На каравелі "Улюбленець Нептуна"

Розділ двадцять шостийНічний переполох

Запаси води й продуктів на каравелі наближалися до кінця. З наказу Дієго матросам урізали й без того мізерні пайки. Протухлу смердючу воду видавали по кухлю на день. До найближчого ж острова, де можна було поповнити запаси харчів, за розрахунками стерничого було не менше двох тижнів плавання за умови, що буде попутний вітер. Змучені матроси блукали по кораблю, мов сонні мухи. Троє з екіпажу звалилися з ніг. Ніхто не звертав на них уваги. Цілі дні хворі лежали на палубі під пекучим тропічним сонцем. За ліжка їм, як і решті матросів, були скрині, в яких зберігались їхні убогі пожитки, а замість постелей — різне ганчір’я. На “Улюбленці Нептуна”, як і на всіх інших кораблях того часу, спеціальних приміщень для матросів не було. Моряки тіснилися в трюмі або ж під відкритим небом. Кают на каравелі налічувалось лише чотири. Їх займали капітан, стерничий, боцман і Гуго.

До всіх на кораблі повернувся бадьорий настрій, коли одного разу Алонсо, що ніс вахту на верхівці грот-щогли, перегнувшись через край марсової, бочки, радо закричав:

— Земля! Справа по борту земля!

Корабель ожив. Одні помчали на ніс, інші видерлись на ванти, намагаючись побачити давно очікувану землю. З кожною хвилиною все чіткіше й чіткіше вимальовувалась на обрії вузька синювата смужка.

Із своєї каюти вибіг стерничий і, спритно піднявшись по вантах, опинився поряд з Алонсо.

— Ей, Франсіско! — задерши голову догори, гукнув капітан. — Видно там що-небудь?

— Схоже на землю, — проказав Франсіско й, спустившись із щогли, додав роздумливо: — Не можу збагнути, звідки вона тут узялася? На цих широтах на портулани ніякого острова не нанесено.

— Біс із ними, з твоїми портуланами! Тільки б дістати там воду і м’ясо. Боцмане! Гей, боцмане!? — покликав Дієго.

Прибіг, засапавшись, боцман. Капітан наказав йому зарядити гармати й озброїти матросів. Він побоювався, що на острові могли бути португальці чи вороже настроєні туземці.

Каравела змінила курс і помчала вперед на всіх вітрилах. Минуло небагато часу, і Федя вже виразно бачив із палуби скелясті береги невідомого острова. Непомітно підкрався вечір, і на сході спалахнули перші яскраві зірки.

Побоюючись, щоб каравела не сіла на мілину чи не наскочила на риф в нічних сутінках, які швидко спускалися на океан, Дієго наказав згорнути вітрила й кинути якір. Як не горіла команда бажанням негайно ж вибратися на сушу, обачливий капітан звелів почекати ранку.

…Кудряш стояв біля борту і вдивлявся в темінь. Нічого не було видно. Навкруги панувала тиша, тільки долітав ледь чутний плюскіт води об борти каравели. Федя думав про своїх рідних, товаришів, згадував школу, піонерський табір… Йому вже давно обридла ця незвичайна мандрівка, якою він спочатку захоплювався.

Кудряш глибоко зітхнув і, щоб відігнати тужливі думки, спробував заснути. Та тільки-но він уклався, на нього, як і в минулі ночі, накинулась армія блощиць і стала немилосердно кусати.

Перевертаючись з боку на бік, Федя позаздрив капітанові й Ніангу, що спокійно хропли, поринувши в міцний сон. Хлопчик у думці лаяв Дієго, який дозволив, щоб на каравелі розвели стільки тарганів, блощиць, бліх і зовсім не винищують їх. Кудряш не знав, що каравела Дієго не була винятком. На ті часи незліченні полчища паразитів населяли кораблі, замки вельмож, бідняцькі халупи… Вошивість не дивувала нікого, а при королівських палацах придворні чепуруни навіть вигадали спеціальні срібні й золоті чухачки.

…Минула година, друга, а Кудряш все ще не міг склепити очей. Переконавшись, що йому все одно не заснути, хлопчик одягся й вийшов з каюти, сподіваючись влаштуватися на. носі корабля. Він гадав, що там йому не дошкулятимуть блохи й блощиці.

На палубі було темно, хоч в око стрель. Ніч чорною ковдрою обгорнула корабель. Ледве блимав тьмяний ліхтар, злегка погойдуючись на грот-щоглі. Не встиг Кудряш ступити й кількох кроків, як спіткнувся об ноги сонного матроса. Той було схопився, пробурчав щось невиразне й знову уклався спати.

Боячись, щоб у темряві не наступити на кого-небудь, Федя дістав з кишені ліхтарик. Освітлюючи собі шлях, він став обережно пробиратися поміж сплячими. Одні хропли, дехто стогнав, скреготав зубами, хтось бубонів крізь сон…

Зненацька Федя почув виразне: “Нічого, ми їм ще покажемо…”

Хлопчик зацікавився й спрямував сніп світла у той бік, звідки почувся голос. Кроків за два від себе, біля грот-щогли, Федя побачив Педро, що лежав розплатавшись. Підмостивши під бриту голову чалму, матрос хропів і час від часу плямкав губами.

Кудряш відчув, як поза спиною в нього побігли мурахи й дрібно затремтіли ноги. Він миттю загасив ліхтарик і причаївся.

Минуло чимало, як здалося Феді, часу, але Педро не прокидався. Зрозумівши, що слова бородач вимовив уві сні, хлопчик сторожко обминув свого ворога і, ввімкнувши знову ліхтарика, зупинився ошелешений. На дверях каюти у верхньому правому кутку вугіллям було накреслено кружечок із двома крапками.

“Умовний знак! Так, як і казав тоді алхімік! — промайнуло в Кудряшевій голові. — Але ж коли Гуго встиг? Увечері ми з Ніангом були біля каюти й нічого не бачили. Очевидно, алхімік намалював його вже коли стемніло. Сподівається, що на світанку Педро побачить знак і повідомить своїх спільників. Можливо, їх уже не один і не два, а півкоманди… Але чому саме зараз Гуго вирішив діяти? — намагався збагнути хлопчик. — Чому?.. Ага, зрозуміло! Адже у вівторок він мусить дати капітанові золото. Термін закінчується, лишився всього один день, а добути золото йому, ясна річ, не вдалося. Цього разу вже не пощастить задурити голову Дієго. Єдиний вихід для алхіміка — це бунт, і якнайшвидше… Що ж робити? Розбуджу стерничого й Ніанга, і порадимось утрьох. Не можна гаяти й хвилини…”

Але тут Федя здригнувся від думки: “Доки я ходитиму, Педро може проснутися й помітити знак!”

Затамувавши подих, боячись ненароком збудити когось із матросів, хлопчик обережно підкрався до дверей і прислухався. В каюті алхіміка, як і раніше, було тихо. Федя не зміг у темноті відшукати знак і, зважившись, на мить знову увімкнув ліхтарик. Біля дверей він побачив Доменіко, що спав. Не роздумуючи, як і чому матрос потрапив сюди, Кудряш швидко стер знак носовою хустинкою і став повільно пробиратися назад. Серце його калатало в грудях. Він із Ніангом ні на годину не випускали Педро й Гуго з-під нагляду, але ніяких ознак, які свідчили б про те, що змова назріла, виявити не вдавалось. Навіть невідомо, хто з екіпажу підтримує їх. Часом хлопчикам здавалося, що змовники кінець кінцем облишили свій задум, тому поява на дверях кружечка з двома крапками була для Феді цілковитою несподіванкою.

Схвильований власними думками, Федя забув про обережність і швидко закрокував, освітлюючи собі шлях електричним ліхтариком. В яскравому світлі чітко вимальовувались шлюпки, камбуз, щогли, ванти, капітанська каюта… Несподівано нічну тишу прорізав відчайдушний крик, від якого в Кудряша похололо всередині.

…У неділю протягом усього дня алхімік намагався зустрітися з Педро. обговорити з ним деталі бунту, який вони мали зчинити. Та обставини весь час складалися не на користь Гуго. При всьому своєму крутійстві й винахідливості зустрітися з Педро алхіміку так і не вдалося.

Гуго розумів, що розплачуватись так чи інакше йому неминуче доведеться. Він добре знав, що не зможе добути золото з морської аоди не те, що за п’ять днів, але й за десять, двадцять років. Тому хоч не хоч, а час було розпочинати небезпечну гру. Лише бунт на кораблі міг усунути загрозу, яка нависла над головою алхіміка.

Як тільки каравела кинула якір, Гуго поспіхом вийшов із каюти, сподіваючись побачити Педро. Але тут він зненацька помітив, що за ним, наче тінь, ходить Доменіко. Той навіть не намагався приховувати, що стежить за астрологом. Варт було Гуго пройти на корму, як там одразу ж з’явився Доменіко, Поліз алхімік у трюм — матрос теж спустився за ним.

Зрозумівши, що йому не відкараскатись від непроханого компаньйона, Гуго зачинився в каюті. Через деякий час алхімік знову зробив спробу зустрітися з Педро, та, прочинивши двері, одразу ж помітив Доменіко, що сидів на борту. Гуго з люттю грюкнув дверима й нервово закрокував по каюті. Він здогадався, що Доменіко тому так відкрито й нахабне поводить себе, що діє з наказу капітана. Всього тиждень тому Доменіко перший шанобливо вклонявся при зустрічі з ним, завжди давав дорогу, а коли алхіміка трусила тропічна лихоманка, кілька днів доглядав його. І ось маєш! Яка разюча зміна…

Тим часом сутінки окутували каравелу. Гуго знову спробував обдурити Доменіко й непомітно вислизнути з каюти. Ледь-ледь прочинивши двері, він злодійкувато озирнувся по боках. Матроса не було. Скрадаючись, Гуго прошмигнув на палубу й бігцем подався на ніс, де, як він гадав, мав бути бородань. Та не встиг алхімік пробігти й десяток кроків, як почув позад себе глузливий смішок Доменіко:

— Хе-хе, а ти, старий, добре зберігся для своїх літ! Я ледве встигаю за тобою…

Алхімік отетерів. Ноги в нього затрусилися, й він, схопившись за серце, понуро поплівся до себе в каюту.

Зачинивши за собою двері, Гуго став міряти кроками каюту з кутка в куток. Він проклинав шпика, що не спускав з нього очей, злився на Педро, який після бурі робить вигляд, ніби між ними нічого не було.

— Невже не випаде хвилини перекинутись хоча б кількома словами, — бурмотів собі під ніс астролог. — Ні, ні, цього не може бути! Чи, може, він гадає, що тільки я за все держатиму одвіт? Бовдур нещасний… Якщо до понеділка цей негідник не зустрінеться зі мною, я викажу на нього..! Втрачати мені нічого. Хай тоді Восьминіг начувається…

Переконавшись, що Доменіко не дасть йому змоги поговорити з Педро, астролог у відчаї плюхнувся в крісло. Він розгубився, похмурі думки роїлися в голові. Погляд Гуго безцільно блукав по каюті й нарешті зупинився на дверях. Є вихід, є! Як же він міг забути?! Умовний знак, про який давно говорив бородачеві!

Якщо, побачивши на дверях кружечок з двома крапками, Педро й цього разу не зв’яжеться із ним, значить, сумніву нема: він зрадник.

Але як це зробити непомітно? Доменіко ж не зводить погляду з каюти…

Алхімік навшпиньках підкрався до дверей, приклав вухо, прислухався. Потім прочинив двері, глянув на Доменіко, що сидів віддалік і щось байдуже насвистував. Тремтячи від страху, Гуго безшумно потяг до себе двері і швидко накреслив знак.

Після цього, заспокоївшись, алхімік, як був зодягнений, повалився на скриню. Хвилювання протягом дня далося взнаки, й Гуго миттю заснув.

Розбудив алхіміка той же крик, який так налякав Федю. Астролог прислухався. Навкруги було тихо. Вирішивши, що йому просто почулося, Гуго повернувся на другий бік. Тієї ж миті знову пролунав відчайдушний зойк, почулося тупотіння ніг по палубі, лайка, стривожені голоси.

— Бунт почався! Молодець Педро, не дрімає! — вигукнув зраділий алхімік і сповз із скрині.

Тепер він був уже іншої думки про Педро й високо оцінив далекоглядність свого спільника, що розпочав різанину вночі. В паніці, яка зчинилася на кораблі, сонному капітану та його однодумцям важко буде розібратися в подіях.

Схопивши кинджал і пістолет, Гуго вибіг із каюти. Він хотів сам, особисто керувати бунтом. Астролог побоювався, щоб Педро, перебуваючи в полоні власної гарячковості, не допустився серйозних помилок, які могли б звести нанівець гак удало розпочату справу.

Та яке ж було розчарування алхіміка, коли він побачив, що ніякого бунту немає.

Астролог розгубився. Весь його войовничий, запал щез. Засунувши кинджал і пістолет за пояс, Гуго вирішив вияснити, що скоїлось на каравелі й викликало паніку, хто кричав і чому.

— Альфонсо, чого розгорлався! — почув він голос боцмана. — Поясни як слід, що сталося?

Настраханий матрос довго не міг вимовити й слова і тільки шморгав широким плескуватим носом. Боцманові й капітану, що теж з’явився на палубі, ледве вдалося дізнатися від переляканого Альфонсо, що він, стоячи на вахті, помітив, як із морської безодні підняв вогнедишну голову величезний дракон і хотів напасти на нього.

— Ти спав, іржавий якір тобі в бік! — намагаючись заспокоїти команду, вилаявся капітан, хоч з усього видно було, що й він налякався не менше за інших. — Це все тобі приснилося!

— Я спав?! — ображено вигукнув Альфонсо. — Та я за всю вахту ні разу очей не склепив!..

Федя здивувався. Про якого дракона розповідає Альфонсо? Ось уже понад годину він на палубі й ніякого вогнедишного змія не бачив. Не інакше, як Альфонсо вигадав усе. Але навіщо? Чому він так страшно кричав? Що його налякало? Мабуть, правду каже капітан: Альфонсо заснув на вахті, йому й приснилося якесь страховисько. А боячись, щоб не покарав капітал, вигадав небилицю про дракона…

Тим часом нажаханий вахтенний раз по раз божився й, хапаючись за чималий срібний хрест, що теліпався в нього на шиї, казав далі:

— Я витяг із піхов шаблю й хотів було відрубати голову чудовиську, але тут із пащі його вилетів здоровенний клубок вогню й ледве не спалив мене. Сам дивуюсь нині, як лишився живий…

Тьмяне світло ліхтаря ледве осявало злякані обличчя матросів. Вигадана Альфонсо оповідь про фантастичне страховисько не в жарт збентежила їх. Навколо Альфонсо стояли Луїс, боцман, Педро, Ніанг, кок. Тут же був і Федя.

Розбуджена криками й гомоном, звідусіль збігалася решта членів екіпажу “Улюбленця Нептуна”, Кожен новоприбулий розпитував про незвичайну подію. Альфонсо ще й ще раз повторював свою оповідь. Переляк його минув, і він, почуваючи себе героєм дня, став безбожно брехати. Його розповідь про вогнедишне чудовисько обростала все новими й новими деталями. Напочатку, судячи з оповіді Альфонсо, у дракона було дві голови, потім стало три, п’ять… З такою ж разючою швидкістю збільшувались і розміри крил. Врешті Альфонсо дійшов до того, що з серйозним виглядом запевняв, клявся, б’ючи себе в груди, ніби дракон схопив його в свої пазурі, обпік гарячим подихом, але він шаблею встиг ударити по одній із десяти голів змія…

— Це, напевно, такий самісінький, як той, що про нього розповідали боцман і Луїс, — почувся чийсь голос.

— Еге ж, — ляскаючи зубами, видушив із себе товстун конопатник, — тільки наш був разів у три більший. Скільки, ти кажеш, голів було з твого дракона? — спитав він у Альфонсо.

— П’ять… Ні, ні, я помилився… Сім… Та що я кажу! Десять!

— Ну, а наш мав тринадцять, — переможно зиркаючи на присутніх, заявив Луїс. — Чортова дюжина, от!

— Угу-у… — непевно протяг Тірсо. — Оце так зміюка, нічого не скажеш!..

…Не помічений ніким алхімік потихеньку попрямував до своєї каюти. В цей час крізь розірвані хмари на якусь мить визирнув місяць, і в його блідому сяйві Гуго встиг помітити, що знак на дверях стерто.

— Восьминіг розумніший, ніж я гадав, — похвалив бородача астролог. — Недарма у полоні турецькому був. Там його дечому навчили. Побачив знак і одразу ж стер. Мало що може бути? Ще впаде підозра… А я навіть не попередив його про це… Тепер усе гаразд.

Опинившись у каюті, Гуго хвилину, другу стояв у задумі, а потім пробурмотів:

— Чи варт це робити?.. Може, й не варт… А втім, так буде надійніше…

Зважившись, астролог ударом сокири вибив геть вікно й став із люттю жбурляти в море колби, мензурки. За ними полетіла жаровня, лійки, мідні змійовики. Не пошкодував алхімік і розкішно видану біблію в шкіряній оправі з великими мідними застібками. Гуго на мить зупинився, а потім знову взявся трощити посуд. Услід за цим він розбив крісло, перекинув стіл і скриню.

Збоку поведінка алхіміка могла б здатися більш ніж дивною. Дійсно, навіщо йому потрібно було ламати, знищувати власне майно, яке він так цінував? Насправді ж Гуго усе обдумав і підкорив певній меті.

Засапавшись, астролог звів подих і критично оглянув погром, який сам учинив. Губи Гуго скривилися в посмішці. Він лишився задоволений хаосом.

Алхімік зірвав із себе берет і жбурнув його в море, пошматував на собі камзол. Після цього ліг на підлогу й став качатися від однієї стіни до іншої, Підвівшись, Гуго шкрябнув себе за щоку й, зціпивши зуби, став бити кулаком по обличчю. Його зусилля не пройшли марно. Праве око підпухло, під лівим видно було здоровенний синяк. По обвислих зморшкуватих щоках рясно текли сльози. Вигляд у алхіміка був жахливий. Але цього йому здалося не досить. Він розігнався й раз, удруге стукнувся головою об стіну каюти. На голому черепі миттю вискочило дві гулі. Гуго помацав їх рукою й, переконавшись, що вони таки чималенькі, з розпачливим криком вибіг із каюти.