На скрижалях історії

І

Дід самохіть розповідає внуку про свого батька й діда. На південь від Вербівки, при впадінні струмка Баланди в річку Сухий Ташлик, лежить велике село Баландине, одне з найдавніших у краї. Назва начебто походить від слів «біле дно», тому що як воно, так і околиці мали підґрунтя, що складалося з білої глини, якою забезпечувалися звідси навколишні села [48]. Проживало тут кілька ляшків-панків. Бенкети, полювання, пишні виїзди, щоб показати свій гонор перед сусідами. Така була головна мета їхнього розкішного існування. Ось ізвідси й прийшов у село Вербівку кріпак Тиміш Мовчан із десятирічним сином. Не з власної волі. Місцевий пан виміняв їх на двох мисливських собак. Обидва були задоволені, баландянський ляшок добув собі пару чистокровних хортів, а вербівський виміняв хорошого пасічника. Тимошиха вмерла ще при пологах.

Роса на цвіт, а бджоли на роботу. Тут вони з сином і падкували коло вуликів у лісі за селом. Оселилися в невеликій халупі й жили вдвох. Значні прибутки давала велика пасіка. У доброго пасічника й чоботи з меду, а у вправного шевця й мед із шила. Тож за хорошу роботу пан дав пару невеличких бичків. Їх тут же й випасав у лісі малий Зінько. Згодом кріпак одержав від пана клапоть землі й кругляк бережини, що утворювався крутим завитком річки. Збудував хату, придбав дещо для господарства, оженив сина.

Поки старий батько жив-був, син ходив на Дон — по рибу, і в Крим — по сіль на своїй парі волів. Ще брав панські дві чумачки, інакше той не відпускав чумакувати. А коли Тиміш Мовчан помер, новий уже молодий пан пасіку ліквідував, а натомість збудував винокурню.

Зінько купив у нього хатину далеко за селом, між Вербівкою й Баландиним. Були там уже три оселі, а його четверта. Хутір прозвали Зіньківкою, а та вулиця, де жив із батьком раніше, ще й досі зветься Мовчанівкою.

У нього був син Андрій — єдиний спадкоємець свого батька, це був дід Івана Харченка по матері. Рід, що пішов від синів діда, і зараз кличуть по-вуличному Зінченки. Мати Івана, Марина, старша дочка одного з них. Коли Іванові стукнуло — дванадцять, діду вже виповнилося — сто літ. Один закінчував свій життєвий шлях, а інший лише розпочинав.

Не раз на віку дід бував на Дону, у Криму, багато чого бачив на світі. Коли приїздив до їхньої кузні, тоді внукам своїм, босоногим хлоп'ятам, привозив окраєць запашної паляниці «від зайчика», кусень сала чи то глечик меду. А баба Химка обов'язково передавала їм у торбині, з рукава вишитої сорочки, гарбузового насіння, лісових горіхів, коників із солодкого тіста. До душі їм дідові гутірки, а він оповідав їх охоче. А то бувало й заночує. Ото вже горнуться до нього, мов бджоли до матки, смакують його переказами й смішними, і страшними про все, що бачив він на своїх довгих чумацьких шляхах.

II

Чудовою людиною був дід Андрій. Івану постає перед очима: заїжджає той у двір, розпрягає волів і ставить до воза одне проти одного, щоб не сварилися. Він середнього зросту, але кремезний, міцно складений і білий весь як лунь: голова, борода, вуса, брови — усе ніби снігом припорошене.

Улітку носить на очкурі широченні штани з білого домотканого полотна, таку ж білу сорочку з пазухою на дві половини, комір зав'язаний тоненьким мотузком. Штани заправлені в юхтові чоботи. Халяви високі, закочені нижче колін. Літом і зимою на голові пелехата ягняча шапка, як дуже спекотно — бриль, у руках батіг. Після порання біля волів онуки обсідають його з усіх боків, як горобці, і, затамувавши подих, слухають розповіді діда:

— За дві верстви від Вербівки, на схід сонця, у степу, розтікалися два чумацькі шляхи. Один прямував із півночі на південь, до Криму, інший на схід до Чигирина й далі до Дніпра. На цім розпутті, на невисокім горбочку стояла корчма вербівського пана, її орендував жидок Лейба. Тут відпочивали чумацькі валки, ідучи на південь, на схід або додому.

Трохи далі в степ від корчми озерце кругле, як миска з водою, з півдня заросле очеретом і татарським зіллям. Ближче до корчми положисто, чисто. Чумаки називали це місце — Тягни-мішок. Чудна назва, зате влучна. Відкіль би не їхали вони, а тут зупинялися зварити куляшу чи то галушок, випасти й напоїти волів у степу. От тоді й тягни мішок із воза з пшоном чи з борошном для галушок. Коли нічого немає, тоді дає чумак те, що везе.

У Лейби в корчмі в будь-який час дня й ночі дістанеш оковитої, меду або пива кухоль. А він бере все за горілку, звичайно, за півціни: сіль, рибу, тканини, мед, віск та інше.

Отамани чумацьких валок досконало знають усі такі місця на шляхах чумацьких. І сюди, і поза річкою Сирий Ташлик у сусідньому Телепиному, яку оминає Чумацький шлях, виходять селяни й розпитують у чумаків:

— Що там робиться в світі широкому?

Стане подувати вітерець тепленький після Стрітення, вибравшись угору, уже геть починає припікати сонечко. За Вербівкою, як море, синіє степ, через тиждень не пізнаєш його — зазеленіє як рута. Ось саме напровесні й розпочинається турбанина чумацька. Їх немовби підштовхують вербові котики й скресання вод.

Перш за все перевіряється чумацький віз. Уся надія чумака на вірних круторогих волів, відбирають їх особливо ретельно. Цінується не швидкість, а саме потужність і надійність.

Попелястої масті вола називають мазій, як і підмазувача воза. Мазати воза тяжка праця: треба підняти його, стягнути колесо на край вісі, змастити її, надіти колесо, опустити воза. І так у всіх мажах. Мастило довго не тримається: пісок і пилюка змішуються з дьогтем, буквально переїдають дерево. Чумаки ходять усі замизгані дьогтем. Іноді заталапуються навмисне, щоб убезпечитися від чуми — звідси й назва.

III

— Не один рік, — веде далі дід, — ранньої весни, як починає зеленіти степ, виряджався я до Тягни-мішка, щоб пристати до чумацької валки й податися з нею на Дон по рибу чи в Крим по сіль. За рік робиться дві-три поїздки, з травня до вересня, бо на Покрову вже ллють рясні холодні дощі. З першими півнями кладу на віз торбу із сухарями, пшоном, салом, цибулею, барильце для води й баклагу з горілкою та й вирушаю.

Відхід валки — завжди подія. Проводжають чумаків родичі, односельці, аж за село. Там матері й дружини дарують їм вишиті сорочки, а дівчата — гаптовані хустки. Дароване чумаки вдягають у великі свята, у ньому хоронять, коли чумак помирає в дорозі.

Перед виїздом отаман стає з лівого боку валки, бере з переднього воза сокиру й кидає її на дорогу перед волами. Чумаки поверх неї навхрест кладуть долото й свердло (головні знаряддя при виробленні маж) і дивляться, як упала сокира: якщо лезом на схід, буде в дорозі удача, на захід — невдача, на південь — повернуться з прибутком, на північ — і своє втратять. Щоб у довгій дорозі чумакам було безпечно, а круторогі не притомлювалися, перед виїздом волів скроплюють йорданською водою, виголошуючи молитву:

— Молюсь тобі, Власе, й Андрію з Хомою, пощастіть бурлаці йти осокою, і назад вернутись із щастям і казною. — Наостанок замовляють:

— Перехресна дорого, дай щастя й здоров'я!

Слово похідного чумацького отамана — закон для всіх. Валковим отаманом вибирають найдосвідченішого й найавторитетнішого чумака. Його влада обмежується лише чумацькими звичаями й настановами, які він докладно виконує. Завжди їде попереду на возі, запряженому кращими волами, розпізнавальний знак — нашита поверх шапки червона квітка або трикутник. На його возі півень, як живий годинник, на всю довгу дорогу.

Отаман чумацької валки, до якої приєднуєшся, тільки спитає, чи є на похваті харчі й баклаг із водою і якась зброя, бо часто трапляється, що на валку нападають усякі зайди, котрих завжди вабить одвічно сумирна Україна, а тому кожен чумак повинен мати обов'язково хоч дещо, щоб боронитися.

За звичаєм чумаки неодмінно зупиняються, якщо здибають у дорозі інший чумацький обоз, розкурюють люльки, розводять теревені. Проходячи селами, тамтешніх дітей, зазвичай, пригощають чимось смачненьким, а бідним родинам дають сіль без грошей.

Під час відпочинку два чумаки з півтори години пасуть волів потім їх напувають, інші варять обід. Після цього обідають і знову правляться в дорогу. Під час поїздки, як і козаки в поході, чумаки дотримуються сухого закону, а після доброго торгу бучно гуляють.

IV

Випивши кухоль води, дід тихою оповіддю веде внуків за собою все далі й далі, у широкі простори безмежних українських степів:

— Літньої пори в Петрівку найспекотніше. Синє небо чисте, аж вицвіле від спеки, ані хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне світило, ізгори нещадно пражить сонце, нагріває теплом і широким промінням, як золотим дощем, кропить кожну билинку, кожен листочок, а з трави обдає, освіжає пахучим холодком.

На великих відстанях між природними водопоями чумаки копають у полі три криниці, розташовують їх трикутником — Бог любить трійцю, між криницями садять калину.

Везучи товар на своїх рипучих дерев'яних возах, вони завжди остерігаються нападів татар. Та коли їм пропонують охорону з російських солдатів, вони відхрещуються від неї, побоюючись москалів більше за татар. Чи нападуть бусурмани, це ще непевно, а от що москалі дорогою все їхнє сало й припаси з'їдять — безсумнівно.

У всі сторони, на стріл лука, валка висилає вивідників на конях, стежити за степом. Хтось із них видирається на маківку кургану й прискіпливо оглядає черговий відрізок степового простору, поки його не пройде вся чумацька валка.

Фіалковіє, темніє вечірнє небо, усе живе примовкає, широкі тіні простягаються між стародавніми високими могилами й мережать степ. Умиваються росою й поволі спливають, вияснюються зорі, темна й пахуча ніч, розправляючи між курганами чорні крила, пригортає й тулить усю землю, наче ненька свою дитину до грудей.

Аж тільки тепер, із заходом сонця, трудовий день у чумаків закінчується. Відразу приступає до приготування вечері обраний кашовар, на чиєму возі знаходилися казан і тагани. Традиційна чумацька їжа — хліб із сіллю, куліш із гречаної або пшоняної крупи, засмажений салом або олією.

Усі інші розставляють вози на ночівлю в каре: чотирикутником або колом, для можливого захисту. У цьому випадку сходяться передні й задні вози, а середні відходять у сторони, утворюючи коло.

А яка радість, коли валка зупиняється на ночівлю. Воли розбрідаються по розкішній траві й серед мертвущої степової тиші раптом неждано розпанахають глуху ніч ніжні звуки кобзи й пісня мандрівного кобзаря!

Сотні літ минули з тієї пори, як найулюбленіший із тодішніх народних ватажків козак Наливайко, на своєму доброму коні із сотнею відчайдушних запорожців, по цих степах гнав татарву. До сих пір прославляється він у народних піснях. Ось і зараз цей степ слухає старовинну пісню слави його, про те, як він бив ляхів-католиків поблизу міста Чигирина в 1597 році:

«Через гори хмара виступає, виходить, гримить на Чигирин громом, блищить на Україну блискавицею: то Поляки через три річки переходили й біля третього переходу зупинилися. Що ж гетьман Наливайко думає гадає?»

«То не хмари по небу святим громом гримлять, щось не святих вони до Бога проводжають. То Ляхи в бубни б'ють, у труби грають, усе своє військо скликають, раду тримають, а потім коней сідлають, через Білу річку переходять, мости мостять, гати гатять, кілки забивають, хмиз і дрань кладуть, — через Білу річку переходять». Так називалася в піснях лірників і кобзарів річка Тясмин, при якій стоїть Чигирин [37, 8-9].

А чумаки навколо вогнища сидять, зажурилися, і казанок уже кипить, і галушки пора салом затовкти й посолити, а ніхто й не поворухнеться, щоб не перешкодити кобзарю.

Слухають думи козацькі й ті пісні стародавні, що вже давно забулися, загубилися. І мимоволі закрадається в голову гадка: «Час, куди ти пішов?... Навіщо віднесло з тобою привільне життя наших предків. Ух! Стара старовина, за тобою шкодуємо, а може тоді ще гірше було!?»

V

Чумак у дорозі з ранньої весни до пізньої осені. А в рідній домівці — нетерпець, не дочекається сім'я, і гарячий наваристий червоний український борщ стоїть на столі. Рідним і близьким чумаки привозять різні гостинці.

— Ідемо на південь. У степу ні душі, ні людини, ні тварини. Перекотиполе на безкрайому роздоллі, далеко навколо, — повістує дід Андрій, аж молодіючи спогадами, — широчінь лежить, ковилою-травою розстеляється по краях, усе сизий туман. Далеко-далеко від кургану видніється наступний, неспіхом пропливають у блакиті хмари білим стадом, та хіба що журавлиний ключ у небі пролетить на північ і прокурличе нам «кру-кру» про свою печаль, а може проводячи свою перекличку. А дружина моя Химка, коли проводжала, передрікала:

— Де б не був, а почуєш журавлів — знай, що чекаю тебе.

Безжалісно жахтить сонце, пробігти по траві вітру сонному лінь, січуть дощі, полощуть невтримні вітри, а чумаки знай собі просуваються тихо, неспішно, українським неосяжним степом. Скриплять вози, ремигають круторогі воли, ліниво переставляють ноги й хвостами відганяють надоїдливих мух. У чумаків шаровари в дьогтеві, мазниці під возами, у повітрі пахтіння густо перемішаних запахів мастила й ядреного тютюну. Бродячі собаки перегавкуються в кінці вервички возів. А над усим цим — гарячий подих безмежного, незайманого степу. Тонуть у золоті дні, спливають ночі, линуть поміж високих могил вільні чумацькі пісні. Пісні ті розлогі, мов степ, і повільні, наче крок волів, веселі й сумні.

У кожній дорозі може спіткати чумаків яка-небудь трагічна пригода: і хвороби косять, а буває й кулі ворожі. Смерть чумака найбільша трагедія для всієї валки. У кожного зберігаються на возі змінні штани й вишиванка, щоби в чистому линути до Бога, якщо смерть ґвалтовно настигне в дорозі.

У степу при шляху копають заступами могилу. Померлого в новій вишиванці загортають у рогожу й кладуть у яму головою в напрямку додому. Кожен приносить зі свого воза жменю солі, обсипають покійника. Шапками насипають високу могилу, читають заупокійну молитву й сідають за трапезу.

Волам померлого фарбують роги дьогтем у чорний колір, волам загиблого в бою між рогами прикріпляють червону стрічку. У селах, що трапляються на шляху валки, люди проти таких волів стають навколішки, віддаючи траурні почесті покійному.

Повернувшись додому, добро покійного (воли, мажі, заробок) передають удові, отаман додатково збирає пожертвування. Наступного року чумаки встановлюють на могилі високий дубовий хрест і прикріплюють до нього вишитий удовою рушник (червона пов'язка означає, що покійник пролив кров). Проїжджаючи мимо чумацьких могил, скидають шапки й осіняють себе хрестом.

— Закінчується сезон, повертаються додому вкрай стомлені й виснажені нелегкими дорогами чумацькі валки, а нам назустріч журавлиний ключ у небі, — веде далі розповідь дід Андрій, — і така сама в них журавлина пісня, а в чумака тепер на серці радість, скоро буде вдома, тож і пісні веселіші.

До снігу чимдуж намагаємося повернутися під рідну стріху. Іноді буває, що деякі чумаки, які припізнилися чи десь замешкалися, зимують у козацьких поселеннях — зимівниках. Жде чумака не діждеться чорноока любляча дружина: уже й біла тонка сорочка готова, і китайкові штани, і повний шаплик зігрітої води для купання, настояної барвінком, васильками й запашним чебрецем, і білі м'які подушки, і теплий-претеплий листник, і сама, повна невгамованої пристрасті, давно вже жданим і бажаним марить уві сні. А його нема та й нема! Чи воли похворіли, чи вози не насправі! Коли це ввечері: «Тпру!»...

Зупинилися воли. Заскрипіли ворота: «Гей-гей!»... Помаленьку вози цокотять, заставляють двір. Повернувся нарешті чумак із далекої дороги, а вдома добре й затишно, живи собі спокійно, поживай. Але лине час, і оселяється в ньому неспокій — пора в дорогу! Серце кличе в нову мандрівку, і з цим нічого не вдієш. Адже чумак, не скільки професія, це — спосіб життя й існування.

VI

Хутір Зіньківка, де живе дід Андрій, далеко від центру села, а внуки живуть на другім його кінці. До нього йти їм, малим, далеченько, верст чотири, тож самих їх не відпускають. Ходить малий Іван туди з мамою в свята.

Дідовий город круто спускається до панського ставу. Над ним уранці стелиться туман, розтікається сивими пасмами по зелених левадах, що лисніють нанизу, остуджуючи розпарене за день повітря. На березі розлогі плакучі верби нахиляються над водою. По той бік ставу густі лози стеляться дрібнолистим гіллям на вітер і опускають його вниз, до ставка. Берег із дідової садиби, заріс очеретами, татарським зіллям і осокою.

Іван із дідом сідають на густий підотавок під кущем калини, у холодочку. Старий дістає з-за халяви сопілку, яка завжди при ньому, побувала з ним і в Криму, і на Дону. Співає сопілка про чумацькі довгі шляхи, неозорі українські степи, різні пригоди в дорозі. Дід має близькі стосунки з природою, усі явища тлумачить по-своєму. Боготворить сонце, приказує:

— Воно зігріває мою земельку, яку я власноруч засіваю зерном. До сонця тягнуться зелені паростки на моїй ниві, під ним вони перетворяться на хлібні колоски.

Звертається до сонця зі святими словами, коли збирається помолитися, не маючи при цьому ікони чи хреста. Півня вважає символом сонця й охоронцем житла від нечистої сили, говорить, як у рот кладе:

— Своєю ранковою піснею півень сповіщає про перемогу світла над силами зла, представників нечисті пізнає запросто: якщо чомусь заспіває до півночі, значить узрів чорта й хоче його прогнати. Перше «ку-ку-ріку» лунає о першій годині ночі, наступне — о другій, а втретє півень кричить о четвертій ранку. У селі пекти хліб і доїти корів зазвичай починають після других півнів, а разом із третіми — уся Вербівка вже на ногах і приступає до порання.

Від спілкування з природою дід отримує велику насолоду, а вона йому за те віддячує. Він уміє бачити вухом, слухати — оком. Із величезного свого життєвого досвіду дід багато чого знає й приповідає:

— У рослин ритм цвітіння, а у птахів спів збігаються з певним часом доби. О другій годині ночі лунає чарівна пісня солов'я, о третій дивно співає жайворонок, можна почути кування зозулі, прокидаються перепели, о четвертій звучить спів зяблика, пробуджуються квіти лучного козельця, о п'ятій свої квіти розкривають мак і осот городній і, нарешті, о шостій годині починають цвірінькати горобці. Щоб віддати пилок і нектар, квіти розкриваються саме тоді, коли до них прилітають бджоли, джмелі, оси, мухи й метелики. З настанням темряви починається нічне життя метеликів-опилювачів.

На ставу в очеретах птаство співає свої пісні, очеретянка хвалиться діду про те, що в річці є раки, карасі, линки, плітка.

У комишах бухкає низьким басом водяний бугай. Іванові він здається велетенським пузирем із довгим носом і з величезними червоними очима. Він таки побоюється його й питає діда:

— А той бугай не вилізе до нас на берег?

Дід сміючись відповідає:

— Його нема чого боятися, бо то є невеличка сіра чапля, яка сидить на очереті, засовує ніс у воду — і гуде. Кожна велика й мала пташка, має свою мову й коли щебече або співає, то вона розмовляє. — І вповідує далі:

— От, наприклад, жайворонок. Він над усе полюбляє степ і небо над ним, крильцями злітає в небесну вись і звідти хвалиться: «Піду, піду, піду до бога битися. Піду, піду, до бога битися!». А здійнявшись у височінь, що його з землі стає зовсім не помітно, пускає соломинку й тоді всім повідомляє: «Пустив кия, пустив кия!» І стрімголов кидається вниз за іншою.

Таке ж, або щось подібне, дід ясує й про інших птахів. Дуже жаль Іванові зозулі, що вона, як розповідав дід, розгубила всіх своїх діток по лісах та лугах і не може їх знайти.

Хлопчик на мить уявив собі, як би тужила його мама, коли б він заблукав десь у лісі, а вона не могла б його відшукати.

Усе, що дід розповідає онукові, той дуже близько сприймає до серця. Щиро полюбив пісні, птахів, степ неокраїй із чумацькими шляхами, з високими козацькими могилами, і не так уже побоюється водяного бугая.

Оце таким був його дід Андрій, що прожив на світі сто дванадцять літ. Довго він ряст топтав, але помер на чужоземщині.

VII

Столипінська реформа дала селянам право переселятися на Далекий Схід, Урал, Середню Азію тощо. У діда сім синів і дві дочки. Кожному синові треба дати, хоч по три десятини землі, а він малоземельний. У пошуках кращого життя понесла й діда лиха доля з чотирма синами на вільні землі «Зеленого клину» в Симбірську губернію, що дешево продавалися казною. Незнамо чи знайшов там він щастя чи ні, а перед смертю журився:

— Хоч би одним оком поглянути на рідний край — Україну, на рідну Вербівку, а тоді вже й вмерти не страшно.

Скільки б на світі не жила людина, куди б не закидала її примарлива доля, у краї дивні й прекрасні, та завжди, її непереборно тягне додому — помирати... У рідній стороні всюди дім. У рідній стороні й смерть солодка... А чужина чужа! Чужий світ, чужа мова, чужа слава, чужі могили. Ніколи це все не стане твоїм! Так і не довелося вже діду Андрію побувати в Україні, у рідному селі — поховали його на чужій чужанині. Сини там і залишилися господарити.

Дід з батькової руки — жив сто вісім років. У пам'яті він не залишився, бо помер, як було Іванові лише два роки. Усі предки з батькової родини пахарували коло землі, з цього й жили.

Уже після розкріпачення дід Тодось розділив свої три десятини на чотирьох синів. Дві зими в старій хижі на городі діда квартирував циган, він тримав кузню в невеличкій землянці. За це й узявся навчити ковальської справи дідового сина Бориса. Так батько Івана, будучи ще хлопцем, навчився в цигана ковальському ремеслу.

Оженившись, Борис день і ніч ковалює в кузні. Заробляє на життя, бо з своєї ниви хліба не вистачало й до Різдва. А літа непомітно змінюються зимами, зими веснами. Із кожним річним виром усе менше лишається такої ковальської роботи, яка була б йому не під силу. Сім'я чисельна, але гарувати в кузні з ним нікому. Дві старші дочки відбувають строки в пана Давидова, а сини ще малі. Борисові в кузні підсобляє дружина Марина, вона в нього молотобійцем. А підростаючи, гатять уже молотом по черзі й сини. Так заробляє на хліб сім'я сільського коваля.

Давно вже немає на цьому світі ні Іванового батька, ні дідів. Розорані чумацькі шляхи. Де стояла корчма Тягни-мішок, пляміє в степу невеличкий горбок світлішої чорної землі. Висохло й озерце в степу.

I

1898 року, гнучи спину на панській ниві за тринадцятий сніп у колежського секретаря, предводителя дворянства Чигиринського повіту Дмитра Львовича Давидова, схопилася Марина обома руками за живіт і присіла під копою. А ввечері принесла дитинча в подолі. І не тільки вона. Не одна мати пішла в поле жати чи на сінокосі сіно громадити, та й збільшила кількість населення України.

Сьомою вже дитиною синочок став у сім'ї. І ймення отримав, котрих у кожному українському селі, що горобців під стріхами — Іван. Звичайнісінька собі людина, непримітна краплина в нескінченному водоспаді поколінь. А після нього — ще п'ятеро діточок знайшлось у великій родині сільського коваля.

Живуть Харченки в хатині край села, далеко від центру, де річка Сухий Ташлик робить крутий заворот на північ, підковою охоплюючи покотисту до річки низину. У середині підкови рівною стрічкою простягається вулиця Слобода в напрямку до містечка Кам'янки — маєтка Миколи Васильовича Давидова, сина декабриста Василя Львовича Давидова.

Хатина біленька, невеличка, під солом'яною стріхою. Ще й не дуже стара, поділена на дві половини через сіни, одна менша — для зими, інша світлиця. На балці старі серпи, причілочки в китицях, мальовані вікна, навколо хатки чорна призьба.

Відчиняє Іван двері, переступає поріг, минає темні сіни й опиняється в рідному гнізді. На ганку підвішена колиска, у якій його мама люляла, його сестер і братів, що по світах розлетілися як перелітні птахи. У горішню шибку невеличкого віконця на причілку з неба покрадьки зазирають і пронизують її грайливі сонячні пасмуги. Промені перевішуються через усю світлицю, стрибають по підлозі й столі. Веселі зайчики, шукають якихось таємниць угорі під дерев'яними сволоками, мишкують поміж мисок і ложок на миснику з полицями, уже почорнілому від часу, що висить на стіні навпроти вікна, перекидаються далі. Мерехтять від цього сонця образи на покуті під стелею й портрети, закосичені тоненькими пучечками торішнього зілля й свіжим клечанням.

На образах вишивані рушники виткані ще, може, прабабцями. Вони оберігають цей дім, двір, рід... Материнка за гаптованими рушниками. У куточку картинка «Каїн убиває Авеля», над нею на дерев'яному кілочку засохла, припахла порохом калина. На столі мережана вишиванням скатерка. Лампадка в кутку перед образами, пропахла ладаном і якимось трунким зелом, заквітчана пересохлим зіллям рути й м'яти.

Стіни білі, долівка встелена свіжою травою. Хата бідна, але чепурна, як і її господиня. Тут усе в порядку, гарненько й охайно, а за поперечиною стирчить пучок сон-трави. Пахне зіллям.

Холодної осінньої днини приємну насолоду дає тепло від великої печі з двома коминами й лежанки. Віками піч сільська — і дитячі ясла для малих, і лікарня для старих. Рогачі стоять в кочергах, чавунці на плиті. Дерев'яна постіль, запічок, де Іван спить із братом, широка лава, стіл, старенькі ослони й одне єдине вікно, через яке цідиться ласкавий день. Сам Бог із неба доглядає цю маленьку хатку. Мешканців у ній багатенько, тому повно гамору, вереску, дитячого галасу. Улітку на подвір'ї, як барвінок, стелиться трава зелененька.

У цій хатині пройшло Іванове дитинство. Тут його мама повивала, як і всіх братів його й сестер, міцним повивачем із сирого полотна, що сама пряла й ткала. У лозовій колисці колихала, приспівуючи тихі ніжні колискові пісні. У вільну від тяжкої сільської роботи хвилину ніжно пестила. У шматок домотканого селянського полотна замотувала, а щоб не пручався, міцно зв'язувала ніжки хустиною, тією, що чоловік подарував у день весілля. Та рідна хустина пахла маминим молоком і теплом дитячих ніжок...

II

За хаткою на підсипі стоїть клуня, а на її гребені лелече гніздо. Птахи ці приносять щастя-долю всьому роду, як і роду їх дідів і прадідів. Щовесни прилітає сюди пара лелек і лелечиха висиджує пташенят. Лелека ж мотається по Сухому Ташлику, видзьобує в його болотистих берегах молоденьких жабок, гадючок і приносить їх лелечисі. Та ковтає їх миттєво й знову нерухоміє в гнізді, терпляче чекаючи нащадків. Нарешті з шкаралупи прокльовуються й вивалюються на Божий світ довгоногі, незграбні голошиї лелеченята й просять їсти й собі.

Дід Андрій на своєму довгому віку пребагато разів зустрічав весни, повернення лебединих ключів із вирію. Він переказує про лелек цікаву історію:

— У 1848 році восени великі полчища сарани з'явилися в околицях Кам'янки і Вербівки й відклали яйця. У травні наступного року з них почали вилуплятися цілі хмари комах. Люди кинули всі сили на боротьбу з ними. І тут наспіла несподівана підмога — з'явилися лелеки. Щодня вони великими зграями густим ланцюгом оточували поле з сараною й поїдали її. Закінчилося все тим, що до кінця липня від тієї нечисті нічого не залишилося. Ось такі корисні птахи.

За клунею панують листатий лопух і жалюча кропива. Далі стелиться стежка серединою городу до річки. Над нею на горбочку облаштовано кузню з земляною покрівлею. У ній невтомно трудиться батько. Любить малеча, коли він бере до себе на коліна когось із синів і важкою заскорузлою рукою гладить по голівці. Діти ростуть дружними, діляться однією взуванкою, одне одного доглядають.

Вулиця вузька, а тому кузню батько розмістив на городі. Навколо неї левадка не ореться, там долина, і весною, коли тане сніг, збирається вода. Зате коли сонечко пригріває, тут золотиться квітами кульбаба.

Пора найвеселіших розваг для малечі настає з приходом перших весняних теплих днів. Веселкові сонячні промінчики вплітаються в довгасте вербове віття на леваді, грають перлинами-самоцвітами в стеблинах росяних трав.

У великому дворі двох Іванових дядьків дітлахи граються великими гуртами. Двір просторий, навпіл не поділений. Різного віку сюди сходяться хлопчики й дівчатка, але гуляти з злиднями своїм дітям деякі батьки не велять.

Усе, чим можна похвалитися, зносять сюди. Бавляться м'ячами з коров'ячої шерсті, лучками з очеретяними стрілами, свистками, дудочками й іншими скарбами. Граються в «коней», «вовків і гусей», а найменші гуляють м'ячем, кидаючись на стінку.

У свята один поперед одного хизуються новими штаненятами, сорочками з домашнього полотна, пофарбованого в цибулинні або в терновій корі. Інколи старші хлопці раптом десь зникають, а потім у пазухах приносять груші, яблука й огірки. На такі витівки найбільш охочим був Каленик, його сім'я промишляє грабунками на ярмарках. Коваль своїм дітлахам суворо заборонив лазити по чужих городах і садках:

— Великий гріх перед Богом користуватися чужим добром.

Вони не порушують батьківського наказу, попри те, що яблука, груші чи вишні рідко доводиться бачити в сім'ї.

III

Літній ранок. Сонце ще не сходить. Батько вкляк на колінах під хатою лицем до сходу й хрестить груди. Сусідка Текля вулицею жене на річку напувати пару волів і корову. Порівнявшись із батьком, гукає через плетінь:

— Оце, Борисе, трясця твоїй матері, як собі хоч, а своєму хлопцеві закажи, щоб він окаянний у мій город по огірки більше не лазив, бо штани здеру, як спіймаю. Доглядаю, доглядаю, крутюся як муха в окропі, а вони, бісова кров із хлопцями, усе перетоптали. А щоб їх падло дристало та й дристало!

— Ти мабуть не пізнала. Мої не лазять у чужі городи, — заперечив батько.

— Еге, пізнала. Білоголовий, отой, жовті штанці з підтяжкою.

— Так тепер же всі вони жевжики білоголові. Гаразд, я йому дам прочуханку, але ж не ображайся, коли дізнаюся, що то був не він, — перехрестив груди й пішов до хати. Текля, завівшись, ще щось торохтіла як сорока. Батько в її бік:

— А щоб у тебе пір'я в роті поросло...Тебе тільки зачепи!

Того ж дня всипав батько Іванові п'ять очкурів для пам'яті, примовляючи:

— Немає маленького гріха. Є просто гріх. Украдеш голку, а потім корову. І не снідавши, зачинив у клуні. Коли мама принесла їсти, Іван зізнався їй:

— То Каленик у баби Теклі рвав огірки, а я з тими хлопцями нікуди не ходив.

Уранці наступного дня жене Текля напувати худобу до річки. Побачивши батька в дворі, гукає:

— Борисе, ти віриш, я таки помилилася, то не твій син був у моєму городі.

— Текле! Тривай-бо! То не мій кажеш?

— Тепер не ображайся, домовленість дорожче від грошей, — лапнув вислозаду Теклю за очіпок із кісьми, схопив батога й всипав їй нижче спини.

Та, поправивши очіпок, вибалушила очі й, розтуливши рота на весь світ, розсобачилася лайкою:

— Тьху! Бодай ти дзвону не чув! Дурний тебе піп хрестив! Холера тебе візьми! — Узяла батіг і надававши з пересердя обома руками дуль, попленталася за худобою. А батько їй услід:

— Тільки язик не втомився, щоб він тобі задуб!

IV

Днина видалася чудова. Сонечко блиснуло в мерзле скло й заквітчало його різнокольоровими іскорками. Сидить на лежанці Іван, поглядає в запільне віконечко, бачить у долині біля кузні гурт дітвори й утирає сльози.

За ніч велика калюжа перетворилася на слизький лід і діти ковзаються з розгону на ньому, кому як заманеться. Йому теж страшенно кортить до гурту поковзатися, але в ніщо взутися. Свої чобітки має Антін, він же старший. Артем викричав у сестри Горпини, дала братові своє взуття, аби перестав волати, а Іван кандидат на мамині. Мама прясти ще не сідала, порається надворі.

Таки не втерпів Іван, натяг батькові рукавиці на голі ноги й вислизнув із хати на ковзанку. Хоч морозець знатний, та зате зранку так свіжо, бадьоро. Тільки-но встиг кілька разів ковзнутися, як у його чуб вп'ялася чиясь міцна рука, не давши проїхати ще хоча б разок. Це йдучи з кузні снідати, батько, увесь чорний, прокопчений димом і духом розпеченого заліза, згріб його в оберемок на руки й поніс до хати.

Мама злякано сплеснула руками, побачивши сина в батька на руках, а коли він уже опинився на теплій лежанці, постягувала рукавиці з ніг, витерла йому носа й сплакнула тихесенько.

Після цієї пригоди батько частенько забирає Івана з собою в кузню, щільно закутує в старенький кожушок і садить у кутку на горні, звідки можна спостерігати за всім, що відбувається навколо.

Іван звернув увагу на те, що батько, як тільки заходить уранці в кузню, перш за все обов'язково мазне собі під носом сажею. Для чого він це робить, незрозуміло. Розпалює горн. Коли вугілля вже розгорається, горн палає до того яскраво, що довго споглядати за цим неможливо. Вогняний стовп іскор здіймається догори й відлітає в отвір труби в даху.

Яка незліченна безліч цих точечок, які світяться! Тисячі, мільярди їх кружляють, крутяться, несуться шалено скаженим галопом. У однієї з шумом і свистом виривається один сліпучо-яскравий сніп іскор, протанцьовує з незвичайною швидкістю якийсь фантастичний танець і мчить нагору, а знизу його наздоганяє вже інший, ще більший і яскравіший. І веселий рій, за ним ще й ще, і от цілий ряд їх зливається на мить в один великий потік синьо-рожевого полум'я й в шалених веселощах мчить у величезному, морозяному небі, щоб зразу ж згаснути там, залишивши після себе лише кіптяву й дим.

Батько починає чаклувати молотками. Як став до ковадла, то поки не зійде сім потів із молота, з місця не зрушить. Залізо немовби оживає в його могутніх, огрубілих, зчорнілих від незліченних опіків і синців натруджених руках.

Тріщить вугіль у горні. Міхи то гудуть і ревуть, то глухо сопуть рівним, хвилеподібним диханням якогось казкового чудовиська, яке ось-ось прокинеться й розкриє голодну пащу. Вихоплене з жару залізо, світиться ніби радіє від зустрічі з давнім знайомим, розсипається іскристим сміхом, весело й дзвінко виспівує, міниться ніжними переблисками. Обличчя батька забруднене сажею й осяяне полум'ям. Він схожий на справжнього казкового чаклуна.

Великими кліщами вихоплює з вогню довгу, добре розпечену смугу білої сталі, з якої бризкають навсібіч вогняні стріли, б'є по ній молотком, аж доки та не приймає потрібної йому форми й охоловши синіє, а потім чорніє.

Червоних іскор, що розлітаються увсебіч від розпеченого заліза, Іван боїться, бо якщо вони таки долітають до його десь оголеного тіла, то припікають нещадно. Ніяк не може втямити, зачаровано спостерігаючи за батьковою роботою, як це, нікчемний шмат розжареної штаби чи ще якоїсь залізяки, перетворюється під звичайними ударами на потрібні людям у господарстві найрізноманітніші речі: ножі, підкови, сапи, засуви, копачі тощо.

У кузні завжди людно. Інколи комусь із присутніх батько пропонує:

— Ану, ударь!

Той бере великого молота й разом із батьком б'є по розпеченому до червона шматку заліза. Молот із громом опускається, кувадло дзвенить, золотими зірочками розлітаються вогняні іскри на всі боки. Іван мружить очі, а коли батько б'є молотком по кувадлу, то той, у його руках, ніби хукає: «Хух, хух». Тоді Іван очі розплющує. Фартух у батька шкіряний, від іскор не горить.

Скільки пізніше в житті не зустрічав Іван ковалів, завжди помічав, як тільки ввійдуть вони вранці в кузню, так перш за все мазнуть себе під носом сажею... Знай, мов, хрещений люд, хто я такий є!

V

Щодня з рання мелодійний передзвін металу зустрічає селян біля кузні. Чимало їх сходиться сюди, хто з чим: тому рогача зробити, іншому сокиру чи ножа або невеличке свердельце.

Господарі часто приводять коней кувати, особливо взимку, і завжди пізно звечора або дуже рано. Мужики розсідаються хто-де й чадять махрою. Чого тільки тутечки не почуєш від них. Обговорюються всі сільські новини, переважно різні смішні теревені. А коли з'являються ще й «штатні балакуни», тоді вистачає всього й реготу, і страху, та й чого тільки захочеш. У Івана накопичується стільки вражень від почутого в кузні, що вистачає на цілий тиждень обмірковувати їх.

Якийсь хазяїн буває привезе нового воза окувати, тоді коваль дріб'язкові замовлення не виконує, залишає до наступного дня. Ця робота тяжка, аж пізно ввечері повертається батько до хати сильно зморений. Сажа на обличчі, на носі, під очима, на вухах. Після вмивання сідає вечеряти. На обох руках синіми шнурочками випинають натруджені жили, а рука, у якій він тримає велику дерев'яну ложку, потроху здригається.

Він середнього зросту, широкоплечий, має міцну шию, круглу голову з залисинами, високий лоб, сірі ласкаві очі. Носить змолоду невелику бороду й має схожість із царем Олександром III. На старість борода стала як лопата, а чуб кучерявився аж до самої смерті, хоч і білий із сивиною, такі ж і вуса. Носить батько матнисті широчезні штани з домашнього грубого полотна, пофарбовані щавлевим коренем, заправлені в чоботи, сорочку з пазухою на дві половини, вишиту візеруванням, теж заправлену в штани. Рукава широкі, закочені до ліктів. Він витирає ними піт із чола, а мама нарікає на те, як пере білизну. Узимку батько одягає коротенький кожушок і вигорівшу від гарячого горнила шапку.

Якось один господар привів жеребця підкувати. Батько, як і завжди, передню кінську ногу взяв собі між коліна й почав розчищати копито, прирівнюючи до підкови. Аж раптом жеребець зубами ухватив батька за плече. Миттєво батьків кулак опустився на кінську голову проміж вух. Жеребець так і окляк на передні ноги. Іван бачив це власними очима й повірив, що батьків кулак достатньо авторитетно впливає на кінські мізки.

Мав батько силу неймовірну! Якось змовилися вербівські мужики не пустити через селянські поля навпрямці підводи, які вкорочували собі шлях на ярмарок із Кам'янки до Телепиного. Їде повсякчас разом більше сорока підвід, уключно з жидками, на кожному возі по шість душ із товаром. Торгівці, не звертаючи уваги на неодноразові застороги, продовжують зрізати шлях полями будь-якої днини, бо так коротше на дві верстви.

Через річку на краю Вербівки нещодавно спорудили новенький місток. Біля нього так і лишилася двадцятип'ятипудова чавунна «баба», якою забивали палі під час будівництва. Напередодні ярмаркового дня вербівські чоловіки гуртом поставили цю чавунну «бабу» посеред містка, унеможлививши таким чином проїзд возами.

Уранці другого дня, ще тільки сіріло, перед містком скупчилася вже ціла валка підвід. Кругом «баби» метушаться чоловік із сорок жидків і ніяк не посилять зрушити її з місця. Порадившись, вирішили звернутися за допомогою до місцевих мешканців. У першій же хаті дід Йосип надоумив їх:

— Просіть коваля Харченка, лише він вам зможе допомогти.

Приплелися посланці до нього, жаліються всі гуртом:

— Тільки ви можете зарадити нашому горю. На містку лежить якась залізяка важка, не дає проїхати.

Батько їм втлумачує:

— Не годиться їздити по засіяних полях людських. А ви громаді села не корилися, тому вона й заповзялася цього разу витребувати з кожної підводи за нанесені збитки по карбованцю. Коли ж і надалі будете їздити навпростець полями, тоді можете лишитися й взагалі без коліс. Ну, а тепер ідемо до містка, і зберіть по карбованцю.

— Ну, а як же залізяка? — журяться посланці.

— «Бабу» з містка я прийму, щоб звільнити проїзд.

Гроші зібрали. А він, натужившись, важку «бабу» за вухо перетяг на інше місце й торгівці рушили далі в Телепине на ярмарок. Зібрані гроші, як і домовлялися, розділили між вербівчанами, які на полях отримали збитки.

VI

У ярмаркові дні частенько носить коваль продавати свої вироби: сокири, ножі, ножиці, долота, серпи, свердла й інше, а малюки Антін, Артем та Іван усідаються на причілку, який обігріває ласкаве сонце, і нетерпляче очікують.

Батько завжди з такої нагоди, неодмінно приносить із Телепиного гостинців: дуже солодких ріжків, розмальованих коників, а іноді риби, що дуже дивно пахне. Коли мама допомагає йому нести на ярмарок те залізяччя, тоді, за її порадою, діти виносять старе рядно, простеляють його на возі, який стоїть завжди на причілку й терпляче чекають батьків. Товар батьковий розкуповують охоче, бо він добрячого ґатунку.

Як приходить неділя, зранку не їдять, доки церковна служба не закінчиться. Малеча на вулиці нудиться під тином, очікуючи на мирян із церкви. Виглядають своїх і діти що мешкають через шлях, сидять, гойдаються на схилених воротях.

Коли святково одягнуті богомольці починають мрячити в кінці вулиці, значить служба в церкві вже скінчилася. Сусідські діти мчать стрімголов до хати й кожен виносить пироги. Сідають на воротях і через шлях хизуються перед ковалевими дітлахами, які смаковиті в них наїдки. Ті ж, у свою чергу, також пурхають прожогом, з легкістю метеликів, до своєї хати. Хапають по шматку житнього хліба й мовчки наминають. Житняк із вітром їм набагато апетитніший за пироги з сиром, а мама ще не встигла малечі зварити сніданок.

Сьогодні в Харченків на обід каша з молоком! Мама з батьком привели корову з маленьким телятком. Відкладали гроші вже давно з проданих виробів на ярмарках. Корова в дворі — харч на столі, відтепер буде в сім'ї своє молоко! Коли її пригнали з торговиці, мама простелила на воротях свій червоний пояс. Корова, високо піднявши хвоста, переступила його й зайшла в хлів. Радіють усі діти й пасти корову збираються гуртом. А вона кругленька така, з невеликими ріжками, а шерсть точнісінько як у цибулини. Так і назвали її Цибулькою. Обід уже на столі. Мама каже:

— Діти, гукайте батька з кузні, нехай не бариться, а то каша прохолоне.

Вони покликали його й посідали всі вряд на ослонах навколо столу. Батько отбатував хліба партицями й дав кожному по великому шматку. Івану дістався окраєць. За столом уся їхня велика сім'я: батько, мама й старші та менші діти на півзрості. Кашу їдять із однієї миски. Як виїли всю, мама насипала вдруге. Утираються великим довгим рушником, простягненим у них на колінах. Говорити за обідом не годиться. Не можна й з-за столу вибігати, аж поки мама не велить. Коли ненароком додолу хліб упаде, то його треба підняти й поцілувати — бо хліб святий. Так кажуть тато й мама, і всі діти їх слухаються. По обіді всі моляться Богу й дякують тату з мамою, цілують їх у руку, а тоді розходяться кожен у своїй справі: на двір, на город, у клуню, до криниці...

Усе, що лишається, мама зливає до купи, накришує туди трішки хліба й віддає домашнім тваринам, курям або корові.

VII

По сусідству живуть різні люди. Дехто має землю, коней у господарстві для її обробітку, корів. Вони не дуже водяться з сім'єю коваля, гордують безземельними. У дружбі з ним сім'ї двох його братів, що проживають неподалік у широкому спільному дворі, куди сходяться гратися діти. По вуличному їх зовуть Тодосенками. Менший синок сусіда Солом'яного також забігає сюди і, як правило, збирає навколо себе ватагу жевжиків, від яких потерпають садки й городи на Слободі. Діти коваля з Калеником по сусідських городах не шастають, пам'ятають батькове напуття.

Від братів Тодосенків через одну хату вниз живе чоботар Несененко Іван. Його сім'я не має й клаптя землі. Шиють чоботи на ярмарки, переважно жіночі, з того й животіють. П'ятеро шевців-чоботарів сидять із світання до смеркання, заробляють трудові копійки на прожиття сім'ї, а одноліток Івана, шостий їх брат Левко, ще замалий для цього.

Щойно з'явився в їхньому гурті Каленик, як почав підбивати охочих у ватагу для набігів на чужі городи. Іван із Левком із гурту зникають у Левків двір. Уподобали за повіткою затишне місце в картоплі з високим бадиллям. Там уже їм ніхто не заважає малювати букви на шпалері. Іван при собі завжди має огризок олівця, подарунок найстаршого брата Якима, який уже працює в конторі поміщика Дмитра Давидова. Левко з хати виносить шмат старої шпалерини, і вони по черзі вимальовують усе, що їм в голову збреде.

Старші Левкові брати грамотні, бо вчилися в церковно-приходській школі. Є у хаті кілька книжок про житіє святих, та не це приваблює хлопців, їх інтерес — назва й та чи інша буква. Назви чіпляються за пам'ять не завжди, тоді підказує Левковий старший брат Хрисань. Те, що не дійшло до тями, він терпляче втлумачує. За літо «картопляні самоучки» навчилися неквапом читати надрукований текст із «Ветхого завіту». Правда, у ньому трапляється багато незрозумілих їм слів, та їх трактує Хрисань, звісно, які сам знає. Невдовзі Іван уже може прочитати дещо й розуміє прочитане.

У сім'ї коваля грамоту знає лише найстарший син Яким, що давно закінчив церковно-приходську школу. Якось приніс він малому брату книжечку «Як дбаєш — так і маєш». Той радів безмежно, бо написана вона на зрозумілій, рідній українській мові. Іванове навчання грамоті батьки сприймають двояко. Батько спочатку увагу на це не звертав, бувало казав:

— Грамота хліба не дасть, треба мати ремесло в руках, бо без землі й без ремесла селянин ніщо.

Зате радіє мама, що синок читати навчився, навіть не ходивши до школи. Упевнившись, що менший брат уже читає, Яким став приносити йому невеличкі книжечки на рідній українській мові: «Сім кіп брехні — хоч вір, хоч ні», «Нелюбо — не слухай, брехать не мішай», «Грицько Булова — брехлива голова» та інші... Бере їх у бібліотеці, організованій у Вербівці Чигиринським повітовим земством при будинку тверезості, який селяни прозвали — чайною, бо там п'ють чай.

Якось, перебираючи лахміття в скрині, мама знайшла на самім дні невеличку книжечку й гукнула Івана:

— На, читай, що тут написано, — той такого навіть не сподівався й був здивований, прочитавши назву «Іван царевич і сірий вовк». Його охопила несамовита радість! Ще раніше чув від мами про цю казку, бо книжечку Якимові дали, коли в школі святкували Новий рік, потім вона десь зщезла. Увечері Іван читає казку, навіть батько слухає й прихвалює, чи то за хорошу казку, чи то за синове читання.

От якось так, у Івана Харченка, сина степу й сільського коваля з невеликого українського села Вербівка на Наддніпрянщині, ізмалку зароджувалося сприйняття навколишнього світу.

VIII

Усе, що зринає в його пам'яті з давно минулого дитинства, з'являється в уяві ніби чарівний сон на яву. От і про рідну неньку аж дивно, як вона скрізь устигає все робити? Топить, варить для чималої сім'ї, садить й обробляє город, сіє коноплі й замочує їх у річці, робить із них прядиво. На мамине повсякденне порання по господарству вони, малі, зазвичай, навіть не звертають увагу. Пряде мама прядиво на полотно, потім білить його на лужку біля річки. Шиє дітям штанці й сорочки з того самонатканого. Уміло фарбує штанці то в ягодах бузини, то в корені кінського щавлю. Одночасно підсобляє батькові в кузні. Найніжніші мамині пестощі, це погладити по голівці, а більше ніяких, бо їй за буденною працею не до дрібниць.

Вона врівень із батьком, вище середнього зросту. Як і батько, ніколи ні на що не скаржиться. Коси в мами світлі, вона вкладає їх у плетену косинку, при розчісуванні спадають вони двома струмочками аж до самих п'ят. Очі сірі, променисті, з якоюсь невимовною тугою в погляді. Іван це став розуміти й усвідомлювати значно пізніше, а змалечку йому все це здавалося, що такою повинна бути кожна мама.

Вона дуже жаліслива, особливо жаліє старців і сиріт. Найчастіше ходить старець Петро Лементарівський із міхоношею-поводатарем Івасем. Цих нещасних мама обов'язково зазиває до хати, годує вареним, чим є. Петро скидає в хаті обидві торби, які носить з обох боків, у одну сиплять борошно, у іншу кладуть шматки хліба. За плечима має ліру, її теж скидає й обережно кладе біля себе.

Поївши, Петро побожно хреститься на ікони, благоговійно шепоче якусь молитву, уклоняється, щиро дякує за хліб-сіль, потім сідає на низенький ослінчик, бере ліру до рук. Піднявши догори голову, лірник упирається невидющим поглядом в одну точку, а пальці вміло надають струнам потрібних ніжних звуків.

Поєднуючись із співом лірника, вторить жалібно й ліра, а сліпий уже речитативом доказує зміст пісні. Той спів своєю прочуленістю так дістає за душу, що мама не витримує цього жалю, утирає сльози рукавом, а особливо, коли Петро заводить «Сирітку». Ця жалібна пісня у виконанні сліпого мандрівника хоч кого доведе до сліз.

Принишклі малюки слухають таку музику й спів чи не вперше на своєму короткому віку, як зачаровані, розглядають дивний інструмент, що створює такі мелодійні жалібні звуки, які бентежать душу й воложать оченята. На весіллях у Вербівці музики грають на скрипці, бубоні й сопілці, тому новий, небачений до цього інструмент, як і виконавець для дітлахів — дивоглядів.

Батько в старця купує напрошене тим по світу пшоно, борошно, а малеча з непереборною цікавістю зирить, як сліпий Петро пізнає пальцями гроші, знає, які з них гривеник, семигривеник, злот. Мандруючого сліпого лірника Петра Лементарівського і його босоногого поводиря Івася вся сім'я коваля проводить із двору з пошаною, і ті прямують далі вулицею, черпаючи теплу куряву босими ногами.

Через шлях двір Бровків. Там дітвора, також душ четверо, розсівшись, як горобці на схилених воротях, починають дратуватися з сліпого Петра:

— Старець, старець! Старець, старець!

А він їм у відповідь:

— Я не старець, я богославець, я дворянин, з одного двору та в інший.

Але в їх двір не заходить, там дві злющі-презлющі собаки. Вони також проводжають Петра вулицею, а він посилає назад себе довгу свою палицю й кожна собака на Слободі вважає за свою повинність гризнути ту палицю за тонший кінець. Погризений він добряче, та ще й в багатьох місцях собачими зубами викушена свитка мандрівного лірника.

Таких старців доводиться бачити майже щоднини, але в пам'яті Івана закарбувався на все життя свій «Кобзар» — сліпий лірник Петро. Бо ходив із лірою, високо підіймаючи ноги в постолах, тримаючись за плече хлопчика-поводиря, дивлячись уперед у широкий світ невидющими очима й співав простим людям невибагливі веселі й жалісні пісні степу, з невичерпної бездонної скарбниці духовної спадщини українського народу.

I

Угасає день, догорає, жевріючи, кабиця. Сутеніє. Легеньким синюватим туманом спускається з небес тихе надвечір'я. Сонце лежачи на обрії зиркає звідти на село смутно й поблажливо, ніби знає щось таке, про що вербівчани ніввік не здогадаються. Пливе той заспокійливий настрій вечора, коли все втихомирюється й лагідніє. Замовкає гомін у дворах, кожна сім'я у Вербівці, повечерявши чим Бог послав, після важкої цілоденної праці лаштується на спочинок, укладається спати. Порушують переднічний супокій хіба що жаби від Сирого Ташлика, зумкотять, скрикотять, справляють свої хороводи, а ще невпинно цвіркотять коники й не заспокоївся досі в лузі одуд. Раптом у вечоровій тиші, як грім серед ясного неба, схарапудив село ґвалтовно-трубний, протяжний голос:

— Усім, Усім! Мужикам, бабам і молодицям завтра виходити до пана жати жито за тринадцятий сніп! Жнива починати від Красної межі!

Таким гучним, зичним голосом старший прикажчик пана Давидова Кузьма Гудзь заказує селянам про спішну роботу на панських ланах. Цей панський прислужник так завжди оповіщає село, ставши в трьох-чотирьох найвищих місцинах, опираючись задом на товсту ковіньку, вип'явши поперед себе кругле черево.

Увечері, порадившись, Іванові батьки вирішили піти заробити хліба до пана, бо зі своєї невеличкої ниви не стане його й до половини зими. У кузні ж у цю пору роботи немає, усе виконано до жнив.

Уже й ніч упала на землю. Серпастий місяць ще не зійшов, а Вербівку покрила така темрява, що й стежок не видно. З часом усе стихло. Темна, мирна й лагідна літня ніч приспала останні звуки, улігшись у сиву імлу завороженою й зачаклованою казкою, безпробудно заснула тиха запівніч.

Село вляглося в сон. Утомлене, воно поринуло в дрімоту, щоб завтра ранньої пори, з першим промінням сонця зіп'ятися знову на ноги й чимчикувати на поле косити панське жито. На широкому сріблясто-сірому піднебессі зорі, ще молоді й високі, замерехтіли золотими іскринами. Усе оновлюється від літньої вільготи.

Та ось уже й світанкова зоря кидає золотисті пасмуги на сонні води Сухого Ташлика. М'який прохолодний серпанковий світанок тихенько запалює рожевим полум'ям небо, укриває землю.

Спозарання будить мама Івана:

— Синочку, просинайся, ми йдемо на поле, а ти там будеш няньчити Павлуся, бо його ні з ким залишити вдома. Він ще маленький, плакатиме без мами.

А йому так спати хочеться, що навіть очей розплющити не може, а голова не тримається на плечах, як ватяна сама падає вниз.

II

Ідуть через усе село на панське поле. Дорога не близька. Іван уперше мандрує в таку далечінь від рідного двору та ще й мама веліла нести Павлусеву мотузяну колиску. Хоч і не важка, але заважає йти. Батько — тримає косу з грабками, граблі й триногу для колиски, молоток, бабку для клепання коси й мантачку, харчі в мішку, тикву з водою. Мама — малого Павлуся, рядно, щоб накривати триноги й робити тінь для малого, коли припече сонце. Ще скрізь панує глибока, урочиста тиша, яку можна відчути лише під час сходу сонця, коли день загоряється красний, погідний. Літнє сонце ледь вилузується з паркого туману-серпанку, пестить своїм ніжним промінням смугасті ниви. Позіхає десь легіт у глибокому яру, тихо, непорушно дрімають рожеві хмарки на небі. Доспіле жито розкішним жовтим килимом укриває поле, стоїть, не колихнеться, мов упірнуло в глибоку задуму. Його напоїли зливи й нагодувала земля, щоб з однієї зернини створити по колосу.

Ніщо й не шеберхне. Навіть жайворонок замовк на якусь хвильку, а невисохла роса на сочистому листі збіжжя, на листках полиню та лапатих подорожниках, що ростуть по узбіччях путівця, тремтить, виблискує й, мов самоцвіти, переливається веселковими барвами. Далі буяють хащі нетолоченої врожаїстої лободи та щириці. По долинках стелиться біла імла.

Глибока урочиста тиша... Здається, мовби вся природа в якомусь остовпінні дивується величності свого ж божого творіння.

Ось вони й на Красній межі в полі, де хвилясто переливаються жита. Ще не зійшло сонце, а степ уже виблискує косами, видзвонюють, ужикають мантачки, стоїть гомін, людей з'юрбилося багацько, усі квапляться зрання жати, косити жито, бо з росою воно не таке тверде, коситься легше.

На межі їх зустрів прикажчик Кузьма Гудзь, щось сказав батькові. Чоловіки з косами кладуть покоси. Один, за ним другий, третій, усі витягнулися, мов стрічки, по степу. Просуваються вперед мовчки, тільки коси блискають і покіс лягає перед ними, а на їх плечах блакитне сонце. Жінки навздогінці в'яжуть снопи.

Удови жнуть серпами, вихляючи пучками жита, кладуть їх на перевесла. Де-не-де манячать рядна, напнуті на дерев'яні триноги, то матері зладили затінки для колисок із дітьми.

Батько теж на їхній ділянці напнув рядно на триноги. Учепив у цьому курені колиску, мама, тричі перехрестивши, поклала в неї сонного Павлуся. Управо від них жнуть дві жінки, вони вже поставили полукіпок. Знявши солом'яного бриля, батько до них гукає:

— Боже поможи, сусідки!

Вони йому у відповідь:

— Спасибі! Боже й вам помагай!

Батько бронзоволиций, у білій сорочці, вишитій мамою, заломив бриля набакир, пошаркав по косі мантачкою й пішов класти покіс, широко розмахуючи косою й лишаючи широку ручку за собою. Мама з межі принесла пучечок польових квітів й сказала Іванові:

— Будеш гонити мух від Павлуся, бо не дають вони дітям спати, та гляди тільки, не торкай йому обличчя, бо буде плакати.

Та й пішла за батьком в'язати снопи.

III

Чудовий український ранок, ним можна впиватися до забуття. Земля віддихує свіжістю, молодістю, буянням. 3-посеред збіжжя не втерпів перший жайворонок, кулею звився вгору і заходився будити інших.

Прочинав від сну й потягнувся свіжий легіт із яру, заколихав жито, розпливлася імла в повітрі, побіліли рожеві хмарки. Невбарі почало спинатися світило на небо й усе ширше розкидати тепле своє проміння на степ. У збіжжі заворушилася різна незчисленна комашня, граючись в золотих проміннях сонця.

Сидить Іван на землі, а навколо ціле царство. Ось божа корівка блукає біля його босих ніг, малий жучок швидко правцює кудись, черв'ячок в'ється, ніби танцює, і навіть павук-капіталіст розвісив своє павутиння на двох стеблах зілля. Чекає на жертви.

Мух зранку немає, а сидіти йому самому нудно, поплентав він до мами. Босі ноги коле стерня, особливо біля підошви. Він перейшов на поле, де жали дві жінки. Там стерня висока й не така колюча. Доплентався до мами, а вона й питає:

— Це ти прийшов водички напитися? Ось візьми й мерщій до Павлуся, бо тут бігала лисиця, вона може ухватити малого.

Хлопець поплентався назад і заблукав між полукіпками, почав плакати. Підійшла чужа жінка, показали куди йти, сипнула в обидві жмені червоних вишень і він швидко відшукав свого куріня. Лисиці ніде не було видно.

До полудня сонце не припікало, а потім, спинившись на далекому узвишші, стало пекти немилосердно, завзято підсмажуючи землю. Степ купається в сонці, аж пріє.

Прокинувся малюк у колясці й почав рюмсати, а потім і лементувати на весь степ, а Іван і сам за ним. Дочулася мама й прийшла. Розповила малого, нагодувала, перестелила пелюшки й обидва хлопці примовкли. На стерні, під палючим сонцем, простелила ряднину, на неї поклала хлібину, печену картоплю, молоду цибулю, і сім'я сіла обідати, запиваючи молоком.

Батько став клепати косу, мама снопи зносить, складає їх у полукіпки. Івану вже дуже кортить додому, і він увивається біля мами хвостиком і раз у раз канючить:

— Коли ж ми підемо додому?

А та відмахуючись відказує:

— Як сонце зайде за гору, тоді й підемо.

А малий сам собі кметує, роздивляючись навколо:

— Десь і гори такої не видно й сонце сидить на одному місці.

IV

Літнє сонце вже перекотилося за полудень. По обіді знов працюють до вечора без перерви. Виморився день, уже й сонце западає за овид, запалює степ вечірнім пожаром. Мир Божий уже хоче спочивати, святий вечір облягає землю й ніч-мати засвічує зірочки на синьому небі. Нива за три дні густо обсілася полукіпками. Приїхав панський економ Горьовий перевіряти, як труждаються на полі. Горланить:

— Сидоре!

— Га?

— Повертайся проворніше, а не «га»!

Одна з жінок йому:

— Але ж він робить, он аж упрів.

— Я до тебе балакаю? Роби своє діло та не тич носа до чужого проса.

Сидір тим часом бурмоче собі під ніс:

— А щоби тобі пуп той вилисів, як від маку ступа...Ну чому ти до мене прискіпуєшся?

— Сидоре!

— Га?

— Не гакай, щоб тебе гаком за ребра зачепило!

Сидір, собі під ніс:

— А щоб твоєю мордою просо молотити...

Тут до економа підійшли три молодиці й стали жалітися:

— Немає де вгамувати спрагу, село далеко, а навкруги немає кринички чи копанки, то вивезли б хоч би в діжці воду.

Пан економ засміявся й проторохтів:

— Може вам ще й молочка вивезти? У мене діжок не вистачає вивозити воду строковим, які пшеницю жнуть на ярах, та й немає людей-візників.

Економ набундючився й потрюхикав, чортихаючись сам до себе під ніс:

— Через тих собачих молодиць завжди час згаїш: роботи катма, а балачок і на віз не вбереш.

А жінки, які так і залишилися жати без води, хоч спека на дворі стоїть жнивна, йому вслід:

— Кров би тебе нагла заллєла, сучий ти сину!..

Находившись цілий день по степу, Іван вже й не звертає уваги, що стерня коле ноги вище кісточок. Аж вдома ввечері, коли мама миє йому ноги перед сном, сичить від болю, бо подряпини болять усі зразу, але він не квисне, сльози самі котяться з очей.

У сорочці на лівому плечі дірка з п'ятак величиною, крізь неї тіло загоріло так, що чорніє, ніби зашмароване сажею, а шкіра на носі здулася, побіліла й він нігтями здирає її, як кусочки паперу, без болю. У цей час у душі заздрість шкребе, брати Антон й Артем сидять вдома, а йому доводиться пектися на сонці.

Антін доглядає мале теля й хату, менший Артем сидить вдома, сестра Горпина пасе корову на полі. Найстарша сестра Марія панна в строку. Ніхто в їх сім'ї хліба дарма не їсть.

У короткі літні ночі мама встає раненько, щоб для сім'ї зварити сніданок, обід і собі взяти в поле харчі, а хліб є не завжди. То борошна немає, то вітру, щоб те борошно змолоти, то немає чого молоти. Найбільше хліб заміняє картопля.

У селі багато горе-хліборобів, які збирають хліб насущний на панській ниві, тим і живуть, як і сім'я коваля. Коли б не кузня, довелося б усім іти в найми. Не один міцний хазяїн приходив до батька, щоб найняти синів у пастухи, але той добре розумів, що то за робота в куркуля. Як жили то жили — а в наймах не були.

Житнє поле зібрали панові Давидову чисто, до неділі склали в полукіпки, а в неділю Кузьма Гудзь знов на високих місцинах села оголосив, що в понеділок усі, хто жав панське жито, повинні своє зароблене з поля вивезти. Якщо до понеділка не впораються, панська молотарка буде молотити все підряд без розбору, а селянам заробіток віддадуть зерном.

Панське жито змолотили. Пан свого слова женцям дотримав: тим, хто свого заготовленого жита вивезти не встиг, видав по чотири пуди за копу, а копа давала щонайменше десять пудів зерна. От така панська правда й ласка!

V

Їх садибу обмиває невеличка річечка Сухий Ташлик. Щороку навесні виходить вона з берегів, але не завжди однаково. Більше випаде снігу, більше води розливається, тоді вона сягає до хати. Проти їх садиби на річці невеликий, десятини зо три острів. Він заріс очеретом, рогозою й осокою. У цих заростях багато різної дичини.

Восени батько щоранку приносить кілька качок, мамі мороку, та не завжди встигає, бо мама вже кінчає готувати їжу для сім'ї. Батько ще й завзятий рибалка.

Правда, пан суворо забороняє ловити рибу, вважає, що річка, ліс і поля належать до маєтку, але, незважаючи на заборону, селяни рибалять біля своїх берегів. Панська сторожа не в змозі одночасно бувати на всіх ділянках річки, а люди цим користуються, мовляв, вода не пана, а бога.

Між селами Вербівкою й Лебедівкою, де річка струмениться між двох горбів, поміщик Давидов задумав звести греблю. Усе літо тут кряжаться строкові полтавчани. Щовесни він відряджає практиканта-агронома в Полтавщину наймати селян на сільські роботи в економію. Греблю пан старається завершити до зими, бо полтавчани згідно з договором, складеним при наймі на роботу мають до морозів повернутися додому.

Жінки мозоляться на полях, чоловіки в більшості на греблі. Місце для неї облюбували колись ще сини полковниці Олени Стааль, що знаходилися на військовій службі й володіли маєтками сіл Вербівки й Лебедівки. Вони й спорудили невеликий став, розвели в ньому рибу.

Довго він перебував у запустінні, заріс очеретом. Знайшли притулок у його заростях лебеді. Тут тепер Давидов і закінчує свою греблю, поглибив й укріпив стіни спуску води.

Греблю довершили, пофарбували смолою всі дерев'яні місця, і від того часу їй приліпилася назва Чорна гребля. Вода трохи вище вже утворила став, який розлився до новозбудованого місточка через річку по дорозі на Кам'янку. Селяни з вулиці Слобода, городи яких доходять до ставка, радіють: буде вода, буде й риба. Так радів і коваль Харченко.

Нижче греблі, де спадає вода з заставок, утворилось озеро, схоже на макітру з вибитим боком. Вода з неї витікає й тече далі річкою. Озеро обросло навколо розложистими вербами, але середина чиста.

Тут улітку, крім іншої дичини, живе кілька пар лебедів. Селяни називають цю круглу глибоку впадину — макітретом. Озеро приваблює зір своєю природною красою, тиха вода його вкрита лататтям. Щоб утримати воду в ставку, насипали дамбу. По ній утворили проїзд на греблю.

Над макітретом на високій рівнині громадяться дві козацькі могили. У одній, що височить проти озера й греблі, викопали нору, зробили двері, а поряд віконце. Це для охоронника. Звідси він зможе оглядати греблю, став й озеро. А будуть селяни ловити рибу — стріляти без попередження. Поклали йому на утримання карбованець грошима й провіант. Старий солдат Страхайло, ветеран японської війни, і цьому радий безмежно, бо безрідний.

Тут же, з боку нори, злагодили табір: обцаркували десятину рівної площі землі, усередині встановили три ряди ясел. Сюди приганяють годувати волів і коней під час оранки, сівби, узагалі коли обробляють панські ниви в цій стороні. Заздалегідь конюхи чи воловики привозять корми для худоби, тут часто й ночують.

У норі звели лежанку, проробили димохід, при необхідності можна розтопляти в ній й дещо зварити. По розпорядженню пана економа зладили невеликі нари чоловік на чотири. Навколо цієї землянки-нори стоять вози, плуги й інший сільськогосподарський реманент.

Тепер тут стало людно, особливо в обідню пору, сюди сходяться строковики-полтавчани. Артільщик із помічницею головного кухаря привозять обід: гарячий борщ у дерев'яній діжечці, закупореній м'якишем житнього хліба, і пшоняну кашу.

У перші дні насипали борщ у довбані корита-вагани, але люди не зохотилися з них їсти, мовляв, ми ж не свині! Стали користуватися мисками. Харчується з поденщиками й охоронник Страхайло.

Уже й пізня осінь, але снігу ще немає, на річці спинається тоненька крижка, а мамині коноплі в ній замокають, щоб відмочилася кірка на їх стеблах. Човном батько під'їжджає до конопель і вилами викидає на берег, а мама вимиває їх у воді й розстеляє сушитися на лужку. За ці осінні сонячні дні вона встигла наробити їх вдосталь. Вистачить напрясти полотна для всієї сім'ї, буде заняття на зиму.

VI

Довгими зимовими вечорами мама сидить за прядкою, батько плете ятір, старша сестра Марія научає меншу Горпину вишивати якусь немудру мережку на клапті тонкого полотна. На столі стоїть гасниця, від неї видко всім. Під монотонний хуркіт веретена дітки слухають казки.

А скільки тих казок знає їхня мама, щовечора — нова. Вона переповідає ще й страшні бувальщини про наскоки кримських татар в Україну, про те, як полонили українців ті дикі орди, забираючи людей на продаж у чужі далекі краї. Як убивали на місці старих-немічних, масово спалювали села й лани, забирали людське майно й худобу. З вуст у вуста, з роду в рід, з покоління в покоління передаються ті страшні перекази. Те, що мама перечувала від своєї мами, а потім і мачухи, вона теж саме переказує вже своїм дітям.

Укладаючись спати на печі, вони слухають мамині казки й оповіді. Спить уже давно найменший Павлусь. Закінчилася казка. А Іванові ще крізь сон учувається пісня про козаків і татар, яку тихенько співає мама, а сестри підспівують. Не сплять брати, а він учуває крізь сон слова тихої народної пісні й степом плутає за козаками, хоч і дуже боїться татар. Бо ті уявляються схожими на мурашок, страшенно прудкими, чорними й дуже кусючими.

Козаченьки такі ж червоні й такі згуртовані, схожі на кузочок, що пізньої осені з'являються цілими червоними латками на освітлених сонцем тинах, на дошках огорожі; дітлахи називають їх козачками. І скільки мама виспівувала тих пісень! І над колискою, і за прядкою, і пораючи город...

VII

А весна шумить і буяє! Спливе ще небагато часу, протряхне земля, межі селянські затужавіють. Наспіє пора лаштуватися на поле, ріллю розпушувати, добірним зерном благословляти землю. У Вербівці цього очікують, бо знають, що, цей день вістує щось нове, незнаєме, рішуче.

Хоч завжди спокійна річечка Сухий Ташлик, наповнюючись водою, виходила з берегів, але такого ще ніколи не стрясалося, як цієї весни. Снігова тала вода, обминаючи кузню на бугрику й клуню в долинці, підступає до самої хати. Це сталося через те, що поміщик Давидов загатив греблю, перепнувши русло річці, і вона пішла на береги, усе заливаючи навколо.

Батько приволік човна до хати, припнув до тину. Усім звелів одягатися, бо вода все прибуває й прибуває, а коли мама з дітьми виходили з оселі, щоб сісти в човен, вода через поріг почала вливатися в помешкання. П'ять осель, які містилися на найнижчому місці вулиці, залляло водою.

І через віщо те горе посіло? Усю сім'ю коваль привів до свого брата Кирила, у якого вони й оселилися тимчасово. Пригнав сюди й корову й переніс курей. А сусіди посходилися на вулиці, поставали на сухішому місці й думкують:

— Матері його ковінька! Підлого стерва робота! Треба йти й розкопувати панську греблю.

Більш помірковані наущають:

— Треба домагатися в пана, щоб давав землю під садибу на сухому.

Завзялися йти до поміщика Давидова. Пішли чотири господарі, серед них і коваль. Гомоніли там недовго. Давидов пообіцяв:

— Я приїду сам на місце пригоди й побачу, яких збитків спричинила вода.

Недовго дожидала громада Слободи пана Давидова. Каретою приїхав він на самий низ вулиці, з своєю дружиною Наталією Михайлівною, красивою, вище середнього зросту, брюнеткою з голубими очима. Честолюбна, зарозуміла, вона тримає себе холодно й гордо. Коли вийшли пани з карети, чоловіки зняли шапки, жінки низько вклонилися. Пани на привітання громади стримано відповіли. Сам Давидов кивнув головою й пробасив:

— Де господарі, які постраждали від води?

— Я, Харченко Борис, он моя хата стоїть залита водою...

— Я, Бровко Кузьма, моя хата теж повна води, у клуні теж вода, згинуло там сіно й усе інше...

Підплив дід Йосип Симоненко, у човні його стара Ганна й макітра вареників, вони бездітні, живуть добре, для себе.

— Я ще, Костенко Василь, а оце ось моя хата, у ній вода, хата скоро розвалиться, бо глиняна.

— Немає тут ще діда Івана Шевченка, у нього немає човна, а хата його на високому насипі, вода кругом, але хату не дістає.

— Хата стоїть он над самою річкою крайня у вулиці, річка тут завертає на північ і робить у дідовому дворі вир.

Давидови якраз і побачили, як копиця сіна, яка лежала на колодах серед двору, завертілася й потихеньку за водою попливла до бистрини. На копиці сіна сиділи хазяйські качки й не сполохались. Як пропливла копиця біля сажа, в якому вже не було свиней, Наталія та Дмитро Давидові (третя особа невідома) ВІН завалився набік, тоді качки злетіли на воду. Поміщик із дружиною тихо щось перемовилися між собою, потім до селян звернувся сам Давидов:

— Не думав я, що вода так далеко розіллється, а тому не попередив охоронника, щоб той підняв шлюзи на дамбі. Більше такого не допустимо, збитки понесені вами як-небудь оплатимо.

— А може з вас хто-небудь побажає переселитися на більш сухе місце, просіть пана, він дасть вам ділянку землі. — Проспівала до присутніх пані, оглядаючи свої забруднені черевички.

— Просимо, пане, переселити нас на вище місце, бо тут далі жити неспромога. Загукали всі затоплені водою селяни.

— Добро, дам розпорядження управителю, він викличе землеміра й розселить вас поряд із мірошниками на крайній вулиці.

— Дякуємо вам пане! — скинули шапки потерпілі селяни, і пани поїхали.

Поміщик Давидов дотримав свого слова, прибув землемір і з давидівського степу наділив обіцяні садиби п'ятьом селянам, помешкання яких залляла вода, Тут на краю вулиці Хитриківка, де глинясті ґрунти, на яких нічого ніколи не родило, і наділили «милостиві» пани обіцяні садиби.

VIII

Ледь підсохла дорога, зразу ж заходилися переселятися всі господарі на свої даровані паном садиби. Почала готуватися до переселення й сім'я коваля. Усі будівлі знесли й перенесли на нове місце. Іван бачить, бігаючи босоніж по лужку, як розбирають клуню. Її першою вирішили перевезти на нове пристанище. Дядько Кирило й батько розшивають верха на ній, а пара лелек, які тільки що, мабуть, прилетіли до свого гнізда, кружляли над клунею, аж поки звідти не скинули його на землю.

У цей час мама виносить із хати решту пожитків у вузлах, складає на воза, що стоїть за двором. Мамин брат Корній перевозить усе майно в хату, яка належить як посаг дружині найстаршого маминого брата Варфоломія й стоїть пусткою на Слободі, недалеко від їхньої старої хати. Мама винесла останнього вузла. Узяла з рук в Івана малого Альошу, якого він тепер няньчив, пішла до дверей хати, тричі перехрестившись, зачинила їх, поцілувала й обидва одвірки тай залилася гіркими слізьми. Не знає Іван, що в думках і на серці його рідної неньки.

Ідучи за возом, він лише запитав у неї:

— А чорногузи плачуть за своїм гніздом, яке скинули з клуні?

— Плачуть усі синку, коли знищують їхнє гніздо.

Лелеки над двором вважаються Божою милістю, охоронним духом, символом безпеки й добробуту. Буслиний клекіт над оселею й розкриті для лету лелечі крила в купині гнізда, святотатна гордість мешканців під ними, а порожнє або зруйноване гніздо на дахівці віщує всілякі загрози мешканцям, пожежу, мор, розлуку, гибель й інші неприємності для цього роду. Забобон цей такий заповітний і душевно глибокий ще від прапрадідів, що жди як не в скорім часі, так в майбутньому якогось розору в роду.

Мама тужить, прощаючись із хатою, у якій звікувала піввіку, а може й більше. Ніде й голови прихилити. Стара хата на злам, а нової немає, і хто знає, коли вона буде. А сімеєчка велика, діточок самих десять душ, а крім того — ще й рідне місце. У новому тимчасовому пристанищі сплять усі покотом на долу вкритому соломою. Батько ж почиває на новій садибі, бо там лежить будівельний матеріал. Мама тут варить їсти теслям, а Іван няньчить меншого брата Альошу в сповиточку й не має змоги побувати на будівництві нової хати. А як кортить побачити, як же воно там!

IX

Весна відходить. Запізнілі вишні в садках їй здивовано споглядають услід. Ще з давнини люди в Україні вміли вибирати місцини, де стояти хаті, куди покуттям, куди вікнами. По наземних прикметах угадували де копати колодязь. Здогадувалися, звідки й в який бік прямують підземні потоки, до якої води слід докопуватися — до першої, другої чи аж до третьої, щоб пустити джерела, придатні для прання, і для варива... і для поливання хатніх квітів чи городини. І глину знали як вибрати, щоб не мокріли стіни...

Тож і батько з теслями на новій садибі намітили кілочками місце для хати. За давнім звичаєм по кутах насипали чотири купки жита. Коли через першу ніч вони не будуть розгреблені — місце для хати щасливе. Наступного дня раненько батько оглянув купки жита й побачив, що одна, що була під кутовим кілочком із правого боку розгреблена. Батько з мамою, порадившись, вирішили перенести кілочка на два аршини вліво. Тепер можна сміливо закопувати стовпи. Хати в селах будують без фундаменту.

Батько змайстрував легенького візка. Іванові стало легко ходити по рівному шляху. З дозволу мами він із братом поїхав до нової хати.

Клуня вже готова, дах вкритий молодим очеретом. Не вистачає лише лелечиного гнізда. Домівка поки що без вікон і дверей, мама позавішувала їх ряднами, щоб не було протягів. Хату мама виліплювала, мов ластівка своє гніздечко. Стіни обмазала сама, скільки ж це коштувало тяжкої праці! Днів два допомагала її рідна сестра з Копійчаного хутора. Добре, що глина поруч, зате з водою тяжко: поряд криниці немає, а з річки — далеко, і все нагору. Але все це зроблено, залишилося встановити вікна й навісити двері.

Половина хати вшита соломою, іншу частину завершує батьків родич. З ним на вершку й брат Артем. Сидить, чеберяє ногами по стрісі й кличе Івана:

— Залазь сюди, на верх!

Хоча й настрахався, але вже й він сидить на самому верху, на латах. Глянув навколо й пролепетав до брата зачаровано:

— Яка безмежна далечінь! Он у степу, за Високою могилою, Святий Петро вівці гонить.

То у велику спеку так дрижить нагріте повітря, а дід Андрій так трактував:

— То Петро гонить вівці.

Ззаду видно сусідню Лебедівку й озеро в Макітреті, баба Химка товмачила:

— У тім озері є русалки, вони виходять на берег уночі й водять танок, побравшись за руки, як же вони здибають кого, то залоскочуть до смерті.

Минула гаряча Петрівка, ось уже Петра й Павла. Сім'я коваля живе вже в новій хаті. Мама готує їсти посеред двору, у хаті не змуровано ще нічого, щоб варити там. Вона радіє, на обличчі весь час усмішка, не соромно тут перед сусідами, які йдуть з церкви додому, вітаються до неї. Усе це схоже на циганське життя, але воно не турбує її, бо знає, це ненадовго, скоро все стане на свої місця.

За ворітьми, проробленими у великій канаві, якою поміщик Давидов обкопав свою землю, на просторому майдані стоїть чотири вітряки. Це те, чого Іван ще не бачив зблизька. У будь-яку пору року на цьому місці — справжнє тирлище всіх вітрів, але особливо — у пору пізньої осені. Коли вітри крутять їх велетенські крила від непомірної напруги вітряки аж стогнуть, риплять, стукотять, лопотять, а крильми роблять так, ніби ось-ось зараз зірвуться з місця й полетять у невідому далечінь.

Але так не буває, кожного вітряка мірошники тримають на товстому канаті, як дикого звіра. Дуже хотілося побувати у вітряку, коли він меле зерно. Люди там ходять, не боячись нічого: уносять і виносять мішки з зерном і борошном. Без вітру вітряки стоять спокійні, немає тоді там шуму.

Якось він таки побував на верхньому майданчику вітряка. Велике дерев'яне колесо рухає все: і камінь, який мов дзиґа крутиться на веретені, аж кошики трясуться, і увесь вітряк так трясе, неначе він скоро перекинеться на землю дверима вниз, накриє тут усіх. Іван перелякався й швидко дременув звідти додому. Дивно йому, як то Петровий батько цілий день сидить у тому вітряку й не тікає надвір. Не тіпаючись, надбирає з кожного лантуха два коряки змеленого борошна й відсипає в свій широчезний лантух?

X

Батькова кузня готова. Збудував він її за канавою на рівному майданчику, стіни заплів лозою, а задню стіну зв'язав з очерету. Покрівлю встелив чернюками, а всередині вже горн із міхами й ковадлом. Давно односельці цікавляться:

— Коли вже кузня працюватиме?

Сьогодні тут галайстра селян. Чути дзвін ковадла, стукіт молотка. Інколи вчувається, як гупає великий молот, допомагаючи батьковому кувати розпечене червоне залізо. Селяни, переважно молоді. Між ними найстаріший дід Прохір Борисенко. Навертаються різні балачки хто про що, а коли з'явився «штатний» балакун Терешко Швагер, відразу все змінилося. Він заводить:

— Хто ж це вам, діду, поламав ярмо?

— Най би тебе пранці з'їли! Спитай моєї сірої корови.

— Не смійтеся, діду, бо я ж запитую, не жартуючи...

— А я й кажу, не жартуючи... Чого балухи вилупив? Це ж не те, що розповідати, як я женився.

Терешко не вгамовується:

— Ви таки тоді й не доказали, як женилися...

— То йди до гурту, розкажу, як мене женили. — І почав свою оповідь:

— Це було тоді, як село страйкувало й не пішло в жнива, і все тут. Давидов наказав старості в неділю зранку скликати всіх селян до управи. Соцький з десяцьким вирушили на кутки гонити людей на сход. Згонили разом чоловіків і жінок. І поплелися вербівчани вервечками, несучи з собою тривогу й бажання, надію й страх. Почвалав і я туди. На мою біду, моя Пріська порадила вдягти нові штани, які вона зшила з небіленого домашнього полотна. Вони вийшли міцні, широкі. Як вішала їх сушити після прання, то всі ворота ними застелила. Я ще не дійшов до сходки, як мене наздогнала зі свистом і гуком сотня верхівців, що прямувала до сільської управи. Тут на майданчику, біля церковної школи, вершники зупинилися й спішилися з коней. Народу — не просунутися! Окремо стоїть гурт жінок, тихо щось гомонять між собою. Я став проти управи, аж глядь: пан Давидов у брилику, а поруч із ним командир сотні драгонів, чи драконів, не знаю, як їх величають, неподалік від них стоять наші мужички. Чую, Давидов запитує:

— То що вам потрібно, мужички?

З юрби пролунали вигуки:

— Платіть карбованець косареві, а в'язальниці полтинник.

— Давайте на пшениці не тринадцятий, а шостий сніп.

— Земля не виправдовує витрат... Тобто земля дасть великі збитки. — Відмовив селянам Давидов, а Терешко не стерпів:

— То роздайте землю селянам, вона їм дасть добрий прибуток.

Давидов кинув презирливий погляд у бік Терешка й запитав старосту:

— Хто він, такий розумака? — Староста відказав поміщикові:

— Це Терешко Швагер, він грамотний, читає газету й скрізь соває свого носа.

Командир сотні змахнув хустинкою, сурмач засурмив для чогось... Вершники вмить уже на конях.

— Ро-зій-дись! — пролунала команда.

Ніхто й не зворухнувся. Командир змахнув хустиною вдруге, сурмач ще раз засурмив. У цю мить вершники вскач поперли на людей. Жінки заверещали й юрбою дременули до річки, а там, піднявши підтички вище пупа, кинулися вбрід через неї й в городи. А тут ураз тини затріщали, драгуни періщать нагаями по мужицьких плечах, головах і спинах.

Я не знав, що ж утнути в цю хвилину, а далі здогадався, треба тікати з вулиці в двори, а далі в городи. Стрибнув через тин до Віщанського Федя. А тут біда, матня з моїх штанів зачепилася за штахети і я почепився на тину, ноги й зад мій красуються на вулиці, а друга моя половина звисає в двір. Ось чую кінь хропе наді мною, і обпекла мою сідницю нагайка драгуна. Я лічу удари: один, два, три, чотири й гукаю хазяїна. Прибіг Федь, ухопив мене за руки, стяг із тину в двір. Озирнувся я на тин, а там висить половина моїх штанів. Очкур з очкурнею зосталися на мені, бо очкур із сириці таки міцний, витримав. Благаю господарку, Ганну Федеву, щоб дала голку й ниток, сідаю під хатою в затінку й латаю.

Невдовзі в селі затихло. Чую вулицею повертаються верхівці-драгуни, вони зробили свою справу й ведуть балачки:

— У нього в руках півтори палиці, він ними так красиво махає, а прямо б'є...я ледь було з коня не звалився, ось яка гуля на голові.

Вони поїхали, а я подумав, мабуть, котрийсь огрів ціпом супостата. Так вас і треба стрічать нехристи неокаянні! Ходили чутки, що в деяких селах проти драгунів по вулицях клали борони зубками догори, затруюючи сміттям.

Усі щиро сміються з дідових пригод, окрім Терешка. Згадав, як Давидов запроторив у неволю його й Сергія Мельника, «за підбурювання селян до страйку в 1905 р.» Відбули обидва в буцегарні два роки.

XI

Перша зима в новій хаті дуже скрутна з-за витрат на нову оселю. Хліба не вистачило й до Різдва. Корову продали, щоб розрахуватися з боргами. У кузні батько працює з досвітку до смерку, щоб прогодувати велику сім'ю.

Як випав перший сніг, випровадили в Омську губернію, у сибірське місто Тюкалінск старшого брата Якима. Давно вже запрошував його до себе щирий товариш, разом працювати в конторі значного торгівця хутром Сіліна.

У довгі зимові вечори малеча купчиться на печі. Вона тут трохи більша від тієї, що була в старій хаті. Сюди прибув ще один братик Павлусь, його місце в колисці зайняв Альоша. Мама так само сидить за прядкою на ослоні, допрядає мичку-переділку, дівчата за столом вишивають. Прядка шелестить, а мама починає пісню, їй вторять дівчата. Діти на печі ще не сплять. Артем питає маму:

— А ви, мамо, татар не боїтесь?

— Не боюсь, бо їх давно вже немає. Наші козаки їх вигнали з нашого краю, а я їх взагалі не бачила. Тільки в піснях співаю, які передаються від старих людей молодим. Нещодавно померла баба Мотря, вона нам на вечорницях дуже багато розповідала про те, що тут витворяли ті дикі люди, татари. Вони десь гартувалися на півдні в степу, їли коней, овець, як оті вовки.

Як чорні круки, по кілька разів на рік, налітали з південного незайманого степу, що звався Диким полем, або Великим Лугом ординці-кримські татари. Степ був одвічним ворогом слов'ян, бо котив на наші землі безкінечні орди. Він завжди не залишав відчуття кочів'я, непевності й сполоханості. Пах бідою, той несходимий, бездонний, як небо, степ...

Як тільки земля просихала, укривалася зеленими травами й полум'яно-бурштинними маками, неодмінною ознакою весняного степу, татари перейшовши на правобіч Дніпра й діставшись Диким полем до Чорного лісу, зазвичай тут затримувалися: ставили кіш і відпочивали. Перегодом, набравшись сил, кидалися як вовки людолови чи зграями-чамбулами на гарячих тонконогих конях углиб населених областей за добутком і ясиром, витоптуючи, вигарцьовуючи копитами, випалюючи, сплюндровуючи-спустошуючи українські землі й на пні руйнуючи край, залишаючи по собі одичілі печища, згарища й мовчазні руїни на місці містечок і селищ, безлюддя-погорільщину й скорботу попелищ.

Вторгалися, налітали, мов шуліки, сліпо-отваринені ординці швидко. Долали за добу по двадцять миль, накатаною дорогою, витоптаним торованим шляхом шириною іноді «на два постріли лука», він оперізував середнє Придніпров'я й тягнувся аж до Криму. Через постійно вибиту ординською кіннотою траву називався він у народі Чорним (Польським) або Битим шляхом. Починався від Перекопу й тягнувся, пружно біг, аж до столиці Польщі Варшави. А можливо називали його так від назви самого лісу, що Чорним звався, бо починався він саме від нього.

Тоді баба Мотря ще була молоденькою дівчинкою. Як ускочила в село татарська орда зі степів, мама Мотрю сховала в комин у хатній печі, а сажу, натрушену на припічок, здула духом із рота. Мотрину маму татари вбили, а батько разом із козаками подався вигонити ворогів з України.

Багато баба Мотря оповідала страхів, які чинили по наших селах при набігах татари. Грабували, ґвалтували, крали людей. Розлучали рідних, брали найбільше молодих людей і гнали як худобу в неволю. Там молодих, на кафських торгах, продавали в рабство в далекі чужі краї. Хлопчиків забирали до себе й віддавали в своє військо, потім їх називали яничарами. Зовсім малих дітей забивали на місці, убивали старих, хворих і немічних. Усе, що їм сподобається, забирали собі, а хати й інші будівлі палили. Так наші предки й жили довгий час, як горобці в стрісі.

Цієї зими Іван став школярем. Якось у неділю в церкві батюшка Дейнекін Сергій Іванович оголосив:

— Після Покрови діти будуть ходити до церковнопарафіяльної школи, а тому, батьки, приводьте записувати їх у першу групу.

До школи вони пішли з братом Антоном, старшим на рік, йому довірили меншого школяра Івана. Мама оглянула, як вони вимили ноги, як умилися, перехрестила, і хлопці потупцювали до школи. Там їх зустрів Коваленко Тиміш, який заміщав у церкві дяка, а в школі служив учителем. Він записав хлопців до списку й поцікавився:

— А котрий із вас ходив у першу групу минулої зими й навчився читати й писати?

— Ми ще не ходили до школи, але ось він уміє читати, — відказав Антон і тицьнув на меншого брата. Тоді вчитель пересадив Івана в другу групу. У одній великій кімнаті навчаються всі три групи. Дітвори повно, хоч записували не всіх підряд.

Сидять брати всю зиму по різних групах. Під кінець зими Івана перевели до третьої групи, він уже пише диктанти, відповідає Закон Божий, знає арифметику. А старший брат ще зубрить азбуку напам'ять: Аз, Буки, Веді...

Якось з'явилася до них у школу нова вчителька, назвалася, поцілувала в батюшки руку. З тих пір усе змінилося в школі: не зубрять азбуку перваки, а складають склади й по них читають слова. Батюшка знає лише свої молитви, не втручається до них із порадами про «Житіє святих». Правда, щоденно першим проводиться урок «Закону Божого». Заходить він у школу, пальцем ткне на когось, той повинен читати напам'ять молитву «Царю небесний...». Якщо учень другої групи не знає цієї молитви або помиляється, батюшка, відраховує йому в кожну долоню по п'ять кленових лінійок. Коли ж під рукою лінійки немає, лупцює по спині бамбуковою палицею, з якою завжди ходить. По закінченні його уроку всі повинні читати молитву «Достойно є...», але читають лише учні третьої групи, то тут без екзекуції не обходиться. За цю зиму Іван закінчив навчання у трьох групах церковно-приходської школи.

XII

Весна зігріває Вербівку теплими днями, застеляє землю килимом. На горі, при в'їзді в село зі сторони Кам'янки, розташована садиба поміщика Дмитра Львовича Давидова. Громоздиться двоповерховий будинок із балконом і терасою, прикрашений дерев'яним мереживом. Навколо розбиті алеї й розкинувся розкішний сад. Окраса поміщицької садиби — чудовий фонтан. У панському саду під горою навколо палацу зеленіють сосни. Звідси відкривається мальовничий краєвид.

Повсюдним зелом, чорніють садки, а в них біліють хатки, щойно прибрані до свят. У грядках-городах і на полі весною завжди людське муравлиння, але сьогодень роботи всі припинилися. Довга алея веде до Різдва-Богородицької церкви, яка знаходиться в кінці панського саду. Біля неї великий церковний цвинтар, місця для поховань на ньому викупляються. На дзвіниці любителі хлопці калатають дзвонами, бо ниньки велике праздникування.

Церква ця, уперше закладена була в 1763 році, послушником Троїцького Мотронинського монастиря ігуменом Мельхіседеком. Пізніше в 1794 й 1857 роках відбудовувалася нова на тому ж місці.

Ясно світить сонце, день теплий. На вигоні за двором бавляться діти. Вони втішаються ясному сонечку, новим платтячкам, штанцям і крашанкам червоним, які їм дали матері, бо Великдень. Це їхня перша весна в новій хаті Харченків.

Задля свята батьки відбували в церкві всеношну, а теперечки розговілися раненько й лягли відпочивати. Малеча за ворота, а там уже дітвори юрбисько: забавляються крашанками, гуляють у «кота й мишки». Старші водять танок, виспівують веснянки.

Поруч збираються святково вдягнуті дівки й парубки. Дівчата в квітках і стрічках, побравшись за руки, водять танок, співають веснянок, згадуючи в піснях «Ой, не ходи, кропе» й «При долині мак». На вигоні таке щонеділі, аж поки не приходить пора працювати в пана, а чи на своєму городі, чи в полі.

У батька справунків у кузні по вуха, а з наближенням весни й поготів. А в Івана тепер свої турботи. Жене пасти в толоку невеличку корову, яку батько привів із торговиці.

Ніколи ще не бував він так далеко від свого двору. У степу корови пасуться коло степової Високої могили. Це ж та, що він споглядав минулого літа з братом, з даху невкритої хати. Іван із сусідським Петриком побували вже й на самому її вершечку. Яка ж безмежна далечінь відкрилася перед очима! Навкруги видніються далекі села з церквами, які біліють на сонці. Видко всю Вербівку в долині, понад річкою. Церква біліє між садками, хатки біленькі зрідка визирають із вишневих садочків, які ще не повністю розцвіли.

Тамечки-таменьки, у степовій імлі, повзе дуже швидко потяг, він, ніби червона гусінь, кудись поспішає, оповитий чорним димом. Як же чудесно в степу! Тут усе не так, як удома, а головне так доладно співають жайворонки, а в селі їх немає. Здається, що вгорі над головою їх ціла сотня срібноголосих, а глянеш у небо — їх і не вгледиш, учуваєш лише їхню дзвінку пісню.

Полуденне сонце пригріває чимдуж. Корови полягали, не пасуться, потерпають від спраги. Треба гнати на водопій. Іван намірився податися в село, мама веліла пригнати додому, бо в поле нічого було взяти їсти. Та Петрик умовив залишитися, йому мама поклала в торбину окраєць паляниці й кусень сала, вистачить на двох.

Погнали корів на водопій до яру Кринички. Тут із підгірка б'є споконвічне джерело, вузенький струмок від нього в'юниться левадою до річки, у село. Хлопці перегатили струмок, невдовзі утворилася калюжа, з неї й напилася вся їхня худоба.

Корови втамували спрагу, перебрели струмок і пасуться в яру, а пастухи пообідали, потім попили води з джерельця й перегнали худобу в інший яр. У ньому ні кущика, ні деревини. Петрик питає:

— А чому цей яр іменують Липником?

Іван переповідає те, що чув від мами:

— У цьому яру росли липи, а далі скрізь дубняк. Як заходилися будувати у нашій Вербівці церкву, тоді й вирізали всю липу в цій місцині, а то ще й дуби, які росли мабуть тут, де ми сидимо. Десь зосталася була одна липа, така товстелезна, що не знайшли люди чим її зрізати. Тоді зголосився один чоловік із тих, що валили ліс, і пообіцяв, що він ту липу прийме й таки прийняв. Обклав її дровами, облив гасом і підпалив. Довго горіли дрова, потім і липа. А той чоловік не відходив від неї й вгледів, що з однієї товстелезної гілки щось почало капати, ніби вода. А згодом, посипалися карбованці й срібні монети. Чиї вони, якої держави, невідано, хто їх тут заховав, незнамо.

— Дід мій, — переказувала мама, — оповідав, що діялося все це тоді, коли тут була гайдамаччина, гуртувалася в цих лісах.

XIII

Другого дня Іван уже гонить у поле вісім голів худоби. Батько, не спитавшись його, пообіцяв сусідам із вулиці, що син буде пасти їх корови.

Вигнала корову баба Оверчиха, у торбу йому наклала вареників, а баба Слободяничка пирогів. Дід Влас пообіцяв сплачувати по копійці в день за одну молоду телицю. Раненько погнав усю череду до Липника, так малі пастухи домовилися, щоб гуртуватися разом у степу. Тут уже знаходився Іванко. Він лопотить тихенько до пелехатого джмеля, який спокійно припочиває на будяковій квітці, освітленій першими променями сонця:

— Дивись який ледар, досі відсипається собі, я з дому вже пригнав своїх овечат, а він опочиває!

Іванко посміхнувся сам до себе, бо йому дома не дали доспати, збудили трохи раніше, як завжди. Іван поспівчував, бо це саме було й з ним. До них, чотирьох пастухів, долучився його найближчий товариш, з яким училися читати перші слова в «картопляній школі» серед бур'яну на городі.

Пастушки вже познайомилися з найвіддаленішими місцями прилеглого до Вербівки степу. Бавляться з вирізаними з дерева пістолетиками, луками, шаблями. Цього їх ніхто не вчив, а вони люблять. Козацький дух воїнів у генах — від дідів, від прапрадідів кров той дух перенесла.

Настала осінь. Ранки холодні. Хлопці на маківці Високої могили гріють біля вогнища босі ноги. Трави тамують ще соки й дим, що стелиться по землі й боязко-повільно сунеться в балку тай пропадає десь у степу. У повітрі — запах конаючого осіннього дня, перемішаний із запахом їдкого димища. Степ німіє. Уже не чути жайворонків, інколи пролітає журавлиний ключ.

Відколи хлопці пасуть біля Високої могили в них одна гадка: хто насипав оцю могилу та й ті дві інші, що поблизу, і хто лежить у них? Гірка доля дісталася цьому краю, уся його історія — це безупинна боротьба проти східних бусурманських сусідів-кочовиків.

Багато Іван про це чув від мами, але йому здається, що то нібито казка, яку розповідають, аби діти швидше засинали. Про те, хто нагорнув ці високі могили, старі люди кажуть, що насипали їх козаки, оборонці свого краю від ворогів. Тих, хто поліг у бою, ховали там і шапками зносили землю на кожну могилу. Стоять тепер вони по всій Україні наче згаслі вулкани. І чи радість чи журба, а вони зеленіють — родять козацьким нащадкам золотий хліб.

А що там насправді й хто їх нагромадив, для них малих так і залишається нерозгаданою таємницею рідного степу... А дід Андрій повідав Іванові:

— Ми ходимо по кістках своїх далеких предків. Ми хлібом святим живимося з їхніх могил. Сади й ліси виростали на давніх цвинтарях.

Осінню Іван піде до школи, либонь там про все дізнається. Після Покрови він уже ходить до двокласової земської школи, яку в селі відкрили ще в 1904 році на кошти Чигиринського повітового земства. Головний тут уже не піп, а Григорій Іванович Носевич завідуючий на утриманні земства.

Але й тут надії хлопця не збулися, позаяк у шкільній бібліотеці книжок з історії України немає. Якось випросив він у шкільного товариша з Лебедівки книжечку «Катерина». Ще ніколи не читав Т. Г. Шевченка. Ця поема так уразила його, що плакав, читаючи, а з ним і мама з сестрами. Що то значить рідна мова! Слово не сорочка, а душу гріє. Написано від щирого серця й люду все зрозуміло. Іван уже знає, що Т. Г. Шевченко написав «Кобзар», у якому багато віршів про гірку селянську долю, але цієї книжки ніде дістати.

XIV

Зимою в школі було не важко, але до іспитів не довчився, батько примусив його гонити пасти череду. Знов у степу все літо. Харчують по черзі господарки, яким він пасе худобу. Дають у торбину на весь день, хто що може. Толока перемістилася за село на яри. Там селяни баштан посадили лише на горі, на освітлених сонцем місцях, а випас відтепер у долині.

Пастушки пасуть свої корови між полукіпками в озимині. Іван свою череду там не може доглядіти, вреднючі корови шкодять полукіпки. Приберуть хліб, тоді й він буде там пасти, ще гляне з Високої могили на рідну сторону.

День надміру паркий. Суне над вербівським степом повільно, ліниво. Сонце припекло степ немилосердно, аж мінливо тремтять обрії. На всьому лежить тонкий шар задушливого пороху. Нарешті серпневе світило почало кластися лагідно до заходу над пишною зеленню навколишніх верхів. У задушливому вечірньому степу повітря, як стоялий густий мед, не колихнеться. М'ята, чебрець, валер'яна й багато іншого степового різнотрав'я видихнуло всі свої застояні соки в це повітря. Над безкраєм застигла тиша. Чотири курені видніються в степу неподалік один від одного, у кожному з них дід, що сторожує баштан. Перший курінь діда Кузьми. Він чудово витинає на сопілці різні пісні, а найчастіше «Стоїть явір над водою».

Якось поспішком усе почало сіріти, потягнув свіжий вітерець і почав куйовдити листя на кущах у Гаврилковому ліску в очікуванні дощу. Вицвіле смоляне небо в очікуванні грози затягується з-над обрію лапатими скупченими хмаринами. Лелеки першими заметушилися на лузі, затріпотіли крилами, вертаючись в село до своїх гнізд. Степ спохмурнів і принишк. Ураз пронизливий сліпучий спалах гадючкуватої блискавиці перетнув небо, осяявши затуманені видноколи, і розшматував хмаровище, крихко зламався й зник у каламутній безвісті. А над Вербівкою загоготав покотом десь грім, знову в небі яскраво блиснуло, а услід грякнуло, а потім ще й оглушливо шарахнуло. Від важкої хмари почали стелитися, мов срібні струни, навкісні смуги життєдайного дощу, який підсилюючись стиха зашумів. Він наринав, ряснішав, а згодом обвалився суцільною зливою.

Іван підбіг до куреня діда Кузьми:

— Рятуйте, діду, від дощу немає де сховатися!

— Лізь, синку, сюди, місця для двох вистачить.

Іван забрався в курінь, а в розхилені двері ллється нестримною рікою вогке молоде грозове повітря. Сіно починає пахкотіти сильніше. Довкола стоїть тиша, за винятком однотонного швергіту — видно скошені струмені й залитий водою світ, над яким зависло сіре мариво. Вода стала володарем світу, а земля в степу спрагло їй підкоряється, як жінка, котра довго не знала близькості кохання. Щільно з'єдналося двоє потужних начал...

XV

Лежачи на пахкітливому сіні Іван розглядає курінь і розпитує діда:

— Я гадав у ліску Гаврилковому перебути, але там такого й дерева не росте, під яким можна було б заховатися.

А той годиться з ним:

— Там навіть і дров важко знайти, ходиш по всьому Гаврилковому й ледве оберемочок вискіпаєш зварити собі картоплі.

У курені під одним боком дідова постіль лежить, на поличці над дверима миска й ложка, у кутку барильце з водою, перед курінем казанок на тагані й сокира. Оце й всі дідові пожитки.

Зливно-буремна гроза прогуркотіла, омолодивши степ і освіживши повітря, і покотилася далі на схід. Обважніла від води земля лежить упокоєна й дихає пряно й волого. Іван допитується в діда Кузьми:

— Чи не страшно тут вам уночі?

— Нічого тут боятися, лихих людей немає в степу, вовки також давно не водяться. Там он, у ліску, животіє в норі лисиця. Вона нешкідлива, біжить кудись по здобич, а прибігає серед ночі й дзяволить: чи діток викликає на здобич, чи журиться, що немає чого їм дати їсти.

У темну ніч четверо пастухів зійшлися в один курінь, розвели вогнище й теревенять, поки очі не злипнуться. Вогнище високо палахкотить, кладучи на землю червоне коло.

Щербатого місяця не видко з-за хмар. Окрізь їх ошмаття, ледь пробивається тьмяне освітлення, кидаючи на сусідній лісок скупе світло, розсівається мов через непрозору мрич і гасне в мерехтливому мороці. Аж раптом угледіли, як під ліском заблимав вогник, ніби свічка горить. Іванові два сусіди подалися туди. Повернулися й розповідають:

— Там два чоловіки прийшли до Гаврилкового шукати скарб. Тут під ліском є місце, яке після танення снігу западається, аршинів три вшир і чотири вздовж. Тож шукачі засвітили страсну свічку, і один наборзі копає яму в западині, а другий читає молитву, бо скарб заклятий. Почувши наш шерех, той, що в ямі копався, гукнув тому, що читав молитву біля свічки:

— Читай молитву «Нехай воскресне Бог і розвіються вороги Його...», бо нечиста сила вже тут...

Як було домовлено, один із нас кинув свого бриля на свічку, вона погасла, а інший торкнув довгого міцного, того, що в ямі. Обидва скарбошукачі як ноги вломили, кинувши лопату, матюкаючись і спотикаючись, задали стрімкого дьору до яру.

Дід Кузьма переказує:

— У цих місцях колись давно була гайдамаччина. Польські пани нещадно пригноблювали селян, а ті втікали й кучкувалися. З лісів гуртом наскакували на панські маєтки, грабували, убивали панів, а відібране золото й гроші приховували по лісах, закопували в землю. Старі люди в селі гуторили, що під час гайдамаччини, існував тут у ліску льох, а в ньому переховувалася зброя, харчі й гроші гайдамацької ватаги. Тому-то ці два чолов'яги й надумали дошукатися в землі скарбів гайдамацьких.

XVI

Настала зима 1914 року. Іван навчається в другому класі двокласової школи. Якщо нічого не завадить, то повинен закінчити її до весни. Ось і весна. Закінчив школу й влаштувався до поміщика Дмитра Львовича Давидова на роботу. Саме йде посівна: сіє пан цукрові буряки. Горох, овес уже посіяно. Тижнів два Іван походжає на панське поле, водить коні в сівалці та відбуває інші польові роботи. Пан платить за день по 20 копійок коногонам, а сівачеві 50 коп. Тепер Іван збагнув, що більше вартує: пасти череду в степу, слухаючи сопілку діда Кузьми на баштані чи слухати матюки сівальників на панськім полі.

Якось батько каже:

— Переказував бухгалтер Ільченко, щоб ти зайшов у контору економії. Прийшов Іван туди рано-вранці. Економ Дроботенко, який там сидів, питається його:

— То ти закінчив школу?

— Так! Нещодавно.

— Які ж оцінки в свідоцтві маєш? — поцікавився бухгалтер Ільченко.

— Окрім геометрії, маю лише одні п'ятірки.

— Ти б ішов до нас в контору працювати, нам потрібні письмаки хлопчики, — запропонував Дроботенко. — Дамо пайок і якийсь карбованець заробиш.

Іван, не довго думаючи, прийняв пропозицію:

— Добре, я згідний! Коли можна приступати до роботи?

Бухгалтер, уписуючи його прізвище до журналу вхідних документів економічної контори Давидова, запросив:

— Приходь хоч і завтра, якраз перше число.

Почалася офіція Івана Харченка у вербівського поміщика Дмитра Давидова з того, що його зобов'язали їздити до Кам'янки, десять верст, за всякими потребами для панського палацу. Щоднини зранку він простує на панський двір, на ганку його стрічає старший лакей і наказує:

— Почекай, поки я з'ясую в паничів, може вони ще щось припоручать.

Лакей зникає. Виходить ключниця з забірною книжкою:

— Те-то й те-то, треба бережно везти, щоб не попсувати в дорозі. — А в книжці понаписувала скільки всього, що скопом за тим усим, треба неодмінно ладнатися їхати тільки возом. Це багацько клопітні з запряганням коня в однокінний фургон, а Іван гаразд ще не вміє цього робити. Найкраще верхом на коні, тут паторочі немає, сідло, вуздечка й усе...

Паничі загадів не дали. Іван пішов запрягати коня. З конюхами приходиться сперечатися, дають коня, який полохається автомашин. Одного разу трапилося Іванові лихо з ним.

Якось приїхав він до крамниці, яку тримають у Кам'янці вербівські Давидови. Коня припнув у конов'язі біля неї, а той, угледівши авто, схарапудився й перервав віжки. Прийшлося Івану візка збирати по деталях, а коник стояв із самими голоблями між двох парканів.

Усе ж навчився він запрягати коня в однокінну упряж і цим самим змусив конюхів поважливіше ставитися до себе. До його обов'язків входить отримувати з пошти газети й листи. Паничі обидва старші від Івана. Їм часто надходять листи, а коли щось повіряють, дають і гроші. Він завжди привозить здачу, яку ті не беруть. Це для нього поживок. Коли громіздких доручень немає, їде з поштою до Кам'янки верхи на молодому коні Улані, який добре йде риссю.

I

Настали жнива. У Івана інша повинність: економ посилає в степ до полтавчанок, які в'яжуть пшеницю під лісом. Треба лічити їхні полукіпки й записувати повну норму — п'ять кіп. Не всі вони встигають до того часу, поки привезуть обід з економії. Ті, що нав'язують норму, простують у ліс спочивати. Як же вони гарно співають! Йому жаль тих дівчат, котрі не встигають. І він їм вписує норму, але при одній умові, щоб хоч і гуртом, а зробили її, аби не було недокладених полукіпків.

За якість роботи відповідає старший прикажчик Гриценко Клим. Він попередив Івана:

— От якось перевірю, що то за книжки ти береш із собою в поле й читаєш.

Іван йому подумки подякував, і вирішив узяти з собою «Житіє святих», нехай побачать, що він читає!

Ще не добігли кінця жнива, як пан розпочав молотьбу. З цього лану, що лежить із південного боку Вербівки, зерно звозять у магазин, який стоїть край села з півдня. Тут і загін для волів. У нічний час охороняють два сторожі з рушницями, а вдень один. Ночують тут часто й воловики. Хата на дві половини. У одній мешкає практикант-агроном, а в іншій доглядачі волів. Ближче до села розташована криниця, а далі в степу височить козацька могила.

Сюди пан економ прислав дівчат-полтавчанок перечищати пшеницю віялкою, затим набирати в лантухи й зашивати. Іванова повинність назирати, щоб кожен лантух містив акурат п'ять пудів пшениці. На лантух виважені дві гирьки, окрім вивіски на вагах.

Дівчата, працюючи, співають, а Іван мізкує, що вже давно йде війна з кайзерівською Німеччиною. У Вербівку прибули поранені, сповіщають, що є вже й забиті вербівчани. А пісні полтавчанок усе тужливіші. Старший брат Антін служить у дійовій армії, у понтонерах.

Ширяться невеселі чутки. Запанував смуток у багатьох оселях. Значно поменшало чоловіків у селі, натомість побільшало переростків і дівчат на виданні. З'явилися у Вербівці молоді вдови, які потерпають, не знаходячи стриму від горя.

Найбільше новин можна почути недільного дня в церкві, бо в будні дні всі зайняті працею, не до балачок. У буйному розпалі добігає кінця погожа осінь. Починає сипатися з низького неба колючий сніжок, тихо дзвонить у віконце хати.

Кілька років по тому, як сім'я вербівського коваля перебралася в нову хату, лелеки більше не селяться в їхньому подвір'ї. Може, через те щастя й зрадлива доля почали обходити рід Харченків манівцями.

II

У грудні 1916 року Івану вручили повістку: з'явитися в Чигиринську повітову військову присутність. Мама почала збирати харчі й одяг у далеку дорогу. А він метикує, як буде прощатися з рідними? Хоч би не заплакати. Є в нього дівчина Маша Масичова. Тривалий час уже втоптує стежку до її двору. Чи прийде проводжати? Чи чекатиме з війни?

Щемить серце в Івана... Урвалися його молодіжні сільські гулянки, безтурботне парубоцьке життя. У Вербівці неодружена молодь збиралася на цілу ніч на вечорниці-досвітки вдома у вдовички, яка мала назирати за ними. Тут вони їли, пили, дівчата вишивали й співали пісень, хлопці грали в карти й підспівували дівчатам. Обов'язково серед них був гармоніст і починалися танці. А потім, гралися в притули, діл застилали соломою й вкладалися парами «ночувати», «говорити до зорі». У темряві пари могли телесуватися, але «збити вінок» чи «калину ламати» не дозволялося.

Господиня хати вешталася й слідкувала. Які б у кого не заподіялися кортячки й свербіння, не допускала процесу давання, а лише обійми, поцілунки й пустотливе секеляння. Так було заведено, близько до себе дівчата парубків не підпускали, аж до весілля, аби вмів шанувати свою дружину за те, що вона цнотлива — «з калиною», а не «прогуляна». Хоча траплялося, що й на досвітках заходили дівчата в тяж.

Зготовила мама вранці поснідати. Сіла сім'я до столу, а на думці в кожного лише одне, чи знову зустрінуться чи побачаться взагалі? Змовили молитву крізь сльози, наче когось ховали. А коли Іван виходив із хати на подвір'я, мама заголосила:

— Хай відступляться на твоєму шляху, синку, вогонь і води, хай пронесе тебе мимо прірв і драговин, хай не дотягнеться до тебе ні лихе око, ні рука ворожа! Аби ти ніколи на зле місце не ступав!

Старости Вербівки й сусідніх сіл добули для новобранців хороших санних підвід. У царині села зібралось проводжати їх усе село, а окрім того тут зупинились новобранці з інших навколишніх сіл. Так проводжали всіх мобілізованих на війну. Неньки цілували синів, дівчата шепотіли останні пестливі слова своїм коханим. Мама віддала Іванові торбинку з домашнього небіленого полотна, мовила:

— Там трохи сала й коржики, більше нічого дати, а рушничок то Марія вишивала, буде тобі на згадку.

Батько дав три карбованці сріблом і дядько Корній карбованця. Він привіз Іванові з фронту, неоціненний скарб: «Історію України-Русі» М. Аркаса, «Кобзар» Т. Г. Шевченка, два томи Яворницького, які прихопив, коли в Львові громили бібліотеку. Не встиг ще хлопець їх прочитати.

По телепинській дорозі з піснями приїхали новобранці з інших сіл. З ними прибув і волосний старшина з медаллю на грудях. Відразу гукнув:

— Ану, підводи з новобранцями, рушай, бо до Чигирина шістдесят верст.

До Івана підбігли сестри, він зо всіма почоломкався. За лічені хвилини валка зрушила з місця й скигливо заскрипівши на морозі полоззями, поповзла вужаком за саньми старости. У молочно-димних, імлистих притясминських обіччях відбивалися вистуки кінських копит, пускалася тихо пороша на землю, поколювала голчастою памороззю. Снігосійний простір навівав дрімоту. Усю дорогу їхали мовчки.

III

Повітовий центр Чигирин від напливу люду ізусюд виглядає як сорочинський ярмарок. Тут гамірно, говірко. У воїнського начальника всіх оглянули, розділили по командах. Дали обідати посеред двору, на столах збитих нашвидкуруч із неструганих дощок. Отримали на дорогу харчові пайки. Згодом, під командою старшого унтер-офіцера й єфрейтора, новобранці помаршували на станцію Фундукліївку, кілометрів двадцять від Чигирина. Тепер вони цілком підлягають своєму начальнику москалю — старшому унтер-офіцерові й навіть єфрейторові. На станції ввечері погрузились у теплушки, пристосовані для перевезення солдат, і рушили в дорогу. Уже знають, що повезуть їх у Саратовську губернію. Вербівчани попали в одну теплушку, не було з ними лише одного Галушки Івана, якого призначили ще в Чигирині в іншу команду, нібито гвардійську.

Приїхали в Саратовщину й розташувалися в місті Аткарську. Зима, сніги, ударили морози. Помістили всіх у приміщенні кінотеатру «Радій». Двоповерхові нари, у приміщенні тепло, півтораметровий портрет царя Миколи II на стіні. Зранку новобранців вишикували надворі, перелічили.

— Може в кого є скарги чи в дорозі що трапилося? — запитав офіцер.

Семен Костенко, товариш Івана, підняв руку.

— Кажи, що там у тебе?

— Супроводжуючий унтер-офіцер для чогось зібрав по карбованцю з кожного новобранця...

Крижані очі в офіцера заворушилися лиховісно:

— Зараз він ці гроші вам поверне, — відповів він і гукнув: — Роздай гроші, Чесалін, зараз же по списку...

Той скривився, як середа на п'ятницю, його буцмате лице вкрилось червенем, вирячився очманіло на Семена, як баран на нові ворота, переступив із ноги на ногу, але змушений був винести чемоданчик і почав повертати новобранцям гроші, які він із них зібрав.

Аткарськ — місто невелике, але гарнізон тут досить значний. За містом у степу побудовані бараки для запасного полку та й в самому місті багато будинків пристосували під військові об'єкти. Є тут і козацька частина, яка виїжджає на муштру на мохнатих низеньких конях. Усі вершники азіатського типу — косоокі. Новоприбулих розділили поротно. Дістали призначення в навчальну команду вчитися на унтер-офіцерський склад для армії Семен Костенко, Іван і ще четверо з сусідніх сіл. Видали обмундирування, поставили на котлове забезпечення. Носять новобранці погони, обшиті штрих-пунктирним кантом. Вони — вільновизначені.

Уже зима запанувала на степових безмежжях Саратовщини. Розгулюють на роздоллях завірюхи й колючі вітри. Засніжило-завіхолило, випали глибокі сніги. Стогнуть береги закутої в кригу річки Медведиці притоки Волги. Поволі підступають різдвяні морози. Жально поскрипуючи перемерзлим гіллям, шумлять-гудуть за вікнами дерева.

Уперше в своєму житті зустрічає Іван Різдво Христове не вдома в батьківській хаті, а сам, у далекій чужині. Заступив у наряд, а на душі тоскно. Думки біжать через голову, як мчать через степ дикі коні: ледве встигає Іван їх ловити. Але й зловлені вони стрімко вириваються з його рук і мчать кудись стрімголов... Заплющив очі й повіяло на нього теплом далекого часу. Бачить: біжать через вербівський степ кентаври з його обличчям. Знайому мелодію вибиває тупіт їх копит і вона нагадує Іванові щось таке рідне, щемно-тепле й далеке... Світ найяскравіше відчувається все-таки в босоногому дитинстві. Згадалася Україна, рідне село Вербівка, різдвяні свята й розповіді діда про староукраїнські звичаї... Споконвіку в Україні люди в цей день словами й ділами своїми, різними магічними діями, усією обстановкою намагаються створити ілюзію багатства, мирного, спокійного й щасливого життя в своїй домівці.

І тут же в Івановій свідомості прорізаються нові живі картинки: батьківська хата, мерехтять миттєвості з минулого. Поволі вкутує його срібним димом тепло спогадів і дитинства, куди вже не повернешся, хіба що в думках і снах. Постає мамин образ. Її невсипущі руки роблять усе самі, вергають рогачами горшки в печі, доять корову, перуть, тчуть, доглядають і обшивають дітей, порають ниву.

IV

Удосвіта, коли новий день сріблястим проблиском ще тільки намагається зазирнути до хати крізь помережані морозом шибки, мама, тричі перехрестившись, стає до сонця обличчям і викресає «новий вогонь». Розпалює ним у печі дванадцять полін, які припасла й висушувала спеціально для цього впродовж дванадцяти днів останнього місяця. Тісто на хліб підійшло добре й дражливо пахне на всю хату.

Коли в печі запалахкотіли, потріскуючи, сухі дрова, а черінь задихала, запашіла гарячінню, мама пов'язується хусткою й засукавши рукава заходиться готувати дванадцять страв для свят-вечері. Узвар наставила, варить квасолю, горох, смажить рибу, капусту, розкачує варяниці, наліплює вареників, готує гриби, бараболю, гречану кашу на конопляному молоці, начинює пшоном голубці, пече макові коржі, з товченої пшениці варить кутю. Мамі допомагають діти, а старша дочка Марія — найбільше.

Вечерю треба зробити хоч і багатою, але пісною й мама використовує в ній плоди городу й поля, які є найголовнішими, ніби звітує новому рокові за минулорічний достаток. У цей час батько напоює худобу, дає їй пахучого свіжого сіна, підстеляє свіжої соломи. Потім одкидає сніг від хати, розчищає стежку до кузні й уважно оглядає все домашнє господарство.

Усе, що є в дворі, повинно урочисто зустріти святвечір на своєму місці. Удома треба бути всій родині.

— Спаси Боже, — як казав дід Андрій, — цієї ночі заночувати не вдома, будеш потім цілий рік валандатись десь по світах. Боже борони з ким-небудь сварку затіяти цього дня! Насупроти, з ворогами треба помиритися, щоб у домівці й поза нею було мирно в новому році.

Згадав Іван, як колись, дід переповідав стародавнє українське повір'я:

— На святвечір на таємну вечерю до своїх матерів злітаються духи всіх забутих і пропалих безвісти дітей, мертвих і живих, і перешкодити цьому не можуть ніякі мури кам'яні й брами залізні, ніякі кордони й відстані.

Перед святвечором не снідають і не обідають. У приготуваннях і турботах збігає весь день. Батько в таких випадках примовляє:

— Їсти — не спати, можна підождати.

Хіба що дітям, мама дозволяє перекусити, правда лише вже аж пополудні.

Ось уже й сонечко починає влягатися спати. Батько, засніжений, білий, пухнастий, здійснює давній обряд, який засвідчує те, з якою великою шаною й повагою ставилися пращури до свого родоводу. Він разом із запахом сіна та кузні вносить до хати сніп жита — діда-дідуха, що його забирали з поля з останнім снопом. Це дідівський дух, чи дух дідів, тобто всіх попередників роду, а ще він символізує багатий урожай.

Батько переступає поріг, скидає шапку, вітається до мами:

— Дай Боже здоров'я! — ніби сьогодні зайшов до хати вперше.

— Боже поможи, — відповідає йому мама у відповідь. — А несеш що?

— Злато, щоб жили ми весь рік богато! — каже батько, ставши посеред хати. Він хреститься й промовляючи до родини, віншує:

— Вас віншую з цим вечором святим, щастя вам, щоб у щасті святкувалося вам, не полишало добре здоров'я й дочекалися ви наступних свят — від ста років до ста років, поки Бог нам вік назначить!

Батько повище піднімає дідуха над столом і встановлює під образами на покуті. Перев'язавши його залізним ланцюгом і поклавши поряд ярмо, хомут і чепіги від плуга, закінчує приготування символічного хатнього вівтаря. Дідух повинен стояти в куті до Щедрого вечора. З кутного бога роблять шапку Василеві — нареченому Маланки. Мама накриває все це, добутою з старої скрині, новою білою скатертиною — від злої сили.

Після цього батько виходить надвір і вносить у хату оберемок лісового сіна з соломою. Розтрушує по долівці, а лісове сіно, яке прозивають — бабою, розділяє навпіл. З більшої частини вкладає під столом копичку, а меншу кладе на покутньому боці столу під образи. Оце й є бабине зіллячко.

На копичці під столом ставить черепок, у якому жевріє вогник і куриться ладан, хата наповняється святочними пахощами. По соломі, настеленій по долівці, ходять аж до третього дня Різдва, або до вдосвіта на Новий рік. Після цього сіно виносять і палять на дорозі, біля воріт, або в садку. Іноді через цей вогонь стрибають. Під столом коло сіна батько накладає ще залізяччя, принесеного з кузні — леміша від плуга, гистика без держака й сокиру. Дітлахи торкаються босоніж тих залізяк по кілька разів, щоб були ноги тверді, як залізо.

На свят-вечір мама ставить на стіл дванадцять пісних страв. Найголовніша — кутя. Трапезу починають обов'язково з неї, вона символізує єднання з Богом і світом померлих. Зі столу її не прибирають, а залишають на ніч — для душ покійних. Мак, який додають до куті, символізує мучеництво Ісуса Христа, мед — чистоту, надію, оптимізм, солодкість Божого слова.

На стіл ставить карачун (круглий буханець хліба домашньої випічки, калач), який уособлює смерть і воскресіння. Горох і квасоля — християнське життя в домашній, сімейній церкві, єдність роду, капусняк — це знак єдності навколо однієї основи — Христа-Бога. Борщ нагадує про дітей, убитих у Вифлеємську ніч за наказом Ірода, а голубці ставить як символ голуба, який уособлює мир. Риба — знак християн, один із символів Ісуса Христа, у перших літерах грецького слова «риба» зашифровані слова «Ісус Христос», «Спаситель», «Син Божий». Вареники означають — достаток і ситність, а пампушки — щастя, здоров'я й добробут. Гриби несуть у собі дві природи Ісуса Христа: божественну (шапка) й земну (корінець), а часник символізує очищення від гріхів і здоров'я. Його мама кладе на чотири кутки столу, а потім усі його споживають, щоб зуби не боліли. Узвар означає — життя людини, дароване Богом. На святвечір існує традиція — усі члени сім'ї їдять страви з однієї тарілки.

Того, хто переступає поріг хати вранці першим, називають першим полазником. За народними віруваннями, він привносить до родинної оселі гармонію й добробут, щастя або невдачу в прийдешньому господарському році. Якщо гарний молодик із грішми — ознака добра: упродовж цього року всі будуть здорові в хаті й водитимуться гроші. Якщо ж старий, кволий та ще й бідний завітає ознака погана: у хаті будуть хворі й заведуться злидні... Та найгірше, коли стара жінка заплутає до хати — то вже не жди добра. Тому зранку в день Третьої Пречистої люди старі або бідніші заходити до чужих осель стримуються. Це повір'я також стосується Різдва й Великодня. До того ж недобрий знак, коли цього дня приходять сторонні щось позичати.

Так ведеться в Україні, на Івановій батьківщині вдома, а зараз доля відірвала його від рідної хати та й закинула на чужину. Тільки в його серці горить і не згасає світлий вогник того далекого дитинства.

V

Якось у казармі з'явився черговий офіцер і чоботом ударив у портрет царя Миколи II, що на весь зріст стояв у золоченій рамі між двома великими вікнами. Брязнуло й посипалося розбите скло. Він сповістив:

— Цей владика більше не царствує, у Петербурзі йде революція. Цар Микола зрікся престолу, його й всю сім'ю арештували.

Упав нарешті гнилий царат Московської імперії в березні 1917 року, від першого ж стусана складеного з українців Волинського полку в Петрограді.

А війна продовжується. Навчальна команда, як більмо на оці, щоденно на полі, по пояс у снігу. На найближчу неділю всі лаштуються на маніфестацію з червоними прапорами. Українські ж офіцери сформували цілий батальйон з українців і хочуть вийти з портретом Т. Г. Шевченка, а образу немає. У когось знайшлася обкладинка з пачки цигарок, на якій була невелика мальована парсуна Тараса Шевченка в шапці й кожусі. Принесли Івану:

— Ти постарайся! Треба встигнути до виправи на демонстрацію намалювати на ватманському листі збільшену копію.

На маніфестації український батальйон крокував під жовто-блакитним прапором, спереду несли портрет Т. Г. Шевченка. Городяни, дивлячись на нього, перемовлялися між собою:

— То Родзянко.

— Ні, то Тарас Бульба.

Хоч земля, сповита білою казкою снігів, ще спочиває в безжурному сні, хоч твердий лід, як і раніш, сковує річки й озера, але в повітрі повіяло чимось юним, радісним, новим. Весна ще далеченько, та вірні її вісники вже гомонять про те, що скоро-скоро вона прийде... прекрасна, молода й змінить навколишній світ. Легкі, ледве вловимі подихи теплого вітру пробігають полями й долинами, а від помаху їх прозорих крил снігова кора стає пухкою. Небо привітніше синіє, та й сонце рідше ховається за хмари.

У Петрограді — тимчасовий уряд із поміщиків і капіталістів на чолі з Керенським. Він бажає довести війну до переможного кінця, вимагає на фронт живої сили, на передову з запасних полків направляються маршові роти. Росія свято виконує свій союзницький договір із Францією. У Аткарську на черзі маршові роти з молодих новобранців, але офіцерам не на часі посилати їх на «гарматне м'ясо», особливо українцям, бо знають, що в Києві постала вже своя, українська влада!

12 березня 1917 року, як тільки в Києві стало відомо про Лютневу революцію в Петрограді, був переобраний Виконком Київської міської думи й на чолі його став барон фон Штейнгель. Серед 12 членів Виконкому було 5 українців, у тому числі А. Ніковський (секретар) і С. Єфремов. 14 березня в Києві на підтримку нового режиму створився так званий «Громадський комітет», незабаром перетворений у «Раду об'єднаних громадських організацій», який об'єднав майже всі партії й організації міста.

17 березня 1917 року в київському клубі «Вітчизна» Товариство Українських Поступовців, до якого приєдналися представники українських партій, військових, кооператорів, робітників, студентів, учителів, православного духовенства, Українського наукового товариства, Товариства українських техніків і агрономів та інші українські організації, проголосило утворення Української Центральної Ради. За їхнім задумом Центральна Рада будується за національно-корпоративним принципом і представляє інтереси не окремого міста, повіту або губернії, а всіх земель, де українці становлять більшість, а також українських громад за межами цих земель.

20 березня відбулися вибори до керівництва Центральної Ради. Її головою був заочно обраний професор М. С. Грушевський, який ось-ось повинен був повернутися із заслання в м. Симбірську. Великий внесок унесли солдати-українці Київського військового округу й Південно-Західного фронту своєю підтримкою Центральної Ради й справи українізації армії.

22 березня 1917 року з ініціативи Миколи Міхновського в Києві відбулася нарада солдатів і офіцерів-українців. На ній була утворена Тимчасова військова Рада, яка звернулася до Тимчасового уряду Росії з вимогою надати Україні автономію подібну до тієї, яка була дарована Фінляндії. На наступний день було скликано Українське військове віче, на якому було обрано Українське військове бюро з 7 чоловік на чолі з полковником Глинским. Це бюро ухвалило негайно організувати полк українських добровольців.

29 березня збори солдатів Київського військового округу прийняли постанову про відкриття українського військового клубу, який став би «інформативно-агітаційним центром для українського воїнства», і про утворення Українського військового організаційного комітету для координації заходів щодо українізації армії. На чолі клубу, названого на ім'я гетьмана Полуботка, став підпоручик Микола Міхновський, а на чолі Комітету — полковник Бєлінський, полковник Волошин, прапорщик Ган та інші. [19].

Будівничі української армії намагаються всіма заходами відродити військовий романтизм історичного минулого України, — дух гайдамаччини, Запорізької Січі та українського козацтва. Незважаючи на спротив російської адміністрації, клуб зорганізував полк ім. Б. Хмельницького силою в 3574 багнети з вояків-українців Київської залоги, а в Чернігові — полк ім. П. Дорошенка. Імена, у пам'ять яких були утворені ці спеціальні полки, задовольняли почуття українського романтичного націоналізму.

Вітальна адреса Української військової громади Черкаського гарнізону Генеральному українському військовому комітету, Першому українському полку ім. Б. Хмельницького, Військовому клубу ім. Гетьмана П. Полуботка та Українській Центральній Раді.

Тим часом українські політичні партії й громадські організації 17 квітня 1917 року в Києві скликали Всеукраїнський Національний Конгрес. Понад 1500 делегатів єдинодушно підтримали Українську Центральну Раду й проголосили її найвищою владою в Україні. До нової Української Центральної Ради обрали 90% драгоманівців, які не поспішають змінювати в Україні московську адміністрацію на українську. Ця Українська Центральна Рада 23 червня своїм Першим універсалом проголосила автономію України в складі Росії й обрала Генеральний секретаріат.

Попри бажання Української Центральної Ради в Києві 18 травня 1917 року був скликаний 1-й Український військовий з'їзд. Понад 700 делегатів від армії й флоту поставили гостру вимогу — «розпочати організацію української армії, без оглядок на Росію».

А лідер Української соціал-демократичної робітничої партії В. Винниченко заявив:

— Не своєї армії нам соціалістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій. ...Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі.

Зібрав у Києві понад 2200 делегатів і Всеукраїнський селянський з'їзд. Учасники накинулися на Українську Центральну Раду з обуренням за її жебрання прав України в Росії. Поставив вимоги: «Негайно українізувати школи й адміністрацію, очистити Україну від зайд москалів, розподілити великі землеволодіння й віддати їх у вічну приватну власність селянам, негайно проголосити державну самостійність України» [74].

VI

А в Аткарську виводять на навчання роти, але воно тепер своєрідне: офіцерам дружини привозять горілку, пиво й заїдок, а рядові йдуть на річку Медведицю купатися. Тут Іван уперше побачив художню самодіяльність молодих українських офіцерів-аматорів. Вони і їхні дружини ставлять коротенькі водевілі. Ходять на них солдати залюбки, інших розваг у місті немає.

Семен Костенко всі ночі проводить десь у компанії картярів. Іноді приносить пачки грошей і припоручає їх Іванові. Дозволяє витрачати лише на харчі в солдатському ларьочку. Але буває, що придибує вночі в самій білизні й вимагає:

— Дай грошей, треба відігратися!

Але Іван дотримується його ж таки наказу:

— Коли програюся й прийду хмільний, борони боже, щоб ти дав мені хоч копійку!

Тоді й скандалять, але Іван не поступається.

Ну й непосидючий цей Семен, такого справді в ступі не влучиш! Якось задумав він навідати рідню в Симбірській губернії. Туди виїхала й Іванова рідня разом із дідом Андрієм. Кличе Семен із собою Івана:

— Поїхали! Навідаємо родичів, та й самі розвіємося!

Але той не погоджується, можливо там нікого й немає, хто б міг знати про нього, тоді ще малого хлопчика. Поїхав Семен сам, без Івана, дали йому відпустку на тиждень. Через п'ять діб повернувся, привіз для Івана мішок харчів — сало, пару смажених гусей і всього іншого доволі. Двоюрідна сестра на спогад передала вишитого нею рушничка. Розповів, як живуть родичі і всі, хто виїхав на вільні землі Поволжжя. Ще живий там Івановий дід Андрій, йому вже більше ста років. Іван написав листа, подякував їм за все. У кінці червня начальник Саратовської військової округи генерал Сандецький видав наказ, щоб маршові роти, які закінчили навчання в запасному полку, виступили на Південно-Західний фронт для поповнення діючої армії.

З Аткарська сформований батальйон з українських маршових рот на фронт випроводжають як рідних. Приїхали дівчата з українських поселень на Саратовщині, привезли паляниці, сало, квіти, настачили досить усього їстівного в кожний вагон-теплушку. З військової округи прибув генерал Навроцький і звернувся до від'їжджаючих:

— Війна буде до переможного кінця! — І попросив:

— Поклоніться від мене українській землі, особливо Полтавщині.

I

Ешелон поспішає на Західний фронт у район Львова. Солдати 159-го піхотного полку, у новому обмундируванні в теплушках із розчиненими дверима горлають пісень. По обидва боки залізниці в степу людно, почалися жнива. Селяни на нивах жнуть озимий хліб, махають руками, вітаючи солдат, гукають услід, щоб поверталися додому живими.

Під вечір прибули до Воронежа, обідають на пересильному пункті, промовляючи молитви. Зранку під'їжджають до Києва. Іванові видно золотий верх дзвіниці Києво-Печерської лаври. Ось і Дніпро, прогримів міст під колесами вагонів. За наказом Центральної Ради ешелон затримали на станції Київ-Товарний. Поряд ще один із військовими, звідти гукають:

— Ми полк ім. Б. Хмельницького, а ви що за частина?

Отже на фронт їх не повезли, прозвучала команда:

— З вагонів вигружатися!

159-й піхотний полк, сформований на 90 % з українців, улився до новоствореного полку ім. Б. Хмельницького. І повели їх десь на край міста в Олексіївські казарми. Уже там у місцевій газеті Іван прочитав рядки з телеграми Київського губернського комісара (датованої 8 липня 1917 року) Чигиринському повітовому комісару:

Тимчасовий уряд у Петрограді 16 липня визнав Українську Центральну Раду, і вона проголосила своїм II Універсалом про досягнуті домовленості. Тож в Україні постало двовладдя: влада Тимчасового російського уряду й української Центральної Ради. Як частина гарнізону Києва, вояки полку ім. Б. Хмельницького охороняють різні об'єкти й установи. Несучи службу в будинку центральної контори телеграфу, Іван переглядаючи газету «Воля» знаходить у ній допис з м. Кам'янки Чигиринського повіту. У ньому йдеться про проведення в містечку 20 липня 1917 року «великого національно-культурного свята» з приводу «офіціального відкриття» товариства «Просвіта». ...«Розпочалося свято з панахиди за Т. Шевченком й інших покійних українських діячах. Присутні слухали промову голови товариства „Просвіта“ д. Гончаренка. Було багато національних прапорів, оркестри, співаки, які всі разом вирушили містечком. Дівчата в національному одязі їхали на уквітчаних волах. Настрій в усіх був піднесений. Кожний відчував, що це дійсно свято, що почалося в житті щось справді нове, гарне, радісне». Хоча, зауважує автор статті, новостворена організація «лічить усього кілька тижнів, але вже має коло двохсот членів, чималі кошти, зорганізувався вже при ній добрий хор, два оркестри — духовий і струнний, театральний та лекційний гуртки, улаштовуються бібліотека й читальні. Було вже кілька вистав, прилюдних читань і лекцій про сучасні події...». Автор відмічає: «Цікаво зазначити, що коли чутка про заснування в нас „Просвіти“ розійшлась скрізь, щиро відгукнулися на це добре діло й почали записуватися в члени „своєї“ „Просвіти“ й засилати до неї грішми й книжками свою посильну допомогу». До діяльності товариства прихильно поставився місцевий поміщик Давидов, «допомагаючи йому матеріально».

У ході свята в Кам'янці влаштовано благодійний обід, на якому виручено 275 крб. Половину цих коштів використано «на користь „Просвіти“», а іншу — надіслано до Української Центральної Ради [46, 140-141].

Незважаючи на заборону з Росії й на спроби спровокувати безпорядки в українській столиці, щоб силою розігнати прибулих делегатів, у Києві все ж відбувся 2-й Всеукраїнський військовий з'їзд. 2500 делегатів від 2500000 зукраїнізованих фронтовиків настроєні розпалено й рішуче, суворим тоном ганять Українську Центральну Раду за москвофільську політику й вимагають: «Негайно почати створювати українську армію й флот!». А деякі оратори навіть називають Українську Центральну Раду «національними зрадниками» й домагаються хутчіше відокремитися від Московщини!

Київська преса наголошує: «Бойовий дух делегатів „загрозливий, шовіністичний“»... Московський комендант Києва полковник В. Обєручєв написав: «Серед делегатів з'їзду панував шовіністичний напрям; домагалися, щоб українське військо вигнало „кацапів“ з України».

Щосили кинулися гасити український шовінізм, загрозливий для північного «брата». Налякані соціалісти В. Винниченко, М. Грушевський, М. Порш доказують розпачливо:

— Україні війська не треба, бо приходить доба соціалізму, а москвини — наші брати, які поможуть нам закріпити «здобутки революції».

2 листопада 1917 року, утративши терпець, не звертаючи увагу на промосковську Українську Центральну Раду, Третій Український військовий з'їзд, узявшись за зброю, витурив московську владу з Києва. У низах цю зміну майже не відчули. І повітові комісари, і міліція залишилися тими ж, тільки тепер вони повинні були підпорядковуватися Українській Центральній Раді [74].

II

Ще в березні 1917 року в Звенигородському повіті на Київщині почало стихійно формуватись Вільне козацтво. Попервах воно вважається чимось на зразок народної міліції й застосовується проти банд дезертирів і мародерів, що хлинули з Південно-Західного фронту після провалу червневого наступу. У дійсності його члени не вельми переймаються підтриманням порядку в провінції, що вирує як кип'яток у розжареному казані. Окремі козацькі сотні поступово самі набувають характеру «розбишацьких» загонів.

Осередки виникають стихійно. Саме сільське Вільне козацтво стає настільки чисельним, що приймає форму стихійного масового руху українського селянства.

Особливо активно вони з'являються в тих місцевостях, де колись кувалась бойова звитяга запорожців, а саме, на Київщині й Катеринославщині, як легальна й лояльна до влади воєнізована громадська організація з двоїстими функціями: охорона порядку й культурно-просвітницької діяльності.

На сходці в Гусаковому на Звенигородщині при організації Вільного козацтва керуються наступними думками: «Тут буде свій фронт. Хай буде в Києві центральна влада. А тут наше. На своєму коні — як хочеш їдеш. Своє поле ближче до серця».

Аналогічний і підхід до поміщицького майна: «Коли так, то ділити по правді, не забувати вдів і старих. Намагаються. Не виходить. Хто раніше встав, той ся в ліпші штани вбрав. А поміж тими спритнішими й вільні козаки.

Запрягають панських коней у вози. Накладають, що під руку потрапить. Гонять додому корів із волами. Ділять овець. Тягнуть реманент» [23, 12, 21].

Для розбудови Вільного козацтва в Звенигородському повіті на Київщині переказали 9 тисяч карбованців навіть мешканці єврейського походження. У гарних стосунках зі збройними загонами Вільних козаків вони вбачають запоруку особистої захищеності від єврейських погромів, що в часи розладу й криміналізації масової свідомості прокотилися колишньою Російською імперією.

Зрозуміло, що лідери Української Центральної Ради до Вільного козацтва ставляться з великою недовірою, вважають його «буржуазним утворенням» або ж анархістською забавою. Тож у Києві намагаються не помічати розбудову козацтва.

Попри те, уже в серпні 1917 року добре організовані козацькі підрозділи існують у Бердичівському, Бортнянському, Київському, Канівському, Черкаському, Ніжинському й Уманському повітах. Сотні Вільного козацтва створюються за територіальним принципом із національно свідомих селян і робітників віком старше 18 років.

Взаємини з Центральною Радою й партіями, у ній представленими, у Вільного козацтва не складаються, воно не має чітко вираженого політичного обличчя. Лише в серпні 1917 року Центральна рада нарешті звернула увагу на нього — новоявленого конкурента в боротьбі за вплив на маси. Рада сподівається втримати козацтво у відведених для неї рамках власної державної конструкції. З цією метою при Генеральному військовому комітеті створено окрему посаду завідуючого з питань формування Вільного козацтва.

А восени 1917 року Генеральний Секретаріат і Генеральний військовий комітет узялися за реорганізацію козацьких організацій із підступною метою — ліквідувати незалежне територіальне управління козаків.

Незграбні спроби очолити вільнокозацький рух із боку центральної влади породили в козацьких отаманів незадоволення. Керівники Звенигородського Вільного козацтва висунуло ініціативу скликати вільнокозацький Всеукраїнський з'їзд.

3-4 жовтня 1917 року в Чигирині зібрався перший Всеукраїнський з'їзд Вільного козацтва. На нього прибув від Генерального військового комітету співробітник інструкторського відділу Іван Полтавець-Остряниця, який скоріше за все вже тоді був «агентом» Скоропадського (тривалий час служив у корпусі генерала). Полтавець завчасно створив у Звенигородці своєрідне «лобі» генерала, до якого залучив лідера Звенигородських Вільних козаків Семена Гризла, який будь-які зв'язки із Скоропадським від своїх намагається приховувати), як приховує від делегатів з'їзду й сам Полтавець те, що він є офіційним представником Генерального військового комітету.

Звенигородський кіш домінує на з'їзді, маючи 19 делегатів і високий авторитет серед козацтва. Активно агітують за кандидатуру Скоропадського головуючий на з'їзді отаман Гризло й онук брата великого поета Ананій Шевченко. Він ще на початку з'їзду запропонував на секретаря Полтавця-Остряницю, що обумовило його активне втручання в з'їздівські справи. Та й селяни-делегати самі бажають попасти в оману, позаяк мріють про ідеї відродження українського козацтва, про «лицаря на білому коні». А інших кандидатів на отамана не виставляли, адже козаки вперше з'їхались з усієї України й ще не мають загальноукраїнських лідерів.

Очевидно, уже в жовтні 1917-го Скоропадський зробив перший крок до булави гетьмана України. Бо пропонував же Полтавець делегатам з'їзду обрати гетьмана України, маючи на увазі кандидатуру Скоропадського. Та цього разу замах на всеукраїнську владу відкинула величезна більшість козацьких делегатів.

Урядовий проект статуту козацтва делегати визнали помилковим і затвердили власну «Інструкцію до формування Вільного козацтва на Україні». Політику ж Української Центральної Ради з'їзд гостро засудив і поставив категоричну вимогу: «вигнати всіх москалів з України й нарешті організувати українську армію!»

III

Самоуправство Вільного козацтва переходить усі межі. «Нормою» життя воно стало ще більшою мірою в тих повітах Київщини, що утримують відносну першість за рівнем організованості й мають повітове керівництво. Одразу після з'їзду, 10 жовтня, Рада старшин Звенигородського коша прийняла «Обов'язкову постанову» для козаків повіту. Нею на козаків покладався ряд обов'язків: контроль за вирубкою й використанням лісових ресурсів; боротьба із спекуляцією, особливо продовольчими товарами й залізом, таємним ґуральництвом; організація козацьких крамниць, що мали забезпечувати продовольством найбідніше селянство й армію; дотримання суворої дисципліни в козацьких підрозділах тощо.

З погляду на ситуацію — суспільно корисні й цілком виправдані наміри. Однак, утілюють їх козацькі отамани самочинно. Жодних своїх дій не погоджують із місцевою владою, на співпрацю з органами місцевого самоврядування не йдуть. Згідно з постановою, право мати зброю отримали лише вільні козаки. У всіх інших, хто не належить до козацтва, зброю негайно конфісковують. У селах, де вже існують вільнокозачі сотні, міліцейські пости ліквідовуються й обеззброюються. Їхні функції перебирає на себе козацтво.

У своїй доповіді від 20 жовтня начальник Звенигородської міліції повідомляє в Київ Відділу Вільного козацтва: «...починаються спроби роззброєння міліції, самочинні обшуки з метою реквізиції продовольчих товарів, пред'явлення адміністраціям власницьких маєтків розпорядчих дій господарського характеру».

Вільнокозаче самоуправство обурює місцеву громадськість. Розглянувши питання про арешти, обшуки й конфіскації майна, Звенигородська міська дума 18 жовтня оголосила себе Комітетом громадської безпеки й ухвалила провести негайну реорганізацію міської міліції. Комітет звернувся до Генерального секретаріату з проханням прийняти міри для того, щоб вільне козацтво не поширювало свої дії на територію міста. У відповідній постанові, відправленій до Києва, це рішення обґрунтовується таким чином: «Самочинні, при участі безвідповідального натовпу, обшуки й прагнення до тиску на громадські організації — наріжний камінь програми керівників Вільного козацтва. Усе це нервує населення, прищеплює йому думку про відсутність влади й шкодить справі закріплення революції й веде до посилення анархії. ...Які б благі наміри не переслідувалися такими обшуками, останні повинні бути допущені не інакше, як при участі влади, що користується довірою населення».

За прикладом Звенигородських отаманів, діяли й керівники Вільного козацтва сусідніх повітів Київської губернії. Рішення скликуваних у жовтні — грудні волосних і повітових з'їздів вільнокозачих товариств і накази отаманів загалом повторювали приписи «Обов'язкової постанови» звенигородців. [39, 68-69].

Боротьба з будь-якими проявами злочинності — від звичайних крадіжок до контрреволюційної агітації — покладається на вільнокозачі сотні. [38]. Біда в тому, що спираючись на власне розуміння порядку, закону й справедливості, Вільне козацтво неминуче провокує конфлікти з повітовою владою. Особливо казуїстичною виглядає боротьба Вільного козацтва проти свого головного «конкурента» — сільських міліційних відділків. З особливою гостротою, крім Звенигородщини, вона розгорнулася в Чигиринському, Черкаському, Київському, Бердичівському та Липовецькому повітах.

Рішення 1-го Всеукраїнського з'їзду на місцях намагаються негайно втілити в життя. Повітові вільнокозачі отамани приймають рішення про негайну ліквідацію органів міліції й передачу їхніх повноважень і матеріального забезпечення Вільному козацтву.

5 листопада відбувся Перший повітовий з'їзд Вільного Козацтва Чигиринського повіту. Він постановив звернутися до Центральної Ради з вимогою негайно замінити міліцію організованим Вільним козацтвом і передати в його розпорядження кошти, які раніше відпускалися для утримання правоохоронних органів [67].

Заслухавши багато промовців, з'їзд постановив якомога швидше організувати козацтво по селах повіту. Для охорони поміщицьких маєтків, котрі вже переходять до рук трудового народу, а також задля подолання небезпечної роботи злочинних елементів організувати «Бойовий курінь» Вільного козацтва в м. Чигирині. Вибрати повітову Раду Вільного козацтва, котра повинна виробить Статут про дисципліну й традиції всього Вільного козацтва в Чигиринському повіті. Рада повинна складатися з представників Вільного козацтва Чигиринського повіту, а також з авторитетних компетентних осіб у цій справі й в організації взагалі. Вона керуватиме всіма справами в повіті.

Після цього приступили до виборів Повітової Козацької ради. Одноголосно обрані: головою Микита Кравець, його товаришами Андрій Гуля, Логвин Панченко, писарем Петро Васіч, скарбником Дмитро Черниш. Крім того, вирішено обрати старшину бойового куріня. Отаманом стали Іван Солонько, осавулом — Грицько Луб'яний. Рада має право кооптувати членів, але приймати у свої ряди з правом дорадчого голосу [66, 2].

Аналогічні рішення приймаються в листопаді — грудні 1917 року на волосних і повітових з'їздах Вільного козацтва Черкаського, Липовецького й Бердичівського повітів. [42]. Мотивація подібних намірів різна. У Черкаському повіті домінує «революційний» підхід.

6 листопада 1917 року відбулося засідання Козачої Ради Чигиринського повіту. Вирішено для бойового куріня взяти по одному чоловіку від кожного села. Доручено отаманові В. Солоньку організацію бойового куріня, його муштрування, як виконавчому органові постанов Повітової Козацької Ради. Кошти на обзаведення канцелярії й взагалі кошти вирішено позичить у повітового комітету Селянської Спілки сто карбованців.

Прибуваючі кошти вирішено класти в касу дрібного кредиту при повітовій Народній Управі. У скарбника ж грошей повинно бути до 500 карбованців. Постановлено видати відозву до населення Чигиринського повіту про допомогу коштами повітовій раді. [68].

За наказом Чигиринського курінного отамана сформована й озброєна сотня Вільних козаків у Кам'янці (щоправда в сотні було всього біля 60 чоловік). [73]. Поряд із козаками, які самочинно розпоряджались у селі, стала орудувати бандитська зграя братів Муштів, які тероризують і грабують населення. Захопивши майно в поміщицькому маєтку Давидових, вони організували продаж його з аукціону, забираючи гроші у власні кишені.

IV

Іноді потрапляє Іван у караул і до Педагогічного музею, де міститься Центральна Рада. Доводиться бачити професора, голову Центральної Ради Михайла Грушевського з білою розкішною бородою, українського письменника, очільника Генерального секретаріату Володимира Винниченка, військового міністра Української Народної Республіки, генерального секретаря військових справ Симона Петлюру в студентському картузі та інших. Щоденно зустрічає кореспондентів, дипломатів, купців й інших ділових людей.

Одного вечора стояв Іван у наряді. З сусіднього кабінету вийшов Михайло Грушевський, одягаючи на ходу пальто. Застібаючи ґудзики, зупинився біля вартового й поцікавився:

— Звідки, служивий, родом будете?

— З Чигиринського повіту, з села Вербівка, що біля Кам'янки.

— О! Землячок! — Погладивши свою розкішну білу бороду й поправляючи пенсне, розчулено промовив Грушевський.

— Мій рід веде свої корені з Чигиринщини. Дід Федір служив паламарем у Святотроїцькій церкві села Лубенці, а батько народився вже в Чигирині в 1830 році. А сам я, молодий чоловіче, колись бував у вашій Кам'янці, ще молодим, будучи аспірантом Київського університету на запрошення свого троюрідного брата Григорія Миколайовича Грушевського. Він учителював у Кам'янці. Улітку 1892 року хрестили в церкві його первістка, а мого племінника Сергія, а я був його хрещеним батьком.

Ще трохи вони побалакали про життя-буття, аж тут тривожно задеренчали телефони, Грушевського покликали до його кабінету. З напіввідчинених дверей канцелярії Іван почув балачку, що в російському Петрограді відбувся більшовицький переворот...

7 листопада 1917 року збройним переворотом у Петрограді Тимчасовий Уряд скинули й владу захопили більшовики.

У небачених масштабах розростається анархія. Тероризують населення солдати з розваленого більшовицькою пропагандою фронту. Селяни, яким близько до душі популістські більшовицькі лозунги «Грабуй-награбоване!», захоплюють економічні землі й розграбовують поміщицькі господарства. На звичайне явище перетворилися розправи в економіях, грабежі на вулицях і залізницях. Київські газети повідомляють про них у щоденних рубриках: «Анархія в Київській губернії».

Незабаром після того, як кам'янські поміщики Лев Олексійович і Маріанна Давидови виїхали з Кам'янки до Києва, почалися нашестя на їх кам'янську садибу. Щодня приходять якісь «представники», обдивляються льохи й підвали, льодовні, комори, шукають кулемети, зброю, обмундирування, які нібито ховають власники Кам'янки.

Не знайшовши нічого, продовжують свої візити й беруть усе, кому що заманеться. Сукно з обіднього столу подобається одним, іншим — фіранки, з яких дівчата роблять собі сукні. Потім вирішили, що прислуги занадто багато для однієї старої поміщиці й вигнали всіх, крім покоївки Олександри.

По домівках і дворах розселилися якісь мужики. Вони спустошують винні погреби й пиячать цілими днями. Баби в'їжджають у двір зі своїми возами, забирають спочатку все, що є в дворі, бочки, дрова, борошно в коморах, заготовки, варення, худобу. Тітка Лева Олексійовича Давидова ще не вмирає. Коли не в забутті, то все допитується:

— Що робиться навколо мене? Де всі поділися?

Її заспокоюють, говорять, що всі живі-здорові, а вона повертається до того місця, де раніше завжди стояв у кіоті родинний образ Спасителя в золотій ризі, той самий, який із декабристом Василем Львовичем Давидовим був у Сибіру, і все хреститься й молиться. Сам же образ із розворохобленої революцією Кам'янки Маріанна Давидова забрала до Києва, від гріха подалі.

У кінці листопада Олександра Василівна померла. Селяни вже капітально розбирають садибу й добро. З будинку виносять меблі, крісла, баби тріумфально їдуть возами через усе село, розтягуючи добро по своїх хатах.

Слава Богу, не побачив цієї «світлої ідилії омріяної свободи» декабрист Василь Львович Давидов, який за романтичні революційні ідеї визволення цих же селян, що зараз грабують його колишній маєток, дарма загубив своє життя на довічній Красноярській каторзі.

V

Під тиском обставин Центральна Рада 7 листопада 1917 року проголошує 3-й Універсал про створення Української Народної Республіки (УНР). Не відступаючи від обіцянки не порушувати цілости Росії, Центральна Рада знову з упертістю самогубців підтверджує вірність Московії, а проголошену Українську Народну Республіку пов'язує в федерацію з неіснуючою «демократичною Росією». Цю обіцянку сформулювали так:

«Однині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів».

Та все ж, на ділі, у комплексі Східної Європи постала нова самостійна держава. 3-й Універсал намічає широку програму перебудови України як незалежної держави, оголошує, зокрема, контроль над виробництвом, 8-годинний робочий день, ліквідацію приватної власності на землю.

Уперше в історії державу почали офіційно називати Україною, доти ця назва була суто географічною й позначала лише територію. Уперше прийняли всі державні символи України, які виникли незадовго до появи Української Народної Республіки, окрім герба-тризуба, який використовував тисячу років тому київський князь Володимир Великий (герб прийняли пізніше, 12 лютого 1918 року).

3-й Універсал кожен трактує по-своєму: темні маси зрозуміли ці пункти програми не як намір, а як закон, і стали негайно його приводити в дію... Виникла анархія в економіях, на заводах, залізницях, дороги охопив паливний голод.

Восени 1917 року від представників місцевої влади дедалі частіше звучать критичні, а потім і різко негативні характеристики Вільного козацтва. Селянські козацькі сотні, які складаються з мешканців одного села й керуються місцевими виборними отаманами, можуть більш-менш впоратися з забродами-дезертирами й кримінальними злочинцями, але їм несила боротися зі своїми односельцями, які поспішають робити «революцію». Багато залежить від того, хто стоїть на чолі загонів: загони підпорядковані повітовим комісарам або начальникам міліції, співпрацюють із міліцією й беруть участь у припиненні погромів; загони очолювані отаманами «з народу» часто нейтральні або й беруть участь у погромах. Коли йдеться про розподіл поміщицького майна або землі, селянин-вільний козак може швидко перетворитися на селянина-погромника. [40].

Скарги на безчинства «Вільних козаків» надходять із Таращі, Кам'янки, Нових-Прилук та інших пунктів. [64,105]. Селянська спілка й вільне козацтво села Мельників Чигиринського повіту, по-своєму зрозумівши положення 3-го Універсалу, 17 листопада захопили сусідній жіночий монастир, поставили там свою охорону і, реквізувавши все майно, намагається голодом примусити черниць розійтися. Тільки після приїзду начальника міліції й «роз'яснення» ним приписів 3-го Універсалу вільні козаки зняли «облогу» монастиря. Однак мельниківці й надалі продовжують чинити самоуправство. Незабаром вони захопили сусідню Головківську лісопильню, реквізували майно й ухвалили постанову продавати знайдені тут лісові матеріали лише за власними розпорядженнями. [19, 67].

У місцях, де вільне козацтво співпрацює з місцевим самоврядуванням, картина інша: «У суботу, у день 18 листопада місцевими громадянами зроблено одвертий розгром Ребедайлівської економії гр. Бобринських. Розграбоване майно при участі організації Вільного козацтва вдалося одібрати й повернути назад в економію».

Газета української Селянської спілки, Української учительської спілки та Товариства «Просвіти» «Чигиринські вісті» повідомляє:

«Трус. У жителя м. Чигирина Шая Спектора 19 листопада було зроблено трус з приводу того що він одправляв хліб у зерні з Чигирина в Черкаси й затриманий був вільними козаками. Витрушено вівса 25 пудів і проса 10 пудів; затримане зерно забрано на вжиток Вільного Козацтва».

У цьому ж числі часопису опубліковано допис Свирида Коцура: «У неділю 19 листопада на площі в Суботові відбулося свято оголошення Третього Універсалу Української Центральної Ради. Була одправлена панахида Т. Шевченку, Б. Хмельницькому. Перед оголошенням Універсалу отець сказав гарну промову відносно Універсалу, потім одправив молебень на Українській рідній мові, чим справив дуже гарне вражіння, з многоліттям Українській Центральній Раді й Генеральному Секретаріату та борцям за волю України. Не зважаючи на мигичку людей було багато. Брала участь у святі суботівська сотня Вільного козацтва під Українським прапором, на котрому було написано:»

Ще в цьому часописі повідомляється: «У вівторок 21 листопада відбулося урочисте оголошення ІІІ-го Універсалу Української Центральної Ради в Чигирині. Ще з одинадцятої години почали збиратися на Соборній площі різні організації, початкові школи, вище-початкова школа, гімназія та інші.

О 12-й годині почався молебен. Пан-отець Тапачевский прочитав євангеліє українською мовою, що приємно вразило всіх присутніх. Після молебну повітовий комісар проголосив Універсал. У середині читання прийшли три сотні Вільного козацтва й в струнку вишикувались перед амвоном. Над площею пролунали вигуки: „Слава“.

По сьому розпочався парад, котрий приймав полковник Козловський. Пройшовши церемоніальним маршем, козацтво направилося до товариства „Просвіта“. До козаків із промовами звернулися Д. Д. Солонько, Васьківський, Гуля, Васіч та інші. Отаман Солонько пропонує вшанувати Українську Народну Республіку. Залунала команда, і козацтво при вигуках „Слава“ взяло „на караул“. По сьому військо пройшло ще церемоніалом перед членами повітової Ради Вільного козацтва й на цьому свято скінчилося» [69, 4].

Відділ А. Певного активно задіяний у стримуванні вільнокозацької сваволі — усі скарги, які надходять до Центральної Ради, Генерального секретаріату чи Київського губернського комісара опиняються врешті-решт у Відділі з вказівкою припинити самоуправство. Так, 13 грудня він вимагає від вільних козаків Олександрівської й Кам'янської волостей Чигиринського повіту не чинити «самочинства» й не заважати лісопромисловцю Субботовському заготовляти дрова для залізниць і цукроварень.

Чигиринський повітовий комісар, доповідаючи 25 січня 1918 року про те, що селяни нищать ліс, оцінив місцеве вільне козацтво вкрай негативно: «Вільне козацтво, яке на місцях існує, не тілько не приймає заходів до боротьби, або допомоги міліції, а навіть потворствує тим же грабіжникам з яких складається й вільне козацтво, а через те я не маю можливости притягти кого до відповідальности, бо на це необхідна дужа воїнська сила, а такої на місці немає». Однак достатньої чисельності надійних військових частин Генеральний секретаріат у своєму розпорядженні не має. Тому у відповідь на скарги щодо свавілля Вільного козацтва А. Певний розсилає отаманам розпорядження припинити самоуправство.

Вільнокозачі отамани слабко реагують на «паперові» погрози. Вільнокозачий рух, дуже швидко зростаючи кількісно, не зростає якісно. Більшість товариств залишаються на початковій стадії розвитку: на етапі запису бажаючих, розробки статуту й намаганні вирішити організаційні проблеми. Яскраві промови, рішучі постанови установчих зборів, намагання словом і виглядом показати відроджений «козацький дух», а на ділі — більшість товариств спроможна організувати хіба що охорону сіл від кримінальних «гастролерів» і дезертирів, але не спроможні подолати соціальний бандитизм власної сільської громади, а подекуди й самі беруть у ньому участь. Вільне козацтво за своєю природою селянський рух із властивими йому, як і всьому селянству, ментальністю, психологією, рівнем правової, політичної й етнічної свідомості. [39, 67].

VI

Породивши останню хвилю заворушень, Універсал Центральної Ради загострив і відносини з Радою Народних Комісарів Радянської Росії. В. Ленін і його поплічники бояться, що без потужного економічного потенціалу України вони не втримають владу в Росії.

Саме страх за це спонукає російський уряд гарячково шукати вихід із критичного стану. Раднарком Радянської Росії звинувачує Раду «у ворожих діях проти Радянської влади, у розвалі фронту й розколі єдиного фронтового командування, роззброєнні старих бойових революційних російських полків, сприянні Донській контрреволюції. Бо Рада відмовляється давати ешелони для переправлення російських частин на південь».

Київ відповідає: «Роззброєння деяких військових частин пояснюється тим, що вони анархічно налаштовані, сколочували „заговір проти влади українського народу“ й взагалі, мовляв, ми „самостійні“ й діємо на основі „права на самовизначення кожного національного елементу“».

Від таких заяв Росія не в захваті й більшовики спробували в ніч з 11 на 12 грудня підняти проти Центральної Ради повстання, але їх роззброїли й викинули на мороз. Це, звісно ж, не сподобалося московській владі.

В Україні ще знаходяться збільшовичені московські військові частини, а міське робітництво переважно складається з росіян, євреїв і змосковщених малоросів, тож В. Ленін наказує своїм адептам негайно скликати на 17 грудня 1917 року з'їзд рад солдатських, робітничих і селянських депутатів. На ньому більшовики неугодну й ворожу їм Раду планують переобрати.

Але українці змогли організувати делегатів від селянських спілок, внаслідок чого більшовики і їх прихильники опинилися в меншості, лише 70 із 2500 делегатів. Українські партії здобули 75 % голосів, більшовики лише 10 %.

Цього ж дня надійшла урядова телеграма з Петрограда від Троцького, Леніна й Сталіна, у котрій більшовицькі лідери Росії зазначили, що Раднарком: «...визнає Українську Народну Республіку, її право цілком відокремитися від Росії... зараз же, без обмеження та безумовно». Але водночас висунули до Центральної Ради ультимативні вимоги:«Пропустити більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з Каледіним, не пропускати білогвардійські війська, що рухаються на Дон і Урал, та припинити роззброєння радянських військ і Червоної гвардії». А це були більшовицькі війська, які йшли на Київ, щоб захопити його.

Совнарком насупив брови: «Визнавши відповідь Ради незадовільною, вважати Раду в стані війни з нами». По суті Україні була оголошена відкрита війна.

VII

21 грудня російська Червона Армія вторглася в Харків, куди перебралися більшовики з Києва й там 24-25 грудня провели власний 1-й Всеукраїнський з'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів. Звинувативши у всіх мислимих і немислимих гріхах Центральну Раду, з'їзд усі постанови Генерального Секретаріату в Києві анулював і обрав свій більшовицький уряд. Свій наступ на справжню Українську Народну Республіку в січні 1918 року совітська Росія розгорнула під прапором совітської Української Народної Республіки. Це було таке собі московське примітивне маскування — мовляв, то справи «харківського ЦВК», тобто «громадянська війна».

Проти не цілком зрозумілого закону Центральної Ради про скасування приватної власності на землю розгорнули шалену агітацію. Незабаром більшовицькі агітатори, учасники з'їзду в Харкові, розпорошилися по всій Україні «роз'яснювати» рішення з'їзду й головні завдання для робітників і найбіднішого селянства (як це потрібно більшовикам). Більшовицький уряд у Харкові, розуміючи, що так просто їм ніхто владою не поступиться, негайно разом із Росією, почав озброєну боротьбу з Центральною Радою. З цього моменту більшовики занурили Україну в пучину громадянської війни.

По суті, почалася російсько-українська війна, бо Радянська Росія для наведення «революційного порядку» кинула проти Української Народної Республіки тридцятитисячне угруповання Червоної Армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим і М. Муравйовим, союзниками яких виступив більшовицький Харків. Там 24-25 грудня члени російської РСДРП(б) на чолі з Володимиром Затонським проголосили ще одну Українську Народну Республіку, як федеративну частину Російської Республіки. Політична тяжба, а потім збройна боротьба між Києвом і Петроградом посилили анархію на місцях і привели до двовладдя, а найчастіше до повного безвладдя. Уся неосяжна Україна охоплена конвульсіями злоби й загальної анархії. Між селянами вужаками поповзли чутки, «що євреї ховають кулемети й що вони проти українців», «що євреї ховають товари», «що вони винні в дорожнечі», «що в них усе є».

У містечку Кам'янка, Чигиринського повіту, Київської губернії 5 січня 1918 року, під час пошуку «кулеметів і бомб», солдатська секція місцевої Ради робочих і солдатських депутатів із навколишніми селянами й «вільними козаками» проводять повальні обшуки в євреїв, з конфіскацією товарів у лавках і відбиранням продуктів у їх будинках [20]. Коли євреї прийшли до волості скаржитися, їм відповіли, що збори солдатів окружних сіл винесли постанову про цю реквізицію. Узяті в євреїв товари будуть розподілені між кооперативами цих сіл. [65, 62-63]. Розпалюються пристрасті і в політичній атмосфері.

VIII

На початку 1918 року Центральна Рада почала схилятись до ідеї проголошення незалежності України. Це обумовлюється, насамперед, пошуком загальнонаціонального елементу, який би міг підняти народ на боротьбу за свою державність. На засіданні Малої ради 6 січня обговорюється ситуація, що виникла з наступом московських військ. На ньому представник Одеси відзначив:

— Більшовизм росте як пошесть! Для боротьби з ним потрібно негайно оголосити самостійність України.

Уже 7 січня більшовики почали наступ з іншого боку, по залізничним лініям Чернігів-Бахмач, Глухів-Конотоп, Харків-Полтава-Лозова. А далі захопили Лозову, Катеринослав, Олександрівськ, Полтаву, Глухів і Конотоп.

12 січня в Київському Педагогічному музеї близько першої ночі голова Української Центральної Ради М. Грушевський відкриваючи закрите засідання Малої ради, заявляє:

— Українські Установчі Збори не могли відбутися в призначений термін (9 січня) внаслідок заворушень в Україні. Ідучи назустріч бажанням і сподіванням народу, Уряд України вирішив не відкладати до українських Установчих зборів вирішення найважливіших життєвих питань поточного моменту, а вирішити їх негайно, видавши IV універсал.

Оплески. Усі встають. Далі він зачитує його текст:

— ...Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу...

Читання не раз переривається оплесками й криками: «Слава!». Особливу експансивність виявляють хори. Універсал доручає урядові «завершити переговори з Центральними державами й укласти з ними мир, після чого армія має бути демобілізована, а замість неї створена міліція».

Голосування Універсала проводиться за іменним списком членів Малої ради. Президія Ради й вся українська фракція голосують — «за». Коли черга дійшла до представників національних меншин, член Ради Чижевський відповідає — «проти», порушивши струнку гармонію українських голосів... Остаточний підрахунок приніс такі результати: у голосуванні брали участь 49 осіб, з яких 39 — «за», «проти» — 4, «утрималося» — 6.

М. Грушевський урочисто оголосив:

— Отже, Універсал самостійності! України прийнято!

Лунають вигуки: «Слава!» й спів: «Ще не вмерла Україна»...

Дві години ночі. Професор М. С. Грушевський запропонував засідання закрити.

У сумнівних хитаннях і відлуннях московського військового вторгнення проголосила Україна свою незалежність.

Наступного дня Іван Харченко примарширував зі своїм полком на майдан Богдана Хмельницького, де зібрався український гарнізон міста. З чотирьох боків пам'ятника Богдану вишикувались полки Богданівський, Полуботківський, Шевченківський, курінь Врятування України. Під'їхали вершники. Подається команда:

— Струнко! Вправо глянь!

Ті відповідають:

— Слава Україні!

Богданівський полк тричі проскандував: «Слава!».

Під звуки оркестру на площу до Богдана прийшла з жовто-блакитним прапором Центральна Рада в повному складі на чолі з Михайлом Грушевським. Йому піднесли якусь скриньку, з якої він витяг папір і, одягнувши окуляри, почав читати. На закінчення урочисто проголосив:

— Віднині Україна стає самостійною й незалежною державою на віки віків!

IX

Центральна Рада 12 січня 1918 року вислала делегацію на мирову конференцію з західними державами в Брест. 27 січня 1918 року державним прапором України став блакитно-жовтий, який раніше ніколи не використовувався як державний символ. Поєднання кольорів прапору мало історичне підґрунтя, а поєднання смужок жовтої і синьої почало масово використовуватись ще під час революційної Весни народів 1848 року в Львові, а на українських землях, що входили до складу Російської імперії, лише після революції 1905 року.

У цьому ж 1918 році став державним гімн України «Ще не вмерла Україна», який уперше був надрукований нотами в 1865 році. Того ж дня столичні газети опублікували текст IV Універсалу, який ухвалила Центральна Рада: «Народе України!... Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу». Універсал датовано 9 січня, хоч насправді він був прийнятий в ніч на 12 січня. України не визнали ні радянська Росія, ані Антанта. Франція, приміром, хотіла відновлення «неділимої» імперії. Та й багато українців ще вірили в федерацію з «доброю Росією».

Українська газета «Нова Рада» 13 січня опублікувала текст IV Універсалу й репортаж із засідання Малої ради 11 січня: «Великої історичної ваги засідання... відкрилося лише на початку 1-ї години ночі, бо до того фракції обговорювали в остаточній формі Універсал. Публіка, якої набилося сила-силенна, терпляче чекала початку. М. Грушевський і В. Винниченко, коли вони з'явилися в залі, були зустрінуті оплесками.

Головує професор Грушевський. Одкриваючи засідання, він передпосилає читанню Універсалу коротку промову:

„Нарід наш прагне миру й Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народних комісарів, насилає військо своє, червоногвардійців і більшевиків, на Україну, і веде з нами братовбивчу війну“» [43].

Сухим снопом палає Україна. Московські більшовики, як нашестя сарани, котяться її степами, змітаючи все на своєму шляху. Думали й гадали наші діди й прадіди, що страшніше диких татар на світі нічого не буває. Та де там... Виявилося, що та москальська орда, яка в монголо-татарської була в «шестірках», ще страшніша, як всякий холуй ставший паном!

16 січня 1918 року газета «Киевская мысль» повідомляє:

4 лютого 1918 року в Дарниці під Києвом головнокомандуючий фронтом в Україні Муравйов видав наказ: «Нещадно знищувати всіх офіцерів, гайдамак, монархістів, усіх ворогів революції» [2, 153-154.]. А 6 лютого скомандував загальний наступ на Київ. Зупинити цю страшну навалу ординців малочисельна українська армія УНР була неспроможна.

25 січня 1918 року вночі урядовці УНР накивали п'ятами з Києва до Житомира, зоставивши армію напризволяще. М. Грушевський печалувався за спаленою бібліотекою, хоч пізніше на похованні героїв Крутів ректиме латиною: «Солодко вмирати за батьківщину». Симон Петлюра зберігав позитуру ображеної дружини. Військовий міністр Микола Порш покладався на самооборону. Павло Скоропадський пішов у відставку ще в грудні 1917 року.

Цього не знала армія оборонців Української Народної Республіки. Щоб отримати вказівки від керівництва Центральної Ради й узяти участь в обороні Києва, цієї ж ночі до столиці з Білої Церкви мчало крізь хурделицю авто командувача 1-го Українського корпусу Якова Гандзюка. З ним їхали начальник штабу генерал Яків Сафонов і керівник оперативного відділу полковник Олександр Гаєвський. За шість кілометрів від Києва їх усіх ґвалтом, зненацька захопила кулеметна застава більшовиків. А наступного дня, 26 січня 1918 року, після п'ятиденного масованого артобстрілу (до 15 тис. снарядів) до Києва вступила 10-тисячна російсько-більшовицька орда. При штурмі міста застосовувалися отруйні гази. Полонених допровадили до резиденції Михайла Муравйова. Колишній царський підполковник запропонував генералам і полковнику:

— Ви грамотні офіцери, я вам пропоную перейти на нашу сторону.

Але всі відмовилися. Розлючений стійкістю українських командирів Муравйов наказав їх розстріляти. Моряки заволоділи всіма особистими речами генералів і пригнали їх до будівлі Олексіївського військового інженерного училища на Печерську. Це було одне з численних місць більшовицьких розстрілів. На схилі поблизу стін училища змусили полонених повернутися до катів спиною. Генерал Гандзюк обурився:

— Що? Совість не дозволяє дивитися нам у вічі!

Він покинув цей світ не одразу. По-звірячому добивала матросня цього двометрового велетня, дванадцять багнетних поранень нарахували на його тілі. Опісля в одній із братських могил влітку 1918 року розпізнали тіло генерала Я. Гандзюка. Поховали його у Видубецькому монастирі на схилі Дніпра. Зробили напис на дубовому хресті.

Червоний терор кривавої муравйовщини забрав життя генералів Б. Бобровського, О. Розгіна, Я. Сафонова, М. Іванова та інших.

X

Більшовицька армія більше скидається на банду, ніж організоване військо. Її очільник полковник Муравйов, при ньому відомий кронштадтський матрос Рошаль. Це цілком пригожі ватаги для банди, яку являє собою москальський набрід люмпен-пролетаріату, що завойовує Україну... Столицю Української Народної Республіки ці ординці буквально затопили в крові тисяч городян. У перший же день розстріляли понад три тисячі чоловік... А в цілому близько 5 тисяч мирних жителів. По місту їздить броньовик з написом «Смерть українцям!», орда тероризує громадян.

Більшовики напосідливо намагаються знищити все, пов'язане з українською армією. Ці перші дні сповнені жаху й крові. Завойовники здійснюють систематичне побиття всіх, хто має чи мав будь-який зв'язок з українською армією або з колишніми царськими офіцерами.

Солдати й матроси, обвішані кулеметними стрічками й гранатами, сновигають від хати до хати, проводять обшуки й забирають військових. У палаці, де розташувався штаб, відбувається короткий суд і тут же, в царському саду, розправа.

Почалися чорні дні нечуваного червоного терору. Скільки «золотої молоді» — офіцерів, що колись танцювали в салонах і пишалися золотими погонами, загинуло без будь-якої причини, а інколи просто за лаковані чоботи або нові рейтузи.

Розстріляних складають в анатомічному театрі. Він переповнений голими трупами, у багатьох на плечах вирізана шкіра в формі еполетів і лампасів на ногах. Кияни ходять туди розшукувати рідних.

У дворі Гранд-Готелю стоїть вантажівка й на неї солдати складають пляшки з винного льоху. П'яні втікають з украденими пляшками шампанського, інші влаштували бійку біля воріт, поки по Хрещатику дефілюють стародавні гармати, з цейхгауза. Зверху сидить п'яна солдатня, ряджена в стародавні мундири — макаберний маскарад під музику розстрілів у багатьох сусідніх дворах.

Відраза й жах охопили жителів Києва. Усе здається неприродним і безглуздим, важко вірити в реальність того, що відбувається. Страхам киян немає меж. Поки що уцілілих чоловіків, дружини бояться випускати на вулицю, радять надіти сині окуляри, щоб їх не впізнавали. Багатих заручників хватають прямо на вулиці серед білого дня, і якщо за них в строк не виплачують викуп — безжалісно розстрілюють.

З перших же днів нова влада оголосила про здачу зброї. Здають не всі, закопують, замуровують в стіни, разом із різними документами й сімейними цінностями... Неможливо збагнути й завбачити, кого й за що скарають на горло сьогодні чи завтра...

До цього більшовиків ніхто не знав і близько не бачив. Це було щось зовсім нове й таке диявольське, що не піддається ні аналізу, ні логічному поясненню! Так збігли три тижні.

Кам'янські поміщики Давидови, які перебувають у Києві, уже перегодом дізналися, що за цей час в їхньому маєтку в Кам'янці все розтягли. Селяни позаймали будинки, розхапали худобу. Корови, які в поміщиків добре доїлись, у селян перестали давати молоко.

— Давидовша відьмою була, — пащекують кам'янські баби. Але й утямки не можуть собі взяти, що спосіб утримання, корм і догляд стали не ті.

Тільки за перші три тижні в Києві вбили 2576 молодих офіцерів. По 10-15 трупів, накиданих навалом на підводи, у спотворених позах, залитих кров'ю, везуть ломовики через усе місто. Окрім офіцерів, більшовики вбили безліч лікарів і представників духовенства, між ними відомого в місті хірурга Бочарова. Та ж доля спіткала лікаря Рахліса. Самочинно, огидно й безглуздо розстріляний митрополит Київський і Галицький Володимир.

На київську буржуазію наклали контрибуцію в 5 млн руб. на утримання совітських військ. Муравйов запеклий противник «українізації». Портрети Шевченка зривають зі стін і топчуть ногами. Розмовляти на вулицях українською мовою, носити вишиванку або мати чоботи стало небезпечно.

«Стати червоним Наполеоном!», «Бути безжальним!» «Ненависть до всього українського» — ідеї-фікс Михайла Муравйова.

У січні 1918 року він очолює більшовицькі частини, які беруть участь у захопленні Харкова, Полтави, Києва, командує червоними військами в боях під Бахмачем і Крутами.

Після зайняття Києва червоні російські частини в середині лютого просунулися в південному напрямку. Більшовики і їх прихильники почали створювати по селах у повітах комітети бідноти й ревкоми.

За наказом В. Леніна ревкомівці й комбідівці разом із пришлими червоногвардійцями в Україні в першу чергу відбирають в українських селян хліб, такий необхідний для конаючого з голоду революційного Петрограда. Реквізиція зерна по всій Україні проводиться такими жорстокими методами, що з метою самооборони формуються селянські антибільшовицькі повстанські загони. Радянська влада цього разу проіснувала в Києві недовго.

I

3 15 грудня 1917 року в ході Першої світової війни діє перемир'я. Більшої анархії уявити неможливо. Покинувши фронт, озброєна, збільшовичена багатомільйонна орава пре, хто куди хоче. Змітає на своєму шляху все, що нагадує благополуччя, насаджує владу більшовиків і топить у крові тих, хто піднімає на неї руку. Положення українського уряду тяжке й безвихідне. Уряд і Рада сидять запертими в Житомирі не маючи військ. За ними пішла лише жменька українських солдат — всього 2000 чоловік. На шосе в Рівному більшовики. До Бердичева підступають більшовицькі війська з Козятина-Фастова, а до Коростишева — з Києва. «Панівна демократія» Житомира зустріла Центральну Раду й уряд дуже непривітно, натякаючи на те, щоб вони забиралися з міста. У цій ситуації Рада звернулася до німців із проханням надати для допомоги українські загони галичан-січовиків і сформовані в німецьких таборах загони військовополонених-українців.

Але німці пропозицію відкинули й замість цього висунули свій план — допомогти німецькими регулярними військами. Рада погодилася. 9 лютого 1918 року в Бресті уряд УНР уклав із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною мирну угоду. Четвертний союз зобов'язався допомогти Україні позбутися російських більшовиків. 19 лютого 1918 року союзники розпочали в Україні військові дії проти росіян.

Напружено запульсували залізничні артерії. Вузлові станції перетворилися на величезні пастки для відступаючих частин, зосереджених тут. Вони відступають із Києва через станції Бобринська, Кам'янка, Знам'янка, Кременчук на Харків. Наступ активізував і радісно сколихнув усі протирадянські й антиросійські сили. Пронеслася чутка, що до Києва підходять німці. Давидови нічому вже не вірять, як і решта киян, утім удень видко ряди підвід, возів, що тягнуться вервечкою по вулицях, у напрямку до мосту. Обивателі перешіптуються, що мабуть більшовики драпають із Києва.

Згодом підтверджується, що це таки правда. Більшість їх уже втекли із столиці. Настають найнебезпечніші дні, оскільки панує безвладдя, цілковита анархія. Убивства, грабежі й розбої. Коли хтось заскочить перекинутися хоч словом годині о 19-20, то залишається й ночувати.

Місто занурилося в повний морок. З осель виходити вкрай небезпечно. На вулицях зависла зловісна тиша, яку зрідка порушують чиясь пронизлива крикнява або гулкі постріли. За парканами будинків інколи можна почути надривні, роздираючі душу крики, які обриваються навпісля приглушених пострілів. Де, кого, коли й за що вбивають, грабують, ґвалтують, неясно.

Два дні по тому місто остаточно очистили від більшовиків. Стрілянина вщухла, але небезпека подвоїлася. Чоловіки розмурували свою сховану зброю. Спати не лягають, повсякчас грають у бридж і п'ють каву. Після відлиги вулиці потемніли, уночі випав свіжий сніг, якого ніхто не порушує, оскільки на вулицях перехожих немає.

Оселя Давидових знаходиться майже поряд із Софіївським собором. Серед ночі раптом зловісно бевкнув дзвін на ґвалт, а вслід постріли. Чоловіки похапцем одягнулися, поспіхом схопили зброю й прожогом вихопилися на вулицю. Жінки, трохи відсунувши фіраночки вітальні, з хвилюванням визирають: а що буде далі? Почулося кілька пострілів, потім голоси, крики, і все затихло. Уже наступного дня охоронник прохопився лишнім словом:

— У собор намагалися пробратися злодюжки, щоб обікрасти божий дім. Розібравши дах, вони хотіли через горище проникнути в середину храму, та я помітив їх завчасно й став баламкати в дзвони.

Цей випадок усіх стривожив, бо стали надбігати чутки про все частіші напади на киян і грабежі.

Усі страхи Давидових довершило ґвалтовне зникнення їхнього кухаря українця, який пропав, як дим із комина, з минулого вечора й ось уже й день минув, а про нього ні звістки...

— А що, коли він теж дерилюд, і приведе зграю? Ми ж його майже не знаємо.

А як бути? Та ніяк, адже все одно нічого вдіяти не можна. На вікнах вітальні й спальні Маріанни навіть віконниць немає. Як на гріх, вечір благословиться негаразд. Давно вже не переживали такого страху, але чоловіки хоробряться й не показують свого мандражу.

Після обіду у вітальні свічок не запалюють. Сидять бездіючи, нервово чогось очікують і тривожно прислухаються до кожного шереху. Раптом усі стрепенулися, у передпокої несподівано деренькнув дзвінок. Ніхто не поворухнувся. Дзвінок деренькнув удруге.

— Зачекайте, — тремтячим голосом прошепотіла Маріанна, — я тихенько визирну на вулицю у вікно.

— Піднявши найменший край фіранки й зиркнувши назовні, вона заледве не втратила свідомість. Чоловік вісім озброєних здорованів, гасають уздовж вікон, тарабанять у скло.

— Відчиніть! — Репетують. — Відчиняйте!

Поки розібралася хто такі, душа її закотилася в п'ятки, а сама ледве дух не спустила! Та вчасно признала серед молодиків на вулиці збіглого кухаря. А той регоче, жонглюючи рушницею:

— Свої! — Єрепениться. — Свої!

Тут уже кинулися всі відмикати двері, і молодий гурт, струшуючи сніг із чобіт, бряцаючи зброєю, зі сміхом увалився до передньої зали.

— Ми самохітня варта, — тлумачить кухар, — прийшли вас охороняти, нас душ п'ятнадцять спеціально поставили вартувати Рейтерську вулицю, щоб із жителями нічого не трапилося. Спіть тепер спокійно, ми нікого не прогавимо!

Надзвичайно зворушені й вдячні Давидови запросили хлопців до їдальні, почастували що під руку трапилося. Після чого, подякувавши за гостинність, варта весело віддалилася. Це перша ніч, яку Давидови проспали спокійно.

II

Моросить холодна мижичка, крутиться крижинками навколо ліхтарів. Якісь казкові істоти в шоломах, з високими комірами шинелей стовбичать з якимись ящиками вздовж тротуарів. Невже німці? Так і є, вони! Шмигляють із будинку в будинок, шукають квартири, кімнати. Це вже дійсно правда, що вони були вже близь Києва. Маріанна проходить по Володимирській біля театру, на площі стоять гармати. Вона про себе:

— Ах! прокляті!

А в глибині душі шепіт вдячності за те, що страждальним дням під більшовиками прийшов кінець!

Наступного дня ясно. Німців не видно ніде, але за те тріумфальним маршем Головний отаман Симон Петлюра вступає в місто. Кияни вітають його криками захвату, дівчата й жінки кидають воякам весняні квіти. Отаман і його свита в якихось жупанах, а на головах папахи з різнокольоровими стрічками з коленкору й вітер відносить їх убік. На лобах красуються оселедці. Говір повсюдно:

— Петлюра знову взяв Київ.

До вечора вже заметушилися солдати українського війська, дивно одягнені в сині черкески. Маріанна одного зупинила, запитала:

— Чи задоволені ви?

— Звісно задоволений, і захищатиму свою Україну!

2 березня 1918 року Київ узяли німецькі війська, у той же день повернувся сюди уряд Центральної Ради. Відтак у місті відновився порядок. Під вечір, уже сновигають, тупочучи чобітьми, німецькі патрулі й мало-помалу нові постояльці заселяють усі кращі готелі, наймають квартири, особняки, у основному в Липках.

Відроджуються традиції козакування-гайдамакування XVIII століття. Повстанські військові з'єднання в Центрі, на Сході й Півдні України іменуються «гайдамацькими полками», «гайдамацькими кошами» та «гайдамацькими куренями», а колишні вояки й унтер-офіцери царської армії, пуп яких заритий в українській землі, гордо іменують себе козаками або ж гайдамаками. А німці планомірно розповзаються все далі на південь від столиці. У повітах в активної частини населення, насамперед у тих, хто встиг випробувати на собі фізичний і моральний гніт, страшне безправ'я, яке принесли з собою більшовики, прихід німців викликав почуття полегшення й навіть мало не радість. Та скоро соціалістичні українські діячі зрозуміли, чим вони заплатили за цю допомогу, але йти назад було запізно. Україна вже цілком під владою німецької військової окупації.

6 квітня 1918 року Центральна Рада уклала договір з Центральними державами про вивіз зерна з України до Німеччини:

Весна 1918 року видалася якоюсь незвичною. То струмки потечуть, то враз мороз усе скує й зчиниться завірюха навіть у березні. Такої днини на станції Кам'янка з'явився перший потяг із німцями.

Офіцери розташувалися в будинках тіток власника Кам'янки Лева Олексійовича Давидова й в інших будівлях маєтку в містечку. Вище Зеленого будиночка в одному з приміщень розмістився їх штаб. Солдати поселились у Миколаївській економії. Кам'янський поміщик ізнову вступив у володіння своїм майном і хоч сам із дружиною Маріанною й дітьми не повернулися до Кам'янки з Києва, усе ж роботи в маєтку відновилися. Звідси в Київ їм, як і дотепер, стали доставляти провізію.

Другого дня оголосили наказ коменданта про здачу зброї, накладення на село великої контрибуції. З німцями прибули невеликі загони гайдамаків. Відновила свою роботу управа. Однак усіх тих, хто радів приходу німців, які скопирснули більшовиків, невдовзі спіткало глибоке розчарування.

Визволителі від більшовиків, «друзі», почали себе поводити на визволеній території брутально, як окупанти. Скрізь рясніють німецькі накази: «Усякі виступи, демонстрації й будь-які порушення будуть ліквідовуватися з усією суворістю воєнних законів... За кожного вбитого або пораненого німецького солдата розстрілюватимуться перші-ліпші десять жителів».

На вулицях Кам'янки й сіл швендяють німецькі патрулі, повсюди появилися — сторожі з кулеметами. За найменший вияв непокори вони б'ють нагайками, розстрілюють, відправляють у Німеччину. Не бажаючи чекати відновлення своїх прав формально, поміщики з допомогою німецької влади організовують карні загони й відбирають у селян своє майно, забране з економій і маєтків.

14 квітня 1918 року німецький комендант у Чигиринському повіті Гербар видав наказ: «Селяни протягом тижня повинні повернути поміщицький сільськогосподарський реманент, худобу та інше. Усі зруйновані будівлі повинні бути відбудовані в найкоротший строк... або оплачені готівкою по згоді з потерпілими власниками».

Педантичність німецької влади вражає. Старостам сіл наказано подати списки селян і вказати, хто що брав. Багатьох викликають у німецькі штаби й там гамселять за те, що посміли взяти панське майно.

У село Жаботин приїхав представник Центральної Ради уродженець села професор Федір Швець. При допомозі німців скликав на флярківському кладовищі збори жителів Жаботина, Флярківки й Михайлівки. Намагається пояснити:

— Центральна Рада закликала німців для наведення порядку, настав час будувати самостійну українську державу.

У «вдячних» земляків ця «пожертва батьків-урядовців» для народу спричинила всенаростаюче обурення. Виступаючого Ф. Швеця стягли зі столу. Невідомо чим би все закінчилося, але на його захист стали німці й оточили натовп. Біля 30 чоловік найактивніших нападників заарештували, двох із них пізніше розстріляли [71].

У селі Юрчисі німці встановили кулемети й вказали термін для здачі всього забраного населенням. Вимагали негайно повернути зброю, захоплену в будинку місцевої поміщиці О. В. Давидової, яку вона збирала для сина-офіцера. Але погроза діє слабо, селяни зброю не повертають. Страх перед покаранням примусив їх глибше ховати або й зовсім нищити, сяк-так приховане панське майно. Ночами не сплять і ховають. Закопують у землю, топлять у річці й криницях, а то й просто палять [72].

У квітні 1918 року газета «Вісник УНР» повідомляє: «Знову Україна вкрилася густою сіткою нелегальних партійних організацій, знову з-під поли розповсюджують листівки, відозви й газети, які закликають до повстання, до боротьби з душителями революції, до боротьби за Радянську владу й соціалізм» [8].

Оскільки Центральна Рада не може впоратися з виконанням у повній мірі угоди про постачання сільгосппродукції до Німеччини й Австро-Угорщини, німці почали самочинствувати в селах, відбираючи в селян «надлишки».

Знову страждає й стогне Україна... Різко посилився рух проти Центральної Ради, яка з кожним днем втрачає прихильність і свою колишню популярність у народі. У квітні 1918 року по всіх селах Кам'янської волості вибирають делегатів на волосний з'їзд, а з їх представників — на з'їзд у столицю.

III

На Всеукраїнському хліборобському з'їзді в Києві 29 квітня 1918 року стався переворот проти Центральної Ради. Павла Скоропадського обрали гетьманом України. З цього дня державним прапором Гетьманської Української держави став синьо-жовтий замість жовто-синього Центральної Ради. Назву «Українська Народна Республіка» замінили на «Українська держава».

Наступного дня проголошено «Грамоту до всього українського народу», у якій скасовується Українська Центральна Рада, уряд Української Народної Республіки, земельні комітети та революційні закони Тимчасового уряду й Центральної Ради, які суперечать праву приватної власності. Особлива увага в грамоті звертається на зростаючу анархію й економічну руїну. Павло Скоропадський оголосив себе гетьманом усієї України.

У Кам'янській волості делегати, що повернулися з Києва, на громадських зборах звітують про з'їзд і обрання гетьмана. У церквах сіл Чигиринського повіту дзвонять у дзвони, відправляють богослужіння. Селяни моляться за спокій і добробут Батьківщини, співають «Многіє літа» гетьманові і його урядові, урешті, як і по всій Україні [11, 56].

На вулицях Києва у вітринах фотореклам виставлені збільшені світлини гетьмана. Він без козацьких довгих вусів, у шапці-кубанці, у черкеській свиті з газирями на грудях і кинджалом на поясі.

Місто кишить німецькими вояками, вони вільготно прогулюються по Хрещатику, чужі й черстві, суворі, сірі. У вітрині світлина: сидить Скоропадський і Вільгельм германський поруч. З усієї України снують до Німеччини ешелони з хлібом, цукром, залізом, худобою, а у вагонах із загратованими вікнами, цивільгефангери, свіже поповнення в Бяли, Брест, Пружани, Кобрин, де розташовані табори.

14 травня 1918 року з'явився наказ про зміщення з посад комісарів, призначених Українською Центральною Радою, і ліквідацію самих посад. Місцеву адміністрацію в Україні очолили старости. 18 травня вийшов «Закон про Державну Варту», яка безпосередньо підпорядковується старостам. Один вартовий припадає на 400 чоловік населення. Зміцнюється потужна місцева адміністрація. У Чигирині розмістилися повітова управа, комендатура й загін гетьманської варти в 119 чоловік, з начальником повітової Державної Варти [33, 172].

Ґрунтовно гетьман підійшов до організації національної армії. Планує створити вісім армійських корпусів, гвардію, танкові частини, ескадрильї, усе на найвищому технічному рівні. А реально робиться дуже мало, головним чином через опозицію німецького командування. Окупантам вигідно, щоб Україна платила за «послуги» їх військ.

Державотворча програма виявилася несумісною з інтересами Німеччини й Австро-Угорщини. Німецькі солдати курними шляхами рухаються в глиб України. Вигрібають пшеницю з селянських засіків, вирізають худобу. Тих, хто чинить опір, тут же розстрілюють. А в поміщицьких садибах відновлюють «порядок» і до напівсмерті гайдамаки порють селян.

Не бажаючи за безцінь продавати, своїм горбом нажите, в угоду зобов'язань «своєї» української влади, щодо поставок за умовами Брестського миру окупаційним державам, селянство України почало підніматися на боротьбу як проти влади гетьмана, так і проти окупантів. Повстання приймало різні форми. По-первах, це були особисті напади на місцевих представників влади, починаючи вже з весни-літа 1918 року. Такі події траплялися практично щодня, навіть у відносно спокійні часи, включаючи в себе збройні напади на поліцейських і поміщиків.

Німецька окупаційна влада вводить в Україні військово-польові суди й німецьке судочинство, посилюються репресії й з боку української влади.

25 травня 1918 року газета «Київська Думка» повідомила: «У Чигиринському повіті з'явився великий загін, що складається зі збройних демобілізованих солдатів і селян, який вирішив захопити в Чигиринському повіті владу в свої руки. Загін цей чисельністю до 300 чол. має в своєму розпорядженні багато всілякої вогнепальної зброї, аж до кулеметів. Позавчора цей загін напав на розташований поблизу Чигирина Мотронинский монастир і розграбував його. Місцевою владою викликані на місце заворушень регулярні війська» [10, 29-30].

У кінці травня — початку червня 1918 року, у зв'язку з аграрної політикою гетьмана Скоропадського й продовольчою політикою німецької влади, спалахує селянський повстанський рух. І тут же проявляється нерозривний, майже органічний зв'язок між повстанством в Україні й погромами. Одночасно з першими спалахами селянських повстань народжується й шалений рух села проти єврейського населення. Зв'язок між цими двома явищами видно хоча б із того, що велика частина єврейських погромів цього періоду має місце в селах і містечках Таращанського й Звенигородського повітів Київської губернії, які якраз і стали колискою селянської революції й партизанщини.

Звичайна картина погромів цього типу така: наліт навколишніх партизанських груп із села на містечко, виміщення на євреях злоби проти німців і гетьманської влади, похатній терор на протязі тижнів, іноді місяців, часті випадки жорстоких убивств, полювання на навколишніх шляхах на євреїв, що рятуються, пограбування й вимагання контрибуції під загрозою смерті. Останній прийом застосовується з особливою наполегливістю та послідовністю, і фактично створюється становище, що селянський повстанський рух цих районів харчується забраними в євреїв грошима [65, 174-175].

На українській землі запалала запекла народна війна... Загони повстанців множаться з кожним днем. Бої зав'язуються мало не в кожному селі. Злітають у повітря залізничні мости. Летять під укоси німецькі ешелони. Озброєні солдати й батраки громлять міські маєтки, убивають прикажчиків, ділять хліб, палять будівлі.

На придушення повстанського руху кидаються значні сили німецьких військ, які жорстоко розправлялися з повстанцями. Так, газета «Біднота» повідомляє, що в Звенигородському, Таращанському й Чигиринському повітах «німецькі загони вішають повстанців, які потрапили до їх рук. Трупи висять по кілька днів».

Якось осінньої ночі в київському будинку, який займав Юрій Львович Давидов, пролунав різкий дзвінок. Усі схопилися, насторожилися. Час такий, усього можна очікувати, зовсім недавно приходили гайдамаки з обшуком, хто знає, яких гостей принесла нелегка.

— Хто там? У чому справа? — запитав, підійшовши до дверей, Юрій Львович.

— Відкривай, не бійся, — почувся знайомий голос. — Це я, брат Лев Олексійович із Кам'янки...

Усі полегшено зітхнули, та тільки пізній гість переступив поріг, мимоволі позадкували назад. У селянської свиті й полотняних штанях, запилений, давно не голений кам'янський поміщик мало скидався на колишнього гордовитого, чепурно вдягнутого пана.

Маргарита Миколаївна, дружина Юрія Львовича, вигукнула:

— Заради бога, що за маскарад, Леве Олексійовичу?

— Добре хоч у такому вбранні вдалося дістатися до вас, — заговорив той. І в Кам'янці, і в Звенигородці, і під Уманню, і в Таращанському повіті усюди безчинствують розгнуздані більшовицькі банди... Сусідні маєтки вщент розграбовані, власників убивають або вішають. Мене попередив один із відданих прикажчиків. Я вискочив нічної пори у вікно, пробирався всюди кружним шляхом... Ні, з мене досить, я більше залишатися в цій проклятій країні не маю наміру!

— Але ж у Києві зберігається поки що влада гетьмана Скоропадського, — зауважила Маргарита Миколаївна.

— Ех, люба кузино, Гетьман Скоропадський — клоун німецький, недарма в цирку гетьманом його обрали за вказівкою німецькою! Влада Скоропадського на німецьких багнетах тримається, а багнети ці все більш робляться ненадійними. У Звенигородці посланий для впокорення бунтівників німецький батальйон влаштував мітинг і постановив здати зброю повстанцям. Більшовицькі агітатори розкладають німецькі частини, затівають братання, камрадами стають... — махнув рукою Лев Олексійович.

— Запитайте, люба кузино, Юрія, він, напевно, краще за мене знає, яка ціна влади гетьманської!

— В оцінці гетьмана цілком із тобою згоден, — кивнув головою той.

— Петлюра й Скоропадський скоро разом із німцями зникнуть, аки віск від лиця вогню, чому я, зізнаюся, не можу не радіти...

— Усе це так, усе це так, — перебив Лев Олексійович, а далі-то що? Смута! Анархія! Денний розбій! На що ж нам, столбовому дворянству, сподіватися?

— Так що ж, на вашу думку, нам слід робити? — запитала з тривогою Маргарита Миколаївна.

— Реалізувати наявні цінності й укладати валізи... Те, чим займаються зараз усі розсудливі люди нашого кола.

— І втікати за кордон?

— Так! Це єдиний вихід для всіх, хто не бажає опинитися в катівнях варварів [22, 52-54].

IV

Гарнізон Києва, з потугами зведений Центральною Радою, ледве існував, а тепер і зовсім розпався. Розбіглися вояки, світ за очі, кому куди заманулося. Олексіївські казарми спорожніли, їх залишили майже всі. Командири не могли нічого вдіяти в такому хаосі.

Іван Харченко подався в рідне село Вербівку, поблизу Кам'янки, тут не все гаразд: мама хворіє. Батько працює з Антоном у кузні, Артем, секретарює в сільській раді, обидві сестри вийшли заміж, Павло пасе корову, Альоша няньчить малого Гришу. У панському маєтку порядкує якийсь управитель із гетьманською вартою. Не допускають нікого ні в сад, ні до будинку поміщика Дмитра Давидова.

Іван із сусідом Василем Власенком ще цього не знали, тож і понесла їх нелегка пошвендяти в панський сад понад річкою. Тут їх і застукав на гарячому вартовий:

— Чого це ви тут? Тут не велено ходити!

— Ми цього не знали.

— Підемо до начальника варти, зараз він розбере...

— Ми не підемо.

Тоді вартовий витяг пістоля й стрельнув угору.

— Ти надто струпішавілий, щоб мене лякати, — розгнівався Іван, і, не довго думаючи, вицупив у того з руки револьвера, а Василь вихватив шаблю й пошпурив у річку. При цьому вдухопелив його так, що той гепнувся в пазелень кущів, як циганський міх. Пам'ятатиме до нових віників. Поки підмога підоспіла, хлопців звідти, як корова язиком злизала, були вони вже далеко за межами саду.

Наступного дня Іван із Василем мчать уже в потязі на повних парах у напрямку Харкова. Удома попрощався лишень із хворою мамою й найменшими братиками. Треба мерщій тікати на край світу, бо варта таки «винюхала» їх слід.

Усі вагони переповнені офіцерами, від найнижчих до найвищих чинів, можна розрізнити по погонах, які виблискують у них на плечах. Усі поспішають на Дон, там формується біла Добровольча армія. У цій цілоденній товкотнечі добрався до Куп'янська вузлового. Сусіда Василя з ним уже немає, той десь відстав від потяга.

Забрали Івана до коменданта, бо одягнутий у військову форму. Там він виклав усе чисто, чому тут опинився. Направили в другу сотню, що стоїть на станції Хрипкове. У вагоні всього чоловік 17 козаків, як їх тут називають. Невтямки второпати, кому вони служать. Згодом довідався, що втрапив до 3-го Гайдамацького полку Слов'янської групи українських військ, який у складі корпусу під командуванням Омеляна Волоха допіру був відправлений на фронтовий напрямок Лозова — Слов'янськ.

Уся промисловість, індустрія й залізниці в усіх звільнених просторах України знерухомлені через брак вугілля. Тож їх завдання — звільнення Донецького басейну від більшовиків, що мав для молодої держави України колосальне значення.

3-й Гайдамацький полк у квітні 1918 року переможно шпацирує по Донбасу. Ще раніше місцеві шахтарі, під впливом більшовицької агітації спочатку подалися до Червоної гвардії. Опісля, дізнавшись, що в гайдамаків очільники Слов'янської групи робітники-шахтарі, а до складу входять багато братів-східняків, то почали покидати більшовицьке військо й більшість їх розбрелася по домівках.

Подекуди чинили опір окремі радянські підрозділи, набрані переважно з солдатів старої російської армії, але полк їх швидко розгромив. Намагалися стримати більшовики гайдамаків під Лозовою, Микитівною, Горлівкою, на станції Ртутний завод, та всі потуги їх виявилися марними. До кінця місяця полк витурив більшовиків зі Слов'янська, Бахмута, Микитівни. 24 квітня 1918 року взяли станцію Колпаково й стали на кордоні з Всевеликим військом Донським, яке нещодавно проголосило себе державою донських козаків. Захопили 14 потягів і 23 паротяги, забрані з українських депо більшовиками. Тоді з перемогою гайдамаків першим привітав Головний отаман С. Петлюра: «Хай буде вам усім, мої любі запорожці, вічна слава! Ви зробили ту роботу, про яку мріяв наш народ цілі віки».

На залізничній станції козаки відшукали кілька дерев'яних стовпчиків. З боків на кожному з них намалювали тризуб, а під ним таблички з написами: «У.Н.Р.», розмалювали їх у жовтий і блакитний кольори й укопали під Колпаково в найвиднішому місці. Начальник станції не сконфузився: його дружина з власної сукні пошила нашвидкуруч жовто-блакитного прапора, і за якісь півгодини він уже майорів над станційною будівлею.

Після закінчення ратоборства частини Слов'янської групи розташувалися в Донецькому басейні: 1-й Запорізький полк ім. гетьмана П. Дорошенка в Бахмуті, 3-й Гайдамацький у Слов'янську й на станції Микитівна, 4-й Запорізький ім. гетьмана Б. Хмельницького в Дебальцевому, панцирний дивізіон у Краматорську. Війська отримали наказ допомогти шахтарям відновити роботи копалень і залізниці [59].

Друга сотня 3-го Гайдамацького полку отаборилася у вагонах, які стоять на запасній колії. Командує сотнею, що тут формується, В. Кожем'яка, помічником у нього Ковтун. Усі військові назви старокозацькі. Найнижчий військовий чин ройовий, трохи вищий чотовий, а господар сотні бунчужний.

У пасажирських вагонах розміщуються козаки, а в теплушках зберігається майно полку: харчі, одяг, зброя. Вони й охороняють це все вдень і вночі. Лише віддаленість від Києва й страх оголити ділянку кордону, урятували 3-й Гайдамацький полк від розформування, як неблагонадійного стосовно до гетьмана (так, як це сталося з 1-ю дивізією Синьожупанників і полком Січових стрільців, особовий склад яких був національно свідомим і антигетьманськи налаштованим).

Поруч зі станцією Хрипкове село Меловатка, яке розкинулося на рівнині, що примикає до річки Жеребець, а по лівому березі крейдяні гори. Воно велике, але немає в ньому ніколи, клубу й інших культурних і громадських організацій. Залізниця, яка проходить південною стороною села, єдине місце, куди молодь виходить до пасажирських потягів, щоб побачити чужих людей, що виглядають із вікон вагонів, або вештаються по перону. Військові частенько внаджуються піхом до містечка Сватове, за сім кілометрів звідси, на самодіяльні вечори. Тут їх організовують учителі двокласно-земської школи разом з учнями.

Цієї ночі Іван вартує біля ешелону, очікує на зміну. Минаючи вагони, у яких знаходяться сотник із начальниками, углядів, що ті вдивляються кудись у далечінь, а там степом у напрямку до залізниці суне військова колона німців. Іван запитав у сотника:

— Може підняти сотню по тривозі?

— Не потрібно! Це «союзнички» йдуть нас змінювати по всьому кордону, що стикається з Росією. Ми ж тепер підлягаємо гетьманській владі й виконуємо її накази... До котрого часу...., — вибухнув не зовсім літературними зворотами сотник, емоційно висловлюючи своє особисте ставлення до цього.

Ешелон теплушок пригальмував на станції Хрипкове. Німці швидко повлазили в них і помайнували в напрямку Сватового.

Інколи траплялося й Іванові бувати на самодіяльних вечорах у Сватовому. Якось увечері концерт закінчився раніше, і він, не чекаючи потяга, пошурував пішки. Смеркло на півдорозі, але йти по залізничній колії легко, немає перешкод. Наздогнав дівчину й звернувся до незнайомки:

— Добрий вечір, попутнице!

— Доброго вечора, сусіде, — привіталася та.

— Чому ж це я сусід?

— Бо мешкаємо ми поруч, ви у вагонах, а я в тій хаті, що за колією в садочку, знаю вас уже давно.

— Це мені дуже приємно. От ми й познайомилися. Правда не знаю, як звати й прізвище ваше?

— Мене звати Юлею, а прізвище наше Петренки.

— То це ви на концерті співали ту пісню: «Ні, мамо, не можна нелюба любить?»

— Так, співала я, а ви добре її запам'ятали. Признаюсь, я дуже хвилювалася, бо мені захотілося плакати, коли я співала слова:

— «Дивись, моя доню, яка я стара, мені в домовину лягати пора»....

— А співали ви натхненно, мабуть, у житті багато довелося пережити?

— Ви вгадали... Мало я прожила на світі, та горя зазнала багато.

По дорозі зі Сватового до Меловатки вони ще багато дізналися з життя одне одного. Він уже знає, що в Юлі нещодавно померла мати, живуть вони втрьох, окрім батька є ще братик Петрусь, якого вона любить і жаліє. Юля виповідала Івану:

— Матір закохалася в лікаря, що мешкав на цій станції, та він і зараз тут. Тоді батько працював на залізниці, а лікар обслуговував усі військові частини, які стояли на кордоні, як оце й тепер. Батько довідався про зраду, покинув сім'ю, повернувся вже як матері не стало. Як я вболівала душею за ним, бо він справедливий і дуже любить нас із Петрусем, а мати, навсторч, увесь час докоряла батькові, за те, що вона ввесь вік свій горює за нелюбом.

V

Дрібцюючи полотном залізниці при сяйві повного місяця, Іван уважно розглядає супутницю й переконується, вона в усьому дотепна. Поцікавився:

— Не нудотно вам вечорами сидіти дома самотній?

— Коли на душі смуток, виходжу у вишневий садочок і слухаю, як виспівують різних пісень козаки біля вагонів, я люблю пісні, здебільшого народні.

Підходять до її цегляної хатинки, а від ешелону долинає спів: «...Бувай здорова, люба Україно».

— Це їхня улюблена, вони її співають щовечора, а оту пісню починають завжди першою: «Ще не вмерла Україна», — тихо доказує дівчина.

У садочку бовваніють дві людські постаті на лавці.

— Он уже сидять два мої залицяльники, чекають на побачення. Це ж твої однополчани Моргуненко Василь і Рахуба Афонька. Не знаю, як від них відхреститися, такі нахаби... Мабуть, треба на поміч кликати батька. Перший раз зайшли в садочок, попросивши дозволу. Такі чудні: на головах у них якісь полоси з чуба, вони їх називають оселедцями. Щоб не кошлатились, вони їх пригладжують милом, що аж блищать. Чи то обов'язково всі ваші вояки повинні мати на голові такі чуби, як у тих двох?

— Та ні. Це такий сплеск повернення козацьких традицій, зокрема чубів. Оселедець для справжнього козака відмінна риса, яка означала, що він не забув про віру й усвідомив усі свої неправедні вчинки. Заборонялося носити оселедці недосвідченим воякам, джурам, брехунам, боягузам, злодіям. Право мати такий довгий чуб мали лише досвідчені козаки, які вже відзначилися у великих битвах. Тож для молодих воїнів така зачіска була заборонена.

Якщо по правді, то зараз не всі знають його значення та й не розуміють, хто має право його носити. Хоча ще одна легенда існувала про те, що козаки себе вважали надто грішними для раю. Тож існувало повір'я, коли запорізький козак загине й потрапить до пекла, то Господь може змилуватися над ним, урятує його душу, витягнувши з пекельного полум'я саме за цього чуба. Козаки в давнину примовляли:

— Як на війні загину — мене ангел понесе в небо за чуприну.

Не дочекалися в садочку залицяльники Юлю. Піймавши облизня, вони ретирувалися несолоно сьорбавши. Івановому щирому побратиму Кіндрату Войтенку вони обмовилися:

— Не сьогодні, то завтра твоєму корешу мармизу начистимо! Так і перекажи!

Не один раз Іван з Юлею повертався вночі до Меловатки зі Сватового, де бували вдвох на самодіяльних концертах. Цього вечора, як і завжди, припровадив дівчину до її хатини, попрощався й попрямував до ешелона. Вартового десь не видко. Ледь торкнувся ногою приступки вагона, як хтось охопив його за поперек, ще один за руку, але в цей час Іван ногою, яка не стояла на приступці, так влушперив нападнику в груди, що той нахаба миттєво розчинився десь у темряві. Друга вільна рука натрапила на голову з оселедцем, цей «лицар»-закрутиголова теж відправився вслід за першим нападником, а Іван поліз спочивати у вагон.

«Маю сім синів, а чи діждуся бачити хоч одну невістку в хаті», — згадалося йому, як колись казала мама. Через це й гадає тепер: а чи сподобалась би їй його Юля, коли б стала невісткою? Мама його добра, не ображала б її, а Юля має лагідну, добру таку вдачу. Цим поділився з дівчиною, вона йому у відповідь.

— Доки мій батько не ожениться, не вийду зі своєї сім'ї, — і тяжко зітхнувши, змахнула хустинкою сльозину з очей.

Улітку 1918 року на демаркаційній лінії обставини для Запорізької дивізії стали змінюватися на гірше. Обіцянки гетьманського уряду з Києва щодо регулярного забезпечення грошима, харчами, вівсом, сіном, збруєю, амуніцією, одягом і взуттям усіх частин Запорізького корпусу не виконані ні перед присягою, ні після неї.

Усі резерви вичерпалися. Особливу скруту відчуває Гордієнківський кінний полк. Харчуються в тих селян, при дворах яких розташовані. Аби не виглядати перед господарями дармоїдами, кожен старшина й козак допомагає їм у роботі в полі й своїм конем послуговується до такої роботи. Тому навчання й муштра припинилися, але залишити охорону кордону ніяк не можна.

На протилежному боці почали з'являтися великі групи озброєних у військовій уніформі людей. У нічній темряві грабують місцевих селян, а на ранок зникають. Охорону з українського боку підсилили, пости й патрулі розмістили густіше. А від уряду забезпечення харчами відсутнє, ні людям, ні коням... А далі ще гірше... Не рятують уже працьовиті руки дівчат і бабів, які козаків із полків обпирають, латають їм сорочки... Час робить своє, наближається холодна осінь.

І

Настала осінь. На бульварах Києва рясно осипається жовтогаряче листя, та ще швидше від нього розлітаються по Україні різні чутки. Як розшарпані шаманки риплять і човгають через розтривожені степи потяги, доставляють до провінційних станцій безліч новин. Принишклі до цього містечка й міста, одне за одним вибухають повстаннями. Шумлять, ворохобляться українські степи. Нежданно-негаданно для німців у руках повстанців опинилася більша частина Київщини.

Звістка про революцію в Німеччині, масові робітничі демонстрації в Берліні, Гамбурзі звалилася на голову, як грім серед ясного неба. Газети кричать, що 9 листопада 1918 року там повалили імператора й до влади прийшли соціал-демократи. Німецьке командування розгублене: як розвиватимуться події далі в Німеччині, що жде німецькі частини, розташовані в Україні? Тепер солдатська маса думкує лише про одне, як швидше повернути голоблі додому. Котиться епідемія переляку, а водночас із нею лютує й безжалісно косить населення епідемія іспанки.

На цей момент в Україні кардинально змінився розклад сил і став надзвичайно загрозливим для української державності. Тимчасова ситуація з'єднала всіх у одному колі — проти гетьмана Скоропадського. З одного боку деморалізовані революцією в Німеччині, розвалом Австро-Угорщини й програшем у Першій світовій війні німецькі й австро-угорські війська. З іншого — у «сірій зоні» між більшовицькою Росією й Українською державою накопичені величезні сили більшовиків. З третього боку підточує державу створена Троцьким більшовицька підпільна терористична мережа. З четвертого — білогвардійське підпілля, орієнтоване на генерала Денікіна. Ще, з п'ятого боку, діє соціалістичне підпілля, у тому числі й радикальних українців. Наріжним каменем між усіма стало майбутнє України. Скоропадський будує буржуазну державу ліберального капіталізму зі свободою приватної власності й ініціативи. Особа українського гетьмана і його плани розбудови держави заважають усім. Соціалісти марять соціалістичною державою — вони керуються Інтернаціоналом. На компроміс іти не бажають, хоча й спостерігають, не сліпі, що відбувається в більшовицькій Росії.

Важливим чинником являється й тиск держав-переможниць у Першій світовій війні, які входять до Антанти. Вони не надто прагнуть бачити Українську державу на мапі Європи. До того ж по всій території України розплодилися, як гриби після рясного дощу, ще й анархічні елементи — банди, які здебільшого являють собою ватаги волоцюг. Вони інколи теж порушують політичні гасла, піднімають політичні прапори, але зовсім не з політичних положень, а з меркантильних.

Ще в червні 1918 року, розвідка штабу гетьмана, доповідала про підготовку збройного перевороту проти нього українськими соціалістами спільно з більшовиками. У цих інтригах не останню роль відігравав і німецький генштаб, у тому числі й майор Гассе, який свого часу вів перемовини зі Скоропадським про його переворот. Тобто, німці грають на два фронти. З перших же свідчень, які прийшли з Державної варти, стало відомо про проведення нелегальних зборів, накопичення зброї й підготовку терактів. Одразу ж були заарештовані опозиційні лідери, але через тиск із боку німців і на прохання культурних діячів, їх невдовзі відпустили.

Як уже не раз бувало в історії України — до поразки й втрати державності призвели міжусобиці всередині українства. Так і не змогла недозріла політична українська еліта винести за дужки свої внутрішні політичні чвари, розбіжності, різні світогляди й об'єднатися перед зовнішніми викликами. Ті самі проблеми виникали й в XVII-XVIII ст., коли замість шукати внутрішні компроміси, козацька верхівка, утягувала у свої конфлікти зовнішні сили. На жаль українців історія нічому не навчає на протязі віків...

На листопад 1918 року гетьман Павло Скоропадський опинився в пастці подій, як внутрішніх, так і світових. Власної впливової політичної сили він не має, тому підступна зрада виповзає зі всіх кіл, сторін і шпарин. У цьому задушливому зашморгу гетьман для збереження державності й країни реальних сил не має. Ці несприятливі трагічні обставини примушують його піти на сумнівний дипломатичний крок.

14 листопада 1918 року він підписує Грамоту про майбутнє входження України до складу Росії після звільнення останньої від більшовиків. Таким чином, змінює орієнтацію на білогвардійські російські сили й переможницю Антанту, у яких на меті відновлення єдиної неподільної Росії (небільшовицької).

Ще за тиждень до цього, він видав Універсал, у якому декларував, що Україна не відступиться від ідеї самостійності й попереджав: якщо будуть заколоти або виступи проти української держави, особливо серед українських громадян — то ми «погубимо українську державність узагалі й Україна загине».

Людність метається: що жде всіх завтра, куди піти — податись? Кидаються до газет і шукають у них відповіді. Відомий київський професор Яновський друкує матеріали про мікроб іспанки та як боротися з цією смертоносною пошестю. Удаються й до Всевишнього господа Бога.

Припхалися до Києва патріарх Тихон із митрополитом одеським і херсонським Платоном. Під фресками XI ст. в древньоукраїнському Софіївському соборі з піною на устах посилають прокляття українським повстанцям і моляться за вчорашніх своїх ворогів німців, за єдину, неподільну Росію.

З листопада 1918 року між Харковом і Полтавою, на непримітній глухій залізничній станції Скороходово, таємно зустрілися гетьман Павло Скоропадський із прибулим із далекого Новочеркаська донським отаманом Петром Красновим. Вони скріпили своїми підписами союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення обох сторін: «Виступити в справі утворення союзу, якого конечною метою буде утворення Великої Росії».

Згодом російський генерал Денікін сповіщає: «Раз Україна стала на шлях російської державності, є потреба ввійти в згоду в питаннях створення єдиного фронту й єдиного командування для боротьби з більшовиками й єдиного російського представництва на міжнародному конгресі. У основу погодження добровольча армія ставить три положення: 1) єдина Росія, 2) боротьба з більшовиками до кінця, 3) вірність домовленостям із союзниками». Шляхи Скоропадського, Краснова й Денікіна зійшлися.

II

Щоб дати розрізненому стихійному спротиву провід і організацію, з усіх опозиційних до гетьмана партій восени створили Український Національний Союз, який відразу обрав Директорію Української Народної Республіки з п'яти осіб (В. Винниченка, С. Петлюру, Ф. Швеця, А. Макаренка, О. Андріївського). 14 листопада вона оголосила гетьмана «поза законом», поклала на себе всю повноту влади в Україні й започаткувала загальне повстання.

Єдиною боєздатною військовою одиницею, на яку спиралася Директорія, був окремий загін Січових Стрільців під командуванням Є. Коновальця й А. Мельника. 15 листопада, коли до Білої Церкви під захист Січових Стрільців прибули члени створеної Директорії УНР, у Києві в Генеральному штабі гетьмана йшла нарада з питань об'єднання командування Дону, України та Добровольчої Армії для спільної боротьби проти більшовиків за відродження Росії.

Наступного дня газети ошелешили українців: «Усі військові частини, які формуються або діють проти більшовиків, у тому числі й армія гетьмана П. П. Скоропадського, уливаються до білої добровольчої армії генерала А. І. Денікіна. ...Збори й маніфестації наказом гетьмана заборонені, упроваджено попередню цензуру воєнного часу, закриті всі вищі школи».

Опубліковано наказ: «Про мобілізацію офіцерів до 50 років, усіх надстрокових підофіцерів і військовозобов'язаних студентів». Оголошена мобілізація за 10 років. За найменший прояв непокори — жорстока розправа. 17 листопада оприлюднили звернення гетьмана з закликом вступати до російської армії Денікіна. У центрі Києва майорять російські монархічні триколори. Відділ добровольчої армії генерала Кирпичова розмістився в Педагогічному музеї. На вулиці Прорізній над її головним штабом маячить біло-синьо-червоне полотнище. Розгнуздано й нахально підняло голову й вивергає отруту й бруд усе, що в Україні себе почуває «загальноруським» або просто «руським». Це стало остаточним поштовхом до масового національного зриву.

III

Уночі з 16 на 17 листопада 1918 року в Білій Церкві підняли збройне повстання на чолі з Директорією проти влади гетьмана П. Скоропадського. Удень Січові Стрільці оволоділи Фастовом. Військові підрозділи, сформовані за часів Гетьманату з українців, противилися репресивно-поліцейським акціям проти селянства, несправедливому поділу землі й проросійському курсу.

Головна опора режиму — формування з російських офіцерів, курсантів і дрібної буржуазії. До 10000 тисяч українофобів лише в Києві виступили каральним походом «бити свідомих хохлів».

Наступного дня відбувся Мотовилівський бій. Республіканці розбили офіцерську дружину М. Святополка-Мірського й 1-й Сердюцький полк із кінною сотнею та панцерним потягом, які, очікуючи бою з ватагами селян, а не з вимуштрованим військовим підрозділом надто легковажно поставилися до бою.

Сердюки масово почали переходити на бік повсталих і спільно з січовиками навіть відбили нічну атаку на залізничну станцію мешканців сіл Мотовилівка й Плісецьке, які мародерствували на полі бою. Залишки розбитих під Мотовилівкою гетьманців відступили на Васильків і Пост-Волинський. Ця рішуча перемога чотирьох сотень Січових Стрільців над відбірними частинами Денікіна й Скоропадського відкрила Директорії шлях на Київ [12].

Розгром під Мотовилівкою став сигналом до загального повстання проти влади гетьмана й німців по всій Україні. У листопаді 1918 року масово перейшли на бік Директорії частини, сформовані гетьманом Скоропадським: Подільський корпус на Вінниччині, Сірожупанна дивізія на Чернігівщині, Запорізька дивізія на Слобожанщині. Нова влада отримала практично готові державні інституції та військові частини.

На вечір 21 листопада по південних околицях Києва веде вогонь стрілецька артилерія. Як гриби після рясного дощу формуються селянські партизанські загони, які озброює Директорія. Їх розгортають у полки, бригади, дивізії.

З повстанців лише однієї Київщини створили дві Дніпровські дивізії, що разом із Січовими Стрільцями склали Осадний корпус й затягнули кільце блокади навколо Києва. 23 листопада війська Директорії вибили гетьманську залогу з Черкас, а 26 листопада гетьманці втекли з Умані [3].

Усі, хто бореться за зміни й кричать: «За волю», вважають себе «революціонерами», своїх же противників — «контрреволюціонерами». Цього разу й більшовики допомагають стверджувати владу «петлюрівської» Директорії.

29 листопада німецька делегація приїхала на перемовини з урядом Директорії. Німців хвилює одне питання — перепуск їх ешелонів через захоплену повстанцями станцію Боярку. Представники німецького командування в загидженому залі станції підписали угоду: «Німецькі частини київської залоги зобов'язуються не переходити лінії, що позначена блакитною рискою на доданій до цього карті...»

Останні ешелони рушили до Німеччини під прикриттям цієї лінії. Ущент розсипалися глиняні підпорки влади гетьмана Скоропадського, його покровителі німці безславно залишають Україну. 14 грудня він і сам відрікся від влади й втік до Німеччини, а його міністри — до А. Денікіна.

Через кілька днів Директорія УНР урочисто вступила до Києва... А французи в Одесі побачили не триколор «неділимої Росії», а жовто-блакитне полотнище стягу Української самостійної держави.

Уже 17 грудня 1918 року в Києві на Софіївській площі відбувся парад української перемоги. Стрункі й незворушні, як мармурові колони, двоє галичан отамани Коновалець і Сушко в темно-сірих шинелях і папахах обабіч головного отамана Петлюри під снігопадом приймають парад військ Директорії.

IV

Морозяний день 22 січня 1919 року. Дерева вкриті інеєм, білі сльози снігу, зимовий дивосвіт. З самого ранку столиця виглядає святково — скрізь національні жовто-блакитні прапори й транспаранти, на балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками.

Особливо гарно удекорована Софіївська площа й прилягаючі до неї вулиці, з-поміж них вирізняються будинки центральної контори телеграфу й Київського губернського земства. Тут на балконах прапори, портрети й погруддя Тараса Шевченка, уквітчані національними стрічками. При вході з Володимирської вулиці до Софіївської площі на Тріумфальній арці висять у парі старовинні герби Східної України й Галичини, а на стовпах по всьому майдану красуються герби чи не всіх українських губерній і плакати.

Під звуки музики об одинадцятій ранку сюди починають прибувати українські піхотні частини, артилерія й самострільні команди, котрі шпалерами стають з усіх чотирьох боків площі. За ними йдуть люди. Уся площа й сусідні вулиці заповнені вщент. Місця всім не вистачає, чимало з присутніх забираються на дерева, щоб звідти краще роздивитися дійство.

Усім церемоніалом свята й розміщенням делегацій опікується артист Микола Садовський. Поперед військових поставили нові шеренги з учнів із національними прапорами й плакатами в супроводі вчителів. Першими з'явились службовці залізниць із великим транспарантом, на якому написано: «Слава українським героям!». Опісля надійшли делегації від міністерств, прибули й багатолюдні хресні ходи з усіх київських церков.

У Софіївському соборі зібралося духовенство на службу Божу, яку почав правити єпископ черкаський Назарій. Тим часом на майдані стає все тісніше. Свої місця займають члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

Рівно о дванадцятій під гук гармат із Печерська й під переливи урочистих дзвонів із Мазепинської дзвіниці та інших церков виходить на площу з Софіївського собору й стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

На якусь хвильку запала тиша й здалеку покотилися вигуки: «Слава!» — на честь під'їжджаючих на автомобілях членів Директорії. Військовий оркестр грає Національний Гімн України — настає найурочистіший момент свята. Привітав із святом проголошення Соборності представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельський зачитав заяву Президії Української Національної Ради й Державного Секретаріату про волю Західно-Української Народної Республіки: об'єднатися в одну Українську Соборну державу! Усі учасники заяву цю сприйняли довготривалими оплесками.

Виголосив промову голова Директорії Володимир Винниченко, а член Директорії професор Федір Швець оголосив Універсал Директорії (так званий «Акт злуки»), яким проголошується об'єднання Української Народної Республіки з Західно-Українською Народною Республікою в єдину державу [41, 29-32]. Його тут же на площі, урочисто скріплено обміном грамотами [4, 37]. Після цього архієпископ Агапіт із духовенством відслужив молебень. Закінчилося свято військовим парадом галицького легіону Січових Стрільців, яким командує полковник Євген Коновалець.

Відцвів ще один зимовий день. Наступного дня в Києві відкрився Трудовий конгрес, представлений 400 делегатами від УНР і 65 делегатами від ЗУНР, який і схвалив Акт злуки. Так було започатковано розв'язання корінної історичної проблеми суспільного життя всього українського народу — соборності століттями роз'єднаних земель України, об'єднання їх в єдиній державі з демократичним устроєм. Цей історичний акт виявив крах планів великодержавників як зі Сходу, так із Заходу денаціоналізувати український народ і асимілювати його з державними націями.

Прекрасні наміри про створення Української соборної незалежної держави, на превеликий жаль, так і залишилися декларацією на папері. В умовах швидкоплинної війни й постійної зміни влади в Києві, рішення Директорії УНР швидко втрачають свою цінність. Через цілий ряд зовнішніх і внутрішніх причин, злука українських земель у єдину власну державу 22 січня 1919 року на практиці виявилася не остаточною і, на жаль, не без скандалів.

Одна група людей, яка виходила на Софіївський майдан, була представниками Української Народної Республіки. Це були молоді в політичному плані діячі, які у своїй діяльності значною мірою сповідували революційний романтизм. Серед них переважали соціалісти, соціал-демократи, анархісти. Перспективу мати власну державу вони цінували. У той же час у них переважали мрії про федерацію з Росією, а подумки навіть сподівалися на світову спільноту возз'єднаних робітничих націй.

Інша група людей представляла Західноукраїнську Українську Народну Республіку. Це були представники української аристократії й інтелігенції, які були далекі від радикальних соціалістичних ідей. На відміну від своїх візаві, вони мали досвід життя в Австро-Угорщині та зовсім інше бачення багатьох суспільних питань.

З часом почали виникати непримиренні протиріччя між державним політичним проводом складових частин цього історичного об'єднання, що в підсумку й призвело до скасування угод січня 1919 року. А кульмінацію стали переговори С. Петлюри з Пілсудським про «союз з Польшею за ціну Галичини».

2 грудня 1919 року представники Директорії склали заяву, у якій визнавали проблему Східної Галичини внутрішньою справою Польші, котру має розв'язати сам польський уряд [18, 413]. Ця заява, по суті, перекреслювала боротьбу галичан за незалежність. Тому природно, що вона викликала обурення як у самій Галичині, так і з боку закордонного галицького уряду, який ще в листопаді 1919 року залишив Україну й виїхав до Відня.

У грудні цього ж року диктатор Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич скликав розширену нараду членів уряду і його найближчого оточення в еміграції, на якій була засуджена заява представників Української Народної Республіки на варшавських переговорах, де керівництво останньої згодилося віддати Галичину Варшаві, як чергова уступка Директорії на користь Польщі за «ціну втрати незалежності Західної України».

На нараді вирішено було скасувати Акт злуки від 22 січня 1919 року [4, 67]. Виявом протесту проти таємних переговорів Директорії з урядом Польщі стала заява 4 грудня 1919 року делегації Західноукраїнської Народної Республіки посольству Української Народної Республіки у Варшаві про скасування Акту Злуки. Єдина держава Українська Народна Республіка навіть на папері протрималася менше року. Проіснувавши лише 175 днів вона розпалася.

V

Директорія Української Народної Республіки постала в результаті загального стихійного повстання. Участь у ньому брали різнополярні сили й далеко не всі підтримували Українську Народну Республіку, але головним завданням ставили скинути гетьманську владу. Були загони, які притримувалися чіткої політичної платформи, воювали за українську владу, були й пробільшовицькі формування. Та було й багато загонів, які не мали виразної політичної позиції, діяли в межах своїх сіл і майже не розумілися на тому, що відбувається в містечках і містах. А ще були й такі, які воювали проти будь-якої державної влади, яка приходила в село.

На кінець 1918 року армія Української Народної Республіки складала близько 150 тисяч чоловік. Тож і не дивно, що бурхливі повстанські хвилі «вийшли з берегів» і стали непереборною перепоною для встановлення нової стабільної влади Директорії УНР. Проти її армії виступили кілька фронтів: більшовицький і польський з одного боку, білоґвардійсько-антантський і анархістичний з іншого.

В Україні селяни становлять близько 80 % населення. Тож для становлення або повалення тієї чи іншої влади саме селянські повстанці часто відіграють вирішальну роль. Саме в добу Директорії найбільше поширився повстанський рух, особливо на Правобережжі. Як вияв неорганізованої волі народних мас, він має стихійний характер і не відзначається сталістю своєї ідеології. Повстанські загони, на чолі з отаманами, вигулькують на поверхню українського сільського життя, як гриби-опеньки після дощу.

З грудня 1918 року в провінції життя опинилося під контролем неймовірної кількості місцевих батьок і отаманів, які очолюють повстанські, добровольчі, козацькі формування, збиті з селянської маси. До їх появи часом призводять і непродумані накази українських політичних лідерів. Зокрема, С. Петлюра в одній із відозв заявив: «Хай кожне село наводить у себе порядок!» Селяни зрозуміли це гасло по-своєму: «Кожна волость сама по собі!», тобто позбавлена контролю з боку центральної влади [63, 11].

Виникають такі загони з метою самооборони, захисту набутків власної праці, у багатьох випадках для «парубоцької слави» чи для грабунку сусідніх сіл в околицях, невеликих державних установ, знесилених військових частин чи з метою єврейських погромів, які ще десятиріччями ятритимуть рани і євреям, і українцям. Подекуди такі селянські формування створюють представники політичних партій, виникає своєрідний симбіоз «селянської вольниці» та політичної ідеології, для «походів козаків із мотикою на сонце».

Характерним явищем української революції стало те, що хвилі народного бурління винесли на поверхню широких і глибоких вод осіб різного сорту. Це люди не тільки творчі й ідейні, талановиті, цілком відповідаючі тому історичному завданню, що його покладає на долю вибраних, у критичні й переломні хвилини життя народу, національний зрив. Але в кожній місцевості вистачає також і людей без ідеалістичного пориву й моральних підвалин. Часто-густо це різні нездари, але енергійні, нахабно-спритні демагоги, які ведуть за собою натовп лише тим, що самі йдуть за ним, потураючи йому в усьому та обіцяючи мотлохові золоті грушки на давно усохлій вербі...

«Батьки-отамани» то славою вкриваються, то з ганьбою й зрадою кумаються. А через те, що все зле хутчій світ облітає й добру славу забиває, «батьки-отамани» зі своїми загонами завжди мають тавро українських авантюрників, а їхні негативні дії безпідставно зараховуються на рахунок українського війська і його Головного Отамана. Не один такий нікчема зганьбив своїми діями українську революцію й визвольний рух. Чим більше подібних авантюристів має серед себе повсталий народ, тим менше шансів на перемогу, на здійснення його визвольних прагнень, мрій і надій [7, 10-11].

Україну поглинають розбрат і ворожнеча. У провінції між селом і містом панує незмир. Як здається селянам, там засіла ворожа до них влада, яка тільки тим і займається, що отримує зверху накази приймати каральні та реквізиційні загони. Селяни обмежують свій повстанський рух до оборони свого села або волості, бо їх не цікавить боротьба за державність України, за малими винятками. Вони часто ворохоблять, деякі «вожді» ворогують і воюють між собою. У їх середовищі політична орієнтація найрізноманітніша й здебільшого змінюється як у калейдоскопі, залежно від обставин, зміни властей а чи мінливості уподобань того чи іншого батьки. Вони повсякчас переходять від «петлюрівців» до «червоних», а спробувавши «червоної влади», — знову до «петлюрівців», «махновців» чи ще когось...

Частину з них анархія перетворила в здобичників і здирників, дехто став на шлях банального кримінального бандитизму. Окремі отаманчики, ще вчора вип'явшись із примітивних сільських «вождиків», входячи завдяки зброї в п'янкий смак абсолютної влади, безконтрольності й безкарності невзабарі вже замахуються й на всеукраїнську владу. Це прискорює не тільки крах української державності, а й веде до розпаду української армії, бо 70% від її складу возз'єднаних — селянські повстанські загони. Отамани далі своїх «володінь» далеко не віддаляються, підкорятися будь-кому не бажають, а від мобілізації на фронти з більшовиками чи білогвардійцями відмовляються. Ох, не дарма здавна кажуть: «Де збирається два українці — з'являється три гетьмани».

Українці завжди вміли воювати й постояти за себе, але не навчилися будувати свою міцну державу. У січні 1919 року армія Директорії УHP зменшилась до з 150 до 50 тисяч. Це пояснюється тим, що не всі були за Українську Народну Республіку. Найчисельніший склад армії — селяни, після усунення гетьмана, не бачуть потреби воювати далі й повертаються в село ділити землю. Армія швидко розсипається.

Прикмети революції й революціонерів — фанатизм, крайнощі, нетерпимість, руїна, пожежі, кров. Такі не будують, а лише руйнують старі підмурки. Нове ж створюють на розчищеному місці вже не революціонери...

Українська революція 1918-1921 років конає в українських степах. Україна опинилася в ситуації «між двох вогнів» — однією рукою треба стріляти по ворогу, який іде прямо на тебе, а іншою стріляти по «хатнім ворогам», які в тебе за спиною...

Реальна влада в провінції — у руках отаманів, а сама Україна скидається на бджолині соти й так само розділена на «мікродержави», які не перебільшують волость, проте іменуються «республікою», мають свою «міжнародну політику», «армію» та «фронт» — канави-окопи зриті в царині села.

У «Віснику УНР» кореспондентами приведені факти: «З'явилася така маса самочинних полковників і навіть отаманів, що коли цьому не зробиться стриму, то буде їх більше, чим козаків. Це просто осмішує нас перед чужинцями і своїми, коли на кожнім місці, в кожнім шиночку, на кожній станції видно „отаманів“ та „полковників“ — без війська, без належної поведінки і пошани для себе та інших» [9].

Селянські хлопці нерідко кидаються «з вогню та в полум'я», від одного батьки до іншого, кожний з яких обіцяє реалізувати своє бачення «свободи і волі». Українські степи народили своє «самоврядування», яке впроваджується на окремо взятих територіях і полягає в безконтрольності й самоорганізації сіл, що ворожі міській владі та міській культурі. Зброя відкриває шлях до вседозволеності.

Якщо сприймати з точку зору державності, на перший погляд, парадоксальною виглядає мінливість настроїв українського села. Загони повстанців, у абсолютній більшості сформовані з селян, за допомогою яких Директорія УНР за кілька місяців до цього повалила гетьманат Скоропадського, раптом масово почали переходити на бік більшовиків.

Та дивного в цьому не має нічого. Селяни, як маса, ще не дуже доросли до розуміння державності й воюють за свої інтереси чи інтереси села — землю, розподіл поміщицького майна, уникнення податків і мобілізації.

Селяни, які повстали проти Скоропадського, воювали проти репресивного консервативного режиму за землю, проти поміщиків, проти поліції, проти німецьких і австро-угорських окупантів. Вони воюють під червоним прапором так само, як і під синьо-жовтим.

Коли селяни вирішили, що більшовики їхні проблеми вирішать швидше й краще, ніж Українська Народна Республіка, то почали переходити на бік більшовиків. Тим паче, що ті не «ламають» Українську Народну Республіку й не творять нову державу. Вони обіцяють, що республіка лишається та ж сама, але влада буде радянською.

Приспаний національно й збуджений в огні та бурі революції майже без власної інтелігенції, яка на протязі віків неволі зросійщилася або спольщилася, український народ у своїй більшості пішов за гаслами соціальними, а не національними, і такою своєю поставою змарнував великі можливості визволення.

Отаманія — це одна з складових приспаних частин духового євства українців. У одних вона залишається на ціле життя в стадії летаргії, а в інших прокидається як шкідлива для української суспільності. Отаманія червоною ниткою проходить через усю нашу історію, отаманія наше нещастя в минулому й одна з головних причин невиправданої української трагедії в сучасності [7, 18, 104]. У яку обгортку не загортай популізм — червону, білу, зелену чи інші, він завжди залишиться нездійсненним маревом для простачків.

І

У роках 1917-1918, за часів відродження української державності, траплялося чимало українців, що розпочали свою службу Україні як українські патріоти, а закінчили її як зрадники. Одним із таких і був власне Омелько Волох. На Харківщині й Луганщині він сподівається очолити повстання, щоб стати «новою владою» Східної України. Він із тих, хто, як кажуть, стелить собі м'яку постіль у хаті, яка ось-ось має запалати. Гонивітер, якого національне зрушення винесло на гребінь. Але як високо жаба не стрибала б, їй все одно слона не проковтнути. Це саме стосується Волоха. Рано чи пізно, а він скінчить на смітнику історії.

Коли антигетьманське повстання охопило всю Україну й до нього почали приєднуватися військові формування гетьманської армії, Волох зі своїми «однодумцями» заарештували командира 3-го Гайдамацького полку полковника Сільванського, щоб очолити цю частину, яка стояла у Валуйках.

Однак 17 листопада всі державні та військові установи Харкова захопив полковник гетьманської армії П. Ф. Болбочан і проголосив приєднання губернії й місцевого гарнізону до повсталих. Директорія УНР призначила його командуючим Лівобережним фронтом і всіма військами повсталих, що знаходяться на Лівобережній Україні [51].

В умовах пануючого в цьому регіоні хаосу він фактично став господарем Східної України й прагне встановити владу Української Народної Республіки та завести правопорядок на території, за яку несе відповідальність. З цією метою він видав наказ: «Оголошую, що ніяких совітів робітничих депутатів, монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька».

Відозва спрямована в основному проти противників української державності, особливо російських та їх посіпак українських більшовиків, які хотіли використати слабкість української влади, і влаштовуючи різноманітні провокації, заворушення, страйки, незаконні фальсифіковані «вибори» рад, антиукраїнські з'їзди й поширюючи хаос в Україні, захопити її у свої руки.

Запорізька дивізія має завдання втримати й боронити східні рубежі України й перебуває на кордоні Воронезької, Курської губерній та частково на Дону. Її командир полковник Болбочан — професійний військовий, незаперечний авторитет серед вояків. У боях показав себе талановитим полководцем. У будь-яких ситуаціях не втрачає здібності орієнтуватися. Надзвичайно хоробрий. У більшості випадків керує боєм і завжди перебуває в найнебезпечніших місцях, чим піднімає дух у запорожців, а вони під його керівництвом непереможні. Про нього швидко розійшлася слава, тож багато військових стають під його прапори.

II

Отаман Волох, який командує 3-м Гайдамацьким полком, куди долею випадку потрапив Іван Харченко, прагнув теж узяти участь у харківському перевороті, проте був зупинений німцями при наближенні до міста. Від походу на Харків довелося відмовитися й відступити на станцію Сватове.

Зовнішній Волохів вигляд відповідає його духовному світоглядові — високий, кремезний, рудий із мало інтелігентним, зі слідами віспи обличчям, — він нагадує (своєю зовнішністю) тип фельдфебеля колишньої Російської армії. Одягається Волох у простий сірий жупан; гайдамацька шапка з червоним шликом, червоний пояс і нерозлучна кавалерійського типу рушниця доповняють його вбрання. Волох не належить до світлих типів революції, скоріше це зібрання всіх негативних сторін людини — фальш, брутальність, знущання над слабшим і демагогія найхарактерніші риси його вдачі. «За голоту», «Хай живе біднота» й тому подібні вигуки звичайні в його балачках [44, 36].

Він неофіційно визнаний вождем усього анархічно-бунтарського, нікому не підпорядковується в армії. Простуватий і малограмотний дядько, тож і підбирає собі подібних. Симон Петлюра вважає Волоха яскравим виразником інтересів простого українського народу, які він ніколи не зрадить. Волох спирається на гайдамацьку голоту. Антисемітизм доданок його ідеології.

2-га сотня 3-го Гайдамацького полку охороняє ешелон із майном усієї Запорізької дивізії, яка стоїть на уявному кордоні з Росією, демаркаційній лінії. Тому сотню муштрою часто не турбують: раз або двічі на тиждень виводять робити вправи з гвинтівкою. Напередодні десять козаків із бунчужним будували стрільбище під горою в степу, далеко від залізниці. Кожному видали гвинтівку з однією обоймою набоїв, записали її номер. Тепер сотник Кожум'яка водить туди козаків і вчить, як поводитись із зброєю при стрільбі, як цілитись, а семінаристів які не вміють сидіти на конях, навчає орудувати шаблею й рушницею. Потрібно їх із цивільних перекувати на воїнів не лише душею, але й тілом.

Командир 3-го Гайдамацького полку О. Волох проводить на центральній площі Сватового збори, на яких закликає приєднуватися до української армії. З усіх сіл ідуть дядьки в свитах і з торбами. Записуються й спокійно, як в церкву, ідуть на смерть... У гайдамацькі ряди вступають і місцеві приайдарські хлопці з Новобілої, Можняківки та інших поселень, донбасівці масово йдуть із гайдамаками воювати за Україну.

III

На південно-східному фланзі Запорізької дивізії з боку Кантемирівки, відбуваються сутички з денікінцями, на протилежному, з боку Валуєк — із більшовицькими загонами. Пізньої осені запоріжці роззброюють і з боями вибивають з окремих населених пунктів німців, недавніх союзників гетьмана.

Посада командира полку вже муляє Волоху й здається замалою. У його невгамовній істоті, амбітництво, очевидно, було й раніше, але не траплялося нагоди виявити його на ширшу скалю. Спочатку він натякав, що повинен бути начальником дивізії, з огляду на більшу численність його полку. Але незабаром амбітні плани почали зростати. До здійснення його амбітницьких мрій на шляху до посади командира корпусу головною перешкодою стоїть полковник Болбочан. Він Волохові осоружний і ненависний ще й тому, що в корпусі дотримується армійська дисципліна.

Головком Лівобережним фронтом Болбочан серед різновекторних угруповань Директорії займає «праві» позиції. У його полках, окрім Волохового 3-го Гайдамацького, служить гетьманське офіцерство, яке продовжує носити однострої з «погонами» й відзнаками, незважаючи на заборону цього Директорією. «Денікінщина» — обурюється Волох. А старшинські кадри, переважно походять з інтелігенції, до якої примітивний «батько»-отаман ставиться зневажливо:

— Антиле-ген-ція... Аристо-кра-тія... Нам потрібні вояки, а не вчені люди, — заявляє він своїм підлеглим. Полковник Болбочан, навпаки, зневажає різних «вискочок із простолюддя» та революційних соціалістів. Отаману Волоху, який прагне запосісти його місце, наказав:

— Негайно повернути полк у місце колишнього розташування, а командування передати заарештованому полковнику Сільванському.

Цей наказ, як і успішність конкурента «на владу», зробили Волоха особистим ворогом Болбочана. Отже, Волох чекає нагоди, щоб усунути Болбочана й самому стати на чолі Запорізького корпусу. Він не підкоряється головкому й починає в районі Сватове-Попасна роззброювати німецьких солдатів які виїжджають на батьківщину. Отаман намагається в західних районах Луганщини затвердити свою владу. Але з Луганська на Дебальцеве рушили білокозаки, з півночі загони Червоної Армії під командуванням лівого есера Сахарова, з півдня турбують своїми наскоками махновські загони.

Сотня гарликала пісню під марш «на місці», коли бунчужний скомандував: «Струнко!». Підійшов сотник Кожум'яка, щось прошепотів бунчужному на вухо, після чого той подав команду шикуватися з гвинтівками й набоями перед ешелоном. Перед цим сотника викликали на телеграф у Хрипкове й там дали якийсь новий наказ. Так і не проспівали пісню про славного Морозенка.

Надворі стемніло, а ніч осіння, темна. Бунчужний Брунь пройшовся перед строєм і став викликати козаків по прізвищах, осіб двадцять, у тому числі й Івана Харченка. Відібраних вишикував, а решті наказав розійтися.

Задихано припихтів зі Сватова, пахкаючи густим чорним димом, паротяг з однією теплушкою. З вагона зступив лейтенант Ковтун і повідомив:

— Панове козаки! Ми їдемо в місто Куп'янськ. Завдання роззброїти гетьманську варту, яка приведе до в'язниці заарештованих. Більшість із них супротивники влади гетьмана. Ми повинні прибути до в'язниці першими.

До воріт Куп'янської в'язниці доправилися першими. Лейтенант крізь хвіртку у воротях височенного дощаного тину щось переговорив із вартовим. Ніч тиха, темна. Ніколи не доводилося ще Івану бувати у в'язниці, уявлення не має про те, як тут животіють ті люди. Згадалося давнє народне прислів'я, що «від тюрми та суми — не зарікайся».

Біля в'язниці освітлення незначне. З'явилася колона, осіб сорок, з чотирьох сторін освітлена ліхтарями «летюча миша». Варта підвела до воріт арештантів, а далі через хвіртку у ворота пропустила в двір. Начальник гетьманської варти скомандував підлеглим шикуватися паралельно з другою сотнею гайдамаків. Усе відбулося так, як і спланував лейтенант Ковтун.

IV

Даремно Іван думкою багатів, що після цього вони повернуться назад до Хрипкове й він знов зустрінеться з Юлею. Так не сталося, як гадалося. Вагон причепили до якогось іншого ешелону, у якому було повно вояків. У теплушку заплигнули двоє молодих козаків. Той що вищий, у білій шапці з червоним шликом, відрекомендувався:

— Я курінний отаман першого куріня 3-го Гайдамацького полку Виноградов. Відсьогодні я командую куренем, а це ваш сотник Гараін.

Обидва хлопці молоді й по виправці помітно, що це колишні офіцери царської армії.

— Чи є між вами кулеметники? — продовжив Виноградов.

Обізвався Ільчук:

— Я «працював» із «Максимом», але всі системи кулеметів, не знаю.

— Підбери собі другого номера й усе буде гаразд. У нас є «Максими».

— Є в мене й другий номер, але він залишився на Хрипковому охороняти ешелон.

— Сьогодні на ніч уся сотня буде тут, а ви Гараін подбайте, щоб було місце, де будуть спати козаки другої сотні, які прибудуть сюди.

Так командиром 1-го куреня став Виноградов. Сталося й багато інших змін. Їх кудись відправляють. Напоготові стоїть ешелон теплушок. Зранку розбудили всіх по тривозі, вишикували з рушницями й бойовими зарядами. Командир першого куреня Виноградов, зіскочивши з вагона, привітався. Відповіли вроздріб, з шумом. Курінний повідомив козакам:

— Ми їдемо на станцію Попасне, там потрібно роззброїти залогу й відправити німців додому, а гетьманців розігнати.

Надворі ще темно, іде сніг. Козаки з станції лавою обаранили приміщення, де були німці. Вартовий, побачивши лаву військових, підняв тривогу.

Козакам подали команду приготуватися до бою. Але розчинилося вікно й біле полотнище на довгій жердині затріпотіло на вітрі. Виноградов зайшов у приміщення до німців, узявши з собою шістьох козаків. Хлопці оберемками винесли рушниці з набоями й роздали козакам. Курінний наказав німецьким воякам:

— Збирайте свої бебехи й сідайте в теплушки, які стоять на станції, вас відправлять на Київ, а там дадуть харчів у дорогу до Німеччини.

Уранці козаки вже мчать на станцію Микитівна, що на Донбасі. Там засіли гетьманці з німцями — охороняють «кордон». Мета та ж. Але німці, дізнавшись, що трапилося на Попасній, вирішили свою зброю не здавати й приготувалися до бою. Не встигли козаки зорієнтуватися в селі, яке мало одну широку вулицю, як по них, захлинаючись, як оскаженілий, знавіснілий пес, застрочив кулемет. Хлопчик, що пробігав вулицею, підказав:

— На ганку перукарні лежить кулеметник і строчить по вас.

Наче дикі бджоли, шаленні кулі літають над головами, збираючи свій кривавий мед. Уже є один убитий, Карпенко з Меловатки, і двоє поранених.

У 1-му курені багато новобранців із місцевого населення, бо тут на Донбасі лави 3-го Гайдамацького полку швидко поповнюють добровольці-шахтарі, якими майже повністю укомплектовані 2-й і 3-й курені гайдамаків. А один із його куренів узагалі став називатися шахтарським. Батько Волох наказав:

— Усім новим козакам завести оселедці!

За першої ж нагоди вони замовляють собі шапки із шликами. Проукраїнські настрої на Донбасі досить сильні. Ще на середину 1917 року тут стали українськими 24, 25 і 26 полки колишньої царської армії. У місцях їх квартирування — Маріуполі, Бахмуті, Луганську — утворилися перші загони Вільного козацтва. Узагалі тут на сході все сільське населення поголовно розмовляє українською мовою, російську можна почути лише в містах, тож гайдамаки тут завзяті.

Курінний отаман викликав охочих, яким пояснив завдання:

— Перукарню обійти з тилу й кулеметника знищити.

Виконали це завдання Лихота й Верхолаз, а їх остерігали шість козаків, які були напоготові за рогом. Як із Попасного, так і з Микитівки кайзерівців посадили в теплушки й відправили до Німеччини. Козаки балагурять:

— Вичищаємо Україну від чужинців-німців, а коли ж очиститься вона від свого сміття, яке засмітило її від Дінця до Смотрича?!

V

Ще на початку 1918 року, коли під натиском українських і німецьких збройних сил більшовики змушені були вимітатися з України, вони залишили по собі підпільні групи. Підривної діяльності ті ніколи не припиняли. Свідомо чи несвідомо їм допомагали в тій руїнницькій діяльності й різні прошарки українського суспільства. Своїми намаганнями не допустити різних зібрань і з'їздів полковник Болбочан намагається уникнути двовладдя, яке пускало своє коріння ще від часів Центральної Ради. На одному з таких зібрань, селянському «з'їзді» Полтавщини, майже половину делегатів пропхали більшовики разом із «боротьбистами» фальшованими діями й намагалися безсоромними нападами на владу й українську державність здобути більшість. Один арештований, нібито депутат з'їзду, який там найбільше нападав на Директорію УНР, навіть не вмів говорити по-українському. А в ході огляду при ньому виявили 400.000 новеньких російських рублевих банкнот. На допиті він сам і зізнався, що являється совітсько-російським шпигуном і провокатором.

Ще 5 липня 1918 року в Москві російські комуністи-більшовики організували кишеньковий оперетковий «з'їзд комуністичної партії на Україні», на якому «сформували» комуністичну партію більшовиків України (КП(б)У). У резолюцію вписали: «У справі взаємовідносин України й Росії відділення України від Росії через економічні стосунки неможливе, і КП(б)У повинна боротися за революційне об'єднання обох держав на основі пролетарського централізму в межах Російської Соціалістичної Федеративної Совєтської Республіки».

У складі Центрального Комітету КП(б)У ледве нашкребли два місця для українців Затонського й Буценка. Про якусь незалежність України, навіть і радянської, не могло бути й мови. Цю українську компартію-маріонетку із самого початку свого існування контролювала російська компартія. Підтвердив таку політичну лінію в Москві 18 жовтня 1918 року й другий з'їзд КП(б)У. У переобраному ЦК КП(б)У знову лише два українці Затонський і Скрипник.

З поваленням Української Держави П. Скоропадського Рада Народних Комісарів Росії спрямувала вістря своєї пропаганди проти Директорії УНР. А вже 20 листопада 1918 року більшовики розпочали наступ у трьох напрямках: на Київ, Харків і Луганськ. Це був початок краху України й знищення її державності.

I

У грудні 1918 року 3-й Гайдамацький полк веде бої з організованою на Дону Добровольчою армією Денікіна, яка просувається на Донбас. Вона сформована з кадрових офіцерів. Усі війська, що знаходяться на «кордоні» з Росією, тепер підлягають українській Директорії.

До станції Варваропілля козаки 1-го куреня 3-го Гайдамацького полку добиралися по мерзлому груддю зораного поля з яру. Як тільки вийшли з нього, нагледіли густу лаву військових. Ті підходять до станції зі сходу. Тієї ж миті рілля завихрилася віялом від куль. Відповіли нечастим вогнем. Добровольці швидко наближаються, уже видко, як вітер розвіює довгі кінці накинутих поверх кашкетів і обмотаних навколо них башликів. Щойно за першою лавою в степу з'явилося ще три, курінний зупинив козаків і наказав залягти.

Поверталися до Куп'янська з незначними втратами: убитий бунчужний Брунь і кілька козаків поранені. Затримати добровольчу армію в козаків не вистачало сил. Вона втричі, а можливо й учетверо численніша від них. Схожа ситуація по всьому Донецькому басейні.

Армія Денікіна суне в Україну по залізниці ешелонами. У кожному з них теплушки й по шість відкритих платформ, на яких по сорок душ денікінців. На ст. Алмазну Іван зі своїм курінем прибули одночасно з білогвардійцями. Від гайдамацької лави Крохмаль побіг до стрілки й перевів її на «глухий кут». Далі ешелон із добровольцями рухатися не зміг, а сміливця-вояка тут же наздогнала куля.

Зав'язався бій. Козаки залягли за насипами щебеню, а частина за канавою з іншого боку колії. Їх кулемет б'є по платформах, які тягне до колійної стрілки паротяг. З рясно поцюканої кулями й осколками платформи стікає, як вода, кров добровольців, навіть по колесах. Трупи звалюються на всі боки.

Ось кулемет Ільчука чомусь захлинувся, умить із теплушок ворожого ешелону висипало й влилося в лаву ще душ п'ятсот і в обхід гайдамацькій лаві покушпелили бігом у степ.

Козакам по лаві передали гуртуватися біля ешелону, що стоїть напохваті за версту від Алмазної. Не затримали добровольців і на цьому утинку... З'явився на колії бронепотяг «Кузьма Кручков» і був би поклав усіх їх до одного на місці. Та, на щастя, не встиг наздогнати козацького ешелону, який пірнув нишком по колії між будівлями, показав денікінцям хвоста й сунувся, важко віддихаючи, на захід. А бронепотяг «Кузьма Кручков» далі стрілки, переведеної на «глухий кут», рушити навздогін не міг. Що відбувається на інших ділянках фронту армії Директорії не відомо, а тут, у Дебальцевому, чергова спроба затримати добровольчу армію не вдалася.

Ранок морозний. Під ногами скрипить сніг, козаки переходять зі свого ешелону до панцерника, який тут пихтить, поки вони всідаються в броньовані вагони. Чудна назва в нього — «Гандзя», написана на паротязі великими білими літерами. Він стоїть посередині: два вагони спереду, два — позаду. Броньовик схожий на велику черепаху.

Не встигла «Гандзя» з'явитися з-за рогу станції, як по ній почали гамселити з гармат. По цій колії пішов до станції денікінський бронепотяг «Атаман Платов», він же й поклав два снаряди на «Гандзю». Вона, відпльовуючись гарматами, почала відповзати, захищаючи тил ешелонів, які, кваплячись, відходять у глиб України. І на цьому утинку фронту не затримали Денікіна, хоч і скупчилися тут майже всі частини війська Директорії УНР, які охороняли кордони з Радянською Росією.

II

У грудні 1918 року головні сили армії Української Народної Республіки під натиском більшовиків із півночі й денікінців зі сходу відступають у глиб України. Усі ешелони скупчились на залізничній станції Лозовій. У теплушках сплять не роздягаючись, пахне патронами, олією, а ще кожушиною, чоловічим потом і козацькими онучами... Ходять розмови, що з червоними має об'єднатися ще й батько Нестор Махно.

Надворі морозяна, тріскуна ніч, хурделить хурделиця, заметіль-метелиця. Година пізня, мабуть скоро дванадцята ночі, біля вагонів ніхто не вештається, окрім вартових. Аж раптом:

— До зброї! — зчинилася сумбурна стрілянина.

— До зброї! — знову лунко прокотилося від ешелону до ешелону.

Поволі хаотична стрілянина вщухла.

З вагонів сипляться козаки, як горох, і тут же займають місця в бойовій шерензі, готові до бою. Між цим тривожним гамором вештається високий здоровань у довгому білому кожусі з чорною великою бородою. Це командир 3-го Гайдамацького полку О. Волох. Він і віддає накази, якому куріню і в якому напрямку рухатись, орієнтуючись по світлу пожежі, що палахкотить у степовому селі неподалік від залізниці.

Розвідники прискакали звідти й сповістили, що там махновці запалили скирту соломи й бешкетують. Коли в село вскочила кіннота Сікорського, там зчинилася безладна стрілянина, ґвалт. На козацьку лаву наскочили якісь великі собаки. Вони спритно перескакують через козаків. Перескочили й через кулемет, біля якого лежать Волков, а поруч Іван, як другий номер. Волков питає Івана:

— Що це за собаки бігають, чого їм тут потрібно вночі?

— Це не собаки гасають, це вовча зграя, забігла в село роздобути їжу, а сильніша зграя, з рушницями, нашугала їх із села, бо сама забрела туди за здобиччю, — напоумив його Іван.

— Махнова зграя гірше вовчої, — каже Волков, — та з зубами, а Махнова зі зброєю й вогнем.

Першому куріню довелося залягти понад посадкою, а потім рушили до села, що лежить у них на шляху. Хуртовина змусила проситися до місцевих жителів погрітися. Уже передрання. Селяни святкують різдвяні свята, у хатах мерехтять лампадки перед іконами. Та грітися довелося недовго. Заскочив курінний отаман у крайню хату, наказав Іванові і його товаришеві Войтенку налагодити зв'язок із сусідньою частиною, яка розташована справа за залізницею.

III

Пішли в безпросвітню темряву. Ідуть довго. Вітер свистить у дротах. Зашуміла хуртовина голим деревом у посадці. Ідуть, навкруги степ, ніби й кінця-краю йому немає... Попереду узріли — щось ніби зачорніло на снігу:

— Слава Богу! Нарешті знайшли тих, кого шукаємо!

Щодуху підбігли до людини на снігу й питаються разом:

— Яка ваша частина? Де ваш командир?

Моторошна мовчанка... Придивилися до козака зблизька, а він бездиханний, на руці лише годинник шаврутить тік-так, тік-так. Поруч лежить ще один козак, він теж мертвий, заметений снігом.

— Це тут був бій з махновцями... — осінило врешті.

Пахне снігом і кров'ю. Хочеться якнайшвидше залишити це мертве місце.

Ідуть далі, інколи зупиняються. До дзвону в скронях услухаються в тишу. Зненацька вітер доніс до них людський крик, який лунко й моторошно провис серед нічної, наповненої міріадами дрібних крапель порожнечі. Поспішили на нього, побачили на снігу скрючену людину. Вона волає в темряву, благає:

— Добийте! Прошу! Не хочу, щоб мої кістки хрумтіли на зубах у вовків. Брати мої, дуже вас прохаю добийте мене!.. Он, чуєте виють сіроманці, скоро будуть тут, вони вже зжерли мого коня, зжеруть і мене...

— Значить, билися тут наші кінотники Сікорського з махновцями, — зазначив Войтенко.

Довго ще блукають по степу разом із хуртовиною, у цьому чорному океані, збившись із напрямку. І хто знає, куди їх виведе сліпий випадок. А ніч не дає зазирнути в далечінь, чутно лише, як завиває вітер у безмежному степу та підвивають йому десь недалеко сіроманці — голодні вовки.

Знічев'я крізь віхолу затремтів десь там попереду, сніпчик тьмяного, затуманеного сніговим вихором світла. Попрямували на вогник, на серці радість і тривога одночасно, бо страшно одинокому вночі в степу блукати в таку негоду, кортить до гурту, до людей. Підійшли ближче. Укляк на рейках паротяг, усередині гомонять, дверці зачинені. Постукали.

— Кого там нечиста носить?

— Пустіть погрітися! — попросилися.

Жбурнувши попередньо рушниці під колеса, козаки влізли в паротяг. У ньому два чоловіки. У першому одразу можна було впізнати машиніста. Інший у білій високій шапці, накинутому на плечі кожусі з білої вовни сидить у закутку на ящику. Одягнутий у чумерку, підперезаний очкуром з металевим набором на ремені й кобурою з пістолем. З-під шапки чуб спадає до плеч чорними хвилястими косами, насуплені брови. Глянув на них, ще більше насупився:

— Чого застигли як холодець?! Служите Петлюрі, собачі сини?! Я вже одного такого верховода знищив, і цього таке жде. Якийсь дурнуватий Симон Петлюра, неграмотний, намагається вилізти вище до сонця, замислив бути царем на Україні?! Брешеш, вражий сину! Не буде підкорятися тобі Україна! Ось не сьогодні-завтра буде тут Денікін, він його зітре в порох.

— Нас Петлюра мобілізував, через те ми в нього, — почав винувато оправдовуватись Войтенко.

— Хто ж дав йому право мобілізувати людей до себе в банду? Ось у мене люди служать усі по добрій волі.

Опісля цих слів Іван врешті докумекав, що перед ними сам «батько» Махно, уперше бачить його. А той відсунув віконце, засюрчав у сюрчок як у поліцейського. З'явилися два махновці, які охороняють з обох сторін паротяг і дві теплушки. Їм «батько» наказав:

— Візьміть оцих петлюрівських собак, яких ми тільки що спапашили, відведіть за оту посадку й там відправте до Господа-Бога, менше на світі буде всякої сволоти-дармоїдів, — і випхнув обох козаків надвір, як якийсь непотріб.

— Гаразд, батьку! — гаркнув там хтось, напрочуд знайомим Іванові голосом.

Світло з дверцят паротяга освітило обличчя махновця, який з'явився на виклик батька Махна. Іван з несамовитою радістю вмить упізнав свого сусіда Василя Власенка, з яким разом утікав від гетьманської варти з Вербівки.

Бранців повели в темряву, у степ. По дорозі Василь обізвався:

— Аж ось де ми з тобою зустрілися! Ми зробимо так: тричі вистрелимо та й тільки, батько почує й повірить, що вас розстріляли. А теперечки скажіть, де ж ваша зброя?

— Кинули ми свої рушниці між рельси під паротягом.

Хлопці Махна дали три постріли вгору. Іван побіг, квапно забрав зброю й махновці спровадили їх у морозну темінь у напрямку на Лозову.

Довкола зависла густа, непроглядна ніч і пітьма, як дьоготь. Вони ледь-ледь розрізняють один одного.

Хоч вітер січе в обличчя, козаки прямують упевнено на світло, що підіймається над вокзалом. Знають, що вся їхня гайдамацька братія спочиває після переполоху, який зчинив батько Махно. Навкруги стоїть тиша, лише віхолить завірюха.

І

Узимку 1918 року сипле сніг мов стеле килим. Україна опинилася в кільці фронтів, з усіх сторін оточена ворогами, з них найгрізніші росіяни й поляки. Українські та білоруські землі вони вважають, збунтованими своїми колоніями, які слід жорстоко приборкати й повернути в своє ярмо.

Порушивши власний Декрет про мир та взяті на себе міжнародні зобов'язання, Совітська Росія напала віроломно й підступно на Українську Народну Республіку з північного сходу. На заході розгорілася українсько-польська війна за Галичину й Волинь. Тільки-но відновлена німецькими руками незалежна Польща стала на шлях збройної агресії проти українського народу і його держави.

З південного сходу Україні загрожує Добровольча армія російського генерала Денікіна, яка бореться за відновлення «єдиної і неподільної» Росії. Союзні денікінцям війська європейських країн Антанти опанували район Одеси, Миколаєва й Херсона. Вороже налаштовані до українців румуни, окупувавши українську частину Буковини та Молдови, хижо чатують над Дністром.

30 листопада 1918 року в прикордонному місті Суржа на Курщині більшовицький командир українського фронту Володимир Антонов-Овсієнко наставляє червоноармійців:

— Проти нас стоїть тридцятимільйонний народ, імена яких неможливо вимовити, зовнішність яких така, що їх потрібно вбивати без усякого милосеря й пощади. Це звірі... з ними не можна поводитися як із порядними людьми. У нас кров краща, сердце твердіше, нерви міцніші... Ми повинні вичавити все можливе з України, щоб посилити військовий потенціал Росії.

Адольф Гітлер би плакав, але про подібне для німецького Рейху він тоді ще навіть і не мріяв.

Навала Росії силами 8-ї совітської армії, під командуванням генерала Чернявіна, розгорнулася ще восени 1918 року. На Україну посунуло більше 75 тисяч солдатів, 1400 кавалеристів, озброєних 170 гарматами, 427 кулеметами, 15 літаками й 6 бронепотягами.

З Білгорода на Харків і далі на Ізюм та Куп'янськ наступає так звана 2-а Українська повстанська дивізія. Вона складається з Московської робітничої дивізії, 43-го Пітерського робітничого полку, 2-ї Орловської бригади, загону більшовицького пройдисвіта й авантюриста Інокентія Кожевнікова (7 тисяч казанських татар і башкирів), дагестанського загону Яшвілі, бригади інтернаціоналістів (китайців, латишів, угорців, чехів).

Мерехтить в очах, від різношерстості цих «українців». Очолює 2-у українську дивізію «щирий українець» — інтернаціоналіст В. Ауссем. Це національно строкате й дике воїнство люди називають не інакше як «вовками» за їх надзвичайну лютість, ненажерливість і вроджену тягу до грабежів, розбоїв і насильств [25, 83-84].

У Глевасі під Києвом одна бідолашна селянка, наслухавшись: «в бога й зверх бога, у шістнадцять верств твою матір» і, випровадивши незваних «гостей», бідкалася:

— Господи милостивий, що це за люди? Це нечиста сила. Це злодії якісь. Дивіця, — з тими (вона має на увазі українців-галичан), було, і побалакаєш як слід, і дарма, що вони ніби кажуть «чужі», але як говориш з ними, то неначе зі своїми, сільськими. А це — як татарва, та скажені, мов чорти, та й, надісь, і командує ними таки той, лукавий, бо хіба не казав мені: «Викинь ікони з хати, а то поб'ю!».

II

Армія Української Народної Республіки вдвічі менша, а регулярні частини лише половина її військ. Командувачу військами Директорії на Харківщині полковнику Болбочану Київ нічим не допомагає, навпаки, ще й забороняє чинити опір російській орді. Ударом у спину стало й повстання партії українських соціалістів-революціонерів-боротьбистів, які уклали союз із російськими більшовиками.

Кордони з Росією захищає від червоної навали Запорізька дивізія в складі чотирьох полків — Дорошенківського, Кармелюківського, Богданівського й 3-го Гайдамацького. Останній обороняє Донбас. Українські частини 2 і 3 січня 1919 року в 17 ешелонах направлені через Ізюм на Харків.

Оскільки в Україні більшовики власними силами не спроможні захопити владу, то війська 2-ї Української совітської дивізії з Росії просуваються вглиб Харківщини, підступно маскуючись під повсталих українців.

За попередньою домовленістю, у міста першими входять місцеві комуністи-повстанці, услід за ними окупаційні війська Росії. Цим камуфлюється російська окупація й створюється враження, що «проганяють» українську владу самі українці. Москва намагається переконати весь світ у тому, що в Україні начебто розгорілася громадянська війна, а вторгнення військ Росії — це лише така собі «миротворча операція».

Гируючи по території України, ця орда спустошує, грабує в селян і усього населення їхнє майно, складає на вози, вантажить у захоплені потяги й відправляє в Росію. А взамін після себе залишає в охайних українських помешканнях полчища вошей, до того ж особливих — тифозних, «ядрьоних совдепівських».

Україна московське керівництво перш за все цікавить як постачальник дармового хліба для населення Росії. Голова Совнаркому В. Ленін надсилає в Харків одну за одною телеграми ще з 1918 року: «Ради бога, уживайте найенергійніші й революційні заходи для присилки хліба, хліба й хліба. Інакше Пітер може здохнути. Ради бога!». Росія «визволяє» Україну не для українців, а для себе. Силою зброї більшовицький уряд хоче здобути, за висловом В. Леніна, «хлібородні місцевості й райони добування вугілля».

III

Червона Армія вже зовсім близько... Іван чує, як неподалік гримлять її канонади... Наказано залишити Лозову й рухатися на Полтаву. Може, в Полтаві таки трапиться передих. Тільки тилу ніде немає... Щохвилини лунає команда: «До зброї!». Сплять не роздягаючись, у патронтажах. Після крику вартового хапають зброю й вибігають у степ, у якому скрізь на них чатує смерть...

5 січня 1919 року в'їхали до Полтави. Невдовзі місцеві більшовики підняли повстання, до вечора йде бій. Згодом поперла в наступ регулярна Червона армія й ешелони Української Народної Республіки з боями відкочуються до Кременчука. Запорізький корпус зі штабом закріпився тут, щоб нарешті зупинити агресора.

Наразі їх курінь повели в баню. Звідти повертаються вимиті, у строю чітко під хитання багнетів співають гайдамацьку пісню. Полягали в теплушці розслабилися, хтось знічев'я затіяв гутірку:

— Оце непогано було б і сто грам випити! Десь я читав, що навіть Суворов повчав своїх солдат «що останні онучі продай, а сто грам після бані випий!».

Одного з ветеранів полку, колишнього студента-історика, ця згадка про Суворова зачепила за живе. Він, примруживши ліве око, що, напевно, повинно було означати: «ех ти, неуч» і повільно так, карбуючи кожне слово, як професор на кафедрі, почав:

— Коли б ти детальніше вивчав його справжню біографію, то знав би, що саме за знищення українців і придушення Коліївщини він отримав звання генерал-майора. У дійсності цей недоробок був зачуханим, психічно хворим алкоголіком і солдатських онуч пропив до біса й більше. За це його періодично витурляли в три шиї з російської армії. А якщо ти почнеш мене запитувати про його так звані «перемоги», то я тобі відповім словами німецької шльондри, у народі більш відомої як російська цариця Катерина II. Услухайся у слова, які вона власноруч написала в листі до відомого французького філософа Вольтера, цитую дослівно: «Є в мене великий козацький ватажок, звати його Петро Калнишевський, виграє він для мене битви одна за одною й скоро переможе Туреччину».

От такою-то була історія насправді! А поки українці козаки-запорожці воювали «турка», Суворов, «великий» російський полководець, дрихнув п'яний. Другий «великий» козак-невдаха Грицько Нечеса, більш відомий як Григорій Потьомкін, фаворит-полюбовник шльондри Катерини II, по сумісництву російської цариці, розважався з повіями, звезеними до нього з усієї Східної Європи.

Коли запорожці перемагали в битвах і проливали свою українську кров, «великі» російські полководці рапортували імператриці зі своїх резиденцій і приймали паради на честь перемог. Як було заведено, славили їх повсюди імперські лизоблюди: карманні поети, прозаїки, «історики», слава Богу, на той час українські вчені з Києва вже навчили їх сяк-так грамоти й письма.

А кошового отамана Запорізької Січі Петра Кальнишевського, істинного переможця турків, захопили підло й запроторили до віку на Соловки, де він і віддав Богу душу. Бо став потрібен, як сліпому дзеркало чи лисому гребінь. Приєднав до російської імперії Крим і Хаджибей, опісля як сіль в оці.

Оповідач зробив паузу й закінчив:

— Потрібно знати й доносити до своїх дітей, внуків і наступних поколінь справжню історичну правду про Україну, а не ту московську «мульку», яку українцям впродовж століть втокмачували в мізки.

Відвернувся й ліг, мовляв ця тема для нього на сьогодні вичерпана вповні.

IV

Навколо Директорії, як і всередині її, панує жахливий хаос політичної думки. Вакханалія наклепів, змов, інтриг, недовір'я до народу, підозрілість та страх до власних воєначальників. Протегування зрадникам і розстріл патріотів, різка зміна орієнтацій та ідей і понад усе патологічна тяга до історичного ворога — підривають її існування. Усе це — руйнування, а не будування держави. Навіть близькі канонади артилерії «соціалістичного брата» не можуть вибити дурману московського «соціалізму» з голів правлячої української інтелігенції.

Загальноукраїнський фронт на очах розвалюється... Початковою причиною виникнення селянських загонів було повстання проти гетьмана Скоропадського. На заклик Національного Союзу змобілізувалося до 200 000 селян. Незалежно від ставлення особисто до Петлюри або до режиму Директорії петлюрівські повстанці боролися за Українську республіку, але в тій її формі, як це розумів кожен місцевий селянський отаман, який був «і цар і бог» у районі й до того ж головний ідеолог, головний законодавець, головний податківець... [15, 160].

Мінлива й суперечлива доба Української революції. Зовсім скоро цей «енергійний і політично-чесний» — підніме червоні знамена й зрадить українську справу. А скільки їх ще буде з'являтися, таких подібних «ура-патріотів»-кар'єристів, горлохватів у вишиванках, на скрижалях історії України, для яких головне не державотворення, а влада і гроші... Дещо пізніше, уже в новітній Україні, за такими приліпиться поганяло — популісти.

У кінці 1918 і на початку 1919 року національні мотиви в повстанців грали другорядну роль. У своїй основі це був соціальний рух. Після ліквідації Гетьманату й взяття Києва селяни почали самодемобілізовуватися. Прихопивши зброю, частина з них повернулася до своїх домівок. Решта збивається в окремі повстанські загони. Частина таких формувань, які перебувають під політичним впливом лівих партій і патронуються боротьбистами, лівими есерами та анархістами, переходять на бік червоної армії. Цілі дивізії, полки й бригади з козацькими традиціями й грізними назвами мітингують, піднімають червоні знамена, залишають позиції та дезертирують.

У своєму селі, повіті чи області, кожний отаман діє самостійно, без спільної програми, плану, тактики. Типовою рисою селянських повстань в Україні став хаос ідеологічних хитань. До цього призвів низький політичний рівень місцевих повстанських ватажків.

Більшовики ще до зайняття Києва розкидали листівки з закликом до непослуху й бунту проти Директорії. Ті повстанські загони, які вони вислали для участі в загальному повстанні проти Гетьмана, збільшили на якийсь час збройні сили Української Народної Республіки, а відтепер розкладають інші українські відділи, переходять до червоних і нерідко вступають у бої з регулярними частинами української армії.

Першим у Київській губернії в січні 1919 року виступив проти Директорії Свирид Коцур і захопив Чигирин. 18 січня Чигиринський курінь «червоного» козацтва розповсюдив відозву до громадян повіту, у якій сповіщав: «Червоні козаки на чолі з своїми вірними трудовому народу отаманами мусили повстати як один чоловік на боротьбу з Директорією й передати всю власть до рук трудового селянства та робітників. Власть ця повинна керувати так, щоб нашому українському народові з'єднатися з російським трудовим народом і вкупі з ним вести боротьбу з капіталістами та іншими гнобителями трудової людності, не порушуючи національних принципів кожного народу... На чолі всієї влади тимчасово стає військово-революційний комітет, котрому належить вся влада як в м. Чигирині, так і в повіті».

У лютому 1919 року курінь налічував 1095 бійців, на озброєнні мав 900 гвинтівок, 12 кулеметів та 3 гармати. На ділянці залізниці Знам'янка — Бобринська діяв коцурівський панцерник «Зірниця» [54, 175, 177].

Московські більшовики, що вдавали себе на початку повстання союзниками Директорії, ґвалтовно, без оголошення війни, почали просуватися в обезкровлену Україну, намагаються приборкати «меншого брата» та повернути його в московське стійло. Окремі очільники Директорії, прихильники примирення з Москвою, наступ більшовицьких військ сприймають як непорозуміння, яке можна залагодити по-мирному. Оце в крові українське сакраментальне впродовж століть — вічне домовлення замість битв... На ці «граблі» наступати будуть ще не раз... і в майбутньому.

Але становище на фронтах із кожним днем погіршується й цього під парасолькою «авантюри» або «непорозуміння» невеличкої купки місцевих комуністів, уже не сховаєш. Усупереч здоровому глузду в урядових колах Директорії таки перемогла група, яка домагається порозуміння з Москвою, і тим самим приспішила подальший, трагічний для України розвиток подій.

Це вже був не конфлікт — почалася неоголошена загарбницька війна Росії проти України, щоб назавжди захопити її територію й знищити українську державність. Вилилося це в три роки жорстокої збройної боротьби.

V

Стривожений командир Запорізького корпусу та командуючий військами Лівобережжя полковник П. Болбочан апелює до Києва: «Наступають організовані, міцні регулярні частини російського совітського уряду...», «Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну». А зі штабу Петлюри надходять абсурдні розпорядження: «Аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку». На що Болбочан наказав: «Не звертати уваги на „революційних маніяків“ і підкреслив, що: „Червоний колір є емблема нашого ворога-більшовика, а у нас є національний колір“».

Криза взаємин через протилежні світогляди загострюється. Поки стратеги з Києва шлють до Росії дипломатичні ноти й делегації для залагодження «конфлікту», більшовицьке військо займає щораз більші території України. Невдовзі виникла загроза столиці держави Києву. Уряд Української Народної Республіки тільки 16 січня 1919 року, на 17-й день московсько-більшовицького розбою, «мусів офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совітської Росії проти України».

Та на думку В. Винниченка, усе ж таки не Москва, яка збройно захоплює українську територію, а інші елементи намагаються не допустити до бажаного ним українсько-російського «порозуміння», серед них полковник П. Болбочан. За його словами: «Болбочанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Болбочан посилає все тривожніші й тривожніші звістки із свого фронту, подає неправдиві відомості, залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись, навіть із недисциплінованими відділами повстанців, увесь час із своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розганяє його».

Насправді полковник та інші адекватні українські воєнні спеціалісти в цей час займаються поповненням Південного фронту. 25 січня 1919 року Генштаб УНР телеграмою повідомляє командира полку Січових стрільців Копцюха, що стоїть у Єлисаветграді, про спрямування до нього куреня гайдамаків Холодного Яру, який згодом увіллється до 3-го Гайдамацького полку [13, 322].

А от коли треба зіпхнути на когось провину за втрату Лівобережжя, то саме непокірний полководець П. Болбочан став більмом в очах політиканів. Головний Отаман С. Петлюра наказав полковнику Болбочанові нав'язати контакт із Донським Отаманом, щоб домовитися щодо військової конвенції у війні проти армії більшовицької Москви. При цьому ніяких письмових директив не прислав. 3-й Гайдамацький полк перебував найближче до Дону (район Бахмут-Яма-Нирково). Болбачан доручив Волоху розпочати вступні переговори з командиром передового Донського відділу з тим, щоб пізніше делегувати на них старшину генерального штабу.

Ось тут, нарешті, для Волоха й трапилася давно очікувана нагода змістити Болбочана й самому стати на чолі Запорізького корпусу.

Волох почав «діяти» негайно. Цей наказ, що він відмовився виконати, і став для нього нагодою розпочати провокаційну акцію проти ненависного йому Болбочана. З 24 на 25 січня 1919 року о 5 годині ранку, коли штаб Корпусу перебував у Кременчуці, 12 найвірніших гайдамаків з'явилися до штабного вагону в присутності Волоха, який несподівано зняв свій полк із фронту. Арешт провела його довірена особа, курінний 3-го пішого Гайдамацького полку, виконавець різних екзекуцій поручик Ігор Волощенко. Він же почав розповсюджувати провокаційні чутки, що нібито Болбочана заарештовано за зраду. Командирів дивізій, полків про арешт не було повідомлено. Разом із Болбочаном арештували корпусних полковників і всіх старшин штабу. Спецзагін був готовий супроводити Болбочана до Києва (отримавши від Волоха таємний наказ провести ліквідацію по дорозі). Доконавши арешт, Волох повідомив у Київ:

Волох телеграфував С. Петлюрі неправду свідомо. Ні на який Дон, Болбочан не орієнтувався, а якого-будь недовір'я запорізького війська до Болбочана не тільки не було, але й навпаки — старшина й вояки його дуже шанували.

Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира. Дорогою в с. Крюкове козаки роззброїли «спецпідрозділ», який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана втримало Дяченка від подальшого застосування зброї. Врешті-решт полковник погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили урівноважили й ліквідацію провести не вдалося. Заарештованих доправили в розпорядження Головного отамана.

Запоріжці й надалі опікуються долею свого улюбленого командира. Але їхніми проханнями знехтувано, як і зверненням командирів полків Запорізької групи та 2-ї (7-ї) дивізії повернути їм полковника. Натомість в офіційному органі інформбюро Армії УНР у газеті «Ставка» розгорнулася безпрецедентна кампанія його очорнення й дискредитації.

Та Балбочан не мовчить. У своїх листах до очільників України він шмагає їх правдою про катастрофічний стан держави й суспільної свідомості: «Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч більшовизму й більшовикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».

Доведеного несправедливістю до божевілля й непритомності 35-річного полковника за наказом С. Петлюри розстріляли 28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам'янця-Подільського. Так своїм наказом про арешт полковника Болбочана зі штабом, Головний отаман УНР Симон Петлюра власними руками враз зліквідував той фронт, де російська Червона Армія біля трьох місяців воювала з перемінним успіхом, чим неабияк прислужився Совітській Росії.

Один з очільників більшовицької орди В. Антонов-Овсієнко визнав, що: «Допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би». Тож воювати з Болбочаном більшовикам більше не довелося, бо його знищили свої ж — українці...

VI

Арештувавши Болбочана, Волох узяв на себе командування Запорізьким корпусом. Багато з болбочанівців його ще не бачили. Їм не хочеться вірити, що дядько в розхристаному кожусі є отаманом, улюбленцем уряду УНР... Вони звикли до статечних, підтягнутих старшин 2-го Запорізького полку й до джентльмена полковника Болбочана, а тут якась мара у вошивому кожусі.

Сам же Волох тріумфує: нарешті здійснилася його давня мрія — стати генералом! Але через декілька днів він захворів на тиф після гучного застілля на честь свого нового призначення, вийшовши з ладу на півтора місяця. Командування корпусом передав не своєму заступникові полковнику Загродському, а такому самому військовому невігласові й авантюрникові, «волохівському чекістові» поручику Волощенкові.

Це не тільки привело Запорізький корпус на межу краху, але й мало інші руйнівні наслідки для оборони України. Особливо посилився розпад корпусу після переходу сусідніх його частин отамана Григор'єва на бік «червоних».

На Херсонщині повстанський відділ очолював колишній капітан царської армії Матвій Григор'єв. Він був дуже лояльним і навіть виконував розпорядження командуючого фронтом, не зважаючи на те, що сам безпосередньо підлягав як повстанчий отаман Києву.

Після арешту полковника Болбочана в штаб Запорізького корпусу в Кременчуці М. Григор'єв надіслав таку заяву: «...в Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди не фахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту командуючого Армією Лівобережної України полковника Болбочана, я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини» [52, 164-165].

За умов війни з більшовицькою Росією подібний демарш став справжнім «ножем у спину» для військ Директорії. Загони М. Григор'єва зайняли Херсон, Миколаїв, а 6-го квітня тріумфально увійшли до Одеси. За два місяці війська Франції, найсильнішої європейської держави, переможці в першій світовій війні, які щойно поставили на коліна Німеччину з її легендарною армією та феноменальними полководцями на зразок Люддендорфа й Гінденбурга, були показово розмазані по стінці українськими повстанцями. Дарма, що під червоними прапорами.

Подібну до Григор'єва позицію зайняв і командир Запорізької Січі, що складалася з кадрів Гетьманського загону Низових козаків, колишній підполковник інженерних військ царської армії отаман Божко. Він заявив: «Полковник Болбочан був для мене єдиним авторитетом, а після його арешту я вже не вірю в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому я роблюся отаманчиком першої категорії як і Петлюра із своїм оточенням».

Були ще й інші, не менш руйнівні наслідки. Після арешту полковника половина найкращих старшин і штабістів розбіглася. Ланцюгова реакція прокотилася по військах... Дві Дніпровські дивізії, які пліч-о-пліч з Січовими Стрільцями наступали на білогвардійський Київ у листопаді-грудні 1918 року, під командуванням отамана Зеленого взяли під контроль територію на південь від столиці й оголосили війну Директорії.

VII

«Отаман Григор'єв зрадив, і на ст. Знам'янка виступив проти українського війська. 4-й полк ім. полковника Богуна Запорізького Корпусу поволі відходив, затримуючи ворога на ст. Кам'янка. 2-й курінь був змінений 1-м і відійшов на дверець. Ворог заховувався пасивно. Раптом у місті почулася велика стрілянина з усіх боків. Розвідка виявила, що повстали знам'янські робітники й повели наступ із тилу та з крил. Відновили активність і війська червоних і повели атаку на міст. Полк мусів відступати, як найшвидше.

Резервний 2-й курінь, дякуючи енергії сотника Сергія Сологуба, навантажився у потяг і під вогнем повстанців, уживаючи для оборони від атак на потяг ручних гранатів, устиг виїхати на ст. Кам'янка. 1-й курінь під командою хорунжого Харченка залишився між частинами червоних та повстанцями, що зайняли дверець. Курінь розсипався в лави й полем почав відходити. Приходилось одночасно оборонятись і наступати. Передня лава наступала на повстанців, а задня оборонялась від большевицького війська. 1-й курінь в порядку відійшов на ст. Кам'янка, де вже був 2-й курінь.

Кінна сотня під командою хорунжого Врангеля, заскочена повстанцями в місті Крюкові, змушена була залишити коні та пробиватися до полку пішим порядком. За цей відворот полк мав втрати: 10 козаків забитими, 8 раненими.

Геройськи загинув козак кінної сотні Михайло Крупенко. Він був посланий у розвідку й раптом був оточений повстанцями, яких приняв за мирних громадян. Повстанці зірвали з нього шапку, побачили оселедець і замучили на смерть, майже на очах кінної сотні, котра була оточена в той час з другого боку. Докінчив муки Крупенка (вирізали оселедець зі шкірою) постріл із рушниці й герой помер із криком „Слава Україні“.

Зі ст. Кам'янка полк переїхав на ст. Знам'янка, а звідтіль через ст. Цвітково, Шпола, Христинівка приїхав на ст. Вапнярка, де простояв 4 доби на відпочинку. По відпочинку полк пішим порядком через с. Тиманівку відправився в м. Умань, де став залогою» [58].

Тим часом, ешелон у якому упакований 3-й Гайдамацький полк, прослідував станції Знам'янка, Цвітково, ще якісь полустанки й наближається до Христинівки.

Сонного Івана розполохали гарматні постріли, десь з боку гатять більшовицькі бронепотяги. Уже через Жмеринку їх везуть під виглядом ешелону сипнотифозних.

На вагонах біліють великі написи крейдою «Сипний тиф», хоч жодного хворого немає. Ось так потріпаний боями полк нарешті виводять на перепочинок у тил до Проскурова. Козаки в дорозі відходять від боїв, безжурно регочуть, грають в карти й цмулять спирт, розводячи його водою. Але спокійно перепочити не вдалося й там...

Проскурів важливий опорний пункт Української Народної Республіки. 10 лютого 1919 року Подільський губернський комітет більшовиків у Вінниці прийняв таємне рішення про організацію збройного повстання на Поділлі. Основна мета — захоплення залізничного вокзалу.

Троє представників губкому приїхали в місто й організували таємну нараду, у якій взяли участь більшовики, Бунд, Поалей-Ціон та інші ліві партії. Секретар губкому Снєгов переконав присутніх у необхідності повстання та його успішності. Він же роздав зброю єврейським загонам.

Криваво сходило сонце холодного вітряного, безсніжного, підмороженого зимового ранку, 15 лютого 1919 року. Так і не вдалося гайдамакам поніжитися в затишних теплушках далеко від фронту. Зрання втікачі з міста принесли недобру звістку: «У Проскурові єврейська квартальна самоохорона о 6 годині ранку почала більшовицьке повстання, до неї пристала й частина вояків із запасних 8-го Подільського та 15-го кінного Білгородського полків. Захопили пошту й телеграф, арештували українського коменданта міста, роззброїли місцеву залогу й зараз озброєна лава рухається до вокзалу»...

Полк гайдамаків висипав із вагонів і розгорнувся в ланцюг. Залягли під вагонами біля рампи. Іван лежить зі своїм курінем під вагоном. На підході до вокзалу вже з'явилася наступаюча лава. Крізь ранковий туман чути, як вони провокуючи знущально вигукують перекручені рядки державного українського гімну: «Ще не вмерла Україна, а ...тільки смердить!».

Це дратівливо діє на психіку й вище всяких людських сил — терпіти таке знущання над святим для кожного українського патріота! І це вони, задрипані тиловики, викрикують їм, фронтовикам, які боронять Україну від різних зайд на фронтах?! Це вже занадто... На правому фланзі почалася стрілянина... А потім відповіли гайдамаки...

Атака! Затріщали кулемети, і ось продірявлені багнетами «співаки», як підкошені, валяться на сніг. Уже хто-хто, а ті, що паплюжили український державний гімн, точно тепер будуть смердіти трупним гниттям. Ті продажні тиловики і єврейська самооборона, що вціліли, полохливо кинулись назад до казарм і в місто, але розлючені гайдамаки дістали їх і там. Не гідні зрадники України ні жалю, ні пощади! Усіх захоплених антиукраїнських повстанців вивели в двір і тут же розстріляли.

Звичайно ж, найбільше дісталося ідейним натхненникам і організаторам, значною мірою винних у трагічних подіях, що відбуваються, — місцевим євреям, що традиційно коливаються між сіонізмом і більшовизмом. Комендант міста Ківерчук, звільнений гайдамаками з-під арешту, ремствує:

— Мене захопила єврейська квартальна охорона, якій я сам видав зброю. А вони її повернули проти України... Рябий кабан і галушок не хоче їсти! Що за люди, їй Богу!?

У центрі на Олександрівській вулиці в більшовицькому штабі знайшли відповідні накази про початок повстання та інше. А самі вони, коли запахло смаленим, розбіглися по своїх кварталах, а хто й з міста в напрямку Фельтштина, у сподіванні загубитися серед одноплемінників. Та градус люті й обурених почуттів явно зашкалює...

Комендант гарнізону міста отаман Семесенко жадає негайної помсти. Захеканих і розпалених боєм, що тільки скінчився, гайдамаків зібрали на Привокзальній площі. Дали випити по чарці. Семесенко закликав їх покарати основних винуватців повстання, тобто рушати в єврейські квартали.

Під покровом бойового прапора фронтовики-гайдамаки 3-го Гайдамацького полку поклялися не насилувати й не грабувати, а тільки різати. На єврейські околиці Проскурова вирушили охочі добровольці-козаки стрункими рядами під звуки оркестру, з ними санітарний загін із лікарем Скорняком, козаки Запорізької Козацької бригади Семесенка, козаки сотні коменданта Ківерчука та місцева міліція. Серед них виявився вояк, котрий знає ідиш. Він джерготить мешканцям, які зачинились в будинках, що гайдамаки вже пішли і можна не страшитися. Коли євреї відчиняють двері, то в помешкання ввалюються гайдамаки. Поколоті багнетами й порубані шашками господарі через мить, корчаться в калюжах крові.

«Чистоти» помсти дотримались повністю: жодного зґвалтування чи пограбування не сталося. У одному з будинків месники наткнулися на небаченої краси дівчину-єврейку. Руку на неї підняти не посмів ніхто. Тоді заколов її звиклий дивитися на всіх людей, як на потенційних небіжчиків, завідуючий санітарним загоном лікар Скорняк.

Припинити погром вдалося лише через 4 години завдячуючи втручанню офіційної української влади. Швидко зібралися гайдамаки на звуки ріжків і з піснями стрункими рядами помаршували до своїх теплушок на вокзал, а інші підрозділи — до казарм та інших місць свого розташування.

Єврейські погроми в Україні в різні періоди й при різних владах, мали основну мету — грабежі єврейського майна й вбивства його господарів. Цього разу — вирізання єврейського населення. У Проскурові повторилася уманська різня часів Залізняка й Гонти. Різниця лише в тому, що тут різали одних євреїв при строгому нейтралітеті з боку поляків та інших християн.

Члени Жмеринського ревкому, котрі експортували більшовицьке повстання проти Української Народної Республіки в Проскурів, як свідчив один із учасників, після його провалу повернулися додому «морально розбитими, вважаючи себе невільними винуватцями цього погрому». Але ніхто з них не відповів [1, 32].

Комендант гарнізону Проскурова козацький отаман І. Семесенко пізніше був заарештований і засуджений до розстрілу. 26 серпня 1919 року С. Петлюра видає черговий наказ №131, у якому, зокрема, сказано: «Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть із нашого війська й віддавати під суд як зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону». Уряд Української Народної Республіки, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликав виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення.

Залишилися запитання до інших... Чому тамтешні євреї, котрі не були більшовиками, зокрема бундівець Йоффе, знаючи про підготовку збройного повстання проти Директорії, законної влади в Україні (до речі, затвердженої за участю представників єврейства Трудовим конгресом), не повідомили про це військового коменданта Проскурова?

Чому керівник єврейської самооборони (бюро квартальної охорони) Шекман, що заявляв про свою безпартійність і нейтральність, згодом погодився бути зв'язуючою ланкою з уже організованим більшовицьким повстанським штабом? Чому ж ця квартальна охорона (складалася з євреїв) арештувала представника законної влади — полковника Ківерчука?

З точки зору історичної справедливості ми, українці, мусимо визнати, що представники нашого народу вдавалися до цих ганебних актів в період Української Народної Республіки доби Директорії. ...І в подальшому були неодноразові спроби Уряду УНР, зокрема Симона Петлюри, поставити на місце стихійну отаманію — про це засвідчують оригінальні документи за його підписом [53].

І

У цей час основні сили Запорізького корпусу знаходилися на Наддніпрянщині. У військах Української Народної Республіки, що здебільшого складаються з колишніх повстанців, сприятливий ґрунт знаходить більшовицька пропаганда. Після повалення гетьманату Україну роздирають складні соціальні й політичні суперечності. Жорсткі репресії проти селянства завдали нищівного удару по національній ідеї. Це відразу вплинуло на настрої армії: селяни й робітники не бажають воювати проти більшовиків, а радянську владу уявляють як цілковиту протилежність гетьманському правлінню.

Формування, створені наприкінці 1918 року, ненадійні, нерідко переходять до більшовиків. Утім поширення симпатій до радянських гасел серед значної частини населення через невиробленість політичної платформи Директорії деморалізує й найстійкіших вояків. Ця пошесть набрала таких розмірів, що порушення й невиконання бойових наказів із боку цілих частин, стало звичайним явищем...

Лютий 1919 року позначився в Українській Народній Республіці важкими кризами, утомою населення, повним розчаруванням народу. Ряди армії рідшають, політики й державці в Києві чубляться за крісла й владу. А провінція віддана на поталу білим, червоним та отаманам різних мастей і політичних уподобань.

За цих умов на початку березня 1919 року на південному напрямку єдина серйозна військова сила — це Запорізький корпус (6,5 тис. багнетів), розташований у районі Тальне — Умань — Христинівка. Незважаючи на відступ із Лівобережної України, запоріжці зберігають високу боєздатність, що і демонструють у запеклих боях із більшовиками під Шполою.

Проте запоріжців теж не обминули серйозні проблеми з найвищим командним складом, що після арешту Болбочана вкрай негативно відбилися на настроях і боєздатності рядових вояків. Корпус обороняє фронт Тиврів — Дашів — Тальне — Новоархангельськ. Щоб відрізати від української армії десант Антанти, з району Черкаси — Сміла червоні проти нього кинули 2-у бригаду 2-ї повстанської більшовицької дивізії (7 тис. багнетів).

6 березня червоні з боєм захопили Тальне, примусивши відступати Харківський слобідський кіш отамана І. Кобзи. 7 березня почався наступ на частини 2-ї Запорізької республіканської дивізії, що обороняє район Умань — Христинівка.

Одужавши після тифу, 11 березня повернувся на фронт отаман О. Волох. Перебравши на себе командування Запорізьким корпусом на ст. Христинівка, він негайно виїхав до ст. Зятківці поблизу Гайсина. Слідом переїхав і штаб Запорізького корпусу. Одразу на фронт викликано 3-й Гайдамацький полк (500 багнетів), що перебував у Проскурові.

Цього ж дня ст. Монастирище захопив 7-й більшовицький полк, створивши загрозу флангового прориву в запілля Запорізького корпусу. Корпус змушений був відступити й перегрупуватися, що дало змогу 8-му більшовицькому полку 12 березня зайняти ст. Христинівку, а через день Умань. У штабі червоного командування це сприйняли як значний успіх. Щоб допомогти їм у наступі на Вінницю, 2-а бригада отримала наказ вийти на лінію Христинівка — Монастирище.

Для удару на Кишинів уся 2-а повстанська дивізія мала зосередитись у районі Рибниця — Балта — Ольгопіль. У цей час в Угорщині комуністи захопили владу. У Москві вже марять «визволенням» Бессарабії й вступом Червоної армії в зруйновану світовою війною Румунію й охоплену революцією Угорщину. Та не зламано опір Запорізького корпусу Української Народної Республіки й біля Чорного моря перебуває десант Антанти.

Українське командування, побоюючись, що більшовики матимуть змогу вільно перекидати підкріплення на Козятин, будь-що прагне повернути залізничний вузол ст. Христинівка. Тож за нього ведуться запеклі бої, основний тягар яких лежить на 2-му Запорізькому полку ім. І. Мазепи.

Христинівка переходить із рук в руки кілька разів. Нарешті 2-й Мазепинський полк 16 березня захоплює Теплик, а 1-й Дорошенківський полк наступного дня витісняє супротивника зі ст. Розкошівка. 18 березня окремий республіканський кінний полк зайняв Умань, а запоріжці здобули Христинівку й Гранів.

Червоні тепер безладно відступають на Поташ і Тальне замість того щоб просуватися на Балту-Бірзулу. Так українці, зірвавши плани більшовиків, урятували Європу від нашестя орди новітніх варварів.

Однак успіхи Запорізького корпусу перекреслили чергові невдачі на Східному фронті армії Української Народної Республіки. Натиск чисельніших сил 1-ї Української більшовицької дивізії не змогли стримати слабкі війська Східного фронту й швидко відкочуються на захід.

Східний фронт під ударами ворога розвалюється, а призначення нового командувача генерала Ф. Колодія, якому спішно підпорядкували Запорізький корпус, ситуацію не врятувало. Після зайняття запоріжцями Умані й Христинівки, південна група військ Східного фронту наступного дня здала Калинівку, відкривши цим ворогові шлях на Вінницю.

У Жмеринці якийсь отаманчик 13 березня 1919 року підбурив місцевий український гарнізон проти влади Української Народної Республіки і хоч бунт придушили, ослаблений фронт через тиждень прорвала Червона армія. Про остаточну катастрофу Східного фронту в штабі Запорізького корпусу дізнаються тоді, коли розглядають можливість перегрупування частин і відступу в напрямку Бершадь — Гайсин — Липовець. Залишену без бою українськими військами Вінницю червоні зайняли 18 березня, а 19 березня вступили до Жмеринки.

Прорив під Жмеринкою відкрив червоним шлях для удару в запілля Запорізького корпусу. Коли двома бригадами 20 березня 2-а повстанська більшовицька дивізія повела наступ на Умань і Христинівку, знекровлені боями й пригнічені звістками про загрозу оточення запоріжці утримувати позиції вже не могли. Ворог 21 березня знову захопив Христинівку [33].

II

Кліщі навколо Запорізького корпусу стискаються. На утинку Вапнярка — Умань — Балта ситуація стала критичною. З втратою Жмеринки перервано телеграфне й залізничне сполучення між Північною групою й корпусом Січових Стрільців на Волині та Південною групою на Херсонщині. Уряд Директорії й штаб армії залишилися при Північній групі, чисельно сильнішій. Основу Південної групи складає Запорізький корпус. Більшовики пред'явили петлюрівському командуванню ультиматум про здачу.

По плану оперативного штабу Дієвої Армії УНР Південна група мала зліквідувати прорив червоних атакою Жмеринки скупченими силами, водночас зі сходу й півдня, до чого були сили й спроможності. На перешкоді виконанню цього завдання став Волох. Довідавшись про захоплення ворогом Жмеринки й переривання зв'язку зі штабом Дієвої армії, Волох цілком розгубився й вирішив рятуватися переходом на радянську платформу. Штаб Запорізького корпусу переїхав до Тульчина, а запорізькі частини відступають на південь. Більш-менш активний опір більшовикам чинять лише 2-й Мазепинський і 3-й Гайдамацький полки.

До 2 квітня точаться бої під Гайсином. Загальне становище зосереджених у районі Вапнярка-Балта-Гайворон українських військ катастрофічне. У оперативному вагоні-штабі Корпусу Волох скликав нараду командирів дивізій і полків і примусив їх під дулами гвинтівок зграї, яка заповнила вагон на чолі з чекістом-гайдамакою Волошенком, підписувати листа-акта переходу Запорізького Корпусу на радянську платформу. Після цієї силуваної наруги, командири виходять із цього вагона-пастки, лише з однією солідною думкою: якнайшвидше відірватися від Волоха і його Гайдамацького полку.

Щойно після підпису цього листа, Волох послав делегацію до комісара більшовицького фронту на чолі з штабістом сотником Стефановим. Делегація мала обговорити умови, на яких більшовики згодилися б порозумітися з українським військом, що перейшло на радянську платформу. Разом із нею один курінь Республіканського полку, як вияв доброї волі, для братання з червоноармійцями [7, 55-59].

Більшовики ж, відкинули всі умови й категорично зажадали повної капітуляції, з тим, що вояки будуть поділені поміж частинами червоної армії. Курінь гайдамаків, який Волох послав на братання, полонили. Козаків і старшин, які мали на голові «оселедці» — розстріляли... Самому сотнику Стефанову пощастило втекти. У штабі Волоха стався переполох...

З ініціативи бунчужного Натруса приєдналися до червоних 3-й і 4-й курені 3-го Гайдамацького полку [33, 16-51]. 4-й курінь зветься — курінь Холодного Яру, командує ним Василь Чучупак. [5, 136]. Таким чином, у перші дні квітня 1919 року, Василь Чучупак завершив свою службу курінним в армії УНР із частиною своїх земляків... Вони, як пізніше непевно обмовиться Ю. Горліс-Горський: «пробилися в свої околиці і засіли в них» [14, 11].

Скільки їх з ним «пробилися» й за яких обставин, автор «Холодного Яру», не уточнює... Та напевно, небагато, позаяк, курінь Холодного Яру (тільки вже без свого курінного), ще не раз буде згадуватися, як підрозділ 3-го Гайдамацького полку армії УНР, але негативно, з позицій явно не державницьких.

«Учитывая, что среди петлюровских войск было немало обманутого трудового крестьянства, командование 2-й дивизии, как сообщает комиссар дивизии И. Минц, предъявило петлюровскому командованию ультиматум о сдаче. „Пока сдался, — говорилось в донесении комиссара, — гайдамацький третий полк с двадцатью пулеметами, двумя орудиями, броневиками“. Остальные части этой петлюровской группировки спаслись бегством на территорию боярской Румынии» [57, 128].

III

У цей час у Вапнярці сформувався самозваний «паперовий» «Революційний комітет» з 12-ти маловідомих і зовсім невідомих осіб, який сам себе вибрав і не мав жодної сили, на яку міг би опертися. Саме тому він усі свої надії покладав на Волоха, хоч вапнярський «переворот» стався не за його ініціативою й участю, а навіть і без його відома. Комітет видав «наказ» про усунення командувача Південно-західного фронту, який фактично вже не існував генерала Колодія та призначення на його місце Волоха.

Сам отаман Волох, довідався про «переворот» і «Вапнярську республіку» лише тоді, коли його запросили до «Революційного комітету» в справі повищого призначення. Він зараз же видав «універсал», у якому «скасував» Директорію, і наказ по війську, в якому «розтрубив» про своє «високе призначення». Уся оперетковість і конфуз цього дійства заключається в тому, що новоявлений диктатор «всія України», ще не знає, що командний склад Запорізького Корпусу усунув його від командування...

Комітет встановив контакт із більшовиками в Харкові по питанню перемир'я. Волох сподівається, що делегації «Революційного комітету» поведеться краще, ніж делегації від війська... Переговори відбулися у Вінниці. Більшовицька делегація заявила, що з огляду на некорисні для української армії зміни на фронті командування червоною армією не годиться на перемир'я і тому розмови на цю тему відпадають, але делегація має уповноваження розпочати переговори про перехід української армії на бік червоної армії, тобто — цілковита капітуляція.

На ці переговори Волох покладав величезні надії. Тому їх наслідки стали знищенням із корінням ілюзій отамана про можливість братання з червоноармійцями та подальшого існування його Корпусу як рівноправної частини червоної армії [7, 55-59]. Волох мислив по своєму, а більшовики по своєму. Це наглядно прослідковується з більш пізнішого документу Міністерства Внутрішніх справ з архіву УНР:

Між тим, на Волоха чекав ще остаточний удар долі. Незабаром він довідався, що обидві дивізії Запорізького Корпусу (Перша дивізія в складі трьох полків) вирушили форсованим маршем у напрямку на Балту й що командний склад обох дивізій усунув його від командування Корпусом. Услід за ними одірвалися від Волоха два курені 3-го Гайдамацького полку й вирушили в тому ж напрямку на чолі з полковником Виноградовим і приєдналися до своєї Першої дивізії. Волох опинився «у розбитого корита» своїх амбітницьких мрій і надій. Його призначення на «високе становище» виявилося мильним пузирем, а «Вапнярська республіка» — короткотривалим оперетковим епізодом. У ситуації «ні туди, Микито, ні сюди, вимито» Волохові не залишалося нічого іншого, як вирушити разом із тим одним гайдамацьким куренем, що ще в нього залишився, за Корпусом, що покинув його й усунув від командування [7, 55-59].

О. Волох остаточно втратив зв'язок із військами. Під впливом звісток про початок ворохоблення проти червоних на Київщині в нього виник новий авантюрний план: пробиватися крізь фронт на зайняті більшовиками терени України, щоб підняти там загальне повстання.

Оскільки на частини Запорізького корпусу Волох уже практично жодного впливу не має, він спробував підбити на це командира Запорізької Січі отамана Ю. Божка. Та з наказу військового міністра УНР О. Шаповала О. Волоха заарештували на ст. Бірзула. Як наслідок, від «діяльності» Волоха, штаб армії Директорії на місяць втратив керованість військами південної групи, а заразом і на весь південь України.

Лише з прибуттям у район Балта — Бірзула Запорізького корпусу ситуація трохи змінилася. Частини 2-ї Запорізької дивізії вщент розгромили червоних повстанців отамана Дячишина й зайняли Балту. Червоний повстанський кінний полк Кіршула, що на початку квітня зайняв ст. Слобідку й повів наступ на Бірзулу, також розбили й розпорошили в околицях Рибниці. Корпус продовжив марш до ст. Роздільної.

Арешт Волоха збурив частини, де ще зберігаються прорадянські настрої. Курінь Холодного Яру зі складу 3-го Гайдамацького полку, розташований у Балті, зажадав звільнити Волоха з-під арешту. За рішенням товариша міністра закордонних справ С. Бачинського, його усунули з усіх командних посад і звільнили з-під варти під зобов'язання не втручатися у військові та політичні справи.

Подальше перебування українських військ у районі Балта — Бірзула — Роздільна з огляду на становище на фронті могло привести до їх повного краху. Зв'язку з урядом як і тилового забезпечення немає, залишилися без коштів, їжі й фуражу, панує загальна деморалізація й стомленість голих і босих козаків. Поступово відступають на Роздільну, далі на Тирасполь-Бендери.

Остання надія на місію для переговорів із румунським командуванням, на чолі з отаманом Зелінським, щоб вони перепустили залишки української армії через Бессарабію на Поділля. Цю ідею підтримала більшість командирів, адже для прориву на центральну Україну боєздатних сил фактично вже немає. Вийшов наказ: усім військовим ешелонам рухатися на ст. Роздільна й звідти під охороною бронепотягів пересуватися до Тирасполя. На ст. Роздільна місцеві більшовики зустріли українські частини як лютих ворогів. Окопи, які були викопані для оборони Одеси, зайняли пролетарі, й ні на крок далі не пропустили. Під натиском червоних повстанців 13 квітня запоріжці змушені відступати на Тирасполь, куди вже прибули ешелони з військовим майном і переїхав штаб Запорізького корпусу. Новим його командиром став полковник І. Дубовий [33, 16-51].

Очікуючи на дозвіл румунського уряду перейти річку Дністер, частини Запорізького Корпусу зайняли позиції на горбках перед селом Розалівка, ліворуч і праворуч від залізниці Роздільна — Тираспіль. Штаб корпусу й ешелони з майном зупинилися коло самого Тирасполя. 13 квітня 1919 року Волох, довідавшись, що полковник І. Дубовий приїхав обняти команду, вирушив до гайдамаків, на позиції коло Розалівки, але ті проводили його свистом, не бажаючи слухати те, що він радив. А коли він над'їхав до Мазепинців, вони зробили те ж саме. Дізнавшись про це, полковник Дубовий заборонив давати авто Волохові.

Після цього свого повного фіаско Волох разом із кількома гайдамаками вирушив до Тирасполя пішки, похнюпивши голову, наче побитий пес... Цей останній акт «детронізації» найдошкульніше вдарив по хворобливій амбіції отамана. Його висока й кремезна постать із розкуйовдженою вітром рудою бородою якось зігнулася, знівечене слідами відхворованої віспи широке обличчя викривила гримаса непогамованої, але безсилої люті. Гайдамаки, що супроводили його, здивовано прислухаються, як Волох кляне вголос примітивною лайкою «всіх і вся» й погрожує «розправою» з командиром 3-го Гайдамацького полку полковником Виноградовим і наступником Волоха на становищі командира Запорізького Корпусу полковником Дубовим [7, 61].

IV

Румунська сторона погодилась на перепуск військ Української Народної Республіки до Галичини, про що стало відомо 14 квітня 1919 року. Українським частинам із зброєю й майном дозволено евакуюватися до Бессарабії. Наступного дня червоні ледь не взяли штурмом ст. Тирасполь разом зі штабом 2-ї Запорізької дивізії та всіма ешелонами. Кармелюцький полк і гайдамацька кіннота відбили їх контратакою. Увечері того ж дня на станцію прибув отаман О. Волох у супроводі гайдамацького куреня Холодного Яру й почав віддавати різні «накази» військовим частинам. Виконувач обов'язків командира 1-ї Запорізької дивізії отаман І. Литвиненко звернувся до нього:

— Припиніть дезорганізацію у військах! Ви усунуті від командування!

Та Волох продовжує «командувати» й виставляти варту з числа прихильних до нього гайдамаків. Тоді комдив наказав командиру Кармелюцького полку сотнику Троцькому:

— Висадіть свою піхоту з теплушок і силою заженіть туди Волоха і його гайдамаків!

Той так і вчинив. Але й цього разу отамана не було арештовано.

На невеличкому клаптикові землі Тирасполь — Бендери скупчилися війська південної групи армії УHP. 16 квітня 1919 року румунська військова влада дозволила переправу через Дністер. Почалася негайна евакуація.

Намагаючись перешкодити відступу українських військ до Бессарабії, увечері більшовики знову атакували позиції під Тирасполем. Запеклі бої продовжуються упродовж наступного дня. Запоріжці тричі контратакують, але їх відбивають. Коли 17 квітня румуни повідомили, що переправу закінчено й колія перед мостом розібрана, ще близько 20 ешелонів залишалося на лівому березі Дністра з господарським майном і муштровими частинами [32, 4-29].

Іван спостерігає, як похідним порядком через міст переходять останні частини. Вояки його 3-го Гайдамацького полку, Харківського Слобідського коша та Запорізької Січі прикривають відхід, підривають господарські й санітарні ешелони, що не встигли переправитися. Відразу після завершення евакуації висадили в повітря й міст через Дністер.

Санітарна сотня їхнього 3-го Гайдамацького полку забарилася, не встигла на міст поки той був цілий, і опинилась у річці. Вир поніс коней, двоколки й людей. Іван із кількома хлопцями, що добре плавають, кинулись у воду. На берег винесли двох жінок, урятували кількох коней із двоколками, витягли медичні сумки та інше майно, коногони врятувалися самі. Занесло водою одного коня, який заплутався в упряж і поплив за течією.

Згідно з домовленостями з румунським командуванням південну групу армії УНР після вступу на терен Бессарабії роззброїли. Українським воякам заборонили під час переїзду виходити з ешелонів, які тепер охороняє румунська варта. Зброю, спорядження та інше військове майно перевозять в окремих закритих вагонах.

I

По Бессарабії сунуть ешелони з гайдамаками на північ. В Унгенах стоять довго. Міняють за цукор усе, що можна їсти, а особливо на мамалигу, бо хліба ніде спекти, хоч і є борошно. Уночі вартові стоять не в кожній теплушці, тому вранці дехто не знаходить свого одягу. Ешелон ночами шерстять цигани. Коли вийшов суворий наказ вартувати вночі, — не один злодюжка одержав кулю в лоб.

По дорозі до Окниці козаки хліба не бачили. Варять якусь баланду в похідних кухнях, але без хліба це вариво нічого не варте. Урешті знайшли вихід — біда навчить і коржі із салом їсти. На всіх зупинках, вискакують із вагонів, виламують качани з кукурудзи, що росте обабіч залізниці, розкладають вогнище й печуть їх на вогні і їдять. Так намагаються втамувати голод. А вечорами виспівують. Яких тільки народних пісень не співають у ці вечори?! Свої заспівувачі є в кожному вагоні.

Ось і Окниця, уже рідна сторона близько. Їдуть додому. Думають про те, що, хоча б на годинку вирватися в рідну домівку! Скільки можна поневірятися по чужих світах?

Укладаючись спати, галайкотять про всяку всячину, а найбільше про те, яке складне в України топографічне положення. Вона, як горох при дорозі, тож і лізе звідусіль на неї всяка наволоч. Згадали і про «братів московських», історію «дружби» з ними. Ніби гірський потічок, перескакуючи з теми на тему, тече-перекочується гутірка без кінця й краю. Слово за слово й виникає історична дискусія про долю України. Якийсь козак із жалістю просторікує:

— Московити ніколи не вважали Україну державою. Вони впевнені, що вона ніколи не існувала як повноцінна самостійна держава.

— Якщо України не було, то з ким же тоді в 1654 році Московія об'єднувалася? — резонно парирує інший гайдамака.

— А ніякого об'єднання насправді й не було, то все вигадки московських «істориків». Ніхто в оригіналі не бачив договір про об'єднання начебто підписаний Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Романовим, — подав голос колишній студент-гайдамака.

Хтось каже:

— Та й зараз різних заброд в Україні вистачає.

— Тут і своїх банд до дідька, — обізвався з кутка Войтенко.

— Та й нас, петлюрівців, буває називають бандою, ми, мовляв, теж живемо за рахунок награбованого, — підпрягся хтось із темного кутка, мов суху скіпку смоляну підкинув у багаття.

Почулися вигуки:

— Хіба ми грабуємо чи вбиваємо? Ми не банда, ми рідний український народ!

— Бачимо, який рідний наш народ! Тобі Одеси мало?

— Ось наш народ. Нестор Махно, якого ти ще не бачив, а ми з Іваном були у його пазурах, той зразу відсилає до Господа-Бога, — відповів Войтенко.

— А пани денікінці, що зайняли Україну, не розстрілюють наших людей? — озвався з-під нар Бацаца.

— Якби ти, пане Бацаца, знав, що виробляють ці феодали, не питав би мене. Вони розстрілюють усіх, хто брав з панського маєтку хоч що-небудь.

— А червоні росіяни? А чекісти-жиди? Мало в українців крові попили? — обізвався чотовий Лихота, — вони ж нашим вирізують зірки на спині, як де попадуть петлюрівця.

— Не шукайте на курячих яйцях волосся. Ну не подобаємось ми, українці, багатьом. Як кістка в горлі наша нація для москалів. Їх прапрадідами колись в українців була вкрадена предковічна історія, назва народу, віра — усе, що складає основу нашої нації. І тому така ненависть до всього українського, неприйняття наших традицій, мови, культурної спадщини. Вони постійно відчувають комплекс меншовартості, тому і менжуються постійно. А українці поціновують свободу й не люблять підкорятися різним зайдам. От тільки державу свою по-справжньому будувати не навчилися, тому й потерпаємо, — докинув ще хтось у розмову, — стосовно там різних тверджень і всіляких пророцтв наших «вождів»... Узагалі-то можливо б було щастя для нас українців, щоб «вожді наші» заніміли назавжди ще в колисці! Проклятий, мабуть, ми Богом і людьми народ, що доля завжди посилає нам на крутих віражах історії якихось прицюцькуватих керманичів. Це ж напасть несусвітня, стидобище на весь світ, цирк-сміхота якась, та й годі, що ніколи не вміємо витримати суспільної рівноваги. То ми стаємо шваброю в руках Польщі, Туреччини, Швеції чи ще когось, заливаючи власного кров'ю чужі інтереси, то чорти нас раптом несуть на підошвах Росії у світову бійню...

Сперечалися довго то розпалюючись, то затихаючи, доки й не поснули.

II

У кінці квітня 1919 року Запорізький корпус і рештки Східної й Південно-Східної груп армії УНР підійшли до ст. Заліщики в Галичині. Звідси через Тернопіль пішо переходять до Радивилова на Волині, де перебуває Директорія й уряд УНР. У перших числах травня прибули в розпорядження командування.

На західній Волині українська армія реорганізовується й готується до нового контрнаступу проти більшовиків. 4 травня за розпорядженням наказного отамана армії УНР генерала О. Осецького Запорізький корпус і приєднані до його складу частини розташовано як резерв у районі Вишневець-Новопочаїв. У травні 1919 року його реорганізували в «резервну групу наказного отамана» в складі трьох дивізій (незабаром група знову дістала офіційну назву Запорізької). Тут близько 800 старшин і 5,3 тис. вояків. Уже наприкінці травня її скеровують на фронт проти більшовиків. Ситуація на фронтах змінюється як у калейдоскопі.

Другий рік поспіль українська армія веде люту, запеклу битву з більшовиками й змушена супроти своєї волі бути авангардом Європи в боротьбі з войовничою ордою — комуністичним Інтернаціоналом. Але роль цю виконує, захлинаючись власного кров'ю в гордій самотності, у таких тяжких обставинах, у яких рідко перебували будь-коли армії світу.

Ізнову по окремих українських частинах розповзається комуністична пропаганда. Каламутники підбурюють козаків проти старшин і командування. Противиться переходу до червоних командир 3-го Гайдамацького полку Виноградов і намагається підтримувати дисципліну й порядок. Більшовики запустили брехливі чутки. Публікують цю брехню в своїх комуністичних газетках, нібито старшини й командування української армії тікають за кордон із великими грішми, і командир полку Виноградов начебто теж туди милиться.

Свого командира Виноградова зграя бурліїв у селі Охримовці арештувала. Судять десь у центрі «козацьким» судом, постановили «за зраду» розстріляти. Іван не пішов на той ворохобницький шабаш, жаль свого командира, не вірить у ці брехні. Той із Кубані, сміливий у бою, бойовий, полюбляє мордувати червоних.

Побачив як ведуть командира два козаки по дорозі виконувати «вирок». Той іде з задумливо нахиленою головою з закладеними в кишені руками. Один із конвойних тихо навів карабін у його голову... І Виноградова не стало... Тільки підскочила вгору шапка і, повна крові, упала на труп. А дві баби, що мимо йшли, так і сіли з переляку прямо в багно. Різко виступив відділ сірожупанників проти цього безладдя, намагається припинити анархію й злочинні брехливі чутки.

11 липня 6-а Запорізька дивізія перейшла в наступ на Жмеринському напрямку. Особливо жорстокі бої розгорілися 15-16 липня при наступі на м. Шарівку. На лівому фланзі веде наступ полк богданівців, посередині відділ сірожупанників, а праворуч полк гайдамаків.

Наступ двічі відбивали, і лише за третім разом вдалося захопити Шарівку. 3-й Гайдамацький полк разом з іншими українськими частинами все кружляє між Деражнею й Проскуровом... Червоні наступають і доводиться відходити до Кам'янця на Поділлі. Переважаючими силами ворог атакує. Намагається потиснути українські частини, захопити нову територію на південь від Солобковця, але безуспішно. Більшовикам лишилося тільки зайняти територію поміж Смотричем і Кам'янцем, і гайдамакам кінець.

18-19 липня на передовій спокій. Аж раптом увесь фронт облетіла радісна звістка: несподівано для всіх ринула на Поділля, вигнана з Галичини поляками Українська галицька армія. Вона перейшла Збруч, і в тяжкий для війська УНР час до їх лав синіми фігурами влилися галичани... Червоні стали панічно відступати, подумали, що то німці.

У Наддніпрянській армії почалося перегрупування. Це дало змогу Запорізькій групі піти в наступ у напрямку Проскурова. За ними разом із Дорошенківцями та богданівцями виступили й сірожупанники. 23 липня Проскурів звільнили, а більшовики відійшли до Старо-Констянтинова.

I

Ще по зайнятті Києва військами Директорії почали формування кількох військово-навчальних закладів, для підготовки власного старшинського корпусу. Найуспішніше створювалася Житомирська юнацька школа. Наказ про її формування вийшов 5 січня 1919 року за підписами головного отамана Симона Петлюри й начальника Генерального штабу Олександра Осецького. Хотів отаман організувати старшинські школи як основу регулярної армії. У зв'язку з подіями на фронті школа змінювала свою дислокацію й урешті 6 липня 1919 року прибула до Смотрича. За наказом С. Петлюри з усіх частин української Директорії, розміщених навкруги Кам'янця, відібрали грамотних, з освітою за чотири класи, національно свідомих молодих козаків і командирували до цієї школи. Відразу прибуло сорок юнаків, а потім ще чоловік вісімдесят. Івана Харченка зарахували до 4-ї пішої сотні сотника Зубка-Мокієвського, яка вважалася зразковою.

Край Смотрича з західного боку стоїть будинок без вікон і даху, тут охоронна застава, а навкруги степ і полукіпки пшениці. Від містечка на захід шосейна дорога, рівна, як стріла. Ось її вони й пильнують.

Річка Смотрич пролягає між скелястими берегами. Правий берег високий, скелястий, а на самому високому шпилі замок графів Лопухіних. Живе в ньому стара графська служниця з малолітньою онукою. Графи втекли за кордон, залишивши майно. Ніхто з жителів Смотрича туди не ходить, бояться привида, особливо нічної пори.

Розквартирували козаків у Смотричі неподалік замку. Є змога добратися до нього й через неглибоку річку, по її руслу багато камінців. По них можна перетоптатися потойбіч до самого замку. Квартира Івана поруч з оселею місцевого священика. З ним ще не стикався, зате познайомився з його дочкою Марусею, бо та кожного дня буває в його господині, обмінюються місцевими новинами. Як почула дівчина, що привид блукає по замку, їй страшенно закортіло його побачити. З батьком вона часто сперечається, бо той вірить у всяку «нечисту силу», яку народна фантазія створювала протягом віків.

Одного погожого вечора Іван намірився відвідати замок. Дівчина від нього не відстає. Сіли під яблунею так, щоб видно було парадний вхід і високі східці перед ним. Світить ясний місяць на небі, спадає тінь густої яблуні. Сидять тихо. Чекати довелося не довго. З боку річки в місячному сяйві з'явилась якась біла фігура. Маруся міцно вчепилася в рукав Івана, а той ухопився за кобуру пістоля. Коли біла фігура наблизилася до східців парадного входу, він прошепотів дівчині:

— Посидь тут. — А сам тихесенько за спиною цього марища крадькома скрадається назирці. На верхніх сходах, коли «привид» почав відмикати двері, Іван усією п'ятірнею вхопив його за плечі, зібгав у кулак білу накидку, а в думках промайнуло: «Ось гляне на мене якась чортяча голова». Та не сталося такого, навпаки — на нього глянуло скоса вусате обличчя його господаря.

— Це ви? — здивувався вусатий дядько.

— Так, це я.

— А що це вас занесло сюди вночі? Лякати людей заманулося?

— У замку багато є матеріалу, що мені, чоботареві, годиться для ремесла...

Іван гукнув Марусю:

— Не злякаєшся, як познайомлю тебе з цим привидом?

Вусатий дядько й дівчина зиркнули одне на одного й розреготалися. Вона до нього крізь сміх:

— Добрий вечір, дядьку Максиме! Цю ніч баба Софія спатиме спокійно? А вона мені жалілася, що хтось щоночі топчеться, порається, стукає в графських покоях.

Дядько зібгав свою білу накидку й вони гуртом почимчикували додому.

II

У Смотричі школа теж перебуває тимчасово й має переїхати на стале мешкання до Кам'янця-Подільського, а поки що тут для юнаків два євреї-кравці невтомно шиють нову уніформу. До неї входить френч із відкотним коміром, на якому сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкетки англійського зразка з синьою околичкою.

Рано-вранці сотні виходять у поле на муштру й гімнастичні вправи, що складаються переважно з стрибків у довжину та через «коня».

Марширування неодмінно супроводжується співом якоїсь похідної пісні. Співають усі, незважаючи на наявність слуху чи голосу.

У центрі Смотрича є великий майдан. Тут козаків муштрують. Щодня ввечері юнаки шикуються на ньому для перевірки й молитви.

Лунає команда:

— Струнко! На молитву шапки геть!

І молоді голоси злагоджено співають «Отче наш», національний гімн «Ще не вмерла Україна», і, урешті, Шевченків «Заповіт». Такого довготривалого співу під час церемонії вечірньої перевірки, мабуть, не має в жодній військовій школі світу. Звідси щоденно висилають заставу на кордон, попарно йде дозор у степ. А там, як на кордоні, не зівай.

У кінці липня школу перевели до Кам'янця-Подільського. Розмістили в приміщенні колишньої духовної хлопчачої семінарії. У просторих кімнатах немає жодного ліжка, столика, чи стільця. Сплять на голій підлозі, харчуються з польової кухні, інколи навіть без хліба. Їдять суп з ячмінною крупою та й того дають, аби щоб чергу відбути.

У липні-серпні прийняли на молодший курс юнаків-випускників місцевих подільських гімназій і семінарій, а також молодих вояків, що мають закінчену середню освіту. А у вересні з табору Ланцут, що в Польщі, прибули колишні юнаки інженерної, гарматної та Чугуївської шкіл, 16 травня 1919 року полонені поляками в Луцьку. Уже в середині вересня в школі навчається близько 800 юнаків, яких поділили на 4 піші, 2 кінні, 1 кулеметну сотні й гарматний та інженерний відділи. Начальником школи пан П. А. Вержбицький, уже є й чотові сотні, які, проходячи повз начальника, на його вітання чеканять: «Слава Україні!».

8 серпня Житомирську юнацьку школу перейменували на Спільну військову школу (СВШ). Під її прапором (прапор полку ім. П. Дорошенка розформованої ще гетьманом П. П. Скоропадським 1-ї Української — Синьожупанної дивізії) відбулася урочиста присяга юнаків на вірність Українській Народній Республіці.

Галицькі професори та старшини виховують юнаків у суто націоналістичному дусі. Коли ті строєм проходять по місту, українська інтелігенція гукає їм услід: «Слава!». І юнацькі стрункі, наче вилиті з міді, ряди обсипають квітами. А Зубок-Мокієвський, як тільки вгледить панянок, зараз же командує на стрій:

— Голови вище! Руки... Багнети...

Юнаки несуть повноцінну внутрішню службу чергових сотні, дивізіону, відділу, їдальні, а крім того, ще й залогову варту при дворі Головного отамана. Зміна варти в школі проходить з усіма тонкощами приписів статуту. У святочні дні — зі шкільним оркестром, тому не дивина, що завжди збирається натовп споглядачів перед 13-ю годиною. Вони з цікавістю приглядаються до цієї церемонії й хочуть послухати оркестр.

А він стоїть на висоті свого звання. Складається з 50-60 осіб, серед яких 8 барабанщиків, 4 фанфаристи є й литаври. Труби срібні, а на фанфарах сині прапорці зі срібними китицями, на яких вигаптовано вензелями «СВШ». Особливої краси, граціозності й урочистості надають фанфаристи.

Отож і не дивно, що в години зміни варти, у святочні дні шанувальників сходиться в кілька разів більше.

III

Обсаджений садом елегантний будинок поміщиці Осаулової на вулиці Високій — одна з головних будівель столичного Кам'янця. У ньому розташована резиденція Директорії, де міністри зустрічаються з офіційними делегаціями Великобританії, Франції та США.

Відлеглість від будинку школи до резиденції Головного отамана по вулиці десь біля 3-х кілометрів. Юнаки змінної варти цей шлях торують легко й непомітно, бо їх маршування підбадьорює гра оркестру, яка чергується з барабанним дробом.

До резиденції на варту виходить ціла чота — 32 юнаки, у тому числі начальник варти, помічник і розвідник та обсад для 7 постів. Один із них парний, його виставляють біля брами. З великою охотою йдуть туди всі, кого призначають на цю варту, тому що випадає можливість побачити Головного отамана С. Петлюру й охороняти його.

У окремому будинку, через вулицю, розташоване приміщення вартівні, куди привозять зі школи обід. Снідання й вечерю доставляють із двірцевої кухні, при цьому чай і кава буває постійно. Приносять і цигарки «Стамболі» чи «Месаксуді».

Поволеньки зазнайомлюються: з лівого боку в Івана постіль Вербенка Василя, з правого — Сосюри Володимира. Вербенко Вася, юнак якийсь загадковий, мовчкуватий, часто замріюється, а вночі буботить щось сам до себе. Сосюра Володимир красивий, смуглявий юнак. Одного разу гукнув Іван його:

— Сюсюра! — То той одразу ж поправив:

— Не Сюсюра, а Сосюра, різниця в одній букві.

Електрики в їхньому будинку немає, уночі користуються хто чим. Щербатий місяць загострює ріжки над Турецькою брамою. Стугонить у глибокому проваллі вередливий Смотрич. Спить глухим сном Кам'янець.

Іван помічає, що його сусід Сосюра, коли місяць світить у вікно, схилившись на підвіконня, щось пише. Якось поцікавився:

— Що ти пишеш уночі?

Той простягнув написане. Іван прочитав вірша, російською мовою й поцікавився:

— А чого ти не пишеш рідною українською мовою?

— Рідною мовою мені набагато легше писати, але я не знаю до пуття української граматики, вірніше нашого правопису.

У книгарні міста хлопці відшукали «Граматику української мови» Олени Курило. Володька почав писати вірші рідною мовою, а Іван став постійним читачем і критиком його творів. Тепер вони — нерозлийвода, скрізь поряд, навіть чатовими на наряд до пана Петлюри вдвох, тут у парі стоять біля кабінету Головного Отамана, а останній, коли буває в доброму гуморі, кладе їм на столик цигарки. Іван не курив зроду, але бере їх, дякує за ласку, а потім роздає хлопцям-курцям.

Вони з Володькою однолітки. Різниця лише в тому, що Сосюра народився в травні, а він у вересні. Сосюра смуглявий, а Іван білявий. Сосюра жив на Донбасі в селі Третя Рота, а Іван виріс у степовому українському селі Вербівка, неподалік Холодного Яру, де зародилася Коліївщина.

Інші відділи вже пообідали й повернулися до своїх приміщень. Відпочивають, коли нараз чути, що земля здригається. Це ознака того, що 4-а піша сотня повертається з навчання.

Сотник Зубок-Мокієвський носить маленьку чорну борідку, сам затягнутий, як оса. Завжди охайний, шкіряні рукавички на руках, на старшинському поясі австрійський багнет зі старшинським темляком, на бакир перехилений кашкет. Швидкий у рухах і страшенний формаліст як до себе самого, так і до молодших старшин та юнаків увіреної йому сотні. До виконання муштри вимоги в нього витончені настільки, що під його командою сотня здається автоматом, з яким він виробляє рухи, звороти, рушничні вправи з прецизійністю й надзвичайною зібраністю всіх йому підлеглих. А здригається земля від того, що вже кроків за сто до школи він подає команду: «Сотня!». Після якої юнаки починають на повну стопу прибивати крок, але в два рази сильніше, ніж це роблять інші. Зупинивши сотню, Зубок-Мокієвський повторює ще хвилин десять той чи інший зворот, рушничну вправу чи рівняння разів три або чотири, і подає команду «Вільно!» Юнаки його люблять, бо він хоч і занадто вимогливий, зате справедливий, подає приклад іншим.

IV

Одного осіннього дня сидять вони з Володькою обидва босі, бо зовсім порозбивали взуття на муштрі. Чекають на нові чоботи. Аж тут підійшов до них Головний отаман Симон Петлюра, присів на підвіконня й почав розпитувати про їх життя-буття, пожартував із ними.

На початку березня 1919 року курінь Холодного Яру (чоловік тридцять) який очолив Василь Чучупак із Мельників, що на Чигиринщині, увійшов як 4-й курінь до 3-го Гайдамацького полку Армії УНР. У ньому були й кілька вербівчан. Дехто з них знайшли Івана в школі старшин у Кам'янці-Подільському й передали сумну новину з дому — померла його мама. Ця звістка Івана так вразила, що він заплакав як мала дитина:

— Усе, що мав найдорожче, утратив навіки...

Юнакам дали відпочинок. Сосюра Володька сидить долі на постелі й горює. Він сьогодні ходив по місту в пошуках книг із віршами класиків чи то сучасних поетів і нічого не роздобув, у місті немає навіть бібліотеки. Інші знайомились із старою фортецею. Побували навіть у підземеллі, думали оглянути людський кістяк, прикутий ланцюгом до кам'яної стіни, але завадили завали. Місцеві жителі переказують, що то на ланцюгу сконав Устим Кармелюк, а чи правда те, віри йняти не можна.

А «вдома» на них чекає — новина: два козаки Вербовенко й Розгін, що вартували вночі з казною, забрали гроші й безслідно зникли. У Івана пропав пістоль «Браунінг» і сотня набоїв до нього, який він беріг дуже ретельно й давно. Викрав його Розгін, він один знав про цю річ.

Отаман Петлюра повністю вкомплектував Кам'янець-Подільську школу старшин. Є начальник школи, чотові командири й бунчужний. Немає, правда, ліжок, валяються хлопці на підлозі, сплять на своїй одежі, бо немає навіть чим матрасів набити. Щоденно ходять на вигін муштруватися, а ввечері — політгодина. Розсідаються на підлозі, кожен на своїй постелі. Текст бесіди затверджує сам отаман Петлюра, а розсильний доправляє її начальнику школи.

З Сосюрою знайомий Іван не так давно, але світогляд у них збігається. Холодними осінніми вечорами без світла нудно. Не нудьгує тільки Сосюра. Біля вікна він пише свої вірші. На підвіконня падає бліде світло повного місяця й Володці «в кайф», можна писати. Іван допитується у нього:

— Що ти там сьогодні пишеш?

— Думаю написати поему, я їй і назву вже придумав «Червона зима».

Іван зауважив:

— Напишеш про революцію, самостійну Україну, війну?

— У поемі можна писати про все — хороше й зле. Згадаю про рідний Донецький край, шахти, кохану дівчину, а найбільше про війну, людське горе, смерть, червоний від крові сніг. Ця тема не дає мені спокою ні вдень, ні вночі, може таки щось витвориться...

Якось у листопаді кухар оголосив команду всім іти на обід. У той же час пролунала інша, черговий по школі чотовий Соколовський наказав: «До зброї!»

Цей категоричний заклик умить зробив свою справу: усі, хто стояв у черзі за обідом, побігли до кімнати за рушницями, а там старший чотовий офіцер Грущенко видає кожному по п'ять обойм. Він повідомив:

— У зв'язку з критичною ситуацією на фронті резиденція Головного отамана й уряд змінюють свою дислокацію, Спільна військова школа слідує за ними для несення охоронної служби.

I

Російський генерал Денікін, який ще у вересні 1918 року наступав на Москву, вістря Добрармії восени 1919 року тепер направив проти України. Потіснивши по всьому фронту армію УHP, вона вдерлася до Києва.

Більшовики користуючись моментом, поперлися своєю ордою в третій уже похід на Україну. Затиснута між денікінцями й українцями біля Одеси, їх 14-а армія прорвалася через Ольгополь і Сквиру й відкинула українські війська на лінію Козятин — Бердичів — Житомир. Приголомшила звістка про перехід небоєспроможної Української Галицької армії на бік Денікіна. Крах Української Народної Республіки став неминучим.

Почалася рання гнила й холодна осінь. У гнітючому стані постачання, немає необхідної стратегічної бази, одягу й амуніції, вичерпуються гарматні й рушничні набої. Багато козаків у черевиках, з яких визирають голі пальці, або з обмотаними ганчір'ям ногами. Як наслідок, наприкінці вересня 1919 року в армії УНР поширилася хвиля масового дезертирства.

У зв'язку з малочисельністю військових груп армії в середині листопада 1919 року їх переукомплектували в Запорізьку, Волинську, Київську, Січових Стрільців дивізії. 3-тя Залізна — залишилася в попередньому складі, 9-та Залізнична реорганізована в зведений полк. Запасні частини розформували, а їх склад направили на поповнення до військ Дієвої армії. Та зцементувати надійну оборону зайнятих позицій армія УНР не спромоглася.

До поріділих гайдамацьких підрозділів Запорізької групи влили близько 1700 колишніх більшовицьких бійців Богунської й Таращанської 44-ї радянської дивізії. Вони розчарувались у національній політиці совітів та під Бердичевим перейшли на бік армії УНР. За рахунок цих поповнень розгорнули окрему Гайдамацьку бригаду, командиром якої призначили сумнозвісного отамана О. Волоха. Досить своєрідний і сумнівний експеримент, ураховуючи його давні прорадянські настрої. Формуючи бригаду, використали крім того людський ресурс 3-го Гайдамацького полку. У ньому після боїв із більшовиками й білогвардійцями «старих» гайдамаків, ветеранів кампанії 1918 року, залишилося обмаль. Такі ж старшини, як О. Ліневський, В. Кожем'яка й Богданів цілком поділяють політичні переконання давнього свого командира. Лише кілька тисяч козаків ще зберігають відносну боєздатність із більш як 20 тисяч вояків, що налічують лави армії УНР. За цих умов проти білогвардійців командування кинуло всі наявні сили, у тому числі й Гайдамацьку бригаду отамана О. Волоха.

Армія Слащова наступає, усі панічно тікають. Офіцерський броньовик, що перший підійшов до Жмеринки, галичани зустріли музикою. Ще б'ється тільки шоста окрема Запорізька дивізія, у склад якої входить і 3-й Гайдамацький полк, а ще й 800 юнаків Спільної військової юнацької школи, яких кидають на оборону підступів до Проскурова. Коли вони виступали, був шалений вітер... Юнаки виступають на фронт на новому плані міста, а поляки вже займають Кам'янець на старому. Трохи не дійшло до бою з ними. Юнацька школа виставила заставу. Іван Харченко з Володькою Сосюрою стоять у дозорі... Навкруги темрява й вітер.

Польські жовніри висадили з автомобілів членів Директорії УНР Швеця й Макаренка, які зібралися емігрувати за кордон. Автомобіль забрали, і лідери Директорії прийшли пішки по багнюці на вокзал [55].

По всій Україні котиться смертоносною лавою страшна епідемія плямистого тифу, не відстає й сифіліс. Набираючи все більших масштабів, хвороба косить тисячі своїх жертв в армії, підточує її боєздатність. Узимку 1919-1920 року тиф забрав життя 25 тисяч вояків армії УНР.

Воші заїдають молоду українську державу... Її військо... нищать усе! Через цілковиту відсутність медикаментів, нестачу кваліфікованих медпрацівників армійські медичні служби неспроможні боротися з епідемією. Значно поріділі українські частини, знесилені величезними людськими втратами в боях, епідемією тифу та дезертирством, відступають на Волинь, намагаючись хоча б відірватися від нападників...

Утрачені Кам'янець-Подільський, Деражня, Проскурів. Знекровлені частини Дієвої армії УНР у другій половині листопада відійшли до Староконстянтинова. Тут тепер перебуває Головний отаман С. Петлюра зі своєю охороною та Спільною військовою школою, яка охороняє урядові установи. Іван Харченко з Володькою Сосюрою опинилися у вирі бурхливих подій.

26 листопада 1919 року головний отаман Петлюра провів тут військову нараду, на якій були, крім членів уряду, отамани Юнаков, Тютюнник, Волох, командування Січових Стрільців та інші. Волох одверто виступив проти уряду УНР і Головного отамана армії:

— Усе розікрали з відома уряду «постачателі»... Центр нездатний орієнтуватися в ситуації, приймати своєчасно рішення й проводити їх у життя... Пропоную визнати радянську систему влади і в союзі з червоними росіянами воювати проти всього світу.

С. Петлюра не втримався й промову перервав різким зауваженням:

— Не треба демагогії! Я певен, що коли би повісили на дві гіляки казнокрадів «фахівців» та українських патріотів-«злодіїв», то, хто знає, яка б більше переважила.

II

29 листопада С. Петлюра, начальник штабу генерал М. Юнаків і командарм В. Тютюнник зі своїм штабом прибули до Любара. Їх супроводжували лише охорона Головного отамана й Спільна військова юнацька школа.

На початку грудня Наддніпрянська армія УНР, оточена з трьох боків денікінцями, більшовиками та поляками, попала в безвихідь на лінії Любар — Чортория — Миропіль («Трикутник смерті»), Її замкнуто у вогненному кільці й під ударами ворогів вона фактично стала небоєздатною, почався її розпад. Волох ретельно готується до перевороту. Не виконавши наказ бути разом із Запорізькою дивізією в районі Мирополя, він самочинно приводить свою бригаду в Любар.

Лише пересвідчившись, чим у дійсності являється «демократичне військо», С. Петлюра наказав начальнику Спільної військової школи полковнику П. Вержбицькому роззброїти заколотників і арештувати отаманів. Але той наказ не виконав. Пізно ввечері 2 грудня гайдамаки Волоха разом із бригадою волинських повстанців М. Данченка та окремим кінним полком сотника І. Легіна перейшли через р. Случ до східної частини Любара. Місто поділилося на два ворогуючі табори: у селищі за річкою стали заколотники з червоними прапорами, а в містечку перебуває охорона Головного отамана й Спільна військова школа. Сили явно не рівні.

Зранку 3 грудня державну скарбницю УНР захопив загін волинських повстанців. Забрали 2 млн українських карбованців і 30 тис. царських срібних рублів. Юнаки Спільної військової школи, які її охороняли, без опору склали перед заколотниками зброю, урядовці втекли.

Оскільки лояльні частини ще не підійшли, наказ ліквідувати бунт отримав начальник школи, однак і цього разу його не виконав. П. Вержбицький допустив юнаків до мітингу. Вони вирішили втриматися від кровопролиття.

Не допомогло навіть особисте звернення до них командарма В. Тютюнника з закликом виконати свій військовий обов'язок. І хоча П. Вержбицького за наказом Петлюри арештували, ситуації це вже не врятувало.

Нарешті наказ виконав начальник канцелярії старшина Бутенко. Зчинилася безладна стрілянина. Півгодинний двобій між охороною отамана й бурліями викликав справжню паніку серед урядовців і працівників штабу. Усі квапляться врятуватися, тим часом бурлії, відстрілюючись, разом зі скарбницею відступили до східної частини міста.

Звідти О. Волох вислав до С. Петлюри гайдамацького старшину В. Кожем'яку з черговим ультиматумом про передачу йому державної і військової влади. У охороні Петлюри виник заколот. Частина вояків, а згодом і всі заявили про перехід на бік совітів. Ситуація загострилася й С. Петлюра в супроводі міністрів, командарма В. Тютюнника й співробітників штабу армії УНР гвалтовно виїхав до с. Нова Чортория в розташування дивізії Січових Стрільців.

Любар ураз опинився в руках повсталих. Усім, хто залишився тут, чи випадково опинився серед них дали зрозуміти — їм загрожує сувора кара за найменший непослух. О. Волох на чолі групи старшин вийшов із приміщення Спільної юнацької школи, затримався на ганку, привітався, звернувся до юнаків:

— Усі в керівництві держави й армії — зрадники! Лише я зможу привести до перемоги! Усіх вас підвищу в старшини, але хто зрадить, того буде покарано на смерть!

На керівництво Української Народної Республіки любарський заколот уплинув гнітюче й показав, що її регулярна армія далі існувати вже не може. Під враженням від любарських подій Січово-Стрілецька рада схвалила остаточне рішення про роззброєння й саморозпуск дивізії Січових Стрільців. Охочі продовжити збройну боротьбу переходять до інших частин. Деморалізовані війська, виснажені боями й епідемією тифу, не спроможні вести збройну боротьбу регулярним фронтом. Тож уряд при підтримці начальника штабу армії Є. Мешковського виступив за перехід до партизанської війни.

5 грудня в Новій Чорториї у своєму останньому наказі по війську Головний отаман С. Петлюра оголосив: «Отаман Михайло Омелянович-Павленко призначений командувачем Дієвої армії, звідтепер — партизанської». А сам зі своїм штабом виїхав до Варшави.

Частина війська (до 3500 бійців, так звана Дієва армія) на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком 6 грудня 1919 року направилася на південний схід, у запілля денікінців, галичан та більшовиків. Розпочався Перший зимовий похід частин колишньої Армії УНР [33].

III

Військо О. Волоха — строкатий військовий набрід: дезертири-червоноармійці, волинські повстанці, дезорієнтовані козаки й старшини армії УНР, значна частина яких опинилася в цьому колоритному середовищі випадково, ідейні прихильники «української радянської влади», заагітовані боротьбистами, і ті, хто просто втомився від війни й прагне будь-що дістатися додому...

Такі підрозділи, як залишки Спільної юнацької школи, навіть не здогадуються, що беруть участь у заколоті проти уряду. Відколовшись від армії УНР і перехопивши в Головного отамана військову скарбницю, бригада Волоха з попутниками (разом 4200 вояків при 7 гарматах і 48 кулеметах) збирається прорвати денікінський фронт і направитися з боями на північ із метою з'єднання з Червоною Армією біля Умані.

Юнацька школа теліпається в хвості довгої колони. Попереду Волох на гнідому коні, за ним чимало люду йде, але ночами розбігаються, хто куди, юнаки поодинці теж.

Якось підійшли до лісу. Думали напитися води, може в ліску знайдеться яке джерельце, трохи відстали. І раптом по колоні зненацька вдарив залп, за ним почав гвоздити кулемет. Коні понесли передніх із зони обстрілу, за ними гвалтовно рвонула й піхота подалі від куль. А остовпілі юнаки залишилися відрізаними від усіх посеред поля. Почулася команда командирів: «Лягай!».

Усі погепалися ниць, ніби вітром позвалювало. З узлісся гукають:

— Здавайтеся! Залишитеся живі!

Передня лава з білим прапором, не згинаючись, бігом подалася до ліска, слідом за ними й усі інші. Ось вони кидають зброю на купу, відходять у бік, шикуються. Значить здаються без бою, а кому, заднім не видко. Пострілів уже не чути з жодного боку. Черга підійшла і їм здаватися. По лаві передають:

— У кого є біла хустина чи полотнина?

Сосюра скинув із плечей свій речовий наплічник, витяг звідти білий згорток, розкотив, тряхнув ним і віддав у лаву, сказавши:

— Це підійде для білого прапора.

То був рушничок, вишитий, можливо, коханою дівчиною, а може матір'ю. Поплив він по лаві, причепили його на багнета, і ті, що залишилися, побрели з ним, як із білим прапором понуривши голови, до ліска. А тут уже лежить купа рушниць та іншої зброї й набоїв до неї, її охороняють два червоноармійці.

Сосюра взяв свій рушник і каже:

— Аж тепер ми вільні козаки, не будемо більше снядіти немиті, ніхто нами помикати не буде...

Були в цьому безладному воїнстві й деякі колишні командири.

На ящику з-під набоїв сидить кацапчук і наярює на гармошці.

Володя Сосюра каже:

— Буду добиватися до Києва.

— А я не люблю міського життя. Дай Бог, вирвуся звідси живим, правитимуся в рідне село, де жили мої діди й прадіди хлібороби, може ще хто-небудь у Вербівці з рідних живе, — поділився своїми планами на майбутнє Іван.

Потисли один одному руки і їх путі-дороги розійшлися назавжди, кожен пішов своїм шляхом.

I

У неосяжних степах уже який рік шириться розмир по всьому простору, без визначеної лінії фронту й носить некерований характер. Хвиля вилитої жовчі мільйонів курною кручією котиться Україною. Ця шура-буря розбушованої селянської стихії віншує перелом двох епох, у якому одна з них мусить умерти... Непідкованими копитами б'ють коні в суху українську землю, вихриться хмарками курява над селянськими хатами, прошитими кулеметними чергами, тужно зойкають лелеки в надвір'ях і лиховісно горлає чорне вороння, відчуває поживу.

У роки Української революції 1917-1921 років і громадянського протистояння, влада в Україні безліч разів переходила з рук у руки. З тих сил, які боролися за оволодіння Україною, кожна насаджувала свої порядки й лад. На хвилі революційних потрясінь повсемісно до влади приходили різні люди, у тому числі й відверті пройдисвіти. Одні воювали проти інших, нав'язуючи й несучи в маси свої ідеологічні постулати й уподобання. А страждала й виснажувалася загалом — українська держава та її територія. Чи не найбільше утисків зазнало єврейське населення України. Представники різних влад, а в їх уособленні й різні армії, отамани, повстанці висували проти євреїв свої звинувачення, перетворюючи їх в цапів-відбувайлів за чужі гріхи й за свої власні помилки та злочини. Українські євреї виявилися жертвами практично всіх воюючих сторін.

Що там уже можна говорити про віддалені провінційні повітові містечка чи глухі села, у яких різні влади довго не затримувалися й панував хаос, безвладдя й соціальний бандитизм. Звідси й неймовірно нестабільне становище не тільки євреїв, а й власне простих селян-українців, бо майже кожна зміна влади, а тим більше розбійницькі набіги анархічних армійських відділів, різношерстних «отаманчиків» і «ватажків» оберталися для них жорстокими погромами, грабежами, вбивствами, відбиранням продовольства, коней, примусовими мобілізаціями. Причому, до цього вдавалися практично всі воюючі сторони: військові частини Української Директорії, Червона армія, махновці, денікінські війська, українські й більшовицькі повстанці та інші.

На початку 1920 року Червона армія подолала опір військ Директорії й розгромила денікінців. Безперервні зміни влад до краю збаламутили люд. Якщо в листопаді-грудні 1918 року С. Петлюра змінив гетьмана П. Скоропадського, потім більшовики потіснили С. Петлюру, то селяни, ледве розгледівши «обличчя» нової влади, почали піднімати ворохоблення по всій Україні вже проти більшовиків. Віддавати свій хліб задарма й іти «в світле майбутнє» — комуну з її «чрєзвичайками» українські селяни не квапляться.

Повстанці скрізь. А крім них ще... Як піна й сміття, винесене революційним буревієм на поверхню народного повстання, як відсіяні відходи частої зміни властей в Україні, різні антисоціальні елементи вирують у степах волею збаламученої революційної стихії! Безліч різних окремих ватаг із денікінських і петлюрівських вояків, дезертирів із Червоної Армії, авантюристів, різношерстих місцевих батьок, бандитів і грабіжників тероризують населення. Панує суцільна різанина, грабують усі — білі, червоні, зелені, самостійники, махновці, і навіть, при нагоді, саме населення — недограбовані маєтки. Відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України, призвела до утворення середовища, у якому більшість населення України стало жертвою експансії й об'єктом насилля. Сильніший той, у кого в руках є зброя...

Довкола простягнувся український степ, його пейзажна добродушність, сонлива тиша посеред вибілених хаток, співучі дівчата за тинами, воли біля риплячих журавлів. То все омана та й тільки. Поза вдаваними лаштунками приховується щось таке, що на селянську ідилію мало скидається. Ховзьке тіло розгнузданого бандитизму — ось що звивається за лаштунками української опери. Обрізи й ручні гранати, ножі й нагани ховаються під свитками «мирних» селян, або під фартухами миловидних українських красунь... За показною селянською гостинністю відчувається жадоба помсти й заграви пожеж... Безлад на території України досяг свого апогею.

Яка неоднакова людська доля! У цей бурхливий час української революції одні живуть спокійно, безжурно, безпечно, інші гуляють, балагурять, дехто вмирає в глухих полях, або чекає смерті серед бур'янів і тернини бентежного українського степу...

Українська революція захлинається в крові своїх кращих синів. Після кривавої трирічної завірюхи, пожарів та різанини, лишилося стільки гірких і нещасних голопуцьків-сиріт, що ніхто не годен їх і злічити. А боротьба двох світів у цій коловерті кипить, клекотить і скаженіє...

II

Іван, минаючи верстові стовпи, піхтурить до рідної хати вже четвертий день. Осягнувши чорне спустошення після отого загального смертовбивства, за військом не жалкує, насотався війни вдосталь, на життя вперед. Він свій вибір зробив. Іде не озираючись... Доброзичливі жінки годують, хто чим може. Не знає, як орієнтуватися без карти, а запитає когось, знизують плечима, мовляв, не знають.

Отак у дорозі ненароком і захворів на тиф-сипняк. Уже ледве шкрьобає, а температура валить з ніг. Підкинуло снігу до колін, правда, морозу немає, а йти стало важче. На канаві, що обабіч широкого шляху, сів відпочити й легко поплив у ніч, утрачаючи свідомість. Як прочумався, усім єством усвідомив: «Погибну тут, вечоріє, а села близько не видно».

По шляху повз нього проскакала сотня вершників. За нею повзе обоз, саней із п'ять, попросив, щоб довезли до села. Узяли на сани, але під самим селом їх наздогнала ватага ще якихось вершників. Побачивши їх їздові почали шльогати своїх коней, щоб утекти від переслідування, але ті, помітивши цей рух, почали кричати:

— Стій! Стрілять будемо!

І відразу ж пролунали постріли. Обоз зупинився. Над Іваном нахилився чубатий чолов'яга в картузі, схожому на селянське сито, яким просівають борошно, і грубо скомандував:

— Роззувайся!

Умить зняв з Івана черевики й усунув їх у торбину біля сідла, а потім шугнув руками по кишенях, вивернув їх, забрав різномастні гроші, які там були. Потім перетельбушив усю поклажу.

Старий із санок цього дончака умовляє:

— Це ж хворий, а надворі зима, снігу он скільки.

А той йому вказує:

— Вези його он до того куріня, там не подохне.

— Чужою бідою всі хитрують! — бурмоче спересердя старий собі під ніс.

— Донські козаки з денікінської армії, ще і не таке робили, вони шаблями рубали всіх, хто брав хоч що-небудь із поміщицького маєтку.

Дякуючи богу, таки пробився хворий Іван до ближнього села крізь снігові замети. Його підвіз старий до хати, узяв під руки, стяг із саней. Босі ноги пірнули в сніг по коліна. До хати не впустили, там за столом розвалилися чубаті вояки-дончаки, цмулять оковиту. Під'їхали до сусідньої оселі, те саме, п'яно горланять:

— Зайнято!

Жінка з оселі, що поруч, побачивши, як вони тирлуються по снігу від хати до хати, гукнула їм:

— Ведіть босого до моєї хати! Ці головорізи-нелюди над людьми знущаються й не скажи їм нічого.

Тут Іван пролежав, аж доки не пройшов тиф, мабуть із місяць. Про те, що відбувається в світі, дізнавався лише з чуток. Шугають із кінця в кінець забуркованим глибокими снігами селом різні найфантастичніші кривосуди й припущення, переростають від хати до хати в несусвітні брехні, але він залишається глухим до всього. Познайомився тут із дідом Панасом Цимбалом, той живе в другій половині хати зі своєю старою.

Ці люди багато чого бачили на своєму довгому віку. Окрім старих, його відвідує сусідська дівчина Оксана Кононенко. Вона носить молоко до Цимбалів і приятелює з господаркою. Дістала чоботи для нього, пару білизни. Він одужує, без сторонньої допомоги вже може клигати по двору. Пора добиратися й до рідної домівки. Дід Панас виявив Іванові велику послугу, указав усі до єдиного села, через які пролягає шлях до рідної оселі.

Дід пригадує:

— Ото було дуже давно, як їздив я в чумаках. У напрямку на Кримський Перекоп я тобі розкажу всі села, через які ти будеш іти до Чигирина.

— Та мені тільки до Телепина, — каже Іван.

— До Телепина? То за Телепиним є місце, де всі чумаки зупиняються на ночівлю — це Тягни-мішок. Там шляхи розбігаються: один у напрямку до Чигирина й далі на Дон, інший — на південь до Криму.

— А від цього Тягни-мішка три верстви до Вербівки. Це моє рідне село.

Іван записав усі села, які нагадав йому дід Панас, подякував і почав рихтуватися в путь-дорогу. Оксана дістала для нього навіть якусь стареньку шапку, бо він носить формений картуз із білим пружком і синьою околицею, зеленим захисним верхом.

Рано-вранці вибрався в дорогу. Дівчата приготували в торбу харчів, дід Панас із бабою Пріською за ворітьми почастували Івана за чумацькою звичкою горілкою, настояною перекопським зіллям, перехрестили тричі теж за традицією. З господинею за догляд розплатився «керенками» й дав на згадку шерстяної темно-синьої матерії, яку виміняв за махорку в спекулянтів. З вдячністю подумав: «Світ не без добрих людей» і попрощався:

— Бувайте здорові, люди добрі!

III

Пішов чумацьким шляхом від села до села в напрямку Чигирина, як розповідав дід Панас. Ночує в тих людей, які дозволяють прилягти де-небудь під припічком, чи долі під грубою. Так само й годують не як гостя, а як старця. Рідко яка милосердна господиня поставить гарячого борщу з печі, більшість ткне в руку скибку хліба чи солоного огірка або картоплину нечищену, і йди собі з богом. Він усім щиро дякує, бо радий і кусневі черствого хліба.

Погоду на світ благословило погожу: сонечко гріє по-весняному, хоч удень розтає на шляху, уночі земля й сніг підмерзають. Зранку йти добре, а в другій половині дня невірненько. У степу наздогнав молодий хлопець на однокінній підводі, вицмакав запитання:

— Куди це ти й звідки верстаєш отакий світ?

З'ясувалося, що здибались одного поля ягоди, до того ж, ще й однополчани. Обидва добираються до рідної домівки. Правда, цей парубок має коня й сани, тож правиться не пішки. Сам він із села Мельники, що десь там у лісі, біля Холодного Яру. Звуть його Тиміш Бородай. Їм прямувати в одному напрямку.

Був Тиміш також в армії УНР, але в окремому курені Холодного Яру, під командою Василя Чучупаки. Курінь організувався в лісі, у Холодному Яру, значно пізніше, ніж «петлюрівщина». Василь Чучупак був помічником начальника Черкаської міліції Безверхого й стояв у Черкаському повіті в січні 1919 року — в 30 верстах від Черкас із двома сотнями козаків.

Загоном чекістів на чолі з Немикіним курінь розгромили. Отаман з уцілілими залишив рідні місця. У кінці січня направилися до командира полку Січових стрільців Копцюха, який стояв у Єлисаветграді, а потім увійшли як курінь Холодного Яру до 3-го Гайдамацького полку під командуванням О. Волоха Запорізького Корпусу армії УНР й отримали назву 4-го куріня.

У перших днях квітня 1919 року, під час «Вапнярської авантюри» Волоха, бунчужний Натрус і курінний Чучупак приєдналися до червоних із частинами 3-го і 4-го куренів 3-го Гайдамацького полку [5, 135-136].

А тепер, після різних ідеологічно-заплутаних хитань і потрясінь залишки куріня Холодного Яру розбрелися по світу — хто куди.

До села В'язівок Іван із Бородаєм уїхали, коли тільки починало сіріти. Від жителів дізналися, що ночував тут зі своєю ватагою Тютюнник. Сюди раненько прибула й ватага з добровольців-дончаків. Як два коти в мішку, не поладнали між собою, здійняли стрілянину й Тютюнник, тепер уже на конях, погнався за дончаками. На шляху залишилася одна парокінна підвода, на якій крім дядька, сидять ще два вояки й цивільний чоловік. Це Тютюнник арештував секретаря райпарткому й велів двом своїм воякам везти того за ним навздогін. Коли Іван з Бородаєм порівнялися з тютюнниківцями, з-поміж них один гукнув:

— Бородай! Ти куди їдеш?

А той йому:

— Додому. Гайда з нами! Ми на південь.

Підвода тютюнниківців повернула за ними, з неї крикнули:

— То й ми з вами!

Шлях до сіл, які Іван записав зі слів діда Панаса Цимбала, значно скоротився, завдяки Бородаєвим саням. Їдуть українськими засніженими степами, сніг уже втратив свою першу чистоту, став липучим, збивається в ким'яхи, скоро розтане, а їм ще верстати шлях не близький.

У Куцівку в'їхали, як смерклося. Заходилися шукати, де б переночувати й коня погодувати. Біля церкви, у центрі села, вулиця розходиться в два боки. Не знають, куди їм повертати. Аж чують, співає хтось на підпитку. Голос сильний, значить це ще хтось не старий. Зустрілися. Жінка й чоловік повертаються з гулянки додому, обоє захмелені. А порівнявшись з подорожніми, поцікавилися:

— Що це за люди, правитеся потемки? Чого серед ночі людей полохаєте?

— Ми шукаємо, де б переночувати й коневі притулок дати.

— То заїжджайте до мене, є й сарай для коня, — улесливо стелиться коло них, — ось моя хата, поряд із церквою.

Узяв коня за вуздечку, повів у двір. З темноти виріс перед ними добротний хазяйський будинок, як гриб-боровик з-поміж глиці й падолисту. Рудий псюра, виблискуючи іклами-шпичками, рве товстого ланцюга, надсадно хрипить і пінить слиною, невгамовно шматує пазуристими лапами мерзлу землю. У дворі господар прошепотів щось жінці, а подорожніх запросив до хати й там, засвітивши гасяну лампу, запитав:

— Хто хазяїн такому знатному коневі?

— Я тепер хазяїн, — відповів Бородай, — а до цього був Василь Чучупак, командир мій колишній. Я у селі з ним живу по-сусідськи, тому доручив коня, перед тим як десь пропав, безвісти... Сказав перед тим:

— Будеш живим, доправ коня батькам у село...

Господар уніс рядно соломи, настелив на підлозі й звелів влягатися спати, зауваживши, що подушок немає. Увійшла його дружина й сказала, що все зробила, як було їй велено. Як потім виявилося, вона ходила до його батька й передала, щоб той прибув сюди й забрав коня. Господар узрівши, що постояльці полягали в чоботях, грізно рявкнув:

— Розбувайтеся зараз же!

Я ж піду ще до коня, дам йому води і... — не договорив Бородай.

— І без тебе доглянуть, — брутально урвав його господар, — роби, що велю.

Іван зразу нутром відчув, що той замислив щось недобре. Лежить під лавою, а на ній його шапка, у якій маленький дамський пістоль. Схвативши його, зненацька вихопився перед господарем на весь зріст і гаркнув:

— А ну ляж, свиня зачухана, бандит селянський! Ти забрав коня, а нас думаєш знищити?! Хватай Тимоше, рушницю он у кочережнику.

Добре що угледів її завчасу, тільки лишень блимнуло світло в хаті. Тиміш одним скоком добув рушницю й став поруч нього.

Господар отетерів, видать, не сподівався, що справа так обернеться. На подвір'ї в цю мить загавкала собака. Іван нарочито так сказав, щоб усі чули:

— Це вже наші в'їхали в село. А ти подавай сюди коня й усе, що з конем прихватив, а як ні, то пиняй на себе...

Господиня зникла, а за кілька хвилин хтось причалапав і привів коня, чути було гомін надворі. Користуючись розгубленістю господаря, обидва хлопці вискочили з хати. Бородай притьмом до діда, що привів коня:

— Кінь овес їв, пив воду?

— Кінь справний, пив і їв, я доглянув сам, так що не хвилюйтеся, — у розпачі знічено пробелькотів той.

Коли вони виїхали з двору, Іван спитав старого:

— Як утрапити на Сердюківку?

Той запопадливо почав витолкувати:

— Праворуч по ходу велике село Ротмистрівка, то туди не заїжджайте, а їдьте прямо на Сердюківку.

Котра година ночі, не знають. У селі тихо, ніде не шелесне. Усе спить, навіть собаки не брешуть. При виїзді, перед цариною, у досвітньому мороці помітили, що в одному з дворів хтось вештається. Гукнули, підійшов бородатий дядько, привітався. Обізвався до нього Бородай:

— Продайте нам хліба окраєць, бо їсти дуже хочеться.

— Де ж це ви ночували, що так вас пригощали й раненько випровадили? — скрушно похитав він головою.

— Ночували он у того добродія, що хата біля самої церкви.

— Як же це ви вирвалися з пазурів того бандита? То ж він верховода тієї бандитської зграї, яка не одного такого нещасного, що повертається з фронту додому, пустила на ставу під лід, бо банда «потребує» в одязі, взутті й грабує все, що має хоч якусь цінність.

— Як вирвалися ми із рук тієї банди? Трішки хитрості, допомогла собака господаря, а головне зброя-пістолет під самий ніс, а банда не встигла ще зібратися до гурту.

Дядько дав їм хлібину й шматок сала, грошей не взяв. Подякували щиро. Бородай цвьохнув батогом, застояний кінь весело рвонув із місця й дриндом поніс сани на Сердюківку. І побігла, заструмувала їм назустріч припорошена снігом нічна дорога до загублених серед сніжної мли пагорбів і прилісків. Вона всеньку ніч без зупинки в'юнилася, крутилася між селами бугрищами й повзла то вгору, то вниз. Розвидень урешті спинив той пелехатий сніг, розвиднилися попутні безмежні навколи й обвішані та обсіяні сіро-синюватими туманцями далечіні крайнеба.

Список сіл, які повинні вони проїхати, скоротився. Залишилося одне село Телепине, а за ним і Тягни-мішок: хоч корчми давно вже немає. Там за обрієм десь у долині й Іванове рідне село Вербівка.

У Телепиному вони з Бородаєм розійшлися. Тут у неділю великий ярмарок, тож Тиміш розраховує продати упряжь і сани. Хоча весна ще, за високими засніженими горами й за дрімучими, непрохідними нетрями-лісами, та все ж сани скоро будуть непотрібні. А от коня він пообіцяв доправити старим Чучупакам у Мельники. Хліборобам добрий кінь завжди знадобиться, особливо для весняних потуг.

I

Гріє серце дорога до батьківської хати. Пішки майнує Іван від Телепиного до Вербівки. Хоч і чималий шмат дороги попереду, хоч і ноги гудуть утомою та дибається легко — додому. Невпоміт сновигають у свідомості спогади, порушуючи заплутані роздуми. Знає, що мами вже немає, залишилися вдома батько й три брати: двоє менших Альоша й Гриша та Антін, якому 25 років. Чи живі вони? Стільки літ минуло... Давно відбився Іван від дому. Підтримувати будь-які зв'язки з ріднею перешкоджав світовий розмир. Вихопившись на випрасуване вітрами узвишшя, з якого відкрився неповторний краєвид притясминських далей, оторочених ніжно-синьою бахромою даленіючих лісів, глянув на рідне село. Воно в долині, немовби намальоване, оковдрене сніжком, тягнеться, розпорошившись обабіч річечки-серпантинки, перерізане дорогою з Телепиного на Кам'янку. Видніються звідси лісочки й поля, кургани-могили, сади й путівці, які виміряв він своїми босими ногами в дитинстві. Над селом височить дерев'яна церква з банями, хрести яких здалеку скидаються на ластівок із розмаяними в польоті крилами.

З розбурханим і непогамовним серцебиттям підійшов до вигону біля рідного обійстя. Тут чотири вітряки, як і раніше, два з них, що на вищих насипах, крутяться на вітрі. Ось і кузня, чути дзвін ковадла, стукіт молотка. Звуки ці Іванові рідні, мабуть тому, що звик до них із дитинства. Переступив поріг рідної хати... Вона стала якоюсь чужою, у ній якісь незнайомі. Стара сидить на лежанці, найстарша дочка — за столом щось вишиває, молодша, біля неї заглядає, а найменша, долі посеред кімнати миє посуд. Привітався й спитав:

— Де ж малюки, брати мої?

— Онде вони надворі, на сонечку гріються, — почув у відповідь.

Хлопчаки сидять на причілку кузні, одягнуті, Альоша в батькову сіру свиту, Гриша — у мамину руденьку. Хоч сонце світить по-весняному, але в повітрі сирість, бо земля ще вогка й холодна. Обидва братики змерзли, вони босі й без спідньої білизни. Альоша Івана одразу впізнав, а Гриша зовсім не знав, бо був ще зовсім маленьким, коли Івана забрали на війну. Іван запитав:

— Їли ви сьогодні що-небудь?

— Про нас мачуха ніколи не думає. Як не згадає її старша дочка Олена, то ми обидва до вечора не ївши ходимо. Оце й сьогодні так, — відповів семирічний Альоша.

— Мати б'є, то не болить, а мачуха як подивиться, то й на душі холоне. Мачуха й є мачуха..., — вихопилося спересердя в Івана.

— Я ось поговорю з батьком про це, — пообіцяв братикам.

— Ото, як був дома Павлик наш, він не боявся мачухи, то вона його непотрібними словами потріпувала. А казав же він: «Прийшла, навела повну хату своїх дітей, нам у рідній хаті місця немає... Ще нам усім свою гадючу вдачу виявить, ізживе нас із білого світу».

— І таки морила нас голодом, — продовжує Альоша. — Павлик ходив до чоботаря Бадьона гуляти й вчився там чоботарювати та навчався там і нескоренню мачусі. Вона з дочками в своє село Лебедівку перетягла все, що від рідної нашої мами лишилося. Користаючись тим, що недалеко, усього дві верстви. Перенесла пряжу, вовну пряжену, полотно білене й небілене, ячменю пудів двадцять. Якось приготувала мачуха сала гарний шмат, а Павлик і потяг, бо підхарчовувався в Бадьона, туди ж і заніс його. Коли мачухеря огляділася, що зникло сало, ухватила Павлуся за поясок і хотіла його лупцювати. Той їй плюнув в обличчя, вирвався з рук і втік із дому, бо мачуха пішла до батька скаржитися на нього. Більше Павлусь додому не повертався. Вербівчани бачили його, як він пішов з якоюсь армією.

— Ох, які ж ви нещасні, мої брати-сироти! — аж защеміло серце в Івана.

З важким серцем зайшов у кузню. Тут не було нікого стороннього. Яке ж усе йому здалося рідним! А насамперед, батько. І борода — лопата, і ніс у сажі, і міцні жилаві руки, запах диму з горна! Усе тут знайоме з дитинства, знайоме до сліз.

Очі тьмарить сльоза, брови болісно заламуються, і він застигає в міцних батькових обіймах. Потім той відсторонює його, роздивляється, усе ще тримаючи за плечі, обертаючи до призахідного сонця. Кивнув і уста зрадливо здригнулися. Ковтаючи давлючий клубок, Іван теж вдивляється в постаріле й змарніле зморшкувате татове обличчя. Бурі почуттів пройняли батьківське й синівське серця, безмовними тінями перебігають по обличчях, витискують скупі чоловічі сльози.

— Де ж це ти, синку, так довго пропадав? Хоча би звісточку був кимось передав про себе, що живий, здоровий, — буркітливо докоряє батько, обіймаючи й цілуючи.

Коли Іван поцілував батька, той гірко заплакав. Сльози падають на гаряче кувадло й шиплять. Відтрутившись від найріднішої душі під пропахлою потом сорочки та оговтавшись, Іван допитується в нього:

— Як же вам тепер живеться, тату?

— Живу так, якби хто мене розженив, ноги б цілував.

— Я вже бачу все, і постараюся це зробити, бо так жити далі негоже. Ну, а де ж брати Антін, Артем? За Павла Альоша розповів, а де він, нещасний, зараз?

— Гадки не маю. Антін працює в громадській кузні. Коли пан Давидов утік, народ усе рухоме майно розтяг, хто що міг. А кузня лишилася, бо там нічого корисного для селян не було. Артем також працює, секретарем у волосній міліції в Телепині. Ночувати додому не приходить, бо далеченько.

II

У хаті мачуха запровадила порядки, при яких добре живеться лише її дітям, решта для неї чужі. Лиха доля знайшла Івана й в рідній хаті. Уже не відчув тут того давнього рідного домашнього духу, знайомого з дитинства. Мачуха і його доля, як рідні сестри: змовились і уготували йому ліжко в хаті під лавою, тут же і його братики сплять поруч на рогозяній матці, укриваючись рядном, а в головах, як і в нього, власний одяг. Мачушині дочки сплять окремо на печі з подушками в головах.

Не забарилася довго й весна. Рясними сипонула дощами, звеселила лагідним теплом і соковитим зелом землю. Якось прокинувся вночі й чує як мачуха настренчує батька проти Антіна:

— Ти прикажи своєму парубкові нехай не залицяється до моєї Олени, він їй не пара, вона ще молода, а він збуйвік і як це так воно буде: старий живе з матір'ю, а син із дочкою?!

На жаль, не розторопав тоді батько, що мачуха хоче зжити з хати Антіна, лишнього їдока, а того й присікується до нього. Та й купився на цю приманку-побрехеньку:

— Ось я йому покажу, як залицятися! Вона ж йому, як не як, сестрою доводиться тепер.

Наступного дня, раненько, зійшлися взуватися в другу хату, через сіни, Антін і Іван. Брат спить у клуні, на сіні. До них зайшов батько й до Антіна:

— А ти, бісів сину, покинь свої залицяння до мачушиної дочки Олени, вона тепер тобі сестра.

— На дідька лисого вона мені здалася, коли в мене є дівчина.

Батько вхопив Антіна за чуба. Той тримав у руках чобота, то згарячу й гепнув ним батька по голові. Старий скипів, вискочив у сіни, ухопив із кілочка дробовичку. Хто знає, що могло статись, коли б син не вихопив її з батькових рук і не вкинув у відкриті дверцята лежанки. Там вона й розрядилася.

Антін пішов із дому. Не було його з місяць. Десь працював у заможного господаря в чужому селі. Згодом придибав додому, ледве пересуваючи ноги хворий. Лежить уже два тижні.

Іде 1921 рік. У селі ніде дістати склянку молока й термометра, щоб зміряти температуру. Іван дав батькові грошей, щоб той купив корову. Антін може пити молоко, але мачуха йому не дає, бо її дочкам не вистачає. Доглядає його лише один брат. Мачуха заборонила своїм дівчатам і близько підходити до хлопця, бояться тифу.

Антін помер, задавив його тиф-сипняк. Поховали на старому кладовищі в густих зарослях. Громада села визначила місце вже для нового, бо тиф прискорив «заселення» старого до найменшого клаптя землі.

Іван пішов працювати до райпрофспілки в Кам'янку. Збулася мрія мачухи, розвіяти сім'ю старого коваля. Залишилося при ньому лише двоє менших синів. З думки Івана не сходять ці два малюки. Про батька теж серце болить, бо мачуха зовсім не дбає про нього, а працює той багато, навіть надолужує вночі.

Щонеділі буває Іван у Вербівці, розпитує братів, чи не б'є їх мачуха, чи дає їсти, що вони роблять, коли сидять голодні. Старший братик Альоша признається:

— Як дуже хочеться їсти, то йдемо до батька в кузню, а потім разом із ним заходимо до хати, він каже мачусі, щоб давала їсти, тоді й їмо.

Уже два дні брат Артем удома, прибув із волості, каже що у відпустку. Мачуха гнівається, бо батько, сватаючи її, не зізнався, що крім малих трьох хлопців, є у нього ще й три дорослі парубки. Старий оправдовується, що не знав, чи є вони живі, таке твориться в Україні.

Артем восьма дитина в їхній сім'ї, ураховуючи й тих двох, що померли малими. Незважаючи на злиденне життя, був складом і фігурою міцним, а характером — упертий, настирливий. Довгими осінніми й зимовими вечорами співав із сестрами, заспівувала мама, сидячи за прядкою. Виступав на сцені сільського клубу й любив аплодисменти більше ніж гроші. Змалечку завжди вимагав те, що йому бажалося. Як криком не домагався — брав силою.

III

Третього дня перебування в рідній хаті Артем ніби засумував за чимось. Сидячи біля вікна вгледів за двором вершників із рушницями, розчинив вікно й шугнув спритно, по-кошачому, за хату. Пролунали постріли. Старий коваль вийшов із хати й звернувся до чолов'яги, що спішившись із коня прямував до оселі:

— Чого це ви, хлопці, мою хату обстрілюєте?

— Не хату, а бандита хотіли впіймати, утік, мерзотник, — відповів приходень у шкірянці, оперезаний портупеєю, на якій теліпалася велика кобура з пістолем.

— А що він вам зробив, що ви його хочете впіймати? Він же служить у міліції.

— Я уповноважений УКОМу партії по боротьбі з бандитизмом Іонін Іван Борисович, попереджаю, що вашого сина Артема впіймаю й розстріляю. Справа в тому, що три молоді хлопці закохалися в молоду дівчину Погорілу Марію й розсварились між собою. Один одного покалічили, а ваш схопив кулемета й гвинтівку в міліції й подався до Чорного Ворона в ліс.

Тим часом Артем добіг до двору Гельона Левка, який на току трусив околот і попросився до нього:

— Посиджу у вашому околоті, у разі, хто питатиме, чи не бачили такого бандита як я, скажіть, що побіг до річки...

— А через хвилину, — розповідав пізніше чоловік, — під'їхали до двору верхівці й запитують, чи не бачив, куди поділася людина, що тут пробігала по шляху. Я відповів, що той шуснув до річки в городи, а в руках у нього була якась чудернацька рушниця. Верхівці повернулися.

Артем подався до двоюрідного брата Прокопа, там і заночував. Наступного дня той провів Артема на Кам'янку разом із хлопцями, котрим вручила сільуправа повістки, щоб з'явились у «Комдез» (комітет боротьби проти дезертирства). Іван із хлопцями теж пішов до Кам'янки.

Усіх вербівчан і викликаних з інших сіл Телепинської волості Гребенюк із «Комдезу» направив у м. Ромни. А мачуха того ж дня зібрала дочок і гуртом поплелися в Лебедівку, у власну хату, лаючись:

— Нехай йому біс, ще вб'ють у Вербівці. Стріляють прямо по хаті!

За нею приїхав син парою коней, але нічого було взяти на воза, усе вже перенесено. Лишилося з сім'ї коваля при ньому лише двоє малолітніх синів.

І

Призовники Телепинської волості прибули до міста Ромни. Щоб не було холодно у вагонах, їм встановили бляшані грубки, приготували дров і вугілля. Та в теплушках розтопляти не довелося, тепло було й без того, та і їхати довелося не довго. Висадившись із вагона, вони завбачливо прихопили з собою й бляшану грубку разом із димохідними трубами. Опісля вона неабияк знадобилася, оскільки в приміщенні, куди їх помістили, було вогко. Укладалися спати покотом на одноповерхових нарах не розбуваючись і не роздягаючись. Командування про них начебто забуло, ніхто не відвідує тривалий час.

Старостою приміщення обрали Бегейду Михайла з села Коханівки, який наглядає за порядком і всьому дає лад. Розпорядився затопити залізну грубку, вивівши через вікно димохідну трубу. Таким чином висушили й вимили підлогу, відразу стало затишно й комфортно. От тільки коли день добігає кінця, довгої осінньої ночі всі сумують. Немає світла, вкладаються спати рано, адже робити нічого. Цигана Романа часто й густо відвідують мати й сестри, наносять йому сала, хліба й повно всяких наїдків. Він дав кусень сала, хлопці в нього вставили гніт, запалили й з'явилося яке-не-яке світло, переймом навіть у двох місцях приміщення. Частенько Артем вигукує:

— Давайте, хлопці, співати, щоб не сумувати!

Шанувальники пісні охоче збираються навколо нього й виспівують пісень народних, чумацьких, історичних, козацьких. Місто Ромни тихе, затишне, розташоване над річкою Сулою. Вулиця електрикою не освітлюється. Напроти приміщення, у якому розмістили призовників, щовечора юрмляться місцеві молоді хлопці й дівчата, бажаючі послухати співи.

Не забарився й триклятущий тиф, який скосив багатьох. Першим поклали в лікарню Артема, за ним — тенора їхнього хору Бровка Панаса, невдовзі зліг і Іван. Позаяк він уже хворів на сипняк, хвороба мордувала його не довго. Однак Артем пролежав увесь грудень і днів сім січня. Панас Бровко й однокашник Несененко Федір із лікарні не повернулися. Інших вербівчан розкомандирували по різних місцях. Осіб десять направили на сільськогосподарські курси в Полтаву, з ними й одного вербівчанина Несененка Степана. Інших, на рік старших, у тому числі й Івана, командирували в Полтавську губернію, де гуляли ватаги Івановою «знайомого» батьки Махна.

Бійців сорок зупинили над Оріллю в найближчому до річки селі Нехвороща й розмістили в чотирьох клунях. У першій розмістився взводний, він одразу призначив нічну варту з п'яти вояків. Правий берег річки Орелі, якраз навпроти села, високий, є тут навіть чи то козацькі могили, чи то якесь укріплення. Місцеві мешканці розповідають, що в давнину, українські вояки нарочито влаштовували такі укріплення від нападників. Коли на Україну з півдня насувалися непрохані гості, то звідси по них били з гармат.

На потойбічному положистому березі Орелі поять коней махновці. Один із них, верхівець, схоронившись за полукіпком, зорить у бінокль протилежний берег. Командир взводу з найвищої могили цьогобіччя теж спостерігає за вершниками, які шугають між полукіпків жнив'яного поля.

Вояки по черзі підходять до комвзводу і в бінокль розглядають махновців. Іван діждався черги й теж глянув на колишню Катеринославську губернію. Яка ж навдовиж безмежна степова далечінь, зникає десь аж за обрієм. А махновська ватага з нетерпінням чекає ночі, щоб вкотре поживитися хоч чимось із селянських дворів на цьому боці Орелі. Господар клуні, у якій вони сплять покотом, згадував уже не раз:

— Добряче кіпішують тут у нас ті озброєні хлопці, перебравшись убрід через цю тиху річку.

Іван дивиться в бінокль на піших махновців і думає: «Може, упізнаю між них своїх хлопців, що стояли на варті цю ніч і не повернулися додому, — цигана Романа й Самійла Коцура. Де ж поділися вони, чи тихенько їх зграбастали махновці, а чи самі перейшли на той бік». Івана, як найбільш досвідченого, призначили вартувати по березі Орелі. Напарником із ним пішов Сидоренко Дмитро. Цей хлопець зовсім не розуміється на військовій справі, не знайомий зі зброєю, але має волячу силу й добрий кошачий зір. Командир взводу Пугач Семен, знаючи підступну вдачу махновців, порадив:

— Прихопіть із собою гранату, бо в річку сам не полізеш, а вона, кого потрібно, дістане й там.

II

Липневої ночі парко. Дмитро пропонує:

— Давай скупаємося.

Та Іван заперечує:

— Не варто робити цього, знаходячись на посту, тому що махновці захоплять нас нагло «тепленькими й мокренькими». Ти краще пильнуй за річкою! Бачиш он того «кущика»? Коли ми теліжилися сюди, його там не було, а ниньки він уже допливає до середини річки.

Не встигли вони присісти за зарослями осоки, як «кущ» опинився вже під їхнім берегом. Таким чином махновці зі степу переходять щоночі Орель, щоб добути харчів у Нехворощі. Іван шепоче напарнику, щоб хутчій подав гранату. «Кущ» на цей берег не вийшов. На вибух збіглися вояки на чолі з комвзводу Пугачем. Вартові детально доповіли про нічну пригоду з махновцями.

Перед строєм комвзводу оголосив:

— Харченку й Сидоренку за пильність на посту оголошую подяку!

Пішли охоронці відпочивати, тільки не в клуню спати, а на вулицю, до дівчат, які виспівують на колодках, під сусідським двором. Тим часом із тогобіччя річки сповістили:

— Ватага батька Махна, зібравши всі свої пожитки-манатки, вибралася на роменський шлях і подалася в невідомому напрямку.

— Тепер нам тут нічого байдикувати, — зронив комвзводу Пугач. — Вертаємо й ми додому. Збирайтеся всі, бо завтра раненько вирушаємо.

Знову вони перекочували в Ромни. Брата Артема в місті вже не було, воєнком 8-ї дивізії направив його до Києва навчатися на професійного співака.

Коли в революцію Микола Садовський утік за кордон, головний режисер його театру Корольчук із рештою трупи спинився в Ромнах. Живуть комуною: придбали будинок, корову, посадили город у степу й господарюють гуртом. Артем із допомогою Корольчука й ведучої музичної справи при театрі Матецькою організував художню самодіяльність. На концерті, виконав низку українських народних пісень і зірвав шквал аплодисментів ущерть переповненого залу. Воєнкому дивізії прийшовся до смаку його голос, тож і порадив їхати до Києва вчитися. Артем згодився.

З трупи театру Садовського Іван був близько знайомий із Хуторною Лізою Олексіївною. Буваючи в Києві, не раз бачив її на сцені театру, там і зав'язалося знайомство, а у Ромнах його відновили. Корольчук прищепив пристрасть до сцени і йому, керівнику української драмсекції при культпросвіті дивізії.

На місцевій сцені ставлять класичні п'єси українських драматургів: «Мартина Борулю», «Бурлаку», «Суєту» та багато інших. У Ромнах, крім цієї трупи, у Івана знайомих немає, тому у вільні години завжди приходить до них. Узимку навіть пиляє дрова з Хуторною Лізою. До речі, вона й навчила його це робити, бо народився в степах, а там і хліб випікали соломою.

Якоїсь днини навідався чийсь родич, батюшка з Кременчука, і залишив випадком пару-трійку церковних газет. У одній із них Івану потрапила на очі звістка про його рідний край. Там повідомлялося, як 1921 року в Кам'янці створювалася Покровська автокефальна українська парафія. Єпископ Іван Павловський обрав її як свою кафедру на всю Кременчуцьку губернію. З цього храму почало лунати слово Боже на живій українській мові по всій Чигиринщині, Черкащині й навіть за Дніпром.

Ще зазначалося, що 16 серпня 1921 року в Кам'янці Чигиринського повіту з ініціативи головноуповноваженого Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР) і голови Чигиринської повітової ради священика Івана Павловського радянська влада дозволила зібрати «окружний з'їзд духовенства та мирян» із метою висунення делегатів на Всеукраїнський церковний з'їзд у Києві, але з обов'язковою умовою «повідомити в надзвичайну комісію».

На окружний з'їзд прибули 144 делегати від 37 парафій із 8 волостей повіту. У доповіді, що відкривала з'їзд, «п.о. Павловський відповідає, що сучасний церковний рух ґрунтується цілком на релігійних підвалинах і веде боротьбу із самодержавним єпископатом, щоб зробити церкву народоправною, ніяких же політичних завдань цей рух не має».

З'їзд ухвалив визнати Всеукраїнську православну церковну раду «єдиним керівничим правомочним органом Церкви української; перейти на українську мову богослужіння. Було обрано 5 делегатів на Всеукраїнський церковний собор і 5 членів постійної Повітової ради, яку очолив 54-річний священник із Кам'янки Григорій Миколайович Грушевський. З'їзд ухвалив прийти на допомогу голодуючим братам мешканцям Поволжя й декотрих місцевостей України» [17, 9-12 зв.].

Пригадалася давня гутірка, ще 1917 року в Києві, з головою Центральної ради Михайлом Грушевським. Це ж, напевне, у газеті йшлося про того самого його троюрідного брата, до якого приїжджав Михайло Сергійович на хрестини в Кам'янку, ту, що на річці Тясмин.

І

Згідно з наказом по 55-му піхотному полку Івану необхідно оселитися в містечку Зачепилівці. Тут просторий клуб, у якому наказано організувати школу грамоти. Потрібно виявити всіх неписьменних червоноармійців 8-ї дивізії, що розквартировані навколо, і навчити грамоті. Отримав посвідчення й штабними кіньми виїхав розшукувати їх по всіх військових частинах дивізії. Таких відібрав тридцять вісім осіб. Квартирує в селянина Шевченка, неподалік клубу. Сюди доставляють сухий пайок на тиждень, приготуванням їжі займається господарка. У великому дворищі стоїть стара хата, яка майже по вікна вросла в землю. У ній доживає віку 93-річний дід Тиміш, який у молоді літа чумакував. З ним Івана й оселили.

Намалював розрізну азбуку в трьох примірниках, позаяк у книгарні міста Ромни її немає. Тепер треба виготовити писану азбуку великих і малих літер, а ще цифри до дев'яти й нуль. Паперу, зошитів у косу лінію, олівців, чорнила дістав. Малювати літери вміє, доводилося це робити для лікнепу у Вербівці. До початку навчання в нього все готово, працювати доводиться і вночі. З клубу приніс до старого Тимоша лампу. Харчують добре, крім пайка, є у молодих господарів корова, вони живуть заможно. У діда Тимоша в запіллі зберігається багато кавунів. Для постояльця той не скупиться, навіть навчив, як вибирати найсолодшого.

Іванову голову свердлить думка: «Що ж їдять нещасні братики й старий батько?» Написав у Вербівку листа, відповів двоюрідний брат: «У твоїх немає чого їсти, літо сухе було й неврожайне, навіть другий хліб — картопля не вродила». Щемить серце при згадці про них, сиріт нещасних.

З перших днів вересня навчає бійців грамоти. Працюють увесь тиждень, крім неділі. Зранку читання, потім урок арифметики, далі географії, відповіді на запитання. Одна біда, букварів для дорослих не вистачає. На уроці читання вивчають і писані літери. Один хлопець не встигає й виправдовується:

— Як присниться мені жінка Одарка, тоді з голови все начисто вивітрюється.

Усі весело регочуть, а Іван їх утихомирює.

Минув вересень, частина жовтня. Учні вже читають і пишуть простенькі слова, навіть речення з двох-трьох слів. У нього радісно на душі, мети досягнуто. Якось на уроці читання несподівано зайшов воєнком дивізії в парі з командиром полку Крутіковим. Їх привітали по-військовому, днювальний відрапортував:

— Школа грамоти проводить урок читання, усі учні в наявності!

Так навчив їх Іван віддавати рапорт командирам. Начальники перевірили грамотність учнів, похвалили хлопців і подякували вчителю. Командир полку наказав завгоспові полку видати Іванові шинель, чоботи, пару білизни, штани й гімнастерку та додав:

— Газету читають слабо, а до Нового року будуть хорошо читати?

— А що буде після свята? — поцікавився Іван.

— Ваш рік та інші підлягають демобілізації, — відповів комполку Крутіков.

З Вербівки батько пише: «З малими синами голодуємо, хліба ніде купити, а свого спекти нема з чого, навіть картоплі вже немає... Скоро мабуть подохнемо з голоду!». Цей лист скалкою засів у серці, ніяк Іван не дочекається демобілізації.

Усіх, хто під неї потрапив, викликали в штаб полку для оформлення документів. Зібрався Іван наступного дня їхати додому, належні папери отримав. Довідалася про це його господарка Марія Засенкова й організувала проводжання. Скликала сусідів і приятелів на вечерю з випивкою. Гостям повідомила, що в пожильця на батьківщині голод, який тягнеться ще з минулого 1921 року. Усі позносили, хто що зміг, для його голодних братів і старого батька. Зранку сусід одвіз Івана з повним лантухом харчів на вокзал.

I

Він у батьківській хаті! Усе тут рідне, лише немає того сімейного затишку, що був при мамі. Зайшов усередину, нікого немає, гукнув:

— Чи є хто живий у хаті? — З печі приглушений голос:

— А хто ви такий? Ми ось тут усі на печі, бо в хаті холодно. — Озвався Альоша, зіскочивши вниз. У Івана перше запитання до нього:

— Ви їли сьогодні що-небудь?

— Сьогодні ще не їли, учора теж, бо їсти нічого. Позавчора їли борщ і кашу, приносила тітка Елька.

— Злазьте всі з печі, будемо снідати.

Наділив кожного скибкою білого хліба й шматком м'яса, сказав:

— Через годину дам ще стільки ж, бо зразу наїстися вам небезпечно.

Заболіло серце, дивлячись на нещасних сиріт, з якою жадобою вони накинулися на подані їм наїдки. Батько заплакав, хлипає крізь сльози:

— Коли б не ти, сину, ми б подохли отут на печі.

Після балачки про життя-буття спохватилися сходити на мамину могилу. Не був там Іван ні разу, не знає, де й похована вона.

Сироти забезпечені харчами днів на п'ять. Користуючись із цього, мотнувся він у Подільську губернію, купив там жита пудів сім, виміняв за солдатський мідний казанок сіяного пшеничного борошна пуд. Узяв його на плечі в речовий солдатський мішок. А жито в двох мішках доправив на залізничний вокзал якийсь дядько підводою. Віддав Іван за це свої чоботи, бо за гроші вести багаж за сім кілометрів бажаючих не виявилося.

Додому привіз сім пудів борошна. Трапилось так, що по дорозі з Ревівської зупинки на Вербівку жито змолов у млині без мірчука, там завідує його добрий знайомий.

Та біда не ходить одна. Батько захворів на тиф. Зліг та так більше й не встав. Висока температура, у селі є лікпом, але немає ніяких ліків. Звечора батько в гарячці стогне:

— Діти мої, діти! Ох, діточки ви мої нещасні!

На ранок він уже лежав на лежанці холодний. Одробив бідолаха на кузні своїй до самої домовини. Не спочивши, не зазнавши на цьому світі й одного дня розкоші. Як і мама ще раніш поперед нього.

Іван ночував у клуні і як батько помер не чув. Треба робити домовину, а матеріалу купити ніде, свого ж немає. Тоді зять відпанахав від тину пару міцних дощок. Домовина вийшла добротна. Поховали батька поруч з Антоном — у гущавині кладовища, навкруги чебрець і ряст.

У Івана рій думок у голові. Що ж робити з хлопчаками? Альоші дванадцятий, Гриші десятий рік. Їм обом потрібен належний догляд, бо лишилися малі, як билинки при белебні, беззахисні перед усіма негодами і крутовіями. Повідомив старшому брату Якиму в Сибір, що батька поховали, мами давно вже немає. Згодом-перегодом одержав від нього телеграму: «Збирай малих, їдь Тюкалінск. Акім».

Рідний їх брат давно в Сибіру, має власний будинок і сім'ю. Живе в достатку, займає посаду головного бухгалтера в торговельній мережі «Сібторгу».

Допоки Іван ладнався в дорогу, підійшла осінь. Написав братові, що приїде, а воно й зима 1922 року застигла. Роздобув хлопцям валянки й кожушки, а сам у чоботях, кожух до колін із великим теплим коміром та папаха. Докіль збирав гроші на проїзд, довелося дещо з домашніх речей спродати.

У Телепинській волості взяв посвідку про те, що вони виїжджають у Сибір до брата на постійне проживання. Снігу в Україні немає, але стоїть невеликий мороз. А що там у Сибіру — буде видно.

Пригадалося, яка велика була сім'я в їхній хаті, а тепер немає ні мами, ні тата, нікого не лишилося з рідних у батьківському гнізді. Аж сльозу прошибло, прошепотів:

— Прощай, моя убога оселе, чи доведеться ще тут побувати?!

Потиснув руки проводжаючим і лапу сірому цуцикові, що навчився її давати. Та й пішли з рідного двору й села...

Після війни на залізниці такий розгардіяш, що не второпаєш коли буде потяг, звідки й куди. Пасажирських узагалі немає. З великими труднощами вдалося втовпитися в холодну й темну теплушку. Тут уже розмістилися купками з п'ятнадцять чоловіків, жінок і дітей. Часто спалахують сірники, підкурюють дядьки. Новоспечені пасажири присіли в кутку, братикам закортіло спати.

Вісімнадцять діб уже в дорозі. Братики з незвички потомилися. Вечоріло, як потяг причухкав на станцію Драгунську. Тут зустрічає їх брат Яким.

На перших порах Іван його не впізнав. Величезні вуса змінили обличчя, а бачилися вони років десять тому. Забагнулося долі, що рідні брати, найменший і найстарший уперше забачили один одного не в рідній батьківській хаті, а на залізниці в Сибіру, у невеличкому приміщенні ст. Драгунської.

Прожив Іван у Сибіру два роки. Працював помічником бухгалтера в податковій частині фінансового відділу. Та так і не звик до сибірського життя. У рідній Україні осінь для нього найкраща пора року! А тут ні жовтого листя, ні деревини біля хати, а з птахів навіть обідраного горобця не уздріти!

Засумував не на жарт за рідним краєм і довірився брату:

— Мабуть таки повернуся в Україну. Там залишив батьківську хату, не доручивши її нікому, а без догляду вона розвалиться.

І

По закінченні педкурсів у Черкасах, Івана призначили вчителем в чотирирічну школу села Коханівка. Є таке невелике село в лісостеповій зоні за двадцять п'ять кілометрів південно-західніше від райцентру Кам'янка, що на Тясмині.

Воно розташувалося в глибокім яру, який починається на півдні за селом Бурти й простягається широкою долиною з півдня на північ. Десь через два з половиною кілометри від початку основного яру врізається зі сходу своєю горловиною глибокий, але не широкий з обривистими схилами, порізаний численними проваллями — Пахолин яр. Назва його походить від прізвища місцевого лісника Пахоля, який колись тут падкував. Яр розділяє село на дві частини, південну й північну.

З півдня на північний захід в'юниться мілководна річка. Витоки її формуються з дощів і джерел низовини і ярів у районі села Хайнівка. Вона носить географічну назву Сухий Ташлик і протікає яром через село Коханівку до Баландиного. Завжди перебуває в розливі, по обидва боки заросла очеретом і осокою, тут водиться сила-силенна пернатої дичини.

Інша, менш значна річечка, струмить Пахолиним яром і теж бере свої водні ресурси з джерел і дощів і впадає в Сухий Ташлик, утворюючи кут. Ось тут, у ланцюзі межиріч і осіли колись у давні часи перші поселяни. Окрім цих двох ярів у напрямку на захід простягся ще яр Пасіка у вигляді макітри. Колись у поміщика Осецького там завжди стояло багацько вуликів. Далі на захід — яр Сичеве, від прізвиська лісника Сича. Ще далі на південь — Вовчий яр, там водилося багато вовків. Усі ці яри в давнину, коли тут осаджувалися першопоселенці, були покриті прадавнім непрохідним лісом [47].

Село як село, чепурно вибілені хатки під соломою чи очеретом, а то й під гонтою з вивершеними буслиними гніздами, у яких пробують свої молоді крила лелеченята. Воно витягнулося невеликим зиґзаґом із півдня на північ, де розгалужується на дві вулиці. Одна з них тягнеться на північний схід, до так званого хутора. Він виник десь у кінці XIX століття на місці колишньої економії одного з власників Коханівки пана Осецького.

Здається, що падалиці-лимонки, окреслюють сонячні кола біля старовинних крислатих груш, хтозна-скільки тут і старих яблунь та горіхів, що зростають на колишній панській садибі. Інша вулиця прямує на північний захід, до так званого Куточка, давнішого за хутір. Посеред села, у південній його частині, біліє дерев'яна церква з двома банями. На великій висоті в одному з куполів звисають дзвони. А через майдан проти церкви раніше розташовувалася панська садиба. З колгоспного подвір'я пахтить молоком, гноєм і кінськими кізяками.

Від самої революції, відколи проголосили гасло «Земля — селянам», комуністи лишень тільки й займаються експериментами в селі й на землі. Чомусь з'явилася бозна звідки сила-силенна пророків. Обіцяють усім комуну-рай, але гасла залишаються гаслами, а земля землею, яка прагне для себе лише одного — любові, турботи й дбайливих рук. Насамперед шани й уваги до тих, хто її обробляє — до хліборобів.

Після революції в Коханівці на одного їдока в сім'ї припадало по одній десятині землі. Коли всю поміщицьку й відібрану в куркулів землю розділили порівну, дісталося по десятині на кожного жителя. Якщо відбуваються в сім'ї якість зміни — женяться, виходять заміж, то земля переходить за ними. Тож жили-перебивалися з хліба на воду. Таке дріб'язкове гречкосійство породжувало злидні.

Після проголошення Нової економічної політики (НЕП) село почало розвиватися стрімкими темпами, особливо після 1923-1924 років. Швидко зростала чисельність великої рогатої худоби, овець. Корів використовували також і для сільськогосподарських потреб. Почали з'являтися прекрасні упряжі для коней, особливо в добрих господарів і середнього селянства. Селяни, що побідніше, купували по одній конячині, спрягаючись із сусідами, у гурті вершили різні сільськогосподарські роботи.

Хто жадав — господарювали завзято, щодуж намагаючись примножити свої статки. Тож коли невдовзі розпочався великий крутіж і стали «торочити» про колгоспи, більшість із тих, хто своїм горбом та умінням уже встиг щось надбати, навідріз відкараскуються від такого лиха. Ті ж, хто заохотився хазяйнувати при купі, як і по інших селах, після розподілу панської землі в Коханівці згрупувалися в кілька товариств спільного обробітку землі (ТСОЗи).

II

Колективізація сільського господарства, як і по всій Україні, розпочалася в 1929 році, у зв'язку з чим відбулася «ліквідація куркульства як класу». Спершу в урядові хлібозаготівлі включаються надмірні хлібні податки, за ними сумно знамениті плани до двору й нарешті погрози розкуркулення. Навколо шириться пропаганда колективізації, а в українські села вкрадається похмуре передчуття кінця старого вільного життя. Дбайливі господарі впадають у розпуку, усі переймаються тривожними чутками. З кожним днем стає все гірше, коїться несусвітне, насуваються репресії.

Навесні з трьох ТСОЗів створили одну сільськогосподарську артіль ім. Молотова. Першим головою правління обрали Саву Федоровича Лебедя, секретарем М. Качаненка й рахівником Г. Лебедя. Як далі жити, довго клопотом не морочили. Заповзялися одібрати силою в заможних господарів усі засоби виробництва — двигуни, молотарки, млини та все інше.

У селі компартійного осередку не має, зате організувався комсомольський на чолі з Гудзенком Костем. Молоді активісти не тільки вчать азбуку в лікнепі, марширують туди-сюди з червоною ганчіркою на дрючку й мітингують, деручи глотки на сходках. У Коханівці восени 1929 року організували збори членів комітету незаможних селян (комнезам).

Чинно повсідалися. Протокол пише обраний у президію молодий сільський активіст, ватажок коханівських комсомольців Гудзенко Кость. На цих зборах його обрали секретарем комнезаму. Питання поставили руба: «Про конфіскацію майна й підсобних підприємств у куркулів». Про це дали знати й сільським господарям, яких було внесено до списку куркулів — Пуценкам, Ропавкам, Волошиним, Чередникам, Заболотнім та іншим.

Натовпилося народу як мурави, що ніде й пальцем ткнути, дим висить коромислом. Першим узяв слово голова артілі Лебідь Сава Федорович:

— Конфіскувати все куркульське майно й передати до артілі, а його власників вислати з села.

Тему продовжив у тому ж дусі секретар сільради Щербина Степан:

— Куркулі впливають на середняків. Я теж із середняків, але першим у селі на початку Радянської влади вижбурляв ікони з церкви, першим записався в артіль, здав пару добрих молодих коней, плуга, культиватора, сівалку, гарбу, січкарню. Окрім того, я член комнезаму, маю сім душ сім'ї, однак, не жахаюся колгоспу.

А от хоча б мій брат Іван. При ньому довіковують мої старі батьки. Вони подали заяву до артілі, а брат і гадки не має. Хто його стримує? Він мешкає від мене через шлях. Раз у раз мій кум Пуценко Гаврило учащає до нього ввечері. Про що вони там розмовляють не відомо. Але наслідки, як бачимо, є. Гаврило до революції мав 65 десятин землі, відібрали в нього 55, а 10 залишили йому з батьками. Мав у господарстві: корову, воли, вівці, повний двір свиней, усякий інвентар, олійницю, круподерку, молотарку, млина. Здав 500 пудів хліба, а план не виконав, тому що вимагається 1000 пудів. Пора кінчати з куркульством! Витурити їх усіх із села!

Тягне руку аж підскакує балакайло Громадський Михайло, він базікає про «лють і ненависть куркульських елементів» до «нових змін» у селі, а в кінці свого торохтіння зривається на істерику:

— Хто жорстоко розправився з нашим земляком-революціонером Журбою Аврамом Микитовичем, порубавши його в царині на куски? Хто підпалив хату секретаря сільради Степана Щербини? Куркулі! На Соловки їх усіх!

Довго ще на збіговиську комітету незаможних селян марнословили, ще не один пустомолот-комнезамівець скаженів, упадав у лють, вимагаючи конфіскації куркульських господарств і виселення усіх «глитаїв» із села.

III

Один із міцних хазяйнів, записаних у списки куркулів, Ропавка, підняв руку й попросив слова, намагався щось заперечити:

— Ми, господарі, укалуємо зрання допізна, пупа свого не жаліючи, а ви ледарі, тому й голодранці, до світу бали точите, а до півдня вилежуєтеся, у вас одні безкінечні збори, розмовочки й резолюції.

Та договорити не встиг. Комнезамівці, як ужалені, попідхоплювалися зі своїх місць. Затупали ногами й несамовито заревіли, буцімто навіжені, здається на них і шкура кричала:

— Геть із села куркулів! Геть кровопивців! Усіх глитаїв на Соловки!

У одноголосному екстазі прийняли резолюцію, якою секретар Кость Гудзенко каліграфічним почерком старанно увіншив протокол зборів членів КНС: «За останній час, коли колективізація почала набирати масового руху, у селі Коханівка колективізовано 70% господарств. Щодо куркулів і підкуркульників за пропаганду, за те, що стають на шлях підпалу й терору, чинять опір колективізації, загальні збори членів КНС постановляють:

1. Конфіскувати майно куркулів згідно затвердженого списку /список зачитується/ й передати його в артіль.

2. Вислати із села всіх куркулів, затверджених у списку».

Цю бумаженцію з резолюцією підписали голова зборів, секретар, члени президії й надіслали на затвердження до Кам'янського райвиконкому [16].

Згодом, уночі, «гепеушники», «уповноважені» й коханівські місцеві активісти-комнезамівці з комсомольцями вдиралися до осель заможних селян, забирали все. Викишкували кращих господарів із власних осель, а потім із села, і гнали, як худобу, на залізничну станцію Кам'янка. Туди ж згонили розкуркулених із сусідніх районів, їх натрамбовували, як оселедці до бочки, у вантажні вагони поїздів.

Із збірного пункту ст. Кам'янка ешелони прямували на Північ. Чоловіки безвісти зникали на лісоповалах, а жінки й діти, розміщені в церквах і пересилках на шестиярусних нарах, падали й вбивалися або замерзали в глухій тайзі.

Усе те, що зароблялося багаторічною важкою працею, мозолями й просолювалося рясним потом: землі, будівлі, худобу й реманент нещасних жертв перебирав колгосп. Худоба бродила голодна. Діти-підлітки втікали на Донбас до фабрично-заводських училищ (ФЗУ). Під час колективізації тільки з одного невеличкого села Коханівка розкуркулили сорок сімей міцних культурних українських хліборобів. Біля двадцяти п'яти з них вислали на Алтай, у Архангельську область, а п'ятнадцять сімей розбрелося по світу й влилися в різні галузі виробництва.

Та ось, у кінцевому підсумку, настала рання весна, охрещена в тогочасній радянській пресі «першою більшовицькою весною», весна першого «року великого перелому», року тисяча дев'ятсот «триклятого». Шляхом неймовірних жорстокостей, за зиму владі таки вдалося українських дядьків «примусово-добровільно» позаганяти до колгоспів.

Контора новоутвореного колгоспу в Коханівці зайняла хату розкуркуленого Гаврила Пуценка, майстерні й кузню влаштували на його подвір'ї в центрі села й на колишній панській садибі. Колгоспні коні перебували в сараях колишніх куркулів, а перегодом збудували стайню на панській садибі. У куркульських коморах зберігали хліб і різне зерно, яке постягали в Пуценковий двір.

І

Маючи призначення на роботу в Коханівку, Іван увесь липень ще гуляє вільним козаком, бо знає, що то глушина, найвіддаленіше село Кам'янського району й зав'язнути в ньому місяців на вісім, означає приректи себе на одиноке існування та нудьгу. А в рідній Вербівці однолітки-товариші, клуб, хоч і невеликий, але сцена простора, є декорації, які він малював і перемальовував для кожної п'єси. Звідтоді, як повернувся із Сибіру й до педкурсів, не виїжджає звідси нікуди, здрастує самотньо в батьковій хаті, а щоб не зійти з розуму, ставить у клубі посильні п'єси.

Культурні традиції в селі існують віддавна. Тут ще до 1-ї світової війни організував хор і драматичний гурток Петро Чучупак із села Мельників, який учителював у Вербівці. Здавну існував церковний хор, який співав не лише церковні псалми, а й побутові пісні прямо посеред села. Організатором і любителем цієї справи був Голобородько Яків Гнатович. У квітні 1917 року в селі Р. Солом'яна заснувала товариство «Просвіта» в кількості 38 членів, головував тоді в ній учитель О. Пальоний [49, 5].

А зараз культурно-просвітницька робота зосереджена в сільбуді. У 1925-1930 роки зіграно багато п'єс для селян. Аматорів сцени тут вистачає. Заодно з виставами проводяться вечори самодіяльних співів, у співочому гуртку беруть участь ті ж самі любителі самодіяльності, що і в п'єсах. Тут у клубі й познайомився Іван із дівчиною, не обікраденою на вроду, яка приїхала до рідного дядька у Вербівку, який працює в радгоспі сусідньої Лебедівки. Кличуть її Олена Оржеховська.

Кожнодень у пахкозелу щемливу теплінь літнього надвечір'я, коли з заплав Сухого Ташлика починають скрипіти очеретянки з-між латать і дути бугай мов у кадуб, вона, не зважаючи на протести дядька, випурхує з хати до нього на побачення в запашну темряву, де перекочуються соловейкові пересвисти. Над полями поволі випливає великий червонястий місяць. Його примарне світіння робить загадковим усе на землі. Чотири вербівські вітряки на просторому майдані нагадують ченців у чорних сутанах. У ці місячні вечори до світання простоюють закохані в обнім на кладці. Він руками обіймає пружний дівочий стан, а вона горнеться до нього й тріпотить у непогамовній пристрасті, як полум'я, і світу немає для них!

З оповідок дівчини знає, що мати її в Набутові проживає при старому вісімдесятирічному батькові. Той ще працює сторожем на воротях у цукровому заводі. Вона ж ніде й ніколи не працювала, бо була дружиною управителя графа Красицького, який помер ще до революції.

Стосунки в них з Оленою досить тривалі. Уже прилип він до неї, як муха до патоки, хоч і значна між ними різниця у віці, йому вже тридцять із гаком. Тож випадком освідчився їй і запропонував:

— Давай одружимося, — вона не перечила, але сказала:

— Я не проти, але в мене ж є мати, поїду до неї за порадою, приїду, тоді буде видно.

Поїхала, про свій намір дядькові не сказала.

II

Завідувач школи призначив Іванові вести перший клас, у якому сорок один учень. Доводиться щоденно відвідувати своїх майбутніх школярів удома, знайомитися з батьками, дітками, їх умовами життя. Серпень промайнув непомітно, наближається вересень. Ніяк не може уявити, як пройде в нього перша зустріч із перваками в школі.

Настало 1 вересня 1930 року. Матері приводять до школи діток, він зустрічає їх у класі, показує кожному місце за партою. Провів першу бесіду, розповів про те, як вони повинні поводити себе в школі й чого навчатимуться тут. Дітки сидять тихенько й уважно слухають. Хлопчики почали гризти яблука. Він пояснив, коли можна в класі їсти і як притримуватися чистоти й порядку. Одна учениця поцікавилася:

— Чи щодня ходити треба до школи, бо у мене є менший братик, я його няньчу.

Відпустивши діток додому, зайшов до своєї кімнати в кінці коридору, і якусь мить застиг виторопнем, ошелешений, аж рота роззявив від здивування. На столі, підлозі, підвіконні лежали вузлики, великі миски, кошовки, а в них борошно, крашанки, крупа, цукор, наче в батюшки в церкві. Спитав прибиральницю:

— Відкіля все тут взялося?

Та пояснює, що в Коханівці давно ведеться такий звичай, коли мати веде вперше дитину до школи, то несе вчителеві що-небудь, щоб була щастила доля. Від цих слів Іван зніяковів, почувається не в своєму кориті. Звірив сумнівну бентегу завідувачу школи Куценку Григорію Тимофійовичу, а той заспокоює:

— Облиште. Тут існують звичаї приносити якісь подарунки вчителеві в перший день навчання вже давно й не має сенсу їх змінювати.

З учнями познайомився. Для навчання грамоти й арифметики намалював розрізну абетку й цифри до десяти, далася взнаки школа грамоти в Зачепилівці. За місяць дітки стали читати по складах і писати елементи писаних літер. Є, правда, троє таких, що складають слово «ма-ма», а читають «сало». Згодом і ці троє вже читають «Буквар». Особливо полюбляють діти малювати, як і він. У Вербівку до сестри тепер учащати немає часу. Ночує в своїй шкільній квартирі. Харчується в завідувача школи Куценка.

III

Продовжується комплексна тема «Осінь». Учні читають і пишуть слова. У Івана радість на душі, досяг того, чого прагнув. Осінь цього року стоїть суха. Увесь вересень немає дощів. Лісок, у який він частенько водить першокласників, позолотився. Учням дав завдання:

— Принесіть кожен мені десять штук горішків чи шипшини, перевіримо, як ви вмієте рахувати.

Дітлахи з веселим лементом шугають по кущах, приносять шипшину, горішки, терен, глід. Перевірив кожного учня й похвалив:

— Молодці! Гарно попрацювали, умієте рахувати. Тепер будемо обідати.

Посідали й почали їсти, хто що взяв із собою. А Марійка Щербина сидить осторонь від дітей.

Учитель поцікавився:

— Чому ти, Марійко, не взяла їжі з дому?

Та крізь сльози зізнається:

— Мама не ночувала вдома, батько прийшов п'яний і... — залилась дитина гіркими слізьми.

Усі наперебій, один поперед одного, защебетали:

— Батько Марійки, колгоспний рахівник, часто приходить додому п'яний, б'є її маму, усіх розгонить.

Марійку заспокоїли й дали поїсти. А вчитель попросив усіх, щоб ті сказали батькам, які приходять додому п'яні, що пити горілку негарно й шкідливо, велике горе для всіх. А діти, він упевнений, розповідають удома батькам про що їм тлумачать у школі.

Якось у неділю зайшов до крамниці. У черзі багато колгоспників, а між ними й батько його учениці — Щербина, колгоспний рахівник. Не встиг Іван роздивитися, купити, що йому потрібно, коли підскочив до нього Марійчин батько, добряче захмелений, опасистий сільський дядько з банякуватою головою сільського начальничка:

— Чого запишався, наче кобила в спасівку? Ти яке маєш право мене п'яницею обзивати? Вважаєш я тобі пики не наб'ю?!

Аж жили згадючилися на його шиї з випнутим наперед кадиком. Іванові не в тямки, що цьому набраженому чолов'язі від нього потрібно? Тим часом, п'яний бугаювато посунув на вчителя, розгонисто ступнув уперед, ухватив за грудки й раптово ударив. Умить підскочив голова сільради й хотів стати між ними.

Але Іван усе ж устиг збити гонорове опівнення цього бахвала. Колгоспний рахівник вилетів крізь відчинені двері надвір і зарився там носом у пісок. Згодя мовчки зіп'явся на ноги і, сьорбаючи розквашеним носом, хилитаючись, поплентався геть. Метод, зрозуміло, не зовсім педагогічний, та що зробиш, так склалися обставини.

Повернулася від матері його наречена Олена й дала згоду на шлюб, який оформили у Вербівському ЗАГСІ. Дядько її, хоч і противився цьому, але таки змирився. Купив племінниці зимове пальто, спорядив парокінну гарбу з продуктами, і молоді ввечері поїхали до Коханівки.

У селі все ще міцний приватний сектор. Діє бурякове товариство, що об'єднує всіх індивідуальних господарів і контрактує в них посіяні цукрові буряки для Кам'янської цукроварні. Навколо села по ярах розлягаються невеличкі ліски, на північ стелиться рівний степ — поля колгоспу.

IV

Іде комплексна тема «Зима». Учні вже читають буквар, пишуть слова. Потрібні читанки, але їх немає. Покіль пришлють нові, Іван використовує читанки з лікнепу, який не є, а все ж для учнів свіжий матеріал.

Зима цього року сніжна, з хуртовинами. Замело шкільний двір, кучугури врівні з вікнами. Однак душу розпирає радість, намічене завдання виконав. Але помічає, що дружина сумує, не в радість їй буття в такій глушині. Якось на перерві зайшов до своєї кімнати, а Олена втирає сльози.

— Що трапилося? — запитав.

— Сумую за матір'ю.

Порадив, щоб написала їй, нехай приїздить до них. Так і вчинили. Відтепер чекають на матір, його тещу.

Довгі зимові вечори. Надворі віхолить метелиця, свистить, гуде за вікном. Сидять з Оленою вдвох за столиком. Гасова лампа тьмяно відбиває на стіну їхні тіні, лежать журнали першого класу. Не знає Іван, чим заглушити тужливі завивання хуртовини за вікном. Аж от спало на думку: «У мене ж є детекторний приймач, пара навушників і антенний канатик. Слід учепити лише якнайвище антену й можна мати зв'язок із навколишнім світом».

Поруч із приміщенням школи давно доживає віку старий обшарпаний млин-вітряк. Почав Іван умовляти його господаря діда Івана Рахубу:

— Дозвольте я прив'яжу до крила вашого вітряка один кінець антени.

Поки розтлумачив дідові, що це за штукенція така й для чого це йому так потрібно, аж упрів! Той зрештою погодився та й каже:

— Млин давно не меле, вітер не бере, кругом садки, а у млині тільки сичі кують. Ось я полізу відпущу гальму, а ти причепиш свою антену й крило піднімеш руба, до неба.

Так вони й зробили. Подякувавши дідові, через вікно ввів другий кінець антени до себе в кімнату, з'єднав із приймачем. Так уперше Коханівка «зв'язалася» з навколишнім світом, завдячуючи детекторному приймачеві. Прослуховують із дружиною радіопередачі. Стало не так уже й нудотно вислуховувати завивання хуртовини за вікном.

Якось такої негоди прибився до них незнайомий чоловік, що траплялося досить рідко, і відрекомендувався:

— Я новий голова сільської Ради, а до того ще й ваш родич.

Іван здивувався:

— Щось ніяк не пригадаю, який ви родич нам?

Той засміявся й відтяв:

— Ви ж добре пам'ятуєте свою мачуху, а я маю за дружину її старшу дочку.

Мене призначили головою сільради Коханівки, живу тут поки-що сам, без сім'ї. Ходжу, поближче знайомлюся з місцевими жителями.

Так і запізнавалися. Якось новий голова Степаненко зустрів Івана й запропонував перевірити в селі бурякове товариство. Є, мовляв, сигнал, що там засіли тесть із зятем і орудують, як у своєму господарстві. Треба вивести їх на чисту воду. Члени товариства щодня ремствують, що його голова Натальченко отримує з району різні товари на спільчан, які законтрактували в цукроварні яку-небудь площу буряків. Цінніші з них — борошно, цукор, тканини, ремінь на чоботи, оселедці проходять десь «поза хмарами». Голова ревізкомісії товариства Пухир не бажає чи не хоче розбиратися.

Іван погодився робити ревізію після занять у школі, разом із Пухирем, головою ревізкомісії, якого обрала громада. По закінченні уроків прийшов до канцелярії товариства. Вона розміщується в теплій кімнаті великого будинку. За столом сидять молодий чоловік років тридцяти й голова ревізкомісії Пухир. Відрекомендувався:

— За дорученням голови сільської ради робитиму ревізію в товаристві.

Пухир на те відповів:

— Знаю вже про це, але я тут уже ревізував не так давно, з документами все в порядку.

Однак ревізію все ж провели. У акті зазначили, що в головній книзі, де видаткові суми, багато підчисток отже, рахівник Діхтяр регулює видатки з прибутками. Зазирнули і в список на одержання заохочення членами товариства. У ньому підписи членів за одержаний товар є всі, але для впевненості й перевірки — викликали найближчих, а ті нагально заявили:

— Ми ніде нічого не підписували! Ніяких товарів ніколи не отримували, ті підписи не наші, чужі!

Виявилися сфальсифіковані й списки на тих осіб, які мали отримати дефіцитні товари. Усі ці члени товариства не отримували нічого, тож і опротестували липові підписи, що стояли проти їх прізвищ у списку. Доставка товару з Кам'янки була удвоє завищена. Численні зловживання зафіксували в акті й передали його для реагування голові сільської ради.

V

Приїхала мати Олени, уперше побачив Іван свою тещу. Вона привезла своє кухонне господарство у великому фанерному ящику й ще якогось вузла. Чудно ріже слух, що вона іменує дочку Гелею, Гельцею, а не Оленою. Це ж так по-польськи звучить ім'я Олена. Виявляється, дружина полька. Та це не біда. Тут все впреться в характер. Мати Гелени ще не стара. Волосся без сивини, зібране у великий вузол на потилиці. Почуває себе самовпевнено. Зразу здивувалася:

— Як це так, що немає курей та іншої птиці в господарстві? За два місяці спільного життя в селі ви молоді повинні були їх завести.

Якось, повертаючись із класу, випадково почув розмову дочки з матір'ю:

— Твій чоловік хам, навіть руки не поцілував. Я ж приготувала спеціальний стіл, усе, як повинно бути, а він мугикнув лише: «Дякую».

— Так у них, чоловіків, не прийнято цілувати руку, — відказує їй дочка, — я вже про це з ним балакала, а він засміявся й сказав, що то все міщанство. Чоловікам ніколи цілувати руки жінкам, та й руки в жінок не завжди чисті.

— Що в тебе було з Василем Буханевичем, чом ти його не поважала?

— Не нагадуйте мені про Буханевича. Як він вам до вподоби, то їдьте цілуйтеся з ним. Йому не потрібна дружина, він помишляє про те, аби закінчити курси, а потім університет. Я його зі зла чекати не буду, нехай не надіється. Який є чоловік, такий нехай і буде, заробляє гроші, то й добре. Я за ним буду вільна, що схочу те й робитиму. Він за мене у вогонь і в воду, а мені цього досить.

Миттєво прояснилося в Івановій голові, бо зрозумів, про кого йде мова, і як про їх подружнє життя просторікує його Геля. За столом під час обіду теща з гордістю не нахвалиться, як жила вона, поки був її чоловік Оржехівський, управителем маєтку графа Красицького:

— Він не обідав без вина чи горілки. Був невисокого зросту, але огрядний собою. Жилося з ним добре. Ми мали свій виїзд, служниць, нас запрошували на бали й бенкети до Варшави. Навіть до костьолу я їздила четвериком коней, були й гроші в банку. А тепер те пропало, усе забрали «товариші».

Стало зрозуміло, ким була теща в минулому. Тепер вона, не криючись, перед ним лихословить на теперішню владу. Якою вона була багатою, теліпає язиком із сусідами через шлях, де бере молоко й сметану.

А Іван уже в думках ганить себе: «Не спитавши броду — поліз у воду. Що ж далі буде? Ці люди, моя теперішня сім'я, дворяни, а я простий селянин».

Теща вранці і ввечері заглядає в молитовник, щось бурмоче собі під ніс, хреститься п'ятірнею. Не йде в нього з голови та розмова Гелени з матір'ю. Значить, вийшла за нього заміж тільки зі зла на того, який її не хотів брати?

Нерідко теща поринає в спогади про Варшаву:

— Туди не раз я їздила на бали з чоловіком.

А тепер ніяк не приноровиться топити в печі соломою, бо при школі немає дров. З ними сутужно, поблизу великого лісу немає, за паливо послуговується солома.

Нарешті завезли й дрова, не з лісу, а з садиби Смаглія. Його, кажуть, сьогодні розкуркулили й вислали із села. Інколи, ідучи до учнів, Іван зачуває тещині причитання:

— Залізла ти в цю свинячу яму й мене затягла в це багно!

А дочка їй:

— А в Набутові як ви жили? Ходили на танці в заводський клуб? Дивилися, як молодь парами розходилася додому?

А та не нахвалиться:

— Я й тим задоволена була, як проведе мене інженер Стевен, досить культурна особа. Не одна дівиця мені заздрила.

Дочка її розраджує:

— Та я міркую, що ми тут довго не затримаємося, тому, що в цій глушині, можна й з глузду з'їхати. Я йому казала про це, та в нього мотузяні нерви, абсолютно ні за що, ні про що, не помишляє, окрім своїх учнів.

VI

У Івана в класі комплексна тема «Весна», яка має чималенько підтем, які для дитячого розуміння не хитрі. А от у своїй сім'ї його настанови ніяк не прищеплюються. Як не намагається довести, що сімейні традиції повинні набути права і в його родині, до дружини й тещі це аж ніяк не доходить. Перед святом 1 травня, між іншим, нагадав:

— Учителі школи святкуватимуть у завідувача Куценка, і нас усіх запрошують.

Його дами це проігнорували. У день свята вся школа на чолі з завідувачем на колгоспних буряках, у канавах, ловить бурякового жука-довгоносика. Увечері прямо з поля всі вчителі зайшли до Куценка. Іван написав записку Гелені, щоб також швиденько приєдналася до гурту, але та не прийшла. Розбіжності в них щодо сімейного побуту дедалі глибшають, а між дочкою й матір'ю щоденні перепалки до істерики. Він уже знає, що Гелена вагітна, і тому змовчав, про те, що вона не захотіла прийти познайомитися з колективом, як і на Жовтневе свято. Але терпіння в нього вистачає, якось воно та буде...

За своїх учнів Іван не хвилюється, вони читають і пишуть невеликі речення. Мають палички для рахунку в межах двох десятків, записують невеликі приклади й вираховують на них відповіді. Був недавно в класі завідувач. Залишився задоволений, що учні з дошки списують і самостійно розв'язують приклади, управно орудуючи паличками.

Діти запитують:

— А коли ми підемо до лісу?

— Як буде найясніший день, зранку й помандруємо.

Такий день настав. Дітлахи набігалися досхочу в гаю, нарвали квітів. Для них це перша подорож по дорозі в світле майбуття. А у нього — перша весна на вчительській ниві, де він знайшов себе.

Дома Гелена розмовляти не хоче, теща пояснює:

— Вона каверзує із самого ранку. Дорікає мені, що домашня освіта на манір великих панів нічого зараз не варта й тепер залізла вона в оце багно.

Дні спливають у щоденній праці. Ночами за столом він перевіряє учнівські зошити. Нічого не читає, ніде взяти, а без книги, як без вірного друга, жити гірко на світі. Зрідка з дітками ходять збирати жуків-довгоносиків на колгоспних буряках. Там слухають, як дзвенить над степом жайворон. Для Івана степ широкий, як давно минуле дитинство, а спів жайворона радує душу.

Закінчилось навчання в школі. Він вільний. Літо. Першого липня народився в них з Оленою синочок, прийняла пологи акушерка з Телепиного. Хлопчик жвавий, величенький. Не зважаючи на те, що Гелена не раз лупцювала себе по животі, з люттю викрикуючи:

— Хай тут пропаде, ще не народжене, не хочу дітей! Зав'яжеш собі руки навіки.

Усе, що робили стара й молода, Іван не знав для чого, а вони довгими рушниками укручували Гелені живіт.

Теперечки теща годує малого молоком із соски, бо мати не кормить груддю. Молоко носить сусідська дівчинка, а теща гріє його на примусі. Згодився й з тим, що обидві нарекли малюка Олесем, цебто Олександром. Він тільки записав сина в сільраді. Якась раніше не знана бентега пройняла Івана, міцно обгорнула тугою гарячою хвилею все його тіло. У нього тепер є син! Усміхнуте, яснооке, чарівне створіння, котре безтурботно чеберяє в колисці ніжками-пухлячками.

Принесли Іванові записку від заврайВНО Кривошеї, щоб з'явився до нього в сусідні Бурти, за два кілометри від Коханівки. Того прислали уповноваженим райпарткому по заготівлі й збиранню хліба. Разом із тим він включений до комісії по ліквідації куркулів у Буртах.

У призначений час з'явився Іван перед очі начальника. Той запитав:

— У вас який клас? Ага, перший. Скільки ви учнів залишили на другий рік?

— Не буде в мене другорічників. З сорок одного учня десять відмінників.

— А яка у вас сім'я? — цікавиться завідувач.

— Є уже й син, два тижні від народження, є й теща.

— О! Теща в хаті — нема ладу.

— Поки що є лад у хаті, бо ще не освоїлась до пуття, не так давно приїхала.

— Ну, а не нудьгуєте світом у цій Коханівці? Кажіть по-правді.

— Я не відчуваю нудьги. От дружина моя нудиться, уже нагадувала про це, частенько нарікає.

— А куди б вам хотілося перейти працювати? — запитує заврайВНО — Є місце в Кам'янці, Михайлівці й Райгороді.

— Якщо є місце в Михайлівці, то пішов би туди. — Перед цим подумав, що Михайлівна село величезне, багате, є чотирирічна й семирічна школи.

— Добре, — каже Кривошея — поїдете в Михайлівну, у чотирирічну школу, будете там завідувати. Там є дві вчительки та ще когось пришлемо.

Додому, у Коханівку, прошкує Іван степом і думкує:

— Може ж у Михайлівці не буде так Гелена ремствувати на життя, заживемо по-людськи.

Синіми блискавками опромінюються дні, у тиші полів за селом в'юняться чебрецями й висвистують перепелами. І в будні, і в свята приходять вони невідворотно, зітхаючи після тяжких трудів. Полюбляє Іван гуляти на природі. Любить ці звичайні дні, виповнені сурмами пташиних переспівів. Вони розраджують і обдаровують наснагою. Так хочеться, щоб більше їх було. Ясних і світозорих, як черемха терпких і як черешні солодких, прекрасних як цар-зілля й безкінечних, як всесвіт. А воно не так сталося, як жадалося...

І

Спіткалися на побачення дивосвіт сонячного літа й жовтокоса чарівниця золота осінь. Прийшов час нового навчального року. У небі, як спогади, пролітає срібне павутиння. Чистий, свіжий, як сльоза, прозорий на обрії осінній ранок. Пара добрячих колгоспних коней везуть Іванову сім'ю в село Михайлівну. Відкрився чудовий краєвид із кінця Коханівки. Поля й поля, сірі, порізані чупринками обніжків, а там у далині мерехтить обрій, оповитий синьою смугою лісів. Хвилюють лани на ньому, зливаючись із бездонною синявою неба, невідомо, де їм край...

Тимчасово оселилися на церковному подвір'ї, у колишній хаті священика. Зразу ж за тином цвинтар із надгробними плитами, хрестами. Дружина й тут ремствує, каверзує, боїться смерком виходити з хати.

Михайлівка — велике заможне село, лежить із заходу на схід у широкій розлогій долині, ніби в мисці, між Кам'янським і Смілянським пагорбами, захищене ними від бур і негод, а навкруги рівні степи, колгоспні ниви. До райцентру Кам'янка рукою подати, усього кілометрів із дев'ять [35, 7].

Їх квартира звичайна сільська хатина на три кімнати, низенька, двоє вікон у бік церкви, двоє на цвинтар й одно з причілку. Навкруги церкви височезні берестки, а за тином, на сільському цвинтарі, ростуть яблуні й груші, посередині стоїть величезна сосна. Особливо помітна велична краса храму, коли тінь сусідніх дерев, напоєних літнім теплом, лягає на землю, відкриваючи високі старі стіни. Між квартирою й церквою всього метрів п'ятнадцять. Через церковну територію протоптана прямцем стежка. Вона стелиться під їхнім причільним вікном. Люди нею ходять до крамниці, що робить квартиру обзорною й незатишною.

Директор семирічної школи Дятленко, простий, розумний чоловік, призначив Івана вести перший клас зранку, а в другу зміну — четвертий. У першому — діти колгоспників, у четвертому — вихованці дитячого будинку, чиїх батьків розкуркулили й вислали за межі України, та безпритульні з навколишніх сіл.

Квартира Іванова біля церкви, на відстані 1,5 кілометра від школи. Обіцяють дати помешкання десь неподалік, а поки що ходить найдовшою вулицею села Остриківкою. Вона обсаджена з обох боків величезними яворами й берестками, їх вершини сходяться над серединою, утворюючи зелене шатро. Часто зустрічаються криниці з високо піднятими журавлями. Промайнула лише думка: «Як же мені доведеться ходити восени, коли розкваситься злива й буде на вулиці болото по коліна?»

Школа розміщується в хаті найбільшого в селі куркуля Пастушенка, виселеного на північ. Тут дві класні кімнати й невелика вчительська.

Вихованці дитячого будинку приходять до школи організовано на чолі з черговою вихователькою й завжди з акуратно виконаними домашніми завданнями. Щоденно він вирушає до школи вранці, а додому повертається ввечері, обідати із собою взяти нічого, скрутно з харчами. Живе за тим, що теща зготує до його виходу на роботу, утім таке трапляється зрідка.

Крім шкільної роботи, його завантажили ще й громадською, прикріпивши до сільського клубу, де він, як аматор, організував драматичний гурток. Ставиться багато п'єс. Жителі Михайлівни здавна прихильні до культурного життя, полюбляють вистави. Ще в 1917 році тут було організоване товариство «Просвіта», яке ставило невеликі п'єси [93]. Один із жителів села Аврам Миколайович Жарко в роки бойовиськ 1917-1920 рр. був учасником військового хору, нерідко виступав на передовій і особливо любив виконувати українські народні пісні. Повернувшись додому, створив у Михайлівці великий хор [50].

У тривожному голодному й тифозному 1922 році взимку в село Райгород на запрошення керівника гуртка місцевого цукрозаводу Григорія Григор'єва й Смілянської районної спілки цукровиків приїжджала трупа Київського театру, очолювана Гнатом Юрою. Вони дві ночі ночували на сцені місцевого клубу, там же проводили репетиції, показували вистави. Окрім Райгорода, тоді ж артисти дали кілька вистав і в клубі сусіднього села Михайлівна. І так зіграли п'єсу Карпенка-Карого «Суєта», що михайлівчани наступного дня ухвалили збудувати власний театр [28].

Іван із місцевими аматорами ставить у більшості українські класичні п'єси. Місцевий художник Макар Муха малює декорації до кожної з них.

II

Тепер у Івана є пристойний радіоприймач із репродуктором, привіз його брат Гелени. Новина все-таки в хаті, та й не тільки в ній. У селі ні в кого ще радіо не було. Висока церква розташована поруч із його оселею, старенькі бабусі й діди відвідують її щонеділі. Коли він попросив у священика дозволу кінець антени причепити до вікна дзвіниці, той не перечив, велів сторожеві полізти й виконати прохання.

Але мало доводиться Іванові слухати радіопередачі, бо він щоденно в школі, а потім при лампі готується до наступних уроків, обклавшись зошитами й підручниками. Зате чужі люди приходять слухати концерти з Києва. У школі, жартуючи, балагурять, що вчитель Харченко зв'язаний із церквою, бо антена поєднує церкву з його оселею. Слухати передачі із столиці Івану вдається лише в неділю. Та й то теща вранці шукає по шкалі місто Варшаву, а в ній якийсь кафедральний костьол і молиться разом із відправою, бурмоче собі під ніс молитви.

Якось у суботу ввечері включив радіо для Гелі, у неї хороший настрій, що буває дуже рідко. Згодом вона запитала:

— Чи є в тебе брат у Києві? Оголосили, що виконує народну пісню Харченко Артем Борисович.

— Живе там брат і навчається в інституті, але я не знав, що він виступає з народними піснями в клубах для робітників.

Ось і зараз вони слухають, як він співає. Іван відразу впізнав низький бас брата з широким діапазоном. Той виконував ці пісні і в Ромнах, перебуваючи в армії, звідкіль його й послав політ — відділ дивізії навчатись до Києва. А в концертній програмі ще звучать у його виконанні народна пісня «Побратався сокіл із сизокрилим орлом», а потім Лисенкова «Ой літа орел та літа сизий степами, ярами...». Давно не бачив брата, зате от зараз розчулено слухає його милозвучний голос по радіо.

У сім'ї рідко буває злагода, не миряться доця з мамою. Стара вимагає від молодої покори й помочі в хатній роботі. Молода ж, ні про що не думає, не хоче бруднити рук, грубить матері, або кидає в стару усим, що під руку втрапить, найчастіше посудом. Таке трапляється й при ньому. Приходить зі школи, а посеред кухні на долу калюжа води, у ній валяється битий посуд. Теща й Гелена ревуть, сидячи в різних кімнатах, розчіпчені, у порваному одязі. Синок Олесь забився за шафу, з переляку тіпається нещасна дитина, личко в сльозах, розмазаних до вух. На запитання:

— У чому справа?

Теща зі страшенною злістю киває на дочку:

— Он авантюрниця! Цілуйся з нею!

А потім розпалюється словесна дуель. Обидві вимагають від нього одного, щоб він їм найняв наймичку.

— Мити посуд і підлогу це не наша справа! Від цього руки брудніють і марніють, а ми не якісь сільські хамки, щоб ходити з репаними руками.

Такі рукопашні сварки між мамою й дочкою відбуваються щоднини. Стара направляє її до чоловіка, а Іван радить:

— Улаштовуйся на роботу, там між людьми вся дурість і хандра вивітряться. Геля кричить у відповідь:

— Я не буду працювати й водитися з репаними хамками!

Значить, його рідний народ, українці, для неї хами, разом із ними й він. Оце подружина на все життя... Не дарма кажуть: «Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться». Оце підібрав дворянське ганчір'я на свою голову!

З харчами стає все тугіше, особливо з хлібом. Дотепер учителям видавали борошно на їдаків через кооператив, відтепер цей пайок зменшили. Доводиться вишукувати якісь додаткові ресурси для придбання продуктів. Синок росте, уже бігає, щось лепече. Теща за ним приглядає вдень, а Іванові доводиться вставати до нього вночі, коли той прокидається. Гелена про сина не дбає. Теща вчить малого молитися богу й хреститися по-польськи всією п'ятірнею. Іван суворо наказав їй:

— Ви таких дурниць моєму сину не торочіть!

Теща довго на нього дулася, але наказ залишався в силі.

Болить у нього серце за малого: «Сину, мій сину! Яка ж доля чекає тебе в майбутньому, якою стежиною ти підеш у життя „дворянською“ чи „хамською“? Може хоч ти не помилишся, як помилився твій батько у виборі другині на все життя!»

III

Осінь 1932 року великого лиха селянам не віщувала. Урожай уродив нівроку, ніяк не гірший ніж у попередні роки. Але в колгоспі людям на трудодні майже нічого не видали, бо здали державі запланований податок. Ще восени витряхли з колгоспу весь хліб, навіть переполовинили посівний матеріал на весну й теж вивезли. До останньої крихти, до останньої картоплини силою повідбирали в селян спеціальні продзагони.

Сільські активісти швендяли від хати до хати розшукували по оселях, повітках, льохах усе, що ще могло зостатися, зазирали й нишпорили під печами. Забирали навіть квасолю й буряки. Дошукувалися зерна на городах, залізними шпичками проштрикували землю. Селяни масово вирізали худобу, рятуючи свої сім'ї від голодної смерті.

Навесні 1933 року в селі стало особливо сутужно... Чвалають селяни пухлі, незважаючи на це, їх викликають повістками до сільради. Одне за одним і на певне число зобов'язують відвезти на станцію Райгород скільки-то зерна. Уже нічого везти, трапилося кілька випадків самозгуби серед чоловіків, які не витримали непомірного тиску влади. Ще з осені видерли на хлібозаготівлю все зерно, що видали на трудодні в 1932 році.

Діти колгоспників перестали відвідувати школу. Вихованці дитячого будинку придибують і сідають, мов пришиблені, пригнічені, по обличчях помітно, що недоїдають. Завгосп дитбудинку І. О. Солод тільки за один раз вивіз кіньми на кладовище близько 50 дітей. Поховав їх там в одній ямі над дорогою.

А що робиться в селі?! Якийсь чоловік притяг померлу від голоду дружину, над стежкою викопав яму в коліно завглибшки й з останніх сил загорнув її як зміг. Довге волосся померлої ще довго тріпотіло на стежці [35, 49-50].

На початку весни щоденно через церковне подвір'я несуть мерців і корогви, з тужіннями, криками, риданнями проходять рідні. Трапляються такі дні, що погребають душ дванадцять, і все це проходить попід вікнами Іванової хати.

Напочатку дружина й теща якось мирилися з цим, а затим, як завертівся безперервний конвеєр смерті, тікають із дому до сусідів пересидіти до пізнього пообіду чи до вечора. Іван заявив про це голові сільради, а той замкнув вхідні ворота на церковний двір. Мерців почали носити на цвинтар в обхід їхньої хати.

Погребають людей по 6-8 осіб у спільних ямах. Хрестів на могилах не ставлять, а тільки гілочки бузку. Він проріс у землі й буяє навесні, нагадуючи про померлих від голодної смерті [35, 50]. Споглядає Іван на це все й згадує війну: «Загинути на фронті від кулі, чи розриву гранати... — це легко... А померти в тяжких муках від голоду... Та ще й усім сімейством — це жахіття!»

Настали літні канікули. Чомусь учительський пайок затримують. Пішов у профспілку, як профуповноважений колективу вчителів школи, там йому відповіли:

— Пайків для вчителів більше не буде.

Утримання за двозмінну працю вистачило на купівлю хлібинки на базарі в Кам'янці. У таких умовах опинився не лише він один. Знає, що в школі є кукурудза й жито. Просить видати позичково пуд-два, поки своє достигне на городі, бо посадили й кукурудзу, і картоплю. Не дали.

Усі справи по господарству в школі веде вчитель Полудень Грицько. З ним Іван разом закінчував педкурси в Черкасах. Там той був по знаннях останній, а відтепер у школі — права рука директора Російського Якова Степановича. Місцеві вчителі й ті, що давно працюють у цій школі, такого нестатку не відчувають.

Учитель Шейко, що прибув десь із Полтавщини, також нічого немає з свого городу, бо не посадив. У школі він узяв у позичку борошна, а коли прислали останній пайок, завгосп школи Полудень не видав його Шейкові, утримав за позичку. Чим той харчується цей місяць, ніхто не знає.

Одного ранку прийшов до Івана лікар Кульпін і радиться:

— Потрібно якось оформити смерть учителя Шейка.

Прийшли на квартиру небіжчика. Невеличка кімната при школі, а на ліжку лежить учитель, його не можна впізнати, висох зовсім — скелет обтягнутий шкірою. Кульпін констатує, що помер від виснаження.

А в цей час у Полудня Грицька в сараї з'явилася корова. Виміняв у сусіда через шлях за мішок жита й мішок кукурудзи. Через тиждень з'явилася корова і в сараї директора школи Російського, виміняв її за таку ж кількість зерна, як і Полудень.

На зборах громади с. Михайлівни стоїть питання про вчителів Полудня й Російського. Іван, як профуповноважений, доповідає про становище в педколективі. Громада постановила притягти до відповідальності завгоспа школи Полудня за розтрату шкільного зерна, бо при перевірці виявилося, що десять пудів зерна «роз'їли миші».

А вночі Полудень дременув із Михайлівни в село Юрчиху зі своєю Мотроною Леонтіївною, теж учителькою, забравши все своє майно й корову.

IV

Улітку 1933 року перша половина дня сонячна й жарить нестерпно, а пополудні дощ. І так майже два місяці. На городах і полях усе росте як ніколи. А в Івановій хаті немає ні крихти хліба, ні крупинки. Синок Олесь просить їсти. Не плаче, сльози, як горошини, застигли на його личку, а в очах благання. На городі ще нічого їстівного немає.

З безвихідного становища несподівано вирятувала теща. Десь із свого потайника дістала два масивних золотих персні й годинника із золотим ланцюжком і каже:

— Оце вези в «торгсін» і виміняй якихось харчів, бо подохнемо з голоду.

Іван на радощах свою тещу розцілував, чого з ним ніколи не траплялося.

А та бурмоче:

— Думала, таки ще побуваю у Варшаві, аж тепер уже годі: ніч німа, вшістко пшепадло.

У Черкасах у «торгсіні» за золоті речі виміняв борошна, крупи, олії. Інколи бач і теща стає в пригоді, крім того, що няньчить сина.

Завжди перед вечірніми сутінками вона прогулюється з внуком по церковному подвір'ї, не замикаючи хату. Той канючить:

— Ба! Мені їсти дуже хочеться!

— Ось зайдемо до хати й будеш їсти кашу.

Приходять до двору, а двері нарозтвір. Зайшли в хату. У кухні стоїть високий чолов'яга з великою, чорною бородою, тримає в руці маленький горщик, а іншою дістає кашу й уминає її за обидві щоки.

Теща, уздрівши в хаті чужого чоловіка, зарепетувала не своїм голосом:

— Рятуйте, люди добрі! Злодій!

А той, доїдаючи кашу, ніби вибачається:

— Я не злодій, я прийшов провідати священника отця Никодима, а його щось довго немає.

— Яке ви маєте право залазити в чужу хату та ще й у піч і жерти дитячу кашу, ви ж залишили дитину голодною.

— Я думав застану тут отця Никодима.

— Геть! Геть з хати, негіднику! — заволала теща. — Хіба священники так чинять? Цигани не дозволяють собі такого нахабства!

Саме на цю перепалку й нагодився до хати Іван. Побачивши «служителя культу» з горшком у руках, ураз усе зрозумів. Ухопив здоровенного «батюшку» за патли й випхав із хати, а горщика розгатив у непроханого гостя на плечах.

V

Та життя продовжується. Ті, хто залишилися в живих, перегодом оклигали. Знову продовжили свою споконвічну селянську роботу: сіють, садять, доглядають урожай на полях у степу.

Ще взимку почали завозити камінь, глину, пісок, вапно, лісоматеріали для будівництва нового будинку культури. Та нікому будувати... Тільки навесні 1934 року приїхав із Києва до Михайлівни десятник Жуков із сім'єю. Він мав зводити новий клуб. 4 квітня почали копати глибокий котлован, з розрахунком, що там у підвалі буде розміщено в'язницю. Робота тривала впродовж 1934-1935 років [35, 52].

Дружина десятника познайомилася з Івановою сім'єю й щоденно ходить слухати радіопередачі. З нею і її син, років двадцяти. Гелена люб'язно пригощає їх чаєм. Поскільки роки сутужні, то не раз глава сім'ї залишається без вечері. Як сказали йому люди, Гелена щоденно прогулюється з молодим Жуковим по церковному подвір'ї. Сусіди запитують Івана:

— Чи то ж рідний брат Олени? Не схожий зовсім на неї.

Іван звик не гарячкувати, тож помовкує й Гелені нічим не натякає, хоч це гострими скалками болісно ранить його душу.

Ще не спорудили будинок культури, а в 1935 році виникла у комуністичної влади ґвалтовна потреба зруйнувати церкву. Це було єдине місце, куди після жахливого голодомору потягнулися люди. Велична споруда, шедевр дерев'яного зодчества в усій своїй красі височіє над Михайлівкою. Вона збудована у формі хреста й вражає досконалістю, стрімкими пропорціями, довершеністю форм. Мідне подзвіння з високої дзвіниці лунко розсипається довкола й чутне навіть у навколишніх селах. Мирно скликає селян на вечірню й обідню, у будні й свята, тривожно лунає під час пожеж, збирає на сходки. Росте довкруг церкви з півтора десятка віковічних ялин і сосен.

Одного осіннього дня з'явилося все сільське начальство біля храму з двома уповноваженими з району. Між ними Мимрич, такий дрібний, нікчемний чолов'яга, що миша за ніч з'їла б. Цегляр із сусіднього села з закацюрбленим носом, якого привезли в Михайлівну на посаду голови сільради, бо в своєму селі такого падлючого мерзотника не знайшлося. Коли балакає — шепелявить, за те його кличуть — «передшедатєльшельсовєта». Цей телепень може в церкві свистати, а на пожежі дулі сукати полум'ю. З ним активісти, які мають вуличні прізвиська Жатірка, Латуза й Сірий.

У ті мерзенні роки таким обідранцям, що надібку ніякого не мали, окрім гріхів за душею, як реп'яхів у бродячого пса, до влади дорватися було зовсім неважко. Голосно залаялося воно або напаскудило в сільській церкві чи під церквою, забандюрилося однімати, викручувать із руками все хатнє, аж до ложки, насмілилося суспілювати сяке-таке збіжжячко, уже така паскуда й за «владу рад», активіст тобто. Не бог, але півбога на селі точно.

Сірого послали наверх, щоб запетлював мотузок на хресті й звалив його. Люди, що збіглися до церкви, підняли страшенний ґвалт, лементують, вигукують прокляття:

— Недоумок! Антихрист! Чом тебе в колисці чорти не зашморгнули?..

З школи, що була навпроти церкви, на це видовище й крик повибігали ошелешені учні й стоять зодалік полохливими зграйками, видивляючись на цей ґвалтівний шабаш. Активісти звалили хреста, купола, воднораз скинули на землю великого мідного дзвона, якого вивезли до районного центру Кам'янки на переплавку. З церкви повиносили ікони, попсували фрески на стінах, побили вікна, засклені кольоровими шибками, зруйнували верх до висоти основних стін, звели над нею покрівлю й ушили куликами. Туди завезли колгоспне збіжжя [21].

Жукови збиралися їхати до Києва, будування клубу в 1936 році припинили. Заклали фундамент, а забудову не розпочали через брак цементу, оскільки будинок мав бути бутовий [35, 52].

Іванові вже неодноразово нагадував голова колгоспу Варивода Степан Степанович вибратися з церковної хати, бо приміщення церкви і його теперішня квартира стали усуспільненим майном колгоспу.

VI

У перші дні занять у школі цього року Іван знову працює в дві зміни. Одного дощового ранку до нього прибігла дружина. З плачем повідомила, що голова колгоспу пригнав підводу й люди вивантажують на воза всі їхні домашні пожитки з хати. Він негайно передав голові сільради записку, у якій написав, що коли не припинять негайно це неподобство з викиданням сім'ї сільського вчителя на дощ, він покине роботу й піде в РайВНО. Голова сільської ради прибув на місце й припинив бешкет. Пригнався сюди й голова колгоспу. Не знає Іван, що говорили між собою два голови, але ще ночував із сім'єю в цій квартирі, хоч і перемочив дощ усі їхні речі.

Отож другодні шкільними кіньми їхнє все домашнє добро перевезли на нове місце. Тепер сім'ю розмістили в просторій квартирі. Це хата нова, будував її з добротного матеріалу куркуль Лисенко, а тепер вона передана школі. Тут окрім кухні три кімнати — для дітей і для Івана, ніби кабінет, а велику пристосував для спальні. Школа від його нового помешкання на відстані всього півсотні метрів. І не так далеко від дитячого будинку.

Дитбудинок знаходився спочатку в цій хаті, де він оселився. Коли дітей побільшало, заклад переселили до великого одноповерхового будинку. До революції він належав поміщикам Андрієвським. Кімнати світлі, навколо будинку невеличкий парк. Ще в голодні 1921-1922 роки тут організували богадільню для хворих і голодних людей. Захисток знайшли безпритульні діти з усієї округи. Вихованці дитбудинку бідно вдягнені й завжди голодні. На навчання ходять до школи, де навчаються з сільськими дітьми.

Іван радіє, думає, що вже в цій оселі випаде йому щаслива будучина. І не вгадав. У його обителі спокою немає. Не припиняються сварки між дочкою й матір'ю. Дружина на шостому місяці вагітності. Не можна стерпіти її скандалів, але найболючіше йому дивитися, як Гелена лупцює себе по животі кулаками й несамовито верещить:

— Нехай здохне ненароджене хаменя... ненавиджу!

Усе ж таки народився синочок живим. Назвали його Валерієм на честь великого авіатора Чкалова. Гелена не годує сина своїм молоком, прогодовує його теща з соски коров'ячим.

«Друг» сім'ї скоро знайшовся. Якось у неділю перед вечером зайшов до них учитель Дяченко Захар Хомич із дружиною. Він навчає другий клас у цій же школі. Гелена заприятелювала з його дружиною. Воно все було б нічого, та впало до уваги те, що Захар Хомич аж надмірно цікавиться всім, що не стосується педагогічної праці. З четвертим класом Івану доводиться затримуватися довше звичайного, от у цей час, «друг» і нишпорить по квартирі. Якось Гелена зізналася:

— Він цікавився тими трьома, що на світлині з газети, наклеєній на фанерку.

— То треба було б дати йому прочитати, що то герої-льотчики, що перелетіли через північний полюс до Америки: Чкалов, Бєлянов і Байдуков. Їх портрети я показую учням на виховній годині.

Є розпорядження РайВНО прикріпляти молодих учителів до старших, щоб ті допомагали в роботі молодим. Іван дотепер думав: «То мабуть Дяченко прикріплений до мене». А коли впало до уваги, що той крадькома дещо занотовує в свій записничок, заборонив своїй тещі базікати в його присутності, особливо про своє соціальне походження до революції.

Підспудно відчуває Іван, що вчитель Захар Хомич Дяченко, непевна людина, а більш вірогідно — сексот.