Примара

До глибокої ночі я гарячково міряв кроками свою комірчину, ламав голову, як би ж то «їй» допомогти.

Іноді поривався зійти вниз до Шемая Гіллеля, розповісти йому про довірену мені таємницю й попросити поради. Але щоразу спам’ятовувався.

Гіллель видавався мені таким велетом духу, що було б блюзнірством докучати йому буденними речами. Потім знову хвилями находили на мене пекучі сумніви, чи було все те насправді. Бо ж трапилося зовсім недавно, а вже так дивно зблідло у пам’яті порівняно з яскравими враженнями дня, що минув.

А може, все мені таки наснилося?

Чи міг я, людина, яка зазнала неймовірного — забула про своє минуле, хоч на секунду прийняти за даність те, єдиним свідком чого була моя пам’ять?

Мій погляд упав на свічку Гіллеля, вона ще лежала на фотелі. Дяка Богові, принаймні в цьому не було сумнівів: я стикався з ним особисто!

Може, не довго вагаючись, кинутися до нього, обняти його за коліна і, як людина людині, пожалітися на невимовну тугу, яка точить моє серце?

Я вже вхопився за клямку, та опустив руки, бо знав, що буде далі: Гіллель м’яко проведе долонею по моїх очах — ні, ні, тільки не це! Я не мав права жадати полегші! «Вона» довірилася мені, поклалася на мене. І навіть якщо я вважав небезпеку, що, як здавалося бідолашній, їй загрожувала, надуманою і мізерною, то їй вона бачилася незмірною та жахливою.

Запитати поради в Гіллеля встигну й завтра. Я змусив себе міркувати тверезо й розважливо: турбувати його тепер, посеред ночі? Не годиться. Так вчинив би хіба душевнохворий.

Хотів було засвітити каганця, але передумав: відблиск місячного сяйва з покрівель навпроти осявав мою комірчину навіть більше, ніж мені хотілося. Я боявся, ніч стане ще безкінечнішою, якщо я запалю світло.

Стільки безнадії крилося у думці засвітити каганця, лиш би дочекатися дня, але потайний страх нашіптував, що від світла ранок відступить у недосяжну далину.

Я підійшов до вікна: наче примарний, завислий у повітрі цвинтар, простягалися химерні дахи — надгробні плити зі стертими датами життя і смерті над запалими могилами, «обителями» живих з видлубаними ними лазами й печерами.

Довго стояв я отак, задивившись понад верхами, доки поволі, дуже поволі крізь мою свідомість почало пробиватися здивування, чому не лякаюсь від шереху стишених кроків, які виразно долинали до моїх вух з-за стіни.

Я дослухався. Жодного сумніву: там знову хтось ходив. Підлога раз у раз поскрипувала під чиїмись скрадливими кроками.

Умить я прийшов до тями. Я аж ніби зсохся й змалів, так усе в мені стиснулося від напруженого прислуховування. Відчуття часу звелося до насущної миті.

Ось іще один уривчастий скрип: ніби злякався сам себе і стих. А тоді — мертва тиша. Насторожена, моторошна, зрадлива тиша, яка розтягує хвилини до безкінечності.

Я завмер, притулившись вухом до стіни. Горло перехопило від відчуття, що по той бік стіни хтось також стоїть так, як я, і робить те саме.

Я щосили напружував слух.

Нічого.

В ательє по сусідству все ніби вимерло.

Безгучно — навшпиньки — я прослизнув до фотеля біля ліжка, взяв свічку Гіллеля, запалив її.

Потім замислився: важкі залізні двері в коридорі, які вели до ательє доктора Савіолі, відчинялися з того боку.

Я схопив перший-ліпший гачкуватий шматок дроту, що валявся під різцями на моєму столі. Такі замки легко піддаються від першого ж натиску, достатньо лише підважити пружину.

А що тоді?

Там міг бути лише Аарон Вассертрум — нишпорив, винюхував, можливо, копирсався у шухлядах у пошуках нових доказів та звинувачень.

Чи багато користі принесе моє втручання?

Я вагався недовго: діяти, не думати! Лиш би розшматувати пута цього страхітливого очікування ранку!

І ось я вже перед залізними дверима горища, наліг на них, обережно пропхав дротика в замок і прислухався. Так і є: тихий шурхіт в ательє, мовби хтось витягає шухляду.

Наступної миті замок відскочив.

Я оглянув кімнату, хоча там було майже темно, а свічка тільки сліпила мене, не даючи світла, і помітив чоловіка в чорному пальті, який нажахано відсахнувся від письмового столу. На секунду завагавшись, куди йому втікати, він зробив порух, ніби хотів кинутися на мене, натомість зірвав з голови капелюха й поспіхом затулив ним обличчя.

«Що вам тут треба?» — хотів було вигукнути я, але чоловік мене випередив:

— Пернате! Ви? На Бога! Заберіть світло!

Голос видався мені знайомим і аж ніяк не належав лахмітникові Вассертрумові.

Машинально я задмухнув свічку.

Кімната відразу поринула в напівтемряву, лише імлисте мерехтіння знадвору сіялося крізь вікно, як і в моїй комірчині. До краю напруживши зір, я зумів розпізнати у виснаженому лихоманкою обличчі над коміром пальта риси студента Харусека.

«Монах!» — ледь не зірвалося з мого язика, і я ураз збагнув, хто примарився мені вчора в соборі: Харусек! Ось чоловік, до якого треба звернутися! Я згадав його слова, сказані тоді, у дощ, під аркою брами: «Знатиме Аарон Вассертрум, як можна довгою непомітною отруєною голкою проткнути мури. Саме того дня, коли він захоче погубити доктора Савіолі!»

Чи мав я в особі студента союзника? Чи знає він, власне, що трапилося? Його перебування в ательє у такий час майже підтверджувало моє припущення, але я не наважувався запитати його про це навпростець.

Харусек кинувся до вікна й визирнув з-за фіранки вниз, на вуличку.

Я здогадався: він боявся, що Вассертрум може помітити світло моєї свічки.

— Ви, мабуть, подумали, майстре Пернат, що я злодій, нишпорю поночі у чужому помешканні? — несміливо озвався він після довгого мовчання. — Але присягаюся вам...

Я відразу урвав його мову й заспокоїв.

Аби показати, що ні в чому його не підозрюю, навіть більше, маю за союзника, я розповів Харусекові з деякими необхідними, на мою думку, недомовками, який маю стосунок до ательє; розповів, що побоююся, аби одна близька мені жінка, яка перебуває у небезпеці, не стала жертвою шантажу лахмітника.

З того, як ввічливо, не перебиваючи запитаннями, він мене слухав, я зрозумів, що йому вже майже все відомо, ймовірно, навіть з подробицями.

— Так і є, — замислено мовив Харусек, коли я замовк. — Отже, я не помилився! Ясно, що цей покруч хоче затягнути зашморг на шиї Савіолі, але, вочевидь, ще не назбирав достатньо доказів. Бо інакше чого б він тут вештався! Саме вчора я — скажімо так — «випадково» проходив нашим провулком, — пояснив він, помітивши запитання у моєму погляді, — і мені впало в око, як Вассертрум спершу довго, начебто безтурботно, швендяв туди й сюди перед нашою брамою, а потім, коли йому здалося, що ніхто за ним не спостерігає, шаснув у підворітню. Я кинувся за ним, вдав, ніби до вас прямую, тобто постукав у ваші двері й сполохав його тієї миті, як він длубався ключем у замку залізних дверей на горище. Щойно я підійшов, старий одразу покинув своє заняття і теж постукав вам у двері. Вас, мабуть, не було вдома, бо ніхто не відчинив.

Обережно порозпитувавши в ґетто, я довідався, що хтось, дуже схожий за описами на Савіолі, винаймає тут помешкання для таємних побачень. А що доктор Савіолі дуже хворий, мені неважко було пов’язати все докупи й зробити висновки.

Ось бачите, це я познаходив у шухлядах, щоб принаймні випередити Вассертрума, — закінчив розповідь Харусек, показуючи на стосик листів на письмовому столі. — Це всі папери, які зміг знати. Сподіваюся, нічого не проминув. У кожному разі обнишпорив усі шафи та скрині, наскільки це можна було зробити в темряві...

Слухаючи Харусека, я вивчав кімнату, мій погляд мимоволі зачепився за підйомну ляду, що вела на горище. То була прямокутна плита з кільцем замість клямки. Десь у потемках свідомості зринула оповідь Цвака: якось він розказував мені про потайний хід, який веде знизу нагору, в ательє.

— Де нам сховати листи? — знову озвався Харусек. — Ви, пане Пернат, та ще я — єдині в усьому ґетто, кого не боїться Вассертрум. Щодо мене, тут є... свої... особливі підстави... — процідив він крізь зуби, і я побачив, як спотворилося ненавистю його обличчя. — А вас він вважає... — Харусек похлинувся словом «юродивий», зумисне закашлявся. Я здогадався, що він мав на увазі, та не образився. Щастя від того, що я можу «їй» допомогти, захлиснуло мене по вінця, притупивши інші відчуття.

Зрештою, ми дійшли згоди, що листи ліпше заховати в ме­не, і перебралися до мого помешкання.

Харусек давно вже пішов, а я ніяк не міг наважитися лягти в ліжко. Якесь внутрішнє невдоволення гризло мене й не пускало. Відчував: мушу іще щось зробити, але що? Що?

Укласти план для студента, як усе відбуватиметься в подальшому?

Цього замало. Однаково Харусек не спускатиме ока з лахмітника. Мене аж пересмикнуло на згадку, якою ненавистю віяло від слів студента.

Що ж такого лихого заподіяв йому Вассертрум?

Дивний внутрішній неспокій пучнявів у мені, ледь не доводячи до розпачу.

Щось невидиме, потойбічне кликало мене, а я не розумів того поклику, наче вишколений кінь, якого смикають за повід, а він не знає, який трюк йому виконувати, не розуміє волі свого господаря.

Спуститися до Шемая Гіллеля?

Усе в мені поставало проти такого кроку.

Учорашня з’ява в соборі монаха з головою Харусека була відповіддю на моє німе благання про пораду й ніби попередженням не нехтувати інтуїцією. Приховані сили давно вже виборсувалися у мені, я дуже виразно це відчував, тож навіть не намагався їм опиратись.

Не просто відчитувати літери в книжках, а відчувати їх, сотворити в собі товмача безсловесних інстинктів — ось де ключ до порозуміння з самим собою.

«Мають вони очі, але не бачать, мають вуха, але не чують», — згадалася цитати з Біблії, яка все й пояснювала.

«Ключ, ключ, ключ», — машинально повторювали мої уста, а дух — помітив я — тим часом потішався з тих дивних ідей.

«Ключ, ключ?..»

Мій погляд упав на зігнутий дріт у руці, яким я нещодавно відчиняв двері, і непогамовна цікавість спалахнула в мені — куди веде з потайної кімнатки металева підйомна ляда.

Не довго думаючи, я знову подався до ательє Савіолі, щосили потягнув за кільце, аж доки мені таки врешті вдалося підняти ляду.

Спершу — лише темрява.

Потім я побачив вузькі стрімкі сходи, що губилися у глибокій пітьмі.

Я рушив униз.

Якийсь час я спускався, тримаючись за стіну, — сходам не було ні кінця, ні краю: вогкі від плісняви та гнилизни ніші, повороти, вигини й кути, коридори — просто, ліворуч і праворуч, рештки старих дерев’яних дверей, розгалуження ходів і знову сходи, сходи, сходи — догори і вниз.

Млосний, давкий запах вільгості й землі.

І жодного промінчика світла.

Якби ж то я здогадався взяти з собою свічку Гіллеля!

Нарешті рівна гладка долівка під ногами.

Зі скрипу під ногами я збагнув, що ступаю по сухому піску.

Це міг бути один з хаотичних потайних ходів попід єврейським кварталом, який зводив до ріки.

Я не здивувався: півміста вже споконвіку стоїть на таких підземних катакомбах: мешканці Праги завжди мали переконливі підстави боятися денного світла.

Хоч брів уже цілу вічність, німотна тиша над головою свідчила, що я усе ще перебуваю під єврейським кварталом, який уночі немов вимирає. Пожвавлені вулиці та площі сповістили б про себе віддаленим гуркотом коліс карет і бричок.

На мить мене захлиснув страх: а що, як я заблукав, кружляю колом? А як провалюся до якоїсь діри, поранюся, зламаю ногу й не зможу йти далі?

Що тоді буде з її листами в моїй комірчині? Вони ж неодмінно потраплять до рук Вассертрума!

Згадка про Шемая Гіллеля, який уособлював для мене спасителя й провідника, несамохіть заспокоїла мене.

З обережності я все ж рушив повільніше, намацуючи ногами твердь і простягнувши вгору руку, щоб ненароком не вдаритися головою, якщо склепіння стане нижчим.

Час до часу, а згодом дедалі частіше я зачіпав рукою стелю, зрештою, довелося мені пробиратися нагінці.

Раптом рука провалилася у порожнечу. Я зупинився, задер голову, придивляючись. Що більше напружував зір, то ніби виразніше бачив слабке мерехтіння світла вгорі.

Може, то шахта якогось льоху?

Я випростався, обома руками обмацав на рівні голови отвір правильної чотирикутної форми, викладений цеглою.

Поволі я почав розрізняти тьмяні обриси горизонтально покладеної хрестовини, мені пощастило вхопитися за перекладини, підтягнутися і видряпатися на неї.

Я стояв на хрестовині, намагаючись зорієнтуватись у просторі.

Вочевидь, якщо мене не обманювало відчуття дотику, тут обривалися рештки залізних ґвинтових сходів.

Обережно, надзвичай обережно нишпорив я довкола себе, доки нарешті намацав другу сходинку й виліз на неї.

Усього виявилося вісім сходинок, кожна на висоті людського зросту над попередньою.

Дивно: сходи впиралися нагорі в якусь обшивку, що крізь неї рівномірно, перехресними променями сіялося слабке світло, яке я помітив ще знизу!

Наскільки міг, я пригнувся, щоб краще роздивитися здаля, як перетинаються світляні лінії, і, на своє превелике здивування, побачив, що вони утворюють шестикутник! Характерна ознака синагоги.

Що б це могло бути?

Раптом я здогадався: то була ляда, повз краї якої просочувалося світло! Дерев’яна ляда в формі шестикутної зірки.

Я уперся в неї плечима, натиснув і вже за мить опинився у кімнатці, залитій яскравим місячним сяйвом. Кімнатчина була доволі тісною і, за винятком купи мотлоху в кутку, цілком порожньою, з єдиним, густо заґратованим вікном.

Дверей чи якогось іншого входу, окрім того, яким прийшов сам, я не знайшов, хоч ретельно обнишпорив усі стіни.

Прути віконних ґрат стояли так щільно, що годі було й думати пропхати крізь них голову, але дещо я все ж побачив: кімната розташовувалась приблизно на висоті третього поверху, бо дахи двоповерхових будинків навпроти лежали набагато нижче.

Протилежний бік вулиці трохи виднівся, однак через яскраве місячне сяйво, що засліплювало мене, він здавався темним, тож я не міг добачити дрібниць.

Вуличка, без сумніву, вилася єврейським містом, вікна були або замуровані, або ж означені лише карнизами: тільки в ґетто будинки так дивно обернені спинами одні до одних.

Даремно я мучився, ламав собі голову, у яку дивну споруду я потрапив.

Може, це покинута бокова маленька вежа грецької церкви? Або закуток Старонової синагоги?

Але околиці не ті...

Я знову роззирнувся по кімнаті. Нічого, щоб давало хоч малесеньку зачіпку: голі стіни й стеля, давно облуплений тиньк, ні дірок від цвяхів, ані самих цвяхів, які могли б засвідчити, що хтось тут колись мешкав.

Підлога по кісточки вкрита пилюкою, ніби десятиліттями нею не ступала жива істота.

Розгребти мотлох я погидував. Темрява у кутку не давала розгледіти, що саме там лежить.

На перший погляд, скидалося на купу шмаття, зв’язаного у вузол.

А може, старі чорні саквояжі?

Я шпортнув ногою, і мені вдалося витягнути звідти час­тину лахміття на світло від місяця, що пасмугою пролягло почерез кімнату. Щось схоже на широку темну стрічку поволі розгорнулося на підлозі.

Блискуча цятка, мовби око!

Металевий ґудзик?

Нарешті я здогадався: з клубка випав рукав чудернацького старомодного покрою. Маленьку білу шабатурку чи щось схоже, яка, вочевидь, лежала під ним, я нехотячи розчавив ногою, і вона розсипалася на купу плямистих плашок.

Я легенько копнув їх, одна з плашок впала на світло.

Картинка?

Я нахилився: паґад — перша карта колоди таро!

Те, що видалося мені білою шабатуркою, було насправді колодою карт таро.

Я підвівся.

Це ж треба! Сміховинна знахідка. Гральні карти у такому примарному місці!

Дивина! Я аж змусив себе усміхнутися, хоча тихий страх цівкою вже просочився у моє єство.

Машинально перелічуючи карти, я дошукувався банального пояснення, як могли вони тут опинитися. Повна колода — 78 карт. Ще доки лічив, помітив: плашки були зимними на дотик.

Крижаним холодом віяло від них. Я навіть не міг розтулити пальці, так вони задубіли. Знову я взявся за пошуки природного пояснення того, що відбувалося.

Легкий костюм, довге блукання підземними переходами без пальта й капелюха, сувора зимова ніч, кам’яні стіни, пронизливий мороз, який укупі з місячним сяйвом впливав до кімнатки, — дивно, що мерзнути я почав аж тепер. Виною тому було, мабуть, тривале гарячкове збудження...

Дрож пронизав мене, дедалі глибше проникаючи в тіло.

Я відчував, як крижаніє мій скелет, а кожна кісточка видавалася холодним залізним прутом, до якого примерзала плоть.

Я бігав кімнатою, тупотів ногами, молотив себе руками — нічого не допомагало. Я міцно стиснув зуби, щоб не чути їхнього цокотіння.

Це — смерть, мовив я сам до себе, дотуляється холодними руками до моєї потилиці.

Я шалено відганяв від себе сон замерзання, що при­туплював усі відчуття, огортав, наче пухкою, задушливою ковдрою.

«Листи! У моїй кімнаті її листи! — криком вибухнуло в мені. — Їх знайдуть, якщо я тут помру. А вона ж сподівається на мене! Її порятунок в моїх руках! Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»

Я щодуху волав крізь віконні ґрати, а пустельна вуличка відповідала луною: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»

Я падав на підлогу й знову підхоплювався на рівні ноги. Не маю права померти, не маю права! Заради неї, тільки заради неї! Я готовий був іскри витесати зі своїх кісток, лиш би зігрітися.

Мій погляд впав мимохіть на шмаття у кутку, я кинувся до нього, тремтячими руками натягнув поверх свого одягу. То був старомодного крою ветхий костюм з цупкої темної тканини.

Від нього відгонило гнилизною.

Потім я скоцюрбився у протилежному кутку й відчув, як попід шкіру помалу розливається тепло. Лише жахливе відчуття зледеніння кісток ніяк не минало. Я сидів непорушно, лише водив поглядом довкола: карта, яку побачив першою, — паґад — лежала на місячній доріжці посеред кімнати.

Я не міг відвести від неї очей.

Вона, здавалося, наскільки я міг судити з такої віддалі, була намальована аквареллю невправною дитячою рукою і зображувала єврейську літеру «алеф» у вигляді чоловіка у старофранконському одязі, з коротко підстриженою сивою борідкою, з піднятою лівою і опущеною правою рукою.

Хіба той чоловік не дивно схожий на мене? — закралася мені підозра. Борідка. Вона цілком не пасувала до паґада. Я підповз ближче й пожбурив карту до решти мотлоху в кутку, щоб не муляла очі.

Так вона там і лежала, мерехтіла до мене з темряви біло-сірою розмитою плямою.

Зусиллям волі я змусив себе думати, як потрапити додому.

Чекати ранку! Гукнути перехожим з вікна, щоб передали мені нагору драбиною свічки або ліхтарню! Я усвідомлював, що без світла безкінечним заплутаним лабіринтом мені ніколи не потрапити назад. Або якщо вікно надто високо, можна спустити мені на мотузці... Господи! — блискавкою пронизало мене. Тепер я знав, де опинився! Кімната без дверей лише з одним заґратованим вікном — старовинний будинок у Старошкільному провулку, який усі оминали десятою дорогою! Якось, багато років тому, один чоловік уже спускався на мотузці з даху, щоб зазирнути через вікно, і мотузка обірвалася... Так... Я був у будинку, де щоразу зникав примарний Ґолем!

Безмежний жах, якому я безнадійно опирався і навіть нагадуванням про листи не міг його притлумити, паралізував мої думки й змусив судомно зіщулитися серце.

Квапно пробелькотів я схололими устами, що це лише вітер крижано дмухнув з кутка; повторював ті слова щораз швидше й швидше, дихання зі свистом вихоплювалося з грудей — нічого більше не допомагало: ген там, у кутку, білувата пляма... карта... надималася пухирем, доповзала до місячної доріжки й знову ховалася у темряві... Звуки, наче краплі, прокинулися — чи то в думках, чи в передчутті, чи наяву... у просторі й водночас поза ним... та все ж десь... глибоко в серці й знову посеред кімнати, схожі на циркуль, який, падаючи, впинається у дерево й застрягає там...

Щораз знову й знову: біла пляма... біла пляма!.. «Це лише карта, нікчемна, дурна карта!» — волаю я до свого мозку. Намарне!

Та ось він набирає обрисів... обростає плоттю... Паґад забився у куток і незмигно дивиться на мене звідти моїм обличчям.

Минають години... Я сиджу непорушно, зіщулившись у своєму закутку, — промерзлі мощі в чужому, зотлілому одязі. А той, навпроти, — то я сам.

Німий і застиглий.

Ми вдивляємося навзаєм у вічі, один — потворне віддзеркалення іншого...

Чи він теж бачить, як місячний промінь спроквола, ліниво пересувається підлогою, наче стрілка невидимого годинника безмежності, виповзає на стіну й стає дедалі блідішим.

Я загіпнотизував його своїм поглядом, тож даремно намагався він розчинитися у передранішній сутіні, яка квапилася через вікно йому на допомогу.

Я міцно його тримав.

Крок за кроком виборював у нього своє життя, життя, що було моїм, але більше мені не належало...

А коли він з настанням світанку геть змалів і знову заповз у свою карту, я підвівся, підійшов й запхав до кишені його — паґада.

Провулок унизу ще був безлюдний та пустельний.

Я перетряс мотлох у кутку, до якого вже дісталося світло дня: черепки, іржава пательня, зітліле клоччя, шийка пляшки. Мертві речі й водночас такі дивно знайомі.

І стіни — якими виразними стали тріщини й розколи! — де ж я їх бачив?

Я взяв до рук колоду карт — якийсь тьмяний спогад зринув у пам’яті: чи не сам я їх розмальовував? Ще дитиною? Ген давно-давно?

То були старезні карти таро. З єврейськими знаками. Номер дванадцять мав би зображувати «вішальника» — звідкись я це пам’ятав... Униз головою... Руки за спиною... Я перетасував карти. Ось! Ось він!

Далі знову — у напівсні-напівреальності — перед моїми очима постала картина: почорніла будівля школи, згорблена, перекошена — похмуре відьомське кубло з піднятим лівим крилом, праве зрослося із сусіднім будинком. Нас кілька підлітків... Десь тут занедбаний льох...

Потім я оглянув себе: старомодний костюм видався мені цілком чужим, і це знову збило мене з пантелику.

Гуркіт підводи на вибоїстій бруківці вирвав мене із задуми, та коли я визирнув униз, на вулиці не було жодної живої душі. Тільки великий пес стояв на розі, ніби чекав чогось.

Ось! Нарешті! Голоси! Людські голоси!

Дві старі жінки поволі дибали собі провулком. Я, скільки міг, пропхав голову крізь ґрати й гукнув їх.

З роззявленими ротами вони видивлялися, звідки їх кликали, радилися між собою. Та, побачивши мене, з пронизливим криком кинулися навтьоки.

Вони прийняли мене за Ґолема, збагнув я.

Я сподівався, що ось зараз збіжаться люди, з якими я зумію порозумітися, але минула година — нікого. Лише то тут, то там обережно визирало якесь бліде обличчя й миттю зникало з нажаханим криком.

Чекати довгі години, а може, й до завтра, доки з’явиться поліція — лакеї держави, як їх називав Цвак?

О ні, ліпше спробую з’ясувати, куди далі ведуть підземні коридори.

Можливо, тепер, з настанням дня, хоч трохи світла проб’ється униз крізь тріщини в мурах?

Я зліз сходинками в льох і рушив тим шляхом, яким учора прийшов: через купи розбитої цегли, обвалені пивниці, видерся розваленими сходами і... раптом опинився у темних сінях чорного шкільного будинку, щойно баченого в маренні.

На мене нараз накотилася хвиля споминів: оббризкані чорнилом лави, арифметичні зошити, скиглявий спів, хлопчик, який запускав до класу хрущів, читанки з розчавленими канапками, запах помаранчевих скоринок. Я знав напевне: колись, хлопчиною, я був тут. Але я не мав часу на роздуми, я квапився додому.

Першим, хто стрінувся мені на Санітровій вуличці, був горбатий старий єврей із сивими пейсами. Ледь загледівши мене, він затулив обличчя руками й, голосячи гебрейські молитви, кинувся геть.

На лемент, видно, висипав зі своїх нір тлум люду, бо позад мене здійнявся неймовірний гармидер. Обернувшись, я побачив галасливий збурений натовп зі спотвореними страхом, блідими, мов у мерців, обличчями, який валом котився за мною услід.

Здивовано я оглянув себе й зрозумів: на мені була дивна середньовічна одіж поверх костюма, тож люди прийняли мене за Ґолема.

Я прожогом звернув за ріг вулички в якусь підворітню і позривав із себе ветхе шмаття.

Тієї ж миті повз мене з несамовитими вигуками протупотіла юрба, озброєна ломаками.

Загрузка...