Незбагненне серце, том 2

Б. І. АНТОНИЧ: «РОТАЦІЇ»

(Посмертні видання)

Посмертне видання... Це нагадує нам артистів на екрані, про яких знаємо, що вони вже не живуть. До таких людей, що з того світу комунікуються з нами, маємо багато більше пієтизму тепер, ніж за життя, і все якийсь ніби жаль, чому ми того всього гарного не сказали їм тоді, коли вони могли ще чути його. А крім цього... якісь таємні, з-за того світу, хвилі неспокою товаришать рухам і словам людей з «того» світу.

Двадцять вісім літ мав, як помер, Антонич. І коли він у травні 1935 року (у цих збірках є вірші й з попередніх літ!) маючи всього двадцять шість літ писав:

Закони «біосу» однакові для всіх:

народження, страждання й смерть.

Що лишиться по мені: попіл слів моїх,

що лишиться по нас: з кісток трава зросте, –

то нам тоді могло здаватись, що здоровий, молодий хлопчина, обдарований таким небуденним талантом, кокетує і визиває водночас свою ласкаву долю. Є щось романтичне й нереальне в цьому, як молоді, двадцатьшестилітні хлопці філософують про смерть. А сьогодні... сьогодні, два роки пізніше після народження цього вірша, не можна читати його без того, щоб не відчути довкола свого чола подиху смерті.

За рік перед смертю сказав в одному своєму вірші: «Від зір залежить наша доля». Невже ж це зорі хотіли, невже ж це їм потрібно було, щоб він так скоро згас? Злоба чи змова заздрих метеорів, які теж не тішаться довгим життям?

Навіть оця стрічка, яка колись зробила таким популярним поета: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях...» – кажу, навіть ця стрічка, яка колись викликала погідний гумор, тепер теж звучить інакше... Приходить чогось на думку при цій стрічці: «Антонич був хрущем» – а тепер, може, ластівкою б’ється до вікон тих, що він їх за життя любив.

Якими дивними здаються нам тепер оці його слова:

Від’їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.

До інших зір молитимусь і інших ждати ранків.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Живу коротку мить. Чи довше житиму, не знаю,

тож вчусь в рослин сп’яніння, зросту і буяння соків.

Мабуть, мій дім не тут.

Мабуть, аж за зорею. Поки

я тут, інстинктом чую це: співаю – тож існую.

У «Зеленій євангелії» є поезії переважно з 1935 і 1936 року. В одних і других відразу пізнати Антонича. По його нелегкій стилізації, по його фантастичних образах і по його коханню до природи. Кохання, яке так тісно в’яжеться з своїм предметом, що аж перетоплюється з ним у вогні. Антонич – пантеїст. А проте, навіть для пересічного читача впадає різниця між віршами з одного й другого року. Можна б порівняти їх до двох будівель: одна проста, хоч збережена в стилі, з усіма ознаками елегантного примітивізму; друга украшена різними фасадами і надбудовами так, що губиться в ній ідея, яку вона хотіла зобразити собою.

Ми вже не раз згадували про те, що Антонич не для маси, але для вибраних. Порівнювали його з творами Вагнера. Але є речі, яких навіть вибрані не можуть схопити. Для прикладу наведемо два вірші, навіть не вірші, а строфи з 1936 і 1935 року.

28 травня 1936 року:

Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,

спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,

а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,

коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.

Пересічний читач буде це читати й, може, буде дивуватись цьому порівнянню, що, мовляв, сонце роз’ятрює буків, як червона плахта биків, які в люті скачуть, бо він буде собі думати, що сонце якраз розлінивлює людей, рослини і камінь. Рослини під впливом сонця стають ситі, аж нерухомі від того переситу. Безвладні, можна сказати. Вибраний читач теж нелегко дасть собі раду.

Цій строфі можна протиставити таку звичайну й просту з 1935 року:

Коли із яблуні зірвала Єва місяць,

у раї збунтувались буйногриві леви,

Адамові сини по світі розійшлися,

здвигаючи міста і тереми для Єви.

В цьому невибагливому формою вірші є глибока думка.

В збірці «Ротації» переважно поезії з 1936 року. Закінчується ця збірка таким мольовим акордом:

Хто ж потребує слів твоїх?

Чи той, що важить хліб і сіль,

чи той, що відсотки рахує,

чи той, що у безсонну ніч

бунтарські зазиви друкує,

чи той, кого гарячка палить

і з голоду запеклий вже,

чи той, що чорні тюрми валить,

чи той, що тюрми береже?

1938