Нетопир

14 Черговий адміністратор, двоє вишибайл і хлопець на прізвисько Лихач

Офіціант у «Бурбон енд Біф» забрав тарілку з неторканою яєчнею «Бенедикт» і співчутливо поглянув на гостя. Ось уже більш як тиждень Харрі приходив сюди вранці, читав газету і снідав. Інколи він, звичайно, виглядав стомленим, але таким змученим офіціант бачив його вперше. До того ж з’явився він лише о пів на третю.

— A hard night, Sir?[72]

Клієнт, сьогодні неголений, червоними очима втупився в порожнечу. Поряд із столиком стояла його валіза.

— Так. Так, важка. Я тут робив… багато всякого.

— Good on уа![73] Цим і славиться Кінґз-Крос. Ще що-небудь, сер?

— Дякую, у мене літак…

Офіціант вибачився — так тихо, що ніхто, крім нього, й не почув. Йому припав до душі цей спокійний самотній норвежець, завжди привітний і щедрий на чайові.

— Так, бачу, у вас тут валіза. Якщо вже ви у нас востаннє, вважайте цей сніданок безкоштовним. Можу я запропонувати вам бурбон «Джек Деніелс»? One for the road, Sir?[74]

Норвежець поглянув на нього здивовано, ніби офіціант пропонував йому те, чого він і сам хотів, але якось посоромився запитати.

— Будь ласка, подвійний!

Власника «Спрінґфілд-Лодж» звали Джо, він був товстим і і добродушним хлопцем і ось уже майже двадцять років розумно й акуратно керував своїм зашмирганим закладом у Кінґз-Крос. Заклад був нічим не кращий і не гірший за інші нічліжки в цьому районі, ніхто з відвідувачів не скаржився. По-перше, Джо завжди зберігав свою добродушність. По-друге, він завжди показував кімнати своїм постояльцям і давав п’ять доларів знижки, якщо ті зупинялися більше ніж на одну ніч. А по-третє — найголовніше, — йому якимсь робом вдавалося уберегти заклад від туристів, п’яниць, наркоманів і повій.

Непрохані гості й ті не могли не любити Джо. Тому що в «Спрінґфілд-Лодж» нікого не прошивали поглядом на вході і не просили забратися, а з вибачливою посмішкою говорили: «Вибачте, місць немає, але приходьте наступного тижня — можливо, вони з’являться». Чудово знаючись на людях, Джо майже миттєво вирішував, кому краще відмовити, очі в нього не бігали, і він рідко наривався на грубість. Але іноді він все ж помилявся у своїх клієнтах і часом гірко про це шкодував.

Саме про подібні випадки згадував Джо, намагаючись за кілька секунд оцінити, що являє собою високий блондин у простому, але якісному одязі — отже, гроші у нього є, але він не зовсім має право ними розпоряджатися. Іноземець — великий плюс. Проблеми в основному виникають з австралійцями. Туристи з рюкзаками і спальниками часто влаштовують дикі пиятики і крадуть рушники. А в цього валіза, до того ж не дуже пошарпана. Отже, власник не так вже й часто переїздить з місця на місце. Звичайно, неголений, але волосся чисте. До того ж акуратно пострижені нігті і зіниці начебто нормального розміру.

Загальне враження, як і те, що незнайомець поклав на стіл карту «VISA» і відрекомендувався співробітником норвезької поліції, змусило Джо почекати зі своїм: «Вибачте, місць немає…». Але чоловік був п’яний. Причому як чіп.

— Бачу, ви помітили: я трохи випив, — сказав іноземець гугнявою, але напрочуд грамотною англійською, вловивши сумніви Джо. — Припустімо, я влаштую в кімнаті бешкет. Будемо виходити з того, що я розіб’ю телевізор і дзеркало у ванній і мене знудить на шпалери. Таке бувало. Якщо я зараз внесу тисячу доларів, це покриє збитки? До того ж я можу напитися і до такої міри, що буду не в змозі здіймати ґвалт, заважати іншим постояльцям або виповзати в коридор.

— Вибачте, але цього тижня місць немає. Можливо…

— Ваш готель мені порекомендував Ґреґ із «Бурбон енд Біф». Він переказував привіт Джо. Це ви?

Джо зміряв його поглядом.

— Не змушуйте мене пошкодувати про це, — сказав він і простягнув йому ключ від кімнати номер 73.

— Hello?

— Привіт, Бірґіто, це Харрі. Я…

— У мене гості, Харрі, я зараз не можу говорити.

— Я лише хотів сказати, що й не думав…

— Послухай, Харрі. Я на тебе не злюся. Ніхто не постраждав. На щастя, людина, яку знаєш без року не тиждень, дуже вразити не може. Просто не хочу більше з тобою мати справи. Ясно?

— Ні. Не в тім…

— Я ж сказала, у мене гості. Бажаю вдало провести решту відрядження і повернутись у Норвегію цілим і неушкодженим. Бувай!

…

— Бувай.

Теді Монґабі не сподобалося, що Сандра на всю ніч пішла з тим поліцейським з Норвегії. Це пахло неприємностями. Тому, коли він побачив, як цей поліцейський, хитаючись і розмахуючи руками, йде до нього по Дарлінґхерст-роуд, його першим бажанням було ступити два кроки назад і зникнути в натовпі. Але цікавість узяла гору, і, схрестивши руки на грудях, він перепинив шлях дрейфуючому копу. Норвежець хотів обійти його, але Теді вчепився йому в плече:

— Вже не вітаєшся, друже?

Друг каламутними очима поглянув на нього.

— Сутенер… — мляво відреагував він.

— Сподіваюся, Сандра справдила надії, констеблю?

— Сандра? Секунду… Сандра була на висоті. Де вона?

— Увечері вільна. Але я можу запропонувати констеблеві дещо ще.

Поліцейський хитнувся, але встояв на ногах.

— Чудово. Чудово. Давай, сутенере. Пропонуй.

Теді розсміявся:

— Сюди, констеблю.

Він провів п’яного поліцейського сходами до клубу і посадовив його за стіл навпроти себе, так, щоб норвежець міг бачити сцену. Теді ляснув пальцями — і поруч відразу опинилася легко одягнена жінка.

— Пива, Емі. І нехай Клодія станцює для нас.

— За програмою наступний виступ тільки о восьмій, містере Монґабі.

— Значить, це буде поза програмою. Ну ж бо, Емі!

— Добре, містере Монґабі.

На губах у поліцейського з’явилася ідіотська посмішка.

— Я знаю, хто прийде, — сказав він. — Вбивця. Прийде вбивця.

— Хто?

— Нік Кейв.

— Нік — хто?

— Із співачкою-блондинкою. На ній, звичайно, перука. Як і на решті. Слухай…

Ритми диско замовкли, і норвежець здійняв руки, ніби маючи намір диригувати симфонічним оркестром. Але музика все не звучала.

— Я чув. про Ендрю, — сказав Теді. — Жахливо. Я так зрозумів, він повісився. Можеш мені пояснити, з чого б такий життєрадісний хлопець, і раптом…

— У Сандри є перука, — говорив поліцейський. — Вона випала у неї з сумки. Тому я не впізнав її, коли вона спустилася сюди. Саме сюди! Ендрю і я сиділи он там. Я кілька разів бачив її на Дарлінґхерст-роуд, коли тільки приїхав. Але тоді на ній була перука. Світла. Чому вона більше її не надягає?

— Ага, констебль віддає перевагу блондинкам. Тоді у мене, здається, є дещо відповідне…

— Чому?

Теді знизав плечима.

— Сандра? Скажімо так. Кілька днів тому її добряче відлупцював один хлопець. Сандра стверджує, що через перуку. Тому вона вирішила поки її не надягати. Знаєш, на випадок, якщо той тип з’явиться знову.

— Хто?

— Не знаю, констеблю. Але й знав би — не сказав. У нашій справі конфіденційність на вагу золота. І ти напевно теж знаєш їй ціну. Я погано запам’ятовую імена, але тебе, здається, звуть Ронні?

— Харрі. Мені потрібно поговорити із Сандрою.

Він спробував підвестися і перевернув тацю, на якій Емі принесла пиво. Потім важко перегнувся через стіл.

— Де? У тебе є її номер, сутенере?

Теді жестом наказав Емі піти.

— У нас такий принцип: ми ніколи не даємо клієнтам адрес і телефонів дівчаток. Задля їхньої ж безпеки. Ти ж розумієш? — Теді вже шкодував, що не вчинив, як підказувала перша спонука — триматися подалі від цього п’яного і незговірливого норвежця.

— Розумію. Номер!

Теді посміхнувся:

— Кажу ж, ми не даємо…

— Хутчій! — Харрі схопив Теді за лацкани його піджака з блискучими брязкітками, обдавши запахом віскі і жовчі.

З колонок полилася вкрадлива гітарна музика.

— Рахую до трьох, констеблю. Не відпустиш — покличу Івана і Джефа. Тоді тобі доведеться вийти подихати свіжим повітрям. За задніми дверима, знаєш, є сходи. Двадцять крутих і твердих сходинок.

Харрі посміхнувся і здавив ще дужче.

— Думаєш, я злякаюся, сутенер хренів? Подивись на мене. Я і так по вуха в лайні, мені не страшно в нього вляпатись. I'm fuckin' indestructable, man.[75] Джефе! Іване!

Тіні за стійкою заворушилися. Харрі повернув голову, і в цю мить Теді вирвався і вдарив його. Падаючи, Харрі прихопив із собою стіл разом із стільцем. Замість підвестися він розлігся на підлозі і почав реготати. Підійшовши, Іван і Джеф запитливо втупилися в Теді.

— Витуріть його, — сказав той.

Гора м’язів на ім’я Джеф легко перекинула Харрі через плече.

— І що за народ нині пішов, — сказав Теді, обсмикуючи свій блискучий піджак.

Йдучи попереду, Іван відчинив двері.

— Цікаво, чого цей хлопець наковтався? — запитав Джеф. — Його аж трусить від сміху.

— Подивимось, чи надовго цього сміху вистачить, — відгукнувся Іван. — Постав його сюди.

Джеф акуратно поставив Харрі на ноги. Норвежець стояв, злегка погойдуючись.

— Ти вмієш зберігати таємниці, містере? — Іван подивився на нього згори вниз, ніяково посміхаючись. — Знаю, це банальне запитання, але я ненавиджу насильство.

Джеф гоготнув.

— Заткнися, Джефе, це правда. Запитай моїх знайомих. Іван не може завдати болю, скажуть вони. Він потім не засне, ходитиме сам не свій. У світі і так тяжко жити, навіщо ще ламати один одному руки-ноги? Отож. Отож, ти зараз просто підеш додому, і не здійматимемо галасу. Годиться?

Харрі кивнув і почав порпатися в кишенях.

— Хоча це ти сьогодні повівся як останній засранець, — сказав Іван. — Ти.

І він тицьнув пальцем у груди Харрі.

— Ти! — повторив Іван і тицьнув сильніше.

Світловолосий поліцейський почав небезпечно хитатися.

— Ти!

Харрі балансував на п’ятах, розмахуючи руками. Він не обертався і не дивився, що там за ним, але здогадувався. Зловивши своїм затьмареним поглядом Іванів погляд, він широко посміхнувся. Він упав і зі стогоном ударився спиною і потилицею об перші сходинки. Але далі не видав ані звуку.

Джо почув, як хтось шкребеться у двері. Побачивши за склом свого нового постояльця, зігнутого у три погибелі, він зрозумів, що припустився однієї зі своїх рідкісних помилок. Коли він відчинив двері, гість звалився на нього. Якби Джо стояв на ногах не так міцно, вони упали б обоє. Взявши на себе роль милиці, Джо допоміг йому ввійти і посадив на стілець. Потім окинув його пильним поглядом. Блондин і коли винаймав кімнату виглядав не аж дуже, але зараз вигляд у нього був ще той. Один лікоть обідрано до м’яса. Щока розсічена, з носа на брудні штани скрапує кров. Сорочка подерта. А коли дихає, з грудей виривається хрип. Але хоч дихає.

— Що сталося? — запитав Джо.

— Впав зі сходів. Усе гаразд. Треба просто прилягти.

Хоча Джо й не був лікарем, але за шумом під час дихання визначив, що одне-два ребра зламано. Діставши антисептичну мазь і пластир, він обробив найстрашніші рани постояльця і вклав йому в ніс вату. Він хотів ще дати знеболювального, але гість похитав головою:

— Painkilling stuff in ту room.[76]

— Вам потрібний лікар, — сказав Джо. — Я зараз…

— Не треба лікаря. За годину-другу я буду в порядку.

— У вас щось не так з диханням.

— Уже давно. Астма. Дайте мені дві години полежати, і я піду.

Джо зітхнув. Він знав, що робить ще одну помилку.

— Не треба, — сказав він. — Вам потрібно більше двох годин. До того ж не ваша провина, що у нас у Сіднеї такі круті сходи. Вранці я до вас загляну.

Він провів гостя до кімнати, поклав на ліжко і стягнув з нього черевики. На столі стояли три порожні і дві неторкані пляшки віскі. Джо був непитущим, але багатий життєвий досвід переконав його, що з алкоголіками сперечатися марно. Він відкупорив одну пляшку і поставив на столик поряд з ліжком. Хлопець напевно прокинеться із страшним головним болем.

— Слухаю, «Кришталевий храм».

— Алло, я говорю з Марґарет Довсон?

— Speaking.[77]

— Я зможу допомогти вашому синові, якщо ви скажете, що він убив Інґер Холтер.

— Що? Хто говорить?

— Друг. Покладіться на мене, місіс Довсон, інакше вашому синові буде непереливки. Розумієте? Це він убив Інґер Холтер?

— Що це? Розиграш? Хто така Інґер Холтер?

— Місіс Довсон, ви мати Еванса. В Інґер Холтер теж є мати. Лише ми з вами можемо допомогти вашому синові. Скажіть, що Інґер Холтер убив він! Чуєте?

— Я чую, що ви п'яні. Я телефоную до поліції.

— Скажіть це!

— Я кладу слухавку.

— Ска… Чортова сучка!

Коли Бірґіта увійшла до кабінету, Алекс Томарос сидів, відкинувшись на спинку крісла і заклавши руки за голову.

— Сідай, Бірґіто.

Вона сіла в крісло перед скромним письмовим столом Томароса, і Алекс скористався нагодою роздивитися її ближче. Бірґіта мала замучений вигляд. Чорні мішки під очима, засмучене, блідіше ніж звичайно обличчя.

— Кілька днів тому, Бірґіто, мене приходив допитувати один поліцейський. Іноземець, якийсь Ховлі. З розмови стало ясно, що він переговорив з однією чи кількома співробітницями і дістав інформацію… мм… особистого характеру. Звичайно, ми всі зацікавлені в тому, щоб убивство Інґер розкрили, але я просто хочу повідомити, що в майбутньому подібні заяви розцінюватимуться як… мм… зрада. Не варто зайвий раз нагадувати, що в наших складних умовах ми не можемо тримати персонал, якому не довіряємо.

Бірґіта мовчала.

— Сьогодні сюди телефонував чоловік, і я випадково підняв слухавку. Звичайно, він намагався змінити голос і говорити в ніс, але я впізнав акцент. Це знову був містер Ховлі, і запитував він тебе, Бірґіто.

Бірґіта скинула очима:

— Харрі? Сьогодні?

Алекс зняв окуляри.

— Ти знаєш, що подобаєшся мені, Бірґіто, і признаюся, я переживаю цей… мм… витік особисто. Я сподівався, що в майбутньому ми зможемо подружитися по-справжньому. Тож не роби дурниць, інакше ти все зіпсуєш.

— Він телефонував з Норвегії?

— Хотів би я сказати «так», але, на жаль, судячи із дзвінка, це була звичайнісінька місцева лінія. Ти знаєш, Бірґіто, мені приховувати нічого — в усякому разі, у цій справі. А їм більше нічого й не треба. Якщо ти будеш язиком піну збивати про все інше, Інґер це не допоможе. Ну, можу я на тебе покластися, Бірґіто?

— Про що «все інше», Алексе?

Він здивувався:

— Я думав, Інґер розповідала тобі. Як ми з нею їхали разом.

— Куди їхали?

— З роботи. Інґер здавалася мені дуже привабливою, і я був трохи нестриманим. Я просто хотів підвезти її додому і зовсім не збирався лякати. Але боюся, вона зрозуміла мій жарт аж надто буквально.

— Не розумію, про що ти, Алексе. Здається, ти й сам не розумієш. Харрі сказав, де він? Він передзвонить?

— Ей, ей, постривай. Ти називаєш цього хлопця просто Харрі, а коли я про нього заговорив, ти почервоніла. Що відбувається? Між вами щось є?

Бірґіта нервово перебирала руками.

Томарос перегнувся через стіл і простягнув руку до її волосся, але вона роздратовано відштовхнула його.

— Давай без цього, Алексе. Ти дурень, я завжди це говорила. Наступного разу, коли він зателефонує, не будь таким бевзем і запитай, як мені його знайти, гаразд?

Вона встала і, важко ступаючи, вийшла з кімнати.

Коли Лихач увійшов до бару «Крикет», він очам своїм не повірив. Стоячи за стійкою, Барроуз знизав плечима.

— Сидить уже дві години, — сказав він. — П’яний у дим.

У дальньому кутку за їх постійним столиком сиділа непряма причина того, що двоє його товаришів опинилися в лікарні. Лихач намацав біля стегна автоматичний пістолет 45-го калібру марки «Хеклер і Кох» — недавнє придбання — і попрямував до столика. Здавалося, хлопець спав, упираючись підборіддям у груди. На столику стояла напівпорожня пляшка віскі.

— Ей! — гукнув Лихач.

Голова поволі підвелася і нагородила його дебільною посмішкою.

— Я тебе чекав, — прогугнявила голова.

— Ти сів не за той столик, хлопче. — Лихач не ворухнувся.

У нього було ще багато справ — клієнти могли з’явитися коли завгодно, і Лихачу не хотілося, аби цей прибацаний плутався під ногами.

— Спершу ти повинен мені дещо сказати, — сказав хлопець.

— Чому «повинен»? — Лихач поклав руку на пістолет.

— Бо ти тут торгуєш, бо ти тільки що увійшов і зараз тебе найлегше запалити, наркота у тебе із собою, і ти не хочеш, аби я обшукував тебе при свідках. Не рухайся.

Тільки зараз Лихач побачив браунінг «Хай-пауер», з якого хлопець спокійнісінько в нього цілився.

— Що тобі треба?

— Я хочу знати, як часто Ендрю Кенсинґтон купував у тебе наркотики і коли він робив це востаннє?

Лихач намагався зосередитися. Він терпіти не міг, коли в нього тицяють пушкою.

— У тебе диктофон із собою, копе?

Коп посміхнувся:

— Розслабся. Свідчення під прицілом не мають ваги. Найгірше, я тебе пристрелю.

— Добре, добре.

Лихач відчув, що пітніє. Він прикинув відстань до своєї кобури.

— Якщо про нього більше ні слуху ні духу, значить, він помер. Так що йому не зашкодить. Він остерігався, багато не брав. Приходив двічі на тиждень, купував по одному пакетику. Звичайний порядок.

— Коли він приходив востаннє до того, як зіграв з вами в крикет?

— Днів за три. Наступного дня повинен був прийти знову.

— Він коли-небудь купував в інших?

— Ніколи. Знаю напевно. Тут, так би мовити, питання довіри. До того ж він працював у поліції і добряче ризикував.

— Отже, він приходив сюди, коли мав потребу в наркотиках. Через кілька днів, якби не повісився, може, помер би від передозування. Це реально?

— Він же опинився в лікарні. Зрозуміло, що звідти він пішов через ломку. Може, у нього була заначка.

Коп утомлено зітхнув.

— Ти маєш рацію. — Він сховав пістолет і взяв склянку. — Одні безперервні «може». Чому не можна з усім цим покінчити, сказати: «Баста! Two and two are whatever it is and that's it».[78] Повір, усім стало б легше.

Лихач потягнувся був до кобури, але передумав.

— А де тоді шприц? — пробурмотів коп, звертаючись до самого себе.

— Що? — запитав Лихач.

— На місці не знайшли шприца. Може, він спустив його в унітаз. Як ти сказав — остерігався. Навіть перед смертю.

— Хлюпни, — попросив Лихач і підсів за столик.

— Не угроб печінку, — сказав коп і дав йому пляшку.

15 Ерік Мюкланд, стрибок з парашутом і диван «рококо»

Харрі біг вузьким задимленим проходом. Оркестр грав так голосно, що навколо все аж тремтіло. Стояв кислий запах сірки, хмари висіли так низько, що Харрі черкав по них головою. Але крізь стіну шуму пробивався один звук: гучне клацання, яке ні з чим не сплутаєш. Клацання собачих зубів і дзвякання ланцюгів об асфальт. За ним мчалася зграя цепних собак.

Прохід стає все вужчим. Ось він біжить, тримаючи руки перед собою, щоб не застрягти між високими червоними стінами. Дивиться вгору. З вікон високо над ним виглядають чиїсь голови. Чоловічки у вікнах розмахують синіми і зеленими прапорами і співають під оглушливу музику:

— This is the lucky country, this is the lucky country, we live in the lucky country![79]

Харрі почув за собою несамовитий гавкіт і з криком упав. Темрява. На свій великий подив, Харрі не вдарився об асфальт, а продовжував падати. Напевно, попав у каналізаційний люк. Чи то Харрі падав дуже повільно, чи то колодязь був дуже глибокий, але він усе падав і падав. Музика вгорі звучала все тихіше й тихіше, а коли очі звикли до темряви, він побачив у стінках колодязя вікна, через які можна було дивитися на інших.

«Невже я пролечу всю землю наскрізь?» — подумав Харрі.

«Ви з Швеції», — сказав жіночий голос.

Харрі обернувся. Раптом спалахнуло світло і знову заграла музика. Він був на відкритому майданчику. Була ніч. На сцені за його спиною грав оркестр. Сам він стояв, повернувшись до вітрини — мабуть, магазину телевізорів, бо там стояло штук десять телевізорів і кожен показував свій канал.

— Теж відзначаєте Australian Day?[80] — запитав знайомою мовою інший, чоловічий, голос.

Харрі обернувся. На нього, дружньо посміхаючись, дивилася парочка. Він відповів змученою посмішкою — значить, посміхатися він ще міг. А все інше? У підсвідомості вирувала революція, і зараз битва йшла за зір і слух. Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, що відбувається, але йому це погано вдавалося — його постійно бомбили спотвореною і часом безглуздою інформацією.

— А ми з Данії. Мене звуть Повл, а це моя дружина Гіна.

— Чому ви вирішили, що я зі Швеції? — почув Харрі власний голос.

Данці переглянулися.

— А ви не помітили, як говорили самі з собою? Дивилися на екран і міркували, чи пролетить Аліса землю наскрізь. І вона пролетіла, ха-ха!

— Ах, це! — Харрі не розумів, про що вони говорять.

— Зовсім не те, що наше свято літнього сонцестояння, так? Просто смішно. Феєрверки тріскотять, а в диму нічого не видно. Хтозна, може, від феєрверків спалахнув якийсь хмарочос. Ха-ха! Навіть тут пахне порохом. Це через вологість. Ви теж турист?

Харрі задумався. І думав, мабуть, дуже довго, бо данці, не дочекавшись відповіді, пішли.

Він знову обернувся до телевізорів. Пагорби у вогні на одному екрані, теніс — на другому. Пригоди за рік у Мельбурні, лісова пожежа, відкритий чемпіонат Австралії, десятилітній хлопчик в білому костюмі стає мільйонером, ціла родина стає бездомною. Ще Гру Харлем Брунтланд,[81] норвезькі рибальські човни, синяво-чорні кити, що коли-не-коли випірнають на поверхню. І, ніби всього іншого недостатньо, — футбольний матч: збірна Норвегії проти якихось хлопців у білому. Харрі пригадав, що читав у «Сідней морнінґ ґеральд» про матчі між Австралією, Новою Зеландією і Норвегією. Раптом великим планом — Ерік Мюкланд на прізвисько Комар. Харрі засміявся.

— І ти тут, Комаре? — шепнув він у холодне скло. — Чи у мене глюки? Хочеш, пригощу ЛСД, Комаре?

— Здурів? Я кумир молоді, — обурився Комар.

— Хендрікс вживає ЛСД. І Б’єрнебу. І Харрі Холе. Починаєш краще бачити, Комаре. Навіть більше — бачиш зв’язки, яких насправді немає… — Харрі розреготався.

Комар спіткнувся й упав.

— Можеш просто стояти і говорити через телевізійний екран — і чути відповіді. Знаєш Рода Стюарта? Він подарував мені пакетик, і тепер у мене в голові звучать одразу шість каналів, двоє данців і оркестр. Давно час узаконити ЛСД. Що скажеш, Комаре? Як Помпеля й Пільта![82]

На екрані йшли новини: віндсерфінг, жінка в сльозах і роздертий на шмаття жовтий костюм для підводного плавання.

— Це все Морський жах, він вийшов з акваріума і пішов погуляти. На пікнічок, га, Комаре? Ха-ха!

На сусідньому екрані на лісовому узліссі помаранчеві стрічки загороди тріпало вітром, а поруч ходили поліцейські з мішками. Потім — велике бліде обличчя. Погана фотографія негарної дівчини зі світлим волоссям і сумними очима — може, через те, що вона така негарна?

— Симпатична, — сказав Харрі. — На диво. Знаєш…

У кадрі поряд з поліцейським, у котрого брали інтерв’ю, промайнув Леб’є.

— Чорт, — скинувся Харрі. — Що це? — Він стукнув долонею по склу. — Звук! Вимкніть звук! Ей, хто-небудь…

Картинка змінилася, тепер показували кліматичну карту східного узбережжя Австралії. Зображення знову майнуло, і Харрі, притиснувши ніс до скла, устиг розгледіти обличчя Джона Белуші. Екран згас.

— Мана, га, Комаре? Все-таки я під сильним галюциногеном.

Комар спробував дати пас, але м’яч перейшов до супротивника.

— Рекомендую. Йди в ногу з часом!

— Пустіть! Мені треба з нею поговорити…

— Йди додому, проспись! П’янидло… Ей!

— Пустіть! Кажу вам, я друг Бірґіти, вона працює в барі.

— Знаємо. Але наша робота — тримати подалі таких, як ти. Ясно, blondie?

— Ay!

— Тихо, або я тобі руку злама… уй! Бобе! Бобе!

— Coppi, мені це набридло. На все добре.

— У чому річ, Ніку? Де він?

— Shit! Ну його, вирвався, гад, і дав мені в живіт. Подай руку.

— Що коїться в місті! Новини дивився? Ще одну дівчину зґвалтували і задушили. Труп знайшли в Сентенніал-парку. Переїду в Мельбурн, до бісовій матері!

Харрі прокинувся від дикого головного болю. Світло било в очі. Харрі зрозумів, що лежить під вовняною ковдрою, і повернувся на бік. Раптом до горла підступила нудота, він виблював на кам’яну долівку. Потім знову відкинувся на лавку, відчув, як у ніс шибонуло жовчю, і став сушити голову над класичним питанням: «Де я?».

Він пам’ятав, як заходив у Ґрін-парк і як несхвально покосився на нього лелека. На цьому спогади уривалися. Тепер він лежав у круглій кімнаті з лавками попід стінами і великими дерев’яними столами осторонь. По стінах розвішені лопати й інші інструменти. Тут же були шланги, а посеред кімнати виднів зливний колодязь. Світло цідилося крізь брудні віконця, розташовані по периметру. На горішній поверх вели залізні кручені сходи, під якими стояло щось подібне до електричної газонокосарки. Сходи скрипіли під чиїмись кроками. На них показався чоловік.

— Доброго ранку, білий брате, — сказав низький і знайомий голос. — Великий білий брате, — голос ближчав. Лежи-лежи.

Джозеф, сивий абориген із племені людей-воронів.

Він відкрив кран на стіні, узяв шланг і змив блювотиння.

— Де я? — спершу запитав Харрі.

— У Ґрін-парку.

— Але…

— У флігелі. Ти заснув на травичці, а заходило на дощ, от я і перетягнув тебе сюди.

— Але…

— Не хвилюйся. У мене є ключі. Це мій другий будинок. — Він виглянув у вікно. — Гожа днинка.

Харрі поглянув на Джозефа. Йому безумовно личило бути бродягою.

— Сторож — мій знайомий. У нас із ним щось як договір, — пояснював Джозеф. — Іноді він бере вихідний, а начальству не говорить — і тоді я працюю за нього: збираю сміття, якщо є, виношу урни, траву стрижу, і таке інше. А натомість інколи заходжу сюди. Часом знаходжу тут їжу. Але, боюся, не сьогодні.

Харрі хотів сказати що-небудь, окрім «але…», проте нічого не спадало на думку. А ось Джозеф сьогодні розбалакався:

— Сказати правду, мені подобається, коли є якесь діло. Час не так тягнеться. Думаєш про щось. Іноді здається, що зайнятий чимось корисним.

Джозеф широко посміхнувся і покрутив головою. Харрі не міг повірити, що зовсім недавно ця людина сиділа в парку мало не у відключці і з нею неможливо було розмовляти.

— Навіть не зрозумів, коли наткнувся на тебе вчора, — вів далі Джозеф. — Невже цей хлопець зовсім недавно сидів у парку, тверезий, бадьорий, пихкав сигаретами? А вчора з тебе слова годі було витягнути. Хе-хе.

— Touche,[83] — сказав Харрі.

Джозеф зник і повернувся вже з пакетиками чіпсів і колою. Простий сніданок виявився напрочуд дієвим.

— Предком кока-коли був засіб від похмілля, який винайшов один американський аптекар, — розповідав Джозеф. — Але йому він видався неефективним, і він продав рецепт за вісім доларів. Хоча, по-моєму, кращого засобу не знайти.

— «Джим-Бім», — з набитим ротом запропонував Харрі.

— Еге ж, окрім «Джима». І «Джека», і «Джоні», і кількох інших хлопців. Хе-хе. Ну як?

— Краще.

Джозеф поставив на стіл дві пляшки.

— Найдешевше вино з Хантер-Веллі, — сказав він. — Хе-хе. Пропустиш зі мною стаканчик, блідолиций?

— Дуже дякую, Джозефе, але червоне вино — це не моє. А немає у тебе, скажімо, віскі?

— Що в мене, по-твоєму, склад? — Джозефа, схоже, образило те, що його щедру пропозицію відкинули.

Харрі заледве сів. Він постарався відновити в пам’яті прогалину з тієї миті, як тицяв у «Рода Стюарта» пістолетом, і до того, як вони буквально кинулися один одному на шию і по-братськи розділили порцію ЛСД. Він так і не зміг пригадати причину такої щирої радості і взаємної симпатії — окрім, мабуть, «Джим-Біма». Зате пригадав, як ударив охоронця в «Олбері».

— Харрі Холе, ти пихатий алкаш, — сказав він собі.

Вони вийшли з флігеля і сіли на траву. Сонце сліпило очі, від учорашньої випивки горіло лице, але щодо іншого могло бути й гірше. Віяв легенький вітерець. Вони розсілися на травичці і милувалися хмарами, що сунули по небу.

— Гарна погода, щоб пострибати, — зауважив Джозеф.

— Стрибати я не збираюся, — відгукнувся Харрі. — Посиджу спокійно або поброджу де-небудь.

Джозеф примружився на сонце.

— Я мав на увазі — пострибати з неба. З парашутом. Skydiving.[84]

— Так ти парашутист?

Харрі прикрив очі долонею і поглянув на небо.

— А хмари? Не заважають?

— Ні, анітрохи. Це ж перисті хмари. Вони на висоті 15 000 футів од землі.

— Ти мене дивуєш, Джозефе. Не те щоб у мене було якесь уявлення про парашутиста, але не думав, що він виявиться…

— Алкоголіком?

— Наприклад.

— Хе-хе. Це дві сторони однієї медалі.

— Справді?

— Ти коли-небудь був у повітрі сам, Харрі? Літав? Стрибав з великої висоти, відчував, як повітря тримає тебе, обіймає і цілує?

Джозеф уже випив півпляшки вина, і його голос потеплішав. Коли він розповідав Харрі про принадність вільного польоту, очі в нього блищали.

— Усі відчуття розкриваються. Тіло волає, що ти не вмієш літати: «У мене немає крил!» — силкується воно перекричати свист вітру у вухах. Тіло впевнене, що ти помреш, і б’є тривогу, загострюючи всі відчуття: може, хоч одне з них знайде рішення. Твій мозок перетворюється на найпотужніший комп’ютер, він фіксує все: шкіра відзначає зростаючу температуру, вуха — зростаючий тиск, очі сприймають кожну деталь і найменші відтінки пейзажу, який простеляється під тобою. Ти навіть відчуваєш запах зовсім близької землі. І якщо вдасться приглушити страх смерті, Харрі, то на якусь мить ти стаєш ангелом. За сорок секунд ти проживаєш ціле життя.

— А якщо не зможеш заглушити страх?

— Не заглушити, а лише приглушити. Він має бути, звучати чистим і ясним звуком. Витвережувати. Адже відчуття загострює не сам політ, а страх. Він приходить як удар, як шалений імпульс, тільки-но ти виплигнеш з літака. Це як ін’єкція. Потім, розчиняючись у крові, страх робить тебе веселим і сильним. Якщо заплющиш очі, то побачиш, як він гіпнотизує тебе своїм поглядом, ніби красива отруйна змія.

— Тебе послухати — можна подумати, що це наркотик, Джозефе.

— Це і є наркотик! — Джозеф активно жестикулював. — Саме так. Ти хочеш, аби політ не кінчався, і що більше стрибків у тебе на рахунку, то важче смикати за кільце. Врешті-решт починаєш боятися передозування: раптом якогось дня ти не відкриєш парашут? Тоді ти припиняєш стрибки. І раптом розумієш, що у тебе вже виникла залежність. Бажання продовжувати гнітить і мучить тебе. Життя здається сірим і позбавленим сенсу. І ось ти вже сидиш у старенькому літаку «Сессна», який цілу вічність піднімається на 10 000 футів і з’їдає всі заощаджені гроші.

Джозеф втягнув повітря носом і заплющив очі.

— Коротше, Харрі, це дві сторони однієї медалі. Життя — гидота, але вибору немає. Хе-хе.

Він звівся на лікті і відсьорбнув вина.

— Я птах, який більше не може літати. Знаєш, хто такий ему, га, Харрі?

— Австралійський страус.

— Молодець.

Заплющуючи очі, Харрі чув голос Ендрю. Звичайно, це Ендрю валявся поруч на траві і розводився про те, що важливо і неважливо.

— Чув історію про те, чому ему не вміє літати?

Харрі похитав головою.

— Тоді слухай. У прадавні часи в ему були крила і він умів літати. Він зі своєю дружиною жив на морському березі, а їхня дочка вийшла заміж за Ябіру, лелеку. Одного дня Ябіру з дружиною принесли додому великий улов, з’їли майже все і в поспіху зовсім забули залишити, за звичаєм, кращі шматки старим Ему. Коли дочка принесла батькові Ему залишки риби, той у гніву відповів: «Хіба я, коли повертався з полювання, не віддавав тобі кращі шматки?!» Він узяв свою палицю та спис і полетів провчити Ябіру.

Ябіру без бою не здавався. Великою галузкою він вибив у Ему палицю. Потім двома ударами перебив тестеві крила. Підвівшись, Ему кинув у зятя спис. Він пробив йому спину і вийшов з рота. Від нестерпного болю лелека полетів на болота, де, як з’ясувалося згодом, спис неабияк став у пригоді йому для ловлі риби. А Ему втік у суху пустелю, де бігає й зараз, намагаючись піднятися в повітря на перебитих крилах.

Джозеф допив останні краплі, сумно подивився на порожню пляшку, заткнув її корком і відкупорив другу.

— Ця історія про тебе, Джозефе?

— Ну… — Він забулькав пляшкою. — Я вісім років пропрацював інструктором у Сессноку. Ми були гарною командою, найкращою. Ніхто не прагнув розжитися: ні ми, ні власники клубу. Працювали на чистому ентузіазмі. На зароблені гроші стрибали самі. Я був хорошим інструктором. Говорили, що кращим. Але я пішов звідти після одного нещасного випадку. Стверджували, що під час стрибка з курсантом я був п’яний. Я, мовляв, зіпсував стрибок!

— А що сталося?

— У сенсі? Тобі розповісти в подробицях?

— Ти кудись квапишся?

— Хе-хе. Гаразд, я розповім. — Пляшка виблискувала на сонці. — Діло було так. Страшенний збіг обставин. По-перше, погода. Коли ми піднялися, небо було затягнуте хмарами на висоті восьми тисяч футів. Така хмарність — не проблема, все одно парашут розкривають не раніше, ніж на висоті чотирьох тисяч. Головне, щоб, коли розкриється парашут, курсант бачив землю, сигнали, які йому подають, щоб його не понесло вітром кудись у Ньюкасл. Щоб знав, куди і як приземлятися, розумієш? Звичайно, коли ми піднялися, хмари були, але здавалося, вони ще далеко. Вся біда в тому, що у нас була старенька «Сессна», яка трималася на ізоляційній стрічці, наших молитвах і чесному слові. На десять тисяч футів, звідки стрибати, ми забиралися хвилин двадцять. Але коли ми вже злетіли, здійнявся вітер і нагнав силу-силенну хмар. А ми цього не бачили. Розумієш?

— А з землі по радіозв’язку вам не могли сказати, що хмари дуже низько?

— По радіозв’язку? Авжеж, хе-хе. Але прямо перед заданою висотою пілот врубив на всю гучність «Роллінґ Стоунз», щоб підбадьорити переляканих курсантів. Щоб у них був не страх, а агресія. Навіть якщо нам щось і повідомили, ми цього не зрозуміли.

— А хіба ви не виходили на зв’язок із землею прямо перед стрибками?

— Харрі. Не ускладнюй те, що й без того складно, добре?

— Добре.

— Наступною проблемою став альтиметр. Перед вильотом його обнулюють, і в польоті він показує висоту над землею. Прямо перед стрибками я виявив, що залишив свій альтиметр унизу, але пілот завжди був у повній екіпіровці, і я позичив у нього. Він, як і ми, боявся, що колись літак розвалиться просто в небі. Коли ми були на десяти тисячах, пілот вимкнув музику, і з’ясувалося, що на підході низькі хмари. Не поруч, а на підході. Треба було квапитися. Я не встиг звірити свій альтиметр з альтиметром курсанта — він-то свій, звичайно, обнулив як годиться. Я вважав, що і в пілота з альтиметром усе гаразд, хоча обнулявся він нерегулярно. Але особливо я не турбувався: після п’яти тисяч стрибків я дуже точно визначав висоту на око.

Ми стояли на крилі. У курсанта вже були три вдалі стрибки, і я не хвилювався. Жодних проблем, він добре ліг на повітря, коли ми пролетіли перший шар хмар. Коли ми побачили другий шар, я трохи злякався, але подумав, що, напевно, доведеться спочатку виконати фігури, а потім поглянути висоту. Курсант добре зробив розворот на дев’яносто градусів і горизонтальні переміщення, а потім ми знову взялися за руки, розкинувши ноги в сторони. Курсант потягнувся до кільця, але у мене на приладі було 6000 футів, і я сказав почекати. Він поглянув на мене, але не так легко розібрати вираз обличчя у хлопця, коли щоки і губи в нього роздуває, як білизну на шворці у штормовий вітер.

Джозеф зробив паузу і вдоволено кивнув.

— Білизну на шворці у штормовий вітер, — повторив він. — Чорт, непогано сказано. Твоє здоров’я!

І він знову приклався до пляшки.

— Коли ми долетіли до хмар, мій альтиметр показував 5000 футів, — провадив він, перевівши подих. — До розкриття парашута — ще тисяча. Я тримав учня за руку, а сам поглядав за висотою: раптом шар буде товстим і парашут доведеться розкривати прямо в хмарах. Але ми вийшли досить швидко. Коли я побачив, як назустріч стрибками мчить земля — дерева, трава, асфальт, — серце у мене завмерло. Тоді я висмикнув обидва кільця: моє і його. Якщо основний парашут у когось з нас не розкриється, часу на запаску вже не буде. Виявилося, низькі хмари лежали на висоті двох тисяч футів. Коли ми випірнули з них без парашутів, народ внизу обімлів. Курсант запанікував, дурень, полетів прямо на дерево і повис за чотири метри від землі. Чекати, поки його знімуть, він не став. Замість цього звільнився від парашута, стрибнув на землю і зламав ногу. Він заявив, що коли я з ним розмовляв, від мене пахло алкоголем. Справа розглядалася в правлінні клубу. Мене назавжди позбавили ліцензії.

І він допив другу пляшку.

— А далі?

Джозеф відставив пляшку вбік.

— А далі сам бачиш. Допомога у зв’язку з безробіттям, погана компанія і вино, — він видавив із себе посмішку. — Мені обламали крила, Харрі. Я із племені людей-воронів, а живу як ему.

Тіні в парку встигли скулитися і вирости знову. Харрі прокинувся через те, що на нього впала Джозефова тінь:

— Мені час додому, Харрі. Може, хочеш забрати з павільйону які-небудь речі, поки я не пішов?

— Дідько! Пістолет! І піджак.

Харрі підвівся. Хотілося випити. Джозеф знову замкнув павільйон. Вони деякий час стояли, переминаючись з ноги на ногу і цикаючи зубом.

— Значить, скоро збираєшся додому, в Норвегію? — запитав Джозеф.

— Oh, any day now.[85]

— Сподіваюся, наступного разу ти встигнеш на літак.

— Треба було сьогодні зателефонувати до авіакомпанії. І на роботу. Вони, напевно, гадають, що зі мною.

— Тьху ти! — Джозеф ляснув себе по лобі і знову поліз по ключі. — Мабуть, у моєму вині забагато дубильних речовин. Роз’їдає мізки. Ніколи не пам’ятаю, вимкнув світло чи ні. А сторож раз у раз злиться, коли він приходить, а світло горить.

Він відчинив двері. Світло було вимкнене.

— Хе-хе. Ось так завжди. Коли звикаєш до місця, то світло вмикаєш і вимикаєш автоматично. І тому не пам’ятаєш, вимкнув — не вимк… щось не так, Харрі?

Харрі дивився на Джозефа скляними очима.

— Світло, — коротко відповів він. — Було вимкнене.

Начальник охорони в театрі Сент-Джордж нерозуміюче похитав головою і налив Харрі ще кави.

— Б-біс його знає, що коїться. Кожен вечір повно народу. Коли показують т-той номер з гільйотиною, н-народ шизіє від страху, вищить, але платить. А т-тепер ще пишуть на афіші: «Гільйотина смерті — героїня газет і телепередач. Гільйотина-вбивця…» Шедевр програми. Б-біс знає що.

— Це точно. Отже, Отто Рехтнаґелю знайшли заміну.

— Більш-менш. Але раніше т-такого успіху не бувало.

— А номер з підстріленим котом?

— Зняли. Не сподобався.

Харрі нервував. Сорочка вже наскрізь промокла від поту.

— Так, я теж не зрозумів, навіщо його включили до програми?

— Це була ідея самого Рехтнаґеля. Я сам з-замолоду хотів стати клоуном, т-тому люблю бути в курсі справи, коли готують ц-циркові вистави. Н-не пригадую, щоб той номер відпрацьовували на репетиціях.

— Еге ж, я так і вважав, що це придумав Отто. — Харрі почухав свіжовиголене підборіддя. — Дещо мене турбує. Може, ви мені зможете допомогти, просто вислухайте мою гіпотезу. Отто знає, що я сиджу в залі. Він знає щось, чого не знаю я, і намагається мені на це натякнути, тому що не може сказати прямо. Неважливо, з якої причини. Може, він сам у цьому замішаний. Значить, той номер був розрахований на мене. Він хоче показати, що той, на кого я полюю, теж мисливець, як і я, так би мовити, мій колега. Розумію, звучить заплутано, але ж ви знаєте, яким ексцентричним був Отто. Як ви гадаєте? Схоже це на нього?

— Констеблю, — відповів охоронець після довгої паузи. — Хочете ще кави? Н-ніхто вам ні на що не натякав. Цей к-класичний номер п-придумав ще Янді Яндашевський. Запитайте у будь-якого циркового артиста. Не б-більше не менше. Не хотів вас розчаровувати, але…

— Навпаки, — посміхнувся Харрі. — Я саме на таке й сподівався. Значить, я можу сміливо відкинути свою теорію. Кажете, у вас ще залишилася кава?

Харрі попросив показати йому гільйотину, й охоронець провів його до реквізиторської.

— Д-досі д-дрижаки беруть, коли заходжу сюди, але тепер хоч ночами жахи не мучать, — сказав охоронець, підбираючи ключ. — Два дні кімнату відмивали.

Двері відчинилися. З-за них потягнуло холодом.

— Прикритися! — З цими словами охоронець увімкнув світло.

Гільйотина, як примадонна у спочивальні, здіймалася посеред кімнати під покривалом.

— Прикритися?

— А, місцевий жарт. Ми так кричимо в Сент-Джордж, коли входимо до темної к-кімнати. М-гу.

— Чому? — Харрі підняв край покривала і побачив ніж гільйотини.

— Та так. Давня історія. Сталася в сімдесятих. Д-директором тоді був Альбер Моссо, бельгієць. Занадто, м-мабуть, енергійний, але нам він подобався — с-справжній театрал, bless his soul.[86] Звісно, говорять, актори — гультяї і з-зальотники, і можливо, це так і є. Я п-просто кажу, як воно було. У нас тоді працював один відомий і гарненький актор, н-не називатиму імені, т-так ось він був з-зальотник ще той. Жінки від нього непритомніли, а чоловіки згорали від ревнощів. Іноді ми влаштовували в театрі екскурсії. І одного разу до нас прийшли школярі. З-заходять вони до реквізиторської, екскурсовод умикає світло, а ця свиня на дивані «рококо» із «Скляного звіринцю» Теннессі Вільямса жарить б-буфетницю. Звичайно, екскурсовод міг врятувати ситуацію, бо той відомий актор — не називатиму імені — лежав до нього спиною. Але екскурсовод цей був шмаркач, який сам мріяв коли-небудь стати актором. І, як більшість театралів, був самовпевненим дурнем. І тому, хоча бачив він погано, окулярів не носив. Коротше, він не розгледів, що твориться на дивані «рококо», і думав, що всі бажають послухати його цікаву л-лекцію. І коли він почав розповідати про Теннессі Вільямса, наш з-зальотник матюкнувся, але обличчя не показав. Лише волохатий зад. Але екскурсовод упізнав г-голос і каже: «Тут сам Брюс Лізлінґтон?» — Охоронець закусив губу. — Ой.

Харрі розсміявся і, здійнявши руки догори, запевнив:

— Усе гаразд, ім’я я вже забув.

— Ну так от. Н-наступного дня збирає всіх Моссо. Розповідає коротко, що сталося і наскільки це серйозно. «М-ми, — каже, — такої слави собі дозволити не можемо. Тому, на жаль, треба негайно заборонити подібні е-е-екскурсії».

Регіт охоронця відлунням прокотився кімнатою. Харрі теж посміхнувся. Лише відпочиваюча примадонна із сталі й дерева погордливо мовчала.

— Тоді зрозуміло, чому ви скомандували прикритися. А що той нещасний екскурсовод? Став актором?

— На лихо д-для нього і на щастя д-для сцени — ні. Але з театру він не пішов. Зараз працює освітлювачем. Д-до речі, я забув, ви ж його бачили.

Харрі непомітно принюхався. Під ногами дзвякнули ланцюги. Як жарко!

— Так. Так, точно. Адже він тепер носить контактні лінзи?

— Ні. Він каже, к-краще, коли він бачить сцену нечітко. К-каже, що тоді бачить цілісну картину, а не якісь деталі. Дуже дивний х-хлопець.

— Дуже дивний, — підтвердив Харрі.

16 Мертві кенгуру, перука і похорон

Через кілька років Кристина повернулася в Осло. Від друзів Харрі знав, що вона привезла з собою дволітню дівчинку, але англієць залишився в Лондоні. І якось увечері він побачив її в «Сардинах». Підійшов ближче й помітив, як сильно вона змінилася. Шкіра зблякла, безживне волосся розпатлане. Побачивши Харрі, вона посміхнулася якось перелякано. Він привітався з К’яртаном, «музикантом», з яким, здається, зустрічався й раніше. Вона базікала про дурниці, нервово і поквапливо, не дозволяючи Харрі поставити їй запитання, які, вона знала, у нього були. Потім вона заговорила про плани на майбутнє, але в очах її вже не було колишнього блиску, вона не жестикулювала швидко, як раніше, рухи стали повільними і млявими.

Здається, у цю мить вона заплакала, але Харрі був такий п’яний, що достеменно вже не пам’ятав.

К’яртан пішов і повернувся знову, прошепотів щось на вухо Кристині і, вивільняючись з її обіймів, поблажливо посміхнувся Харрі. Потім усі пішли, і Харрі з Кристиною залишилися в порожньому барі самі, серед сигаретних пачок і розбитих склянок, і просиділи до закриття. Не можна сказати напевно, хто кого дотягнув до дверей і хто запропонував поїхати в готель, але так чи інакше, вони опинилися в «Савойї», де, спустошивши міні-бар, доповзли до ліжка. Харрі зробив відчайдушну спробу злягтися, але було пізно. Вже пізно. Кристина лежала, зарившись обличчям у подушку, і ридма ридала. Прокинувшись, Харрі шмигнув геть з номера і на таксі дістався до «Посткафе», яке відчинялося на годину раніше за інші забігайлівки. І, сидячи там, він зрозумів, як було пізно.

— Алло?

— Вибач, що так пізно телефоную, Леб’є. Це Харрі Ховлі.

— Ховлі? Що сталося? Котра зараз година в Норвегії?

— Не знаю. Слухай, я не в Норвегії. Дурниця вийшла з літаком.

— Що ще?

— Він мене не дочекався, скажімо так. А поміняти квиток не так і просто. Ти мені повинен де в чому допомогти.

— Викладай.

— Зустрінемося біля квартири Отто Рехтнаґеля. Прихопи із собою відмички або, якщо ти з ними не в ладах, — лом.

— Гаразд. А в чому річ?

— Усе дорогою. Appreciate it, mate.[87]

— Все одно не спалося…

— Алло?

— Доктор Енґельзон? Я з приводу трупа, мене звуть…

— Та мені плювати, як вас звуть! Година… третя година ночі, запитайте лікаря Хансона, у нього сьогодні чергування. На добраніч.

— Погано чути? Я сказав, на доб…

— Це Ховлі. Не кидайте слухавку, будь ласка.

— Той самий Ховлі?

— Радий, що ви мене запам’ятали, докторе. У квартирі, де знайшли тіло Ендрю Кенсинґтона, я виявив дещо цікаве. Мені потрібно поглянути на нього, тобто на його одяг. Він же залишився у вас?

— Так, але…

— За півгодини зустрінемося в моргу.

— Дорогий містере Ховлі, але я насправді не…

— Не примушуйте мене повторювати, докторе. Виключення з асоціації лікарів, позови від родичів, газетні статті… говорити далі?

— Все одно я не встигну за півгодини.

— Зараз на вулицях пробок немає, докторе. Гадаю, ви встигнете.

Маккормак увійшов до кабінету, зачинив двері і став коло вікна. Всю ніч ішов дощ — літня погода в Сіднеї, як завжди, була мінлива. Маккормаку було за шістдесят, він досяг того віку, коли поліцейські виходять на пенсію, і, як багато пенсіонерів, коли залишався в кімнаті наодинці, розмовляв сам із собою.

Зазвичай він кидав короткі буденні зауваження про речі, на які інші, на його думку, не звертали уваги.

— Сьогодні теж не розпогодиться? Ні, звичайно ж ні, — говорив він, злегка похитуючись на каблуках і поглядаючи на своє місце. Або:

— Сьогодні прийшов раніше за всіх. Так, так, так…

Він повісив піджак у шафу і раптом зауважив у кімнаті якесь ворушіння. Чоловік на дивані, якого він одразу не помітив, чортихався, намагаючись з лежачого положення перейти в сидяче.

— Ховлі? — здивувався Маккормак.

— Вибачте, сер. Я думав, нічого, якщо я тут задрімаю…

— Як ти тут опинився?

— Я так і не здав пропуск. Мене впустили. Ваш кабінет був відчинений, а що я все одно хотів поговорити з вами, то й зайшов.

— Ти ж маєш бути в Норвегії. Звідти телефонували. Вигляд у тебе огидний, Ховлі.

— І що ви відповіли, сер?

— Що ти, напевно, вирішив піти на похорон Кенсинґгона. Як представник Норвегії.

— Але як…

— Ти дав авіакомпанії свій робочий телефон, і коли за півгодини до рейсу ти не з’явився, вони нам зателефонували. Все було зрозуміло. І вже геть усе стало зрозуміло після приватної розмови з директором готелю «Кресент». Ми намагалися тебе розшукати, але безуспішно. Я знаю, як це, Ховлі. Давай не будемо здіймати галасу — після всього того, що сталося, тебе можна зрозуміти. Головне, з тобою все гаразд, і наступним рейсом ти полетиш до Норвегії.

— Дякую, сер.

— Нема за що. Попрошу секретаря домовитися з авіакомпанією.

— Але перш, ніж ви це зробите, сер… Сьогодні вночі ми дещо прокрутили, і хоча експерти поки не дали висновку, я знаю, якими будуть результати, сер.

Незважаючи на мастило, старий вентилятор зламався, і його замінили. Новий був більший і працював майже безшумно. Харрі подумав, що у світі й без його участі все йде своїм звичаєм.

З присутніх лише Водкінс і Юн були не в курсі, та Харрі почав із самого початку:

— Коли ми знайшли тіло Ендрю, на вулиці був день, і ми не зауважили підступу. І коли я дізнався про час смерті, то теж не відразу додумався. Тільки потім я пригадав, що коли ми увійшли до квартири Рехтнаґеля, світло було вимкнене! Якщо все відбувалося так, як ми думали, виходить, що Ендрю, перебуваючи в наркотичному сп’янінні, пробирався від дверей до табурета через усю кімнату в цілковитій темряві — це о другій ночі, а потім, стоячи на хисткому табуреті, намагався зробити собі петлю.

Запала тиша. Харрі подумав, що хоч як тихо працює вентилятор, однаково звук дратує.

— Еге ж, забавно виходить, — сказав Водкінс. — А може, не в цілковитій темряві? Може, було якесь світло з вулиці?

— Ми з Леб’є були там сьогодні о другій годині ночі. Темно, як у могилі.

— А може, світло все-таки горіло, а ви цього не помітили? — запитав Юн. — Це ж було вдень. А вимкнути його міг хто-небудь з наших і пізніше.

— Щоб зняти Ендрю, ми перерізали шнур ножем, — пояснив Леб’є. — Я спеціально перевірив вимикач, щоб нас не вдарило струмом.

— Добре, — здався Водкінс. — Припустимо, він повісився в темряві. Кенсинґтон — ще той дивак. What else is new?[88]

— Але він не вішався в темряві, — сказав Харрі.

У глибині кімнати кашлянув Маккормак.

— Ось що ми знайшли у квартирі Рехтнаґеля. — Харрі дістав лампочку. — Бачите буру пляму? Це слід від опіку. А ось у що був одягнений Ендрю, коли ми його знайшли. — Харрі показав білу сорочку — «Не прасувати». 60 % віскози. Віскоза оплавляється за температури 260 градусів за Цельсієм. Поверхня лампочки нагрівається до 450. Бачите, така сама бура пляма залишилася на нагрудній кишені. Тут лампочка з ним стикалася.

— Разюче знання фізики, Ховлі, — сказав Водкінс. — І що, по-твоєму, сталося?

— Одне з двох, — відповів Харрі. — Або хтось навідався туди до нас, побачив, що Ендрю висить під стелею, і вимкнув світло. Проблема в тому, що ключі від квартири були виявлені тільки у Отто й Ендрю.

— Але ж у квартирі замок із заскочкою, що замикається сам по собі, — зауважив Водкінс. — Може, цей хтось зайшов, поклав ключ до кишені Ен… ні, тоді незрозуміло, як увійшов сам Ендрю.

Водкінс злегка зашарівся.

— Але суть зрозуміла, — вів далі Харрі. — У мене така версія. Ендрю взагалі не мав ключа від квартири, і всередину його впустив хтось інший, хто або вже там був, або увійшов разом з Ендрю. От у нього ключ був. Невідомий перебував там у момент смерті Ендрю. Потім він поклав ключ до кишені Ендрю, щоб усе мало такий вигляд, ніби той увійшов сам. На користь цього промовляє й те, що ключ не висить на одній низці з рештою. Потім цей «хтось» вимкнув світло і, виходячи, замкнув замок.

Пауза.

— Тобто ти вважаєш, що Ендрю Кенсинґгона вбили? — уточнив Водкінс. — Нехай. Тоді як?

— Вважаю, спочатку Ендрю змусили вколоти собі дуже велику дозу героїну. Очевидно, під дулом пістолета.

— А чому він сам не міг цього зробити, до того як прийшов? — запитав Юн.

— Не думаю, що такий обережний і досвідчений наркоман, як Ендрю, міг випадково допустити передозування. І потім, у Ендрю для цього просто забракло б героїну.

— А навіщо його вішати?

— Передозування не дає стовідсоткової гарантії. І невідомо, як би повівся його організм. Може, Ендрю протягнув би ще скільки, що встиг би все розповісти. Головне — позбавити його можливості чинити опір, щоб без особливих зусиль затягти на табурет і обмотати дріт навколо шиї. До речі, про дріт. Леб’є?

— Експерти перевірили дріт, — почав Леб’є, повільно жуючи зубочистку. — Дроти, які висять під стелею, як правило, не миють. І ми припускали, що там є відбитки пальців. Проте дріт виявився чистим як… е-е.

Леб’є якось невиразно змахнув рукою.

— Як щось дуже чисте? — підказав Юн.

— Авжеж. І, крім наших, більше нічиїх відбитків не було.

— Або Ендрю заздалегідь протер дріт, а потім накинув петлю на шию, не торкаючись її руками, — уголос міркував Водкінс, — або хтось зробив це за нього. Ви це хочете сказати?

— Про це свідчать докази, шефе.

— Але якщо цей хлопець такий розумник, яким ви його змалювали, навіщо він вимкнув світло, коли виходив? — Водкінс обвів стіл поглядом.

— Він зробив це автоматично, — відповів Харрі. — Не замислюючись. Так роблять люди, виходячи з власної квартири. Або з квартири, від якої в них є ключ і куди вони можуть приходити як до себе додому.

Харрі відкинувся на спинку крісла. Він геть змок, як миша, і йому страшенно хотілося випити.

— Гадаю, треба шукати таємного коханця Отто Рехт-наґеля.

До ліфта Леб’є і Харрі зайшли разом.

— Ітимеш обідати?

— Та збираюся, — відповів Харрі.

— Не проти, якщо я з тобою?

— З радістю.

Розмовляти не хотілося. А з Леб’є легко було мовчати.

Вони знайшли вільний столик у кафе «Саудерн» на Мар-кет-стрит. Харрі замовив «Джим-Бім». Леб’є відірвався від меню:

— Два салати з баррамунді, дві чорні кави і доброго свіжого хліба.

Харрі здивовано поглянув на Леб’є.

— Дякую, та я краще утримаюся, — сказав він офіціанту.

— Виконуйте замовлення, — посміхнувся Леб’є. — Мій колега так говорить, бо ніколи не куштував баррамунді.

Офіціант пішов. Харрі поглянув на Леб’є. Той сидів, поклавши обидві руки на стіл долонями вниз, і по черзі дивився на них, ніби намагаючись знайти відмінності.

— Замолоду я якось добирався до Кернза автостопом уздовж Великого Бар’єрного рифу, — сказав він, звертаючись до своїх випещених рук. — І в готелі для туристів зустрів молодих німкень, які подорожували навколо світу. Вони взяли напрокат автомобіль і їхали від самого Сіднея. Німкені детально розповіли мені, де побували, як довго й чому, і як планують свою подальшу подорож. Напевно, це в німців уроджене. Коли я запитав, чи бачили вони кенгуру, вони з поблажливою усмішкою сказали, що, зрозуміло, бачили. І напевно поставили галочку в своєму списку напроти пункту «Подивитися кенгуру». «Ви їх погодували?» — запитав я. Вони здивовано перезирнулися, а потім відповіли: «Звишайно, ніхт». — «Чому? Вони такі милі». — «Але ш вони були мерттві».

Ця розповідь так вразила Харрі, що він забув посміятися. Виявляється, кенгуру часто вискакують на проїжджу частину, і ті, хто виїжджає за місто, часто бачать їхні трупи на узбіччі дороги.

Офіціант приніс Харрі віскі. Леб’є вів далі, тепер дивлячись на склянку:

— Позавчора я бачив дівчину, таку гарну, що мені захотілося погладити її по щоці й сказати що-небудь приємне. Їй було трохи більше двадцяти. Синя сукня, босі ніжки. Та вона була мертва. Як ти вже зрозумів, блондинка, зі слідами зґвалтування й задушення. І вночі мені снилося, що трупи таких милих, безтурботних і безпечних дівчат лежать на узбіччях по всій Австралії: від Сіднея до Кернза, від Аделаїди до Перта, від Дарвіна до Мельбурна. І все з однієї-єдиної причини — бо ми не впоралися з розслідуванням і зволіли заплющити очі. Бо зробили недостатньо. Бо ми дозволили собі звичайні людські слабкості.

Харрі розумів, куди хилить Леб’є. Офіціант приніс рибу.

— Ближче за всіх підійшов до розгадки ти, Харрі. Ти лежав, притуливши вухо до землі, і, можливо, почуєш, коли він наблизиться знову. Існує сто причин, щоб напитися, але якщо валятимешся і блюватимеш у себе в кімнаті, ти нікому не допоможеш. Наш противник — не людина. Тому й ми не можемо дозволити собі бути людьми. Треба все витримати, треба боротися. — Леб’є взяв серветку. — Але й попоїсти теж треба.

Харрі підніс склянку з віскі до рота і повільно випив, поглядаючи на Леб’є. Потім поставив порожню склянку на стіл і взяв виделку. Далі вони їли мовчки.

Коли Харрі почув, що допитати товсту сусідку Отто Рехтнаґеля Водкінс відрядив Юна, то мимоволі посміхнувся.

— Сподіваюся, вона його не розчавить, — сказав Леб’є.

Він підвіз Харрі до Кінґз-Крос, де той і зійшов.

— Спасибі, Сергію. Гадаю, далі я сам.

Леб’є помахав рукою і поїхав.

Сандра стояла там, де завжди. Харрі вона впізнала, тільки коли він підійшов зовсім близько.

— Привіт-привіт, — сказала вона, дивлячись ніби крізь нього вузькими зіницями.

Вони пішли до «Бурбон енд Біф», де офіціант швиденько підставив Сандрі стільця.

Харрі запитав, чого вона бажає, і замовив колу та велику порцію віскі.

— Хху, я думала, мене звідси потурять, — видихнула вона.

— Я тут наче як завсідник, — пояснив Харрі.

— Як ведеться твоїй подрузі?

— Бірґіті? — уточнив Харрі. — Не знаю. Вона не хоче зі мною розмовляти. Сподіваюся, що паскудно.

— Дивне бажання. Чого б то?

— Бо маю надію, що вона мене кохає.

Сандра хрипко розсміялася.

— А ти-то сам як, Харрі Ховлі?

— Паскудно, — сумно посміхнувся Харрі. — Та, можливо, буде трохи краще, коли я знайду вбивцю.

— Ти думаєш, я тобі в цьому допоможу? — Сандра закурила. Обличчя у неї було ще більш бліде і змарніле, ніж минулого разу, в очах — червоні прожилки.

— Ми схожі. — Харрі показав на їхні віддзеркалення в закіптюженій віконній рамі поряд зі столиком.

Сандра не відповіла.

— Я пам’ятаю, і досить чітко, як Бірґіта кинула твою сумку на ліжко і звідти повивалювалися речі. Спочатку, правда, мені здалося, що там був пекінес. — Він на секунду замовк. — Скажи, навіщо тобі світла перука?

Сандра поглянула у вікно. Точніше, на віддзеркалення в цьому вікні.

— Мені її купив один клієнт. Він хотів, щоб я її надягала, коли обслуговувала його.

— Хто цей…

Сандра похитала головою.

— Ні, Харрі. Я не скажу. У нашій роботі не так багато правил, але одне з тих, що є, — не розповідати, хто твої клієнти. І це хороше правило.

Харрі зітхнув.

— Боїшся, — сказав він.

Очі Сандри зблиснули.

— Кинь, Харрі. Не вийде.

— Можеш не розповідати мені, хто він, Сандро. Я й так знаю. Просто скажи: боїшся ти його чи ні?

— «Знаю», — роздратовано передражнила Сандра. — Звідки ж ти знаєш?

— Побачив камінчик, який викотився з твоєї сумки. Зелений кришталь, Сандро. Я його впізнав по зірці, яка на ньому намальована. Тобі його подарував він. Камінь з маминого магазину. «Кришталевий храм».

Вона дивилася на нього великими чорними очима. Червоні губи застигли у бридкій гримасі. Харрі обережно поклав їй руку на плече.

— Чому ти так боїшся Еванса Вайта, Сандро? Чому не хочеш здати його нам?

Сандра відсмикнула плече. І знову відвернулася до вікна. Харрі чекав. Вона шморгнула носом, і Харрі простягнув їй хустку, яку носив у кишені про всяк випадок.

— Уяви, не тільки в тебе кепські справи, — нарешті прошепотіла вона, обернувшись до нього. В очах додалося червоних прожилків. — Знаєш, що це? — Вона задерла рукав сукні, і Харрі побачив на руці безліч запалених уколів, подекуди з коростою.

— Героїн? — висловив здогад Харрі.

— Морфій, — відповіла Сандра. — Не кожен у Сіднеї ним торгує — все одно всі скочуються на героїн. А в мене на герик алергія. Не переношу. Якось спробувала — мало не здохла. Отже моя отрута — це морфій. Останнім часом на Кінґз-Крос лише одна людина може діставати морфій у потрібних кількостях. І розплачуватися він просить… грою. Я наводжу марафет і надягаю перуку. Все нормально, мені, сказати правду, до лампочки, головне — морфій! До того ж є й більші психи, ніж ті, хто просить тебе вбратися їхньою матусею.

— Матусею? — перепитав Харрі.

— Напевно, ненавидить її. Або любить понад усе. Не знаю. Він мені не казав, а я й питати не хочу! — Вона глухо розсміялася.

— А чому ти вирішила, що він її ненавидить? — запитав Харрі.

— Останнім часом він був грубіший, ніж звичайно, — пояснила Сандра. — Поставив мені кілька синців.

— Душив? — запитав Харрі.

Сандра заперечливо похитала головою.

— Пробував. Це було, коли в газетах писали про дівча з Норвегії, яке задушили. Він просто поклав мені руки на шию і велів не сіпатися і не боятися. Я потім про це й не згадувала.

— Чому?

Сандра знизала плечима.

— На людей впливає те, що вони читають і дивляться. Наприклад, якось у нас крутили фільм «Дев’ять з половиною тижнів». Відразу ж ціла купа клієнтів забажали, щоб ми повзали довкола них голими, а вони сиділи в кріслі й спостерігали.

— Лайно, а не фільм, — зауважив Харрі. — Кажи далі.

— Ну, схопив він мене за шию, натиснув великими пальцями на горло. Ні, не боляче. Але я зірвала перуку й сказала, що мені ця гра не подобається. Він отямився й сказав, що все гаразд. Не знає, що на нього напало. Мовляв, це нічого не означає.

— Ти повірила?

Сандра знизала плечима:

— Ти не розумієш, як сильно залежність впливає на ставлення до людей, — і допила віскі.

— Справді? — Харрі скоса скептично подивився на непочату пляшку коли.

Маккормак нервово тарабанив пальцями. Хоча вентилятор працював на повну потужність, Харрі спітнів. Товста сусідка Отто Рехтнаґеля розповіла багато. Здається, аж занадто багато. Але, на жаль, нічого корисного. У її неприємному товаристві навіть Юну було важко виявляти свою незмінну дружелюбність.

— Fat ass, — посміхнувся він, коли Водкінс запитав, яке враження вона на нього справила.

— Що-небудь з’ясували про дівчину з Сентенніад-парку?

— Не те щоб дуже, — відповів Леб’є. — Але, як стало відомо, слухняною дівчинкою вона не була, балувалася пігулками і нещодавно влаштувалася на роботу в один зі стрип-клубів на Кінґз-Крос. Її вбили дорогою додому. Двоє свідків бачили, як вона заходила до парку.

— Все?

— Поки що так, сер.

— Харрі, — Маккормак витер чоло від поту. — Яка в тебе версія?

— Остання, — вголос кинув Водкінс.

— Ну, — почав Харрі. — У нас немає доказів того, що Ендрю дійсно розмовляв з кимось, хто в день убивства Інґер Холтер бачив Еванса Вайта в Німбіні. Стало відомо, що Вайт не просто цікавиться блондинками — у нього це переросло в щось зовсім інше. Можливо, варто дізнатися більше про його взаємини з матір’ю. Постійної роботи чи місця проживання в нього ніколи не було, тому відстежити його пересування вельми складно. Цілком імовірно, що в нього був таємний роман з Отто Рехтнаґелем і він усюди їздив за ним, зупинявся в готелях і знаходив там своїх жертв. Але поки що це тільки припущення.

— Може, маніяк — Отто Рехтнаґель, — зауважив Водкінс. — А Рехтнаґеля з Кенсинґтоном убив хтось інший, хто жодним боком не торкається тих убивств.

— Сентенніал-парк, — нагадав Леб’є. — Орудував наш маніяк. Закладаюсь на все що завгодно. Хоч і не багато чого маю, щоб закладатися.

— Леб’є має рацію, — сказав Харрі. — Він досі живий і на волі.

— Добре, — підсумував Маккормак. — Я помітив, що наш друг Ховлі почав використовувати у своїх теоріях слова на зразок «можливо» і «цілком імовірно», — це розумно. Дикою впевненістю ми нічого не доб’ємося. До того ж усім тепер зрозуміло, що ми маємо справу з розумним противником. І дуже самовпевненим. Він приготував для нас потрібні відповіді, подав убивцю на блюдечку і гадає, що ми тепер заспокоїмося. Що справу розкрито, раз винні мертві. Вбиваючи Кенсинґтона, він розумів, що ми, зрозуміло, постараємося зам’яти справу, — дуже розумно. — Сказавши це, Маккормак поглянув на Харрі. — Замнемо справу і почепимо на неї замок, мов на комору. Він упевнений, що тепер йому ніщо не загрожує. Це дає нам перевагу. Упевнені люди часто необережні. Час діяти. У нас іще один підозрюваний, і ми не маємо права на ще одну помилку. Але якщо метушитися, можна злякати вбивцю. Треба набратися терпіння, почекати, доки рибка підпливе ближче, і тільки тоді кидати гарпун.

Він поглянув на підлеглих. Ті схвально закивали.

— А це означає, що наші дії мають бути оборонними, спокійними і системними, — закінчив Маккормак.

— Не погоджуюсь, — озвався Харрі. Всі обернулися до нього. — Рибу можна зловити й в інший спосіб: за допомогою волосіні, гачка і наживки, на яку вона може клюнути.

Вітер гнав хмари пилу по рінистій доріжці й далі, через кам’яну церковну огорожу до невеликого гурту людей. Харрі примружився, щоб цей пил не запорошив очі. А вітер шарпав присутніх за рукави та поли одягу, і здалека здавалося, що над могилою Ендрю Кенсинґтона затіяли танок.

— Чортів вітер, неначе в пекло квапиться! — пошепки лаявся Водкінс, не звертаючи уваги на пастора, який поруч читав молитву.

Харрі стояв, думав над словами Водкінса і сподівався, що той помиляється. Звичайно, невідомо, куди і звідки дув цей нестерпний, дошкульний вітер, але якщо йому було доручено забрати з собою душу Ендрю, то дорікнути йому в легковажному підході до справи не зміг би ніхто. Він перегортав сторінки Псалтиря, шарпав присипаний землею зелений брезент, зривав капелюхи і псував зачіски.

Харрі не чув пастора. Примружившись, він дивився на людей, що стояли навпроти. Ніби язики полум’я, розвівалося волосся Бірґіти. Вона зустрілася з ним порожнім поглядом, у якому нічого не відбивалося. Поруч на стільці з ковінькою в руках сиділа сива стара, що тремтіла всім тілом. Її шкіра вже прижовкла від старості, та навіть поважні літа не змогли приховати характерне для англійок обличчя, схоже на коняче. Бешкетник-вітер збив набакир її капелюшок. Харрі здогадався, що ця стара — прийомна мати Ендрю. Коли вони виходили з церкви, Харрі висловив їй своє співчуття, але навряд щоб вона його почула — у відповідь вона кивнула й пробурмотіла щось невиразне. Позаду старої стояла, тримаючи за руки двох дівчаток, маленька непримітна чорношкіра жінка.

Пастор кинув на могилу жменю землі. Зовсім як у лютеран. Харрі знав, що Ендрю належав до англіканської церкви, яка за кількістю прихожан ділила тут перше місце з католицькою. Але Харрі, який у своєму житті всього двічі побував на похороні, не помітив жодної різниці в обрядах. Усе як у Норвегії. Навіть погода. Коли ховали маму, над Західним кладовищем в Осло вітер гнав важкі свинцеві хмари. На щастя, дощ тоді так і не пішов. Коли ховали Ронні, кажуть, було сонце. Але того дня Харрі з хворою головою лежав у лікарні. Як і зараз, більшість тих, хто прийшли того дня на похорон, були поліцейськими. Може, вони навіть співали наприкінці той самий псалом: «Nearer, my God, to Thee!»[89]

Люди почали розходитися. Деяких чекали машини. Харрі пішов слідом за Бірґітою. Коли він порівнявся з нею, вона зупинилася.

— У тебе нездоровий вигляд, — сказала вона, не підводячи на нього очей.

— Ти не знаєш, який у мене вигляд, коли я хворий, — відповів Харрі.

— Тобто коли ти хворий, вигляд у тебе не хворий? — запитала Бірґіта. — Але я просто кажу, що в тебе такий вигляд, ніби ти хворий. Ти хворий?

Порив вітру ляснув Харрі по обличчю його ж краваткою.

— Можливо. Трохи, — сказав Харрі. — Не зовсім. Ти так нагадуєш медузу, коли твоє волосся розвівається і потрапляє мені в обличчя. — Харрі вийняв з рота руду волосину.

Бірґіта посміхнулася.

— Подякуй, що я не jelly box-fish.[90]

— Jelly що?

— Jelly box-fish, — повторила Бірґіта. — Медуза, яка водиться коло берегів Австралії. Набагато гірша за звичайну жалку медузу.

— Jelly box fish? — Харрі почув позаду знайомий голос і обернувся. Це був Тувумба.

— How are you? — привітався з ним Харрі і пояснив, що на порівняння з медузою його навело волосся Бірґіти, яке лізло йому в обличчя.

— Ну, якби це була jelly box-fish, у тебе на обличчі з’явилися б червоні плями і ти б кричав мов недорізаний, — зауважив на те Тувумба. — За кілька секунд ти б упав, отрута паралізувала б твої легені, ти б почав задихатися і, якби тобі хто-небудь не допоміг, помер би якнайжахливішою смертю.

Харрі замахав руками:

— Дякую, Тувумбо, але на сьогодні годі про смерть.

Тувумба кивнув. Сьогодні на ньому був чорний шовковий смокінг з краваткою-метеликом. Остання деталь здивувала Харрі, і Тувумба це помітив.

— Це єдина подоба костюма, що в мене є. До того ж я успадкував це від нього, — він кивнув у бік могили й додав: — Не сьогодні, звичайно, а десь рік тому. Ендрю сказав, ніби костюм став йому замалий. Нісенітниця, звичайно. Він би ніколи не зізнався, але зрозуміло, що костюм він свого часу купив для банкету після чемпіонату Австралії. Він сподівався, що на мені цей смокінг побачить те, чого не побачив на ньому.

Вони йшли рінистою доріжкою, а повз них повільно котилися автомобілі.

— Можна спитати тебе про щось особисте, Тувумбо?

— Гадаю, так.

— Куди, по-твоєму, потрапить Ендрю?

— Тобто?

— Його душа. Як ти гадаєш: вгору чи вниз?

Тувумба враз набрав серйозного вигляду:

— Я проста людина, Харрі. І не вельми добре знаюся на цих справах — щодо душ і всього такого. Та мені дещо відомо про Ендрю Кенсинґгона. І якщо там, угорі, щось є і туди потрапляють гарні душі, то його душа теж має там опинитися. — Тувумба посміхнувся. — Але якщо є щось унизу, то він вважав за краще б опинитися там. Він терпіти не міг нудьги.

Вони тихенько посміялися.

— Але якщо вже питання особисте, Харрі, то дозволь мені дати на нього особисту відповідь. Гадаю, в чомусь наші з Ендрю предки мали рацію. У них був дуже здоровий погляд на смерть. Звичайно, багато племен вірили в життя після смерті. Деякі — в реінкарнацію, в те, що душа щоразу переселяється в нове тіло. Деякі — в те, що вона блукає безтілесним духом. Якісь племена вважали, що душі мертвих перетворюються на зірки на небозводі тощо. Але всі вони вірили, що рано чи пізно, після всіх цих стадій, людина вмирає по-справжньому, остаточно і безповоротно. І тоді — все. Людина перетворюється на купу каміння і більше не існує. Не знаю чому, але ця думка мені подобається. Вічність — принадна перспектива, як ти гадаєш?

— Гадаю, що Ендрю залишив тобі не тільки свій смокінг, чи не так? — відповів Харрі.

Тувумба розсміявся.

— Це так помітно?

— His master’s voice,[91] — сказав Харрі. — Хлопцеві треба було йти в священики.

Вони наблизилися до маленького запиленого автомобіля, який, очевидно, належав Тувумбі.

— Послухай, Тувумбо, — раптом сказав Харрі. — Можливо, ті, хто знав Ендрю, допоможуть мені. Пояснять, що він мав на думці. Чому він зробив те, що зробив… — Харрі випростався, і їхні погляди зустрілися. — Я думаю, що Ендрю вбили.

— Bullshit![92] — різко сказав Тувумба. — Ти не думаєш, ти знаєш напевно! Всі, хто був знайомий з Ендрю, знають, що він ніколи добровільно не йшов зі свята. А з усіх свят найбільшим для нього було життя. Що б воно з ним не робило, я не бачив більшого за нього життєлюба. Якби в нього було бажання піти, він би зробив це раніше, дякувати Богу, можливостей — і приводів — було більш ніж достатньо.

— Отже, ти згоден зі мною, — сказав Харрі.

— На цей номер можеш телефонувати мені практично у будь-який час. — Тувумба черкнув щось на сірниковій коробці і простягнув її Харрі. — Мобільний.

Сказав і поїхав у своєму пошарпаному деренчливому білому «Хольдені», залишивши їх удвох, — Тувумбі треба було на північ. Харрі вирішив пошукати, хто б підвіз їх з Бірґітою до міста, та більшість його колег уже роз’їхалися. Нараз перед ними зупинився надзвичайно вишуканий старий «Б’юїк», водій опустив скло і висунув з вікна бурякового кольору лице з прикметним носом, що нагадував картоплину-переросток і був навіть червоніший за всю його фізіономію.

— Вам до міста, молодь? — запитав «ніс» і запросив їх у машину.

Коли пасажири розмістилися на широкому задньому сидінні, «ніс» відрекомендувався:

— Моє ім’я Джим Коннолі. А це моя дружина Клаудія.

З переднього сидіння до них обернулося маленьке темне обличчя з променистою посмішкою. Клаудія чимось скидалася на індіанку і була така маленька на зріст, що її голова ледь-ледь виглядала з-за спинки.

Джим подивився на Харрі й Бірґіту в дзеркало:

— Друзі Ендрю? Колеги?

Він обережно повернув з рінистої доріжки. Харрі розповів йому про себе й Бірґіту.

— Зрозуміло. Отже, ви з Норвегії та Швеції. Далеченько. Еге ж, тут майже всі здалеку. Наприклад, ось Клаудія — з Венесуели, де живуть усім вам відомі «міс». Скільки у вас там «Міс Всесвіт», га, Клаудіє? З тобою разом. Хе-хе-хе, — він розсміявся, і його очі загубилися в зморшках коло перенісся.

Клаудія сміялася разом з ним.

— Я сам австралієць, — вів далі Джим. — Мій прапрапрадід приїхав сюди з Ірландії. Він був злодієм і вбивцею. Хе-хе-хе. Знаєте, раніше тутешні не надто полюбляли зізнаватися, що їх предками були каторжани, хоча минуло вже двісті з гаком років. Але я завжди цим пишався. Адже саме каторжники — звісно разом з матросами й солдатами — заснували цю країну. And a fine country it is![93] Ми звемо її «the lucky country».[94] Так, так, часи змінюються. Тепер, кажуть, стало гарним тоном уміти простежити свою генеалогію до каторжників. Хе-хе-хе. Жах що сталося з Ендрю, еге ж?

Джим не замовкав ні на мить. Харрі з Бірґітою ледве встигали докинути кілька слів, як він починав знову. І чим швидше він говорив, тим повільніше їхав. Як Девід Боуї на старому плеєрі Харрі. У дитинстві Харрі дістав від батька в подарунок касетний плеєр на батареях, який грав тим повільніше, чим голосніший був звук.

— Ми з Ендрю разом боксували в команді Джима Чайверса. Знаєте, Ендрю ніколи не ламали носа. Так, сер, нікому це не вдавалося. У аборигенів узагалі від природи пласкі носи, а раптом ще й зламається… Та Ендрю завжди залишався цілий і неушкоджений. Здорове серце і цілий ніс. Авжеж, серце. Яке вже там серце, коли немовлям влада відібрали тебе в мамки? Скажімо так, його серце жодним чином не постраждало під час чемпіонату Австралії в Мельбурні. Чули про такий? Ех, молодь, ви багато втратили.

Швидкість була вже нижчою від сорока кілометрів.

— Ця дівиця, подружка Кемпбелла, чемпіона, на колінах за Ендрю повзала. Така була красуня — не звикла, щоб їй відмовляли. Краще б уже звикла. А так, коли вона того вечора постукала до Ендрю в номер і він ввічливо запропонував їй сигарету й ще дещо, вона повернулася до свого хлопця і сказала, що Ендрю її домагається. Йому потелефонували до номера і попросили спуститися на кухню. Там досі пам’ятають ту бійку. Після неї Ендрю зійшов з дистанції. Але ніс йому так і не розбили. Хе-хе-хе. Ви зустрічаєтеся?

— Не зовсім, — тільки й зміг відповісти Харрі.

— А схоже, — Джим поглянув на них у бічне дзеркало. — Ви, може, самі того не знаєте, але, хоч зараз вам скрутно, довкола вас якийсь ореол. Можете заперечити, якщо я не маю рації, але ви схожі на нас із Клаудією, коли ми тільки-но почали зустрічатися і шаленіли від кохання. Нам було тоді всього якихось двадцять-тридцять років. Хе-хе-хе. А зараз ми просто закохані. Хе-хе-хе.

Клаудія не зводила з чоловіка блискучих очей.

— Ми зустрілися на гастролях. Вона була «жінка-змія». Вона й зараз може згорнутися в клубок. Не збагну, навіщо мені такий великий «Б’юїк»? Хе-хе-хе. Цілий рік я ходив на її виступи, доки добився-таки поцілунку. Відтак вона сказала, що закохалася в мене з першого погляду. Дивовижно, адже моєму носу, на відміну від носа Ендрю, так не минулося. Мучиться зі мною все життя. Іноді жінки скрикують, побачивши мене. Так, Харрі?

— Так, — відповів Харрі. — Я розумію, про що ви.

Він подивився на Бірґїту, і та мляво посміхнулася.

Витративши сорок п’ять хвилин на дорогу, хоча можна було доїхати й за двадцять, вони зупинилися коло будівлі міської ради, де Харрі з Бірґітою подякували Джиму і вийшли. У місті теж дув вітер. Вони стояли на вітрі й не знаходили слів.

— Вельми незвичайна пара, — озвався нарешті Харрі.

— Так, — відповіла Бірґіта. — Щасливі.

Вихор розкуйовдив крону дерева в парку, і Харрі здалося, що він бачив, як волохата тінь поспішає хутчіш сховатися.

— Куди тепер? — запитав він.

— До мене додому.

— Гаразд.

17 Здохлі мухи, винагорода і приманка

Бірґіта встромила Харрі в зуби сигарету і піднесла запальничку:

— Заслужив.

Харрі подумав, що все не так уже й погано. І натягнув на себе простирадло.

— Соромишся? — розсміялася Бірґіта.

— Просто мене лякає твій хтивий погляд, — парирував Харрі. — Мені й самому не хочеться в це вірити, та все-таки я не машина.

— Справді? — Бірґіта ніжно куснула його за нижню губу. — Тобі вдалося мене обдурити. Цей поршень…

— Ну-ну, кохана. Навіщо бути вульгарною саме зараз, коли життя таке прекрасне?

Вона обійняла його й поклала голову йому на груди.

— Ти обіцяв доказати історію до кінця, — прошепотіла вона.

— Так, звичайно. — Харрі глибоко зітхнув. — Зараз. Отож, як усе почалося. Коли я вчився у восьмому класі, в паралельний прийшло нове дівча. Звали її Кристина. А через три тижні вони з Тяр’є, моїм кращим другом, гітаристом, хлопцем з найбілішими зубами в класі, вже стали офіційною, всіма визнаною парою. От тільки біда: вона була тією дівчиною, на яку я чекав усе своє життя.

Він замовк.

— І що ти зробив? — запитала Бірґіта.

— Нічого. Чекав далі. Адже я залишався другом Тяр’є, і вона думала, що може спокійно теревенити зі мною про все на світі. Довіряти мені таємниці, коли у них не все ладилося, не знаючи, що я нишком радію і тільки й жду, як та билина роси з неба, слушної нагоди.

Він усміхнувся.

— Господи, як же я себе ненавиджу.

— Я шокована, — пробурмотіла Бірґіта й ніжно провела рукою по його волоссю.

— Один наш друг зібрав у себе товаришів, коли предків не було вдома. Того дня у Тяр’є і його групи був виступ. Ми випили домашнього вина, і вночі ми з Кристиною сиділи на дивані й розмовляли. Потім ми вирішили краще роздивитися будинок і полізли на горище. Двері були замкнені, але Кристина знайшла ключ на гачку, і ми їх відчинили. На горищі стояло низеньке ліжко на ніжках і під запоною. Ми лягли поряд на покривало. Там були якісь чорні плями. Коли я зрозумів, що це дохлі мухи, мене аж пересмикнуло. Тисячі дохлих мух. Я бачив поруч її обличчя в білому ореолі подушки і чорному — дохлих мух. У голубуватому світлі повного місяця, який висів прямо над вікном, її шкіра здавалася прозорою.

— Ей! — Бірґіта стрибнула на нього.

Харрі подивився на неї і вів далі:

— Ми розмовляли про все і ні про що. Лежали, не рухаючись і нічого не чуючи довкола. Вночі повз дім мчали машини, і по стелі проносилося світло фар, наповнюючи кімнату химерними тінями. Через два дні Кристина розсталася з Тяр’є.

Він ліг на бік, спиною до Бірґіти. Вона притислася до нього.

— Що було далі, Ромео?

— Ми з Кристиною потай почали зустрічатися. Потім це перестало бути таємницею.

— А що Тяр’є?

— Ну, інколи люди поводяться просто як у романах. Тяр’є запропонував друзям вибирати: або він, або я. Можна сказати, проголосували одноголосно. За хлопця з найбілішими зубами в класі.

— Бідолаха. Ти залишився сам?

— Не знаю, що було найгірше. І кого в цьому звинувачувати: Тяр’є чи мене.

— Але ж ви з Кристиною були разом.

— Авжеж. Та все-таки зачарування минуло. Ідеал зник.

— Як це?

— Мені дісталася дівчина, яка кинула хлопця і пішла до його найкращого друга.

— А для неї ти став безпринципним типом, який зрадив кращого друга, щоб домогтися свого.

— Саме так. Це відчуття так і залишилося. Звичайно, не на поверхні, але десь глибоко в душі у нас тліло невисловлене взаємне презирство. Ніби ми разом вчинили ганебне вбивство.

— Еге ж, довелося задовольнятися далеко не ідеальними стосунками. Ласкаво просимо в реальність!

— Постарайся мене зрозуміти. Насправді, я гадаю, спільна провина зв’язала нас ще тісніше. І, напевно, деякий час ми дійсно кохали одне одного. Деякі дні… були бездоганними. Як краплі дощу. Як красива картинка.

Бірґіта залилася сміхом.

— Мені подобається тебе слухати, Харрі. У тебе так блищать очі. Ніби ти переживаєш усе це знову. Тобі хотілося б повернутися в минуле?

— До Кристини? — Харрі замислився. — Я хотів би повернутися в той час, коли ми були разом. Але Кристина… Люди змінюються. Інколи хочеш повернутися до людини, якої більше немає. Зрештою, ти й сам змінюєшся. Час минає безповоротно. Більше ти його не проживеш. Сумно, але факт.

— Як перше кохання? — тихо запитала Бірґіта.

— Як… перше кохання, — сказав Харрі й погладив її по щоці. Потім знову зітхнув: — Бірґіто, я хотів тебе про щось попросити. Про одну послугу.

Від музики можна було оглухнути. Харрі напружував слух, щоб розібрати, що каже йому Теді. У того була нова окраса програми — дев’ятнадцятирічна Меліса, від якої «всі просто балдіють». Харрі мусив визнати, що Теді таки не перебільшує.

— Чутки. Ось що головне, — говорив Теді. — Скільки не рекламуй і не торгуй, у результаті єдиний твій товар — це чутки.

І чутки зробили свою справу: вперше за чималий час клуб був майже повний. Після того, як Меліса показала номер «Ковбой і ласо», чоловіки повилазили на стільці й навіть жінки голосно аплодували.

— Дивись, — сказав Теді. — Не так важливо, що це новий номер. У нас, знаєш, його виконає десяток дівиць, та тільки от кому вони потрібні? Тут усе інакше: невинність і співпереживання.

Але з досвіду Теді знав, що така хвиля популярності швидко минає. По-перше, публіка постійно вимагає чогось нового. А по-друге, в цій галузі існує жахлива тенденція — пожирати власних дітей.

— Для гарного стриптизу, ти знаєш, потрібне завзяття, — Теді намагався перекричати гуркіт диско. — Чотири виступи на день — це, ти знаєш, нелегко, і мало хто з дівчаток може зберегти своє завзяття. Втомлюються, забувають про публіку. Як часто я це бачив. Неважливо, наскільки вони популярні, досвідчене око розрізняє, коли зірка починає гаснути.

— Яким чином?

— Ну, їм же доводиться танцювати. Ти знаєш, слухати музику, вживатися в неї. Коли вони починають трохи випереджати ритм, це зовсім не від надміру почуттів, як багато хто думає. Навпаки, це означає, що вони втомилися, видохлись. До того ж вони мимоволі не завершують рухів і тим псують усе враження. Ти знаєш, коли анекдот старий як світ, його розповідають без тих подробиць, у яких уся сіль. Тут те ж саме, і з цим нічого не вдієш. Мову жестів не підробиш, а вона дуже впливає на публіку. Дівчина сама це відчуває і, щоб розслабитися й триматися бадьоріше, буває, трохи хильне перед виходом. А буває, що й не трохи. І тоді… — Теді затиснув пальцем одну ніздрю і втягнув повітря другою.

Харрі кивнув. Усе це було знайоме.

— Вона доходить думки, ніби порошок чудово замінить їй спиртне. До того ж, кажуть, від нього худнуть. День за днем доза збільшується. Спочатку вона вживає наркотики, щоб сповна викластися, потім просто не може без них обійтися. А невдовзі відчуває наслідки. Вона вже не в змозі зосередитися і починає ненавидіти п’яну горлату публіку. А одного чудового вечора вона просто втікає зі сцени. Зі сльозами, розгнівана. Свариться з менеджером, бере тижневу відпустку, потім повертається. Але вона вже не відчуває настрою, працює нечітко, збивається з ритму. Публіки меншає, і дівчині доводитися йти на вулицю, на зовсім іншу роботу.

Так, Теді знав, що попереду їх чекають проблеми, але це попереду. А поки що корову треба доїти. Зараз ця корова стояла на сцені. І судячи з її вигляду, великих телячих очей та дорідного вимені, це була щаслива корова.

— Не повіриш, хто прийшов оцінити наш молодий талант, — Теді усміхнувся і протер лацкан піджака. — Хтось, так би мовити, з твоїх колег.

— Трохи стриптизу нікому не зашкодить.

— Не зашкодить, — повільно повторив Теді. — Але… Якщо рани не ятрити, вони й не печуть.

— Що ти хочеш сказати?

— Так, нічого, — відповів Теді. — Гаразд, змінимо тему. Чому ти повернувся, констеблю?

— Мене цікавлять дві речі. Та дівчина, яку знайшли в Сентенніал-парку, була не така вже безневинна, як здавалося. Аналіз крові показав велику кількість амфетаміну в крові. Провели окреме розслідування, і сліди привели нас сюди. І зокрема, ми з’ясували, що того вечора, перш ніж пропасти, вона виступала тут.

— Так, Барбара… Сумна історія… — Теді спробував надати обличчю сумного виразу. — Стриптизерка не надто талановита, але класне дівчисько. Що ви з’ясували?

— Ми сподівалися, ти нам допоможеш, Монґабі.

Теді нервово пригладив чорне волосся.

— Даруйте, констеблю. Вона була не з моїх дівчаток. Запитайте краще у Семмі, він, напевно, сьогодні тут з’явиться.

На мить величезний, затягнутий в атлас бюст заступив Харрі сцену. Відтак з’явився келих з різнобарвним коктейлем.

— А друга річ, констеблю? Їх, здається, було дві?

— До речі, мало не забув. Це особисте питання, Монґабі. Ти раніше бачив тут мого приятеля? — Харрі вказав на стійку бару. Чорношкірий парубійко в смокінгу, що стояв перед нею, помахав їм рукою.

Теді заперечливо похитав головою.

— Упевнений, Монґабі? Він відома людина. Можливо, невдовзі стане чемпіоном Австралії з боксу.

Пауза. Очі у Теді забігали.

— Що ти хочеш…

— У своїй вазі, зрозуміло. — Серед коктейльних парасольок і скибочок лимона Харрі відшукав трубочку й заходився цмулити напій.

Теді кисло посміхнувся.

— Констеблю, я, може, помиляюся, але мені здалося, ми щойно говорили дружньо.

— Ясна річ, — посміхнувся Харрі. — Але вперед забава, а тоді діло.

— Послухай мене, констеблю Ховлі. Ти даремно думаєш, ніби я був радий тому, що сталося минулого разу. Мені насправді шкода. Хоча, ти знаєш, ти теж винен. Коли ти сьогодні прийшов, я подумав, що було, те було. Знаєш, можна про все домовитися. Ми ж з тобою, констеблю, розуміємо один одного.

На секунду повисла мовчанка. Раптово музика стихла. Теді затримав дихання. Харрі, голосно сьорбаючи, всмоктав останні краплі коктейлю.

Теді проковтнув слину.

— Наприклад, я знаю, що у Меліси немає особливих планів на вечір, — він благально поглянув на Харрі.

— Дякую, Монґабі, звучить непогано, але часу в мене замало. Зроблю що хотів та піду собі.

Він дістав з-за пазухи чорну поліцейську палицю.

— Так багато справ, що навіть не знаю, чи встигну побити тебе до півсмерті, — пожалівся Харрі.

— Якого біс…

Харрі підвівся.

— Сподіваюся, сьогодні чергують Джеф з Іваном. Мій приятель хотів з ними познайомитися. Ти знаєш.

Теді спробував підвестися зі стільця.

— Заплющ очі, — сказав Харрі й ударив.

— Слухаю.

— Алло, це Еванс?

— Можливо. А хто говорить?

— Привіт. Це Бірґіта. Подружка Інґер зі Швеції, пам’ятаєш? Ти бачив мене кілька разів у «Олбері». У мене довге світле, злегка рудувате волосся. Пригадуєш?

— Звичайно, пам’ятаю. Так ти Бірґіта? Як справи? Звідки в тебе мій телефон?

— По-різному. You know.[95] Шкода Інґер, і таке інше. Але ти й так знаєш, не буду тебе засмучувати. Твій номер мені дала Інґер на випадок, якщо треба буде подзвонити їй у Німбін.

— Зрозуміло.

— До речі, я тут дізналася, що в тебе є те, що мені потрібне, Евансе.

— Он як? І що це, зокрема?

— Ну те саме…

— Зрозумів. Не хочу тебе засмучувати, але боюся, ти не за адресою. Послухай… е, Бірґіто…

— Ні, ти не зрозумів. Мені конче треба з тобою побачитися.

— Спокійно. Повно людей, які дістануть те, що ти хочеш. Є навіть «гаряча лінія» — можеш подзвонити. Тільки зайвого не бовкай. Вибач, якщо розчарував.

— Те, що мені потрібне, — на літеру «м», а не на «г». А це є тільки в тебе.

— Бредня.

— Та знаю, дехто теж продає, але їм я не довіряю. Мені потрібно багато. І я добре заплачу.

— Бірґіто, я не маю часу. Будь ласка, не телефонуй мені більше.

— Почекай! Я можу… я дещо знаю. Знаю, що тобі подобається.

— Подобається?

— Від чого ти… тащишся.

— Постривай.

…

— Вибач, довелося декого виставити з кімнати. Тут справжній дурдом. Ну? І що ж мені, по-твоєму, подобається?

— Розмова не телефонна, але… Але в мене біляве волосся і… і мені це теж подобається.

— Оце так-так! І все-бо ти знаєш. Я думав, Інґер нікому про це не розповідала.

— Коли ми зустрінемося, Евансе? Ну ж бо!

…

— Післязавтра я лечу до Сіднея, але можу прилетіти раніше.

— Так!

— Гм.

— Коли ми…

— Тихіше, Бірґіто, я думаю.

…

— Гаразд, Бірґіто, слухай уважно. Завтра о восьмій вечора підеш по Дарлінґхерст-роуд. Зупинися ліворуч, коло бару «Голодний Джон». Побачиш чорний «Хольден» із затемненим склом. Якщо до восьмої тридцять його там не буде, йди геть. І постарайся, щоб я бачив твоє волосся.

— Востаннє? Ну, якось уночі Кристина мені несподівано зателефонувала. Здається, вона була п’яна. За щось лаяла — не пам’ятаю. Напевно, за те, що я зруйнував її життя. Їй частенько здавалося, ніби навколишні постійно руйнують те, що їй удається створити.

— Знаєш, так буває у дівчаток, які виростали самі, граючись у ляльки, — зауважила Бірґіта.

— Можливо. Але знову ж таки, я не пам’ятаю. Та я й сам, напевно, був не надто тверезий.

Харрі звівся на лікті й поглянув на море. Хвилі здіймалися, біле шумовиння на мить повисало в повітрі і, виблискуючи на сонці битим склом, опадало на скелі біля Бонді-Біч.

— А потім я її бачив одного разу. Вона зайшла навідати мене в лікарні, тоді, після аварії. Коли я розплющив очі й побачив її поряд з ліжком, бліду, майже прозору, то спочатку подумав, що сплю. Вона була така вродлива, як у перший день нашого знайомства.

Бірґіта штовхнула його в бік.

— Я щось не те сказав? — запитав Харрі.

— Ні-ні, кажи далі, — хихикнула вона і перевернулася на живіт.

— Та що ж це таке? Взагалі-то, коли я розповідаю про своїх колишніх пасій, тобі слід було б хоч трішки ревнувати, га? А тобі, я дивлюся, подобаються розповіді про моє бурхливе минуле. Ще деталі тобі подавай!

Бірґіта подивилася на нього поверх сонячних окулярів.

— Мені приємно чути, що в мого мачо-копа колись були почуття. Хоча все в минулому.

— У минулому? Що ти маєш на увазі?

— Цей твій вистражданий роман давно закінчився, і скільки б переживань у ньому не було, тепер уже немає чого хвилюватися.

Харрі похитав головою:

— Неправда. Ти сама знаєш.

— Справді. Все гаразд, Харрі. Зараз усе гаразд. На одну мить спалахнуло — і все. Розповідай далі. Якщо подробиці будуть надто болючі, я скажу. Потім я все одно відіграюся, коли розповідатиму свою історію. — І вона вдоволено занурилася в теплий пісок. — Я хотіла сказати, історії.

Харрі обтрусив пісок у неї зі спини.

— Ти впевнена, що не обгориш? Таке сонце, а шкіра у тебе…

— Це ви натирали мене кремом, пам’ятаєте, пане Холе?

— Я подумав, що сонце зараз активне. Гаразд, проїхали. Просто не хочу, щоб ти обгоріла.

Харрі поглянув на її ніжну шкіру. Коли він попросив Бірґіту про послугу, та погодилася відразу ж, не вагаючись ані миті.

— Розслабся, татусю, й розказуй далі.

Вентилятор не працював.

— Чорт, знов за рибу гроші! — Водкінс був спробував його крутити. Марна справа. Мертвий шматок алюмінію і здохла електроніка.

— Кинь, Ларрі, — пробурчав Маккормак. — Хай Лора принесе новий. Зараз не до таких дурниць. Ларрі?

Водкінс роздратовано відклав вентилятор.

— Все готово, сер. У тому районі в нас буде три автомобілі. На міс Енквіст — радіопередавач з мікрофоном, щоб ми будь-якої миті знали, де вона і що відбувається. За планом, вона приведе його до себе додому, де чекатимемо ми — Ховлі, Леб’є і я сам, відповідно — в шафі в спальні, на балконі та поряд з будинком. Якщо щось станеться в машині або вони поїдуть не туди, три наші автомобілі поїдуть за ними.

— Тактика?

Юн поправив окуляри.

— Її завдання — змусити його прохопитися про вбивства, сер. Можливо, налякати, сказати, що Інґер Холтер розповідала їй про його сексуальні схильності, а вона розповість поліції. Може, він швидше себе видасть, якщо буде впевнений, що вона не зможе вийти.

— Коли втрутимося ми?

— Як тільки запишемо на плівку достатньо доказів. У гіршому разі — коли він нападе.

— Ризик?

— Звичайно, не без цього, але людину так відразу не задушиш. Ми з неї очей не спускатимемо.

— А якщо він озброєний?

Юн знизав плечима:

— Виходячи з того, що нам про нього відомо, навряд щоб у нього виявилася зброя, сер.

Маккормак підвівся й почав ходити по кімнаті, хоча вільного місця було мало. Харрі він нагадав старого товстого леопарда, якого він у дитинстві бачив у зоопарку. Клітка була такою затісною, що задні лапи в нього ще йшли в один бік, коли передні поверталися в інший. Туди-сюди. Туди-сюди.

— А раптом він захоче сексу до розмов?

— Вона відмовиться. Скаже, що передумала, що говорила так, тільки щоб дістати морфій.

— І дозволить йому піти?

— Ми б не лізли у воду, коли б не були впевнені, що зможемо зловити рибу, сер.

Маккормак закусив верхню губу:

— А чому вона зголосилася?

Стало тихо.

— Бо не любить насильників і вбивць, — відповів Харрі після довгої паузи. — Особливо якщо вони вбивають її знайомих.

— А ще?

Запала ще довша пауза.

— Тому що я її попросив, — нарешті сказав Харрі.

— Можна тебе потурбувати, Юне?

Юн Сує підвів погляд від монітора і посміхнувся:

— Sure, mate.[96]

Харрі сів у крісло. Старанний китаєць щось друкував, одним оком позираючи на екран, а другим — на Харрі.

— Нікому не кажи, Юне, але я не надто в це вірю.

Юн припинив друкувати.

— Я гадаю, що Еванс Вайт — це хибний слід, — вів далі Харрі.

— Чому? — здивувався Юн.

— Складно пояснити, але дещо не йде мені з думки. У лікарні Ендрю намагався мені щось повідомити. І ще раніше — теж.

Харрі замовк. Юн розуміюче кивнув.

— Він намагався пояснити, що рішення ближче, ніж мені здається. Я вважаю, Ендрю з якоїсь причини не міг сам заарештувати винного. Йому потрібний був хтось зі сторони. Наприклад, я, норвежець: як приїхав, так і поїду. Коли я думав, що вбивця — Отто Рехтнаґель, то припускав, що Ендрю не може затримати близького друга. А тепер розумію, що це хтось інший.

Юн відкашлявся:

— Я не говорив, Харрі, але коли Ендрю розшукав того свідка, який у день убивства бачив Еванса Вайта в Німбіні, я насторожився. А тепер думаю, що в Ендрю була інша причина прикривати Вайта. Той мав над ним владу. Він знав, що Ендрю — наркоман. І міг зробити так, щоб його вигнали з поліції й посадили до в’язниці. Мені це не подобається, але раптом Ендрю і Вайт уклали угоду, за якою Ендрю повинен був захищати Вайта?

— Дуже складно, Юне, але так, я теж про це думав. І відкинув цю версію. Пригадай: саме Ендрю допоміг нам «вирахувати» і знайти Вайта за фотографією.

— Та-а-ак, — Юн почухав потилицю олівцем. — Ми впоралися б і самі, але згаяли б час. Знаєш, як часто в таких випадках вбивцею виявляється коханець? У п’ятдесяти восьми відсотках зі ста. Після того, як ти переклав листа, Ендрю знав, що ми постараємося знайти таємного коханця Інґер Холтер. І якщо він хотів прикривати Вайта, то цілком міг про людське око допомагати нам. Тебе, наприклад, не здивувало, що він на фотографії впізнав місто, яким колись гуляв, обкурившись?

— Можливо, Юне, не знаю. Все одно, не думаю, що з цього щось вийде. Хоча, можливо, вбивця — справді Еванс Вайт. Але якби я так думав, нізащо не став би вплутувати в це Бірґіту.

—' А хто ж, по-твоєму, вбивця?

— Маєш на увазі, кого я підозрюю цього разу?

Юн посміхнувся:

— Авжеж.

Харрі потер шию.

— Я вже двічі здіймав тривогу, Юне. Коли втретє кричиш «Вовк!», тобі більше не вірять. Отже тепер мені треба знати напевно.

— А чому ти прийшов до мене, Харрі? Чому не до кого-небудь з начальства?

— Тому що ти можеш дещо з’ясувати тайкома. Так, щоб ніхто не дізнався.

— Щоб ніхто не дізнався?

— Знаю, звучить підозріло. І знаю, тобі є що втрачати — навіть більше, ніж решті. Та крім тебе, Юне, мені ніхто не допоможе. Ну то що?

Юн пильно на нього поглянув.

— Це допоможе знайти вбивцю, Харрі?

— Сподіваюся.

18 Неприємність і прогулянка парком

— «Браво», прийом!

Клацання.

— Рація працює як треба! — гукнув Леб’є. — Як у вас?

— Нормально, — відповів Харрі.

Він сидів на заправленому ліжку й дивився на фотографію Бірґіти на нічному столику. Фото з конфірмації. Така юна, серйозна і незвична — з кучериками і без веснянок, яких, звісно, не видно через те, що фотографію перетримали під час зйомки. Бірґіта погано вийшла на цій світлині. Вона говорила, у неї є й інша, яка може поліпшити настрій у важкі дні — мовляв, усе не так погано.

— Який план? — крикнув Леб’є з кухні.

— Через п’ятнадцять хвилин вона вийде з «Олбері». Там хлопці закріплюють на ній передавач.

— Її довезуть до Дарлінґхерст-роуд?

— Ні. Ми не знаємо, де саме зараз Вайт. Він може побачити, як вона виходить з машини, і щось запідозрити. Від «Олбері» вона піде пішки.

Почувся голос Водкінса:

— Все чудово. Звідси можна непомітно спостерігати за ними. Ми весь час бачитимемо дівчину, Ховлі. Де ти, Ховлі?

— Тут, сер. Я почув. Чудово, cep.

— Як рація, Леб’є?

— Контакт, сер. Усі на місцях. Можна починати.

Харрі знову й знову все зважував. Знаходив «за» і «проти». Сперечався сам із собою. Пробував поглянути під різними кутами. І нарешті вирішив: хай думає, що їй завгодно, вважає це банальністю, дитячістю, хитрим прийомом. Розгорнув дику червону троянду, яку приніс із собою, і поставив у склянку на нічному столику, поряд з фотографією.

Далі замислився. Раптом її це дратуватиме? Що коли Еванс Вайт, побачивши троянду поряд з ліжком, запитає її? Він обережно торкнувся колючок. Ні. Бірґіта, навпаки, відчує його підтримку, це додасть їй сил.

Він поглянув на годинник. Восьма.

— Гей, час починати! — гукнув він у вітальню.

Щось було не так. Харрі не чув, що вони говорять, але до нього долинало потріскування рації у вітальні. Надто часто. Всі знали, що їм робити, і якби все йшло за планом, не треба було б так часто переговорюватися.

— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся Водкінс.

Леб’є зняв навушники, обернувся до Харрі.

— Вона не з’являється, — сказав він.

— Що?!

— Рівно о восьмій п’ятнадцять вона вийшла з «Олбері». Звідти до Кінґз-Крос не більше десяти хвилин ходу. Минуло вже двадцять п’ять.

— Здається, ви говорили, що весь час за нею стежитимете!

— Починаючи з місця зустрічі. Раніше не можна.

— А мікрофон? Коли вона виходила, на ній уже був передавач.

— Контакт пропав. Був — і раптом пропав. Відразу ж.

— Карта є? Куди вона пішла? — Харрі говорив тихо й швидко.

Леб’є дістав із сумки карту Сіднея. Харрі знайшов Паддінґтон і Кінґз-Крос.

— Яким шляхом вона мала йти? — запитав Леб’є по рації.

— Найкоротшим. По Вікторія-стрит.

— Ось, — сказав Харрі. — До рогу Оксфорд-стрит і по Вікторія-стрит, повз лікарню Сент-Вінсент і Ґрін-парк, до перехрестя з Дарлінґхерст-роуд і ще двісті метрів до бару «Голодний Джон». Простіше не буває!

Водкінс узяв мікрофон:

— Сміте, пошліть дві машини на Вікторія-стрит, на пошуки дівчини. Попросіть допомогти тих, хто залишився в «Олбері». Одній машині залишатися коло «Голодного Джона» на випадок, якщо вона з’явиться. Дійте швидко і, якщо можна, безшумно. Як тільки щось з’ясується, доповідайте.

Водкінс відкинув мікрофон.

— Чорт забирай! Що відбувається? Її збили? Пограбували? Зґвалтували? Чорт, чорт!

Леб’є і Харрі перезирнулися.

— Що, коли Вайт їхав по Вікторія-стрит, впізнав її і посадив у машину? — припустив Леб’є. — Адже він бачив її раніше, в «Олбері», міг упізнати.

— Передавач, — сказав Харрі. — Він повинен працювати!

— «Браво»! «Браво»! Говорить Водкінс. Ви отримуєте сигнал передавача? Справді? Напрям «Олбері»? Отже, вона недалеко. Швидше, швидше! Добре. Кінець зв’язку.

Троє сиділи мовчки. Леб’є крадькома зиркнув на Харрі.

— Запитай, чи не бачив хто машину Вайта, — сказав Харрі.

— «Браво», прийом. Говорить Леб’є. Чи бачив хто чорний «Хольден»?

— Negative.[97]

Водкінс схопився і, стиха лаючись, заходив по кімнаті. Харрі, що весь час сидів навпочіпки, раптом відчув, як у нього засмоктало під ложечкою.

Рація знову затріскотіла:

— «Чарлі», я «Браво», прийом.

Леб’є натиснув на кнопку гучного зв’язку.

— «Браво», я «Чарлі», слухаю, прийом.

— Говорить Штольц. Сумочку з передавачем знайшли в Ґрін-парку. Дівчини немає.

— Сумочка? — перепитав Харрі. — А хіба передавач не на ній?

Водкінс засмикався:

— Напевно, забув сказати, але ми обговорювали, що буде, якщо він стане її обіймати… е-е, торкати і… ну ти розумієш. Словом, доторкнеться до неї. Міс Енквіст погодилася, що буде надійніше помістити передавач у сумочку.

Харрі вже надяг куртку.

— Куди ти? — запитав Водкінс.

— Він її чекав, — сказав Харрі. — Можливо, йшов за нею від «Олбері». Вона навіть скрикнути не встигла. Думаю, він скористався хусткою з ефіром. Як з Отто Рехтнаґелем.

— Посеред вулиці? — поморщився Леб’є.

— Ні. У парку. Я йду туди. У мене там є знайомі.

Джозеф без упину кліпав очима. Він був такий п’яний, що Харрі хотілося завити від безсилля.

— Я вирішив, що вони обнімаються, Харрі.

— Я це чую в четвертий раз, Джозефе. Який він на вигляд? Куди вони пішли? У нього була машина?

— Ми з Міккою бачили, як він тягнув її через парк. І вирішили, що вона ще п’яніша за нас. Думаю, Мікка їй навіть позаздрив. Хі-хі. А ось і сам Мікка. Він з Фінляндії.

Мікка, що явно перебрав, лежав на сусідній лавці.

— Дивися на мене, Джозефе. Не моргай! Я повинен її знайти. Розумієш? Той тип — убивця.

— Я стараюся, Харрі. Правда, стараюся. Чорт, я справді хочу тобі допомогти.

Джозеф заплющив очі й від жалості до себе приклав долоню до лоба.

— У цьому парку темно, як у ямі. Я погано розгледів. Здається, він був здоровенний.

— Товстий? Високий? Світлий? Темний? Кульгавий? Бородатий? В окулярах? У капелюсі?

У відповідь Джозеф закотив очі:

— Do уа have a fig, mate? Makes mе kinda think better, уa know.[98]

Та всі сигарети світу не могли зараз вигнати з голови Джозефа хмільний туман. Віддавши йому всю пачку, Харрі велів йому розпитати Мікку, коли той прокинеться. Не надто, щоправда, на це сподіваючись.

До квартири Бірґіти Харрі повернувся о другій годині ночі. Леб’є, все ще в навушниках, співчутливо поглянув на нього:

— Gave it a burl, did уа? No good, ay?[99]

Харрі не зрозумів жодного слова, але ствердно кивнув:

— No good,[100] — і повалився в крісло.

— А в дільниці що? — продовжував Леб’є.

Харрі пошукав був у кишені сигарети, але згадав, що віддав їх Джозефу.

— Бедлам. Водкінс зовсім з котушок злетів. Зараз мало не по всьому Сіднею, як безголові курки, носяться машини з сиренами. Про Вайта відомо тільки, що він із самого ранку вирушив з Німбіна до Сіднея. Відтоді його ніхто не бачив.

Він стрельнув сигарету в Леб’є. Вони мовчки закурили.

— Йди додому, поспи зо дві години, Сергію. Я залишуся тут на ніч, на випадок якщо Бірґіта з’явиться. Не вимикай рацію, я стежитиму.

— Я теж можу тут залишитися на ніч, Харрі.

Харрі похитав головою:

— Йди додому. У разі потреби я тобі потелефоную і розбуджу.

Леб’є надів на голомозу голову бейсболку з емблемою команди «Ведмедів». Біля дверей він обернувся:

— Ми знайдемо її, Харрі. Я відчуваю. So hang in there, mate.[101]

Харрі поглянув на Леб’є. Цікаво, сам він у це вірить?

Залишившись сам, Харрі відчинив вікно і поглянув на дахи будинків. Стало прохолодніше, але повітря було тепле як і раніше ї пахло містом, людьми та їжею з усіх кінців світу. Чудова ніч в одному з чудових міст планети. Він поглянув на зоряне небо. Безодня миготливих вогників, які здаються живими, якщо довго на них дивишся. Марна краса.

Він обережно спробував розібратися у своїх відчуттях. Обережно, адже боявся поринути в них відразу. Тільки не зараз. Спочатку приємні спогади. Трохи. Він не знав, зроблять вони його сильнішим чи слабшим. Обличчя Бірґіти в його долонях. Її сміх. Спогади завдавали болю. Краще триматися від них подалі. Але він занурювався в них усе глибше, щоб відчути їхню силу.

Йому раптом здалося, ніби він у підводному човні на самому дні глибокого моря відчаю і безвиході. Море натискало і хотіло прорватися всередину. Корпус уже тріщав по швах, але Харрі сподівався, що він витримає. Справді, він же недаремно вчився контролювати свої відчуття. Він подумав про душі, які, коли вмирає тіло, перетворюються на зірки, але не поспішав шукати її на небі.

19 Дві розмови з убивцею, птах кукабурра та швидкоплинний сон

Після аварії Харрі часто запитував себе, чи хотілося б йому щось змінити. Опинитися на місці товариша — врізатися головою в стовп на Серкедалсвеєне і бути з честю похованим у присутності скорботних батьків і почесної варти, а потім перетворитися для всіх на вицвілий, проте дорогий спогад, у фотографію на першому поверсі поліцейської дільниці. Приваблива, що не кажи, альтернатива тій брехні, з якою він приречений жити, того приниження, що гірше за провину й ганьбу.

Безглузде, болісне питання. Але відповідь, яку Харрі знайшов, дала йому сили почати все заново. Ні, він нічого б не міняв. Він був радий, що вижив.

Щоранку в лікарні, сонний і очамрілий від пігулок, він прокидався з відчуттям, ніби щось не так. Звичайно за мить свідомість поверталася, він згадував, хто він і де знаходиться. І все, що сталося. Але наступною думкою було: «Ти ще живий, ти не кінчена людина». Не так багато, але тоді Харрі цього було досить.

Коли його виписали, то послали до психіатра.

— Трохи запізно, — сказав психіатр. — Ваша підсвідомість, очевидно, вже визначилася зі своїм ставленням до минулого, і на перший вибір ми вплинути не зможемо. Наприклад, вона могла почати витісняти минуле. Але якщо все так погано, треба спробувати щось змінити.

Харрі знав, що підсвідомість говорила йому одне: як добре залишитися живим. І він не хотів, щоб психіатр це змінював. Більше він до психіатра не ходив.

Потім він зрозумів, що не треба намагатися впоратися з усіма почуттями разом. По-перше, він і сам до пуття в них не розібрався. Принаймні, не цілком. Не можна впоратися з невідомим. По-друге, легко здолати ворога, якщо битву розділити на кілька коротких сутичок, щоб противника можна було вивчити, виявити його слабкі сторони і нарешті розбити. Це так само, як класти папір у паперорізку. Покладеш надто багато — машина збунтується й відразу ж зупиниться. Доведеться починати знову.

Якось колега запросила Харрі на званий обід, де він познайомився з психологом. Коли Харрі розповів йому, як він переборює почуття, психолог здивувався:

— Війна? Паперорізка? — і з тривогою поглянув на нього.

Харрі розплющив очі. Крізь занавіски пробивалися перші вранішні промені. Він поглянув на годинник. Шоста. Рація затріщала:

— Говорить «Дельта». «Чарлі», прийом.

Харрі підхопився з дивана, схопив мікрофон.

— «Дельта», говорить Ховлі. Що у вас?

— Ми знайшли Еванса Вайта. Нам анонімно подзвонила жінка, що бачила його в районі Кінґз-Крос. Ми послали за ним три машини. Зараз його допитують.

— Що він говорить?

— Він усе заперечував, доки ми не прокрутили запис телефонної розмови з міс Енквіст. Тоді він зізнався, що після восьмої тричі проїздив повз бар «Голодний Джон» у білій «Хонді». Та її не побачив, тому повернувся до себе на квартиру, яку винаймає. Пізніше вирушив до клубу, де ми його й узяли. До речі, свідок, що донесла на нього, запитувала про тебе.

— Так я й подумав. Її звуть Сандра. Ви обшукали його квартиру?

— Так. Nada.[102] Порожньо. Сміт упізнав білу «Хонду» й підтвердив, що вона справді тричі проїхала повз бар, коли він чергував біля «Голодного Джона».

— А чому він був не в чорному «Хольдені», як домовлялися?

— Вайт каже, він збрехав про машину — боявся, що міс Енквіст його обманює, — in case of a set-up.[103] Щоб кілька разів проїхати непоміченим і переконатися, що все чисто.

— Добре. Їду. Ви поки що зателефонуйте і розбудіть решту.

— Вони вже дві години як роз’їхалися по домівках, Ховлі. Всю ніч були на ногах, і Водкінс просив…

— Мені начхати, що просив Водкінс. Дзвоніть усім!

Вентилятор знову повісили старий. Невідомо, чи пішов відпочинок йому на користь, але він протестував, коли його повернули із заслуженого відпочинку.

Нарада закінчилася, та Харрі залишився в кімнаті. Він геть змок. На столі перед ним стояв телефон. Харрі заплющив очі і щось пробурмотів собі під ніс. Потім підняв слухавку і набрав номер.

— Hello?

— Це Харрі Ховлі.

— Харрі. Приємно, що я не один прокинувся в неділю в таку рань. Хороша звичка. Я чекав твого дзвінка, Харрі. Ти там сам?

— Так, сам.

Пауза, далі сопіння:

— You’re on to mе, aren’t уа, mate?[104]

— Тепер я зрозумів, що це ти.

— Добра робота, Харрі. А зараз ти дзвониш, щоб я тобі дещо повернув, right?[105]

— Вгадав.

Харрі витер піт з чола.

— Ти ж розумієш, Харрі, що я мусив так вчинити?

— Ні. Ні, не розумію.

— Ну ж бо, Харрі, адже ти не такий дурний. Коли я почув, що хтось почав копати, то зрозумів, що це ти. Сподіваюся лише — заради тебе ж самого, — що в тебе не забракло розуму нікому нічого не розказувати. Я правий?

— Я нікому нічого не сказав.

— Тоді в тебе ще є шанс побачити свою руденьку подружку.

— Як ти це зробив? Як ти її викрав?

— Я знав, коли вона вийде з бару, і чекав у машині поряд з «Олбері». Потім поїхав за нею назирці. Коли вона увійшла до парку, я подумав — треба попередити її, що увечері по парку ходити небезпечно. Вискочив з машини й погнався за нею. Відтак дав їй понюхати свою хустку, а потім допоміг дістатися до машини.

Харрі зрозумів, що про передавач у сумочці йому нічого не відомо.

— Що я повинен робити?

— Який ти нервовий, Харрі. Розслабся. Я попрошу небагато. Продовжуй працю. Бірґіта сказала, що головний підозрюваний — торговець наркотиками, такий собі Еванс Вайт. Умисно чи ні, але він та такі, як він, щороку вбивають більше людей, ніж я за все життя. А це немало. Хе-хе. Гадаю, не варто пояснювати, що я хочу, щоб Еванс Вайт зазнав покарання за всі свої злочини. І за мої. Можливо, переконливим доказом будуть сліди крові та часточки шкіри Інґер Холтер у домі Вайта? Якщо вже ти маєш знайомого патологоанатома, хай він дасть тобі докази, які ти зможеш підкинути на місце злочину. Хе-хе. Жартую. А може, я сам можу їх тобі надати, га, Харрі? Може, у мене знайдеться кров жертв, часточки їхньої шкіри, волоски? Може, вони десь зберігаються, розкладені в пластикові пакетики? Про всяк випадок. Ніколи не знаєш, що може знадобиться. Хе-хе.

Харрі стискав у руці холодну слухавку і намагався дати лад думкам. Здається, цей тип не здогадується, що поліція знає про пропажу Бірґіти і переглянула особу підозрюваного. Отже, Бірґіта не сказала йому, що поліцейські сподівалися затримати Вайта з її допомогою. Він схопив її під носом у поліції, сам того не відаючи!

Голос у слухавці перервав його роздуми:

— Приємна пропозиція, га, Харрі? Вбивця допомагає тобі запроторити за ґрати іншого ворога суспільства. Гаразд, давай укладемо угоду. Маєш… скажімо, 48 годин, щоб усе залагодити. Сподіваюся, вечірній випуск новин вівторка мене потішить. А доти даю слово поводитися з рудою, як справжній джентльмен, з усією пошаною. Якщо ти порушиш свою частину угоди, боюся, середу вона не переживе. Зате у вівторок гарантую їй надзвичайний, незабутній вечір.

Вентилятор обертався, дико завиваючи. Харрі поклав слухавку і подивився на свої руки. Вони тремтіли.

— Якої ви думки, сер? — запитав Харрі.

Непохитна широка спина перед дошкою ворухнулася.

— Треба брати цього диявола, — сказав Маккормак. — Доки не зібралися решта, Харрі, розкажи, коли саме ти зрозумів, що це він?

— По правді кажучи, сер, зрозуміти було не так уже й важко. Але спочатку, коли в мене сяйнув такий здогад, я не повірив. Після похорону мене підвозив Джим Коннолі, давній товариш Ендрю по боксу. З ним була дружина. Коли вони познайомилися, вона виступала в цирку. Він сказав, що цілий рік щодня приходив на її виступи, перш ніж освідчитися в коханні. Спочатку мені це не спало на думку, але потім я замислився: раптом він говорив буквально? Інакше кажучи, у них була можливість бачитися щодня. Тоді я нарешті втямив — коли ми з Ендрю були в Літґау, команда Джима Чайверса виступала у великому шатрі. Був там і парк атракціонів. Тож я попрохав Юна зателефонувати до квиткової каси Чайверса й перевірити. Достоту, це підтвердилося. Команда Джима Чайверса майже завжди гастролює у складі цирку шапіто або парку атракціонів. Зранку Юну надіслали відомості про минулі турне — виявилось, останніми роками Джим Чайверс гастролював з цирковою трупою. Трупою Отто Рехтнаґеля.

— Ясно. Отже, боксери, коли вчинялися злочини, були десь поруч. Але ж у Ендрю в команді Чайверса багато знайомих.

— Ендрю познайомив мене лише з одним. Треба було докумекати, що в Літґау він мене возив зовсім не для того, щоб розслідувати банальне зґвалтування. Тувумба був для Ендрю майже як син. Вони багато чого пережили разом. З усіх його підопічних він один став для Ендрю рідним. І хоча Ендрю Кенсинґтон ніколи б не зізнався в теплих почуттях до своїх одноплемінників, Тувумбу він, здається, любив саме тому, що вони обидва були аборигенами. Тому Ендрю не міг заарештувати його сам. Всі його моральні переконання, природжені й набуті, зникали мов дим, коли йшлося про відданість своєму народові й любов до Тувумби. Ніхто не знав, яка страшна боротьба весь час тривала в його душі. Він повинен був зупинити маніяка і при цьому не вчинити дітовбивство. Для цього йому й знадобився я, стороння людина, яку можна було підштовхнути до мети.

— Кажеш, Тувумба?

— Тувумба. Ендрю дізнався, що всі вбивства — його робота. Можливо, йому розповів про це Отто Рехтнаґель, що страждав через нещасне кохання, коли Тувумба його покинув. Можливо, Ендрю узяв з нього слово нічого не повідомляти поліції, щоб не стати учасником затримання злочинця. Але, гадаю, Отто готовий був розколотися. Безперечно, він потерпав за своє життя, адже зрозумів: Тувумбі не потрібен живий екс-коханець, який може видати його, коли тільки заманеться. Тувумбі було відомо, що Отто спілкується зі мною і що гра може скінчитися будь-якої миті. Тоді він вирішив убити його під час вистави. Вони й раніше гастролювали зі схожою програмою, тож Тувумба знав, коли краще діяти.

— А чому не вбити Отто у нього вдома? У нього ж були ключі?

— Я й сам над цим голову сушу. — Харрі замовк.

Маккормак помахав рукою:

— Харрі, не бійся, висловлюй своє припущення. Шкоди від цього не буде.

— Гординя.

— Гординя?

— Тувумба не тільки психопат, він ще й фанфарон. Не можна недооцінювати гординю. Вбивства на сексуальному ґрунті можна пояснити одержимістю, але це вбивство він збирався вчинити з необхідності. Руки в нього були розв’язані, манія не змушувала його наслідувати якийсь зразок. З’явилася можливість скоїти ефектне вбивство, яке увінчало б його життя. Можна сказати, це йому вдалося — «вбивство клоуна» згадуватимуть і тоді, коли про вбитих дівчат уже забудуть.

— Гаразд. І коли Ендрю дізнався, що ти збираєшся заарештувати Отто, то втік з лікарні, щоб нас зупинити?

— Мені здається, він поїхав відразу до Отто, щоб поговорити з ним, підготувати до арешту, сказати, як важливо для нього мовчати про Тувумбу, щоб ні Отто, ні Ендрю не були причетними до цієї справи. Заспокоїти його, сказати, що Тувумбу все одно схоплять, як Ендрю й планував, треба тільки трохи зачекати. І щоб я зачекав. Але щось пішло не так. Не знаю що, але не сумніваюся, що Ендрю Кенсинґтона кінець кінцем убив Тувумба.

— Чому ти такий упевнений?

— Інтуїція. Здоровий глузд. І ще — одна маленька деталь.

— Яка?

— Коли я відвідував Ендрю, він сказав, що завтра до нього прийде Тувумба.

— І що?

— У лікарні Сент-Етьєн відвідувачів записують на вході.

Юн потелефонував до лікарні, і вони перевірили, хто дзвонив або приходив до Ендрю після мене.

— Говори ясніше, Харрі.

— Якби щось сталося, Тувумба зателефонував би Ендрю до лікарні й залишив повідомлення. А оскільки він цього не зробив, отже, ніяк не міг дізнатися про відсутність Ендрю, не доходячи до реєстратури. Але тоді б його відмітили в книзі відвідувачів. Отже…

— Отже, він сам убив його вчора ввечері.

Харрі розвів руками:

— Навіщо йому йти до того, кого вже немає, сер?

Неділя була довга. Вона видалася Харрі довгою з самого ранку. Всі зібралися в кімнаті для нарад і один поперед одного намагалися продемонструвати свою кмітливість.

— Отже, ти дзвониш йому на мобільний, — сказав Водкінс. — І перевіряєш, чи він удома.

Харрі заперечливо похитав головою:

— Він обережний і ховає Бірґіту в іншому місці.

— Може, у нього вдома ми знайдемо яку-небудь зачіпку? — припустив Леб’є.

— Ні! — категорично заперечив Харрі. — Якщо він дізнається, що ми побували в нього вдома, то зрозуміє, що я все вибовкав, і тоді Бірґіті кінець.

— Ну, для цього він повинен спочатку прийти додому, а ми будемо вже напоготові й схопимо його, — не здавався Леб’є.

— А раптом він і це передбачив і зуміє вбити Бірґіту без своєї присутності? — відповів Харрі. — Що, коли вона лежить де-небудь зв’язана, а Тувумба не скаже нам, де? — Харрі обвів товаришів поглядом. — Наприклад, він установив бомбу, яка вибухне через певний час.

— Стоп! — Водкінс ляснув по столу. — Не треба все перетворювати на сюжет для коміксу! Як це насильник раптом перетвориться на підривника? Час іде, й можна просто протирати штани. Але я вважаю, непогано було б заглянути до Тувумби додому. І поставити там добрячу мишоловку.

— Він не такий дурень! — сказав Харрі. — Ви розумієте, що так ми ставимо життя Бірґіти під загрозу?

Водкінс похитав головою:

— Не хотів цього казати, Ховлі, та боюся, твоє ставлення до викраденої заважає тобі зараз мислити тверезо. Давай зробимо так, як сказав я.

Промені вечірнього сонця пронизували дерева на Вікторія-стрит. На бильці сусідньої лавки сидів птах кукабурра і прочищав горло перед вечірнім концертом.

— Ти, напевно, міркуєш, дивно, як це люди можуть сьогодні ходити й посміхатися, — говорив Джозеф. — Що от вони повертаються з пляжу, із зоопарку або від бабусі у Воллонґонзі і думають лише про недільну вечерю в колі сім’ї. Ти, мабуть, сприймаєш як особисту образу те, що в листі виграє сонце, коли тобі хочеться бачити світ у руїнах і сльозах. Харрі, друже мій, що я можу тобі сказати? Ти помиляєшся. Недільний обід чекає, і так і має бути.

Харрі мружив очі на сонці.

— Може, вона хоче їсти, може, їй боляче. Але найгірше — думати, як їй, мабуть, страшно.

— Якщо вона це витримає, то стане хорошою дружиною. — Джозеф свиснув кукабуррі.

Харрі запитально подивився на нього. Джозеф стверджував, що неділя в нього вихідний, і зараз був тверезий.

— Раніше в аборигенів, перш ніж вийти заміж, жінка повинна була витримати три випробування, — пояснив Джозеф. — Перше — терпіти голод. Два дні вона повинна була пробути на полюванні або в дорозі без їжі. Потім її відразу ж садовили перед вогнищем, на якому смажилося соковите м’ясо кенгуру або ще що-небудь смачне. Треба було стриматися і не накидатися на їжу, а поїсти трохи, щоб і іншим залишилося.

— Коли я ріс, у нас теж було заведено щось подібне, — зауважив Харрі. — Називалося столовим етикетом. Але мені здається, зараз такого немає.

— Друге випробування — терпіти біль. — Джозеф жваво жестикулював. — Молодій жінці голками проколювали ніс, щоки й подекуди тіло.

— І що з того? Зараз дівчина за це ще й платить, — сказав Харрі.

— Помовч. А коли згасало вогнище, на вугілля клали гілля, і вона на нього лягала. Та найскладніше випробування — третє.

— Страх?

— You bet.[106] Після заходу сонця плем’я збиралося навколо багаття, і старійшини розповідали молодій жінці жахливі історії про примар і мульдарпе — диявола дияволів. Волосся від них ставало дибом, бодай від деяких. Потім її відправляли спати в безлюдне місце або до могил предків. А під покровом ночі старійшини підкрадалися до неї, вимазавши обличчя білою глиною і надівши дерев’яні маски.

— Як на мене, це вже занадто.

— …і дуже голосно кричали. Вибач, Харрі, але слухати ти не вмієш.

Вигляд у Джозефа був знервований.

Харрі потер лоба.

— Знаю, — сказав він після паузи. — Пробач, Джозефе. Я прийшов сюди, тільки щоб подумати вголос і подивитися, чи не залишив він слідів, за якими я міг би її знайти. Але здається, мені знову не пощастило, а ти — єдиний, з ким я можу бути відвертим. Тобі, напевно, здається, що я цинічний, бездушний мерзотник.

— Мені здається, ти думаєш, ніби повинен битися з цілим світом, — відповів Джозеф. — Але якщо весь час тримати стійку, руки надто втомляться, ще до бійки.

Харрі силувано посміхнувся:

— Ти впевнений, що в тебе не було старшого брата?

Джозеф засміявся:

— Я казав, що в моєї матері вже нічого не запитаєш, але думаю, якби був, вона б мені сказала.

— Просто ти розмовляєш зовсім як він. Ніби ви брати.

— Ти вже це казав, Харрі. Може, тобі треба поспати?

Коли Харрі увійшов до готелю «Спрінґфілд-Лодж», у Джо на виду засяяла посмішка:

— Гарний вечір, містере Ховлі, чи не так? До речі, ви маєте чудовий вигляд. А в мене для вас посилка. — Він дістав сірий згорток з чорними літерами: «Харрі Ховлі».

— Від кого? — здивувався Харрі.

— Не знаю. Її привіз таксист зо дві години тому.

Увійшовши до номера, Харрі поклав згорток на ліжко і, розгорнувши його, побачив коробку. Він уже здогадувався, від кого ця посилка, а вміст коробки розвіяв останні сумніви: шість пластикових трубок з білими наклейками. На одній з них Харрі прочитав дату вбивства Інґер Холтер і напис: «pubic hair».[107] Неважко було здогадатися, що в інших — кров, волосинки, часточки шкіри тощо.

За півгодини Харрі прокинувся від телефонного дзвінка.

— Маєш посилочку, Харрі? Я подумав, тобі захочеться дістати її скоріше.

— Тувумба.

— До ваших послуг. Хе-хе.

— Авжеж, одержав. Отже, Інґер Холтер. Я допитливий, Тувумбо. Як ти її вбив?

— Нічого цікавого, — відповів Тувумба. — Дуже навіть просто. Пізно ввечері, коли я був у подружки, зателефонувала вона.

«Подружка — Отто?» — хотів спитати Харрі, але промовчав.

— У подружки є, вірніше, був собака. Інґер несла йому їжу. Я зачинився в квартирі, а подружка вийшла. І я сидів один. Як завжди.

Харрі почув, як зірвався його голос.

— Чи не надто великий ризик? — поцікавився Харрі. — Раптом хтось знав, що вона йде до… е, подружки?

— Я в неї запитав.

— Запитав у неї? — не повірив Харрі.

— Неймовірно, які люди бувають наївні. Відповідають не подумавши, бо впевнені, що думати їм не треба. Така мила, безневинна дівчинка. «Ні, ніхто не знає, де я, а що?» — запитала вона. Хе-хе. Я відчував себе вовком з казки про Червону Шапочку. І сказав, що вона прийшла саме вчасно. Чи, вірніше, не вчасно? Хе-хе. Хочеш знати, що було далі?

Харрі хотів би знати не тільки це. Він хотів би знати все, до найдрібніших подробиць: про дитинство Тувумби, про його перше вбивство, про те, чому в нього не було ритуалу, чому він інколи просто ґвалтував, а не вбивав, як він почувався після вбивства, чи відчував після екстазу пригніченість, як більшість маніяків, коли у них не все виходить, як задумано. Він хотів знати все: місце й час, способи й засоби. І почуття, пристрасті, які спричинили безумство.

Та ні. Не зараз. Зараз для Харрі не мало значення, чи була Інґер спочатку зґвалтована, а потім убита, чи навпаки; чи було вбивство покаранням за те, що вони з Отто розійшлися; чи промив він тіло; убив її у квартирі чи в машині. Харрі не хотілося знати, як вона благала, плакала і дивилася на Тувумбу на порозі смерті. Не хотілося тому, що він не міг не уявляти на місці Інґер Бірґіту, а це робило його слабким.

— Звідки ти дізнався, де я живу? — запитав Харрі, просто щоб підтримати розмову.

— Ну, Харрі! Ти, напевно, втомився. Ти сам мені сказав, де живеш, в минулу нашу зустріч. До речі, забув тобі за неї подякувати.

— Послухай, Тувумбо…

— Я все думаю, навіщо ти тоді подзвонив мені і покликав із собою в той клуб, Харрі? Адже не тільки для того, щоб налупцювати тих двох бугаїв у смокінгах? Весело, звичайно, та невже ти просто хотів поквитатися з сутенером? Може, я не дуже хороший психолог, Харрі, але тебе я не розумію. Ти розслідуєш убивство, а час витрачаєш на бійки в нічних клубах.

— Ну…

— Ну, Харрі?

— Не тільки. Дівчина, яку ми знайшли в Сентенніал-парку, виявилася стриптизеркою з того клубу, тож я подумав, що вбивця того вечора прийшов до клубу, а потім чекав біля виходу, коли вона піде додому, щоб ув’язатися за нею. Я хотів побачити, як ти відреагуєш на мою пропозицію. До того ж зовнішність у тебе примітна, треба було показати тебе Монґабі і дізнатися, чи бачив він тебе того вечора.

— No luck?[108]

— Ні. Гадаю, тебе там не було.

Тувумба розсміявся:

— Я не знав, що вона стриптизерка. Побачив, як вона входить у парк, і вирішив її попередити, що вночі там ходити небезпечно. І показати, що може з нею статися.

— Ну, тоді справу розкрито, — сухо сказав Харрі.

— Шкода, що, крім тебе, цьому ніхто не порадіє, — відповів Тувумба.

Харрі вирішив спробувати:

— Раз уже все одно ніхто цьому не порадіє, розкажи хоча б мені, що сталося з Ендрю вдома у Отто Рехтнаґеля. Адже твоя «подружка» — це Отто?

Тувумба помовчав.

— А ти не хочеш запитати, як справи у Бірґіти?

— Ні, — відповів Харрі, не дуже швидко і не надто голосно. — Ти сказав, що поведешся з нею, як джентльмен. Я покладаюся на тебе.

— Не намагайся розбудити мою совість, Харрі. Марно. Я психопат. Ти знав, що я це знаю? — Тувумба розсміявся. — Страшно, правда? Ми, психопати, не повинні знати, хто ми. А я завжди це знав. І Отто. Отто знав, що я час від часу повинен їх карати. Але Отто не вмів довго тримати язика за зубами. Він усе розповів Ендрю і міг усе зіпсувати. Я мусив діяти. Того вечора, коли Отто поїхав у Сент-Джордж, я зачинився в його квартирі і прибрав звідти все, що могло нас пов’язувати: фотографії, подарунки, листи — всяку всячину. Раптом — дзвінок у двері. Я обережно поглянув униз через вікно в спальні і страшенно здивувався, побачивши Ендрю. Спочатку я не хотів відчиняти. Але потім подумав, що мій попередній план от-от провалиться. Назавтра я збирався прийти до Ендрю в лікарню і принести йому чайну ложку, запальничку, одноразовий шприц і маленький пакетик такого жаданого героїну власного приготування.

— Смертельну суміш.

— Можна сказати й так.

— Чому ти був упевнений, що він його візьме? Він же знав, що ти вбивця.

— Він не знав, що я знав, що він знає. Розумієш, Харрі? Він не знав, що Отто видав себе. До того ж під час ломки наркоман починає ризикувати. Наприклад, довірити тому, хто, як він гадає, вважає його батьком. Та що тепер про це говорити. Він утік з лікарні і стояв унизу.

— І ти вирішив його впустити?

— Знаєш, як може працювати людський мозок, Харрі? Тобі відомо, що довгі, заплутані сни, які, як нам здається, тривають усю ніч, насправді проносяться в мозку за кілька секунд із фантастичною швидкістю. Приблизно так само мені в голову зайшов новий план: обставити все так, ніби за всім стоїть Ендрю Кенсинґтон. Присягаюся, до цього мені таке й на думку не спадало! Я натиснув на кнопку і відчинив йому, потім почекав, доки він підніметься, а сам сховався за дверима з хусткою.

— З ацетиловим ефіром.

— …потім я прив’язав Ендрю до стільця, дістав наркоту і той героїн, що був у мене з собою, уколов йому, щоб він посидів спокійно до мого повернення з театру. Вертаючись назад, я дістав ще героїну і влаштував для нас з Ендрю справжнє свято. Так, ми чудово повеселилися, а коли я пішов, він повісився на люстрі.

Знову тихий сміх. Харрі намагався дихати рівно, спокійно. Так страшно йому ще ніколи не було.

— Що ти мав на увазі, коли казав, що час від часу повинен їх карати?

— Що?

— Ти сказав, що мусиш їх карати.

— А, он ти про що. Як тобі напевно відомо, психопати часто страждають на параною чи інші манії. Моя манія — це те, що я маю помститися за свій народ.

— Ґвалтуючи білих жінок?

— Бездітних білих жінок.

— Бездітних? — здивувався Харрі.

Так от що об’єднувало жертв, от чого вони не помітили в розслідуванні! Не дивно, що у таких молодих жінок не було дітей.

— Звичайно. Невже ти цього не зрозумів? Terra nullius, Харрі! Коли ви прийшли сюди, то вирішили, що раз ми не засіваємо землю, вона нам не потрібна. Ви віднімали в нас нашу землю, ґвалтували її і вбивали на наших очах. — Тувумбі не треба було підвищувати голос — і так було чути кожне слово. — Ваші бездітні жінки — це моя terra nullius, Харрі. Якщо ніхто їх не запліднив, отже, вони нічийні. Я всього лиш керуюся логікою білих і чиню, як вони.

— Але ж ти сам називаєш це манією, Тувумбо! Ти сам розумієш, який ти хворий!

— Звичайно, я хворий. Але мені подобається моя хвороба, Харрі. Вона позбавляє мене від іншої, небезпечної хвороби, від якої організм перестає чинити опір і розкладається. Не применшуй роль маній, Харрі. Вони важливі у будь-якій культурі. Ваша християнська віра, наприклад, відкрито промовляє, як важко вірити, як сумніви терзають навіть найбільш мудрих і праведних священиків. Але ж хіба визнати сумнів не однаково, що припустити: віра людини — її манія, уява, проти якої змагається її розум? Не можна так просто відкидати свої манії, Харрі. Можливо, винагорода чекає по той бік веселки.

Харрі ліг на ліжко. Він намагався не думати про Бірґіту, про те, що в неї немає дітей.

— А як ти дізнавався, що вони бездітні? — почув він свій власний хрипкий голос.

— Я запитував.

— Запитував…

— Деякі говорили, що в них є діти, — гадали, я пожалію їх заради дітей. Я давав їм тридцять секунд, щоб це довести. На мою думку, мати, яка не має при собі фото, де вона знята з дитиною, — це не мати.

Харрі стало не по собі.

— А чому блондинки?

— Ну, не сказати, що це правило. Просто так було менше шансів, що вони належать до мого народу.

Харрі намагався не думати про білосніжну шкіру Бірґіти.

Тувумба тихенько засміявся:

— Розумію, Харрі, тобі багато що хочеться дізнатися, але розмови по мобільнику — дорога розкіш, ну, а в таких ідеалістів, як я, грошей завжди обмаль. Ти знаєш, що робити. І чого не робити.

І він поклав слухавку. Поки вони говорили, кімната поринула в сірі сутінки. З прорізу дверей обережно виповз тарган і зупинився, ніби розвідуючи обстановку. Харрі зіщулився під ковдрою. За вікном розпочав свій пізній концерт птах кукабурра. Кінґз-Крос знову заповнила нічна метушня.

Харрі снилася Кристина. Можливо, минуло всього декілька секунд швидкого сну, а може, й більше, бо перед очима, здавалося, промайнуло півжиття. Кристина, в зеленому халаті Харрі, гладила його по волоссю і просила поїхати з нею. Він запитав куди, але вона вже стояла край прочинених балконних дверей, і дитячі голоси у дворі заглушали її голос. Інколи його так сліпило сонце, що все для нього зникало.

Він підвівся з ліжка, підійшов ближче, щоб почути її відповідь, та вона лунко засміялася і втекла на балкон, скочила на перила і зеленою кулькою злетіла вниз. Повільно кружляючи над дахами, вона кричала: «Приходьте всі! Приходьте всі!» Потім уві сні він бігав по всіх знайомих і запитував, де буде свято. Але ті або не знали, або вже поїхали. Тоді він пішов у Фроґнербад, та йому забракло грошей на вхідний квиток, і довелося перелазити через огорожу.

Опинившись по той бік огорожі, він зрозумів, що сильно подряпався: червона доріжка крові тяглася за ним по траві, щебінці і сходинках вежі. Навколо не було ні душі, Харрі горілиць і почав дивитися в небо, слухаючи, як кров скрапує на край басейну, далеко внизу. А далеко вгорі, біля сонця, він помітив зелену фігурку. Вона кружляла. Він подивився з-під руки й виразно побачив її, прекрасну і майже прозору.

Вночі він прокидався — один раз, від гучного звуку, схожого на постріл. Він лежав і слухав, як іде дощ і гудуть вулиці Кінґз-Крос, а потім знову заснув. І решту ночі весь час бачив уві сні Кристину. Тільки іноді в неї було руде волосся і говорила вона шведською.

20 Комп’ютер, Дамська затока і як на ділі працює мобільний телефон

Дев'ята година.

Леб’є вперся лобом у двері, заплющив очі. Поруч чекали його вказівок двоє поліцейських у чорних бронежилетах зі зброєю напоготів. Позаду на сходах стояли Водкінс, Юн і Харрі.

— Все. — Леб’є обережно витягнув відмичку із замкової шпари.

— І пам’ятайте: якщо квартира порожня — нічого не чіпати! — шепнув Водкінс.

Ставши збоку, Леб’є відчинив двері, і поліцейські увійшли, тримаючи пістолети обома руками.

— Упевнені, що там немає сигналізації? — пошепки запитав Харрі.

— Ми перевірили всі міські охоронні служби — на цю квартиру нічого не зареєстровано, — відповів Водкінс.

— Цитьте! Що це за звук? — нашорошив вуха Юн.

Але інші нічого не почули.

— Ось тобі й годинникова бомба, — сухо сказав Водкінс.

Один з поліцейських з’явився знову:

— Чисто.

Всі полегшено зітхнули. Леб’є спробував увімкнути світло в коридорі, але вимикач не працював.

— Забавно. — Він спробував вимикач і в маленькій, проте чепурній вітальні — безрезультатно. — Пробка, напевно.

— Начхати, — відмахнувся Водкінс. — Для обшуку світла більш ніж достатньо. Харрі, береш кухню. Леб’є — ванну. Юн?

Юн підійшов до письмового столу біля вікна у вітальні, де стояв комп’ютер.

— У мене таке відчуття… — спроквола сказав він. — Леб’є, візьми-но ліхтарик, перевір пробки в коридорі.

Леб’є пішов. Невдовзі в коридорі загорілося світло, а комп’ютер увімкнувся.

— Трясця! — сказав Леб’є, повертаючись до кімнати. — На пробку було намотано дріт. Довелося його зняти. Але я прослідкував, куди він веде, — до дверей.

— Замок же електронний? Пробка була сполучена із замком так, щоб, коли двері відчиняться, вимкнулася електрика. А звук був від комп’ютера, що вимикався. — Юн натиснув на якусь клавішу. — На цій машині стоїть «Rapid resume»,[109] тож ми зможемо побачити програми, що працювали у момент вимкнення.

На екрані з’явилося синє зображення Землі, з колонок пролунало веселе вітання.

— Я й не подумав! — вигукнув Юн. — Хитрий диявол! Бачите? — Він показав значок на екрані.

— Юне, благаю, давай зараз не гаяти на це час, — сказав Водкінс.

— Сер, дозвольте на секундочку ваш мобільний? — попросив маленький китаєць і, не чекаючи відповіді, вихопив «Нокію» Водкінса. — Який тут домашній номер?

Харрі прочитав уголос напис на телефоні біля комп’ютера, Юн швидко набрав номер. Разом з дзвінком почувся писк у колонках, і значок розвернувся на весь екран.

— Тсс, — сказав Юн.

За кілька секунд почувся короткий гудок, і Юн натиснув на скидання.

Водкінс спохмурнів:

— На Бога, Юне, що ти робиш?

— Боюся, сер, що Тувумба все-таки поставив сигналізацію. І вона спрацювала.

— Поясни! — Чаша терпіння Водкінса почала переповнюватися.

— Бачите, активізувалася програма. Це звичайна програма-автовідповідач, через модем сполучена з телефоном. Перш ніж піти, Тувумба начитує в мікрофон вітання. І коли йому телефонують, спочатку лунає це вітання, а потім — гудок. Після цього можна начитати повідомлення просто на комп’ютер.

— Юне, я знаю, що таке автовідповідач. Що далі?

— Сер, коли я зараз телефонував, ви чули вітання?

— Ні…

— Бо воно не було збережене.

Водкінс нарешті додумався.

— Тобто, коли струму не стало, комп’ютер вимкнувся і запис пропав.

— Саме так, сер. — Інколи у Юна траплялися дивні реакції: зараз, наприклад, він розплився в усмішці. — Це і є сигналізація, сер.

Харрі посміхатися не хотілося:

— Виходить, варто Тувумбі тільки зателефонувати і не почути запис, як він зрозуміє, що хтось у нього побував. І здогадається, що «хтось» — це ми.

У кімнаті стало тихо.

— Він не приїде, не подзвонивши, — сказав Леб’є.

— Чорт, чорт, чорт! — вилаявся Водкінс.

— А подзвонити він може коли завгодно, — додав Харрі. — Треба виграти час. Є пропозиції?

— Ну-у… — на розтяг почав Юн. — Можна поговорити з телефонною компанією, попросити їх заблокувати телефон і залишити повідомлення про помилку.

— А якщо він зателефонує в телефонну компанію?

— Пошкодження кабелю через… е-е, дорожні роботи.

— Підозріло. А якщо він уже подзвонив сусідам? — запитав Леб’є.

— Треба заблокувати номери в усьому районі, — запропонував Харрі. — Це можливо, Водкінсе? Сер?

Водкінс почухав потилицю:

— Буде така каша! Якого…

— Час, сер!

— Дідько! Давай мобільника, Юне. Треба зв’язатися з Маккормаком. Та однаково — надовго ми їх заблокувати не зможемо, Ховлі. Треба обміркувати наступний крок. Дідько! Дідько! Дідько!

Пів на дванадцяту.

— Нічого, — здався Водкінс. — Ні-чо-го!

— Безглуздо було б чекати, що він залишить записку з координатами Бірґіти, — сказав Харрі.

Зі спальні з’явився Леб’є. І похитав головою. Те саме зробив і Юн, обстеживши горище й підвал.

Вони посідали у вітальні.

— Дивне от що, — сказав Харрі. — Якби ми обшукали свої квартири, то хоча б щось, а знайшли. Цікавий лист, заяложений порножурнал, фото давньої коханки, пляму на ковдрі — що-небудь. А цей хлопець — серійний убивця, та ми не виявили тут жодних слідів.

— Ніколи не бачив такої зразкової квартири у холостяка, — зауважив Леб’є.

— Надто зразкової, — докинув Юн. — Навіть підозріло.

— Щось ми проґавили. — Харрі звів погляд до стелі.

— Ми ж усе обшукали, — відповів Водкінс. — Якщо сліди і є, то не тут. Той, хто тут живе, тільки їсть, спить, дивиться телик, ходить у сортир і залишає повідомлення на комп’ютері.

— Правильно! — обірвав його Харрі. — Тувумба-вбивця тут не живе. Тут живе ненормально нормальний хлопець, якому нема чого боятися обшуків. А його інша іпостась? Може, у неї є інше житло: квартира, літній будинок?

— Більше на нього нічого не зареєстровано, — відповів Юн. — Ми перевірили перед тим, як їхати сюди.

Задзвонив мобільний. Говорив Маккормак. Він розмовляв з телефонною компанією. На його аргумент, що йдеться про життя людини, йому заперечили, що раптом сусідам знадобиться викликати «швидку», під питанням теж буде людське життя. Але Маккормаку вдалося, не без допомоги мера, добитися відключення телефонів до сьомої вечора.

— Тепер можна й покурити. — Леб’є дістав довгу цигарку. — Струсити попіл на занавіски й піти, натоптавши в коридорі. Вогнику не буде?

Харрі вивудив з кишені коробку сірників. Потім, уже із сигаретою в зубах, він дивився на коробку. Спершу тупо, а потім — з цікавістю.

— Знаєте, в чому перевага цієї коробки? — запитав Харрі.

Присутні сумлінно похитали головами.

— Написано, що вона водонепроникна. «Для походів у горах і в морі». У кого-небудь з вас є з собою така коробка?

Всі знову заперечливо похитали головою.

— Напевно, їх купують у спеціальних магазинах, і вони дорожчі за звичайні?

Всі знизали плечима.

— В будь-якім разі, я таких раніше не бачив, — сказав Леб’є.

Водкінс узяв коробку.

— Здається, такі є в мого шурина — він у мене моряк.

— А цю мені дав Тувумба, — сказав Харрі. — На похороні.

Пауза. Юн відкашлявся:

— Тут у коридорі висить фотографія яхти, — зітхнув він.

Перша пополудні.

— Щиро дякую, Ліз. — Юн відклав мобільний телефон. — Є! Пристань у затоці Леді-Бей, зареєстрована на Герта ван Хооса.

— Добре, — сказав Водкінс. — Юне, залишаєшся тут з тими двома парубками на випадок, якщо раптом з’явиться Тувумба. А ми з Харрі й Леб’є їдемо негайно.

Машин на Новому Південному шосе було небагато, і новенька «Тойота» Леб’є з радісним гурчанням мчала зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину.

— No backup, Sir?[110] — поцікавився Леб’є.

— Якщо він там, нас трьох буде достатньо, — відповів Водкінс. — Юн сказав, що зброї на нього не зареєстровано, і в мене таке відчуття, що розмахувати «пушкою» він не буде.

Харрі не стримався:

— Яке відчуття, сер? Чи не те саме, що підказало уломлюватися до нього додому? Чи покласти передавач у сумочку?

— Ховлі, я…

— Просто цікаво, сер. Якщо використовувати ваше відчуття як індикатор, то, судячи з останніх подій, у нього якраз і має виявитися «пушка», як ви сказали. Я не від того…

Харрі зрозумів, що підвищив голос, і зупинився. Не треба, сказав він сам собі. Не зараз, і закінчив речення тихенько:

— Я не проти. Просто можу випадково здірявити його кулями.

Водкінс вирішив не відповідати і, надувшись, відвернувся до вікна. Далі вони їхали мовчки. У дзеркало заднього виду Харрі видно було обережну загадкову посмішку Леб’є.

Пів на другу.

— Леді-Бей-Біч,[111] — повідомив Леб’є. — Відповідна назва. Пляж номер один для сіднейських голубих.

Припаркуватися вирішили за огорожею пристані. Зеленим схилом спустилися до маленької гавані, пірси якої всуціль були обліплені яхтами. На воротях їх зустрів сонний охоронець у вицвілій синій уніформі. Коли Водкінс показав йому значок, він стрепенувся і з готовністю показав, як пройти до яхти Герта ван Хооса.

— На борту є хто-небудь? — запитав Харрі.

— Не знаю, — відповів охоронець. — Влітку за всіма не встежиш, але, здається, на неї вже днів два ніхто не підіймався.

— А взагалі останніми днями?

— Так, якщо не помиляюся, в суботу ближче до ночі приїжджав містер ван Хоос. Він зазвичай паркується коло самої води. Тієї ж ночі він і поїхав.

— Відтоді на яхті нікого не було? — уточнив Водкінс.

— У мою зміну — ні. Але нас тут, на щастя, багато.

— Він приїжджав сам?

— Здається.

— Що-небудь приносив на яхту?

— Напевно. Не пам’ятаю. Але більшість щось приносять.

— Можете стисло описати містера ван Хооса? — запитав Харрі.

Охоронець почухав потилицю:

— Е ні! Ні, не зможу.

— Чому? — здивувався Водкінс.

Охоронець трохи зніяковів:

— Якщо відверто, для мене всі аборигени на одне обличчя.

Сонце вигравало на клаптику акваторії, але за її межами вже скупчувалися великі й важкі океанські хвилі. Коли вони йшли по пірсу, Харрі відчув свіжість вітру. Яхту він упізнав за назвою «Аделаїда» та реєстраційним номером на борту. Поряд з іншими яхтами «Аделаїда» не була великою, але мала доглянутий вигляд. Юн казав, що обов’язковій реєстрації підлягають тільки моторні яхти, і те, що вони змогли знайти яхту Тувумби, було неабияким везінням. Але у Харрі було передчуття, що на цьому везіння й скінчиться. Серце скажено калатало в грудях на одну думку про те, що на борту може бути Бірґіта.

Жестом Водкінс наказав Леб’є першим зійти на борт. Поки той обережно скрадався по палубі, Харрі тримав пістолет, націливши його на люк каюти. Потім на яхту пішов Водкінс — і відразу ж спіткнувся об якірний канат. Зупинившись, вони прислухалися, але не почули нічого, крім вітру й води, що хлюпала об борт яхти. І каюта, і трюм були замкнуті на висячі замки. Леб’є дістав відмички. За кілька хвилин обидва замки було знято.

Леб’є відчинив люк каюти, і першим туди поліз Харрі. Усередині було темно, Харрі сів навпочіпки, витягнувши поперед себе руки з пістолетом. Обшита червоним деревом каюта була оздоблена просто, але вишукано, в ній не було помітно жодних слідів якихось ексцесів. На столику лежала розгорнута морська карта. Над столиком висів портрет молодого боксера.

— Бірґіто! — покликав Харрі. — Бірґіто!

Водкінс поклав руку йому на плече.

— Тут її немає, — констатував Леб’є після того, як вони обнишпорили всю яхту від носа до корми.

Водкінс стояв високо на кормі.

— Може, вона тут була? — Харрі поглянув на море; вітер подужчав, пінні гребені хвиль стали вищими.

— Хай експерти подивляться, — сказав Водкінс. — На мою думку, в нього просто є ще одне, невідоме нам таємне місце.

— Або… — почав Харрі.

— Тільки не дурій! Він її десь заховав. Треба просто її знайти.

Харрі сів. Вітер куйовдив його волосся. Леб’є спробував закурити ще одну цигарку, але не зміг — вітер постійно задував полум’я.

— Наші дії? — запитав він.

— По-перше, час забиратися з яхти, — відповів Водкінс. — Він може побачити нас, навіть не під’їжджаючи надто близько.

Вони підвелися, задраїли люки, і Водкінс обережно переступив якірний канат, щоб знову не спіткнутися.

Раптом Леб’є зупинився.

— Що таке? — запитав Харрі.

— Гм, — задумливо мовив Леб’є. — Я поганий знавець яхт, але скажіть мені: це нормально?

— Що саме?

— Кидати одночасно і передній, і задній якір?

Вони перезирнулися.

— Допоможи мені, — сказав Харрі, беручись за канат.

Третя година.

Дорогою, приминаючи до землі траву на узбіччі, гуляв вітер. А небом — хмари. Дерева край дороги гіллям відганяли їх геть. Сонце потьмяніло, і морем заметушилися тіні. Рація тріщала через сильні завади.

Хоча Харрі сидів на задньому сидінні, він не помічав бурі, що вирувала довкола. Він бачив тільки слизький зелений канат, який вони витягли з води. Краплі блискучими камінчиками скочувалися вниз, у море, звідки виринув білий силует.

Якось улітку, на канікулах, батько взяв Харрі з собою на риболовлю до фйорду. Тоді Харрі побачив палтуса — такого білого й величезного, що у хлопчика відразу ж зашерхло в роті й затремтіли руки. Коли вони повернулися з уловом додому, мама й бабуся аж руками сплеснули — так здивувалися — і відразу ж заходилися краяти-пластувати холодне скривавлене риб’яче тіло великими блискучими ножами. До кінця літа Харрі згадував величезного палтуса з виряченими очима і ніяк не міг повірити, що той чекав смерті. Наступного Різдва, коли Харрі поклали на тарілку велику порцію холодцю, батько почав з гордістю розповідати, як вони разом зловили великого палтуса в Ісфйорді. «Ми подумали, що на це Різдво годилося б приготувати щось особливе», — сказала мама. Це пахло смертю і лихом, і Харрі пішов геть із-за столу зі сльозами на очах та з відчуттям злої гіркоти в роті.

А зараз Харрі сидів на задньому сидінні автомобіля. Автомобіль мчав, і коли Харрі заплющував очі, то відразу бачив, як у воді по обидва боки від каната розкидала свої червоні щупальця медуза. Наблизившись до поверхні, медуза стала схожа на віяло, ніби намагалася приховати під собою голе біле тіло. Якірний канат обв’язано довкола шиї, а безвільні руки й ноги здалися зовсім чужими.

Та коли її перевернули на спину, Харрі впізнав її. Цей погляд він уже бачив. Тьмяний здивований погляд з останнім тужливим питанням: «Невже це все? Невже ось так все й скінчиться? Невже життя і смерть — така буденна штука?»

— Це вона? — запитав Водкінс.

Харрі похитав головою.

Водкінс повторив запитання. Харрі подивився на її лопатки. Як вони виділяються, якою білою на їх тлі здається лінія купальника.

— Вона обгоріла, — здивовано сказав Харрі. — Вона просила намазати їй кремом спину. Так довіряла мені. І все ж обгоріла.

Водкінс став перед ним і поклав руки йому на плечі.

— Ти не винен, Харрі. Чуєш? Просто… так сталося. Ти не винен.

Помітно смеркло. Кілька разів вітер ударив з такою силою, що високі евкаліпти замахали гіллям, ніби прокинувшись від сну і намагаючись одірватися від землі, як інопланетяни-тріффіди з романів Джона Віндема.

— Ящірки співають, — раптом подав голос Харрі з заднього сидіння. Вперше відтоді, як вони сіли в машину.

Водкінс обернувся, а Леб’є поглянув на нього у дзеркало. Харрі голосно відкашлявся:

— Ендрю якось розповідав мені, що ящірки й люди племені ящірок могли своїм співом викликати дощ або бурю. Він сказав, що Потоп викликало плем’я ящірок: вони співали і до крові краяли себе кременевими ножами, щоб утопити качкодзьоба. — Він мляво посміхнувся. — Майже всі качкодзьоби загинули. Але деякі вижили. Знаєте як? Вони навчилися дихати під водою.

На лобовому склі затремтіли перші великі краплі дощу.

— У нас мало часу, — вів далі Харрі. — Тувумба скоро здогадається, що ми його шукаємо, і тоді розчиниться, як миша в полі. Весь наш зв’язок з ним — через мене, і ви сидите й думаєте, чи зможу я з цим упоратися. Ну як вам сказати? Мені здається, я кохав ту дівчину.

Водкінс спохмурнів. Леб’є повільно кивнув.

— Але я навчуся дихати під водою, — пообіцяв Харрі.

На годиннику було пів на четверту, і ніхто в кімнаті не звертав уваги на стогони вентилятора.

— Отже, ми знаємо, кого ми шукаємо, — сказав Харрі. — Знаємо, що він думає, ніби ми не знаємо. Напевно, він думає, що зараз я шукаю докази проти Еванса Вайта. Але, боюся, це лише тимчасово. Довго тримати округу без телефонів ми не зможемо, до того ж чим довше це триватиме, тим буде підозріліше. Якщо він вирішить здатися вдома, там його чекають наші люди. Те ж саме з яхтою. Але особисто я впевнений — він надто обережний, щоб зробити дурницю, не впевнившись на сто відсотків, що все чисто. Припустімо, надвечір він зрозуміє, що ми відвідали його домівку. Маємо два варіанти. Можна роздзвонити по всіх усюдах, що ми його шукаємо, передати особливі прикмети по телебаченню і сподіватися, що нам вдасться його схопити до того, як він зникне. Мінуси: якщо він поставив у себе вдома таку хитру сигналізацію, то можна не сумніватися в тому, що він продумав і подальші дії, тому варто буде йому тільки побачити себе на екрані, як він пощезне у ту ж мить, мов хап його вхопить. Варіант номер два: спробувати взяти його за той малий час, що в нас залишається, поки він не відчуває небезпеки і… сам відносно безпечний.

— Я за те, щоб брати. — Леб’є змахнув волосину з плеча.

— Брати? — перепитав Водкінс. — У Сіднеї чотири мільйони мешканців, і ми навіть не уявляємо, де він є. Чорт, та ми навіть не знаємо, чи він у місті!

— А це вже ні, — сказав Харрі. — Принаймні останні півтори години він у Сіднеї.

— Що? Ти за ним стежиш?

— Юне, — Харрі надав слово завжди усміхненому китайцю.

— Мобільний телефон! — почав той, ніби збирався читати лекцію з кафедри. — Всі мобільні телефони з’єднуються через станції зв’язку, які приймають і передають сигнали. Телефонна компанія реєструє, від яких абонентів сигнали надходять на станції. Кожна станція покриває територію радіусом приблизно з милю. У густонаселених районах телефон потрапляє до зони дії мережі відразу декількох станцій. Приблизно як радіо. Тобто коли ви розмовляєте телефоном, телефонна компанія може визначити ваше місцезнаходження з точністю до милі. А якщо сигнал іде на дві станції, то ще точніше: по ділянці, де зони перекриваються. Якщо сигнал ловиться трьома станціями, коло ще більше звужується, і так далі. Тобто точну адресу визначити не можна, але підказка є, — пояснював Юн. — Ми зв’язалися з телефонною компанією, і троє операторів зараз відстежують тільки сигнал з телефону Тувумби. Можна встановити відкриту лінію з ними просто в цій кімнаті. Поки сигнали одночасно йдуть лише на дві станції. Ділянка, де зони перекриваються, — це весь Сіті, порт та половина Вуллумулу. Але сигнал переміщується — і це добре.

— Чекаємо, поки нам пощастить, — докинув Харрі.

— Ми сподіваємося, що він таки потрапить на ділянку, що перекривається трьома чи більше станціями. Якщо це станеться, можна буде взяти машину і їхати просто туди. Сподіваюся, ми його схопимо.

Та Водкінс не поділяв його впевненості.

— Отже, він розмовляв з кимось зараз і ще раз — півгодини тому. І обидва рази сигнали приймали сіднейські станції? — сказав він. — Виходить, що знайдемо ми його чи ні — залежить від того, чи буде він телефонувати цим клятим телефоном. А якщо не буде?

— Можна самим йому зателефонувати, — запропонував Леб’є.

— Точно! — Водкінс побагровів. — Чудова ідея! Дзвонитимемо йому що п’ятнадцять хвилин, називаючись англійською королевою або лисим дідьком! Щоб він уже напевно зрозумів, що не варто говорити по телефону!

— Ні, — сказав Юн. — Йому не треба розмовляти по телефону.

— А як…

— Треба, щоб телефон був увімкнений, — пояснив Харрі. — Тувумба напевно цього не знає, але доки телефон увімкнений, він автоматично щопівгодини надсилає короткі сигнали, щоб показати, що він працює. А ці сигнали реєструються станціями так само, як і розмови.

— Виходить…

— Виходить, треба просто встановити відкриту лінію, приготувати каву, сісти й чекати.

21 Добрий слух, удар лівою і три постріли

Телефон працював у режимі гучного зв’язку.

— Сигнал переміщується до зони станцій 3 і 4, — повідомив металевий голос.

Юн показав це на карті Сіднея з пронумерованими колами зон дії мережі кожної зі станцій.

— Пірмонт, Глін і околиця Белмейна.

— Дідько! — вилаявся Водкінс. — Надто великий обхват! Котра година? Він пробував телефонувати додому?

— Зараз шоста, — відповів Леб’є. — За останню годину він двічі набирав свій домашній номер.

— Скоро він щось таки запідозрить. — Маккормак знову підвівся.

— Але досі ще не запідозрив, — тихо зауважив Харрі, який останні дві години просидів мовчки, не ворухнувшись, у далекому кріслі біля стіни.

— А погода? — запитав Водкінс.

— Погіршуватиметься, — відповів Леб’є. — Вночі обіцяли бурю.

Хвилини йшли. Юн пішов по нову порцію кави.

— Алло! — почулося з телефону.

— Так? — схопився Водкінс.

— Абонент щойно говорив телефоном. Його засікли станції 3, 4 і 7.

— Секунду! — Водкінс поглянув на карту. — Околиця Пірмонта і бухта Дарлінґ, правильно?

— Так точно.

— Дідько! Ще б 9 або 10 — і він у нас у руках!

— Якщо він стоїть на місці — справді, — відповів Маккормак. — Куди він дзвонив?

— У наш центральний офіс, — відповів металевий голос. — Запитував, що сталося з його домашнім телефоном.

— Чорт, чорт, чорт! — Водкінс налився кров’ю. — Утікає! Тривога! Повна готовність!

— Заткнися! — В кімнаті стало тихо. — Перепрошую за грубість, сер, — вів далі Харрі. — Але гадаю, треба не метушитися, а почекати наступного сигналу.

Водкінс витріщився на Харрі.

— Ховлі має рацію, — визначив Маккормак. — Сядь, Водкінсе. Телефони розблокують лише через годину. А отже, перш ніж Тувумба зрозуміє, що відімкнули саме його телефон, у нас буде ще один, максимум два сигнали. Пірмонт і бухта Дарлінґ — не такі вже великі райони, але ввечері там найбільше народу. Якщо послати туди купу машин, почнеться хаос, і Тувумбі буде легко сховатися. Почекаємо.

За двадцять хвилин до сьомої телефон заговорив знову:

— Сигнал приймається станціями 3, 4 і 7.

Водкінс тихо застогнав.

— Дякую, — сказав Харрі і висмикнув мікрофон. — Там само, де й раніше. Отже, вже довго не переміщається. Де ж він тоді?

Всі зібралися коло карти.

— Може, він на тренуванні? — припустив Леб’є.

— Добра думка! — схвалив Маккормак. — Так. Де-небудь тут є боксерський зал? Хто-небудь знає, де він тренується?

— Зараз перевірю, сер, — відповів Юн і зник.

— Ще ідеї?

— У районі багато різних закладів, які відчинені ввечері, — сказав Леб’є. — Може, він у китайських садах?

— У таку погоду він навряд чи висуне носа на вулицю, — кинув Маккормак.

Юн повернувся і заперечно похитав головою:

— Телефонував тренеру. Той спочатку не хотів нічого говорити, довелося сказати, що я з поліції. Зал, де тренується Тувумба, зовсім в іншому районі. У Бонді-Джанкшен.

— Чудово! — вигукнув Водкінс. Як скоро, по-вашому, тренер подзвонить Тувумбі, щоб спитати, чому це раптом ним цікавиться поліція?

— Паршиво, — сказав Харрі. — Я дзвоню йому сам.

— Хочеш спитати, де він? — усміхнувся Водкінс.

— Подивимося, що з цього вийде. — Харрі підняв слухавку. — Леб’є, перевір, щоб усе записувалося. Тихо!

Всі завмерли. Леб’є поглянув на старий котушковий магнітофон і підняв великий палець. Харрі проковтнув слину. Занімілою рукою він набрав номер. Тувумба відповів тільки на третій раз.

— Алло!

Голос… Харрі затамував подих і притиснув слухавку до вуха. У слухавці на задньому плані було чути чиюсь розмову.

— Хто це? — тихо запитав Тувумба.

На задньому плані — радісний дитячий крик і шум. Потім — тихий і спокійний сміх Тувумби:

— А, це ти, Харрі? Забавно, я саме згадував про тебе. Здається, з моїм домашнім телефоном якісь проблеми. Сподіваюся, ти до цього не причетний, га, Харрі?

Новий звук. Харрі спробував визначити його, але так і не зміг.

— Ти не відповідаєш, Харрі, і я починаю хвилюватися. Сильно хвилюватися. Не знаю, що тобі треба, може, я повинен вимкнути мобільник? Га, Харрі? Ти намагаєшся мене знайти?

Звук…

— Прокляття! — вигукнув Харрі. — Повісив слухавку.

Він звалився в крісло.

— Тувумба зрозумів, що це я. Але як?

— Відмотайте плівку, — розпорядився Маккормак, — І розшукайте Маргеса.

Леб’є натиснув на кнопку. Юн вибіг з кімнати.

Харрі було моторошно. Волосся в нього на голові стало дибом, коли він почув у слухавці голос Тувумби.

— Так чи інакше, це людне місце, — почав Водкінс. — Що за тріск? Чуєте, дитина! Парк розваг?

— Ще разок, — наказав Маккормак.

— Хто це? — повторив Тувумба. Потім — сильний шум і дитячий вереск.

— Що це?.. — почав Водкінс.

— Дуже гучний сплеск, — почулося від дверей.

Усі обернулися. Харрі побачив величезного, ніби надутого насосом і готового будь-якої миті луснути, чоловіка з маленькою темною головою, чорними кучериками та мініатюрними чорними окулярами.

— Хесус Маргес, кращі вуха відділу, — відрекомендував Маккормак, — і поки що не зовсім сліпий.

— Хіба що зовсім трохи. — Маргес поправив окуляри. — Що у вас тут?

Леб’є знову прокрутив плівку. Маргес слухав, заплющивши очі.

— Приміщення. Цегляні стіни. І скло. Жодної звукоізоляції. Ні штор, ні занавісок. Люди, молоді люди обох статей, очевидно, сім’ї з маленькими дітьми.

— Як можна все це розчути в такому шумі? — скептично запитав Водкінс.

Маргес зітхнув. Здається, з недовірою він стикався не вперше.

— Чи відомо вам, який це надзвичайний інструмент — вухо, — відповів він. — Воно розрізняє понад мільйон вібрацій. Один мільйон. А будь-який звук складається з десятка різних частот. Тобто вибір розширюється до десяти мільйонів. Середній розмовник — усього близько ста тисяч статей. А вибір — десять мільйонів. Решта — тренування.

— А що це за звук — постійно на задньому плані? — запитав Харрі.

— Той, що між 100 і 120 герцами? Відразу й не скажеш. Можна в студії відфільтрувати решту і виділити саме цей, але втратимо час.

— А часу немає, — зауважив Маккормак.

— А як він зміг упізнати Харрі, якщо Харрі мовчав? — поцікавився Леб’є, — Інтуїція?

Маргес зняв окуляри і з байдужим виглядом заходився їх протирати.

— Те, що ми так просто звемо інтуїцією, друже мій, завжди підкріплюється нашими відчуттями. Але ці відчуття можуть бути такі невловимі, що ми їх майже не помічаємо. Як пір’їнка під носом, коли спиш. Ми не можемо зрозуміти, які асоціації вони викликають. І тоді звемо це інтуїцією. Може, він упізнав те, як… е-е, Харрі дихав?

— Я затамував подих, — відповів Харрі.

— А ти йому дзвонив звідси раніше? Може, акустика? Фон? Людина дуже добре відчуває звуки. Набагато краще, ніж вона сама зазвичай думає.

— Раніше? Дзвонив… один раз. — Харрі поглянув на старий вентилятор. — Звичайно, як я про це не подумав.

— Гм, — сказав Хесус Маргес. — Таке відчуття, що ви полюєте на дуже велику дичину. Яка винагорода?

— Я там був, — вів далі Харрі, широко розплющеними очима дивлячись на вентилятор. — Звичайно. Ось чому звуки здалися мені знайомими. І це булькання. — Він обернувся до всіх: — Сіднейський акваріум!

— Гм, — Маргес підняв окуляри на світло. — Цікава думка. Я й сам там бував. Такий сплеск може, наприклад, бути від хвоста дуже великого морського крокодила.

Коли він одірвав погляд від окулярів, у кімнаті, крім нього, нікого не було.

Сьома година.

Зазвичай на короткому відтинку шляху від ділянки до бухти Дарлінґ вирувало життя, але зараз буря прогнала звідти і людей, і машини. Та Леб’є все ж увімкнув мигалку, завдяки чому один з випадкових пішоходів уник потрапляння під колеса, а декілька зустрічних водіїв — зіткнення з їхньою машиною. На задньому сидінні Водкінс, як завжди, тихо чортихався, на передньому — Маккормак телефонував до акваріуму, щоб попередити про майбутнє затримання.

Вони звернули на площу перед акваріумом. Вітер шарпав прапори над бухтою, на пристань з гуркотом накочували хвилі. На місці вже стояло декілька поліцейських машин, виходи було перекрито.

Маккормак віддавав останні розпорядження:

— Юне, роздаєш нашим фотографії Тувумби. Водкінсе, йдеш зі мною до кімнати охорони. Леб’є, Харрі — починаєте шукати. За декілька хвилин акваріум зачиняється. Ось рації. Миттю — мікрофон у вухо, другий — на лацкан піджака. Перевірте, щоб усе працювало. Триматимемо з вами зв’язок з поста охорони, ясно?

Коли Харрі вийшов з машини, сильний порив вітру мало не турнув його додолу. Зігнувшись у три погибелі, вони нарешті дісталися місця.

— На щастя, сьогодні тут не надто багато народу, — зауважив Маккормак. Після невеликої пробіжки в нього вже була задишка. — Через погоду, напевно. Якщо він тут, ми його знайдемо.

Їх зустрів начальник охорони. Потім він пішов разом з Маккормаком і Водкінсом. Харрі з Леб’є перевірили зв’язок і, проминувши каси, подалися в людний коридор.

Харрі намацав під одягом пістолет. Зараз, освітлений і з людьми, акваріум мав зовсім інший вигляд. Здавалося, вони з Бірґітою були тут дуже давно, в якійсь іншій епосі.

Він намагався не думати про це.

— Ми на місці, — упевнений голос Маккормака заспокоював. — Зараз вивчаємо камери. До речі, ми вас бачимо. Рухайтеся далі.

Коридори акваріума описували коло і приводили відвідувачів назад до входу. Леб’є з Харрі пішли проти потоку людей, щоб бачити їхні обличчя. Харрі відчував, як скажено калатає його серце, як зашерхло в роті, спітніли долоні. Довкола лунала іноземна мова, і Харрі здавалося, що він опинився в якомусь бурхливому вирі серед людей різних рас і національностей. Усі вони йшли підводним тунелем, де Харрі з Бірґітою разом колись провели ніч. Діти, притиснувшись носами до скла, дивилися на розмірене життя підводного світу.

— This place gives mе the creeps,[112] — тихо сказав Леб’є і сунув руку за пазуху.

— Тільки тут, будь ласка, не стріляй, — попросив Харрі. — Не хочу, щоб тут опинилася половина бухти Джексона і десяток білих акул.

— Don’t worry,[113] — заспокоїв Леб’є.

Вони повернулися до входу з іншого боку. Людей майже не залишилося. Харрі вилаявся.

— Впускати відвідувачів припинили о сьомій, — сказав Леб’є. — Тепер тільки випускатимуть.

Заговорив Маккормак:

— Здається, пташка вилетіла, хлопці. Повертайтеся на пост охорони.

— Почекай тут, — сказав Харрі колезі.

Поряд з касою стояв знайомий чолов’яга у формі. Харрі вчепився в його плече:

— Привіт, Бене, пам’ятаєш мене? Я приходив з Бірґітою.

Бен обернувся і подивився на схвильованого білявого хлопця.

— Ще б пак! — відповів він. — Харрі! Так ти повернувся? Не дивно! Як там Бірґіта?

Харрі проковтнув слину.

— Послухай, Бене. Я з поліції. Ти, напевно, чув: ми шукаємо небезпечного злочинця. Ще не знайшли, але я відчуваю — він ще тут. Бене, ти знаєш акваріум ліпше за всіх — де він міг сховатися?

Бен наморщив лоба:

— Ну-у… Ти знаєш, де ми тримаємо нашу Матильду? Морського крокодила?

— Кажи!

— Між маленьким тюхтієм-скатом і великою морською черепахою. Тобто ми її туди перевели і готуємо заводь, щоб мати ще зо два крокодильчи…

— Зрозумів. Швидше, Бене!

— Гаразд… І енергійна людина, якщо не побоїться, може перестрибнути через огорожу.

— До крокодила?

— Вона ж сонна. Від кутка — п’ять-шість кроків до дверей, через які ми входимо, щоб погодувати чи помити Матильду. Але треба бути обережним. Такий крокодил — дуже швидкий. Не встигнеш і оком моргнути, як він тебе схопить. Якось ми…

— Дякую, Бене. — Харрі побіг назад, розлякуючи відвідувачів. — Маккормаку, говорить Ховлі, — сказав він у мікрофон. — Шукаю за крокодилячою кліткою. — Він підхопив під руку Леб’є. — Останній шанс…

Коли Харрі завмер поруч клітки з крокодилом, Леб’є здивувався і хотів було піддати ходу, та Харрі кинув: «За мною!» — і переліз через стіну плексигласу.

Коли він опинився по той бік, заводь почала закипати. Пішов білий дим, і на шляху до дверей Харрі побачив, як з води на коротких ніжках, немов на колесах, викотився зелений гоночний «болід». Ноги не слухалися, ковзаючи по піску. Десь далеко він почув зойки і побачив, як «болід» відкриває зубастий капот. Миттю опинившись біля дверей, Харрі вчепився в ручку. У якусь мить йому здалося, що двері не відчиняться. За секунду він уже був за стіною. У голові зринула сцена з «Парку юрського періоду», і Харрі замкнув за собою двері. Про всяк випадок.

Він дістав пістолет. У кімнаті, куди він потрапив, стояла нудотна суміш запахів мийних засобів і тухлої риби.

— Харрі! — гукав Маккормак. — По-перше, щоб потрапити туди, де ти зараз, необов’язково лізти в пащу крокодилу. По-друге, не метушися і почекай Леб’є.

— Не чут…но поган… в’яз…ок, сер, — відповів Харрі, дряпаючи мікрофон нігтем. — Далі… ду сам.

Відчинивши двері в іншому кінці кімнати, він опинився в круглій башті з крученими сходами посередині. Зробивши припущення, що внизу знаходяться підводні тунелі, він вирішив рухатися вгору. На наступному сходовому марші були ще одні двері. Харрі пошукав поглядом інші, але не знайшов.

Повернувши ручку, він обережно відчинив двері лівою рукою і увійшов, тримаючи перед собою пістолет. Усередині було темно. Запах тухлої риби ставав просто нестерпним.

Поряд з дверима Харрі намацав вимикач, але світло увімкнути не вдалося. Харрі зробив два обережні кроки. Під ногою щось хруснуло. Він зрозумів, що хтось розбив лампочку, і, затамувавши дихання, безшумно відступив до дверного отвору. Прислухався: чи був тут ще хто-небудь? Гуркотів вентилятор.

Харрі повернувся на сходовий марш.

— Маккормаку, — тихо сказав він у мікрофон. — Гадаю, він усередині. Зробіть ласку, зателефонуйте йому на мобільний.

— Харрі Ховлі, де ти?

— Швидше, сер. Будь ласка, сер.

— Харрі, не перетворюй це на особисту помсту, це…

— Жаркенько сьогодні, сер. Ви мені допоможете чи ні?

Харрі почув, як Маккормак важко зітхнув.

— Гаразд. Зараз подзвоню.

Притримуючи двері ногою, Харрі стояв у дверному прогоні, широко розставивши ноги і тримаючи пістолет обома руками. Він чекав телефонного писку. Час перетворився на краплину, що звисає з листка, і ніяк не може впасти. Можливо, минуло дві секунди. Ні звуку.

«Його тут немає», — подумав Харрі.

Три речі сталися відразу.

Перша — Маккормак сказав:

— Він відімкнув…

Друга — Харрі зрозумів, що стоїть у дверному прогоні живою мішенню.

Третя — чорний світ для Харрі розсипався зірками й червоними крапками.

Харрі дещо пам’ятав з того, що йому дорогою в Німбін Ендрю розповідав про бокс. Наприклад, що професійний боксер може хуком послати новачка в нокаут. Рух стегна — і в удар вкладається вага всього торсу. Від такого сильного удару мозок миттєво відключається. Аперкот, націлений точно в підборіддя, відриває тебе від підлоги, кидаючи в обійми Морфея. Зі стовідсотковою гарантією. Мало шансів устояти й проти добрячого прямого удару правою. І найголовніше: якщо ти не бачиш, куди націлено удар, тіло не встигає зреагувати й ухилитися. Невеликий рух головою — й ефект від удару буде вже не той. Адже боксери дуже рідко опиняються в нокауті від ударів, траєкторію яких бачать.

Тому єдиним поясненням, чому Харрі не знепритомнів, було те, що нападаючий стояв ліворуч від нього. Оскільки Харрі стояв у дверному прогоні, удар не міг бути спрямований у скроню (чого, якщо вірити Ендрю, вистачило б з гаком). А що Харрі тримав прямо перед собою витягнуті руки з пістолетом, то добрий хук або аперкот теж не годився. Так само як і прямий удар правою, інакше довелося б стати просто під дуло. Залишався тільки прямий удар лівою — який Ендрю зневажливо охарактеризував як «бабський, що швидше дратує або, в кращому разі, вимотує противника, у вуличній бійці непридатний». Можливо, Ендрю й мав рацію, та від цього удару Харрі відлетів на кілька кроків назад, ударився попереком об перила і ледь не загримів униз.

Розплющивши очі, він зрозумів, що все ще стоїть на ногах, і побачив в іншому кінці кімнати відчинені двері, через які напевно втік Тувумба. І ще він почув гуркіт: то котився сталевими східцями його пістолет. Харрі вирішив спочатку дістати зброю. Зі швидкістю самовбивці, що прагне неодмінно зламати собі шию, він стрімголов кинувся вниз крутими сходами, обдерши собі руку й коліна. Пістолет балансував на краю сходинки, готовий звалитися в двадцятиметрову шахту. Харрі підвівся на карачки, відкашлявся, з досадою констатувававши, що втратив ще один зуб у цій клятій Австралії.

Він насилу звівся на ноги і ледве не знепритомнів.

— Харрі! — крикнув хтось йому в вухо.

Він почув, як десь унизу прочинилися двері. Швидкі кроки, від яких задвигтіли сходи. Харрі націлився на найближчі двері, відпустив перила, втрапив, побіг далі, намагаючись не спіткнутися і не впасти, націлюючись у двері в іншому кінці кімнати. Майже поцілив, заточуюючись, вибіг у морок, відчуваючи, що вивихнув плече.

— Тувумбо! — крикнув він наздогін вітру.

Озирнувся. Прямо перед ним було місто, позаду — міст Пірмонт. Він стояв на даху акваріума, тримаючись за верх пожежної драбини, щоб не впасти під ударами вітру. Затока була збита на білу піну, в повітрі відчувався запах морської води. Просто під собою він побачив чорну фігуру, що спускалася пожежною драбиною. Чоловік зупинився, поглянув довкола. Праворуч від нього була поліцейська машина з «мигалкою». Попереду, за огорожею, здіймалися два резервуари Сіднейського акваріума.

— Тувумбо! — заревів Харрі, намагаючись підняти пістолет.

Плече не слухалося, і Харрі завив з болю й люті. Чоловік добіг до огорожі й почав перелазити через неї. Тепер Харрі зрозумів: Тувумба хоче пробігти над резервуаром, а потім проплисти невелику відстань до пристані на іншому боці. Там за лічені секунди можна загубитися в місті. Харрі скоріше впав, ніж спустився пожежною драбиною, люто накинувся на огорожу, ніби намагався її вирвати. Сяк-так, працюючи однією рукою, видерся нагору і гепнув на цемент.

— Харрі, відгукнись!

Вирвавши мікрофон з вуха, він кинувся до критого резервуару. Двері відчинені. Він забіг досередини і впав на коліна. Перед ним під склепінням даху купалася в світлі, що падало з-під стелі, частина Сіднейської бухти. Над резервуаром тягся вузький місток, яким біг Тувумба в чорному светрі з високим коміром і чорних штанях. Він біг легко й граційно, наскільки це дозволяв вузький і хисткий місток.

— Тувумбо! — втретє крикнув Харрі. — Це Харрі! Я стріляю.

Він упав — не тому, що не міг триматися на ногах, а тому, що не міг підняти руку. Зловив на мушку чорну фігуру й спустив курок.

Перша куля впала у воду просто перед Тувумбою, який біг далі, високо піднімаючи коліна і не згинаючи лікті. Харрі взяв трохи вище. Сплеск відразу за Тувумбою. Тепер до мети майже сто метрів. У голові Харрі сяйнула безглузда думка: це як в екернському тирі — вогні під стелею, гучна луна, нервовий пульс у вказівному пальці й глибока зосередженість — як під час медитації.

Як в екернському тирі, подумав Харрі, стріляючи втретє.

Тувумба впав.

Пізніше, у свідченнях, Харрі писав, що ймовірно поцілив Тувумбі в ліве стегно і навряд щоб рана виявилася смертельною. Та це було тільки припущення — хіба ж знаєш, куди поцілиш зі ста метрів, стріляючи з табельного пістолета. Харрі міг сказати що завгодно, і ніхто не зміг би цього спростувати, адже не залишилося навіть трупа для розтину.

Тувумба лежав, звісивши у воду ліву руку й ногу, і кричав. Харрі побіг по містку, заледве пересилюючи запаморочення й нудоту. Все перед очима зливалося: вода, світло під стелею, місток, який тепер почав розгойдуватися під ним назад і вперед. Харрі біг, а в голові зринали слова Ендрю: «Любов — більша таїна, ніж смерть». І він пригадав легенду.

Кров била в скроні, і Харрі був юним воїном Валлою, а Тувумба — змієм Буббуром, що вбив його кохану Мууру. І тепер Буббура треба вбити. Заради кохання.

Пізніше, у свідченнях, Маккормак говорив, що не зрозумів слів, які Харрі Ховлі гукав у мікрофон після пострілів.

— Ми тільки чули, що він щось кричить — можливо, рідною мовою.

І сам Харрі не міг сказати, що тоді вигукував.

Він мчав мостом. Це була гонитва життя і смерті. Тіло Тувумби здригнулося. Весь міст здригнувся. Спочатку Харрі подумав: щось зіткнулося з мостом, але потім зрозумів, що його знову вирішили обдурити і не віддати викуп.

Це був Морський жах.

Він підвів з води свою мертву голову і розкрив пащу. Як у сповільненій зйомці. Харрі був певен, що Жах потягне Тувумбу з собою, та він тільки підштовхнув волаюче тіло далі у воду, щоб винирнути знову.

«Тільки без рук», — подумав Харрі, пригадавши день народження бабусі в Ондалснесі. Це було давним-давно — тоді вони намагалися витягти яблуко з миски з водою без допомоги рук, самими зубами. Мама заходилася сміхом.

Залишалося тридцять метрів. Харрі думав, що встигне, але Морський жах з’явився знову. Так близько, що Харрі побачив, як він, немов у екстазі, закотив очі й переможно вищирився подвійним рядом зубів. Цього разу він схопив ногу і смикнув головою. Тувумба безпорадною лялькою злетів у повітря, і крик швидко урвався. Харрі нарешті добіг до місця.

— Проклята примаро! Віддай! — крикнув він, задихаючись від плачу. Потім підняв пістолет і залишок обойми розрядив у воду, яка відразу забагрянилася. Мов червона газована вода. І Харрі крізь неї бачив світло підземного тунелю, де дорослі й діти, стовпившись, спостерігали розв’язку, справжню природну драму, бенкет, який позмагається з «убивством клоуна» за звання найгучнішої газетної статті року.

22 Татуювання

Вигляд Джина Біноша і його манера розмовляти були саме такими, якими вони й мають бути в людини, котра все життя прожила в ритмі рок-н-ролу і не відступала від мети, доки не доб’ється свого.

— Гадаю, в пеклі знайдеться місце хорошому татуювальнику, — сказав Джин, проколюючи шкіру голкою. — Диявол цінує різноманітність у тортурах, га, приятелю?

Та відвідувач був п’яний і майже засинав, тож не проникся ні міркуваннями Джина про замогильне життя, ні болем від голки.

Спочатку Джин не хотів братися за цього хлопця, коли той прийшов до його майстерні і гугнявим голосом з якимсь співучим акцентом виклав своє прохання.

Спочатку Джин відказав, що не робить татуювання п’яним, і запропонував прийти іншим разом. Та цей тип поклав на стіл 500 доларів, і, оскільки саме татуювання коштувало 150 та й відвідувачів в останні місяці було не надто багато, Джин дістав дамську бритву й чоловічий дезодорант. Від запропонованого віскі, втім, він відмовився. Ось уже двадцять років справою Джина Біноша було татуювання, він пишався своєю роботою й казав, що справжні майстри на роботі не п’ють. Принаймні віскі.

Він виколов замовлену троянду, потім приклав до неї шматок туалетного паперу:

— Перший тиждень уникайте сонячних променів і мийтеся без мила. Добра новина — боліти перестане вже увечері. Погана — ви обов’язково повернетеся, щоб зробити ще одну.

І з усмішкою додав:

— They always do.[114]

— З мене досить і цієї, — відказав відвідувач і, хитаючись, вийшов.

23 Чотири тисячі футів і кінець

Відчинився люк. Вітер оглушливо свистів у вуха. Харрі сів перед люком на коліна.

— Готовий? — крикнули йому на вухо. — За кільце смикай на чотирьох тисячах, потім починай рахувати. Якщо через три секунди парашут не розкриється, значить, щось не так.

Харрі кивнув.

— Я пішов! — гукнув голос.

Він побачив, як вітер вчепився в одяг маленького чоловічка, коли той вибрався під крило. Волосся, що стирчало з-під шолома, метлялося на вітрі. Харрі глипнув на наручний альтиметр. Трохи більше десяти тисяч футів.

— Ще раз спасибі! — крикнув він пілотові.

Той обернувся:

— Завжди до ваших послуг, колего. Значно приємніше, ніж фотографувати поля марихуани!

Харрі висунув з літака праву руку. Пригадав, як у дитинстві, проїжджаючи влітку по Гюдбрандсдалю до Ондалснеса, висовував руку з машини, щоб «політати». І як вітер інколи підхоплював його долоньку.

Швидкість вітру за бортом була надзвичайна. Харрі насилу висунув назовні ногу, про себе приказуючи, як навчив Джозеф: «Права нога, ліва рука, права рука, ліва нога». Він встав на підніжку поряд з Джозефом. Обривки хмар летіли на них, пролітали повз і за секунду були вже далеко. Внизу розгорнулося строкате покривало із зелених, жовтих і брунатних клаптиків різних відтінків.

— Перевірка! — крикнув Джозеф на вухо.

— Готовий! — крикнув Харрі у відповідь і побачив, як пілот підняв догори великий палець. — Ходімо! — Він знову подивився на Джозефа.

Той білозубо посміхався з-під шолома й окулярів. Харрі змістив центр тяжіння і підняв праву руку.

— Горизонт! Угору! Вниз! Пішов!

Він був у повітрі. Літак і далі летів уперед, і Харрі здалося, що їх із Джозефом здуло. Краєчком ока він побачив, як літак повернувся, і раптом зрозумів, що це він сам обернувся. Поглянув на горизонт, де планета завертала, а небо поступово синіло, доки не переходило у блакитний Тихий океан, яким приплив колись капітан Кук.

Джозеф штовхнув його, і Харрі постарався прийняти правильне положення. Перевірив альтиметр. 9000 футів. Боже, у них море часу! Він почав перекидатися в повітрі, махаючи руками. Він був Суперменом, трясця його мамі!

На сході перед ним були Блакитні гори, що дістали свою назву через евкаліпти, чиї голубуваті випари помітні здалека. Так сказав Джозеф. А ще він сказав: за цими горами те, що його предки-кочівники називали домом. Безкраї сухі рівнини, з яких в основному й складається цей континент. Немилосердне горно, у якому, здавалося б, зовсім неможливо вижити, — а предки Джозефа виживали тисячоліттями, доки не прийшли білі.

Харрі подивився на землю. Такий мирний і закинутий краєвид, така тиха й мила планета. На альтиметрі — 7000 футів. Джозеф відпустив його, як і домовлялися. Серйозне порушення з боку інструктора, а хіба те, що вони взагалі самовільно прилетіли сюди, не. так само очевидне порушення. Харрі побачив, як Джозеф, який летів зліва, притиснув руки до боків і навдивовижу швидко понісся вниз.

Харрі залишився сам. Як завжди в таких випадках. Так багато що встигаєш помітити у вільному польоті, за шість тисяч футів над землею.

Кристина зробила свій вибір у готельному номері одного непогідного ранку, в понеділок. Може, вона прокинулася, змучена цим новим днем ще до його початку. Харрі не знав, що вона тоді думала. Душа людини — темний, непроглядний ліс, і стежку в ньому вибираєш сам.

5000 футів.

Може, вона обрала правильну? Порожня склянка і порожня упаковка від пігулок. Отже, принаймні вона не сумнівалася. Колись усе це мусило скінчитися. Колись мусить. Звісно, потреба покинути цей світ якимсь певним чином — це гординя, слабкість, доступна не кожному.

4500 футів.

Слабкість інших — жити. Просто й щасливо. Авжеж, звісно, не так то просто й щасливо, напевно, — але все це зараз унизу, до цього далеко. Якщо бути точним — чотири тисячі футів. Він стиснув помаранчеве кільце на правому боці, упевненим рухом висмикнув шнур і почав відлік:

— П’ятсот один, п’ятсот два…