Приїжджий диригент помічав на репетиції, що перший скрипаль-концертмейстер якось дивно себе поводить: від часу до часу обличчя його болісно пересмикується, губи зневажливо кривляться, а смичок байдуже ходить по струнах. Зрештою диригент не витримує і звертається до скрипаля: «Що з вами? Ви хворі? Чи, може, не подобається, як я диригую»?
«Та ні, що ви, — заспокоює концертмейстер, — диригуєте ви чудово, стан мого здоров’я нормальний. Просто я з дитинства не зношу музики!»
Одного разу оркестрову репетицію проводив молодий самовпевнений диригент, що хотів похизуватися своїм винятковим слухом і музикальністю. Тільки-но оркестр дограв твір до середини, як диригент манірним жестом зупиняє музикантів: «Другий гобой, я вас прошу в п'ятій цифрі зіграти вашу фразу трошки тихіше й більш легато: та-та-та-а… Всі спочатку!» Феноменально! Почали ще раз, захопилися, розігналися — аж диригент знову стукає паличкою по пюпітру: «Альти, увага, у вас у шостій цифрі є ноти фа — ля. Зіграйте їх з легенькими акцентами». Оркестр грає — його знову зупиняють.
Нарешті музикантам це обридло, і ударник на загальному піаніссімо щосили гепнув у великий барабан. Маестро здивовано кліпнув очима і швиденько питає: «Хто це зробив?»
…Ця необачність дорого диригентові коштувала!
Коли старенький контрабасист уперше почув увертюру до опери Ж.Бізе «Кармен» не з оркестрової «ями», де просидів усе життя, а з партеру, він був страшенно здивований і навіть обурився: «Що вони грають, куди дивиться диригент? Звідкіля тут взялися скрипки? Адже в ньому місці має звучати наше, контрабасове соло: ля, мі, ля, мі!..»
Молодий, та вже досить відомий тенор, виконавець однієї з головних ролей у новій опереті, запізнився на генеральну репетицію майже на півтори години.
— На нашому місці я б уже зовсім не приходив, — ущипливо закинув йому диригент, що немало перехвилювався.
— То ж ви! — з почуттям власної гідності відказав співак. — А я людина слова, і от я тут!
Після прем’єри чергової своєї оперети на сучасну тему композитор зустрів старого знайомого, великого любителя і знавця цього жанру.
— Ну, що ви скажете про мою нову оперету? — поблажливо запитав автор.
— У ній безліч мелодій, що запам’ятовуються: я пам’ятаю їх з 1912 року, — відповів приятель.
У татрі оперети відзначали ювілей відомого співака.
— Звичайно, ваш голос уже не той, що раніше, — сказав у своїй промові директор, — але ваша гра, як і колись полонить глядачів.
— Як це вам подобається? — обурився ювіляр, звертаючись до своєї віддавної партнерки. — Це мій голос не той, що раніше?
— Дурниці,— заспокоїла його актриса, — Ви завжди співали так, як тепер.
— Грайте, грайте ж! — крикнув знаменитий режисер прем’єру трупи на одній із репетицій.
— Грайте! — вигукнув той. — А хто ж буде співати?
Два музиканти зустрілися після концерту.
— Чому ти не привітався з музичним репортером? Він же розкритикує твій сьогоднішній концерт.
— Тепер це мені байдуже. Про мій минулий виступ він писав, що ніколи в житті не чув гіршого виконання. Чи може бути щось більш убивче?
— Але він може написати, що цього разу ти не піднявся до свого звичайного рівня!
Виконувалася «Угорська рапсодія» Ліста. Один із слухачів витирає сльози.
— Ви, мабуть, угорець? — питають у нього.
— Ні, я музикант.
— Валторно, дайте «фа», — просить диригент.
— Дайте ноти!!
На думку Россіні, співаки поділяються на три категорії; перші мають голос, але не вміють співати; другі уміють співати, але не мають голосу; а треті не мають голосу і не вміють співати.
— Тату, а що таке опера?
— Опера? Це коли одна людина коле іншу стилетом, а та — замість падати — довго і голосно співає.
Зустрілися два приятелі:
— Розкажи по, чи цікавий був учорашній концерт?
— Ах, надзвичайний! Викопували ораторію Генделя!
— А що таке, власне кажучи, ораторія?
— Почекай, зараз я тобі поясню. От, приміром, коли б я тобі сказав: «Януше, дай мені цигарку!» — це не ораторія. Але коли я тобі скажу: «Януше, Януше, о дай же мені цигарочку, о дай мені, о дай цигарочку, цигарочку, цигарочку, дай, дай мені цигарочку, Януше, Януше, Януше, дай, дай мені цигарочку, дай, дай, дааай мені цигарчину — чину — чинн-нуу!» — оце вже ораторія.
— Дайте мені ноти Гуги, — настирливо домагається студентка в бібліотеці консерваторії.
Довго й марно прагнуть зрозуміти, що вона хоче. Хтось нарешті догадався:
— Може, вам потрібно «Гугеноти» — оперу Мейєрбера?
— Так, так, — радіє студентка. — Я ж вам казала!
— Що ти гризешся? — заспокоює студент-композитор свого товариша перед іспитом. — Візьми прелюдію свого педагога, перепиши її навпаки — з кінця до початку, — та й уже.
— Пробував, — зітхає студент, — виходять вальси Шуберта…
— Голоси в акторів є, але вміння…
— Буде й уміння, як голосів не стане.
На екзамені з елементарної теорії музики голова комісії запитує студентку:
— Яким терміном позначається в музиці голосне звучання?
— Форте.
— Правильно. А дуже голосне?
— Фортель, — не змигнувши оком, відповідає дівчина.
Слухаючи оперу з трагедійним сюжетом, більшість сановних дам плакали; тільки одна з них не пролила й слізочки, Сусідки дивувалися з такої невідповідної поведінки, а вона пояснила:
— Я б охоче поплакала, але в мене сьогодні дружня вечеря.
Подейкують, що директором однієї з периферійних філармоній колись було призначено людину, яка до того працювала начальником тюрми. Якось йому сказали, що до нього хоче зайти відомий піаніст. Директор тої ж миті наказав:
— Приведіть!
Один композитор звернувся до відомого музичного критика, щоб той прослухав його нову оперу.
— У вашої опери є майбутнє,— сказав критик, прослухавши. — Запевняю вас, її поставлять тоді, коли вже не ставитимуть ні «Лоенгріна», ні «Кармен», ні «Пікової дами»..
— О, я вам дуже вдячний, — зрадів композитор.
— …Та не раніше, — закінчив свою думку критик.
— Якої ви думки про мій новий твір? — запитав молодий композитор професора консерваторії.
— Таку слабку п’єсу дозволено писати лише маститому композиторові,— похмуро відповів професор.
Диригент:
— Не забувайте, що ви співаєте партію тореадора, а не бика!
Під час антракту диригентові подали записку: «Зверніть увагу: оркестрант, що б’є по маленькому трикутнику, поводиться вкрай несумлінно: він грає тільки тоді, коли ви на нього позираєте».
— Чудово! — сказав диригент музикантам любительського симфонічного оркестру. — А тепер, друзі, заграймо «Тріумфальний марш».
— Як? — здивувався один з музикантів. — А я вже його зіграв…
— Записуйтесь до нашого хору, — агітував аматор-хормейстер одного з своїх знайомих. — Певен, що ви матимете велику втіху. Ми збираємося щоп’ятниці: спочатку вип’ємо склянку-другу, тоді розповідаємо анекдоти, гуляємо в карти, а потому танцюємо.
— Це дуже цікаво. А чи вдається вам поспівати?
— Авжеж, — запевнив хормейстер, — по дорозі… додому.
— Який неприємний голос. Хто це співає?
— Моя донька.
— Даруйте, будь ласка. Власне, справа не в голосі, але пісня нікудишня. Цікаво, хто її написав?
— Я.
До керівника хору звертається дівчина з проханням взяти її на роботу.
— Ви маєте якісь рекомендації?
— Ні.
— А характеристики?
— Також ні, але мої родичі запевняють, що я гарно співаю.
— Гаразд. В такому разі принесіть мені ще й відгуки ваших сусідів.
— Чому ти кажеш, що це мішаний хор, адже з ньому самі чоловіки?
— Так, але одні вміють співати, а інші — ні.
Напередодні свята студентська бригада дає черговий концерт в якомусь клубі. Народу — повно, за лаштунками — метушня: «Прийшов? Ні? О боже, що робити, кого випускати? Ну, ось хай він виручить. Згоден? Мерщій на сцену!» Мить — і непередбачений соліст уже біля рояля. Прибирає гідної пози і киває акомпаніаторові: «Починай!» Поки піаніст награє мрійливий вступ до арії Ленського, співак «входить в образ». Подано знак — і соліст впевнено «хапає» перші поти арії Сусаніна: «Чують пра-а-авду!». Хороший такий басило, навіть супроводу не чути!
Концертмейстер оркестру звертається до композитора:
— Маестро! Тут в партитурі стоїть ре-бемоль, а в оркестровій партії на цьому ж місті — ре-бекар. То як грати?
— Грайте піаніссімо…
Ставили «Ріголєтто». Під час сцени, коли блазень, дізнавшись про ганьбу своєї доньки, рве на собі волосся, одна дама здивовано запитує:
— Чого він розводить істерику?
— Бачите, це колись вважали гріхом, — відповіда їй більш тямуща сусідка.
— Слухав ваш ноктюрн. Препогано!
— Але ж я писав його влітку в Ленінграді. Який може бути ноктюрн, коли там ніч на ніч не схожа?
— Будь-яку сонату Бетховена можна придбати в нотній крамниці за безцінь. А моєї сонати ви не купите ані за які гроші.
— Чому, маестро?
— Бо я не пишу сонат.
— Скажіть, будь ласка, хто грає соло — корнет чи гобой?
— Вибачте, я… не тутешній.
Купуйте рушницю! Чудова рушниця!
— А вона стріляє?
— За якийсь карбованець ти ще захочеш, щоб вона вальси грала?!
— Уявіть собі, моя дружина цілу добу грав на роялі!
— А коли ж вона спить, їсть?
— Під час тривалих пауз.
— А на скрипці ви граєте?
— Їй-право, не знаю, ще не пробував.
— Ви граєте чудово… Це скрипка — Страдіваріуса?
— Ні, моя власна!!
— Зараз дві співачки співатимуть соло.
— Якщо дві, то дует.
— Ні, соло! Одна зовсім безголоса.
— Хто такий Євгеній Онегін? — запитали вокаліста на випускному екзамені.
— Баритон, — відповів співак.
Публіка обсвистіла безголосу співачку, що виконувала партію Джільди з опери «Ріголєтто».
— Яка брутальна, некультурна публіка! — обурилася співачка. — Тільки подумати — обсвистіли великого Вердії
— Ну, як твої гастролі?
— Чудово. Всюди були повні зали, тільки в Любліні чомусь ніхто не прийшов.
— А може, ти там співала раніше?
— Мамо, а чому, коли я співаю, ти завжди стоїш біля вікна?
— Щоб ніхто не подумав, ніби я тебе б'ю.
Після невдалого концерту засмучена співачка сказала своєму акомпаніаторові:
— Ви найгірший піаніст у світі!
— Не певен. Це був би надзвичайний збіг обставин.
— Що це за мелодія?
— Яка? — перепитує розлючений диригент. — Та, що її грає оркестр, чи та, що співає акторка?
Після сцени, коли Онєгін на дуелі вбиває Ленського, хлопчик питає:
— Мамо, його вбили за те, що погано співав?
— Цей саксофон із сусіднього будинку не дає мені спокою. Благаю тебе, зачини двері!
— Вони ж зачинені.
— Тоді замкни на ключі
Дебютантка тремтливим голосом співає:
— Ех, якби я була пташка!..
Похмурий голос із зали для глядачів:
— Ех, якби я мав рушничку!
— Треба співати з більшим почуттям. Невже ви ніколи не кохали? — дорікає диригент співакові.
— Кохав, але тоді не треба було співати…
Піаністка до скрипаля:
— Послухайте, ми розійшлися. Ви мене випередили на дванадцять тактів!
Скрипаль:
— Зберігайте спокій. Я поспішаю на поїзд.
— У тебе було зручне місце під час концерту?
— У філармонії немає зручних місць: де не сядеш — все 'дно чути музику.
Глядач (до сусіди):
— Коли, нарешті, з'явиться лебідь?
Сусіда:
— Сьогодні дають «Кармен», а не «Лоенгрина». Глядач:
— Чого я тоді прийшов? Адже я знаю кожний такт «Кармен» на зубок.
До зоомагазину прожогом влітає розлючений покупець і волає:
— Дивіться, що ви тільки мені підсунули! Вчора я купив у вас оцю співочу пташку, а вона, виявляється, з перебитою ніжкою!
— Ну то й що з того? — дивується продавець. — Адже ви купували у нас співачку, а не балерину!
— Здається мені, що ця співачка страшенно фальшивить.
— Ну, що ви! Вона така гарненька!
«Надсилаю вам кілька своїх віршів з проханням написати, чи в мене взагалі є талант, чи мені краще складати тексти для танцювальних пісень…»
— Мій чоловік дуже захоплюється музикою.
— А який інструмент він уподобав найбільше?
— Гонг.
— Гонг?
— Так, коли в нього б’ють, значить, обід готовий.
— Ви граєте на фортепіано?
— Ні, на гуслях.
— О, чудово, значить, ви можете самі собі акомпанувати!
— Колись ти мене кохав палкіше, — скаржиться дружина своєму чоловікові.
— Чому ти так гадаєш?
— Пригадуєш, ти мене годинами тримав за руки?
— Але ти забула, що тоді в нас було піаніно!
— Я терпіти не можу Баха!
— Тс-с-с! А то він почує.
— Вчора я була на родинному святі Поноску і всенький вечір грала на піаніно.
— І правильно! Я їх також ненавиджу.
— Моя дружина грає на скрипці, дочка — на піаніно, а син — на гітарі.
— А ти?
— А я мовчки страждаю.
— Припиніть свою гру, від вашої музики я божеволію!
— Здається, я вже запізнився.
Суддя;
— Я, здається, десь вас бачив.
Підсудний:
— Так, я давав вашій доньці уроки співів.
Суддя:
— Двадцять п'ять років каторги!
— Знаєш, я виміняв свій саксофон на мотоцикл.
— Не може бути. Де ж ти знайшов такого дивака?
— А його не треба було й шукати, сам причепився: мій сусіда.
— Ви не позичите мені свою радіолу?
— Ви хотіли потанцювати? Але вже пізно.
— Ні, ми хотіли б трохи поспати.
— Чому ви так часто відвідуєте концерти? Адже ви самі кажете, що не розумієте музики.
— Знаєте, приємно подивитися й на інших, що не розуміються на ній.
— Скажіть, будь ласка, що це виконують?
— П'яту симфонію.
— Одразу п'яту? А як же чотири перші?
Одному чоловікові під час автомобільної аварії покалічило руки, і він питає в лікаря:
— Коли загоїться, я зможу грати на піаніно?
— О так!
— Що то сучасна медицина! Адже досі я не вмів грати.
— Гарно вчора співали на концерті?
— Ні, кілька речей їм довелось повторювати.
— Мабуть, я вже слухала цю оперу — страшенно знайомі декорації!
— Я вчора дивилася «Спартак» у Великому.
— І з ким же він грав?
— Що цікавого було вчора в опері?
— О, дуже багато! Кравчика взяли в міністерство, Марійка пофарбувала волосся, а Губко вчетверте одружується.
— Розмовляйте, будь ласка, тихіше, я нічого не чую.
— Але якщо ми тихіше будемо розмовляти, ви чутимете ще менше.
Одному провінціалові не сподобалася опера, особливо ж — дуети і хори.
— Ви тільки подумайте, — обурювався він, — актори так поспішали спекатися спектаклю, що співали по двоє, а то й усі разом.
— Твій дідусь нездужає, скажи йому щось таке, щоб підбадьорити.
— Дідусю, а ти хотів би, щоб на твоєму похороні грав військовий оркестр?
— Був би я капельмейстером, та мав би його паличку, та була б та паличка більшою…
— Ну, і що б же?
— …порозганяв би я тих співаків, що їхнього й духу не було б.
— Хто співав?
— Ми з батьком.
— А чому так погано?
— Бо батько співав сам.
— Яка ваша професія?
— Я соліст.
— І де співаєте?
— Я не співаю. Я солю капусту, огірки і помідори.
Сусіда просить скрипаля:
— Навчи мого сина грати на скрипці.
— А має він слух?
— Та як гукаю, то чує.
— Підлизується, підіграє наш музгурток своєму начальству: два дні як наш завклубом хворіє на грип, а музиканти вже жалібний марш розучують.
Відвідувач ресторану звертається до музикантів джазу:
— Чи не можна грати повільніше, бо мій колега не встигає швидко їсти.
— Ви хочете навчити сина музики? Але ж він не має слуху.
— Мій син повинен грати, а не слухати музику!
— Навіщо ти записав джазову музику? Адже ти її не терпиш.
— Але ще більше не терплю сусідів!
Півень подав заяву в музичну школу.
— Навіщо тобі вчитися? — питає соловей. — Ти й так добре співаєш.
— Так воно так, але кури вимагають диплома.
— Це твоя пацієнтка? — запитали в лікаря про одну красиву даму.
— Так.
— На що вона скаржиться?
— На ревматизм.
— І що ти їй порадив?
— Я їй рекомендував більше не грати на фортепіано.
— Не розумію, який зв'язок між хворобою і музикою?
— Дуже простий: ця дама живе в нашому будинку поверхом вище.
Щоб прочистити горло, один чоловік вирішив випити сирих яєць.
— Гляди, щоб не об’ївся, — попередили його.
— Нічого, я їду на весілля, а від яєць, кажуть, голос дзвінкішає.
— Е, якби яйця додавали голосу, курка, мабуть би, й солов’я перевершила.
Грузинський князь запросив до себе музику, щоб той порозважав його грою на тарі.
— Хай буде благословенна твоя рука! — похвалив князь. — Дарую тобі срібну азарпешу.
Музика подякував і сів грати далі.
— Свого коня для тебе не пошкодую! — розходився господар.
Музика старається ще більше.
— Віддаю тобі корову, — розщедрився князь. Наступного дня музикант прийшов за обіцяними дарунками.
— Яка азарпеша? Який кінь? — відповів отверезілий князь. — Ти вчора зробив мені приємність своїм та-ром, а я тобі своїми обіцянками. Те, що лишилося сьогодні від твоєї гри, те саме лишилося і від моїх дарунків.
Узяв чонгурист мандоліну, натиснув на струни й затринькав. А сусіда й каже:
— Я бачив, як на мандоліні грають: швидко так перебирають пальцями.
— Це вони місце шукають, куди натиснути, — відповідає чонгурист. — а мені шукати не треба, я давно знайшов!
— Боже милий, навіщо ви тягнули піаніно на спині?
Чому ви не скористалися транспортом?
— Я хотів, але мене в трамвай не впустили.
Кондуктор не пустив у тролейбус музиканта а контрабасом.
— От бачите, дядю, — сказав малюк, — треба було вчитися грати на флейті.
— Мамо, — запитує хлопчик на концерті,— а чому дядя замахується паличкою на тьотю? Він хоче її побити?
— Ні, синку,
— А чому ж тьотя кричить?
— Чому ти граєш навстоячки?
— Так я ж граю марш. Хіба можна сидіти?
— Покажіть мені, будь ласка, фортепіано в чотири руки.
— Ох, я змучилася, відвідуючи концерти!
— А я, навпаки, відпочив душею завдяки концерт там, що їх не пропускає моя дружина.
— Що за неподобство! — обурюється співак. — Мені подарували тільки три кошики з квітами!
— Невже цього мало?
— Але ж я заплатив за чотири!
— Як ти солодко співаєш, любий півнику!
— А ти, зозуленько, так добре виводиш і такі високі ноти береш, що, здається, кращої співачки немає в усьому лісі!
— Все життя готовий слухати, зозуленько!
— А тебе, півнику, всі слухають з насолодою!
Так зозуля й півень хвалили одне одного, аж поки їх не запросили співати в опері.
— Кажуть, геніальність — це хвороба.
— Не турбуйтеся: ви цілком здоровий.
— Ви казали, що мою оперу обсвищуть…
— Кому ж було свистіти, коли всі позіхали?
— Уявляєте, коли я грав на скрипці, сусіда розбив мої вікно!
— І дарма: тепер ще гірше буде чути.
Одесит, прослухавши П’яту симфонію П. Чайковського, сказав:
— Це ж треба вміти так скомбінувати!
Сором'язливий студент, дебютуючи в ролі конферансьє, оголошує черговий номер в академічному концерті:
— Зараз студентка другого курсу Наталка Орлова виконає «Бажання» Шопена. Музика також Шопена.