Ґольдштайн

Частина перша. «Злочин»

Пахло деревом, клеєм та свіжою фарбою. Вона була наодинці з темрявою та тишею. Усе, що вона могла чути, — це її дихання та тихе цокання годинника у кишені її куртки. Чоловік, здавалося, знову пішов, але вона вирішила ще трохи почекати і потягнулася, щоб відбувся приток крові до рук і ніг. Принаймні на вішаку не було тремпелів. Через щілину у дверях пробилося трохи світла, і вона витягла з куртки годинник. Невдовзі після дев’ятої нічний сторож мав би закінчити свій обхід нагорі, на шостому поверсі.

Відповіддю стало скреготіння ліфта, який так голосно загур­котів у темряві, що вона аж підстрибнула. Воно віддалялося. Він повертався вниз і протягом наступних кількох годин був зайнятий лише тим, що зачиняв віконниці на дверях та вітринах й стежив, щоб усе було зачинено і ніхто не намагався проникнути всередину.

Алекс обачно й обережно відчинила шафу й зазирнула у щілину, яка ставала дедалі ширшою. Бенні завжди казав, що обережність — це мати порцелянової скриньки. Неонові вивіски на Тауенцієнштрасе спрямовували у вікна стільки різнобарвного світла, що їй навіть не довелося вмикати ліхтарик, вона могла бачити все: розкішну спальню, яку вони тут облаштували, ліжко, настільки широке, що в ньому могла б спати ціла родина, килим, такий м’який, що її ноги потопали у ньому. Вона подумала про колючий кокосовий килимок перед ліжком, який їй довелося ділити з Карлом, коли вона ще жила зі своїми батьками, з чотирма людьми на занадто малій кількості квадратних метрів із занадто малою кількістю світла. Що могло статися з Карлом? Вона навіть не знала, чи шукали його копи після смерті Бекмана. Вона не тужила за родиною, але хотіла б побачити знову свого молодшого брата.

Алекс обернулася, її очі вловили рух десь на межі поля зору, і тоді вона впізнала велике дзеркало на туалетному столику, а в ньому — вісімнадцятирічну дівчину із зухвалим поглядом, ноги в мішкуватих штанях, волосся з груботканого льону, зібране докупи.

Вона криво посміхнулася своєму відображенню. Опинившись біля кінця багато обклеєного шпалерами листа фанери, призначеного для імітації стіни спальні, Алекс знову подивилася за ріг. Насправді це було непотрібно, оскільки нічний сторож робив би наступний обхід торгових залів тільки завтра вранці, ближче до кінця його зміни, вона дізналася про це від Каллі. Тут не було жодної душі. Протягом наступних кількох годин усе це належало їй та Бенні. Їй подобалося це відчуття.

Алекс без проблем зорієнтувалася, їй вистачило неспокійного зовнішнього світла, яке постійно мерехтіло мінливими фарбами. Раніше, коли тут ще було світло й повно народу, вона запам’ятала найголовніше. Попереду розташовувалися двері, що вели на південну сходову клітку, а там ліворуч, за стіною із візерунками штор, — ескалатори.

Усе було тихо, шум машин долітав до неї приглушеними й слабкими звуками, він був майже нереальний, глухе шепотіння з іншого світу, яке не мало нічого спільного із цим зачарованим світом. Вона увійшла до безлюдної зали зі шторами, яка теж була схожа на казковий замок, де висіли від стелі до підлоги довгі штори з оксамиту, тюлі та шовку. Ще маленькою дівчинкою вона стояла тут і дивувалася, тримаючи за руку свою матір, яка, як невдовзі дізналася мала Александра, ніколи не приходила щось купувати, а лише дивитися, дивуватися й мріяти. «Гарно роздивися все це, — сказала вона Алекс, — такі бідняки, як ми, не можуть собі цього дозволити. Але вони не можуть нам заборонити дивитися на це».

На багатому Заході ніколи не вистачало грошей на покупки, навіть у найкращі часи, коли батько ще мав роботу, а у матері була станція прибирання. Вони нечасто залишали свою Боксхагенерплац, а коли зрідка приїжджали на Захід — на Курфюрстендамм, в «КаДеВе» та на Тауенцієнштрасе{1} — для її батька це були лише символи марнотратного капіталізму, Захід був Вавилоном гріхів, яких він уникав, як диявол святої води. Без наполегливості матері впертий старий не погодився б і на кілька літніх візитів до зоопарку. Але Еміль Райнгольд також розумів, що пролетарським дітям не слід відмовляти в чудесах природи. Алекс ніколи не дивилася на істот, які мучилися за ґратами, навіть на білих ведмедів, про яких вона думала дорогою назад, тому що вся родина Райнгольдів регулярно йшла по Тауенцієнштрасе, перш ніж сісти в метро на Віттенбергплац і поїхати назад на схід. Уже з перших вітрин Еміль Райнгольд починав свою проповідь про надмірності капіталізму, тоді як Алекс та її мати замислено й замріяно розглядали ці вітрини. Вже тоді вітрини «КаДеВе» чарівним чином вабили Алекс. Тоді в очах матері можна було побачити давно згаслі мрії, наприклад, мрію про краще життя, про таке життя, яке їй точно не могла запропонувати диктатура пролетаріату. Батько ніколи нічого з цього не помічав. Або не хотів помічати. Він продовжував проповідувати, і його сини були уважними слухачами, особливо Карл, який завжди ставився до всього дуже серйозно. Карл, пролетарський принц, видатний комуніст. А тепер? Тепер йому доводиться ховатися від поліції, як і його молодшій сестрі-крадійці.

Алекс була вже майже на ескалаторах, коли один звук повернув її в сьогодення, різке клацання, набагато ближче й чіткіше, аніж приглушений гуркіт транспорту. Вона миттєво присіла за двома величезними рулонами тканини й прислухалася. Щось вдарилося об скло, вона почула брязкіт, що залишив подряпину на одному з вікон. Вона намагалася визначити природу цих звуків. Тріпотіння, потім воркування. Виходячи зі свого укриття, вона побачила силуети двох голубів у неоновому світлі, що примостилися на підвіконні за вікном.

Дурна курка! Алекс глибоко вдихнула, щоб заспокоїти своє серце, яке сильно калатало. Спочатку дзеркало, а тепер ось це! Бенні б розсміявся, побачивши її такою! Відколи вона стала такою полохливою? Відколи зрозуміла, що піклується про своє безладне життя більше, ніж хоче визнавати?

Голуби замахали крилами назад у ніч, а Алекс продовжила свій шлях. З кожним кроком вона почувалася все більш захищеною, напружена нервозність, яка накопичилася за години очікування у шафі, перетворювалася на маленьку насторожену грудку глибоко всередині неї, поки вона дедалі більше насолоджувалась блуканням тихим нічним універмагом. Ніби все впало в столітній сон, а вона була єдиною, хто прокинувся в цьому зачарованому королівстві. «КаДеВе» перевершив усі універмаги, в яких вона раніше дозволяла себе замкнути; «Тіц» та навіть величезний «Карштадт»{2} на Германнплац бліднуть у порівнянні з розкішшю на Тауенцієнштрасе.

Вона вийшла із залу зі шторами й підійшла до ескалаторів. Металеві сходи стояли нерухомо й мертво, наче якась зла фея все тут заморозила. Їй довелося спускатися п’ять поверхів до узгодженого місця зустрічі, що було на першому. Тютюнові вироби, як завжди. Це стало чимось на кшталт ритуалу. Перед від’їздом вони запаслися сигаретами тих марок, які вони ніколи не могли собі дозволити. У Бенні був нюх на хороший тютюн.

Алекс згадала, як вона познайомилася з ним, сперечаючись через недопалок, що якийсь багатий негідник наполовину викуреним кинув на тротуар перед залізничною станцією «Зоо­логічний сад». Це було десь на початку лютого, через кілька тижнів після того лайна з Бекманом, це був страшенно холодний день; до того часу Алекс вже витратила останні гроші, які вона виманила у того товстуна на різдвяному ярмарку. Вона була голодна. І не курила вже два дні.

У той самий момент вони накинулися на все ще запалену сигарету, Алекс і цей стрункий, майже мініатюрний білявий хлопець, який здавався незграбним, але був надзвичайно вправним у своїй справі. Але Алекс схопила його швидше. А як він зиркнув на неї, коли її рука першою дісталася до сигарети! Вона одразу ж затягнулася, так сильно її тіло бажало хоч трохи нікотину. Це було справжнє диво, що вони зіштовхнулися і поділилися недопалком, мабуть, це були його очі, які пом’якшили тоді серце Алекс. Від самого початку вона відчувала, що має наглядати за цим худорлявим хлопчиком із сумними очима, у неї розвинулися майже материнські почуття до цього хлопчика, якому ще не було й шістнадцяти, або принаймні почуття старшої сестри, хоча це він був тим, хто показував їй у наступні тижні, як вижити на вулиці. Бенні навчив її, як без проблем витягати гаманці з чужої куртки, як відмикати двері, від яких у тебе немає ключа, як кермувати машинами, які тобі не належать. Ціла маса корисних речей для дівчини, яка ввечері не знала, що вона буде їсти наступного дня.

Усю весну вони ходили повз кишенькові та дрібні квартирні крадіжки, виконуючи кілька доручень для Каллі й ледве зводячи кінці з кінцями. Поки не дізналися про штуку з універ-­магом.

У перший раз, у «Тіці» на Дьонгоффплац, це сталося просто так, це був чистий збіг обставин. Насправді Алекс та Бенні гуляли універмагом аж до самого закриття, оскільки надворі почався дощ. Ідея прийшла до них сама собою, раптово у той момент, коли персонал почав ввічливо просити клієнтів піти. Алекс та Бенні потрібно було лише переглянутися, і план був укладений. Наступні кілька годин вони провели, тулячись у величезній скрині для багажу, поки все навколо не затихло. У їхніх тілах боліла кожна кістка, коли вони нарешті наважилися звідти вилізти. Потім вони спорожнили вітрини ювелірних виробів і подивилися, що ще там можна було вкрасти. Диван навряд чи був варіантом. Вони змогли наповнити дві маленькі валізи, які знайшли у відділі шкіряних виробів, — рівно стільки, скільки могли зручно винести звідти, не привертаючи зай­вої уваги. Коли вони вийшли на подвір’я через вікно, а потім на Краузенштрасе, їх ніхто не зупинив, ніхто не побачив, що вони щойно зробили і що несли у своїх валізах. З повним спокоєм вони сіли в наступну підземку на Шпіттельмаркт. Люди в метро теж не звернули жодної уваги на двох підлітків з валізами, які були схожі на вуличних торговців і, виснажені після довгого й безплідного дня, поверталися додому.

Наступного ранку у Каллі були величезні очі. І він охоче роздавав вугілля. Вони ще ніколи не приносили йому стільки. Щонайбільше старий кишеньковий годинник, який вони витягли у п’яного, або трохи мотлоху з якоїсь машини. Після того що відбулося у «Тіці», вони полишили такі дрібниці. Крадіжки гаманців у метро чи обдирання п’яних ледве компенсувалося і завжди було азартною грою, тим часом афера з універмагами приносила більше. Також це була дитяча гра: замкнутися там, витягти якомога більше мотлоху з вітрини, а потім забратися звідти. Поки нічні сторожі помітять порожні вітрини, Алекс та Бенні вже давно там не буде. Таким чином вони вже відвідали чотири магазини, а останнього разу, з «Карштадту», змогли винести справді гарні товари. Але спочатку Каллі мав запропонувати їм найкращу адресу в місті, про яку вони, мабуть, не здогадалися б самі з чистої поваги: у «КаДеВе» справді було що взяти, він сказав, чому вони навіть не зайшли туди; і цей універмаг також буде охоронятися не краще за «Тіц» або «Карштадт», та ще й гарантував, що він знає когось, хто там працює.

А тепер вона була всередині, спускаючись поверх за поверхом ескалаторами, які в своїй нерухомості здавалися важчими за будь-які кам’яні сходи. Відчуття того, що величезний «КаДеВе» належить зараз лише їй, раптом наповнило Алекс силою. Вона згадала про те, як разом із Бенні ходила від відділу до відділу у «Тіці», і про те, як їм сподобалося залишатися наодинці з усіма цими скарбами. Вони передивилися багато речей і навіть завітали до відділу іграшок, спочатку трохи зніяковівши, бо обидва, попри своє близьке знайомство, переважно приховували одне від одного свою дитячу сторону, але коли вони дісталися до другого універмагу — знову «Тіц», цього разу на Александерплац — вони зібралися й одразу взялися до роботи.

Перед нею відкрився великий хол на першому поверсі, спуск сходами закінчився. Щоб дістатися до тютюнових виробів, їй довелося перетнути відділ чоловічого одягу і пройти крізь алею манекенів. Воскові обличчя дивилися на неї зарозуміло й безпристрасно, зовсім як ті пройдисвіти, які справді носили цей чудовий одяг надворі й ледве могли ходити через свою зарозумілість. Алекс ненавиділа таких чоловіків й насолоджувалася думкою про те, що, можливо, це були справжні франти, усі зачаровані та прокляті провести решту свого життя, скам’яніло стоячи у «КаДеВе»: ціна можливості завжди вдягатися за останньою модою. Наприкінці армії манекенів вона вже могла вгадати дерев’яну обшивку та полиці тютюнового відділу.

Бенні, здавалося, там ще не було. Вона намагалася розгледіти щось у слабкому світлі, яке мерехтіло назовні. А потім вона завмерла на середині шляху й зупинилася, оскільки їй здалося, що одна з ляльок перемістилася далеко назад, на інший кінець стелажу. Вона уважно придивилася, але все було, як завжди, тихо. Якась червона неонова вивіска блимнула надворі й змусила тут танцювати тіні, ось і все. У всякому разі серед ляльок не було нічного сторожа — жодного картуза в рядку, лише повсякденні федори, буржуазні казанки та елегантні циліндри. Алекс йшла далі, її серце все ще калатало, їй здавалося, що в цій тиші хтось міг почути її серцебиття. Лялька, яка її налякала, стояла в самому кінці рядка, саме перед проходом до тютюнової лавки, і, проходячи повз, Алекс показала їй язик.

Лялька трохи нахилила свій тулуб вперед, і в кінчиках пальців Алекс защипало так, наче їх вдарило електричним струмом.

— Проходьте, пані, — сказала лялька з угорським акцентом у дусі оперети, — тільки не соромтеся!

— Скажи, ти що здурів? Хочеш, щоб у мене був серцевий напад? — Алекс вдарила його у білосніжну сорочку.

— Не лякайтеся, будь ласка! — Бенні вклонився і, знявши циліндр, махнув їй через двері, наче торговець на ярмарку, який кокетує зі своєю публікою. — Заходьте, моя пані! І не бійтеся цін. Купуйте у нас усе, що тільки бачите, за справжню безцінь!

— Ти справжній дивак, — сказала Алекс, проте тепер їй довелося посміхнутися. — Ти виглядаєш як директор цирку під час репетиції!

Проте вона одразу пошкодувала про свої слова, побачивши його вираз обличчя. Він очікував здивування, захоплення, оплесків — принаймні ніяких жартів на свою адресу.

— Я подумав, що поки ми тут, треба гарно одягнутися, — пробурмотів Бенні, намагаючись не виказувати свого розчарування.

— Виглядає збіса елегантно, — швидко сказала Алекс. — Ніколи не бачила тебе у чомусь подібному.

— Як тобі? У житті таким, як ми, щось подібне не світить. А я все одно це ношу! — Бенні відкрив полотняну сумку. — Я теж купив тобі дещо із жіночого одягу, — сказав він, дістаючи червону шовкову сукню. — Як вона тобі?

— Нам слід зупинитися на коштовностях, — сказала Алекс, — Каллі не зможе продати одяг.

— Тільки приміряй, — він помахав червоним шовком.

— Зараз?

— Це вечірня сукня, а зараз якраз вечір.

Бенні простягнув плаття, і Алекс подивилася на темно-червону тканину, що переливалася.

— Хіба це не занадто... стильно?

— Питання в тому, чи тобі воно подобається.

Тканина була приємною на дотик, коли огорнула її руку. Алекс приклала до себе сукню й подивилася в одне з дзеркал, що висіли на колонах. У будь-якому разі розмір сукні був відповідним, і їй це теж сподобалося. Вона й подумати не могла, що у Бенні може бути стільки талантів. Він ніколи не купував нічого з одягу, навіть найменшу річ, навіть за ті гроші, які Каллі дав їм минулого разу і на які можна було б купити з пів дюжини нових костюмів. І йому знадобилося кілька днів, щоб зрозуміти, що вона купила собі нове пальто.

Бенні мовчки спостерігав за нею. Він дістав із внутрішньої кишені срібний портсигар й витяг пальцем одну сигарету. «Манолі», марка за шість пфенігів. Насправді він не виглядав смішним у цьому гарному прикиді, подумала вона, це було просто незвично, адже вона завжди бачила його лише у грубих полотняних штанях та потертій шкіряній куртці.

— Хочеш одну? — запитав він, простягаючи портсигар, але Алекс похитала головою.

— Лише одну затяжку, — сказала вона.

Бенні запалив сигарету й одразу передав її далі.

Алекс зробила дві глибокі затяжки і повернула її.

— Виглядає гарно, — сказав він, витягаючи з кишені рукавички та маленький капелюшок. — Тобі варто одягнутися.

Алекс вагалася лише пів секунди, потім забрала речі за колону і переодягнулася там. Сукня справді сиділа, наче на неї зшита. Вона натягнула рукавички й одягла капелюшок. Її серце шалено калатало, вона ніколи не носила нічого настільки гарного. У сукні вона почувалася добре і водночас невпевнено, це було дивне відчуття. Це було схоже на Бенні; вона справді могла б обійтися без того дурного зауваження, яке зробила раніше.

— Та-та-ра-та, — засурмила вона й представила себе.

Коли вона помітила здивування на обличчі Бенні, їй одразу стало легше. Хлопець, який зазвичай ніколи не замовкав, не сказав жодного слова, лише мовчки підійшов і роздивився її з ніг до голови. Вона знала, що він був вражений. Якими граціозними були його рухи в цьому одязі, особливо зараз, коли він злегка вклонився їй.

— Потанцюєш зі мною? — запитав він.

— А ти десь чуєш музику? — засміялася Алекс.

— Так, — сказав він, узявши її праву руку й обхопивши ліве плече, — а ти не чуєш?

Він почав наспівувати одну мелодію, повільно гойдаючи Алекс туди-сюди в такті три-чотири.

— Я взагалі не вмію танцювати.

— Залиш це мені.

А потім він почав кружляти, ведучи за собою Алекс. Його хватка була міцною, вона повністю віддалася його рухам та ритму його пісні, і це справді пішло само собою. Повз них проносилися гордовиті скоморохи з вітрин, полиці та вішаки з одягом, різнокольорові вогники, що спалахували у вікнах від роси, і коли вони знову зупинилися, Алекс побачила, що вони дотанцювали до половини поверху. Вона відчувала невелике запаморочення та задишку, але насправді вона почувалася дуже добре.

— Де ти цього навчився? — запитала вона. Бенні не переставав дивувати її, цей худий хлопець із дитячим обличчям, яке іноді здавалося настільки дорослим і серйозним, що лякало її.

— В інтернаті кухонні покоївки танцювали одна з одною, і коли черниці не бачили, вони навчили й мене. Тобі подобається танцювати?

Алекс кивнула, і Бенні знову схопив її, закрутив і цього разу затанцював в іншу сторону. Алекс була щасливою. Якби її батько знав, що їй подобаються такі буржуазні дрібниці, як віденські вальси, він, мабуть, прокляв би свою норовливу дочку ще більше, ніж він це вже зробив.

Коли вони повернулися до тютюнової крамниці, їй довелося якийсь час триматися за нього, адже вона не могла стояти самостійно.

— Чудово, — сказала вона, все ще задихаючись, — нам слід було зробити це раніше. Мені не вистачає практики.

— Можливо, нам якось варто піти на танці. Я маю на увазі у справді гарний танцювальний клуб, що на Курфюрстендамм...

— Якщо там з’являться двоє таких, як ми, вони нас одразу викинуть! — засміялася Алекс.

— Ми просто повинні бути правильно вдягненими. Як зараз, — Бенні зробив паузу, наче йому було важко вимовити наступне речення, ніби слова повинні були подолати кілька перешкод. — Ти прекрасна, Алекс, — нарешті сказав він, і здавалося, що він вже давно хотів це сказати. Кінчики його пальців торкнулися її щоки, й Алекс здригнулася від несподіваної та незнайомої ласки. Але він, здається, не помітив цього. Він заплющив очі й наблизився до її обличчя. Лише коли його губи торкнулися її губ, вона відреагувала. Алекс відштовхнула його ніжно, але твердо.

— Бенні! Так не піде, — сказала вона.

— Чому ні? — він дивився на неї і, здавалося, не розумів. Проте хотів зрозуміти.

— Я не знаю. Тобі лише п’ятнадцять. — Хай йому грець, Алекс, будь з ним добрішою! — Не зрозумій мене неправильно, ти мені подобаєшся. Ти мій друг.

— Тоді чому я не можу тебе поцілувати?

Він мав такий зухвалий і сумний вигляд, що вона не втрималася, обійняла його і погладила по голові.

— Ти мені подобаєшся, Бенні. Але... зараз це неможливо. Просто зараз. У нас є чим зайнятися.

— Правильно, — сказав він. — Припинімо цю нісеніт­ницю.

Він відпустив її і розпакував другий полотняний мішок, у який запхав свій старий одяг. Вона бачила, що завдала йому болю. Сьогодні вдруге, і цього разу глибше, набагато глибше, ніж першого разу. Але він не хотів цього показувати, і вона дозволила йому подумати, що не бачить цього. У всякому разі зачарований настрій зник. Вони щойно пливли над підлогою універмагу, а тепер у вечірньому вбранні були схожі на двох дітей, які таємно нишпорили в батьківській шафі. Принаймні так думала Алекс, і так вона відчувала. Бенні, здавалося, відчував те саме. Він поспішав перебратися в старий одяг, і Алекс теж повернулася до колони, де вона залишила свій одяг, і переодяглася.

Бенні вже закинув сумку на плече й чекав на неї.

— А тепер приступимо до роботи, — сказав він, простягаючи їй другу сумку.

Не кажучи більше ані слова, вони вирушили за своїм маршрутом.

Ювелірний відділ також містився на першому поверсі. Скло вітрин мерехтіло в напівтемряві, коли вони входили до зали. Алекс відчула, як її напруга знову наростає. Звичайно, найцінніші речі зберігалися в сейфі, а в торгових залах виставляли лише їхні копії. Ось чому Алекс та Бенні завжди ігнорували розкішні прикраси і натомість пакували прості речі, які гарантовано були справжніми: непомітні кільця, браслети та сережки, але передусім годинники, багато годинників, позолочені кишенькові годинники й гарні наручні годинники. Каллі завжди платив хороші гроші за годинники.

Бенні зняв свою шкіряну куртку й обмотав її навколо руки.

— Алекс, — сказав він, — я обіцяю тобі, що через два-три роки мені більше нічого подібного не знадобиться, тоді я буду носити гарні костюми цілий день, їздитиму на машині й житиму в шикарному будинку з прислугою та всім іншим. А потім я знову запитаю, чи хочеш ти піти зі мною танцювати.

Вона подивилася на нього, він зробив рішуче обличчя. Перш ніж вона встигла відповісти, він вдарив, і скло розбилося. Цей звук завжди здавався Алекс таким гучним, наче все місто ось-ось підскочить з ліжка, але нічого такого не сталося.

Проте вони спішили і, не сказавши жодного слова, просто займалися своєю справою. Алекс почала діставати з розбитої вітрини годинники й запихати їх до кишені, а Бенні витрусив уламки з куртки й приготував лікоть до наступної вітрини. Звук другої розбитої вітрини Алекс вже не здався таким гучним. Вона стежила за тим, щоб не запхати занадто багато уламків скла до кишені разом з годинниками. З наступною вітриною виникли труднощі — тут на оксамиті між уламками скла лежали персні з невеликими діамантами. Алекс була настільки уважна до дрібних уламків, що зовсім пропустила гострий край склопакета, який все ще тримався у латунній рамі. Вона вилаялася, порізавши тильну сторону долоні.

Бенні підійшов, щоб подивитися. Рана сильно кровоточила, він відірвав від сорочки смужку тканини й обмотав нею руку. При цьому він не сказав жодного слова. Він вичистив третю вітрину, яку щойно відкрив, а потім допоміг їй з перс­нями. З перев’язаною рукою Алекс мало що могла зробити.

— Дідько! — знову вилаялася вона. — Пробач.

— Все не так вже й погано, ми... — Бенні перервав речення і зробив паузу, його рот усе ще був відкритим, наче він перетворився на камінь посеред розмови. — Тсс, — прошепотів він. — Ти теж це чуєш?

Алекс знизала плечима.

Але потім вона почула шум, який не віщував нічого доброго.

Десь у будівлі зачинилися двері.

— Він знову робить обхід, — прошепотіла вона. — Але цього не може бути. Він повинен обійти вулицю, він більше не ходить торговими залами.

— Я б не став ризикувати, — сказав Бенні, схопивши ще одну жменю перснів з вітрини. — Можливо, ми були занадто голосними. Тікаймо з тим, що маємо.

Він закрив два полотняні мішки і взяв важчий, Алекс закинула на плече легший, і вони пішли геть, вона йшла першою, бо знала це місце найкраще. Навколо Тауенцієнштрасе тепер літали зграї нічних сов, усі вікна й двері були зачинені, щоб не спокушати нічних відвідувачів вітрин. Їм би довелося пройти через одну із задніх комор та вилізти через вікно контори, щоб потрапити на подвір’я, а звідти — на Ансбахерштрасе. А далі потрібно було просто змішатися з натовпом та сісти в наступний потяг метро, що йде на схід. Як завжди.

Але раптом сталося щось, що повністю перевернуло їхні плани догори дриґом. Двері на південні сходи відчинилися, і промінь світла впав на підлогу магазину. Алекс інстинктивно кинулася вбік й потягнула Бенні за стіну, завішану шовковими краватками. Вона сказала, що побачила в дверях уніформу. Не червоно-коричневий колір нічних сторожів «КаДеВе», як вона очікувала, а темно-синій колір форми прусської поліції.

І ось вони почули, як на поверх увійшли чоловіки. Це мав бути цілий поліцейський загін. Алекс подивилася на Бенні, і він мовчки вимовив слово, яке вона хотіла вигукнути вголос: «Дідько».

Тож тепер у напрямку Тауенцієн у них не було жодного виходу, вони не могли пройти повз синіх. Якого біса вони взагалі тут робили? Алекс кивнула Бенні й пішла вперед. Трохи пригнувшись, використовуючи як прикриття полиці та вішалки, вони пробиралися крізь напівтемряву, збільшуючи відстань до синіх.

— Поліція! — вони почули чийсь крик. — Ми знаємо, що ви тут. Здавайтеся! Ви не зможете втекти.

І раптом все почало мерехтіти. Світло блимало лише кілька секунд, а потім стало так яскраво, наче вже був день. Алекс пірнула ще нижче за полицю, повз яку вони проходили, і визирнула з-за рогу. Ситуація виглядала не дуже добре. Поліціянти розділилися на кілька загонів і тепер систематично прочісували весь поверх.

Вона подивилася на Бенні, той безпорадно знизав плечима. Часу залишилося небагато, треба було щось робити. Ось там ліфти! Всього за кілька метрів, ліворуч від них, і тільки середній зараз був на першому поверсі! Алекс показала на пишно прикрашені двері ліфта, і Бенні кивнув.

Єдиний шанс, який у них був, єдиний спосіб отримати невелику перевагу, виграти трохи часу для нового плану втечі. Вони зробилися дуже маленькими і поповзли повз довгу вішалку для одягу, повну штанів для гольфу. Тепер ліфти були в межах досяжності. На жаль, не зовсім. Щоб натиснути на кнопку, їм довелося б вийти зі свого укриття.

Тоді Алекс почула неподалік чоловічий голос:

— Вони бешкетували тут досить довго. Подивись на це! Сподіваюся, вони ще не пішли.

— Вони все ще десь у будівлі, я це відчуваю, — сказав інший.

Алекс уважно слухала. Сині мундири знайшли розбиті вітрини, які на мить їх відволікли. Зараз або ніколи! Вона глибоко вдихнула перед тим, як, все ще пригнувшись, підійшла до стіни й витягнула руку, щоб натиснути на кнопку.

Двері ліфту відчинилися з тихим стуком.

Але недостатньо тихо.

— Стійте на місці, поліція! — закричав хтось. — Підійміть руки та покажіться!

Алекс затягнула Бенні у відкритий ліфт і швидко натиснула на одну з верхніх кнопок. Принаймні завдяки «Вертгайму»{3} вона знала, як це працює. Сині вже були за рогом, їхній керівник знову кричав: «Стійте на місці!», коли нарешті двері зачинилися і ліфт почав підійматися. Дякувати Богу! По-перше, спочатку потрібно збільшити відстань між вами та вашими переслідувачами. Може пройти деякий час, перш ніж поліціянти спустять один з інших ліфтів на перший поверх.

Вона подивилася на Бенні. Нарешті вони знову змогли поговорити.

— Дідько, — сказав він, — що тут роблять поліцаї?

— Можливо, ми десь увімкнули сигналізацію.

— Схоже, вони нас чекали. Наче спеціально чекали, щоб зловити нас на місці злочину.

— Спочатку вони повинні нас упіймати.

— Так, — усміхнувся Бенні. — Ти збіса добре втікаєш, Алекс, я завжди це знав. Але де ти навчилася керувати ліфтом?

— У «Вертгаймі» в мене був закоханий один хлопець-ліфтер.

Він штовхнув її в бік і розсміявся, хоча вона не жартувала. Роман із впертим залицяльником ледь не коштував їй роботи. Роботи, яку вона все одно втратила через пів року.

Ліфт зупинився, і двері відчинилися, показавши п’ятірку на протилежній стіні.

— Виходьте, панове, — сказала Алекс.

— Хіба не краще піднятися на один поверх вище?

— Так, але підемо сходами. Тоді поліцаї почнуть шукати не на тому поверсі.

Бенні кивнув.

— Краще, якщо ми розійдемося. Ти підеш на поверх вище, а я — на один нижче?

— Ми підемо окремо?

— Я не впевнений щодо поліцаїв, — сказав Бенні. — Я не знаю, скільки їх, ми повинні змусити їх розділитися, і тоді у нас буде шанс.

Перед боєм він завжди говорив, наче якийсь генерал. Якби ситуація не була настільки серйозною, Алекс засміялася б.

— Змусимо їх розділитися, — сказала вона. — А потім?

— Я поняття не маю, — знизав плечима Бенні. — Якось виберемося звідси. У такій великій будівлі має бути декілька можливостей для втечі.

— Добре. Коли ми зустрінемося?

— Щойно вийдемо звідси. Біля казкового фонтана. Щогодини.

Алекс кивнула:

— Ну, тоді удачі, побачимося надворі, — вона знову подивилася на нього, а потім побігла сходами на шостий поверх. Алекс чула, як її кроки та кроки Бенні віддалялися далі й далі. Нагорі вона зупинилася перед дверима ліфта й подумала, куди тепер іти. Це було лише питанням часу, коли нічний сторож увімкне світло і на шостому поверсі. Та поки що було темно. Алекс вперше використала свій ліхтарик за весь вечір, посвітивши на циферблати над ліфтами. Крайній праворуч уже почав рухатися і якраз проходив другий поверх. Значить, вони наближалися. Вона не могла більше втрачати час.

Алекс кинулася на поверх універмагу, шукаючи інший шлях для відступу чи принаймні місце, де можна сховатися. Її ліхтарик пронісся червоно-білою плиткою на підлозі та порожніми скляними буфетами. Кафетерій «КаДеВе», серце нового відділу харчування. Алекс перетнула поверх, йдучи повз полиці, заповнені банками з мармеладом. А потім раптово зупинилася. Алекс шукала прохід у побіленій фанерній стіні, заставленій такою кількістю полиць, що її тимчасовий характер був майже непомітним. Нарешті вона знайшла маленькі непоказні дверцята за торговою стійкою, там був доволі простий замок, який можна було легко відкрити. Вона прослизнула всередину і знову зачинила двері. Одразу за ними шлях перегородив стос дощок, і все приміщення було схожим на будівельний майданчик. Яку продукцію тут продаватимуть, було поки незрозуміло, адже більшість полиць ще треба було зібрати. Алекс перетнула кімнату й знайшла двері зі сходами, що вели нагору.

Вона не знала, куди йти, знала лише одне: вона нізащо не потрапить до рук переслідувачів. Відтоді, як вона жила на вулиці, це було її найважливіше правило: ніколи не дозволяй поліцаям себе зловити! Вже шість місяців вона боїться, що поліція може забрати її та звинуватити у смерті Бекмана. Або, що ще гірше, вони можуть її допитувати й катувати, поки не дізнаються, що це Карл застрелив того довбаного нациста. А його сестра стояла поруч і все бачила. І була у всьому цьому винною. Принаймні Алекс так іноді думала: що саме вона зробила свого брата вбивцею. І знову все в ній запротестувало проти цього, тому що без усього того лайна з «Червоним фронтом» Карл взагалі не мав би рушниці й не зміг би стріляти у Бекмана.

Але у нього вона була. І він стріляв.

Алекс вимкнула ліхтарик і прислухалася. Вона чула голоси, в цьому не було жодних сумнівів. І ці голоси ставали голоснішими. Вони були нагорі. Звісно, поліцаї прочесали й шостий поверх, вони були не настільки дурні, щоб їх було можливо обдурити ліфтом, залишеним на п’ятому. Пару разів блимнуло, а потім і тут загорілося світло. Алекс інстинктивно відійшла до темних сходів, хоча бар’єр будівельного майданчика і закривав її від інших очей. Принаймні поки що.

Цікаво, що подумали перехожі на вулиці, коли незадовго до півночі всі поверхи в «КаДеВе» раптом яскраво засвітилися?

Алекс закинула сумку на плечі й піднялася вузькими темними сходами. Треба вийти звідси доти, доки поліцейські не помітили ту фанерну стіну й не вирішили зазирнути за неї. Вона пролізла через два темні горищні приміщення, потім стала перед замкненими дверима, але це не було проблемою для її інструменту, що легко зламував замки. На неї подув холодний вітер, і вона опинилася надворі, в саду на даху, що височів над містом. Там, серед моря будинків та світла, яке сяяло різними кольорами у вуличних каньйонах, похмуро височіла Меморіальна церква{4}. Шум транспорту раптом знову став голосним і чітким для її вух, не таким приглушеним, як всередині будівлі. Сигнал автомобіля нагадав їй, що там внизу на неї чекають життя і свобода. Тільки як туди дістатися? Вітер холодно подув в обличчя Алекс, ніби хотів дати їй зрозуміти, що вона потрапила на незнайому територію. Рана на її руці пульсувала дедалі сильніше. Алекс перехилилася через парапет даху й подивилася вниз. Напис «КаДеВе» сяяв у ночі та відкидав своє неонове світло на крутий дах, помережаний вікнами та мансардами. Жодної можливості, щоб якось звідси спуститися. Вона могла тільки молитися, щоб поліцейські не додумалися шукати тут. Хто ж був настільки дурним, щоб втекти на дах? Ну, Александра Райнгольд була досить дурною, але, зрештою, поліцаї не могли цього знати.

«От дурна корова», — лаяла вона сама себе, — «ти дозволила загнати себе в пастку»!

Ні, вона мала повернутися, якось пройти повз поліцейських і спуститися вниз, на перший поверх, і вийти звідси. Проте залишалося зрозуміти, як це можна зробити. Алекс повернулася до сходів, зупинившись на мить і прислухавшись після того, як зачинила двері. Нічого не чути, все ще було темно. Лише коли вона переконалася, що нікого нема, вона повільно спустилася темними сходами, крок за кроком, і відчинила внизу двері, що вели назад на світло. Голосів більше не було чути. Невже поліцейські знову пішли? У будь-якому разі на будмайданчику нікого не було видно. Дивно, що вони сюди не зазирнули.

Але вони залишили світло увімкненим. Це змусило Алекс замислитися. Вона якомога тихіше підкралася до фанерної стіни й визирнула крізь невелику щілину.

Прокляття! Біля ліфтів стояв синій мундир.

Поліцаям навіть не довелося робити якусь роботу і все прочісувати, достатньо було того, що вони охороняли всі виходи.

Алекс відступила до задньої частини будмайданчика. Вона обережно відчинила одне з вікон на західній стороні й була вражена тим, наскільки гучним раптом став зовнішній шум. Вона сподівалася, що біля ліфтів цього ніхто не почув. Алекс висунула свою голову в нічне повітря, яке пахло бензином і дощовими хмарами, й визирнула назовні. На відстані добрих чотирьох метрів вона впізнала галерею, що простягалася майже навколо всієї будівлі на п’ятому поверсі, а за нею зяяла безодня Пасауерштрасе. Вона могла повиснути на підвіконні, сповзти вниз якомога нижче, а потім стрибнути. Це було можливо. Роздумуючи про те, що вона могла б отримати від такого сміливого кроку, вона помітила фігуру, яка принишкла у віконній ніші внизу на галереї.

Бенні.

Отже, копи вже вигнали бідолаху на вулицю. Він не помітив її, просто пригнувся у своїй схованці й не спускав очей з дверей. Алекс знову зачинила вікно. Прокляття! Як вони збиралися вибратися з усього цього?

Поріз на її руці знову почав пульсувати. Який жахливий день! Забирайся звідси геть! Алекс відчинила двері на південній стороні торгового залу, тут теж було темно. Вона прислухалася у темряві й лише коли переконалася, що не чує жодних кроків чи голосів, знову увімкнула ліхтарик й побачила у його тривожному світлі довгий коридор. Офісне крило, зо­всім нове, стіни пахло свіжим тиньком. Вона повільно йшла коридором, не звертаючи уваги на двері з обох боків, там був поворот наліво, можливо, за рогом були ще одні сходи. Перш ніж завернути за ріг, Алекс вимкнула ліхтарик й помітила слабке світіння. Вікно у кінці коридору пропускало втомлене, рідке світло в будівлю. Зовні Алекс впізнала протипожежну стіну, яка звідси мала вести у службовий двір. Чудово, фройляйн Райнгольд, все за планом, на жаль, всього лише на кілька поверхів вище!

Тим часом почався дощ. Алекс не хотіла нічого іншого, як стояти під цим дощем, посеред дощу, який зіпсував їм стільки літніх днів. Вона дивилася крізь вікно на дощ і посилала до неба свою молитву. Боже милий, якщо ти десь там і ти мене чуєш, дозволь мені піти звідси, у будь-який спосіб, тільки дозволь мені піти звідси, і я заплачу будь-яку ціну, навіть піду до церкви. Вона заплющила очі, щоб підкреслити свою молитву, і слухала стукіт крапель дощу. Щось у цьому звуці змусило її зупинитися й відкрити вікно. Дощ створив неабиякий шум, а в перервах він звучав так, наче хтось знову і знову бив молотком по маленькому ковадлу. Алекс висунула голову у відкрите вікно і подумала, що це їй сниться. У той момент вона була твердо переконана, що зобов’язана цим лише своїй молитві.

Пожежна драбина!

Залізні сходи вели у двір поверх за поверхом. Алекс заховала ліхтарик і закинула сумку на плечі. Потім ступила на ґрати й обережно поглянула вниз: унизу акуратними рядами стояла ціла армада вантажівок та фургонів, але загалом подвір’я було порожнім, синіх мундирів ніде не було видно. Поліцейські не подумали про пожежну драбину, схоже, просто прогляділи її.

Алекс схопилася за вологий поручень і почала спускатися хиткими сталевими сходами, повільно, крок за кроком, постійно стежачи за двором і вікнами. Вітер дмухав дощем їй в обличчя, сталевий каркас хитався й рипів під її кроками, однак метр за метром вона наближалася до землі. Сильного дощу не було, але вона промокла наскрізь, ганчірка на руці розквасилася, а сумка щохвилини ставала важчою.

Потім, нарешті, вона впала. Вона насправді це зробила.

Якби вона могла розповісти Бенні про пожежну драбину!

Сподівалася, що йому пощастило, так само як і їй. Вона повільно пробиралася до під’їзної дороги, що вела на Пасауерштрасе, захищена фургонами, акуратно припаркованими поруч. Ворота були зачинені, вона цього й очікувала. Алекс розкрила гачки, які їх зачиняли, вони трохи тремтіли й зайняли трохи більше часу, ніж зазвичай, але замок у великих залізних воротах було зламати нескладно.

Ворота заскрипіли, коли вона їх зрушила. Вона обережно відчинила їх, зробивши лише невеликий прохід, достатній для того, щоб можна було прослизнути.

А потім вона опинилася надворі! На вулиці, на волі! Їй ще ніколи так не подобалося чути шум транспорту на Тауенцієнштрасе, вона дихала повітрям так, наче воно відрізнялося від повітря всередині, ніби тільки тепер вона могла знову правильно дихати після занадто довгого занурення у воду. Дощ вщух. На Пасауерштрасе мало що відбувалося, там було кілька пішоходів, що поспішали, закривали свої парасольки, дві-три машини хлюпали по калюжах, ніхто не звертав на неї уваги. Вона відкинула голову й глянула на фасад універмагу, який тут, на Пасауерштрасе, вінчала велика неонова вивіска. Він мав святковий вигляд, майже як на Різдво, сяючий вночі універмаг. Алекс не могла не думати про Бенні, який шукав вихід десь у тій величезній коробці, і в ту ж мить вона побачила його — він перекидався на сталевому поруччі галереї. Якого біса він там робив? Здавалося, що він недалеко віді­йшов від того місця, де вона помітила його ще кілька хвилин тому.

Він пройшов весь шлях до кінця і тепер стояв на виступі галереї, який, мабуть, був не більш ніж пів метра завширшки, й тримався обома руками за поруччя. В Алекс перехопило подих. Звісно, він не хотів лізти з важкою сумкою на спині, але було схоже, що у нього не було іншого виходу. Бенні миттєво присів навпочіпки, спершись обома руками на виступ, повільно опустив свій тулуб, поки не повис там чорною тінню, звісивши ноги, прямо перед одним з освітлених вузьких вікон. Його ноги були занадто далеко до сусіднього підвіконня, він так і не спустився туди, який у нього був план? Алекс почула коротке зітхання жаху й обернулася. Там стояв худорлявий чоловік в окулярах в нікелевій оправі й у капелюсі-казанку, теж закинувши голову.

Тепер над поруччям з’явився силует поліціянта, а у світлі ненадовго спалахнула зірка на його службовому капелюсі. Алекс зрозуміла, чому Бенні висить ззовні галереї: він хотів сховатися, а фасад був його останнім притулком. Але синій мундир, мабуть, теж уже помітив його; він нахилився через поруччя, оглядаючи виступ, ніби знав, що там хтось має бути. А потім підійшов до того місця, де висів Бенні.

Алекс треба було тікати, але вона не могла поворухнутися, вона стояла на Пасауерштрасе, ніби міцно вросла в асфальт.

— Поліціянт вже поруч, — почула Алекс голос чоловіка в окулярах в нікелевій оправі. — І чому той самогубець з усіх місць обрав саме «КаДеВе»!

Алекс хотіла щось відповісти, але нічого не сказала. Вона не могла чітко бачити, що саме там відбувається, лише те, що поліціянт зараз був поруч із Бенні й також переліз через поруччя. Чи він хотів допомогти йому піднятися? Але синій мундир не зробив ані найменшого руху, щоб нахилитися, він залишився стояти, опустивши голову, ніби розмовляв з Бенні.

Потім вона почула короткий крик Бенні й здригнулася. Невже він втрачав свої сили? Не може бути! «Він здасться», — подумала вона, адже у нього не було іншого вибору, як піднятися і дозволити себе заарештувати. Голова поліціянта все ще була опущена, і в сяйві рекламних вогнів Алекс побачила його обличчя, схоже на гнівну гримасу. Що там сталося? Невже Бенні знову не зміг тримати язика на припоні? Вона знову почула його крик, це був протяжний крик, відмінний від попереднього, більш відчайдушний. Тепер він кричав, як хлопчина, яким він був, а не як чоловік, яким хотів бути.

Алекс нахилила голову так, що в неї заболіла шия, але вона не могла відвести погляду. Чому він відпускав зараз праву руку, як він збирався триматися там однією лише лівою рукою з важкою сумкою на плечі? Вона дивилася на нього і не могла повірити у те, що бачила. Поки вона нарешті не зрозуміла, хоча й не хотіла цього розуміти.

Ані крику, ані писку, він провалився крізь ніч зовсім безшумно. Їй не хотілося вірити, що це був Бенні, це німе тіло, яке падає на землю.

Вона більше нічого не чула, поки його тіло не вдарилося об землю. Глухий удар, наче мішок картоплі випав з вантажівки, і тріск водночас.

Тоді все затихло.

Заціпеніння, з яким вона дивилася на падіння, коли не могла ані поворухнутися, ані навіть моргнути, нарешті втратило свою хватку. Там лежав Бенні, в десяти метрах від неї, дивно викривлений і нерухомий. Алекс підбігла й присіла біля нього. Крові, як не дивно, майже не було. Очі Бенні були заплющені. Над нею хтось ахнув: це підійшов і витріщився чоловік в окулярах у нікелевій оправі.

— Мерщій викликайте «швидку»! — прошипіла до нього Алекс.

Чоловік знизав плечима, більш безпорадно, аніж питаючи, і зник із поля зору.

Алекс нахилилася до Бенні й почула його хрипке дихання. Він був живий! Вона так і знала!

Вона опустилася на коліна, підняла його голову й погладила волосся. Він розплющив очі, його дихання прискорилося й захрипло.

— Алекс, — сказав він, упізнавши її.

— Не розмовляй, скоро приїде «швидка», і тобі допоможуть.

— Мені шкода, Алекс. Я все зіпсував.

— Не кажи дурниці!

— Я не міг... більше не міг триматися, він наступив мені на пальці.

Коли Бенні намагався дихати, почувся свист. Йому ставало все важче говорити.

— Не говори так багато, Бенні, не говори так багато.

— Ти маєш тікати звідси... інакше вони тебе дістануть. Це дуже погані хлопці...

Вона підняла очі, поліцай все ще стояв і дивився вниз, пояснюючи щось своєму колезі і вказуючи на неї, вказуючи на Алекс та Бенні внизу на Пасауерштрасе. Інший поліцейський почав розмовляти зі своїм колегою, мабуть, сварячи його. Але це вже не могло нічого скасувати.

Бенні знову перевів подих, його легені захрипіли, Алекс подивилася на нього, і з його рота хлинула кров.

— Бенні! — кричала вона на нього. — Тримайся, хлопче, тримайся!

— Алекс, — він спробував посміхнутися. — Ти колись зі мною потанцюєш, обіцяєш?

— Обіцяю, — сказала вона, відчуваючи, як у неї течуть сльози.

Його вдихи ставали все коротшими й коротшими, з його рота вирвався черговий потік темної крові, Алекс витерла його рукавом. Бенні дивився на неї, продовжував дивитися на неї з тугою в очах, наче він прощався. Потім він заплющив очі.

— Ні, — благала Алекс, — не здавайся, чуєш? Не здавайся! «Швидка» вже тут.

Бенні більше не розплющував очей. Хрипи ставали дедалі гучнішими, а тоді раптово припинилися, ніби хтось вимкнув якийсь пристрій.

— Ні, — закричала Алекс, — ні! Ти не можеш так просто померти! Ти не повинен!

Вона кричала на нього, але знала, що він більше не чує її. Його голова повільно опустилася на тротуар.

Алекс озирнулася. Кілька глядачів прийшло з Тауенцієнштрасе. Ані чоловік в окулярах, ані швидка допомога ще не з’явилися. Але з непримітних бічних дверей «КаДеВе» вийшла пара чоловіків в уніформі.

Вона витерла сльози й побігла.

— Тримайте того хлопця! Це один із них!

Алекс не оберталася, знаючи, що тепер вони полюють на неї. Їй довелося продиратися через перехожих, вона відштовхнула елегантну даму, яка впала на віконні ґрати, й побігла до натовпу, що котився по Тауенцієнштрасе. Треба десь сховатися, а потім втекти. За її спиною пролунав свист, а потім хтось закричав:

— Стій на місці! Ані руш! Поліція!

Вона побігла далі, через перехід на Тауенцієнштрасе, повз голосні машини. Таксі зупинилося зі скрипом гальм, водій почав лаятися, але Алекс не чула його. Після того що сталося з Бенні, вона раптом злякалася за своє життя. Вона пірнула через розділювальну смугу якраз перед трамваєм, водій якого дзвонив у попереджувальний дзвінок, і побігла далі, у тому ж напрямку, що й трамвай, який неквапливо їхав на схід. Її погляд упав на попереджувальний знак, який суворо забороняв застрибувати всередину під час руху транспорту. Подумавши лише мить, вона прискорилася й заскочила на платформу, опинившись всередині, вона спробувала кинути погляд у вікна з іншого боку, які переважно були заблоковані пасажирами. Там вони й стояли, її переслідувачі. Двоє синіх мундирів чекали, коли трамвай, який уже починав огинати станцію «Віттенбергплац», нарешті знову відкриє їм шлях. Алекс продовжувала пробиватися далі, ігноруючи крики людей. Вона подивилася на номер маршруту. Шостий. Він їхав до Шенеберга{5}. Не зовсім її напрямок, але якщо вона знову вийде на «Віттенбергплац», поліціянти її помітять. Трамвай зупинився, і натовп заворушився. Вийшло більше людей, ніж зайшло, Алекс спостерігала, як її сховок стає все меншим. Вона продовжувала дивитися у вікно, але не могла побачити жодного синього мундира. Останнім пасажиром, який сів у трамвай, був товстун, до якого вона одразу ж наблизилася. Вона не спускала очей з дверей, ховаючись за товстуном. Ні, в останній момент у трамвай не заскочив жоден синій мундир. Раптом пролунав сигнал, і трамвай знову поїхав. З кожним метром він набирав швидкість, з кожним метром напруга всередині Алекс спадала. Вона залишила поліціянтів позаду!

Раптом вона відчула, як рана на її руці знову запульсувала. Кров уже просочилася крізь імпровізований бинт. Пов’язка, яку наклав Бенні. Можливо, десь годину тому, не могло пройти більше. Горе захопило її раптово, наче дика тварина, що затаїлася непомітно в темному кущі. На її очі навернулися сльози, і вона не могла втриматися. Вона заридала так нестримно, як не плакала за всі останні роки.

Лише коли вона заспокоїлася й витерла сльози рукавом, то зрозуміла, що всі в трамваї дивляться на неї.

— Чого витріщилися? — кинула вона, і люди, які щойно дивилися на неї з жалем, відійшли від неї подалі.

Ось, що ти отримуєш за те, що приходиш вчасно: тобі доводиться чекати. Рат перевів свій погляд з малюнків на стіні на свої нігті. На піджаку він виявив невелику жирну пляму. Він вже занадто довго носив цей сірий костюм; якби він знав, що керівництво захоче його сьогодні бачити, то вдягнув би коричневий, його нещодавно почистили. Принаймні його нігті були чистими.

Рената Грейліх продовжувала стукати по своїй друкарській машинці, наче була сама в кімнаті.

— Доктор Вайс все ще на нараді. Будь ласка, присядьте на хвилинку, — це все, що сказала секретарка, і Рат сів. Він чекав.

Йому здавалося, що він перебуває у приймальні лікаря. Лікаря, котрий поставить якийсь неприємний діагноз, про який ти нічого не знаєш, окрім того, що він точно буде неприємним. Коли його викликало керівництво, зазвичай це стосувалося якихось неприємностей. Навіть якщо Рат при всьому своєму бажанні не міг пригадати, щоб він порушував будь-які правила служби за останні кілька тижнів. Він повернувся на службу лише тиждень тому після двох тижнів літніх канікул — він провів кілька днів у Кельні та тиждень на Балтійському морі із Шарлі. Він би залюбки позбувся обох подо­рожей.

Телефон задзвонив, і Рената Грейліх підняла слухавку.

— Так, докторе, — сказала вона, цілеспрямовано потягнувшись за текою на своєму столі. Не сказавши більше ані слова, вона зникла за м’якими дверима.

Рат глянув услід секретарці й схопив із столика газету, тепер він нарешті відчув себе так, ніби справді відвідує лікаря. Він мляво гортав сторінки про велику політику, суперечки про відшкодування збитків, заходи жорсткої економії, аж поки не застряг на заголовку в місцевому розділі:

Випадок, який Геннат розглянув у конференц-залі сьогодні вранці: двох викрадачів коштовностей спіймали на гарячому в «Універмазі Заходу» на вихідних, один спробував свої сили в лазінні по фасаду і заплатив за свою безрозсудність життям. Це був молодий хлопець, не більше шістнадцяти чи сімнадцяти років, вони ще не визначили його особу. Його спільник втік із частиною награбованого.

Судячи з того, що було описано у статті, здавалося, ніби поліція полювала на хлопця до смерті. А про те, що дозволяти себе замкнути в універмазі, щоб потім розчистити там вітрини ювелірних виробів, було не зовсім законно, — про це в газеті не було сказано ані слова.

Двері у Святая святих знову відчинилися, але вийшов не Грейліх, а поліціянт, який наче зійшов прямо зі сторінок книжки з картинками: з ківером{6} під пахвою та у синій формі, яка була щойно випрасувана й бездоганно чиста, без єдиного ворсу. Цей чоловік, очевидно, знав, як протистояти віцепрезиденту поліції. Рат поклав газету на жирну пляму на своєму костюмі. Поліціянт привітав його кивком.

— Який там настрій? — запитав Рат.

— Ось такий, — поліціянт вказав на газету. — Ви читали новини про вихідні?

— Так, я в курсі справи.

— Тоді ви можете приблизно уявити настрій доктора Вайса, — поліцейський знизав плечима, ніби був зобов’язаний дати пояснення. — Я керував цією злощасною операцією в «КаДеВе» позаминулої ночі, — сказав він.

— Погано! — вигукнув Рат.

— Погано — це навіть не те слово. Це був кошмар.

— Повірте мені, я знаю, що ви відчуваєте. Моя порада: не сприймайте це занадто близько до серця, це не ваша вина, такі речі іноді трапляються в поліції.

— Звучить добре, як ви це кажете. Але я все одно маю звернутися до відділу вбивств, — поліцейський вдягнув свій ківер. — Для чого вас викликали?

— Якби я знав, — відповів Рат.

Синій мундир коротко віддав честь, щоб попрощатися.

— Все буде не так вже й погано, — сказав він і зник у коридорі.

Невдовзі після цього у приймальні знову з’явилася Рената Грейліх і запросила Рата до кабінету. За столом сидів заступник начальника поліції і щось записував у свій блокнот. З його обличчя було важко сказати, про що саме піде мова.

— Пане комісаре, будь ласка, сідайте, — сказав він, не підіймаючи голови.

Рат сів і подивився у вікно, поки Вайс спокійно закінчував свої записи. Надворі блищав на сонці будівельний кран біля Александерхауза, підіймаючи у повітря цілу в’язку залізної арматури. Нарешті Вайс закрив блокнот і подивився на Рата крізь товсті окуляри. «Наче старший викладач дивиться на мене на іспиті, перед тим як поставити своє перше запитання», — подумав Рат.

— Пане комісаре, у вас є брат у Сполучених Штатах, чи не так?

Рат очікував будь-які питання, окрім цього.

— Пробачте, пане віцепрезиденте?

— Якщо моя інформація правильна, ваш брат Северін Рат живе в Америці...

— Так, все правильно, але...

— І ви бували у нього раніше...

Звідки Вайс узяв цю інформацію? Ніхто не знав про ту подорож, навіть Енгельберт Рат, його батько, керівник кримінального відділу, від якого мало що можна було приховати. Навесні 1923 року Гереон три місяці пробув у США, шукаючи брата. Батьки думали, що він проводить семестр за кордоном у Празі, — завдяки листам, які звідти надсилав Пауль.

— Ви на диво добре поінформовані, — сказав Рат, відновивши контроль над собою та своєю мовою.

— Це частина моєї роботи, — відповів Вайс, і це прозвучало без жодного натяку на іронію. — Пане комісаре, ви чули про Бюро розслідувань?

— Це американська федеральна поліція...

Вайс, здавалося, був задоволений відповіддю Рата. Він кивнув і відкрив свій тонкий портфель.

— Я маю для вас доручення, пане комісаре, — нарешті сказав він. — Спеціальне завдання, де знання звичаїв США, безперечно, може бути перевагою. Наскільки хорошою є ваша англійська?

Рат знизав плечима.

— Досить хорошою, я думаю. У будь-якому разі американці розуміли мене, а я зрозумів їх.

До чого, хай йому грець, хилить віцепрезидент?

Вайс штовхнув теку через стіл.

— Це прийшло телеграфом декілька днів тому, — сказав він. Рат проглянув першу сторінку: Авраам Ґольдштайн, місце народження: Бруклін, Нью-Йорк. Особисте досьє.

— Наші американські колеги телеграфували нам це, — вів далі Вайс, — бо вони хочуть попередити нас про цю людину. Бюро вважає, що він є членом нью-йоркського бандитського синдикату.

— Чудово. А нам що до цього?

Вайс підняв брову, перш ніж відповісти.

— Авраам Ґольдштайн на прізвисько Красень Ейб прямує до Берліна. Минулої ночі він пройшов митну службу в Бремергафені{7}.

— Якщо він такий поганий хлопець, чому американці так просто дозволяють йому виїхати з країни?

— Бо у них немає причин для арешту. Цей чоловік — наче чистий аркуш. У молодості Ґольдштайн був кілька разів на обліку за крадіжки, пошкодження майна, нанесення тілесних ушкоджень, але відтоді нічого, немає навіть незаконного паркування. Кілька нерозкритих смертей у гангстерському середовищі повинні бути на руках Ґольдштайна; його колеги вважають, що він — вбивця, який вбиває від імені італійських та єврейських бандитських синдикатів. І працює настільки добре, що не залишає жодних слідів. Безперечним є те, що він має контакти з впливовими людьми з кримінального світу. Але за таке не садять.

— Ґольдштайн — єврей?

— Саме так, — Вайс не здригнувся. Ніби цей факт не мав значення. Але, звісно, це було не так. Єврейський гангстер у Берліні, одна ця новина сама по собі налила води на млин антисемітів. Навіть повідомлення про шахрайство братів Склареків у багатьох газетах характеризувались явно антисемітським підтекстом. Рат раптом зрозумів, чому Вайс зробив цю справу першочерговим завданням.

— Що планує Ґольдштайн у Берліні? — запитав він. — Є якісь підказки?

— Жодних, — похитав головою Вайс. — Ми не маємо ані найменшого поняття. Єдине, що є певним, це те, що він прийде сюди, — віцепрезидент знизав плечима, майже вибачливо. — У Ґольдштайна туристична віза. Можливо, він справді відвідає лише Зимовий сад і Палац спорту чи з головою пірне в нічне життя, як інші туристи, які приїжджають сюди, бо у нас все дуже дешево. Все можливо.

— А яку роботу він може виконувати в Берліні? Збирається усунути якусь людину, яка створює проблеми для нью-йоркців?

Вайт скептично скривився і знизав плечима.

— Є лише слабкі зв’язки між місцевим криміналітетом та американськими гангстерськими синдикатами. Здебільшого це контрабанда наркотиків та алкоголю. Я не вірю, що війна американських банд досягне Європи.

— Ми не зовсім живемо у мирі, якщо згадати останні декілька тижнів, — сказав Рат. — Можливо, хтось із наших великих хлопців покликав Ґольдштайна. Тому що у нього є робота для нього...

— У місті насправді відчувається певна нервозність, — сказав Вайс, — Клуби перснів{8} знають про це. Ще до того, як Бюро відправило нам це повідомлення, наші інформатори повідомляли від бандитів чутки про те, що в місті очікують прибуття якогось американця.

— І що ми тепер будемо робити з цим чоловіком? Якщо американці не можуть його заарештувати, що ми можемо зробити?

— Ми стежимо за Ґольдштайном. Цілодобово. І робимо це так, щоб він помітив. Цей чоловік повинен знати, що він перебуває під наглядом і що він не може зробити жодного кроку без відома поліції. Якщо він справді приїжджає до Берліна, щоб когось убити, ми повинні показати йому, що йому краще одразу повертатися додому. З порожніми руками.

— При всій повазі, пане віцепрезиденте, хіба це не завдання для відділу розшуку?

— Я точно не збираюся обговорювати з вами чиїсь обов’язки, — раптом голос Вайса пролунав різко й грубо, як у дворі казарми, це був голос, який не терпить жодних заперечень. Можна було сказати, що цей чоловік служив на війні офіцером. — Як ви самі щойно зазначили, — продовжив він, — це робиться для того, щоб запобігти вбивству. Я вважаю, що лише це повинно пояснити вам важливість цього завдання.

Рат кивнув, наче школяр.

— Ви будете керувати цією операцією. Оберіть кількох людей і вирушайте. Ґольдштайн забронював люкс у готелі «Ексельсіор». Ви там усе знаєте, чи не так?

Рат деякий час жив у «Ексельсіорі», коли приїхав до Берліна добрих два роки тому. Правда, не в люксі, а в одномісному номері найдешевшої категорії. Вайс, здається, також зібрав про це інформацію.

— І що мені робити? Забрати Ґольдштайна з вокзалу з букетом квітів?

Вайс не поворухнувся.

— Для мене не має значення, чи зустрінете ви його на пероні чи в готелі. Але від самого початку ви маєте чітко дати зрозуміти цьому чоловіку, що він повинен поводитися у нас в гостях належним чином. Він повинен...

Задзвонив телефон. Вайс зняв слухавку.

— Так, у чому справа? — сказав він сердито.

Рат не був упевнений, що зустріч вже закінчилася; він залишився сидіти на своєму місці.

Вайс зробив серйозне обличчя, коли слухав телефон.

— Я виїду сам, — сказав він нарешті. — Нехай приїде машина і повідомить Гайманнсбергу.

Він поклав слухавку.

— Гадаю, ми все вирішили, пане комісаре, — сказав він Рату. — Беріться до роботи, а завтра особисто доповісте мені, як усе проходить. Я мушу їхати. В університет.

Насправді Вайс, мабуть, не хотів більше нічого говорити, але тоді він побачив запитальний вираз обличчя Рата.

— Студентські заворушення, — сказав він. — Директор звернувся по допомогу до поліції.

Які ж ці німці кумедні. Скрізь хотіли бачити його паспорт. На кораблі, в порту, в потязі. А тепер ще й у готелі. Він спостерігав, як працівник рецепції уважно записує його ім’я, адресу та номер паспорта у велику реєстраційну книгу, оббиту чорною шкірою.

— Ми не очікували вас так рано, містер Ґольдштайн, — сказав чоловік, чий проділ на голові виглядав так, ніби він був накреслений під лінійку, й відсунув його американський паспорт назад через стійку, — проте номер три-нуль-один вже готовий до вашого заселення. — Він вимовив прізвище ґольд-штайн, як це робили всі у цій країні.

Ґольдштайн поклав свій паспорт до кишені.

— Щиро вам дякую.

— Ах, ви розмовляєте німецькою! — Адміністратор звів брови і ненав’язливим рухом вказівного пальця вказав на сторінку із золотою облямівкою.

— Звичайно.

Вираз обличчя клерка залишався байдужим, коли він передавав ключі від кімнати посильному.

— Триста один, — сказав він, і хлопець завантажив валізи на візок.

— Пане, будь ласка, слідуйте за мною, — сказав швейцар і почав штовхати візок до ліфтів. У своїй трохи затісній лівреї він був схожий на дресовану мавпу, яка втекла від свого шарманщика. Ґольдштайн дивувався, чому вони не видали хлопцю, який носив на своєму кашкеті золоті цифри «тридцять сім», щось його розміру.

Як Рахель Ґольдштайн, яка завжди змушувала свого єдиного хлопчика носити штани доти, доки навіть останній волоцюга не помітить, що вони вже занадто короткі. Рахель Ґольдштайн, яка залишала свою похмуру квартиру лише для того, щоб піти до синагоги чи на ринок. Яка все життя відмовлялася говорити мовою нової батьківщини. Ейб ніколи не зрозумів, чому вони взагалі поїхали в Америку, його батьки, чиє життя проходило на таких нечисленних квадратних метрах, що він дивувався, навіщо їм для цього потрібна була така велика країна і таке велике місто. Він ніколи не витримував ув’язнення. Навіть будучи ще маленьким хлопчиком, він якомога частіше виходив з квартири. Коли його мати помирала, це остаточно вигнало його на вулицю. Поки мати боролася з черевним тифом, а батько посилав марні молитви до неба, син дедалі частіше бовтався біля Вільямсбурзького мосту{9} з Мо та його хлопцями, які його поважали, хоча й були на декілька років старшими. Батько відправив його до друзів, а потім в інтернат, але Ейб тікав від цих його спроб. Банда Мо була його родиною, і більше він не потребував нікого. У чотирнадцять років Ейб Ґольдштайн заробив свої перші гроші й за один день отримав більше, ніж його батько — за декілька тижнів. На вулиці почали говорити про нього після смерті матері, коли він востаннє був у синагозі на її похороні, а потім говорили ще більше, коли він з’явився п’яним на кладовищі на похороні батька. Люди все ще говорили про нього, але тепер вже з повагою. Це було єдине, що мало значення.

Ліфт майже безшумно мчав вгору. Вони двічі зупинялися, але лише після того, як ліфтер викликав третій поверх, багажна кабіна знову почала рухатися. Номер 301 розташовувався неподалік від ліфтів, одразу за рогом, і вони вже стояли перед ним. Швейцар відімкнув двері, і Ґольдштайн увійшов. Здається, що поки все гаразд. Саме той комфорт, якого можна було очікувати в цій ціновій категорії. Простора й світла вітальня, великі вікна, з яких виднівся величезний дах вокзалу, прямо перед ними стояв великий письмовий стіл, біля стіни була зручна зона відпочинку з м’якими меблями, ваза з фруктами на столі та подвійні двері праворуч, що вели до спальні. Швейцар відніс багаж до кімнати й тепер з очікуванням стояв у дверях, ледь помітно піднявши одну долоню догори. Ґольдштайн сунув у його руку доларову купюру — він ще не встиг обміняти долари на німецькі гроші — і почекав, поки посильний попрощається і зачинить за собою двері.

Коли він нарешті залишився сам, він підійшов до вікна й запалив цигарку. Хмари скупчилися над дахом вокзалу, але сонце пробивалося крізь них і освітило юрбу перед круглими цегляними арками, з-під яких виринали люди з валізами та без них, які спішили до таксі або прямували до автобусної зупинки чи трамваю. Отже, він був у Берліні. Він пускав у вікно сигаретний дим і дивився на місто за ним. Він не знав, чого йому тут очікувати, і це сповнювало його тривогою. Невже він справді здійснив цю довгу подорож лише для того, щоб побачити людину — чи, можливо, побачити її смерть, — смерть людини, про яку він не знав нічого, окрім ім’я, яка для нього навіть не мала обличчя?

Шум змусив його здригнутися. Він пролунав зі спальні. Він поклав цигарку в попільничку і автоматично потягнувся до поясу, але пістолета там не було, він ще не звик до цього. Він узяв преспап’є зі столу й тихо підійшов до з’єднаних дверей, бронзовий птах був готовий до удару. Він не міг уявити, що тут ховається хтось із людей Товстуна Мо, рука пузаня не сягала так далеко, але Ейб Ґольдштайн завжди чинив правильно, коли в екстреній ситуації був трохи обережнішим за інших людей. Він повільно висунув голову вперед і зазирнув у кімнату через напіввідчинені двері. Біля протилежної стіни стояло величезне ліжко, вкрите атласною ковдрою кольору шампанського, а з обох його боків стояли тумбочки. Праворуч від туалетного столика двері вели у ванну кімнату. Вона була відкрита, й там він побачив гарні округлі форми дівулі у чорній спідниці й білому фартуху. Покоївка, вочевидь, працювала не зовсім за графіком, принаймні вона все ще розвішувала білі рушники на перекладину. Він насолоджувався видом на сідниці, які рухалися вперед-назад ще декілька секунд, а потім голосно й чутно прокашлявся. Дівчина повернулася, наче злякалася, як він спочатку подумав, але потім побачив її очі й зрозумів, що вона навмисне дозволила себе впіймати. Вона любила чайові.

— Вибачте, пане, — вона зробила ввічливий реверанс і опустила очі додолу, що, на її думку, мало виглядати як збентеженість, але її очі знову зухвало спалахнули, щойно вона знову їх підвела. — Перепрошую, пане. Я Маріон, покоївка. Ваша покоївка.

Її англійська була зовсім непоганою. І, очевидно, вона знала, що новий гість — американець.

— Я ціную покоївок, які сумлінно ставляться до своїх обов’язків, — сказав він. — Будь ласка, не дозволяйте мені переривати вашу роботу.

— Я насправді вже закінчила тут, — вона кинула на нього ще один свій абсолютно невинний погляд. — Якщо я більше не потрібна пану...

Він витягнув пачку доларів і поклав їй у руку три купюри.

— Дивлячись на вас, я впевнений, що ви можете стати мені у пригоді.

— Завжди до ваших послуг, пане. Кличте Маріон, я маю йти.

Вона поклала долари до кишені, наче такі чайові були звичайною справою, і сунула стопку рушників під пахву. Її профіль також був вражаючим. Коли вона проштовхнулася повз нього, вона недбало торкнулася його, і Ґольдштайн відчув, як кров запульсувала між його ногами. Він пішов за дівчиною у вітальню, але Маріон вже відчинила двері в коридор.

— Маріон, — швидко покликав він, перш ніж вона пішла, і вона зупинилася на порозі, чекаючи. Позаду неї коридором пройшов літній джентльмен, який з цікавістю подивився на покоївку. Заради безпеки Ґольдштайн перейшов на англійську.

— Чи можу я побачити вас знову, Маріон? — спитав він. — Знаєте, мені може знадобитися компанія в цьому місті...

Вона стояла на порозі й дивилася на нього своїми великими блакитними очима так, що тепер він чітко відчув свою ерекцію. Напевно, вона могла це помітити, але йому було все одно.

— Мені справді треба вже йти, — сказала вона. — Але я закінчую роботу о четвертій.

— Я буду тут. Просто постукайте.

Рігерштрасе не була гарною вулицею, але тут вона була найпотворнішою, саме в цьому місці. Ніби Каллі свідомо вибрав найпаскуднішу адресу, яку тільки можна було знайти в цій місцевості. Алекс проїхала на «дев’ятці» до Бальтенплац, а решту шляху пройшла пішки, тепер вона відклала важку сумку і на мить зупинилася перед вітриною. На склі білою фарбою було написано «Ебергард Каллвайт: Купівля-продаж», а за склом припадав пилом всякий мотлох: патефон, друкарська машинка, електропилосмок, телефон, чотири стільці, жоден з яких не пасував до інших, і каучукове дерево, з якого було складно зрозуміти, чи належить воно до товарів на продаж, чи до магазинного інвентарю. Нічого з цього ніколи не продавалося за всі ті місяці, що Алекс знала цей магазин. Справжні справи Каллі вів з речами, яких не можна було знайти на вітрині та які не відображалися в жодних бухгалтерських книгах.

В магазині не було покупців, тож Алекс забрала свою сумку й піднялася сходами до дверей.

Коли вона натиснула ручку й увійшла, яскраво й трохи хрипко задзвенів дзвінок. Каллі причаївся за прилавком у своєму сірому халаті, а на його обличчі була звичайна посмішка бакалійника, яка застигла, коли він її впізнав. Він шоковано усміхнувся їй на якусь частку секунди, а потім тихо зашипів на неї, ніби боявся, що їх хтось підслухає.

— Ти божевільна, що просто так зайшла сюди. А якщо клієнти прийдуть?

— Тебе не було вчора в Кремана.

— Маю сказати, у тебе вистачає нахабства, дівчино! Ти пі­шла до Кремана після всього того, що сталося? Після того як ти все зіпсувала? Ти знаєш, що на тебе полює поліція?

— Зіпсувала? — Алекс не могла повірити своїм вухам. Каллі, який же він козел! — Ти називаєш це «зіпсувала»? Бенні мерт­вий, хай йому грець.

— А навіщо він лазив фасадами універмагів?

— Він не хотів, щоб його спіймали. Якби цей поліцай не скинув його, Бенні був би ще живий.

— Про що це ти в біса говориш?

— Його переслідував поліцай. Він наступив йому на пальці, тому Бенні не міг більше триматися і розбився на смерть. Він його вбив. А я дивилася і нічого не могла зробити.

Каллі похитав головою.

— Хай йому грець, краще я б ніколи не зв’язувався з цим дитячим садком! — Здавалося, що він розмовляв зі своєю касою або принаймні дивився на неї, коли це говорив. — Я мав знати, що все піде шкереберть.

Алекс втратила контроль над собою.

— Ти відправив нас до «КаДеВе», — прошипіла вона на нього. — В інших випадках все завжди йшло за планом, і в «Тіці», і в «Карштадті», там не було поліцаїв, ніколи не було проблем. Але ти дуже хотів, щоб ми обнесли «КаДеВе».

— Що ти маєш на увазі?

— Нічого. Тільки те, що ти відправив нас туди, тому що тобі цікаві ці штучки, — Алекс поклала сумку на прилавок. — І ми поцупили їх для тебе.

Каллі витріщився на сумку. Потім він швидким рухом стягнув її з прилавка.

— Ти що зовсім з глузду з’їхала, просто гуляєш з цим районом? І приходиш до мене в магазин?

— Тебе не було вчора у Кремана, тож мені довелося принести це тобі сюди. Годинники та прикраси, як ми й домовлялися.

— Ми домовлялися, що вас не спіймають.

— Вони спіймали Бенні. Не мене.

Худий чоловік у сірому халаті із жалем знизав плечима.

— І що я маю з цим робити, дівчино? Все згоріло після всього того гармидеру, який ви влаштували у КаДеВе. Цей мотлох тепер ніхто не зможе продати, навіть я.

— Ми нічого не зробили, ми мусили розбиратися з поліцією! — підвищила голос Алекс, вона майже кричала. — Бенні помер за це лайно! І ти кажеш мені, що більше його не хочеш? Мені здається, я неправильно тебе почула!

— Все добре, Алекс, не засмучуйся! — Каллі заспокійливо підняв руки. — Подивимось, що у тебе там є. Але не тут, слідуй за мною.

У маленькій кімнаті позаду магазину пахло цибулею та пивом. Каллі прибрав тарілку й дві порожні пляшки пива і поставив сумку на стіл. З нагрудної кишені халата він дістав пошарпаний шкіряний футляр, відкрив його й намацав окуляри. У своєму халаті та з кривою дротяною рамкою на носі він був схожий на божевільного професора хімії. Він сів за стіл і по черзі підніс до своїх погнутих окулярів кожен годинник, який знаходив у сумці.

— Тут всі годинники, — сказав він через деякий час із розчаруванням. — У тебе немає прикрас?

— Вони у поліцаїв, — нервово ковтнула Алекс. — Вони були у сумці Бенні.

Каллі похитав головою.

— Дівчино, це дійсно правда про поліцейського, який убив Бенні?

— Я сама це бачила. І... він сказав мені про це перед смертю. Бенні сказав мені, що чоловік наступав йому на пальці, поки він вже більше не міг триматися.

Каллі на мить задумався.

— Краще тримай це при собі. Не варто розповідати такі історії, поліцаї не сприймають жартів.

Потім він підвівся, так раптово, що Алекс аж підскочила.

— Нумо, дівчино, пішли, — сказав він. — Я не хочу тут сидіти.

Вона пішла за ним назад до магазину. Каллі потягнув важіль на касовому апараті, і готівкова шухляда з гучним дзвоном відкрилася. Він дістав із шухляди коричневу купюру й подав її через прилавок.

— Ось, — сказав він, — це тобі. І за ту справу з Бенні.

Алекс дивилася на банкноту, а Вернер фон Сіменс дивився на неї у відповідь.

— Двадцятка? — сказала вона. — Ти це серйозно? Ти дав нам більше за той мотлох з Тіца!

— Я роблю тобі послугу, дівчино! Ніхто інший тут не візьме у тебе ці речі. Після всього того, що сталося! Ти розумієш, як це небезпечно? Це, мабуть, накличе на мене справжні неприємності, але тому що це ти... — Він махнув рукою на двадцятку.

— Нумо! Бери гроші, і все буде добре.

Алекс вагалася. Двадцять марок, мабуть, стільки Каллі отримав би за один годинник, якби його продав, а в сумці було щонайменше п’ятдесят. Яка ж це зухвалість, ця банкнота. З іншого боку, він мав рацію: якби він їх у неї не забрав, вона б залишилася з цими годинниками. Вона проковтнула свій гнів, взяла двадцятку й скористалася нагодою, щоб зазирнути до каси Каллі. Вона була добре заповнена. Тож Алекс могла б отримати гроші, які їй належали, іншим способом. Побачимо... Вона ще не закінчила з Каллі, який задоволено спостерігав, як вона запхала купюру в піджак. Алекс уже була біля дверей, коли Каллі щось згадав.

— І ще одна річ, дівчино, — сказав він, усміхаючись до неї, як гієна. — Без образ, але мені насправді не потрібні проблеми з поліцією. Тож... зроби мені послугу і тримайся подалі звідси деякий час.

«Подивимося, козел, — подумала Алекс і кивнула, — подивимося!»

Рат стояв перед напівголим чоловіком, і це спочатку його так роздратувало, що він уже не був впевнений в тому, що має справу з потрібною людиною. Хоча на рецепції йому дали саме цей номер кімнати. У чоловіка був досить мускулистий торс, який він любив демонструвати, принаймні так він виглядав. На ньому був лише готельний рушник, обмотаний навколо стегон, і він виглядав таким же здивованим, як і сам Рат. Очевидно, що він явно очікував когось іншого, когось, кого зустрічають лише в рушнику та з мокрим від душу волоссям. Невже цей чоловік вже дозволив якійсь повії заговорити з ним на станції Фрідріхштрасе? А може, у нього була дівчина в Берліні?

Рат кашлянув собі в долоню, це була така дурна звичка в незручних або незрозумілих ситуаціях, такий збентежений кашель або прочищення горла, щось таке, що втовкмачували йому з раннього дитинства і чого він ніяк не міг позбутися, хоча при цьому він завжди почувався дворецьким, який заскочив свого господаря за заняттям любов’ю.

— Авраам Ґольдштайн? — запитав Рат напівголого чоловіка, коли знову опанував свій голос.

— Ґолд-стін, — виправив той з відчутним американським акцентом.

Чоловік у рушнику не виглядав небезпечним. Він здавався атлетичним, і в його пильних очах блищала іронія, ніби він був неспроможний ставитися до життя серйозно.

— Німецька поліція. Чи можу я зайти, пане?

Жетон кримінальної поліції, здається, не вразив Ґольдштайна. Він кивнув, зробив крок убік і повністю відчинив двері. Рат увійшов та озирнувся. Поважний номер. Дамаські шпалери, меблі з червоного дерева, плюшеві килими. І приблизно в чотири чи п’ять разів більший за ту кімнату за чотири марки і п’ятдесят пфенігів, до якої Рат заселився у бічному крилі «Ексельсіора», коли прибув до Берліна добрих два роки тому. Мабуть, також у п’ять разів дорожчий. Щонайменше.

Рат прочистив горло.

— Що ж, пане Ґолдстін, я повинен повідомити вам, що німецька поліція має право...

Ґольдштайн, який тим часом узяв зі столу пачку сигарет, перебив його.

— Я сподівався, що це обслуговування номерів, — сказав він.

Рат здивувався. Чоловік розмовляв німецькою майже без акценту. Принаймні він звучав не так явно, як у тих американських туристів, які зазвичай говорили так, ніби жували мову, замість того щоб говорити нею.

— Боюся, я мушу вас розчарувати, — сказав він. — У мене немає їжі чи напоїв у візку.

Ґольдштайн зажав сигарету між губами й простягнув пачку інспектору. Це був хабар, чи він міг його взяти? На пачці був верблюд, і Рат був надто зацікавлений американськими цигарками, щоб відмовитися. Він схопив її, і Ґольдштайн дав йому вогню.

— Що ж, офіцере, — сказав американець після того, як також запалив свою цигарку, — що вас привело до мене?

— Комісаре, — поправив його Рат, — комісар Рат. — Він ледь не викликав за звичкою спецзагін, а потім вчасно згадав, що був на іншому завданні. — Ви говорите німецькою?

— Завдяки моїй матері, — знизав плечима Ґольдштайн. — Тоді, будь ласка, скажіть мені, чого хоче від мене поліція Берліна.

— В принципі я можу вам сказати, що берлінська поліція понад усе хоче одного: щоб люди поводилися пристойно в цьому місті.

Ґольдштайн звів брови.

— Ага, — сказав він, пускаючи сигаретний дим через ніс, посмішка раптом зникла з куточків його рота. — І цим проханням про пристойну поведінку ви вітаєте кожного туриста у своєму місті? Чи тільки американців?

— Лише обраних мандрівників. Сподіваюся, ви це оціните.

— Якщо мова зайшла про пристойність, то я щойно вийшов з ванної. Ви дозволите мені одягнутися? А поки що присядьте.

Ґольдштайн зник у сусідній кімнаті, не сказавши більше ані слова. Рат відхилив пропозицію і встав, дивлячись у вікно спальні через напіввідчинені двері. Він не очікував спроби втечі і, звичайно, не чекав, що американець буде прориватися на волю, як в якомусь гангстерському фільмі, але він все-таки розстебнув ґудзик на кобурі та вийняв свою службову зброю, Walther PP, яку йому видали рік тому на заміну його зламаного маузера. Він зняв пістолет із запобіжника й засунув його, тримаючи правою рукою, до кишені пальта. Про всяк випадок. Палити, утримуючи у лівій руці сигарету, було трохи незвично, але можливо.

Він щойно докурив свій «Camel», коли Ґольдштайн повернувся у легкому світло-сірому літньому костюмі. Рат ще де­який час тримав держак пістолета, його вказівний палець був на спусковому гачку, але американець, здавалося, вирішив зберігати спокій.

— Що ж. А ось і знову я. Чому б вам не сісти? Ви навіть не зняли свого капелюха.

— Мені більше подобається стояти.

— Я не знаю, які історії ви чули про мене чи мою країну, але ви можете витягти руку з кишені. Я без зброї.

Рат почувався школярем, який недостатньо добре заховав шпаргалку й мимоволі витягнув руку з кишені.

— Ви ще не назвали мені мету свого візиту, — сказав Ґольдштайн, запалюючи ще одну цигарку. Цього разу Рат відмовився.

— У мене поки що до вас є кілька запитань.

— Стає дедалі цікавіше. Тоді питайте.

— Ви Авраам Ґольдштайн з Нью-Йорка?

— З Вільямсбурга. Це частина Брукліна.

— Чому ви в Берліні, пане Ґольдштайне?

— Перевірте реєстраційну книгу внизу на рецепції, там все записано.

— Я хочу почути це від вас.

— Тоді вгадайте! Я звичайний турист, хіба ви так не думаєте? Хочу подивитися на прекрасну столицю Німеччини.

— Жодних інших причин немає?

— Про які причини ви кажете?

— Можливо, у вас є наказ когось убити.

Ґольдштайн, який щойно затягнувся цигаркою, подивився так, ніби він не розчув.

— Пробачте? У вас занадто буйна уява, офіцере!

— Вас підозрювали під час розслідувань щонайменше п’яти вбивств у вашій рідній країні.

— Розслідування були, але я стою тут перед вами. Що це вам говорить?

— Що у вас є хороший адвокат.

Рат відкрив коричневий портфель і витяг чорнильну штемпельну подушку, а потім аркуш для відбитків пальців.

Американець витріщився на бланк із десятьма пронумерованими квадратиками.

— Що це в біса таке? — запитав він.

«Ось бачиш, мій зарозумілий пройдисвіте, — подумав Рат, — все ж таки ми тебе засмутили!»

— Пане Аврааме Ґольдштайне, — сказав він так офіційно, наче судовий виконавець, — начальник берлінської поліції наказав мені взяти у вас відбитки пальців. Можливо, для цього нам варто на хвилинку присісти...

— Що це таке? Ви робите це для кожного іноземця?

Рат відкрив металеву кришку на штемпельній подушці.

— Ні.

— Тоді як мені вдалося отримати таку честь?

— Пане Ґольдштайне, я хочу бути з вами дуже відвертим. Берлін не дуже радий вашому візиту і...

— Ви не повинні вірити усьому, що вам говорять люди Гувера{10}! Ви думаєте, що я якийсь гангстер?

— Неважливо, у що я вірю. Одні лише ваші кримінальні приводи виправдовують такі розвідувальні заходи. Я прийшов, щоб позбавити вас незручностей. Якщо хочете, я можу знову все зібрати і завтра викликати до поліції. Але маю вас попередити: час очікування біля кабінету завжди затягується. У такому разі вам краще взяти з собою кілька журналів з кросвордами.

Ґольдштайн усміхнувся.

— Не варто недооцінювати німецьких копів, так? Він тут грає в бюрократа і нічого гарного не обіцяє, — він зняв піджак, засукав рукава сорочки й сів за стіл. — Гаразд, покінчімо з цим. Але якщо ви плануєте зробити щось подібне зі мною знову, приходьте трохи раніше. Тоді мені не доведеться двічі приймати ванну.

— Чистота — це чеснота, — сказав Рат, узявши праву руку американця й натиснувши великим пальцем спочатку на штемпельну подушку, а потім на спеціальний квадратик у бланку. Гарний чистий візерунок, Е. Д. буде у захваті. Проте хочеться сподіватися, що йому ніколи не доведеться цим користуватися. Та річ із спусковим гачком мала показати Ґольдштайну із самого початку, хто був господарем у цьому домі. Але, очевидно, американець був не сильно вражений процедурою.

— А що станеться з цим аркушем, коли ми закінчимо? — запитав він, наче був пацієнтом, який просив лікаря перевірити його артеріальний тиск.

— Він приєднається до нашої колекції, — сказав Рат і зробив наступний відбиток. — І якщо ваші відбитки пальців знайдуть на чомусь протиправному у цьому місті, навіть якщо ви не заплатите в борделі, ви швидко опинитеся за ґратами. Все просто.

— Як я вже сказав, я звичайний турист, я відвідую ваше місто. Що може статися?

— Тож щоб нічого не сталося, гадаю, ви не будете проти, якщо поліція спостерігатиме за тим, як ви споглядатимете наше місто.

— Пробачте? — Ґольдштайн відсмикнув руку, перш ніж Рат встиг притиснути вже почорнілий мізинець до паперу. Ну то й що! Тепер він все-таки зіпсував настрій цьому американцю.

— Не хвилюйтеся! Ми трохи поспостерігаємо за вами. Тільки для вашої безпеки. Якщо вам нема чого приховувати, ви не будете заперечувати.

— Я дуже заперечую, коли люди щось винюхують навколо мене. Це щось неймовірне! Це поліцейська держава чи що? Я думав, що ви прогнали свого кайзера і тут панує демократія!

— Безпека наших... туристів багато значить для нас.

Ґольдштайн уважно подивився на Рата, ніби оцінюючи його.

— Тобто мені виділили няньку? Навіть з пістолетом.

— Як скажете.

Ґольдштайн похитав головою.

— А що ви зробите, якщо я спробую втекти від вашого на­гляду? Збираєтеся мене застрелити?

— Все просто: я не дам вам втекти.

На обличчі Ґольдштайна знову з’явилася посмішка.

— Ну, нарешті це звучить як чесна пропозиція, — сказав він, простягаючи замазану чорнилом праву руку. — Офіцере, я приймаю ваше парі.

Скільки людей входило в ці двері, що обертаються! Від одного погляду вже паморочилося в голові. Якийсь час Рат перераховував усіх лисих, які заходили, потім усіх з вусами, а коли це набридло, усіх кривоногих жінок. Треба було щось робити, щоб згаяти час, а він уже прочитав усі газети.

Звичайно, він присвятив цьому лише з половину уваги, бо, попри все, йому доводилося стежити за залом. Американець все ще мав вийти з ліфта. Але, мабуть, Ейб Ґольдштайн відчував себе у своєму номері як вдома.

Кожні декілька хвилин слуги міняли попільничку й ставили перед ним чисту, так що Рат не міг зрозуміти, скільки сигарет він вже викурив. У будь-якому разі його запаси повільно закінчувалися, в пачці залишилося лише дві штуки. Ну, принаймні тут, в «Ексельсіорі», окрім інших зручностей, був ще й великий асортимент тютюнових виробів.

Рата все ще дратував цей нахабний американець. Його спроба трохи залякати Ґольдштайна зазнала невдачі. Натомість американець його висміяв. Запропонував парі. Наче вони грали один з одним у квача, чи в хованки, чи — ця гра, мабуть, підходила найбільше — у грабіжників та жандармів.

Хороші перспективи. Рат дістав із коробки передостанню цигарку марки «Оверштольц» і запалив. Кава в чашці із золотим обідком давно була холодною. Він все одно зробив один ковток, трохи покурив і, не читаючи, гортав газету «Vossische», поки йому це також не набридло, і він не поклав газету біля чашки. Сторінка одразу розгорнулася, тому він пригладив зім’ятий папір і акуратно згорнув газету, щоб вона знову виглядала як нова, а тоді поклав її назад до інших. Комісар поклав цигарку в чисту попільничку й підвівся. Портьє вичікувально подивився на нього.

— Ах, пане комісаре, — чоловік із підстриженими вусами випромінював кислу приязність. — Що я можу зробити для вас? Бажаєте ще раз переглянути реєстраційну книгу? Я також можу забронювати для вас кімнату. Оскільки ви, очевидно, маєте намір залишитися подовше.

— Не турбуйтеся. Ваш зал досить затишний. Дуже зручні крісла.

— Ми не шкодуємо коштів і зусиль, щоб забезпечити комфорт наших гостей.

— Я сподіваюся, що так і є.

Портьє трохи нахилився вперед і понизив голос:

— Пане, а ви можете розповісти мені, чому містер Ґольдштайн привернув увагу поліції?

Рат також нахилився вперед.

— Боюся, що це не ваша справа.

— Якщо когось із гостей нашого готелю підозрюють у кримінальному злочині, ми повинні про це знати. У будь-якому разі я не можу не повідомити про це нашому готельному детективу. Адже йдеться про безпеку нашого дому!

— Ви маєте рацію, — кивнув Рат. — Приведіть сюди вашого детектива. Але спочатку я хотів би зателефонувати.

— Дуже добре, пане. Хочете, щоб я також записав дзвінок у ваш рахунок?

— Буду вдячний, — сказав Рат і приязно посміхнувся. Чотири кави, один сендвіч і один телефонний дзвінок. Єдиним задоволенням, яке він зараз міг собі дозволити, було невелике збільшення рахунку витрат. Туди щонайменше увійшла б велика коробка цигарок «Оверштольц».

Невдовзі після цього Рат стояв в одній із телефонних будок, дивився крізь скляні двері і слухав трубку, щоб переконатися, чи встановлено з’єднання. Звідси він також міг бачити ліфти, а також великі обертові двері, що вели на Штреземанштрасе. На Шпенерштрасе ще ніхто не відповів, тож Рат замовив розмову з окружним судом Ліхтенберга та попросив фройляйн Ріттер.

— Як добре, що ти зателефонував, — сказала вона. — У нас проблема.

— Яка саме?

— Вебер сьогодні повернувся з відпустки...

Судовий радник Альбрехт Вебер був начальником Шарлі в окружному суді Ліхтенберга.

— І?..

— Він... як би це сказати... Вебер не піддався чарам Кірі, як інші хлопці тут, він вирішив... Гереоне, я більше не можу брати собаку на роботу. Тож завтра тобі знову доведеться відвезти Кірі до Алекс.

Саме цього йому бракувало. У такий час.

— Поговорімо про це сьогодні за вечерею, — продовжила Шарлі, — у мене все одно є дещо, що я маю обговорити з тобою. Ти сьогодні будеш вчасно?

— Не зовсім, тому я й телефоную. Я буду там приблизно за годину, Вайс відправив мене за деким стежити.

— Сам віцепрезидент? Розкажи більше.

Шарлі не могла приховати своєї цікавості. Колись вона сама працювала у відділі вбивств. Номінально була стенографісткою, але Геннат і Бьом безумовно покладалися на свою кримінальну кмітливість під час розслідування вбивств й відповідно до цього найняли майбутню адвокатесу.

Рат розповів їй про Ґольдштайна та своє завдання.

— Звучить як покарання, — сказала вона.

— Але я нічого не зробив, чесно кажучи.

— Можливо, Вайс все ще хоче змусити тебе заплатити за гріхи твоєї молодості.

— А я думав, що вже достатньо заплатив за все, — Рат пережив дисциплінарне провадження рік тому. Тоді він відбувся лише синцем під оком, частково через те, що Геннат замовив слівце за свого комісара. Тільки оголошене підвищення Рата до старшого комісара поки що розглядалося в рамках дисциплінарного провадження, і навіть політична підтримка з боку міністерства внутрішніх справ Пруссії, якою він був зобов’язаний Конраду Аденауеру, близькому другу його батька, ніяк не могла це змінити.

— Я повинен покласти слухавку, Шарлі, я думаю, що мій тип незабаром вийде. Побачимося сьогодні ввечері!

Біля стійки реєстрації стояв чоловік, зовнішній вигляд якого не зовсім поєднувався з елегантністю його світло-коричневого літнього костюма. Хоча костюм виглядав зшитим на замовлення, було помітно, як він висить на ньому, коли його власник рухався. Цей чоловік був зовсім не схожий на тих бувалих детективів, з якими Рат звик рахуватися, а більше був схожий на голодного й безробітного бухгалтера. Портьє обережно вказав підборіддям на телефонну будку, і обірванець з цікавістю витріщився у той бік. Рат вийшов з будки і піді­йшов до нього. Рукостискання цього чоловіка було сильнішим, ніж він очікував.

— Я готельний детектив, — сказав чоловік. — Моє ім’я Грюнерт. А ви з... управління карного розшуку? — Останні слова він вимовив дуже тихо, ніби йому за них було соромно.

Рат кивнув і представився.

— Чи можу я побачити ваше посвідчення, будь ласка?

— Звичайно, — Рат витягнув документ зі своєї кишені. Спритні пальці готельного детектива розгорнули папір. Грюнерт порівняв фотографію з оригіналом, після чого повернув поліцейське посвідчення Рату. — Ви зрозумієте, що ми зацікавлені в тому, щоб знати, що робить поліція в «Ексельсіорі». Ваша увага зосереджена на конкретному гості, сказав мені наш пан Тойбнер. На американці з номера 301?

— Так воно і є. Авраам Ґольдштайн. Але вам не варто хвилюватися, цей чоловік знає, що поліція...

— Пане Рате? — перервав його швейцар Тойбнер. Він стояв за стійкою, тримаючи телефонну слухавку. — Вибачте, пане Рате, цей дзвінок для вас, — сказав він, — і він здається дуже терміновим. Пан Ґреф...

Рат взяв слухавку з його руки.

— Райнгольде? — запитав він.

— Гереоне, ти мав рацію! — голос помічника інспектора звучав трохи стурбовано. — Ґольдштайн щойно спустився сюди у ліфті і зараз прямує в тунель.

Коли Каллі знову прокинувся, то спочатку не зрозумів, що трапилося, тільки відчував біль у черепі, що пульсував, гучний, як від швидкої електрички, коли стоїш прямо під мостом. Лише тоді він почув мелодію, мелодію, що спершу була заглушена тепер уже згасаючим болем. Хтось співав, і він знав цей голос, але не міг бачити, хто співає, йому довелося відкрити очі, а коли він це зробив, то все ще нічого не бачив, лише щось невиразне, розмите й брудно-сіре. Йому довелося змусити очі зосередитися, перш ніж він упізнав знайомий сірий халат, який він завжди носив у магазині і який тепер був весь у крові. Коли Каллі зрозумів, що дивиться на свої коліна, він підняв голову. На програвачі крутилася платівка, і тепер він упізнав пісню, що гуркотіла з гучномовця, занадто голосно, набагато голосніше, ніж Каллі зазвичай слухав свої записи.

Потім він побачив синю фігуру, яка сиділа поруч із програвачем на дивані, де він колись дрімав, і разом з обличчям, яке він бачив зараз, його пам’ять нарешті заговорила.

До нього в крамницю зайшов цей поліцейський, чоловік, якого він ніколи раніше не бачив ані у своїй крамниці, ані по сусідству, а він знав усіх поліціянтів, які сюди заходили. Новачок, як він спочатку подумав, ще хлопчак, який також вивчить правила. Якщо ви не хочете, щоб «Бероліна»{11} зіпсувала вам життя, то краще нічого занадто ретельно не вишукувати в магазині Каллі. Невідомий поліцай взяв із полиці наручний годинник — дешеву жерстяну штуку, що довго не продавалася, — зовсім не той коштовний товар, який Алекс притягла із «КаДеВе» і який він все одно ніколи не виставлятиме в магазині. Поліцейський зовсім не відреагував на дружнє привітання, просто тримав цей годинник у руці, засунувши пальці в браслеті так, щоб циферблат був повернений назовні, і дивився на абсолютно нерухомі стрілки, ніби цей проклятий годинник, який Каллі навіть не пам’ятав, звідки він його взяв, був найціннішою річчю на світі, і повільно, крок за кроком, підійшов до прилавка.

— Б’юся об заклад, що його десь вкрали, — саме так він і сказав, підійшовши до прилавка, і Каллі підтвердив свою підозру про те, що він має справу з новачком, якого ще потрібно навчати манер. Один телефонний дзвінок до Ленца, і справа була б залагоджена, «Бероліна» заспокоїть цього балакучого хлопця. Так собі й думав Каллі, не дозволяючи поліцаю себе залякати.

Але потім сталося те, чого він не очікував. Поліцейський, який стояв прямо перед прилавком з незрозумілою усмішкою на обличчі, без попередження вдарив правою рукою з годинником, який опинився у нього на кісточках пальців, наче кастет. Він завдав першого удару прямо в обличчя, і Каллі відчув, як його ніс зламався і з нього раптом хлинула кров. Він врізався спиною у полиці і все ще не розумів, що сталося, як поліцейський вже знову стояв перед ним і з такою силою смикнув його за сірий халат, що від нього відірвалося кілька ґудзиків, а тоді завдав наступного удару в підборіддя настільки точно, що Каллі знепритомнів одразу після короткого спалаху болю.

Він не міг сказати, скільки часу був без свідомості, але йому здавалося, що надворі все ще було світло — у магазин крізь щілину в дверях потрапляли промені сонця. Він обережно підняв голову, повільно, щоб не спричинити біль. Поліцай влаштувався зручніше, зняв з голови ківер і поклав його на диван поруч із собою. Цей чоловік сидів у його задній кімнаті, на його дивані, і слухав його музику. Чи мав він хоча б найменше уявлення, що «Бероліна» розбереться з ним, щойно дізнається про це?

Каллі досі не міг повірити, що він дозволив себе заскочити зненацька. Він думав, що тримає все в своїх руках, що він вищий за будь-якого ледаря в Самаритянському районі. Ніхто не наважувався пограбувати маленьку крамницю, бо всі знали, що під прилавком лежить заряджений пістолет часів Другої світової війни, готовий до всього. Схоже, цей поліцейський, здається, нічого не знав про зброю. Або йому було на неї начхати.

Каллі хотів заговорити, щоб пояснити хлопцеві ситуацію, але його язик прилип до піднебіння, і все, що він міг вимовити, — це хрипкий стогін.

— Ну що, весела єврейська свинюко, — сказав поліцай, — ти нарешті прокинувся?

Спочатку Каллі довелося зібрати слину, щоб знову заворушити язиком.

— Я не єврей, — запротестував він, ніби це був найважливіший факт, який слід прояснити тут і зараз. Він все ще думав про дурість своєї відповіді, коли помітив, що поліціянт стоїть прямо перед ним.

— А чого тоді, — спитав він, — ти працюєш у якійсь клятій єврейській крамниці?

Поліцай стояв так близько, що Каллі відчував запах поту в тканині синього мундира. І знову удар прийшов без попередження. Цього разу в живіт. Каллі відчув, як задихається, його руки інстинктивно хотіли захистити живіт, але він не міг поворухнутися. Тільки тепер він зрозумів, що хлопець, напевно, зв’язав його.

— Що це ти робиш? — ахнув він, коли нарешті перевів подих. — Що це ти в біса робиш?

Наступний удар знову потрапив точно в те саме місце. Блювотний рефлекс перевернув шлунок Каллі догори дриґом, частина вмісту його шлунка потрапила до рота, він знову проковтнув кислу на смак кашу й придушив новий блювотний рефлекс. Хто на біса був цей покидьок?

— Перша заповідь: говорити тільки тоді, коли тебе питають, — сказав поліцай.

Каллі чекав, щоб його запитали, але чоловік мовчки піді­йшов до програвача і взяв голку з платівки, що жорстким дряпанням пролунало з динаміка.

Потім було запитання, але не від поліцая, який тепер знову сів на диван біля свого ківера, а від чоловіка, який мав стояти біля дверей, що вели далі в підсобне приміщення.

— Як ти думаєш, Каллі, чому ми тут?

Каллі повернув голову наскільки міг, але цього було недостатньо, щоб побачити того, хто питав. Найбільше його вразило те, що вони знали його ім’я та навіть прізвисько. І раптом Ебергард Каллвайт зрозумів, що він справді опинився в скрутному становищі. «Бероліна» не могла йому допомогти в цьому питанні. Він абсолютно неправильно оцінив ситуацію: синій мундир був просто людиною з м’язами, а ось справжньою проблемою Каллі був інший — чоловік, якому належав цей голос. Безіменний чоловік, якого Каллі завжди називав Штефаном після отримання номера телефону, на який він йому дзвонив. Як, хай йому грець, він знайшов його крамницю?

Ленц чи «Бероліна», мабуть, зіграли не в ту гру, інакше він ніколи б не почув цього голосу тут, у своїх чотирьох стінах, принаймні без захисної відстані телефонного кабелю. Він нічого не знав про Штефана, ні як той виглядав, ні як його насправді звали, але це мав бути такий поліціянт, якому довіряє «Бероліна» і якому вона, ймовірно, навіть платила, адже саме Ленц дав йому цей номер телефону для того, щоб у нього була можливість позбутися вуличної шпани, тому Каллі й зателефонував.

Штефан не відізвався на це ім’я, та й Каллі також ніколи нічого не розкривав про себе, навіть раніше, коли одразу після несподіваного візиту Алекс він пішов до станції швидкісної електрички й знову замовив розмову, оскільки це був єдиний зв’язок зі Штефаном, який він знав. Штефан 1701. Він майже злякався, коли чоловік відповів на перший дзвінок. Але потім, з усією сміливістю невидимки, Каллі трохи розійшовся. Звістка про смерть Бенні шокувала його сьогодні вранці, коли він прочитав про це в газеті й склав два і два разом. А потім Алекс лише підтвердила його підозри своєю версією історії. Він не хотів смерті хлопця, і «Бероліна» не могла цього хотіти, ні, це була цілком провина поліцаїв! І вони повинні розплатитися за свою провину!

Голос із самого початку звучав сердито, але це не турбувало Каллі, він був невидимий.

— Чого ти мені дзвониш? — дорікав йому голос. — Справі кінець. Забудь цей номер.

— Але все пішло не так! Шпана має опинитися за ґратами, так це має працювати. Про вбивство не було жодної мови.

— Як це все мало відбуватися і як воно відбулося, тебе це не обходить. А те, що сталося з хлопцем, — це просто нещасний випадок.

— Це не був нещасний випадок. Це було вбивство. У мене є свідки. Я знаю журналістів, які заплатили б великі гроші за таку історію: «Поліціянт вбиває неповнолітніх»!

Коротке мовчання на іншому кінці лінії лише дало Каллі сил. Алекс, певно, казала правду.

— На що ти натякаєш? Ти отримав свої гроші і тепер поза грою.

— Можливо, тих грошей було недостатньо.

Голос на мить замовк.

— Ми повинні це обговорити, — промовив він. Здавалося, що він вже зовсім не звучав сердито, совість і почуття провини зробили його смиренним. — Чи можемо ми десь зустрітися?

— Нам не потрібно зустрічатися. Я подзвоню тобі знову! — З цими словами Каллі поклав слухавку. Він подумав, що ще має достатньо часу, щоб скласти більш точний план і визначитися, скільки він має просити грошей і як він зможе їх отримати.

Ось про що він думав. Якби він знав, якими будуть наслідки того короткого телефонного дзвінка, він би закрив магазин на кілька тижнів і поїхав до брата за місто. А тепер він опинився тут, міцно зв’язаний у задній кімнаті власного магазину, й проклинає той день, коли погодився здати Алекс та Бенні за кілька паскудних монет лише тому, що вони стали проблемою для «Бероліни»: двоє вуличних пройдисвітів, які починають хворіти манією величі, грабуючи всі універмаги, лякають поліцаїв та псують ринкові ціни. Бо «Бероліна» для нього була важливішим діловим партнером, ніж Алекс та Бенні. Кілька років ув’язнення, думав Каллі, насправді підуть на користь їм обом, цим двом малолітнім злочинцям.

— Каллі, я не думав, що ти такий мовчазний. Нещодавно ти був такий балакучий, наче в тебе прорвало греблю. Чи тобі для розмов потрібен телефон? Тоді тобі потрібно встановити його саме тут, щоб не доводилося постійно бігати на станцію електрички, щоб подзвонити.

Голос звучав прямо за його спиною, звучав так само спокійно, як і в телефоні, але від такої близькості він був у тисячу разів грізніший.

— Ваш друг б’є по обличчю, щойно намагаюся заговорити. Це якісь нові поліцейські методи?

— Так, справді у поліції є нові методи. Але я не планую обговорювати це з тобою. Я впевнений, що ти знаєш, чому я тут.

— Через мій дзвінок? — Каллі неохоче похитав головою, наче не хотів вірити усій цій сцені, усій цій ситуації, яка була для нього жахливо незручною. — Просто жартую.

— Я щось не чув, щоб ти сміявся.

— Я ніколи не був стукачем. Я ніколи цього не робив. Можете запитати у всіх в нашому районі.

— Мені здається, що ти зараз жартуєш, чи не так? Мені вже можна сміятися?

— Ті двоє сопливих дурнів були винятком, вони були злочинцями. Повірте, я нікому не буду розповідати цю історію, я не туди заїхав, не втягуйте мене в це.

Минула хвилина, перш ніж голос відповів.

— А знаєш що, — сказав він, — я тобі справді вірю. Ти не підеш до газети, я впевнений в цьому на 100%.

Каллі відчув таке полегшення, що, всупереч незручному положенню, майже впав в ейфорію.

— Ні, не піду, — сказав він, — звичайно, не піду. Я навіть нікого не знаю з газети!

Голос знову замовк, і Каллі почувався майже так само не­зручно, як і на початку їхньої розмови.

— Що ви ще хочете? — запитав він. — Розв’яжіть мене знову. Я хочу пити.

— Іще одна річ, а тоді ти отримаєш що-небудь випити, — судячи зі звуку його голосу, Штефану довелося повернутися до дверей. — Ти щось казав про свідків. Скажи мені їхні імена, і ти мене позбудешся. І мого друга теж.

Каллі розгублено подивився на поліцая, який підвівся з дивана й почав розглядати фотографії, що висіли на стіні.

— Ти мав на увазі іншого хлопця, чи не так? — продовжив чоловік біля дверей. — Того, що втік від нас? Він приходив до тебе? Хотів на цьому заробити? Це він розповів тобі ці казки?

Вони навіть не знали, що Алекс — дівчина! Чудові поліцаї! Ха! Виглядають такими самовпевненими, а потім відбувається ось таке! Каллі хотів би розсміятися вголос, але йому завадило відчуття безпорадності, яке ставало все сильнішим і сильнішим, чим довше він сидів зв’язаним. Чому його нарешті не розв’язали? У нього все одно не було ніякої можливості утекти!

— Інший хлопець? — спитав він, знизуючи плечима, наскільки дозволяло його зв’язане становище. — Ні, його тут не було. Певно, він знає, що йому тут краще не з’являтися.

— І чому я тобі не вірю? — Хоча Каллі його і не бачив, він був упевнений, що Штефан похитав головою, говорячи ці слова. — Але це не має значення. Просто скажи мені, де знайти цього хлопця, це все, що я хочу знати.

— Я поняття не маю. Я не знаю цих безпритульних дітей. Одного разу вони мені щось продали, але не залишили свою адресу.

Чоловік за ним більше нічого не сказав. Однак синій мундир перестав дивитися на фотографії Каллі й повернувся до програвача, недбало кинувши тонарм{12} на платівку, так що він підстрибував вгору та вниз з потворними звуками, перш ніж нарешті знайшов канавку на платівці. От свиня! Зіпсував йому прекрасну платівку! І як голосно вона грає! Нарешті він повернув ручку гучності. Але зробив не тихіше, як сподівався Каллі, а ще голосніше, аж до упору.

Прощавай, мій маленький гвардієць, прощавай, прощавай...

Річард Таубер заспівав голосніше, ніж Каллі коли-небудь його слухав, а бугай підійшов ближче й посміхнувся йому. Так само, коли він вдарив його вперше.

Рат віддавав перевагу шуму Штреземанштрасе з її автомобільними гудками та гудінням автобусів, ніж сонному бурмотінню голосів у холі готелю. Цегляний колос Ангальтського вокзалу височів над деревами Асканішерплац на фоні сіро-блакитного неба. Рат перетнув вулицю, стежачи за двома сходами, що вели прямо на вулицю: одні сходи були прямо перед готелем, куди йому доводилося постійно повертатися, а другі — біля південно-східного боку вокзалу. Ніяких сходів до метро, проте там були виходи з пішохідного тунелю, який вів від «Ексельсіору» прямо до Ангальтського вокзалу, — гордість готелю; про це не забули повідомити в кожній рекламній брошурі. Те, що Ґольдштайн відкрив цей шлях для відходу в перший же день у місті, викликало повагу. Добре, що він відправив туди Ґрефа.

Рат уже думав над тим, куди прямує Ґольдштайн, коли побачив, як він виходить із-під землі на Мьоккернштрасе, прямо поруч з вокзалом. На американці був той самий одяг, що й раніше: легкий костюм пісочного кольору, капелюх відповідного кольору та світлий плащ. На вершині сходів він зупинився і деякий час роззирався. Рат не зробив жодного кроку, щоб сховатися на той випадок, якщо Ґольдштайн його побачить. Тоді, можливо, він здасться і повернеться до готелю.

Американець вже прямував до стоянки таксі перед вокзалом, коли з підземного світу, трохи задихавшись, з’явився Ґреф, шукаючи очима свою ціль. Рат перехопив помічника інспектора.

— Схоже, наш об’єкт візьме таксі, — сказав він. — Я залишуся біля нього, а ти повертайся до готелю, Пліш та Плум{13} прибудуть на зміну десь через годину.

Ґреф лише кивнув та повернувся, щоб піти назад. Коли Рат нарешті дійшов до стоянки таксі, він втратив Ґольдштайна. Потім лінію черги покинув великий автобус і відправився по Штреземанштрасе, де вже чекали інші таксі, які збиралися приєднатися до потоку транспорту. Рат упізнав ззаду капелюх пісочного кольору, і йому навіть здалося, що він побачив, як Ґольдштайн ненадовго підняв руку, наче помахав комусь.

Комісар припаркував свій «Б’юїк» прямо біля вокзалу; він запам’ятав номер таксі й побіг до машини з ключами в руках. Коли він нарешті сів у «Б’юїк» й завів його, таксі Ґольдштайна вже повертало на Штреземанштрасе. Воно їхало в напрямку Потсдамської площі. Рат додав швидкості, обігнав «Опель», який шукав місце для паркування, та поїхав слідом за таксі. Він націлився на той платний автомобіль, не впевнений, чи справді це було таксі Ґольдштайна, але метр за метром він наближався до нього. На Потсдамській площі їх зупинило червоне світло світлофора, і Рат зміг так близько під’їхати до таксі, що знову побачив його номер: 7685. Так, це було воно!

Світлофор загорівся зеленим світлом, і вони продовжили рух вниз по Бельвюштрасе, через Кемперплац, а потім по Тіргартенштрасе. Рат залишався позаду. Щойно він запідозрив, що американця можуть повезти на захід, таксі раптом без жодного сигналу повернуло праворуч у бік Великої зірки{14}. Тепер стало зрозуміло, що Ґольдштайн його помітив. На кільцевій розв’язці його намагалися загубити серед великого трафіку, спочатку зробили кілька кіл довкола каруселі, а потім раптово звернули на алеї Шарлоттенбургер, але Рат уважно слідкував за ними і знову наздогнав таксі перед Бранденбурзькими воротами. Цікаво, скільки Ґольдштайн збирався заплатити водієві за такий маневр? Але Рат не залишився позаду, він слідував за цим божевільним таксі, яке всупереч усім правилам дорожнього руху, наскільки Рат їх знав, їхало колами все далі й далі на схід.

Через три чверті години, після одіссеї через Вайсензеє та Панков{15}, дика погоня раптом закінчилася. У найглибшій частині району Ведінг, коли вони щойно звернули на бічну вулицю, таксі поїхало праворуч і зупинилося прямо на узбіччі, так раптово, що Рат ледь не поїхав далі. Він зупинив «Б’юїк» ліворуч і припаркувався через дорогу, спостерігаючи за таксі. Таксометр вже мав показувати астрономічну суму. Це тривало мить, і Рат сподівався негайно продовжити своє переслідування, щойно Ґольдштайн вийде з нього. Він коротко озирнувся, ніби мав переконатися, що справді дістався до місця призначення, потім одягнув капелюха й цілеспрямовано пішов прямо до кнайпи на розі, відчинив двері й зайшов всередину. Таксі чекало з увімкненим двигуном.

Рат ненадовго замислився над тим, чи може це бути якоюсь хитрістю, потім він вийшов, перетнув вулицю, не відриваючи погляду від дверей бару, та підніс свій значок до вікна таксі. Водій опустив скло і здивовано витріщився на нього.

— Так, пане комісаре?

— Ваш пасажир, він вам сказав, скільки приблизно його треба чекати?

— Сказав.

— І? Коли він повернеться?

— Поняття не маю, — знизав плечима таксист.

Спокій водія грав на нервах Рата.

— То він сказав тобі, як довго ти маєш його чекати, чи ні?

— Він сказав мені чекати, поки таксометр не покаже двадцять.

— І який у цьому сенс?

— Не знаю, — таксист знову знизав плечима. — Я просто знаю, зараз показує дванадцять з половиною. Він вже заплатив мені, тож я почекаю, а на решту мені плювати.

Рат зі злістю вдарив долонею по даху автомобіля і відійшов від таксі. Водій вигукнув щось, чого Рат не розчув, оскільки він вже дійшов до кнайпи на розі, яка мала дуже благонадійну назву «Червоний ліхтар». Щойно він відчинив двері, йому одразу вдарили в ніс пивні випари. Він примружився у напівтемряві й побачив їдальню, що тягнулася до нескінченності, темний тунель, де барна стійка сяяла, мов обіцянка. Там було лише кілька гостей, усі чоловіки, більшість із яких сиділа за стійкою. Один чоловік, здавалося, все намагався залізти на свій барний стілець, але навіть у такому п’яному стані повернув свою голову, щоб поглянути на незваного гостя. Тільки жінка за шинквасом продовжувала пити пиво, не піднімаючи погляду. Рат ніде не міг побачити американця.

— Тут мав пройти один чоловік, — сказав він. Комісар не показав своє посвідчення, адже воно не було гарною рекомендацією у цьому місці. Чоловіки в кнайпі мовчали.

Тоді Рат звернувся до господині:

— Так тут проходив якийсь чоловік?

Жінка, яка здавалася досить тендітною, спокійно допила своє пиво, перш ніж відповісти на його запитання повільним і ледь помітним кивком.

— Відтоді минуло багато часу, — вона показала кудись позаду себе. — Він запитав про туалет.

У вузькому темному коридорі смерділо сечею. Рат затамував подих і рвучко відчинив двері туалету, хоча й не сподівався знайти біля пісуара Ґольдштайна. Він швидко перевірив, чи кабіна також порожня, потім побіг далі, поки не дійшов до двору. Жодних ознак Ґольдштайна. Рат кинувся крізь велику браму, що вела прямо на вулицю, але не на ту, з якої він прийшов, а на широку вулицю з безліччю перехожих: Райнікендорферштрасе, як він прочитав на знаку. А потім він знову помітив Ґольдштайна. Світлий капелюх був надто елегантним для цієї місцевості, де більшість людей носила звичайні кепки. Американець побіг до Неттельбекплац. Перед мостом електрички він перетнув проїжджу частину, і Рат подумав, що той прямує до станції, але Ґольдштайн повернув на Ліндоверштрасе, яка виглядала такою ж напівзруйнованою, як і та вулиця, де чекало таксі.

Невже Ґольдштайн загубився? Він би швидко показав йому дорогу!

Але той не був схожий на туриста, який заблукав. Він покрокував прямо на Мюллерштрасе і спустився сходами в метро. Рату довелося пришвидшити ходу, щоб не відставати.

Він побачив його знову на пероні, коли під’їжджав потяг. Рат стежив за Ґольдштайном, який теж помітив свого переслідувача. Він усміхнувся, але не зробив жодного кроку, щоб сісти в потяг. Рат тримався біля дверей, готовий ускочити в будь-який момент, якщо виникне така потреба. З динаміків пролунала команда «Відійдіть від платформи!» від начальника станції, і Ґольдштайн одразу на неї відреагував. Він швидко пірнув у потяг, і Рат зробив те ж саме, швидко застрибнувши до вагона третього класу за мить до того, як двері зачинилися і потяг поїхав.

— У вас, певно, геть клепки нема, — пробурмотів запальний робітник, коли Рат наступив на його ногу. — Хіба ви не можете поводитися чемніше?

— Вибачте, — прошепотів Рат. Шварцкопфштрасе — так називалася наступна станція, вони їхали на південь. Рат висунув голову за двері, але Ґольдштайн не вийшов. Він не міг стежити за американцем іншим способом, адже Ґольдштайн був у другому класі, а сполучення між вагонами потягу не було. Коли пролунало «Відійдіть від платформи!», а той все ще не вийшов, Рат в останній момент знову засунув голову до свого вагона.

— Ви для мене такий кумедний птах, — знову заговорив робітник. — Не знаєте, виходити чи ні?

Чоловік вийшов на вокзалі «Штеттін», і Рат звільнився від його зауважень. Інші пасажири тільки дивно поглядали, коли Рат знову і знову підходив до дверей на кожній станції, заважаючи тим, хто виходить, і тим, хто сідає, наштовхуючись і на тих, і на тих. Ґольдштайн пробув у потязі досить довго; Рат побачив, як він вийшов з вагона лише на станції Кохштрасе. Йому не довелося поспішати, чоловік спокійно пішов до сходів, навіть зупинився біля них і зачекав на свого переслідувача.

— Що ж, пане комісаре, — сказав він, коли Рат підійшов до нього, — доволі велике місто цей ваш Берлін.

Злагоджено вони піднялися сходами метро, гангстер та комісар.

— Якщо ви хочете здійснити екскурсію містом, — сказав Рат, — я рекомендую це зробити на одному з туристичних автобусів, ви побачите більше за менші гроші. І отримаєте ще й кілька цікавих історій про місто зовсім безкоштовно.

— Дякую за підказку. Я запам’ятаю. Ви знову підете зі мною?

— З превеликим задоволенням, — кисло посміхнувся Рат.

Вони піднялися на Фрідріхштрасе. Вже почало темніти, і перші магазини ввімкнули свої неонові вивіски.

— Ви проведете мене назад до готелю? — запитав Ґольдштайн. — Таксист сказав, що звідси йти недовго.

— Звичайно. Я зроблю все, щоб ваше перебування в нашому місті було максимально неприємним.

— Невже це і є та сама знаменита берлінська гостинність? — похитав головою Ґольдштайн.

— Нам не подобається, коли хтось на кшталт тебе блукає нашим містом. Це не Чикаго.

— Невже я єдиний поганий чоловік у місті, повному невинних янголів? Ви це хочете сказати? Не будьте смішними.

— Я не хочу нічого сказати. Я просто хочу, щоб ви не тікали від мене. Поки це можливо, я щасливий.

Вони дійшли до Вільгельмштрасе, і Ґольдштайн зупинився на розі вулиці, прямо перед палацом принца Альбрехта. Він спокійно витягнув цигарку марки «Camel» з коробки й запалив її, перш ніж відповісти.

— А хто сказав, офіцере, що я хотів від вас утекти?

Сонце вже зайшло за дахи будинків і своїм останнім відблиском освітило обрій.

Яким мирним звідси виглядало місто, як далеко сягав краєвид. Здавалося, що до купола замку, собору і вежі ратуші можна доторкнутися, але темні дахи та цегляні стіни жіночої в’язниці були ще ближчими. Праворуч верхівки дерев парку Фрідріхсгайн височіли над хребтами дахів і м’яко гойдалися на вітрі. Алекс сиділа біля мансардного вікна й курила сигарети «Манолі», з кожною затяжкою втягуючи дим так глибоко, ніби вона хотіла поглинути все, ніби ніщо з цієї сигарети не повинно було вирватися назовні. Вона намагалася викурити свій гнів, але не змогла.

Вони поділилися першою сигаретою з цього жерстяного портсигара. Це було лише два дні тому, і все ж це здавалося спогадом з іншого життя: Бенні стоїть перед нею і посміхається їй, такий невпевнений і такий закоханий. Хай йому грець! Його сором’язливий крок назустріч, невдала спроба поцілунку. І вона йому відмовила. Останнє, що вона зробила для нього перед його смертю, — відшила його.

Вони сиділи тут разом, на цьому даху, і завжди перед сном викурювали цигарку разом, кожен вечір, який вони проводили в квартирі «Б». Вони мали курити тут, адже затхлий сигаретний дим міг їх видати. Квартира «Б» насправді була покинутою халупою на горищі на Бюшингштрасе, у задньому будинку, де більшість квартир були порожніми, тобто стали для них ідеальним притулком, іноді занадто спекотним у літні дні, але в усьому іншому ідеальним. Хтозна, як Бенні знайшов його, але у нього завжди був нюх на затишні місця, де можна було знайти прихисток. Дуже рідко за останні кілька місяців їм доводилося спати на вулиці. І завжди було що покурити, а інколи з тих недопалків, що залишилися, вони робили нові цигарки.

Останні промені денного світла освітлювали дахи на заході. На подвір’ї вже стемніло, більшість людей лежали в своїх ліжках. Алекс кинула недопалок і простежила його траєкторію. Немов світлячок, що згасає, він впав у темряву.

Так, останні кілька тижнів їм дуже щастило, і насправді Алекс здогадувалася, що доля чи будь-яка інша сила, яка могла б відповідати за ці речі, врешті-решт виставить їм рахунок. Все не могло бути добре, їм надто щастило, це ніколи не могло закінчитися добре. І все пішло не так, їм довелося заплатити, Бенні навіть заплатив своїм життям. Ніби все щастя їхніх останніх кількох тижнів було лише позикою, позикою з надто високими відсотками.

А Каллі, цей щур, обдурив її двадцяткою, мізерною двадцяткою! Він ще згадає про це, цей скнара, і пожалкує, що не дав їй більше. Вона прийняла своє рішення. Це мало статися сьогодні ввечері. За годину буде достатньо темно, щоб вона могла сісти в трамвай і поїхати до нього. Без сигарет все одно не було причин ще довше сидіти на даху.

Алекс вже збиралася залізти назад у вікно, коли почувся голосний гуркіт, її сигналізація, це було кілька бляшанок, які Бенні прив’язав мотузкою до дверей біля підніжжя сходів на горище, щойно вони в’їхали. І тут вона почула кроки на сходах. Якого біса, хто б захотів піднятися на горище в таку годину? Вона вмить витягла ноги, які вже звисали з підлоги, і відійшла від віконного отвору. В ту ж саму секунду двері на горище відчинилися, і раптом хтось заговорив. Цей голос звучав так гучно, ніби чоловік стояв поруч із нею.

— Що ви хочете тут побачити, пані Карсунке? Тут дуже темно.

— Що за нахабство! Тут є хтось, кому в цьому домі не місце.

Загорілося світло. Алекс напружилася і ледве наважувалася дихати. Сорокаватні лампочки на горищі відкидали жовтувате сяйво на черепицю даху.

— Ви в цьому впевнені? Виглядає інакше, тут нікого немає.

— Я їх бачила. І не вперше. Щось не так.

Алекс ніколи не чула й не бачила, щоб доглядач будинку промовив хоч одне слово, але вона знала, що під час розмови його обличчя червоніє від кожного слова.

— Привіт! Є тут хтось? — погукав він.

— Мабуть, вони ховаються. А як іще? Треба трохи пошукати, пане Еберсе.

Покинута халупа під номером чотирнадцять розташовувалася в самому кінці коридору. Протягом дня вони завжди ставили матраци до стіни, пакували спальні мішки та весь свій безлад, а перед ними складали всякий мотлох, щоб виглядало так, ніби останній орендар не повністю тут усе розчистив. Алекс почула, як скрипнули решітчасті двері.

— Залишайтеся біля сходів, пані Карсунке, щоб ніхто не зміг утекти.

Думка про втечу повз них двох до сходів покинула Алекс так само швидко, як і прийшла в її голову. Натомість вона була міцно приклеєна до даху, прямо біля мансардного вікна. Просто залишайся спокійною, вони не знайдуть квартиру «Б». А через пів години вони підуть і ляжуть у свої ліжка, й Алекс зможе спокійно спуститися сходами і вийти з дому.

Хай йому грець! Кілька днів тому вона запитала у Бенні, чи не час їм переїхати на нове місце, але він попередив її, що залишилося ще кілька днів, а потім вони винаймуть справжню квартиру за гроші від пограбування «КаДеВе», які їм пообіцяв Каллі, й Алекс дозволила заколисати себе цими словами, переконала себе, що просто мала якесь дивне відчуття щодо квартири Б, нічого більшого. Якби вона тільки прислухалася до своєї інтуїції!

— Дивіться, як я і думав, тут нічого нема, — почула вона, як сказав доглядач. — Можливо, та дівчина справді йшла у гості до Грюнбергів, як вона і сказала.

— У Грюнбергів усі вже сплять, а вона дві години тому піднялася сходами і не повернулася.

— У будь-якому разі тут нікого немає.

— Тоді, можливо, вона в одній з порожніх квартир.

— Вони всі замкнені. Послухайте, пані Карсунке, ви подзвонили у мій дзвінок, коли я вже спав, я пішов з вами, але тепер кінець. Тут нічого немає!

— А вікно?

— Що з вікном?

— Ось, мансардне вікно. Воно трохи прочинене.

— Хтось провітрював, коли розвішував білизну.

Алекс почула кроки, що наближалися. Дідько, вона сподівалася, що чоловік не пішов на дах! Вона напружилася. Якщо він хоче її побачити, то йому доведеться вилізти туди самому. Вона почула, як скрипнули віконні петлі. Вікно було відкрите частково, а тепер зовсім закрилося, вона почула звук засувки. Цей придурок-доглядач заблокував її вихід.

Вона ледве чула голоси, а за кілька хвилин на горищі згасло світло. Вони пішли звідти.

Вона обережно поглянула за ріг крізь вікно. Все темно, нічого не видно. Це була пастка? Невже доглядач чекав у темряві, щоб вона з’явилася? Якого біса! Вона тепер сиділа на цьому клятому даху і не знала, як звідти спуститися! Тим часом ніч вже поглинула останнє світло на горизонті.

Машина трохи виглядала не на своєму місці. На алеї Штралауер в основному стояли вантажівки або невеликі фургони, припарковані на узбіччі дороги. У будь-якому разі там зазвичай не було видно шикарних машин на кшталт червоно-чорної автівки марки «Horch», яка зараз зупинилася біля зерносховища. Г’юго Ленц вийшов з машини і витягнув свою міцну фігуру на тлі нічного неба, він потягнув свої руки та ноги й відчув, як кров тече його тілом. Йому подобалося повітря тут, у порту, — це був запах річки, змішаний із запахом бензину із сусідніх цистерн. Він не замикав машину. Це було його царство, ніхто ніколи не вкраде машину Рудого Г’юго, не в цьому районі. Г’юго Ленц працював в Остгафені{16} багато років тому, незадовго до війни, коли йому було чотирнадцять чи п’ятнадцять, перш ніж він почав заробляти на життя іншим способом. Більш ризикованим, але й значно більш прибутковим способом. За два з половиною роки ув’язнення він отримав свою компенсацію, і це була справедлива ціна, враховуючи те, наскільки він тепер багатий.

Хоча зараз не все іде так гладко, як має бути. «Північні пірати»{17} створювали серйозні проблеми відтоді, як той Щур Руді повернувся з в’язниці. Тільки сьогодні вранці якісь виродки розгромили кіоск Фрітце Гансена, одного з найнадійніших платників грошей за охорону «Бероліни» в її списку. Звісно, за цим стояли «Пірати». Безсоромне приниження. Усі дивіться сюди, ви маєте дивитися сюди: «Бероліна» більше не в змозі захистити людей на своїй території. То чому ви все ще їй платите?

Якщо Марлоу не почне діяти найближчим часом, все вийде з-під контролю. І досі той джентльмен вважав за краще стримуватися і не бажав робити нічого, що могло б викликати на місце події поліцію та завадити бізнесу.

Можливо, Доктор М. не зовсім помилявся, але просто сидіти й нічого не робити, безперечно, не було правильною відповіддю. «Пірати» з кожним днем ставали все сміливішими, це було лише питання часу, коли станеться перша смерть. Вони викинули у вікно Кетлера, він тепер був у інвалідному візку, а міг би опинитися й у гіршому становищі. Ленц вже хотів завдати удару, але Марлоу зупинив його. Єдиною поступкою, на яку пішов Марлоу, щоб задовольнити бажання помсти своїх людей, було те, що їм дозволили спалити букмекерську контору на Грайфсвальдерштрасе, яку щойно там влаштували «Пірати».

Але чудовому лікарю було байдуже до настроїв серед чоловіків. Якщо вони й надалі дозволять «Піратам» танцювати у себе під носом, їхній прапор впаде першим. Треба було щось робити. «Піратів» потрібно було притиснути, причому таким чином, щоб поліцаї були більш ніж задоволені. І Г’юго Ленц знав, що саме може спрацювати. Його нові союзники допоможуть йому в цьому. Та ще й заплатять за це гроші.

Він уже помітив, що вони були налаштовані серйозно. На вихідних у «КаДеВе» були виведені з рівняння шмаркачі, які чистили універмаги. Один з маленьких лайнюків навіть загинув у процесі. Насправді Г’юго цього не хотів, він просто хотів дати безпритульним дітям, які тижнями змушували нервувати поліцейських і руйнували бізнес «Бероліни», цінний урок, який слід запам’ятати. Він не хотів, щоб хтось помер, але мертвий був до біса гарним уроком. Інші шмаркачі поки тримаються подалі від універмагів цього міста. Каллі дивився на цю ситуацію так само: він знав, що краще вести справи з «Бероліною», ніж з якоюсь випадковою вуличною шпаною.

Якщо акція проти «Піратів» також призведе до смертей, Г’юго був не проти. Зрештою, «Бероліна» не мала б до цього жодного відношення.

Ленц перетнув залізничні колії, які тягнулися паралельно до алеї Штралауер і з’єднували Остгафен з ширшим світом. Місце зустрічі він запропонував сам. Один зі складів, що стояв поруч із великою холодильною камерою, належав «Бероліні». Неофіційно, звісно. Ніхто не орендував склад від імені клубу. Офіційно майже дві тисячі квадратних метрів були в користуванні компанії «Marlow Importe», про що й сповіщала вивіска над вантажною рампою. Ленц потурбувався про те, щоб ніхто з його людей не переривав їхню розмову. Нікого не стосується, з ким саме зустрічається їхній шеф.

Він йшов уздовж набережної, повз крани, які щодня перевозили тонни товарів, повз кораблі, що гойдалися на Шпрее в очікуванні завантаження. О цій годині в порту було тихо; на кораблях всі вже спали, а ті нечисленні робітники, яких він зустрічав, мали дуже втомлені обличчя.

Вони вже чекали біля трапа. Коли він побачив двох чоловіків, Г’юго Ленц одразу зрозумів, що це були вони. Трохи занадто витончено одягнені для цього району, навіть якщо це був типовий готовий одяг. Звичайні поліцаї в костюмах.

Вони здавалися серйозними. Задоволений, він вдихнув сильний бриз, що дмухнув на нього зі Шпрее. Г’юго Ленцу більше не був потрібен Йоганн Марлоу, щоб тримати в страху зграю «Північних піратів». Він не міг стримати посмішки. Тепер усе буде інакше. І Йоганн Марлоу, цей зарозумілий недо­умок, пошиється у дурні раз і назавжди.

Будинок стояв у темряві, коли Рат відімкнув двері, усі вже спали. Це й недивно, адже була майже північ, він також відчував, що мав бути у ліжку кілька годин тому. Всередині у нього все ще сиділа злість, через яку йому буде важко заснути, він вже це знав. Він увімкнув світло на сходовому майданчику й піднявся сходами, повз двері пані Бретшнайдер, яка завжди кумедно дивилася, коли натикалася на нього в будинку. Її квадратна голова ніяк не могла зрозуміти, як чоловік заходив і виходив із квартири Ріттер та Овербек, прямо з квартири, в якій проживали дві молоді жінки. Хазяїн будинку прийняв таке партнерство, але не пані Бретшнайдер. А те, що цей чоловік тепер навіть ночував у цій квартирі й мав власний ключ, оскільки пані Овербек два семестри вчилася в Упсалі, зовсім не вписувалося у світогляд самотньої вчительки на пенсії. Рат відчув велике бажання подзвонити в її двері, перш ніж зникнути в квартирі Шарлі, але, прагнучи зберегти в домі спокій, він встояв перед спокусою. Зрештою, проблеми тоді будуть не у нього, а у Шарлі.

Він відімкнув вхідні двері якомога тихіше і повільно пройшов на кухню, не вмикаючи світло. Тільки коли він знову закрив двері кухні, він клацнув вимикачем. Він примружився через яскраве світло, а тоді побачив на кухонному столі записку. Рат зняв капелюха й читав її, поки знімав своє пальто.

Рат підійшов до буфетної шафи й відчинив двері. Там стояла пляшка вина, повна більш ніж наполовину. Шарлі, мабуть, випила наодинці два келихи. Він уявляв, як вона сидить за столом, розгорнувши якусь юридичну книжку, поруч з книжкою стоїть келих вина, і втомлено чекає на нього. Побачивши її перед собою, він хотів одразу обійняти її, але вона вже не сиділа на кухні, вона спала в ліжку, і він не міг її розбудити.

Поруч із вином стояла пляшка коньяку, яку він забрав зі своєї старої квартири на вулиці Луїзенуфер. Рат замислився лише на мить, а потім залишив пляшку з вином і вийняв із шафи коньяк.

Рат давно не робив цього перед сном. Не тільки тому, що Шарлі потім бурчала про його перегар, він також помітив, що алкоголь йому більше не потрібен, що достатньо заснути поруч із нею, щоб прогнати усіх демонів та кошмари, які переслідували його певний час щоночі. Тому Рат позбувся згубної звички випивати на ніч. Тепер він вірив, що одного лише запаху її тіла достатньо, щоб відлякати усіх демонів.

Щось стукнуло об дошки підлоги й зашкрябало у двері. Рат відчинив їх. У коридорі стояла чорна собака і дивилася на нього.

— Я розбудив тебе, Кірі? — запитав Рат, впускаючи тварину.

Поки він діставав із шафи склянку, собака вже згорнулася під столом, ніби передчуваючи, що її господар сяде саме тут.

Кірі була чимось схожа на живу пам’ять про вбивство. Рат успадкував тварину, так би мовити. Собака належала жертві вбивства, і ніхто інший не хотів її забрати до себе, навіть батьки вбитого. Тож Рат прихистив тварину, яку вони знайшли у той час повністю занедбаною й замкненою у квартирі її мертвого власника. Миле щеня тим часом перетворилося на напівдорослу й досить нахабну тварину.

— З тобою теж треба щось придумати, — сказав Рат. — Хазяйка більше не може тебе терпіти, тож тобі доведеться знову грати роль поліцейського пса. — Тут Кірі піднялася, ніби зрозумівши його слова, і схилила свою чорну собачу голову набік.

Рат відкрив пляшку коньяку й понюхав горлечко пляшки, перш ніж налити собі кілька ковтків. Запах був настільки ж дивний, як і знайомий, він викликав у пам’яті старі часи, ті часи, коли він сидів сам у своїй квартирі у Кройцберзі{18} на вулиці Луїзенуфер й регулярно боровся перед сном зі щоденним гнівом. Нехай Шарлі свариться, але сьогодні був такий день, коли йому це знову знадобилося, день, коли він мав достатньо клятих неприємностей, які доводиться запивати коньяком.

Одна лише думка про це змусила його відчути, як рівень його гніву зростає, наче ртутний стовпчик термометра, який тримають у киплячій воді. Він прокляв Авраама Ґольдштайна, якому завдячує цим відчуттям, а також прокляв Бернгарда Вайса, який віддав йому цей наказ.

Червінські та Геннінг вже чекали на нього десь півтори години, коли Рат та об’єкт стеження нарешті повернулися до Ексельсіора. Однак Рат лише пізніше дізнається про те, як сильно Ґольдштайн зіпсував йому вечір після роботи, після того як він залишив американця під наглядом Пліша та Плума та поїхав назад у Веддінг, щоб забрати свою машину — на таксі, сповнений рішучості ще більше збільшити рахунок службових витрат. За всю дорогу він не сказав жодного слова і навіть гнівно не визирнув у вікно. «Б’юїк» був припаркований на тому самому місці, де його й залишив Рат. На Кеслінерштрасе з горезвісною червоною плиткою — зоною, де спортивні автомобілі рідко паркуються на узбіччі дороги. І хтось ніби знав, що ця машина належить поліціянту. Або вважав, що «Б’юїк» — іграшка якогось капіталіста. У будь-якому разі той хтось виконав роботу на совість.

Усі колеса були спущені, а фари були вибиті. Найбільше Рата роздратували подряпини на лакофарбовому покритті. Чис­та деструктивність та заздрість, нічого більше. Безробітні виродки! Рат пішов у кнайпу на розі, яку він відвідав лише кілька годин тому, насправді він вирушив туди, сповнений рішучості знайти винних і притягти їх до відповідальності, але «Червоний ліхтар» вже зачинився. Ще не було десяти, а вже зачинено. Тепер він був упевнений, що Ґольдштайн завербував людей, які мали розбити його «Б’юїк» у барі, якимось чином йому це вдалося. Ймовірно, йому просто потрібно було покласти достатньо банкнот на стійку.

Тоді була проблема з евакуатором. Рату довелося йти пішки до електрички, аж до площі Сенефельдер, поки він не знайшов перший телефон-автомат, і, звісно, той був зламаний. Він зміг зупинити щонайменше одне таксі на Райнікендорферштрасе, а тоді за допомогою таксиста знайшов майстерню, яка працювала вночі, і нарешті зміг відбуксирувати пошкоджений «Б’юїк». На той час, однак, стрілки його наручного годинника вже показували пів на одинадцяту. А майстерня розташовувалася десь у Райнікендорфі{19}.

Однієї склянки коньяку не вистачило, щоб змити весь гнів, що накопичився в ньому, тому Рат налив собі другу. А потім третю. Він виставить Вільній державі Пруссії рахунок за витрати на ремонт побитого автомобіля, Рат вирішив це ще в таксі, поки їхав до Шпенерштрасе.

Кірі тим часом заснула. Рат чув, як собака тихо хропе. Він промив порожню склянку від коньяку й поставив її в раковину. У ванній він інтенсивно почистив зуби і випив дві великі склянки води. Він не хотів, щоб завтра вранці були проблеми із Шарлі за сніданком. Коли він ліг до неї у ліжко, вона щось пробурмотіла і повернулася до нього, обійнявши його рукою за плече. Рат притулився до її теплого тіла дуже обережно, щоб не розбудити її. І коли його ніздрів сягнув запах її шкіри, той запах, який йшов тільки від Шарлі й більше ні від кого в усьому світі, коли він нарешті відчув цей запах, він заплющив очі й одразу заснув.

У магазині було тихо й темно, гасові ліхтарі на Рігерштрасе давно згасли, а місяць лише час від часу виглядав з-за хмар. Ніде не було світла, на жодному поверсі, у всьому будинку було так само темно, як і у більшості будинків о другій годині ночі. Алекс уже майже годину спостерігала за вулицею, але відтоді, як остання електричка виплюнула десь пів дюжини пасажирів, не було видно жодної душі.

Було вже пізно, коли вона нарешті дісталася до Рігер­штрасе, пізніше, ніж планувала, і вона мала б бути смертельно втомленою, але гнів не давав їй заснути, гнів на Каллі, гнів на поліцейських, гнів на того дурного доглядача, який змусив її відправитися у нічний тур дахами міста. Їй довелося виконувати гімнастичні вправи на дахах кількох будинків, поки вона нарешті не виявила відкритий люк на даху однієї фасадної будівлі.

Квартира була втрачена остаточно після сьогоднішнього інциденту, це було зрозуміло. Алекс повернеться туди ще раз і тільки для того, щоб забрати звідти свої речі. Раніше вона не хотіла йти на такий ризик; спочатку їй потрібно було виконати роботу в магазині Каллі.

Хоча вона була більш ніж впевнена, що на вулиці чи біля вікна нікого немає, Алекс ще раз перевірила всі напрямки, щоб бути в безпеці, перш ніж вийти з темряви під’їзної дороги, перетнути вулицю й підійти до магазину. Ретельно намальовані літери Каллі на картонній табличці за вікном повідомляли, що там зачинено. Однак коли Алекс спробувала відімкнути замок на дверях магазину, вона виявила, що двері відчинені. Вона штовхнула двері так повільно, як тільки могла, не бажаючи дзвонити у дзвінок Каллі, який сповіщав про нових клієнтів. Окрім сором’язливого одиничного дзвону, дзвінок мовчав. Утім Алекс прислухалася в темряві, чи є хтось всередині, адже відчинені двері викликали у неї підозру. Безпека понад усе! Алекс подумала про Бенні, і цей спогад завдав болю. Вона побачила його обличчя та посмішку, а потім — поліцая, який його вбив, який наступав на пальці Бенні, наче гасив цигарку, і в ній знову спалахнула лють.

Вона була здивована, що Каллі забув замкнути свою крамницю. Проте з іншого боку, він був схильний іноді напиватися і тоді був здатний на все. Тож він не зміг дійти додому і заснув на дивані у задній частині магазину. Що ж, на такий випадок вона все одно має ніж. Вона не боялася цього чоловіка, бо вже мала справу і з гіршими. Якби довелося, вона б отримала свої гроші силою.

Думка про Каллі, який хропить у задній кімнаті, змусила її рухатися якомога тихіше. Вона погано бачила у темряві й не могла увімкнути світло, тому повільно пробиралася навпомацки, поки не знайшла прилавок і кінчиками пальців не прослідувала ним до великої каси. Алекс не знала, скільки грошей Каллі залишив ввечері у касі: чи то лише кілька марок на розмін, чи трохи більше. Вона також не знала, що ще тут можна взяти. Її план був дуже простим: забрати усі гроші, які вона зможе знайти. У будь-якому разі, коли вона завітала сюди опівдні, у шухляді каси зберігалася доволі велика сума.

Коли Алекс намацала касовий апарат, щоб зрозуміти, як найкраще відкрити його без зайвого шуму, вона зупинилася і навіть трохи підскочила від шоку та здивування: касовий апарат був широко відкритий, а велика шухляда — повністю висунута. І там було порожньо, зовсім порожньо. Жодної купюри, навіть монети.

У її животі виникло дивне відчуття. Звичайно, можливо, що Каллі напився, це було навіть більш ніж ймовірно, але навіть тоді такий бакалійник, як Ебергард Каллвайт, не забуде надійно закрити свої гроші. Або він уже вийняв їх і поклав до валізи для грошей, в якій щоранку відносив свої заробітки до банку? Алекс знала, де Каллі сховав цю валізу, вона лежала на книжковій полиці в задній кімнаті. Алекс побачила це одного разу, коли він повернувся за грошима, тому що він не усвідомлював, що вітрини в його магазині, хай би якими брудними вони були, є ідеальними дзеркалами.

Алекс відчинила двері. Тихо й повільно, уважно прислухаючись. Нічого не було чути, ані хропіння, ані дихання, тільки цокання настінного годинника. Вона увійшла до кімнати і знову зачинила двері. Тут було ще темніше, ніж у магазині, зовсім темно, адже у задній кімнаті не було вікон. Алекс намагалася знайти вимикач, але не знала, де він. Через деякий час вона здалася, опустилася на коліна і навпомацки рачки поповзла вперед. То був уже край килима, потім мав бути стіл, за ним диван, а книжкова полиця висіла саме над диваном. Алекс продовжувала повзати килимом, який давно ніхто не чистив і який скрізь був усіяний крихтами та різним брудом. А потім вона потягнулася до чогось липкого й інстинктивно відсмикнула руку. Яка гидота! Спершу вона подумала, що Каллі, цей старий негідник, перекинув якусь пляшку з-під спиртного і не витер після себе, але потім вона впізнала запах, цей слабкий металевий запах.

Кров!

Вона торкнулася калюжі крові.

Прокляття!

Світло, їй дуже потрібне світло, вона мала знати, що тут відбувається! Вона відповзла назад і трохи прочинила двері. Її очі вже настільки звикли до темряви, що навіть те слабке світло, яке йшло з магазину, допомогло їй зорієнтуватися. На підлозі під столом лежало щось велике. Тіло, це було людське тіло. Коли Алекс зрозуміла це, у її голові виринули всілякі думки, і вона не могла зачепитися за жодну з них. Заспокойся, тобі треба заспокоїтися, сказала вона собі. Тепер вона нарешті знайшла вимикач. Вона просто шукала не з того боку дверей. Цікавість та страх врівноважували одне одного, коли вона взялася за вимикач. Від хвилювання вона навіть забула зачинити двері. Її права рука стиснула ручку ножа, а її ліва клацнула вимикачем світла.

Проте в цій кімнаті не було нікого, хто міг би нести для неї небезпеку.

Там, на підлозі, у своїй власній крові, що повільно просочувалася на килим, лежав Ебергард Каллвайт. Його тіло було побите дуже сильно, Алекс ніколи ще в житті такого не бачила, а його обличчя перетворилося на криваве місиво. Їй навіть довелося подивитися двічі, щоб упізнати його, але сірий халат, в який був одягнений мертвий, не залишав жодних сумнівів. Її коліна затремтіли, і їй довелося спертися на двері. А потім прямо біля стіни Алекс виблювала ті крихти їжі, що вона з’їла сьогодні ввечері.

Рудольф Гьоллер пробирався зернистим піском. Це було приємно, хоча такий ранній ранок насправді не був його улюб­леною частиною дня.

Він міг залишитися в машині, але хотів сам подивитися на сміттєзвалище, хотів побачити, що з ним стало. Зграя ворон злетіла в ранковий туман, коли він ступив на гілку, що лежала на стежці біля під’їзду. Нічого не було чути, окрім помаху крил птахів, їхнього вереску та шелесту вітру серед верхівок сосен. У цей час сміттєвози ще були в дорозі у місті, лише піз­ніше вдень вони повернуться сюди зі своїми вантажами, а тоді безперервний потік сміття аж до пізнього вечора висипався на сміттєзвалище, яке насправді нічим не відрізнялося від колишнього глиняного кар’єру, що раніше був на цьому місці.

За лісом, на протилежному боці цієї великої ями, вже був Великий Берлін, проте сміттєзвалище розташовувалося зовсім за межами чотиримільйонного міста. Берлінці не люблять закопувати сміття у межах свого міста. А Шонайхе{20} була чудовим місцем, щоб позбутися усіх речей, яких треба було позбутися, і ніхто не знав цього краще за Руді Гьоллера. Здавалося, це був якийсь знак долі, що вони призначили зустріч саме на верхівці сміттєзвалища. Він дуже добре знав дорогу сюди, в Шонайхе, це, так би мовити, його рідна територія. Кілька років тому Руді ще працював водієм сміттєвозу і щодня скидав свої вантажі тут, на це сміттєзвалище. Але потім він дедалі частіше використовував свої подорожі, щоб знайти цікаві об’єкти для пограбування і нарешті завезти пакети з наркотиками за потрібними адресами, що є дуже прибутковим бізнесом. Тож у якийсь момент він потрапив до «Північних піратів» і нарешті пробився там до вершини, причому не тільки в переносному сенсі. Після багатьох років в одному човні він знову заявив свої претензії на лідерство разом з Германом, який із ним два роки тримав Тегель{21}.

«Піратам» був потрібен сильний лідер. Після великої катастрофи на площі Рейхсканцлерплац, коли половина клубу перснів потрапила до рук поліцаїв, «Пірати» мусили боротися за своє виживання. І відтоді проклята «Бероліна» ставала все більшою.

Це має закінчитися зараз. Незабаром «Пірати» більше не будуть обмежуватися лише поверненням своїх втрачених територій. Сьогоднішня зустріч могла все змінити, нарешті він знайшов ту людину, яка була відданою Рудому Г’юго, але для якої Йоганн Марлоу, відомий як Доктор М., довгий час був справжньою скалкою у дупі. Головним диригентом «Бероліни» був саме Марлоу, а не Г’юго Ленц, у цьому він був впевнений. Без Доктора М. «Бероліна» розсипалася б, як сухе листя від слабкого вітру.

Так, це був шанс нарешті помститися Доктору М., показати цій зарозумілій сволоті, яка мала право голосу в цьому місті, його справжнє місце. Руді Гьоллер точно знав, кому він зобов’язаний своїми роками у в’язниці. Їх видали, поліцаї вже чекали на них у сховищі, коли він з Лапке та кількома іншими злодіями проникли у банк на Райхсканцлерплац{22}. Підказка прийшла до поліцаїв зі сторони «Бероліни», і якщо «Бероліна» працювала разом із поліцією, тоді у грі брав участь і Йоганн Марлоу, який тримав половину поліцейського бюро в своїй кишені. Але Доктору М. це вже не принесе жодної користі, коли він переїде на кладовище.

Щур Руді, як називали Гьоллера і друзі, і вороги, не сумнівався, коли мав когось вбити. Цей факт подарував йому його прізвисько. І, звичайно, його попередню роботу. На смітнику були тисячі щурів, їх там набагато більше, ніж ворон. Але щурів не було видно, вони не шуміли, як крилате птаство, вони залишалися під землею і нападали, блискавично й безжалісно, коли це було потрібно.

Після того як Руді побачив, як сильно сміттєзвалище розрослося за останні роки, він з гордим виглядом, майже з таким, ніби це все була його робота, пішов назад. Коли він повернувся до свого автомобіля, який залишив на узліссі, то побачив, що за ним тепер припаркований чорний лімузин. За лобовим склом він побачив двох чоловіків. Він намацав пальцем старий маузер часів Світової війни, але потім вирішив залишити пістолет у кишені, бо по під’їзній доріжці повільно прогуркотів сміттєвоз, що наближався до сміттєзвалища. Руді повернувся обличчям до лісу, можливо, той водій не знав його в обличчя. Було досить рано. Ще й цей сміттєвоз. З одного боку, він заважав їхній зустрічі, але з другого — Руді завдяки йому почувався у більшій безпеці. Не було жодної згадки про те, що інші прийдуть парами. Той, хто йому телефонував, прямо сказав, що вони зустрінуться віч-на-віч. Сміттєвоз проїхав повз Руді й повільно покотився далі. Двері чорного лімузину відчинилися, і з них вийшли двоє добре одягнених чоловіків. Руді підійшов до них. Він хотів висловити їм своє незадоволення. Йому не подобалося, коли люди не дотримувалися своїх домовленостей.

Потім він почув шипіння пневматичних гальм сміттєвоза і повернувся. Автомобіль зупинився за кілька метрів від нього, і його водій вийшов із кабіни. Руді знову повернувся обличчям до темного лімузина та двох чоловіків, тепер відчуваючи себе більш спокійно та впевнено. Звичайно, адже вони б не стали стріляти в нього прямо на очах у свідка.

Лише коли він почув позаду якесь шелестіння і обернувся вдруге, то зрозумів, що зробив фатальну помилку. Він надто зосередився на чоловіках у лімузині й повністю проігнорував водія сміттєвоза. А тепер, навіть повернувшись, він згадав, що його так дратувало у водієві сміттєвоза. Хоча чоловік не був одягнений у елегантний костюм, як двоє інших, він також не був в уніформі Бемагу{23}. Однак неправильний одяг був не таким фатальним, як ще одна деталь, яку Руді помітив лише зараз. Як не дивно, єдине, що дратувало його спочатку в пістолеті в руці чоловіка, це те, що це була модель, яку він ніколи раніше не бачив. І це мало щось означати, бо Руді Гьоллер знав дуже багато видів пістолетів. І він підозрював, хоча й не мав багато часу на роздуми, що дуло, в яке він зараз дивився, стане останньою річчю, яку він побачить у своєму житті. Можливо, цей пістолет був американського виробництва, подумав він, а потім побачив, як дуло осяяв спалах. Сам вистріл він вже не чув.

Андреас Ланге погано спав. Вчорашній день все ще був у нього в кістках, хоча насправді все пройшло краще, ніж він боявся. Допитувати власних колег було дуже невдячним завданням, про що б там не йшлося. Мабуть, тому Геннат і довірив це йому, новачку з Ганновера, до якого і так мало хто ставився серйозно на Александерплац{24}. Звичайно, він був на чергуванні у вихідні дні й був першим слідчим, який знайшов тіло, але це також стосувалося Райнгольда Ґрефа, і тепер йому дозволили виконувати деякі спеціальні завдання із загоном Рата, за запитом із самої верхівки, про що вже всі знали. А помічнику інспектора Ланге дозволили працювати над його першим вбивством на посаді старшого слідчого.

Це був перший забіг для Генната, перша справа, і чим більше він скоїть помилок, тим більш непопулярним зробить себе на Александерплац. Будді не потрібно було жертвувати жодним із своїх фаворитів, і водночас він міг без поспіху подивитися, як розвивався помічник інспектора з Ганновера після хорошого року в Берліні.

Допити пройшли не так погано, як боявся Ланге. Працівники поліції знали, яка інформація є важливою для протоколу допиту, це знала навіть поліція охорони, їм не потрібно було старанно все пояснювати, як будь-якому непокірному цивільному. Вони були готові до запису, всі співпрацювали, ніхто не мимрив, ніхто не робив дурних ремарок і не протестував проти допиту. Власне, у нього вже була вся важлива інформація на руках, її лише потрібно було акуратно записати та підшити до справи. За кілька днів він міг би передати цю справу прокурору, який, як очікується, закриє її.

Судячи з усього, оперативне керівництво було не винним, грабіжник магазину намагався втекти через фасад і впав під час цієї зухвалої дії. Такі речі траплялися. «На одного такого менше», — сказали кілька колег у їдальні, і навіть не намагалися стишити свої голоси. Довгий час було інакше, людське життя було людським життям. Покійник з «КаДеВе» був ще майже дитиною, принаймні так він виглядав, його ще не впізнали. Отже, трагічний випадок. Начальник оперативного відділу, молодий лейтенант поліції, не просто шкодував про смертельний інцидент, Ланге навіть довелося його втішати, бо чоловік був у розпачі. Що й не дивно: такий молодий, а на його плечах вже така відповідальність. Лейтенант Торнов був десь на два роки старший за Ланге, і помічник інспектора не знав, як би він впорався з подібним випадком.

А вчора ввечері — Ланге вже зібрав речі і збирався вийти з кабінету — зателефонував доктор Шварц. Саме цей дзвінок переслідував помічника інспектора всю ніч і змусив його погано спати. «Я маю дещо вам показати, — сказав судмедексперт, — чи можете ви прийти вранці на Ганновершештрасе? Бажано до початку робочого дня».

І ось тепер Ланге стояв на сходах будівлі із жовтої цегли на жвавому ранковому вітерці, відчуваючи нудоту в шлунку й дедалі більше шкодуючи про те, що він сьогодні поснідав. Він уже був нагорі сходів, прямо перед вхідними дверима моргу, але вагався зайти всередину. Досі помічник інспектора відвідував кабінет судмедексперта лише разом із супроводом, як додаток до комісара, що завжди давало йому можливість стояти трохи осторонь і не придивлятися. Можливість, якою він користувався регулярно. Але тепер йому потрібно зайти всередину і зустрітися віч-на-віч з тим, що чекало за цими стінами. І це був цинічний медик та розрізані трупи.

Він знову вдихнув на повні груди, а потім ступив у кахельний світ моргу. Вахтер лише кивнув, коли помічник інспектора показав його посвідчення.

З вчорашнього вечора Ланге ламав голову над тим, чому Шварц викликав його особисто, чому він просто не відправив звіт судово-медичної експертизи внутрішньою поштою. Тоді звіт вже лежав би у нього на столі в кабінеті, і він міг би спокійно вивчати його у тиші за чашкою кави й підшити до справи. Насправді він сподівався, що в цьому випадку зможе уникнути поїздки до моргу. Хлопчик впав з четвертого поверху і загинув, яка різниця, які кістки були зламані і які внутрішні органи пошкоджені? Якщо це було зазначено в документах, то чому він мав ще й дивитися на це особисто? Шварц, ймовірно, просто хотів пограти з ним у дім з привидами і шокувати молодого й зеленого помічника інспектора, принаймні його колеги сказали, що судмедексперт має схильність до таких жартів, особливо з молодими офіцерами.

Ланге відчинив розпашні двері до кабінету розтину, його погляд був прикутий до підлоги, а подумки він приготувався побачити відрізані кінцівки чи голови, розрізану черевну порожнину чи принаймні відкриту грудну клітку. Найгірше, що він коли-небудь бачив у криміналістиці, — це голова з акуратно відрізаною верхньою частиною черепа, через що мертвий був схожий на один з тих глиняних пивних кухлів із обличчям Бісмарка{25} та відкидною кришкою у вигляді шолома з шипами. На щастя, Ланге зміг відвернутися в інший бік, але інспектор мав на це дивитися. Так само, як і йому доведеться подивитися на це. Помічнику інспектора, який веде розслідування.

Нарешті він наважився глянути вгору і був здивований. Нема ніякого кабінету жахів. На столі для розтину лежало тіло, але воно було повністю накрите простирадлом. Судмедексперт навіть не взяв з офісу кілька огидних зразків зі своєї колекції — його «мулярні банки», як їх називали його колеги, — щоб виставити їх тут. Доктор Шварц сидів за столом і робив нотатки. Побачивши Ланге, він підвівся і простягнув йому руку.

— А, ось і ви. Також рання пташка?

— За потребою.

— Мій помічник щойно зварив каву. Хочете чашечку?

— Дякую.

— Дякую, так, чи дякую, ні?

— Дякую, ні.

— Шкода. Ви не спробуєте найкращу каву в Берліні. Кажуть, вона будить навіть мертвих. Шкода, що вони більше не можуть її пити.

Ланге боязкою посмішкою відповів на давній жарт судмед­експерта. Шварц, який зберігав незворушний вираз обличчя, підштовхнув помічника інспектора до столу для розтину і вказав на накрите тіло.

— У будь-якому разі приємно бачити вас тут, я хочу вам щось показати, як би це сказати... одну трохи дивну річ. Я не можу просто написати про це у звіті, не обговоривши спершу з вами.

— Хіба падіння не було смертельним, навіщо тоді ви викликали мене?

— Ні, ні, в цьому немає жодних сумнівів, — Шварц похитав головою. — Від удару він отримав такі важкі травми, що внутрішня кровотеча залила всю його грудну клітку. Бідолашний хлопець майже захлинувся власною кров’ю. Точніше: втопився у ній.

Ланге нервово ковтнув.

— Скільки йому було років?

— Він був дуже молодий. Мені здається, йому було десь від чотирнадцяти до сімнадцяти років. Але я не це хотів обговорювати з вами, — Шварц схопився за куточок простирадла, і Ланге боявся найгіршого. Але судмедексперт оголив лише праву руку покійного. — Ось що мені цікаво, — сказав він, показуючи на свою руку.

Ланге подивився. Жоден палець на тій руці вже не мав нормальної форми, кінцівки утворювали химерні, неприродні кути, були частково набряклі й переливалися всіма кольорами веселки.

— Зламані вказівний, середній та безіменний пальці, — сказав доктор Шварц, — усюди гематоми та синці.

— А чого ви чекали? Адже хлопчик впав з четвертого поверху на тротуар.

— Він отримав ці травми не від падіння. Ліва рука не така вже й погана, але й там подібні травми.

— Якщо це не було спричинено падінням, — запитав Ланге, — тоді чим?

— Ось у чому полягає питання, — сказав Шварц. — І я боюся, що відповісти на нього не так просто. Іншими словами, якщо ви погодитеся на найбільш очевидну відповідь, у вас можуть бути великі проблеми.

— Боюся, докторе, я знову вас неправильно розумію.

— Якщо я повинен висловлюватися зрозуміліше: на мою думку, а я вже давно в цій професії, ці травми не дають змоги зробити іншого висновку, окрім того, що людина отримала їх до свого фатального падіння. Незадовго до нього. Відтоді, як учора вдень я виявив ці травми, я намагався уявити, що могло статися, і...

— На щастя, це не ваша робота робити висновки, — сказав Ланге, одразу зрозумівши, що скоїв помилку. Очевидно, у доктора Шварца не було почуття гумору в цій сфері. Продовжуючи говорити, судмедексперт виглядав трохи пригніченим.

— Сприймайте моє формулювання як витончену спробу позбавити вас медичних термінів, які ви не розумієте, — сказав він, дивлячись на Ланге так, як професор дивиться на найменш гідного із своїх учнів. — У будь-якому разі якщо цей хлопець не вдарив себе молотком перед смертю, і, чесно кажучи, я так не думаю...

— ...то, мабуть, хтось інший зламав йому руки, — закінчив речення Ланге. Раптом він цілком прокинувся і повністю зосередився, забувши про страх перед жахливими жартами чи неприємними речами.

— Як ви і сказали, це не моя робота робити висновки, — сказав Шварц. — Але я подумав, що пальці хлопця були сильно покалічені. Можливо, це був удар твердим тупим предметом. А потім бідолаха, мабуть, втратив опору. Ніхто ні за що не протримається з такими переломами, навіть під страхом смерті. Це фізично неможливо. — Шварц замовк, і Ланге почав розуміти, чому судмедексперт не хотів подавати йому це у письмовому вигляді.

— Тож це означає, що ми тут маємо справу зовсім не з випадковою смертю...

— ...а з убивством. Правильно, — Шварц прокашлявся. — У будь-якому разі я б так це назвав, коли хтось скидає іншого силою та цілеспрямовано.

— І, судячи з усього, цей хтось є поліцейським...

Шварц був незворушний.

— Тепер це ваш висновок, а не мій.

— Хтось іще без квитка?

Шарлі дістала свій місячний абонемент і показала вусатому кондуктору. За вікном пропливали фасади Варшаверштрасе. Трамвай був повний; всі люди, які спішили на роботу, товпилися у вагоні.

Як завжди, коли вона сідала в трамвай, Шарлі взяла книжку — сьогодні у неї на колінах лежала «Доктрина кримінального права» Геймана, але вона не прочитала жодного рядка, навіть не глянула на неї, вона просто задумливо дивилася у вікно — надто багато думок промайнуло в її голові, щоб зосередитися на якійсь книзі.

Який жахливий сніданок! У Гереона був поганий настрій. Шарлі лише частково вислухала його розповідь: його автомобіль був розбитий, розібраний якимись вандалами у Веддінгу, посеред ночі його довелося відбуксирувати в майстерню. Вона небагато зрозуміла з цієї історії, лише те, що це мало бути його виправданням за те, що вчора він так пізно повернувся додому, знову не зателефонувавши. І що він не міг відвезти її сьогодні на роботу, тож їй довелося встати раніше. Електричкою до Варшавського мосту можна було дістатися менш ніж за двадцять хвилин. Проте решту шляху їй довелося їхати на трамваї, а 90-й їхав по дорозі досить неквапливо, зупиняючись біля кожної поштової скриньки.

Таємниця тліла в ній, навіть тепер, коли вона знову залишилася одна. Під час сніданку вона подумала, що він, мабуть, дивиться на неї, на її кінчик носа, в її очі, хоч кудись, але Гереон цього не помічав, адже роздратування з приводу його машини повністю захопило його думки. І вона дала йому висловитися, нічого не сказала. Вона навіть не говорила про метушню в університеті, була дуже обережна, щоб навіть не торкнутися цієї теми. Увечері вона хотіла обговорити з ним це питання в мирі та спокої за келихом вина, але Гереона так довго не було, що вона вирішила лягти спати. Тепер вона була майже рада піти туди. Що їй казати йому, коли вона ще не знає, чого хоче?

Її вчорашня обідня перерва. Гейман хотів поговорити з нею особисто, навіть послав за нею автомобіль, і вона поїхала до університету зі щемким відчуттям тривожного очікування в серці. Що могло бути настільки важливим, щоб її старий професор криміналістики попросив свого шофера підвезти її? Щось витало в повітрі, коли вона вийшла з машини на Доротеєнштрасе, якийсь ворожий настрій, все знову було політизовано, голосно і у формі пісень. «Піднімайте прапор...» — вона почула скандування групи демонстрантів, кілька комуністів намагалися скандувати це разом з «Інтернаціоналом», і виникла жахлива какофонія. Шарлі встигла безперешкодно проникнути в будівлю через північний вхід, але демонстранти вже розповсюдилися і всередині. Студенти в коричневій уніформі ламають дошку оголошень, зривають з неї оголошення. Тих небагатьох однокурсників, які хотіли втрутитися і зробити щось із цим, бо вони далеко не всі були комуністи, побили; нацисти принесли з собою палиці.

Коли Шарлі нарешті дійшла до кабінету свого улюбленого професора, надворі також почалася бійка. Гейман стояв біля вікна й хитав головою. Він був приголомшений. Шанований Університет Фрідріха Вільгельма{26} став ареною для політичних знущань — це було занадто для старого щирого пруса{27}. Особ­ливо на юридичному факультеті справи з нацистами ставали дедалі гірші. У випадку з юристом-першокурсником тепер майже можна було припустити, що він був прихильником Гітлера. Чим молодші, тим гірші. Студенти в коричневій уніформі не цуралися насильства, навпаки, вони справді до нього прагнули. Приблизно так у газетах описували студентські заворушення.

Вона була настільки засмучена штурханиною та шумом за вікном, що спочатку не дуже зрозуміла, що сказав її професор. Пів року? І він справді пропонував це саме їй! Звичайно, вона попросила кілька днів, щоб все обдумати, і реакція Геймана на це все ще лунала в її свідомості:

— Не думайте довго, фройляйн Ріттер, найближчим часом у вас не буде другого такого шансу.

І вона хотіла поговорити з Гереоном про цей шанс. Вона знала, що не зможе змусити Геймана чекати довго, але не могла прийняти пропозицію, не поговоривши з Гереоном. І не обміркувавши все це ще раз. Їхні плани насправді виглядали інакше. Робота в поліції завжди була її метою. Це була єдина причина, чому вона взялася за юриспруденцію: щоб одного разу вона змогла працювати повноцінним старшим державним службовцем у прусській кримінальній поліції. Це була єдина причина, чому вона сиділа й зубрила все, як віл, коли здавала перший державний іспит. «Не пройшла», — таким був стислий коментар екзаменаційної комісії, яка повністю складалася з чоловіків. Нічого іншого, жодного додаткового виправдання. Через шість місяців вона знову зіткнулася з комісією і нарешті подолала цю перешкоду, навіть якщо і без відзнаки. «Зараховано». Все одно. Головне, що вона це зробила.

Трамвай виповз із тіні мосту Рінгбан на Мьоллендорфштрасе й наздогнав цілий рій велосипедистів, що крутили педалі нагору, — армію робітників, що прямували до фабрик у Ліх­тенберзі{28}. Шарлі раптом усвідомила, як їй подобається мати стабільну роботу. Вона відчувала це на Александерплац, коли працювала стенографісткою у відділі вбивств і заробляла гроші на навчання. А тоді вона згадала рік перед іспитами, який провела майже виключно в університеті та зі своїми книгами... І вона вже не була така впевнена, чи справді пропозиція Геймана настільки приваблива, якою прозвучала спочатку. З іншого боку, ці шість місяців відкрили б для неї такі можливості, які вона ніколи б не отримала іншим способом, особливо як жінка, навіть якби вона й надалі вперто продовжувала свою юридичну практику.

Отже, фройляйн юристка-стажерка Шарлотта Ріттер, що ж вам робити?

Тим часом трамвай прибув на Норманненштрасе, і вона була вже майже на місці призначення. Шарлі загорнула книгу й поклала її назад у сумку. «Доктрина кримінального права» Геймана. Чому вона так боялася розмовляти з Гереоном на цю тему? Тому що відчувала, що йдеться не тільки про ці пів року, а про все одразу? Про рішення, що має статися з ними. Ось і все. І вона мала не дуже добре передчуття з цього приводу.

Її очі кліпали, шукаючи його. Так вона прокидалася майже кожного ранку, відколи знала його: його обличчя було першим, що вона бачила зранку. Частіше за все він вже сидів із недопалком в зубах й дивився на новий день. Тим болючіше було усвідомлювати, що його більше немає, що він ніколи не буде поруч, ніколи не посміхнеться їй вранці і не запитає: «Сніданок?», а тоді подасть їй свою цигарку.

Раптом денне світло, що лилося ззовні, здалося таким же брудним та сірим, як і ці вікна, а день, що лежав перед нею, став таким же гірким, отруєний неприємним присмаком ночі, що все ще лишався на її язиці.

Вона сіла і щільніше натягла край куртки на плечі. У квартирі А у неї не було ані ковдри, ані спального мішка, щоб закутатися, а до того ж тут гуляли сильні протяги. Вони користувалися квартирою А лише в надзвичайних ситуаціях, коли не могли знайти кращого місця для проживання. Алекс не подобалося тут спати, адже тут було розкидано забагато сміття, під сходами скрізь тріщало розбите скло, потім ще й щури, які ставали зухвалішими й поступово займали дедалі більше кімнат. Жодне вікно не було цілим, а іноді вночі, залежно від вітру, можна було навіть почути ревіння тварин зі скотного двору — останні крики приречених, які не давали Алекс спати.

Квартира «А» була занедбаною фабрикою з виробництва осей, яку покинули понад рік тому. Вона вціліла лише через те, що її власник не міг дозволити собі її знести. На жаль, це вже не було великою таємницею, тут ошивалося багато людей, які шукали вільне місце для сну і не хотіли спати під мостом. Це ще одна причина, чому Алекс не любила ночувати тут, особливо без Бенні. Але після вчорашнього потрясіння їй потрібен був притулок, досить безпечний, щоб виспатися від цього кошмару, на який перетворилося її життя.

Вона не забуде, як побачила тіло Каллі. Їй ніколи не подобався той чоловік, але тепер її майже мучила совість, що вона хотіла пограбувати його касу. Хто в біса зробив це із тим бідолахою? І чому? Хіба комусь не вистачило грошей у старій касі? Чи Каллі намагався обдурити «Бероліну», а Рудий Г’юго помстився за банду? Усю довгу ніч, перед тим як вона нарешті прибула на Рьодерштрасе, Алекс роздумувала над цими питаннями. А тоді в якийсь момент вона надто втомилася, щоб думати далі, і просто захотіла спати.

Дорогою додому вона більше нікого не зустріла, на щастя, навіть Кралле, цього щура. Негідник чіплявся до неї, і одного разу вона змогла відбитися від нього лише з допомогою свого ножа. Але тієї ночі він, здавалося, не лазив біля Рьодерштрасе. На квартирі Алекс побачила, що були зайняті лише кілька кімнат. Коли вона туди дісталася, було вже далеко за північ, і всі спали. Алекс знайшла одне зі своїх звичайних місць, якомога далі від сходів, укрилася курткою і поклала під голову шапку. І, незважаючи на все, що крутилося в її голові, вона невдовзі заснула. Й уві сні танцювала з Бенні.

Вона простягла руки до стелі й позіхнула. Алекс не могла спати занадто довго, вона почувалася виснаженою. Доволі важко виспатися на цій підлозі. Їй справді потрібно було повернутися до квартири «Б» і взяти свій спальний мішок та кілька інших речей. А потім треба було йти на пошуки нового дому. Вона ще не знала, як це зробити. Бенні завжди знав, де є порожні квартири, цілі будинки, де є якась безлюдна альтанка чи на якій покинутій фабриці можна знайти безпечний притулок. Вона поняття не мала, де він навчився цього, але чомусь він завжди знав. Алекс, з іншого боку, не мала жодного поняття, з чого почати такі пошуки. Ну, в крайньому разі завжди лишалася фабрика.

У неї було більш ніж достатньо бісових речей, про які треба було подбати, але вона просто не могла встати, її тіло було таким важким і нерухомим, наче воно було зроблене зі свинцю.

Який лайновий день! Який лайновий час!

Яке лайнове життя!

Щось шкрябало по підлозі, двері скрипнули на петлях, штовхаючи перед собою гору мотлоху. Алекс миттєво прокинулася, вона сіла й пошукала у кишені свій ніж, відчуваючи себе більш впевнено, коли її пальці знайшли його. Якби це був Кралле, дурна помпезна свиня, його чекав би неприємний сюрприз, цього жирдяя.

У дверях над зморщеним від сну обличчям з’явилася скуйовджена копиця темного волосся.

— Доброго ранку, Алекс, у тебе є для мене недопалок?

Алекс відпустила ручку ножа й знову опустилася у свій закуток.

— Вікі! Ти справді налякала мене. Наче прокрадалася сюди. Я подумала, що ти Кралле чи ще якийсь мудак.

— Пробач. Я почула шурхіт і вирішила перевірити. Не бачила тебе з іншими минулої ночі.

Вікі підійшла до неї. У неї було гарне обличчя під скуйовдженим волоссям та великі очі, через які, навіть коли вона була такою ж сонною, як зараз, вона завжди виглядала так, ніби вона завжди чомусь дивувалася. Чому завгодно.

— Я прийшла сюди серед ночі, — сказала Алекс. — Хто тут є?

— О, Фанні, Котце, Фелікс та ще кілька людей. Не дуже багато. Більшість уже пішли. А де Бенні?

Алекс на мить відібрало мову. Чомусь вона припускала, що весь світ повинен знати про смерть Бенні, принаймні її друзі, якщо можна так називати людей на Рьодерштрасе. Але Вікі, звичайно, нічого про це не знала, бо як вона могла дізнатися? Алекс нікому про це не розповідала, вона не розмовляла із жодною живою душею відтоді, як помер Бенні. Окрім Каллі. Звичайно, Вікі запитала про Бенні, адже Алекс завжди з’являлася тут з ним, він завжди був поруч з нею, щодня протягом останніх кількох місяців.

— Хіба ти не чула? — спитала Алекс, відчуваючи, як її голос дряпає горло. — Той випадок в «КаДеВе»? Бенні мертвий.

Коліна Вікі підігнулися, вона сповзла спиною по стіні й сіла біля Алекс.

— Прокляття, — сказала вона, — з усіх людей саме Бенні, який завжди був таким обережним. Що за лайно!

Вона раз за разом вдарила кулаком об стіну. А потім вона справді почала плакати, дуже тихо. Алекс обійняла тремтячу дівчину. Як вона збиралася втішити Вікі? Що вона збиралася їй сказати? Те, у що вона сама ледве вірила? Що поліцаї вбили Бенні? Наче він був якимось щуром, шкідником, паразитом? Алекс могла собі уявити, що існує багато людей, а не лише поліцейські, які воліли б поводитися з такими, як вона, Бенні та Вікі, як з паразитами. Просто скиньте їх, і вони більше не будуть заважати вуличній сцені, ці брудні нахабники, які жебракують і крадуть, а потім відкривають рота, коли порядний громадянин каже їм йти на роботу, а не вештатися вулицями. Хіба вони мають хоч якесь уявлення, як виглядає реальність! Забагато людей у цьому місті й занадто мало роботи. Більш ніж достатньо їжі, щоб наїстися, і занадто мало грошей, щоб заплатити за неї. Що робити людині, якщо вона більше нікому не потрібна? Людині треба чимось жити. Можна піти на панель, як час від часу робила Вікі та деякі інші дівчата, яких вона знала, але Алекс ніколи б цього не зробила; лише одна думка про те, що такі хлопці, як Кралле, чи навіть гірші, можуть робити з нею за гроші, доводила її до божевілля. Ні, вона б показала такому хлопцю свій ніж, коли настав час, та й більше нічого. Ось як можна було заробити гроші, якби було треба, зрештою, вона вже робила так раніше, з тим товстуном на різдвяному ярмарку, в якого вона розрізала кишеню і забрала гаманець. Тоді вона ще не підозрювала, що ті гроші стануть її початковим капіталом для життя на вулиці.

Вікі зупинила тихі ридання й витерла рукавом сльози з обличчя.

— Вибач, — сказала вона, — але Бенні... Він мені подобався, розумієш?

— Звичайно, я це знаю. Він мені теж подобався.

— Я не можу в це повірити! Ви були в «КаДеВе»! — Очі Вікі розширилися й стали навіть більшими, ніж вони вже були. — Але тоді тебе шукатимуть поліцаї, ти про це знаєш?

— Вони шукають хлопця.

— Ти теж отримала травму, — сказала Вікі, вказуючи на забинтоване зап’ястя Алекс.

— Маленький сувенір. Нічого серйозного. Це Бенні перев’язав.

Вікі більше не ставила жодних питань, здавалося, вона впізнала шматок сорочки Бенні.

— Тепер мені справді він не завадить, — сказала вона. — У тебе є?

— Що?

— Недопалок. У тебе є недопалок?

Алекс дістала з куртки бляшаний портсигар від «Манолі». Залишився тільки один.

Вікі присвиснула крізь зуби.

— Чудова річ, — сказала вона. — Звідки ти це взяла?

— Бенні дістав.

— О, я цього не знала! — Вікі була вражена. — Ніхто не міг знати. Я не хочу забирати це у тебе.

— Вони все одно закінчилися. Я більше не хочу бачити ці дурні цигарки, — Алекс перевернула портсигар догори дном і кинула їй в руку останню «Манолі».

— Давай поділимося, — сказала Вікі.

Поділимося. Як вона завжди робила з Бенні. Доречний кінець для цієї цигарки, останньої, яку він вкрав.

Вікі дістала сірникову коробку і запалила цигарку. Алекс зробила дві затяжки, а потім передала цигарку. Вікі жадібно затягнулася і лише після другої затяжки почала насолоджуватися цигаркою. Дівчата сиділи й мовчки курили. Алекс стала почуватися трохи краще. Менш самотньою. Спустошення, яке душило її, коли вона прокинулася, мов та чорна свинцева ковдра, яку неможливо було скинути, раптом зникло.

— Коли його поховають? — раптово запитала Вікі під час цієї тиші.

— Поховають? — Алекс навіть не думала про це. Бенні був мертвий, але той факт, що його тіло все ще десь існує, повинно було бути десь, напевно, з поліцейськими, і що, звісно, його треба буде колись поховати, це були речі, які тільки зараз, з питанням Вікі, виринули в її розумі.

— Звідки мені знати, коли його поховають, — сказала вона. — Я не можу просто зайти і запитати поліцейських. Вони, мабуть, навіть не знають його імені. У газеті навіть не вказано його справжній вік.

— Тоді як вони збираються його ховати? Просто так, без імені і всього іншого?

— Поняття не маю, — Алекс знизала плечима. — Вони самі розберуться. Вони ж поліцейські.

— Аякже. Ті поліцейські, яких я знаю, занадто дурні для цього. Крім того, їм байдуже, якщо їм доведеться поховати когось із нас без імені та без надгробку.

— Ти хочеш сказати, що у Бенні навіть не буде пристойної могили?

— Я не знаю. У всякому разі було б краще, якби вони знали його імя, правда?

— Сказати поліцаям його ім’я... Чи це не те саме, що здати його?

— Фігня це все! — заявила Вікі рішуче. — Хтось повинен сказати поліцаям, хто він такий. Це дружня послуга. Останнє, що ми можемо зробити для нього.

— Я не знаю... я не можу...

— Якщо у тебе є десять пфенігів на телефонну будку, я зроб­лю це за тебе. Я подзвоню поліцаям і скажу їм, хто такий Бенні. Щоб він хоч отримав пристойну могилу. Зі своїм іменем.

— Я... — Алекс раптом відчула, як на її очі навернулися сльози, це почуття нахлинуло на неї так раптово, що їй довелося зібратися, щоб продовжити говорити. — Я навіть не знаю його прізвища, — сказала вона.

— Не хвилюйся, я дізнаюся, — втішила її Вікі. — Я думаю, що він і Котце були в одному дитбудинку.

У коридорі стояв вражаючий стіл, навіть більш імпозантний, ніж той, що був у кабінеті начальника поліції Гжезинські. Рат розкинув руки на коштовній інкрустованій стільниці. Біля його портсигара, в якому ще залишалася дюжина цигарок «Оверштольц», — цього разу він підготував провізію, лежали дві зачитані газети, а біля них — чашка кави, склянка води й наполовину заповнена попільничка. Письмовий стіл, цей справжній монстр, вже привернув його увагу вчора по дорозі до Ґольдштайна — він стояв прямо біля ліфтів, і звідти відкривався чудовий вид на двері в номер 301.

Після вчорашніх неприємностей Рат змінив тактику спостереження. Вайс, якому він доповідав уранці, не хотів призначати до нього більше людей, незважаючи на труднощі, описані Ратом, тому йому довелося змінити підхід: якщо непомітність була неважливою, вони, очевидно, могли поставити охорону прямо на порозі перед номером свого об’єкта. А цей письмовий стіл, яку б функцію він там не виконував, мабуть, суто декоративну, ідеально підходив для такого спостережного пункту. Обслуговування, можливо, було не таким ідеальним, як у головному холі, тут попільнички не спорожняли кожні три хвилини, але він принаймні зміг замовити тут каву, портьє без вагань приніс йому те, що він хотів, а також газети «Тагеблатт» та «Фоссіше». Рат насправді почувався тут як вдома. Тим більше, що тепер він міг частіше мінятися з Ґрефом і не мусив сидіти на одному місці цілий день.

Двері ліфта відчинилися з тихим стуком. Елегантна дама, яка трималася за руки з невисоким джентльменом, з цікавістю пройшла повз його стіл, і Рат дивився, як вона йде геть; він радів будь-яким змінам, особливо якщо вона мала такий гарний задок. Чийсь кашель змусив його обернутися. Поруч із ним стояв худий чоловік, який, мабуть, теж вийшов з ліфта — якщо тільки він не виріс із землі.

— Доброго ранку, — сказав Рат і підвівся.

Готельний детектив з кислою посмішкою потис йому руку.

— Нашу розмову учора перервали, — сказав він. — Я шукав вас у холі, але потім дізнався від вашого колеги, що ви сидите тут.

— Найкращий вид на номер 301, — кивнув Рат.

— Не зовсім непомітно, якщо можна так сказати.

— Справа не в непомітності, а в ефективності, — пояснив Рат.

— Зрозуміло, — Грюнерт знову посміхнувся своєю усмішкою з присмаком маринованого огірка. — Якби ви були такі люб’язні й нарешті пояснили мені, про що тут йдеться, я був би дуже вдячний.

— Ви ж розумієте, що інформація, яку я збираюся вам надати, повинна залишатися винятково між нами? Максимальна конфіденційність!

— Звичайно, — кивнув Грюнерт.

— Добре. Справа доволі проста: вашого шановного гостя Авраама Ґольдштайна серйозно підозрюють в причетності до американського кримінального картелю, і тому він перебуває під наглядом прусської поліції. Зрештою, ми ж не хочемо, щоб Берлін перетворився на Чикаго, чи не так?

Рат сподівався розрядити атмосферу останнім зауваженням, але Грюнерт продовжував виглядати так, ніби страждає від виразки шлунку. Можливо, так і було.

— І на чому заснована ця... серйозна підозра? — запитав детектив.

— Ви ж розумієте, що я не можу вам цього сказати, це внут­рішні справи кримінальної поліції.

— Я просто сподіваюся, що ваші підозри не ґрунтуються лише на тому, що пан Ґольдштайн сповідує Мойсеєву віру, — нахмурився готельний детектив.

— Думаю, що я можу вас заспокоїти, — сказав Рат. — Наказ тримати пана Ґольдштайна під наглядом дав особисто заступник начальника поліції доктор Вайс.

Грюнерт задоволено кивнув. Звинувачувати єврея Бернгарда Вайса в антисемітизмі було б справді смішно. Тут, у готелі, до таких речей ставилися серйозно. В «Ексельсіорі», принаймні так казали, одного разу навіть показали на двері Адольфу Гітлеру з поваги до своїх гостей-євреїв, щоб вони не були змушені проводити ніч під одним дахом з таким примітивним антисемітом.

— Пане інспекторе, — сказав готельний детектив, знову відкашлюючись, — ми, в принципі, не маємо заперечень проти того, щоб ви, безсумнівно, спостерігали за паном Ґольдштайном. Хоча, чесно кажучи, я не думаю, що ваші так звані серйозні підозри виявляться правдою. Однак, з усім розумінням до вашої роботи, я можу також попросити вас про розсудливість з вашого боку...

— Звичайно.

— ...і я боюся, що ваш спостережний пост тут трохи помітний з цієї точки зору. Занадто помітний для інших гостей нашого готелю, які можуть дивуватися, чому ви сидите за цим столом цілий день.

— Тоді нам залишається лиш дати їм задовільну відповідь. Я не маю наміру залишати цей пост лише тому, що деякі гості можуть розхвилюватися.

— Задовільну відповідь, — сказав Грюнерт, — це саме те, що я хотів вам запропонувати. Я принесу вам декілька книг із бібліотеки разом із ручкою та папером. Ви тоді будете письменником, гостем нашого готелю, який отримує необхідне натхнення за цим столом...

— Письменником? — Рат був налаштований скептично. — Хто в це повірить?

— Я розпущу чутки в холі, щоб скоро про це дізнався весь готель. У цьому відношенні ви можете покластися на нашого доброго Тойбнера.

— Я нічого не розумію в письменництві, я полюю на злочинців!

— Тоді ви — письменник, що пише детективи. Це підходить. А події вашого нового роману відбуваються в готелі.

Коли приблизно через пів години Райнгольд Ґреф вийшов з ліфта з чорним псом на повідку, що виляв хвостом, він був вражений купою книг і блокнотом, в якому його начальник щось записував.

— Ви ведете облік усіх, хто виходить з ліфта? Чи ви перемальовуєте малюнок цих шпалер?

— Хіба не очевидно? Я відомий письменник і пишу тут інкогніто свою нову книгу.

Ґреф подивився через його плече:

— Ну, мені це більше схоже на візерунок шпалер.

Насправді на папері було видно лише фігурки та абстракт­ні візерунки.

— Я ще не знайшов натхнення, — сказав Рат. — А як справи у тебе на вулиці?

— Кірі добре помочилася, якщо ви це маєте на увазі. І Ґольдштайн не намагався втекти через вікно. Здається, я один раз бачив його біля вікна. Але я не думаю, що він мене впізнав. А що у вас? Наш друг вже з’явився?

— Поки що тільки готельний детектив, — Рат похитав головою. — У нього також з’явилася чудова ідея, що я повинен зіграти тут роль письменника. Щоб гості готелю не турбувалися. Але Ґольдштайн вже мав прокинутися. Принаймні він впустив покоївку.

— А сніданок?

— Можливо, ним була покоївка. У будь-якому разі більше нічого йому в кімнату не приносили.

Неначе за сигналом, двері кімнати 301 відчинилися, на порозі з’явилася покоївка, поглянула на двох поліцейських, а потім пішла коридором і зникла з поля зору. Щойно вона пішла, двері ліфта відчинилися, і офіціант витягнув за собою візок зі сніданком, з яким він зник у кімнаті 301.

— Мені здається, він справді поснідав покоївкою, — прошепотів Ґреф.

Рат знизав плечима.

— У будь-якому разі він добре проводить час, — він подивився на Ґрефа. — Тобі не варто весь час стояти тут, — сказав Рат, — інакше вони приймуть тебе за секретаря відомого письменника. Залиш собаку тут і трохи розімни свої ноги. Подивися на фасад. Щоб там Ґольдштайн не став стрибати з балкона на балкон.

Ґреф кивнув.

— А коли мені вас замінити?

— Скажімо, о першій годині. Тоді мені все одно доведеться знову погуляти з Кірі.

Помічника інспектора не було вже приблизно п’ятнадцять хвилин, коли в дверях кімнати 301 з’явився сам Авраам Ґольдштайн і обережно замкнув двері. Він здригнувся, коли побачив Рата, який сидів за столом, а потім голосно розсміявся.

— Доброго ранку, офіцере! Що це за видовище? Ви перенесли свій кабінет?

— Я просто хотів бути ближче до вас, — сказав Рат і закрив блокнот з каракулями. — Добре виспалися?

— Дякую, пречудово, — Ґольдштайн потягнувся й натиснув на кнопку ліфта. — Здається, на дворі чудовий день. Що ж, ми можемо прогулятися. Я кажу ми, тому що ви обов’язково підете за мною знову.

Рат схопив собачий повідець.

— Поліцейський пес? — запитав Ґольдштайн, вказуючи на Кірі.

Двері ліфта відчинилися, і двоє чоловіків зайшли всередину.

— Вона небезпечніша за те, як виглядає, — сказав Рат, — тренувалася з нью-йоркцями.

— Хіба я вам не казав, що я з Брукліна?

— Собаці це байдуже.

Пані, яка їхала разом з ними, оглянула чоловіків згори донизу; хлопець-ліфтер стоїчно дивився прямо перед собою.

— Як ваша машина, до речі? — запитав Ґольдштайн. — Вже відремонтували?

Питання залишилися без відповідей. Рат проковтнув свій гнів і нічого не сказав. Він не дозволить цьому мудаку спровокувати себе.

— Перший поверх, — сказав ліфтер, відкриваючи двері. Вийшла тільки пані. Рат і Ґольдштайн продовжили спуск до підвалу, звідки Ґольдштайн негайно попрямував до тунелю.

— Що ви маєте проти денного світла? — запитав Рат.

— Я просто люблю підземний світ.

Кірі там явно подобалося значно менше; Рату довелося натягнути повідець, щоб собака пішла далі. Тільки коли вони піднялися сходами і побачили денне світло, вона знову набрала швидкість.

Ґольдштайн попрямував до стоянки таксі.

— Сподіваюся, ви не заперечуватимете, якщо я не запрошу вас покататися, офіцере, адже це суперечить правилам гри, — сказав він, сідаючи в перше таксі в черзі.

Рат взяв друге, водій якого неохоче перестав читати газету.

— Куди їхати? — запитав він, коли Рат штовхнув собаку, яка ніколи раніше не сідала в машину добровільно, на заднє сидіння.

— Слідуйте за тим таксі, — сказав Рат, сівши поруч з Кірі, що заскиглила.

— Серйозно? — Таксист з недовірою подивився в дзеркало заднього виду. — Я завжди думав, що так буває тільки в кіно.

— Я схожий на актора? — Рат показав йому своє поліцейське посвідчення.

— Гаразд, гаразд.

У цей момент таксі Ґольдштайна виїхало з узбіччя на дорогу, і водій Рата прискорився. Інспектор глянув убік, на тротуар, де багажний візок боровся з кількома іншими чудовиськами. І в останню мить він побачив знайомий плащ. Американець! Прокляття! Ґольдштайн навіть не сів у таксі! Або одразу вийшов! У будь-якому разі він тільки відправив таксі в дорогу, без пасажира!

— Зупиніться, — сказав Рат.

— Вибачте?

— Зупиніться негайно, прокляття!

— Хочете мене обдурити? Через три метри? Я подумав, що мені слід їхати за моїм колегою.

— Не треба, зараз же зупиніться!

Таксисту знадобилося половина вічності, щоб з’їхати праворуч, поки він не буркнув і не отримав вільне місце біля бордюру в якості оплати:

— Тепер я знову можу стояти в черзі! А ви не отримаєте за це квитанцію!

Нарешті Рат і його собака знову вийшли на тротуар. Ґольдштайна ніде не було видно, напевно, чоловік зник на вокзалі.

Рат вилаявся і потягнув бідолашну Кірі за собою у великий вестибюль Анхальтського вокзалу{29}. Незліченна кількість голів, незліченна кількість капелюхів, Рат озирнувся. Нарешті він помітив у натовпі світлий фетровий капелюх і зітхнув із полегшенням. Це справді був Ґольдштайн, який стояв у черзі до каси. Перш ніж він міг знову кудись зникнути, Рат вже був поруч із ним.

— Вас дійсно важко позбутися, чи не так? — мовив Ґольдштайн.

— Я вам вже про це казав, — Рат намагався не показувати, як сильно він задихався від біганини.

— Тому ви привели із собою собаку? Щоб вона знову відшукала мене, якщо я вислизну від вас?

— У будь-якому разі ви від мене не вислизнули. Це головне.

— Знаєте, а ви починаєте мене дратувати.

— Добре, — сказав Рат, — тоді я все роблю правильно.

— У всякому разі я можу придумати щось краще, аніж їздити по місту з вами на буксирі. Краще залишуся тут.

— Тоді так і зробіть.

Ґольдштайн вийшов з черги і попрямував до головного виходу. Невдовзі після цього вони повернулися на Асканійську площу. Ґреф, який сидів на лавці під одним із дерев, помітив їх і зробив запитальне обличчя. Рат подав помічнику непомітний знак рукою, який означав, що все гаразд, ситуація під конт­ролем.

— Ваш колега? — запитав Ґольдштайн. — Я помітив його ще вчора.

— Вибачте, що я не зміг познайомити вас особисто.

Ґольдштайн прогулювався площею, а тоді озирнувся, Рат наслідував його приклад. Робітники працювали біля Європейського дому{30}. Перед фасадом багатоповерхівки вони встановили величезні сталеві риштування, на які в найближчі кілька днів мали встановити одну з найпотужніших неонових вивісок міста. Перехожі постійно зупинялися й дивилися вгору, де робітники трималися за сталеві гілки і гвинтили неонові трубки. Ґольдштайн також підняв очі.

— Маю повідомити, — сказав він, — що будівельні майданчики, які у нас є зараз на Мангеттені, вражають більше. Якщо ви раптом захочете там працювати, то у вас має бути сильна воля до такої висоти.

— Ну, висота мене і тут цілком влаштовує, — відповів Рат і одразу розсердився. Навіщо він був таким балакучим з цим американцем, який, не упускаючи жодної деталі, добре усвідомлював своє оточення і, ймовірно, звертав увагу на кожну дрібницю інформації у всьому, що він чув.

— Боїтеся висоти? — одразу запитав Ґольдштайн, проте Рат більше нічого не сказав, навіть не подивився в сторону робітників від гніву. Коли Вайс нарешті звільнить його від цього завдання? Коли він нарешті зможе знову розслідувати справжнє вбивство?

— Хочете чашечку кави? — раптом запитав Ґольдштайн. — Я запрошую вас.

— Дякую, але я не можу прийняти ваше запрошення.

Ґольдштайн усміхнувся.

— Але якщо я збираюся десь випити чашку кави, — сказав він, — все одно сідайте поруч. Якщо ви самі хочете заплатити за каву, я не проти.

Невдовзі після цього вони вже сиділи в кафе «Європа» — з усіх місць вони опинилися саме там, де Рат провів своє перше побачення з Шарлі. У цей час не було танців, але на даху стояв галас. Перед ними на столі стояли два кавника з кавою, і Рат потай був задоволений тим, що американець став жертвою німецької залежності від кави. Каву подавали в кавниках з тонкими стінками, тому другу чашку неодмінно доводилося пити холодною або обшпарюватися на першій. Або і те, і інше.

Але Ґольдштайн залишив кавник без коментарів.

— Я особисто проти вас нічого не маю, — мовив він, наливши собі чашку. — Ви повинні просто залишити мене в спокої, нам обом так буде краще. Тоді, можливо, вам не довелося б везти свою машину до майстерні.

— Що ви про це знаєте? — Рат був роздратований тим, що Ґольдштайн був настільки відвертим у цьому питанні.

— Нічого, за винятком того, що я б не залишав свою машину без нагляду в такому кварталі, особливо таку гарну. Принаймні так мені порекомендував таксист.

— Я не можу залишити вас у спокої, це моя робота, — сказав Рат, — доводиться іти на жертви.

— Ви знаєте, що я американець, — Ґольдштайн помішував каву, яка була надто гарячою. — Як німець, ви, можливо, цього не розумієте, але найважливіше для мене — це свобода. Моя свобода. Якщо ви будете мені її обмежувати, то мені стане не­зручно. Одного разу. Просто щоб ви знали.

— Ви хочете сказати, що ви мені погрожуєте? Ми не в Америці, де поліцейських просто розстрілюють на вулиці.

— Мені здається, у вас неправильне уявлення про нашу країну. Вам варто її відвідати.

— Я знаю вашу країну.

Ґольдштайн нічого не сказав і затягнувся цигаркою. Рат був роздратований. Його постійно провокували на заяви, які не стосуються американця. Він витягнув зі свого портсигару цигарку «Оверштольц».

— Цікавий бренд, — сказав Ґольдштайн. — Можна мені одну?

Рат завагався.

— Ну, будь ласка! Якщо я щось візьму у вас, я не вважаю, що це буде хабар. Крім того, ви вчора спробували «Кемел».

— Пригощайтеся.

Чоловіки якусь мить мовчки курили й пили каву.

— Я досі не розумію, — сказав Ґольдштайн, — що я таке накоїв, щоб ви так поводилися зі мною.

— Ви використовуєте неправильний час. Справа не в тому, що ви вже зробили, а в тому, що ви можете зробити.

— Дивний принцип роботи у німецької поліції. Отже, я нічого не можу зробити, щоб позбутися вас?

— Ні. Хоча можете знову спробувати втекти.

— Знаєте, що? Я маю кращу ідею. Я просто почекаю, поки ваше начальство відкличе вас, щойно зрозуміє, наскільки це все безглуздо.

Алекс стояла на Бюшингштрасе і оцінювала ситуацію. Вона не знала точного часу, її кишеньковий годинник був нагорі разом з іншими речами в квартирі «Б», але зараз, певно, було близько пів на першу. З вікон доносився запах цибулі, капусти та ковбасок. Час обіду. Тільки перед чоловічим гуртожитком Армії порятунку стояло кілька обдертих фігур, які, мабуть, хотіли отримати ще трохи залишків з обіднього столу, а так Бюшинг­штрасе була майже безлюдною.

І, як сподівалася Алекс, таким був і внутрішній двір квартири «Б».

Алекс на свої останні гроші пригостила Вікі кавою на оптовому ринку, пригостила себе шістьма пачками цигарок «Юно», а потім доїхала на 66-му до Бюшингплац. Вона не хотіла втрачати таку можливість; обід був найкращим часом, якщо вона хотіла уникнути зустрічі з доглядачем та старою каргою Карсунке, вони з Бенні вже користалися цим раніше. Ні пізно ввечері, ні опівдні, а саме зараз був найкращий час, якщо вам не хочеться відповідати на дурні запитання. Як того разу, коли доглядач справді запитав її, куди вона йде. Вона дала відповідь, яку їй втовкмачив Бенні: до Грюнбергів у квартиру на задньому дворі. Прізвище вони прочитали на поштових скриньках.

Але це пояснення вже не спрацювало б тепер, коли доглядач запам’ятав її завдяки старій Карсунке. Отже: зайти туди востаннє, забрати свої речі, а тоді назавжди попрощатися з квартирою «Б». І нехай доглядач скільки завгодно перевертає заради неї горище хоч догори дриґом.

Алекс стояла навпроти будівлі, дивлячись на під’їзну доріжку. Її речі були там, у задній частині будівлі, прямо під дахом. Не тільки спальний мішок, а й особистий мотлох у маленькій консервній банці. І картина Бенні, яку він так цінував. Все подвір’я виглядало безлюдним, не було видно ані душі, навіть дітей, які ще кілька хвилин тому бавилися під рамою для вибивання килимів, уже не було. Час настав, черга перед будинком Армії порятунку вже скоротилася до трьох чоловіків, нагадуючи їй, що обід не триває вічно. Алекс глибоко вдихнула, побажала доглядачеві та його добровільній шпигунці смачного й перейшла вулицю. Вона тільки-но дійшла до арки, як двері сусіднього будинку відчинилися, і хтось вийшов.

Це був поліцай.

Алекс витріщилася на його синій мундир, наче у кошмарі. І тоді вона впізнала його обличчя. Прокляття, що він тут робить? «КаДеВе» розташоване у західній частині Берліна, а це був Фрідріхсгайн{31}.

Квартиру «Б» спалили, тепер це було зрозуміло. Алекс ще не була впевнена, чи поліцейський її також впізнав, вона швидко змінила напрямок, вдала, що виходить з двору, різко повернула й опинилася до нього спиною, намагаючись іти далі вулицею спокійно й ненав’язливо. Якого біса він тут вештається? Це була зовсім не його територія!

— Гей, дівчино, зачекай!

Алекс зупинилася, обернувшись настільки, щоб він не міг побачити її обличчя.

— Це ви мені?— запитала вона.

— Ти щойно вийшла з того будинку, чи не так? У мене є до тебе кілька запитань.

Вона не могла повернутись до нього обличчям. Незважаючи на те, що він бачив її в хлопчачому одязі лише три дні тому, він повинен був її одразу впізнати!

— Вибачте, але я поспішаю, — сказала вона і пішла далі. — Мій начальник страшенно лає мене щоразу, коли я спізнююся.

— Зачекайте, фройляйн!

Алекс почула, що поліцай наближається до неї, вона прискорила свій крок, більше не обертаючись, вона не наважувалася бігти, і перш ніж вирішила це зробити, вона відчула його руку на своєму плечі. Її пальці інстинктивно схопилися за ніж в кишені пальта.

— Мені просто потрібна термінова інформація, — сказав поліцейський, — це не забере багато часу. Мова йде про хлопця з цього кварталу. Насправді про двох хлопців.

Алекс повернулася, у неї не було іншого виходу. Але вона дивилася вниз, наче була втіленням сором’язливої сільської невинності.

— Я не знаю тут жодного хлопця, — сказала вона. — Мама мені не дозволяє.

Його рука обхопила її підборіддя і підняла обличчя до сонця.

— Скажи, дівчино, ми не знайомі?

Тепер вона побачила його обличчя, побачила його ближче, ніж будь-коли, і подумала, що відчуває, як час зупинився.

— О, в мене шнурок розв’язався, — швидко сказала вона, нахилившись.

Прокляття, він її впізнав, чи не так? Вона в будь-який момент впізнала б цього мудака, цього вбивцю! Лівою рукою вона помацала свій черевик, а правою розкрила ніж у кишені пальта.

Ніякого жалю! У цієї свині на совісті вбивство Бенні!

Вона знову відчула його руку на своєму плечі і зрозуміла, що тепер немає шляху назад. У неї є всього один шанс. Вона підскочила з присіду, вдарила лезом його по обличчю й рвонула на волю. Поліцейський голосно закричав, і це було більше від здивування, аніж від болю, як подумала Алекс, яка на якусь частку секунди застигла, наче її паралізувало, і дивилася на поліцейського, який спершу закрив своє обличчя обома руками, а тепер подивився на свої закривавлені долоні з недовірою.

Він тебе відпустив, а тепер тікай!

Але вона не могла, вона витріщалася на нього.

Кров текла його правою щокою та переніссям, він дивився на неї з недовірою і гнівом — це було те саме розлючене обличчя, яке Алекс бачила у «КаДеВе».

А потім, нарешті, вона змогла бігти. Вона не знала, чи є у неї шанс проти цього чоловіка, але вона не знала іншого виходу, як бігти. Біжи, біжи, біжи якнайшвидше. Вона почула, як він покликав, але продовжувала бігти.

— Стояти, поліція!

«Йди до біса, — подумала вона, — якщо ти хочеш мене впіймати, тобі доведеться побігати, товстуне!»

Він гукав їй услід, але відстань між ними збільшувалася. Поліцай не біг за нею? А тоді вона зрозуміла, що він насправді кричить.

— Поліція! Зупинись, або я стрілятиму!

Він не міг казати це серйозно! Невже він думав, що вона попадеться на це? Вона продовжувала бігти й мимоволі пригнулася, коли через дорогу пролунав постріл. У повітрі завив рикошет. Поліцейський щойно влучив у ліхтарний стовп — але він вистрілив, він справді вистрілив! Серед білого дня, посеред міста! Нагода була хороша, на вулиці зараз нікого не було, всі сиділи за обідом, навіть перед Армією порятунку більше не стояли люди.

Жодних свідків.

«Якого біса, підійдіть до вікон, — подумала Алекс, — відверніть фіранки і підійдіть до вікон, підійдіть до дверей, адже цей чоловік не може просто так стріляти!» Але, звісно, ніхто не вийшов, і якби на вулиці справді хтось був, він би зник одразу після пострілу. У міста був поганий досвід стрілянини по поліцейських.

Алекс почала повертати, зиґзаґом рухаючись до шуму транспорту на Ландсбергерштрасе. Перетинаючи Барнімштрасе, вона швидко озирнулася. Поліцай зупинився, мабуть, за сто метрів позаду неї і справді прицілився знову. Алекс відскочила убік, і в ту ж мить пролунав постріл. Їй здалося, що вона почула свист кулі, але, ймовірно, це був просто вітер, поки вона перекочувалася вбік і через мить стала на ноги. У неї заболіла травмована рука, вона, мабуть, була цим незадоволена, але зараз це не мало значення.

Він насправді хотів застрелити її, як кролика! Вона нарешті дійшла до Бюшингплац, нарешті побачила людей. Вона пробивалася крізь перехожих, поспіхом перетнула Ландсбергерштрасе, намагаючись уникати машин, що мчали дорогою. Чоловік із краваткою-метеликом під підборіддям, якого вона ледь не викинула на дорогу, похитав головою і зробив якийсь дурний коментар про відсутність сьогодні у школах предмету з безпеки дорожнього руху.

Вона побігла Ландсбергерштрасе до Александерплац, коли знову почула голос переслідувача. Цього разу, однак, він казав вже інший текст.

— Тримайте ту дівчину!

Алекс швидко озирнулася. Ось він у синьому мундирі зі своїм закривавленим обличчям, тепер він, здавалося, тримав свій гнів під контролем і більше не наважиться тут стріляти. Люди дивилися на нього, але нічого не відбувалося. На заклик поліцейського ніхто не відгукнувся; чоловік з метеликом, який щойно хитав головою, зробив вигляд, що цілий день не бачив жодної дівчини, не кажучи вже про ту, яка втікала, і пильно дивився в інший бік.

Алекс продовжувала бігти вулицею, все далі й далі. Синій мундир був на іншому боці вулиці, спершу йому треба було пройти через затор. Але ти ще не втекла від нього, ще ні! Продовжуй бігти!

Вона відчула, як її сили згасають, намагалася не звертати увагу на те, як у неї почало колоти в животі, знову повернулася під час бігу й побачила, як поліцейський перетинав вулицю. Він поклав свій пістолет назад у кобуру.

Прокляття, як вона могла його позбутися? Нарешті, після нескінченних фасадів будинків, було ще одне перехрестя, Алекс звернула ліворуч, звідси він більше не міг її бачити. Куди тепер? Її подих захрипів, вона побігла й роздивилася довкола: жодного очевидного входу у двір, жодних відкритих дверей. На знаку було вказано «Кляйне Франкфуртерштрасе», а на іншому кінці вже виднілася широка смуга основної Франкфуртерштрасе. Трохи далі вона дійшла до наступного рогу, ще раз швидко озирнулася, поліцая ще не було видно, і Алекс зробила наступний поворот, цього разу праворуч. Елізабетштрасе, тут також не було видно жодної схованки. Неважливо, головне, що той чортів поліцай більше в неї не цілиться. Перехожі скоса дивилися на неї, коли вона побігла далі.

— Не поспішай, дівчино, ти ще встигнеш на свій автобус, — сказав один з них.

А потім вона опинилася на Франкфуртерштрасе. З другого боку вона побачила блакитний знак із великою білою літерою М, який світив їй, як обіцянка.

Станція метро! Може, це буде її порятунок! Спершу під землю, а потім подивимось.

На жаль, вхід був з іншого боку вулиці, тож Алекс довелося спочатку перетнути проїжджу частину. Цього разу вона зробила це спокійно і цивілізовано, щоб не привертати до себе увагу, поступово її дихання знову заспокоїлося, залишилися лише поколювання у боці. Вона непомітно обернулася, наче перевіряла рух, — жодного сліду поліцейського. Невже вона загубила його? Коли Алекс нарешті дійшла до сходів, що вели до підземного світу прямо перед кутовою будівлею, вона востаннє глянула на Франкфуртерштрасе, і там все ж побачила його. Приблизно за сто метрів на схід із сусіднього перехрестя вийшов чоловік у синій формі й озирнувся.

Алекс присіла і, спотикаючись, спустилася сходами, не обертаючись. Побачив він її чи ні? Сходи вели до залу, платформи були поверхом нижче. Вона була внизу, тепер не було дороги назад. Краще бути готовою до того, що він міг її побачити. Більше не було часу на довгі роздуми, вона мала використати свою фору і діяти. Алекс поспішила вниз найближчими сходами на платформу.

«Шиллінгштрасе», — сказали їй літери на стіні, що була викладена рожевими кахлями.

Тут було багато пасажирів, але на неї ніхто не звертав уваги. Алекс на мить завагалася, але потім продовжила йти платформою якомога спокійніше, приховуючи своє хвилювання. Ззаду були інші сходи, інший вихід, і саме там вона його бачила, над землею. Якби він зайшов зі східного входу, вона б потрапила йому прямо в руки. Яка дурість! Алекс повернулася й пішла платформою в іншому напрямку. Вона відчувала, що потрапила в смертельну пастку. Як було нерозумно з її боку сюди спуститися!

З західного тунелю долинав темний гул. Алекс пройшла ще трохи, поки майже не повернулася до самого початку платформи, й розвернулася. Східними сходами ніхто не спускався, а за нею з темряви гуркотів потяг метро. Потяг сповільнився, і двері вагона, що димився від руху, відчинилися поруч з Алекс, це було наче запрошення. Кілька людей вийшли, кілька увійшли, двері все ще були відчинені. На сходах не було жодного синього мундира, і Алекс зайшла у нікотинові випари вагона, який був зайнятий тільки чоловіками, і принаймні половина з них, як їй здалося, сприйняла табличку про дозвіл куріння як наказ.

Поки вона чекала команди начальника станції, Алекс продовжувала виглядати назовні. Платформа робила широкий вигин, тому вона могла бачити її дальній кінець. Потім сходами спустилися важкі чоботи, і поліцейський вийшов на перон в ту ж мить, коли пролунало «Відійдіть від краю платформи» у виконанні начальника станції.

Очі під ківером сканували платформу, і Алекс думала лише про одне: «Їдь, їдь, їдь!»

Але поїзд все одно не рухався. Поліцай подивився й помчав. В останню мить він застрибнув у потяг; хтось, мабуть, знову відчинив йому двері.

Чорт забирай!

Вона досі не позбулася свого переслідувача. Принаймні він перебував у першому вагоні, тож ніяк не міг упіймати її під час руху, тільки на станції. І тоді їй знову доведеться вислизнути з його рук, її єдиний шанс втекти від того впертого поліцейського, того вбивці, тієї свині, того проклятого мудака! Вона відчула, як в ній розквітає гнів, безсилий гнів, що відбивався від сталевих колій, якими рухався потяг. За вікнами почорніло, потяг поринув у темряву тунелю. В Алекс було таке відчуття, що всі у цьому вагоні вороже дивляться на неї. Вона зібрала себе докупи, борючись з гнівом і розпачем, і приготувалася до наступної зупинки.

«Штраусбергерплац». Зараз або ніколи. Потяг зупинився, і двері відчинилися. Тут хотіла висадитися чимала кількість пасажирів, Алекс вийшла на платформу разом зі зграєю курців, але стала біля дверей, де повз неї мали протиснутися ті, хто сідали, і дивилася вперед на голову потяга.

Якого біса! Поліцай теж вийшов. Вона мала подумати про це! І щойно він її помітив, одразу ж рушив до неї і забив тривогу.

— Зупиніть ту дівчину! — кричав він, вказуючи на Алекс. — Вона злодійка!

Більшість перехожих не реагували, роблячи вигляд, що нічого не почули. Лише один товстун з вусами, мабуть, вирішив втрутитися. Він зробив пару кроків у напрямку Алекс.

— Тобі краще не рипатися, дівчино, — сказав він, — я не дам тобі вислизнути з моїх рук.

— Не чіпай мене, жирдяю! — прошипіла Алекс на товстуна, який став посміхатися.

— Ви тільки подивіться на неї! Ти для мене малеча. Маєш кігтики, га?

— Відійдіть від краю платформи, — почула Алекс, як у гучномовці затріщав голос начальника станції.

Товстун простягнув до неї свої ковбасні пальці й перегородив їй шлях до виходу, а з іншого кінця платформи вже ближче підходив поліцай. Алекс мусила щось робити. І вона вже знала що.

— Хіба ти не чув: «відійдіть від краю платформи»! — сказала вона і якомога сильніше вдарила товстуна між ніг.

Пряме попадання! Товстун згорбився, побагровів і сів просто на платформу.

Пролунав сигнал про відбуття, і хтось спробував зачинити двері, але Алекс швидко заблокувала їх правою ногою, потім втиснула своє тіло в розсувні двері й знову штовхнула їх. Щойно вона вскочила у вагон і зачинила за собою двері, потяг почав рухатися. Цього разу поліцейський виявився не таким швидким, вона встигла!

Пасажири навколо курили й робили вигляд, що їх не стосується те, що відбувається надворі, але Алекс проштовхувалася далі, у куток вагона, де ніхто не бачив того інциденту. Вона так сподівалася. Вона відчула безмежне полегшення, коли позбулася поліцая, і водночас безмежний гнів. Вона хотіла вдарити того мудака, сильно його вдарити!

Принаймні потяг прямував на схід. Вона могла вийти на зупинці «Петерсбургерштрасе», а потім повернутися до квартири А. Можливо, вона зустріне там Вікі чи Котце. Їй потрібно було відчувати, що у неї все ще залишається принаймні кілька друзів у цьому місті.

Коли чоловік в уніформі заговорив з нею, доброзичливий чоловік із сивими вусами, вона спочатку знизала плечима. Вона була так глибоко занурена у свої думки, що зовсім не зрозуміла, чого від неї хоче цей чоловік.

Поки він не повторив своє прохання:

— Ваш квиток, будь ласка!

Це спрацювало, він вислизнув від них. На мить йому здалося, що за ним слідкують, але потім чоловік, який вийшов з телефонної будки на Кохштрасе і пішов за ним до метро, зупинився на платформі і не сів у потяг. Усю поїздку він вивчав обличчя пасажирів метро, щоб переконатися, що серед них немає поліцейських. Коли він піднявся сходами на зупинці «Шьонгаузер Тор» і знову вийшов на денне світло, він нарешті переконався: ні, ніхто його не переслідує. На мить він заплющив очі й дуже глибоко дихнув, ніби стояв на легкому вітерці біля моря, хоча це було не що інше, як звичайне міське повітря, що пахло липовим цвітом, бензином та свіжим асфальтом. Проте яке він отримав від цього задоволення! Нарешті він знову може вільно пересуватися! Жоден впертий детектив не дихає йому в шию. Той все ще сидів перед ліфтами в готелі і думав, що Авраам Ґольдштайн цілий день у своєму номері читає газету і б’є байдики. Не було кращого способу позбутися цих настирливих поліцейських, аніж дозволити їм думати, що все під контролем.

Ґольдштайн глянув на записку. Там було написано «Гренадерштрасе», це десь тут, певно, якщо він правильно зрозумів. Він озирнувся, побачив робітників, які вкладають гарячий асфальт на оточеній ділянці дороги, побачив, як хлопчики-газетярі махали своїми товарами перед кнайпою на розі і викрикують заголовки газет, побачив, як з-за рогу котиться запряжений кіньми фургон, в задній частині якого лежали під брудно-сірим брезентом овочі. Він перейшов дорогу і відправився слідом за фургоном, який, як йому здавалося, їхав в потрібному напрямку. Коли він побачив вуличний знак, то зрозумів, що мав рацію.

Вулиця була жвавою, але трохи занедбалою, штукатурка на фасадах була брудно-коричневою, частково розсипалася, з деяких вікон люди вивісили свої випрані речі, щоб вони посушилися. Товар продавався майже скрізь, навіть на тротуарах, продавці стояли біля воріт, а деякі навіть продавали прямо з фургонів, припаркованих біля під’їзду. Він скрізь упізнавав літери івриту та зірки Давида: на вивісках магазинів або намальовані прямо на вітринах. Він бачив так багато єврейських магазинів в одному місці тільки в Нижньому Іст-Сайді, а ще у Вільямсбурзі{32}. І стільки каптанів. Ґольдштайн був здивований, він цього не очікував, вона йому про це не сказала, коли розповіла про магазин і записала адресу. Він не знав, які саме почуття він відчуває. Зневагу? Або навіть огиду? Він знав лише те, що не хотів мати нічого спільного з цими чоловіками в похмурому чорному вбранні, а з молодими та їхніми темними пейсами він волів би мати навіть менше спільного, ніж з білобородими старими. Він більше не хотів мати нічого спільного з ними та їхнім світом, який для нього втілював усе те, від чого він утік. Тіснота їхньої двокімнатної квартири, тяжко хвора мати, скиглій батько, який постійно молився, — він ненавидів й проклинав усе це.

«Ейб, — якось сказав йому Мо, — ти чортів антисеміт, єврейський антисеміт», — і розсміявся.

Звичайно, це була неправда, і те, і те було неправдою, він не був антисемітом, звичайно, ні, проте він також не став і справжнім євреєм. Принаймні не таким, яким хотів би його бачити батько.

Це почалося одразу після його бар-міцви{33}, його роздумів та сумнівів, у той час, коли він мав ще належати йому, але натомість дедалі більше відвертався від Бога свого батька та їхнього світу. Чи це хвороба матері загнала його під міст, де він приєднався до Мо? Чи, можливо, її смерть? Він більше не був у цьому упевнений. Він знав лише те, що відтоді все, що було пов’язано зі світом його батька, відштовхувало його, усі ті ортодоксальні та самовдоволені люди, якими завжди оточував себе Натан Ґольдштайн, і робив це ще більше, ніж раніше, після смерті своєї дружини. Старий і його ниття, яке він називав молитвою, але яке було нічим іншим, як жалістю до себе, — Ейб не міг більше це витримувати, він все частіше й частіше тікав з батьківського дому, і одного разу, коли йому щойно виповнилося чотирнадцять, він просто більше не повернувся додому. Краще непевне життя, ніж бути відправленим до тітки Естер, яка зовсім не була його тіткою, або до інтернату, бо саме так і планував зробити старий, коли виявив, що більше не може віддавати накази своєму синові.

Тоді Авраам Ґольдштайн ще мало знав життя, але одне знав напевно: він ніколи не хотів бути схожим на свого батька.

Він хотів бути американцем, а не жидом{34}, який щодня оплакує свою долю і постійно скиглить у вуха Ягве{35}, який нічого не знає, не хоче знати нічого, окрім Мішни та Гемари{36}, який навіть не розмовляє по-англійськи і боїться кожного американця, наче кожен гой{37} є російським козаком, який хоче забрати його життя, не помічаючи, наскільки це смішно виглядає, особ­ливо посеред Вільямсбурга. Ні, Авраам Ґольдштайн, якого всі у кварталі щойно стали називати Ейбом, також на роздратування свого батька, вирішив більше не боятися. Ніякого страху перед гоями, ніякого страху перед євреями, ніякого страху перед Богом.

Він спілкувався з хлопцями Товстуна Мо ще до того, як остаточно покинув свого батька-скиглія і ту задушливу маленьку квартиру; хлопці Мо стали для нього тією родиною, якої він ніколи не мав, повністю американською, хоча усі вони й були євреями. Американськими євреями, які не скиглили, не оплакували свою долю, а адаптувалися, коли все йшло не так, як треба. Усе це не мало жодного відношення до світу його батька. Вони могли ходити тими ж вулицями, в тому ж самому Віль­ямсбурзі, під тим самим сірим американським небом, але вони ходили двома різними світами. Настільки різними, що ніколи не зустрічалися, хоча Натан Ґольдштайн щодня ходив через Вільямсбурзький міст до свого місця роботи, на швейну фабрику Грінберга в Нижньому Іст-Сайді, туди-сюди щодня, надто скупий або надто бідний, щоб їздити лінією Джамейка{38}. Ейб не бачив свого батька жодного разу до того дня, коли останки Натана Ґольдштайна готували до поховання на кладовищі Лінден-Гілл. Ейб був настільки п’яний, що ледве пам’ятав той день, за винятком хіба що того, як довгобороді люди в темних каптанах, які були друзями його батька, вже читали кадіш{39}, коли безбородий п’яний син померлого увірвався на церемонію. Оскільки Авраам Ґольдштайн не міг молитися разом з ними і ледве міг стояти, люди в чорних каптанах обережно посадили його в таксі й відправили геть.

Це був останній раз, коли він мав якесь відношення до чорних каптанів. І в Берліні, з усіх місць на цій планеті, він знову опинився серед них.

Чоловік, до чиєї крамниці він спустився в підвал, не був схожий на єврея, принаймні він не носив традиційний чорний капелюх. Це був ремісник у сірому халаті, який підпилював якусь незакінчену річ, невисокий та доволі худорлявий чоловік з головою, що лисіє, та кільцем густих кучерів навколо лисини. Чоловік примружився над своїми окулярами в дротяній оправі, коли Ґольдштайн увійшов у кімнату, що більше нагадувала майстерню. Він не сказав нічого, ані «Що вам потрібно?», ані «Добрий день», він лише коротко підняв на гостя очі, а потім знову почав щось підпилювати.

«Ріхард Айзеншмідт, інструменти», — так було написано на майже непомітній дерев’яній вивісці над входом, і Ґольдштайн припустив, що мовчазний чоловік був власником з таким влучним ім’ям. Він мовчки, як і худий чоловік, повільно зайшов до темної кімнати й почав розглядати речі на полицях, де лежали замаслені шматочки металу, він міг розрізнити різноманітні свердла й фрезерні головки, але значення більшості інструментів залишалося для нього чужим. Майстер весь час пильно спостерігав за ним, хоча здавалося, що він зосереджений лише на своєму напилку та заготівці. Лише коли довга тінь замовника впала прямо на його токарний верстат, він знову подивився вгору. Ґольдштайн подивився в його безстрашні очі.

— Мені вас рекомендували, — сказав він.

Командир операції знову сидів навпроти нього. Як і вчора, уніформа лейтенанта поліції Себастьяна Торнова була ідеально випрасувана, коли вони сиділи в кімнаті для допитів Б, куди Ланге приніс їм дві чашки кави, щоб розрядити атмосферу. Але в іншому все було не так. Офіцер поліції не приховував ані свого поганого настрою, ані свого нетерпіння. Він жодної секунди не просидів у кріслі спокійно, розгойдувався туди-сюди і постійно переводив очі на годинник. Він заразив своїм нетерпінням навіть стенографістку, яка чекала перших важливих слів з олівцем напоготові.

Ланге знав, що він не знайде друзів у поліцейському управлінні, якщо знову почне допити і не передасть справу до прокуратури через день-два, як усі очікували, але Геннат дав йому завдання, і він хотів вирішити його так само старанно, як і будь-яку іншу справу, за яку він брався. Він переглянув нотатки, які зробив сьогодні вранці після розмови з начальником.

«Ви висуваєте серйозне звинувачення, — сказав йому Будда Геннат. — Старший сержант Кушке вже багато років служить у прусській поліції. Перш ніж звинувачувати його в такому злочині, ви повинні спочатку виключити всі інші можливості. У вас є моя підтримка, але ви повинні діяти дуже обережно».

Обережно. Поїхали! Ланге закрив папку і запалив цигарку «Муратті». Іноді вони допомагали йому з його нервозністю.

— Ви вчора не курили, секретарю інспектора. Не могли б ви, будь ласка, утриматися від цього й сьогодні? Я терпіти не можу диму.

— Помічник інспектора, — поправив його Ланге. Він не втримався й почервонів. — Якщо ви наполягаєте, — сказав він, загасивши цигарку, не зробивши більше жодної затяжки. Стенографістка, яка, очевидно, теж не палила, кинула на поліцейського вдячний погляд.

— Чого ми чекаємо? — запитав Торнов.

— Йдеться про офіцера, який був на тому парапеті під час рокового падіння. Я попросив вас повідомити того чоловіка, що він також має прибути на Александерплац...

— Ви не зможете поговорити зі старшим сержантом Кушке до завтра, він на чергуванні.

— І чому ви кажете мені про це лише зараз?

— Тому що ви тільки зараз мене про це запитали.

Ланге прокашлявся. За своїм рангом цей чоловік, хоча й був лише на кілька років старший, знаходився на кілька щаблів вище за нього.

— Де він чергує, якщо я можу запитати?

— На вулиці. Там, де такі, як ми, кладуть свої кістки, щоб детективні клерки могли розплющувати свої дупи в старих офіс­них кріслах.

Стенографістка ледь стримала свій сміх, почервоніла та зніяковіло закашляла. Крістель Темме, яка зазвичай записувала допити Ланге, записала б і останнє речення, стоїчно виконуючи свій обов’язок, не зморгнувши при цьому й оком, але Гільда Штеффенс, яка замінила Темме під час її відпустки, була здивована почутим. І тепер вона мала такий вигляд, ніби міркувала, чи не варто записати їй якесь скорочення для слова «дупа».

Торнов, здавалося, насолоджувався цією ситуацією. «Ти, розфарбована мавпо, — подумав Ланге, — сидиш собі тут в чудовому гуморі! Думаєш, що виглядаєш так, наче твої кістки десь працюють?»

— Не будьте грубим, лейтенанте, — озвучив він, розуміючи, що його голос прозвучав різкіше, ніж він планував, — як офіцер поліції, ви маєте говорити чітко по справі.

У будь-якому разі його слова справили враження, офіцер пом’якшав.

— Вибачте за мій поганий настрій, — сказав Торнов, — але річ у тім, що у мене є важливіші справи, аніж щодня з’являтися до вас на побачення. Я думав, що ви вже вчора поставили всі запитання. Тож давайте, будь ласка, зробимо це побачення якомога коротшим.

— Це цілком залежить від вас.

— Від вас не менше — якщо ви не ставите питання, я також не зможу дати на них відповіді.

Ланге пробігся очима по верхівці записів і кинув на Штеффенс, яка все нерішуче сиділа на своєму стільці, погляд, який мав би сказати: «Тепер почнеться».

— Під час операції в «КаДеВе», — сказав він і почув, як олівець почав дряпати папір, — було ще кілька... невідповід­ностей.

Торнов мовчав, він чекав конкретного запитання.

— Хто з ваших колег, — запитав Ланге, — перебував на четвертому поверсі універмагу під час смертельного інциденту?

— Ви вже ставили мені це питання вчора.

— Це питання надзвичайної важливості. Буду вдячний, якщо ви відповісте на нього знову.

— Ну, як я вже казав учора, я призначив двох офіцерів на поверх після того, як грабіжники зайшли в ліфт і піднялися нагору. На четвертому були старший сержант Кушке і сержант Гансен.

— Де саме перебували ці офіцери?

— Гансен охороняв ліфти та сходовий майданчик, а Кушке прочісував поверх. Він виявив одного з грабіжників надворі на парапеті. Хлопець спробував втекти за допомогою свого зухвалого лазіння і впав. Крапка.

— Ви не відповіли на моє запитання. Де саме був Кушке, коли хлопець впав?

— Вам доведеться запитати його особисто.

— Я це зроблю. Але ви провели цю операцію і написали звіт, я хочу почути вашу оцінку.

— Кушке був у галереї, коли хлопець впав, ви вже це знаєте. Він намагався йому допомогти, але... Ви також вже знаєте, що він запізнився.

— Як би ви оцінили старшого сержанта Кушке? Як офіцера і як людину?

— Для мене це не окремі категорії, — сказав Торнов. — Старший сержант Кушке — досвідчений поліцейський, людина, яка завжди зберігає спокій навіть у найскладніших ситуаціях.

— Як би ви описали його нервовий стан?

— Ну як? Кушке мужній. У нього є яйця, якщо ви хочете це почути.

Гільді Штеффенс знову довелося придушити свій сміх.

— Він не з тих, хто тікає, коли пахне смаженим. Ось такий він.

— А інша можлива реакція?

— Що ви маєте на увазі?

— Коли ситуація стає небезпечною, є дві можливі реакції: втеча чи напад.

— Я не розумію, до чого ви ведете?

— Чи старший сержант Кушке іноді втрачає самовладання і — як би це сказати — діє невиправдано жорстоко?

— Зовсім ні. Кушке — один з найбільш розсудливих офіцерів у моєму загоні.

Ланге відкрив свою папку.

— Тоді ви не знаєте про... — почав він, читаючи документ. — О, я бачу, це було задовго до вас.

— Пробачте, що?

— Це зараз неважливо. Повернімося до поточної справи. — Ланге знову закрив папку. — Чи є свідки смертельного падіння? Окрім старшого сержанта Кушке?

Якщо Торнов і був стурбований маневрами Ланге, він не подав жодних ознак цього.

— Я і про це вже вам казав, — тихо сказав він. — Жоден з моїх людей не бачив падіння. Як і жоден з перехожих, яких ми опитали на Пасауерштрасе.

— А інший грабіжник?

— Тобто?

— Кілька офіцерів кажуть, що інший хлопець присів біля тіла свого друга, перш ніж втекти. Можливо, він щось бачив.

— Можливо. Але щоб розпитати його про це, потрібно спочатку його знайти.

Ланге кивнув.

— Повернемося до ситуації в галереї: старший сержант Кушке був нагорі й перелазив через парапет, бо хотів допомогти хлопцю. А той, можливо, відмовився від допомоги?

— Тобто?

— Наприклад, чи міг він спробувати відштовхнути старшого сержанта Кушке, чи міг він відбиватися від нього кулаками?

Торнов хвилину мовчав, це був добрий знак.

— Не знаю, — сказав він згодом, — але ви краще самі запитайте це у старшого сержанта. Проте я також не розумію, як можна відбиватися від когось, коли ви висите, обома руками тримаючись за парапет. Що наштовхнуло вас на таку ідею?

На це запитання Ланге не відповів, він промовчав і зробив замітку у папці. Власне, він лише намалював дім Святого Миколая під одним із вчорашніх протоколів допиту, але цей короткий запис не міг трохи не збентежити надмірно самовпевненого лейтенанта поліції.

Звичайно, спочатку начальник підтримував своїх підлеглих, навіть коли вони в чомусь винні, це було само собою зрозуміло. І там, на фасаді «КаДеВе», сталося дещо, що не збігалося з тим, що розповідали офіцери, можливо, навіть вбивство. Торнов знав про це — чи тільки підозрював — і намагався покрити когось із своїх людей? Старшого сержанта Кушке, який сьогодні такий незамінний? У всякому разі він трохи збив пиху з цього слизького лейтенанта поліції, і цього поки було достатньо.

Ланге відклав ручку й підвівся.

— Що ж, ось і все, — сказав він.

— Ось і все? І тому ви викликали мене сюди?

— Ви самі просили зробити все швидше, — він потис Торнову руку на прощання. — Чи не могли б ви передати старшому сержанту Кушке, щоб він зайшов до мене завтра об одинадцятій ранку?

Торнов зустрівся з Ланге поглядом, ніби читаючи думки помічника інспектора, і кивнув.

— Звичайно, — сказав він. — Завтра об одинадцятій.

Щойно чоловік вийшов за двері, Ланге знову запалив загашену «Муратті».

— Мені тепер потрібно надрукувати ці свідчення? — запитала стенографістка, встаючи.

— Не потрібно, фройляйн Штеффенс. Ви самі чули, ми вже маємо ці свідчення в протоколі. Просто викиньте свої нотатки і покінчіть із цим. Сьогодні такий гарний день.

Гільда Штеффенс подивилася на помічника інспектора так, ніби він втратив розум, але потім зібрала свої речі й вийшла з кімнати. Ланге глибоко затягнувся цигаркою й відкинувся на спинку крісла. Можливо, йому ввижалися привиди, можливо, він занадто багато прочитав у поведінці офіцера, але він був певний, що лейтенант Торнов принаймні здогадувався, що під час операції, за яку він відповідав, сталося щось, чого не мало статися. Торнов збирався почати кар’єру інспектора, звісно, було б прикро, якби одна чорна пляма в його особистій справі одразу затьмарила б все його майбутнє. Ланге довелося переконати лейтенанта усвідомити те, що в цьому випадку співпраця буде кращою для його кар’єри, аніж мовчання. Якби на його боці був керівник оперативного відділу, якби він міг впоратися з цим питанням, то незабаром Кушке вже був би на гачку.

На той час, коли він вирвався з темряви, повернувся на Гренадерштрасе і знову опинився серед усіх тих євреїв, які метушилися у своєму маленькому світі, наче іншого не існувало, Авраам Ґольдштайн став на фунт важчим і відчував себе іншою людиною. Його пальці шукали холодний метал у кишені пальта, гралися з його формою, вчепилися за рифлену ручку. Було приємно відчувати його в руці, добре і знайомо. Він не міг випробувати його ефективність, не в цьому магазині в центрі міста, але він був упевнений, що зробив правильний вибір.

«Ремінгтон»{40}, модель 51. Маленький, зручний, ефективний. Він не очікував знайти такий в цій країні, так далеко від дому. Мовчазний майстер лише миттєво оглянув його, коли Ейб попросив пістолет, ще деякий час продовжував працювати своїм інструментом, а потім підійшов до шафи, що стояла позаду, в темній частині майстерні, і безпомилково потягнувся всередину. З глибини шафи він дістав три пістолети, один був німецький, другий — бельгійський і «Ремінгтон». Навіть якби інші два пістолети — бельгійський заіржавів, а німецький мав трохи перекручений ствол — були б в порядку, Ґольдштайн завжди б обрав «Ремінгтон». «Ремінгтон 51» був його зброєю, створеною саме для нього. Ціна була прийнятною, але майстер не міг дати йому надто багато патронів. Але їх було достатньо для його цілей у цьому місті, оскільки він не збирався практикуватися у стрільбі по мішенях.

Він усе ще пам’ятав те відчуття від першого пострілу під Вільямсбурзьким мостом, йому, мабуть, було тоді не більше дванадцяти років, він ось-ось мав пройти свою бар-міцву і відчайдушно прагнув більше не боятися Бога своїх батьків.

Вага пістолета в його руці, марки «Браунінг Кольт», майже вдвічі перевищувала вагу «Ремінгтона». Хлопці Мо оточили його, вони стояли і дивилися на нього в очікуванні. Він намагався думати про те, що вони йому сказали, як дихати, як цілитися на витягнуту руку, але відчуття пістолета в його руці було сильнішим за будь-яку думку. Вага «Браунінга» давала йому міць та силу, набагато більшу, ніж можна було очікувати від худорлявого дванадцятирічного хлопчика. Зброя добре лежала в його руці, він відчував себе інакше, ніж кілька хвилин тому, високим і сильним, одним із них. Як легко було натиснути на спусковий гачок кінчиком пальця — обережно, дуже м’яко назад, поки він не відчує точку натиску. Потяг метро наближався до мосту, і коли він прогримів прямо над ним, Ейб натиснув на курок. Він знав, наскільки гучним був постріл, але його здивував дзвін у вухах, а ще більше — сила віддачі, яка смикнула його руку. Сміх інших заглушив навіть залізний гуркіт лінії Джамейка. Він навіть не влучив в автомобіль, на чиїх дверцятах водія вони намалювали мішень, це був іржавий «Форд», який хтось залишив під мостом. Подейкували, що один із людей О’Фланнагана був застрелений у тій машині, але тоді можна було тільки гадати, чи всі ті отвори від куль були лише від хлопчачої стрільби по мішенях.

Останні ще сміялися, а потяг ще не зійшов з мосту, як Ейб знову націлився на пробитий «Форд», цього разу готовий до віддачі, цього разу готовий до всього. Він нав’язав свою волю цьому важкому пістолету, підкорив його собі. Він цілився дуже спокійно, відчуваючи, що стає з «Браунінгом» єдиним цілим, відчуваючи зброю своєю витягнутою рукою, а тоді він стріляв, стріляв і стріляв. Двічі він влучив у внутрішнє коло, один раз — у зовнішнє. Жодного промаху не було. Більше ніхто не сміявся, всі дивилися на нього і дивувалися. Пізніше вони дозволили йому постріляти в щурів на березі ріки Іст-Рівер, це були його перші живі цілі. Червоний туман крові, що бризкав у повітря, і гучні крики при кожному попаданні. Він ніколи не розумів їхньої радості від того, що вони бачили бризки крові та страждання. А коли справа дійшла до його першого вбивства, він був здивований власною холоднокровністю. Він зі­рвав доставку (тепер він думав, що вони спланували все із самого початку, щоб він був змушений зазнати невдачі), і Мо дав йому шанс виправити ситуацію. Група наляканих людей, яких вони витягли з багажника й кинули на тротуар посеред ночі. Мо подивився на Ейба і, не сказавши ані слова, поклав йому в руку «Ремінгтон». Ейб бачив зв’язаного чоловіка, його побите обличчя, і він знав, що цей чоловік помре так чи інакше, він насправді вже був мертвий. Він також знав, що назавжди завоює повагу всіх навколо себе, повагу всієї банди, якщо він прикінчить цю ниючу зв’язку так холодно, точно і без емоцій, наскільки це можливо.

І він це зробив. Він вистрілив так швидко, що навіть Мо здивувався, прямо в потилицю, і знову вклав «Ремінгтон» в руку Мо. Через здивування усмішка спала з обличчя товстуна. А потім він розсміявся. «Ти чудовий сучий син», — сказав йому Мо, і відтоді Ейб втратив своє прізвисько. Тоді йому щойно виповнилося шістнадцять.

Тієї ночі він, на власний подив, виявив, що не боїться смерті, ані своєї, ані чужої. Після того як смерть була прийнята, він втратив свій страх, це було так просто. Можливо, саме це відштовхнуло його від релігії свого батька. Хто не боявся смерті, той не боявся Бога.

Чим взагалі була смерть? Вона може вдарити вас у будь-яку мить, у ваше серце, ваш автомобіль, просто одна куля. Ейб рано зрозумів, якщо хочеш жити, ти повинен прийняти смерть; смерть була необхідною умовою, якої вимагає від тебе життя. «Це бісовий збіг обставин, що ми живі, але це точно, що ми всі помремо», — якось сказав Мо. І він мав рацію. Більшість людей бачили це навпаки, вважаючи власне жалюгідне існування долею, а смерть — випадковим збігом обставин, і це було помилкою.

Товстун Мо завдячує своїм злетом в останні роки не в останню чергу впевненій руці та стриманому підходу Ейба Ґольдштайна. Коли це було неминучим та необхідним, щоб хтось помер, вони викликали Красеня Ейба. Ґольдштайн ніколи не знав нікого з людей зі свого списку, в основному він працював на Мангеттені, рідше в Брукліні й ніколи у Вільямсбурзі. Він ніколи не знав, чому вони повинні були померти, він знав лише, що вони повинні були померти. І виконував свою роботу сумлінно, швидко, без емоцій. Він завжди використовував «Ремінгтон 51», різний для кожної роботи, і одразу позбувався його, щойно робота була виконана. Вони ніколи не знайдуть у нього зброю, з якої стріляли в когось, і вони ніколи не зможуть нічого проти нього довести.

Він повертався до метро повільніше, ніж виходив з нього, — скеля спокою серед метушні. Зупинився біля фургона і скуштував вишні, виплюнув кісточки на бруківку, радісно кивнув і купив у торговця один мішечок. Люди, що поспішали повз нього, не помітили цього, але тепер по Гренадерштрасе йшов інший чоловік, ніж той, що пройшов тут на пів години раніше. Тільки тепер Авраам Ґольдштайн знову почувався повноцінною людиною, озброєною і готовою відшукати адресу, яка привела його до цього міста. Він сподівався, що не спізнився, адже марно витратив більше доби.

Йому довелося витратити трохи грошей, щоб поліцейському розбили машину, але вони були витрачені з користю. Це стосувалося і сукні, яку він пообіцяв Маріон. Він не міг забути їхнє побачення. Курфюрстендамм. Здавалося, що це дорогий район, але вона це заслужила, без неї він був би у пастці, мов щур, у тому лайновому готелі. Тільки завдяки її допомозі, завдяки її ключам він міг пересуватися цим містом так само вільно, як вдома, ні, навіть вільніше. Тому що він міг робити все, що хотів, насправді усе. Адже сама поліція може засвідчити, що Авраам Ґольдштайн слухняно просидів у своєму готельному номері цілий день. Єдине, що йому не дозволили залишити там, — це відбитки пальців.

Було очевидно, що судовому раднику Веберу ця справа неприємна, що все це його не влаштовує. Він мляво гортав папери, які поліцейський поклав йому на стіл.

— Тут немає нічого корисного, — сказав він нарешті, — жодної заяви від обвинуваченої, немає навіть її особистих даних, це так не працює!

— Якщо вона нічого не каже, я просто не можу отримати жодні особисті дані, — сказав сержант. Дівчина, яка була прикута до нього наручниками, дивилася собі під ноги. Шарлі тільки собі уявляла чи дівчина справді тремтіла? Представниця управління у справах неповнолітніх у Фрідріхсгайні стояла, як і було наказано, і спостерігала.

— Можливо, вона глухоніма, сержанте.

— Ні, я можу вам гарантувати, що це точно не так, — похитав головою поліцейський. — Вона може лаятися. Але не сказала жодного слова відтоді, як ми намагалися її допитати.

Вебер подивився на годинник.

— Пані Ріттер, подбайте про дівчину, — сказав він і підвівся. — Я повернуся за ордером після зустрічі з доктором Келлером. До того часу підготуйте все, гадаю, що отримати хоча б особисті дані дівчини не складе труднощів. Решта фактів, здається, цілком зрозумілі. Наскільки я бачу, це рутинна справа.

Говорячи це, Вебер схопив свій капелюх і пальто, а тоді зник за дверима, швидко постукавши по крисах капелюха і залишивши по собі збентежене мовчання.

Ось вона, рутина. Мовчазна дівчина, яка справила на Шарлі досить сором’язливе враження і яка, як кажуть, напала на поліцейського в метро. Рутина. Для Шарлі ніщо в цій роботі не було рутиною і ніколи не повинно було стати, — так вона одразу заприсяглася собі.

— Тоді почнемо, — сказала вона, сівши в крісло за столом Вебера.

Судячи з вигляду стенографістки, Шарлі принаймні відповідала критеріям офіційної інституції. Поліцейський, дівчина та жінка з управління у справах неповнолітніх все ще в очікуванні стояли перед столом.

— Будь ласка, сідайте, — сказала Шарлі, вказуючи на ряд стільців.

Вона переглянула звіт з 81-го відділку поліції, який Вебер так різко розкритикував за відсутність особистої інформації. Відповідно до звіту, після того як кондуктор знайшов її в метро без квитка, порушниця напала на нього. Лише з допомогою кількох пасажирів дівчину вдалося пересилити і передати в руки поліції на станції метро «Петерсбургерштрасе». Вона також чинила жорстокий опір правоохоронцям. Офіцери наділи на неї наручники і знайшли у неї ніж, складаний ніж з плямами крові на лезі. Крім того, у неї була різана рана на лівій руці, яка була погано забинтована. Лише цього було достатньо, щоб виправдати тимчасовий арешт. Свідки з метро також розповідали про поліцейського із закривавленим обличчям, який переслідував дівчину на станції метро «Штраусбергерплац». Однак правоохоронці поки не змогли підтвердити цю історію. Жоден поранений поліцейський не повідомив про такий інцидент, також дівчина не могла прокоментувати ці заяви. Якщо вірити протоколу, затримана не вимовила жодного слова, окрім диких лайок та образ, принаймні не у відповідь на запитання офіцерів. Тож вся справа була доволі загадковою, але численних ударів ногами та кулаками в адресу поліцейських, які прискіпливо перераховувалися в матеріалах справи, вистачало для ордера на арешт та кримінальної справи. У Пруссії опір представникам правоохоронних органів не був незначним правопорушенням.

Шарлі підняла очі від папки. Стенографістка чекала із загостреним олівцем; соцпрацівниця і поліцейський сиділи. Дівчина все ще стояла.

— Ви теж можете сісти, — сказала Шарлі.

Дівчина не поворухнулася ні на сантиметр, лише її очі неспокійно забігали.

— Хочеш, щоб я це повторила? — запитала Шарлі. — Скільки тобі років? Ти не хочеш присісти?

Дівчина мовчки дивилася у вікно на фасади Магдалененштрасе.

— Не турбуйтеся, — сказав поліцейський, — вона не промовить ані слова, навіть якщо поставити її з ніг на голову, я це знаю.

Шарлі проігнорувала його слова і продовжила розмову з дів­чиною.

— Але ми повинні принаймні знати твоє ім’я, — сказала вона, — і де ти живеш.

Мовчання.

— Мені робити нотатки? — запитала стенографістка.

Шарлі похитала головою.

— Якщо вам потрібна моя думка, — знову сказав поліцейський, — це одна з тих шмаркачів, які вештаються на старій осьовій фабриці біля скотобійні, і мені не треба її питати, щоб про це дізнатися.

— Ви все так добре знаєте, сержанте.

— Я знаю свою територію. І я впізнаю цю втікачку.

— Але ім’я затриманої ви назвати мені не можете.

— Кого хвилюють імена цих покидьків?

Соцпрацівниця здригнулася, але нічого не сказала. Здавалося, що стенографістка все ще була невпевнена, чи варто їй робити нотатки, і, перебуваючи в нерішучості, переводила погляд з однієї на іншого.

— Пане сержанте, з таким ставленням я зовсім не здивована, що ви навіть не змогли надати особисті дані підозрюваної. Як офіцер прусської поліції, ви повинні бути більш об’єк­тивним.

— Якщо б ви розпитували таку дівчину, а вона б не казала вам ані слова, а тільки б брикалася і дряпалася, то я хотів би подивитися, якою б ви тоді були об’єктивною!

— Можливо, ви недостатньо м’яко розпитували дівчину. Коли я бачу, як ви поводитеся тут...

— А як я поводжуся? Хто має дозволяти щодня ображати себе таким асоціальним шмаркачам лише за те, що він носить уніформу? Хто має боятися, що кілька з них об’єднаються і поб’ють вас усією бандою? Таке вже відбувалося! Хто зі­штовхується з ними щодня, ви чи я?

Шарлі довелося взяти себе в руки. Її тон загострився, але залишився дружнім.

— Зніміть, будь ласка, наручники, сержанте, — сказала вона.

— Вибачте?

— Я хочу, щоб ви зняли з дівчини наручники, перш ніж я почну її допитувати. Вона не злочинець.

Сержант знизав плечима й намацав у кишені ключ.

— Ви тут начальник.

Він сказав це так, ніби сам у це не вірив, але без нарікань відімкнув наручники. Нічого не сталося, дівчина залишилася спокійною.

— От бачите, — сказала Шарлі.

— Ну, це ви не бачили її сьогодні вдень!

Сержант закріпив наручники на поясі своєї уніформи.

— Я хотіла б допитати дівчину за вашої відсутності, — сказала Шарлі.

— Що, пробачте?

— Мені здається, ви її лякаєте. Ви або ваша уніформа. Ви б не були такі ласкаві...

Сержант знову знизав плечима й підвівся.

— Якщо ви так хочете. Адже ви тут начальник.

Шарлі подивилася на стенографістку, яка не зробила жодного руху, щоб піднятися.

— Я думаю, буде краще, якщо ми поки не робитимемо нотаток, — сказала вона, і стенографістка засунула блокнот до кишені.

Жінка з управління у справах неповнолітніх також піднялася і підійшла до дверей.

— Ви маєте рацію, — сказала вона, — випробуйте щастя самі. Дівчина нікому з нас не довіряє. Напевно, думає, що я тут лише для того, щоб відправити її в дитячий будинок. Я вже пояснила їй, навіщо я приїхала сюди.

— Але вам потрібен хоча б один свідок, — знову втрутився сержант.

— Це не офіційний допит. Йдеться про повернення втраченої довіри, щоб зробити допит можливим передусім. Я покличу вас, коли ми будемо готові.

Шарлі почекала ще мить, поки двері зачинилися.

— А тепер сідай, — сказала вона, — чи ти справді хочеш весь час стояти?

Дівчина на мить завагалася, а потім сіла на стілець. Шарлі подивилася на неї, але не могла спіймати її погляд. Вона штовхнула коробку цигарок «Юно» через стіл.

— Ти палиш? — запитала вона. Ще одне коротке вагання, потім залежність все ж перемогла, і дівчина потягнулася до цигарок.

— Ти не любиш говорити, чи не так? — запитала Шарлі після того, як дівчина затяглася. — Ти боїшся сказати щось не те... — Шарлі також запалила «Юно». — Тобі не потрібно говорити, якщо ти цього не хочеш. Ти також можеш просто кивнути або похитати головою. У будь-якому разі те, що ти зараз скажеш, не буде записано. Це залишиться між нами.

Дівчина жадібно затягнулася цигаркою й уникала дивитися Шарлі в очі. Вона не сказала жодного слова.

— Твоя рана болить? — Шарлі показала на свіжу пов’язку. Для того щоб оглянути рану та знову її перев’язати, за протоколом дівчину довелося тримати кільком офіцерам. Не дивно, що в цих очах така паніка! — Як це сталося з твоєю рукою?

Дівчина стиснулася на стільці, і Шарлі зрозуміла, що поставила неправильне запитання.

— Не треба боятися, ми не збираємось тут відривати тобі голову лише тому, що ти побилася з парою поліцейських. Ми хочемо тобі допомогти.

Дівчина визирнула у вікно й нічого не сказала.

— У тебе не було грошей на квитки?

Мовчання.

— Знаєш, мене теж якось спіймав контролер, коли я була приблизно твого віку. Через це у мене було багато неприємностей вдома, але це не призвело до кінця світу.

Дівчина все ще мовчала, і, здавалося, що це зміниться не скоро. Шарлі могла собі уявити, як звичайний поліцейський може втратити терпіння через таку поведінку, адже вона й сама була зараз на межі того, щоб накричати на вперту дівчину, яка сиділа перед нею на стільці, щоб розбудити її.

— Ти повинна допомогти нам, якщо хочеш, щоб ми допомогли тобі, — сказала вона. — Якщо ти скажеш нам своє ім’я та місце проживання, ми зможемо відправити тебе додому. Інакше нам доведеться тебе замкнути, доки ми це не дізнаємося, — Шарлі чула те, що вона сказала, першу погрозу, яку вона вимовила, але, здавалося, це справило на дівчину таке само незначне враження, як будь-що інше. — Я не хочу замикати тебе, і я не думаю, що ти теж цього хочеш. Але тоді тобі доведеться відкрити рот.

Дівчина ніби задумалася. Після всіх слів! Справа пішла. Шарлі вже сподівалася одразу почути перші слова, як у коридорі почався гучний переполох. Гудіння голосів, гучний крик. Звучало гірше, ніж банда бунтівників, яку збираються незабаром поставити перед судом. Спочатку Шарлі хотіла не звертати уваги на цей гомін, але шум не припинявся.

Нарешті вона поклала «Юно» в попільничку й підвелася.

— Зачекай секунду, — сказала вона дівчині й відчинила двері в коридор. Там панував великий ажіотаж, більшість кабінетів були відкриті навстіж, усі зібралися в коридорі, скрізь стояли групи людей, які щось обговорювали та жестикулювали. Декілька осіб у наручниках були проведені повз під конвоєм людей в уніформі, їхній одяг справляв враження лахміть, хоча не було зрозуміло, чи порвані штани могли бути наслідком бійки, оскільки у більшості чоловіків були подряпини на руках чи на обличчі, а один тримав марлеву пов’язку над рваною раною на лобі, з якої йшла кров. І всі разом говорили й голосно кричали. Неотесаний сержант з 81-го відділку, якого Шарлі щойно випровадила з кабінету, сидів згорблено, наче під вагою страждань, на дерев’яній лаві, де зазвичай доводилося чекати бідним грішникам, затуляючи обличчя руками. Соцпрацівниця марно намагалася втішити чоловіка.

— Що тут відбувається? — захотіла дізнатися Шарлі.

Жінка знизала плечима.

— Безробітні, які влаштували безлад на алеї Франкфуртер. Хтось щойно сказав, що було застрелено поліцейського, — вона вказала очима на сержанта. — Я не зрозуміла його імені, але це, мабуть, був друг нашого сержанта.

— Вони вбили Еміля, ці свині, ці щури! — поліцейський так раптово підвівся і заревів, що дві жінки аж підскочили. Чоловік ніби втратив самовладання, обличчя його почервоніло. — Всіх їх треба розстріляти! Цих проклятих комуністів!

Раптом він підскочив і схопив за комір худого чоловіка, якого проводили повз них в наручниках. Двом колегам довелося його відтягнути.

«Прокляття, який сьогодні жахливий день», — подумала Шарлі. Чи був сержант взагалі здатний після всього працювати, чи вона тепер мала попросити для нього заміну, це вона могла вирішити пізніше; спочатку їй доведеться розібратися з утікачкою.

Коли Шарлі повернулася до кімнати й хотіла зачинити двері, вона завмерла. Стілець, на якому щойно сиділа дівчина, така напружена й боязка, був порожній; в попільничці диміли дві цигарки. А вікно, що виходило на Магдалененштрасе, було відчинене. Шарлі кинулася до підвіконня й подивилася на вулицю. Дівчина зникла. Вона відчула, як у неї підгинаються коліна, і зібралася із силами.

Адже сили їй ще знадобляться.

Лише тепер, коли вона заспокоїлася, то зрозуміла, як сильно біль пронизує її втомлені кістки. Вона присіла позаду «Опеля», за яким ховалася, схопившись за свою щиколотку. Мабуть, там було на кілька метрів вище, ніж їй здавалося, але чи був у неї інший вибір? Коли та жінка, секретар судді чи ким вона там мала бути, встала й підійшла до дверей, Алекс побачила свій шанс. Через шум в коридорі ніхто не чув, як вона відчинила вікно, хоча воно трохи й заскрипіло. Вона залізла на підвіконня і, не замислюючись, поглянула вниз, де помітила широкий карниз над вікном першого поверху, на який вона легко спустилася. До тротуару залишалося ще більше двох метрів, але у неї не було часу, треба було тікати швидко, щоб ті, хто був всередині, її не помітили. І ось вона присіла навпочіпки й спустилася вниз уступом, затрималася там на якусь мить, звисаючи ногами в повітрі, а потім стрибнула. Сильний біль прошив її ліву ногу, але вона одразу ж піднялася на ноги і пошкандибала до сховку за «Опелем», який був припаркований лише за кілька метрів. Єдиним, хто бачив, як вона втекла, був хлопчик, що катався на своєму самокаті. Він з цікавістю подивився на дівчину, що присіла між машинами на узбіччі дороги. Алекс приклала вказівний палець до губ, і малий з розумінням кивнув.

Вона знову подивилася на вікно, з якого вилізла. Пані, яка її розпитувала, щойно визирнула назовні й повернула голову ліворуч і праворуч, не помічаючи її, тепер її вже не було звідти видно. Звісно, у будь-яку хвилину хтось міг виглянути з цього вікна, але це не грало ніякої ролі, адже вона не могла вічно сидіти навпочіпки, їй було потрібно рухатися далі, поки за нею знову не прибіжать поліцаї. Навіть якщо кожен крок віддає пекельним болем. Вона намагалася дуже швидко щоразу ступати на ліву ногу і якомога менше напружувати її, але навіть від цих коротких кроків всю ногу пронизував колючий біль, було таке відчуття, ніби в будь-який момент щиколотку доведеться відірвати. Вона стиснула зуби й шкутильгала далі й далі, не озираючись, тільки вперед. Вона мала дійти до метро, це був її єдиний шанс. Якби не той дурний контролер... Хай йому грець, не думай про це!

Вона майже дійшла до алеї Франкфуртер, коли вирішила озирнутися. Переслідувачів не було видно, ніхто не переслідував її, ані в уніформі, ані в цивільному одязі. Прокляття, чи вона справді змогла вибратися з цієї халепи? Шум транспорту на алеї Франкфуртер пришвидшував її кроки, стакато{41} болю, що пронизувало її щиколотки, ставало дедалі швидшим, як і її дихання. Хай йому грець, цей дурний біль, спочатку травмована рука, тепер ще й щиколотка!

А потім вона опинилася на сходах до метро. Вона знову озирнулася; далі на алеї Франкфуртер була якась метушня, ймовірно, то безробітні виплескували свій гнів на поліцейських, вона чула звідти гнівні крики пролетарів, а в натовпі могла розпізнати сині мазки поліцейської уніформи, хоча все це, мабуть, відбувалося майже за кілометр від неї. Поблизу коротко завив сигнал швидкої допомоги. Вона починала розуміти, чому втекти було так легко, чому за нею ніхто не пішов: у поліцаїв були інші турботи, аніж вісімнадцятирічна безпритульна дівчина, яка втекла.

Вона спокійно спустилася сходами і вийшла на платформу. Нею ніхто не цікавився, всі бачили кульгаву дівчину, ну то й що! Вона проповзла платформою кілька метрів, притулилася чолом до прохолодної сталевої балки й заплющила очі. Вона не знала, як довго потурала своїй втомі, але раптом прокинулась і відчула, як щось холодне тисне їй на праву, неушкоджену руку. Вона розплющила очі й подивилася на свою долоню, яку мимоволі стиснула, а тепер знову розтиснула. Там була одна марка!

Алекс озирнулася. Її першим поривом було повернути гроші, вона не була жебрачкою, але кому? Її благодійник не представився, люди, як завжди, здавалися байдужими, кожен зайнятий своїми турботами. Алекс навіть не знала, кому подякувати, тож просто поклала марку в кишеню. Принаймні вона мала б зараз гроші, якби натрапила на іншого кондуктора. Хоча б гроші, якщо вони вже відібрали у неї ніж і все інше, що вона носила в кишенях, навіть пачку з шістьма «Юно», яку вона щойно відкрила.

Зі східного боку під’їхав потяг, і Алекс сіла у вагон. Куди їй їхати? Де зійти? Вона не могла придумати, де б у цьому місті заночувати. Квартира «Б» згоріла, квартира «А» була надто небезпечною. Бенні мертвий, Каллі мертвий. У цьому величезному місті не залишилося жодної людини, яка могла б їй допомогти, ані жодного місця, де вона могла б почуватися в безпеці.

Так, було ще одне місце, лише одне. Вона не була там понад рік, і їй було б нелегко прийти туди і попросити про допомогу, вона навіть не знала, як він відреагує, якщо побачить її, чи хоча б послухає її. А потім, коли він почує її історію, що він зробить? Поліцаї, звичайно, там її не знайдуть, але їй доведеться рахуватися з ним. Але якщо він їй не допоможе, усе просто скінчиться. Повністю виснажена від болю, напруги та тяжкого дня, вона впала на сидіння. А потім, зіткнувшись з безвихідністю свого становища, яка майже заспокоїла її, бо вона не дозволила собі інше рішення, її охопило дивне відчуття щастя, навіть усмішка з’явилася на її обличчі. Алекс була така втомлена, така виснажена, що гірше вже бути просто не могло. Її рішення було прийнято; вона повністю віддасть себе в його руки і буде сподіватися, що він її не покине. Незважаючи на все, що сталося.

Скло хрумтіло на бетонній підлозі, кожен її крок відлунював у порожній кімнаті. Вона зупинилася та прислухалася.

Майже нічого не було чути; монотонний гуркіт транспорту на алеї Ландсбергер лише іноді переривався ритмічним гуркотом прилеглої кільцевої електрички. Кожен тихий скрегіт підошвою об підлогу звучав тут голосніше й сильніше за весь той шум, що йшов ззовні.

«Старий осьовий завод», — сказав поліцейський. Але там не було жодних ознак молодих людей, які мали б тут зависати. Ці руїни були зовсім безлюдні. Вони вешталися тут лише вночі? Тому що їм просто потрібно було місце для ночівлі? Десь гучно загуркотіло, ніби щось перекинулося у холі чи впало на підлогу, і Шарлі обернулася. Вона нікого не могла побачити, поки з ревербераційного туману не вирвався тонкий уривчастий звук, що спрямував її погляд. Щойно вона побачила його джерело, звук стих. Щур сидів посередині кімнати на задніх лап­ках і безсоромно дивився на незвану гостю, він вирішив тікати, лише коли Шарлі ступила наступний крок. Невже серед цього сміття насправді можуть жити люди, навіть діти? Під одним дахом зі щурами? Шарлі мимоволі здригнулася. Вона помітила сходовий майданчик у кінці майстерні і піднялася нагору.

Кімнати на наступному поверсі були в кращому стані, принаймні тут були розбиті не всі шибки, а скла на підлозі було не так багато. У всякому разі цілком можливо, щоб хтось ночував тут у тому чи іншому кутку. Хоча щури, безперечно, були й тут.

Чи вона знайде ту дівчину? Вона справді не вірила в це, то чому ж вона сюди прийшла? Адже Вебер не просив її провести вже й без цього заплутаний вечір у пошуках дівчини, яка втекла, навпаки, він мав бажання її зупинити. «Це робота поліції, — сказав він, — не потрібно погіршувати ситуацію своїм втручанням».

Погіршувати ситуацію. Наче це ще було можливо. Цей момент все ще був в її пам’яті, момент, коли вона усвідомила свою невдачу, коли подивилася на порожній стілець, на цигарку в попільничці, а потім у вікно і на вулицю. Вона одразу забила тривогу, але, здавалося, нікого не цікавили її турботи, на неї скрізь дивилися порожні обличчя. Ніхто не надавав пріоритету вуличній нахабі, яка щойно втекла, не в той день, коли на алеї Франкфуртер відбувалася стрілянина, а один поліцейський уже загинув. Навіть жінка з управління у справах неповнолітніх лише знизала плечима, коли Шарлі забила тривогу; навіть здавалося, що її влаштовувала втеча дівчини — одним приводом для турбот менше.

Тож Шарлі сама вирушила на Вагнерплац і далі по Магдалененштрасе, шукаючи втікачку. Звичайно, все було даремно. Дівчини там давно не було. Шарлі пройшла пішки аж до алеї Франкфуртер і до метро, а потім здалася.

Тільки Вебер зацікавився її проблемою, коли повернувся із зустрічі з прокурором. Судовий радник насправді закричав, коли Шарлі розповіла йому про втечу дівчини. Вона, певно, збожеволіла, знехтувавши найпростішими правилами техніки безпеки, що абсолютно неприпустимо для цієї роботи. І це ще були доволі необразливі звинувачення, які він кинув на адресу Шарлі. Кожне слово мало не завдавало їй фізичного болю та било її ще дужче через те, що вона й сама хотіла дати собі ляпаса. Наскільки ж наївною треба було бути? Вебер, цей мудак, оголосив їй догану! Судова рада відправила її додому і відпустила зі служби на решту тижня.

«Я впевнений, що ви знаєте, що буде проведено ще одне розслідування цього інциденту, — сказав він. — І що цей випадок потрапить до вашої особистої справи».

Але найбільше її вразила його лицемірна спроба втішити її дивно м’яким голосом після того, як він кричав на неї, випускаючи пар протягом п’ятнадцяти хвилин. «Якщо я можу дати вам пораду, — сказав він, коли вона вже була у дверях, і в його голосі бриніло по-батьківськи доброзичливе розуміння, — пошукайте для себе щось інше, це не для вас. Ви — жінка! Знайдіть собі гарного молодого чоловіка й одружіться з ним!»

Шарлі не могла відповісти на це нічого, не сказала йому ані слова. Раптом вона знову побачила, як сидить в тому кельнському кафе і чує інший голос, що випромінює розуміння: «Щойно ви одружитесь, вам більше не доведеться працювати». Як тоді, так і зараз вона не могла нічого на це відповісти.

Але вона все ще могла діяти. І вона не мала наміру виконувати вказівки Вебера. Вона сіла в трамвай, але не поїхала додому, лише до алеї Франкфуртер і звідти на електричці ще дві станції, доїхала до Рьодерштрасе, до старого осьового заводу, і через діру в іржавому паркані пролізла на територію покинутої компанії. Принаймні вона мала спробувати, навіть якщо їй важко було повірити, що дівчина втекла з усіх місць саме сюди. Навіть якщо це місце належить молодим людям, які ночували тут.

Шарлі обшукала увесь перший поверх, потім другий і навіть знайшла там кілька речей: залишки воску, порожні пляшки, стару зламану ложку і насамперед сліди покришених цигарок, при цьому не знайшовши жодного недопалка, не кажучи вже про тих, хто ці недопалки курив. Обід був просто неправильним часом доби, можливо, їй варто повернутися сюди вранці, коли тут всі тільки прокидаються. І тоді краще взяти з собою Гереона. Їй було не дуже комфортно перебувати на самоті в цьому кварталі, на цій покинутій фабриці; Шарлі повернулася до бетонних сходів з потертим сталевим поруччям і повільно, крок за кроком, почала спускатися ними.

Вона підстрибнула. З нізвідки перед нею біля підніжжя сходів з’явився хлопець, високий хлопець з квадратним черепом та нігтями з чорним обідком бруду. Спочатку він здавався таким же здивованим, як і вона, і тупо позіхав, а тоді на його обличчі заграли жовна. Однак це не зробило його на вигляд розумнішим. Хоча одну річ, здавалося б, він знав: наскільки він страшно виглядає, хоча йому, можливо, було не більше сімнадцяти років. Він підкачався і вдавав сильного чоловіка, схрестивши руки, щоб вони здавалися більш мускулистими. Але м’язів і так вже було забагато. Шарлі намагалася не виказувати свій шок.

— Не вмієш читати? — сказав хлопець, коли нарешті зайняв потрібну позицію. — Тут прохід заборонено.

— Я саме збиралася йти, — мовила Шарлі й була здивована, наскільки пискляво звучав її голос.

«Яка ж ти дотепна й кмітлива, фройляйн Ріттер, — подумала вона. — Хіба ти не могла придумати нічого кращого, дурна корово? Ти його цим не вразиш!»

— Мені не подобаються жінки, які йдуть, я віддаю перевагу жінкам, які приходять.

Його посмішка розсіяла будь-які сумніви щодо того, що останнє речення він мав на увазі в непристойний спосіб.

«Прокляття, — подумала Шарлі, — чому ти поперлася до цієї халупи зовсім одна? Тому що тут бігають лише малі діти, з якими ти можеш впоратися? Ось тобі й один із таких діточок!»

— Я шукаю декого, — сказала вона, ігноруючи його коментар, — дівчину. Зростом десь метр сімдесят, зі світлим волоссям брудного відтінку, худорляву, на її лівій руці...

— Що це має означати? Ти лесбійка? — хлопець став перед нею. — Чи втекла твоя дочка? Опиши її докладніше. Можливо, я її вже трахнув.

Шарлі відчувала дедалі сильніше бажання дати потворній пиці цього неприємного хлопця кілька ляпасів. Та насправді вона прийшла сюди не для жорстокого поводження з дітьми, крім того, він виглядав досить сильним.

«Не хвилюйся, — подумала вона, — він ще дитина, шмаркач без манер».

— Здається, твої батьки забули тебе навчити гарних манер, — сказала вона.

— А хіба ти тут не для цього? Показати тобі, яких саме манер я хотів би навчитися?

Досить! Шарлі спробувала протиснутися повз хлопця, але він схопив її за руку і тримав неймовірно міцно. Ні, це вже точно не дитина! Потім він штовхнув її назад. Вона спіткнулася і вчепилася за поруччя, інакше б упала на сталеві краї бетонних сходів. І хоч вона дуже вчасно встигла схопитися за поруччя, але при цьому все одно набила кілька синців.

Прокляття!

Ніхто не знав, що вона пішла сюди, жодна людина, навіть Вебер. Оце вона гарно вляпалася! Вона швидко піднялася на ноги і вже збиралася щось сказати, коли почула голос, що був гострий, мов ніж.

— Залиш жінку в спокої, Кралле!

Шарлі озирнулася. Там стояла дівчина в тонкому пальті з чорним волоссям без натяку на зачіску, прикритим червоним беретом. Хоча її обличчя виглядало досить мило, з кирпатим носом і величезними карими очима, хлопець, здавалося, поважав її. Можливо, через великий ніж у її руці.

— О, наша маленька Вікі, — сказав він, але це звучало не так невимушено, як, мабуть, він хотів. — Що це тут таке? Ви заснували новий клуб? Жінки допомагають жінкам?

— Я просто не хочу, щоб ти, хтивий ідіоте, відправив до нас поліцію через те, що облапав якусь жінку. Тож злізай і відпусти її, — на останніх словах вона вказала кінчиком ножа у бік виходу.

— Ой, у злої Вікі є ніж! Як я її боюся!

— Я б на твоєму місці боялася. Чи ти вже забув, що дівчата можуть зробити за допомогою ножа? Я можу це зробити так само добре, як і Алекс!

— Алекс, ця тупа лесбійка, — сказав хлопець і сплюнув. Дів­чина на ім’я Вікі ніби зачепила його чутливий нерв. Навіть та широка посмішка зникла з обличчя Кралле.

— Алекс, — запитала Шарлі, — це дівчина?

Вона бачила, як Вікі раптово знітилася й замовкла. Її рятівниця, очевидно, сказала більше, ніж вона хотіла. Проте хлопець раптом став балакучим. Хай яким би він виглядав дурним, але у нього, здавалося, був справжній інстинкт, коли йшлося про те, щоб завдати шкоди іншим.

— Це та, кого ти шукаєш? — сказав він і раптом почав чемно говорити із Шарлі. — Александра Райнгольд? Можливо, твій опис їй підходить. На жаль, дорогої Алекс зараз немає вдома, інакше я хотів би познайомити вас із цим стервом...

— Кралле, замовкни!

— А хрін тобі! Хто тебе вчив манер? Потрібно чемно відповідати, коли тебе питають дорослі!

Шарлі спробувала розвіяти страхи дівчини.

— Тобі не треба боятися, — сказала вона, — я хочу допомогти твоїй подрузі.

— Якщо ти із соцдопомоги, то можеш випаруватися просто зараз, — прошипіла Вікі. — Знаємо ми вашу допомогу!

— Можливо, поліцаї послали її вперед, — сказав Кралле. — Алекс якось причетна до тієї справи в «КаДеВе»? Я подумав, що вона та її маленький єврейський друг мають до цього якесь відношення.

Дівчина з ножем раптово втратила самовладання.

— Ти хоч знаєш, про що патякаєш? — кинула вона хлопцеві. — Ти взагалі знаєш, що там трапилося, дурний товстуне? Забирайся геть, поки я не вирізала тобі другу дірку у сраці!

Кралле знизав плечима й пішов.

— І ти теж забирайся, — сказала дівчина Шарлі, — і забудь, що тобі щойно сказав той ідіот.

— Але я дуже хочу допомогти Александрі. Ти знаєш, де я можу її знайти? Вона пошкодила руку, і я думаю...

— Ти не чула? Ти маєш піти! Забирайся! — майже закричала Вікі. Ніж в її руці затремтів, скидалося на те, що вона в будь-який момент повністю втратить самоконтроль. Шарлі не хотіла ризикувати, позаяк ніж виглядав доволі загрозливо.

— Гаразд, — сказала вона, — але якщо ти передумаєш, ти завжди можеш зателефонувати мені. Як я вже сказала, я хочу вам допомогти. Я знаю, що Александра чогось боїться; можливо, їй варто поговорити зі мною про це. Я не з поліції і не із соціальної служби.

Вона вирвала аркуш паперу зі свого блокнота, який тримала при собі з часів роботи в інспекції, і записала свій моабітський номер{42}. Шарлі поклала папірець на сходинку, залишивши Вікі стояти біля підніжжя сходів, і вийшла на вулицю під скрипіння уламків незліченних розбитих вікон. Її серце ще калатало, коли вона пролізла в розламану дротяну огорожу й вибралася на вулицю. Шарлі швидко дійшла до алеї Ландсбергер, відкрила сумочку й порахувала дрібні гроші. Біля зупинки електрички вона попрямувала до найближчої телефонної будки.

Вдягнений у темний костюм, тримаючи в руках букет квітів, він стояв перед дверима в палату з латунним номером, який вказав йому черговий.

Він витріщився на номер, вагаючись туди увійти, й відсмикнув руку, яка вже збиралася постукати. Його охопив раптовий неспокій, нервозність, яка дуже рідко захоплювала його. Він відступив від дверей і почав крокувати полірованою підлогою, наче тигр у клітці. Здавалося, ніхто не заперечував проти цього, лише дитина, яку коридором тягнули у візку її батьки, з цікавістю дивилася на нього довше за інших. Він щойно вирішив увійти, незважаючи на всі свої побоювання, як несподівано й раптово відчинилися двері й з кімнати вийшов чоловік у чорному капелюсі, який серйозно подивився спочатку на відвідувача, а потім — на його букет, перш ніж продовжити свій шлях. Борода і пейси робили чоловіка старшим; Ґольдштайн, який з дитинства звик бачити чорні капелюхи, подумав, що йому було не більше тридцяти, швидше двадцять п’ять. Одного короткого моменту, коли двері відчинилися, було достатньо, щоб кинути погляд на решту відвідувачів, які все ще були в палаті, і їх було чимало. Здавалося, що біля лікарняного ліжка зібралася майже вся родина, включно зі ще одним чоловіком у чорному каптані. Але всі інші були одягнені у звичайний одяг.

Ґольдштайн тяжко зітхнув, коли двері знову зачинилися, і молодий єврей зник у коридорі на сходовій клітці.

Зрештою, цей час для відвідування був не дуже гарною ідеєю. Він не міг туди зайти, коли там були усі ці люди. Він раптом відчув себе там дуже недоречним зі своїм букетом квітів.

Поки що все працювало нормально. Ніхто не здивувався, коли черговий одразу дізнався для нього номер палати, коли він назвав ім’я пацієнта. З букетом у руці й одягнений у простий темний однобортний костюм, Авраам Ґольдштайн мав вигляд звичайного відвідувача лікарні. Під час годин відвідування коридорами бігало багато букетоносців, тому він не привертав особливої уваги. Все здавалося таким простим.

Але це було непросто, зовсім непросто. Ґольдштайн ходив взад-вперед перед дверима, не знаючи, що йому тепер робити. Люди всередині не могли його впізнати, він подумав, чи не варто просто почекати, поки родина знову піде, але потім прийняв рішення, подарував красиво пов’язані квіти спантеличеній медсестрі та залишив лікарню тим же шляхом, яким туди увійшов.

Вона сказала вийти до громадського входу, але її там не було, коли Рат завернув за ріг, і за риштуванням довкола Александерхауза з’явилося головне управління поліції. Вхід на Грюнерштрасе, що розташовувався прямо біля арок лінії міської електрички, був єдиним із частково вцілілими сходами. Хоча не можна було сказати, що поліцейське управління загалом було під загрозою зневаги, — це була величезна цегляна будівля, більша навіть за міський палац і побудована як палац, і її архітектуру, яка була розрахована справляти саме таке враження, безперечно, можна було назвати вражаючою. «Червоний замок» — так прозвали головне управління берлінці. Більшість поліцейських називали своє місце роботи просто «замком», інші трохи менш шанобливо — «заводом».

Він повинен був чекати її зовні на сходах, а не всередині з черговим і не в своєму кабінеті. Вона не сказала чому, але Рат підозрював, що Шарлі не хоче наштовхнутися на його колег. Проте це навряд чи могло статися на цьому розі, адже скільки б людей туди не входило чи не виходило звідти — ті, хто працював у поліції, взагалі уникали громадського входу. Насправді Шарлі взагалі нічого не сказала по телефону, лише те, що вона має зустрітися з ним на «Алекс» й потребує його допомоги.

Знову й знову Рату доводилося тягнути за повідець, тому що Кірі відволікалася на все й на всіх, обнюхувала кожен куточок й спостерігала за незнайомими собаками. Тільки сьогодні опівдні, коли Ґреф змінив його, а Рат пішов на тривалішу прогулянку з собакою, йому довелося грубо відбиватися від настир­ливого боксера.

Це був найбільш хвилюючий випадок за весь день. Зміна в «Ексельсіорі» була спокійною. Ґольдштайн покинув спроби втекти від своїх наглядачів; він зник у своєму номері, і його більше не було видно, навіть обід йому принесли прямо в номер.

Кірі настільки захопила увагу Рата, що він лише зараз помітив незвичну машину, припарковану прямо біля арок лінії міської електрички. З водійських дверей вийшов стрункий чоловік, зовнішній вигляд якого викликав неабиякий ажіотаж: частково через його пряме чорне волосся, яке він зібрав у довгий хвіст, частково через високі вилиці та пару пильних темних вузьких очей. Рат не бачив цього чоловіка багато років, але від­разу впізнав його. Ліанг. Ліанг Куен-Яо, тінь Йоганна Марлоу, як завжди в пошитому на замовлення костюмі.

Якого біса тут робив китаєць Марлоу, що він робив у поліцейському управлінні? Ліанг цілеспрямовано підійшов до головного входу, перед яким стояв Рат, але тільки коли китаєць підняв криси свого капелюха на знак привітання, Рат зрозумів, що він сам був його ціллю.

— Пане комісаре, — сказав Ліанг, — будь ласка, слідуйте за мною. Вони хочуть з вами поговорити.

Не чекаючи на відповідь, він повернувся і пішов назад до машини.

Рат засунув назад у кишеню цигарки, які щойно витягнув з кишені свого пальта, і озирнувся. Коли він переконався, що насправді поруч немає нікого, хто б його знав, особливо Шарлі, він пішов за ним. Свіжевощений автомобіль, припаркований біля арок міської електрички між запиленим «Опелем» і новим «Фордом», був кольору гарного червоного вина і мав вигляд, наче приїхав з Голлівуду. Навіть «Мерседес» Гінденбурга{43} навряд чи міг би привернути більше уваги на площі. Кілька хлопців милувалися машиною з поважної відстані. Рат підслухав деякі їхні слова, вони обговорювали модель машини.

— Це «Шевроле».

— Дурня, це «Б’юїк Майстер 6».

— Все одно якийсь американець.

Це справді був американський автомобіль, але «Дюзенберг» можна було побачити на дорогах Берліна так само часто, як пінгвінів у Сахарі. Ліанг відчинив дверцята, і, на велике здивування Рата, Кірі миттєво застрибнула у задню частину машини. Перш ніж послідувати за собакою, Рат переконався, що Шарлі не завертає за ріг. Кірі присіла на просторе місце для ніг на зад­ньому сидінні й дозволила чоловікові погладити її й покласти їй у пащу фрикадельку.

— Сміливий пес, — сказав Йоганн Марлоу.

— Це, мабуть, фрикаделька з «Ашингера»{44}, — сказав Рат. — Ця собака з’їла б її і з рук самого диявола.

— Я дуже сподіваюся, що це ніяка не інсинуація, — заявив Марлоу. Він був саме таким, яким його пам’ятав Рат: трохи кремезний, але міцний, у пошитому на замовлення лляному костюмі. — Радий вас знову бачити, пане комісаре.

— Чи можу я щось для вас зробити?

— Я радий, що ви настільки реалістично оцінюєте обставини.

Рат відчув, ніби щойно потрапив у власний кошмар. Він очікував цієї зустрічі, він знав, що в якийсь момент Марлоу з’явиться знову. І все ж він відкинув це знання, майже сподіваючись, що справа з Марлоу закінчилася.

Але, звичайно, це було не так.

Йоганн Марлоу був відомий як Доктор Мабузе{45} або просто Доктор М. — на самому початку свого перебування в Берліні Рат якось зв’язався з цим чоловіком, щоб розкрити справу. З успіхом. І з наслідками.

Спочатку все було добре, Рат дістав свого вбивцю, а Марлоу — золото, яке він шукав. А потім за кілька місяців у поштовій скриньці Рата з’явився конверт — опуклий конверт, повний банкнот на загальну суму п’ять тисяч марок. Не було ані листа, ані відправника, навіть адреси Рата, але він одразу зрозумів, від кого прийшли гроші.

Рат не просив грошей, але й не повернув їх. А потім, ще за кілька місяців він проігнорував той факт, що це були брудні гроші, і купив на них машину. Можливо, він не торкнувся б тих грошей і донині, якби Вайнерту не довелося тоді продавати свій старий «Б’юїк». Його друг зробив азартну ставку, потрапив у фінансові проблеми, і Рат зміг допомогти йому грошима. Упертість, з якою вільна держава Пруссія відмовила йому в підвищенні та у відповідній зарплаті, також сприяла тому, що останні сумніви Рата були відкинуті. Відтоді решта від покупки автомобіля лежала на банківському рахунку, і Рат не торкнувся ані копійки.

Він приховав ще одну річ: ці п’ять тисяч були не лише подякою та винагородою за золото Сорокіна, вони також скріпили зв’язок, який Рат хотів би розірвати, — але не знав як.

Він подивився на Марлоу. Чого цей чоловік може від нього хотіти?

— Я настільки реалістично оцінюю обставини, — сказав він нарешті, — що вважаю, що це повна нісенітниця — перехоплювати мене саме перед управлінням. Ще й в такій яскравій бляшанці. Ви називаєте це непомітним?

— Якщо вас це не влаштовує, просто переконайтеся, що з вами можна зв’язатися в майбутньому по телефону. Або принаймні приходьте на ніч додому.

— Ви були на Луїзенуфер?

— Якби ви були там сьогодні близько четвертої ранку, ми б вже давно забули про цю розмову. Бідний Куен-Яо дарма чекав у вашій квартирі. А щодо яскравої бляшанки, то машина — це подарунок від друга з-за океану. Я зараз займаюся тест-драйвом.

— А я завжди думав, що ви даруєте машини своїм по­другам.

Марлоу засміявся.

— У даному випадку це був мій діловий друг, якому я допоміг оселитися в Штатах. З успіхом, як бачите.

— Тим не менш це все ще типове американське вихваляння, — сказав Рат. Зараз йому було плювати на все американське. За винятком, можливо, музики.

— Я здивований вашою принизливою заявою. Гадаю, ви теж їздите на американських машинах?

— На одній машині, — сказав Рат. — Я їжджу на одній американській машині, і вона вживана. Я не думаю, що це може зрівнятися з вашим автопарком.

— Ви повинні працювати зі мною частіше, тоді зможете дозволити собі кращі машини.

— Хто сказав, що я цього хочу?

— Невже мене дезінформують щодо розмірів зарплат прусської поліції? Хіба вам нещодавно не урізали платню?

З Рата було досить розмов на цю тему.

— Що могло статися такого важливого, що ви перервали свій тест-драйв, щоб побачити мене? — запитав він.

— Мені потрібна ваша допомога, — Марлоу вдавалося звучати так, ніби він насправді був прохачем. — Г’юго Ленц, — промовив він, — це ім’я про щось вам говорить?

Рат похитав головою.

— Не можу пригадати.

— Це голова клубу перснів «Бероліна»...

— А, Рудий Г’юго!

Марлоу кивнув.

— Ви зустрічали його раніше?

— Ні. Але, звичайно, я знаю це ім’я.

Під цим прізвиськом був відомий Г’юго Ленц, важлива фігура в берлінському злочинному світі. Рудий Г’юго, досвідчений столяр, керував «Бероліною», клубом перснів, який Йоганн Марлоу використовував для свого нелегального бізнесу, хоча сам ніколи не був його членом. Це була вигідна співпраця для обох сторін: «Бероліна» мала найбільш прибутковий бізнес з усіх клубів берлінського злочинного світу, і Марлоу завжди мав у своєму розпорядженні достатньо людей, а не лише тоді, коли комусь хотілося заробити. «Бероліна» була м’язами Марлоу, невеликою армією його нелегальної бізнес-імперії. Тим не менш Йоганн Марлоу уникав усього, що могло б створити враження, ніби він має будь-який зв’язок з цим клубом. Він навіть не відвідував його святкування, — на відміну від деяких поліцейських, які підтримували добрі зв’язки з берлінськими злочинними угрупованнями, бо могли отримати там більшу премію. Навіть начальника поліції Генната час від часу можна було побачити на вечорах заснування клубу перснів — вечірках, де все було цілком цивілізовано, принаймні вони були не більш дикі за вечори заснування якогось хорового товариства.

— І ви також знаєте, що Лапке та Гьоллер були звільнені з «Тегеля» два тижні тому?

Рат кивнув. Два роки тому лідерів «Північних піратів» спіймали під час злому сейфа на Райхсканцлерплац і закрили на кілька років. «Пірати» були значно ослаблені за час їхньої примусової відпустки у в’язниці «Тегель», і найбільше від цього виграла «Бероліна». Відтоді, як Лапке та Гьоллера випустили, вони, здавалося, прагнули відновити свій статус-кво, і кількість інцидентів зросла. Наприклад, тиждень тому незнайомці викинули одного з торговців наркотиками Марлоу та його товари через зачинене вікно танцювального залу, за що чоловік поплатився не лише порізами, а й паралічем нижніх кінцівок. Невдовзі після цього нещодавно створену букмекерську контору «Піратів» пограбували. Здавалося, що насувається кримінальна війна, за якою з певним задоволенням стежило чимало поліцейських. Була поширена думка, що злочинці повинні добивати одне одного.

— Я чув про ваші проблеми, — мовив Рат.

— Проблеми — це в даному випадку невідповідне слово, — сказав Марлоу. — У нас є перші загиблі. Скажімо так: сьогодні у своєму власному магазині знайшли одного бізнес-партнера «Бероліни». Убитим.

Рат був здивований. Вбивство насправді суперечило кодексу честі клубу перснів. Однак «Північні пірати» мали репутацію щурячого клубу, який не надто цінує такі речі, як честь і традиції.

— І ви підозрюєте, що за цим стоять «Пірати»?

Марлоу знизав плечима.

— У будь-якому разі неприємних для «Бероліни» подій стало так багато, що я вже не вірю у випадковості.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну... — Марлоу прочистив горло, перш ніж продовжити. — Г’юго Ленц безслідно зник учора.

Рат уважно слухав. Адже це вже була велика справа.

— І ви думаєте, що за цим стоять «Пірати»?

— Я хочу, щоб ви дізналися це для мене.

Рат стрепенувся. Коли він слухав Марлоу, йому здалося, що він бачить знайоме обличчя в полірованому дзеркалі заднього виду «Дюзенберга». Для певності він повернув голову. Так і є! Потім вона спустилася по Дірксенштрасе й кинула питливий погляд на управління поліції. Рат пригнувся.

— Що таке? — запитав Марлоу. — Ви вирішили погратися у хованки?

— Там, — прошепотів Рат, — є дехто, хто за жодних обставин не повинен бачити мене у вашій машині.

— Якийсь чоловік? Або жінка? Гарненька чорноволоса в зеленому капелюшку? — Марлоу засміявся і дав вказівку Ліангу. Двигун видав глибокий рівномірний гуркіт, і «Дюзенберг» рушив. — Та сама пані, з якою ви були у «Плазі», чи не так?

Рат не відповів. Він повільно підняв голову над заднім сидінням і поглянув у заднє скло. Шарлі глянула на головний вхід до управління поліції, а потім — на свій годинник.

— Я гадаю, що моногамні чоловіки, — продовжив Марлоу, — проявляють вірність.

— Я холостяк, — відрізав Рат. Він не мав наміру говорити з Йоганном Марлоу про Шарлі, і без того було погано, що чоловік її впізнав.

— Але, очевидно, що ви вірний, — засміявся Марлоу. — Домовилися про зустріч? Не хвилюйтеся, ми просто об’їдемо квартал, і ви повернетеся вчасно.

Де затримався Гереон? Шарлі видобула зі своєї сумочки зім’яту коробку й запалила «Юно» саме тоді, коли по Грюнер­штрасе проїжджав автобус, на верхньому поверсі якого була розміщена реклама її марки сигарет. Вона швидко видихнула й знову глянула на годинник. Де він є? Вже спізнився на десять хвилин! Ну, сама вона спізнилася на «Алекс» лише на п’ять хвилин, але що робити, якщо вже навіть чоловіки не можуть з’явитися вчасно!

Хоча в неї не було для цього справжньої причини, вона сердилася на нього, на його запізнення, на те, що він навіть не запитав по телефону, про що йдеться. Хоча насправді вона також сердилася на себе, сердилася на час, що швидко минав, на відчуття безсилля, яке майже зводило її з розуму. Кожна хвилина, коли вона була приречена залишатися бездіяльною, посилювала її гнів. І Гереон Рат, сам детектив-інспектор Рат, відповідальний за те, що останні п’ять хвилин вона стояла і нічого не робила! Вона компенсувала своє нетерпіння глибокими легенями, вдихаючи дим з усією силою свого гніву. Сигарета їй трохи допомогла, проте не дуже заспокоїла.

Нарешті він з’явився, цей джентльмен! Він стояв там, на іншому боці Грюнерштрасе, перед парканом будівельного майданчика. Гереон, здавалося, ще не помітив її, але собака вже махала хвостом і смикала за повідець, а її господар слухняно подивився ліворуч і праворуч, перш ніж перетнути під’їзну дорогу прямо за шикарним американським седаном. Тоді він нарешті подивився на неї й усміхнувся, коли впізнав її, і Шарлі відчула, як ця посмішка їй допомагає. Вона більше не була сама. Вона загасила свою цигарку. Весь гнів зник. І знову звільнив місце відчаю.

Собака добігла першою й стрибнула на неї, намагаючись лизнути її обличчя. Шарлі боролася, як могла, і гладила її чорне хутро:

— Кірі! Не будь такою дикою.

А потім Гереон став перед нею з посмішкою, знизавши плечима.

— Мабуть, я мав узяти таксі, — сказав він.

Вона спробувала посміхнутися у відповідь і зрозуміла, наскільки посмішка їй не вдалася.

Посмішка Гереона зникла, він зробив ще один крок назустріч і тепер стояв дуже близько до неї. А потім обійняв її. Вона з вдячністю опустила голову йому на плече, відчуваючи, як його теплі руки пестять її шию. Вона мусила бути обережною, щоб не заплакати в нього на плечі, наче дитина, яку вигнали зі школи.

— Що сталося, моя люба? — запитав він, і вона одразу пробачила йому кожну хвилину запізнення. Знову з’явився ком у горлі, і минула мить, перш ніж вона змогла заговорити.

— Гереоне, — сказала вона, — я впіймала таку велику рибу! Ти повинен допомогти мені.

— Ти вся тремтиш! Що трапилось?

Вона не помітила, але він мав рацію: усе її тіло тремтіло, ніби вона була надто легко одягнена. Шарлі знизала плечима, нездатна говорити. І тоді вона заплакала. Такого з нею ще ніколи не траплялося в його присутності, і вона відвернула обличчя. Рат знову обійняв її. Вона могла уявити собі його збентежене обличчя, але не могла побачити його крізь завісу своїх сліз.

За десять хвилин вони сиділи у кафе «Ашингер». Шарлі хотіла піти прямо до «замку», в реєстраційний відділ, щоб більше не витрачати даремно час, ані хвилини, ані секунди, але Гереон наполіг, щоб вона спочатку спокійно розповіла йому цю історію й витерла сльози. І коли вона побачила своє обличчя в дзеркалі жіночого туалету в «Ашингері», Шарлі зрозуміла, що це була гарна ідея. Їй знадобилося кілька хвилин, щоб підправити макіяж, а коли вона повернулася, напої вже були на столі: чай з лимоном — для неї, чорна кава, як завжди, — для нього. Гереон пив каву в будь-який час доби, навіть варив її вечорами. Для Кірі принесли дві фрикадельки. Щойно її господар поставив тарілку на підлогу, вона накинулася на неї. Собака з’їла фрикадельки за рекордний час, тож потім ще цілковито присвятила себе облизуванню тарілки. Шарлі посміхнулася. Принаймні ненажерлива собака, що повністю заслуговувала так називатися, змогла викликати у неї посмішку.

Вона зробила ковток чаю, знову перемішала цукор, а потім заговорила. Вона розповіла Гереону про залякану дівчину в її кабінеті, про роботу Вебера, про грубого сержанта, про галас у коридорі через застреленого поліцейського — і, нарешті, про фатальну помилку, яку вона зробила.

Реакція Гереона була не такою, як вона очікувала.

— Ти залишила дівчину з вулиці в кабінеті без нагляду?

— Я не підозрювала, що станеться щось подібне. Я була біля дверей...

— Ти втратила її з поля зору. Що, якби вона взяла зі столу ніж для листів й напала на тебе...

— На столі у Вебера немає ножа для відкривання листів.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Гереоне, не починай зараз. Я знаю, що облажалася. Але ця дівчина... з нею щось було не так. Вона страшенно боялася. Я подумала, що це через сержанта, можливо, у неї просто страх перед уніформою.

— Нічого дивного! Якщо вона поранила поліцейського своїм ножем, у неї є всі підстави боятися! Поранення поліцейського не є дрібним правопорушенням. Навіть якщо у мене іноді виникає відчуття, що це так сприймають у цьому місті.

— Я не вірю, що вона справді напала на офіцера, свідок міг це вигадати. Поки що у всякому разі жоден поліцейський не повідомляв про такий інцидент.

— Гей, Шарлі, розплющ очі! Ця нахаба здається небезпечною. Коли я думаю про те, що могло статися з тобою через того звіра...

— Вона не звір. У неї була порізана рука, хто знає, що вона пережила. Коли я думаю про тих дітей на старій фабриці...

— Ох, Шарлі, Шарлі! — зітхнув Гереон. — Не варто жаліти таких людей, це не входить до наших обов’язків. А для судді чи прокурора це видається ще менш можливим.

Вона мимоволі потягнулася до цигарок.

— Що значить не варто жаліти? Я просто хочу зрозуміти, що відбувається! Ти допоможеш мені її розшукати зараз чи ні?

Шарлі запалила «Юно» і глибоко вдихнула. Вона помітила, що знову сердиться. Гереон заспокійливо підняв руки.

— Звичайно, я тобі допоможу, — він дістав із піджака блокнот та олівець. — Отже, її прізвище Райнгольд...

— Александра Райнгольд. Не думаю, що мені на фабриці збрехали. Той хлопець добре проводив час, поки дразнив цю дівчину, Вікі, і здавав інформацію про Алекс. Здається, він ненавидить дівчат.

Гереон кивнув.

— Ти маєш невеликий шанс дізнатися, звідки вона.

— Ось чому я запросила тебе сюди. Ходімо прямо в реє­страційний відділ і переглянемо адреси всіх Райнгольдів у Берліні.

Він виглядав скептично.

— Це якщо вона з Берліна...

— Гереоне, моя ситуація вкрай відчайдушна. Я сама не знаю, чи знайду колись цю дівчину. Тож, будь ласка, зроби мені послугу: не шукай скрізь ложку дьогтю, просто спробуймо! У мене немає іншого варіанта.

— Ти маєш рацію, — кивнув він. — Але хіба ти думаєш, що зможеш вразити Вебера, доставивши цю Алекс до нього додому?

— Принаймні я виправлю свою помилку, чи не так? Крім того, ця дівчина потребує допомоги. Я нечасто бачила стільки відчаю на такому юному обличчі.

— На цій роботі треба вміти вимикати свою симпатію! Бачиш, куди це веде. Такий мудак, як твій начальник Вебер, тільки й чекає, поки ти зробиш таку помилку. Щоб він нарешті міг написати щось негативне у твоїй особовій справі. Він хоче зіпсувати твою кар’єру, він хотів цього із самого початку.

Вона знизала плечима.

— Є також юристи, які думають про мене значно краще.

— Так, але не вони вирішують твою подальшу кар’єру.

«Може, й так, — подумала Шарлі, — може, й так».

Вона загасила цигарку і нічого не сказала.

— Зачекай, — продовжив він, — якщо я правильно розумію, шановному судовому раднику Веберу не треба було надто широко відкривати свого рота. Він не мав права залишати тебе, стажерку, наодинці з цією відповідальністю, поки ти перебуваєш на стажуванні.

— Я знаю. Вебер просто не хотів пропускати зустріч з прокурором. А тим часом я повинна була дізнатися особисті дані дівчини, от і все.

— Це не змінює того факту, що у самого Вебера має бути нечиста совість.

— У кабінеті він таким не виглядав.

— Можливо, — сказав Гереон. — Але як не взяти до уваги те, що сталося вчора? Загиблий поліцейський, стрілянина на алеї Франкфуртер — кого хвилює якась шмаркачка, яка вистрибнула із вікна суду? Я не можу уявити, щоб Вебер робив таку важливу справу з цього польоту, за який він несе спільну відповідальність. Він блефує, він лякає тебе, бо хоче, щоб ти залишила його суд і свою роботу. Не мирися з цим! Не ведися на його блеф!

— Можливо, ти й маєш рацію, — вона зробила ковток чаю й спробувала ще раз посміхнутися. Тепер їй вдалося зробити це повільно, м’язи її обличчя більше не протестували.

— Звичайно, я правий, — сказав Гереон, весело дивлячись на неї. — Тепер допивай і ходімо! У нас є робота!

Коридор перед ним був порожній і темний, лише світло сутінків надворі відбивалося в полірованій підлозі. Поки він ні з ким не зустрічався, більшість людей, які тут працювали, давно розійшлися, а пацієнти вже спали. Йому довелося трохи почекати, щоб потрапити всередину, але тоді все пішло краще, ніж він наважувався сподіватися. Одна за одною під’їхали дві машини швидкої допомоги, які забрали постраждалих у бійці, тоді як цілий гурт родичів, друзів та інших постраждалих під’їхав у таксі та приватних автомобілях і за кілька секунд спричинив штовханину перед відділенням невідкладної допомоги. Ґольдштайн зміг змішатися з цими людьми, це була явно весільна вечірка, і без будь-яких проблем потрапив до приміщення, а потім у непомітний момент, коли сварка знову спалахнула між ворогуючими сторонами, а персонал лікарні мав повні руки роботи, він знову прослизнув повз них і зник за дверима лікарні, що вели в якийсь неосвітлений безлюдний коридор. Через деякий час він знайшов сходовий майданчик і швидко зрозумів, де перебуває.

З цієї точки зору його візит сюди сьогодні вдень був недаремним.

Лікарня була не особливо великою, зовсім не схожою на єврейську лікарню на Проспект-Плейс, де йому видалили апендикс, але це була лікарня з різними палатами, великою кількістю дверей і довгими коридорами, і було б краще, якщо б він міг там зорієнтуватися.

Тож тепер він знову стояв перед дверима з трьома мідними цифрами, і хоча знав, що там вже не була присутня вся родина, а лише старий чоловік, який самотньо лежить у ліжку й, мабуть, вже хропе сам-один під час глибокого сну, він так само неохоче заходив до палати, як і кілька годин тому.

Цього разу в нього не було квітів, зараз він не приніс нічого, окрім «Ремінгтона», вагу якого відчував у внутрішній кишені. Його рука штовхнула вниз ручку, і двері почали з шумом прочинятися. Він знову глянув у коридор — двері до кімнати медсестри все ще були зачинені — і прослизнув у неосвітлену кімнату. Хтось засмикнув штори, але проблиск світла просочувався ззовні, створюючи чіткі контури в темряві. Ліжко стояло біля передньої стіни, і в ньому лежав він — старий зі зморшкуватим обличчям. Табличка на бильцях ліжка підказувала йому, що це людина, яку він шукав, але Ґольштайн знав це заздалегідь. Чоловік не хропів, проте було чути його хрипке дихання. Тоді Ґольдштайн побачив блиск у його очах і зрозумів, що чоловік не спить, як він гадав, а прокинувся й помітив його.

Простирадло хруснуло, коли чоловік у ліжку трохи підняв свою верхню частину тіла, майже непомітно, мабуть, щоб краще роздивитися незваного гостя. Ґольдштайн повільно, крок за кроком наближався до його ліжка. Він відчув ком у горлі. Він не очікував цього, просто не був до цього готовий: вони, мабуть, упізнали його, ці пильні очі на зморшкуватому обличчі. Старий відкрив рота, а потім його губи заворушилися. Він не говорив уголос, але кожен із трьох складів було чітко чути в тиші лікарняної палати. «Авраам». Хоча вони ніколи раніше не зустрічалися, старий упізнав його. Ґольдштайн кивнув і підійшов ближче. Очі, що дивилися на нього і слідкували за кожним його рухом, вже чекали на смерть.

Вони потрапили в «замок» через громадський вхід, а потім одразу попрямували до реєстраційного відділу. Рат почувався так, наче був на шкільній екскурсії, коли він із друзями тинявся в дівочому крилі молодіжного гуртожитку; зрештою, він саме збирався дати цивільній — а такою тепер була Шарлі — доступ до інформації, якого у неї не повинно бути. Це було легше, ніж він думав. Рат показав своє поліцейське посвідчення, і нікого не хвилювало, ким була жінка, що прийшла з ним. Лише службовець, який відповідав за літери від «Л» до «Р», з цікавістю подивився на Шарлі.

— А я вас знаю, — сказав він, і Рат здригнувся. — Знову працюєте з відділом вбивств?

Шарлі продемонструвала чарівну посмішку.

— Тільки тимчасово, — відповіла вона, перш ніж Рат встиг щось сказати, — я маю допомогти інспектору знайти адресу. Родина Райнгольд.

Клерк кивнув і пішов до гігантської шафи з документами.

— Закінчується на «д» чи на «дт»?

— Обидві версії.

Чоловіку не довелося шукати довго. Він витягнув із шафи величезну шухляду, яку поклав на стіл.

— Усі Райнгольди мають бути тут, — сказав він. — З закінченнями на «д» і «дт». Як звати цього доброго чоловіка?

— Ми шукаємо жінку, — сказав Рат. — Точніше: дівчину.

— Неповнолітню? — службовець виглядав скептично. — Це ускладнює справу, — він погортав індексні картки. — Бачите ось це? У верхній частині карток зазначені лише імена голів домогосподарств. Діти та дружини окремо не вказані. І чи справді там записані всі діти, я не впевнений.

Рат зітхнув, а Шарлі одразу взялася до роботи. Як виявилося, в Берліні проживало рівно 97 сімей з прізвищем Райнгольд. Якщо додати ще й тих, хто писав своє прізвище з літерами «дт», то навіть більше сотні. Рат не міг приховати свій скептицизм.

— І ми маємо знайти дівчину на ім’я Алекс? — запитав він, але Шарлі це не налякало, вона вже читала першу картку.

Вони знайшли рівно п’ятьох Райнгольдів і одного Райнгольдта, в родині яких були Алекса, Александра або Алексія.

— І ви навіть не можете бути впевнені в тому, чи справді у всіх батьків тут зареєстровані їхні Алекси? — сказав Рат. — Хочеш відвідати всіх Райнгольдів у Берліні? Удачі!

Шарлі не відповіла. Вона вже знову гортала картки й починала сортувати далі.

— Що ти робиш? — запитав Рат.

— Думаю, що вона зі Сходу, з Фрідріхсгайна чи Ліхтенберга. Якщо почати з цих адрес, то перевіряти набагато менше.

Всього залишалося ще близько дюжини. Рат спочатку подумав, що вона жартує, коли Шарлі почала говорити про те, що сьогодні перегляне всі адреси, але потім зрозумів, що вона налаштована серйозно.

— Вже половина на сьому, — запротестував він, — люди вечеряють, а за кілька годин ляжуть у ліжко!

Вона нічого не сказала, її погляд був достатньо красномовною відповіддю для нього і придушував будь-який протест в зародку. Рат зітхнув і витяг олівець. Тоді він почав переписувати перші адреси з картки у свій блокнот.

— Гаразд, — сказав він, — але тоді ми розділимося, щоб перевірити їх швидше.

Шарлі посміхнулася йому, і Рат знову зрозумів, що зробив би все заради цієї посмішки. І пошук адрес був найлегшим заняттям.

На вулиці перед лікарнею його зустрів несподівано сильний вітер, який пронизав до кісток. Проте він відмовився від таксі. Він не міг зараз впасти на оббивку автомобіля, він почувався занадто неспокійно для цього. Ходьба допомагала. Ходьба завжди допомагала. Ґольдштайн витягнув із пачки цигарку «Кемел». Вітер перетворив запалювання цигарки на гру в терпіння, лише піднявши комір пальта для захисту від вітру, йому вдалося це зробити. Він поклав запальничку назад до кишені й пішов далі.

Очі старого все ще дивилися на нього. Очі людини, яка знала, що скоро помре, і яка знала, що це знання не зможе його збентежити. Скільки людей не розуміли, що їхній час настав? А коли вони це зрозуміли, то не хотіли в цьому зізнаватися, трималися за життя до кінця. Більшість людей просто не очікували смерті, і коли вона неминуче приходила, в їхніх очах не залишалося нічого, окрім чистого й порожнього здивування та жахливого усвідомлення того, що все скінчилося.

Ґольдштайн дійшов до Бадштрасе. За рестораном, де він щойно сидів і чекав, дорога вела через маленький, абсолютно прямий струмок. Він зупинився на мосту, ще кілька разів затягнувся цигаркою, а потім жбурнув її в чорну воду. На вулиці все ще було багато руху. Незважаючи на свою назву, вона зо­всім не нагадувала модний курорт. У шитому на замовлення костюмі Ґольдштайн був там одним із модних винятків. Літнє пальто закривало його, тож він не виглядав у цьому місці занадто стильно. Він засунув руки до кишень пальта й пішов за потоком перехожих.

Біла літера «М» на синьому фоні здалеку світила крізь ніч. Станція метро мала надземний вестибюль; елегантна сучасна цегляна будівля зустріла його яскравими неоновими вогнями. Він вивчив план лінії і побачив, що поїзд прямує на південь. Жодної черги в касі. Ескалатор вів глибоко під землю. Ґольдштайн дістався донизу, а тоді обернувся. У дальньому кінці він розгледів чорну постать, яка щойно спустилася сходами, і спочатку подумав, що його уява грає з ним якийсь жарт. На сходах стояв «чорний капелюх» і повільно плив униз, з такою ж рівномірною швидкістю, як і всі тут. Старий єврей, який нагадував йому його батька, чиє волосся теж посивіло. Що ж, усе було не так вже й незвичайно, єврейська лікарня зовсім поруч, але чоловік, який так повільно плив унизу, здавався йому привидом, діббуком{46}, привидом Натана Ґольдштайна, який прийшов відвідати сина.

Внизу на платформі він втратив з поля зору «чорного капелюха» і почав вірити у те, що це справді був привид. Але потім чорна фігура з’явилася знову, ніби допливла вниз, і, досягнувши дна, ступила шкутильгальний крок, такий же дивний шкутильгальний крок, як колись робив Натан Ґольдштайн. Роблячи нескінченну кількість таких маленьких кроків, його батько двічі на день проходив через Вільямсбурзький міст до швейної фабрики Грінберга в Нижньому Іст-Сайді й назад. «Чорний капелюх» багато в чому нагадував його мертвого батька, за винятком одного: Натан Ґольдштайн ніколи б не сів на потяг, він був занадто скупий для цього. Або просто занадто бідний.

Старий єврей зупинився приблизно на середині платформи. Він здавався відокремленим від навколишнього світу, від рекламних щитів, від електричного світла, а найбільше — від людей, які чекали поруч із ним на свій потяг.

Ґольдштайн спочатку навіть не помітив чотирьох чоловіків у коричневому одязі, хоча вони сміялися й розмовляли надто голосно. Він озирнувся.

Мабуть, вони спустилися ескалатором за хвилину після єврея, четверо почервонілих від алкоголю чоловіків, які саме наздоганяли чоловіка з пов’язкою на обличчі, який демонстративно повертався до них спиною і який, як Ґольдштайн і старий єврей, певно, вийшов із лікарні. Четверо були одягнені в одноманітні сорочки кольору нездорової діареї, військові кашкети відповідного коричневого кольору, і кожен носив червону пов’язку на лівій руці. Спочатку Ґольдштайн подумав, що вони комуністи, Маріон сказала, що вони нібито були в цьому районі, але потім він упізнав чорний хрест у білому колі, хрест із гачками, символ, який Ґольдштайн кілька разів бачив у цьому місті, але не пам’ятав, де саме. «Чорний капелюх», здавалося, одразу впізнав цей знак та уніформу: він непомітно відійшов від чотирьох чоловіків, повільно й ненав’язливо, без жодного шкутильгального кроку, протиснувся на другий кінець платформи. Інші люди, які чекали потяг, також помітили прибулих, але ніхто не хотів цього показувати, усі зосередилися на тому, щоб мати вигляд якомога більш непомітний та нецікавий.

Ґольдштайн зупинився, і сорочки лайнового кольору проштовхнулися повз нього, здавалося, не помічаючи всіх атмо­сферних змін, які вони спричинили. Їхній алкогольний перегар відчувався навіть у затхлому повітрі метро. Вони вже пройшли повз нього, коли він почув, як один із чоловіків крикнув:

— Так, а що тут у нас?

Чоловіки в уніформі зупинилися, їхні крики та сміх зник­ли, як остання дощова вода в яру, як і останні тихі розмови на пероні.

— Хтось тут заблукав? Я думав, що це арійська платформа!

Інші в коричневих сорочках засміялися. Інші перехожі витріщалися у свої газети або на носки черевиків. Старий єврей покинув спроби бути невидимим.

— Можливо, ми маємо вказати бідоласі правильний шлях!

Це не було схоже на добрі наміри бойскаутів. Єврей відновив свій колишній швидкий крок і цілеспрямовано попрямував до ескалатора в дальньому кінці платформи.

— Гей ти! Батьку, — знову покликав представник «коричневих сорочок», — ми звертаємося до тебе! Зупинися зараз же.

Але «чорний капелюх» не зупинився, навіть не обернувся. Четвірка у коричневих сорочках повільно почала бігти.

— Гей, Іцигу{47}, — кричали вони вслід чоловікові, що тікав, — гей, зупинися, коли з тобою розмовляють німці!

Єврей вже дійшов до ескалатора. І на цьому він теж не зупинився, а сходинку за сходинкою піднімався вгору, від чого швидко зник з поля зору Ґольдштайна. Четверо чоловіків уже підійшли до сходів. Ейб, здається, був єдиним, хто бачив цей інцидент, всі інші продовжували дивитися в свої газети або просто в землю. Лише коли прибув потяг, вони підняли очі й склали газети. Двері відчинилися, і зайшли перші пасажири. Ніхто не вийшов; потяг починав свій шлях тут і мав не відходити з платформи ще кілька хвилин. Ґольдштайн подивився на відчинені двері вагона, що чекав, потім перевів погляд на ескалатор, який невпинно котився вгору, хоча наразі туди нікого було транспортувати.

Рат піднявся ескалатором зі станції метро й закурив. Йому дістався схід. Поки Шарлі перевіряла п’ять родин, де насправді була зареєстрована дівчина на ім’я Алекс, Рат мав працювати зі списком Райнгольдів у Фрідріхсгайні. Перш ніж знову вийти з-під землі на Штраусбергерплац, він знову перевірив свій блокнот. Перша адреса була на Андреасштрасе, недалеко звідси.

У своєму рішучому розкаянні Шарлі нагадала йому про той день майже рік тому: день, коли вона провалила іспит. Не склала іспит — вислів, якого насправді не існувало в її світі. Навіть тоді вона знайшла розраду в роботі на самоті, вона просто сіла і зробила другу спробу. «Так тяжко, дівчинко моя», — подумав він, коли все почалося знову, і вона сиділа над книжками до пізньої ночі. Він відчував до неї величезну любов у ті години, коли міг дивитися на неї так, що вона цього не помічала. І водночас її наполегливість, що межувала з упертістю, налякала його. Ось і зараз вона була сповнена рішучості виправити свою помилку, і не заспокоїться, поки не зробить це.

Він пішов вулицею Андреасштрасе й подивився на номери будинків. Ця територія не викликала приємних спогадів. Недалеко, на будівельному майданчику на Коппенштрасе, де давно стояла нова будівля, у Рата відбулася жахлива суперечка з Йозефом Вільчеком, дрібним шахраєм, від тіла якого йому потім потрібно було позбутися. Цю справу він поклав до «мокрих риб», нерозкритих справ, після того як саботував розслідування вбивства таким чином, щоб ніхто не зміг пояснити обставини смерті Вільчека. Принаймні він так думав. Доки Йоганн Марлоу випадково не згадав у розмові прізвище Вільчек. Це була одна з причин, чому Рат не зміг відмовити гангстеру в його бажанні, навіть не бажаючи шукати Рудого Г’юго. Принаймні, і Рат віддав у цьому належне Йоганну Марлоу, це була перша спроба за майже два з половиною роки використати інспектора для своїх цілей. Поки що все було навпаки: одного разу це Рат попросив Марлоу про послугу. І відтоді він мав перед ним ще більшій борг.

Він озирнувся. Той бар, у задній кімнаті якого Доктор М. планував зустрітися з Г’юго Ленцом у понеділок увечері, проте марно чекав на нього, мабуть, був зовсім поруч. Справді, це не та місцевість, де Шарлі зараз варто було б гуляти одній.

На Лангенштрасе мерехтлива неонова вивіска боролася з настанням темряви. «Передпокій купідона». Це була кнайпа. Для кримінальної тусовки вона справляла доволі пристойне враження. Можливо, саме так і мала виглядати кнайпа, де часто бував Йоганн Марлоу.

Рат зупинився. Він подивився на свій список адрес, а потім на вивіску бару. «До біса, — подумав він, кладучи блокнот назад у кишеню, — Райнгольди Шарлі можуть зачекати». Він кинув сигарету в стічну канаву й попрямував у бар.

Старий єврей не встиг вибратися з будівлі вокзалу, його вже наздогнали та загнали в кут. Двоє чи троє перехожих озирнулися, раптово поспішаючи спуститися на платформу, а касир схилився над касою й ніби перераховував здачу. Ґольдштайн щойно зійшов з ескалатора в хол і побачив, як губи єврея ворушаться під білою бородою, ніби він бурмотів молитву. Потім він перестав бурмотіти й відкрив рота.

— Чи не можете ви відійти вбік, щоб я міг повернутися до метро, — ввічливо сказав він.

— Воно тільки для німців, — сказав червонопикий з найбільшим ротом, той, хто першим почав цю гру, трохи товстуватий чоловік, і постукав пальцем по грудях єврея. — Хто тобі сказав, що ти можеш їздити потягом?

— У мене є квиток, — сказав «чорний капелюх», витягуючи квиток з кишені, наче люди в уніформі були інспекторами.

— Хіба ти недочуваєш? Тільки для німців! Йди пішки!

Це сказав уже не ватажок лайнових сорочок, а один з його худорлявих друзів. Він сильно штовхнув єврея, і той наштовх­нувся на руки товстого ватажка.

— Гей, Іцигу! Не торкайся мене! — червонопикий відштовх­нув старого так, що той не встояв на ногах, і струсив уявний бруд зі своєї сорочки.

— Ну, що ж, — сказав сухорлявий чоловік і сухо, але відчутно болісно ляснув по руці «чорного капелюха», який усе ще тримав свій квиток, — ти не хочеш вибачитися перед паном шарфюрером{48}?

Очі єврея перелякано бігали туди-сюди, від одного до іншого.

Цього було досить. Ґольдштайн вирішив втрутитися.

— Чому б вам просто не відпустити цього чоловіка додому? — запитав він голосно.

Чотири пари очей втупилися у нього. Ґольдштайн запалив «Кемел» якомога спокійніше, наче йому не було чого боятися чотирьох головорізів. На мить вони фактично втратили дар мови, дивлячись один на одного, а потім на чоловіка з цигаркою. Такого з ними, мабуть, ще ніколи не траплялося.

— Хто тут ризикує отримати розпухлу губу? — спитав червонопикий, який першим повернув собі здібність говорити.

Ґольдштайн шукав достойну відповідь. Він хотів як слід образити цих чотирьох покидьків, але не бажав провокувати бійку; він просто хотів, щоб вони залишили «чорного капелюха» у спокої.

Поки погляд його мучителів був звернений на Ґольдштайна, єврей кинувся праворуч, зробив напрочуд швидкий подвійний розворот і вже втік з будівлі. Четвірка здивовано дивилася йому вслід.

— Поговоримо з тобою пізніше! — червонопикий шарфюрер пригрозив кулаком Ґольдштайну, що здалося трохи комічним, а потім вийшов услід за своїми трьома друзями на вулицю.

— Авжеж, козел, — прогарчав Ґольдштайн і вирушив за ними. Він втрутився, тепер він у грі. Коли він вибрався нагору, єврей уже перетнув вулицю. Його переслідувачі почекали, поки червонопикий наздожене його, а потім розділилися і теж перетнули вулицю, затиснувши старого з двох сторін. «Чорний капелюх» зиркнув праворуч і ліворуч, а потім повернувся до парку, який вимальовувався позаду нього, — стіна листя, освітлена вуличними ліхтарями, і лише темрява позаду неї.

Вони загнали його в кут.

Ґольдштайн, якому в дитинстві казали ніколи не ходити через парк МакКаррен, коли настали сутінки, не мав жодного уявлення, чому чоловік це зробив, можливо, дерева нагадали йому галицькі ліси{49}, чи він просто сподівався, що зможе сховатися там у кущах, але старий зник у темряві між двома самшитами. На якусь мить «коричневі сорочки» тупо дивилися з вулиці, а потім стрибнули за ним.

— От лайно! — вилаявся Ґольдштайн і став на бордюр. Йому довелося пропустити три-чотири машини, щоб перетнути вулицю.

Які джунглі! Єврей кинувся у глиб парку, його переслідувачі швидко покрокували за ним. Ґольдштайн вирішив піти гравійною стежкою, принаймні тут хоча б були ліхтарі.

Чоловік курив у машині. Рат помітив його, коли виходив з кнайпи. Там він дізнався небагато, але принаймні вони купили йому пива. Власник кнайпи, очевидно, за інструкцією Марлоу, показав Рату простору кімнату за їдальнею і туалетами. Три квадратні барні столи, які там стояли, ідеально підходили для ігор у скат{50}, але їх також можна було використовувати для конференцій або великих банкетів, якщо зіставити разом. Найпомітнішим був письмовий стіл. Коли Рат побачив там телефон, то одразу зрозумів, що стоїть в одному з численних кабінетів Йоганна Марлоу. Г’юго Ленц мав з’явитися тут учора ввечері. Учора опівдні Рудий Г’юго востаннє відвідав зал «Купідона», і відтоді хазяїн його не бачив. Він нібито не знав жодних уподобань чи особливостей чоловіка, лише його пристрасть до ставок на коней: він регулярно відвідував іподром в Карлсгорсті{51}. Припущення Рата про те, що «Північні пірати» могли перехопити та викрасти Г’юго Ленца перед «Купідоном», власник кнайпи спростував: «Пірати» були надто боягузливі, щоб навіть ступити у Фрідріхсгайн.

Але чоловік, схоже, помилився.

Рат перетнув вулицю, не звертаючи уваги на автомобіль і його пасажира. Але коли він опинився поруч, то відкрив пасажирські двері й сів усередину. Чоловік за кермом дивився на нього широко розплющеними очима.

— Гей, — сказав він, — це вам не таксі.

Рат витяг свій поліцейський жетон. Чоловік хотів відкрити двері, але тут відчув на скроні холодний ствол «Вальтера» й завмер.

— Не рухайтеся, — сказав Рат. — І, будь ласка, зачиніть двері.

Чоловік послухався.

— Джонні, — сказав Рат. — Знову на свободі?

— Ми знайомі?

— Як давно це було. Поліція моралі. Бруно Вольтер.

Здавалося, що Джонні так сильно намагався його пригадати, що вертикальна зморшка на його лобі могла б утримати монетку.

— Ти був викидайлом, чи не так? — продовжив Рат. — Хіба не ти зробив кар’єру, спостерігаючи за ворожими кварталами?

— А вам хіба дозволено так зі мною поводитися?

— Мені байдуже, я просто зроблю це і все, — Рат трохи сильніше притиснув дуло «Вальтера» до його скроні. — Ти один із «Північних піратів», чи не так?

— А ви — поліцейський, що вийшов із того сараю «Бероліни». Як мені це розуміти?

— Тобі не потрібно нічого розуміти, тобі поставили питання, на які потрібно відповідати, це зрозуміло?

Чоловік кивнув.

— Г’юго Ленц зник, — сказав Рат. — І є чимало людей, які вважають, що це «Північні пірати» змусили його зникнути. Скільки вечорів ти тут сидиш? Ти слідкував за Рудим Г’юго і навів на нього своїх?

— Своїх? Навіщо нам це робити?

— А навіщо ламати спину наркоторговцю? Навіщо розводити багаття в газетному кіоску?

— Ми просто повертаємо те, що «Бероліна» забрала в нас.

— І йдете по трупах.

— Це ми йдемо по трупах? Хай йому грець, комісаре, я сиджу тут, тому що Руді Гьоллер зник. Лапке вважає, що це «Бероліна» вбила його.

— Щура Руді?

Джонні кивнув.

— Але ми розберемося самі, нам не потрібно залучати поліцаїв.

— І чому, на вашу думку, за цим стоїть «Бероліна»? Наскільки я знаю, це не якийсь щурячий клуб, який вбиває інших людей. «Бероліна» дотримується кодексу честі.

— Ну, Рудий Г’юго чи інші члени його клубу не бруднять свої руки, можливо, так і є. Але ж ви повинні знати, хто зараз у місті...

— Не кажи загадками.

— Що, на біса, ви, поліцаї, взагалі чуєте? Ви хіба не чули, що в місті з’явився американський вбивця? Хто його замовив? Хто може йому платити? Вже точно не «Північні пірати». Можливо, вам варто ще трохи поспілкуватися з чесними джентльменами із «Бероліни».

— Чим, як ти думаєш, я щойно займався? — Рат показав на кнайпу. — «Північним піратам» там приписують різні брудні справи. У будь-якому разі тобі краще переконатися, що ніхто з них не помітить, як ти тут вештаєшся.

Рат відчинив двері.

— І ще одне. Передай своєму босові, що ми не бажаємо, щоб тут, у Берліні, розпочалася війна кримінального світу. Скажи йому, щоб він зберігав спокій, інакше повернеться до в’язниці, не встигне й оком змигнути.

За конусами світла від ліхтарів усе було чорне й темне. Вітер шелестів у вітті дерев, а під ногами хрустів гравій. Він не зустрів жодної душі. Він майже думав, що він — єдина людина в цій нічній глушині, коли почув крик.

Крик болю.

Він прислухався, але брязкіт електрички по коліях, що були недалеко, заглушив усе інше, навіть шелестіння дерев. Ґольдштайн наосліп пішов у напрямку, звідки, як йому здалося, долинув крик. І тут він побачив їх.

Вони стояли на маленькій галявині, усі четверо; «чорний капелюх» опинився посередині. Ґольдштайн розпізнав їхні обриси у світлі від ліхтаря та довгі тіні на траві. Єврей намагався втекти з галявини.

— Чого ви, шкоціми{52}, не відпустите собі старого з миром, — докоряв він їм.

— Коли спілкуєшся з німцями, говори німецькою! Це Німеччина!

Один із трьох худих «коричневих сорочок» зробив крок уперед і знову вдарив єврея ногою. Старий охнув і зігнувся, хапаючи ротом повітря. Здавалося, що удар потрапив йому прямо в живіт. Другий вдарив його в підборіддя, і старий упав навзнак, а його капелюх впав на траву.

Ґольдштайн зійшов із гравійної доріжки на м’який газон, його кроків уже не було чутно. Чоловіки були настільки захоп­лені своєю жертвою, що навіть не помітили прибулого. Товстун порався зі своєю ширінькою.

— Дайте трохи місця, хлопці, я хочу помочитися.

Інші засміялися й відійшли вбік. Єврей, що лежав на землі, не ворухнувся, було чути лише його стогони. Товстун щойно витягнув свій член зі штанів, коли Ґольдштайн підвищив голос. Він був щасливий, що більше не потрібно бути обережним у виборі слів. Тепер вони могли отримати те, на що заслуговують!

— Ну ви й лайнові сорочки, — обізвався через галявину. — Хто насрав на вашу уніформу, що вона стала такою коричневою?

Усі четверо обернулися, тільки старий був зайнятий собою. Товстун з великим ротом тримав член в руці і тупо дивився в темряву. На їхніх обличчях можна було прочитати більше шоку, аніж здивування, але враз вони розслабилися.

— Не вірю власним вухам, — сказав червонопикий, все ще стоячи з розстебнутими штанями. — Чи хтось втомився від свого життя?

— Це той нещодавній балакун!

— Я думаю, що це іноземець, він не знає, з ким має справу, йому потрібен гарний урок.

— Я точно бачу, з ким маю справу: з боягузливими мамзерімами{53}, які учотирьох нападають на старого. І я навіть знаю, що в одного з них великий живіт і маленький член. Чи не так, червонопикий? Сховай свого малюка, перш ніж загубиш його у темряві!

Товстун засунув член назад у штани й несамовито возився з ґудзиками. Старий єврей знову підвівся, він стояв на колінах на галявині й, здавалося, міркував, блювати чи ні. Четвірка повністю звернула свою увагу на Авраама Ґольдштайна.

— А ти все ж таки єврей, чи не так? Те, як ти розмовляєш!

— Наплювати, хто він такий, Штефане, у будь-якому разі йому потрібно вкоротити язика.

— Так воно і є: любиш поплескати губами, зараз швидко отримаєш великі губи!

Троє чоловіків підійшли до нього, поки їхній ватажок усе ще залишався на задньому плані й намагався впоратися зі штанами, які він надто швидко намагався застібнути. Чоловік, якого товстий назвав Штефаном, стояв перед Ґольдштайном і дивився на нього.

— Ти зовсім не виглядаєш як єврей, — сказав він. — Я не знаю, навіщо тобі втручатися, все одно це була помилка.

Ґольдштайн жбурнув цигарку в траву.

— Фак ю{54}, — сказав він, засовуючи руки в кишені пальта.

— Ми в Німеччині, — сказав Штефан, — а в Німеччині розмовляють німецькою. Зараз ми вас цього навчимо.

Ґольдштайн пильно стежив за худим чоловіком і побачив, як той непомітно змахнув правою рукою. Перш ніж той встиг його вдарити, він врізався своїм чолом у ніс чоловіка. Штефан закотив очі й упав на землю, з його носа бризнула кров. Залишилося троє.

— Ну як? — запитав Ґольдштайн. — Це ви розумієте? Чи для цього вам теж потрібен перекладач?

До товстуна нарешті повернулася здатність розмовляти.

— Ми не просто розуміємо цю мову, ми нею розмовляємо, — сказав він. — Покажи йому, Ґерде!

Чоловік на ім’я Ґерд, мабуть, був тим, хто щойно одягнув кастет на свої пальці.

— Зі мною таке не пройде, мудаку, — сказав він, — ще й без попередження, так нападають тільки боягузи.

— Гаразд, цього разу із завчасним попередженням, — Ґольдштайн витягнув свій «Ремінгтон» з кишені пальта. — Ще один крок, і ти отримаєш дірку в своїй модній уніформі!

Ґерд зупинився на середині свого руху вперед і невпевнено втупився в ствол пістолета. Тоді він спробував відновити втрачену в собі впевненість, звертаючись до червонопикого.

— Поглянь на це, Ґюнтере, у нього є пістолет. Здається, у нас нічого подібного нема.

— На твоєму місці я б краще його прибрав, — сказав червонопикий Ґюнтер. — Якщо ти думаєш, що СА{55} буде ходити зовсім беззбройною у такому комуністичному кварталі, як цей, то ти помиляєшся.

— Мушу вас попередити. Якщо хтось із вас вирішить витягти з кишені щось, що хоч віддалено нагадує пістолет, у вас теж буде дірка в сорочці.

Мабуть, Ейб приділяв занадто багато уваги ватажку та кастету Ґерда, бо не звертав уваги на третього. Помітивши краєм ока якийсь рух, він відчув міцну хватку на своїх руках. Незважаючи на те, що він очікував усього, він був заскочений зненацька, втратив рівновагу і впав на землю разом зі своїм нападником. «Ремінгтон» вистрілив, і він почув чийсь крик.

— Ні, моя нога!

Коли вони впали на землю, міцна хватка на мить послабилася, і Ґольдштайн вдарив нападника у скроню своєю правою рукою з «Ремінгтоном» на повну силу. Цього було достатньо. Чоловік був поза грою.

І не тільки це. Ґерд сидів на галявині біля непритомного Штефана, він тримав свою праву ногу лівою рукою і правою, на якій все ще був кастет. Кров сочилася між його пальцями темними блискучими лініями й капала на землю.

— Прокляття, моя нога! — закричав він. — Що ти наробив, недоумку?!

Ґольдштайн подивився на товстуна, але той усе ще стояв осторонь і не зробив жодного руху, щоб підійти ближче. Ґольдштайн звівся на ноги, готовий зустріти наступну атаку.

Але товстун зупинився.

— Отже, — сказав він, — тепер усе буде інакше. Геть зброю!

Ґольдштайну здалося, що він недочув, а потім побачив «Люгер» у руці чоловіка, готовий до стрільби.

— Я тебе попереджаю, — сказав Ґюнтер, — я хороший стрілець. Кидай пістолет.

Ґольдштайн знизав плечима.

— Знаєш, у таких ситуаціях не має значення, хто кращий стрілець.

— Це чого? Що ж тоді має значення?

— Має значення те, хто вміє зберігати холодний розум.

— Опусти пістолет! Кидай його негайно!

— Розумієш, ось це я і маю на увазі. Ти занадто нервовий, твій голос занадто гучний. Твоя рука ось-ось почне тремтіти від хвилювання. Як ти тоді збираєшся прицілитися?

— У такого великого мудака, як ти, я вже точно влучу!

— Але твоя проблема в тому, що ти навіть не хочеш у мене стріляти. Ти не можеш це зробити, ти до цього не готовий. Інакше ти б давно вже це зробив.

Тепер «Люгер» почав тремтіти.

— Стріляй, нарешті, — крикнув Ґерд, — добий його! Ця свиня поцілила мені в ногу! Це самооборона!

Ґюнтер вже відходив, але «Люгер» усе ще тримав у своїй руці.

— Мені здається, настав час для невеликого попередження, — сказав Ґольдштайн, киваючи на «Люгер». — Я раджу тобі кинути зброю, інакше я вистрілю в твою руку. Ти коли-небудь думав, яким незручним і незграбним може бути життя без правої руки?

Паніка в очах товстуна зростала. Втекти чи напасти? Що тут було правильним рішенням? Зрештою він опустив «Люгер», розвернувся й утік.

— Гарний у вас командир загону, — сказав Ґольдштайн скиг­лію Ґерду, який все ще оплакував втрату кількох пальців на ногах. — Просто покинув вас усіх тут!

Штефан застогнав і повільно потягнув руку до свого закривавленого носа. Доторкнувшись до нього, він голосно скрикнув і відразу прийшов до тями. Третій теж потихеньку отямився.

Усі троє витріщилися на нього. Ґерд, цей бандит з простреленою ногою, на його очах справді стояли сльози, і він виглядав досить засмученим.

— Я не знаю, що ви собі думали, — сказав Ґольдштайн, — можливо, чекали, що це буде якийсь пікнік чи щось подібне. Але ви помилялися. Ви всі отримали кілька синців...

— Синців?! — заголосив Ґерд. — Але моя нога!

— ...але я раджу вам одне: котіться звідси у пекло, поки я не передумав.

Штефан та інший чоловік в уніформі звелися на ноги, Штефан швидко глянув на кульгавого, а потім вони зникли, кожен в своєму напрямку. Ґольдштайн став перед Ґердом.

— Ти чуєш ногами? Це стосується і тебе.

Чоловік із кастетом заридав.

— Моя нога! Як я маю тепер ходити?

— Мені наплювати. Спробуй стрибати чи повзти. — Сльози діяли Ґольдштайну на нерви. Маленький Ґерд хвилину тому ладен був розтрощити йому щелепу кастетом, а тепер поводився, як першокласник, який щойно пізнав всю серйозність життя на шкільному подвір’ї. Він показав плаксію «Ремінгтон». — У будь-якому разі на твоєму місці я б пострибав, якщо ти не хочеш ризикувати ще однією ногою, мудаку.

Чоловік голосно закричав від болю, коли вперше став на ліву ногу. Потім він переніс свою вагу на п’яту, і, здавалося, це спрацювало. Він повільно пошкутильгав до конуса світла, поки не дістався стежки. Він трохи перепочив на лавці в парку, перш ніж шкутильгати далі.

Ґольдштайн підійшов до старого єврея й простягнув йому його чорний капелюх. Старий виглядав трохи пом’ятим, а під його білою бородою з’являвся густий синець, але загалом він добре пережив цю ситуацію.

Ґольдштайн простягнув йому руку.

— Підіймайтеся, батьку, — сказав він, допомагаючи напрочуд легкому чоловікові знову підвестися. Він струсив бруд і травинки зі свого каптана і подивився на свого рятівника, як на месію, однаково з недовірою та захопленням.

— Щоб ми одразу зрозуміли один одного, — сказав Ґольдштайн, — мене не існує, ви мене ніколи не бачили!

— Але я вас бачив! — старий ніби й не чув його. — Ви стоїте прямо тут.

— Але насправді я десь в іншому місці.

— Ви тут і ще десь? Хто ви такий?

— Для вас я архангел Михаїл, якщо вам конче потрібне якесь ім’я. Отже, почнемо спочатку: цього ніколи не було! З вами нічого не сталося. Я зараз відведу вас додому до вашої родини, і ви забудете всю цю історію, добре?

— Дуже дякую вам, — сказав старий. — Але вам не слід було стріляти, — він похитав головою. — Стріляти неправильно.

Ґольдштайн більше нічого не сказав. Сперечатися з упертими євреями такого калібру було марною тратою часу, він знав це зі свого досвіду. Він подав руку старому і повів його на гравій.

— А ви чули історію про старого ребе Занновіча з Лубовіце? — запитав старий, проте зовсім не чекав відповіді. Ґольдштайн закотив очі й прислухався. Насправді він, мабуть, вже чув цю історію раніше, багато-багато років тому.

Новий місяць виявився багатим на події. Вайс запросив усіх представників вищих чинів кримінальної поліції, всіх-всіх, починаючи від інспектора, до великої конференц-зали. Рат завчасно отримав цей наказ, а тоді дав Ґрефу повідець Кірі, відправив помічника інспектора в «Ексельсіор» і пригостив себе кавою в їдальні. І ось він вже стояв у натовпі, що утворився перед входом до зали, де було кілька знайомих облич з інспекції, Вільгельм Бьом, наприклад, зі свіжою засмагою, отриманою під час відпустки. Рат дав би цьому кремезному старшому інспектору ще кілька днів відпустки, навіть цілий достроковий вихід на пенсію з повною зарплатою, але цього тижня бульдог Бьом вчасно повернувся на роботу. Рат тримався на безпечній відстані, стоячи поруч із деякими офіцерами з відділу боротьби з наркотиками, які пліткували про Артура Небе, свого колишнього боса, якого Вайс призначив начальником відділу пограбувань лише кілька тижнів тому. Амбітного Небе колеги не любили, його вважали учнем Бернгарда Вайса, а людям, яких нібито чи насправді просував вгору кар’єрними сходами якийсь начальник, було нелегко в «замку». Рат, якого вважали фаворитом тодішнього начальника поліції Цьоргібеля, коли ще був новачком, міг би заспівати з цього приводу сумну пісню.

Один за одним працівники відділу боротьби з наркотиками проштовхнулися крізь подвійні двері, і Рат разом з ними зайшов у зал, знайшов місце в задньому ряду й сів. Повітря вже було настільки густим, що його можна було різати ножем, більшість колег вбивали час очікування за цигаркою, ніхто навіть і не думав відчиняти вікно. Рат піддався стадному інстинкту та своїй звичці й розкрив нову пачку «Оверштольц».

Він понюхав свіжий тютюн, перш ніж запалити сигарету, і подумав про минулу ніч, яка закінчилася тим, що вона, змирившись, курила в його квартирі на Луїзенуфер, виснажена після довгих годин марних пошуків потрібної адреси. Звісно, Шарлі не знайшла дівчину, хоча вона обійшла весь свій список. Рату довелося чекати її в квартирі понад годину, і він уже почав хвилюватися, коли ключ від квартири нарешті повернувся в замку, і незабаром після цього в дверях з’явилося її розчароване обличчя. Рат запропонував відкласти цю справу до наступного дня, і Шарлі відповіла стомленим виснаженим кивком.

Проте його телефонний дзвінок до служби у справах неповнолітніх відразу після пробудження, який він фактично пообіцяв сам собі, виявився марним і не зміг заспокоїти його нечисте сумління. Той факт, що Шарлі, втомлена і примирена із ситуацією, повірила в його надумані виправдання, присоромив його більше, ніж самі виправдання. Він відвідав лише одну родину Райнгольдів зі свого списку та почув від обуреної жінки, що в неї немає ніякої дочки на ім’я Алекс або Александра. За чотирма іншими адресами, як він пояснив Шарлі, і вона в це повірила, йому ніхто не відчинив двері.

І тоді його незавершений список цього ранку став її останньою надією. Майже з вдячністю вона вирвала сторінку з його записника, яка свідчила про його невиконання обіцянки. Він більше нічого не сказав, особливо свої справжні думки про те, якими безнадійними він вважав її пошуки.

Шепіт, що заповнив велику конференц-залу, раптом став затихати і згодом зовсім затих. Рат підвів очі. Віцепрезидент поліції з серйозним виглядом вийшов на трибуну. Рат кинув сигарету на кам’яну підлогу й загасив її носком черевика. Доктор Вайс тримався за кафедру й чекав. Тільки коли в залі стало зовсім тихо, він підвищив голос.

— Я викликав вас сюди, — почав він, озираючись, — з причини, яка настільки ж актуальна, наскільки й сумна. Більшість із вас вже про неї чули. — Потім Вайс описав учорашні зіткнення на алеї Франкфуртер, які з його вуст звучали більш фактично та спокійно, ніж їх описувала Шарлі. І, звичайно, він не сказав жодного слова про вуличну дівчину, яка своєю втечею з районного суду Ліхтенберга зрештою завдячувала заворушенням та їхнім наслідкам. Вайс просто перерахував факти: демонстрація безробітних посеред комуністичного району; раптом ситуація змінюється; поліцію, що прибула на місце, зустрічає залп із сорока пострілів; сержант, який кидається на демонстрантів у першій поліцейській лінії, отримує поранення в груди, падає й невдовзі помирає.

— Знаєте, панове, — сказав Вайс, і в його голосі залунали сталеві нотки, — сержант Еміль Куфельд — не перший і не єдиний офіцер поліції, який віддав своє життя, виконуючи нашу важку роботу, і він, як варто побоюватися, мабуть, не останній. І я думаю, що говорю від імені всіх нас, що ми, його колеги, ніколи не забудемо його, — Вайс зробив паузу й озирнувся на стурбовані серйозні обличчя. — Панове, — продов­жив він, — а тепер я хочу попросити вас встати і вшанувати пам’ять нашого загиблого колеги Еміля Куфельда хвилиною мовчання.

Сотні ніжок стільців зашкрябали підлогою, а потім у залі стало тихо, майже моторошно тихо. Усі відчули, що ця хвилина мовчання не була пустою, безглуздою церемонією. Це стосувалося кожного з них особисто. У цьому місті були люди, які ставилися до поліцейських як до чесної здобичі. Усім відома та засуджувана зарозумілість кримінальної поліції по відношенню до поліції охорони правопорядку у багатьох випадках, звичайно, була більшою за прості упередження, проте у той момент вона зовсім не відчувалася. Коли справа стосувалася настроїв у місті, ворожнечі, яка траплялася дедалі частіше і ставала все жорстокішою, то всі вони були в одному човні, незалежно від того, були вони в уніформі чи в цивільному одязі. Рата ніколи не приваблювала поліція охорони правопорядку, і їхня уніформа завжди була для нього огидною. І його бажання служити там було в ці тривожні часи ще меншим, ніж будь-коли.

Вайс завершив хвилину мовчання словами: «Дякую вам!», і в кімнаті знову стало голосніше. Лише після цього він повідомив присутнім про стан розслідування. Перший етап розслідування департаменту внутрішніх справ показав, що стріляниною по поліції керував центральний комуністичний штаб, і з цієї причини Вайс вже віддав наказ про обшуки їхніх приміщень. Тепер заборона на проведення Спартакіади повинна виконуватися з усією суворістю. Вайс вже заборонив цей комуністичний спортивний фестиваль кілька днів тому, а також спортивний фестиваль СА, запланований на той самий день. У своїх зусиллях проти агресії так званих політиків, які поставили Німеччину на межу громадянської війни за допомогою своїх напіввійськових формувань, Бернгард Вайс, який сам у попередні роки очолював департамент внутрішніх справ, політичну поліцію, був більш послідовним, ніж будь-хто інший. Адже він був прусським чиновником.

— Тепер перейдемо до більш приємного, — сказав нарешті віцепрезидент, усміхнувшись вперше, відколи піднявся на трибуну. — Причина, чому я зібрав вас сьогодні вранці, полягає в іншому. Це означає, що насправді є кілька причин, а точніше: чоловіки, які сидять тут прямо переді мною.

Вайс зробив паузу, і в залі почався галас, тому що занадто багато людей намагалися побачити, хто міг би сидіти в першому ряду. Рат також витягнув шию, але нічого не бачив, тільки гору у вигляді Ернста Генната, який сидів досить далеко попереду, у третьому чи четвертому ряду.

— Це ваші нові колеги, — вів далі Вайс. — Кримінальна поліція поповниться парою кандидатів у детективи. Незважаючи на заходи жорсткої економії, запроваджені нашим урядом, ми робимо все від нас залежне, щоб запобігти скороченню поліції.

— А що ви робите, щоб уникнути фінансового голоду? — крикнув якийсь хитрун, перекриваючи своїм голосом гул, який наповнив увесь зал. Всі обернулися, але винуватця знайти не вдалося. Ніхто не наважувався засміятися. Вайс залишався спокійним і спочатку дозволив собі обвести довгим поглядом кімнату, перш ніж продовжувати.

— Я бачу в основному ситі обличчя, — сказав він тоді. —Наскільки мені відомо, цього року жоден слідчий не помер з голоду. Якщо ви справді голодуєте і більше не можете дозволити собі харчуватися в їдальні, приходьте до мене в кабінет. У мене завжди залишається бутерброд. Але краще не зазіхайте на запаси тістечок директора поліції Генната! — Кілька колег засміялися, але далеко не всі. — Повернемося до кандидатів у детективи, — сказав Вайс. — Я хотів би попросити вас, панове, вийти на подіум, щоб всі побачили нові обличчя і радо прийняли їх.

Рат почув, як рухаються стільці, потім пів дюжини молодих чоловіків ступили вперед і стали в ряд.

— Пани Штарк, Торнов, Шютц, Вайсгаупт, Маркс і Клюге, — сказав Вайс, — сьогодні починають свою службу як кандидати в інспектори. Спочатку вони були призначені до відділу «J», тому що у відділі розшуку зараз не вистачає персоналу. Якщо буде потрібно, їх також можна залучати до роботи в інших відділах, залежно від ситуації це буде вирішувати офіс урядового директора Шольца.

Кандидати в інспектори стояли там, наче були не на своєму місці. Другого ліворуч Рат упізнав — це був лейтенант поліції, якого він зустрів у Вайса кілька днів тому. Чоловік виглядав бездоганно в своєму костюмі. Його звали Торнов.

— У будь-якому разі, — продовжував доктор Вайс, — я прошу вас підтримати кандидатів у комісари порадами та діями. Більшість із них нещодавно носили уніформу та показали себе на вулицях міста під час служби нашій демократичній державі. Якщо ви працюєте з одним із наших потенційних інспекторів, будь ласка, будьте терплячими та уважно допомагайте їм адаптуватися. Завжди пам’ятайте, що один із цих джентльменів може стати за кілька років вашим босом, — Вайс зробив паузу, поки у залі не вщух сміх. — Проте жарти в сторону, я думаю, що вчорашні події нагадали усім нам, наскільки важливо, щоб ми виступали у цьому агентстві єдиним фронтом і працювали разом, а не один проти одного.

Рат не міг чітко розгледіти це крізь товсті скельця окулярів, але у нього було відчуття, що останні слова віцепрезидента були адресовані переважно йому. Ймовірно, це була лише уява, його вроджене почуття провини, підкріплене ґрунтовним католицьким вихованням. Цим закликом Вайс закрив засідання. Офіцери встали і поступово вийшли з кімнати, щоб приступити до роботи. Посеред натовпу плив, безсумнівно, чоловік експансивної повноти.

Рат задумався над тим, щоб підійти до Генната, можливо, начальник відділу вбивств міг би трохи натиснути і повернути свого комісара у своє розпорядження. Тому що Бернгард Вайс, як уже зрозумів Рат, не мав жодного наміру відлучати його та його людей від спостереження за Ґольдштайном. Хоча був сенс передати всю справу слідчим, тим паче що в них тепер з’явилося кілька нових працівників. Яка ще робота може краще підійти для кандидатів в комісари, аніж спостереження? Рат підійшов до Будди й завагався. На жаль, поруч з директором йшов Вільгельм Бьом, з усіх людей це мусив бути саме він. Він підійшов до двох слідчих з відділу вбивств і почув, як бульдог Бьом розповідає про вбивство з ціллю пограбування, яке могло виявитися чимось зовсім іншим. Рат почекав, доки підійшов достатньо близько, щоб мати змогу долучитися до розмови. Зараз чи ніколи! Посміхнися і рухайся вперед!

— Доброго ранку, пане директоре! — Рат підняв свого капелюха. — Пане старший інспекторе!

— А, інспекторе Рате! — Геннат упізнав його, але Бьом замовк на півслові й кинув на порушника спокою недобрий погляд. — Ви знову вдома? — продовжував Геннат. — Як поживаєте?

— Дякую, що цікавитеся. Я просто хотів дізнатися, як справи у відділі «A». Польова служба майже нічого не приносить. І, судячи з усього, кількість смертей знову зростає.

— Ну, це й справді трагічний випадок, те, що сталося з нашим колегою. Ми розглянемо це найближчим часом на нашому зібранні.

— І наш колега Бьом також розслідує якусь смерть, як я чув?

Бьом кинув другий, ще більш злий погляд, і Рат розцінив це як маленьку перемогу.

— Вчора у Фрідріхсгайні знайшли тіло, — сказав Геннат. — Продавець вживаних товарів лежав у жахливому стані в підсобній кімнаті свого магазину. Все свідчить про вбивство з метою пограбування, ось тільки той чоловік був відомий у колах поліції своїми зв’язками з клубом перснів «Бероліна».

— І тому я підозрюю інший мотив, окрім вбивства з ціллю пограбування, — втрутився Бьом, мабуть, бо дуже бажав знову щось сказати. — Як відомо, «Бероліна» й «Північні пірати» зараз не в добрих стосунках. Я не здивуюся, якщо вбивство з метою пограбування виявиться просто ширмою. У будь-якому разі у нас є деякі невідповідності.

— Ви маєте на увазі розплату в кримінальних колах? — нашорошив вуха Рат. — Як ви гадаєте, — запитав він Генната, — чи зможу я відвідати ранковий брифінг у відділі «А»? Просто щоб бути в курсі подій, якщо я повернуся туди зі своїми людьми найближчими днями.

Геннат подивився йому в очі, ніби бажаючи виявити глибші мотиви Рата, справжні мотиви його інтересу. Риси обличчя Будди завжди виглядали трохи сонними, але його очі були такими уважними, а погляд таким пильним, що Рат не зміг не кліпнути. — У будь-який час, — сказав тоді Геннат, — якщо ви зможете узгодити це зі своїми поточними обов’язками. За вашим призначенням, я маю на увазі.

Не схоже на те, що Геннат серйозно розглядав можливість повернути своїх людей від Вайса. Рат приховав своє розчарування й кивнув.

— Звичайно, — сказав він.

Трохи пізніше він сидів у маленькій конференц-залі зі своїми старими колегами, і все було як завжди. За винятком того, що Ґрефа не було. І, звісно, Геннінга та Червінські теж, їм дозволили відіспатися після нічної зміни. Рат лише одним вухом слухав, як помічник інспектора Ланге розповідав несуттєві речі про мертвого хлопчика з «КаДеВе», чию особу вони принаймні змогли встановити, а помічник інспектора Мертенс говорив про вчорашню стрілянину на сході, де розслідуванням керував департамент внутрішніх справ, а відділ «А» використовували в цій справі лише для допомоги. Бути на побігеньках у політичної поліції — гіршого для слідчого й бути не може. Мертенс вдавав хорошу міну за поганої гри, адже він нічого не міг зробити, зважаючи на свій ранг; однак помічник інспектора не міг приховати свого задоволення, що ВС, незважаючи на всі зусилля, які вони доклали, так і не змогла ідентифікувати особу стрільця. Мертенс вважав, що той «факт», що ці постріли були зроблені, звичайно ж, комуністом, був радше виданням бажаного за дійсне з боку політиків, аніж справжнім фактом, навіть якщо він не сказав про це відкрито.

Тоді Бьом вийшов на подіум і привернув увагу Рата. Бьом, очевидно, нічого не дізнався про зникнення Рудого Г’юго, він лише повідомив, що Г’юго Ленца, який також був у списку його підозрюваних, досі не знайшли ані вдома, ані в його улюбленій кнайпі. Не в «Мулакрітце»{56}, як завжди думав Рат, а в «Передпокої купідона» у Фрідріхсгайні. У барі, який Рат відвідав учора. Прокляття! Важко було уявити, що було б, якби він зіткнувся там з кимось із людей Бьома!

Незалежно від того, став він жертвою «Піратів» чи ні, але Ебергарда Каллвайта, який працював з «Бероліною», вчора знайшли мертвим у його крамниці; він, ймовірно, пролежав там день чи два. Каса була порожня, все інше зловмисники залишили там, де воно лежало, — напрочуд багато цінностей, зокрема дорогі наручні годинники. Це одна з причин, чому Бьом вважав вбивство з ціллю пограбування фальсифіка­цією. Тим паче що жертву перед смертю жорстоко катували. Настільки жорстоко, що це виявилося занадто навіть для одного з мучителів: поряд із мертвою людиною судово-медичні експерти знайшли калюжу блювотних мас, яка точно не належала Каллвайту, як підтвердив доктор Шварц після розтину. Окрім того, судмедексперт констатував численні переломи та рвані рани, а також внутрішню кровотечу, від якої потерпілий і помер.

Потім Бьом коротко розповів про передумови нинішньої війни кримінального світу. Відкрито вона ще не була оголошена, вбивств ще не було, принаймні явних страт, які були б більше схожі на «нещасні випадки на виробництві», утім, «Північні пірати» та члени «Бероліни» зіштовхувалися одні з одними за останні два тижні дедалі частіше.

— Ми підозрюємо, що це якось пов’язано зі звільненням Рудольфа Гьоллера та Германа Лапке, які відсиділи по два роки в «Тегелі» через спробу пограбування банку, — сказав Бьом. — Вони, очевидно, хочуть повернути «Північним піратам», які майже зникли з кримінальної сцени після їхнього ув’язнення, їхню колишню славу.

Наркоторговців з «Бероліни» били на вулицях, трощили меблі в барах і магазинах, які перебували під офіційною охороною цього клубу перснів, знущалися над їхніми відвідувачами. Кульмінацією провокацій стало те, як один нещасний наркодилер приземлився своїм хребтом на підвальні сходи. Той факт, що трохи менше тижня тому спалахнула нова букмекерська контора «Північних піратів» на Грайфсвальдерштрасе, загалом сприйняли як відповідь «Бероліни», навіть якщо ніхто не міг це довести: ані поліція, ані «Пірати». Чи був вбитий скупник відповіддю «Піратів» на спалену букмекерську контору?

— Якщо Каллвайт насправді є першою жертвою війни цих банд, — сказав Бьом, — тоді існує ризик, що незабаром ситуація загостриться.

— Краще всіх їх разом замкнути, — закричав один офіцер, — тоді нічого не зможе загостритися.

Крикун отримав у відповідь бурчання з нотками згоди.

— Правильно, — сказав інший. — Ми знаємо майже всіх членів клубів перснів. Чому б нам просто не замкнути цих джентльменів і знову встановити мир на наших вулицях?

— Тоді з комуністами треба зробити так само, — закричав третій, — просто закрийте їх усіх, тоді вони нікого з нас на вулиці не розстріляють!

— Тихіше, панове! — Геннат, який досі мовчав, підвівся і заспокійливо помахав руками. — Тихіше, будь ласка!

Голос директора міг стати напрочуд голосним.

Бурчання стихло.

— Ви добре знаєте, чому ми не можемо цього робити, — сказав Будда, — замикати людей лише тому, що ми думаємо, що вони можуть скоїти злочини. У Пруссії саджають до в’язниці тільки тих, хто був засуджений за злочин, причому засуджений остаточно, і більше нікого! Профілактичного затримання не існує, і це добре, інакше повсюди панували б знущання та свавілля. Ми живемо в умовах верховенства права, панове, а ви... — Геннат зробив паузу і, здавалося, наче він подивився у вічі одразу всім присутнім. — ...Ви є частиною виконавчої влади цієї правової держави, не більше. Але, і я наголошую на цьому, й не менше.

Будда знову взяв зал під свій контроль.

— Якщо це так, як підозрює наш колега Бьом, — продовжив він, — і ми маємо справу з першою жертвою у війні злочинного світу, тоді ми зробимо все можливе, щоб запобігти подальшим жертвам. За допомогою тих засобів, які дає нам верховенство права.

— Мені немає ніякого діла до того мерця, — прошипів офіцер біля Рата. Він не наважувався сказати це вголос, адже моральна проповідь Генната вплинула на зал. — Нехай ці свині повбивають одна одну.

У двері постукали. Помічник інспектора Грабовські просунув голову в кімнату.

— Пане директоре, — сказав він, — вибачте, що потурбував вас. Але ми знайшли тіло. У Гумбольдтгайні{57}.

Машина криміналістів була припаркована на Брунненштрасе, прямо перед церквою Вознесіння, чия гостра вежа в Гумбольдтгайні здіймалася до самого неба. Автомобіль поліції привернув увагу багатьох глядачів. І це зовсім не подобалося Вільгельму Бьому. Старший інспектор огризнувся на першого поліцейського, який йому зустрівся, і наказав йому повністю перекрити тротуар перед церквою.

— Люди повинні використовувати інший бік вулиці, тоді вони не заважатимуть нашій роботі!

— Але... тіло лежить за церквою...

Було достатньо одного красномовного погляду, і поліцейський зробив те, як йому наказали: зібрав пару колег і заблокував ними тротуар. Перехожі бурчали, коли сині мундири просили їх перейти на той бік вулиці, але послухалися. Старший інспектор із задоволенням замугикав щось собі під ніс, а потім помахав Крістель Темме, стенографістці, і провів її навколо церкви. Служба пошуку вже працювала, і це виглядало так, наче дорослі чоловіки шукали в саду на Великдень писанки. А найбільша писанка наче була захована в кущі, перед яким стояли двоє чергових та чоловік в уніформі.

Бьом підійшов до поліцейського, який різко відсалютував, коли побачив його поліцейське посвідчення.

— Сержант Ромеч, 50-й відділок, до ваших послуг, пане старший інспекторе.

Бьом кивнув і подивився на кущі, які були висаджені всього за кілька метрів від церкви, щоб позначити початок паркової зони. Мертвий лежав за густим кущем дроку{58}. Чоловік був в уніформі з пов’язкою зі свастикою, як незадоволено відзначив Бьом. Виглядав як ще одна жертва того, що останнім часом занадто багато людей плутають з політикою.

— Хто знайшов тіло? — запитав Бьом, і Крістель Темме, яка вже дістала свій блокнот, почала занотовувати. Всім було відомо, що стенографістка записувала все, навіть якщо хтось запитував час.

Поліцейський знизав важкими плечима.

— Анонімний дзвінок в наш відділок, — сказав він.

— Який це відділок?

— Доповідаю: 50-й, пане старший інспекторе.

Бьом кивнув і подивився на труп.

— І? Що ви думаєте? — запитав він сержанта, який був помітно здивований таким прямим запитанням. Зрештою, він був тут не для того, щоб думати, він це точно розумів, а для того, щоб пильнувати та звітувати.

— Ну, — сказав Ромеч, — я б сказав, що це міг бути хтось із «Червоного фронту».

Бьом кивнув.

— Хоча вони під забороною.

— Так точно, пане старший інспекторе. Хоча вони під забороною. Але ми знаємо, що «червоні» все одно продовжують діяти.

— А тепер залиш це постійне стояння по стійці струнко. Ми тут не на подвір’ї казарми.

— Так точно, пане старший інспекторе!

Проте сержант Ромеч з 50-го відділку одразу спростував свої слова і ще раз різко виструнчився. Бьом похитав головою.

Нарешті помічник інспектора Грабовські, який вийняв камеру з машини вбитого, вийшов із-за рогу й розгорнув штатив. Йому не знадобилося багато часу, щоб підготувати камеру.

— Непроста перспектива, — сказав він. — Хіба вбивця не міг залишити його біля церкви?

Бьом зупинився. Лише зараз він побачив калюжу крові на церковній стіні, саме там, де нава{59} з’єднувалася з трансептом{60}, у темному кутку. Хороший спостерігач, цей помічник інспектора. Начальник схвально хмикнув. Ось і все. Не варто занадто хвалити цю молодь, інакше вони швидко зазнаються. Бьом показав на праву ногу мерця. Черевик наче луснув, з кульового отвору витікла коричнево-червона неапетитна маса, кров забризкала гамаші.

— Не забудьте зробити кілька крупних планів цієї стопи!

Грабовські виглядав засмученим. Але він кивнув і взявся до роботи.

— Бьом, а ось і ви! — Кронберг з відділу криміналістики підійшов до нього, розмахуючи посвідченням особи зі свастикою на обкладинці. Це був членський білет СА з фотографією, як у паспорті, на якій було зображено обличчя мертвого.

— Цього чоловіка звати Герхард Кубіцькі, — сказав керівник групи судово-медичних експертів.

— І, очевидно, він був нацистом.

— А точніше: роттенфюрером СА, — кивнув Кронберг.

— Мене завжди бентежать ці дивні нацистські звання — він був великим цабе?

— Скоріше, середньої ланки.

— Тож нацист середнього рівня, — Бьом показав на калюжу крові в тіні церковної стіни. — Здається, його притягли сюди від церкви, чи не так?

Керівник відділу криміналістики кивнув.

— Можливо, щоб сховати тіло, — сказав він. — Але це не єдина відстань, яку подолав цей чоловік. Ходімо зі мною!

Бьом пішов за Кронбергом до відбитку взуття, який криміналіст заповнював свіжозамішаним гіпсом.

— Сліди, — без потреби пояснив Кронберг, — ми вже зіставили один з них зі слідами жертви; він тягнув свою ногу.

— Не дивно, з такою травмою.

— Схоже, він сам дійшов до церкви. Ми простежили відбитки його взуття назад до галявини, розташованої далі в парку, — Кронберг витягнув зі свого халата бляшанку й відкрив її. — А ось це... — сказав він так театрально, ніби витягував кролика з циліндра в оранжереї, — ...ми знайшли на цій галявині.

У бляшанці для речових доказів лежала заплямована кров’ю та брудом куля.

Бьом схвально кивнув.

— Перед балістичною експертизою вам слід віднести це в кабінет судмедексперта і здати цю кров на аналіз, — сказав він. — Нам потрібно переконатися, що це справді знаряддя вбивства.

Кронберг похитав головою.

— Знаряддям вбивства був не пістолет, — сказав він. Було помітно, що криміналіст був щасливий, що зміг знову поставити в напружене становище слідчого з відділу вбивств. Драматична пауза, здавалося, була довшою, ніж раніше, і Бьому вже почав уриватися терпець. Певно, він спохмурнів, адже тепер Кронберг на знак вибачення знизав плечима. — Я не хочу робити висновки за судмедексперта, — швидко сказав він, — але якщо я правильно визначив характер поранення, то знаряддя вбивства — або ніж, або кинджал. У всякому разі це якась колюча зброя.

— Ви її знайшли?

Кронберг похитав головою.

— Ми все ще шукаємо, але злочинець, ймовірно, забрав її з собою. Чи закинув десь у річку Панке, чи ще кудись. Але... — він знову вдягнув своє розумне обличчя.

Бьом закотив очі.

— Але що? Нумо вже до справи!

— Я впевнено можу стверджувати, що це була за колюча зброя, — переможно сказав Кронберг. — Цілком ймовірно, це окопний ніж часів Світової війни{61}.

— І що спонукало вас до такого висновку?

— Ходімо зі мною, я вам покажу.

Вони повернулися до кущів, де лежав труп. Бьом уважніше придивився до закривавленої сорочки. Там і справді були різані рани. Кронберг вказав на ремінь, який носив чоловік, і порожні піхви, що звисали на ньому. — Майже кожен фронтовик має такий, — сказав він. — Там зазвичай носять окопний ніж. Багато солдатів СА все ще носять з собою зброю часів війни.

— Але цей чоловік доволі молодий, він не був на війні.

Кронберг знизав плечима.

— Можливо, він успадкував ніж від свого батька. У всякому разі ці піхви стовідсотково зроблені для окопного ножа.

— А це означає...

Кронберг кивнув.

— Так. Цілком ймовірно, чоловіка тут було вбито з його власної зброї.

— Ну, я б сказав, що це була бійка, яка вийшла з-під контролю, — сказав Грабовські, який фотографував поранену ногу. — Ви це бачили? — помічник показав на праву руку мерця. На ній був кастет.

Бьом не зміг уникнути чергового схвального вигуку.

— Але якщо я правильно інтерпретую висновки криміналістичної експертизи, — сказав він, — то ця бійка сталася не тут.

Кронберг кивнув і повів старшого інспектора до галявини, де знайшли кулю. І тут оперативники всюди шукали сліди. Перші пішоходи йшли парком і з цікавістю спостерігали за поліцейськими. Принаймні вони залишалися на стежці і не заважали розслідуванню.

— Нам теж варто встановити тут периметр, — все одно сказав Бьом. Невдовзі після цього двоє патрульних відправили перехожих у парку в обхід.

Більшість слідів можна було знайти посеред невеликої галявини, оточеної кущами та деревами. Лише з одного боку прямо повз галявину вела гравійна стежка.

— Здається, тут була якась бійка, — сказав Кронберг, показуючи на це місце. — Тут є скупчення слідів. А кілька людей, здається, тут впали. І ми знайшли кров у траві. Кривавий слід веде звідси прямо до церкви.

— Пане криміналіст!

Кронберг озирнувся. Схоже, що один із його колег щось знайшов. Бьом і начальник відділу криміналістики підійшли й подивилися на те, що чоловік щойно взяв з землі пінцетом, а тепер показував їм.

Недопалок, ще вологий від ранкової роси. На ньому великими літерами було написано «КЕМЕЛ».

— Хто палить щось подібне? — запитав Бьом.

Криміналіст знизав плечима.

— Я сподіваюся, що не надто багато людей. Я б не кликав вас, якби це була марка «Юно».

Бьом задумливо кивнув.

Вони повернулися до церкви, і цього разу старший інспектор дивився на годинник. Маршрут не зайняв і хвилини. Можливо, це було б трохи довше з простріленою ногою.

Тим часом прибув і доктор Шварц.

— Фотографії зроблено? — запитав Бьом свого помічника, який уже складав штатив камери.

Грабовські кивнув.

— Звільняю це поле для доктора.

— Добре, — сказав Бьом, — тоді у мене для вас є нове завдання. Будь ласка, перевірте, які тютюнові магазини в Берліні продають марку «Камел».

— «Кемел», — виправив його Грабовські, — це вимовляється як «Кемел». Це американська марка.

— Не читайте мені лекції з філології, а беріться до роботи! Залиште камеру в машині та сідайте на наступну електричку до «Алекс». Там побачимось. Поки що ви мені тут більше не потрібні.

Грабовські, здавалося, збирався ще щось сказати, але потім прикусив язика і продовжив збирати камеру. Бьом залишив його там і підійшов до доктора Шварца, для якого тіло трохи витягнули з кущів.

Судмедексперт зміг підтвердити їхні попередні висновки.

— Його підрізали, як дикого кабана, — сказав Шварц у своїй знаменитій співчутливій манері. — Певно, в процесі були пошкоджені якісь внутрішні органи.

— Як давно він мертвий?

Шварц знизав плечима.

— Я не вимагаю точності до хвилини, — пообіцяв Бьом.

— Я б сказав, що він мертвий вже не менш як десять годин, — доктор продовжував уважно дивитися на труп, ніби намагався повернути його до життя. — Хоча це не означає, що він не отримав свої травми набагато раніше. Ймовірно, потрібен був певний час, щоб він стік кров’ю до смерті. Судячи з кількості крові, яку він втратив, його серце, мабуть, билося ще досить довго.

— А постріл у ногу?

— Нешкідливий, — це прозвучало так, ніби Шварц говорив про застуду. — Це доволі боляче, і людина може шкутильгати все життя після такої травми, — сказав він. — Але в іншому випадку... З таким пораненням чоловік міг би дошкутильгати до найближчої лікарні та отримати без проблем лікування, хоча...

— Хоча що? — запитав Бьом.

— Я не впевнений, що там його б прийняли зі щирим ентузіазмом.

— Що ви маєте на увазі?

Шварц вказав на пов’язку зі свастикою.

— Найближча лікарня, — сказав він, — це лікарня єврейської громади.

Бьом кивнув. У цей момент почався дощ. Доктор дав знак трунарям, які вже нетерпляче чекали неподалік, і останки Герхарда Кубіцькі зникли в цинковій труні.

Майстерня розташовувалася далеко на півночі, але перспектива невдовзі знову мати можливість їздити на власній машині змусила його терпляче витримати довгу поїздку на метро. У другому класі не було особливо людно, більшість тих, хто їхав цим маршрутом, задовольнялися третім. Рат дістав портсигар зі свого пальта й підпалив «Оверштольц». Він подумав про слова Бьома: скупника Каллвайта перед смертю катували. Чи була у «Бероліни» якась таємниця, яку хотіли дізнатися «Північні пірати»? Це своєю чергою могло означати, що Г’юго Ленц, можливо, сидів у якомусь підвалі на півночі Берліна, де його тероризували «Пірати». Згадуючи попередній брифінг у відділі вбивств, Рат відчув щиру вдячність Йоганну Марлоу за те, що він доручив йому невелике розслідування. Принаймні йому було про що подумати, поки він нудьгував у «Ексельсіорі»: про таємниче зникнення Рудого Г’юго.

На якусь мить Рат справді повірив, що Геннат довірить йому виявлення трупа в Гумбольдтгайні, але потім цю справу отримав Бьом, на додаток до того мертвого скупника. Здавалося, Вайс добре проінструктував Будду: будь ласка, не довіряйте комісарові Рату справи про вбивства до подальшого розпорядження! Хоча Будді й потрібні були люди за такої кількості смертей, якими зараз займався відділ «А». Зрештою, напевно, Шарлі мала рацію, і спостереження за Ґольдштайном було формою затримання, за якою Вайс хотів зустрітися з ним особисто. Навряд чи можна було інакше пояснити завдання, з яким Геннат відіслав його назад до «Ексельсіора».

Кондуктор попросив квитки, і Рат показав своє поліцейське посвідчення. Потяг вже був у Веддінгу. Рату треба було доїхати до кінцевої зупинки на Зеєштрасе, а звідти ще потрібно було їхати майже два кілометри трамваєм. Отже, десь аж за горизонтом, як кажуть берлінці.

Через пів години він нарешті дістався до місця призначення. При денному світлі майстерня виглядала бруднішою, ніж її запам’ятав Рат. Він перетнув двір і увійшов всередину крізь широко відчинені сталеві двері. На нього ніхто не звернув уваги. На підйомній платформі стояв «Мерседес», під яким працював механік, а ще четверо чоловіків стояли навколо знятого блоку двигуна й обговорювали якусь технічну проблему. Рат чутно кашлянув, проте це не справило жодного враження. Він озирнувся довкола, підняв великий гайковий ключ із забрудненого мастилом столу, підняв його якомога вище й вдарив ним об бетонну підлогу. Такий металевий гонг виявився голоснішим за будь-який інший шум у залі, і чоловіки обернулися, щоб подивитися на нього.

— Що вам тут потрібно? — запитав один із групи довкола двигуна. — Прийом замовлень — у сусідньому офісі.

— Мені не потрібно робити замовлення, я хочу забрати свою машину.

— Тоді вам теж треба в сусідній офіс.

Офіс був безлюдним. Рат подивився на годинник. Час ви­йшов, він не міг змусити Ґрефа вічно чекати в «Ексельсіорі». Він натиснув на дзвінок на столі, проте нічого не сталося. Після того що здалося цілою вічністю, він почув, як десь спус­кають воду у туалеті, і з підсобної кімнати вийшов чоловік з нудьгуючим виглядом та з автомобільною газетою в руці.

— Спокійно! — це було перше, що сказав чоловік.

— Я хочу забрати свою машину.

— Номер замовлення?

— Поняття не маю. Це «Б’юїк», який я привіз сюди позаминулої ночі. Надзвичайна ситуація. Ваш колега сказав, що він має бути готовим сьогодні вранці.

— Який колега?

— Такий блондин. Чисто поголений.

— «Б’юїк», кажете?

— Модель 26-го року. Пісочного кольору.

Чоловік гортав стос паперів на столі.

— Ні, у нас немає «Б’юїків».

— Але моя машина надворі, я її бачив.

— Тоді, мабуть, її ще не відремонтували, — чоловік підняв телефон зі столу. — Гайнце, зайди сюди, — мовив він у трубку.

— Цього не може бути, — сказав Рат, — машина має бути готова сьогодні. Ваш колега пообіцяв мені. Мені потрібна ця машина.

Чоловік за столом лише знизав плечима. За кілька хвилин, під час яких Рату довелося боротися із сильним бажанням підставити під цей хропучий ніс свій «Вальтер», у кабінеті стояв той самий чоловік в комбінезоні, який раніше вигнав його з майстерні. Тепер він жував бутерброд з ковбасою.

— «Б’юїк», — сказав Гайнц, поки інший чоловік гортав другу купу паперів на столі. — Точно, — мовив тоді чоловік в комбінезоні, наче щойно про це згадав, — карбюратор!

— Який карбюратор? Мені потрібні були чотири нові шини, нові фари та кілька мазків фарбою. Не більше!

— Ми перевірили вашу машину на ямі. Там терміново потрібно міняти карбюратор, інакше нічого не допоможе. Ви нічого не помітили під час руху?

Рат похитав головою. Карбюратор! Вільна держава Пруссія також повинна заплатити за це.

— Скільки часу ви будете його ремонтувати? — запитав він.

— Спершу треба замовити запчастини, — сказав Гайнц. Чоловік у комбінезоні знову відкусив бутерброд і почухав свою голову. — А це потребує часу. Це ж американець.

— Приємно, що ви теж це помітили! Коли я зможу отримати свою машину?

— Ну, я б сказав, що десь у четвер.

— Гаразд, я повернуся сюди завтра і...

— Завтра? — Обличчя Гайнца набуло свого найдурнішого виразу. — Не завтра. Наступного тижня в четвер.

— Скажіть, ви що, знущаєтеся? Мені потрібна моя машина! Я працюю!

— Звичайно, ми можемо надати вам автомобіль на заміну, — сказав чоловік за стійкою. — Гайнце, чи не могли б ви надати клієнту автомобіль?

Чоловік в комбінезоні поклав до рота решту бутерброда і вивів Рата на подвір’я повз розбитий «Б’юїк». Усі чотири шини були спущені.

— Ви справді ставили машину на яму? — запитав його Рат, але чоловік в комбінезоні, здалося, його не почув. Він проминув усі транспортні засоби, які Рат міг уявити як заміну для свого авто, різко повернув за ріг біля майстерні й зупинився.

— Ось він, — сказав він.

Рат думав, що йому сниться поганий сон. На нього витріщився якийсь циклоп, циклоп, який зменшився до карликових розмірів.

— Що це? — запитав він чоловіка в комбінезоні.

— Трохи листового металу, трохи фарби, і «Ганомаг» готовий.

Автомобіль, який стояв там у кутку, одноокий, маленький і боязкий, був, так би мовити, повною протилежністю «Дюзенберга» Марлоу. Це було очевидно не лише із жалюгідних десяти кінських сил, які ця крихітна машинка мала під капотом, а й з того факту, що її дизайнер вирішив використати лише одну фару. І лише одні двері. З таким автомобілем неможливо справити враження. У кращому разі — викликати жалість.

— Ви ж це несерйозно, чи не так? — запитав Рат.

— Це надійний транспорт, — сказав чоловік в комбінезоні. І майже обурено додав: — Німецького виробництва.

— А чогось іншого у вас немає?

— Або він, або громадський транспорт, у вас є вибір.

Рат неохоче вирішив відмовитися від пересування на громадському транспорті.

Чоловіка в уніформі на стільці для бідолашних грішників було важко впізнати. Великі лейкопластирі тримали широку пов’язку, яка проходила по його обличчю під очима. За винятком слів привітання, Ланге не сказав цьому чоловікові жодного слова. Він спокійно сортував свої файли, ставив галочки на краях деяких паперів і шкрябав нотатки. Гільда Штеффенс розгублено сиділа з блокнотом та олівцем.

Жоден колега не зацікавився цією справою, тому можна вважати, що виступ Ланге на ранковій нараді пройшов досить успішно. Помічник інспектора, згідно з домовленістю з Геннатом, озвучив недоречні загальні фрази, і ніхто не поставив жодного питання. Ніхто в «замку» не повинен був навіть подумати, що помічник інспектора Андреас Ланге запідозрив поліцейського у вбивстві когось, особливо неповнолітнього, і, можливо, це було скоєно навмисно. Перш ніж щось просочиться, прокурор повинен був мати всі докази на своєму столі, і все мусило пройти тихо.

А він був ще так далеко до цього. Передусім він мав сам зрозуміти, чи справді він на правильному шляху, чи можна оцінювати чоловіка, який сидів перед ним, за тим, що кажуть про нього в документах. Трохи очікування не зашкодить. А чоловік вже вертівся у кріслі, це було помітно, хоч він і намагався сидіти там якомога спокійніше.

— Ваша травма виглядає погано, — нарешті раптово почав Ланге, все ще дивлячись у свої файли, і Кушке здригнувся, наче його щойно розбудили. — Як ви її отримали?

Олівець Штеффенс одразу почав дряпати папір, і Кушке роздратовано глянув на неї.

— Це вже допит? — запитав він.

— Допит, — сказав Ланге, дивлячись чоловікові в очі, — ми охочіше називаємо це допитом свідків.

Навіть це маленьке зауваження, здається, не сподобалося патрульному. Як і те, що йому довелося сидіти тут вдруге. Після початкового роздратування він відновив самовладання. І відкинувся у кріслі.

— Я отримав це під час чергування, — сказав він, зухвало відкидаючись назад. — З вами такого статися не може. Хоча, можливо, вас колись випадково вколола ця фройляйн своїм олівцем?

Черкання олівцем на мить припинилося. Ланге проігнорував спробу провокації та зауважив, що, всупереч очікуванням, навіть не почервонів.

— Де саме ви чергували? — запитав він, і це просте запитання, здавалося, на одну мить засмутило сержанта, незважаючи на всю його зверхність.

— Я думав, мова піде про «КаДеВе», — сказав Кушке.

— А ви не думайте, а просто відповідайте на мої запитання.

Ланге взяв потрібну ноту. Такий чоловік, як Йохен Кушке, очевидно, хотів, щоб на нього накинулися з усією зарозумілістю прусського офіцера.

— Ну, це винен якийсь накурений гей із Нолле, який занервував, коли я намагався його перевірити. Я й припустити не міг, що він збирається витягнути ніж.

— Звичайно, ні, — кивнув Ланге. — Про все це я зможу прочитати у вашому звіті.

— Звіту про цей інцидент поки немає.

— Тоді, будь ласка, здайте його пізніше, — сказав Ланге, роб­лячи ще один запис. — Що ви зробили з тим, хто вимахував ножем?

— Та нічого! Він одразу втік. Але якщо я побачу його знову, то він своє отримає.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, він же повинен за це відповісти. Не можна просто взяти й порізати поліцейського.

— Але ви не сприймаєте його покарання як щось особисте...

— Перепрошую?

— Ну, так, — Ланге відкрив папку й погортав папери. — Певно, у вас є колеги, які іноді йдуть попереду закону.

— Що ви маєте на увазі?

Ланге зачитав з папки:

— Чотирнадцяте квітня тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року, напад під час виконання службових обов’язків. Справу за тяжкі тілесні ушкодження було закрито у вересні того ж року, але було службове попередження та відмітка в особовій справі.

— Як ви сказали: справу було закрито.

Ланге зачитав наступний запис:

— Третє травня тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року, — він зробив паузу, щоб перевірити, чи Гільда Штеффенс також зайнята нотатками. — Ви вдарили перехожого, який пізніше назвався журналістом, до втрати свідомості на Боддінштрасе...

— Я просто належу до тих людей, які не ховаються, коли щось відбувається, і такі речі трапляються, — сказав Кушке. — За таке не вдасться отримати вислугу. Або вас розстріляють срані комуністи — ми це вже бачили, — або якийсь мудак донесе на вас.

— Ваші колеги повідомили про вас у травні двадцять дев’ятого року. Вас довелося відтягнути назад, щоб ви перестали бити людину.

— Хто сказав, що серед колег нема мудаків, — спокійно мовив Кушке, з викликом дивлячись на Ланге. — Мене тоді хотіли відсторонити так звані колеги.

Цей чоловік вмів провокувати, це було очевидно, але і Ланге це вмів.

— Я маю на увазі, старший сержанте Кушке, — сказав він, — таке: у вас, очевидно, є схильність до агресивних спалахів, і мені цікаво, що справді сталося тієї ночі в неділю в галереї «КаДеВе».

— Що ви маєте на увазі?

Кушке підскочив, його обличчя під білосніжною пов’язкою набуло від яскраво-червоного до фіолетового відтінку. Штеффенс міцніше вхопилася за свій олівець, її блокнот зігнувся та зморщився.

Ланге дивився на сержанта спокійно, зосереджено та з цікавістю, подібною до того, як ентомолог дивиться на щойно відкритий вид, про поведінку якого він ще не знає. Він нічого не сказав. Кушке знову сів.

— Знаєте, як це, — сказав він, — коли ти пхаєш свою дупу в цю систему, а потім з тобою так поводяться?

— Яку систему? Ви маєте на увазі нашу державу? Нашу демократію?

— Я нічого не маю на увазі. Думайте, що хочете!

— Ми вже змогли встановити особу загиблого хлопчика, — різко сказав Ланге. — Йому було лише п’ятнадцять років.

На обличчі поліцейського не було жодних ознак каяття, провини чи занепокоєння, навіть жодних ознак тривоги.

— Бенджамін Зінґер, це ім’я вам про щось говорить?

Кушке похитав головою.

— Він утік з притулку імені Марії Шутц близько року тому. Там його вважали проблемною дитиною. Відтоді він жив на вулиці, до поліції ще не потрапляв.

Ніякої реакції від Кушке. Після свого бездумного вибуху раніше, він, ймовірно, вважав за краще мовчати.

— Встановити особу загиблого вдалося лише завдяки анонімному дзвінку. Одна дівчина назвала нам ім’я хлопчика і попросила, щоб його поховали належним чином. Так ми спочатку знайшли дитячий будинок, а в морг звідти змогла приїхати монахиня. Сестра Агата відразу впізнала свого колишнього вихованця.

Ланге замовк і якийсь час дивився на Кушке. Тим часом поліцейський і справді сидів на стільці, як бідолашний грішник.

— Та дівчина, яка дзвонила нам, могла бути другим грабіжником з «КаДеВе», вам так не здається?

Кушке нічого не відповів.

— Я розмовляв по телефону з колегами з відділу пограбувань. Тепер вони також припускають, що спільником могла бути дівчина.

— Хтозна, — незворушно сказав Кушке. — Але він був схожий на хлопчика.

— Ви бачили другого грабіжника? Ви ще не казали нам цього.

— Ви лише запитали мене, що сталося в галереї. А той шмаркач був на вулиці!

Ланге нашкрябав ще одну нотатку в папці й помітив, наскільки Кушке був збентежений. Як виявилося, свідок інциденту в «КаДеВе» справді був. Анонімний дзвінок повідомив їм правду.

— Ця дівчина повідомила нам щось іще, — продовжив Ланге, уважно стежачи за реакцією Кушке. — «Це було вбивство, — сказала вона, — ви, поліцаї, вбили Бенні!»

— Гей, Гереоне, нарешті ви тут! — Ґреф підвівся, щойно Рат вийшов із ліфта, та звільнив місце за столом. — Я сиджу тут, наче на розжареному вугіллі. Як гадаєте, який скандал влаштував нещодавно пес? На щастя, коридорний його вивів на вулицю. За пристойні чайові.

— Тварині це мало допомогти.

— Тварині допомогло. Але не людині, — голос помічника інспектора прозвучав незвично напружено. — Вибачте, немає часу на впорядковане передання варти, мені спочатку потрібно в туалет!

І з цими словами Ґреф рушив геть. Рат похитав головою й подивився на Кірі, яка знову вмостилася під столом.

— Ти таке бачила? — запитав він собаку. — Як людина може бути такою метушливою?

Рат сів за стіл і відкрив блокнот, який учора заповнив абстрактними візерунками у своїй нерішучій спробі наслідувати письменника. На відміну від нього, сумлінний Ґреф, який навіть мусив пригнічувати позиви до сечовипускання під час виконання службових обов’язків, ретельно робив записи. Вчора вдень і, мабуть, також сьогодні вранці, судячи з дати та часу. Помічник комісара записував усе, що відбувалося навколо кімнати 301, навіть з точністю до хвилини фіксуючи відвідування номера покоївкою та офіціантом. Відповідно до записів, Ґольдштайн залишав свій номер лише один раз від учорашнього ранку, і все виглядало так, ніби вони зіпсували перебування американця в Берліні.

Ґреф повернувся з туалету набагато спокійнішим, ніж коли виходив п’ять хвилин тому.

— Що за година, — сказав він. — Можна було б зловити машину, але це зайняло б до біса багато часу.

Рат лише кивнув. Йому не хотілося вдаватися в подробиці. «Ганомаг» навіть не впорався з маршрутом від Райнікендорфа до Кройцберга без пригод. Коли світлофор на Інваліденштрасе знову загорівся зеленим, двигун просто захлинувся і чинив опір усім спробам його запустити. Лаючись, Рат відсунув цю коробку подалі на узбіччя, пройшов кілька метрів до залізничної станції «Штеттін» і зателефонував звідти в майстерню. Минув деякий час, перш ніж на тому кінці дроту з’явилася потрібна людина. «О, це паливопровід, — сказав механік Гайнц, який, здавалося, їв бутерброд, навіть коли розмовляв по телефону. — Хіба я не пояснив вам цього?» Він не пояснив, і тому Рат дізнався всю правду про свою орендовану машину лише по телефону: «Ганомаг» час від часу мав тенденцію витрачати забагато бензину, а потім захлинатися. У таких випадках досвідчений водій зменшував діаметр паливопроводу за допомогою хомута, який спеціально для цього лежав у бардачку. Рат зробив, як йому сказали. І після недовгих митей впертості машина знову завелася. Але машиною також було не дуже приємно керувати: на холостому ходу ця коробка так сильно хиталася вперед-назад, що Рат навчився боятися кожного червоного світла.

— Ґольдштайну, здається, не подобається його перебування в Берліні, — сказав Рат, показуючи на блокнот, — здається, він чистісінький домувальник.

— Він, мабуть, половину дня розмовляє по телефону з кимось з-за кордону і сумує за домом, — кивнув Ґреф.

— Або він знайде спритного адвоката, щоб позбутися нас. Чесно кажучи, я не зовсім впевнений, як далеко ми можемо зайти, оскільки на папері він є законним американським громадянином.

— Я вже надивився за такими невинними людьми, як Авраам Ґольдштайн, — сказав Ґреф. — Ні, я думаю, що з нього досить. Б’юсь об заклад, що цього тижня ми побачимо посильного, який котитиме багажний візок з номера 301 до ліфта, — Ґреф простягнув руку.

— Ти хочеш зробити ставку?

— Коробка сигар «Енгельгардт». Він утне це ще до вихідних. Найпізніше.

Рат мить подумав:

— Добре, я згоден.

У цей момент з номера 301 вийшла покоївка, з цікавістю глянула на двох поліцейських і зникла в коридорі.

— Нічого не можу вдіяти, — сказав Рат, — але дівчина чомусь виглядає знайомою.

— Природно. Такою ж, як і вчора. І позавчора.

— Ні, здається, я ще десь її бачив. Я просто не маю жодного уявлення, де саме. Як довго вона була з ним цього разу?

— Поняття не маю, — Ґреф виглядав задумливо, потім зупинився й подивився на зошит. — Я не бачив, як вона заходила. Вона заходила, коли я був у туалеті?

Рат похитав головою.

— Я нічого не бачив. Тоді вона, мабуть, залишилася з ним на ніч.

— Не треба продовжувати! Ваша уява далеко вас заведе.

— Ти сам сказав вчора, що покоївка приготувала йому сніданок.

— Це був жарт, — Ґреф виглядав роздратованим, ніби його сильно обурили такі аморальні думки Рата. — Це просто злетіло з язика, та й по всьому!

Рат знизав плечима.

Ґреф узяв капелюх і пальто.

— Отже, — сказав він, — тоді я трохи розімну ноги. Побачимося пізніше.

— Пізніше не вийде, — Рат прочистив горло. — У мене до тебе доручення — безпосередньо від Генната. Ти повинен піти в «замок» і з’явитися перед Бьомом. Вони там проводять розслідування ще одного вбивства. У Гумбольдтгайні знайшли труп.

Він сказав це якомога більш невимушено, але Ґреф все одно дивився на нього з подивом і, одягаючи пальто, зупинився на півдорозі.

— А ви? — запитав помічник інспектора, схожий на опудало з одним вільним рукавом пальта.

— А що я? — Рат намагався говорити невимушено, але йому давалося це важко. — Я залишаюся тут. Хтось же має виконувати важливі завдання.

Яке трудомістке, виснажливе заняття. Вона вже відвідала трьох Райнгольдів у Фрідріхсгайні. Двері першої квартири їй навіть не відчинили, Господь Бог дав Райнгольдам на Ромінтенерштрасе одних синів, а за третьою адресою відчинила двері пані у віці сімдесяти років, як потім з’ясувалося: незаміжня, яка сприйняла запитання про дочку чи онуку на ім’я Александра як образу і з обуренням відкинула його. А тут, на Грюнбергерштрасе, за четвертою адресою в списку, Шарлі навіть не знайшла нікого з прізвищем Райнгольд. Вона знову порівняла блокнот Гереона з номером будинку. Адреса була правильною: Грюнбергерштрасе, 64. Але Райнгольдів тут не було, ні з «д», ні з «дт», ні в передній, ні в задній будівлі.

Чоловік у сірому пальті підмітав подвір’я, дошкуляючи хлопцям, які грали у футбол. Поки вони нарешті не здалися, не схопили свій саморобний м’яч і не вирушили геть. Шарлі підійшла і поставила питання.

— Райнгольди? — запитав чоловік, спираючись на мітлу. — Вони тут давно не живуть. Їх вигнали під Різдво.

— Родина Райнгольдів тепер живе на вулиці?

Шарлі була настільки напружена, що вимовила цю думку вголос. Вона відчула, що це може бути підказкою: родина на вулиці, донька без нагляду — здавалося, це підходить.

— Все не так виглядає, — сказав чоловік у пальті, — ніхто нікого не викидав на вулицю! Я просто стежу тут за порядком! Але так воно буває, коли люди не платять за квартиру.

— А ця родина... була з дітьми?

— Ви із соціальної служби, навіщо про це питаєте?

Шарлі не відповіла, вона лише подивилася на чоловіка, але цього було достатньо, щоб він продовжував розповідати.

— Ну, все одно це не можна було назвати родиною. У них був один порядний син Гельмут, але він не захоче більше мати нічого спільного зі своїми старими. Якщо він при здоровому глузді! А Карл, його молодший брат, мабуть, вже давно у Москві чи ще десь, де його переховують «червоні». Він у розшуку. Хіба ви не чули про вбивство Бекмана?

Це ім’я нічого не говорило Шарлі, вона надто довго не працювала у відділі вбивств. Вона похитала головою.

— Генріх Бекман, — продовжив чоловік. — Він був у правлінні нашого будинку. Це було у всіх газетах. Люди кажуть, що Карл Райнгольд його застрелив. Можливо, через орендоване майно, можливо, ще й тому, що Бекман був членом СА, а маленький Калле був у «Червоному фронті», пішов, кажуть, стопами батька. Ну, а після вбивства він зник, Райнгольд-молодший, це дивно, чи не так? І його сестра, можливо, теж причетна до цього, вона ще той фрукт. У будь-якому разі поліцаї шукали їх обох, коли вона ще жила тут. А тоді вони обоє зник­ли, це дивно, чи не так?

Шарлі була повністю приголомшена потоком слів шерифа зад­нього двору. Тепер вона згадала цю історію, яка потрапила в заголовки газет на Різдво. Нацисти тоді справді здійняли багато галасу, але врешті-решт командир загону СА Генріх Бекман, ймовірно, виявився не таким важливим, щоб стати другим Горстом Весселем{62}, і в якийсь момент ця справа вже нікого більше не цікавила.

— Але ви все про це знаєте, — сказала Шарлі.

— Треба стежити за червоним набродом, треба знати, хто живе з тобою в одній хаті.

— Тоді ви явно не комуніст...

— Хіба я схожий на них?

— А та сестра, ви випадково не знаєте її ім’я?

— Її звати Алекс. А повністю — Александра. Але все це має бути у ваших записах, чи не так?

Він все ще думав, що вона була працівницею соціальної служби у справах неповнолітніх. Шарлі дозволила йому повірити в це.

— Звичайно, — сказала вона, усміхаючись, — але хіба я виглядаю так, ніби тягаю за собою цілу шафу з картотекою?

Копернікусштрасе була не найкращим місцем для життя, багатоквартирні будинки шикувалися поряд з багатоквартирними будинками, а ліпнина з деяких фасадів вже обсипалася. Будинок, у якому тепер жив Гельмут Райнгольд, був тут єдиним, на передню частину якого відносно нещодавно, принаймні вже після війни, вилили кілька відер свіжої фарби. Кілька годин тому Шарлі дзвонила тут у двері, й у квартирі не було жодного руху, а тепер, одразу після першого дзвінка, двері відчинила жінка, яка дивилася на неї втомленими очима. З квартири повіяло ароматом смаженої цибулі.

— Добрий день, я хотіла б побачити Гельмута Райнгольда, — сказала Шарлі. — Це правильна адреса?

Жінка оглянула її з ніг до голови, потім кивнула:

— Але мій чоловік зараз їсть, що вам від нього потрібно?

— Мова про його сестру, — сказала Шарлі. — У мене лише кілька запитань, це не займе багато часу.

Балакучий доглядач не зміг сказати їй, де оселилася решта родини Райнгольдів, але він міг сказати їй адресу старшого брата, і Шарлі повернулася туди, куди вона даремно дзвонила сьогодні вранці. До цього вона пригощалася чаєм у маленькому кафе на Боксхагенерплац і трохи погортала газети. Вчорашня смертоносна стрілянина на алеї Франкфуртер стала головним заголовком у місцевих рубриках. Проте жодного рядка про дівчину, яка втекла з Ліхтенберзького окружного суду.

— Ви хочете поговорити зі мною?

Шарлі підвела очі. У дверях стояв міцний чоловік років двадцяти. Гельмут Райнгольд не пустив її до квартири ані на крок більше, як і його дружина раніше.

— Ви брат Александри Райнгольд? — запитала Шарлі.

Чоловік кивнув.

— Марта сказала, що ви з цього питання, — він підозріло подивився на Шарлі. — Соціальна служба, так? Але ви могли б заощадити собі на цій поїздці. Я не бачив Алекс майже рік.

— Кажуть, що вона живе на вулиці...

— Тоді пошукайте Алекс там. А не у мене.

— Чи могла вона залишитися з вашими батьками...

— Ха! Типова соцслужба! Ні про що не знають! — Навіть Гельмут Райнгольд, очевидно, міг пов’язати жінку на порозі, що ставить запитання, тільки із соціальною службою у справах неповнолітніх. Він похитав головою. — Ви знаєте, чому Алекс місяцями тиняється вулицями? Тому що мій любий батечко вигнав її з дому за кілька днів до Різдва.

— Тоді чому б вам не взяти свою сестру до себе?

— Якби я знав, де вона. Але вона до мене не приходить, вона занадто горда для цього.

— З ваших слів можна зробити висновок, що вам байдуже до своїх батьків.

— Я не знаю, що вам з того, — сказав Гельмут Райнгольд.

— Мені потрібна інформація, що стосується вашої сестри.

Він знизав плечима.

— Мій батько не розмовляв зі мною, відколи я одружився. Я запросив батьків, але вони не прийшли. Мама написала листівку і все. Його підпису не було.

— Ваші батьки бездомні, чи не час вам помиритися?

Він гірко засміявся.

— Я знайшов їх в тій нічліжці біля озера Мюггельзеє і хотів запропонувати їм місце, щоб вони на деякий час зупинилися у нас із Мартою, але... — він замовк. — Тепер мені вже все одно!

— Чи могло так статися, що Александра залишилася з вашими батьками?

— Звідки мені знати! — нетерпляче знизав плечима Гельмут Райнгольд. — Слухайте, я думав, що це буде коротка розмова. А тепер мені потрібно поїсти. За хвилину я маю повернутися на зміну.

Шарлі навіть не встигла щось відповісти, як двері зачинилися. Вона могла поставити ще багато запитань про зниклого брата, про вбивство Бекмана, про друзів та знайомих Алекс, з якими вона все ще могла спілкуватися, але зачинені двері квартири безпомилково вказали їй на те, що залишатися тут безглуздо. Вона знову спустилася дерев’яними сходами. Принаймні тепер вона знала, де знайти батьків Алекс.

Вона поїхала на метро до Магдалененштрасе. Шлях до Вагнерплац здавався крутішим, ніж зазвичай, тому йти пішки було складніше. З учорашнього дня все змінилося, будівля районного суду видалася їй чужою і непривітною. Вікно другого поверху було відчинене, і на мить їй здалося, що його не зачинили від учора. Їй ввижалося, ніби вона вперше зайшла в будівлю, як пів року тому, коли вона пройшла у двері із шалено калатаючим у грудях серцем, і її погляд одразу ж упав на мармурову дошку у вестибюлі, що пережила революцію. На ній було написано: витирайте ноги/не палити/використовувати плювальниці. Ці три команди, вирізьблені на камені, чітко повідомляли кожному відвідувачу тон будівлі. Шарлі ніколи не почувалася тут комфортно завдяки Веберу, який досконало володів цим тоном.

Шарлі проштовхнулася повз кількох людей і побігла сходами. Вона хотіла розповісти свою новину, щоб хоча б трохи реабілітувати себе в очах боса. Принаймні вона знала, хто така Алекс Райнгольд, і це дало їй надію вперше після вчорашнього випадку, що стався по обіді.

Коли вона увійшла, Вебер виглядав здивованим.

— Фройляйн Ріттер? Я відправив вас у відпустку.

— Гарні новини, пане судовий раднику. Я хотіла одразу вам їх повідомити.

Він подивився на неї підозріло. Йому, здається, не подобалася ідея, що вона знову з’явилася тут лише через день після свого нещасного випадку.

— Ви маєте, що мені повідомити? Я кілька годин телефонував вам, щоб дещо повідомити!

— Мене не було вдома цілий ранок.

— Я це помітив.

— Але зараз це не має значення, — Шарлі довелося взяти себе в руки, щоб не здаватися надто ейфоричною. — Я встановила особу дівчини-втікачки; думаю, що це лише питання часу, поки я... поки ми її вистежимо. Її звати Александра Райн­гольд, і вона...

Вебер перебив її.

— Це чудово, тож ви знаєте ім’я дівчини, — сказав він таким тоном, що розвіював будь-яку ейфорію, як мертве листя. — Тоді я довірюся вам, щоб ви більше не напружувалися: я навіть знаю, що зробила та дівчина-втікачка.

— Як? — здивувалася Шарлі.

Вебер похитав головою, наче не міг повірити в її тупість.

— Моя люба фройляйн Ріттер... — Вона ненавиділа, коли він говорив з нею так, ця суміш удаваної жалості й презирства, і при цьому голос Вебера звучав так, ніби він це прекрасно усвідомлював. Він похитав головою, почувши ці слова, і повторив їх знову... тоном психіатра, який розмовляє зі своєю пацієнткою. — Моя люба фройляйн Ріттер... Дівчина, яка втекла від вас учора, схоже, є другою половиною дуету грабіжників «КаДеВе». Ви про це чули? Це сталося в суботу. Мертвий хлопчик.

Шарлі відчувала, як кров підступає до її обличчя, їй було гаряче й холодно водночас, вона слухала, як Вебер продовжував, поки він розповідав, що та імпровізована пов’язка, якою дівчина обмотала рану на своїй руці, перш ніж поліцейський фельдшер замінив її чистою марлевою пов’язкою, що цю пов’язку, точніше цей шматок тканини, було відірвано від сорочки мертвого грабіжника. Ганчірку довелося витягати з урни у 81-му відділку, куди вона вже потрапила, але підозра підтвердилася. Тоді поліція провела подальше розслідування стосовно Алекс і виявила, що група крові дівчини збігається з кров’ю, яку грабіжники «КаДеВе» залишили на вітринах з ювелірними виробами. Усе свідчило про те, що поліція випадково схопила невідому особу, яку розшукували по всьому місту, і що ця незнайомка зуміла потім втекти з окружного суду Ліхтенберга, що, звичайно, погано позначається на владі. Шарлі це все чула, але вона відчувала, ніби стояла поруч, а Вебер розмовляв з кимось іншим.

— У будь-якому разі, — підсумував судовий радник, — детектив-інспектор Небе з відділу пограбувань хотів би терміново поговорити з вами. А тоді вам слід звернутися до відділу вбивств...

— Відділу вбивств? — це були перші слова, які вдалося вимовити Шарлі. Чого хотів від вас, колего, відділ «А»?

— До помічника інспектора... Ланге, — продовжив Вебер. — Я б радив вам швидше вирушати в дорогу. Бажано встигнути до того, як «Алекс» закриється.

Судовий радник Вебер більше не намагався приховати свою усмішку.

Райнгольд Ґреф замислено сидів над текою з документами, яку йому надав Бьом. Тека з департаменту внутрішніх справ, політичної поліції. Політики не заводили досьє на Герхарда Кубіцькі, але вони вели досьє на загін СА, членом якого він був кілька місяців. Там були вказані якісь сутички з комуністами, серйозних випадків поки що не було. До цього часу.

Він закрив портфель і відсунув його, подивився на пустий стіл Гереона Рата. Чи справді це було більш захоплююче, ніж сидіти в «Ексельсіорі»? Він хоча б міг подихати там свіжим повітрям, принаймні час від часу. Але Вільгельм Бьом, схоже, більше не хотів випускати його з кабінету, йому постійно приносили нові справи, а старший інспектор їздив містом зі своїм шофером. Йому здавалося, що Райнгольд Ґреф тепер має страждати від настроїв Бьома від імені Гереона Рата. У минулому, коли той ще був помічником комісара, він добре працював з начальником. Ті часи, очевидно, минули.

Почувся стук, і Еріка Фосс просунула голову в двері.

У її руках була папка, яку вона поклала на стіл Ґрефа.

— Новини у справі Кубіцькі, — сказала вона. — Цього разу з відділу «Е».

Ґреф притягнув теку до себе й з цікавістю поглянув на обкладинку.

— Людина з СА, яка опинилася під прицілом митниці? — запитав він у Фосс. — Наш чоловік був сутенером?

Секретарка знизала плечима.

— Поняття не маю. Це ще не було зареєстровано.

Ґреф відкрив папку і присвиснув крізь зуби.

— Нічого собі, — сказав він, — сто сімдесят п’ятий{63}. Попався у відомому закладі.

— Нацист-гей? — не могла приховати цікавості Еріка Фосс. — Я думала, що ті люди проти такого роду речей.

— Теоретично проти, — сказав Ґреф. — На практиці все інакше. Хіба ви не чули? Кажуть, що новий начальник штабу СА є гомосексуалістом.

Фосс похитала головою.

— Якби тільки фюрер про це знав, — сказала вона й знову зникла у приймальні.

Ґреф подивився їй услід. Вона мала на увазі це в іронічному сенсі чи ні? Він переглядав папку і дивувався. Бари, куди часто заходив Кубіцькі, були одними з перших місць, які нацисти одразу б закрили, якби мали на це владу. Але вони цього не зробили. Коли помічник інспектора повністю прочитав досьє Кубіцькі, він наказав підключити його до політичної поліції.

— Помічник інспектора Ґреф, відділ убивств, — сказав він. — Чи не могли б ви надіслати мені все, що стосується берлінських загонів СА та гомосексуалізму?

Через пів години на його столі накопичилися нові папки. Ґреф зітхнув і взявся до роботи. Він щойно відкрив першу теку, як на його столі задзвонив телефон.

— Ґреф, відділ вбивств.

— Я прочитав ваше звернення. У газеті. Ви шукаєте свідків?

Отже, полуденні газети вже опублікували статтю.

— Правильно, — сказав помічник інспектора. — Ви щось бачили?

— Я точно знаю, що сталося в Гумбольдтгайні.

Ґреф мимоволі випростався й витяг олівець.

— Отже, — сказав він, — що саме?

— Коричневий мудак отримав по заслугах, ось що сталося!

— З ким я розмовляю?

— Моє ім’я — не твоє собаче діло. Ви, поліцаї, в союзі з нацистами! Соціал-фашисти!

Ґреф онімів. Він шукав потрібну відповідь, але не зміг її придумати. А тоді справа була вирішена: анонім поклав слухавку.

Шарлі знала Артура Небе ще з часів своєї роботи у відділі «А». Геннат час від часу викликав до відділу вбивств начальника відділу пограбувань, який на той час ще був офіцером по боротьбі з наркотиками. Нещодавно він розкрив вражаюче вбивство шофера і отримав за це похвалу у пресі. Вправний детектив, але трохи відсторонений, таким їй запам’ятався чоловік із видатним носом. Чоловік, чиє честолюбство виблискувало в його пильних очах, який в кожному своєму русі, навіть якщо він просто точив олівці, показував, що він все ще хоче зробити кар’єру.

Хоча раніше він до цього не сильно прагнув: Артур Небе, якому вже було близько сорока, роками не піднімався вище рангу комісара, хоча вважався в «замку» улюбленцем Бернгарда Вайса. Чоловік тоді був у гарній компанії; тим часом його відставання в просуванні в «замку» набуло таких розмірів, що знищували будь-яку мотивацію, незалежно від того, мала людина якусь протекцію чи ні. Це також пережив і Гереон, якому його особливі стосунки з Цьоргібелем не принесли нічого, окрім заздрості.

Небе здавався здивованим, коли побачив Шарлі.

— Це ви? — запитав він.

— Ви мене знаєте?

— Звичайно, я пам’ятаю вас. Ви Шарлотта Ріттер. Стенографістка у Генната.

Цей чоловік мав добру пам’ять на обличчя. Шарлі була вражена.

— Я вже давно не працюю у Генната. Склала державний іспит дев’ять місяців тому. І зараз проходжу юридичну прак­тику...

— ...яку ви, очевидно, завершуєте в окружному суді Ліхтенберга.

Шарлі кивнула.

— Звичайно, ви про це знаєте, — сказала вона. — Тоді ви також знаєте, що завдяки мені друга підозрювана у пограбуванні «КаДеВе» досі вільно гуляє містом.

— Ну ж бо, припиніть ці самодокори, — сказав Небе, чиє волосся вже посивіло на скронях, як помітила Шарлі. — Це може статися з кожним.

— Якби я знала усе, що вона зробила... Я прийняла її за хуліганку, яка втекла з виправної установи.

— Ви не могли здогадатися, ким вона була, — у Небе був спокійний приємний голос. — Ми лише сьогодні вранці ді­зналися про її зв’язки, — інспектор намагався втішити Шарлі, й у нього це справді виходило краще, ніж вчора у Гереона.

— Ну, принаймні я змогла дізнатися, як цю дівчину звати, — сказала Шарлі.

— Справді? — Небе здивовано звів брову і витяг ідеально заточений олівець.

— Александра Райнгольд, — продиктувала Шарлі, — безпритульна, родом із Фрідріхсгайна.

— Райнгольд з «д» чи «дт»?

— З «д».

Олівець Небе дряпав папір, і Шарлі була вражена: вона раптом відчула себе зрадницею, коли побачила, як інспектор записав це ім’я, хоча це було найменше, що вона могла зробити, щоб виправити свою помилку.

— Це більше, ніж я смів сподіватися, фройляйн Ріттер. Ваш начальник у Ліхтенберзі не зміг надати мені цю інформацію, — Небе закрив свій блокнот. — Справжня причина, чому я запросив вас сюди, полягає в іншому. Нам потрібен особистий опис.

— Хіба судовий радник Вебер не зміг описати вам дівчину?

— Якщо я правильно зрозумів Вебера, то він не має жодного стосунку до цієї справи.

«Вебере, ти, боягузливий щуре, — подумала Шарлі, — вже намагаєшся вмити руки від відповідальності, чи не так?» Можливо, Гереон мав рацію, можливо, їй не слід приховувати причетність Вебера до всієї історії. Те, що сам судовий радник намагався замовчувати це питання, лише свідчило про його нечисту совість.

— Як би там не було, — продовжив Небе, — ви точно бачили цю дівчину... Александру Райнгольд... і, сподіваюся, також зможете її описати. Я викликав художника. Має бути тут щохвилини.

Невдовзі після цього Шарлі сіла перед чоловіком з блокнотом для малювання і намагалася якомога точніше пригадати зовнішність Александри Райнгольд. Вона впоралася досить добре. Так само зробив і художник: обличчя, яке нарешті визирнуло з паперу, виглядало саме так, як Шарлі запам’ятала стурбовану дівчину. Тільки погляд був іншим, не таким переляканим; Алекс на папері виглядала зухвало, сміливо і зовсім трохи лякаюче.

Але вона не хотіла давати зауваження, можливо, захотіла, щоб малюнок мав саме такий вигляд, а в іншому чоловік добре впорався. Вона кивнула. Художник вирвав сторінку з блокнота й простяг її Небе.

— Дякую, фройляйн Ріттер, — сказав начальник відділу пограбувань, дивлячись на портрет. — Ви нам дуже допомогли. Нарешті щось корисне, щоб подати у розшук, — він передав блокнот колезі. — Негайно роздрукуйте це та передайте до відділу «J» разом з нашим ордером. А тут... — Він вирвав із блокнота аркуш паперу, — ...ім’я дівчини. Це має полегшити пошук.

Розшук. Щойно вони запустять цей апарат, Александрі Райн­гольд буде важко сховатися в цьому місті. Чомусь Шарлі не подобалася думка про те, що Алекс може потрапити у руки слідчих. Вона подумала про налякану дівчину, що сиділа у тому кабінеті, про страх у її очах, а потім про невпинно працюючий слідчий апарат прусської поліції.

Незабаром після цього, коли Шарлі йшла коридором до інспектора у відділ вбивств і вдихала знайомий запах, цю особливу суміш попелу цигарок та поту, чорнил і паперу, вона на мить подумала, чи не зайти їй до Генната, чи принаймні до Вільгельма Бьома. Але потім вона просто постукала в двері, які їй вказали, неподалік від маленького кабінету Гереона, що був далі коридором. Ні, вона просто не була в настрої балакати зі старими колегами, категорично ні.

Шарлі ніколи не працювала безпосередньо з Андреасом Ланге, але зустрічалася з ним раніше. Але найбільше вона знала про помічника інспектора з розповідей Гереона. Совісний чоловік, стільки вона запам’ятала. І що він приїхав до Берліна з Ганновера.

Шарлі постукала, і з того боку дверей пролунало тихе: «Заходьте!». Коли вона увійшла, помічник комісара сидів за своїм столом і щось записував у папці із серйозним обличчям. Він був у кімнаті сам, без секретаря і без стенографістки, лише він та його теки.

Коли він підняв очі, то одразу впізнав її.

— Фройляйн Ріттер! — здивовано вигукнув він. І тут же почервонів.

Здавалося, тут нічого не змінилося.

— Ви хотіли зі мною поговорити, — сказала Шарлі й допомогла йому впорядкувати думки. — Окружний суд Ліхтенберга.

— Ви зараз працюєте в окружному суді?

— Юридичним клерком.

Ланге кивнув. Колір його обличчя поволі повертався до нормального.

— Судовий радник Вебер щойно сказав, що може прислати мені жінку, яка бачила грабіжницю-втікачку з «КаДеВе».

— Так воно і є. Я щойно була у Небе. Ймовірно, мені треба зробити повне коло у «замку».

Ланге з усмішкою зустрів цю нерішучу спробу невимушеної розмови.

— Ми з інспектором Небе тісно співпрацюємо над цим питанням, — сказав він. — Я розслідую смерть у зв’язку з пограбуванням у «КаДеВе», — це прозвучало майже як вибачення.

Хлопець, який загинув, тікаючи від поліції, потрапив у заголовки газет кілька днів тому. І тоді Шарлі раптом зрозуміла, чому Алекс справила на неї таке тривожне враження, звідки був страх у її очах.

— Чи могло бути так, що дівчина-втікачка бачила смерть свого спільника? — запитала вона.

— Саме про це я хотів вас запитати, фройляйн Ріттер. Ви говорили з нею. Я маю на увазі, перш ніж вона встигла втекти, — на його обличчі знову з’явився натяк на рум’янець. Він, здавалося, був збентежений тим, що доводилося нагадувати їй про її помилку.

— Я говорила з нею, це правда, але вона не говорила зі мною. Вона не сказала ані слова, була зовсім засмучена.

— Наскільки мені відомо, вона справді бачила, як хлопець упав, — Ланге нервово ковтнув. — Йому було лише п’ятнадцять.

— Боже мій! — вигукнула Шарлі.

— А ця дівчина...

— Александра, — перебила Шарлі, і цього разу це не скидалося на зраду, — її звати Александра.

— ...Александра — важливий свідок. Вона має...

Почувся стук, такий гучний, що здавалося, що хтось намагається вибити двері ногою. Але вони відчинилися звичайним способом, як завжди гойдаючись на петлях, і до кімнати уві­йшов Вільгельм Бьом. Інспектор здивовано глянув на відвідувача Ланге.

— Шарлі! Що ви тут робите?

Його голос прозвучав трохи ображено. Ніби він звинувачував її в тому, що вона вирішила відвідати не його, коли зайшла у відділ вбивств, а якогось помічника інспектора.

— Фройляйн Ріттер тут, так би мовити, у справах, — охоче пояснив Ланге, знову червоніючи. — У справі «КаДеВе». Під час своєї роботи в окружному суді Ліхтенберга вона зустріла свідка...

— Справа «КаДеВе», — пробурчав старший інспектор, не в змозі говорити тихіше, — ну, я саме тому й тут, у мене важлива...

— Чи не могли б ви трохи почекати в коридорі, фройляйн Ріттер? — запитав Ланге.

Вільгельм Бьом не звик, щоб його перебивали, він роздратовано подивився на помічника комісара.

Шарлі підвелася, але Бьом, здається, був іншої думки.

— Нічого, Шарлі, сидіть спокійно, — сказав він. — Ви вже, так би мовити, залучені в нашу справу, якщо я все правильно зрозумів.

— Як бажаєте, пане старший інспекторе.

— Окружний суд Ліхтенберга. Юридична практика, чи що? Ви повинні розповісти мені про все якось за чашкою кави.

— Як щодо такого: я зараз же пригощу вас кавою в їдальні, а ви розкажете мені щось про справу Бекмана. Ви ж працювали над нею у той час, чи не так?

Бьом завагався, а потім кивнув.

— Це «мокра риба». У нас був підозрюваний, але він, мабуть, поїхав до Москви — навіть ще не досяг повноліття, але вже був переконаний комуніст. Чому вас цікавить ця справа?

— Чисто юридично.

Бьом кивнув, а потім повернувся до помічника інспектора.

— Отже, колего Ланге, у мене є новина, яка вас здивує. Ви знаєте, що я працюю над справою того скупника з Фрідріхсгайна. Ебергарда Каллвайта. Вбивство з ціллю пограбування, яке, мабуть, зовсім таким не є.

Ланге кивнув.

— Я знаю це, пане старший інспекторе; я був присутній на нараді сьогодні вранці.

— Що ж, схоже, нам слід скоординувати наші розслідування, помічнику інспектора, або, ще краще, об’єднати їх. Йдеться про вкрадені речі, які ми знайшли в магазині мерця, за цей час їх повністю перевірили, — Бьом виглядав задоволеним. — Серед всього іншого наші колеги знайшли там купу дорогих наручних годинників. Я щойно знову в цьому переконався: ті годинники безсумнівно були вкрадені на вихідних з «КаДеВе».

Ґреф гучно поклав слухавку. Це вже має бути дюжина дзвінків. Вони просто залишили його тут розгрібати це лайно! Бьом вештався з Грабовські чортзна-де, а помічнику інспектора Райнгольду Ґрефу дозволили займатися брудною роботою, розбиратися з ідіотами, які щохвилини дзвонили до штабу. У нього не було жодної хвилини спокою відтоді, як менше години тому зателефонував той перший, комуніст, який лаявся.

Звернення в обідніх газетах мало, як правило, сумнівний успіх; поки що телефонували лише настирливі люди: мазохісти, які були раді звинуватити себе в будь-якому злочині, якщо могли за допомогою цього привернути до себе достатньо уваги, або донощики, які воліли зводити наклепи на власних сусідів, щойно поліція розпочинала якийсь розшук. У цьому випадку була ще й третя, найгірша група: самопроголошені рятівники світу, які хотіли донести свої політичні погляди до решти світу або, якщо решта світу їх не слухала, принаймні до прусської поліції. Половина з них були комуністами, які також бажали смерті всім іншим нацистським свиням, а половина були партійними товаришами загиблого чи принаймні симпатиками націоналістичного руху, які запитували, чому поліція не може захистити порядних громадян (таким, очевидно, вони вважали представника СА з кастетом) від червоних бунтівників.

Телефон дзвонив постійно від моменту першого дзвінка, майже одразу після того, як він поклав трубку. Ґреф подивився на чорний пристрій. Тоді він підняв слухавку, набрав 1 і поклав її біля апарату.

Нарешті спокій!

Ці важливі дзвінки рано чи пізно скінчаться. Головне, щоб він нарешті знову міг присвятити себе документам. Гомосексуальність Кубіцькі могла бути ключем до розкриття вбивства, він відчував це.

Почувся стук, і Еріка Фосс просунула голову в двері.

— Вибачте, — сказала вона, примружившись на вимкнений телефон. — Але щойно зателефонував черговий на вході. Там чекає жінка, яка каже, що хоче зробити заяву про смерть у Гумбольдтгайні.

— Кажете, жінка?

«Принаймні це не один із тих, хто залюбки брав вину на себе, — подумав Ґреф. — Вони усі були чоловіками».

— Хай підіймається.

— Вона вже в дорозі.

Помічник інспектора кивнув.

— Добре.

Еріка Фосс залишилася в дверях.

— Щось іще?

— Ну... вже майже шоста година, а інспектор Рат зазвичай відпускає...

— Звичайно. Можете бути вільними, щойно відправите до мене свідка.

Фосс посміхнулася йому і зникла.

Трохи пізніше на порозі стояла струнка сивіюча жінка років сорока п’яти, вона виглядала трохи невпевнено, але аж ніяк не сором’язливо. Вона представилася Ренатою Шобек, після того як Ґреф запропонував їй крісло для відвідувачів перед столом Рата.

— Так ось, ота річ у Гумбольдтгайні, — сказала Рената Шобек, — я не хочу нікого засуджувати. Але... мій орендар... його звати Лео Флемінг.

Що ж, це був один із донощиків. Ґреф внутрішньо зітхнув, але записав ім’я й подивився на неї.

— І?

Рената Шобек підняла свої вузькі плечі, від чого виглядала трохи безпорадною.

— Я не знаю, чи це щось означає. Але сьогодні вранці він повернувся додому дуже рано, набагато раніше, ніж зазвичай. Він безробітний, знаєте, але щоранку виходить з дому о пів на шосту і зазвичай повертається лише після обіду. Каже, що шукає роботу. У будь-якому разі він ніколи не затримував плату за оренду.

Ґреф кашлянув і демонстративно нічого не записував, а тільки зиркнув на свій ручний годинник.

— Переходьте, будь ласка, до суті, вже пізно, — сказав він.

Вона виглядала трохи роздратованою.

— Ну, я знаю лише те, що він щоранку чекає свою наречену біля Вознесенської церкви. Одного разу я бачила цих двох разом. Чудова пара, якщо ви запитаєте мене. І він ніколи не намагався привести її до себе в кімнату, він знає, як правильно поводитися.

Ґреф закотив очі.

— Що саме ви хочете мені повідомити? — запитав він.

Вона озирнулася, ніби боялася, що хтось може підслухати.

— Ну, — сказала вона, — я не чула, як містер Флемінг ви­йшов з дому вчора, але я чула, як він повернувся. Одразу після шостої. Я спитала його, чи не захворів він, чи заварити йому чаю, але він сказав, щоб я залишила його в спокої. Ну... — Вона багатозначно замовкла. — ...і тоді я побачила це...

— Що саме, пані Шобек?

Вона нахилилася вперед і стишила голос.

— Кров, — сказала вона. — Його куртка була в крові. Не сильно, але я це бачила. А потім він був таким дивним і хотів піти прямо до своєї кімнати. Тоді я не надала цьому значення, але тепер, коли я прочитала в газеті...

Ґреф прислухався.

— Ви впевнені, що це була кров? — запитав він.

— Звичайно! Раніше я працювала у м’ясній крамниці і...

Ґреф перервав її.

— Дякую, пані Шобек, — швидко сказав він. — Схоже, ви дуже нам допомогли. Де ми можемо знайти цього пана Флемінга?

— Звичайно, у мене вдома, — майже обурено сказала вона. — Путбуссерштрасе, 28, задня будівля, третій поверх.

За всі місяці, що він працював у «замку», він не розмовляв із директором поліції Геннатом так часто, як за останні кілька днів. Андреас Ланге все ще не був упевнений, чи був це добрий знак, чи поганий. Але принаймні тепер він знав, що Будда спостерігає за ним; він просто не міг наробити помилок.

Трудхен Штайнер, секретарка Генната, поставила піднос зі штруделем на стіл, і Геннат подав шматочок гостю. Розмови з начальником відділу з розслідування вбивств іноді більше нагадували кавові плітки, ніж офіційні зустрічі. Ланге чемно подякував йому за шматок штруделя з маком, який опинився на його тарілці, і скуштував його.

— Скільки часу ви з нами, пане помічнику інспектора? — запитав його Будда.

Ланге трохи здивувало це питання, на яке він відповів із повним ротом.

— Майже два роки. Буде двадцять дев’ятого грудня.

Геннат кивнув.

— А до цього ви два роки працювали у відділі пограбувань у Ганновері, чи не так?

Ланге був радий, що цього разу для відповіді було достатньо кивка, адже у нього в роті все ще був штрудель із маком. Будда ніби вивчив його особисту справу.

— Щойно розпочався новий курс для кандидатів у інспектори.

— Доктор Вайс познайомив нас з новими колегами.

— Ви не думали подати заяву зі своєю кандидатурою?

— Що ж, пане директоре, з усією повагою, але після менш ніж двох років у «замку», е-е... в Берліні, мені здається, що це ще занадто рано.

Ланге помітив, як він знову почервонів після своєї обмовки і розлютився. Але Геннат ніби не помітив цього. Ані обмовки, ані почервоніння.

— Поки що ви дуже добре виконували свою роботу під час складного розслідування «КаДеВе». Колеги Небе та Бьом хвалять вас за вашу роботу. — Геннат зробив паузу, щоб покласти до рота шматок штруделя з маком, який, як відомо, був його улюбленим смаколиком. — У той же час ви були достатньо дисципліновані, щоб нічого не повідомляти їм про нашу підозру у вбивстві.

— Ну, я подумав, пане директоре...

— Ви правильно подумали, — Геннат нахилився вперед. — Адже ви знаєте: без свідка прокурору нічого не запропонуєш.

— Так, на жаль. Я ще не знаю, як отримати цього свідка, думаю, мені доведеться покладатися на успіх розшуку.

Геннат кивнув.

— Я хочу, щоб ви взяли у Бьома справу Каллвайта. Ви все одно вже працювали над нею разом.

— Старший інспектор уже натякав на щось подібне. Чи означає це, що я повинен закрити справу «КаДеВе»?

— Заради Бога! — похитав головою Геннат. — Не поспішайте! Ви повинні тримати це на тихому вогні. Продовжуйте шукати цього свідка.

— Але президент поліції наполягає на швидкому роз’яс­ненні.

— Він завжди так робить у подібних випадках. Не дозволяйте себе обдурити. Ви не можете закрити цю справу, доки не заслухаєте цього свідка.

Ланге кивнув.

— І цей мертвий скупник, — продовжив Геннат, — має достатньо зв’язків зі справою «КаДеВе». Можливо, з цього випливе те чи інше осяяння, вам так не здається?

— Можливо, пане директоре, — сказав Ланге. — Ми просто сподіваємося, що свідок у справі «КаДеВе» не має на своєму сумлінні вбивства скупника. Це був би такий контекст, який мені б не сподобався.

— Ви отримаєте підтримку від вашого колеги Мертенса. Але... що стосується нашої спільної підозри: досі ані слова! Нікому!

Ланге кивнув. І знову відкусив штрудель з маком.

— І, — продовжував Геннат, поки помічник інспектора жував, — що стосується наступного курсу кандидатів у інспектори: я хочу бачити вашу заяву на столі. Інакше отримаєте зі мною проблеми.

Вони запізнилися, вже стемніло. Кірі сильно потягнула за повідець, будь-які запахи тут здавалися такими, що приманюють собаку, і Рат щосили намагався втримати її.

— До ноги, — знову й знову повторював він. І знову марно. Кірі продовжувала смикати за повідець, наче їй за це платили. Рат міг проклясти Кірі, він і так був не в найкращому настрої. Після надокучливої поїздки додому в «Ганомазі» він з нетерпінням чекав спокійного кінця дня. Натомість тепер він бродив тут, берегом озера Мюггельзеє.

— Прокляття, Кірі! До ноги! — Рат зупинився і сердито смикнув за повідець. Собака верескнула й здивовано озирнулася. Але хоча б цього разу вона зупинилася. І Шарлі теж.

— Що це з тобою? — запитала вона, ошелешено дивлячись на нього. — Опануй себе!

— Ми повинні були залишити собаку вдома.

— Щоб вона вила на весь будинок? Ти ж знаєш, що вона не любить бути на самоті.

— Тоді нам усім трьом слід було залишитися вдома.

— Якщо тобі так важко трохи мені допомогти, ти повинен був прямо про це сказати.

— Гаразд. У мене просто був поганий день от і все. Вибач.

Рат був роздратований тим, що дозволив себе переконати. Бог знає, що він міг уявити кращі речі, особливо із Шарлі, аніж шукати табір для безпритульних біля Мюггельзеє. Якби він зробив усе правильно, тоді б усе вже вирішилося з тією безпритульною утікачкою Шарлі. Виявляється, що Алекс Райнгольд не тільки влаштувала бунт у метро, а й була причетна до одного з найграндіозніших пограбувань останнього часу — проникнення в «КаДеВе», а також, ймовірно, була замішана у двох справах про вбивство. Першим було вбивство Бекмана, однієї з «мокрих риб» Бьома. Генріх Бекман був застрелений у своїй квартирі ввечері 20 грудня 1930 року. Від злочинця не залишилося й сліду. Проте були свідки, які бачили, як Карл Райнгольд вибіг з будинку незабаром після пострілу. Проте інші стверджували, що бачили, як його сестра Александра увійшла в будинок приблизно за десять хвилин до пострілу. Відтоді не залишилося й сліду від жодного з них. До вчорашнього дня, коли Александра Райнгольд втекла з окружного суду Ліхтенберга. Її батьків вигнали з квартири лише через два дні після вбивства, виселення, яке Бекман, керуючий будинком, ініціював вранці у день своєї смерті, — можливо, це був мотив для вбивства. Друга смерть була пов’язана зі зломом «КаДеВе»: частину здобичі знайшли у вбитого скупника «Бероліни». Здобич, з якою Алекс втекла від його колег у ніч пограбування.

Яку б роль у всіх цих випадках не відіграла дівчина-втікачка, помилка Шарлі набула абсолютно нового значення. У будь-якому разі вони більше не можуть сприймати свої помилки легковажно.

Незважаючи на всю необхідність знайти цю дівчину, знайти її якнайшвидше, Рат все одно не бачив жодного сенсу відвідувати безпритульних батьків Алекс пізно ввечері, чиї розпити шість місяців тому ні до чого не привели.

— У тебе є її ім’я, ти навіть знайшла її родину і розкопала стару справу, чому б тобі просто не залишити решту поліцейським, — сказав він після того, як Шарлі розповіла йому усе. Це мало прозвучати, як підтримка, принаймні спроба підтримки, але вона кинула на нього той порожній погляд, який він так ненавидів, той трохи презирливий погляд, який ніби говорив йому: чому ти мене не розумієш?

Поселення, ця дивна суміш кемпінгу та хаток, виглядало охайним і чистим, наче його регулярно підмітали. У повітрі витав запах смаженої картоплі. Вони підійшли до імпровізованої площі, в центрі якої акуратно, як у бойскаутів, були складені дрова для багаття. Жінка розвішувала білизну, а двоє дітей поруч гралися у наздоганялки, більше нікого не було видно. Жінка біля мотузки для білизни подивилася на двох надто гарно одягнених відвідувачів підозрілим косим поглядом, але не дала їм собі заважати, поки розвішувала білизну. Теплі промені призахідного сонця заливали всю сцену благодатним світлом, роблячи її майже ідилічною.

Раптом Кірі почала гарчати, шерсть на її шиї стала дибки.

Жінка взяла кошик для білизни і поспішно зникла в одному з наметів.

Загавкав пес, і Рат аж підскочив. Це звучало більш небезпечно, ніж той нешкідливий гавкіт, який він чув від Кірі, цей звучав досить сердито.

— Міцно тримай собаку, — прошипіла Шарлі.

Рат уже кілька разів обмотав собачий повідець навколо зап’ястка. Проте Кірі не зробила жодного руху, щоб відірватися. Вона стояла на місці, тихо гарчала про себе й тремтіла, як пухнастий електродвигун. Вона нашорошила вуха й уважно дивилася на алею, що вела до центру поселення. Гавкіт почувся знову, цього разу голосніше, і нарешті вони побачили винуватця — великого пса коричнево-чорного забарвлення, якого бувають таргани, нездорової на вигляд суміші усіх порід, з великою часткою доберманів, ротвейлерів та перевертнів. Моторошний собака був без повідця, як Рат зазначив про себе із жахом. Тварина хвилинку постояла й з цікавістю подивилася на зловмисників, а потім підскочила риссю й кинулася прямо на них. Тепер Кірі теж почала гавкати на цей пучок м’язів, шерсті та зубів, що стрімко наближався, але це звучало так само, як і завжди: безневинно. У будь-якому разі пес, який вирішив напасти, її не злякався. Рат став струнким, як дошка, у нього було відчуття, що серце зупинилося. Дивний пес вже був за кілька метрів від них, коли пролунав пронизливий свист і тварина на повній швидкості кинулася на землю, піднявши багато пилу.

Чоловік років тридцяти, який сидів у тіні стіни з гофрованого заліза за кілька метрів від нього, підвівся й підійшов до собаки.

— Хоробра тварина, — сказав він, погладжуючи пса по його квадратній голові. — Молодець, Сталін, — пес тихо дихав і дивився на Рата й Шарлі так, наче ще не закінчив із ними, й уже з нетерпінням чекав моменту, коли господар дозволить йому їх вкусити.

Щойно Рат знову зміг ворушитися, він повернув голову до Шарлі і побачив, як колір повільно повертається до її об­личчя.

Хазяїн Сталіна залишив пса і повернувся до них.

— Якщо ви з магістрату, то я раджу вам не приходити сюди без поліції.

Рат хотів витягнути своє посвідчення, але Шарлі штовхнула його ліктем у бік.

— Ми шукаємо Еміля Райнгольда, — сказала вона. — Він має жити тут разом з дружиною.

— А що вам від нього треба?

— Ми друзі Гельмута, — сказала Шарлі. — Сина...

— Я знаю, хто такий Гельмут Райнгольд, — перебив чоловік. — Але я не знаю, чи в Еміля з ним хороші стосунки. І його друзями-соціалістами.

— Ось чому він і послав нас, — Шарлі мала дуже переконливий вигляд. Рат був вражений. — Він знає, що його батько дуже ображений і хоче помиритися з ним.

— Тоді ви посланці, чи не так? Знову намагається помиритися? — Чоловік засміявся. — А я подумав, що ви поліцейські, після того галасу, який щойно влаштував Сталін, — чоловік провів обома руками по шерсті собаки. — У нього алергія на поліцаїв. Але... — Він підняв свою кепку в напрямку Шарлі, — тоді я побачив, що тут пані.

— Де ми можемо знайти пана Райнгольда? — запитала Шарлі.

Чоловік показав у бік берега озера.

— Внизу, прямо біля озера, приблизно там, де ви бачите сліди диму.

Шарлі кивнула і потягла Рата за собою. Пес на прізвисько Сталін провів їх очима, але залишився на місці. Кірі знову гавкнула, коротко й сміливо, а тоді Рат потягнув за повідець, і вона слухняно пішла слідом.

В хатинці Еміля Райнгольда все ще можна було впізнати колишній кіоск з різдвяного ярмарку. Проте Рат не міг собі уявити, що хоча б на одному різдвяному ярмарку його зібрали так криво, як тут, на березі Мюггельзеє. Дах виглядав так, ніби його збудували виключно для того, щоб він збирав весь дощ, а потім краплю за краплею направляв його всередину, і Рат не бачив жодного прямого кута на бічній стіні. У всякому разі Еміль Райнгольд не був хорошим теслею. Перед головним отвором колиш­нього кіоску він збудував прихалабок, накритий сірим брезентом, можливо, це був брезент від старої вантажівки.

Рат кивнув Шарлі, став біля дверей, які були вмонтовані в дерев’яну перегородку, і постукав.

Минув деякий час, перш ніж вони зіткнулися зі злим чоловіком років п’ятдесяти.

— Еміль Райнгольд? — запитав Рат, і чоловік кивнув.

— Мене звати Ріттер, а це пан Рат, — ввічливо сказала Шарлі. — Ми шукаємо вашу дочку. Александру.

— Ти шукаєш не в тому місці, — чоловік хотів знову грюкнути дверима, але Шарлі вже засунула ногу в щілину.

— Можливо, у вас є ідеї, де ми можемо її знайти. Це важливо, пане Райнгольде, ваш син Гельмут...

Ім’я його сина подіяло на Еміля Райнгольда так, як червона ганчірка на бика, і він негайно перебив Шарлі.

— Ах, ось звідки вітер дме, — сказав він. — Чи Гельмут тепер посилає своїх друзів-соціалістів, тому що він більше не довіряє собі? — Він показав на поселення. — Озирніться навколо: ви, соціалісти, й втягнули нас у це. Робітники-зрадники! — Він сплюнув, і Шарлі довелося відсмикнути ногу, щоб не потрапити під плювок.

Проте вона залишалася надзвичайно спокійною.

— Пане Райнгольде, ми ніякі не соціал-демократи. Справа не в Гельмуті, а у вашій доньці!

— Я не знаю, де вона, і не хочу знати. Можливо, вона повернулася у «Вертгайм». Хай він сам шукає Алекс, якщо він так сильно сумує за нею!

— Це ми її шукаємо, — сказала Шарлі. — Ми шукаємо її, тому що боїмося, що з нею могло статися щось погане. І хочемо їй допомогти.

— А хто ви такі? — Старий виглядав підозріло.

Шарлі підштовхнула Рата ліктем, і той показав свій поліцейський жетон.

Еміль Райнгольд витріщився на металевий жетон.

— А я подумав, що ви хочете їй допомогти!

— Ми справді цього хочемо, — сказав Рат.

— Поліція, твій друг і помічник, ти ба: бережись, друже, ми тобі допоможемо! — Чоловік коротко розсміявся. — Ну, тоді отримайте моє благословення. І хапайте Алекс міцно! Якщо колись знайдете цю нахабу!

Рат відчув, як важко стало Шарлі контролювати ситуацію.

— Ми не хочемо її арештувати, ми хочемо їй допомогти, — сказала вона, — навіть якщо ви, здається, цього й не розумієте. Александру підозрюють у проникненні в універмаг і...

— Робіть, як хочете, але залиште мене в спокої.

Тепер контроль Шарлі повністю зник.

— Вам треба навчитися слухати інших, добрий чоловіче! Ви так само поводилися й зі своїм сином, який хотів допомогти вам вибратися з цього жалюгідного смітника? Тоді мене вже ніщо не дивує! Ані ваш поганий настрій, ані те, що ваша родина більше не хоче мати з вами нічого спільного.

— Ніхто не зобов’язаний допомагати нам, пролетарям, і вже точно не якісь соціалісти, ми допомагаємо собі самі!

— Ви занадто горді, щоб прийняти допомогу від свого сина лише тому, що він соціал-демократ?

— Соціал-фашист! Той, хто допомагає капіталістам експлуатувати нас, пролетарів! — Еміль Райнгольд розлютився, його обличчя почервоніло. — Але незабаром настане наш час. Тоді пролетаріат підніметься і дасть відсіч!

Рат поволі почав підозрювати, чому розпалася родина Райн­гольдів. Він закотив очі.

— Гадаю, що ваш час вже настав, — сказав він. — Щиро дякую за інформацію, пане Райнгольде. — Ходімо звідси!

Він підчепив руку Шарлі й відтягнув її від хатини. Еміль Райнгольд грюкнув дверима, щойно вони повернулися до нього спиною.

— Чому ти це зробив? — прошипіла Шарлі й вирвала свою руку. — У мене було ще кілька запитань!

— На них цей чоловік відповів би не більше, ніж на будь-що інше, — зітхнув Рат. — Ти чула, які дурниці він верзе!

— Можливо, врешті-решт він би сказав нам щось корисне.

— Можливо, якби ти була до нього трохи добрішою. І крім того... — Рат показав угору. — Подивися на небо: сутеніє, а я не знаю, скільки років батарейкам у моєму ліхтарику. Нам слід подбати про те, щоб ми повернулися до машини. Доволі важко було знайти шлях сюди й при світлі.

Шарлі нічого не сказала, але Рат бачив, що вона сердиться. Вони мовчки дійшли до площі в центрі поселення, де хазяїн Сталіна збирався розпалити багаття.

— Ну що, делегація соціалістів уже хоче покинути наш маленький робітничий рай? — запитав він. Його пес слухняно лежав біля палаючого багаття, яке починало потріскувати. Кірі знову почала гарчати, дуже тихо й обережно, щоб ніхто не почув, особливо великий пес.

— Я навіть не знаю, що всі тут мають проти СДПН{64}, — сказав Рат.

— Ну, подивіться навкруги: усі безробітні, безпритульні. Люди, яким майже нічого їсти. І все завдяки політиці, яку ведуть соціалісти. На спинах робітників!

— Насправді це виглядає досить ідилічно, — Рат показав на палаюче багаття, яке приваблювало перших людей з поселення. — Майже як циганський табір. Не вистачає лише гітари.

— Повертайтеся в лютому, коли озеро замерзне і ледь вдається набрати води, а холод витягує з тіла усе тепло. Тоді ви побачите, що це не має нічого спільного з циганською романтикою. Це не оперета, це життя.

Вони вийшли з наметового містечка і повернулися до лісу, де сутінки були набагато густіші, ніж на березі озера. З кожним кроком ставало дедалі темніше. Рат дістав з пальта ліхтарик та увімкнув його. Конус світла снував уздовж стовбурів дерев, і все, до чого він не сягав, раптом здавалося чорнішим. Тут, у лісі, ліхтарик не давав зорієнтуватися. У всякому разі вони не знайшли протореної стежки, якою сюди прийшли.

— Можливо, нам варто відпустити Кірі, — сказала Шарлі. — Вона більше покладається на свій ніс, ніж на очі.

Рат кивнув і дав собаці понюхати ключі від машини, він не міг придумати нічого кориснішого. Але, здавалося, це спрацювало: Кірі направила свій собачий ніс на лісовий килим й почала ловити запах; Рат залишив їй довгий повідець і слідував за нею так швидко, як міг. Проте собака повела їх нерівною місциною; підлісок ставав дедалі густішим.

— Ти впевнений, що ми прийшли звідси? — запитала Шарлі через деякий час.

— Поняття не маю. У всякому разі собака зловила запах.

— Питання в тому, який саме.

Це вони дізналися через п’ять хвилин. Кірі пришвидшила крок, коли вони дійшли до узлісся, і раптом вона кинулася на щось, що лежало на землі, хватаючи це щось і розгойдуючи його туди-сюди, як здобич.

— Гей! — крикнув Рат, не маючи змоги точно сказати, що саме схопила собака, незважаючи на ліхтарик. Лише під час третього підходу Кірі викинула здобич. Рат посвітив ліхтариком на розірваний пучок хутра на землі, з якого сочився червоний бруд, наче з плюшевої подушки, що тріснула.

Мертва білочка.

Кірі виглядала такою винуватою, що Шарлі була змушена розсміятися.

— Не смійся, — сказав Рат, — ми повинні бути суворими з собакою!

Шарлі замовкла, але коли Рат серйозно сказав: «Поганий пес!», вона знову захихотіла.

— З дресируванням собаки у нас нічого не вийшло, — зітхнув він.

— Я б сказала, що після того як твій ліхтарик і твоя собака вийшли з ладу, ми покладатимемося на моє відчуття просторової орієнтації.

Рату довелося вимкнути ліхтарик, а Шарлі подивилася на нічне небо. Здавалося, вона керувалася місяцем чи якимись зірками, принаймні вони прямували в правильному напрямку. І все-таки до машини вони дійшли майже за пів години. Що ще гірше, дорогою вони також втрапили в болотисту місцевість, за що Рат поплатився втратою лівого черевика. Усі пошуки з увімкненим на короткий час ліхтариком залишилися марними; болото з’їло черевик і вже не бажало його віддавати.

Рат сидів у відчинених дверях машини, віджимаючи свої шкарпетки. Ноги Шарлі виглядали не краще, але принаймні в неї були обидва черевики. Проте віджати мокрі лапи Кірі не вдалося; собака влаштувала брудний безлад у машині та на пальті Шарлі, коли поклала голову їй на коліна. Рат сховав шкарпетки й черевик у нішу для ніг й завів двигун.

— А це дозволено? — запитала Шарлі. — Керувати машиною без взуття?

— Голими ногами можна усе, як ми кажемо в Кельні.

І все пройшло дуже добре. Вони повільно поверталися у місто автострадою Кьопенікер. Звісно, весь маршрут «Ганомаг» пройшов не без проблем. Біля Сілезьких воріт{65} він залишив своїх пасажирів у біді, заглухнувши просто посеред міста. Перехожі були неабияк здивовані, коли побачили, як босий, проте в іншому бездоганно одягнений чоловік вийшов з маленької одноокої машини, відкрив капот, щось там поправив, потім закрив його, сів на місце водія і завів двигун.

Шарлі посміхнулася, коли Рат знову всівся біля неї.

— Пробач, — гаркнув він, увімкнувши передачу, — зазвичай я маю із собою запасне взуття.

Посмішка Шарлі згасла.

— Що з тобою? — запитала вона.

— А що має бути зі мною? Ми ані на крок не просунулися вперед, проте у нас мокрі ноги, брудний одяг і одним черевиком менше. А ще ми недосипаємо.

— То й що? Ми доспимо в кінці місяця! Ти завжди так кажеш!

— У будь-якому разі нам слід було провести вечір вдома за пляшкою червоного вина, а не гаяти свій час там.

— Хіба ми згаяли час? — удавано обурилася Шарлі. — Зо­всім ні! Ніколи в житті мене так наполегливо ще не попереджали про небезпеку соціал-демократії.

— Мабуть, ти маєш рацію. Нісенітниці, які несуть Райнгольд і його товариші, сьогодні мають більше сенсу, ніж будь-що інше! — Він подивився на неї. — А тепер хоча б визнай, що це була божевільна ідея!

Шарлі нічого не сказала, він спостерігав за нею краєм ока. Коли її риси ставали такими жорсткими, краще було сховатися. Їй знадобилася майже хвилина, перш ніж вона знову заговорила.

— Що це? — сказала вона холоднішим тоном, ніж раніше. — Ти просто плачеш через втрату свого дурного черевика? Чи ти шкодуєш, що допоміг мені з моєю божевільною ідеєю?

— Шарлі! Все зовсім не так!

— А що ти мав на увазі?

— Визнай, що я мав рацію: ми повинні були залишити цю справу силам розшуку поліції.

— Але це зовсім не те, чого я хочу! Хіба ти не розумієш? Я хочу знайти Алекс, перш ніж її спіймають!

— Чому? Це не твоя справа. Ти загладила свою провину, решту зроблять інші.

— Чому ти не розумієш? Вона бачила, як її друг розбився на смерть. Вона боїться синьої уніформи, там щось сталося.

— Все проясниться, коли її затримає поліція.

— Зовсім ні! Я не можу позбутися відчуття, що ось-ось станеться щось жахливе.

Рат подивився на неї з недовірою.

— Ти жартуєш? Ти прочитала це у кавовій гущі чи чому ти думаєш про щось подібне?

— Ти такий невіглас!

— Я просто реаліст. У мене таке відчуття, що ти спеціально вплуталася в це. Ти не мати цієї вуличної дівчини. Повір мені, вона вже всіма водами вмилася, їй не потрібна твоя допомога.

Шарлі нічого не сказала, запала зловісна тиша.

Повз пропливали вогні нічного міста. Тільки коли вони боролися за те, щоб проїхати вузьким місцем біля будівельного майданчика на мосту Янновіц, Шарлі знову заговорила.

— Зупинися тут, будь ласка, — сказала вона.

— Тобто?

— Випусти мене за мостом.

— У чому справа? — Рат увімкнув сигнал і зробив так, як йому було сказано. Він вимкнув двигун, щоб позбавити їх звуків холостого гуркоту.

— А що має відбуватися? Я просто розумію, що не можу з тобою говорити на цю тему. Ти не сприймаєш мене серйозно, а я зараз не можу розбиратися з цим. Я хочу побути сама.

— Шарлі, я сприймаю тебе серйозно, — зітхнув Рат. — Але ти не добра самарянка! Ти юристка!

— Я вже тобі сказала, що ти мене не розумієш. Якщо ти не хочеш мені допомогти, я зроблю це сама. А тепер, будь ласка, випусти мене.

Ця клята вперта жінка! Рат бачив по її обличчю, що вона справді мала це на увазі. Вона вже взула свої мокрі черевики. Він відкрив двері і виліз з машини, щоб випустити її. Собака була здивована тим, що її посадили на дерев’яне сидіння і що слідом за хазяїном звідти вилізла її хазяйка.

— Будь ласка, якщо ти так хочеш, — сказав Рат і раптом усвідомив, який він сам розлючений. — Це справді вдале завершення цього паскудного вечора!

— Я теж так думаю, — сказала вона, застібаючи пальто. — Хоч раз ми з тобою погодилися за сьогодні.

— Чи не відвезти тебе хоча б до Шпенерштрасе?

— Дякую, я поїду електричкою.

Вона трохи вагалася, перш ніж піти на станцію, і він не знав, цілувати її на прощання чи ні. Поки він ще вагався, вона вже вирішила.

— На добраніч, Гереоне, — принаймні сказала вона, і, сказавши це, вона збиралася обернутися. Проте вона притиснула сумочку до грудей і швидко пішла до станції електрички, яка на той момент також була будівельним майданчиком — як і багато інших місць в цьому місті.

Рат зупинився й спостерігав, як вона зникає між риштувань у будівлі станції. Це здавалося йому чимось нереальним. У ньому прокинувся імпульс побігти за нею, але гордість, чи що це було, паралізувала його. Їй потрібно було вийти! Сподіваюся, що вона спізнилася на поїзд! Кожен, хто був таким упертим, як Шарлотта Ріттер, мав колись понести за це відповідальність!

Кірі коротко гавкнула, собака, здавалося, не зрозуміла всього цього. Насправді, Рат також.

— Ти це бачила? — сказав Рат, сповзаючи на дерев’яне сидіння «Ганомагу» поруч із Кірі. — Здається, поки що ми знову будемо жити на Луїзенуфер. Удвох.

До його квартири від мосту Янновіц було недалеко, і «Ганомаг» подолав цей шлях без проблем. Протягом усієї подорожі Рату доводилося думати про Шарлі, про те, як вона зникла на станції, а він дивився їй услід не в змозі поворухнутися. Йому варто було хоча б щось кинути їй навздогін: «Будь ласка, не йди!» або «Ну й провалюй!»

Будь-який з цих варіантів був би чесним.

Що було не так з Шарлі? Що було не так із ними? Не тільки цей вечір було зіпсовано, так було вже кілька останніх тижнів. Хробак поселився там ще з тих днів у Кельні. Щось пішло не так, але це не могло отруїти все інше, що було між ними, всього за кілька тижнів!

На Луїзенуфер він трохи посидів у машині й дивився у ніч крізь лобове скло. Ця проклята вперта жінка! Він так сильно вдарив кулаком по керму, що Кірі, яка слухняно присіла на місці пасажира, здригнулася від несподіванки.

Він вийшов і посадив собаку на повідець. Рат викинув мок­рий, вимазаний брудом черевик, який втратив свого двійника, в один із жерстяних сміттєвих баків. Стукіт кришки голосно відлунював у внутрішньому дворі, де вночі панувала тиша.

Рат тихенько піднявся сходами, його босі ноги чіплялися за дерев'яну поверхню. У темній прибудові все було тихо, він, здається, нікого не розбудив. Як раптом він здригнувся, коли у квартирі неочікувано задзвенів телефон, поки він відмикав вхідні двері.

Хто б це міг бути? Чи хотіла вона помиритися, визнаючи, наскільки дурною була їхня суперечка? Його настрій миттєво покращився.

Він пропустив Кірі на кухню, повісив своє пальто, потім пройшов холодною підлогою до телефону й став ногами на теп­лий килим у вітальні.

Рат дозволив йому подзвонити ще раз, а потім підняв слухавку.

— Гаразд, ти маєш рацію, це не була божевільна ідея, — сказав він максимально дружнім тоном, який тільки міг вдати на льоту. — Можна я ще зайду?

— Це не знадобиться. Думаю, ми можемо все обговорити по телефону.

Чоловічий голос. Рату знадобилася лише секунда, щоб зрозуміти, хто на лінії.

— Ви знаєте, що нечемно дзвонити о такій годині? Більшість людей уже спить.

— Якби ви зв’язалися зі мною, як ми домовлялися, тоді б я не був змушений вас турбувати, — сказав Йоганн Марлоу.

— Я щойно повернувся додому. Ще був у відрядженні.

— Ви були вчора в «Передпокої купідона», як мені розповів Креман.

— Все так. Там я дізнався цікаві речі. І був здивований, що ви не повідомили мені про них учора.

— Ви поспішали вийти з моєї машини.

— Але ви вже знали, що зник Щур Руді...

— Ну то й що? Він, мабуть, спить зараз у ліжку якоїсь дів­чини.

— А хто вам сказав, що з Г’юго Ленцом все інакше?

— Я просто це знаю.

— Це ви запросили Ґольдштайна до міста?

— Кого?

— Американського кілера. Схоже, що «Пірати» ставляться до нього з належною повагою. І вважають, що його найняла «Бероліна». І що Гьоллер міг бути його першою жертвою.

— Пане комісаре, якби це було так, я б вам давно сказав. Я не знаю вашого Ґольдштайна.

— Я хотів би вам вірити.

— Чому б мені не грати відкритими картами? І тим самим не заважати вам працювати? Адже ви працюєте на мене.

— А що, як хтось інший найняв американського гангстера? Хтось, хто хоче розібратися з «Бероліною» та «Піратами»?

— Не можу собі таке уявити, — сказав Марлоу. — І хто б це міг бути? У кого така манія величі, що він візьметься за два клуби перснів одночасно?

— Можливо, вам варто над цим поміркувати, — сказав Рат. — І ще одне: Г’юго Ленц часто зустрічався в залі «Купідона» з якоюсь дівчиною, як мені сказав Креман...

— Приходьте у «Підвал Венери», і я познайомлю вас сьогодні з маленькою подругою Г’юго.

— Просто зараз?

— Тут вечір тільки починається.

— Це трохи незручно. Мій «Б’юїк» у ремонті. І, здається, цей ремонт триватиме вічність.

— В якій майстерні? — голос Марлоу був дуже спокійним та діловим.

— У Райнікендорфі. У чорта на задвірках. І працюють там відповідним чином.

— Тоді приходьте завтра. Скажімо, о дванадцятій. Я подбаю про вашу машину.

Марлоу поклав слухавку. Це була не запропонована зустріч, а наказ.

Прокинувшись, вона знову відчула гнів у животі. Вона пів ночі пролежала без сну, бажаючи йому потрапити в пекло. І все ж їй дуже хотілося б відчувати його поряд із собою у ліжку. Вона встала, підійшла до вікна й визирнула. Були ще сутінки, перші промені сонця невпинно пробивалися на Шпенерштрасе зі сходу, всього лише на кілька метрів, далі вони не сягали. Який похмурий ранок!

Чверть на восьму. Будильник Гереона все ще стояв на тумбочці біля ліжка. Помахом руки вона відкинула цю штуку вбік, і та з гучним стукотом впала на дошки підлоги. Але й це не допомогло, лють не зникала, її було забагато, і вона накопичувалася надто довго. Навіть спалах минулої ночі не допоміг; гнів знову гриз її у міській електричці, супроводжував її додому, до її ліжка, до її сну.

Найгірше було те, що вона навіть не знала, чому взагалі розлютилася. Чи справді вона сердиться лише на нього, чи, можливо, на себе теж. Можливо, навіть набагато дужче на саму себе. Саме мовчання останніх кількох тижнів неймовірно посилило її гнів, і це мовчання було не лише Гереоновим, ця тиша також була її власною.

Вона йому більше не довіряла. Вона не знала, що він думає про неї та про її роботу. Чи справді він сприймає її серйозно? Чи він просто відпускав її, щоб не відштовхувати? Чого, хай йому грець, він від неї хоче?

«Після того як ви одружитеся, вам більше не потрібно буде працювати».

Слова його матері. І Гереон нічого про це не сказав. Тому що він думав так само?

Шарлі не могла забути цих слів. Вона просто хотіла трохи розповісти Еріці Рат про свою роботу в окружному суді Ліхтенберга. Щоб розпочати ненав’язливу розмову в тому задушливому кафе. А потім пролунало одне речення, яке викликало ще більш гнітючу тишу. Шарлі сиділа і не могла нічого їй відповісти. Гереон глянув на носаки своїх черевиків і сьорбнув каву. А його мати, здавалося, й не помітила, що зробила.

За всі місяці, що вони були парою, вони жодного разу не обговорювали шлюб, навіть жартома, не кажучи вже про те, щоб Гереон зробив їй пропозицію. Тим не менш він просто представив її своїй матері як свою наречену, щоб було простіше, як він прошепотів їй, коли вони випадково наштовхнулися на матір Рата перед великим універмагом.

Дні в Кельні були найгіршими з тих, що вона пережила за останні роки. Повне розчарування. І вона з нетерпінням чекала, щоб поїхати з Берліна на кілька днів, знову зустрітися з давнім другом Гереона Полом і вперше побачити його рідне місто. А все починалося так багатообіцяльно.

Він заманив її грою. Вона кілька разів бачила «Герту»{66} на стадіоні «Плюмпе», але жодного разу на чужині й жодного разу у фіналі чемпіонату Німеччини. І яка це була гра! «Герті» не пощастило в першій половині матчу проти мюнхенців, але потім гра змінилася завдяки Ганне Собеку{67}. А тоді був переможний гол, незадовго до фінального свистка, вона обійняла Гереона, а потім і Пола, й обидва чоловіки дивувалися там єдиній жінці, яка захоплюється футболом. Вони святкували чемпіонат у старому місті Кельні разом з берлінськими бойовими неробами та кількома прихильними рейнськими прусами, і в якийсь момент Пол непомітно попрощався. Гереон забронював кімнату з видом на Рейн, і коли вона, вже в нічній сорочці, стояла біля вікна й дивилася на вогні, що відбивалися в річці, а він узяв її на руки й поцілував у шию, ось тоді вона відчула себе щасливою за довгий час. Наскільки оманливим було це відчуття, вона усвідомила лише наступного дня. Коли вони прогулювалися торговими вулицями Кельна, їх здивувала жінка, яку Гереон представив як свою матір, а потім вказав на Шарлі й сказав: «Фройляйн Ріттер. Моя... наречена».

Очі Еріки Рат розширилися від поєднання цікавості й недовіри, і вона потягла їх прямо до найближчого кафе.

— Звичайно, я б запросила вас до нас додому, — сказала вона Шарлі. — Але Гереон ніколи нам нічого не розповідає.

Гереон був таким пригніченим, яким вона його ще ніколи не бачила.

— Я... ми хотіли відвідати вас, звичайно, — сказав він. — Це мав бути сюрприз. Ми лише вчора приїхали.

Тоді вони сиділи, мати поруч із сином, і нічого не говорили. А Шарлі трохи розповідала про свою роботу в окружному суді. Поки Еріка Рат не висловила свою думку щодо шлюбу та роботи. І тоді вони продовжили сидіти у тиші, яка раптово стала крижаною.

— Ми завітаємо до вас завтра, — сказав Гереон, — але не кажіть батькові, це має бути сюрприз.

Увечері Гереон все так гарно влаштував — чудовий ресторан на березі Рейну, сучасна будівля з великими вікнами, з яких відкривався захопливий краєвид на собор та Рейн. Але вечір був зіпсований ще до його початку. Хоча вони не сказали ані слова про день, Еріка Рат і та дивна зустріч у кафе все ще були присутні поміж ними.

Можливо, їм варто було сказати про це кілька слів, але Гереон вважав за краще мовчати про це.

Наступного дня вони нанесли обіцяний візит ввічливості Ратам. Шарлі все ще була нареченою, щоб було простіше. Лише того дня вона зрозуміла, що Гереон жодним словом не згадав про неї перед своїми батьками. Рати були приголомшені її присутністю і були б приголомшені ще більше, якби вони випадково не наштовхнулися на Еріку Рат напередодні. Для Шарлі цей другий заплутаний день був ще гіршим за перший. Потім вони поїхали нічним потягом, як і планували. Тиждень на Балтійському морі. Курортна квартира в капітанському котеджі була крихітною і гарною, погода в Прерові{68} була чудовою, але настрій був раз і назавжди зіпсований. Навіть блакитне небо над Дарсом{69} не могло врятувати ситуацію. Їхня перша відпустка разом виявилася повним провалом. Хоча про це вони теж не говорили.

Вони ні про що не розмовляли, навіть повернувшись до Берліна, просто зайнялися своїми звичними справами. Звичайно, вона могла почати розмову, але не бачила в цьому сенсу: це була його справа. Саме його мовчання насамперед спричинило таку ситуацію. Тож його завданням було знову порушити це мовчання.

Вона просто більше не знала, в якому вони з ним статусі, і чим більше вона думала про це, тим більше розуміла, що насправді не знала цього й раніше. Чого хотів від неї Гереон Рат? Він хотів на ній одружитися? Тоді він мав би, хай йому грець, зробити пропозицію! Чи він хотів, щоб вона тоді кинула свою роботу? Тоді хай він котиться під три чорти!

Шарлі пішла на кухню і поставила воду для кави. Навколо все ще пахло собакою; гостьовий кошик Кірі стояв у коридорі під шафою. У дзеркалі у ванній кімнаті вона оглянула свої синці під очима і вирішила бодай раз виконати вказівку Вебера й залишитися вдома.

На сніданок вона з’їла скибку хліба з медом та випила дві чашки кави, потім її голова настільки прояснилася, що вона підняла слухавку. Поглянувши на годинник, вона зрозуміла, що він вже має бути на роботі. Вона все ще знала цей номер напам’ять.

Відповіла секретарка.

— Це Ріттер, доброго ранку, — сказала Шарлі. — Я хотіла б поговорити з паном асесором Шерером.

Вночі Рату приснився дивний сон. Він танцював у фоє «Ексельсіора» із Шарлі й почувався незручно, бо був босоніж, а вона наступала йому на пальці своїми високими гострими підборами. Музика грала незвично й зовсім не в такт. Йому здалося, що за стійкою реєстрації він бачить обличчя Йоганна Марлоу над розшитим золотом комірцем уніформи «Ексельсіора». Проте в барі за стійкою сидів Ейб Ґольдштайн та спокійно пив віскі з величезних склянок одну за одною. І з кожною новою склянкою він підколював Рата та посміхався йому своєю цинічною посмішкою. Все ще посміхаючись, Ґольдштайн раптом зісковзнув з барного стільця й негайно витягнув з куртки пістолет. Він спокійно прицілився в Рата, у Шарлі, у Марлоу. Він тричі натиснув на спусковий гачок, пролунало три постріли, ствол виригнув вогонь, але удару не було, натомість пістолет видавав гучне й оглушливе «ДРРРРРННН», «ДРРРРРННН», «ДРРРРРНННН» щоразу, коли Ґольдштайн натискав на курок.

Рат підскочив, його руки шукали Шарлі, але не знайшли її поруч. Він повільно усвідомив, де знаходиться, але лише коли «ДРРРРРННН» пролунало вчетверте, Рат зрозумів, що це хтось так настирливо дзвонить йому у двері. Прокляття! Котра була година? Де його ручний годинник? Його будильник все ще був в Моабіті, тому, мабуть, він проспав.

Продзвеніло вже п’ятий раз. Хтось був до біса впертим. Рат підвівся й пошукав свій халат, поки не згадав, що він теж висить на Шпенерштрасе. Він видобув із шафи свіжу нижню білизну й пару шкарпеток, накинув учорашній костюм, який висів на стільці й був вологий та заплямований брудом, і пішов до дверей. Кірі також розбудив дзвінок; собака дивилася на двері квартири так само, як і її господар. Це не могла бути Шарлі, Кірі відреагувала би на неї інакше.

І це була не вона. Коли Рат відчинив двері, то побачив, що через поруччя пере­гнувся чоловік у комбінезоні, збираючись щось кинути у поштовий отвір. Чоловік у синьому поношеному комбінезоні злякався, коли двері так раптово відчинилися, і підскочив. Темні кола під його очима свідчили про те, що він не виспався цієї ночі. У руці він тримав ключ, який Рат одразу впізнав.

— Пробачте, — пробурмотів чоловік в комбінезоні, — я думав, що нікого немає вдома, тому хотів... — Він тримав під носом Рата ключ, ключ від машини. — Ваш автомобіль. У вас багато справ, тому ми вирішили негайно доставити вам вашу машину. Щойно закінчили з нею.

Рат онімів. Він узяв ключ від машини і просто кивнув. Чоловік трохи постояв на місці й закашлявся.

— Е-е, автомобіль на заміну — я можу забрати його прямо зараз?

Рату знадобилася мить, щоб зрозуміти, що автомобіль на заміну означав «Ганомаг». Він кивнув, але все ще не був певен, чи справді прокинувся, чи це лише продовження його сну.

— Звичайно, — пробурмотів він, шукаючи ключ від «Ганомагу» в кишенях пальта в своєму гардеробі. Чоловік в комбінезоні взяв його і пішов, розмахуючи на ходу заплямованою мастилом кепкою.

— А рахунок? — крикнув Рат услід механіку, який уже ді­йшов до вхідних дверей.

— Ми відправимо його вам, — відгукнулося знизу луною.

Рат повернувся до квартири, кухонний годинник показував трохи за половину дев’ятої. Немає причин для паніки; його запізнення було невеликим. Він глянув у вікно й побачив механіка, який крокував подвір’ям. Здавалося, він поспішав вшитися звідси. Рат подивився на ключ від машини, а потім на Кірі.

— Погавкай, щоб я знав, що вже прокинувся, — сказав він собаці. — Або поговори зі мною, і тоді я знатиму, що все ще сплю.

Рат пішов у ванну кімнату, увімкнув обігрівач, дав собаці щось поїсти, а потім прийняв душ з теплою водою, щоб змити з себе всю зіпсовану ніч. У шафі ще висів один чистий костюм, сірий костюм треба було терміново здати в хімчистку; Рат склав його. Навіть кави не випив, так поспішав на вулицю. Кірі виглядала спантеличеною, зазвичай вранці вони так не поспішали і не спали так довго.

Перед будинком насправді був припаркований «Б’юїк» пісочного кольору, фарба якого була настільки блискучою, що Рат навіть не впізнав свою стару машину з першого погляду. Лише маленька вм’ятина на кермі переконала його, що це справді його автомобіль. Він перевірив фарбу, але більше жодних подряпин не знайшов. А потім колеса: чотири нові шини з найкращим профілем. Рат не повірив своїм очам. У майстерні повинна була працювати ціла нічна зміна принаймні з трьох людей, щоб це зробити. Щоразу Рат був вражений тим, який вплив Йоганн Марлоу мав у цьому місті. Той, хто міг буквально на цілу ніч відкрити та запустити автомайстерню, справді повинен був мати владу. Ніщо так не вразило Рата, як оновлений «Б’юїк» на його порозі, ані розкіш, яку дозволяв собі Марлоу, ані його невелика приватна армія, ані зв’язки на всіх рівнях поліції та судів.

— Хай йому грець, Кірі, — сказав він собаці, — можливо, це й добре, що Шарлі не було з нами вчора ввечері.

Це точно було на краще. Вона б відчула запах криміналу. Шарлі нічого не знала про ті п’ять тисяч марок, вона нічого не знала про взаємні послуги, які пов’язували його з доктором М., і їй ніколи не було дозволено про це знати.

Рат вставив ключ у замок і повернув його — він справді підійшов.

— Здається, — сказав він, відкриваючи дверцята машини, — ми знову разом. Ти, я і машина, — Кірі застрибнула на пасажирське сидіння, важко дихаючи в очікуванні.

Чоловік був розгублений, коли сидів у незручному дерев’яному кріслі в кімнаті для допитів «B» та мав доволі ворожий вигляд. Ґреф вже вчора зрозумів, що вони потрапили прямо у ціль, коли заарештував Лео Флемінга разом із загоном патрульних. Суборендар Ренати Шобек виглядав з пральні таким винуватим, що навіть на мить примружився, шукаючи можливі шляхи втечі, коли Ґреф витягнув свій поліцейський жетон. Але потім чоловік дозволив себе затримати без спротиву. Ґреф також хотів повідомити Бьома та Грабовські, але він просто не зміг швидко зв’язатися зі старшим інспектором, тож взяв справу в свої руки.

Це, безсумнівно, було правильне рішення, і все ж Бьом огризнувся на нього цього ранку. А потім дозволив лише спостерігати. Старший інспектор хотів сам провести допит.

Помічник інспектора сидів поруч зі своїм босом, поки Лео Флемінг скорчився в кріслі через стіл. Бьом спочатку нічого не сказав, мабуть, запозичив це у Генната. Яким би дешевим не був цей трюк, він спрацював. Флемінг нервував дедалі більше й сильніше начищав сидіння стільця своїми штанями.

Бьом залишався незворушним.

— Розкажіть нам, що ви робили у Гумбольдтгайні вчора вночі, — сказав він нарешті так раптово, що Флемінг здригнувся.

— У Гумбольдтгайні? Чому ви думаєте, що я там щось зробив?

Бьом розгорнув перед собою папку.

— Ви були членом «Червоного фронту», — прочитав він. — Ви вже билися з нацистами, чи не так?

— А якщо і так!

— Навіть після того, як «Червоного фронту» більше не існує. А точніше: йому більше не дозволено вести свою діяльність.

— Проте СА все ще існує, і вони можуть бити людей безкарно.

— Ніхто в нашій країні не може бити когось безкарно.

— Звичайно, бувають випадки, коли «коричневі» ризикують зайти занадто далеко. Ви коли-небудь бачили, як поводиться загін СА? Не треба думати, що це «червоні» завжди починають бійку.

— Але вони її і не уникають, правда?

— Зрештою, ми ж не боягузи.

Бьом кивнув. Здавалося, це було майже порозуміння.

— А в середу вночі, — сказав він, — бійка трохи вийшла з-під контролю, чи не так?

— Я не знаю, про що ви говорите. Того вечора я не був у Гумбольдтгайні. Я не ходжу в парк серед ночі!

— А як кров потрапила на ваш одяг?

— Я вже казав! Порізався, коли чистив картоплю. Хіба пані Шобек не казала вам цього? Запитайте у неї!

— Ми вже говорили з пані Шобек, — сказав Ґреф, і Флемінг роздратовано подивився на нього.

— І? Хіба вона не підтвердила це? Я вже віддав їй одяг на прання.

— Тим часом ми перевірили кров, — сказав Бьом. — Група крові друга.

— То й що?

— Ваша група крові — четверта, пане Флемінге, — комуніст побілів, як полотно.

— І вгадайте, у кого також друга група крові, — додав Бьом. Флемінг нічого не сказав; він, мабуть, міг вгадати відповідь. Проте після невеликої паузи старший інспектор знову заговорив. — Так точно. У Герхарда Кубіцькі, вбитого у Гумбольдт­гайні.

— Випадковий збіг обставин.

— Не кажіть мені дурниць! — Бьом раптом підвищив голос. — Навіщо ви розповідаєте мені цю дурницю про поріз під час чищення картоплі? Ви справді хочете мені сказати, що ніколи в житті не бачили Кубіцькі? — Спалах гніву старшого інспектора помітно налякав комуніста. Він нерухомо сидів у своєму кріслі й нічого не сказав.

Бьом кинув щось на стіл. Значок зі шпилькою, на якому майорів прапор з написом: «4-та Рейхська зустріч, Берлін, День Святої Трійці, 1928», а під ним стояли літери «СЧФ»{70}. Флемінг дивився на значок.

— Ви не маєте права обшукувати мою квартиру, — сказав він. — Для цього вам потрібен ордер на обшук.

Бьом задоволено відкинувся назад.

— Ми не обшукували вашу квартиру, — сказав він. — Гробар знайшов цю шпильку. Вона була під трупом Герхарда Кубіцькі. А не у «СЧФ».

Флемінг кивнув головою. А потім він практично прокричав відповідь.

— Так, до біса, — заревів він, — так, це я затягнув мертвого фашиста у кущі!

— Так ви зізнаєтесь!

— Ні в чому я не зізнаюсь! Я зізнаюсь, що я це приховав. Але я його не вбивав.

— І я маю у це повірити?

— Це правда.

— Якщо ви не вбили його, то чому сховали тіло?

Лео Флемінг зітхнув. Він трохи заспокоївся.

— Щоранку я зустрічаюся біля церкви зі своєю дівчиною, — сказав він. — Я не хотів, щоб у мене були проблеми. Чи у неї.

— Що ж, ви чудово з цим впоралися. Вітаю.

— Так мені розповідати, як все було?

— Розповідайте.

Кілька темних плям на плитах, сліди найупертіших калюж свідчили про вранішній дощ, але тепер на блакитному небі було лише кілька хмаринок, які й не думали влаштовувати дощ. Було щось у тому, щоб сидіти тут з кавою та коньяком. Напої зігрівали зсередини, сонце ззовні, а офіціант з’являвся через однакові проміжки часу і приносив новий коньяк, нову каву та все, що забажаєш. Він навіть зміг дістати йому «Івнінг пост»{71}. У кафе «Райманн»{72} атмосфера була доволі інтернаціональною. Він уже почув англійську, французьку та російську за ті півтори години, що сидів тут. Ґольдштайну сподобався європейський звичай ставити столи та стільці на тротуарах, і тут, на Курфюрстендамм, тротуари були особливо широкі. А перехожі, переважно стильно вдягнені люди, серед яких було багато вродливих жінок, створювали нескінченно приємне видовище.

Жодних новин з Брукліна в «Івнінг пост», принаймні тих, які його цікавили. Ані слова про Товстуна Мо, нічого про війну банд у Нью-Йорку. Газета вийшла шість днів тому, і в цьому місті було неможливо отримати свіжішу, але він був радий, що міг прочитати хоч щось, що могло б тримати його в курсі того, що відбувається вдома. І він сподівався, що незабаром газети повідомлять йому про долю Мо, яка у кращому випадку закінчиться фатально.

Дні товстуна були полічені, це було лише питанням часу. У минулому Мойсей Беркович надто багатьом людям наступав на п’яти, особливо італійцям. Мо вже давно це підозрював, його інстинкти все ще працювали добре, і тому він ставав все підозрілішим за останні кілька місяців, знищуючи довкола дедалі більше людей, уявних і справжніх ворогів. І з кожним трупом його становище погіршувалося. Останній подих, останній приплив крові перед загибеллю, що все більше охоплювало навіть його найближчих довірених осіб. Коли й Худий Саллі врешті-решт опинився в чорному списку, старий компаньйон Мо Саломон Епштайн, калькулятор на ніжках, чий точний мозок сприяв підйому товстого гангстера більше, ніж вся зброя та м’язи його банди, Ейб зрозумів, що тепер ніхто з них не був застрахований від недовіри товстуна. І вперше в житті Авраам Ґольдштайн не зміг виконати завдання.

Серце Худого Саллі завмерло, коли того вечора він увімкнув світло у своїй квартирі й побачив убивцю свого господаря, який сидів на його дивані. Його погляд говорив тільки про одне: покінчімо з цим швидше.

Ейб заспокоїв його.

— Не хвилюйся, Саллі. Якби я хотів тебе вбити, ти б уже був мертвий.

І Саломон Епштайн одразу все зрозумів. Що цей візит кілера, який вирішив не стріляти, був повідомленням. Повідомленням, у якому говорилося про те, що було б розумно поїхати геть на кілька тижнів, помандрувати у якийсь найвіддаленіший куточок країни і сховатися там від Товстуна Мо Берковича та його людей, наскільки це можливо.

Худий фахівець із підрахунків мовчки почав пакувати сорочки та штани в маленьку валізу, і того вечора у Ейба Ґольдштайна з’явився новий друг.

У той пам’ятний день, коли він дозволив Худому Саллі втекти, замість того щоб убити його, Ейб Ґольдштайн уже забронював собі квиток. Лист із Берліна, який він знайшов кількома днями раніше у своїй поштовій скриньці, спростив для нього прийняття рішення. Чотири дні перед поїздкою Ейб провів із упакованими валізами в дешевому готелі, лише ненадовго виходячи на вулицю, щоб купити газети та сигарети. За день до свого від’їзду він прочитав, що в клубі «Конго» на Амстердам-авеню сталася жахлива стрілянина, кривава різня, в результаті якої загинули п’ятеро людей. «Конго» був одним із постійних місць Мойсея Берковича. Він і сам мав бути там того вечора, але вирішив, всупереч своїй звичці, піти з бару о десятій. Після того першого відвертого замаху на його життя, замаху, який мав характерні риси італійців, Мо вирішив переховуватися. Це показало Ейбу, наскільки важливо йому нарешті вибратися з міста. У такій ситуації Мойсей Беркович був найбільш небезпечний, ніж будь-коли.

Ґольдштайн зрозумів, наскільки він правий, коли через день нарешті піднявся на верхню палубу «Європи». Прихилившись до поруччя, насолоджуючись свіжим вітром, що піднімався з моря, і, дивлячись на людей на пірсі внизу, він розгледів двох молодих чоловіків у світло-сірих літніх пальтах, які надто намагалися бути непомітними. Він ніколи раніше їх не бачив, але міг би закластися на будь-що, що зараз вони живуть разом із Товстуном Мо у паршивій квартирці десь у Бронксі. Таким був останній загін Товстуна: двоє новачків, підібраних десь з вулиці, що виглядали так, ніби вони вперше одягли костюми. Один із хлопців показав угору, коли помітив чоловіка, якого вони мали прибрати. Ейб привітно посміхнувся вбивцям, ризику не було, бо пароплав щойно почав відчалювати, його протитуманний гудок оглушливо пролунав, прощаючись з Мангеттеном. Але один із двох чоловіків — можливо, він подумав, що пострілу ніхто не почує через весь цей шум, — вихопив свій револьвер та став цілитися у верхню палубу «Європи». Другий збирався приєднатися до нього в останню мить, а тоді поруч з ними з’явився поліцейський, і дитячий садок убивць Мо вирішив залишитися непоміченим.

Після марних пошуків некролога Мойсея Берковича Ґольдштайн погортав спортивний розділ. Там теж немає хороших новин. «Доджерс» знову програли.

— Бажаєте ще щось, сер? — Офіціант підійшов до його столика. Він запитав так само ввічливо, як і завжди, очікуючи чималих чайових у доларах.

— «Шварцвальдську вишню»{73}, будь ласка.

Офіціант кивнув на знак вдячності за чудову вимову. Він, напевно, ніколи раніше не чув таких слів від жодного американського туриста.

Ґольдштайн відкинувся на спинку крісла, запалив «Кемел» і дивився на дівчину в легкому сарафані. Здавалося, вона це помітила, принаймні мимохіть повернулася до нього й чарівно посміхнулася. Він посміхнувся у відповідь, коли вона граційно перестрибнула через калюжу, й зім’яв порожню пачку сигарет. Його запаси повільно закінчувалися. У його номері залишилася лише одна пачка з двадцятьма цигарками, і він не знав, де їх шукати в цьому місті. Він не зміг знайти «Кемел» у тютюновому кіоску в готелі, хоча той справляв враження добре укомплектованого, і навіть на великій залізничній станції через дорогу. Можливо, йому варто написати в американське посольство. Або спробувати пошукати тут. Здавалося, що більшість американських туристів вешталися тут, у заможній західній частині міста.

На сусідньому столі хтось залишив газету. Берлінську газету. Погляд Ґольдштайна зупинився на одній фотографії — портрет видався йому трохи знайомим. Він простяг руку й узяв газету. Вона називалася «БЦ у середу»{74}, а на першій шпальті був надрукований заголовок: «Вбито чоловіка з СА». Нижче, поруч зі статтею, була розміщена фотографія. На ній чоловік носив акуратний проділ, але в іншому він фатально нагадував Ґерда з кастетом з минулої ночі. Його ім’я було зазначено у підписі: «Жертва політичної бійки? Герхард Кубіцькі (27 років)».

— «Шварцвальдська вишня», сер. Приємного апетиту, — офіціант поставив тарілку з великим шматком торту на стіл і непомітно прибрав зім’яту пачку цигарок. Ґольдштайн лише кивнув і продовжив читати газету. Стаття розвіяла останні сумніви:

Берлін. Поліція виявила закривавлений труп 27-річного чоловіка вчора вранці в парку Гумбольдтгайн біля церкви Вознесіння. Потерпілий отримав вогнепальні та ножові поранення. Загиблий чоловік, який помер від важких ножових поранень, — це керівник загону СА Герхард Кубіцькі, який проживав у берлінському районі Гезундбрунен і наразі не мав постійної роботи. Поліція підозрює, що Кубіцькі став жертвою політично вмотивованої бійки, і просить допомоги у читачів «БЦ». Помітили щось незвичайне ввечері або в ніч на середу в парку Гумбольдтгайн або в безпосередній близькості до нього, зокрема бійку між ворожими політичними групами? Будь-які свідки повинні з’явитися до найближчого відділку поліції або безпосередньо до кримінальної поліції на Александерплац, телефон: Бероліна 0023.

Ґольдштайн відсунув тарілку з тортом. Він втратив апетит. Гарне шоу вирішила влаштувати поліція. Розшук свідків.

Прокляття!

Він загасив «Кемел» та підсунув під блюдце п’ять доларів. Ґольдштайн інстинктивно відчував, що це спричинить проблеми. Він повинен був щось зробити.

Як би не було нудно грати сторожа Авраама Ґольдштайна, Рат був цілком задоволений своїм робочим днем, коли сів у «Б’юїк» на Ангальтському вокзалі. Здавалося, вони зовсім виснажили американця. Як має почуватися той, хто провів цілий день у своєму готельному номері? Обід був єдиним прийомом їжі, заради якого Ґольдштайн залишив свій номер. Йому принесли сніданок у номер, як і вечерю напередодні, як прискіпливо занотував Червінські. Тарілка холодного ростбіфа та пляшка шампанського у відрі з льодом. Чоловіку доводилося хоч чимось себе втішати.

Він насолоджувався тим, що міг повернутися у свій «Б’юїк». В майстерні добре попрацювали, машина була як нова. Він знав, що Марлоу очікує чогось у відповідь, і він це отримає. У будь-якому разі розслідування для доктора М. було у сто разів цікавішим за чергування в «Ексельсіорі». Або за той безглуздий і марний пошук дівчини з вулиці, в який його втягнула Шарлі.

Прокляття!

Нескінченні години в «Ексельсіорі» дали йому занадто багато часу, щоб подумати про суперечку із Шарлі. Перед очима знову виринала ця картинка: її зелений капелюшок, який зникав між будівельними лісами на станції електрички. Кілька разів він був на межі того, щоб зателефонувати їй, і телефон, який він залишив на своєму столі, був запрошенням зробити це. Одного разу його з’єднали з телефоністкою, але потім він просто поклав слухавку, замість того щоб назвати їй номер Шарлі.

Він не міг викинути її з голови. Він був злий на неї, на її впертість, на суперечку, яку вона почала без жодної потреби, принаймні він так відчував. І в той же час він хотів би обійняти її і помиритися з нею, і не тільки тому, що вони зазвичай опинялися в ліжку, коли мирилися після сварки. Але вчорашня суперечка відрізнялася від звичайної, він це відчував.

Він повинен був зробити їй пропозицію, як і планував, і мав би зробити це вже давно. Але за останні кілька місяців це ніяк не виходило. Це мало бути щось особливе, тому він організував поїздку до Кельна. Навіть купив квитки на футбол. Все було детально сплановано, столик у «Бастай» вже зарезервований на день після гри. Тоді він офіційно представив би Шарлі своїм батькам як свою наречену, щоб виконати свій синівський обов’язок, просто кинув би їм в обличчя, що він сповнений рішучості одружитися з протестанткою, а потім одразу повернувся б до Берліна, де його б не діставали вони та їхні поради.

«Бастай» був одним із найелегантніших ресторанів міста — просторою та сучасною будівлею з чудовим краєвидом на собор та Рейн. Офіціант був у курсі. Обручка в келиху для шампанського. Але того дня вони натрапили на його матір. Він зовсім забув, що вона щопонеділка ходила за покупками в універмаг «Леонгард Тіц». Очевидно, вона це робить і досі.

Того вечора вони пішли вечеряти, як і планували, і нарешті стіл був накритий. Але все це не підходило. Рат зміг перехопити офіціанта в останню мить і змусив його витягнути обручку, яка вже була в келиху. Тепер вони були добре сховані у шафі, що стояла у вітальні на Луїзенуфер, чекаючи наступного шансу. Якщо до цього колись дійде.

Він проклинав власну нерішучість. Йому вже давно слід було їй зробити пропозицію або облишити це назавжди.

Чи справді варто робити пропозицію жінці, для якої її професійна кар’єра, очевидно, важливіша за дітей та шлюб? Рат уже не знав, що правильно, а що ні. Іноді йому було шкода, що він не належав до покоління своїх батьків, тоді все було простіше. Принаймні він у це вірив.

Раніше він заручався лише раз у своєму житті, і тоді це було легко, але його заручини з Доріс, яка кинула його, коли він потрапив у заголовки газет після стрілянини в Агнесфіртелі{75}, тривали недовго. На щастя. У кращому випадку вони б одружилися, як Енгельберт та Еріка Рат. Проте він міг обійтися і без цього.

Він хотів Шарлі й нікого іншого. Чому він давно їй цього не сказав?

— Чорт забирай! — голосно вигукнув він у машині, і Кірі, яка щасливо дрімала на пасажирському сидінні, здригнулася і здивовано глянула на нього.

Чорт забирай, він хотів її! Чому б йому не сказати їй це прямо зараз, а потім хай вона вирішує, так чи ні. Більше не було нічого іншого, нічого не стояло між ними, ані очікування, ані «можливо». Він нарешті захотів знати! І тоді він прийме її відповідь, якою б вона не була. Але він нарешті захотів отримати цю відповідь! Він просто не міг більше терпіти цю невизначеність. Все має бути вирішено зараз, сьогодні!

Рат раптом відчув оптимізм. Оптимізм кандидата в самогубці, який нарешті набрався сміливості і щойно піднявся ліфтом на радіовежу для свого останнього стрибка.

Він уже проминув станцію «Галльські ворота» і розвернув свій «Б’юїк» під сталевою естакадою міської електрички. Він повертався тим самим шляхом, яким приїхав сюди, поїхав вгору по Штреземаннштрасе, проїхав повз «Ексельсіор», постійно їхав на північ, поки нарешті не дістався до Моабіту.

Він деякий час залишався в машині на Шпенерштрасе. Йому виходити чи ні? Піддатися імпульсу чи спершу схаменутися? Він дістав з портсигару цигарку, а Кірі здивовано сиділа поруч. Вони вже приїхали додому чи ні? Чому тоді він не виходить?

Вона ніколи не думала, що його поради будуть такими чіткими. Але ця ясність пішла їй на користь, уся розмова пішла їй на користь, їй давно слід було подзвонити йому, вона не зробила цього лише через дурні ревнощі Гереона. Бо Гвідо був для нього червоною ганчіркою. І що? Чия це була проблема, хіба її?

Тепер Гвідо, з яким вона вчилася і страждала майже весь час свого навчання, знову сидів на її кухні, і це було схоже на старі часи, коли він радив їй скласти іспит удруге. У будь-якому разі вона не могла побажати кращої поради для своєї складної кар’єрної дилеми.

Судовий асесор Гвідо Шерер був людиною, яка знала про кар’єрні можливості, з якими доводилося стикатися адвокату і адвокатці.

— Звичайно, ти повинна прийняти пропозицію Геймана, — сказав він. — Ти розумієш, яка це честь?

— Звичайно, я це знаю, але що мені дасть ця честь?

— Після такого спільного дослідницького проєкту у тебе буде ім’я в академічному світі!

— Можливо, я цього не хочу! Я не хочу мати ім’я в академічному світі; я хочу більше справедливості в реальному світі.

Гвідо посміхнувся. Він часто посміхався. Ще одна річ, яку Гереон ненавидів у ньому, але все одно йому ніколи не подобався її старий однокурсник. Хоча вона пояснила дорогому пану Рату, що немає причин для ревнощів, що вона зустрічається з Гвідо Шерером на суто дружньому рівні, Гереон не міг у це повірити.

— Він все ще переслідує тебе, хіба ти цього не бачиш? — сказав він.

— Ти перебільшуєш. Ми давно з ним домовилися. Він знає, що у нас з ним нічого не буде.

— І все-таки він дивиться на тебе так... наче... І яка у нього дурна посмішка!

— Не турбуй мене своїми ревнощами! І не намагайся змусити мене відвернутися від моїх друзів!

Відтоді Гереон став обережнішим і припинив свою критику. І все ж вона все рідше бачилася з Гвідо.

Шарлі знову відчула, як її гнів зростає через те, що Гереон зумів образити одного з її найкращих друзів. І тепер, коли вона зустрілася з ним уперше за більше ніж рік, і вони говорили про все на світі та про закон, вона зрозуміла, як сильно їй бракувало цих розмов, розмов, які було просто неможливо вести з Гереоном Ратом. І які їй були потрібні саме зараз, після неприємностей у Ліхтенберзі, після конфлікту з Вебером та іншими старшими колегами, які тільки й чекали, щоб позбутися її. Як добре було поговорити з кимось, хто знав про ці речі і хто цінував її юридичний досвід. Зрештою, вона не була такою впевненою щодо позиції Гереона. Попри все.

— Ще ковток?

Гвідо кивнув, і Шарлі налила ще трохи червоного вина, яке вона насправді хотіла випити з Гереоном. Під час розмови на ту ж тему. Про пропозицію Геймана.

Вона встала.

— Вибач. Я мушу піти у вбиральню.

Шарлі щойно зникла, а її гість підніс склянку до рота, коли в двері подзвонили.

Рат відгорнув папір з букету квітів. Він нервував. Весь той ентузіазм, який він відчував під час подорожі, ту рішучість, свідомість того, що він чинить єдино правильну річ, усі ці великі почуття стали значно слабшими тепер, коли він стояв перед її дверима. Коли він вийшов на вулицю, йому довелося спершу пройти кілька кроків, щоб трохи заспокоїтися, після чого він купив букет троянд у квітковій крамниці біля арок міської електрички, а тоді відправився назад, поки знову не опинився перед її будинком. Кірі, яка звикла йти з машини прямо у вітальню, не раз дивилася на господаря з подивом, але все терпляче витримала, як собаки терпляче витримують примхи своїх господарів.

Тепер вона махала хвостом, мабуть, тому що вже відчувала запах Шарлі. Але її наче й не було, в квартирі нічого не ворухнулося. Рат знову подзвонив. Він подумав, що прийшов даремно, вона, мабуть, шукала ту дівчину у Фрідріхсгайні, біля Мюг­гельзеє чи ще десь, коли він почув кроки в квартирі й різко випростався. Його серце шалено калатало у грудях. Вони знову помиряться, точно помиряться, він знав це! Однак, щодо того, чи прийме вона його пропозицію, він був далеко не такий впевнений, однієї його чарівності було для цього недостатньо.

«Хай йому грець, тобі все одно доведеться через це пройти, — сказав він собі. — Або все, або нічого!»

Двері відчинилися, і Рат завмер. Його винувата, але по-хлопчачому зухвала усмішка, яка йому насправді пасувала, застигла на обличчі, коли він зрозумів, хто відчинив йому двері.

— Пане Рате! — сказав усміхнений чоловік, майже так, ніби був цим задоволений, і посміхнувся.

Рат не міг вимовити жодного звуку, жодного. Такого просто не може бути! Саме таку ситуацію він вже колись пережив. Тоді він мовчки обернувся, гнів прийшов пізніше і бушував деінде. Він не міг зробити так і зараз. Він стояв, наче вріс у це місце, і раптом відчув, як у ньому підіймається гнів і захоплює його, величезний гнів, якому він не мав чого протиставити зараз, якому він і не хотів нічого протиставити. І коли він це зрозумів, то нарешті зміг рухатися знову, після тих хвилин, що здавалися цілою вічністю. Він потягнувся назад і вдарив букетом троянд по обличчю чоловіка, який усе ще дивився на нього в очікуванні й щойно сказав щось схоже на: «Ти не хочеш зайти?»; праворуч і ліворуч букет троянд зустрічався з обличчям, троянди на довгих стеблах з великими й гострими шипами. Кірі гавкала, тому що вона гавкала на всіх, з ким бився її господар, і саме гавкіт собаки повернув Рата до тями й зупинив його перед усміхненим чоловіком, який насправді все ще посміхався, незважаючи на ту кров, яка кілька разів провела тонкі лінії на його обличчі, що повільно ставали товстішими, а тоді збив цю дурну посмішку з його обличчя прямим ударом лівою. Рат просто кинув понівечений букет троянд чоловікові під ноги, взяв Кірі за повідець і спустився сходами назад до машини.

Хазяїн, не кажучи ані слова, поставив на стіл два пивних келихи, а поруч — дві чарки. Двоє чоловіків цокнулися маленькими чарками, випили шнапс і запили його пивом.

— Ну що? — запитав Рат, — як справи?

— Чудово, — сказав Ґреф. — Минулої ночі затримали підозрюваного. Але потім Бьом знову провів допит сам.

Рат знизав плечима.

— А що ти хочеш? Він же головний. Радій, якщо твоє ім’я взагалі з’явиться десь у документах по справі.

— Що ж, хай так. Це все одно краще, аніж сидіти в «Ексельсіорі». Ґольдштайн ще не спробував втекти?

Рат похитав головою.

— Схоже, ти програєш парі.

— Почекайте. Ще не вихідні, — Ґреф подивився на підлогу. — А де це ваш пес?

— Уже в ліжку, — Рат намацав у портсигарі цигарку «Оверштольц» і запалив її. — Яку справу ви розслідуєте? Мертвого скупника?

Ґреф похитав головою.

— Бьом віддав цю справу Ланге. Має якесь відношення до пограбування «КаДеВе». — Він випив пива. — Ні, — сказав він, — я мушу подбати про гея-нациста.

— Що?

— Герхард Кубіцькі. Мертвий член СА з Гумбольдтгайну. Він був гоміком.

Рат не міг не розсміятися.

— Ось чому Геббельс не зробив з цього чоловіка другого Весселя.

— Ви не повірите, але в СА дуже багато гомосексуалістів. Особливо в новій СА. Для старих бойових коней Штеннеса{76} нова гей-кліка у верхній частині СА — це справжня червона ганчірка.

Рат кивнув. Війна СА тримала Берлін у напрузі кілька місяців. Оберфюрер Вальтер Штеннес, верховний головнокомандувач СА у Берліні, Бранденбурзі, Східній Пруссії та Померанії, повстав проти Гітлера та проти його гауляйтера Геббельса і одного разу навіть окупував берлінський штаб нацистської партії на Гедеманштрасе. Зрештою, за підтримки Гітлера Геббельс натиснув на аварійне гальмо: Штеннеса було усунено з посади, понад п’ятсот його прихильників було виключено з СА, а берлінську СА, зокрема, вимели залізною мітлою. Відтоді між ворожими таборами СА неодноразово відбувалися бої.

— У тебе вже є зачіпка? — запитав Рат у помічника інспектора.

— У нас є комуніст, на одязі якого була кров Кубіцькі, — знизав плечима Ґреф.

— Ну, тоді справа зрозуміла, — сказав Рат, — усе як і раніше: «червоні» проти «коричневих».

— Не знаю, — скептично заявив Ґреф. — Чоловік зізнався, що сховав його тіло в кущах, але заперечує, що вбив чоловіка з СА. Він каже, що той сидів там, вже мертвий як камінь, прихилившись до стіни церкви, і він вирішив сховати тіло, щоб не потрапити в біду.

— Що ж, добре. Коли він знайшов тіло?

— Рано-вранці. Він завжди зустрічав свою дівчину біля церкви Вознесіння рано-вранці перед роботою. Ну, перед її роботою; він сам безробітний.

— Як практично: тоді вона точно забезпечить йому алібі на час злочину.

— Ні, — Ґреф випив ще пива. — Це дивна річ. Вона йому нічого не забезпечує. Вона навіть не бачила його того ранку. Він каже, що побачив кров на своїй куртці і через це одразу пішов додому.

— Дивна історія.

Ґреф кивнув.

— І саме тому я схильний їм вірити.

— Тоді хто ж вбив нациста?

Ґреф знизав плечима.

— Не знаю.

Він підняв свій порожній келих із пивом. Щоб привернути увагу Шорша, більше нічого не потрібно було робити. Хазяїн «Мокрого трикутника» приніс свіже пиво й обміняв його на порожній келих Ґрефа. І несхвально кинув оком на наполовину повний келих Рата.

— У будь-якому разі, — сказав Ґреф, відпивши свіжого пива, — це може бути пов’язано з тим, що жертва була гомосексуалістом.

— Гей-нацист став жертвою вбивці-гомофоба? Ми до такого не звикли. — Рат обурено похитав головою. — У мене завжди залишається неприємний післясмак, коли нацисти чи комуністи роблять із себе жертв.

— Цей чоловік нічого з себе не робить, він і є жертва, — роздратовано сказав Ґреф. — Адже його вбили.

— Ти правий. Але оскільки Геббельс зробив того сутенера Весселя героєм...

— Вессель не був сутенером. Це комуністична пропаганда!

— Ну, мучеником він також не був. Я знаю багато схожих випадків.

Рат зрозумів, що час відступити. Він не хотів сперечатися з товаришем про політику, вони зазвичай уникали таких тем. Так само, як і теми про Шарлотту Ріттер. Хоча на даний момент Рат мав багато чого сказати на цю тему.

— То ти маєш на увазі, — сказав він, — що цього Кубіцькі вбили, бо він був геєм.

— У всякому разі я думаю, що це можливо, — Ґреф прочистив горло. — Я знайшов цікаву річ у документах. Буквально тиждень тому люди Штеннеса погрожували комусь із нового керівництва берлінського відділу СА. Карл Ернст, ад’ютант гауштурму{77}, сидів з кількома своїми товаришами в барі в районі Галензеє, де прихильники Штеннеса хотіли їх розбурхати. Перш ніж дійшло до бійки, група з охорони громадського порядку оточила людей Штеннеса.

— І?

— Один із них словесно ображав Ернста та його друга Пауля Рьорбайна під час арешту. Саме з цієї нагоди я вперше прочитав у поліцейському звіті слово «задньопривідний». Також були розмови про «хлопчиків-ляльок» і «геїв-свиноматок».

— Це звучить досить гомофобно.

— Правильно, — Ґреф зробив ще один ковток. — Ернст та Рьорбайн обидва є гомосексуалістами.

Рат задумливо кивнув.

— Але найцікавішим у тому звіті було інше, — продовжив Ґреф. — Серед бійців СА, які були в тому барі, був хтось на ім’я Герхард Кубіцькі.

Рат кивнув.

— Дозволь вгадаю — він був одним із тих, кого називали «задньопривідними».

— Саме так, — Ґреф зробив кілька ковтків, і його другий келих теж спорожнів. — Я запропонував Бьому перевірити імена в списку з Галензеє, але він не хоче про це й чути. Обіцяє надавати комуністам по заслузі.

— Я не знав, що Бьом такий ненажера щодо комуністів.

— Бьом їсть усіх. Комуністів, нацистів і малих дітей.

— А найбільше полюбляє інспекторів.

Ґреф засміявся.

— Принаймні завтра я зможу допитати начальника нашого загиблого командира загону. Побачимо, що з цього вийде, — його погляд впав на келихи на стійці перед ними. — Що з вами? — запитав він. — Ви вже на одне пиво позаду. Якщо ви хочете мене наздогнати, то вам слід поспішити.

Помічник інспектора почав замовляти ще один раунд, але Рат відмахнувся від нього.

— Не сьогодні, — сказав він, загасив сигарету, зліз з барного стільця й узяв свого капелюха. — У мене є плани.

Ґреф подивився на годинник.

— О чверть на дванадцяту?

Рат кивнув.

— Пробач, — сказав він і поклав на стійку п’ять марок. — Я за все розрахуюся.

Помічник інспектора посміхнувся.

— Як її звати?

Рат знизав плечима.

— Ще не знаю, — сказав він, задоволений виглядом спантеличеного обличчя Ґрефа.

Він вирішив не паркувати свій «Б’юїк» прямо перед дверима. Ризик того, що поліція може стежити за баром і що його колишні колеги можуть записати номер його машини, через що він матиме проблеми й буде змушений щось пояснювати, здавався йому занадто великим. Рат залишив машину на станції «Вебервізе» й пішов вниз по Мемелерштрасе. Невелика прогулянка пішла йому на користь. Рат поклав свій «Вальтер» у кишеню, він не любив ходити цим районом без зброї, особливо вночі. Нарешті він дійшов до перехрестя з Позенерштрасе, і ця місцевість здалася йому знайомою, хоча й темною, причому в прямому сенсі цього слова.

«Підвал Венери». Рат мав погані спогади про цей заклад. Нелегальний бар у підвалі біля старого Східного вокзалу, схований на задньому дворі непримітної багатоквартирної будівлі. Саме тут він зустрів Йоганна Марлоу під час свого першого візиту, це було понад два роки тому. Люди Марлоу супроводили Рата, поліцейського, який вживав кокаїн, до складу біля Східного вокзалу, де його прийняв Доктор М., що поклало початок його нещасливим стосункам із гангстером. Але Рат досягнув прогресу: цього разу його навіть запросили.

Сторожові пси вже вартували на вулиці, але пропустили його аж до самого будинку, на задньому дворі якого сходи вели вниз до «Підвалу Венери». Не встиг Рат піти далі, як із тіні арки вийшов чоловік.

— Пане Рате, я гадаю, — сказав він, і Рат кивнув. Чоловік нахилив свого капелюха. — Вас чекають. Будь ласка, йдіть за мною.

Сторожовий пес повів його не до входу у «Підвал Венери», що був біля підніжжя сходів, які здавалися такими ж непримітними й темними, як і все інше на цьому подвір’ї, а ще далі. Рат пам’ятав, що ці сходи вели прямо до кабінету й підсобних приміщень. Тож його позбавили подорожі до самого «Підвалу Венери» з його шумом і безладом. Зараз йому зовсім не хотілося йти в нелегальний нічний клуб. Усміхнений чоловік та його гнів на Шарлі вщент зіпсували йому вечір. Він був радий, що має чим зайнятися, навіть якщо це було шпигунство на користь берлінського короля гангстерів. Сторожовий пес двічі постукав, і Ліанг відчинив двері. Це також нагадало Рату ту ніч два роки тому.

Китаєць Марлоу обшукав Рата, витяг з кобури «Вальтера» й зняв з нього пальто. Йоганн Марлоу сидів за столом Зебальда, менеджера «Підвалу Венери». Але його ніде не було видно. У кімнаті не було нікого, окрім Марлоу, Рата та Ліанга. Кабінет Зебальда був, здавалося, одним з багатьох кабінетів, які Йоганн Марлоу розкидав по всьому місту і використовував за потреби. Через двері було чути приглушену музику, яка мала розважати гостей всередині. Марлоу, як завжди, тепло зустрів Рата. Він навіть підвівся й потис йому руку.

— Сідайте, — сказав він, показуючи на шкіряне крісло, яке вже поправив Ліанг. Китаєць, швидкий та мовчазний, здавалося, завжди був в кількох місцях одночасно, майже передбачаючи думки Марлоу. Рат опустився на подушки. Ліанг поставив келих й налив у нього віскі без жодних запитань.

— Здається, я пам’ятаю, що вам сподобався мій віскі, — сказав Марлоу, піднімаючи келих.

Рат запалив «Оверштольц». Цигарки знову закінчувалися, він викурив більше, ніж йому було корисно. Особливо за останні п’ять годин, після того як усміхнений чоловік відчинив йому двері в квартиру Шарлі. Той факт, що він побив чоловіка квітами, які насправді були призначені для Шарлі, не зміг зняти його гнів, тому він спробував його викурити із себе. Що, звичайно, теж не спрацювало.

— Ви хотіли познайомити мене з дівчиною, дівчиною Рудого Г’юго, — сказав він, усвідомлюючи, що його тон трохи не відповідав ситуації, прозвучав надто неприязно.

— Пізніше, — Марлоу посміхнувся, але це було схоже не стільки на усмішку, скоріше на вишкір. — Я трохи розпитав довкола, — сказав він. — Ви стежите за цим Ґольдштайном?

Рат кивнув.

— З понеділка.

— Чому ви мені про це не сказали?

— Тому що я не думаю, що це стосується безслідного зникнення якихось берлінських гангстерів. Він не виходив з готелю вже кілька днів.

— Значить, він нікого не вбивав...

— Саме тому ми за ним і стежимо.

— Яка уважна поліція. Ніби ви та ваші колеги були б проти, якби когось на зразок Г’юго взяли й вилучили з обігу...

— Або Щура Руді...

— Припиніть говорити зі мною про цього ідіота. Він мене не цікавить. То як щодо Ленца?

Рат зробив ковток віскі й заговорив. Він максимально точно відтворив розпорядок дня Рудого Г’юго в день його зникнення. Відповідно до нього, вийшовши з дому, Ленц спочатку пішов в «Купідон», щоб пообідати та провести нараду, вислухавши там людей, які скаржилися на подальші напади «Піратів». Вони розгромили робоче місце власника кіоску, який протягом багатьох років платив «Бероліні» гроші за захист, вигнали з нічного клубу торговця кокаїном, який завжди був частиною сфери діяльності «Бероліни», і відправили до лікарні двох букмекерів. Рат зміг поговорити з усіма чотирма чоловіками: Рудий Г’юго пообіцяв їм, що «Піратам» незабаром закрутять гайки, і все, що зараз йшло не так, буде виправлено за декілька днів. Тоді він відпустив свого водія та охоронця й поїхав на зустріч один. Люди Марлоу знайшли червоно-чорний «Хорх»{78} Ленца на алеї Штралауер, прямо біля Остгафена.

— У вас є якесь припущення, що він міг там робити? — запитав Рат.

Марлоу похитав головою.

— Коли ви востаннє бачили Г’юго Ленца? — запитав Рат. — Бачили його особисто.

Марлоу вийняв сигару з коробки, що стояла на столі, й відламав її кінчик — це був жест, який здавався якимсь загрозливим.

— Минулого тижня, — сказав він, пускаючи в кімнату клуби сигарного диму. — У лікарні. Ми відвідали одного нашого хлопця. Чайника. Знаєш, того, якого покалічили «Пірати».

— Дрібного торговця наркотиками? Ви відвідали його особисто?

— Ви повинні дати зрозуміти людям, що ви дбаєте про них. Інакше вони закінчать тим, що піддадуться на обіцянки прусської поліції.

— У якій лікарні це було? І коли?

— Минулої п’ятниці. У Фрідріхсгайні. Ми не так часто бачимось. В основному спілкуємось по телефону.

— А коли ви говорили востаннє?

— У понеділок вранці. Тоді він був ще вдома.

— Ви знали його плани на день?

— Тільки те, що ми збиралися побачитися того вечора в залі «Купідона». Задня кімната Кремана — це, так би мовити, кабінет Г’юго. А іноді й мій.

— Що ви хотіли обговорити під час вашої зустрічі?

— Це має значення?

Рат знизав плечима.

— Я не можу вам сказати, поки про це не дізнаюся.

— Йшлося про «Північних піратів». Про контрзаходи. Про такі заходи, які не починають відкриту війну, але відновлюють повагу до «Бероліни». І це означає, до мене теж, — Марлоу скинув попіл із сигари й нарешті поклав її в попільничку. — Того ранку Ленц був дуже оптимістичним у телефонній розмові, здавалося, у нього був план. Через свою дурість він мені більше нічого не сказав.

— Чи міг цей план мати якесь відношення до зникнення Руді Гьоллера? Можливо, Ленц позбувся його, а потім десь заліг на дно?

Марлоу похитав головою.

— Я б про це знав. Я радше побоююся, що план Г’юго якось пов’язаний із його власним зникненням.

— Тому що «Пірати» дізналися про його план і спіймали його першими...

— Це було б очевидним припущенням. Але я не можу в це повірити. Це означало б, що «Пірати» мають намір розпочати війну проти «Бероліни».

— А це так малоймовірно?

— Це означало б, що «Пірати» або неймовірно дурні, і я б навіть не став звинувачувати в цьому Лапке, або... — Марлоу зробив задумливу паузу. — ...або «Пірати» мають у своєму рукаві певного джокера, про якого я не знаю.

— Якого джокера?

— Ваше завдання — це з’ясувати. Можливо, це той американський гангстер. Або хтось в уніформі.

— Поліцейський? Чому ви так думаєте?

Марлоу не відповів; він натиснув на кнопку під столом, і за мить відчинилися двері, дозволивши Рату швидко зазирнути в гримерку артистів, чи як можна називати таку кімнату тут, у «Підвалі Венери», кімнату, де дівчата перевдягаються для свого сценічного виступу, хоча в цьому випадку це означало роздягаються. Блондинка, яка зараз увійшла в ці двері, була лише в білому халаті та блискучій тіарі. Здавалося, вона чекала цього моменту за дверима і граційно увійшла до кабінету, дозволяючи легкому халатику розвіватися так елегантно, що раз за разом відкривалися нові частини її тіла. Рат був вражений.

— Крістін, це той інспектор, про якого я тобі розповідав, — Марлоу вказав рукою на шкіряне крісло, і Крістін обдарувала Рата зухвалою берлінською гримасою, такою оцінювальною та дражливою, що він відчув, як у нього між ніг почало поколювати. І це не в останню чергу було пов’язано з тим, що Крістін трохи нахилилася вперед, коли простягла йому руку, недбало демонструючи свої груди чудової форми. Рат намагався відволіктися від речей, думав про пані Леннарц, економку в своєму домі, та її в’ялі руки, які викручували ганчірку для прибирання у жерстяному відрі з брудною водою.

— Приємно, — сказав він, підводячись і беручи її за руку.

— Я це бачу, — сказала Крістін.

Рат плюхнувся назад у крісло й спробував зібратися з думками. Дівчина сіла на край столу і схрестила ноги так, що халат повністю оголив її. Нікого не питаючи, вона витягла пальцем сигарету з портсигару, що лежав на столі, й запалила.

— Вас тут давно не було, пане комісаре, — сказав Марлоу, якого явно потішило те враження, яке дівчина справила на його гостя. — Крістін є головною атракцією нашої програми вже близько пів року.

Рат схвально кивнув і взяв свою склянку з віскі. Ліанг вже йому долив; китаєць був уважним спостерігачем.

— Як добре ви знаєте Г’юго Ленца? — спитав Рат, зробивши ковток.

Крістін затягнулася сигаретою й зі смаком пустила дим у кімнату.

— Наскільки добре, наскільки ви б не хотіли його знати, повірте мені.

— Я вірю вашому слову. Коли ви бачили його востаннє?

— У неділю ввечері. У залі «Купідона». У його кабінеті.

— Ви маєте на увазі в задній кімнаті...

— В його кабінеті.

— Що ви там робили?

— Багато речей. Якщо ви затримаєтеся на хвилинку, я вже скоро покажу кілька таких речей на сцені.

— Немає потреби вдаватися в подробиці, — Рат прочистив горло. Здавалося, Крістін подобалося дізнаватися, наскільки він католик. — Спочатку я повинен знати, чи помітили ви щось незвичне? Чи, можливо, ви говорили про щось, що може бути пов’язано з його зникненням?

— Він завжди багато говорив. Після всього. — Вона знову кинула на нього такий погляд, який мав би бути заборонений поліцією. — Як вам, можливо, бути цікаво знати, він не говорив про це конкретно, але він був в ейфорії, тому що думав, що знайшов спосіб по-справжньому розіп’яти «Північних піратів».

— Який саме спосіб?

— Він не хотів мені цього говорити. Не раніше, ніж він сказав би про це босові, — вона глянула на Марлоу.

— Невже ви не маєте жодного припущення, що це могло бути? — запитав Рат дівчину.

— Можливо, це те, про що я вже сказала босові: Г’юго зустрів поліцая, на якого покладав великі надії.

Марлоу нетерпляче похитав головою.

— Колись я вже казав тому ідіоту, щоб залишив такі речі мені!

— Можливо, Ленц хотів зустрітися з тим поліцейським у понеділок? — запитав Рат.

Крістін знизала плечима.

— Я не знаю, чим саме він займався того дня.

Рат повернувся до Марлоу, на що Крістін відповіла ображеним поглядом.

— Ви справді були в його квартирі? — запитав він.

— Звичайно. Але якби ми його там знайшли, ви б тут не сиділи.

— Я знаю, що ви його не знайшли. Але, можливо, там залишилися якісь підказки, натяки...

— Пане комісаре, ми не поліцейські, — Марлоу докірливо глянув на нього. Він махнув дівчині, і вона зникла у гримерці. Марлоу почекав, поки двері зачинилися. — Я можу дати вам ключі. Якщо ви пообіцяєте мені, що забудете, що ви з поліції, і не помітите там нічого, що може свідчити про кримінальні злочини мешканця цієї квартири.

Рат кивнув.

— Я можу бути дуже забудькуватим, — він стримав позіхання.

— Ви виглядаєте втомленим, — швидко сказав Марлоу.

Рат знизав плечима.

— Зараз у мене багато чого на думці, — він не помітив, але Доктор М., мабуть, подав знак Ліангу, тому що китаєць раптом став біля його крісла й відкрив срібну банку з білим порошком.

— Можна я вам дещо запропоную? — запитав Марлоу. — Це гарантовано розбудить вас.

Рат похитав головою.

— Що сталося? Я ще ніколи не бачив вас таким стриманим.

— Не приймаю між прийомами їжі, — це мало прозвучати легковажно, невимушено, байдуже, але Рат помітив, наскільки жадібним його зробив вигляд кокаїну. Він давно нічого не приймав, головним чином заради Шарлі, але колись йому це подобалося. Він підвівся. — Мені потрібно трохи поспати, і все буде добре.

— Сподіваюся, ви праві, — сказав Марлоу, оцінюючи його. Він відкрив шухляду, дістав ключ і простягнув його Рату. — Пара чоловіків з «Бероліни» стежить за будинком. Покажіть їм своє посвідчення, я повідомлю про ваш візит.

Рат узяв ключа й кивнув. Він знову позіхнув.

Будинок Г’юго Ленца охоронявся краще, ніж «Підвал Венери». І менш помітно. Навіть коли Рат замкнув свій «Б’юїк» і перетнув вулицю, він відчув, що за ним спостерігають, але нікого не було видно. Лише коли він вже зайшов на територію, до нього заговорив чоловік, який стояв у тіні дерева.

— Що вам тут потрібно?

Рат виконав рекомендацію та показав своє посвідчення. Йому здалося, що він упізнав чоловіка, який дивився на його документи. Один із тих, хто був тоді на Східному вокзалі, один із охоронців золота Сорокіна. Чоловік простягнув йому посвідчення назад, і Рат підійшов до вхідних дверей.

Г’юго Ленц переїхав у гарний маленький будиночок у Принцевому кварталі в Карлсгорсті{79}, що розташовувався дуже близько до його улюбленого іподрому. Не кожен міг собі це дозволити лише тому, що був головою клубу перснів. Здавалося, що робота з Марлоу принесла колишньому ведмежатнику гарні плоди. Принаймні до цього часу.

На кухні Рат потурбував трьох чоловіків, які грали в карти, і вони розвернулися, коли в кімнату зайшов інспектор. Один навіть дістав пістолет. Рат показав їм своє посвідчення, і вони знову розслабилися.

— Не поспішайте, — сказав той із пістолетом. — Спокійно озирніться довкола.

Рат кивнув. Його серце калатало. Добре, що Марлоу попередив чоловіків.

— У що ще ти хотів пограти? — запитав один. Більше ніхто з чоловіків не звертав уваги на запізнілого відвідувача.

— У «Велику руку», — сказав той із пістолетом, кладучи зброю на стіл. — І на жаль, один із вас, покидьків, подивився на мої карти!

Рат знову вийшов з кухні. Чому Марлоу так добре охороняє цю квартиру, коли Г’юго Ленца тут не було? Вони ще щось тут охороняють? Чи просто хочуть перешкодити «Північним піратам» остаточно принизити «Бероліну», спаливши будинок їхнього керівника?

Вітальня була обставлена досить консервативно і виявляла дрібнобуржуазний смак ведмежатника, який заробив великі гроші. Скрізь килими, плюш та пишність. З точки зору смаку, Г’юго Ленц залишився там, де був приблизно в 1890 році. Не вистачало лише портрета імператора над піаніно, але обов’язковий бюст Бетховена був на своєму місці. Рат сумнівався, що Г’юго Ленц може грати на фортепіано, але такий блискучий чорний інструмент мав стояти в кожній гарній квартирі, як уявляв собі Рудий Г’юго. Книги на полицях також відповідали вимогам освітнього канону середнього класу, були розсортовані на полицях за кольором і всі виглядали непрочитаними. Рат озирнувся. У шафах він не знайшов ані нічого примітного, ані нічого цінного. Він не знав, що шукає, це теж не завжди було важливо; часто знаходиш щось, коли не шукаєш нічого конкретного. Кімната виглядала так, наче Г’юго Ленц тут і не жив; його справжньою вітальнею, швидше за все, була зала в «Купідоні». Спальня виглядала зовсім інакше, це була кімната чималих розмірів. Ліжко було незастелене, поношені штани лежали на стільці, старі шкарпетки та труси валялися на підлозі. Гармидер показав, що Г’юго Ленц, очевидно, не планував свого зникнення. Погляд у шафу підтвердив це враження: жодних порожніх вішалок, ніби нічого й не зникло. Якщо Ленц добровільно втік з будь-якої причини, він точно не мав часу зібрати свої речі. Рат дедалі більше відкидав таку можливість, яку він розглядав на початку: Рудий Г’юго тікає, переходить на бік поліції чи «Піратів», а потім завдає смертельного удару Йоганну Марлоу. Сценарій, який би його точно не засмутив.

У Г’юго Ленца був навіть своєрідний кабінет, у всякому разі в тій кімнаті домінував масивний письмовий стіл. Рат понишпорив у його шухлядах, але не знайшов ані календаря, ані блокнота, взагалі жодних паперів. Єдиними листками в тому столі були близько десятка пакетів кокаїну. Рат зробив те, що просив Марлоу: він забув, що він поліцейський.

У шухляді внизу також були заборонені предмети. Заборонені фотографії. Порнографічні фотографії. Не для продажу, як це виглядало, лише для особистого використання. Це не були малюнки, які Рат знав зі своєї роботи з поліцією моралі, це були знімки, хоча й надзвичайно вдалі. Якийсь талановитий фотограф просто сфотографував сценічну програму «Підвалу Венери», і там було все, що не підходить для очей молоді. На вершині купи Рат упізнав Крістін, блондинку з нещодавньої зустрічі, але цього разу без халату та в дії з м’язистим гімнастом. Вона щойно збудила його в своєму халаті, але тепер ця жінка залишила його навдивовижу байдужим. Рат погортав купу фотографій з різних програм «Підвалу Венери» за останні кілька років і врешті-решт дійшов до тієї, якою він і сам міг милуватися близько двох років тому. На фотографіях було показано, як фальшивий індієць карає одну білу жінку на вогнищі — зовсім не тим способом, як це описував Карл Май{80}. Рат мимоволі переглядав фотографії, намагався знайти себе в залі, але бачив лише незнайомі обличчя. Йому довелося згадати той вечір, коли почалася вся та трагедія. А потім він здригнувся, коли побачив обличчя жінки на вогнищі, про яке він насправді давно забув і яке тепер раптом здалося йому знайомим, справді дуже знайомим. Він гарячково шукав кращу фотографію, проте фотограф фокусувався на різних частинах тіла, але найменше на обличчях. Але потім Рат знайшов фотографію, яка мала майже портретні якості, — якби прибрати вторинні статеві ознаки, то її навіть можна було б використати для паспорта. І Рат раптом прокинувся, навіть без кокаїну, на який намагався його вмовити Марлоу. Минула мить, перш ніж він це зрозумів, але тепер він точно знав, де востаннє бачив цю жінку. Це було не так вже й давно.

50-й поліцейський відділок розташовувався на Цінгстер­штрасе, неподалік від станції кільцевої залізниці та нової станції метро «Гезундбрунен». Сержант Ромеч не перебільшував по телефону. Його територія була схожа на голубник. Він перехопив відвідувачів з «Алекс» біля воріт та провів їх крізь скупчення людей, які чекали, до кабінету.

— Пане помічнику інспектора, мій кабінет у вашому розпорядженні, — сержант витягнувся по стійці струнко й звучав так само важливо, наче солдат, готовий пожертвувати своїм життям заради порятунку вітчизни. Ґреф лише злегка скривився.

— Добре, — сказав він. — Скільки у нас свідків?

— Близько дюжини.

— І вони всі досі тут?

— Так точно, пане помічнику інспектора. Я нікого не відпускав, поки пан помічник інспектора не взяв у них свідчення для протоколу.

Ґреф кивнув.

— А як з тими, хто зателефонував?

— Я викликав їх сюди. Наразі всі мають бути тут, — Ґрефа більше не дивував той натовп в коридорі.

— Будь ласка, запросіть найважливіших свідків першими, — Ромеч відсалютував йому та зник. Ґреф зітхнув.

У той час як Бьом хотів знову взятися за нещасного Лео Флемінга на «Алекс», він відправив помічника інспектора у 50-й відділок, де тим часом з’явився цілий натовп свідків.

— Ви хотіли більше дізнатися про цього члена СА, — сказав Бьом. — Потрібно подбати про це негайно.

Ґреф зручніше розташувався за письмовим столом, який справляв таке охайне враження, що він був упевнений, що сидить саме за столом сержанта Ромеча. Крістель Темме стояла поруч зі своїм блокнотом, не знаючи, де присісти. Помічник інспектора вказав на другий стіл у цьому кабінеті, який, однак, справляв набагато гірше враження. Стенографістка сіла, відсунула папку, надкушене яблуко та обгортку з бутерброду й з виразом огиди на обличчі поклала свій блокнот на звільнене робоче місце.

За хвилину Ромеч прислав першого свідка: невисокого чоловіка з гострим носом і капелюхом у руці, який, очевидно, дуже пишався тим, що його допитують першим. Щойно Ґреф вказав йому на місце перед столом Ромеча, він сів й одразу почав свою розповідь, перш ніж помічник інспектора навіть мав можливість поставити йому якесь запитання.

— Бійки з комуністами там не було, це я вам точно можу сказати. Ви абсолютно неправі.

Зухвала манера розмови свідка, який тепер нахабно сидів на стільці, розставивши ноги, дуже дратувала Ґрефа.

— Отже, — сказав він. — Звідки ви в цьому впевнені, ви бачили вбивцю?

— Ні.

— А можливо, ви самі є вбивцею?

Після таких слів чоловік помітно злякався.

— Заради Бога! Звичайно ні!

— Тоді чому б вам просто не розповісти нам, що ви бачили, перш ніж робити поспішні висновки.

— Я бачив, що тієї ночі нацисти билися не з «червоними», а з євреєм.

— З євреєм? — підвів очі Ґреф. — Ви впевнені?

— А хіба ще хтось носить чорне, бороду та пейси? Адже до карнавалу ще далеко!

— Давайте по черзі, що саме ви помітили?

— Я був на станції метро, і там...

— На якій станції метро?

— На цій. «Гезундбрунен». Де ж іще? Я чекав там свого поїзда.

Дряпаючий звук олівця Крістель Темме майже змусив Ґрефа відчути, ніби він сидить за власним столом у «замку».

— Добре, — сказав він, — продовжуйте.

— Ну, цей єврей теж там чекав. А потім прийшли нацисти. Людина з газети теж була там, тобто жертва вбивства. Одразу впізнав його на фотографії.

— Що відбувалося на платформі? — Ґреф намагався зберігати терпіння, хоча це давалося йому досить важко. Але було очевидно, що цей чоловік щось бачив. Можливо, це був перший серйозний свідок.

— Небагато. У якийсь момент єврей відправився сходами нагору, а люди з СА пішли за ним.

— Просто так?

— Вони трохи його дражнили, нічого серйозного.

— Нічого серйозного...

— Я теж не розумію, чому він втік. Поїзд щойно підійшов.

— А ви?

— Я сів у поїзд.

— Більше нічого не помітили?

Чоловік похитав головою.

— Я вже був у вагоні, а вони всі піднялися сходами.

— Скільки їх було?

Свідок знизав плечима.

— Четверо чи п’ятеро.

Ґреф дістав фотографію шарфюрера Ґюнтера Зіґера з теки, яку він знайшов у картотеці політичної поліції, і посунув її через стіл.

— Цей чоловік був там? — запитав він.

Свідок кинув швидкий погляд на фотографію. Потім він подивився на Ґрефа й кивнув.

Рату доводилося боротися зі сном і нашкрябувати в своєму блокноті безглузді візерунки. Він уже випив п’ять чашок кави. Жодна не працювала належним чином. Остання ніч була довгою, але коли він нарешті ліг у ліжко, то все одно не зміг заснути. Він почав сумувати за коньяком, який ще залишився в Моабіті і який йому знадобився б набагато сильніше на Луїзенуфер. Сьогодні йому неодмінно потрібно було придбати собі пляшку, зараз він не міг без неї. Або він з’їде з глузду щонайбільше через три дні, якщо проведе ще кілька безсонних ночей.

За іронією долі, там був саме усміхнений чоловік! Рат побажав котитися до біса цьому ідіоту та його вічній посмішці, а він, звичайно, був закоханий у Шарлі, навіть якщо вона завжди це заперечувала, коли тільки вперше його побачив. Якийсь час він думав, що цей хлопець пішов. Але він, очевидно, просто чекав, спокійно чекав свого шансу. І тепер він його отримав. Як розрадник вдів. Йому слід було вдарити того хлопця прямо в ніс, чорт забирай!

Ліфт відчинився, і офіціант поставив чашку свіжої кави на антикварний стіл, прибираючи порожню чашку. Рат більше не міг дивитися ані на цей стіл з його візерунками, ані на цей ліфт, ані на ці двері в номер — він ненавидів увесь готель. Але принаймні обслуговування тут було висококласним.

Той факт, що Ґольдштайн заповз до свого номера, як ведмідь, що впав у сплячку, спершу його порадував, він зарахував це як перемогу в їхньому маленькому змаганні, яке почалося з погоні в перший же день. Але водночас Рат уже майже з нетерпінням чекав наступних перегонів. Проте Ґольдштайн, очевидно, не хотів йти далі. Тоді чому ж американець просто не поїхав? Що він ще має тут зробити? Чи він просто хотів приспати своїх сторожових псів, щоб зрештою вдарити ще більш несподівано? Або він вів свої справи, не виходячи зі свого готельного номера, а вони дарма пильнували його тут увесь час?

«Що ж, якщо він не збирається там стріляти чи якимось чином потрапити в антисемітські заголовки, то наша місія виконана», — подумав Рат.

Він випростався. В коридорі дехто з’явився, не Ґольдштайн, проте дехто, хто змусив його раптом прокинутися, швидше, ніж від п’яти чашок кави. Вона не виходила з номера 301, вона йшла коридором, штовхаючи перед собою візок для прання. Рат підвівся й спіймав її, перш ніж вона встигла зникнути в наступному коридорі на тому боці будівлі.

Вона подивилася на нього з подивом, трохи занадто здивовано, як відмітив про себе Рат; ніби вона тільки вдавала цей подив, адже точно знала, на кого саме дивиться.

— Чи можливо, що я вас звідкись знаю? — запитав Рат.

— Якщо ви не зовсім сліпі, ви повинні були бачити мене раніше. Ви сидите тут вже кілька днів, чи не так? Перед ліфтами, — вона кивнула підборіддям у бік столу.

— Я не кажу, що знаю вас звідси, — сказав Рат, і вона запитально поглянула на нього. — Я скажу тільки «Венера». Та «підвал».

Вона не подала жодного знаку.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— «Підвал Венери». Ніколи про нього не чули? Нічний клуб. Нелегальний нічний клуб.

— Хіба я схожа на тих, хто відвідує нелегальні місця?

— Я не можу про це судити. Але б’юся об заклад, що бачив вас на сцені «Підвалу Венери» раніше.

Вона підозріло глянула на нього.

— А якби це було й так? Ви намагаєтеся мене шантажувати?

— Мені просто незвично бачити вас тут.

Вона подивилася на нього.

— А я не думала, що ви з тих людей, які часто бувають у таких місцях.

— У мене така професія. Колись я був у поліції моралі.

Вона звела брови.

— Значить, ви справді поліцейський!

— Вже пішли такі чутки?

— Невже ви думаєте, хтось із працівників вірить у казку про письменника, яку Тойбнер намагається втілити в життя? — Вона подивилася на нього з легкою зневагою в очах. — Мені здається трохи дивним, що у письменника є чотири різні обличчя, чи не так?

— Ваш готельний детектив наполіг на цій історії. Щоб не заважати гостям. Я можу розраховувати на вашу обачність?

Вона подивилася на нього зі зверхньою посмішкою й штовхнула візок, бажаючи пройти повз ліфти у наступний прохід. Рат перегородив їй шлях.

— Що це ви робите? Дозвольте мені робити свою роботу!

— Тільки кілька слів про гостя з номера 301.

— Про американця?

— Саме так. Ви щось помітили за останні кілька днів?

— Що я мала помітити? Можливо, що він рідко виходить. Здається сильно зайнятим. Майже завжди перебуває в кімнаті, коли я приношу нові рушники або застеляю ліжко.

— Чому ви думаєте, що він сильно зайнятий?

— А як іще, якщо хтось добровільно сидить у будці цілий день. І завжди на телефоні.

— Ви щось чули з тих телефонних дзвінків?

— Я не розмовляю англійською.

Рат дав їй свою візитівку.

— Якщо ви щось помітите, будь ласка, дайте мені знати. Як вас звати?

— Маріон, — вона взяла картку, знизала плечима й поклала її в кишеню. — Вибачте, — сказала вона, — але мені справді потрібно йти.

Пролунав звук, і лівий ліфт відкрився. Рат нахилив уявного капелюха й знову сів за стіл. Маріон штовхнула свій візок для білизни далі коридором.

Ґюнтер Зіґер, який в СА мав ранг шарфюрера, у звичайному житті був доглядачем одного занедбаного будинку на Бернауерштрасе. Ґреф спіймав його за обідом. Запах квашеної капусти та каселера{81} нагадав йому, яким порожнім був його власний шлунок. Він ще нічого сьогодні не їв, за винятком половини булочки та чашки чорної кави сьогодні вранці.

Допити в 50-му відділку затягнулися. Принаймні четверо інших свідків підтвердили заяву про те, що загін СА Кубіцькі на чолі з шарфюрером Зіґером і в повних регаліях, незважаючи на заборону уніформи, підійшов до старого єврея на станції метро «Гезундбрунен», а потім пішов слідом за цим чоловіком. Свідок повідомив, що знущання, що почалися на платформі, тривали й нагорі в будівлі вокзалу, поки єврей не втік зі станції.

— Хтось втрутився, — казав він, — проте йому пощастило, що нацисти мусили... е-е... переслідувати єврея, інакше вони б його побили.

Ґреф відіслав Темме назад на «Алекс», зараз йому були не потрібні послуги стенографістки. Йому треба було обміркувати спільне з Шарлі завдання, а це було дещо зовсім інше. Шарлотта Ріттер була більше, ніж стенографістка, вона думала як інспектор поліції. З іншого боку, Темме взагалі не думала, вона просто робила нотатки. Тож тепер вона сиділа в їдальні у час обіду, а помічник інспектора Ґреф жадібно дивився на чужу їжу.

— Ви не заперечуєте, якщо я продовжу їсти, — сказав Зіґер. Жінки за столом не було. Командир загону теж був геєм? Або просто затятим холостяком.

«Не треба робити поспішних висновків, — подумав Ґреф. — «ти теж їси сам. Якщо взагалі колись їси».

Він кивнув і сів за стіл.

— Виглядає дуже смачно, — сказав він, але Зіґер і не подумав йому щось запропонувати.

— Для мене готує пані Руланд із другої квартири, — сказав він, відрізаючи великий шматок свого каселера, — а я піклуюся про те, коли їй треба щось полагодити.

Ґреф знову кивнув і з бурчанням у животі чекав, поки Зіґер закінчить їсти.

— Так що я можу для вас зробити, пане комісаре? — запитав нарешті шарфюрер-доглядач, витираючи рота серветкою. Білосніжною. Ймовірно, її прала пані Руланд.

— Помічник комісара, — виправив Ґреф і прокашлявся. — Як я вже сказав, йдеться про Герхарда Кубіцькі.

— Я прочитав про це в газеті. Бідний Ґерд.

— Ви його прямий начальник у СА?

Зіґер кивнув.

— Коли ви востаннє його бачили?

— Що ви маєте на увазі? Ви мене підозрюєте?

— Вас бачили з Кубіцькі ввечері 30 червня. Кажуть, ви всі були в своїй уніформі.

— Хто таке каже?

— Тіло Кубіцькі навіть знайшли в його уніформі.

— Людину вбили, а прусській поліції не залишається нічого іншого, як звинуватити жертву в носінні забороненої уніформи?

— Я нікого не звинувачую, я просто намагаюся з’ясувати, що тоді сталося. Це заборона на уніформу є причиною того, що ви ще не виступили по цій справі як свідок?

— Ніколи не знаєш, як з тобою поведеться поліція! Коли жид Вайс посилає своїх гончих псів, людина, яка мислить націоналістично, швидко стає лиходієм.

— Вам краще обміркувати свій вибір слів. Перш ніж щось подібне стане офіційною образою.

Зіґер нічого не сказав.

— Мене не цікавить заборона на уніформу, — сказав Ґреф. — Я хочу почути від вас, що сталося у вівторок пізно ввечері. Я вже знаю, що ви зі своїми... товаришами вигнали старого зі станції метро. Після того як ви потурбували його на платформі раніше.

— Але ж, пане комісаре!

— Помічник комісара.

— Пане помічнику комісара, не було нічого серйозного! Просто старий Іциг. Ми трохи з нього посміялися! — Шарфюрер Зіґер виглядав невинним, наче хлопчина, який має виправдовуватися за те, що сховав ляльку своєї молодшої сестри. — Чесно кажучи, якщо людина так вдягається, її не повинна дивувати така реакція, адже це виглядає надто безглуздо!

— Чому ви погналися за чоловіком? Ви могли просто відпустити його. Хіба вам було мало вигнати його з платформи?

— Що значить вигнали? Хлопці стояли ближче, я був трохи далі. Іноді вони бувають дещо запальними.

— Наскільки запальними вони були у вівторок увечері?

— Нічого б не сталося, якби він не втрутився.

— Хто?

— Ну, вбивця Ґерда. Шкода, що ви його досі не впіймали! Він причепився до нас на станції! Потім ми пішли далі, не хотіли влаштовувати з ним бійку, але він не відступав.

— Ви не хотіли бійки? Це тому ви ходили робітничим кварталом у своїй забороненій уніформі?

— Я думав, що справа не в забороні на уніформу.

Ґреф зітхнув.

— Розкажіть, будь ласка, що сталося далі.

— Ну, він нас принизив. Назвав... коричневим лайном. І ще гіршими словами. Я не хочу повторювати все це тут. Ми пішли в парк, тому що думали позбутися його.

— Але він пішов за вами.

— Я не міг знати, що він має пістолет.

— Інакше ви б зустріли його в парку і просто побили б, четверо на одного, такий був у вас план?

Зіґер мав такий обурений вигляд, який тільки міг бути у члена СА.

— Я забороняю собі подібні інсинуації та... і нападки на честь СА!

— Честь СА. Ваш зловісний переслідувач забруднив їх своїми глузуваннями, чи не так?

— Що ви маєте на увазі?

— Мене просто дивує, що четверо бійців СА просто підібгали хвости, коли почули образи на свою адресу.

— Ну, цей чоловік, здавалося, трохи збожеволів. Він був п’яний чи під наркотиками, я не знаю. Таких треба уникати.

— Але це не спрацювало, тому що він пішов за вами.

Зіґер кивнув.

— На одній галявині він нас і наздогнав. І там знову почав ображати. Ми справді подумали, що він божевільний. Поки він не витягнув пістолет.

— Що це був за чоловік? Комуніст?

— Для цього він був занадто добре вдягнений.

— Стильний комуніст?

— Я б сказав, що це був іноземець. Він добре розмовляв німецькою, але іноді вживав кумедні слова.

— Росіянин?

— Більшовик у такому костюмі? Та ні! Більше схожий на американця.

Ґреф згадав про американський недопалок, походження якого намагався з’ясувати Грабовські. Здавалося, що в розповіді Зіґера, як би дивно це не звучало, дещо було: бійці СА, які до когось чіплялися, а потім мирно пішли геть, у це міг повірити хто завгодно, проте не Райнгольд Ґреф. Але в цій історії, здавалося, було зерно правди.

— Один американець? І він самотужки побив вас чотирьох?

— Це, мабуть, не зовсім правильне слово. — Зіґер виглядав ображеним.

— Він зламав ніс товаришу Шлютеру і повалив товариша Монерта на землю. А товариша Кубіцькі... — Шарфюрер замовк, ніби його охопила туга.

— Що він зробив із ним, мене цікавить найбільше.

— Але ви вже це бачили.

— Розповідайте!

— Ну, він застрелив його, ця свиня.

— Будь ласка, конкретніше.

— Вистрілив йому в ногу. А потім сказав, що якщо ми зараз не зникнемо, то він всіх нас уб’є.

— І ви зникли.

Зіґер кивнув.

— І залишили свого товариша з пораненою ногою.

— Ґерд теж втік. Як ми могли знати, що він все ще женеться за нашим товаришем, щоб його зарізати?

Ґреф подивився Зіґеру в очі, наче міг відшукати в них правду.

— Чи не могли б ви описати цього чоловіка? — запитав він. — Я маю на увазі так, щоб поліцейський художник зміг намалювати його портрет?

Зіґер кивнув, і Ґреф простягнув йому свою візитівку.

— Приходьте на «Алекс» завтра вранці, відділ «А». О десятій. А до того часу я організую для вас художника.

Рат гортав один із кримінальних романів Тома Шарка, який дав йому Червінські. Вони були ідіотськими, але це все ж краще, аніж нудьгувати на самоті. «Привид готелю». Назва пасувала до його роботи. Іноді Рат справді вірив, що вони спостерігають за привидом, настільки рідко Авраам Ґольдштайн з’являвся тут останні кілька днів. Він позіхнув. Десь за годину прийде Червінські й заступить на нічну зміну.

За цілий день у номері 301 мало що відбувалося. Сьогодні йому навіть не принесли сніданок у номер. Рат погортав свій блокнот. Червінські бачив його востаннє близько сьомої вчора ввечері, коли Ґольдштайн по-дружньому привітався з ним, спустився в хол, випив віскі в барі, викурив сигарету, а потім повернувся нагору. Подорож на пів години, як прискіпливо зазначив помічник інспектора.

Схоже, що у Маріон був сьогодні вихідний; коридором пройшла ще одна покоївка, яку Рат не знав, набагато старша й менш приваблива, аніж її вродлива колега, щоб не сказати: неймовірно потворна. Рат мусив посміхнутися. Так і треба американцю! Він майже заздрив йому через Маріон, хоча й не вірив, що Ґольдштайн справді щось із нею затіяв. Але лише одне таке видовище... Рат уявив, як Маріон застеляє ліжко; від цього дійсно було б легше залишатися в номері.

З іншого боку, ця покоївка, що постукала в двері номера 301... Можливо, вона б налякала Ґольдштайна до смерті. Або їй вдасться те, чого не вдавалося берлінській поліції всі ці дні: нарешті вигнати Авраама Ґольдштайна з міста.

Рат спостерігав за нею краєм ока, гортаючи дешевий роман Червінські. Усі риси обличчя жінки були звернені донизу. Потворна і в поганому настрої, Рат усім серцем співчував Ґольдштайну за це видовище. Але американець не відкривав.

Покоївка знову постукала, і Рат був здивований. Американець заснув чи підозрював, що на нього чекає? Жінка брязнула зв’язкою ключів, відчинила двері й увійшла. Рат відклав роман і з цікавістю дивився на двері. Том Шарк остаточно втратив його увагу.

Далі було цікаве розуміння ієрархії у «Ексельсіорі». Спочатку це був трохи старший хлопець, який вийшов з ліфта і попрямував до дверей 301, постукав і зник у номері, щойно двері відчинилися. Не минуло й хвилини, як швейцар Тойбнер поспішно зайшов у коридор і, не кинувши в бік Рата жодного погляду, попрямував тим же шляхом.

А потім раптом почалося справжнє пекло, це було схоже на вулик бджіл, коли одні прилітали, а інші — відлітали. Серед усіх цих людей, які здавалися дуже офіційними й важливими, Рат зміг розгледіти Грюнерта, готельного детектива, і заговорив із ним.

— Що сталося? — запитав він.

— Я б ніколи не подумав, що станеться щось подібне, — сказав Грюнерт. — Коли за ним стежить навіть сама поліція.

— Що ви маєте на увазі?

Грюнерт глянув на нього.

— Проходьте, побачите самі.

Рат боявся найгіршого, коли пройшов у двері номера 301. Ґольдштайн лежав там мертвий у ліжку? Він помер від нудьги, наклавши на себе руки? Чи якийсь ворожий гангстер зумів його вбити? Якийсь фасадний альпініст? Або снайпер, який підстерігав його на даху Ангальтського вокзалу?

Але ані в ліжку, ані у ванні мертвих не було. У розкішному номері було багато людей, але він здавався дивно неживим. Майже стерильним. Хоча ліжко й не було застелене, а кошик для сміття не спорожнили. Рат послідував за Грюнертом у спальню. Готельний детектив підійшов до шафи й відчинив усі двері. Там брязкали порожні вішаки; всі полиці порожньо дивилися на нього.

— Зник, — сказав Грюнерт. — Наш гість просто розчинився у повітрі.

Рату знадобилася хвилина, щоб осягнути ситуацію. І тоді він зрозумів, що у нього проблема. Велика проблема.

Адже це було навіть гірше, ніж мертвий Ґольдштайн. Зник­лий Ґольдштайн.

«Тепер ти нарешті знаєш, що тоді відчувала Шарлі», — подумав Рат і впав на найближчий стілець.