Незбагненне серце, том 2

СЛОВО НАГОРОДЖЕНОЇ АВТОРКИ

Прочитане на вечорі проголошення літературної нагороди

за 1935 р. дня 30 січня 1936 р.

Трохи жаль, що не можу особисто бути на сьогоднішньому зібранні. Та жаль той остуджую думкою, що, може, краще так. Може, ті самі обставини, що не дозволяють мені особисто явитися тут, роблять мені прислугу, якої я навіть не догадуюся? Адже рішення літературного жюрі не було тільки для мене одної несподіванкою. І тому, може, я не хотіла б так ще засвіжа попадати в цей фермент признавання рації та її заперечування.

Відзначення, що мене зустріло, вважаю за дуже велику честь для себе. Таку велику, що аж бентежить. Не обіцяю нічого наперед. Аж занадто добре здаю собі справу з того, як зобов’язує таке відзначення перед своїми й чужими. Скажу тільки те, що з моментом, коли приняла вістку про це відзначення, я постановила собі не тільки писати, але й працювати над написаним чи задуманим.

Тепер хочу працювати над тим, що задумаю написати, та чи вийде це на користь, чи шкоду моїм речам – покаже час і критиків слово.

З дотеперішньої критики – від найліпшої, через застережну, аж до тої, що не признає мойому «Химерному серцю» рації існування в літературному світі, – скористала я дуже багато. Ні до одного з критиків, що досі сказали що-небудь про мої книжки, не маю найменшої врази за несправедливий осуд, бо кожний з них із свого становища мав рацію. Може, навіть і той, що критикував не мене, але попередню критику на мою книжку.

Зрозуміло й природно, що при найліпшій волі не можу взяти під увагу всіх домагань критиків різних напрямків і всім їм старатись у майбутньому догодити.

Постараюсь відділити злобне й офіційне (під цим словом розумію те, що ті критики мусили написати з огляду на тенденцію і напрямок журналу, де була друкована їх критика на мене) від здорового й критичного – і засвою собі те останнє.

Одне знаю наперед, що скоріше перестала б писати, ніж дала б себе наломити силоміць до чогось, що не відповідало б моїм поняттям про літературу.

Роблять мені докори, що я не торкаюся національних чи суспільницьких проблем. Це правда, хоч докори й не слушні. Можливо, що якби наші письменники з більшим пієтизмом і з більшим почуттям відповідальності ставилися до національних проблем у літературі, то я теж була б зважилася торкнутися їх. Поки що ще не можу зважитися. Вважаю, що ці справи заважні й засвяті, щоб писати про них як-будь. Боюся, що перо моє ще замало вироблене й загартоване на них. Одначе кажу щиро, так, як кажеться довіреним приятелям, що коли б я й хотіла бути замітнішою письменницею, то тільки тому, щоб зробити своєю працею прислугу українській культурі.

1936