На скрижалях історії

І

Перед початком навчального року Г. Ф. Драченко скликав педраду. Розглядається питання суто педагогічного характеру. Іван сидить крайній від дверей і директор ніколи попросив:

— Принесіть, будь-ласка, з мого кабінету теку з паперами, ось візьміть ключа.

У директорському столі побачив Іван персональні справи вчителів, верхня лежала його. Наспіх зазирнув у неї. Там документи про освіту, автобіографія й інше. Виявив він там і наглу несподіванку-новину для себе. Між інших лежало там і два новенькі папірці, доноси односельчан-вербівчан. Один підписаний Підгорним Іваном Івановичем, інший Білошапкою Дмитром Гнатовичем. Перший доносить, що Іван Борисович Харченко, син бідняка-коваля, і далі плете всілякі нісенітниці позбавлені здорового глузду. Але з написаного відчувається прагнення автора наклепати хоч що-небудь, і він пише, що в сільському клубі Іван ставив вистави українською мовою й співав українські пісні.

Другий пише, що Харченко син бідняка, а далі до пуття й не втямити, про що він хотів донести. Без сумніву, Митю, на прізвисько Рибка, змусило писати наклеп якесь лихо. Іван добре знає цих вербівчан. Митя, людина безвольна, піддається під сторонній вплив, слід гадати й писав із чужих слів.

У папері викладено, що в грудні 1916 року їх достроково мобілізували до царської армії. А коли їхали на фронт із Саратовщини, то Харченко Іван уже був білим офіцером. Підспудно зародився притаємний обур, та це ж усе одно, що возити попа в решеті! Це безглуздя, ніяк не збігалося з дійсністю.

Їхали вони з Білошапкою рядовими, а таку брехеньку, вірогідно, підказав написати Підгорний. Той служив в одному з Білошапкою 159-му запасному піхотному полку, тільки не в одній роті. У ньому служили, крім них, ще вісім вербівчан. Іван замислився над тим, що ж спонукало односельчанина звести на нього наклеп? І спливло в пам'яті далеке, давно забуте...

Давня неприязнь до Івана Харченка в Івана Підгорного жевріла ще з часів зародження колгоспу у Вербівці. І врешті розгадав ще й те, чого у його квартирі, так до всього приглядається «друг» сім'ї Дяченко. Життя воно якесь химерне й неоднозначне. Огортає його вразливе серце сум і біль, а по душі наче липка гусінь пролізла.

Осінь 1937 року стоїть суха, особливо жовтень місяць. Іван заочно навчається в Черкаському педінституті. Лекції надсилають поштою, це полегшує йому роботу в школі. На початку року сім'я, слава Богу, прибавилася, народилася донечка Галя.

Насуваються зловіщою хмарою якісь недобрі, буремно-громові навкільні події. Мінливі, тривожні, сповнені найхимерніших несподіванок і шокуючих новин. Партійні й місцеві газети шельмують комуністів-партійців, серед яких і осердні особи в державі, що займають високі посади в Києві й на місцях, закликають до розправи над м'якотілими суддями й прокурорами. Це провокує рух робсількорів-донощиків, які хватко приватизували «високу місію» усправедливлювачів «зашкарублого у злі світу», правда чомусь ховаючись за псевдонімами на кшвалт «Свій», «Пильний» та ін. Пропечатані в газетах негайно піддаються репресіям. Діти репресованих на шпальтах газет офіційно з показним пафосом відрікаються від своїх же рідних батьків.

Навколишній світ знавіснів і кружляє в людиноненависницькій смертельній каруселі. Це ймовірно найточніша фіксація катастрофічного світовідчування української людності 30-40-х років XX століття.

Здивувала Івана звістка про арешт учителя Завізіона. Він добре його знає, навчалися разом, і ось на тобі — «ворог народу». Спало на думку, що й на нього є доноси Підгорного, Білошапки, а може й Дяченка. Ночами тривожні думки заважають спати. Ледь задрімає, як тут насуваються кошмари, щоночі боязно вже лягати в ліжко. Ці сни ввергають у пусту глибоченну криницю, з якої йому довіку не вилізти. Або ж під ним розверзається земля, і він летить у безодню. Чи зграя вовків накидається на нього беззахисного й нікуди подітися. Якась дурня... Прокидається ввесь мокрий, як із води вибрідає.

II

Кошмарні сни відтак стали страшною дійсністю чорної пам'яті 20 жовтня 1937 року. Після четвертого уроку, першої зміни Івана Харченка негайно викликає до центральної школи голова профради педколективу Тарасенко Гнат Васильович.

Зайшов до учительської, там уже в повному складі зібрали учительський колектив. Голова районної профспілки вчителів Коваленко, якого Іван уперше бачить, оголосив:

— Розпочнемо нашу роботу! Ви, товаришу Харченко, детально розкажіть нам свою біографію, про вас якраз і стоїть питання на повістці денній.

Тієї ж миті й пригадалися слова Дяченка, який на його мрії вголос про закінчення інституту в цьому році, прямо відрізав:

— Не вдасться вам закінчити інститут узагалі.

Іван тоді рішуче заявив:

— Я маю тверді наміри його закінчити в цьому році.

А Дяченко ще раз категорично відрізав:

— Не закінчите!

Щойно пригадавши ці слова, Іван сіпнув комір сорочки, наче задуха його здавила, і заявив, що докладна біографія є у відділі народної освіти, принаймі можна там було б усе дізнатися. Тоді Коваленко завернув з іншого боку:

— Ось увесь учительський колектив хоче знати вашу біографію, так ви й розповідайте.

— Мою біографію всі вчителі знають добре, за винятком вас. А проте можна й розповісти, — набичився Іван, стоячи біля дверей, бо ніде йому сісти. Цього разу ніхто йому стільця не запропонував, як це завше було заведено в колективі.

А втім, оповідь про своє життя він зробив. Коваленко, заглядаючи в записник, що лежав перед ним, ще багато задавав йому питань, звісно записаних із чиїхось підказок.

— Чому у вашому помешканні відсутній портрет Сталіна? А портрет Шевченка є, заквітчаний вінком із живих квітів?

— У мене на столі в оселі є бюст Сталіна, а на етажерці бюст Леніна, навіщо ще й паперовий портрет? Скла немає, нічим його засклити, мухи засидять. А Дяченко он, як доносив про все це, на бюст навіть і уваги не звернув.

Усі, як по команді, утупилися очима в Дяченка.

— Чому ви приховали, що ваші брати живуть за кордоном?

— Це донос із Вербівки. Так, мій брат Павло колись пішов із дому, йому було тоді чотирнадцять років. Люди подейкували, що бачили його в Денікіна, а чи живий він, не знаю.

— У селі Вербівці ви агітували населення з ціллю недопущення вступу його до колгоспу?

— Нісенітниця! Кожен колгоспник вам ствердить, хто організовував колгосп «Промінь». Я був замісником голови цього колгоспу в першому правлінні.

— Ви під час підписки на державну позику завжди протестували проти неї.

— Он сидить наш профорганізатор товариш Тарасенко, нехай він вам скаже, скільки я свого часу затратив на підписку населення на держпозику.

Запитання одне за одним, сиплються й сиплються, як дрібний горох з розв'язаного мішка, а він відповідає. По завершенню Коваленко наважливо підсумував:

— З усього видно, що ви не наша людина. Можете вийти, треба буде, покличемо. — Затим виніс пропозицію:

— Пропоную вчителя Харченка І. Б. виключити з членів профспілки!

Крізь прочинені двері чутно: старий учитель Юрій Олімпович Бучинський, один проголосував проти. Іван не був партійним, то пройшов лише один раз процедуру виключення. Ще сказали, щоб завтра з'явився в райВНО.

21 жовтня 1937 року вранці Іван прокинувся з пасмугою тривоги в тямку, і головним болем. Неспокій шорсткими остюками начинив серце, геть вистудив сон з-перед очей.

Направився в роздумав і гризотах до РайВНО в Кам'янку, дружина поплелася з ним, сама не знаючи для чого. Там йому завідуючий Бондаренко повідомив:

— Є розпорядження, не допускати вас до роботи!

Сипонуло по спині холодною мурашвою. Од такої новини вони обоє, немов громом пришиблені, спантеличені до краю, вийшли з РайВНО... На душі розруха й порожнеча, щемить серце за дітей, а відтак мозолиться душа невідомістю майбуття.

І

Пізно ввечері, цього ж дня, до хати ввалилися два невідомі чоловіки, одягнуті в напіввійськовий одяг. З ними третій, сусіда через шлях Яків Іванович Гординський, фельдшер Михайлівського дитячого будинку. Усе тіло Івану скувало на мить передчуття лиха. Здивовано глипнув на пізніх відвідувачів, потім очима запитав Гординського, той невизначено здвигнув плечима й метнув чомусь погляд догори. Однак на стелі відповіді не виявилося, і він нічого не відповів. Один із приходні в звернувся до господаря:

— Ми зараз зробимо у вас обшук.

— А ордер на це ви маєте?

— Так, є, ось він, — метельнув той перед носом папірчиною, яку спантеличений Іван не встиг навіть розгледіти, не те, щоб прочитати. У серці і в голові воднораз застукали молотки. Ця несподіванка приголомшила. Дружина з дітьми й тещею десь у другій половині хати. Повів непроханих приходців до своєї кімнати, де в нього стіл, етажерка з книгами, зошити дитячі, навчальні плани й всі його папери в теці.

Негайно в куток полетіли на купку «Історія України Русі» М. Аркаса, «Кобзар» Т. Шевченка, дві частини «Запоріжжя» Д. Яворницького, декламатор «Розвага». Вони всі на українській мові, дореволюційного видання. Книжок на російській мові не брали. У його кімнаті вже обнишпорили всі закутки й ось один із непроханих гостей радісно вигукнув:

— О, поглянь, Троцький!

— Читайте уважніше, то не Троцький, а Троїцький, а книжка про сільське господарство.

Присоромлений оперативник опустив очі доліруч, але все одно книжка, як речовий доказ «злочинної діяльності», полетіла на купу в кутку, що громадилася на очах. Відтак обшукали дитячу кімнату, забрали тещин молитовник на польській мові і її іконку, знявши зі стіни. Обшук добіг кінця. Усе, що на їх думку було небезпечного, зав'язали в хустку, подану дружиною, і наказали:

— Збирайтеся! Підемо з нами, а ви товаришу — вільні, — звернулися до сусіда. У передпокої Іван почав одягатися і благає:

— Піду попрощаюся з дітьми в ту кімнату.

Час пізній. Діти сплять. Підійшов до колиски, поцілував Галю в голівку. Її тонісінькі губи, ніби два шнурочки, поворухнулися. Уві сні зітхнула й заплакала. Обидва синочки сплять разом у дитячому ліжку. Хочеться йому запам'ятати їхні личка, удивляється в них, шепоче:

— Нещасні мої дітки, коли ж я вас знову побачу?!

Приголомшений несподіваним арештом, стетерілий од розпачу він заплакав, прощаючись із дітками, хоч і жевріла ще слабенька надія: «Либонь усе це непорозуміння?» Поцілував їх і вибрів із хати. Дружини десь не стало, з нею так і не встиг попрощатися.

Тюпачать із співробітниками МДБ до сільради. Усе село спить. Осінні роботи в розпалі. Колгоспники, натрудившись, відпочивають, лише снують автомашини, що перевозять цукровий буряк на Кам'янську цукроварню. На одну з машин Івану звеліли сісти поверх буряків. Провожаті вмостилися поруч.

II

У Кам'янці зупинилися біля єдиного на все містечко двоповерхового приміщення. Тут райвідділи міліції й МДБ. Звеліли Івану йти на другий поверх по східцях, що підіймаються з вулиці ніби на балкон, на якому розвалився гармоніст і наярює на всю катушку якийсь вальс. Затриманого увіпхнули до невеличкої кімнатки, мабуть чергового міліціонера. Тут і начальник райвідділу МДБ Сонін. Він звелів комусь звільнити місце на тапчані, а новенького запросив сісти. Той сів поруч із цивільним чоловіком, який відразу ж обізвався до нього.

Лише тепер здивований Іван упізнав свого двоюрідного брата Прокопа Кириловича Харченка, старшого на два роки. Ледве встиг той промовити: «Що, брате, ускочили в казан з окропом? Так, значить, і тебе?» — як його поспішно видворили з кімнати. Іван звернувся до Соніна:

— Яка причина тому, що я тут?

— На вас є донос односельців.

— Доноси є, і я знаю, хто їх писав, але ж у них нічого не сказано про мій хоч який-небудь злочин.

— Нам надійшло розпорядження затримувати всіх, на кого є сигнали. Якби ви донесли на них, ми б затримали їх, а ви були б вільні. Таке розпорядження, нічого не поробиш.

Сонін недавно вступив на посаду начальника. Дотепер був Осіпов, який отримав підвищення й виїхав із Кам'янки. Сонін занадто худющий, обличчя зеленкувате, зчаста кашляє. Коли він вийшов, черговий міліціонер обшукав Івана, відібрав блокнота й олівця, повідрізав усі ґудзики й гачки на штанях, забрав ремінного очкура. Довелося підтримувати штани руками. Обмацав і парусинові туфлі й кепку, а потім усі рубці й кишені. Після чого повів затриманого на нижній поверх, що нагадував підвал, відімкнув двері й завів у приземкувату камеру, освітлену ліхтарем. Тут сиділи навколо одного тапчана чоловіки, їм щось розповідав його двоюрідний брат. Усього тут зібралося десятків зо три людей. Зразу ж підійшов Прокіп.

— Ось твоє місце, будь як удома, тут немає «тих»...

Іван сів на тапчан, скинув пальто. До нього підсів знайомий учитель математики з села Тимошівки Єрмолаєв Павло Петрович, родом із Лебедівки й запропонував:

— Випийте, Іване Борисовичу, кухоль гарячого чаю, заспокойтеся.

На столі стоїть відровий самовар і лежить купка цукру. Іван випив цілий кухоль, бо зрання й ріски в роті не мав. Приліг на тапчан, а в душі коїться такий хаос, ніякими словами не передати. Видавалося, що спав довго, однак гурт чоловіків як сидів, так і сидить, а Прокіп їм і далі щось розповідає. Отже дрімав хвилин десять, не більше.

Усі затримані в камері з навколишніх сіл, більшість незнайомі між собою. Найстаріший дід Гречка з Райгорода, йому під сімдесят. Велетенський під два метри на зріст, молодий парубок-матрос із Лузанівки. Він тиждень, як повернувся з Колими, де відбував семирічну покуту за вбивство своєї дружини з ревнощів.

Промайнула ніч, можновладна владарка людських сумнівів, недодуманих удень думок, які теж, наче кажани, падають на людину, годі їх позбутися... Із-за річки Тясмин сріблом вигулькує світанок, народжується перший ранок Івана в неволі. Вартівник викликає діда Гречку:

— Виходьте, діду, до коней, почистите, а потім нагрієте самовар.

Унесли цукор, висипали на стіл, поклали на кожного по шість цигарок. Чай п'ють по черзі, не вистачає чашок. Прокіп зібрав усі цигарки й заявив:

— Палити також будемо по черзі з відкритою квартиркою.

Є тут із ними ще один старий чоловік Вашкевич, агроном-садовод із Михайлівки, йому за шістдесят, сивий, мовчазний. Решта людей незнайомі.

Викликали в коридор за передачею. Вартівник уручив корзину й показав пальцем на вушко, сплетене з рогози. Іван розкрутив його й витяг записочку. У ній дружина сповіщає про день відправки їх із Кам'янки на Черкаси через Михайлівку. Узяв передачу, подякував вартівникові, бандурівському парубкові, а записочку вкинув до рота й запив водою. Повернувся до камери. Братові віддав передачу, звелів розділити між усіма.

III

Викликали на допит. На другому поверсі черговий указав кімнату, постукав і одхилив двері. Заходить Іван туди, наче в домовину лягає. Вишневі двері нагадали чомусь віко труни. Закрижаніло на потилиці, здається, звалиться на підлогу й серце випорсне з грудей. «Мертвого з гробу не вертають, — кружеляться в пам'яті, немов шалені дзиги, колись десь чуті слова. — Не вертають, не вертають, не вертають...»

У світлій кімнаті за столом сидить слідчий, щупленький чоловічок середніх літ, у чорному костюмі, очі ніби косі, вузько поставлені. Звелів сісти на табуретку перед столом. Розгорнув велику паперову теку, заглибився в читання паперів. За хвильку звернувся до візаві:

— Ваше прізвище, ім'я, по батькові?

— Харченко Іван Борисович.

Далі, після ще якогось процедурного запитання, слідчий почав усе занотовувати в протокол допиту.

Посипалися запитання наче град, цей чоловічок викидує слова, ніби випльовує насіння, звуки дивно розлунюються в порожній кімнаті:

— Нам відомо, що ви вихваляли Гітлера...

— Давайте свідків, нехай скажуть, де й коли це було, такого я не знаю.

Слідчий пише, не звертаючи уваги на Іванові заперечення. А що — хтозна?

— У вашому помешканні не було портрета Сталіна, а був портрет у вінку з квітів. Ви, як учитель, повинні були подавати приклад населенню, а виявилося навпаки.

— У моїй квартирі були бюст Леніна й Сталіна, нащо ж тоді портрет, щоб мухи засиділи? Адже скла дістати ніде, щоб засклити раму.

Слідчий і далі повільно продовжує все щось верзюкати на папері.

— Ви, перебуваючи в селі Вербівці, агітували селян, щоб ті не вступали до колгоспу, а це знаєте чим пахне?

І весь час пильно втуплює погляд у підслідного.

— Це брехня, товаришу слідчий! Запитайте у Вербівці будь-якого колгоспника, адже в першому правлінні колгоспу я був заступником голови й відав канцелярщиною й фінансами.

Слідчий роздільно відчеканив:

— Який я тобі товариш? Ти ворог народу, а я радянський працівник! Ви ставили п'єси на українській мові у Вербівці й Михайлівці?

— А на якій же я мові повинен був ставити їх, на грузинській? Інша справа, коли б це були заборонені п'єси, а то ж із дозволу райкультвідділу.

Слідчий мовчки продовжує писати.

— У вас є брат за кордоном. Чому ви приховували це й не заявили куди слід?

— Не знаю я, де зараз знаходиться нещасний мій брат Павло. Може за кордоном, а може згинув десь. Я не був удома й не міг знати про це.

Слідчий, не зважаючи на Іванові слова, незворушно продовжує писати.

— Під час обшуку у вас виявлена ікона в кутку кімнати й молитовник на польській мові, ви як учитель...

— Хіба я маю право, хоч і вчитель, забороняти старій жінці, моїй тещі, тримати ікону в своїй кімнаті, або молитися по молитовнику? Вона по національності полька, як і моя дружина, нехай собі молиться, то її справа.

Слідчий витягує відповіді з Івана, як п'явка зайву кров у хворого.

— Нам відомо, що у вас у помешканні зберігається картонка з трьома світлинами невідомих людей, хто вони такі, для чого її зберігаєте?

— То наші льотчики Чкалов, Бєляков і Байдуков, які перелетіли через Північний полюс до Америки.

Слідчий зиркнув підозріло на Івана й замовк. Закінчив писанину. Підсовуючи протокол допиту, сухо відчеканив:

— Прочитайте й підпишіть.

Іван сидить, опустивши голову, причаєно-стихлий, але в помислах уже скріплений у своїй рішучості все заперечувати, як вирішив в очікуванні допиту. Для нього стало ясно, як Божий день, що все, що хватопеком стулили в його справі й те, що наструнчив і наморозив тільки що про нього слідчий, це вигадлива мішанина напівправди з кричущоявною неправдою.

Як повестися в ситуації, коли притиснув його слідак до стінки, як щура лопатою? Папір же німий... мовчить... не крикне. Відчув тоскняву незахищеність і самотність. Прочитав неспішно протокол допиту, по роздумі, зітхнувши, узяв ручку, умочив у чорнильницю й написав: «Не згодний», і з притиском розписався, немов жарину вкинув за пазуху слідчому.

Той, глипнувши на підпис, крижаним поглядом кресонув Івана, гепнув кулаком по столу, і порухом руки, під стіл. Іван сперш не втямив цього хапливого руху, а коли виросли на порозі кімнати два огрядні хлопці, здогадався. Різко скочив на ноги, схопив у руки табуретку і застеріг:

— Першого ж, хто хоч пальцем троне, зашибу. Ну хто? Голову розіб'ю тобі першому, — у бік слідака, той у розгубі пошарив у кишені пістоля, коли це на дверях намалювався Сонін і вказівним пальцем поманив його до себе.

Аж тепер тільки дійшло до Івана, для чого на балконі грав гармоніст того вечора, коли він підіймався на другий поверх цього будинку. То він тоді сколошкуючи повітря своєю какафонією, глушив крики допитуваних. Слідчий будь-якими методами хотів вибити з Івана «потрібні» покази.

IV

Увечері того ж дня повторно викликали до слідчого. Останній промінь сонця зазирнув у вікно, коли Іван зайшов до знайомого кабінету. У кімнаті сидів його односельчанин Білошапка Дмитро. Коли вглядів Івана, його затрусило. Слідчий притьма до нього:

— Ось зараз ти й розповідай, Білошапка, хто такий Харченко.

Той, заїкаючись, залопотів:

— Ми разом служили в царській армії і нас із Саратовщини, з міста Аткарська стали вивозити на фронт, війна ще не скінчилась, а царя скинули, то ми...

— Розповідай, Білошапка, далі, який чин мав, які погони носив Харченко й усе інше...

— Його з нашої третьої роти послали в навчальну команду, він її закінчив, а погони були з личками — унтер-офіцер значить.

— Те що розповідав мені, кажи те саме й зараз, — грюкнув кулаком по столу слідак. Помітно, що він із завзятістю розсердженого бидла добивається відомостей, які б підтверджували, що буцімто підслідний був білим офіцером.

Іван попросив Дмитра, щоб той свідчив те, що йому наказали раніше. Митя почав плутати так, що важко було все до пуття зрозуміти, що він верзе, але нарешті видавив із себе, що на фронт Іван їхав уже білим офіцером. Той зразу заперечив це:

— Порівняли горобця з блощицею! Нас достроково призвали до царської армії в грудні 1916 року. За місяць я ж не міг закінчити якусь військову школу, а по закінченні навчальної команди офіцерських чинів не роздавали, та й в лютому вже йшла революція й те, що ви мені пришиваєте, суща брехня.

Білошапку слідчий витурив із кабінету, а за хвильку сюди ввели ще одного вербівчанина Вольчака Василя Карповича. Слідчий до нього:

— Товаришу Вольчак, розкажіть про нього, що знаєте, як він жив у Вербівці?

В. К. Вольчак голова сільвиконкому села Вербівки, уже сімейний колгоспник. Іван знає його з малих літ, опісля й парубкували разом, хоч він і молодший років на три. Вольчак посвідчив:

— Ми були ще парубками, а це було років одинадцять тому, з Іваном Борисовичем товаришували, разом гуляли на вечорницях, на вулиці співали в гурті всяких пісень, він працював у сільбудинку без платні, з драмгуртком ставив п'єси у сільському театрі. Жив сам, батьки померли.

— Усе це так, а ось ви розповідали, що співали пісні, а які?

Вольчак уточнив:

— Тоді ми співали всяких пісень, а чи були вони заборонені, чи дозволені, ми того знати не могли.

— А Харченко співав українські заборонені пісні?

Іван відповів:

— З молоддю я співав часто й по ходу п'єси на сцені, і на вулиці, і на вечорницях. Я дуже люблю пісні, особливо народні. У нас в Україні їх люблять співати всі, старі, молоді, навіть діти. Мені тепер зрозуміло, що ви шиєте мені націоналізм, але ваша справа білими нитками зшита. У мене, під час обшуку відібрали всі українські книжки, вписали в протокол, що я ставив п'єси українською мовою, тепер ставите в провину, що я співав українські пісні. Якщо я українець люблю свій рідний край, свій народ, його пісні, значить я ворог народу? Ви шиєте мені за це націоналізм?

— Що означає шити?!

— А дійсно шиєте, товаришу слідчий...

— Який я тобі товариш? Ти ворог народу, і я тобі не товариш...

Слідчий рукою під стіл, зараз же відчинилися двері й на порозі з'явився черговий міліціонер:

— Відведіть у камеру!

У камері давно вже пообідали. Прокіп приніс Іванові на тапчан миску локшини. На допити більше не викликають нікого. Ніч ще більше відтіняє денні дива світу.

Минуло ще декілька діб. І ось раненько почали по одному викликати в коридор, а там перукар голить і стриже кожного. По секрету прошепотів:

— Готується відправку всіх до Черкаської тюрми, через Михайлівку й Смілу.

Усе йшло гаразд, та коли підійшла черга йти до перукаря матросові, він відмовився. Викликали чергового. Той покликав до себе хлопців-вишибал, яких для цього тут тримають. Та матрос і їм не підкорився. Між ними, мабуть почалася потасовка.

Арештованих викликали всіх із камери в двір, де стоїть вантажна автівка, якою їх будуть правити в Черкаси до в'язниці. Усі вміщаються на ній, а в камері розігрується якась буча: тріщать тапчани, стільці, сиплеться штукатурка, дзвенить віконне скло, тріщать рами.

Розвиднилося. Автівка рушила, у ній немає матроса й діда Гречки. З цього ранку життєвий перепляс Івана покотився зовсім іншим руслом. Хоч і кажуть: від суми й тюрми не зарікайся, та не помишляв Іван, що ні з того ні з сього настане той день, коли заспівають і над ним смажені птахи.

І

Про день відправки арештовані знали заздалегідь і хто як міг приготувалися. Прокіп дістав листочок паперу, Іван написав дружині кілька слів, склав його так, щоб тримати в руці непомітно. Як їхатимуть через Михайлівку, треба опустити руку за борт кузова й кинути. Може, дружина уздріне, чи, може, ще хтось і віддасть за адресою. Умостився на вантажівці під бортом, поруч із Прокопом, той повідомив секрет, почутий від перукаря: — Усім нам дали по десять років концтаборів. Ці дні, що ми тут перебували, начальство чекало з Києва рішення якоїсь трійки, яка заочно нас судила.

Іван, звичайно не повірив цьому, але в душі похололо. Він принаймні почасти не може зрозуміти: «За що ж десять років? Де ж правда в нашій державі?!»

Розміщені вони в кузові вантажівки по чотири в ряд. Старший конвойний і двоє молодших сіли на лаву під кабіною обличчям до арештованих, рушниці між колінами, багнетами догори. Старший провів інструктаж, попередив арештантів:

— На шляху прямування дотримуватися повної тиші, не обертатися, не підніматися, руки тримати між колінами. У разі порушення порядку застосовуємо зброю без попередження.

У Івановій голові плутається безладна мішанина, на душі сором, туга здавила груди. У підсвідомості промайнуло: «Коли б це собаці крила»...

Автівка спускається з гори до Михайлівки, ось і школа. Учні, що гралися в дворі, сипонули за тин, на вулицю. Поставали мовчки, а коли вантажівка порівнялася з ними, почали гукати:

— За що вас забрали? Щасливо повертайтеся!

Проти церкви, натовп людей із ґаблями. Вони йдуть на поле навантажувати на машини буряки. У центрі села сходиться чотири вулиці, тут завжди людно. Шофер засигналив, притишив хід. І ось, проти клубу, під величезним явором, Іван побачив дружину з донечкою на руках, а обидва його синочки стоять поруч із нею. Старшенький Олесь кричить:

— Тату! Тат!?

А сльози аж по борідці. Невеличкі рученята меншого Балерина неспокійно бігають по личку, мовчки витираючи заплакані очі. Дружина понуро стоїть, у неї з жалю сліз не буває, а лише з люті. Як вона буде існувати з трьома дітьми на руках, та ще й у чужому для неї оточенні? Зняв кепку, підняв над головою, а Прокіп перебрав із його руки записочку, опустив поза його спиною руку за борт і шпурнув її на землю. Тільки і встиг заглядіти білий лоскутик, який покотився по шляху від вантажівки і все зосталося позаду. Голову не перестає свердлити думка: «Мої нещасні діти, коли ж я вас побачу знову?». Серце неначе кліщами здавило, душа ж ридає беззвучно.

Перегодом вантажівка зупинилася перед черкаською тюрмою. Височіє над прибулими чорна озія тюремної будівлі, вишкірившись на них непривітними зіницями блідоосвітлених вікон. Від усього цього віє якоюсь містерією.

— Оце таке й є моє нове пристанище? — Сам собі шепоче Іван...

Протинає все тіло морозяний жах цієї думки. На раз ця похмура будівля видалася йому стоокою потворою... смерті! Кістлява переможно сміється, регоче своїм гнилим беззубим ротом. Така величезна, така могутня своєю підступною таємничою силою, а він проти неї — тля, такий мізерний, безпомічний, безсилий перед нею...

Побачив височенні міцні, дощані ворота. Будівля двоповерхова. На вікнах козирки знизу — останнє слово криміналістики, світло йде зверху, а через вікно на вулицю не видно. Тюремні вартові-чорношинельники поспішно відчинили хвіртку у воротях. Старший конвойний наказав арештованим заходити в тюремний двір через одну половину воріт, що зараз же відчинилася.

II

Їх заганяють як худобу на подвір'я черкаської тюрми. Усі мають перелякано-овечий вигляд, багато хто плаче й хреститься. Нічого в своєму житті селяни так не бояться як тюрми! Споконвіку це завжди ганебне місце кари справжніх злочинців, злодіїв-грабіжників в їхній вихованій на чистих селянських чеснотах свідомості. До того ж міцно вросла в їх голови побожна повага до всемогутності всякої влади та її закону, перед яким їх діди й батьки завжди звикли схилятися. І навіть це дико-жорстоке беззаконня, що закрутило їх всіх у своїй неймовірно несправедливій круговерті, вони сприймають, хоч і як зовсім незрозумілий для них, але все ж таки, який-не-який закон влади, їй вони приречені підкоритися мовчки й беззаперечно. Але невідворотність чогось страшного наповнює їхнє чекання млосним тремтінням найнеприємнішого передчуття.

Старший конвоїр викликає по формуляру арештованого, питає рік народження, ім'я, по батькові, а декого запитує, як зовуть дружину. Свою мізерність відчув Іван з усією гостротою, свою чисто фізичну мікроскопічність перед лицем чогось незбагненно-великого, невблаганно-жорстокого. Особливо разючим це відчуття стало, коли оточили його з чотирьох сторін наглядачі, суворі й дебелі солдафони з важкими й довгими рушницями-трьохлінійками в руках. Лунає гучне:

— Обшукати!

І конвоїри рвучко шарпають приконвойованих, як якісь манекени чи мумії, неживі речі. Дотошно общупують їхній одяг, усі рубці на ньому, облапошують їх тіла, переглядають речі. Хліб розрізають на четверо, ковбасу кришать на кусочки. Масло в скляній посудині викидають у сміттєвий ящик, а в іншій олівцем поштрикають і віддають назад. Коли обшукали михайлівського агронома Вашкевича, він наче закрутився й потеліпався до дверей на вулицю. Його схопили й почали гамселити, аж страшно дивитися. Той клянеться, що між людьми заблукав і плаче старий сивий дід, як мала дитина.

Тяжкі дощані ворота зачиняються за арештованими. Івану здається, що він потрапив до гуртової домовини. Конвой веде нещасних по німому тюремному дворищу, кожен уже знає, по якій статті йому вклепали десять років. Йому той же строк, тільки без статті. Стандартний вирок.

Усіх повели не в центральну тюрму, а завели до величезного сараю в дворі. Це майстерні, цегляні високі стіни, величезні вікна в стіні до тюрми, стелі немає, бляшана покрівля. Горобці вільно гуляють високо під дахом, на людей падають їх помет і пір'ячко. Арештованих упихнули в це приміщення й вони далі ні кроку від дверей не можуть протиснутися. Напхали так багато, що важко навіть поворухнутися.

До Івана по людських головах і плечах переліз молодий, опецькуватий юнак і грізним голосом, видно нарочито зміненим, зажадав:

— Дай сала! — Нема сала, — ось на коржика.

— А я тобі кажу, давай сало!

— Ось я тобі дам такого сала, що й гірко стане.

До них пробрався староста камери, огрядний чоловік у бушлаті й тільняшці. Поцікавився, яка стаття, а нахабі, який вимагав сала, звелів залізти під юрці, тобто під нари, вони посеред камери й під задньою стіною. На нарах сплять люди, які вночі стояли на ногах. Староста камери Аліханов із горем пополам, якось розмістив і новоприбулих. Усіх, хто порушує заведений тут порядок, заганяє під юрці.

Після довгого стояння на ногах, а може й від нервування, паморочиться в голові. Тут їх перекантовується щонайменше чотириста осіб. У млосній задусі закупореного приміщення дихати важко. Прокіп лежить поряд з Іваном і пояснює:

— Ця задуха від параші, а ще й від того, що безугавно чадять махрою.

Параша стоїть тут же, під дверима. Коли б ще була тут стеля, мабуть, подохли як мухи від смороду, позадихалися всі до одного.

III

Щоранку в двір виводять на прогулянку в'язнів із сусідніх 21-ї і 22-ї камер. Їх камера 23-я, її називають страшною. Вона найчисленніша, на прогулянку в'язнів із неї не виводять. У першу ніч їх перебування викликали молодого хлопця, якого кличуть Дядя, і він більше сюди не повернувся. Сусіди по камері пояснюють:

— У нього знайшли якийсь вірш про Сталіна.

Щоранку роздають пайками хліб і цукор, а пізній пообід — баланду крізь половинку дверей. Уперше в житті Івану довелося скуштувати тюремного раціону. Щоранку після чаю викликають в'язнів до дверей і вручають їм передачі. Якось ті, що приносять баланду, поширили звістку:

— Під ворітьми тюрми стоїть черга людей, які привезли передачі в'язням. Їх уже зібралося душ триста, там і ночують.

Іван на передачу не сподівався, а проте якогось дня викликали і його. Дружина передала лише те, що змогла купити в тюремному ларьку, іншого передавати не дозволяють. Опісля з листа довідався, що начальник тюрми дозволив їй, як вагітній жінці, передати передачу без черги.

Коли виходять на прогулянку в'язні з 22-ї камери, у велике вікно бачать і земляків-вербівчан Власенка Василя, Вішанського Юхима, Несененка Юмена.

— Вони вже тут давно, — каже Прокіп, — треба їм заслати передачу.

Наглядач приніс із ларька махри, яблук і цукерок, і вони передали всім трьом посилку. Як же були здивовані ті вербівчани, коли їм вручили все те з страшної 23-ї камери! Порівнявшись з її вікнами, вони зняли шапки й низько вклонилися. Несененко Юмен, колишній секретар сільської ради у Вербівці, плаче, утирає хустиною очі. Він батько великої сім'ї.

Іван не міг спекатися в журливо-втратній смуті думки про те, що означає така мобілізація «злочинців». Чому це забиті тюрми людьми й так нагло? Що трапилося в їхній Радянській державі?

Сидячи в камері, вони вже втратили лік дням. Видно було, що надворі похолоднішало, небо дихає осінню. Зовсім не знають, що відбувається довкола, повністю ізольовані від зовнішнього світу. Не знають і про те, що у головному корпусі черкаської тюрми працює комісія, яка відбирає людей, вірніше сортує їх по категоріях для відправки на трудовий етап.

Дійшла черга й до їхньої 23-ї камери. Викликають суворо по алфавіту, за формулярами. Прізвище — Харченко в числі останніх. На першому столі лікарі встановили табличку перша категорія, тобто — здоровий. За другим — фотограф підшукав черговий чотиризначний номер, учепив на груди й сфотографував. Далі запропонували пальцями правої руки мацнути по нафарбованій чорною фарбою подушечці, а потім прикласти пучки пальців до чистого паперу в формулярі. Урки називають це — грою на піаніно.

Черкаська тюрма перетворена у велетенський людський млин. День і ніч безперестанно, без зупинок провертаються безжалісні жорна, перемелюють і викидають геть безкінечними етапами тисячі й тисячі українців. На їх місце більшовицькі каральні органи підсипають із волі нові й свіжі маси новоспечених «ворогів народу».

І

Брат Прокіп тюремні закони знає. Раніше відбував покарання за бійку з головою сільради. Відтак, отримавши відомості про підготовку численного етапу з тюрми, почав неквапом лаштування в дорогу. Зшив із своєї майки Іванові торбину, поклав туди дещо з харчів, кружку, ложку й вони попрощалися. Прокіп на етап не потрапив, у нього виразка шлунку. Тепер сільський учитель Іван Харченко отримав новий статус — «з/к» № 24698.

Викликають із камери в двір, називають прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, статтю. Виходячи, помітив у руках конвойного список зеків, у якому проти кожного стоїть цифра — 10, але не вірить цьому ще й досі. Усіх в'язнів вишикували в колону по чотири ще в дворі тюрми й погнали на залізничний вокзал. Тут це називається — відправкою «на Соловки», хоч цією збірною назвою взагалі охрестили всі північні далекі заслання.

За ворітьми колону густо оточили конвойні, з рушницями «на руку» й багнетами вперед. Обабіч колони сунуть рідні в'язнів і городяни. Їх відганяють конвойні, але це мало допомагає. Начальник конвою спинив колону, людей відігнали подалі й продовжили ходу. Шелепають помалу на черкаську товарну залізничну станцію.

День видався ясний, але вітряний і холодний. Колона підійшла до ешелону теплушок із півдня. Видно заґратовані люки, значить це для них. Тут, як і в тюрмі, по формулярах, начальник конвою викликає кожного зека й той залазить усередину.

Проводжаючі стовпилися проти теплушок за залізничним полотном. Коли ж останній зек зайшов у вагон, увесь натовп родичів сипонув, як із мішка, до вагонів. Зусилля конвою відігнати людей далі від ешелону, виявилися марними. Жінки, бризкаючи каламутними краплями сліз на свою одіж, наробили лементу й плачу. Забилися в риданнях, голосять і кидають у вагони вузлики, буханці хліба. Зчинився такий безлад перед кожним вагоном, що не можливо щось почути й розібрати через слізні стенання, крик і суцільний ґвалт. Так продовжувалося довго.

Начальник конвою по телефону викликав роту військ із гарнізону міста Черкаси. Офіцер підійшов до вагонів, спокійно оголосив:

— Усі, хто бажає передати передачу, станьте в чергу проти того вагона, у якому хтось із ваших рідних.

Невдовзі все владналося. Безвісне майбутнє допіру обірвалося перед людьми, обірвалося бездонною й моторошною своєю прірвою...

II

Теплушка стала відтепер рухомою в'язницею. Про те, куди їх відправляють, ніхто не знає. Цивільні люди з ними не спілкуються. Ув'язнених зганьбили найпрезирливішими словами — «вороги народу», усі їх жахаються, як прокажених. Залізничники не обмовляються ні словом, їм це суворо заборонено. На вагонах ешелону крейдою написано — «Кулойлаг», що це, ніхто поки що не знає.

Іван почув, як уночі підповз до вагонів кострубатий паротяг, у якого гоготить у казанах і десь нагорі виривається й свистить пара. Заскреготали гальма й чхаючи чорним димом він поволік ешелон із в'язнями в далекий, невідомий шлях. Що чекає кожного з них, куди закине зрадлива доля?

У колихкому вагоні темно. Усі зайняли місця на нарах, прилягли, нидіють від безділля, перемотують тугі клубки невеселих думок. А ті жужмляться кужелем, плутаються навколо єдиного й найболючішого питання: «Що ж буде зо мною, зі сім'єю?». Нав'язливі чорні думки хвостом волочаться, від колихання вагону розтрушуються, не тримаються купи, розлазяться навсібіч, мов раки в решеті. Тепер, здається, не вгамує вже їх ніхто.

Між зеками немає неодружених. Поруч з Іваном лежать Єрмолаєв, Хільченко, Ханчук, Срібний, Бурдін. Четверо останніх забрані в одну ніч із станції ім. Шевченка по 54-й статті — агітація проти Радянської влади. Виявляється всі вони «вороги народу». У Івана статті немає, а покарання те ж саме — 10 років.

Чують, ешелон спинився на якійсь станції. У цей час з обох боків теплушки під вагонами почулося перестукування, а як і для чого це робиться, не знають. Пізніше довідалися, що то перевіряють цілість підлоги у вагонах. Оце перестукування на кожній зупинці багатьох нервує й цим перестукникам посилаються семиповерхові матюки-прокляття.

На станції «Київ-товарний» стоять цілий день. За кілька діб в'язням дали кип'ятку, а до цього часу потерпали від спраги. Щоранку вкидають у вагон невеличкі буханці хліба, заготовлені очевидно ще в Черкаській тюрмі. Усипали баланди у відро, яке їм поставили тільки сьогодні. По черзі глитають, бо не всі мають із собою ложки. Увечері ще сходили по кип'яток із кожного вагона під суворим конвоєм до кубової. Водоноси поділилися баченим і почутим:

— Поряд із нашим ешелоном тут стоїть безліч таких же, заповнених зеками.

А ще перегомоніли:

— Бачили, як до одного з ешелонів принесли на ношах комкора Криворучка, упізнав конвойний, підвезла його машина. Обличчя все аж чорне від побоїв, у синцях.

На запасних коліях їх ешелон стоїть крайнім. Івану в люк видно натовп людей-киян неподалік. Вирішив скористатися цією нагодою, аби спробувати передати сім'ї звістку, що його правлять на північ. Хватано нашкрябав кілька слів, уклав папірець у порожню коробочку з-під сірників, на ній написав прохання до молодої жінки, яка стоїть проти люка їх теплушки, щоб відіслала за адресою. Лишень вартовий звернув в інший бік, він жестом руки показав, щоб та ловила коробочку. Жінка кивнула в знак згоди. Для більшої ваги прив'язав до коробочки кусочок вуглини. Коли вартовий почвалав вздовж вагонів, спритно пожбурив своє послання через люк. Воно долетіло до ряду жінок, покотилося до ніг тій, з якою він домовився. Вона швидко наступила ногою на коробочку, потім, роздивившись, що вартовий не дивиться в її бік, підняла.

Згодом дружина відписала, що отримала записочку зі ст. Київ-товарний. Уночі ешелон рушив знову на північ, зеки гибіють без води.

III

Прибули на станцію Ярославль-Головний. Тут 39 шляхів і чотири платформи, одна висока бічна й три острівних. Над залізничними шляхами навис громіздкий залізний міст. Усі шляхи, починаючи з одинадцятого, забиті, тут стрілися черкащанам ешелони зеків із кіньми й інструментами. Це ув'язнені, які закінчили будувати Біломорсько-Балтійський канал. Вони розповідають, що без блату, мату й амоналу не збудували б і каналу.

А один українець, колишній священник, поділився страшною звісткою:

— Усе там на кістках людських... На одній із дільниць каналу, у районі Кандалакші, де велися земляні роботи, навмисне відкрили шлюз і затопили 600 священників Української Автокефальної Церкви.

На будівництві Біломорканалу було задіяно впродовж двох років 280 тисяч людей, із них 110 тисяч загинули. Російський, так званий пролетарський письменник, Максим Горький, який відвідав будівництво, схвально відгукнувся про трудове перевиховання:

— Якщо ворог не здається, його знищують!

Пройде з десяток років і один польський журналіст, який у 1948 році приїде в СРСР, спитає:

— Це правда, що палять цигарки «Біломор-канал»? — На що йому відповіли:

— Правда.

— Це все одно, якби в Польщі палили цигарки з назвою «Освенціум», — занотує собі в записник журналіст.

З невеликими паузами рухаються далі на північ. Біля люків черга, усім кортить подивитися на вільний світ і вдихнути свіжого повітря. А навкруги вже забіліли сніги. Потяг проходить лісом. З обох сторін дерева підходять до самої залізниці. Дивує зеків, чому це майже всі дерева вивернуті з корінням лежать на землі покритій снігом. Потім уже дізналися, аж у тайзі над Білим морем, як стали пиляти ліс.

Поїзд уповз у розвали приземкуватих брянських пакгаузів. Ось вони на станції Брянськ, про це дізналися з написів на вагонах, та по інших прикметам. Рано-вранці одержали хліб і чай. Під вечір загнали ешелон у глухий кут і скомандували розвантажуватися. Зеки позскакували в сніг і тепер видно всю невмиту, зачучверілу арештантську масу, п'ятсот чоловік із гаком. З усіх боків конвойні. Начальник конвою скомандував:

— Стати по четверо! На коліна, руки назад!

Упали в сніг коліньми, деякі вагаються, тоді команда пролунала вдруге. Усі стоять на колінах, а дехто тримає в руках торбинку.

Начальник втретє вже загорланив:

— Руки на землю, обличчям на руки!

Не бачив Іван, як виконали нещасні раби цю команду, гепнув долілиць, кинувши перед собою свою торбинку в сніг, зверху руки, обличчям у долоні.

Мабуть так зробили не всі. Укотре команда й постріл, другий. Тихо. Теплушок їхніх немає, кудись відтягли. Хвилини здаються вічністю, ніхто не ворухнеться. Десь позаду почувся голос молодого хлопця:

— Ну, сука, стріляй, не муч!

Підійшов ешелон. Подали команду встати першому рядові. Людей обшукали й загнали в теплушку. Так посадили й інших. Іван потрапив у третій вагон спереду. Вагон, як і всі, спецобладнаний, з такими ж поперечними нарами, з чавунними грубками. У ньому є вугілля, трохи дров і відро баланди. Блимає ліхтар «летюча миша». Начальником вагона-камери обрали Войнаревського Василя Івановича. Цей красень-велетень, серйозна людина, порушувати встановлений порядок нікому не дозволяє. У кого є чим їсти, сьорбають гарячу баланду, решта, терпляче чекають своєї черги.

— Ну, громадяни, вороги народу, — звернувся Войнаревський до мешканців теплушки, — шукайте сірники, розтопимо грубку, хоч цю ніч не будемо дзвонити зубами й хапати дрижаки.

Сірники знайшлися, грубку розтопили. У вагоні потеплішало, покращився настрій у людей. Хоча в кожного на душі образи, сум, жаль за рідними. Хай і не дуже знають один одного зеки, але де-не-де чути тихі джеркотіння. На нижніх нарах ті, у кого тепліший одяг. Єрмолаєв, що лежить поруч з Іваном, навертає на гутірку:

— Так кажете, товаришу Войнаревський — «вороги народу»? Хто ж придумав таке поганяло? Чому раніше ми не були ними, а зараз сотні ешелонів, набиті «ворогами»? Щось незрозуміле коїться в нашій державі.

— А й справді чудне діється. Ось у нашій Михайлівці, — почав хтось хриплуватим голосом, — діти відмовилися від рідного батька, бо він потрапив у цю ж халепу, що й ми.

— А хто це там із Михайлівни? — поцікавився Іван.

— Я, Скородід Василь, з Польової вулиці. Я вас ще раніше впізнав, а ви мене не признали через мою величезну бороду.

— То скажіть, хто ж це в Михайлівці відмовився від рідного батька?

— А старого Шумила син Микита Михеєвич і дочка Олександра. Вони обоє вчителюють. У Кам'янській районній газеті «Колективна праця» оголосили. От тепер і розсудіть, хто кому ворог? Це ж діти рідному батькові вороги. Не знаю, за що старого Михея забрали, а діти відмовилися, щоб самим бути чистенькими.

Іван пригадав, Шумило Михей, таке чудне прізвище та й ім'я дивним йому здавалося в ті далекі часи його дитинства. У поміщика Давидова в селі Вербівці служив стражником красивий, чорновусий молодий чоловік. Це було у 1912-1913 році. Давно. Мабуть це йому тепер те стражництво згадали й забрали. А Іван його тоді бачив у батьковій хаті, той був у них із старшим братом Якимом.

IV

Вологда зустріла морозом градусів до двадцяти, настояному на чадному запаху палаючого в топках багатьох паротягів антрациту. Потужні такі зелені паротяги для пасажирських потягів серії «ІС» (Йосип Сталін), для товарних чорні «ФД» (Фелікс Дзержинський). Доносяться короткі гудки, шипіння паротягів, голоси зчіплювачів, які махають жовтими ліхтарями. Повільною сіянкою вкриває дахи вагонів біла снігова лупа. Залізо пухнаститься від інею. Запхавши ешелон на крайню колію, від нього відчепили «овечку»-паротяг, який зразу кудись попихтів, закутавшись густими клубками сивого диму. Вартові ходять навколо теплушок, а начальник ешелону подався на станцію домовлятися про нову свіжу бригаду для паротяга.

Згодом, уздовж, по всьому ешелону прокотився оглушливий брязкіт. Вагони сіпнулися, і спочатку тихо, а потім усе спритніше почали рухатися далі до холодного Білого моря. Значить, на Архангельск, а там тайга, сніги. Усе холодніше стає надворі.

Зеки майже не користуються кип'ятком у дорозі й на вокзалах. Їм не дозволяють виходити по сніг. «Овечка» тихо, але наполегливо тягне за собою хвіст із багатьох спецвагонів, напханих під зав'язку, уже можна сказати не людьми, а живими дровами історії. На її скрижалях, їх потрібно спалювати мільйони, щоб розпалити величезне вогнище комунізму в окремо взятій державі, а перегодом і в усьому світі.

Ешелон плавно гуркотить, пропливає, долаючи тисячі підйомів і спусків, десятки мостів, перекриває великі простори. Вагони гойдаються й здригаються. Колеса вистукують на рейкових стиках. Довгий і нудний шлях до Білого моря! Ешелон то обережно крадеться лісами й болотами, то байдуже й сонно простоює на якихось безіменних роз'їздах і станціях. Вечірні сутінки не кваплять зеків укладатися на холодні жорсткі нари у вагоні.

— Значить їдемо до білих ведмедів, — прорікає Ханчук.

— Та й в Архангельську каторги вистачить, місто велике, білих ведмедів там ще немає, — додав хтось.

Від Черкас і до самого Архангельська вельми мало розмов, гнітить становище. Як давно вони перебувають у цій рухливій в'язниці, як пацюки в пастці, не збагнуть, погубили рахунок дням. Страшна невідомість, а ще страшніше те, що повсюди люди вірять, що вони дійсно «вороги народу» й жахаються їх як чорт ладану. Довелося бачити, як один зек з люка вагона благав залізничника, що обстукував молоточком колеса, укинути листа до поштової скриньки. Залізничник навіть не глянув у його бік, заспішив далі, хоч нікого з охоронців поблизу не спостерігалося. Невідомість найактуальніша тема тутешніх розмов між зеками:

— Везуть туди, де козам роги правлять. Пропадеш там і пес по тобі не гавкне.

— Або на Соловки, — повів мову-річ Срібний.

Усі знову замовкли, переварюючи в собі отриману інформацію, чи може тому, що один одному тут чужі чи настрій у кожного кепський і тяжкий, як осінній туман, усі сидять, сплять, глитають баланду мовчки.

V

Нарешті морозного надвечір'я доїхали до Архангельська. Потяг зупинився на запасній колії. Зразу ж побачили височенний дощаний тин, зверху колючий дріт пересильної тюрми. Ворота відчинилися, в'язнів почали пропускати в двір. Охоронці, чоловік шість, попарно рахують прибулих, як овець. Невисокий, довжелезний барак-палатка — їхня пересилка. Зайшли всередину. Двоповерхові нари, стелі немає. Усе зроблено нашвидкоруч, відчувається, що не готові ще тут до прийняття такої кількості каторжан. На нарах купи снігу. Почали змітати його додолу і, хапаючи дрижаки, улаштовуватися на нічліг. Буде повно народу, буде тепло. Надворі гамір і крик:

— Стріляй, сука! Я туди не зайду!

Але цей юнак таки «зайшов». Усі побачили, як два охоронці затягують його за ноги в барак, голова б'ється потилицею об горбильну підлогу, а довгий чуб волочиться по долівці. Затягували його й у ворота пересилки. Охоронець вилаявся:

— От чума проклята, він не хоче до тюрми, а куда ж тебе, де тобі краще місце знайти?

Хмарно. Небо, ніби сіре рядно нависло над головою. Змели сніг, якось уляглися. Поруч з Іваном лежить Чиричукін, не то молдаванин, не то румин, але мова його добірна українська, очі чорні, мов дві тернини. Далі Чорнодубравський, бухгалтер із-під Чигирина, учитель Чубатенко зі Старої Осоти. З іншого боку Вайнаревський із Лебедина і т. д.

І

Дихання трьох арктичних морів Білого, Карського й Баренцового відчувається в Архангельському краї скрізь, від того тут так холодно. Більшість краю ліси, тайга. Земля німує в обіймах білих снігів. Раптово тишу розірвала команда: «Підйом!».

Прогнавши рештки сну, довелося Іванові полу пальто віддирати від дощок. Примерзла, а лівий бік у нього аж одерев'янів. Значить міцно спав — а чи довго не знає. Біля дверей ліхтар «летюча миша» жовтим, тьмяним світлом ледь-ледь освітлює діжку на санках. Привезли сніданок для зеків.

Ранок на Півночі. Уперше довелося скуштувати каші-вівсянки, яку за всіма правилами кухар у білому фартусі роздає черпаком так само, як і в черкаській тюрмі. У півлітрову чашку, яка з Іваном ще з дому, усипав порцію. Подумалось: «Чи вистачило б цього наїстися моїй малесенькій доні Галі?».

Надворі темно, але їх викликають за алфавітом і шикують у дворі пересилки в колону по чотири. Прізвище Харченко за алфавітом називають в останню чергу. Ось із ним Хільченко, Ханчук, Чиричукін, Чуй, Чубатенко, а попереду Срібний, Скородід та інші сподвижники по черкаській тюрмі.

День безхмарний, мороз лютий. Більшість зеків одягнута слабенько, цокотять зубами. Направилися в дорогу етапом. Як дійшли до мосту через Північну Двіну, Чиричукін завалився в сніг, почав корчитися й битися головою об землю. Етап зупинили. Нагодився начальник конвою, глянув, а тоді затримав візника, поклали Чиричукіна на сани й колона рушила. На вулиці людей назбиралося сила-силенна, конвойні відганяють натовп, гарикають на тих, хто близько наближається до колони, жінки втирають очі.

За містом шлях не проторений, бредуть по пояс у пухкому снігу. Іти важко й заборно. Щоб вуха не мерзли, Іван звів комір, кепку на вуха не насунеш, та біда в тому, що в нього парусинові туфлі, а в одному відірвалася підошва. Підв'язав її міцним рубцем із майки, що правила йому за торбу. Добре, що попереду протоптує сніг людська маса й для них, задніх, уже легше шлапати по прим'ятому снігу. Обв'язав і холоші штанів, усе таки менше снігу потрапляє на тіло. Поки що не втомився цибати, а ось поруч ледве чвалає вчитель Чубатенко, спотикається, падає. Кожен крок дається йому надзвичайно тяжко, у нього ревматичні ноги. Іван веде його попід руки, але той далі штикуляти вже не може. Сам Іван теж упрів, почав відставати з Чубатенком. Так плентаються вже цілий день без перепочинку.

Сіріють безкраї білі сніги навкруги й хитається сірий світ перед очима. Уже смеркає. Чубатенко спіткнувся, упав, а Іван через нього теж полетів шкеберть у сніг. Чубатенко не може піднятися. Конвоїр стоїть над ними, лютує, сипле відбірною лайкою й врешті наказує Іванові наздоганяти колону. Що буде з Чубатенком не ясно. Тоді Іван підхватив його на плечі, добре, що той невеликий, худенький, і плуганять обоє позад колони, намагаючись її наздогнати. Товариші взяли Чубатенка й учотирьох понесли вперед.

Смеркає, а кінця шляху не видно. Їх наздогнали сани, на них величезний намет і дві чавунні грубки й ще там щось. Конвойний звелів посадити Чубатенка на них, і сани, обминаючи етап, подалися вперед.

День подаленів і злився з невідступною північною темнотою. Імлиста, сніжна, аж сива темінь пойняла в'язнів і вкутала папломою, гейби проковтнувши... Пізно вночі колону підвели до величезної палатки під лісом і завели всередину, тут світло від двох «летючих мишей». Хтось звелів розрахуватися по десятках, на кожний видали велику круглу хлібину й веліли брати з діжки капусту. Поки Іван отримував хліб, з його десятка половина вже попадала відсипатися на нижніх нарах. Розділити хліб на рівні порції важко, а ножа ні в кого немає, усе відібрали при обшуку. Невдовзі вже всі заснули мертвим сном, незважаючи на холод.

II

Поранку знову в похід. Обідньої пори підійшли до села Талаги, пройшли вулицею. По обидва боки вишикувалися будинки, збудовані з колод, такі чистенькі, вікна, двері обшальовані візерунчастими шалівками. Хатки-мазанки в Україні несхожі на ці. На кожному вікні біліють фіранки й мабуть не один із в'язнів тяжко зітхнув, задивляючись на ці помешкання, згадавши рідну сім'ю й домашній затишок. З вікон визирають обличчя, але на вулиці нікого не помітно. Так перейшли все село, не уздрівши ні душі.

Пройшли мабуть ще з кілометр за Талагу й під горою їх спинили перед довжелезним бараком покритим дошками, поділеним широкою брамою навпіл. Під покрівлею вузенькі горизонтальні віконечка. Барак, напевно, ожив нещодавно. Новоприбулим під стінами цього «палацу» довелося стовбичити на морозі більше двох годин. Тупцюють із брутальною лайкою, «танцями», слізьми й не можуть ніяк уяснити, чому не запускають їх усередину.

З'ясувалося, це був свинарник, який обладнують для заселення зеків. Теслі збили нари своєчасно, а ось дівчата не встигли прибрати гній. Конвой теж ремствує, хоч на відміну від в'язнів, узутий у валянки й одягнутий у кожухи.

На Півночі зимові дні короткі, надворі почало смеркати, коли колона прибулих почала поступово танути. За алфавітом Івана називають знов-таки в останню чергу, а ніг він уже не відчуває. Урешті й вони опинилися в приміщенні. Нараз відчули заколисуюче тепло. Дві цегляні грубки в кінцях барака нагрівають його. Водночас у ніс ударив міцний сморід.

У свинарнику двох'ярусні нари, нашвидкоруч збиті з жовтих дощок. Багато зеків ломонулися на нижній ярус і попадали, а решта ще потребують снігу чи холодної води, щоб відтерти відморожені ноги, у тому числі й Іван. Благають, щоб дозволили набрати снігу, а охорона забороняє виходити.

Наразі смеркло. Під стелею блимають два ліхтарі. Дід Сагайдак поплентався до брами, постукав, вартовий мовчить. Постукав удруге, брама відчинилася й дід опинився надворі. Йому крикнули:

— Стій!

Вилили на нього відро холодної води. Назад дід повернутися не міг, брама зачинена. На морозі його проморили хвилин зо три, опісля впихнули до бараку. Той упав обличчям на нари й голосно заридав. Його роздягни, накинули щось сухе. Добре, що біля груби на нарах він таки зігрівся й одяг на ньому просох.

Цей випадок глибоко обурив усіх, але що можуть удіяти безправні й беззахисні зеки? Знедолені люди аж тепер відчули, що кожен із них немов би й не людина, а жалюгідна, найнища тварина, слимак, якого кожен у будь-яку хвилину може розчавити, змішати з лайном, безборонно знищити.

При світлі «летючої миші» комендант свинарника зек Шевченко, кооперативний діяч із Черкас, виміряв метром довжину нар по всьому бараку. На кожного зека припадає двадцять п'ять сантиметрів ширини для спання.

Хтось зле пожартував:

— У домовині було б ширше.

Укладаючись звечора спати, усі по команді лягають на лівий бік, простягуючи ноги. Коли вже засинають, то хто з ряду вибув, уже на своє місце не потрапляє. Досипає ніч на підлозі, або сидячи в ногах інших. До того ж бухикання, хропіння, лайка, марення створюють у напівтемряві якесь пекло зі скреготом зубів.

Серед темряви пролунав хрипливий голос:

— Підйом!

Ліхтарі під стелею так закіптявіли, що не видно, хто там гукає. Іще раз озвався той самий голос трохи далі, посередині бараку. Зеки почали ворушитись. Це ж бо вже ранок! Біля дверей стоїть на санках діжка з баландою, бородатий дід у лисячій шапці відкриває її, парує вариво. У діда стоси бачків, кожний розрахований на десять їдоків. Ось і хліб роздають. Зеки ще не знайомі з порядками в цьому таборі. Це той самий «Кулойлаг», про який був напис на вагонах ешелону.

III

Архангельська земля до того велика, безлюдна й безкрайня, що навіть ріка Кулой утомлюється нести свої холодні води по її безмежних рівнинах. Похмуре північне небо осипається на цю грішну землю дощами й снігами, безжалісно заковує її в крижані й настові кандали, закутує саваном нескінченних снігів. Зеки працюють на тартаках і в лісорозробній промисловості, а також будують канал між річками Пінегою і Кулой.

Принесли баланду, сьорбають. У бачку в сірій підсоленій воді плаває кусочків із десять біленьких бруквин. Встали голодні. Комендант записав у санітарну книжку хворих зеків. Як розвиднилося, тих, хто ще міг ходити, повели в санчастину. А кого й поволочили під руки, у тім числі діда Сагайдака, Чубатенка й ще кількох. Іван теж пішов, бо на лівому стегні в нього визрів здоровенний чиряк.

За півкілометра від свинарника розташований Талазький табір — дільниця «Кулойлагу». Її штаб знаходиться в селі Часовенському, на річці Лодьма, по ній ходить катер із Архангельська. У свинарнику немає жодного побутовця з зеків. Коли їх «ворогів народу» привели до лікарні в Талазький табір, вибігли дивитися, як на диких звірів усі, хто перебував тут давно, зокрема розкуркулені, а більшість побутовці, молоді люди, чоловіки й жінки.

Талазький табір — широка рівнина, огороджена по периметру колючим дротом. На двох вулицях цього чотирикутника на вишках сидять із рушницями охоронці-«снігурі». Усередині цієї загороди понад тридцять дощаних бараків. Коли все це тут будувалося, невідомо. У бараках є навіть електрика, а побутово-господарські бараки з відповідними спеціалістами.

Іван із групою хворих дістався лікарні, потрапив у перев'язочний кабінет. Фельдшером тут старий дідок із борідкою, на носі старовинні окуляри, помічником у нього дівчина. Здійснивши огляд, він звелів лягти на тапчан, оголити стегно. Раптом ніби хто ушкварив Івана по болючому місці. Інстиктивно рука сильно махнула, захищаючись, і він угледів, що дідок покотився по підлозі аж під двері. Розтеклася в Івана по тілу гаряча рідина, це дідок ланцетом розсік чиряка. Отрусившись, лікар посадив окуляри на ніс і відмітив:

— Могло бути й гірше.

Дівчина сміється, чмихаючи в рукав. Іван просить вибачення й оправдовується:

— Для мене це сталося досить несподівано, тому-то так і трапилося.

Через кілька днів усім видали валянки, брезентові рукавиці й ватяні шапки з навушниками. Викликали охочих різати дрова для опалення бараків у зоні. Спати стало вільніше, багато люду в лікарні. За ці дні встигли скуштувати баланди різних смаків, хтось дуже піклується, щоб вони не заоскомилися. Буває баланда з магару, турнепсу, кислої капусти, моркв'яного ботвиння, сочевиці. Привозить її рано і ввечері дід Лисиця (так прозвали його за лисячу шапку). Усе це вариво на смак таке, що неможливо розпізнати, з чого воно зварене. Правда, дід Лисиця сам оповіщає «меню». Капустяну баланду розпізнають по збільшеній кислотності, а коли в бачку не сіра рідина, а чорна, то хлопці вигукують, що це «карі очі».

Кип'яток теж привозять із верхньої зони. Довідалися від хворих у лікарні, який місяць, число й день за календарем. Так само змогли дістати конвертів, паперу для листів. Почали писати на батьківщину. Оголосили їм адресу зони, попередили, що дозволено повідомляти додому, а чого ні.

У свинарнику вже трішки освоїлися. Комендант домігся аби дали змогу помитися в лазні, може й білизну змінити, бо вже геть перетліла на тілі. Розділили зеків на бригади по сорок осіб, призначили бригадирів. Іван попав у бригаду № 8 до колишнього професора Воронця. Він у них настирливий, жвавий, а від бригадира і його авторитету тут залежить немало.

IV

У грудні місяці стоять люті морози. Прийшла черга йти й восьмій бригаді до лазні. Чомусь весь свинарник ходить до селищної лазні в Талагах, а не в зону. Після лазні, яку зеки зустріли ніби світлу неділю, білизну таки змінили. Того ж дня видали ватяні штани, тілогрійки, бушлати й навіть рукавиці. Значить поведуть на якусь справжню роботу.

Як і завжди, нарядчик Кочнев приходить до них із зони й хриплим голосом горланить:

— Підйом!

Дід Лисиця вже стоїть із діжкою баланди й кип'ятком. Зеки одягаються, снідають і чекають виходу на роботу. Приблизно за годину знов той же голос оголошує:

— Восьма бригада — на вихід!

Щоденно, затемна, виходять, стають по чотири в ряду й плетуться на тяжку працю. Кайло, лом, лопата, пилка — їх знаряддя. Робота не постійна. Ходять на копання ям у мерзлій землі, видовбують замерзлу суміш перегною й землі з ящиків для парників, готуючи їх до нової набивки. А найбільше учащають на річку Кузнічиху видовбувати з льоду колоди сплавного лісу, якого не встигли пригнати до лісопильних заводів в Архангельську. Це найтяжча робота. Без лома й кайла, нічого не вдієш. Ще й гострий вітер із морозом тягне, проймає до кісток. Робота не страшна, коли людина здорова, а головне не голодна, а в зеків, тільки й думки, як би наїстися. Відсунулися на другий план усі почуття, на першому їжа, хліб, хоч крихітка хліба серед дня.

З бригади чотирьох зеків визначили перевозити колоди кіньми на волокушах у зону. Поїхали на Кузнічиху з конвойним. Іван іде поряд із конем. Мороз лютий, а перед сходом сонця ще міцнішає. Вибралися на горбистий берег, відпочивають. На південь світла смуга на горизонті, там — Україна! Ох! Коли ж він знов побачить свій рідний край, обніме своїх нещасних діточок, дружину? Утирає сльози рукавицею, щоб не замерзли на вусах і бороді. Ніколи не думав, що в нього виросте така борода.

Кожному зеку за вироблену денну норму покладено шістсот грамів хліба, а коли він її не виконує, видають лише двісті. Норма нарочито встановлена для «ворогів народу» таким чином, що її жоден зек осягти не в змозі, скоріше сам загнеться. Від того «політичні» голодують, а чи довго так буде?..

V

Почали надходити листи з батьківщини. У свинарник приносить їх начальник культурно-виховної частини (КВЧ) талазького табору. Тепер у кожного зека жевріє надія одержати звісточку з дому, а може й посилочку.

За місяць тяжкої каторги, за весь час їх перебування тут, дали вихідний. Іван одержав листа від дружини. Вона пише, що отримала його записочку, яку переслала дівчина Марія Рута. Повідомляє, що вислала посилку, усе принесли батьки учнів, а ще бригадир із колгоспу привіз дві фури соломи за Іванову роботу в клубі й на полі з учнями. Срібний і сусіди пішли за посилками звечора, а повернулися о дванадцятій ночі й розповідають:

— Вохровці переглядають посилки, що їм сподобається, відкладають убік, як небезпечне, потім забирають собі.

Наступного дня Іван теж отримав сповіщення на посилку. Увечері, після роботи, пішов у зону з іншими зеками під конвоєм, зайняв чергу. Їх, в'язнів із свинарника, днювальні в свої бараки не пускають через неприємний сморід від них, а надворі холодно. Кімнатка, у якій видають посилки, мала, умістити всіх не може, доводиться очікувати, стоячи на морозі.

Підійшла черга. На стіл вохровці кинули три ящики, на одному диктовому, він побачив своє прізвище. Це ж у нього він часто садовив свою маленьку донечку Галю, щоб та привчалася сама сидіти. Ящик розкрили, вийняли загорнуте в газету сало (ні однієї папірчини з посилок не давали нікому). З газети добрий кусень сала посунувся вбік, решта Івану. Ось з ящика вийняли торбинку, затріпотіло його серце, зашарілося обличчя. Вона була з такого ж матеріалу, як у його донечки платтячко: рожевеньке в дрібну клітинку.

Усе в ящичку перевірено, перещупано, перенюхано. Згорнув у торбу все, що належить йому з посилки, подумки подякував землякам-колгоспникам і сім'ї за такі щедроти. Відлягло трохи печалі з душі, є ще люди, які його не вважають «ворогом народу».

І

На початку січня 1938 року нарядчик Кочнєв оголосив:

— Усім після сніданку збиратися на етап.

Зачитав і список зеків третьої категорії — людей похилого віку й хворих, які звільняються від етапу. З Іванових сусідів лишаються старий Бурдій, бугор Воронець, комендант свинарника Шевченко, Ханчук, який загубив десь свої окуляри й нічого тепер не бачить, та ще чоловік із тридцять.

У в'язнів із словом етап, асоціюються голод, холод, страшна втома, пригноблені почуття, а головне — невідомість: куди їх поженуть, у які краї, що їх там чекає. Усе це гнітить душу. Їм ніколи не оголошують кінцевий пункт призначення. За цей короткий час перебування в свинарнику всі вже якось звиклися із своїм горем. А коли вийшли надвір, щоб вирушити в невідомий путь, то вже й з цим теплим пристанищем розлучатися жаль, хоч вони в ньому й бували тільки ночами. Вишикувались, як завжди, проголосив їм напутнє слово начальник конвою. Говорив швидко й викидав із себе слова, наче знічев'я випльовував круглі камінці з рота:

— Іти без шуму, з лави не виходити. Крок вправо, крок вліво — застосовуємо зброю без попередження.

Морозяна ніч не закінчилася, місяць ще несе на небі свою варту, освітлюючи їм сніжний шлях. Пробрели кілометрів може зо два, перед ними постала темна стіна — тайга. Як у широчезну браму ввійшли в просіку, з обох боків величезні ялини, на їх лапах, схилених додолу, повно снігу. При світлі місяця все як у казці, дивовижно благоліпне, чарівне, феєричне. Іван виріс у степах України, видовище північного лісу його надзвичайно вразило.

Волочаться тайгою весь день без спочинку. Коли присмерки почали виповзати з-за дерев, вибилися до широкої галявини. Згори видко нешироку річку Юрку, яка вихляє між невисоких берегів, як гадюка в бур'яні.

На рівній площі берега — табір. Гектарів п'ять обнесено тином, метрів зо три заввишки. Знадвору, за ним переплетена сітка з колючого дроту, на двох кутах огородженого периметру стоять вишки з накриттям, заввишки метрів до десяти. На них «снігурі» позмінно вартують день і ніч.

Пройшли через прохідну будку лагпункту як вже стемніло. Серед табору горить величезне вогнище, освітлюючи всю територію. За тином на кілочках горять ліхтарі «летюча миша». Уночі на дротині бігає вівчарка. Їх, чоловік тридцять, розмістили в новенькому приміщенні, яке збудоване поруч із прохідною, решту — по бараках. Усередині тепло, стоять двоповерхові нари. Пахне вологою ялиновою корою, свіжістю ядреної деревної плоті, приправленої серпанком теслярських цигарок. Днювальний оповістив:

— Ідіть, отримуйте баланду, а у кого немає в що, купляйте мисочки в ларку.

Отримав Іван черпак баланди, сивої кислої води, без жодних ознак капусти. На кухні чотири казани висять на міцних перекладинах, які кінцями лежать на стовпах, забитих у землю. Усе в таборі зроблене нашвидкоруч. Тут кілька старих бараків і величезних палаток. Одна невелика, у ній живуть десятники, лісоруби й прораби. Днювальний, старий уже згорблений чоловік Верба, ознайомив новоприбулих із місцевими порядками:

— Начальник табору Гусаковський Антон Дмитрович, років під сорок, дуже злий, з зеків, був десь на Уралі директором заводу. А комендант ще зліший, з українців, якийсь Матвієнко.

І по секрету звірився:

— Ці начальники довели людей до згубу. Зеки працюють на лісоповалі, їм установили норми шість кубометрів на особу, яку виробити неможливо, тож і сидять усі на голодному пайку. Та ще й цинга валить, половина людей у лікарні, бо такі харчі, крім могили, нікуди не доведуть. А ще остерігайтеся кухаря Птіцина, то є донощик.

II

Над табором повисла непроглядна темрява вітряної північної ночі. Іван довго не може заснути. Різні думки крутіжаться в голові, як хурделиця. Не може спинитися, не може за щось учепитися думкою, аби прибитися до якогось берега. Відчуває себе людиною, яка не здатна подолати важку течію ріки: «Чому я тут відбуваю це покарання? Якщо сконаю, то за що?».

Сусід по нарах, перед ранком вийшов надвір. Повернувшись, штовхнув його й прошепотів:

— Сходи надвір і за рогом щось побачиш.

Іван зразу ж вислизнув за ріг приміщення. Над бараком ліхтар, примруживши своє старече око, засльозившись, з сумом дивиться на звалений під самою стіною штабель трупів у нижній білизні. У кожного, біля великого пальця босих ніг, прив'язана дерев'яна бірка, на якій щось написано, чи то прізвище, чи то номер.

Неначе хтось сипнув приском на спину! Від жаху по тілу пробігла дрож. Повернувшись на своє місце, розштовхав Срібного й розповів про побачене. Враження від того жахливого видовища ще більше роз'ятрило душу, усе його єство обплели щільним павутинням безпросвіток і безнадія. Ця страшна ніч відбила охоту далі боротися за своє існування. Різні недобрі думки закружляли в голові, як чорні круки.

На ранок зеки знову стоять у колоні по четверо посеред двору. Перед ними походжає начальник лагпункту Гусаковський, ще молодий, задьористий, білявий чолов'яга в хромових чоботях і довгій старій шинелі. Він палко й наполегливо втолкмачує в'язням:

— Ви всі — вороги народу! Тільки чесно працюючи тут, можете змити з себе ганебну пляму. А якщо хтось здумає філонити, таким знайдеться місце в штрафному ізоляторі. Так що врахуйте!

На чемній відстані від начальника походжає комендант лагпункту Матвієнко. Він також у хромових чоботях, галіфе, але в бушлаті. Це високий на зріст здоровило, чорнявий, під носом вусики «а ля Гітлер». Вони безперестанку бігають ходором із боку в бік, як у кроля. У цієї «людини» в обличчі є щось звірине, бо очі ні то собачі, ні то котячі, якісь зелені. Після моралі Гусаковського почав читати свою Матвієнко. Не сказав нічого нового, змавпував те, що вивергав попередник, але свою промову густо перемішує найдобірнішими матюками, і закінчує її так:

— Усі ви, хохли, робити вмієте, а якщо не будете виконувати норми, ночуватимете в ізоляторі, — і додав — Філонити не дозволю!

Давно відомо, чим людина мізерніша й ниціша, чим менше Бог дав їй розуму й таланту, тим нахальніше вона преться до влади, а потім тримається її чіпкіше й настійніше, будь-що намагаючись вивищитися над достойнішими за неї. Її постійно гризе жадання принизити розумнішого, кращого за себе, упослідити прилюдно. У суспільному житті, як минулого так і сьогодення, коли суб'єкти подібного штибу, за різних обставин і причин випинаються бодай на який найменший щабель владної ієрархії, їм здається, що вони високо піднялися, а насправді, вони просто спливли...

Незрозуміле слово філон згодом розшифрували новоприбулим старожили таборів. Воно на блатному жаргоні означає — ледар, симулянт. Тобто філонить — це хитро ухилятися від праці.

На Юрках, крім політичних зеків є й побутовці. Вони захопили всі блатні посади — поварів, хлібопекарів, перукарів, завідувачів продуктовими й речовими складами, продавців у ларку, працівників комендатури й лікарні. Усі молоді побутовці, які не мають якоїсь штатної посади, на роботу не ходять, за що їх поміщають до штрафного ізолятора. Усією цією зграєю управляє зек — злодій у законі Сорокін. Називають його паханом, а всіх побутовців сорокінцями. Вони грають у карти, а крім того, обкрадають зону. Перед прибуттям нового етапу на Юрки тут обчистили ларьок, забрали все, що можна з'їсти або заховати.

З нового приміщення, у якому прибулі зеки ночували першу ніч, їх перегнали в старий напівтемний барак, а туди перенесли ларьок, щоб знову не залізли вурки через стелю, як це трапилося раніше. Зеків як і завжди підняли о п'ятій годині ранку. У барак забігли нарядчик із комендантом і скомандували:

— Підйом!

Почали стягати за ноги тих, хто не ворушиться на нарах — вони мертві. Цей метод тут застосовувався ще задовго до старожилів цього лагпункту. Залишилося їх тут не багато. А нових пригнали їм на заміну.

У лікарні теж свої порядки. Приходить хворий, лікар Шигіман велить санітару Дзуську поставити відвідувачу термометр. Через десять хвилин санітар уже бадьоро гукає:

— Нормальна, братка!

Та хіба у геть захлялої людини буде підвищена температура? І хворого випихають за двері. У цій комірчині трьом тісно, бо тут і ліжко лікаря. Йому суворо наказано більше чотирьох зеків на добу не звільняти від роботи.

III

Учора, після напутніх слів Гусаковського й коменданта, прораб відібрав з-поміж прибулих теслярів, записав їх прізвища, викликав охочих пиляти дошки із соснових колод. Зголосились двоє з Полтавщини — Пучок та Обеременко й залишились у зоні. Решту поділили на ланки, по три чоловіки, видали пилки, сокири й погнали в тайгу. Старший конвойний попередив, що застосовуватиме зброю, коли хто з них зробить крок вправо чи вліво.

Брели довго по битому шляху, а потім звернули навзбіч. Тут снігу вже до пояса, він рівним шаром лежить по тайзі.

Колону спинили. Десятники провели інструктаж, як спилювати дерево, обрубувати гілля й як його спалювати, який розмір колод і з якого хлиста можна вирізувати. Показали все це на прикладі.

Працюють без відпочинку цілий день. Іван із Срібний пиляють дерево, а Яровий карзує, обрубує гілля. Вони ж удвох розміряють хлиста на діловий ліс, а все негоже ріжуть на дрова, складають у кубометри, тут же спалюють гілля на вогнищі. Незважаючи на тридцятиградусний мороз, працюють лише в светрах, зі спин здіймається туманець. По закінченні роботи десятник заміряв кубатуру готового лісоматеріалу, вийшло 25 % норми. Їх ланка виробила найбільший відсоток, решта й того менше.

Першого дня всім видали хліба по 600 грамів, як учням. Наступного дня, хоч і вкалували ще з більшим завзяттям, а натягли ледве на 30% норми. Тепер видають хліба лише 200 грамів, який у мить ока провалюється в порожню утробу, і відповідно до відсотків — черпак табірної баланди. І пішло так щодня, більше 20% ніхто не виробляє. Десятники заміряють тільки чисту кубатуру ділового лісу, іншу роботу не враховують. Зрештою, роботи в лісі припинилися. Приходять зеки на лісоповал, розводять велике вогнище, кладуть круг нього колоди й сидять голодні похнюпившись, гріються. Іван із своєю ланкою ще трохи повертілися, поки і їх трьох не полишили останні сили, здалися й теж посідали до гурту. Конвойні не втручаються, мовчки сидять окремо біля свого вогнища. План зеків по лісоповалу провалився, а теслі вже закінчують величезний будинок під лікарню для лагпункту. На черзі спорудження штабу, лазні, їдальні.

Уже другий місяць вони так «валять» ліс. На гіллі ялини притягли до лагпункту ще двох своїх товаришів Паровичного й Вареника, ледь живих. А перед відправкою на роботу в тайгу їм знову читає мораль Гусаковський:

— Ви всі філони, хитрозаді хохли!

А Матвієнко погрожує ізолятором, і ні пари з уст про бригаду Сорокіна.

Іван так, як і всі товариші по нещастю, думає тільки про одне, як не подохнути тут із голоду. Санітар Дзусько шукав хороші штани для лікаря Шігімана й зізнався:

— Я пройшов у санітари лише тому, що Шігіману віддав своє літнє пальто.

Іван теж проміняв свої добротні домашні штани лікарю за кілограм хліба. Тепер ходить у виданих ватяних штанях. Добре й так, а далі що буде, те й буде...

IV

На Юрках чергова покража. Обнесли пекарню й продуктовий склад. Усі знають — це справа рук безконвойників, які кіньми їздять до Архангельська за продуктами й повертаються вночі. Та як довести це? Конвою з ними немає.

Побутовці вкрай знахабніли. Бригада Сорокіна щоденно збирається в якомусь одному бараці й там ріжуться в карти. Усі вони мають гроші. Безконвойники доставляють з Архангельська все, що їм заманеться.

Політичні зеки в цьому відношенні найнещасніші. Для боротьби за життя й існування в них немає ніяких засобів. Виводять у тайгу голодних, охлялих, а вони навіть уже працювати не здатні. Поки дочовгають, то вже не вистачає духу ворушитися. Так щоденно. Відсиджуються навколо вогнища на колодах до сутінок. Потім човпають до свого лігва, щоб виспатися на голих дошках і випити черпак баланди, від одного тільки виду якої підкрадається нудота.

Івана теж спіткав голодний припадок у димній тайзі. Притягли і його в зону на ялиновому гіллі. Побував у гостях у кістлявої, усе в ньому пригасло, ледь жевріє. У лікарні виснажених із лісоповалу від роботи не звільняють. Усе частіше приносять зеків на ялинових гілках. Мерців на Юрках комендант і нарядчик, складають у штабелі до весни.

А норма на лісоруба не зменшується. Боротьба за існування розгорілася так, що переборола всі інші почуття. Виснаженою голодом людиною керує лише шлунок, інших нав'язливих думок не виникає, крім як про їжу, кусень хліба. Краще хліб із водою, ніж солодощі з бідою.

Якби хтось сторонній побачив Івана теперечки... Зігнута, замурзана по вуха людина, з довгою, як у водяника, рудою бородою, каплею під носом, смагою на губах, руками-граблями як у смолокура, очима без виразу, повними сліз. Знівечена, напівтямуща істота, що чекає з хвилі, на хвилю смерті. А йому йде лише сороковий рік життя. Скільки снується тривожних думок у голові. Скільки перетолочено, перетовчено. Якось прострілило, ніби повернувся з небуття: «То хто ж це я такий? Ага!... Я ж учителем був... Іваном Борисовичем...». Так він тепер живе... Гм... живе, але чи знає, що принесе йому найближча година? Як сполоханий звір ховається, укутується в якесь дрантя на нарах і все це заради звичайнісінького тіла. І життя. З першого дня свого арешту гадав, що зі своїми хворими легенями може й до місця каторги не доїде. А трапилося так, що у хвойному лісі хворі легені вилікувалися, це для нього хоч одна приємна несподіванка.

Якось на Юрки доставили посилки й пошту. І він отримав листа від дружини, а посилку від сестри Марії. Дружина пише, що їй довелося віддати обох синів до дитячого будинку в село Грушківку, за Кам'янкою. За синів Іван радий, що відтепер ними буде опікуватися держава. У той же час і жаль здавив серце. Немов травневі кульбабки розвіяв вітер його сім'ю по світу.

Сестрина посилка врятувала від найстрашнішого — бути стягнутим за ноги з нар на землю серед бараку. Натепер він почуває себе наново людиною. Шлунок перестав керувати розумом, а чи надовго? Буде видно...

V

На лагпункті Юрки «вороги народу» не перші. Першими будували табір у тридцятих роках ченці, потім розкуркулені. Їх лишилося тут зовсім обмаль, натепер вони днювальні по бараках. А більшість із них — у тайзі, на пагорбі, у мерзлій землі, де тепер ніщо їх не тривожить.

З поповнення, що прибувало за ці роки, люди різного покоління, моралі, справжній набрід. Серед побутовців чесних людей мало, в основному лиходії, кишенькові злодії, майстри «мокрих справ», шахраї. Коли в цю блатну компанію вкинули ще й «ворогів народу», то вони опинилися в найжахливішому стані. Бригада пахана Сорокіна зразу ж заволоділа всім тим, що лишилося в них з одягу й харчів. Програють і виграють у карти все, що поцуплять або відберуть в новоприбулих, бо ті весь день працюють за зоною.

Блатні так знахабніли, що виривають із рук порцію хліба чи посудину з баландою з-під самого носа при роздачі обіду чи вечері. Звичайно, їх б'ють, як піймають, але це не допомагає. У штрафному ізоляторі сидять не довго: натягне такий пальцями шкіру на грудях або на животі, чим-небуть гострим дряпоне, щоб кров заюшила й горлопанить:

— Лікаря, помираю!

Надвечір на Юрки пригнали новий етап «ворогів народу». Іван зайшов у барак, де мають ночувати новоприбулі, і гукнув:

— Хто є з черкаської тюрми або з Кам'янського району?

Таких не виявилось, але обізвався молодий чоловік років тридцяти:

— Я колись жив у Кам'янському районі, там мої родичі і поднесь, а я в Києві, звідки й забрали сюди. Я жидок Райгородський Гриша, ви ж хто будете?

— Я Харченко Іван з Вербівки, Кам'янського району.

— Чи немає у вас брата в Києві. Я був на опері «Князь Ігор», партію князя виконував якийсь Харченко Артем, та так співав, що його викликали не один раз на біс. У нього низький бас і такий сильний, наче грім.

— То мій рідний брат, він навчається в інституті.

А потім поцікавився:

— За що ж тебе забрали?

— Пришили мені багато всього, а головне те, що буцімто я розшифровував із контреволюційними вибриками скорочення (абревіатуру) як от: НКВС, ГПУ, БРСР, УРСР, а особливо СРСР (СССР), ніби розшифровував як: «Смерть Сталіна Спасе Росію». Це вже пришили мені білими нитками.

Вони ще трохи побалакали про життя на волі і в таборі. Після цього вечора земляка Райгородського Гришу він більше ніде не зустрічав.

Жінки працюють при лазні в мисливській хатці на березі річки Юрки, перуть білизну, ремонтують одяг. Такі хатинки будувалися на кожній річці, через десять кілометрів. Усі жінки — побутовці, виконують норми й почуваються безтурботно, навіть закохуються в молодих хлопців. Живуть в окремому бараці, огородженому колючим дротом. Комендант на ніч замикає хвіртку в дротяному тину, вважає їх своїм гаремом. Адміністрація Кулойлагу на Юрках не буває, а тому не знає, а може й знає, що більшість зеків звідси, а також і з інших табірних пунктів, масово повивозили та позаривали, як собак, на пагорбах у тайзі.

VI

На початку березня 1938 року на Юрках з'явився контролер Барков. Він зібрав усіх бригадирів-лісорубів, десятників, теслярську адміністрацію, прорабів, начальника Гусаковського, коменданта, усю обслугу й поцікавився:

— Як ви оцінюєте виробіток лісорубів та інших зеків, що працюють за зоною? Як записуєте відсотки за роботу, як харчуєте їх?

Йому доповіли, як все робиться. Тоді він зачитав інструкцію, у якій сказано, що робочу силу треба берегти, а тому необхідно всяку роботу оцінювати у відсотках. Наприклад: підійшов до дерева обтоптав сніг, який буває до пояса, пиши відсоток. Звалив дерево чи обрубав гілля, теж відсоток, бо це все робота, а за неї треба видавати хліб і приварок, щоб зеки масово не вмирали.

Через кілька днів не стало на Юрках Гусаковського. Коменданта Матвієнка погнали валити ліс, а на лісоповалі став керувати роботою Журавльов. Усе змінилося. Там, де займали відповідальні посади побутовці, їх замінили політичними — «ворогами народу». От теперечки зеки дізналися, що начальника Кулойлагу Рукіна, а з ним начальника санчастини Фефера, що так успішно гендлювали продуктами, спиртом та ще й медикаментами, заарештували на якійсь залізничній станції. Вони втікали кудись, бо рознюхали, що над ними загущуються хмари.

Наступного дня Іван із своєю ланкою на лісоповалі ввалили 225%, а всі інші ланки їх бригади не нижче 150%. Ожили Юрки, і зеки ожили. На кухні не стало мерзенного донощика Птіцина, тут уже працює жіночий персонал, гарна молода жінка Князева — шеф-кухарем. Вариться, жариться не в одному котлі. На обід уже не традиційна баланда, не бадилля з моркви, а вермішель або куліш. На друге каша або картопля, хоч із сухої, але таки картоплі, її тут, до цього, ще ніхто в очі не бачив. В обід харчують рибою, найчастіше камбалою, тріскою, дають інколи помідори, хоч вони й зелені, та для зеків, це краще за всі інші ласощі.

Будівельна бригада закінчила будинок для лікарні, планують спорудити кухню і їдальню. На вранішній розвод з'явився новий начальник лагпункту Алешкевич, молодий чоловік, років тридцяти п'яти, з ним лікар Іванов, який прискіпливо додивляється до одягу й взуття зеків, що виходять на роботу за зону. Ще стоять морози, тож лікар завертає назад у табір усіх погано взутих чи вдягнених. Лікаря Шігімана не стало, Дзусько залишився днювальним при лікарні.

Якось у квітні, коли ще лежав сніг у лісі, від ланки до ланки, поширили наказ:

— Івану Харченку з'явитися до начальника Журавльова.

По мокрому снігу побрів Іван ліворуч від своєї ланки, побачив тут біля вогнища Журавльова. Той чомусь у будьонівці й в короткому кожушку, йому десь років сорок. Журавльов наказує йому:

— Зараз підете в зону, з'явитеся до Алешкевича, а він вам скаже, що робити.

Написав записку, щоб не затримували на шляху. Іван пішов, вибрався на просіку, а там битим шляхом аж до Юрків. Чудно, що йде сам без конвою, легко якось на душі.

За зоною в окремому будиночку помешкання Алешкевича. У ньому й засягнув оперуповноваженого. Це для зеків табірний найвищий бог, кличуть його вурки — кумом. Алешкевич наказав:

— Ви завтра відправитесь в Часовенське, у штаб таборів, які по річці Лодьмі, там будете отримувати продовольство й доставлять сюда, на Юрки. Даємо вам цілодобову перепустку. Будете поки що доставляти кіньми, а шлях налагодиться, тоді підуть машини.

І

Так само викликали й зека Велюгу з лісу. Наказали прийняти ларьок, а ще одному — Маришеву, іти в Часовенське, і зайняти там посаду перукаря. З Маришевим Іван умовився разом вирушати раненько. Дорога не близька, тайгою по рівній просіці добиратися кілометрів п'ятнадцять. Проходячи повз будку вохри, показали перепустки. Черговий поцікавився:

— Куди зібрались так рано, зараз дванадцята година ночі?

Але яка ж це ніч, коли черговий читає газету без світла? Важко розібрати, що надворі, адже стоять білі ночі. На галявині біля великої калюжі сіли відпочити. У тайзі так тихо, що звичне вухо ловить рух білки, хоча вона ковзає по гілках майже нечутно. Далеко лунає стукіт копит лося, різко доноситься брязкіт гіллястих рогів і стукіт оленячих ніг. Навіть незграбне топтання ведмедя ясно лунає здалеку. Прошмигне заєць і нашумить удосталь. Через те й звуть тайгу гулкою.

Похмурі лісові велетні, мовчазні й німі. Якщо високі вершини й шепочуть про щось один одному, то нікому не зрозуміло, навіть ворону, найрозумнішому птаху в світі. У сутінках тайги через просіку перебігають сотні зайців. Це зеків не дивує, бо у вухатих ниньки весільні ігрища.

Коли пройшли майже половину шляху, з тайги почувся гомін, тріск і шелест. Вони присіли за штабелем ялинових колод і в ту ж мить як вихор через просіку перекотився темний клубок. У ньому можна було розпізнати постать ведмедя, а за ним дві хвостаті фігури вовків. І на думку не спадало, що ведмідь може так швидко бігати, спритно орудувати оцупками з дров'яного штабелю, який складено на просіці. Ведмідь хватає обома лапами дровиняку, стає навдибки, кидає на своїх ворогів доволі влучно, бо один із нападників, що ближче до косолапого, раптом перевернувся, заскиглив, як собака. Мишко тим часом швидко дременув у тайгу, сіроманці за ним. Іван подумав: «Такі закони тайги, вони близькі й до нашого життя на волі, коли тебе починає травити зграя вовків».

II

На географічній карті є річка Лодьма, яка впадає в Біле море біля Архангельська. Збираючи вічну данину з неозорих тайгових і небесних джерел, вона розтягнулася на багато кілометрів. У неї є й притоки, та назви не позначені. Іван уже вивчив їх всі... Лодьма на карті вирізнена, як річка значима для Півночі. Початок її в Лодьмозері. У довжину воно кілометрів двадцять п'ять, а в ширину кілометрів п'ять, як де то вужче. Менша половина її тече на південь і потім круто під прямим кутом повертає на захід до Білого моря, плине до Архангельська й впадає в приток Північної Двіни.

По обидва боки цієї річки простягнися лагпункти «Кулой-лага». Лодьма починається в тайзі там, де й річка Кулой, вони своїми витоками майже сходяться. «Кулойлаг» в основному розташований на річці Кулой, а вже по Лодьмі, його лагпункти. Упродовж тайгової річки мало населених пунктів. На половині її шляху розташоване невелике село Часовенське — головний штаб всіх лагпунктів, які знаходяться по Лодьмі. Сама ж річка тягнеться кілометрів на вісімдесят. Дрібненьких селищ по ній, від середини течії до Архангельська, ще зо три — Коровенське, Ховрашино, обоє на вищому правому березі, хатинок по п'ять-сім. А вже кілометрів дванадцять від Архангельська, вверх по течії, знаходилось село чи селище Монатья.

Село Часовенське лежить на правому березі річки Лодьми. З півсотні дворів на високому березі та дворів із десять на лівому положистому. Пісок 20-метровою смугою тягнеться понад річкою кілометрів п'ять. У цьому селі й розмістився штаб усіх лагпунктів. Катерами з Архангельська сюди доставляють продукти, різний крам, а звідси кіньми й автомашинами вже доправляють у всі кінці тайги, де є табори.

Вони з Маришевим ідуть вулицею села. Коли Іван почув, як замекало теля в дворі господаря й заспівали півні по всьому селу, його серце затріпотіло, застукало так, ніби ось-ось випурхне з грудей. Перед очима відразу ожило все те рідне в Україні, що на волі було для нього таким звичним, буденним, а зараз все це його вразило.

У штабі пояснили, як отримувати продукти й оформляти документи, ввели в курс справ, щодо нової роботи. У невеличкій зоні штабу місця обмаль, тож поселили до місцевого комуніста Чхаєва. Той ще не одружений, працює секретарем сільського компартійного осередку. Ночує Іван на горищі в сіновалі, замотується у величезний кожух і йому тепло.

III

Щоранку, до сходу сонця, коли страшенно хочеться спати, будить його мелодійний звук. Не знає він, хто це й для чого так рано грає, кому догоджає. Як тільки з вулиці зачулися такі м'які звуки, Іван ураз схопився із свого лігва і вмить злетів по драбині вниз. Бачить: літній чоловік стоїть на вулиці, тримає в роті дудочку, перебирає пальцями, як у них в Україні на сопілці, через плече звисають торба й батіг. Звісно, це пастух своїм ріжком скликає корів на пасовище. Тут так ведеться, як сніг із землі — корів на пашу. А молодий хлопець-підпасич бігає по дворах, підгонить корів до гурту. Івану ця професія знайома, але в рідній Україні трохи інші порядки з чередою.

Одержує він продовольство для лагпункту в комірника Василенка. Якось одного дня того в коморі не виявилося, замість нього порається молодий хлопець із місцевих на прізвище Ряхін. Василенко ж опинився між «ворогів народу», а комірникові в помічники дали Івановою земляка Срібного Хому Омеляновича, зека з Юрок, як спеціаліста в цій справі. Іван дуже радий, бо таки Срібний земляк, з яким хоч словом рідним тепер можна перемовитися.

За селом — тайга. Перед світанком Іванові звідти вчувається безперервний якийсь шум, гомін і ніби півняче кукурікання. Поцікавився в Чхаєва:

— Що то за клекіт такий у тайзі?

Той пояснив, що на лісових галявинах токують тетеруки й глухарі. У лісах України такого не почуєш, тут у птахів мотиви не такі, як на Батьківщині. Вечорами дуже багнеться Іванові зазирнути в місцевий клуб, чує звідти музику, співи, але не вдається. Чхаєв рішуче проти цього:

— Не дозволяється!

І в газету заглянути не дає. Не ясно, чи наказано їм, а чи самі вірять у те, що їм торочать їх партбоги, які запроторили таких як він за колючий дріт, зганьбили й приліпили поганяло «ворог народу». Зразу сіверяни всі щиро вірили, що це «вороги народу», цуралися політичних, як чорт ладану. Відтепер, коли не один житель навколишніх сіл десь зник серед ночі й опинився серед «ворогів», перестали вони зеків чужатися й зневажати. Ставляться до політичних прихильно, з співчуттям.

Весною, ледве протряхли дороги, продукти почали забирати вантажівками. Іван теж їздить на Юрки, бо харчуватися доводиться сухим пайком. Одного разу їде з шофером-українцем, судячи по розмові, доволі грамотною й обізнаною людиною, напевно теж якийсь «колишній». Дорога безлюдна, вибоїни страшенні.

— Не хочуть ремонтувати, або хоча б трохи підлатати, — констатує факт шофер.

Хвилин через п'ять за крутим поворотом побачили автівку. Вона стоїть, підважена домкратом. Двоє чоловіків копирсаються на узбіччі в багнюці, міняючи заднє колесо на запасне. Шофер, трішки помовчав і нехотя продовжив:

— Дурні й погані дороги згубили Золоту Орду, потім вони згубили Російську імперію, за нею, згадаєш мої слова, згублять колись і Радянський Союз...

Іван нічого не відповів, бо зовсім не знає цього чоловіка, та й звик уже із незнайомими тримати язик за зубами, і той замовк. Далі їдуть мовчки.

Частенько вони із Срібним готують страву на березі Лодьми, де візники Юрок також варять собі вечерю й ночують тут-таки на березі. У штабі вмінили Івану в обов'язок доставляти на лагпункт Юрки листи й посилки для зеків. Заходить він до завідувача поштою Дерюгіна, і отримує навантаження — розпечатувати листи. Потрібно читати їх, викреслювати те, чого не слід знати адресатам. Коли ж доводиться багато викреслювати, такі листи відкладати зовсім. Дерюгін кидає їх у вогонь. Іван чимало листів пропускає не читаючи, бо це марудна справа.

Коли ж зі списком приходить він до комори, де зберігаються посилки для ув'язнених, рудий аж червоний жидок дивиться в його список, потім у свій, робить помітку «ем-ер», тобто вмер. У коморі таких посилок цілі яруси, аж попід стелю.

Іван давно вже не одержував ні листів, ні посилок, хоч багато писав у всі кінці. Про свою сім'ю давно нічого не знає: чи живі-здорові діти, дружина?

У Часовенському якось уздрів колишнього начальника табору Юрки Гусаковського. Поведінка того кардинально змінилася, теперечки він поводиться з Іваном як із рівним. Колишній начтабору нині завідує хлібопекарнею для зеків, а Іван отримує в ній хліб для Юрок. Гусаковський завжди дає йому лишню хлібину, пригощає хлібним квасом, що стоїть у хлібопекарні в діжці. Про Юрки згадує як про табір смерті, а сам же був там причиною всьому. Оправдовується:

— Такого режиму вимагало начальство — Рукін і Фефер.

Якось після дощу випроводжають машину з продовольством на Юрки. Вона загрузла в калюжі й не може зрушити з місця. Срібний, Ряхін та Іван понатягували всякого дрюччя й накидали його під колеса. Зненацька колесо вирвало з багна невелику колоду, а та угатила Івана по голові. Гепнувся ниць він у калюжу бездиханний. Що було далі, не пам'ятає. Розповів шофер у лікарні, що заскочив до нього провідати на прохання Срібного:

— На щастя, ватяна шапка полегшила удар по голові, опісля вас витягли з калюжі, мокрий одяг замінили й вантажівкою доправили в лікарню.

Уже місяць, як лежить Іван у високій чистій із великими вікнами новій лікарні на Юрках. У кількох її палатах металеві ліжка, застелені простирадлами поверх матрасів, м'які подушки, теплі ковдри. Головний лікар Іванов Яків Іванович, інший Знам'янський Федір Петрович і ще дві жінки-фельдшерки. Кухня окремо від табірної, свій крам, завгосп і обслуга. Особливою людяністю відзначається Іванов. Знам'янський, на відміну від нього, трохи грубуватий, але знаючий лікар. Увесь персонал із зеків, з хворими поводяться як із рідними. Іван уже одужав, але харчується на лікарняній кухні.

Розговорився з поварихою-росіянкою Людмилою й обмовився, що родом з України. Та почала розповідати, що у неї на батьківщині жили українці, які щось там будували в їхньому невеличкому російському містечку. Молоді українські хлопці, користувалися неабиякою популярністю серед місцевих дівчат, не була винятком і її старша сестра Марія.

— Чого ти до хохлів бігаєш, тобі що, наших парубків не вистачає? — запитав якось Марію її брат Сашко. Відповідь сестри запам'яталася Людмилі на все життя:

— Наших парубків удосталь. Але вони зранку горілку жлуктять, а потім один одному морди до крові б'ють. А хохли весь день працюють, а потім трохи вип'ють, а як гарно співають!

У таборі ніхто без роботи не валандається. Через декілька днів після лікарні, Івана викликав начальник УВЧ і наказав:

— Підберіть душ шість з-поміж зеків, які вміють орудувати косою, і підете косити сіно по річці Куруполді, яка десь у тайзі впадає в Лодьму.

На складі йому показали штук вісімдесят кіс, з яких він відібрав дванадцять. Ще батько вчив, як потрібно вибирати по звуку добрячу косу.

І

На Юрках Іван знає багатьох чесних трударів-колгоспників, які потрапили в неволю, як і він. Переговорив із ними й ті погодились піти косити сіно. Розтлумачив їм, які будуть умови на косовиці:

— Пайок сухий, але лікарський, їжу варитимемо самі, норми не встановлюють, а допомогати складати сухе сіно в стіжки, приходитимуть у неділю під конвоєм усі придурки (табірні службовці з ув'язнених, усіляка табірна обслуга).

Виявили бажання йти косити сіно колгоспник Гайдай із Волині, гармоніст Білик із Київщини, інвалід Швайка з Полтавщини, кухар Жуков із Кубані, м'ясник Плачинда з Молдавії й шостий він учитель Харченко.

Налагодили коси, узяли молотки, мантачки, бабки, двоє відер, третє дерев'яне, сокиру й помандрували на річку Куруполду. Вона найближче до табору. Начальник вохри повідомив, що за п'ять кілометрів від Юрок, на лівому березі Куруполди, є добре облаштована мисливська хатина. Там можна жити до кінця косовиці. Знайшли косарі хатинку й розмістилися в ній.

Усі з роботою справляються жваво. Жуков, котрий, як кажуть в Україні: «із полови вміє борщ зварити» — куховарить. Окрім всього, що одержують на пайок, він урізноманітнює стіл ще однією стравою з грибів. Їжа не погана, повітря свіже, чисте та й робота не каторжна. Чим не відпочинок? Звалену траву потроху розтрусюють, щоб швидше просихала.

За тиждень їх провідав вохровець з їздовим, які привезли для косарів продовольство. Він задоволений, бо всі зеки на місці, а ще й до того, подарували йому метрову щуку. Вони вудять хитро: до довжелезної хворостини прив'язують таку ж довгу шпагатину, на кінці гачок із гвіздка, на нього чіпляють жабу. Їхня вудка сягає до середини річки. Риболов Білик цією вудкою проводить по воді двічі-тричі шнуром із жабою й щука обов'язково вчіпляється. От у них і є свіжа риба на обід. Не дарма кажуть у народі: «В умілого й долото рибу ловить».

Тепер до них на косовицю частіше стали навідуватись начальники з вохри. Навіть сам Алешкевич приїхав бричкою, а вони йому поклали зв'язаного живого зайця-самця. Оперуповноважений їм нагадав:

— Зараз зайців стріляти не можна.

— А ми його й не стріляли, а поклали в бричку живого, можна й відпустити.

Алешкевич розсміявся, але зайця не відпустив.

— Ми живемо за законами тайги, — мовив Жуков.

Алешкевич їм порадив:

— Ви косіть уночі, а вдень, коли дуже спекотно, відпочивайте.

Так і зробили. Перейшли на нічну зміну. У денну спеку косарі відсипаються у своїй хатинці.

Якось Іван побачив на гілці щось подібне до велетенського серпа. Ручка, як і у звичайного серпа, не зублений, лезо, мов у шаблі. Ніяк не можуть здогадатися, допитуються один одного:

— Де ця штукерія застосовується?

Розв'язав цю загадку вохровець, який прибув до них із вівчаркою. Сам він сіверянин, тож просвітив:

— Це коса-горбуша. Такі коси на півночі використовують ще й дотепер, але рідко. Нинішню косу, фабричну, тут називають коса-стійка, нею косять стоячи. А горбушею не кожен коситиме, це потрібує достатньо сили, спритності. Вохровець показав і розказав, як нею косять:

— Б'ють нею з обох рук, як дрова рубають, але спочатку з однієї руки, а потім, розігнувшись, міняють руку, б'ють з іншої. У цей час над головою, разом із косою, вихриться трава.

Пробували нею косити дід Гайдай, Швайка й Іван. Важка робота, а до того ще й покіс нікудишній: середина ручки зрізується до землі, а краї її, ледь збивають вершечки травостою.

Цей же вохровець доставив Івану телеграму: «Поздоровляю сином», підпис Борис. У листах він умовився з дружиною, щоб так телеграфувала, замість підпису, ім'я дитини. Таким чином з'явився в нього вже третій син Борис. Сімеєчка підходяща, без батька — шестеро. Двох старших немає вдома, а що буде з меншими двома, він не знає.

II

Косар Швайка, майстер ловити зайців на петлі. Він майже щодня приносить жирного самця. Плачинда, як м'ясник, його оббілує і в них є м'ясо. Жуков тепер бабрається на кухні, як у ресторані. Для приправи є все: жири, цибуля й борошно. Правда, цибуля сушена, а за кухонне устаткування — двоє відер, вогонь і вода.

Гайдай між ними найстаріший, має розкішну бороду, усі кличуть його дідом. Розімлівши після обіду, він з насолодою просторікує:

— Моя стара й вдома не готувала таких обідів, як оце тут. — А Жуков йому:

— Ось повернетеся на Юрки, там похвалите обід.

Білик, витираючи вуса долонею, промовляє, ніби сам до себе:

— Оце не завадив би нам баян, або хоч гармошка.

Він під час сну, безперестану балакає сам до себе, викрикує, співає, а через це Іван і спитав його про життя вдома, у колгоспі. З цього й спричинилися оповідки. Кожен косар повинен розповісти про своє життя на волі з дитинства, хто як зуміє всіх потішити. Найкраще розповідає Білик:

— Працював я в колгоспі бригадиром. Як гармоністу мені часто доводилося бувати між людьми, бувало й на весіллях, грав на гармошці, співав пісні. Якось раз проспівав пісню «Усі гори зеленіють», перефразувавши на «Усі копи зеленіють, тільки сочевиця чорна». Хтось про це й доніс. Пришили мені агітацію проти колгоспів. Люди в ті голодоморні роки на роботу в колгосп не йшли. От хліб і гнив від дощів на полі немолочений, а сочевиця в купках почорніла. Я ж залишився винним.

Черга переходить до діда Гайдая:

— Я працював старшим конюхом. У колгоспах таке діялося, що страшно й згадати. Скотина голодувала не менше від людей. У той тридцять третій рік, коней згинуло тьма-тменна без кормів, а це був резерв тяглової сили для армії. Я за ними плакав, як за дітьми, а мене звинуватили в шкідництві й впаяли десять років таборів.

Ділиться своєю історією Швайка:

— Мій батько був старцем, а я в нього поводирем. Він рано помер, мати з двома дочками пішли в колгосп. Мені захотілося хоч трохи пожити без чийогось командування. Дома шив чоботи. Багато людей щоденно відвідували мене. А мій язик без кісток, теліпався, як лайно в ополонці, от і дотеліпався. Хтось кудись доніс, і мене «нах цундер». Слідчий запитав:

— Вів агітацію проти колгоспів?

Кажу, що вів. Ну й дала мені якась небесна трійця — десять років, бо ніякого ж суду наді мною не було.

Продовжив життєву дискусію Плачинда:

— Батька мого зарахували куркулем, він мав три десятини землі, коней пару. Нас було п'ятеро синів і дві дочки. Горбатилися в нього наймитами, а не як діти. До школи не ходили, усі залишилися неписьменними. Батька розкуркулили, а ми, хто куди. Дома робити було нічого, а в колгосп не прийняли як розкуркулених. Батько-бідолаха теж десь тут, або вже спочиває на якомусь пагорбі в тайзі. Я по селу колов свиней, з того й жив. А коли заарештували, то звинуватили в тому, що сором і сказати, нібито я ходив у нужник із газетою з портретом Сталіна. Це все одно що на вербу по груші лізти. Я ніколи в своєму житті газети в руках не тримав, я ж неписьменний, не було її і в хаті за непотрібністю. Ми в селі в нужнику все більш соломою користуємося. Я все це заперечував на допиті, у відмістку за те, троє діб стояв на ногах без відпочинку, поки не впав. Вартові змінювались, а я стояв....

Доходить черга до Жукова:

— Кубанські козаки до росіян ніякого відношення не мали, аж до Жовтневого перевороту, це була особлива каста, особлива нація. Але комісари після 1917 року вирішили по-своєму... і їм присобачили національність. Зробили їх росіянами. Я був шеф-кухарем у Краснодарському ресторані, а комусь захотілось посісти моє місце. Донесли, що я крав продукти, а в страви щось примішував. І мені дали десять років, не судивши.

Іван теж розповів товаришам по нещастю все про свої митарства.

III

Косарі працюють у нічний час, а вдень із незвички мало сплять. По річці Куруполді вже пройшли кілометрів шість. Сіна сухого досить для стогування. Чекають неділі. Прораб обіцяв вийти до них із придурками з зони складать сіно в стоги й не обдурив. Раненько прийшли осіб тридцять чоловіків і жінок, з вилами, граблями й сокирами. На півночі сіно складають у стоги, не так як в Україні в копиці. Метрів п'ять у довжину настеляють під них сухі оцупки з метр довжиною, а на них кладуть хмиз. По центру забивають кілька ялинових чи соснових Стожарів із гіллям, а на них накладають сіно якнайвище, воно не щільно осідає до низу. Стоги підпирають з обох боків дерев'яними підпорками й сіно остаточно досихає на Стожарах.

До півдня сіно уклали в п'ять стогів. Українці, як відомо, люблять пісню. І полинула вона над північною річкою, відлуння полетіло і відгукнулося далеко в тайзі. Косарі, аж просльозилися, очистили душу тужливим співом, виплеснувши згусток своєї гіркої печалі й туги за Україною. Не чула ще російська тайга української пісні. Може більш й не почує? Щоденно вони просуваються по річці все далі в глибину тайги. Усе глухішими стають лісові нетрі. Якось посідали відпочити. Хтось указав рукою на протилежний високий берег. Івану здався між ялинами ніби вершник, а коли придивився краще, побачив, що між ними, навдибки стоїть ведмідь. Він водить мордою то в один бік, то в інший, мабуть учув запах людини. Косарі сидять тихенько, спостерігають. Ведмідь мотнув мордою, чмихнув і зник у темряві. Це вперше тут, на Курополді, їм довелося побачити господаря тайги.

Дійшли покосом ще до однієї мисливської хатинки. Обкосили височенну траву навколо неї й зайшли всередину. Хатка з ялинових колод, у зруб. Двері низькі, щоб зайти, треба згинатись удвоє. Під задньою стінкою складена з різного каміння піч. Якщо топити в ній, то дим іде на хатку й виходить у дірки під стелею, нарочито для цього зроблені. Тут є топчан, відро, сухі дрова, сухарі в мішечку, сіль та сірники. За мисливськими звичаями все це тут повинно бути для того, щоб мисливець у лиху годину міг зігрітися, напитися чаю й заночувати. На стінках видно написи олівцем, а то й вирізано на колоді ножем, їх багато, вони нагадують, хто тут був, коли й чого. Здебільшого написи робили люди, які подорожували по північному краю.

IV

Крізь двері з хатинки видно річку й високий обривистий протилежний берег. Якось косарі спостерігають цікаву картину. Над обривом з'явився ведмідь. У лапах у нього величезна коряга, нею він хоче вбити якусь тварину, що копошиться в зарослях над водою. Він кинув корягу, а гілка вперіщила по лапах, і він разом зі своїм знаряддям полювання погуркотів сторчма вниз. Почули тільки, як заревів, а потім почмихав і затих. Косарі хоч і регочуть, але не дуже гучно, мабуть із поваги до звіра.

Якось Жуков, приготувавши їжу, знайшов за хаткою в бур'яні гвинтівку. Усі розглядають її й дивуються, хто й коли міг її тут лишити? Заржавлена російська гвинтівка-трьохлінійка з багнетом, у патроннику один патрон. Залишили її в хатині. Приїде якесь начальство, забере. Звірів, окрім зайців, не видно. Зрідка з'являється господар тайги, а зайці косарів зовсім не бояться, гасають, аж до річки, пастися на дикій конюшині.

Швайка ніколи на місці не сидить, може тому, що наймолодший з-поміж них, а може має таку вдачу. Якось під кінець робочої ночі, тобто перед ранком, готувалися йти на відпочинок, коли це він приніс із лісу зайця й закликав усіх піти в тайгу. Він там знайшов щось цікаве. Вийшли на простору галявину, яка схиляється до річки. Серед неї росте величезна ялина. Швайка показав рукою на стовбур. Усі зиркнули туди й вгляділи прибиту дощечку, метрів зо три від землі. На ній ще помітні літери, написані чорною фарбою. Довго не могли розібрати. Зрозуміли лише кілька слів: «Тут... 1918... чоловік... втікли... Муд'юг».

Слова так вилиняли, що весь напис розібрати неможливо. Коли й ким ця дощечка була тут прибита? Іван колись читав про Муд'юзьке повстання й розповів, що знав:

— Тут у глухій північній тайзі, відпочивали чи поневірялися втікачі з концтабору, що в 1918 році знаходився на острові Мудьюзький у Білому морі. Приречені на вірну смерть, в'язні повстали, багатьох із них було перебито, але декому все ж таки пофортунило перебратися через протоку на материк. Оце ж вони знедолені, напевне й відпочивали під цією ялиною. Тут же помітно могилу, можливо, хтось із них і лежить у ній, не витримав тяжкої долі. Може, і нас чекає така содуха на чужоземщині.

Усі скинули арештантські шапки. Довго стояли мовчки над могилою невідомого їм в'язня, кожен думав про своє. Швайка каже:

— Двадцять років уже минуло, а горя на світі ніяк не зменшилося.

А гармоніст Білик прорік думку, майже як справжній філософ:

— Народ сліпо вірить своїм поводирям, як богам, від первісного ладу до сьогодні, але не всі вожді мудро керують. Такі «поводирі» осліплюватимуть народ гарними нездійсненними обіцянками, нічого, крім туману в головах людей, не залишаючи. Довготривалі перспективи розвитку таких народів — дикі танці на граблях.

Погомоніли в глухій дикій тайзі та й пішли до своєї хатини відпочивати.

Щотижня, у неділю, виходять косарі до мосту, де проходить шлях від пристані на Монатьї до Юрок, щоб забрати продукти харчування. Їх для них кладуть в умовленому місці, а вони забирають їх до своєї хатки. Рибу тріску так у рогожі й кидають у річку, мотузкою прив'язують до кілочка й вона вимокає. Рибу просіл-воблу ділять на кожного, а потім нанизують на дротину чи тоненьку хворостину й в'ялять на сонці. Кожний вихідний день у них на обід вареники з зайчатини. Кухар Жуков однією рукою не може добре замісити тісто, доручили це робити Іванові. Вареники ліплять великі, щоб кожному дісталось по два, кілограмів зо два вагою, назвали їх — косарськими.

Працюють на косовиці сіна до глибокої осені. До них щотижня приходять із табору всі придурки й складають готове сіно в стоги. У ці години всі забувають, що вони зеки, безправні люди, бо працюють у великому, веселому колективі.

Пізня осінь, уже сніг покрив землю. Іванові знов довелося побувати на Куруполді, але вже не з косарями. Тепер із ним прибули сюди два зеки з бухгалтерії й конвоїр, щоб обмірити й визначити вагу стогу. Після цього на нього чіпляють бірку з номером і вагою. Усе це записують і в книгу майна для бухгалтерії.

Від дружини вістей немає давно. А зусібіч підповзають і рояться в голові різні думки. Може написати листа в Михайлівну двоюрідному братові Никанорові? Він же живе там давно, тож про Іванову сім'ю повинен знати все.

I

Після того, як він здав і заприходував усі стоги сіна в канцелярії Юрок, довелося йти пиляти ліс. Знову ця каторга в хащах тайги. Заходять вони в такі дикі нетрі, що здається тут і людська нога не ступала. Зеків діймає цинга, а лікарі нічого не застосовують. Хіба що в діжку, відер на десять, напакують кленових чи соснових шпильок, заллють кип'ятком, настоється через ніч і дають цинготикам пити.

На лісоповалі зеки добувають самі собі засоби від цинги. Буває на їх щастя трапиться черемха з ягодами, або горобина, примерзлі ягоди припікають на вогні й жують. Вони дуже терпкі, гірко-кислі, але на це звертають найменше уваги. А буває натраплять на шипшину, то забирають ягоду геть із листям і заварюють чай. Усе це хоч трохи їх рятує.

Хвалити Бога не довго довелося цього разу гибіти в тайзі. Наказали Івану прийняти речовий склад. Дотепер працював там побутовець, якийсь Леонт'єв та захворів — з'їхав із глузду. Бухгалтерія записала те, що є в наявності, а Іван за ці речі розписався.

Літом роботи обмаль, зате зимою вистачає. Коли люди ріжуть ліс, їм необхідно все тепле, ватяне — валянки, штани, бушлати, тілогрійки, рукавиці й шапки. Усе це постійно треба частково замінювати. Добре, що видача одягу й взуття для зеків відразу списується зі складу. Іван слідкує лише за їхніми речами. А в бухгалтерії закон такий: є річ, значить і добре, стара вона, а чи нова, немає різниці.

Склад розташований за зоною табору, а в Івана є дозвіл оперуповноваженого НКВС ходити до нього в будь-який час дня і ночі. Живе разом з усіма зеками в бараці з клопами. Та відколи начальник УРЧ призначив його ще й бригадиром бригади, що працює всередині табору, головний лікар дозволив жити при лікарні разом із завгоспом лікарні Миною Ісаєвичем. Це дуже симпатичний дідок із білою борідкою, чорними блискучими очима, рухливий кавказець. Лікарі, санітари й хворі його поважають, називають по імені й по батькові. Відтак, його стараннями приписали Івана на харчування до лікарняної кухні, яка окремо від загальної, табірної. У одній невеликій кімнатці вони з ним і живуть, а поряд, у значно більшій мешкають лікарі.

Роботи небагато. Усі члени бригади виконують свої обов'язки добросовісно, знають свої місця в зоні, з'являються на роботу своєчасно, нікому не хочеться втратити спокійне місце й попасти на лісоповал, на холод та поневіряння. Та й завгосп зек Стіхно Сергій Тимофійович у минулому рибовод із Черкас за погану роботу може погудити, а він користується в зеків Юрок незаперечним авторитетом і повагою.

Іван отримує в бухгалтерії талони на хліб і обід двічі на день і роздає їх по списку. Після роздачі в нього завжди залишається певна кількість талонів, бо штабні зеки регулярно одержують із дому посилки й не потребують тієї баланди й хліба з кухні. Після умовного часу, до якого зеки повинні забрати талони, він має право їх залишок використовувати на свій розсуд. Аби хліб, а зуби знайдуться. Але він цих талонів теж не потребує, бо харчується при лікарняній кухні.

Щоденно заходить до новозбудованої їдальні й роздає талони молодим зекам, які в години обіду змахують зі столів навіть крихти хліба чи доїдають з посудин залишки їжі. Не може без жалю дивитись на цих нещасних, особливо молодих хлопців із бригади Сорокіна. Їм мало перепадає поживи від своїх «аристократів» і вони «набити кишку не можуть», формально голодують, виконуючи наказ своїх патронів, не бруднити рук усякою роботою. Коли Іван заходить до приміщення їдальні, на нього з благанням утупляються з десяток пар голодних очей. Сльози затуманюють зір. Це ж і його діти, може, так само раді крихті хліба, а він безсилий їм допомогти чим-небуть.

II

Щоденно, після закінчення роботи в складі, Іван відвідує членів бригади, оталонює за місцем їхньої роботи в зоні. Побував у чоботарів і кравців, у сушарці, у бухгалтерії і в ларку, на хлібопекарні, зайшов у лазню. З передбанника сміливо відчинив двері, бо в цей день не передбачалося купання, і здивувався, бо назирив раптом тут голих розпарених жінок, їх стрункі постаті, дівочі міцні груди та інші тайнощі й принади. Повернувся до дверей і хотів було втікати мерщій, та на диво, ті не сполошились, не заверещали, як це буває зазвичай у таких випадках, а навпаки загукали на нього, під'южуючи:

— Ти куди? Чого скарапудився? Злякався? Ти що ніколи баби голої не бачив? Не з'їмо! Видавай свої талони!

Найсміливіша з них, Князева, підійшла впритул, метнула на нього блакить очей, хтиво й заклично, як сарна в час шаленого відгулу. Від тих свавільних, невідчепливих очей Іванові нікуди подітися. Жаром обпікає погляд, коли бачить її очі, обличчя, шию, груди, живіт, пасмо закучерявленого волосся поміж красивих налитих ніг.

Князева, закохана в своє тіло, хоч уже й не дівчина, але хизується з того, що у неї така струнка постать і достигла пишна врода, уся немовби з полум'я зіткана. Стоїть перед ним свіжа, як та вода кринична, як та квітка з росою, рум'яна, розпарена, потягується вигинаючи стан. Волосся розсипається на голі плечі й вона зовсім не соромиться, що високі пишні перса випружинилися так звабливо, а великі рожеві кружечки й набубнячені соски зривають очі, заманливо притягують його погляд як магнітом.

Умить усе його нутро, як струмом прошило, по тілу гарячою лавою пробігла давно невгамована пристрасть, задавнена, невдоволена сила природного чоловічого бажання... Здається розірвав би її, зацілував це розніжене тіло до нестями, зім'яв би всю як черемхи цвіт, поцілунками задушив би її в приступі несамовитої тваринної жаги. За таке зараз не пошкодував би й життя... Хіба той, хто летить на вогонь, боїться обпалитися чи згоріти?

Тут багато молодих і старих жінок, та поки він роздавав талони довелося стояти до них спиною, але наелектризованість не зникала. І хто ж посмів відібрати в цих жінок красу життя, здатність дарувати кохання, сім'ю. Були ж тут лише «вороги народу», за винятком кількох старих, засуджених за самогоноваріння.

Квартира нового начальника табору Алешкевича — напроти речового складу. Він часто заходить до Івана одержати те, що виписує через контору. Одного разу зайшов і здалеку розпочав:

— Тут у зоні, багато побутовців, а між ними є й злодії-спеціалісти. Поки я наводив лад у своїй квартирі, хтось поцупив мої нові хромові чоботи з коридору. Тоді я холостякував, дружина ще не приїхала сюди. Аби ти якось допоміг знайти ті мої чоботи. Знаю, що всі вурки з тобою по-доброму, бо тут в таборі є три зеки, перед якими навіть побутовці скидають шапки, зустрічаючись. Це ти, завгосп і головний лікар.

Іван начальнику відповів:

— Спробую вам допомогти, але коли вурки захочуть якогось викупу, тоді що?

— Обіцяю дати все з харчів, мої чоботи дорожчі.

Іван спробував переговорити з паханом Сорокіним. Той зразу забикував і навіть бакланити про це не захотів, заявив:

— Перестань лукатися! Не обтяжуй ботало! Не в моїх поняттях супитися!

Тоді Іван повів розмову з валетами верховодів, голодними юнаками:

— Обіцяю плату за цю справу хлібом і повну анонімність.

Вони погодилися:

— Ви нам чотири буханки хліба й стільки ж цукру. Усе це доставите днювальному в наш барак, але щоб ніхто не запалив. Після цього днювальний покаже вам, де заховані стирені чоботи.

Після виконання всіх вимог урок, чоботи строго секретно передали Івану.

Приїхала дружина Алешкевича. Вона щоденно навідується в склад. Ще й звертається до Івана — товаришу, не визнає всяких там табірних умовностей. Вона весела, життєрадісна, завжди з піснею. У нього навіть і настрій покращився, бо молода жінка скрізь вносить веселий, весняний тон.

І

Крім зеків, ніхто не знає, що таке етап. Це завжди тяжке випробування, ніщо так не виснажує, як 40-60-ти кілометрові переходи пішки, а буває, що й з ночівлею в дорозі. Гнітить душу невідомість. На старому місці вже якось обжилися, заспокоїлися, а на новому поки пристосуються, то всякого трапляється. Ось і цього разу піхтурять вони не менше шістдесяти кілометрів. Сонце зайшло, темніє, а вони ще в тайзі. Нарешті вийшли на високу поляну, а на ній зруйнована будівля. Начальник конвою скомандував:

— Зупиняємося тут на ночівлю.

Конвой почав готувати з колод вогнище, а зеки готують собі лігво навколо нього. Суха трава, якої тут аж занадто, замінила їм постіль. Стомлені довгим переходом, укрившись хто чим, усі враз поснули. Вогнище й світить, і трохи гріє, тож холоду не відчувають.

Зранку вохровці будять зеків, а на кожному з них лежить снігу сантиметрів по п'ятнадцять, бо трусився він усю ніч. Знов у невідому дорогу. Другий день вони на сухому пайку. Важко шелепати по свіжому снігу без битої дороги. Нарешті вибралися на гору, за нею табір Окуньки, розташований на березі невеликої річки, яка десь у тайзі впадає в Лодьму. Попід берегом під горою розташовані старі, темні бараки, вікон мало й вони невеликі. Від давності дощана покрівля вкрилась зеленим мохом.

Колись тут працювали лісоруби по найму, зеки ж прибули сюди значно пізніше. При таборі є конюшня, лазня, лікарня, комора. Річку перетинає гатка, що утворює невеличкий ставок, у якому багато окуня, від цього табір і отримав свою назву. Окуньки оточує з усіх боків непрохідна засніжена тайга.

Звечоріло. Новоприбулих зеків помістили в найнищих бараках, майже над річкою. Тут двоповерхові ліжка, є й матраци, а також і клопи. Дали прибулим посьорбати баланди.

У Івана в ланці його давній знайомий Яровий Юрій Якович і дядько Паровичний Петро. Узялися до роботи. Тайга в цій місцині така густа, що дерево біля дерева росте. Зрізали сосну, вона схилилася на сусідню. Спиляли її, обидві упали на третю. Тепер потрібно цю так підрізати, щоб вона не накрила лісорубів. Покликали десятника. Той порадив, що робити далі. Обережно підпиляли третю, але всі звалились на четверту, утворивши величезний курінь. А далі важка справа лісорубам.

Поки Іванова ланка відпочивала, сосна, на яку звалились спиляні ними дерева, не витримала, зламалась і весь курінь із шелестом і тріском завалився на сніг.

II

Уже майже три роки поневіряється Іван у цій тайзі, дивно, що ще живий усупереч лихій долі. Гострою скалкою в серці нестерпна думка про дітей, що ж воно далі буде з ним і з сім'єю. Дружина давно нічого не пише. У нього десь глибоко ще жевріє надія. Вона й тримає на цьому світі.

Добробут зека залежить від бригадира, який пише відсотки за виконану роботу. Досить розгнівати його будь-чим або не пригостити, коли отримаєш посилку, то вже й горя не оберешся... Не всі такі, але їхній Херовець — не приведи Господи. Білорус за національністю, у минулому священик, ніколи ні з ким не погоджується, хто нище його по посаді, зате перед начальством прогинається, як чернець. Івану довелося побувати й трелювальником, і навалювальником, і просіки в тайзі прорубувати, аби лише не чути його противного, писклявого голосу. Хоч і проповідував Херовець Бога, але в душі своїй його не мав. Зеки йшли охоче навіть на тяжкі роботи, але до хороших бригадирів.

Сформував трилювальну бригаду молодий зек Шумигай. Її завдання спускати колоди вниз із крутої гори, на якій зрізано лісостій. Робота тяжка, але цікава. Борсаються в снігу по пояс, вишукують колоди й спрямовують їх до низу, але пеньки часто зупиняють рух. Придумали з гладеньких сосен вимостити корито, з гори й донизу й по ньому спускають колоди без затримки. Половина людей зверху, інші внизу їх приймають. Робота стала легшою й продуктивнішою. Ще до снігу проклали дерев'яну кілометрів п'ять колію, по якій вагонетками возитимуть ліс до річки Лодьми.

Хоч як за день Іван намордується, а ввечері, коли заспокоїться, поїсть трохи й відпочине, хочеться почитати газету, дізнатися, що діється в світі, як живе рідна сторона, мила Україна. За роки ув'язнення, ще не довелось йому тримати в руках, бодай якоїсь паршивенької газетки.

У вихідний день, який дають один раз на місяць, було почує, як хтось з начальства табору заведе патефон, слухає в сотий раз «Якщо завтра війна», «Увесь то я всесвіт проїхав» і третю «Дайте в руки мені гармошку, золоті планки». І більш нічого тут немає. Книжок читати не дозволяють та їх і немає, листів із дому він не отримує. Скоро мабуть зовсім здичавіє.

Якось зимового вечора напередодні вихідного, посьорбавши баланди, здавши в сушарку ватні штани, бушлати й валянки, зеки почали вкладатися відпочивати. Один із них, Колупаєв оголосив:

— Зараз буду по пам'яті читати вголос книжку «Тарас Бульба», — зробив наголос на останній склад.

Іван поправив його:

— У прізвищі старого Тараса наголос робиться на першому складі.

Устряв у розмову Кравченко, старший помічник конюха, який вважає себе найавторитетнішою особою в усіх справах, бо від нього залежить кому якого дати коня, хорошого чи поганого на вивіз лісоматеріалу з лісу. Йому ніхто ні в чому ніколи не перечить, а він зараз підтримав Колупаєва. Опісля він страшенно обурився, бо всі виявилися на боці Івана, а з нього посміялися.

Яровий прокритикував малописьменного Кравченка й присоромив Колупаєва за його впертість. Але Кравченко схопився із свого ліжка, вуса настовбурчилися, як у кота, і за звичкою почав доказувати, махаючи руками. Тоді незалежний ні від кого днювальний Чиричукін нагримав на нього:

— Годі тобі, старий шкарбане, ти ж тупиця неграмотна, лізеш не в свої сани із своїм носом. У нас на Чигиринщині є приказка: чим зліший собака, тим дзвінкіший буде бубон із його шкіри. От голосний був би бубон із твоєї шкіри, жлоб нещасний.

Усі зареготали. Хтось із начальства десь завів патефона. Усе притихло. Так закінчився в них «літературний вечір».

Через тиждень пригнали ще один етап на Окуньки, з ним прибув Срібний Хома Омельянович. На чужині земляк стає найближчою людиною. Він повідав що знав про долі інших їхніх земляків.

Нарядчик через кілька днів після «літературного вечора» відібрав чоловік вісімнадцять зеків на вивіз лісоматеріалу з лісу. Іван із Срібним і Яровим утрапили до цієї групи. Серед них половина старих. Ще затемна їх вивели до конюшні. Тут Кравченко розподіляє коні й роздає упряж. Івану дісталась кобила Любка мишастої масті. Старі возії розсміялися, коли він вивів її до саней. Іван уваги не звернув на те, що їх так розсмішило, але дійшло це до нього потім, при запряганні її в сани.

Запрягати в одноконку з дугою він змалку вміє, також і парокінній упряжці навчився ще служачи в пана Давидова, а от із цією Любкою впоратися аж ніяк не може. Вона норовиста й дуже люта. Поки запріг її, зовсім упрів і на лобі вискочила гуля, Любка вдарила зубами. Добре, що шапка була насунута до очей. Так Кравченко помстився йому за той «літературний» вечір.

Але не так сталося, як гадалося старому шкарбанові. Вийшов до них на перевірку старший конюх Звонарьов і звелів замінити кобилу. Кравченко, щось бурмочучи собі під ніс, вивів Івану невеликого, міцного, гнідої масті коня, з людським ім'ям Коля. Звонарьов велів Кравченкові випрягти Любку.

А Івану порадив не перевантажувати коня, то той виручить завжди. Запріг Іван коника в інші сани й зрадів, що здихався норовистої кобили.

На вивозі лісу залюбки працював усю зиму. Як тільки навантажувачі накладуть колоди на сани, він струсне віжками й Коля помаленьку натужуючись рушає з місця, не зупиняючись. Не траплялося такого, щоб він смикався, плигав, або не хотів тягти сани. Ні разу не довелось навіть ударити його, Івана він розумів, як людина. А той ставився до коня по-доброму, звик, як до друга.

III

Уже майже два роки немає листів із дому. Узимку вони на Окуньки приходять рідко. Земляки теж давно не отримують жодних вісточок. Це найвіддаленіший табір у тайзі. Сюди раз на рік доставляють продукти харчування човнами по річці Лодьмі, коли зійде лід і вода стане намірі. З харчами теж сутужно. Остогидла баланда. Якось дали на премію пшоняну кашу. Почали їсти, а вона з магару, що сіють на харч худобі, така черства, що язик не повертається в роті.

Вивіз лісу йде з затримками. Деякі коні норовляться, з ними багато мороки. Побачить шлях під гору й не хоче йти, його б'ють, а він упаде й не ворушиться. У Срібного хороший кінь, а у Ярового норовистий. З Срібним завжди Іван із лісу до катища, їдуть разом кілометрів три.

Катище — місце над річкою, де складають у штабелі ліс по сортах, щоб коли розтане сніг, а річка наповниться водою, його можна буде скинути для сплаву. Тут заміряє кубатуру зек Пересола з Західної України, росіяни зовуть його Пересоловим. Під велетенською ялиною безперестанку палає вогнище, коло нього з Пересолою завжди сидить вохровець, який чергує по шляху руху саней, які доставляють колоди. Другий вохровець ходить по лісу, де беруть лісоматеріали.

Минають дні, одноманітні, сірі, безрадісні. Іноді серце обсідає гірка туга. Тоді кучкуються земляки-українці й гасять її українською піснею. Учитель із Харківщини Бобрицький розбирається в музиці, уміє керувати хором і поступово згуртував шанувальників пісні, поділив по голосах і вийшов непоганий хор.

Адміністрація табору не цікавиться життям в'язнів у бараках, вона там ніколи не буває, тож коли делегація хору попросила дозволу виступити перед зеками Окуньків, здивувалася, але погодилась. Виступав хор у бараці, виконував російські революційні, українські народні та білоруські пісні. З тих пір вони розвіюють тугу за рідним краєм співами.

Іван у розпачі, коли інші одержують листи з дому, а йому ніхто не пише. Закрадається думка, що його всі забули. Глузд за розум завертає так, що на білому стволі берези ввижаються тіні обличчя дружини й дітей.

Після Нового року отримав і він листа від дружини й двоюрідного брата Никонора з Михайлівни. Душа душу чує, а серце серцю вість подає. Так кажуть українці. Брат сповіщає, що колишня Іванова дружина вже вийшла заміж за якогось учителя математики Філіпченка, два старші синочки в дитячому будинку, дочка Галя з нею, найменший синок Боря живе з тещею.

Начальник КВЧ листи вручив зекам, коли вони зібралися біля вогнища в Пересоли. Лист дружини довго блукав по лісових таборах, вуглик у нього обгорілий. Вона пише в такій офіційній, казенній манері, що стало навіть смішно: «Іване Борисовичу! Дозволь мені вийти заміж, бо ждати тебе десять років немає сенсу».

IV

Візники возять колоди з далекої лісової дільниці, кілометрів за дванадцять. Зранку холодно, мороз далеко за сорок п'ять. Мете, завихрює й жбурляє в обличчя колючими порошинами. Поки добралися на місце, розвиднилося. Валянки, ватяні бушлати, рукавиці, аж ніяк не зігрівають. Коні вкрилися памороззю. Хотіли їхати далі вглиб тайги, аж тут нагодився верхівець із Окуньків і повідомив, що наказано всім зекам негайно повертатись у табір.

Мороз посилився до 52 градусів. Поки дотягли ноги до Окуньків, хоч і бігли за саньми по-собачому, замерзли, як цуцики. Коней розпрягли зеки, які чекали на них, а візники — мерщій відігріватися в бараки. Багато з них повідморожували щоки, носи, пальці, а Іван, коли роззувся, то шкіра з великих пальців на ногах залишилась у валянках. У барак до них, обморожених, зайшов лікар Попко. Оглянув усіх і сказав, що немає нічого страшного.

А до Івана:

— А тобі потрібно перев'язати рани, більше за всіх обморозився. Пришлю до тебе лікпома.

Це була молода дівчина з Кавказу Ганна Сабошвілі. Вона змастила маззю обморожені місця й потім суворо слідкувала за тим, аби він не ходив багато, не розтирав рани на пальцях. Ніколи не думав, що обморожене так довго гоїться. Як не важко було ходити, але таки пішов попрощатися із своїм Колего. Не думав, що для нього найдорожчою істотою стане кінь. А той ніби розуміє, що хтось уже інший його запрягає, поглядає на Івана. На прощання віддав коню свою пайку хліба, те, що було в нього з найціннішого. І вони розлучилися. Коля довго озирався, мотав головою, ніби хотів щось сказати.

Запрягає Колю вже не Іван, а зек Корженко. Уся Іванова душа тріпотить при цьому. Може це асоціюється з тим, як прощався з дітками вдома в Михайлівці, а може, коли стояли його діти й дружина під явором у центрі села в час його від'їзду на каторгу. Усе в душі перемішалося, переплелося. Немає волі, дітей, дружини й ось останнього друга забрали від нього. Як же назвати таке життя?

А життя людське складне, це постійне й вічне прощання з батьками, що відходять у потойбічний світ, дитинством, товаришами дитячих ігор, першим невинним коханням, а потім і з скороминучою молодістю, прощання з розбитими мріями й рідними місцями, могилами батьків, волею і, навіть, з надією на визволення.

Довелося йому тривалий час пролежати в бараці. Тут знаходяться хворі пелагрики й цинготики. Головний лікар — Попко. Цей аферист влаштувався сюди по блату. Як кажуть, сліпий зрячим не стане, тож і він грубий, і далекий від медицини. При огляді хворих Іван запитав його:

— Чому обморожене так довго лікують?

— Через декілька днів заживе, як на собаці!

А Іван не може взути ні черевиків, ні валянок, а вже минуло два місяці. Лікпом Сабошвілі відвідує його через день, перев'язує рани, а розмовляє з сильним грузинським акцентом:

— Лікар Попка поганий лікар!

Іван дізнався, що вона закінчила медичний інститут, але тут займають посади не по освіті, а за законами тайги.

З перев'язаними ступнями далеко ходити не може, але відвідує й другу половину бараку. Тут днювальним земляк із Черкащини Чиричукін, з ним вони теревенять про все. Їхня гутірка плавно перетікає на тему їжі, бо голод, який панує скрізь у таборах, доводить зеків до найгострішої боротьби за існування.

I

На Окуньки прийшла весна. Вона тут починається в травні. Іванові відморожені пальці загоїлися. Якось вранці днювальний побудив зеків раніше звичайного. З'ясувалося, що їхній барак затоплює вода. Як і інші він стоїть над самою річкою. Раптова тала вода прорвалася в середину. Почали виловлювати своє взуття. Начальник УРЧ з'явився на порозі у рибальських забродах і став викликати зеків за списком. Почув Іван і своє прізвище.

Усіх зеків першої категорії викликають на етап. Коли почали збирати свої убогі речі, начальник УРЧ оголосив:

— Нічого брати не потрібно! Ви сюди ще повернетеся!

Пункт призначення — невеличкий табір № 32 у верхів'ї річки Лодьми. З усіх бараків набрали душ сорок, кожному зеку видали багор, значить поведуть на сплав лісу аж до Архангельська.

Навіть удень світять ліхтарі «летюча миша», бо верхівки вікових ялин десь угорі зімкнулися своїм гіллям і над табором зависли сутінки. У наметах темно, через невеличкі віконечка світла пробивається обмаль. Поки снідали, бугор Сабуров приніс чотири пари черевиків для тих, хто у валянках. Він зі злістю лає начальника цього табору Оксова:

— Звір, а не людина: нічим йому не докажеш, що є розпорядження начальника сплаву Журавльова, щоб 32-а дільниця забезпечила нас всім необхідним. Уперта тварюка. А що з людьми витворяє кат?

На притоці Лодьми вже почалася робота. Зеки скидають колоди в річку, як з триповерхового будинку. Вода розлітається навсібіч, ніби купається тут якийсь велетень. Звідсіль вони й почали свою роботу. Завдання — не допускати, щоб колоди залишалися десь на обміллі, аби деревина не зупинялася на повороті річки, утворюючи залом. Бригаду поділили навпіл: одна частина на лівому березі, інша на правому. Усі повинні йти слідом за сплавним лісом. Така робота, такий етап зекам до душі, бо вони себе почувають нібито на волі. Коли за ними йде інша бригада, діє верховий зв'язок.

З ними два охоронники, але вони до виконання робіт не втручаються. Наступного дня надвечір, підійшли берегом Лодьми до Окуньків, назустріч їм під'їхав верхівець, який сповістив:

— Шобло Сорокіна із своїми валетами розграбували в таборі всі ваші шмотки.

Закипіла у «політичних» злоба на «друзів народу». Бугор Сабуров запитав бригаду:

— Ви згодні провчити мерзенних урків?

Усі згодилися дати прочухана блатним. Так усією бригадою, з баграми й увірвалися несподівано в барак, де містилася бригада з Сорокіним на чолі.

На верхніх нарах чотири блатні компанії, плутаючи рамси, шпиляють в карти, метають банк. «Політичні» скомандували блатнякам:

— А ну миттю всі вниз!

Дехто, не чекаючи поки вурки злізуть із нар, устигли крюками стягти кількох. Уже й Сорокін із головними блатними внизу. Він відразу вкурив, що зараз буде непереливки й подав голос:

— Що вам, громадяни, потрібно?

Тоді Сабуров йому популярно розтлумачив:

— Якщо твої валети й все кодло не повернуть розграбованого в цих людей майна, то всім надаємо по бубнах, або ж замочимо.

Домовилися, що все майно кожному буде повернуте, а за з'їжене, компенсують грошима, ураховуючи все до дрібниць.

II

На Півночі готуються до сплаву лісу, як в Україні до жнив. На катищі вже скинули дрібний сорт лісу в річку. Коли прийшла сюди бригада Сабурова, на воді стояв невеликий пліт, готовий до сплаву. На ньому дощана будка, а в ній, як правило, діжечка дьогтю для змащування взуття, запас продуктів на кілька днів, казани для варива, дрова, відра, запас багрів та ін. Його провадять два вільняшки. Вони добре знають, коли пускатися вплав і де припалитися до берега, щоб зготувати обід. Коли вранці води багато, тоді бригаді роботи обмаль: бредуть собі берегом, понад річкою, розглядають тайгу, але вглиб не віддаляються. Коли ж, буває, річка виходить із берегів, розливається по низині, доводиться обходити далеко.

Удень сонце пригріває щедро, зате вночі холоднувато. У лісі зеленіє травичка, пробивається поміж торішньою сухою, заввишки в коліно й вище. Колоди запливають за очерет і кущі шелюжиння. Зеки їх спихають на бистрінь. Буває десь на мілині, зупиняється кілька колод, утворюючи затор. За них чіпляються інші й хвилин за двадцять у річці утворюється загата з безладно стиснутих водою колод. Тут уже не знайти ні початку, ні кінця-краю.

Ось тоді й з'являється робота для всієї бригади. З обох берегів річки сходяться зеки й баграми розтягують в усі боки деревину, ходячи по цій аварійній загаті, як лелеки по болоту. Треба бути насторожі, бо під ногами починають колоди тремтіти. Тоді потрібно як найшвидше втікати до берега, інакше понесе вода. А буває й так, вирвуть яку-небуть деревину, яка стояла сторчма, і з страшним шумом і тріском увесь затор провалюється за водою.

Трапляється, що конвоїр збоку бачить рух води, яка за секунду забере затор. Він подає умовний сигнал і всі стрімголов розбігаються. Коли ж вода стікає до русла, а ліс залишається на суші, тоді на плечах переносять колоди в річку. У випадку, коли затор не ліквідовується своїми силами, бо дуже широко розливається річка, бригада зупиняється відпочивати й сподівається на силу води, яка, як правило, завжди підсобляє. За затором спливають зламані на шматки, немов олівці, колоди.

За перший день бригада Сабурова пройшла кілометрів п'ятнадцять-двадцять. Річка Лодьма звертає вліво, кажуть, саме в цьому місці найчастіше утворюються затори. Бригадир вирішив тут заночувати. Розклали вогнище для зеків і для конвоїрів. Двоє цивільних робітників варять кашу. Верхівець привіз у мішках хліб. Повечеряли й зеки кулішем, як звуть в Україні рідку кашу. У цій стороні, у цей час ночі немає, а однак спати буде на одному березі вся бригада (переправились плотом із будочкою). Ночівку влаштував кожен сам собі, як зміг. На лісоповалі Іван із Срібним сплять поруч. У тайзі сухого бур'яну вистачає, назносять і мостять собі лігво: під боки верхній одяг, накривають усе ковдрою, зверху ще однією. Хтось придумав — «доїти корів», тобто точити сік із берез. Звечора, хто хоче, облюбовує собі дерево, продірявлює ножиком кору, вставляє дудочку, підставляє посудинку й п'є березовий сік. На сплаві харчі дають хороші, не те, що в таборі. Звісно, і настрій бадьоріший і вільніше дихається.

III

Стоять сонячні дні, вода тепла, можна ходити по ній босоніж. Зеки, як журавлі ключем, бродять понад річкою. Інколи доводиться відносити на собі колоди, які зачепилися за кущі лози чи очерету. По річці безперервним караваном пливе лісоматеріал, не встигають доганяти.

За кілька днів вода трохи спала, залишилися великі калюжі, що не сполучаються з річкою. В одній із них воду хвилює якась риба. Іван пропонує:

— Давайте прокопаємо канаву й спустимо воду з калюжі в річку, а щоб за водою не пішла риба, перегородимо вихід.

Так і зробили, а опісля виловили десятків два щупаків. Обід був смачненний!

Весна в тайзі зеків не чарує красою, бо в кожного на душі такі мозолі, як і на долонях від багра, лома чи кайла. Як довго вони просуваються вниз по Лодьмі, не відомо: однакові для них і день, і ніч. Спати лягають ніби вдень, прокидаються також удень. З'явився комар, для зеків це кара господня. Вони тікають ближче до річки, над водою його менше. Там відпочивають, розпалюють вогнище, комар не виносить диму.

Наближаючись до Архангельська, Лодьма стає повноводнішою й ширшою. Ось вона звертає на захід, береги її крутішають, тайга закінчилася, з'явилася можливість поглянути в долину. Лівий берег річки піщаний, біліє мов снігом устелений. На цьому завороті утворився затор. Ще здалеку, ідучи берегами, побачили нерухомий ліс, колоди суцільною масою встелили поверхню річки. Пройшли ще кілометрів п'ять вниз по Лодьмі й побачили голову затору. Тут по колодах, як бджоли рояться зеки, розтягуючи його.

Бригада Сабурова зібралась на лівому березі Лодьми. Вони влилися в загальну масу зеків, шість бригад працюють у три зміни. Їх помістили в палатку, яка ще не заселена. Лягають спати в гарячий пісок. Доймають комарі. У цьому наметовому містечку їх стільки, що рота не роззявляй. Харчі дають добрі, але ж і праця каторжна. Вода так спресувала колоди одна до одної, що важко вицупити їх із води. Робота не просувається, хоч і працюють із запалом.

Уже настало літо, у палатках спекотно, дошкуляють комарі. Хтось видумав спосіб, як розібрати затор. Закопали на обох берегах міцні стовпи, утворили коловороти з товстелезними канатами, ними залигують найтовші колоди, а на берегах зеки, чоловік по двадцять, крутять-вертять їх.

Нарешті частина колод потихеньку відділяється й пливе за водою. Теж саме відбувається й на другому березі річки. Молоді хлопці-зеки бігають по по них, залигуючи канатами. Мабуть їм така робота до смаку, хизуються перед півтисячною масою зеків, які з цікавістю стежать за цим.

Минуло ще п'ять днів і затор заворушився, провалився всією масою й пішов за водою на запань, яка стоїть на Лодьмі, за двадцять кілометрів від лісопильних заводів Архангельська. Бригаду Сабурова перенаправили в табір Монатью, де сплавний ліс в'яжуть у плоти.

І

Низьку галявину в тайзі, річка Лодьма охоплює підковою. З її північного боку збудована запань, на південній частині знаходиться невеличка пристань. Уранці і ввечері прибуває сюди невеликий катер. Зранку він забирає пасажирів, які направляються в Архангельськ, увечері доставляє їх назад у Монатью. Звідсіль вони пішки розходяться по домівках.

Іван пригадує, як ставилися місцеві жителі до них, ув'язнених, у перші місяці їх перебування на Півночі. Обминали десятою дорогою, сахалися, як од прокажених. Тепер вони при зустрічі вступають у розмову, навіть беруть листи в зеків, коли конвойний не дивиться в їх бік, щоб потім укинули десь подалі від табору. А причина та, що народ зрозумів, хто ці «вороги народу», коли майже в кожній сім'ї, навіть тут, хто-небудь та отримує такий же статус...

Лодьма в цьому місці шість годин тече вниз до Північної Двіни, а шість годин вверх. Попервах було дуже дивно, чому річка так змінює течію. Згодом зрозуміли, що це залежить від відпливів і припливів на Білому морі, у яке впадає Північна Двіна.

Монатья табір невеликий. Населяють його переважно сплотчики, що будують на воді плоти, які буксирами доставляються до Архангельська на лісопильні заводи. З боку тайги табір відгороджений колючим дротом, від річки його немає. По березі Лодьми стоять намети, ближче до тайги кілька бараків, окремо будиночок адміністрації й начальника. Над річкою з двох кінців сторожові вежі. На обох удень і вночі стовбичать на варті озброєні вертухаї-«снігурі», оглядають свої дільниці.

Запань — це дощаний місток, закріплений товстими канатами на воді. Під ним — проходи для руху колод по сортах, проти кожного сорту деревини на другім боці запані є дворик метрової ширини, метрів двадцять довжини, огороджений збитими плотиками, які тримаються на якорях нерухомо. По них сміливо можна ходити.

На запані під час відпливу працюють у дві зміни. Зв'язані в двориках плоти зеки випихають за водою на широку річку. Тут їх об'єднують в один, обтягують товстелезним канатом і буксирний катер тягне його до Архангельська.

Бригада Сабурова на сплотні працює на допоміжних роботах уроздріб. Івана з п'ятнадцятьма зеками з конвойними перевезли на лівий берег Лодьми рубати молоді одностеблі деревця ялини, берези, горобини та інші на віци. Молоді деревця, метрів два довжиною, на березі розпарюють на вогні, скручують навкруги стовпця, щоб ті стали м'якими, як мотузка. Віцами прикручують колоди до жердин так, щоб пліт не розпливався на воді.

Їм видали маленькі сокирки й великі ножі й вони ними зрубують це пруття. На лівому березі низька місцина вкрита травою, а між нею розрісся дикий морківник. Зеки його виривають. Якщо корінець жовтий, то печуть на вогнищі й з великим задоволенням жують. Білий же корінець, навпаки, грубий і несмачний.

Вони поїдають це коріння й ще якусь траву, що пахне часником. Печений корінець морковника смачніший за картоплю, якої вони тут навіть не нюхали з перших днів свого перебування на каторзі. Через Лодьму зеки перевозять великим човном хворостець і чекають на баланду, яку видають із п'ятої години вечора.

На березі Лодьми, у зоні табору, Іван запримітив щавель, а вже ввечері, одержавши гарячу баланду, кинув у неї пучок, той зразу зварився, баланда зробилась кислою, а в таборі кислота — найцінніший харч. Цією таємницею Іван поділився із Срібним, а потім пішло-поїхало... Як вечір, так і блукають зеки понад річкою, як гуси, шукаючи щавлю.

Проводжає Іван об'єднаний пліт, який буксирний катер виводить на широке плесо Лодьми й веде до Архангельська. Ця робота вимагає такої спритності, що не кожен витримає. Коли катер круто повертає на південь, хвіст плоту може ударитися об протилежний берег і колоди розсипляться, як сірники з пошкодженої коробки. У момент наближення хвоста до берега, усі присутні на плоту стрімголів, по колодах перебігають на його край, щоб упертися в дно річки жердинами, не допустити його зіткнення з берегом. Не рідко доводиться купатися в розщілинах між плотиками.

II

Під час лісосплаву Івана здибала пропасниця. Одного разу, виходячи на роботу, відчув страшенний біль у голові й слабість в усьому тілі. Попередив бригадира, що на роботу не вийде. Відтепер теліпає вона його через день. Лікар Новак, міряючи зранку температуру, констатує, що ніякої хвороби немає.

А температура піднімається з одинадцятої години й тіло тріпає нестерпно. Посилають на роботу, а там, коли пропасниця кидає на землю, його вважають філоном і пишуть прогул.

Кінець серпня, удень ще тепло, можна добре нагрітися проти сонця. Бригада на берегах Лодьми скидає колоди в річку, які залишилися на пологих, піщаних берегах при осінньому сплаві лісу. Іван білий немов цукор, лягає на гарячий пісок. Тіпає його так, що в очах постають вогняні кола, наче він знаходиться під наркозом. Тяжке забуття й темрява, як сама смерть, обвалюється на нього й поглинає в бездну... Хвороба так скрутила, що не пам'ятає, де він, і що з ним відбувається...

Якогось дня, коли на повну силу розлихоманилася пропасниця, нахилився над ним бригадир Сабуров, розтебнув на грудях сорочку й устромив під обидві пахви щось холодне, то були термометри. На ранок у лікарні Іван дізнався, що температура в нього була 41,5. Дякувати долі, на роботу не посилають. Уже звик, що об одинадцятій годині дня починається лихоманка, після якої білизну й підстилку потрібно викручувати від вологи. Дають таблетки акріхіну, від яких він стає глухим, а шкіра й очі жовтіють. Скупа пайка хліба лежить суха, нез'їжена.

Наближається осінь, а йому не кращає. Лікар вважає, що Іван поправляється, струшує вже не з такою силою. Та він такий виснажений, що ледве на ногах тримається. Над річкою облюбував собі місцинку на піску й там, лежачи горілиць, вигрівається на сонечку наче вуж. Звідси бачить діток із портфеликами, які повертаються додому із селища Коровенське. Пригадав, що вже вересень, дітки пішли в школу, а він учитель гибіє в неволі...

Лізе в голову багато чого, та не вщухає туга за рідним краєм, Україною, своїми дітьми. З листа брата Никанора дізнався, що Геля його із своїм новим чоловіком Філіпченком не вжилася. Зазналася з льотчиками, які практикували в Михайлівці, із студентами Ленінградського інституту сільського господарства, потім, кинувши дітей, ця крутихвістка потеліпалася десь аж у Мурманськ. «А де ж мої діти?». Без гласим криком тужливо волає Іванове розчавлене серце.

На цій глухій Монатьї немає лікарні в повному розумінні цього слова, а тому він лежить хворий на своїй постелі, його відвідує лікар і дехто з зеків. У наметі поруч із ним сплять Пухов, який був на волі інженером-метробудівцем і бригадир Немиро, років двадцяти п'яти, велетень-красень.

До Івана навідується молодий хлопчина Агафонов і ділится з ним своїми віршами. Читає свою поему про їхнє життя в неволі, усі слухають, зачаровані написаним. Давно Іван не чув такого твору. Пухову вдається десь діставати газету з волі і вони нею зачитуються.

За колючий дріт посадили Івана ще при Єжову, а тепер, виявляється, що той і сам виявився «ворогом народу», десь мабуть валяється його прострелений череп. Замінив його Берія, та їм, зекам, від цього легше не стало. З газет, між іншим, дізналися, що до кордонів держави насувається велика біда, на фоні якої їхня особиста якось трохи зблякла. Згадується пісня з табірного патефону: «Якщо завтра війна». Кажуть, що Німеччина анексувала частину Польщі, усім зрозуміло, що на цьому вона не зупиниться.

III

А тим часом Іванове здоров'я таки покращало. З бригадою Немиро він почав ходити сплавляти ліс осіннього сплаву по невеликій річці Куруполді. Дощі переповнили її й ліс пішов за водою, а зеки за ним назирці. Начальник осіннього сплаву лісу Оксов, злий і несправедливий. Їздить верхи на кобилі й кого хочеш з добра-дива коренить, навіть через річку, а буває й нагаєм огріє.

Бригада щоденно проходить берегами до перевалу, кілометрів п'ятнадцять, а далі їх заміняють зеки 32-го табору. Щодня на перевалі сходяться з обох берегів і рушають додому, буває відпочивають із годину.

По берегах Куруполди росте чорна смородина, добра спожива для зеків, у кишеню кусень хліба й кращого обіду не потрібно. Нагулюють жир як тайгові ведмеді перед зимою.

Сам Немиро — хлопець веселий, при ньому не засумуєш. Якось сонячного осіннього дня втяв жарта. Під обривистим берегом, біля куща лози живуть у норі оси. Теплого дня вони вільно літають де їм заманеться. Немиро натрапивши на те гніздо, виломив довгу тичку, поклав її під кущем, підкликав молодого зека й каже:

— Коли намилиться до нас Оксов, то ти, Вареник, візьми оцю хворостину, уткни її поглибте в гніздо, розворуши його добряче, і тікай щодуху поза кущами до річки, щоб він тебе не вглядів.

Їде набурмосений Оксов кобилою, сідло рипить, ну прямо тобі — мурза монголотатарський, кобенить бусурманськими матюками, костить аж на протилежному березі чутно. Вареник виконав наказ бригадира. Як порівнялася кобила з осиним гніздом, тієї ж миті скарапудилася, потім нагло понесла сволоцюгу Оксова берегом, ледве той утримався в сідлі, а зеки регочуть, за животи хапаються та прицмокують крізь сміх:

— Катюзі по заслузі!

Їх бригада оглядає обидва береги до перекату й сам перекат, бо на ньому найчастіше утворюються затори. Від дощу, що восени тут часто буває, збудували три курені, у них і перебувають негоду до повернення в табір.

Щоранку бригадир посилає шість зеків чергувати на перекат, щоб недопустити або ліквідувати затор. Коли роботи немає, відпочивають у курені до приходу бригади. Немиро запропонував, щоб кожний розповів що-небуть із свого життя. Дехто таке розповідає, що важко й повірити.

Іван не тривожив себе розповідями про сімейні обставини, а розповів про колись прочитане. Гостюючи якось у брата Артема, натрапив на пошарпану книжку «Тарзан», її зміст і переказав коротко зекам за три рази.

Погода дощова, а зеки виходять на роботу, хоч і немає в них спецодягу, одягнуті у ватяні бушлати, узуті в черевики. З частиною бригади плутає Іван лівим берегом, промокли добряче, поспішають до куренів. Річка наповнилася водою, зашумів перекат. До куренів, як правило, перебираються з одного берега на інший на колодах, зв'язавши їх лозиною й правуючи багром. За час, поки Іван видіждав пару підходящих колод, зв'язав їх лозою, вода в річці піднялася, течія стала бистрішою й коли він дістався до середини річки, вода понесла плотик із ним на перекат. Коли він опинився над перекатом, ураз хтось із правого берега швидко вскочив у бистрину річки, багром зачепив за колоди й потяг до берега. Вода досягає Івану вже до грудей, але хтось з усіх сил його витягує. Згодом дізнався, що то був Фатих Гайнетулін.

Настали морози без снігу. Сплав лісу закінчився. Бригаді робити нічого. Знають, що будуть переетаповувати їх до іншого табору. Днів чотири ще працюють на пресуванні сіна. Робота не тяжка, але норму не витягують, голодують. Звідки привезли сіно не знають. Але в ньому знаходять стебла перцю з дрібними стрючечками, вони хоч і зелені, але дуже гіркі. Зеки їх вибирають кожен собі, бо знають, що це вітаміни.

Тирлуються у великому наметі без світла. Удень крадуть із льоху брукву, а вночі гризуть її в своїх лігвах. Заготовляють капусту. Її шаткують кінною січкарнею. Зеки набивають нею величезні дерев'яні чани в спеціальних підвалах для продажу в Архангельську. Та їм капусти цієї не дають. Хіба що перепаде з-під ніг зелене капустиння з червоним буряком. Зрідка трапляється така нагода, тоді гризуть усе підібране, як кролі.

І

Іван уже звик бачити нові обличчя щораз, бо тасують зеків, наче шахраї карти в колоді. Тому тяжко відшукати тут когось знайомого. А кого й зустріне нечасто, то так і сподівайся швидкої розлуки. Як сніг покрив землю, їх із Монатьї погнали далі вглиб тайги. Невдовзі прибули в невеликий табір на річці Куруполда, то від неї й табір так називається. Ця місцевість дещо знайома, косив на берегах цієї річки сіно, але до самого табору не доходив.

Під горою неподалік від річки розташовані кілька бараків, огороджені колючим дротом. Їх, вісімнадцять зеків, направили до намету, який стоїть окремо від бараків і огороджений колючим дротом. Пропустили в хвіртку по одному, обшукали з голови до п'ят.

Зайшли в намет. У першій його половині вмуровано казан і плиту, значить тут кухня. У другій великій половині двоповерхові нари. Зморені зеки враз кинулися навперейми забивати собі місця, і врешті повалилися, як убиті. Іван зайняв місце на другому поверсі нар. Над ним брезентовий дах, півметра від обличчя, бо лягли головою до надвірної стіни. Начальники їх не зустрічають, вечеряти ніхто не кличе. Тож звалив сон на голодний шлунок.

Уранці виявилося, що присутній тут і якийсь обслуговуючий персонал. Першою перед очі намалювалася господиня плити й казана. Вона зігріла окріп і роздала прибулим етапні — по 600 грамів хліба. Після вранішнього чаю, явився як Христос народу, і начальник, сіверянин із «друзів народу». Він добуває свій строк, ходить без конвою, виконує обов'язки доглядача шести корів і бугая. А відтепер призначений ще й бригадиром і через конвойного віддає розпорядження, яку роботу їм виконувати.

II

Від їхнього намету за річкою видніється чисте поле. Тайга ніби відступилася, а там далі знову тайга, здається ніби за горою. Іван це побачив наступного дня. На душі якось прояснилося, так він зрадів чистому полю, хоч воно й оточене лісом, але все ж таки простір, нагадує рідний край. Кулойський табір тут садить картоплю й капусту. За цю городину беруть щороку добрячі гроші в Архангельську. За час поневіряння в таборах зеки картоплі ще й в очі не бачили.

Улаштувалися, хто як зміг, замкнулися в собі. Так завжди буває після етапу, усі чужі один одному, немає нічого спільного, хіба що поєднує всіх неволя, журба й голод. А навкруги така дика тайга й така мертва тиша, як на кладовищі...

Здається тисячоліттями ніхто її не порушував. Чомусь вона страшить зеків, особливо кволих. Їх тому-то й пригнали сюди, що вони доходяги. Вишкребли з усіх таборів увесь непотріб, непридатний до важкої праці. Іван наче й не зовсім ще кволий, але пропасниця доконала і його.

Після роботи ввечері розбалакався із сусідом по нарах Корбалем, агрономом із Поділля, йому 37 років. Той розповідає про себе:

— Звинуватили мене в шкідництво при посіві озимини в колгоспі.

Правобіч лежить, зіщулившись, невеличкий чоловічок на прізвище Нужний. Він швець, шив чоботи, малограмотний, слабовольний, безпринципний, як мала дитина. Слізно жаліється:

— Мені пришили агітацію проти колгоспів по 54-й статті.

До їхньої балаканки приєднався ще Бутник, смаглявий чоловік, з невеликою лисиною, кирпатим носом. Зізнався:

— Я був в уряді України наркомом сільського господарства, а сюди запроторили за чиїмось доносом.

Далі назвався ще один сусід:

— Я Кручинін, торговець, мені сорок років, безрідний.

Ще й той, що поряд нього долучився до гуртової розмови:

— Моє прізвище Козлітін, удома в мене залишилася молода дружина й дочка, років сім було їй, як мене арештували.

Довго гомоніли... Як кажуть, сиділи балакали, встали й заплакали...

Вітер гойдає вгорі брезентову покрівлю, вона лопотить, шелестить і обтяжується снігом, який почав падати, мов із рукава, днів два тому. Вітер усе дужчає й завиває, а тисячолітня тиша тайги сховалася й замелася в кучугури снігів.

У перший день їх повели у величезний льох-овочесховище, щоб відібрати кращу картоплю на посадку. Бригадир розподілив обов'язки: кілька зеків перебирають, вибираючи зіпсовану, інші ділять перебрану на сорти й розносять корзинами по засіках. Івану старший конвойний сказав:

— Ви, Харченко, як безконвойний, маєте право ходити скрізь.

Через це його призначили виносити корзинами зіпсовану картоплю й сміття надвір. Конвоїр, що сидить тут весь час біля віконечка за столиком, щоразу перевіряє, що в корзинах. Узяти якусь картоплину з погреба для себе неможливо. Проте, зеки крадькома вишукують собі, особливо білу на колір картоплю й потайки давляться сирою. Коли вдається пронести сюди якусь гостру бляшку, тоді здирають нею з картоплі шкірку, а якщо немає чим, гризуть зубами. Сира картопля не смачна, але зеки знають, що вона корисна, треба їсти. Увечері по закінченні роботи конвойний, поставивши всіх в один ряд, обшукує з голови до п'ят.

III

Бригадир Ошуков тут старожил. Він осуджений за кражу на три роки. Це побутовець із поросячими очима, червоним, як перець, носом, котячими вусами, що стирчать уперед, особливо коли сердиться, з хриплим голосом, малописьменний, грубий, самовпевнений до тупої дурості. Його мова складається з одних матюків. До «ворогів народу» ставиться, як до приречених. За роботу ніколи не ставить повну стовідсоткову норму, посадив усіх на голодний пайок — 300 грамів хліба й баланду. Після закінчення всіх робіт на полі, тут залишилося двоє, він і колишня доярка Ядвіга Дубіцька. Тепер вона куховарка. Дійних корів перевели на Монатью, залишилися тільки шестеро й бугай. Їх доглядає Ошуков, Ядвіга зеків обзиває брудними дикунами.

Варить вона баланду своєрідно. Кип'ятить посолену воду, засипає частину борошна, яке одержує від старшого конвойного. Ділить його навпіл, частину відокремлює в іншу посудину, решту засипає в кип'ячу воду, розбовтує й вода стає мутно-сірою. Із залишку борошна пече коржі собі й Ошукову. Контролювати куховарку нікому. Баланду роздають один раз на добу ввечері.

Більше місяця зеки працюють у льоху. Балачки тільки про їжу, яка не виходить із голови. Геть здичавіли. Голод так дошкуляє, що всі інші людські почуття притупилися й десь зникли, залишилися лише тваринні інстинкти.

Дубіцька варить їсти й для конвою, звісно, не те, що зекам. Вона ж тут і спить на ліжку біля кухні. Ошуков почиває в кімнаті разом із зеками на окремому тапчані, але частенько навідується до кухні вночі. Там є ліхтар.

Грубку топлять по черзі й дрова ріжуть теж зеки. Коли Дубіцька роздає баланду, то поводиться з ними, як із бидлом. Сама вона нівроку, добряче тілиста молодиця в соку. Слова в неї єхидні, кожного докоряє, поводиться украй брутально, скрегоче зубами як зла відьма.

Зеки схожі на первісних людей. Заросли бородами, зачучверіли. Умиваються не щодня, бо снігом не завжди й не всякому до вподоби, а воду носити з річки задалеко, та й не всяк її дотягне. Виходити за ворота мають право лише Іван і куховарка Ядвіга. Він дрова не пиляє, грубки не топить, лише воду носить, та ще Ошуков щовечора посилає на стайню, недалеко від льоху, засипати бугаєві Султанові вівса в корито. Іван кладе й собі жменю в кишеню, а ввечері насипає овес на гарячу грубку, щоб піджарився й жує, лежачи у своєму лігві. Коли вперше побачив у цьому таборі корів і бугая, ніби рідню зустрів. Зробилося чомусь не так страшно жити в цій глухій, дикій тайзі.

Якось, після закінчення роботи в льоху, конвойний послав Івана покликати бригадира. Він застав Ошукова на кухні за столом. Дубіцька якраз поставила перед ним миску з картоплею й підсунула великого білого коржа. Углядів під столом її жирного чорного кота, який облизується від смачненького. Бригадир із кухаркою не сподівалися на раптові чиїсь відвідини й аж заклякли від несподіванки. Іван тим часом доповів:

— Конвойний у льоху кличе до себе бригадира, — і вийшов. Тут же здогадався й сам до себе:

— Ось де наше борошно! Його пожирають ці гоголівські Соломаха і Пузатий Пацюк, а ми перебиваємося пісною баландою-водичкою.

IV

Приїхав із Монатьї візник, привіз продукти для конвоїрів і хліб для всього табору. Цього молодика Іван знає. Абдулаєв був у нього візником у Часовенському, судимість у нього за крадіжку, але строк уже добігає кінця, тому він безконвойник. Другодня бригадир одібрав шість зеків і послав із конвоїром по краснотал для плетіння верш.

На річці сніг лежить рівно, без переметів і кінь грузне не дуже глибоко. Забрали із собою з кухні ножі, які там знайшлися, щоб різати шелюгу. Її через червону кору називають у цих краях красноталом. На кухні Іван тихо, щоб ніхто не чув, сказав Дубіцькій:

— Ви припиніть дерибанити борошно, яке видають нам на баланду, не обкрадайте нещасних зеків, бо вибухне грандіозний шухер, коли їх голодних доведете до відчаю. Вони кого-небудь із вас обов'язково придушать уночі.

— А я хіба винна, то бригадир...

— То передайте і йому. Права однакові для всіх зеків, а він теж зек. Урахуйте це... Зварили глевку лемішку, відтепер жеріть. Довше пам'ятатимете.

На річці красноталу близько немає, довелося далеченько човпатися в снігу по пояс. Нарізали шелюги з десяток снопів, а додому повертатися сил обмаль. Нужний так знесилив, що повалився як сніп. Іти далі не може, поклали його на сани. Інші також, ледве чвалають за ними, підсобляючи один одному, щоб якось доклигати до табору. Пізно ввечері чвакають уже «смачною» баландою, поліпшеної якості.

З Абдулаєвим поїхали на Монатью Нужний, Козлітін і Бутник. Їх десь покладуть у лікарню. До саней не змогли вийти, їх вивели під руки. Решта зеків ходять до невеличкої хатинки на березі Куруполди плести верші. Приїхав із Монатьї якийсь сіверянин навчати їх.

Ошуков призначив триденний термін, щоб навчилися плетінню верш. Їм видають по шістсот грамів хліба, а далі — згідно з виробітком.

У хатці є плита, дров принесли з собою, розтопили. Стало тепло, відтепер розпарюють на вогні прутики, щоб стали м'якими. Інакше верші не сплести. За три дні всі премудрості плетіння верш до кінця не освоїли, тож сидять голодні без хліба, але справа все ж просувається вперед.

Іван із сіна, що лежало біля хатинки в стіжку, навибирав із конюшини сухих квіток. Одержавши гарячу баланду, попарив їх і їсть як галушки, хоча смаку ніякого. Кожен уважно працює над своєю вершею, балачок мало. Іноді вряди-годи навертає на балаки Корбаль:

— Треба думати, сябри, тут нам світ клином зійшовся? — А збоку:

— Так, правду кажучи, тут тобі, Гапко, і край.

Ще хтось додав:

— Без сумніву, тут ще Макар і телят не пас.

З чим усі згодилися:

— Не пас, це вірно, а ми в цій дикій пущі свої кості складемо...

І кожний зразу ж затикається. Напевно переносяться думками до своїх найдорожчих рідних. Іван чомусь став не бачити своєї верші, сльози затуманили зір. Згадав Михайлівну Перед очима явір і під ним його два синочки біля матері, а на руках донечка Галя. Синочки плачуть, а його везуть вантажівкою до тюрми.

Після того, як Іван перемовився з кухаркою Дубіцькою, баланда стала кращою й Ошуков став писати норму кожному стовідсотково. Бач, таки далася взнаки Іванова мораль, а до цього був твердо впевнений, що вуж не може навчитися літати.

Та все ж таки попередні харчі далися взнаки. Кожний зек скидається кістяк, обтягнутий шкірою. Їх важко впізнати, заросли бородами, цілу зиму не голилися. Іванова руда борода виросла аж до пояса. Сам себе не бачить, не має люстерка, а так на бороді й підборідді відчуває зайвий тягар, ніби висить торба з вовною. Чи залишилася в них хоч якась схожість із людською подобою?

I

Знов приїхав із Монатьї Абдулаєв із двома конвоїрами. Привіз кілька мішків борошна й розпорядження доставити ці продукти на Лодьмозеро для рибалок, які там проводять зимовий вилов риби. Призначили шістьох здоровших зеків нести борошно на Лодьмозеро пішки.

Кожен узяв по двадцять п'ять кілограмів у мішку. Як хто зумів, приладнав на спину й пошелепали в тайгу, ще й ніч не скінчилась, а з ними два конвойні. Надворі світло, стоїть біла ніч. Сніг удень робиться м'яким, водяним, по ньому йти важко, глибоко грузнуть валянки. Уночі він зверху покривається міцною кригою. Дорога не близька, як повідомив конвоїр, кілометрів до півсотні набереться.

На двадцять п'ятому кілометрі їх застала ніч. На щастя трапилася мисливська хижа, а в ній, обов'язково є дрова, сірники, сіль і сухарі. Розклали вогонь біля неї й кожний зварив собі лемішку з пшеничного борошна. Пожували й повкладалися спати. На світанку, коли мороз закріпив сніг, вирушили в дорогу.

За зеком біда ходить слідом. Коли до кінця подорожі залишалося кілометрів зо п'ять, Іван якось незграбно підсковзнувся, нога схибила, хруснула й заболіла так, що йти далі він уже не може. Усі продовжили похід уперед, а він залишився стояти на місці, а біля нього й конвойний, який батькує, криє найдобірнішими комбінованими матюками, навіть погрожує застрелити, якщо Іван не стане рухатися за іншими. А він не може навіть стати на ступню. Та все ж довелося шкутильгати вперед, хоч гостра біль у нозі забиває дух.

Пізно ввечері дошкультигав і він на місце. Ватяний бушлат мокрий, не кажучи вже за спіднє. Уранці всі збираються повертатися назад, на Куруполду. Старший конвойний наказує йому теж збиратися не зважаючи на його стан. Невідомо, чим би все закінчилося, коли б не якийсь начальник, що прибув на лижах із Архангельська. Він оглянув Іванову ногу й наказав:

— Залиште його тут, на Лодьмозері.

Рибалки на озері з безконвойників мають певну автономію. Невеликий клапоть суші гектарів три без лісу висувається в озеро. Далі стоїть дерев'яний будинок. Позаду нього росте велетенська ялина, поряд розташований ще один будинок. У першому живуть рибалки й знаходиться майстерня бондаря. У іншому розмістився конвой і окремо комірчина з продуктами й рибальськими снастями. Дощані східці ведуть вниз до невеличкої пристані, біля якої пришвартовані чотири човни. Ближче до тайги лежать купи цегли й глини, обгорілі колоди, стовбичить високий обгорілий хрест. Колючого дроту немає ніде. Усе це разом і зветься табір Лодьмозеро. Тут ловиться риба, переважно щука, тому сюди й послала адміністрація Кулойтабору бригаду рибалок. Щуку засолюють і продають в Архангельську, отримуючи від цього прибуток. Хворий бригадир рибалок, сіверянин Кузнєцов просвітив Івана:

— На тому місці, де стоїть хрест і лежить купа цегли, ще до революції була невеличка церковка й цегляний будиночок. Жили тут скитники, душ вісім, ловили рибу, молились Богу в церковці. За рибу, продану в Архангельську, мали прибуток. Улітку налетіла якась банда на мирний скит, повбивала людей, розграбувала все до нитки, мабуть же забрали гроші й спалили церковцю й будинок. Люди якось довідалися про це, поховали скитників і поставили хреста на їхній могилі.

II

Поки на озері лід, Іван надворі під накриттям біля будиночку варить для рибалок баланду й кип'ятить воду. Нога довго не спухає. У казані кип'ятить воду з березовою корою, кидає туди білі сітки, щоб вони пофарбувалися в сіре, під колір води в озері. Усе це робить сам, ні з ким і словом перемовитися. Голод нестерпно сушить нутрощі. Хто не знав голоду, той не зможе уявити, скільки він породжує людських страждань, болю й мук.

Рибу, яку привозять з озера, чистять під наглядом конвоїра, посоливши, укладають у діжки й забивають. Жодна рибина не потрапляє мимо діжок. Ікру й печінку щуки засолюють у невеличкі діжечки, теж на продаж.

Неробоча пайка хліба з баландою не вгамовує голоду. Іван спостерігає за рибалками й дивується, що їх зовсім не цікавить баланда, яка вариться з води заколоченої борошном. Якось довелося натрапити на невелику ямку, біля якої лежала вимерзла, суха картопелька. Знає давно, картоплина, що вимерзла за зиму, у міцній своїй шкаралупині зберігає пучку крохмалю. Забрав ту картоплину, шкаралупину обережно обчистив, а грудочки крохмалу вкинув у кип'ячий окроп. Крохмал зварився, розбух і зробився як галушки, такою картоплею поласував із великою втіхою й задоволенням.

Оладар сам з Одеси, рибалка з діда-прадіда, по хворобі діда Кузнєцова прийняв бригадирство над рибалками. Ще лід на озері міцний, а він задумав затягнути невода. Раненько висипали всі на озеро, навіть узяли бондаря Самохвалова, вийшли й конвойні. Порубали ополонки, затягли невода, протягли через глибоку сторону озера, до вихідної ополонки. Гуртом ледве впоралися витягти його гузиря з води так багацько потрапило риби. Вистачило в діжки, і дісталося їм дрібноти. Іван вперше тут побачив йорша й корюшку, яка пахне свіжим огірком. У баланді вона розварюється, ніби й кісток у ній немає. Вечеря вдалася смаковита, хоч і без солі, яку всю використали на засолку риби.

Якось Оладар дав йому доручення:

— Підеш сьогодні на острів і приготуєш лазню.

Буває це раз на місяць. Іван радіє, бо за півроку в тайзі він не мився ще ні разу й білизна на ньому зотліла від бруду й поту, а тут видадуть чисту.

Приготувати лазню — означає перейти по кризі на острівок серед озера, натопити кам'янку, що в невеличкій хатині, наносити з озера води в діжку. У кінці острівка є мисливська хатинка. У ній повно сіна. Іван зайшовши всередину, помацав його й раптом відчув щось тверде. Розсунув сіно й виявив під ним лантух дрібчастої солі. Ця знахідка доречна, бо вже тиждень вони споживають усе несолоне. Сіль забрали гуртом, хто в що міг, бо лантух зовсім зотлів. Коли, і хто заніс сюди її, невідомо, а їм вона дуже на разі.

Усміхається весна, сніг тане. На озері ще лід, але вдень він покривається водою, яка вночі замерзає. Ось у цю пору, ледве розвиднилося надворі, пролітає величезний ворон над будиночком, сідає на вершині величезної ялини, що росте за ним, і крякає. Усі рибалки звернули на це увагу. Один із конвоїрів вийшов із дрібнокаліберкою, прицілився й вистрілив, ворон упав перед будиночком, Дехто з зеків радив його засмажити, але конвоїр сказав, що птах цей живиться лише падаллю, їсти його не можна.

Цього ж дня відійшов на небеса дід Кузнєцов, констатували дві смерті разом. Перед смертю дід нічого не їв. Пайку хліба віддавав Самохвалову, який тут, поряд із дідовим ліжком клепав діжки.

Іван із двома рибалками цілий день продлубалися, видовбуючи яму на острівку проти їхнього будиночка, аж поки не нависла озерна сутінь. Вибрали місце на горбку, де так густо росте брусниця. Вона тут густим, зеленим килимом застлала пагорбок і зеленіє цілий рік, точнісінько, як в Україні барвінок. Червона ягода її під їх ступнями червоніє яскравим багрянцем, як кров, нагадує українську калину. Для ока справжня втіха. Весною брусниця не така кисла, під снігом стає м'якою й вони почергово дибають по ній, як мухи по сметані, ласуючи вволю.

Поховали діда Кузнєцова без домовини. Ніхто сліз не пролив. Але в душі кожен ридав за тим, що така доля в кожного зека, що гибіє тут. Зариють десь на пагорбку й більше ніхто не згадає, наче ти й не жив на цьому світі. А діти, якщо й згадають, то ніхто їм не покаже твоєї могили, останнього пристанища на цій грішній землі...

На озері вітер поламав лід і погнав його далеко від берега. Весна вже повністю вступила в свої права. Тепер рибалки виходять ловити рибу човнами, ставлять сітки, у кожному човні пара рибалок. Одного разу напарник бригадира захворів і Оладар запропонував Іванові попливти замість нього.

Конвойний також виходить на берег озера, але в тайгу далеко не заходить.

Іван з бригадиром підпливли до їхньої сітки й Оладар каже:

— Перша щука буде наша.

На мілині підняли один край сітки, там затріпотілася величезна рибина. Бригадир звелів Івану накласти сухих ялинових дров і розвести вогнище. А сам почав потрошити здобич. Витяг із води під вербою трьохлітрову банку з-під бобових консервів і, заливши водою, поставив на вогонь. Тепер тільки Іван утямив, чому рибалки нехтують баландою. Бо так приховано вони підхарчовуються.

III

Яке число, місяць, не знає ніхто, але в тайзі забуяла весна. Їй тут раді. Іван уже рве жалючу кропиву, кип'ятить її в казані й домішує до баланди.

Прилетіли зозулі, їх так багато, що він здивувався. Вони літають по верхів'ях ялин, ганяючись одна за одною, мало кують, а тільки хихочуть-регочуть, як і на Україні в цей період. Кують вони вже пізніше, коли підкидають яйця в чужі гнізда, наче ховаються від власних дітей.

Не доводилося йому чути зозулю на Півночі. Почув її аж у далекій тайзі, на цьому озері. І оте «ку-ку» так вплинуло на нього, що очі самі помокріли, бо сльози — кров душі людської. Згадав, як ще в дитинстві було загадував зозулі, щоб сказала скільки років йому жити. А вона зареготала, мов несамовита, полетіла й нічого не сказала, наче сама доля насміхалася з Івана.

Дні настають ясні, теплі. Тайга ожила. На озері з'явилася дичина, налетіла гагара, її крик чути навіть у будинку. Усі повибігали надвір поглянути, що то за птах такий з'явився на озері. Пішки прийшов зек Колупаєв, він віз сюди на озеро крупу, хліб та інші продукти, як це робив щотижня, але цього разу доїхати не вдалося. Він розповідає:

— Води в тайзі стільки, що кінь не дотяг саней, на дорозі впав і не встає.

Того ж дня всі рибалки двічі ходили, щоб перенести продукти із саней до озера, а ввечері деякі подалися по кінське м'ясо. Та марно, коня вже не було.

Рано-вранці конвойний заявив Івану:

— Давай, Харченко, лаштуйся на етап.

Збиратися йому не довго. У ту ж мить він уже готовий, погода хороша. Бушлат і валянки зв'язав у вузол, одержав хліба на добу вперед. З ним повертається пішки Колупаєв, а конвоїр із ними тутешній. Він має за плечими речовий мішок-наплічник, гвинтівку, літній одяг. Пішли до наміченого шляху навпрошки.

Тайга тепер не така, якою була тоді, коли добиралися сюди, до озера. Скрізь повно малої й великої звірини. Птахів навколо до біса, шум і гамір, наче на ярмарку. Під кожним деревом червоніє брусниця, вона вже тепер м'яка й соковита, як калина.

Першу ніч заночували на просіці біля вогнища. Конвоїр відразу не зізнався, що збився з шляху. Блукають ще день і вже ввечері другої доби, він, розпалюючи вогнище на просіці, таки видавив із себе:

— Ми мабуть заблукали!

Волочаться ще день. Уже дві доби ні росинки в роті, крім ягід брусниці. Четверту ніч зібралися ночували на березі невеликої, але швидкої річки. Навколо вогнища вляглися, хто як міг, ночі ще холодні. Конвоїр їм повідомив:

— Зараз будемо їсти солону рибу сурьомку.

Він навудив її на озері й ніс на Монатью дружині в гостинець. Гризуть рибу сирою, з кістками. Сплять теж по-собачому.

На світанку почули ревіння якихось тварин. Іван повернув зір на звук: до річки по косогору рухається стадо лосів. Там самці, самиці й молоденькі лосенята, вони туляться до боків своїх маток і тонесенькими голосами мукають, мабуть від втоми й спраги. Усю цю череду веде самець-вожак, найсильніший у череді. Він обережно спускається косогором до річки.

Уся череда стала пити воду, а вожак увесь цей час спостерігає навкруги, чи не чатує звідкись небезпека. Коли всі тварини, напившись води, почали щось шукати на кущах горобини, вожак підійшов до річки й почав пити воду, потім підняв голову, мабуть відчув запах диму, а може й людей, ревнув тривожно й вся череда швидко щезла.

Заблудлі підійшли до річки й стали гадати, як переправитися на правий берег. Конвоїр каже:

— Я вже знаю, де ми знаходимося. Потрібно переправитися через річку, вийти на просіку й там ми опинимося на вірному шляху.

Але як перебратися через річку, яка видно глибока й повноводна від талого снігу. Намагаються відшукати повалене дерево, щоб перекинути через річку, але такого не знайшлося. Довго морочилися та все марно. Конвоїр наказав їм:

— Роздягайтеся! Будемо переходити річку вбрід. На протилежному березі є мисливська хатинка, там опісля переодягнемось у сухий одяг, зігріємося.

Першим забрів у воду Іван. У лівій руці тримає вузол з одягом, у правій — довгу тичку, якою намацує дно й вимірює глибину. Вода холодна й швидка, з талого снігу, досягає йому грудей.

Зайшов у воду Колупаєв, він такого ж зросту, перебрів благополучно. Конвоїр має середній зріст, вода йому сягає по шию. У правій руці над головою тримає одяг і гвинтівку, лівою вхопився за край довгої тички, яку вони подали йому з правого берега, щоб вода не збила з ніг.

Перейшли річку без пригод. Розвели в хатинці вогонь, почали вдягатися. Голодні й задубілі цокотять зубами, але раді тому, що все обійшлося. Зморює сон, нестерпно мучить голод. Ще п'ять кілометрів залишається пройти до запані, а там і Монатья. Колупаєв попередив:

— На Куруполду йти не потрібно, там уже нікого немає.

I

Це вже вдруге доля занесла Івана на Монатью. Тут усе без змін. Хіба що, добавилася одна палатка, у якій лікар Новак облаштував лікарню. Розмістилося в ній із десяток ліжок для хворих.

Іван і Колупаєв із дороги прямісінько туди й потрапили. Тут руду бороду й іншу волосяну рослинність збрили, а в лазні змили леп і замінили зотлілу білизну. Зеків, з якими він працював раніше, уже немає, за винятком лікаря Новака, побутовця, який відбуває останні місяці, і ще декого. У таборі всі незнайомі, але серед знайомих є корови й бугай Султан, а от Ошукова не видно, мабуть звільнився.

Вийшовши з лікарні, Іван став працювати з городником Прядкою. Це знайомий йому, доброї душі чоловік. Коли вперше вийшов на город, то всі роботи по догляду за рослинами вже були зроблені. Капуста обсапана й підживлена, картопля підгорнута, парники повні редиски, цибулі, огірків.

Івана сюди начальник КРЧ послав як слабосильного доглядати парники. Лікар навіть пайок призначив як для цієї категорії зеків. Прядко на волі був агрономом, то й тут працює по спеціальності. А Іван йому допомагає скрізь. Труднощів не має, з діда-прадіда він хлібороб і цю науку перейняв змалечку.

У таборі запримітив із десяток жінок. Вони працюють доярками й допомагають доглядати городину. Наймолодша з них Олена Петришина, білява дівчина з Кам'янець-Подільського, відбуває строк як «ворог народу», часто приходить до парників по цибулю. Довга, білява її коса завжди міцно сплетена, чоло відкрите, очі голубі, ласкаві, а ніс як виточений із мармуру. Кому така дівчина не сподобається? Він якось її запитав:

— За що вас судили і по якій статті?

— Мене суд не судив, а якась трійця, на небі чи в пеклі, і дала десять років сидіти в загороді між коровами. Один горе-залицяльщик хотів, щоб я була йому коханкою, а в нього ж була дружина. Коли я розповіла про це їй, він зі злості написав кудись якусь записку. Приїхали вночі й забрали мене. Матері в мене немає, а є старий батько й брат десь у Києві служить.

Олена часто Івану приносить молоко, а у нього прохає взамін:

— Дайте трохи цибулі й редиски.

Ця дівчина привносить у його страшне буденне життя якусь зміну в настрої, а в душу, ніби віру в життя. Не довго в нього був хороший настрій. Прядко повідомив:

— Мене відпускають на волю. Як тільки отримаю документи, зразу ж на Архангельськ, а там і в рідний край Чернігівщину. Громада мого села подала прохання в комісаріат чи ще кудись.

З Прядко звільняється на свободу й Олена Петришина. За неї поклопотався брат. На городі тепер працює Іван сам і сторожем, і городником, і робітником. Залишилася пам'ятка від Прядко — кущ кавунів у парнику. А чи достигнуть? Там видно буде. Редиски в парнику вже немає, видали її хворим на цингу, а нова ще не достигла.

До Івана тепер часто прибігають двоє діток начальника табору, шестирічна дівчинка й хлопчик, років чотирьох. Дівчинка завжди щебече:

— Мама просила зеленої цибулі.

Він дає пучок, а коли з'явилися огірки, наділяє ними дітлахів. За те їхня мама частенько передає йому пиріжечків, оладків. А він думає: «Є ще люди в державі, не одні зеки».

Тут він почувається не дикуном, а таки людиною. Бачить вільних людей, що поспішають на катер до Архангельська, або йдуть додому в села, які лежать по берегах Лодьми. А діткам, які приходять, він такий радий, як світу ранішнього сонця. Ось дівчинка жаліється йому:

— Я хочу картоплі, а в нас її немає.

Це правда, бо й в Архангельську не можна дістати молодої картоплі. Він накопав відер троє, укинув у рогожаний лантух і втяг у сіни квартири начальника. Йому так жаль цих діток, бо дивлячись на них, згадує своїх: «А що ж десь їдять мої діти?».

Одного разу за табір вийшов і лікар Новак. Навідуючи хворого хлопчика, сина начальника табору, зазирнув він і на парники. У санітарну торбу Іван наклав йому цибулі, огірків. Знає, що той теж може колись стати в пригоді, а їсти лікар так само хоче, як і він сам.

Тягнуться й збігають довгі дні, так схожі один на один, у неволі всі безпросвітні. Наближається осінь, а в нього відновилася стара напасть, пропасниця потрушує не часто, однак температура піднімається висока. Лікар Новак дає акрихін, від якого він оглух, як і колись, а хворість усе рівно продовжується. Тепер він постійно жує зелену цибулю й пропасниця його тіпає менше.

Уже не треба блукати берегом і шукати кислого щавлю, тут вітамінів вистачає. Відколи звільнилась на волю Олена, він молока не пив, а сьогодні прийшла тітка Марія, принесла кухоль ранішнього. Він віддячив їй цибулею й картоплею. Жінки щось приготують.

З того часу, коли шкереберть покотилася по похилій і забилася в падучій його нещасна доля, загубив він лік дням своєї неволі. У пам'яті тільки роки, їх здається, чотири. Листів не одержує, усі про нього забули. Не знають вони, як сумує він за Україною, рідним краєм, дітками, за сім'єю. Правда сім'ї вже немає. Серце його холодними залізними кліщами безжально здавлюють безсилля й гіркота.

І

Довгі шляхи дрімучої тайги — скільки ж Іван їх виміряв за ці роки неволі. А зараз відміряє шлях на 96-й лагпункт — найвіддаленішу точку Кулойлагу, десь далеко в тайзі. Їх, вісімнадцять зеків конвоюють три конвоїри, кожен зек несе свої злиденні пожитки, бо знає, що назад не швидко повернеться.

Уже пізня осінь, у тайзі всяких ягід — доволі. Івана пропасниця не полишає, тіпає кожен день. Якби був вільною людиною, то тайга здалася б йому казкою, таке все тут неймовірне, прекрасне, а при його моральному стані ніщо не вражає, притупила хворість усі почуття й природа навкруги його не чарує. Що ж чекає його тут — у цьому найглухішому краю?

Надвечір прибули на 96-й квартал тайги. Їм дають коней, яких треба перевести в табір на 80-й квартал. На 96-му кварталі взимку вивозили ліс, а тепер роботи вже немає, тож коні тут зайві. З цього табору вранці їх випровадили, навіть баландою губи не помастили. Зіслалися на обмаль продуктів. А коли сюди з Монатьї виряджали, то наголошували:

— Продукти видадуть на 96-й дільниці.

До 80-ї дільниці можна правитись двома шляхами: перший коротший, але там є болота, їх ніяк не обминеш. Інший шлях без боліт, але доведеться далеко накидати крюка. Забрали коней, три вози в запряжці з вівсом. Старший конвойний повів їх навпрошки, мовляв болота вже висохли.

Іванові дістався вороний жеребець і в додачу лантух вівса. Болота не висохли, довелося їм брьохатися по пояс у воді й багні, коней пустили вільно самохідь, а самі хто як перебрьохали по наламаному гіллі. У такий спосіб переправлялися тричі. На сухому коні відпочивають, живляться якимись кислими ягодами, бо нічого з харчів не має.

Пізно ввечері проїхали невеличке село на горі, спустилися озвозом до річки, тут переправа й ходить паром. Іван із своїм жеребцем зійшов останнім. Паром майже перетнув річку. Аж раптом передня частина його стала занурюватися у воду, вози покотилися в річку, коні подалися туди ж, паром став сторчма.

Івановий кінь обернувся назад, плигнув у річку й поплив потягнувши свого наїзника за собою. Іван правою рукою збив із коня мішок із вівсом, полегшив йому спину й допомагає рукою пливти. Кінь хоче добратися назад до берега. На Іванові ватяні штани й такий же бушлат. Зразу він не відчув біля тіла холодної води, а потім усе на ньому намокло, тіло скувало холодом, його почало поглинати на дно.

Кінь шарпонув за собою, пливе й важко відсапується, бо течія надто швидка. Іван ще раз пірнув із головою, коли б не кінь, сам не вирнув би. Усе на ньому таке важке зробилося, але все ж вирнув. Та довелося ще раз пірнути, але відтепер ногами дістав дна, вода до рота не досягає, кінь теж став, не пливе. Тільки як на зло, у пітьмі не видно берега. Через річку перегукуються конвоїри. По той бік бігає один із ліхтарем і волає:

— Зека з конем занесла вода!

А на цьому березі також із ліхтарем бігає інший конвоїр і гукає:

— Одного зека немає!

Коли він порівнявся з ними, Іван обізвався:

— Ми тут у річці!

Ліхтар освітив їх із конем і перед ними обривистий, глинистий берег, вибратися на який неможливо. Водою, по мілині, з конем вони похлюпали нашукувати пологішого місця й тільки там зуміли видряпалися на сушу. Зуби Іванові відстукують азбуку Морзе, а черевики, здається, зосталися без підошв, які лишилися в глині на березі.

Паромом вони благополучно дісталися протилежного берега. Тут уже горить велике вогнище й усі сушаться біля нього. Старий дідок, який сторожує громадську капусту, зазиває Івана:

— Підемо, бідолахо, до мене в хатинку підсохнеш.

А конвойний не відпускає:

— Не дозволяється! Хай з усіма біля вогнища сушиться!

Спитали дідка, що це за річка така, той відповів:

— Назва річки Ваінга. Вона весною й осінню наповнюєтся водою й буває паром не ходить, тоді вона дуже швидка й широка.

Аж увечері третього дня, вони, голодні, зморені й мокрі, в'їхали по благенькому місточку до 80-го лагпункту. По дорозі їм зустрівся невеликий табірець — 62-а дільниця. Але тут зекам навіть воріт не відчинили. Хіба що тим, у кого були гроші, дозволили купити щось підживитися, а інші поїхали далі, голодні вже другу добу.

II

80-й лагпункт добре впорядкований. Зеків розмістили в новозбудованій лазні. Тут тепло, кожен отримав дві пайки хліба, випеченого на черені. На вечерю видали пшоняного кулішу, якого Іван давно не куштував, а охочим, ще й добавки. Покотом спати тепло на дерев'яній підлозі. За ніч підсушилися, відпочили, а на ранок дали їм пайку хліба й баланди. Випроводжаючи за ворота, тутешні вохровці відібрали все, що, як їм здавалося, належало до табірних речей. У Івана забрали навіть мисочку, куплену на Юрках у перший вечір табірного життя. Вийшли за ворота й перед ними простягайся незвідані шляхи тайги. Куди вони доведуть?

У формулярі Івана зазначено, що за станом здоров'я він відноситься до першої категорії, тому то й ганяють його по таборах «Кулойлагу», як шолудивого кота. Було це не так давно, а зараз його пропасниця так виснажила, що й рухатися стало тяжко. Що буде далі, годі й думати.

Вилежується під тином, за колючим дротом, у Архангельському пересильному таборі. Серед двору за столом комісія відбирає здорових зеків, чи сортує по категоріях. По річці Лодьмі лісу для заготівлі немає, зеків треба завантажити роботою, щоб не були вони для держави дармоїдами. Викликали і його. Пошкандибав до столу. Перед комісією побачив свій формуляр. Якийсь начальник зиркнув на нього, і миттєво оголосив беззастережно:

— У першу!

А що за «перша», Івану не відомо. Він лише благає:

— Зміряйте мені температуру.

Той же начальник запитав:

— А для чого тобі це?

Іван пояснює, що він хворий.

Один із комісії, мабуть, лікар, підхопився з-за столу, дістав термометра й засунув йому під пахву. Іван тут же, перед столом, сів на землю, не маючи сили стояти. Хвилин через десять лікар поглянув на термометр, скрушно покрутив головою й поінформував:

— Сорок один і сім десятих — малярія.

Тоді старший начальник указав Івану місце за бараком:

— Там будеш чекати подальших розпоряджень.

За бараком, як вужі лежать на сонечку, вигріваються з півсотні зеків. Таких гуртів у цьому дворі було зо три, що за такі, він не знає. У їхньому гурті забалакав до нього згорблений зек із голокосим лицем, густо пописаним зморшками. Виявилося, що вони знайомі, разом працювали з перших днів перебування на Юрках, прізвище його Берба. Він сказав Івану, що перший гурт буцім-то формують на Соловки, а їхній кудись відправлять угору по Північній Двіні.

I

Після медкомісії пригнали зеків до двоповерхової баржі. Напихають «ворогів» і «друзів» народу мішма. По трапу пруть усі натовпом. Зчинилася лайка, шум і взагалі кавардак. Цей гамір зненацька розпанахав нелюдський крик і хтось шубовснув у воду. Уже на баржі, лежачи на нарах, довідалися, що «друзі народу» всадили фінку в бік зеку Матвієнку. Тому, що був колись комендантом на Юрках і дуже завзято виконував свої обов'язки.

Тепер щоденно теліпає Івана пропасниця, не п'є й не їсть уже дві доби поспіль. Сусід по нарах Галущак на маленькій пристані купив хворому склянку чорниці й той із жадобою з'їв цю кислувату ягоду, що нагадує вишню, а на вигляд, як паслін. Ось баржа зупинилася на якійсь пристані. Під горою, по березі ріки розкинулося село. Комендант судна запропонував зекам попрацювати:

— Треба розвантажити баржу, яка розвозить крам і продукти кооперативам по річці Двіні.

Під вечір приступили до роботи. Івану також довелося підвестися. Кинули на плечі лантух борошна, який він ледве виніс із великим зусиллям по хисткому трапу. За іншим разом поклали на плечі діжечку. З нею не пощастило. Уже на березі ноги підкосилися й він простягся на землі, а діжечка гепнулася об землю й з неї випало дно.

Господар цього товару скрушно пошкріб лисину, а комендант підійшов до діжки й почав роздавати всім зекам бринзу. Від роботи Івана звільнили. Розвантаживши баржу всі варять, що кому забажалося: хто чай, хто галушки з борошна, яке роздобули таким же чином, як і бринзу. Згодом лунає наказ:

— Усім зайняти свої місця на баржі!

Він уже не чув цього, бо лежав на березі непритомний, звосковілий. До пам'яті прийшов у незнайомому приміщенні. Ніч, під стелею горить лампочка, його за руку тримає молода жінка в білому, схожа на ангела-охоронця. Вона наказує іншій жінці зробити вприскування.

А вранці вимитий, у свіжій білизні, Іван уже лежить на чистому ліжку. Такого блаженства давно не відчував. Опісля дізнався, що відправили його в найближчий табір і помістили в лікарню, давши розписку конвоїрові.

Старший лікар Мурашкіна із студентами-практикантами провела йому відповідне медичне лікування. Пропасниці вже не має, лише болить голова, температура не підвищується. Через дві доби повторно вприснула препарат студентка-практикантка, але невдало: його рука дуже спухла. Бідолашна дівчина просиділа майже цілий день біля його ліжка, поки біль трохи вгамувалася. Нарешті пропасниця зовсім припинилася, з'явився апетит.

Харчі дають добрі. Він уже може ходити по палаті й несподівано здибався з Жуковим, який працює тут кухарем. Згадали життя на косовиці:

— А як тепер твоє здоров'я?

— Пропасниця вже не трясе, але з'явився вовчий апетит, порції не вистачає.

Тоді Жуков запропонував:

— Аби ти тільки їв, я віддаватиму тобі свою порцію.

І став приносити свою додаткову порцію чого-небуть смачненького.

Після лікування Іван уже не відчуває пропасниці, не болить голова, а лише від виснаження перевівся на кістяк, обтягнутий шкірою. Усе ж зглянулася над ним лиха доля, відвернула косу ненаситниці-смерті.

Поряд у палаті лежить галичанин Литвак, років сорока. У нього подагра, нічого вже не їсть. Лікар Мурашкіна знає, що йому залишилося жити лічені години й коли той забажав вареної крашанки, вона принесла, але Литвака вже не стало. Давно Іван не зустрічав таких співчутливих людей як ця лікарка, відвик їх бачити в таборах.

II

Їх, півтора десятка зеків, виписаних із лікарні, човном перевезли на лівий берег Північної Двіни. Ріка в цих місцях надзвичайно широка, могутня. На їх шляху зустрілося кілька сіл. Женуть десь на лісоповал, у Березники. Ніхто із зеків не бував там.

Конвойні підібралися не злі, і коли виносять селяни зекам їжу, не забороняють брати. Стоять невеликі морози, хоча снігу ще не має. Проходять мимо цегельного заводу, на ньому також працюють зеки, але новий етап проводять болотами кудись далі в тайгу. Уже смеркло, коли прибули до воріт табору й поспішно по два-три, розвели по бараках.

Стоїть Іван у напівпітьмі біля порогу. Не знає, куди податися. Коли це з нар чийсь голос:

— О, Харченко! І тебе сюди? Ну, це нічого. Кажи, чого потребуєш: хліба, цукру, цигарок... Ми зараз.

Молоді вурки все це виклали на стіл, що стоїть посеред бараку. Від цигарок він відмовився, не вживав ніколи цього зілля. Хлопці принагідно згадали минуле:

— А пам'ятаєш, як ти на Юрках давав нам талони? Ми не забули. Сідай і пий чай. Адже голодний.

Іван подякував їм за все, налили бляшанку кип'ятку й він із задоволенням посьорбав чаю. Пригадав бригаду Сорокіна, яку також запроторили сюди на лісоповал. Вона й розташована в цьому бараці. Злодія в законі Сорокіна в таборі вже немає, його звільнили на волю. У них тепер новий законник.

Наступного дня новеньких викликали до лікаря. Він, з вільняшок, поглянув на Івана й запитав:

— Чим хворієте?

— Малярик.

Лікар у списку щось відмітив. Після лікарського огляду новоприбулих вивели на роботу. Прораб у рибальських забродах, ходячи по болоту, пояснює їм, як зробити лижньовку:

— Поки ще немає великих морозів, треба через усе болото прокопати рівну канавку. Коли вода й багно добре замерзнуть, по ній ходитиме широкий полозок із риштуванням. А кінь, ідучи стороною, буде тягти колоди. По цій лижньовці ліс сплавлятимуть до річки, на катище.

Болото ще не замерзло, а зеки в черевиках, по коліна у воді длушпаються в цій канаві. Під вечір до них приїхав верхівець, привітався. Бригадир Соприкін представив його:

— Це начальник табору Якубовський.

Той уважно оглянув, як вони брьохаються в багнюці, і наказав прорабові:

— Людей негайно вивести з болота й відвести в зону.

Там вони обсушилися, обігрілися й дякували Якубовському за проявлене людське милосердя до них, сіромах.

На розвод вийшла й бригада Соприкіна, у якій числиться Іван. Сюди обов'язково з'являються всі придурки табору й сам Якубовський. Зачитують наряди, конвоїри збирають бригади, перерахувавши зеків кілька разів.

Березник табір великий. По обидва боки широкої вулиці — бараки, за ними господарські приміщення: конюшня, хлібопекарня, лазня, лікарня, біля воріт штаб і приміщення ВОХР-и. З бригадою Соприкіна зібрався Іван на розвод, але ввійшов комендант Шостак і скомандував:

— Харченко від розводу звільнений він іде на етап.

Повернувся Іван у барак. Зібрав своє барахло, показав усе днювальному й вийшов до воріт. Став осторонь на горбку, щоб було видніше, а в голові промайнула думка: «На який щабель життя поставить тепер мене моя лиха доля?».

У цей час біля воріт зчинився шум і гам. Виявилося, що якийсь урка «друг народу» біля воріт налетів на коменданта Шостака й ножем ударив його в спину. Нападника тут же схопили й посадили на вахті під наглядом конвою. Іван із новим комендантом Умрихіним добре знайомий. Лежали разом у лікарні, а коли прибули сюди, він повідомив:

— Тебе, як інваліда, відправляють в Архангельськ до колонії слабосильних.

Уже випав сніг і того ж дня вони вирушили. З ними кудись провадять того вурку, що поранив коменданта. За всю дорогу до переправи, ніхто не обмовився й словом, тільки візник погукував на коней і розмовляв із ними, як із людьми. Іван замріявся, подумки малює собі зовсім інше життя, не в тайзі, а на волі. Тайга, голод і туга за сім'єю в'їлись у печінку. Біля переправи через Північну Двіну вони розлучилися: візник повернувся назад, урку з пакетом передали коменданту переправи, а Івана з конвойним направили правим берегом на Архангельськ.

I

Тундровий мох підступив впритул до Архангельська. На околиці міста при лісобіржі над самою Північною Двіною знаходиться невеликий табір, обгороджений високим дощаним тином, з колючим дротом по верхній лінії. Це і є колонія для слабосильних в'язнів, у якій мешкають разом «вороги народу» і його «друзі». Лісобіржа — величезна територія на низині Двіни, заставлена штабелями різносортного будівельного матеріалу. Тут як і в місті, є головна вулиця й другорядні, по яких снують вантажівки-лісовози.

Конвойний здав Івана черговому вахтерові. Упали до уваги: на стіні біля контори радіорепродуктор, на вітрині газета, а ще кажуть, що в таборі є й бібліотека.

Із газет дізнався, що з 1939 року на Заході йде війна: фашистська Німеччина напала на Польшу, уряд якої, покинувши свій народ, утік до Румунії. Робітничо-селянська Червона Армія вступила в Західну Україну, щоб «захистити свій народ, українців і білорусів». Чує новини й по радіо.

На душі стало легше. Усе це було торік, а зараз кінець 1940-го. Значить, на каторзі він уже четвертий рік і за цей час перевівся на інваліда. Ліва нога відмовляється йому слугувати. У цій колонії умови життя слабосильних в'язнів наближені до людських. У нього є своя постіль на нижньому поверсі вагонної системи ліжок і матрац, набитий тирсою.

У Івана сусіди, з одного боку ненець, на ім'я Терерко (усі його звуть Терешко), з іншого — колишній священик Івлєв. Йому 28-30 років, борода чорна, доглянута, широка, як лопата. Піднімаючись з постелі й лягаючи спати, він читає молитву. Перш, ніж піднести хліб чи ложку до рота, молиться й широко хреститься. Намовляє:

— Бог вище людської правди. Він там, де смиренно молиться людина й кається в гріхах, незалежно від того, що навколо кров, несправедливість, абсолютний безлад і страх.

Упадає в очі, що він своєю поведінкою хоче вплинути на своїх сусідів, але на нього мало хто звертає увагу. Ще один сусід Капустін, теж колишній священик, сміється над Івлєвим:

— Є ще дурні фанати на світі..., я теж колись був священиком, але ця дурість пройшла. Немає в московській церкві ніякої святості. Вона була створена неканонічно як державна релігія й державна ідеологія Московії для насилля, залякування й перетворення простих людей у рабів. Ніяких церковних документів на її створення, як офіційної церкви, включаючи Томасу від Вселенського православного патріархату на її канонічність не існує в природі. Усі канонічні православні церкви в світі, наприклад Грецька й Константинопольська та інші, з самого заснування називають своїх прихожан не «раб божий», а «дитя боже». Власне, у всіх православних церквах світу в Бога — усі діти. І тільки в Московській — раби. Якщо добре вдуматися, то це пояснює справжню сутність цієї самозваної, неканонічної церкви.

II

— Дайте мені й іншим, святий отче, відповідь на таке питання, — не вгамовується Капустін — Христос народився на Різдво. А воскресав скільки разів? Числа й дні щороку Пасхи різні. Скільки ж разів він на рік воскресав?

Івлєв йорзається, щось сердито пихтить, але виразного й зрозумілого пояснення дати не може. Капустін же, задоволений що прилюдно загнав у глухий кут «колегу», продовжує й далі насміхатися з Івлєва...

А той тільки нервово хреститься й примовляє:

— Не ворогуй на брата свого в серці своєму, картай провину брата свого й не понесеш за нього гріха. Не будеш мститися й не будеш ненавидіти синів народу свого, але люби ближнього свого.

Оговтавшись, після невеликої паузи, зібравшись із думками, Івлєв переходить у наступ:

— Але якщо Бога не має, то не існує й Диявола. Тоді сліди й діяння диявольські звідки взялися? Як він бентежить тебе, ворог істини, цар темряви! Уже й молитви змусив забути, відучив і від улюблених псалмів.

І ніби підсумовуючи цю полеміку, відповідає на насмішки свого опонента завченими колись рядками з Біблії:

— Усякий, що взявся за плуг й озирається назад, не надається для царства небесного.

Сусіди Івана — це зеки, з якими його ще не зводила доля. Знайомиться з ненцем. Важко встановити скільки йому років, але він ще молодий, наївний, добродушний, хоч і освічений, але життєвого досвіду йому бракує. На роботу не ходить, нога в нього крива, болить. Хоч і погано розмовляє російською, але зрозуміти можна. Скільки в його розмовах любові до рідного краю! Для нього тундра в усі пори року справжнісінький рай. Особливо красива вона, за його словами, узимку:

— Море снігу. Уночі місяць сяє. Олені мчать по безмежному просторі тундри. Мороз... під нартами скрипить сніг і вітер курить обличчя... Ось де краса!

Що то значить рідний край! Терерко навіть вірші йому читає, яких той, звичайно, не розуміє. Івану жаль його, він так мало пожив на світі, а вже отримав десять років за зв'язки з дядьком, який був шаманом.

III

А ось сусід Щибук сидить за те, що начебто ображав радянський уряд і Сталіна. У всіх просить поради, щось усім радить, сам у навколишніх шукає ласки, уваги й співчуття. У минулому він адвокат, тут його звуть Щибуква. За фахом багато знає, дає кожному поради, але сам у свої ж слова не вірить. Коли заперечують якесь його твердження, він доказує з плачем, шморгає носом, витираючи кулаком сльози. На перший погляд, він морально хворий, але коли спокійний, мислить здраво.

Коли в бараці після вечері всі втихомирюються, молодий хлопець, років двадцяти, стає в куток біля дверей і починає ходити по невеликому колу, з складеними за спиною руками. Ходить із годину мовчки. Це Гриша Бацаца, він зовсім сліпий. Якось розбалакалися:

— Нас було троє братів при матері, я найменший. Брати одружилися, мати померла, а що ж мені робити? Залишився я темний сам, брати допомогали, хто чим міг, їхні дружини готували мені їжу й усе в хаті робили. Потім перестали, бо життя настало сутужне. Борошно добували в ступах і жорнах. От брати й змайстрували мені млинок, якого я рухав ногами. Люди приходили молоти й розраховувалися зі мною якоюсь жменею зерна. Я інколи нарікав на свою гірку долю, тож хтось і доніс, що начебто я агітую проти Радянської влади. Ось тепер, як стає на душі гірко, ходжу по колу, як колись із млинком і заспокоююся, не журюся.

У бараці багато дивних людей із цікавими й трагічними долями. Вечорами збираються гуртом і обговорюють табірні новини. Сходяться й донощики, але зеки їх знають і тим немає чого доносити «кумові». Основний донощик тут був Гапоненко, але його якось уночі задушили в ліжку.

Ще снігу немає. Івана призначили бригадиром бригади, яка ходить на лісопильний завод. У ній дванадцять осіб «ворогів народу», по шість жінок і чоловіків. Переносять обрізки й обаполи з-під пилок у розпилочному цеху до люків і скидають униз, у двір.

Почали роботу в такій тісноті, що повернутися ніде було, усе було захаращено обрізками, обаполами, корою. За дві зміни все прибрали, вимили підлогу. Бригаді пишуть по 200% виробленої норми.

Через кілька днів їх повели на добре встаткований новий лісопильний завод. Тепер бригада постійно працює в нічну зміну. Обрізки з деревини січуться на щепу, яка використовується при виготовленні паперу. Зеки її перекладають на транспортер, а той уже доставляє на січкарню. У цеху такий страшенний шум, що спілкування можливе лише при допомозі жестів.

Зима 1940 року сніжна. Кілька бригад ходять очищати вулиці від снігу на лісобіржі й скидають його в болото. Дехто вкладає штабелі. Лісоматеріал надходить із лісопильних заводів, а тут його лісовози розвозять по сортах. Подають колоди й вручну, а важкі бруси — машинами.

Яких тільки робіт не доводиться робити? Жодного дня не обходиться без сокири, лопати, лома, палки й кайла, не зважаючи, що це колонія для слабосильних інвалідів. Та все ж у цій колонії є хоч можливість почитати книжку, бо є вихідні. Відколи Іван тут живе, його моральний стан значно поліпшився.

IV

Напередодні 1941 року, годині о дванадцятій ночі, у бараці — обшук. Вохровці перетрусили всі манатки, відібрали шматки паперу, листи, конверти, олівці, голки, залізні ложки й усе, що на їх думку могло б слугувати зброєю. Одібрали в Івана зошита-щоденника, якого той беріг, як зіницю ока, а цієї ночі запхав у черевик під нарами. Це вже вдруге його спіткало таке лихо, напевно його нотаткам така ж доля, як і йому самому. Через цю оказію викликають до оперуповноваженого.

У Талагах чекав прийому вісім діб, харчувався на кухні й допомагав кухарю, там же й спав. І ось він, нарешті, став перед очі Грязнова, оперуповноваженого по Кулойському табору:

— Ви Харченко?

— Так, я.

— Це ваш зошит?

— Так, мій.

— Поясніть мені ось ці слова, — він тицьнув пальцем у зошит. Іван переклав на російську мову, тоді Грязнов каже:

— Щоб писати що-небудь тут, у таборі, потрібно мати дозвіл від Наркома внутрішніх справ, я дозволити писати вам не маю права.

І віддав зошита, Іван тут же перервав його й кинув у грубку.

Грязнов, очевидно, пом'якшав, посвітлішав і запитав чи має Іван сім'ю.

— Так, був одружений, мав дітей. Відтепер не знаю, де дружина й діти. Вона виходила заміж, — відповів Іван.

Грязнов каже:

— Я знаю, де ваша дружина, вона недалеко звідси, у Мурманску працює.

Іван поцікавився:

— Вона чиясь дружина тепер?

Грязнов посміхнувся:

— Так, наполовину...

— Значить дітей залишила, чоловіка забула, а сама веде вільне життя. Тоді адреса її мені без потреби, хай собі живе, вона більше мені не дружина.

Розмова їх закінчилася. Життя давно вже звелося нанівець. Удари злої долі Іван відчуває як цегельний віл батога. У таборі його направили в бригаду Войнаревського, яка обслуговує лісобіржу. У основному працюють на формуванні штабелів, інколи на вишині чотириповерхового будинку. Вибираються наверх і злазять усередині штабеля, десь у кутку. Нерідко доводиться навантажувати чужоземні пароплави лісоматеріалом, тоді бригаду викликають і вночі.

V

Весна завжди бажана, особливо зекам. Бригада Войнаревського вантажить на баржу шпали. Іван і ще кілька чоловік укладають їх. Зненацька зверху впустили шпалу й закричали:

— Бережись!

Відскочити він не встиг... Шпала одним кінцем угатила його по ступні. Ліва нога вже давно його не слухалася, а тепер і зовсім перестала. Ступня страшенно розпухла, Войнаревський викликав по телефону лікаря. Приїхала одноконкою лікарка Марія Борисівна, приклала снігу, який ще був у кутку баржі й повезла його в табір. Дали милицю, бо зовсім не може ступити на ногу. Лікарка констатує:

— У вас тріщина в кістці, нога повинна бути в повному спокої.

У лікарні Іван не лежить, ходити далеко не доводиться: до вітрини з газетою, до їдальні, а також до репродуктора. В основному читає Пушкіна, Жуковського, Толстого. Сучасна література в бібліотеці відсутня, а за українську й мови не йдеться. Коли б не ці книжки, можна було б і зовсім розуму позбутися. Земляки всі розпорошилися по тайзі.

Так зустрів літо 1941 року. Нога трохи поправилася, шкутильгає з ціпком. Уже більше тижня чомусь не вивішують газету, зняли й репродуктора. Напевне, у світі щось діється, а що саме, ніхто не знає. Усі губляться в здогадках, напевно в державі відбулися якісь серйозні зміни. Про це дізнатися важко. Приїхали з Архангельська візники з продуктами й знайомий безконвойник Самохвалов по секрету повідомив:

— Іде війна з Німеччиною, їх танки вже під Житомиром і вся ця могутня армада наближається до Києва.

Ця зненацька звістка ніби довбнею по грудях торохнула й блискавично рознеслася по всьому табору. Тільки й чути:

— Війна! Німці вже під Києвом!

Іван пише заяву: «Наркому Воєнмору Ворошилову. Прошу послати мене на фронт. Краще життя своє покладу на полі бою за Батьківщину, на передовій, ніж за колючим дротом, без користі снидіти».

Він певен, що заяву його з табору не випустили, бо відповіді ні від кого так і не отримав. Увечері того ж дня сусід із верхньої полиці, німець Біргер із колоністів, почав його переконувати:

— Коли німці візьмуть Київ, то нас тут тримати не будуть.

Помітно, що радість із нього, пре аж через край. Іван відрубав:

— Не лізь до мене із своїми прогнозами, дай мені спокій, без тебе тошно!

Але цей куций німчик продовжує базікати своє. Не стерпів Іван, згарячу стягнув його додолу й давай товкти, як собака куфайку, приказуючи:

— Якщо ти не закриєш зараз же своє хайло, то до ранку лапті сплетеш!

А інші підтримали:

— Фашистська морда недобита!

Тепер уже гуртом наштовхали німцю ще й під ребра. Той із переляку дременув до вахтерів:

— Рятуйте! Убивають!

Викликали Івана. Розтлумачив усе як є й порадив німця від них ізолювати, бо йому не дадуть дожити до ранку. Біргера від них забрали.

VI

Якось на світанку розбудив їх страшенний гуркіт. Виявилося, у сусідньому скверику стоїть замаскована зенітна батарея. Раненько над лісобіржею вів розвідку німецький літак і батарея відкрила по ньому залповий вогонь, той дотягнув до Білого моря й упав на березі. Зеки дізналися першими про це. На місце падіння з військовими їздила лікарка Марія Борисівна, вона й розповіла про все. Тепер уже сумніву не має, що йде війна. У зеків тільки й розмов:

— Як воно там на фронті, що буде із сім'єю, коли німець захопить територію, де проживають рідні?

Найбільше це тривожить білорусів і українців, бо фашисти, як чума, посунули в Україну, загарбавши Білорусію. З України листів не одержує ніхто — там лютий ворог, фашистська чума. Як усе перевернулося відколи вони в неволі! І зараз їх особисте щастя вже на другому плані, усі думають про те нещастя, яке звалилося на всю країну, кожний би волів бути на передовій, щоб захистити свою сім'ю, свій край від фашистської навали.

Вечорами після роботи в них точиться гостра полеміка.

— Чому Робітничо-селянська Червона Армія допустила ворога так далеко на нашу землю, — задається питанням Іван.

— Де ж наші полководці — Якір, Тухачевський, Блюхер, Єгоров й інші, які громили білих генералів у громадянську? — Обізвався Войнаревський.

— А там, де й ми, а, може, і глибше, — висловив свою здогадку хтось із верхньої полиці. Дехто каже:

— Сталін, як головнокомандуючий, розгубився, бо не має військової освіти.

Але дійсної причини ніхто не знає. Той же голос зверху продовжує:

— Ось побачите винні скоро знайдуться й повісять на них усі промахи в ході підготовки до війни.

Багато ще було балачок... А Іван пригадав того командарма, якого привезли до них у вагони на станції в Києві. Скільки таких як він потрапило за колючий дріт, скільки їх стало «ворогами народу»?

VII

У колонії знову вивішують на вітрину газету й з неї відомо, що відбувається на фронтах і як живе країна. Якось у вихідний день показали кінокартину «Партизани в степах України». Вона справила на всіх незабутнє враження, дехто плакав. Відколи вони в неволі, ще не доводилося дивитися кіно, а ще в картині все таке рідне, знайоме до сліз і показано, що народ піднявся на боротьбу з фашистами. Тепер по всіх таборах вивішують газети й зеки слухають радіо.

Івана знову призначили бригадиром на лісопильний завод. У його бригаді ті самі люди. Ходять у нічну зміну. Уже зима. Дорогою інколи зустрічають двох жінок, які завжди на них пильно вдивляються. Якось вони вручили Іванові верчик у газеті, конвойний запитав:

— Що там у пакунку?

Йому відповіли:

— Дещо з продуктів.

На заводі розділили між усіма членами бригади м'які ще гарячі оладки. Такі випадки трапляються вже не перший раз.

У заводі сталися великі зміни в штаті й в цехах, багатьох робітників мобілізували на фронт. Робочі місця, на яких раніше працювали чоловіки, тепер зайняли жінки. Якось звернулася до Івана українською мовою одна незнайома дівчина. Він здивувався й запитав:

— Ви звідки родом?

Я з села Баландине, Кам'янського району, Кіровоградської області.

— То ми ж із вами земляки, ще й близькі сусіди! Бо моє село Вербівка, того ж району й тієї області що й Баландине.

Іван зрадів землячці Марії Голубовій. Вона розповідає про свою долю:

— Батьків розкуркулили. Мене з ними сюди ще маленькою колись привезли. Тато й мама загибіли десь тут у тайзі, а я живу сама в Архангельську.

Тепер Іван може дещо дістати з заводського буфету за гроші через землячку Марію Голубову, бо зекам туди не дозволяють заходити.

Коли упала серед двору авіабомба, усі вгляділи, що скло з вікон посипалося, а самого звуку розриву через страшенний шум і гуркіт роботи заводу не чули. Другу бомбу фашистський пілот скинути не зміг. Зенітна батарея так сипонула в небо, що літак, рятуючись, почав утікати на Фінляндію. Але не долетів, десь пірнув у море.

Зекам показали бомбосховище, збудоване робітниками заводу, укріплене тюками целюлозного паперу в кілька ярусів.

І

Іван живе в таборі при лісобіржі, ходить із бригадою на лісопильний завод у нічну зміну. Незвично спати вдень, сон нетривкий, утома не залишає тіла. У його бригаді є дві дружини великих полководців. Вони вдвох про щось перешіптуються й частенько плачуть.

Почався 1942 рік. Що діється в світі зеки не знають. Ті, хто на фронті, і ті, хто в тилу, працюють із максимальною віддачею. А Іван і багато таких, як він, гибіють за колючим дротом, на фронті користі з них було б значно більше. Але що ж вдієш, вони раби, ними послуговуються як невільниками, як господар тягловою худобою.

Він благає начальство, щоб бригаді дали перепочинок, перевели на денну зміну. Урешті змилувалися й посилають бригаду в денну зміну на вапнякові печі, які недалеко від лісопильних заводів. Ходить бригада захолусною вулицею на берег Північної Двіни. У високому обривистому березі викопано в землі випалювальні печі. Їх завантажують сирцем-вапняком, який зеки підвозять вагонетками вручну. Печі розтоплюють знизу й доглядають вільняшки-спеціалісти. Палять у печах товстими березовими й сосновими колодами. Крізь щілини між камінням пролизують язики полум'я й зеки під час перекурів, там гріються. Печі запалюють по черзі і їм роботи вистачає на цілий день. Охоронник з ними не гріється, ходить осторонь до кінця перекуру.

У щілинах між камінням, інколи печуть картоплю. А на Півночі, та ще й узимку, її дістати дуже важко. Назбирали її десятків зо три, ідучи раненько на роботу. Картопля лежала рядочком уздовж шляху в одлежалому снігу. Уже на роботі поділили її між усіма порівну.

Іван впевнений, що це спеціально для них роблять ті дві жінки, що виносять їм гарячі оладки й в душі дякує небайдужим і милосердним людям. Картоплі в таборі не дають, а зекам без картоплі, як і без хліба життя не миле. Що є смачнішого на світі за картоплю, спечену так, як пекли вони колись хлопчаками у вербівському степу, пасучи домашню худобу. У неволі вона ще смачніша, бо всередині аж хрустить і нагадує домівку й Україну.

II

Спливають дні. Промайнула й весна 1942 року. Хвора нога знову вклала Івана в ліжко. Тепер його відправили до центральної лікарні в Талагу. Цей табір розташований не так далеко від Архангельська. Тут лікарня встаткована задовільно, навіть бараки освітлюються. На його ліжку матрац із сіна, така ж і подушка, вона дуже шурхотить під вухом. Санітар зек Товпинець приніс ковдру й спитав:

— Ваше прізвище, ім'я, по батькові?

— Харченко Іван Борисович, — назвався він, а санітар записав у книжці.

Іван познайомився з хворими та з заведеними тут порядками. Головним лікарем виявився давній знайомий Шігіман. Упізнав і Корбаля, якого пелагра перетворила на кістяк. За ним лежить Нужний, теж кістяк, обтягнений шкірою. На цьому знайомство й скінчилось, бо надійшла ніч і хворі вкладалися так, аби поменше турбувати сусідів і санітарів.

Барак-лікарня нічим не відрізняється від інших, хіба що тим, що замість двоповерхових нар стоять залізні ліжка. Санітар Товпинець дав Івану місце в ряду пелагриків. У другому ряду стоять ліжка цинготників, а всього в бараці понад півсотні осіб. Цинготники в основному ходячі. Думав Іван, що і йому там знайдеться місце в їх ряду, бо стоять вільні ліжка. Аж ні. У бараці санітар повний господар, йому ніхто не суперечить, а він цим зловживає.

За тривалий час перебування за колючим дротом зеки звикнися з грубим поводженням із ними під час роботи, а от у лікарні таке ставлення до страждань людських до глибини душі ображає.

Санітар Товпинець — ставленик лікаря Шігімана, тому в бараці й паразитує так самовпевнено. Уночі спить міцним сном, на виклики хворих не реагує. На ніч сюди приходить ще один санітар-помічник, але обидва міцно сплять. Помічником санітара відомий Івану зек Дзусько. Є тут фельдшер, але вона працює лише вдень і в справи санітара не втручається.

Уранці Товпинець роздає кип'яток і пайки хліба. Кип'яток наливає кожному хворому в особисту посудину. Хліб роздає згідно з розпорядком. У зека є віра, коли на день є пайка хліба, значить цей день він ще протягне. Пайки видаються однаково всім хворим.

Хліб цінується на вагу золота. Чай має бути хоч не заварений, але з цукром. Товпинець цукор у грудочках роздає кожному на руки, при цьому пайку безнадійно хворих затримує в себе, хліб також, бо ці хворі проти нього нічого не можуть удіяти. Усе це він забирає собі, а потім ділиться з Шігіманом. Санітар підніс Іванові пайку хліба засохлу, пом'яту, мабуть давньої роздачі, а той не змовчав:

— Чому пайка суха, давня? Дайте мені свіжу!

Товпинець зі злістю відповів:

— Бери те, що дають, однак подохнеш.

Іван узяв пайку хліба й каже:

— Ну давай і таку, покажу її кому слід... Побачать, як ти шахраєшь.

Санітар налетів на Івана, як шуліка:

— Поверни хліб назад!

Але не на того напав... Іван здорового ногою так підгилив шахрая, що той далеко загуркотів від ліжка. Звісно, цей жлоб не сподівався, що хворий може таке уткнути. Головне він не знав, що це не пелегрик, думав, що в хворого сил не вистачить йому протидіяти. Боротьба за існування за законами тайги проявляється в найрізноманітних формах і проявах.

Після «чаю» санітар оголосив:

— Усім знаходитися на своїх місцях, буде обхід головного лікаря.

Сподівалися на Шігімана, але прийшла молода лікарка. Хворі принишкли як заворожені, очікуючи якогось дива, від цієї стрункої, вродливої жінки.

III

Іван сів на ліжку, спустивши ноги додолу. Лікарка глянула на нього й вони впізнали одне одного, бо були знайомі ще на Окуньках.

— Харченко? — усміхаючись питає вона з грузинським акцентом.

— Так, Ганна Сабошвілі.

— У вас пелагра?

— Ні, не пелагра. Ще й досі болить нога й щось трохи серце барахлить, у цей ряд мене поклали помилково. А у санітара Товпинця відношення до цих хворих, як до приречених. Ось погляньте, який хліб він видав мені сьогодні.

І показавши їй суху пайку, продовжив:

— Я за себе, ще можу поки що сам постояти, та мені жаль он тих нещасних, вони ж безсилі боротися з цим шакалом.

Лікарка завірила Івана:

— Зробимо по-іншому. Вас, Харченко, переведуть до цинготиків.

Вона підійшла до Козлітіна й запитала:

— Давно ви тут лежите?

Той слабким голосом відповів:

— Дуже давно. Мені скоро вже туди, на бугор, звідки не повертаються.

— Викиньте це з голови. Потрібно боротися за життя, — заспокоює вона його.

— Немає вже сил боротися, кінець... хочу, щоб вислухали мене наостанок, — і перемагаючи слабкість, пожалівся:

— Приїжджала до мене сюди дочка на побачення. Вона одна в мене на всьому білому світі залишилася, їй чотирнадцять років. Просилася, стояла під ворітьми табору, тужила..., і їй, сироті, побачення зі мною не дозволили, я тоді ще не такий хворий був...

Що ж це за нелюди такі? Це людоїди, людомори, вурдалаки...

— Не дивуйтеся, Козлітін, такий наказ, а вони виконавці. Така нам випала доля невільників, — тихо відказала лікарка Сабошвілі.

Дочка Козлітіна писала в листі батькові про її гірке сирітське життя. Іван читаючи того листа, плакав, така доля спіткала і його дітей. Дав Козлітін Івану чисту листівку, просить написати дочці: «Помер ваш тато в чужому краї, не забувайте його нещасного». А він каже:

— Цензура такої листівки не пропустить.

Просить Іван лікарку:

— Може ви візьмете, та десь укинете її в цивільний поштовий ящик, то може й дійде.

Написав листівку й вручив лікарці Сабошвілі:

— Це від Козлітіна, дочці.

Вона взяла й пообіцяла при нагоді переслати за адресою.

Лікарка продовжує огляд хворих, а її помічниця занотовує всі призначення для пелагриків. Іван того й не знав, що вона йому приписала вигрівання електролампочками. Ось і останній хворий Бутник, колишній нарком сільського господарства України. Він хоче лікарці щось сказати, але не вистачає сили звестися на лікті і йому допомогла фельдшерка. Немічним голосом він благає:

— Сестричко! Чи не можна прогнати звідси санітара Товпинця. Нехай дасть можливість хоч померти спокійно. Він нас вважає приреченими й на кожному кроці знущається. А лікар Шігіман йому потурає, сам такий. Аби ви тільки знали, як страшно помирати на чужині, далеко від рідного краю.

Передихнувши, додав:

— Не знатимуть діти й дружина, де могила... де зітліють мої кістки... Зариють у цій дикій тайзі...

І заплакав ридма, пекучими слізьми. Потім, не витираючи їх, продовжив:

— Коли б хоч знати, за що така напасть? Краще один раз раптова смерть, ніж переживати безупинний жах кожного дня. Загинув би на полі бою, захищаючи Вітчизну, тоді б... Тут умирають мільйони дурно, без зиску, а скільки може було б героїв, а так... скільки просилося на фронт, не відпускають. Хто ці люди, де вони? Чого вони такі бездушні?

Знесилений тривалою розмовою, бухнувся задихаючись, на солом'яну подушку. Лікарка заспокоює, обіцяє вилікувати, а також уладнати проблему з санітаром.

IV

Івана перевели в ряд цинготиків. Тут хворі трохи рухливіші, виходять на свіже повітря. Зеки різних національностей і мова тут різна, густо перемішана колоритними акцентами, особливо кавказькими й азіатськими. Деякі й взагалі не розуміють російську мову. Після вечері ведуть гутірки про домашнє життя, але завжди чомусь усе зводиться до їжі. Як кажуть, голодній кумі хліб на умі. Одного вечора підсів і він до гурту, де молодий зек доказував якомусь діду:

— Лев Толстой і його ідейна лінія в творчості відіграють величезну роль як у російській, так і у всесвітній літературі.

Рябчич до арешту працював в управлінні лісового господарства Білорусії, а хто цей дід із сиво-бурою широкою бородою й гострим поглядом, ким був на волі, не второпати. Але по всьому видно, що звиклий до того, щоб йому покорялися й не перечили:

— Я не визнаю ніякої ролі Толстого, ні в російській, ні в світовій літературі. До того ж його відлучили від церкви.

Відтепер зразу стало зрозуміло, хто цей чоловік. Рябчич нагадав дідові:

— Пам'ятайте про святу інквізицію, от із вас вийшов би затятий інквізитор.

Івановий сусід по ліжку Лушпайка своєю цапиною борідкою схожий на українських опереточних дячків, при цьому аж охнув і покрутив головою:

— Як же так! Ти, молодик, суперечиш проти такого старого, та це ж тобі, не хто-небудь, а сам московський єпископ Морозов!

Івану стало смішно й він теж приєднався до суперечки:

— У цьому таборі немає поділу по титулах і рангах, усі одним миром мазані, чи ти єпископ, чи нарком, чи скотар із тундри.

І запитав Лушпайку:

— Ви випадково не дяком на волі були?

Той із гордістю заявив, що був псаломщиком.

Таки вгадав Іван, дивлячись на його опереточну фізіономію.

Невдовзі з'явився в них новий санітар Атаров Мина Ісаєвич, з Кавказу, рухливий дідок у літах, з сивенькою борідкою клином, знайомий Івану. Прийняв майно від Товпинця й зажила лікарня за новими порядками. Стало тепло в бараці, цукру на руки не роздають, чай став солодким, баланда смачнішою, а хліб на пайки видають усім завжди свіжий.

Уночі помічник санітара не спить і знаходиться разом із хворими, до кожного відношення чемне й співчутливе. При вранішньому обході лікаря завжди буває Мина Ісаєвич. Старанно занотовує все, що стосується його обов'язків і всі приписи хворим.

Урешті стало все так, як бажалося Бутникові й усім іншим хворим. Тільки от ні Бутника, ні Корбаля, ні Нужного вже немає на своїх місцях, вони перебралися туди, звідки ніхто вже не повертається. Ніколи не дочекаються їх матері, дружини й діти. Навіть не знатимуть, де і в якій землі їх зарили. Нащадкам і голову не буде де схилити...

V

Надворі люта зима, почався 1943 рік. Що діється на фронтах, у державі й навіть навколо них, зеки не знають. Газет не читають, радіо не слухають, листів із дому не отримують, а про інші новини їх ніхто не сповіщає. Кожен замкнувся в собі й живе лише надією. Іванова нога й поперек дозволяють ходити по палаті з палицею. Він благає лікарку:

— Виписуйте вже мене звідси.

А вона остужує його поривання:

— Випишу вас після закінчення процедур електричних ванн.

Скоро три тижні, як він їх приймає. У скорім часі попрощався з лікарнею й начальник УРЧ направив його до бригадира ложкарного цеху:

— Підеш робити ложки для армії.

Праця не важка, але потребує певних навичок. За тиждень освоїв кілька виробничих процесів. Бригадир, зек-білорус Якимович, відразу помітив Іванову майстерність і доручив вирізання ложок різцем — це тут основна робота. Цього нехитрого ремесла Івана навчив ще батько. У приміщенні тепло, працюють роздягненими. Через усю кімнату простягається жерстяна труба, по якій проходить тепло з чавунної груби, над нею в сітці сушаться ложки, після чого їх шліфують.

Робота подобається, уже виконує її на 150-200%. На кухні, крім баланди, дають за це ще й преміальне блюдо солону рибу по талону, а інколи лапшу чи кашу, а головне — 1,2 кг хліба. Цього цілком вистачає, уже не голодує, як раніше, настрій покращав.

Якось під час одержання обіду молодий урка вихопив з Іванових рук мисочку з кашею, але він міцно притримав нахабу за руку. Упійманий сподівався отримати удар і захистився вільною рукою, але Іван не забрав мисочки, а натомість звернувся до нього по-людськи:

— Не треба красти, щоб угамувати голод. Є кращий вихід. Приходь на роботу в ложкарний цех, там тепло, робота не важка, а за неї матимеш досить хліба й обід кращий за баланду. Доїдай пайку, а мисочку принесеш у мій барак.

За п'ятнадцять хвилин молодий урка повернувся й запитав:

— Можна зі мною завтра на роботу вийдуть ще двоє?

Іван завірив, що можна, бо не вистачає ще кількох робітників.

На ранок уже три молоді вурки працюють у цеху. Бригадир Якимович навчає, що і як робити:

— Двоє пиляють березові чурки точного розміру, третій коле їх на дві рівні половинки.

Робота хлопцям сподобалась, невдовзі всім трьом видали спецодяг, вони повмивалися й стали чистенькими, а Іванова душа радіє за своїх підопічних. Вони зовсім змінились, повеселішали. А в нього в думках: «Як же там десь в Україні мої синочки Олесь і Валерій?».

Щоденно Іван має справу з усіма зеками, що працюють у ложкарному цеху, бо це його обов'язки як інструктора по виробництву ложок.

Його підопічні: Шумигай Іван, Шевцов Афонька, Топтунов Вася перейшли жити до нього в барак. Днювальний старий Верба відразу попередив:

— Ви, хлопці, ведіть себе, як люди, бо інакше може спалахнути скандал. До цього часу, бог крив, нічого ні в кого не зникало, усе лежить на своїх місцях.

— Ми, громадянин днювальний, уже не босота, так що не бійтесь за нас, — відповів Шумигай за всіх трьох, — хоча оно Васька виглядає тонким, дзвінким і прозорим, але по торбах не полізе, у нас є тепер що хавати.

Хлопці ведуть себе пристойно, навіть не чути матюків від них. Тож на молоді характери навколишнє оточення таки має вплив. Їм тепер довіряють у ложкарному цеху і в бараці політичних, а вони цьому щиро раді.

VI

У середині березня зекам у неділю дали вихідний. Таке трапляється раз чи два на три місяці. Повертаються з лазні з Іваном усі, хто працює в ложкарному цеху. Старий учитель із Полтавщини Бобрицький зупинився й показує рукою на березу, яка стоїть біля сусідського бараку. Усі глипнули в той бік. Там на гілці сидить звичайнісінький горобець і завзято цвірінчить.

Усі звернули увагу на цього рідкісного гостя, адже за п'ять років неволі в цій тайзі, у таборах не доводилося бачити не лише горобця, а й інших птахів, як це бувало вдома. Усі радо вітають горобчика, бо зраділи йому, як найдорожчому гостеві. А Дзусько скинув шапку, низько вклонився й мовив:

— Здрастуй, братка, звідкіля прилетів до нас, сябро? Коли з Білорусії, то розкажи нам, що там роблять фашисти?

І втер скупу чоловічу сльозу.

Іван певен, що в кожного, хто бачив горобчика, виникла така ж туга за рідним краєм, тихим родинним життям. Чомусь у таких випадках перед очима спливає образ дружини то веселий, то сумний, ніби вона плаче. У перші дні заслання на Півночі, на лісоповалі в дикій тайзі, коли дивився на березовий стовбур, зразу відшукував з-поміж чорно-білих плям на корі її образ. Так ось і зараз на стовбурі берези проявився такий же образ у сльозах.

Не знає, чому воно так, але найчастіше таке примарюється йому на березі.

Найвірогідніше тому, що на вулиці вже весна, а білий колір берези в уяві асоціюється з білявим волоссям Гелени. А можливо ці видіння привіяв з України вітер, який і досі б'ється в табірні ворота, начебто птахи стукають у них крильми. Давно так не було. Мабуть тому, що відірваний від круговерті людського життя там на волі, від сімейного життя..., гнітить невідомість, страшна безвихідь.

До їхнього гурту повернувся Афонька Шевцов, який бігав до воріт дізнатися, що то там за гамір зчинився. Розповів, що конвоїри привели якогось старого зека з борідкою в пальто й шапці з навушниками. Не встиг той знайти до коменданта табору, як на нього накинулися якісь молоді вурки й стали гамселити хто куди влучить. Один під'ярює:

— Бийте його, падлюгу! Це ж лікар Левін, який лікував Максима Горького й отруїв його, за це отримав великі гроші!

Хтось зацідив старого по голові, шапка злетіла, він упав у сніг. Вибігли два конвоїри, схватили побитого й потягли на вахту. Більше не з'являвся в Талагах той лікар Левін.

Є в таборі й такі люди, як Хаїм. Його прізвища не знає ніхто, бо воно їм ні до чого. Цей жидок з-під кордону потрібен усім. Інвалід, у нього скалічена рука й крива нога, на роботу не ходить. Не маючи змоги заробляти щось зверх 400 грамів хліба й черпака баланди, зайнявся комерцією. Як він сам висловлюється:

— Якщо проблему можна вирішити за гроші, це не проблема, це витрати.

Він регулярно обходить барак і приймає замовлення на якесь барахло. Сам знає, у кого що є виміняти. Закупляє пайки хліба, міняє його на махорку. Словом, уособлення табірної комерції — це Хаїм. При ньому завжди яскраво-червона бляшана скринька, яка замикається хитромудрим внутрішнім замочком. У ній він зберігає гроші. Вона в таборі знайома всім. Буває залишить її посеред табору, сам піде в своїх комерційних справах, а скринька стоїть, усі її обминають і не чіпають.

Хаїм не вурка, з ними живе мирно, бо інколи допомагає, комерцію веде чесно. Усі молоді побутовці від нього мають поживу й тримають його сторону. Отож у таборі вся комерція сконцентрувалася в його руках. Улюблена його примовка:

— З грошима не так добре, як без них погано.

А на подію біля вахтерських воріт, він теж має свій своєрідний погляд:

— Той лікар Левін таке добротне пальто мав! Не встиг я з ним словом перекинутися, як тут же на нього налетіла банда молодих ідіотів і почала його гамселити. Ех, яке ж то пальто було... я впевнений, що він запросив би не більше як 5 кілограмів пайків хліба... І на тобі... бідна моя головонька.

Хаїм спересердя почухав свою борідку. Багато в таборі є чудних людей.

VII

Наближається свято 1 травня. У їхньому бараці, де мешкають лише «вороги народу», вирішили його відзначити. Хтось запропонував:

— Гуртом прохатимемо в начальника дозволу на концерт. Для цього є сили, керівник у нас Бобрицький Тиміш Іванович, старий учитель, який знає музичну справу й уміє керувати хором.

Урешті дозвіл отримали, програму затвердив сам начальник табору. Але для зведеного хору вкрай необхідні жіночі голоси. Залучити жінок, охочих увечері ходити до клубу на репетиції, довірили молодому зеку Палію, який кохається в українських народних піснях. З дозволу коменданта він побував у жіночому бараці, домовився з деякими бажаючими. Опісля призначили репетиції в клубі.

30 квітня, як і завжди перед святами, пізно вночі в бараці — обшук. Вохра відбирає всі металеві речі, ложки, ножики, забрали навіть голки з шапок у кого були. Шукають листи з волі, відібрали конверти, папір до найменшого клаптика, а також олівці й чисті зошити, зазирають у валянки, рукавиці, вивертають кишені бушлатів і штанів. У кожного зека на душі образа, а почуття таке огидне — ніби ти щось украв і тебе впіймали на гарячому.

Уранці 1 травня, дзвонять у рейку на розвод, похмуро чалапають зеки за хлібом і баландою. Настрій покращав, коли з'явилося сповіщення величезними літерами, про зміст якого весь табір дізнався миттєво: «Увечері о шостій годині в клубі відбудеться концерт силами ув'язнених».

У Талагах це значна подія, концертів тут зроду не траплялось. Усіх бажаючих барак-клуб умістити не зміг. У першому ряду розсілося табірне начальство, а далі все забито зеками.

Першим на підмостки вийшов чоловічий ансамбль і заспівав усім відому, пісню «По долинах і по узгір'ях». Зеки, давно відірвані від культурного життя, тож у залі запанувала мертвецька тиша. Після закінчення пісні оплесків не пролунало, лише чулося схлипування й шморгання носами.

Наступним номером Палій з Іваном виконують дуетом українську пісню «Де ти бродиш, моя доле?». Пісня викликала цілий шквал емоцій — крик, плач, оплески. Українці плачуть, побутовці своє захоплення висловлюють криками, решта щосили плещуть у долоні. Пісня «Сиджу за ґратами в темниці сирій» у виконанні Шумигая й Палія змусила плакати росіян, інші аплодують і схвально кричать.

Начальники поміж собою перешепталися й оперуповноважений невдоволено покрутив головою. Івану здалося, що хто, хто, а «кум» не допустив би до виконання цю пісню в таборі, але вже було запізно.

Виконує Палій пісню «Повій, вітре, на Вкраїну». Цей молодий, красивий, білявий хлопець співає з таким запалом, що хіба б що камінь не розчулився. А жінки в залі щиро йому співчувають, ніби розповідає їм про своє тяжке горе. Просять повторити пісню. Івану з-за куліс видно, як реагує публіка на кожен номер, як струни серця зеків відкликаються на слова пісні.

Молода дівчина співає «Сплять кургани темні». У таборі розповідали:

— Була вона в Москві співачкою.

І дійсно відчувається, що та, десь професійно навчалася співу.

Далі виступає хор під керівництвом Бобрицького. Звучать білоруські, українські, російські народні пісні. Не дарма кажуть, що пісня — це душа народу. Найбільше присутнім сподобалися хорові пісні «їхав козак за Дунай» й «Од Києва до Лубен». Розвеселила всіх жартівлива «Куди їдеш, Явтуше?» у виконанні Бобрицького й дівчини, що була в Москві співачкою. Переважно звучали українські пісні, таке бажання виявив керівник хору. Концерт сподобався всім. Наступного дня в таборі тільки й мови про нього було.

VIII

На Півночі сніг починає танути в травні. Уночі ще бувають міцні морози, але вдень, як пригріває сонце, у повітрі пахне весною й на білий сніг сідають якісь комарі з довгими лапками й крилами. Подібне Іван бачив у тайзі, на лісоповалі, аж дивно, бо в Україні такого не буває. Увесь травень у цих краях нічим не відрізняється від зимових місяців. Сум за рідним краєм підступає, коли пригадується ця пора року в Україні.

Минув травень 1943 року, травень у неволі та ще й із морозами. Комісували небагатьох. Іван теж зайшов до лікарського кабінету. Думав оглядатимуть ногу, слухатимуть груди й ще там щось. Але ж ні. Заглядають в лікарські записи. А він розглядає склад комісії. За столом, як правило, начальник табору, оперуповноважений і четверо лікарів-зеків. Начальник Талаги запитує:

— Де працюєш?

— У ложкарному цеху.

— Скільки відсотків виробляєш?

— Виробляю сто тридцять і до ста п'ятдесяти відсотків.

Тоді начальник умовленим жестом показав лікареві, який тримав список комісованих, щоб Іванове прізвище викреслили.

Він вийшов, але двері щільно не причинив, прислухається, як буде вирішуватися його доля. Лікар Новак наразі заявляє:

— Залишати його тут ризиковано. Ця хвороба може так загостритися що він не зможе, не то що ходити, але й сидіти. Тоді будемо за ним доглядати в лікарні. Начальник Талаги подумав хвильку й владно підсумував:

— Тоді залишайте в списку.

Іван далі вже не слухав обговорення, поспішив на роботу. Десь із глибини єства зароїлося повно думок:

— Може, ж таки попаду на волю, адже ж писав скаргу на ім'я Сталіна.

У скарзі вказав: «Я не маю в документах статті Карного кодексу», і багато перераховував етапів свого життя. Уже отримував повідомлення, що його скарга зареєстрована в приймальні вождя. Тож і жевріє хитка надія: «Може ж таки випустять на волю?». Не уявляє, як воно так сталося, що його скаргу випустили з табору, таке трапляється рідко.

У середині червня 1943 року Івану дали відпочинок на дванадцять днів. Вийшов такий наказ Комісара Внутрішніх Справ СРСР: «За хорошу роботу давати ув'язненим відпочинок».

У зоні табору Талаги спорядили барак для цієї справи. Навели чистоту, поставили ліжка з чистою білизною. А головне — додали півлітра харчів до денної пайки. Харч варять не у вигляді баланди, а з круп, вермішелі. Іноді готують і картопляне пюре з сушеної картоплі. Харчують добре, навіть чай із цукром, чого не буває на загальній кухні. А головне, можна брати з бібліотеки книжки, читати газети. З цього бараку на роботу не ходять, відпочивають у повному розумінні цього слова. Уже дізналися й про події під Сталінградом і слідкують за тим, що відбувається в державі взагалі.

— А ми тут припнуті, і спало ж комусь на думку вишукати мільйони «ворогів народу» й посадити за колючий дріт, можна було б укомплектувати не одну армію, — перекидаються думками між собою.

Сусід Івана по ліжку москвич Петро Могилевський — художник, у нього немає чим малювати, і з цього приводу він дуже сумує. Іван роздобув у Хаїма огризок коричневого олівця, дістав листок звичайного паперу й прохає:

— Змалюй із мене портрет, одішлю сестрі.

Портрет вийшов дуже гарним, Іван послав його сестрі у Вербівку.

23 червня 1943 року, о 8-й годині вечора, коли влягалися спати, з'явився посланець із контори табору й дав прочитати папір: «Ви, Харченко Іван Борисович, звільняєтесь на свободу, як умовно звільнений, на основі рішення комісії... як незлосний і непрацездатний елемент. Вам наказано дати точну адресу, куди ви поїдете після звільнення з місць позбавлення волі. Це необхідно для підготовки документів на проїзд залізницею».

Іван прочитав папір і розписався в ньому, а дати адресу... А куди ж йому тепер їхати? Де сім'я, де діти, дружина? Немає ні кола, ні двора. Рідне село окупували фашисти, люті вороги. Там жила сестра, а чи жива вона?