Світло

Кілька разів упродовж дня я спускався до Гіллеля, стукав у його двері. Не було мені спокою, я мусив з ним поговорити, розпитати, що всі ті дива, яких я зазнав, означають, але щоразу мені казали: він іще не приходив додому. Щойно повернеться з єврейської ратуші, його донька відразу дасть мені знати...

Чудна дівчина, ця Міріам!

Таких я ще не бачив.

Врода її якась екзотична, особлива, з першого погляду й не вловити, від неї німіють уста й кудись зникає відвага.

Це обличчя сформоване за законами пропорцій, які вже давно, певно тисячоліття, як втрачені, міркував я, відтворюючи в уяві дівчину.

Я думав, який камінь вибрати, щоб зберегти риси цього личка в камеї і не зашкодити художньому виразові твору, однак не знаходив відповідного матеріалу: який камінь зможе передати небачений чорний до синяви блиск її волосся та очей? Як втілити в камеї неземну витонченість обличчя, передати внутрішній дух і не збитися на бездушну портретність на догоду «мистецьким» канонам!

Лише мозаїка тут підійде, жодних сумнівів! Та який матеріал обрати? За все життя такого не знайдеш...

Де ж це Гіллель запропастився!

Я тужив за ним, мов за давнім добрим другом.

Дивовижно, як запав він мені в серце лише за кілька днів, а я ж, правду кажучи, тільки раз у житті з ним розмовляв.

Так, правильно: листи... треба ліпше заховати її листи. Для власного спокою, якби мені знову на довший час довелося покинути домівку.

Я вийняв їх зі скрині — у касетці надійніше...

Зі стосика листів висковзнула світлина. Я не хотів дивитися, але було запізно.

В оксамитовій накидці на оголених плечах — такою я вперше побачив її, коли вона втекла до моєї комірчини з ательє Савіолі, — жінка дивилася мені просто у вічі.

Немилосердний біль пронизав мене. Я прочитав присвяту на світлині, не розуміючи змісту слів, та ім’я:

Твоя Ангеліна.

Ангеліна!

Коли я вголос вимовив її ім’я, завіса, що відгороджувала мої юні роки, розпанахалася згори донизу.

Я майже вмирав від муки. Дряпався, стогнав, кусав собі руки — лиш би знову стати сліпцем. «Господи милосердний, — заклинав я, — поверни мене знову в непам’ять, як досі!»

Біль піднявся до рота... Душив мене... дивно солодкий на смак... як кров...

Ангеліна!

Кров розносила ім’я моїми жилами, воно голубило мене нестерпними, неземними пестощами.

Неймовірним зусиллям волі я змусив себе отямитися й, скрегочучи зубами, упитися очима в світлину, аж здолав її силу!

Аж її здолав!

Як нинішньої ночі паґад...

Нарешті! Кроки! Чоловічі кроки...

Він прийшов!

Не тямлячись від радості, я кинувся до дверей, розчахнув їх нарозтвір.

На порозі стояв Шемай Гіллель, увесь якийсь настовбур­чений, а за ним (я потай дорікав собі, що сприйняв його появу з розчаруванням) — старий Цвак, з рожевими щічками й круглими дитячими очицями.

— На свою превелику радість, бачу вас при доброму здоров’ї, майстре Пернат, — мовив Гіллель.

Холодне «ви»?

Мороз. Пекучий, убивчий мороз раптом скував кімнату.

Оглушений, напіввуха, слухав я, що, засапавшись від хвилювання, торохтів Цвак.

— Ви вже знаєте, Ґолем знову блукає містом? Ми ж тільки недавно про це говорили, пригадуєте, Пернате? Усе ґетто зворохобилося. Фрізландер сам його бачив! Ґолема. І знову, як завжди, усе почалося з убивства.

Я насторожено прислухався. Убивство?

Цвак трусонув мною.

— Невже ви нічого не знаєте, Пернате? На вулицях повсюдно вивішені оголошення поліції: товстого Цотмана, масона, — я кажу про страхового директора Цотмана — убили. Лойзу... вже арештували... тут, у будинку. Руда Розіна безслідно зникла... Ґолем! Боже, Ґолем! Волосся стає дибки...

Я мовчки дивився у вічі Гіллелю: чого він так прискіпливо розглядає мене?

Стриманий усміх зненацька торкнувся кутиків його вуст.

Я зрозумів. Він стосувався мене.

Я б залюбки кинувся йому на шию від радощів.

Збуджений до краю, я метався кімнатою. Що подати насамперед? Келихи? Пляшку бургундського? Я мав лише одну... Сиґари?

Нарешті я добрав слова:

— Чому ж ви не сідаєте? — і швидко підсунув обом своїм друзям фотелі.

Цвак почав сердитися:

— Чого це ви без кінця усміхаєтесь, Гіллелю? Мабуть, не вірите в появу Ґолема? Так мені видається... Ви взагалі не вірите в Ґолема!

— Я б не повірив у нього, навіть якби він сам з’явився тут, переді мною, — спокійно відповів Гіллель, не зводячи з мене погляду.

Я збагнув двозначність його слів. Вражений Цвак не доніс келиха до рота.

— А свідчення сотень людей для вас, Гіллелю, порожній звук? Та заждіть, ще згадаєте мої слова! Тепер убивствам у ґетто не буде кінця! Я це знаю... Ґолем веде за собою жахливу свиту!

— Нагромадження схожих подій не є чимсь надприродним, — заперечив Гіллель, підходячи до вікна: унизу виднілася ятка лахмітника. — Коли віє весняний вітер, оживають корені — і цілющі, й отруйні...

Цвак весело мені підморгнув, киваючи головою на Гіллеля, і прошепотів:

— Якби рабин захотів, він міг би розказати такі речі, від яких волосся сторч стане.

Шемай обернувся:

— Я не рабин, хоча й маю право на цей титул. Я лише нікчемний архіваріус у єврейській ратуші, веду реєстр мертвих і живих.

Прихований сенс начеб крився у його словах. Навіть лялькар, здавалося, підсвідомо це відчув, бо притих. Якийсь час усі мовчали.

— Послухайте-но, раббі... о, вибачте, я хотів сказати «пане Гіллель», — за хвилю знову озвався Цвак, і його голос звучав нарочито поважно. — Давно хотів вас запитати. Не мусите відповідати, якщо... не хочете чи не маєте на те права...

Шемай підійшов до столу, покрутив у руках келиха. Він не пив. Можливо, єврейський звичай забороняв йому це.

— Сміливо запитуйте, пане Цвак.

— Чи знаєте ви щось про єврейське таємне вчення — кабалу, Гіллелю?

— Небагато.

— Я чув, ніби існує писання, з якого можна навчитися кабали. Зохар...

— Так, Зохар — Книга Сяяння.

— Ось бачте! — не стримався Цвак. — Хіба це не кричуща несправедливість, що писання, яке, ймовірно, містить ключі до розуміння Біблії та блаженства...

— Лише декілька ключів, — урвав його Гіллель.

— Гаразд, хай кілька! Отже, цей фоліант через свою величезну цінність та унікальність доступний лише багатим? Він існує в єдиному екземплярі, до того ж, я чув, зберігається у Лондонському музеї, чи не так? Та й написаний халдейською, арамійською, гебрейською чи ще хтозна-якою мовою... Хіба мав я коли-небудь у своєму житті нагоду вивчити ці мови чи потрапити до Лондона?!

— А ви справді палко прагнули цього? — запитав Гіллель ледь глузливо.

— Чесно кажучи — ні, — зніяковіло зізнався Цвак.

— То нічого обурюватися, — сухо зауважив Гіллель. — Хто не прагне спостигнути дух кожним атомом свого єства, тому не дано прозирнути в таїни Господа.

«Усе ж має існувати книга не з кількома, а з усіма ключами до розгадки таємниць іншого світу», — майнуло мені в голові; рукою я механічно теребив у кишені паґада. Та не встиг я сформулювати запитання, як Цвак уже запитав.

Уста Гіллеля склалися в усмішку сфінкса:

— На кожне запитання людини одразу є відповідь, якщо воно поставлене її духом...

— Розумієте, що він має на увазі? — звернувся до мене Цвак.

Я промовчав, навіть подих затамував, щоб не пропустити жодного слова Гіллеля.

Шемай вів далі:

— Усе життя — це не що інше, як низка сформульованих запитань із зародками відповідей у собі та відповідей, які породжують нові запитання. Хто бачить у цьому щось інше — дурень.

Цвак гримнув кулаком по столу.

— Отож-бо, запитання, які щоразу звучать інакше, і відповіді, які кожний розуміє по-своєму...

— Саме так, — приязно мовив Гіллель. — Лікувати всіх з однієї ложки — привілей лікарів. Хто запитує, отримує йому потрібну відповідь, інакше б розумні істоти не простували шляхом своїх прагнень. Гадаєте, наші юдейські писання з доб­рого дива написані винятково приголосними? Кожен повинен для себе підшукати до них незримі голосні, які наповнять слова лише йому відомим сенсом... Інакше живе слово заклякне мертвою догмою.

Лялькар гаряче оборонявся:

— Це все слова, раббі, слова! Останнім паґадом буду, якщо я хоч щось тут розумію!

Паґад! Слово вдарило в мене, мов блискавка. З переляку я ледь не звалився зі стільця.

Гіллель уникав мого погляду.

— Останній Паґад? Хтозна, чи то й справді не ваше ім’я, пане Цвак? — ніби з далекої далечі долинули до мого вуха слова Гіллеля. — Ніколи не варто бути надто самовпевненим. До речі, якщо вже ми заговорили про карти... Ви граєте в таро, пане Цвак?

— Таро? Звичайно! Змалку.

— Тоді мене дивує, навіщо ви розпитуєте про книгу, у якій зібрана вся кабала, якщо самі тисячі разів тримали її в руках?

— Я? Тримав у руках? — Цвак схопився за голову.

— Так, ви! Вам не спадало на думку, що таро має двадцять два козирі — стільки ж, скільки літер у гебрейській абетці? А в наших богемських картах теж не бракує виразно символічних образів: блазень, смерть, чорт, Страшний Суд... Життя, любий друже, волає вам у вухо відповіді, а ви не чуєте! То як іще вам волати?!

Мабуть, ви не знаєте — та вам і не конче це знати, — що тарок або тарот походить від єврейського торазакон; староєгипетською воно означає тарут той, кого запитують, а давньою індоіранською таріск я вимагаю відповіді. Однак про це мали б знати вчені, перш ніж безапеляційно стверджувати, ніби гра таро виникла за часів Карла Шостого.

Як паґад — перша карта в колоді таро, так людина — перша фігура у своїй ілюстрованій книжці, власний двійник: геб­рейська літера алеф у формі людини показує однією рукою у небо, а іншою — вниз, що означає: унизу так само як угорі; угорі так само як унизу. Тому я й сказав перед тим: хтозна, чи справді ви Цвак, а не Паґад, — при цьому Гіллель пильно глянув мені у вічі, і я здогадався, що за його словами розверзається безодня дедалі нових значень та понять. — Не посилайтеся на це, пане Цвак! Бо можете потрапити до темних лабіринтів, з яких без талісмана ще ніхто не вибрався. За леґендою, двоє чоловіків якось зійшли до царства пітьми; один з них стратив розум, другий осліп, а третій, Раббі бен Акіба, повернувся неушкодженим додому й розповів, що зустрів там самого себе. Скажете, не дивина, таке вже траплялося... Скажімо, Ґете — зазвичай на мості або ж на вузькій кладці між берегами річки — не раз дивився сам собі у вічі й нічого — не збожеволів! Та в його випадку йшлося про віддзеркалення власної свідомості, а не про справжнього двійника, не про те, що називають Habal Garmin, подихом кісток, бо ж сказано: «Як зійшов він, нетлінний, у кістках, у могилу, так і постане у день Страшного Суду», — Гіллель дедалі глибше пронизував мене поглядом. — Наші бабусі кажуть про нього: «Живе він високо над землею у кімнаті без дверей лише з одним вікном, через яке неможливо порозумітися з людьми. Хто зуміє його полонити й... ушляхетнити, той перебуватиме в мирі з самим собою». Що ж стосується таро, то ви знаєте не згірш за мене: кожному гравцеві карти лягають інакше; хто правильно зуміє розпорядитися козирями, той і виграє партію...

Ходімо вже, пане Цвак! Ходімо, бо ще, чого доброго, вип’єте все вино майстра Перната, йому нічого не залишиться...

Загрузка...