій ні в якому разі не можна починати.

Перечитавши подані папери, капітан наказав вивести шлюп за дистанцію фортечного вогню. З далекого рейду, де кораблю не загрожувала небезпека, він послав загін озброєних матросів у рибальське селище, розташоване біля самої гавані вздовж берегового вигину. Очолював загін Рікорд. Йому дано було вказівку застосувати силу в разі, коли б японські солдати вчинили опір висадці. Для розплати з рибалками Рікорд мав при собі гроші й речі.

В селищі не було жодної людини. Матроси обійшли два-три десятки будинків і всюди знаходили картину квапливої втечі. Вони взяли трохи сушеної риби й рису, залишивши господарям кілька відрізів сукна. Курілець Олексій і дивувався, і обурювався:

— Багато плати!.. Дуже багато наша плати…

Другого дня японці все ж дали відповідь, виставивши діжку на тому самому місці. У діжку вони поклали писаний ієрогліфами лист та дві мудровані картинки; листа ніхто на шлюпі не зміг прочитати, а над картинками і Головнін, і Рікорд довго морочилися, висловлюючи різні попущення, та так і не зійшлись остаточно думками про те, який смисл цього «живопису».

Ясно було одне: японці відмовлялися будь-чим допомогти команді «Дианы». Залишалось покласти надії тільки на себе. До речі, хтось із матросів помітив на правому березі гавані гирло невеликої річечки. Капітан і послав туди по прісну воду загін озброєних матросів з лейтенантом Рудаковим. Пильно стежачи з фортечного валу за роботою моряків, японці не чинили перешкод. Більш того, незабаром вони прислали парламентера.

Це був курілець, літній чоловік, дуже худий і бідно вдягнений. Ішов він повільно, сторожко, щомить озираючись на всі боки, наче боявся засідки, і, як прикриття, тримав перед собою дерев’яний хрест… Рудаков пошкодував, що цим разом не взяв з собою перекладача Олексія. Навіть подарунки не розвіяли страху парламентера, — як видно, у фортеці йому натуркали щось дике про російських моряків. Рудаков зрозумів все-таки, що японський начальник згоден зустрітися з капітаном шлюпа на човнах, при умові рівної охорони з обох сторін.

Цього разу японці виставили діжку зовсім близько від фортеці. Головнін гадав, що зустріч і має відбутись біля цього знака. Шлюпка одчалила від «Дианы» і йшла в напрямі до фортеці, проте японці не виходили назустріч. Усе це починало скидатися на дурну, знущальну гру. А може, тут було гірше за знущальні вибрики? Може, вони знову пробували затягти капітанську шлюпку під вогонь батарей?

Головнін наказав повертатися. З фортечного валу японці махали йому віялами. Що це означало? Глузливе побажання доброго плавання? Ні, з глибокого єрика, врізаного в берег, вихопився великий човен і рушив до шлюпки Головніна… Перекладач Олексій боязко мовив:

— Дуже багато солдатів є їх човен! Наших люди зовсім мало…

Хтось із матросів відповів йому безтурботно:

— Хіба це багато? Тільки втроє більше, ніж нас… А до того ми озброєні, — отже, не страшно!

На японському човні теж був перекладач-курілець. Він сидів у ногах в чиновника, вбраного у квітчастий халат. Ще здаля курілець прокричав кілька слів, і Олексій, помітно здивований, сказав, що японці перепрошують за обстріл капітанської шлюпки, що вони побоювались нападу.

Малі судна зблизились, і чиновник устав, весь подавшись уперед, повільно, церемонно піднісши ліву руку до лоба.

Головнін кивнув Олексієві:

— Скажи їм, Олексію Максимовичу, що вони даремно нас побоювались. На кожний їхній постріл ми могли б відповісти десятком пострілів, але ми не хочемо ні ворожнечі, ні жертв.

Японець знову вклонився: о, так, тепер вони розуміють свою помилку і ладні подати російським морякам, всіляку допомогу. Які ж продукти потрібні російському капітанові? Рис? Залюбки! Риба й зелень? Звичайно ж, залюбки! І чи варто торгуватися за ціну? Нехай російський капітан зійде на берег і про все домовиться з начальником фортеці.

Олексій переклав ці слова, а матрос Григорій Васильєв похитав головою і мовив роздумливо:

— Може, пастка? Дуже вони причепливі й хитромудрі…

— Еге, може бути, — сказав Головнін. — Скажи йому, Олексію, що на берег я приїду завтра. «Диана» наблизиться до їхньої фортеці, і я зійду на берег.

Перекладачі-курільці багато розмовляли про щось своє, — як виявилось, вони були давні приятелі, а цей новий службовий обов’язок ще не призвичаїлись виконувати. Зрештою, Олексій довів, що він не такий уже простак. Він устиг розпитати приятеля про становище у фортеці й селищі. Коли повертались до шлюпа, він розповів Головніну, що японці гаки й справді стріляли з гармат від страху; вночі вони відіслали у глиб острова, в гори, найдорожчі свої товари, а вранці, повернувшись додому, були вражені, побачивши цінні речі, залишені росіянами за взяту рибу.

— Японі приїхав у чужий дім, — сказав Олексій. — Дуже бояться вони руський хазяїн!

Друга зустріч з японцями відбулась несподівано. Раненько-вранці матроси «Дианы» наливали водою в річковому гирлі дві-три останні бочки, коли від фортеці відійшов човен, цим разом з небагатьма людьми. Вони кинули на воду вже знайому діжку, а самі квапливо погребли до берега. Чимало здивувались і капітан, і матроси, знайшовши в діжці усі речі, залишені японцям за рибу.

— Мабуть, мало? — спитав Головнін в Олексія.

Той замахав руками.

— Ні, багато!.. Дуже… дуже!

Все ж капітан наказав подати згорток і поклав у діжку кілька шовкових ост-індських хусток, долучивши до них іще жменю піастрів. Японці уважно стежили з берега за кожним його рухом. Зрозумівши, що шлюпка повертається до «Дианы», вони замахали білими віялами, а декотрі повибігали на галечний укіс, знаками запрошуючи моряків причалити.

— Сховати зброю під парусину, — наказав Головнін, — Тільки сховати так, щоб за секунду вона могла бути в руках… На берег зі мною зійдуть перекладач і ти, Васильєв. Іншим лишатися на шлюпці. Японців до шлюпки не підпускати. Слухати кожне моє слово…

— Як же ви рискуєте, капітане? — майже злякано спитав матрос першої статті Макаров. — Життям рискуєте… Адже їх ба скільки! І всі в залізі з ніг до голови, а в нас самі шаблі…

— В мене шість пістолетів розкладено по кишенях, — посміхнувся капітан. — Та й вас на шлюпці троє лишається, — чи це ж не сила?..

Шлюпка з-розгону увігналася в гравій, і капітан перший зійшов на укіс. Назустріч йому вийшла група японців, — усі в блискучих панцирах, з кинджалами на поясах, кожен з двома шаблями.

— Що це значить? — спитав капітан, відповівши на привітання офіцера. — Ви повертаєте нам нашу плату за продукти?

Смуглий, сухорлявий офіцер з випнутими довгими зубами присів і розставив руки:

— Ми не скінчили переговорів і тому нічого не можемо прийняти…

— Це — закон вашої країни?

— Так, це закон. Але зараз вийде з фортеці наш начальник, ви можете, капітане, поговорити з ним.

Вихід начальника обставлений був особливо урочисто. Двоє солдатів, виступаючи церемонним кроком, супроводили цю важну персону. Один із них ніс спис, другий велику золочену шапку, схожу на старовинний шолом. Маленький товстий начальник рухався своєрідним маніром, — пирскаючи зо сміху, матроси назвали його «іноходцем». Ішов він, узявшися в боки, щось пильно роздивляючись на землі, стараючись якнайширше розставити ноги, немов усі його перелякані підлеглі мусили проскочити поміж цими кривими ногами.

Розмова почалась із взаємних люб’язностей. Головнін сказав: він дуже шкодує за тим, що сталось: через тривалу негоду йому довелось завернути в гавань Кунасірі і тим порушити спокій високого начальника.

Коли б цей зовсім не високий, низенький начальник мни почуття гумору, він, певно, відчув би в капітанових словах тонке вістря голки. Та японський начальник занадто звик до шани від усіх, хто оточував його, отже, сприйняв ці слова як належне. Він навіть зволив відповісти, що теж шкодує з приводу ненавмисного обстрілу шлюпки, і тут же з солоденькою усмішечкою збрехав, буцімто назустріч «Диане» виходив японський човен, та на нього росіяни чомусь не звернули уваги.

— Як це сумно, дорогий капітане! Човен я вислав спеціально, щоб довідатись у добрих гостей, чи не потрібні їм мої скромні послуги!..

— Ми навіть тріску помітили б у гавані, — сказав Головнін, — не те що човен. Але цього не кажи йому, Олексію. Спитай: тепер він заспокоївся, нарешті?..

— Я щасливий! — відповів японець, — Я просто щасливий, мій любий капітане! Я хотів би тільки уточнити одну маленьку деталь, що, сподіваюсь, не утруднить капітана… Коли шлюп був біля берегів Ітурупу, мій шановний капітан казав, ніби він прибув для торгівлі: продавати й купувати. А тепер він каже, що зайшов до нашої гавані через тривалу негоду?

Головнін бачив: чоловік тридцять озброєних японців та й сам начальник тепер напружено стежили за виразом його обличчя. Спроквола, непомітно і, звичайно, не випадково японці поволі обступали його, Васильєва й Олексія. Було ще не пізно повернутись на шлюпку, а в разі нападу прокласти собі дорогу зброєю. Та чи не подумають японці, що це — страх, що він, російський капітан, отже, і його команда, бояться японців? Може, вони самі охоче зійдуть з дороги до шлюпки? Як же тоді виглядатиме ця несподівана втеча з переговорів? Він вирішив грати почату гру до кінця. Удаючи, ніби не розуміє запитання, він попросив курільця розтлумачити докладніше, вислухав його і, на подив начальника, усміхнувся:

— Але річ у тому, що в курідьській мові, — сказав він, — нема слів «купувати» і «гроші». Я думаю, в цьому непорозумінні винні перекладачі. Тільки тривала негода привела мене сюди по дорозі із східних володінь Росії в Петербург.

Японець дістав з кишені халата вузенький згорток паперу і записав цю відповідь. Запитань до російського капітана було в нього, як виявилось, безліч, йому неодмінно треба було знати, скільки років російському цареві і як звуться по-російському… туфлі, холодно взимку в Петербурзі чи тепло і чи ловиться в Росії риба івасі, де перебуває російський посол в Японії Резанов і який тютюн більше полюбляє капітан… Нарешті, спитавши, як звуть по-російському місяць, та записавши з таким самим серйозним виглядом відповідь, він сказав, що тепер дуже вдоволений.

Тут же, на галечному укосі, поставлений був критий великими матами намет. Питаючи вп’яте чи вшосте про здоров’я капітана, начальник запросив його до намету. Тут почалось частування рибою й ікрою, чаєм і якимсь солодким корінням, напоєм саке і тютюном, а також новими несподіваними запитаннями:

— Як оце зветься? — питав японець, не перестаючи усміхатись. — Гудзик? О, як гарно! Як це приємно звучить: гудзик!..

Головнін помітив, що кожну нову страву приносили інші люди. Вони приходили в намет і залишались тут, усі озброєні, замкнені, видно, знали щось, але і взнаки про це не давали. Так потроху в наметі зібралося до двох десятків японців. Головнін вирішив, що чемності вже віддано належну кількість запитань та відповідей, і спитав начальника, коли він дозволить одержати продукти і скільки треба буде заплатити?

— Мій дорогий капітане! — майже закричав японець. — Ви кажете, десять мішків рису? Але чому так мало? Двадцять мішків! Ні, що я кажу? Тридцять!..

— Ви дуже щедрі, пане начальник! — зауважив Головнін.

— Мене чарує ваша скромність, любий капітане! Що важать кінець кінцем якісь десять мішків рису? До того ж ви так мало просите риби й зелені.

— Я не просто прошу, а питаю: чи можна купити?

— От-от, купити! Але ви такі скромні з цією просьбою… Десять мішків рису. Ха-ха!.. Я ладен був би, ласкавий капітане, віддати вам усі багатства цього острова. Та що острова, — океану. Але, на жаль, це може залишитись тільки мрією. У фортеці є начальник старший за мене. Я не маю права відпустити навіть одного мішка рису, навіть цибулини, шановний капітане…

— Базіка! — буркнув Головнін, досадуючи, що змарнував стільки часу, і підводячись з мати.

— От-от, базіка! — весело вигукнув японець. — Гарне слово: базіка… Що значить це слово?

— Скажи йому, Олексію, що цим словом він може рекомендуватися, знайомлячись. Хай і в документі своєму запише: базіка…

— Я дуже радий, — сказав японець. — Я скажу своїй дружині, що дістав від вас це гучне ім’я!

Залишаючи намет, Головнін якісь секунди відчував близьку небезпеку, відчував майже фізично, як колись у боях перед нападом ворога. Може, ще один крок, — і щось тут станеться. Він опустив руки в кишені мундира, торкнувшись до холоднуватого металу пістолетів. Зробив крок і ввійшов у групу озброєних японців; вони розступилися перед ним.

Що ж примусило їх розступитись? Може, раптова поява матроса Васильєва, який ступив назустріч своєму капітанові з рушницею в руках?

З берега долинула пісня, знайома російська пісня, чувана ще в Рязані. Співали її три матроси, залишені на шлюпці. Суголосні, дужі голоси вільно пливли над гаванню й зникали в океані, і була в цій пісні душевна ясність і молоде упевнене завзяття, для якого наче й не існувало в житті ні страхів, ні небезпек, ні перепон.

«Здається, вони розступились перед цією піснею», — подумав Головнін.

Увечері «Диана» змінила якірну стоянку, підійшовши до фортеці на відстань гарматного пострілу. Капітан викликав до себе мічмана Якушкіна, молодого, дуже допитливого офіцера; про нього на шлюпі казали, що Якушкін неодмінно хоче все бачити на власні очі і ладен Для цього видертись навіть на вулкан…

— Здається, ви хотіли побувати на березі? — спитав Головнін. — Зараз є така можливість. Візьміть шлюпку й гребців і рушайте на берег. А втім, далеко від шлюпки не відходьте. Другий офіцер обіцяв забезпечити нас рибою. Одержите рибу і повертайтесь. Будьте дуже обачні. Люди повинні бути озброєні.

Смагляве обличчя Якушкіна засяяло: особисте доручення від капітана було для нього великою честю. Вже за дві хвилини шлюпка відійшла від борту; в думці Головнін похвалив мічмана за моторність.

Аж уночі повернулась шлюпка до «Дианы». Мічман пишався доставленим вантажем: таку велику нагуляну кету давненько вже подавали команді на стіл. Японці дуже чемно зустріли Якушкіна, питали про здоров’я капітана шлюпа, знов запрошували Головніна в гості у фортецю.

— Сказати правду, — доповідав мічман, — не сподівався я такого ласкавого прийому.

— М’яко вони стелять, — зауважив Рікорд. — Коли б не довелося комусь із нас твердо спати…

Якушкін ще був під враженням зустрічі на березі:

— Не можна все-таки не відзначити, які вони були запобігливі. Коли я сказав, що капітан приїде завтра, вони погомоніли поміж себе, і офіцер мені відповів: «Якщо буде туман, нехай шановний капітан не приїздить. У цій гавані, — каже, — дуже небезпечно плавати, коли туман. Хоч і сумно, що вийде загайка, — каже, — але риск був би ще сумніший».

— А не здається вам, мічмане, — несподівано і чомусь суворо запитав Рікорд, — що не риск цей їх турбує? Туман — хороше прикриття для раптової атаки. Оцього вони й бояться, — виходить, вони, як і раніше, не довіряють нам. Крім того, може бути й іще одне: їм треба виграти час, щоб одержати інструкції з своєї столиці про те, як поводитися з нами: чи давати допомогу, чи знов відкривати пальбу?

Головнін з цікавістю слухав свого помічника.

— А ти, бачу я, проникливий, Петре Івановичу. І обережний. Проте надмірною нашою недовірливістю ми тільки збільшимо їхню підозріливість. Що ж ти пропонуєш?

— Я пропоную капітанові залишитись на борту шлюпа. На берег поїду я.

— А капітан… злякався?

— Ні, капітан хворий.

— Вони чекають саме капітана, — сказав Якушкін. — І вони просили, щоб з капітаном прибуло кілька офіцерів…

Головнін підморгнув Рікорду:

— Як хочеться мічманові побувати в японській фортеці, щоб усе побачити на власні очі!

Якушкін відступив на крок, щоки його почервоніли:

— Ні, це щира правда! Вони просили про це…

Дивлячись на далекі, неясні вогники фортеці, Рікорд промовив роздумливо:

— Коли так, то мене ще дужче бентежить це запрошення.

Головнін торкнувся долонею до його плеча:

— У тебе, бачу, ніч похмурих передчуттів, Петре Івановичу… А згадай-но острів Тана. Адже на тому милому острівці могли статися деякі несподіванки, якби ми не прихилили до себе тубільців. У кращому разі чекала б на нас далека голодна дорога й неминучі жертви. А японці ж не дикуни. Я читав про Японію, що це країна древньої, самобутньої культури. Принаймні так писали про неї голландці-місіонери, які жили в Нагасакі. Не вірю, не можу повірити, що після всіх пояснень, взаємних привітань і запевнень у доброзичливості, після того, як вони пересвідчились, що ми — мирні моряки і не замишляємо проти них ні нападу, ні обману, — щоб після всього цього вони раптом допустили б яку-небудь підступну вихватку. Друже Петре Івановичу, чи може ж це бути?!.

Рікорд мовчав, вдивляючись у далекі проблиски вогнів.

— Я гадаю, — роздумливо заговорив він, — що в нас є два виходи. Перший — це провадити переговори з японцями і добитися їхньої прихильності. Взаємне довір’я забезпечить успіх нашої справи. Вони добре знають, що незаконно перебувають на нашій землі, та ми їх не тривожитимемо. На це ми не діставали вказівок від свого уряду, а загострювати взаємини не в інтересах нашої експедиції. Але є й другий вихід…

Головнін спитав квапливо:

— Який?..

— Знятися з якоря ї піти звідси, — сказав Рікорд.

— Не розумію, — здивувався Головнін. — Піти, не поклавши на карту цього острова?

— Ні, описувати його й далі, тільки без допомоги японців.

— Тобто без прісної води й продуктів?

— Добувати і те й те власними силами. Воду набирати в ручаях, що впадають в океан, і ловити рибу.

Він помітив недовірливу посмішку капітана і заговорив, ніби перепрошуючи:

— Знаєте, Василю Михайловичу, я заздалегідь шукаю того «запасного виходу», нехтування яким нам можуть закинути панове сановники: якщо виявиться, що поїздка на берег пов’язувалася навіть з певним риском, цей риск виправдуватиме висока мета.

— Отже, я вирішую, — закінчив Головнін. — Завтра, одинадцятого липня, я рушаю на берег з маленьким загоном. Я не візьму зброї, бо їду з цілком мирними намірами. Відомо, що навіть дикі племена тропічних островів майже ніколи на беззбройних парламентерів не нападають. Я докладу всіх зусиль, щоб переговори закінчились успішно і ми могли завершити своє важке завдання.

Рікорд мовчки й міцно потис його руку.

Біля дверей своєї каюти Головнін ще здалеку помітив невиразну тінь. Чоловік, мабуть, почув капітанові кроки і швидко сховався за надбудовою.

— Хто це тут на «всеношній»? — голосно спитав Головнін.

Мічман Мур озвався не зразу; голос його затремтів чи то від збентеження, чи від переляку:

— Вибачте… Я не наважувався… Я дуже прошу пробачити мені…

Він вийшов з-за надбудови; тепер у неясному світлі зірок Головнін бачив його бліде обличчя, контур плечей і похиленої голови.

— Не розумію: за що пробачити і на що ви не наважувались?

— Випадково я чув вашу розмову… Мені так цікаво було знати, чи добре впорався з справою Якушкін… Тепер я знаю: він таки молодець! Але я не міг спитати в нього, — чомусь він не розмовляє зі мною, хоч чим я перед ним завинив?.. Як я заздрю Якушкіну! Він викопував ваше особисте доручення! Коли ж… коли ви довірите й мені щось важливе, значне? О, я знаю, і завтра ви знов виберете його… Але як я хотів би бути завтра разом з вами!..

Капітана чомусь зворушив і вигляд Мура, і його несміливий, благальний тон. Мічман розумів, звичайно, що зустріч з японцями у фортеці може бути дуже небезпечною. Виходить, маленький Мур не з боязких, він сам шукає небезпеки? А втім, хіба й він, Головнін, коли був таким же мічманом, не мріяв про справжнє діло, не прагнув відзначитися? Помічені колись неприємні риси Мура тепер наче стерлися, розтанули в пам’яті Головніна. Він поважав своїх відважних офіцерів і матросів. Федір Мур, якого багато хто в екіпажі не любив, тепер шукав випробування. Може, він намагався мужністю, безстрашним вчинком здобути любов товаришів? Було б неправильно, якби капітан відмовив йому в цьому.

— Гаразд, — сказав Головнін. — Завтра ви поїдете зі мною у фортецю…

Мічман поривчасто схопив його руку, притис до грудей і тут же злякано пустив. Головнін не зробив йому зауваження; він пройшов у свою каюту й зачинив двері. З хвилину він сидів біля столу, слухаючи плюскіт зибу, що долинав крізь відчинений ілюмінатор. Згадалося, як колись, у далекому Кронштадті, в тісній каюті бойового корабля «Не тронь меня», маленький кадет Головнін сидів отак біля ілюмінатора, схвильований недавнім боєм у Фінській затоці й першою нагородою «За хоробрість», одержаною від самого адмірала… Майже така ж ніч, тільки трохи ясніша, пливла над рейдом, і так само співуче-прозоро подзвонював зиб. То хіба в ті хвилини кадет Головнін не був ладен розцілувати всіх матросів і офіцерів, які навчали його безстрашності в тому пам’ятному бою?.. По-дитячому щирий, схвильований жест мічмана, поривчастий рух, яким схопив він капітанову руку, відгуком, повівом юності зворушив Головніна, будячи в пам’яті таку силу спогадів…

— Навчати безстрашності, — повторив він уголос. — Це значить — завжди і скрізь пам’ятати про батьківщину та доручену нею справу. І ще це значить — навчати самовідданої дружби.

Пізно вночі, вже засинаючи, він знову подумав про маленького мічмана:

«Будь сміливим… Ти заслужиш повагу товаришів».

Ранок був безвітряний, просторий, синій, які зрідка лише випадають у цих краях. Вода, ще вчора важка, свинцева, тепер стала димчастою й прозорою. Густі, скупчені струмені світла коливаючись текли углиб. Ніс шлюпки легко й вільно, зовсім, здавалось, без зусилля, розсував воду…

Дозорні у фортеці помітили капітанську шлюпку ще в ті хвилини, коли вона відходила від борту «Дианы». Три важні чиновники, вбрані у парадні халати, заздалегідь вийшли з фортечної брами і зійшли на берег, щоб зустріти гостей…

Головнін призначив місце для висадки біля самої фортеці і тепер уперше розглядав цю японську «твердиню» так близько. Вночі японці прибрали геть розмальовані щити, і фортеційка виглядала маленькою, збудованою нашвидку, зовсім не мала грізного вигляду, властивого цим спорудам.

Штурман Андрій Хлєбников, що сидів біля руля, рудуватий мускулястий хлоп’яга з уважним поглядом і соромливою усмішкою, навіть пожартував:

— Чи то осине гніздо, чи то мурашник! А розкопирсати таку халупину і з шлюпа не штука…

— Дурницю, штурмане, зробити не штука, — строго сказав Головнін. — Добре діло важче вдається…

— Авжеж! — запально вигукнув Мур. — І треба забути такі балачки!..

Хлєбников здивовано глянув на нього, знизав плечима й нічого не відказав. А Головнін подумав, що мічман почав занадто кокошитися, і треба буде нагадати йому, щоб він не подавав голосу, коли його про це не просять…

Після довжелезного привітання, в якому, поряд з прізвищем капітана, урочисто згадувалось і сонце, і зірки, і місяць і якого Олексій не міг повністю перекласти, японець сказав, що буде щасливий забавити дорогого гостя розмовою, доки у фортеці закінчать останні готування до зустрічі.

Та розмова щось не в'язалась: Головнін спитав чиновника, як зветься мис, що його звідти добре було видно, північний кінець острова Мацмаю, а чиновник, зітхнувши, відповів, що він ніколи не цікавився такими назвами. Не знав він і яка завширшки протока, чи глибока вона, чи мілка, чи є тут течії й чи дуже вони небезпечні для мореходців.

— Розмовляти з тобою, голубе, справді «щастя»! — спересердя сказав Головнін. — Спитай у нього, Олексію, чи торгують вони з головним островом Ніпоном і скільки часу йде туди парусне, рибальське судно?

Японець відповів ухильно:

— Час дороги залежить од вітру: можна плисти повільно і швидко. А відстань… Хто ж її міряв? Шановний капітан, звичайно, знає: і дорога, і торгівля — це як пощастить.

За такою нудною розмовою минуло понад годину. Нарешті, з фортеці дали сигнал, і чиновник сказав, що тепер він повністю щасливий: він може супроводити милих його серцю гостей.

Головнін наказав матросам витягти шлюпку на берег. Зрозумівши його розпорядження, японець з усмішкою вклонився. Олексій переклав його слова:

— Дуже добре! Ми цілком довіряємо одні одним…

Біля шлюпки Головнін залишив одного матроса. Крім мічмана Мура, штурмана Хлєбникова та перекладача Олексія, з ним було ще троє моряків, матроси першої статті: Спиридон Макаров, Дмитро Симонов, Григорій Васильєв. Вони несли подарунки, приготовані для начальника фортеці: дорогі відрізи шовку й сукна.

Не ця маленька фортеця із строкатим ганчір’ям на флагштоках, на якому зображені були дракони, сонце та місяць, вразила капітана і його супутників балаганним своїм обладнанням. Їх вразила кількість солдатів, що розмістились на тісному дворику. Щонайменше чотириста чоловік, озброєні рушницями, шаблями, списами, кинджалами й луками з набором стріл, сиділи навколо майдану, явно очікуючи якогось відомого вже їм наказу.

— Не може бути, — стиха мовив Хлєбников, — щоб стільки військових завжди перебувало в цій маленькій фортеційці… Їх, напевно, зібрали з усього острова…

— Мабуть, — погодився Головнін. — Побачимо, навіщо зібрали цю ватагу…

Серед майдану стояв просторий смугастий намет. Не затримуючи гостей і на хвилину надворі, чиновник провів їх у цей намет.

Головнін роздивлявся навкруги, мимохіть пригадавши бачену колись, у дешевому виданні казок, лубочну картинку з зображенням якогось войовничого каліфа. Начальник фортеці, з сонним маслянистим обличчям, важно сидів на високому стільці, тримаючи в руках металевий жезл, від якого через його плече тягся шовковий шнур. Вбраний був вельможа у дорогі шовки; на поясі в нього висіли дві золочені шаблі. Три страшні на вигляд зброєносці — один з списом, другий з рушницею, третій з золоченим шоломом, на якому виблискувала емблема сонця, — сиділи за його спиною, трохи зігнувшись, немов готувалися стрибнути…

Поруч, на стільці нижче, сидів помічник начальника, вже знаний Головніну, теж під охороною трьох зброєносців.

По боках в наметі сиділи вісім чиновників у чорних панцирах і кожен з двома шаблями. Як видно, сонний вельможа наганяв на них і повагу і страх, — вони не зводили з нього боязких поглядів.

Головнін, як звичайно, легенько вклонився; обидва начальники встали, піднісши ліву руку до лоба і немов переломившись у попереку.

Головніну запропонували невисоку лаву, але матрос Макаров поставив прихоплений з корабля складаний стілець, той самий, що капітан брав з собою, сходячи на берег острова Тана, і Головнін, відсунувши лаву, сів навпроти старшого вельможі. Мічман, штурман, перекладач і матроси посідали на лавах трохи позаду.

— Мені дуже приємно, вельмишановний капітане, — несподівано дзвінким, дівчачим голосом промовив вельможа, пильно оглядаючи Головніна, — так, так, дуже приємно побачити вас під цим наметом… Сподіваюсь, ваше здоров’я цілком добре?

«Ох, ця японська чемність!» — подумав Головнін. Він відповів, що теж радий бачити такого знатного начальника. Два-три десятки запитань були непотрібні й пусті, хоч вельможа і його почет всіляко виявляли радість, почувши, що Головніна звуть Василем Михайловичем, що шлюп називається «Диана» та що це ім’я древньоіталійської богині місяця…

Слуги принесли чай, а потім тютюн і люльки. Відсьорбуючи з фарфорової чашки несолодку зеленасту рідину, вельможа, ніби між іншим, спитав:

— Скільки ж людей у вас на кораблі? Напевно, там тісно?..

Головнін відповів, збільшивши кількість команди майже вдвоє.

— Напевно, це найбільший російський корабель? — поцікавився японець.

— О, ні! — сказав Головнін. — У нас є кораблі і вп’ятеро більші.

— Хіба в Росії багато кораблів?

Головнін усміхнувся:

— Коло берегів Камчатки, в Охотському морі, в океані, біля Російської Америки плавають десятки наших кораблів.

— Е! — вигукнув японець і оглянувся на свого помічника. Той устав і вийшов з намету.

Начальник з цікавістю розглядав географічну карту, подаровану Головніним, крутив перед очима запалювальні стекла, милувався ножами, оздобленими слоновою кісткою.

Помічник вернувся і щось шепнув вельможі. Усміхаючись, начальник потряс головою.

— Як це добре, — сказав він, — що ви прийшли до мене в гості. Коли б не оте непорозуміння з обстрілом шлюпки, ми давно вже стали б друзями! І справді, навіщо нам ворогувати? Ми можемо завжди лишатись друзями. Слово рицаря, жодна волосинка не впаде з вашої голови, бо ви мої дорогі гості…

Він підвівся, збираючись вийти з намету. Головнін теж підвівся. Японець дивився на нього усміхаючись.

— Але чого вам поспішати, капітане? Ми ще не домовилися про найголовніше.

— Коли ви збираєтесь іти, з ким, крім вас, мені домовлятись?

— Ні, я ще побуду, — чомусь розвеселившись, сказав вельможа. — Я почастую вас чудовим обідом, який тільки можна було приготувати в цих безплідних місцях…

І знов, обернувшись до помічника, він вигукнув з відтінком нетерпіння:

— Е!..

Помічник знов поспішно вийшов. Слуги внесли обід. На великих дерев’яних лакованих підносах ледве вміщалися десятки с грав: риба, соуси, зелень, якісь черепашки й коріння, якісь драглі й приправи і особливо багато п’янкого саке.

— Щось зарано вони з обідом, — обережно зауважив Хлєбников. — Чи, може, обідають у них зранку?

Мур відповів йому тоном повчаючого знавця:

— Урочистий обід можна подати коли завгодно… А по обіді, як видно, буде парад.

— Чому ви так думаєте? — спитав Головнін.

— О, я все примічаю. Помічник начальника двічі вже виходив, і, як відкидали біля входу запону, я примітив, що вони роздають шаблі… Коли ми увійшли в фортецю, не всі солдати мали зброю. Тепер роздано всім. Навіщо це? Звісно, для параду!..

Андрій Хлєбников мовив з сумнівом:

— Як знати?..

Головнін подумав, що мічман не позбавлений уяви: побачив одну шаблю і тут же вирішив: парад! Але на честь випадкових гостей парадів не влаштовують, та й до того ж японці чудово знають, що шаблями, списами та луками вони нікого не здивують.

Помічник вельможі вернувся ще більш радісний, ніж перше. Смачно закусуючи й запиваючи, Олексій переклав його запитання:

— Чи подобається високоповажному капітанові угощення? Він сам, оягода, або, по-російському, справник, наглядав за кухарями. Цією честю вшановують лише найвищих гостей…

Мур осмілів і попросив Олексія перекласти японцям його слова.

— Тепер ми бачимо, — сказав Мур, — що наші побоювання були даремні. Ви — благородні, чесні люди, нездатні на віроломство…

Притримуючи шаблі й не випускаючи з рук свого залізного жезла, старший начальник устав з стільця і, кивнувши Олексієві, сказав, шо відчуває потребу глянути на гавань.

— Я теж відчуваю таку потребу, — вигукнув Головнін. — Там, у гавані, мій корабель…

Маслянисте обличчя японця нахмурилось. Зброєносці перезирнулись. Помічник уважно розглядав колодочку подарованого ножа. Мовчання тривало довгу хвилину.

— Перекажи капітанові, — мовив начальник, звертаючись до Олексія, — що я нічим не зможу забезпечити його корабель. Я чекаю відповіді на моє донесення губернаторові острова Мацмай. Поки відповідь не надійде, один з російських офіцерів мусить лишатися у фортеці заложником…

Головнін насмішкувато глянув на Мура:

— Ось благородні люди, нездатні на віроломство… Але скільки ж днів доведеться чекати відповіді губернатора?

— П’ятнадцять, — сказав японець, навіщось підіймаючи свій жезл. — Проте можливо, що губернатор запитає уряд.

Головнін мовби не здивувався. Обидва начальники і всі їхні зброєносці тепер уважно вдивлялися в його обличчя. Напруживши всю волю, щоб не виявити хвилювання, він відповів тоном спокійним і рівним, наче вів далі попередню приємну розмову:

— На таке довге чекання без ради з офіцерами, що лишились на кораблі, я, звичайно, не погоджуюсь. Залишити у вас офіцера я просто не хочу. Чи начальник не забуває, що перед ним сини могутньої Росії? Чи він не забуває, що в Росії знайдуться сили, які оступляться за нас? Чи начальник не бере на себе занадто велику відповідальність, коли пробує посварити дві держави? Нарешті, чи він знає таке слово: зрада? Заманити беззбройних людей у фортецю і диктувати їм свої умови та погрожувати — це ж зрада.

Моряки «Дианы» всі разом устали. Японець пронизливо скрикнув і вхопився за шаблю. Але в очах у. нього був переляк. Ось чому він двічі пробував вийти з намету. Він боявся, що в ці вирішальні, заздалегідь розраховані хвилини може опинитися в небезпеці його рицарське життя! Оглянувшись на озброєну охорону, він посмілішав і став говорити довго, крикливо, запальчасто, раз у раз згадуючи ім’я посла Рєзанова і знов хапаючись за шаблю…

— Чого він шаліє? — нетерпляче спитав в Олексія Головнін. — Що він доводить?

Олексієве обличчя побіліло, губи й повіки тремтіли:

— Яке нещастя, капітане!.. Ми не підемо звідсіль… Вони нас уб’ють…

— Та говори ж спокійніше…

З усієї довгої начальникової промови Олексій сяк-так переклав лише дві фрази: якщо начальник випустить бодай одного росіянина з фортеці, йому самому розпорють черево. А в усьому винні якісь Хвостов і Давидов…

— Ясно, — сказав Головнін. — Тікаймо!..

Відкинувши присадкуватого списоборця, він вибіг з намету. У фортеці завили й заверещали. Могутнім ударом Хлєбников повалив двох японців. Близько гримнув постріл. На Хлєбникова відразу кинулось щонайменше з десяток солдатів, вони повисли на ньому, силкуючись повалити на землю. Штурман крутнувся на підборі, трусонув плечима, і японці розлетілись в усі боки.

— Молодчага Андрій Ілліч! — крикнув Головнін. — За мною, до шлюпки…

Він вибіг крізь браму. У фортеці вили й верещали ще пронизливіше й лютіше. Постріли заляскотіли тепер дуже часто. Над головою капітана просвистіло кілька куль. Він помилився, гадаючи, що шлях до берега вільний. З неглибокого ярка підвелась численна засідка. Головнін уник удару, вихопив з рук солдата спис, переломив його об коліно і став орудувати уламком, як палицею. Поруч опинився Хлєбников. Він прорвався до свого капітана крізь юрму. Хапаючи з землі каміння, працюючи кулакаїми, сюди ж пробивалися матроси Васильєв і Симонов. Мічмана Мура, матроса Макарова та Олексія на укосі не було видно. Їх схопили ще в фортеці. Але чотирьом таки пощастило вирватися, і берег був тепер зовсім близько…

Щось трапилось у галасуючій, виючій юрмі японців. Переслідування затрималось… Головнін зрозумів: японці побоювались, що в шлюпці є зброя. Яка досада! Адже зброї він не взяв… Але що сталося з шлюпкою? Тепер вона була за добрих п’ять сажнів від води. Головнін побачив укрите водоростями мокре каміння… Отже, був відплив. І виходить?.. Чи міг він припустити, що його маленькому загонові доведеться прориватися до берега з боєм, та ще під час відпливу? Він зупинився на мокрому галечнику. Авжеж, п’ятеро цю важку шлюпку так далеко не просунуть. У них лишалась одна-дві хвилини. Японці вже зрозуміли, що в шлюпці зброї нема, інакше чому б росіянам не кинутись до рушниць?

— Виходить, усьому кінець! — вголос промовив капітан, дивлячись в розгарячені обличчя матросів. Вони стояли поряд з ним, хрипко дихаючи, важко опустивши натруджені руки, втупивши очі в рейд, де чіткий, стрункий корпус «Дианы» наче летів під низькими білими хмарами…

Хвиля блищала на сонці, мов полірована сталь. Зненацька цей блиск рвучко переметнувся, ударив в очі Головніну. Та то вже не був блиск хвилі. Крива японська шабля блиснула просто перед очима капітана.

Дозорні «Дианы» доповіли Рікорду, що в фортеці знялося якесь сум’яття: японські солдати щохвилини то вбігали в браму, то повертались.

Рікорд, Рудаков і інші офіцери поспішили на місток шлюпа. У підзорні труби вони бачили, як виметнулась із брами сполошена юрма, як до шлюпки, залишеної відпливом далеко на березі, одчайдушно, геройськи пробивались четверо росіян, а п’ятий біг їм назустріч, шпурляючи в японців камінням…

Рікорд впізнав і капітана, і штурмана Хлєбникова, що стояли перед смужкою слабкого прибою, перед холодним простором гавані, чекаючи своєї долі. Він бачив, як оточила їх юрма і в сонячному повітрі заблискали шаблі.

До болю стиснувши кулаки, зціпивши зуби, він довго не міг вимовити ні слова. За синюватим, затуманеним скельцем труби. юрма японців повільно відходила. Сонячний берег незабаром збезлюднів. Над стінами фортеці тріпотіли смугасті прапори.

— Негайно до мене, на нараду, всіх офіцерів, — наказав Рікорд. — Діяти треба невідкладно й рішуче.

За хвилину всі офіцери шлюпа зібрались на палубі. Рікорд подумав, що за всі роки його служби на морі лише в Капштадті, в пам’ятну годину втечі, коли на карту була поставлена доля всього екіпажу, отака тиша сковувала цей корабель; але тепер вона була ще тяжча й загрозливіша. Тоді вони все-таки чекали переслідування й відкритого бою. Чи в далекому, чи в близькому, чи в абордажному бою, матрос проти матроса, всі вони готові були вмерти за волю. А тепер не солдати, не воїни були перед ними, — зрадники, які зламали слово честі, потоптали священний закон гостинності. І вони вчинили цей злочин, загарбники, на російській землі. І, напевно, вони справляли легку перемогу… Яка ж це ганьба для воїна — святкувати власну зраду! Дивлячись у застиглі обличчя офіцерів, він сказав:

— Наш капітан у полоні. Можливо, що в ці хвилини зрадники готують страту… Я питаю ради в офіцерів: бій, десант чи мирні переговори з відчайдушною спробою врятувати капітана й інших наших друзів?..

Якийсь час офіцери мовчали; лейтенант Ілля Рудаков виступив наперед:

— Ми всі готові іти в бій і битися до останньої людини. Одне питання: чи полегшить це долю полонених? А що як, в разі нашого виступу, зрадники поквапляться убити їх? Вони обов’язково поквапляться це зробити з боягузтва, злоби, побоюючись розплати. Я пропоную спробувати добитись звільнення мирним шляхом, і коли всі зусилля будуть марні, — бій… найзапекліший, нещадний бій!..

Доводи Рудакова були переконливі: здавалось, іще не пізно спробувати врятувати полонених. Японці могли вбити їх на березі, але чомусь відвели до фортеці. Виходить, полонені навіщось потрібні були самураям? Це й давало надію на врятування капітана та його супутників.

— Є ще пропозиції? — спитав Рікорд.

— Призначити делегата для переговорів, — сказав хтось з офіцерів.

— Я пропоную викликати добровольців, — просуваючись наперед, вигукнув Якушкін; в тоні його молодого, дзвінкого голосу прозвучала надія. — Якщо мені довірять хоч супроводити делегата… Я готовий…

— Тут усі на це готові, — зауважив Рікорд. — Доведеться кинути жеребок. Отже, ми вибираємо терпіння і мирний шлях… Ми будемо сподіватися, що наш славний капітан…

Він не доказав. Низько над головами офіцерів із свистом пронеслось ядро і спінило воду далеко за шлюпом.

— Зараз вони пристріляються, — спокійно промовив штурманський помічник Новицький. — На такій відстані це не важко…

— Однак це й є їхня відповідь! — гнівно прокричав Рікорд. — Вони стрілятимуть і по шлюпці нашого делегата… Слухати мою команду… До гармат!..

Шлюп здригнувся від залпу і повився синюватим димом. Біля брами заметались солдати.

Дивлячись у підзорну трубу, кусаючи губи, Рікорд сказав Іллі Рудакову з жалем:

— Яка шкода! Наші ядра надто малі, а глибина не дає нам підійти ближче. Цими ядрами ми можемо тільки пристрашити їх, але не більше… Ану, ще раз, — вогонь!

У фортеці знявся димок, мабуть, щось загорілось; по укосу застрибало каміння.

— Це булавочні уколи, — розчаровано сказав Рудаков. — Треба негайно вийти з-під обстрілу.

Рікорд погодився. За кілька хвилин, піднявши якорі, «Диана» відійшла на далекий рейд і зупинилась навпроти рибальського селища, що виднілося на довгій опадистій косі.

Готуючись до висадки десанту, щоб заволодіти фортецею, Рікорд вираховував, яке було фактичне співвідношення сил. За його спостереженнями, та й на думку офіцерів, японський гарнізон на острові був численний, — щонайменше чотириста чоловік. До цієї кількості слід було додати всіх чоловіків із селища, яких, зрозуміло, примусять взяти участь в обороні. Цифра виходила солідна: японський начальник мав у своєму розпорядженні понад п’ятсот чоловік, фортечні укріплення, батареї…

На шлюпі лишалось п’ятдесят чоловік, коли лічити й двох кухарів та двох прибиральників — людей, які в боях не брали участі. При висадці на кораблі мало залишитися щонайменше десять-дванадцять чоловік; біля шлюпок на березі теж треба було залишити хоча б трьох матросів… І що ж могли б зробити тридцять моряків проти фортеці, де притаїлась така сила?

— Я ніколи не вірив у чудеса, — сказав Рікорд Рудакову, — але буде справжнім чудом, якщо десант не загине. І не меншим чудом буде, коли залишені на шлюпі десять-дванадцяТь чоловік зможуть довести його до Охотська у цих штормових широтах… Висновок ясний: було б безглуздям посилати людей на очевидну загибель і прирікати на загибель корабель. Тоді в Охотську ніхто й не довідається, чому загинув шлюп. А це й є найбільш бажаний для японців варіант…

— Люди готуються до десанту, — сказав Рудаков. — Майже ніхто з них не сподівається повернутись, але такої люті я ще не бачив ніколи…

Рікорд зітхнув, з жалем оглянувся на берег:

— Добре, якщо лють помножена на тверезий розрахунок… Я вирішив: «Диана» йде в Охотськ, щоб збільшити сили і повернутись. Знімаємось негайно. Ми не покинемо товаришів у біді, — ні, ніколи не покинемо, хоча б довелось іти на небезпеки й на жертви.

Він добув з папки й розгорнув велику детальну карту острова Кунасірі, недавно писану рукою Головніна: туш була ще свіжа. Сім висот, розкиданих за фортецею, і сама фортеця, малий півострів і довга рибальська коса, понад сімдесят промірів глибин і велика підводна обмілина, три скелі та підводна банка при вході в затоку, — все було позначено на цій карті з граничною точністю, властивою Головніну. Коли він складав карти і робив опис, він знав, що поправок більше не буде…

— Ця затока не має назви, — сказав Рікорд. — Тепер вона дістане ім’я… «Затока Зради»…

Тут же, спершись на поручень містка, він великими буквами написав на карті ці два слова.

Шлюп повільно і наче знехотя вбирався в паруси. Чайки тоскно кричали в вишині. Був вечір, і червоні бризки заходу текли по вологій палубі, по склу ілюмінаторів, по слабко наповнених парусах…

Зв’язати людину так, щоб вона не могла поворухнутись, щоб найменший рух викликав нестерпний біль і щоб при спробі тікати зашморг, накинутий на шию, враз затягнувся, у японців вважалося справжньою майстерністю.

Полонені стояли навколішки, і солдати, похваляючись виучкою, вправно з’єднували петлі на грудях та круг шиї і стягували лікті за спиною так, що вони стикалися один з одним.

Потім вони стали в’язати полоненим ноги. Петлі лягали вище ступень і вище колін, петля на петлю, і кожна була наче з розпеченого троса. Щоб було надійніше, до петлі, яка охоплювала шию, вони кріпили довгу вірьовку, перекидали її через поперечну балку під верхом намету і, майже підвісивши полоненого на цій вірьовці, прив’язували кінець її при самій основі опор.

Працювали солдати мовчки, неквапливо, зі смаком, із знанням справи; від ретельності темні обличчя їхні заросив піт. Полонені теж мовчали, тільки мічман Мур стиха плакав і стогнав.

Пов’язавши всіх полонених, солдати заходились обшукувати їх. Обшукуючи, не пропустили жодного дріб’язку: навіть голка, дрібна монета, запасний гудзик у кишені матроса — все перейшло до їхніх кишень.

Помітно стомлені, вони мовчки посідали кружка і закурили свої довгі бамбукові люльки.

— Вони вирішили повісити нас на березі, — прохрипів Хлєбников, багровіючи, злизуючи з губів криваву піну. — Я нітрохи не винувачу вас, Василю Михайловичу, ви не подумайте поганого… Я знаю вас не перший місяць і рік, ви завжди були людиною сердечною і справедливою…

— Але я звірився на Тхне слово! — тихо відказав Головнін. — На слово зрадників… І ви тепер через мене терпите все й життям платитесь, друже мій… Я не боюся смерті, нітрохи не страшусь, але пам’ятати, весь час пам’ятати про те, що я винен і в стражданнях ваших, і в загибелі, — ось найстрашніша мука…

Михайло Шкаєв, відважний матрос, через силу повернув до Головніна обличчя, і голос його прозвучав дружнім докором:

— Не ті слова, капітане, не ті… хіба ми не спільну оправу робили? Хіба ми для веселощів прибули в цю прокляту діру? Коли вже шукати винних, то ось вони, перед нами, відступники від слова, з отим пухлим бовваном на чолі…

Матрос Григорій Васильєв сказав:

— Ми з вами до кінця, капітане… І нема чого шкодувати. Ми всі рівні і перед обов’язком, і перед смертю.

Солдати попідводились, пошепотілися про щось у куточку і вернулись до моряків. Було незрозуміло, навіщо вони в’язали полоненим ноги. Тепер вони заходились розплутувати вірьовки, але ті лише, що були позатягані вище ступень, а також послабили петлі, накладені вище колін.

Старший солдат кивнув Головніну на вихід, і капітан попереду всіх вийшов із намету. Кожного полоненого супроводило двоє японців: один тримав у руці кінець вірьовки, другий, ідучи поряд, тримав рушницю напоготів… За брамою фортеці старший солдат показав на вузьку стежку, що звивисто бігла в гори. Крутою кременистою стежкою полонені зійшли на вершину горба. Головнін зупинився й обернувся до гавані. Він скрикнув… Далеко на рейді, вбрана в білі паруси, повільно пливла «Диана».

Хлєбников теж зупинився; наче мимоволі, руки його рвонулись, плечі поникли й затрусились:

— Василю Михайловичу… Капітане… Востаннє ми бачимо рідну «Диану»!..

Головнін з силою рвонув вірьовки; кров бризнула: і розсіченої на кистях рук шкіри.

Прощай, «Диана»!..

Васильєв заплакав; Хлєбников важко опустив голову; Шкаєв заскреготів зубами:

— Ех, аби тільки товариші поквитувалися за нас!..

Капітан випростався, швидко підвів голову, важкі брови його зсунулись і переломились:

— Про що ти кажеш, Михайле?! Щоб товариші висадились на берег?.. Ось чого я боюсь гірше смерті: нерозсудливої спроби визволити нас або метатися… Та вони ж загинуть усі до останнього! їх невеличка жменька, а солдатів у фортеці бачив скільки? Висадка — це загибель, і не тільки десанту, — корабля. Одна лише надія тішить мене: Рікордові вистачить розсудливості й самовладання, щоб не зробити цієї непоправної помилки.

Конвойний щось викрикнув і штовхнув Головніна прикладом, другий натягнув вірьовку, показуючи на стежку., Троє японців разом кинулись до Хлєбникова, але не зрушили його з місця. Ледве пересуваючи ноги, Головнін зробив кілька кроків. Він хотів ще раз обернутись, але конвойний смикнув за вірьовку, і петлі обпекли тіло. Похитуючись, Головнін зійшов із стежки.

З рейду долинув залп. Як добре знав капітан грім цих гармат!.. Отже, Рікорд висадився на берег і повів моряків в атаку.

— Кінець всьому!.. — прошепотів Головнін, силкуючись удержатись на ногах. Далекі похмурі гори зсунулися з місць і, мов величезні хвилі, рушили перед його затуманеними очима. Хлєбников спробував підтримати його, підставити плече, але опізнився. Захлинаючись кров’ю, що ринула з горла, з чорним опухлим обличчям капітан повалився на стежку.

З рейду вдруге долинув залп, і був він прощальним салютом «Дианы».

Берегами бурхливих гірських річок та недвижних прозорих озер, кам’яними осипами перевалів, трав’янистими долинами, непролазними заростями чагарів і вкритою галькою приморською смугою ішли полонені, оточені змінним конвоєм, ішли, залишаючи на стежках сліди зранених ніг…

Уже скінчився липень… Двадцять жарких, задушливих днів липня минули в дорозі, як двадцять каторжних років, і почався серпень. Дорожній порох чорною, гіркою корою осідав на губах. Чи були зливи, чи навалювалися з моря на цей кам’яний берег шквали, чи стояла полуднева спека, скорботний похід не припинявся. Від першого проблиску вранішньої зорі і до пізнього смерку, коли на узмор’ї спалахували рибальські вогні, ішли моряки, волочачи розвіхтяні вірьовки, несучи, як залізний тягар, мовчання й рішучість.

Конвойні не знімали вірьовок, Рани на руках у полонених гноїлися. В селищах, на ночівлях, конвойні обв'язували рани ганчір’ям і знову стягували петлі.

І все ж на нескінченному цьому чорному шляху були й хвилини просвітку. Ні, Японію населяли не самі чванливі самураї. В селах, у рибальських селищах, в розкиданих на узбережжі городках полонених обступав схвильований натовп: жінки проривалися крізь цеп конвою з глеком води або молока, чоловіки дарували тютюн, діти, послані рідними, підносили сушену рибу, зелень і рис… І зворушувала моряків сердечна, щира, людська доброта, коли який-небудь селянин, у котрого в самого лічені вершки землі, широко розчиняв двері своєї комірчини і голосно просив солдатів, щоб дозволили йому дати притулок полоненим.

Немов переказуючи давню, виношену свою думу, Шкаєв сказав Васильєву:

— Дуже, брат, нагадує мені країна ця японська двоповерховий будинок. Тільки нагорі — звір’я, горло ладне кожному перегризти, а внизу — люди.

— Будиночки в них легкі, — помовчавши, зауважив Васильєв. — Мурованих, міцних і подивитись нема…

— Ну, то й що?

— А взяти б цей будинок двоповерховий та й перевернути… Розумієш, просто догори дном його поставити.

— Ого! — вигукнув Шкаєв. — Великий був би переполох… Але правда взяла б своє, це так…

Головнін чув цю коротку розмову. З першого дня полону він поводився з матросами, як рівний з рівними. Вони шанобливо називали його, як і раніш, капітаном, на ночівлях давали йому краще місце, ладні були віддати останню жменю рису й останній ковток води. Його гнітила найменша перевага в умовах, коли всіх спіткала біда, і він всіляко уникав привілеїв. Але, як не дивно, живучи з цими простими людьми, він ніколи не розмовляв з ними на високі теми, про долю батьківщини, про життя народу. Офіцерство російського флоту було вищою кастою; незримий мур відокремлював його від матросів. Навіть ті з офіцерів, що ненавиділи самодержавство й кріпосний лад, — а Головнін знав таких чимало, — навіть і вони і в армії, і серед моряків лишились дворянами, панами, вони не знали народу, та й не дуже хотіли його знати.

У ці гіркі дні полону, на важкому, нелюдському шляху, той незримий, давній, задовго до Василя Головніна збудований розмежувальний мур, що відокремлював його від матросів, раптом перестав існувати. І стали значними, цікавими, хвилюючими їхні розмови, їхні думи й мрії про батьківщину, про сьогоднішній і завтрашній її день. Ось і тепер, у немудрій відповіді Васильєва він уловив глибоку, сміливу думку. Скидалося на те, що зовсім не про Японію думали матроси; вони думали про те, що дорожче за життя кожному з них, — про Росію. І Головніну захотілось втрутитися в розмову, не виправляючи, не повчаючи, як рівному від рівних вислухати відповідь.

— Та хіба тільки Японія, Григорію, схожа на двоповерховий будинок? — спитав він, відставши трохи і йдучи поряд з Васильєвим. — Хіба Англія чи Південна Африка не такі? А наша Русь-матінка, з її поміщиками й кріпаками, з палацами для багатих і з канчуком, з каторгою для селян, — це що, справедливість?

Йому здалось, що Васильєв злякано відсахнувся:

— Ми про японську землю говорили…

— А я про нашу землю з тобою говорю. Японцям — японська земля, нам — наша… Ми ось по цих вибоїнах з тобою йдемо, по іграшкових, клеєних містах, а в серці ж то батьківщина живе, і думки тільки про неї одну… Ми рівні перед долею, Григорію, і я без хитрощів, як братові, тобі кажу, бо думав про це з мукою і довго: якщо вже й не перевертати Росію, то треба до кореня її струснути! Щоб сушняк увесь, і гнилизна, і пліснява розлетілись і заново, у свободі зажив народ…

Васильєв усе дивився злякано:

— І як же це можна слова такі, заборонені, говорити, Василю Михайловичу?.. Ви ж і самі з дворян…

Головнін зітхнув і мовив задумано, стиха:

— Був, знаєш, такий дворянин у Росії, Олександр Миколайович Радіщев… Вільність народну він славив, самодержавство та кріпосників до ганебного виставив стовпа… Що йому звання дворянське? Цяцька! Він за народ російський боровся і страждав. При дворі не дуже на те зважили, що він, Радіщев, дворянин. У Петропавловську фортецю посадили, в каземат; до страти присудили, та потім змилостивилися, на Сибір заслали; іще раз змилостивилися, повернули і до самогубства довели… Подав би ти руку, Григорію, такій людині?

— Ну як же!.. — враз озвався Васильєв. — Така людина…

— І він подав би тобі руку, Григорію. Радіщева таємно читав я в Петербурзі. Став він для мене з того часу вірним прикладом громадянського обов’язку. Шкода, що доля так несподівано повернулась, — може, зумів би й я славній справі послужити…

Матрос довго мовчав, хмурив вицвілі від сонця брови, дивлячись на сині скелі за смугою прибою.

— У вас інший шлях, Василю Михайловичу… Знаю, доброго серця ви людина, та що як один ви такий, чи десяток, чи сотня? Замучать, як отого Олександра Миколайовича, та й годі. І попи ще в церквах анафемою обпаскудить…

Головнін посміхнувся: «Не довіряє…» І не подумав він у ту хвилину, що, може, матрос має рацію…

Восьмого серпня солдати почали готуватись до урочистого входу в місто Хакодате: всі причепурились, понадівали панцири, формені капелюхи. Полонених цим разом в’язали особливо старанно, немов хотіли похизуватися десятками майстерно переплетених вузлів.

Ще за кілька кілометрів від міста почали зустрічати їх перші групи: сановники й поміщики — на багато вичепурених конях; чиновники, торговці, власники різних майстерень — на рикшах; люди ще простіші — пішки… Виявляється, тут, у Хакодате, полон російських моряків змалювали як великий подвиг японської зброї.

Здивованим мовчанням зустрічала все наростаюча юрма сімох виснажених, змучених полонених, у всьому вигляді яких не було ні люті, ні злоби, ні бажання кинутись на першого-ліпшого японця. Це йшли рослі, сильні духом люди, в чомусь своєму упевнені, дуже спокійні. Вони байдуже дивилися на юрму. Рани на їхніх руках були докором, а вірьовки — ганьбою для конвоїрів. Вони пройшли містом, не помічаючи нічого довкола, і аж на площі, звідки відкривався широкий морський простір, мимохіть і разом вони зупинились.

— Тут уже побували російські моряки, — сказав капітан. — Штурман Григорій Ловцов, командир бригантини «Екатерина», з ним двадцять матросів і четверо солдатів… Не сподівалися вони, звичайно, що молодших товаришів їхніх вестимуть через це місто як арештантів.

— Виходить, знайома доріженька? — з жвавістю спитав Шкаєв, — А давно Ловцов сюди ходив?

— Не так і давно: до порту Хакодате бригантина ввійшла у липні 1793 року… Дивіться ось на цю вузьку вулицю: тут проходили російські моряки!

Вперше порядок у поході полонених було порушено: вони стояли шеренгою, дивлячись на близький порт, де серед безлічі рибальських парусів ввижалися капітанові стрункі паруси «Екатерины».

Японський чиновник, що супроводив полонених, спитав у Олексія, про що розмовляють моряки.

— Тут були російські люди, — сказав Олексій.

— О, так! — усміхнувся японець. — В Хакодате, в Матсмаї, в усіх містах Японії добре пам’ятають про це. Росіяни, сподіваюсь, вдоволені гостинністю?

— Тоді ви не в’язали рук своїм гостям, — мовив капітан.

Олексій переклав ці слова. З юрми почулись співчутливі вигуки; в окремих групах знялася суперечка.

— Це лише маленький запобіжний захід, — сказав японець, все ще ласкаво усміхаючись. — Зараз вас відведуть в окремий будинок, де створять для вас усі вигоди. Скажу одверто: багато, дуже багато хто міг би позаздрити таким умовам. Будинок зовсім новий, спеціально споруджений, з видом на море, — просто як палац!..

— Брешеш, — байдуже сказав Шкаєв.

— І ніхто не насміє турбувати вас у цьому будинку: порядок і тиша… А потім, коли ви добре відпочинете, вас відпустять Додому. Ви будете дуже раді і з того, що гостювали у нас так приємно, і з того, що повертаєтесь додому…

— Спасибі, добрий чоловіче! — відповів йому Хлєбников. — Ми згадуватимемо тебе, якщо ти сказав правду… Думаю, обманювати нас тобі нема чого?..

— Мені дуже хочеться, — кланяючись, мовив японець, — щоб вам було добре в гостях!

За околицею міста полонених ввели у високі дерев’яні ворота. Будована з товстих, загострених брусів огорожа була обведена глибокою канавою. Вартові чергували на вишках, на валу канави й біля воріт. Хмуро посміхнувшись, Васильєв сказав Хлєбникову:

— А палац і справді охороняють по-царському! От кляті мучителі, живолупи, — навіть непрохане ласкаве слово кидає, мов на рани сіль!..

— Багато, дуже багато хто міг би позаздрити таким умовам! — глузливо повторив Хлєбников. — Що ж вдієш? Попрощаємось, братці, може навіки!..

Головнін відчув на щоці доторк його сухих, запалених губів.

— Прощай, Андрію Іллічу, ти був хорошим моряком… Прощайте, друзі!

Головніна ввели в темний сарай, поділений всередині на комірки. Міцні гратчасті двері піднялись і опустились. Потім тюремник грюкнув другими дверима, що вели з коридора, і довго стукав та брязкав важким замком.

Уперше за цілий місяць нестерпної дороги Головнін лишився сам. Іноді мріялось про це: треба було зосередитися, знайти й обміркувати найменшу можливість визволитися. Все-таки в нього зостався якийсь проблиск надії на те, що тут, у Хакодате, вищі японські чиновники розглянуть злочин, вчинений їхніми підлеглими на Кунасірі. Тепер і цього проблиску не лишилось.

Тюрму, споруджену спеціально для полонених з «Дианы», не будували, звичайно, на день, на два; може, довгі роки доведеться скніти в ній морякам? Чи довідаються коли-небудь на батьківщині про їхню долю? Яких заходів ужив Рікорд? Що з екіпажем і кораблем? Головнін довго сидів на дощаному ліжку, слухаючи серед німої тиші важкі удари серця. Перша зірка засвітилась за вузеньким вікном. Синя ніч огортала острів. А ця комірка стояла на самому дні ночі й тиші, на самій межі туги й розпачу…

Він здригнувся. Чиясь рука дряпалась у вікно. На неясноиму відтинку неба вона здавалась судорожно скорченою й чорною. Він підійшов до вікна і звівся навшпиньки, щоб придивитись. До стіни припала людина в лахмітті. Озираючись на всі боки, вона простягала Головніну якийсь суверток. Руки їх зустрілись, і Головнін узяв невеликий паперовий пакет. Людина показала на небо, ніби окреслюючи шлях сонця, потім на себе й на стіну, що оточувала тюрму. Вона сказала дуже тихо:

— Завтра…

Головнін знав це слово. За час полону він затямив дві-три сотні японських слів.

— Добре… Дякую… — відповів він по-японському. — Дякую, друже…

Потім він розгорнув суверток, В ньому лежав шматок чорного, ще теплого хліба, можливо зігрітого на грудях.

Хто ж була людина, що рискувала життям заради цього скромного подарунка? Була вона в лахмітті, це Головнін помітив добре.

— Правда, — роздумливо повторив він слова Шкаєва. — Двоповерховий будинок… Нагорі — звір’я, а внизу — люди…

Кабінет губернатора, або буніоса, виглядав незвичайно. Замість підлоги насип із щебеню, сяк-так прикритий матами. Стелі й зовсім не було: дощаний дах чорнів над головою. Три віконця заліплено папером, що ледве пропускав тьмяне світло. Меблів тут теж не було: губернатор сидів долі, а по боках у нього розмістились помічники й слуги.

Тільки одну стіну щедро прикрашали робочі причандали буніоса: криві, довгі й короткі, з зазублинами й без зазублин ножі, численні голки, почорнілі від вогню, якісь пилки, тростини і джгути, товсті й тонкі канчуки, різноманітні петлі й кайдани. Як видно, цим набором «інструментів» губернатор користувався часто, коли держав його завжди напохваті.

Сухорлявий, з тьмяними без виразу очима, з гордовитими складками в кутках губ, начальник нерухомо сидів на підвищенні, дивлячись в якусь точку перед собою. Два його секретарі, в чорних халатах, з кинджалами за поясами, сиділи трохи позаду, перед високими стосами паперу. Місця обабіч начальника зайняли два його помічники. Були тут ще й охоронці — непримітні люди, що за весь час зустрічі жодного разу не подали голосу. З лівого боку в кожного з них лежали великі вийняті з піхов шаблі.

Полонених ввели й поставили перед губернатором двома рядами: спереду капітана й офіцерів, позаду матросів. Перекладачів — Олексія й літнього курільця — посадили трохи збоку на каменях. Секретарі квапливо присунули до себе чорнильниці.

Начальник ставив запитання не кваплячись, байдуже. В запасі в нього, як видно, було кілька сотень запитань, і він з досвіду знав, що процедура має бути дуже довга.

Головнін назвав своє прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, ім’я й по батькові батька та матері, чин, звання, місце народження, де вчився й служив, але розпити про давно померлих рідних, про далеке рязанське село, про родичів і знайомих були такі пусті, що він прямо сказав начальникові:

— Чи не можна, шановний, ближче до справи?

Вислухавши перекладача, японці засміялись. Безстрасним, нудним тоном губернатор повторив:

— Отже, ім’я, по батькові, прізвище, місце й рік народження?

Виявляється, в його арсеналі були не тільки інструменти, розвішані на стіні. І допит був формою тортурів, розрахованою на тривале психічне напруження полоненого. П’ять і шість годин поспіль Головнін, Хлєбников і Мур відповідали на ті самі, тільки видозмінені запитання, пригадуючи, о якій саме годині «Диана» прибула в Капштадт, коли проходила екватор, які погоди зустрічали її біля Камчатки, скільки лишалося в запасі провізії й води.

— Кінець кінцем це ж, їй-богу, весело! — вигукнув Хлєбников, сміючись. — Перекажи, Олексію, начальникові, що я ладен так мило розмовляти з ним і завтра, і щодня… Я можу розказати йому, якого кольору очі були в моєї бабусі і які сорти варення вона любила. Нехай неодмінно додасть ці показання до справи…

Начальник нахмурився, потім сказав утомлено:

— Про бабусю ви розкажете наступного разу. Це, може, й цікаво. А поки що йдіть і чекайте виклику.

Хлєбников ще дужче розвеселився:

— От бачите, як просто було відкараскатися від цього павука. Тепер я постараюсь розповідати йому куди докладніше, ніж він питає… © http://kompas.co.ua

Дні минали за днями, але губернатор наче й забув про полонених. Кожного ранку до тісних їхніх комірок стукали караульні солдати. Звичайно вони приводили з собою кількох чиновників, які хотіли одержати від російських моряків що-небудь «на спомин»: пісню, написану по-російському, або малюнок, або відзив про місто Хакодате, або хоч підпис. Любителі рідкостей, ці надокучливі гості немов вели далі початий губернатором допит. Караульні солдати несподівано знайшли собі легкий заробіток: вони пускали до полонених тільки за плату, торгуючись, підвищуючи ціну, і коли вже якийсь чиновник входив до тюрми, моряки знали, що ні чемним, ні грубим відмовленням «гостя» не спекаєшся…

Важний чинуша, пітний і підсліпуватий, що, видно, дуже пишався своєю огрядністю — пухлою фізіономією й роздутим животом, Головніну особливо набрид. Він приніс щонайменше десяток віял і вимагав, щоб на всіх цих віялах капітан написав російські пісні власною рукою.

Спересердя Василь Михайлович вирвав із його руки одне віяло. Він написав: «Якщо будуть тут коли-небудь росіяни, не полонені, але озброєні, то вони повинні знати, що сімох з їхніх співвітчизників японці захопили обманом і підступом, ув’язнили в оцій тюрмі і тримали як злочинців без ніякої причини. Нещасні просять земляків своїх помститися віроломному народові гідним чином».

— Ось маєш, сита мордяко, — сказав Головнін, повертаючи віяло. — І постарайся якнайкраще зберегти це до зустрічі з росіянами.

Японець довго розглядав напис. Він показав його Олексієві, — той у такі години «прийому» звичайно дожидав у коридорі.

— Читай…

Олексій розвів руками:

— Не вмію…

— Капітан дуже лютує, — сказав японець ображено. — Дивно, чого він такий сердитий? Може, він і написав зовсім не те, про що я просив? Гей, вартовий, веди мене до інших росіян…

Прочинивши дубові гратчасті двері, за якими в темряві сидів на дощаному ліжку Хлєбников, солдат звелів:

— Виходь…

Штурман вийшов у вузький коридор. Японець подав йому віяло, показав на запис і на перекладача. Хлєбников відразу впізнав розгонистий почерк капітана. Обидва японці помітили, як здригнувся полонений.

— Читай…

— Та вам уже ж, напевно, читали? — спитав штурман, злякавшись за Головніна і не знаючи, чим пояснити його необережність. — Капітан розповідав вам, що написав?

— Розповідав, — підтвердив японець, — але я хочу, щоб цю російську пісню ти прочитав…

Ах, ось воно що: пісня! Виходить, Василь Михайлович не сподівався, що цей настирливий товстун надумає перевіряти його запис.

— Це сумна пісня, — сказав Хлєбников, згортаючи віяло. — Еге, сумна і правдива… Олексій не зможе її перекласти. Але коли-небудь, зустрівшись з росіянами, ти неодмінно покажи її, а вже вони зрозуміють…

Олексій довго говорив щось японцеві, і той, остаточно заспокоївшись, кинув караульному солдатові ще кілька монет.

Пильно стежачи за тим, як поводяться ув’язнені, японці найбільше дивувалися з їхнього капітана. Цей чоловік вигадав собі чудну розвагу: в’язав якісь вузлики. Він обережно витягав з манжети або з нашийної хустки нитку, зсукував її в долонях і зав’язував вузлик. Цих ниток з вузликами, які він дбайливо зберігав, поволі набиралося в нього все більше. Зосереджений, він подовгу сидів нерухомо, уважно розглядаючи свої нитки; губи його ворушились, він або усміхався, або хмурнів… Лікар, що час від часу оглядав полонених, занепокоєно хитав головою.

Турботи тюремного лікаря були даремні. З допомогою цих різнобарвних вузликів Головнін вів щоденник. Кожна нитка та кількість вузликів означали певну подію. Паперу й чорнила капітанові не дали, і він вигадав незвичайне письмо, яке вільно читав.

Вранці за читанням цього «письма» застав його тюремний начальник.

— Облиште свої забавки, капітане, це призводить до божевілля, — мовив він суворо. — Зараз я покажу вам щось більш цікаве…

Чотири японці внесли в коридор якийсь громіздкий предмет і поставили на підлогу. Головнін придивився і кинувся до грат. Так, він не помилився. Це був його сундук, залишений на «Диане». Виходить, корабель або захопили японці, або він розбився на скелях?! Страшнішої звістки для капітана й бути не могло.

Він повільно відступив від гратчастих дверей і, знесилений, опустився на койку. Японець дивився з глузливою усмішкою:

— Що? Пізнаєте, капітане?..

Головнін заскреготів зубами:

— В одному вам не можна відмовити… Вмієте ви мучити…

Капітан-лейтенант Петро Рікорд і на годину не затримувався в Охотську. Він привів «Диану» на цей знайомий рейд непошкодженою і, доручивши командування шлюпом одному з помічників, зажадав від начальника порту коней.

— Їду в Іркутськ. Авжеж, просто до губернатора. Якщо він поставиться байдуже, їду до самого Петербурга. Військова експедиція в Японію потрібна негайно, інакше моряки наші загинуть. Що діятиметься далі, якщо ми прощатимемо самураям такі препідлі вчинки?

Начальник Охотського порту, капітан Миницький, давній друг Рікорда й Головніна, що служив разом з ними ще в англійському флоті, був приголомшений подіями на Кунасірі.

— Я готовий разом з тобою, Петре Івановичу, йти н Японію визволяти наших друзів. Є в мене невеликий бриг «Зотик», може, й він здасться? На власний риск пошлю його разом з «Дианою» і навіть дозволу не питатиму. Жарт хіба — листування з Петербургом? Сама дорога чого варта, а ще канцелярії, інстанції, сановники… Нехай розбираються потім, посилаю «Зотик», і край!

Він добув витривалих коней і не насмів затримувати Рікорда. В осінню сльоту, через гірські перевали, через безкраї болота тундри й тайгу вирушив капітан-лейтенант у дорогу, сподіваючись не тільки дістатися цієї ж зими до Петербурга, а й повернутися назад.

У Якутськ він прибув наприкінці вересня, і хоч як відмовляли його люди, що жили тут цілі роки і знали ці краї, він, не чекаючи, доки ляже санна дорога, виїхав верхи в Іркутськ.

Від станції до станції 45 верст. Інколи за день Рікорд проїздив по два такі перегони. Ніхто ніколи, скільки існує планета, не дбав тут про дороги. Круті гірські стежки понад берегами Лени, завалені буреломом, перетяті промерзлими річками й струмками, були непрохідні для непідкованих якутських коней. Перший час Рікорд підраховував, скільки разів падав під ним кінь, скільки разів провалювався в затягнені обманливою кригою продухвини. Далі він збився з ліку: по слизьких, застиглих накипенях, — так називали ці льодопади сибіряки, — доводилося коней, коли вони падали, буксирувати, мов колоди. Трапилося так, що на крутому зледенілому косогорі Рікорд не встиг вихопити ніг із стремен. Кінь з повної рисі стрибнув убік і посунувся по укосу. За близьким пругом урвища крізь миршаві чагарі тьмяно блиснули на річці брижі. Але й чагарі не задержали коня: підмитий дужою течією на вигині річища чагарник. обвалився з величезною брилою землі… Рікорд почув крик. Зірваний, хрипкий голос здався йому незнайомим. То провідник-якут пробував в останні секунди застерегти супутника про небезпеку. Гнучка сіра течія річки заблищала просто перед очима. Вона подзвонювала довгим хвилястим дзвоном, мов тонкий метал…

Понад дві години на вузькому льодовому припаї, під глинястою кручею, на якій мерехтіли зломи накипені, лежав непритомний Рікорд. Роздерши на ньому кітель і сорочку, припавши вухом до грудей, провідник вслухувався в удари серця. Серце працювало все чіткіше й ритмічніше. Щасливий випадок! Це льодовий припай, засипаний землею й щебенем, затримав вершника й коня. Відразу ж за крихким краєм припаю над підводною кам’яною лавою гуркотів вир.

— Даремно ти квапився, моряче, даремно!.. — говорив провідник, що мав звичку міркувати вголос. — Тепер ми будемо дуже довго їхати до найближчої станції. А потім ти лежатимеш у постелі і чекатимеш, доки встановиться санна дорога і заживе твоя зламана нога…

Рікорд розплющив очі:

— Ні, я не лежатиму в постелі. Я дуже поспішаю, друже мій, і не маю права затримуватися навіть на добу… Що з конем? Зможе він везти далі?

— Коня покалічено. Доведеться залишити його в тайзі… Важко буде нам на цьому перегоні.

— Однаково, їдьмо. Допоможи-но мені дістатися на стежку. Ми не маємо права затримуватись і на годину…

Повисаючи на плечі провідника, тягнучи зламану ногу, він поволі видерся на косогір. Глуха тайга залягла довкола на сотні й сотні верст. Вітер гудів над лісистими перевалами, мов над штормовим океаном. З хмурого неба сипав мокрий сніг… Скільки ж ще разів мають змінюватися попереду оці ущелини, гори, долини, цей похмурий і все однаковий пейзаж? Чи вистачить Рікордові снаги подужати весь Сибірський шлях, доїхати до Петербурга й повернутися, неодмінно повернутися в Охотськ ще цієї зими? Він згадував далекий Кунасірі, берег, окреслений білою лямівкою прибою, і капітана, що стояв на обмілині, перед зазивною далечінню, мов перед суворою своєю долею… Вчувався Рікордові голос капітана:

— Ви, звичайно, повернетесь за нами?..

Зціпивши зуби, щоб стримати стогін, Рікорд повторював два слова:

— Ми повернемось!..

На березі порожистої гірської річечки провідник зупинив коня. Навіть йому, що народився й зріс у тайзі, було нудно на цій сумній дорозі. Знов міняючи пов’язку на нозі супутника, він міркував уголос:

— Це не ти кажеш, моряче, це каже твій сон… Ти спиш усе частіше, і кров іде в тебе з рота. А нога твоя зовсім почорніла, — погано, авжеж, дуже погано! Якщо ми колись повернемось, то це буде чудо, як у твоєму щасливому сні. Тільки ти, мабуть, помреш, навіть Іркутська не побачиш…

Він знав, що тільки-но Рікорд прийде до пам’яті, він накаже:

— В дорогу!..

Так від станції до станції, по просіках, по першій кризі тайгових річок, змучені, усі в саднах і в грязюці, неголені, в подертому одязі, вони вперто посувалися вперед, і коли з скелястого кряжа вночі побачили далеко попереду, на пологому березі Ангари, мерехтливі вогники Іркутська, Рікорд мимоволі спитав у провідника:

— Ти теж бачиш місто? Ну, правду скажи, бачиш?..

— До Іркутська лишилося п’ять верст, — відповів провідник.

Рікорд засміявся:

— Виходить, ми проїхали три тисячі верст, і це за тридцять шість днів, ще й такими дорогами!.. Віриш тепер, приятелю, що ми доберемось і до Петербурга?..

Провідник здивовано похитав головою:

— В тебе вірне серце, моряче… Тепер і я люблю твоїх товаришів, що лишилися десь на острові…

… Іркутський губернатор зміг прийняти Рікорда аж на другий день після обіду. Дуже допізна веселилися в губернатора прошені гості, отож зранку «хазяїн Сибіру» почував себе втомленим. А якийсь там морський офіцер, що приїхав з Охотська, був до нечемності наполегливим. Цьому офіцерові треба було добряче вичитати, щоб і всім переказав, які суворі порядки тут, в губернському місті.

Особливо обурило губернатора, що офіцер навіть не вважав за потрібне як слід подбати про свою зовнішність: поголений він був погано; підозрілі садна на обличчі не запудрені; кітель на ньому не новий, ношений, та ще й якийсь ціпок у руці. Бракувало тільки, щоб цим ціпком він на самого губернатора замахнувся…

— Чим можу бути корисний? — сухо спитав «хазяїн Сибіру», вже не дивлячись на офіцера. — Доповідайте якнайкоротше, я зовсім не маю часу…

— Ідеться про честь російського флага і флоту, — сказав офіцер.

— О, як бучно! — байдуже зауважив губернатор.

— І все ж саме так… Ідеться про долю російських моряків, віроломно захоплених в полон японцями…

Доповідь офіцера була коротка й діловита: жодного зайвого слова, чи вигуку, чи жесту. Рікорд розповідав про напад японців, про своє прибуття в Охотськ, про дорогу з Охотська в Іркутськ так безстрасно, наче й не був учасником цих подій. Що вразило губернатора, — нечувано короткий час, за який цей моряк устиг дістатися до Іркутська.

— Я знаю сибірське бездоріжжя, особливо в бік Якутська, — мовив він, трохи злагіднівши. — Мушу сказати вам одверто, ви мчали як на крилах…

— Я готовий сьогодні ж вирушити в Петербург, щоб одержати наказ про військову експедицію в Японію, — сказав Рікорд.

— Ви думаєте, це так просто? — спитав губернатор, розглядаючи якісь папери.

— Але наші моряки, в полоні! Вони нічим не викликали цього провокаційного нападу японців…

Відкинувшись на спинку крісла, губернатор переглядав рукопис, час від часу щось виправляючи олівцем.

— Скажіть, пане Рікорд, ви давно були в Петербурзі? А, розумію, — давно. Коли від’їжджаєш від столиці навіть на сотню верст, непомітно втрачаєш відчуття тієї атмосфери, в якій живуть його імператорська величність і уряд, атмосфери надто мінливої і складної в наші незвичайні часи… Ви були в Росії дуже давно, якщо не брати до уваги Охотська, і Камчатки, і Російської Америки. Це — найдальші окраїни, де про найважливіші події часто дізнаються через рік, а то й через два роки… Вам не слід поспішати до Петербурга, — однаково, в столиці ви істотного не доб’єтесь.

— Я вражений, — тихо промовив Рікорд, і голос його затремтів. — Хіба може столиця лишитись байдужою до долі людей, які потрапили в смертельну біду, виконуючи завдання уряду?

Губернатор ледь помітно покривив губи:

— У таких запитаннях, пане офіцер, заздалегідь дано й відповідь. Однак критика уряду, гадаю, не ваша галузь діяльності? Я чув про Головніна, про його втечу із Капштадта і разом з багатьма співвітчизниками вітав мужнього капітана. Мені дуже досадно, що якісь мізерні самураї посміли напасти на команду російського імператорського корабля. Проте чи не здається вам, що час для цього нападу японці вибрали не випадково? Голландські купці вже досить міцно осілися в Японії, і вони, звичайно, охоче доносять японцям про всі події в Європі… Не маю сумніву, що японський уряд знає про перемоги Наполеона… Чи вам відомо, пане офіцер, що війська Наполеона розташовані у Варшавському герцогстві? Пруссія й Австрія стали його слухняними лакеями і віддали йому свої армії. Знаєте ви про це? І ще довіряю вам, як військовому: ми спішно укріплюємо Ригу й споруджуємо фортецю в Бобруйську. У нас уже провадяться мобілізації. Можливо, що в цю годину, коли я з вами розмовляю, російські армії вже зійшлися з арміями Наполеона біля наших західних кордонів. Війна може вибухнути з дня на день, і це буде не якась другорядна кампанія десь на окраїнах Росії, — це буде серйозне випробування, не менше, ніж в часи навали монголів…

Губернатор, правда, помилявся, думаючи, що моряк з «Дианы» одстав від подій на кілька років. В Охотську, в Якутську, при зустрічах у дорозі він жадібно ловив кожну новину і вже тут, в Іркутську, встиг познайомитись і розмовляти з офіцерами. Навіть у далекому Сибіру відчувалося наближення великої воєнної грози. І все ж Рікорд не сподівався, щоб губернатор поставився до його повідомлення так байдуже…

— Я був упевнений, що Росія не покине своїх моряків у біді. Ту затоку, де японці полонили наших моряків, ми назвали затокою Зради… Ще кілька хвилин тому я не міг би й думки припустити, що ця назва може набрати зовсім іншого, такого несподіваного й трагічного змісту…

Губернатор різко відкинув папери і, грюкнувши кріслом, устав з-за столу:

— Зрада?.. І ви хочете сказати… не з боку японців? Але висловлюйтесь ясніше, пане офіцер!..

— Я повинен повернутися в Японію і визволити полонених. Я, офіцер російського флоту, не дотримаю свого слова, яке дав морякам «Дианы»? Та хіба ніхто не зрозуміє в Росії, що не я в цьому винен?..

— Ви дуже сміливі, — закінчив губернатор, допитливо дивлячись Рікордові в обличчя. — Я б сказав, до підозрілого сміливі… Та оскільки вами керує благородне почуття патріотизму, я прощаю вам необережне слово. Отже, нема вам рації їхати в далеку столицю. Залишайтеся в Іркутську і чекайте рішення уряду. Я сьогодні ж перешлю ваше донесення в Петербург. Я підтримаю ваше клопотання.

Рікорд вклонився і, спираючись на ціпок, тягнучи скалічену ногу, повільно вийшов з кабінету. У приймальні чекало кілька одвідувачів: якісь франти купецького типу, якась дама, вся в брошках, перснях, намистах, дзенькотлива й блискотлива, мов карусель. Вона перша вбігла до кабінету; крізь напіврозчинені двері Рікорд почув її примхливо-роблений голос:

— Що це за кумедні візитери?.. Я можу подумати, мій милий, що ви приймаєте втікачів-солдатів?..

Купчики-франти оглядали моряка мовчки, здивовано й зухвало. Він неквапливо надів капелюх, запалив люльку і, грюкаючи ціпком, пройшов повз цих пещених дженджиків, пустивши в обличчя одному з них густе кільце диму…

Записка, одержана Головніним, була надряпана іржавим цвяхом на пом’ятому клаптикові паперу. Довго, др болю в очах, вдивлявся капітан у ці ледве помітні дряпини, проте зміг розібрати лише кілька окремих слів. Усі його спроби. з’єднати ці слова в якусь осмислену фразу не вдавалися. Зрозумів він тільки те, що Хлєбников пробував попередити капітана про якусь серйозну небезпеку.

Цю загадкову записку передав капітанові перекладач Олексій. Вранці, коли караульні вивели Олексія в коридор на прогулянку, він кілька разів пройшов попід самою коміркою Головніна, напружено вдивляючись крізь грати в обличчя капітана. Головнін підійшов до грат і ледь чутно спитав:

— Що сталося?

Наче злякавшись, Олексій відсахнувся і пішов далі по коридору. Варта не дуже наглядала за курільцем: звідси не було ніякої можливості втекти. Крім того, солдати знали, що тікати одному, та ще вранці, Олексій нізащо не наважиться. Вони стояли біля дверей, дивлячись на тюремне подвір’я і захоплено про щось розмовляючи. Саме в цю хвилину Олексій і кинув крізь грати клаптик зім’ятого паперу. Головнін ту ж мить наступив на записку і довго стояв біля грат, аж доки солдати не вийшли на подвір’я…

Про що хотів повідомити Хлєбников? Його підпис видно було чітко: розписуючись, він трохи повернув цвях, іржа й залишилась на заломистій вм’ятині. Вона лишилась і на словах: Камчатка… справник Ломакін… курільці… Олексій… будьте обережні… надія…

Кілька годин згаяв Головнін на те, щоб у слові «Камчатка» розглядіти ще кілька букв; тепер початок цієї фрази він читав: «Камчатський справник Ломакін».

Бувши в Петропавловську на Камчатці, Головнін ніколи не чув прізвища Ломакін. Можливо, що такий чоловік і справді існував і навіть побував на «Диане», але чим він міг бути причетний до полонених моряків у Хакодате?

Несподіваний здогад вразив Головніна: могло ж статися, що Хлєбников збожеволів? У цьому жорстокому полоні і сам капітан іноді почував себе на межі… Яке нещастя! Хлєбников був чудовий товариш, рішучий, ніколи не втрачав самовладання. В мінливих планах втечі, які капітан невтомно складав, саме Хлєбникову він намірявся доручити одне з найважливіших завдань.

Увечері Олексієві звеліли прибирати в коридорі. Виждавши слушну хвилину, Головнін спитав:

— Що з Хлєбниковим? Чи при розумі він?

— Потім дізнаєтесь, — прошепотів Олексій, кинувши косяка на караульного. — Потім…

Головнін простяг крізь грати руку, узяв його за лікоть:

— Що означає записка? Про яку небезпеку він пише?

Олексій випручав руку і заходився ретельно мести підлогу.

На початку вересня губернатор знову викликав до себе полонених. Здавалося б, слідство давно вже було закінчене, — з малими й великими перервами воно тривало майже п’ятдесят днів, — але страж законів у Хакодате не вгамовувався: йому ще бракувало якихось показань, і він вигадував усе нові запитання, пробуючи навіть підказувати відповіді.

Як звичайно, полонених перед допитом посадили на лавах у дворі замка, і Хлєбников поквапився зайняти місце поряд з капітаном. Дивлячись на легкі хмарки, що пливли в вишині, він промовив зітхаючи:

— Година стоїть чудова, тільки б плисти та плисти… До речі, не помітили ви, Василю Михайловичу, що цей дідок, приставлений до нас недавно, все прислухається до нашої розмови? Може, він розуміє по-російському? Я певно знаю, — це їхній перекладач казав, — що в Хакодате є людина, яка жила один час у Петропавловську.

— Я не міг прочитати твоєї записки, — сказав Головнін. — Питав у Олексія, але він не відповів… Що серйозного трапилось?

Хлєбников усе дивився в небо, обличчя його лишалось задуманим і лагідним, і голос звучав байдуже:

— Дивні збіги бувають у житті, Василю Михайловичу, такі, що й у романі, гляди, не прочитаєш… Пам’ятаєте, цей головний начальник допитувався в нас, скільки військових кораблів тепер у Петропавловську? Ми сказали йому: сім. Чому ми вигадали цю цифру?.. А цифра, виявляється, проти нас і смертю вона загрожує нам, як шпигунам… Річ тут уся в Олексії, у його обмані. Коли японці захопили його й інших курільців у полон, цей простак вирішив, що буде добре, якщо він скаже, що його послали на Кунасірі російські військові з Петропавловська. Навіщо послали? Щоб видивитись, які укріплення в японців на острові, які їхні сили… Японці спитали в нього: «Навіщо це росіянам?» І Олексій відповів: «Щоб прийти на кораблях і висадити війська…» — «А скільки російських суден у Петропавловську?» — спитали японці. Олексій їм відповів: «Сім…» От дивна річ: і він, і ми назвали ту саму цифру!..

— А хіба Олексій не знав, що ця вигадка загрожувала йому смертю?

— Ні, він зміркував інакше… Він був певен, що японці побояться росіян і пустять його на волю. Але ще один збіг! «Диана» прибула в затоку Кунасірі саме в липні, як і пророкував переляканий Олексій…