Ґольдштайн

Епілог. «Втеча»

З динаміка лунало оголошення, яке звучало так само безнадійно, як почувався Рат:

«Увага, експрес з Ганновера прибуває на третю платформу. Будьте обережні, не стійте на краю платформи!»

Він стояв у черзі біля стійки з Кірі, щоб придбати квиток на платформу. Вони вже здали свій багаж, але Шарлі так нервувала, що це зводило його з розуму. Звісно, він відвіз її на залізничний вокзал, це було те, про що вони й не мали домовлятися, це було само собою зрозуміле. Звичайна справа. І все ж щось у ньому бурчало й штовхалося, підказуючи, що, можливо, він не повинен був цього робити.

І не тільки тому, що він ненавидів прощання.

— Ходімо вже, — сказала Шарлі, — а то ми спізнимося на поїзд.

Сьогодні вона говорила це щонайменше двадцять три рази. Рат закотив очі, вона не могла цього помітити, але це помітив чоловік за стійкою, чиє обличчя негайно прийняло несхвальний вираз.

— Заспокойтеся! Зараз вже буде ваша черга.

Рат зрештою так і зробив. Після чого чоловік купив квитки на родину з п’яти осіб.

Він підморгнув Шарлі й помахав квитками, наче виграв джекпот у лотереї в луна-парку, але цього ранку вона, здається, залишила весь свій гумор удома. А можливо, вчора ввечері вона спакувала його в одну зі своїх трьох валіз, які взяла з собою в далеку дорогу.

Вони націлилися на другу платформу, звідки менш ніж за двадцять хвилин мав відправлятися потяг до Парижа (через Магдебург, Ганновер, Кельн та Брюссель). Кірі смикнула повідець, наче мала певну мету, але, ймовірно, нею рухало лише хвилювання. Як завжди, собака, здавалося, відчувала більше, ніж люди, принаймні більше, ніж Шарлі, що щось йшло не за планом, зовсім не за планом.

Потсдамський вокзал. Доленосний вокзал Рата. Тут він прибув до Берліна, у морозний березень 1929 року. Тут він приймав і попрощався зі своїми нечисленними гостями. Тут у шафці він зберігав докази, які нікому не дозволено було бачити.

А що він робив тут зараз? Ніколи раніше він не почувався таким недоречним на цьому вокзалі.

Вони вийшли на платформу і пройшли майже до її кінця, де було менше метушні, і тепер вони стояли там: Шарлі з її нервозністю, він зі своєю безпорадністю та його собака.

Вона подивилася на годинник.

— Де професор Гейман?

— Поїзд вирушає лише через чотирнадцять хвилин, — сказав Рат, який також щойно подивився на годинник. — Він ще навіть не прибув на платформу.

Шарлі, здавалося, зовсім його не чула. Вона порпалася в сумочці, шукаючи свій паспорт.

— У бічній кишені, — сказав Рат. — Одразу за квитком, — Рат не міг більше терпіти, він не знав, як він міг стояти тут із нею ще чверть години й чекати, поки з'явиться її професор. Він мусив попрощатися з нею прямо зараз, поки вони ще були наодинці, поки щось на зразок особистого, інтимного прощання було ще можливим.

— Нам з Кірі, нам краще піти, — сказав він. — Щоб усі не дізналися, що ми... Ну, ти розумієш.

Шарлі кивнула, вона здавалася трохи задумливою. Вона нахилилася до Кірі й скуйовдила її чорну голову:

— Що ж, моя люба, наглядай за ним. Доб­ре, що в нього вдома залишається хоч одна особа жіночої статі.

Тоді вона випросталася і подивилася на Рата.

Він ледве витримав її погляд.

— Зробімо це швидко, я ненавиджу довгі прощання.

Вона кивнула.

Рат узяв її за руки.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй на вухо, і саме в цей момент на протилежній платформі пролунав пронизливий свист. Рат був дещо вражений власними словами і подумав, чи казав він їй коли-небудь таке раніше; принаймні він не міг цього пригадати. І тут Рат згадав колись почуту мудрість: «Кохання зникає, щойно тільки вимовляєш його ім’я, тож про кохання ніколи не треба говорити, а лише жити ним». Він не міг пригадати, хто з розумних чоловіків чи жінок виплеснув цю дурницю, але раптом це прозвучало страшенно правдоподібно.

— Що ти сказав? — спитала Шарлі, дивлячись на нього своїми очима, в яких він регулярно губився, а тепер вони здавалися йому дивовижно чужими. Та і вся ситуація здавалася йому якоюсь нереальною.

— Та нічого важливого, — Рат ніжно поцілував її в щоку. Вона взагалі не зрозуміла, що він сказав, тож, можливо, це знову був добрий знак. — Що ж! — він впевнено посміхнувся. — Гарної подорожі! Завтра я зателефоную тобі в готель.

Шарлі кивнула, але подивилася на нього так, ніби не почула його слів.

— О, там іде Гвідо, — сказала вона, махаючи через плече Рата. — Якраз вчасно.

Чоловік із посмішкою? Рат озирнувся. Справді, це був він. Що ж! Треба йти, поки не з’явилися її подруга Грета і професор.

— Бувай! — Рат обійняв Шарлі на частинку секунди так міцно, ніби більше ніколи не хотів її відпускати, поцілував, але вона не відповіла, мабуть тому, що чоловік із посмішкою вже наближався до них. Рат востаннє подивився їй в обличчя, в її очі, а потім відвернувся. Він більше не міг це витримувати.

Ні, він не міг цього зробити, він не міг стояти тут на платформі поруч з чоловіком з посмішкою і махати Шарлі. І поруч з Гретою, яка завжди його ненавиділа. Шарлі мала це знати!

Рат інакше уявляв собі їхнє прощання. Він не знав, як саме, але інакше. Рат відчув клубок у горлі, що кожної миті збільшувався.

Він зустрів чоловіка із посмішкою, який збентежено усміхався йому й бурчав щось на кшталт привітання, а потім пішов далі до натовпу в залі очікування, він не хотів озиратися, він боявся накликати якусь катастрофу, якби озирнувся отак, як Орфей чи дружина Лота{116}.

А потім, невдовзі після того, як він пройшов через турнікет, що вів з платформи, Рат усе ж не втримався й озирнувся, ледь не перетворившись на соляний стовп, нарешті усвідомивши, що Шарлі зникла назавжди і що він більше ніколи не матиме змоги її побачити. І він справді застиг на мить, коли озирнувся. Вона не помахала йому на прощання, навіть не глянула йому вслід; вона жваво теревенила із чоловіком із посмішкою, який по-дружньому обійняв її і простягнув якийсь пакунок: судячи з форми, там була книжка — читання в далеку дорогу. Це нагадало Гереону, що він ніколи не дарував їй нічого подібного. У всякому разі він не розумівся на книжках. А квіти на вокзалі, мабуть, ніхто не дарує...

Він не міг більше дивитися, як Шарлі посміхається цьому усміхненому чоловіку, і відвернувся.

— Ходімо, Кірі, — сказав він, тягнучи собаку за собою. Він пробивався крізь натовп у великому залі на вході до вокзалу, нікого не помічаючи навколо себе.

У перші кілька тижнів після викрадення Шарлі він почувався ближчим до неї, ніж за всі попередні роки. І водночас на все хороше вже лягла тінь їхньої майбутньої розлуки. Вона вирушає в Париж на пів року. І чи побачаться вони взагалі за цей час, вони ще поки не вирішили. Він не знав, що з цим робити, він знав лише те, що хотів би, щоб все було інакше.

Навіть зараз, у вестибюлі вокзалу, він вже сумував за нею і думав, чи не повернутися знову, щоб помахати їй на прощання, але думка про усміхненого чоловіка, про Грету, професора Геймана та про інших, хто може ще там з’явитися, змусила його негайно відкинути цей імпульс. «Прокляття, який же ти довбень, — сказав він собі, — не будь таким сентиментальним!»

Він повернувся на Луїзенуфер, трохи погуляв з Кірі парком, а потім піднявся нагору в свою квартири, але не знав, що робити й тут, у нього навіть не було потрібного спокою й тиші, щоб послухати музику. Він зателефонував Ґрефу, але його не було вдома. Вайнерт знову попросив у нього вибачення. Відколи журналіст повернувся з подорожі на дирижаблі, його щовечора запрошували на інший прийом; у ті кола, до яких Рат ніколи не матиме доступу. Він почувався трохи покинутим. Інтерес Вайнерта до роботи поліції помітно зменшився. На якусь мить Рат навіть подумав замовити міжміський дзвінок і зателефонувати Паулю, щоб почути знайомий, трохи співучий кельнський діалект. Але потім вирішив, що це дурна ідея, і знову поклав слухавку.

Він сів за кухонний стіл і втупився в пляшку коньяку, вона дивилася на нього у відповідь, але він стояв на своєму. Жодної краплі! Натомість він закурив. Кірі глянула на нього, схиливши голову набік.

— Що ж, моя люба, нам доведеться звикнути до цього, — сказав він. — Ми знову самі.

Пролунав телефонний дзвінок. Це був Геннат.

— Щось важливе?

— Торнов, — просто сказав Будда.

— Він нарешті заговорив?

Себастьян Торнов пролежав у лікарні вісім тижнів і за весь час не сказав слідчим жодного слова. Одного разу Рат сам спробував його допитати, але нічого не зміг витягнути з цього чоловіка, окрім ненависних поглядів. Хоча його організація розвалювалася навколо нього, він мовчав, наче це могло когось захистити. Усе, що він сказав Рату біля газгольдера, не мало жодної юридичної сили.

— Заговорив! Було б добре, — сказав Геннат. — Але боюся, що найближчим часом у нас не буде шансу змусити його заговорити.

— Так що ж сталося? Невже він...

У перші кілька днів після того, як його витягли з газгольдера, Себастьян Торнов ледь не помер від зараження крові.

— Ні, боюся, що він живий, — такі слова доволі дивно було чути з уст Ернста Генната. — Схоже на те, що він зник, — продовжив Будда. — Мабуть, у нього були спільники, які допомогли йому втекти.

— Як це можливо? Хіба його недостатньо пильно охороняли?

— Він все ще був у лікарні, а не у в’язниці суворого режиму.

— Але ж у нього лише одна рука.

— Медсестра сказала мені, що він уже навчився робити багато речей однією рукою. Крім того, як я вже сказав, у нього були помічники.

— І як він пройшов повз охоронців?

— Йому це було непотрібно. Двоє охоронців теж пішли з ним.

— Люди з «Білої руки»?

— Ми підозрюємо, що так.

— А зараз?

— Триває розшук. Поки жодного сліду. Підозрюємо, що він хоче втекти кудись за кордон, тому тримаємо всі кордони під нашим прицілом. Або... — Геннат завагався говорити далі.

— Або він прийде за мною, ви на це натякаєте?

— В будь-якому разі у нього є багато причин, щоб помститися тобі.

— Тоді мені пощастило, що я маю на сьогодні компанію, до якої він не наважиться наблизитися.

— Невже ви вечеряєте з Гінденбургом?

— Навіть краще, — сказав Рат. — Мені потрібно з деким попрощатися.

— Здається, я знаю, кого ви маєте на увазі.

— Наказ доктора Вайса. І, чесно кажучи, Авраам Ґольдштайн не такий поганий, як натякає його репутація. Поки він не починає стріляти.

— Тоді не влаштовуйте стрілянину. І подбайте про те, щоб цей чоловік сів у свій поїзд. Він вже у нас і так затримався.

— Затримався у нас на дванадцять тижнів, якщо бути точним. Але лише один із них був за державний кошт. Я б сказав, що Ґольдштайн зробив усе можливе, щоб підтримати місцеву індустрію туризму.

— Можливо, вам теж варто вирушити у невеличку подорож, — сказав Геннат. — Було б краще, якби ви не залишалися на вихідні вдома. Сподіваюся, наступного тижня ми будемо знати більше про місцезнаходження Торнова.

— З радістю, — посміхнувся Рат, — якщо Вільна держава Пруссія відшкодує усі витрати, я сховаюся в готелі, якщо доведеться.

— Ви не зможете дозволити собі номер люкс в «Адлоні». І в «Ексельсіорі» також.

— Шкода. Щойно на горизонті з’являється щось приємне...

Рат прийняв пропозицію Генната; він все одно не міг змусити себе сидіти у своїй квартирі зараз. Він зібрав кілька речей, взяв трохи грошей, завів собаку до Леннарців й рушив з дому, цього разу подалі на захід. Це точно не має бути «Ексельсіор», з нього поки вистачить цього місця.

Готелі в Шарлоттенбурзі були не найдешевшими, але Рат був готовий викласти трохи більше з власної кишені, якби у фінансового відділу виникли якісь проблеми. «Савой» на Фазаненштрасе був одним з найсучасніших готелів у місті, відкритим лише кілька років тому, у безпосередній близькості від Кантштрасе та Курфюрстендамм. Рат взяв одномісний номер на дві ночі й піднявся нагору, щоб трохи освіжитися. Коли він вийшов з душу, вже відчував себе набагато краще. Можливо, не як новонароджений, але як людина, яка прокинулася від поганого сну. Було трохи схоже на те, коли він щойно приїхав до Берліна і перші кілька днів жив у готелі. Як і тоді, Рат знову був сам, без собаки і без жінки. Можливо, він знову порине у нічне життя, як робив це тоді. Якщо у Ґрефа чи Вайнерта не буде на нього часу.

З його вікна відкривався чудовий вид на «Дельфі», танцювальний палац на Кантштрасе, куди він колись заходив по роботі. Крім того, в цьому районі було багато інших цікавих місць, вибір був великий. Рат відчинив вікно, вдихнув шарлоттенбурзьке повітря і раптом відчув безмежну свободу.

Коли він вийшов на вулицю, уже сутеніло. Перед синагогою на Фазаненштрасе зібрався цілий натовп людей, одягнених у святковий одяг, на календарі, здавалося, було якесь єврейське свято, але Рат не знав, яке саме.

Кафе «Райманн» було не зовсім відоме як танцювальний зал, але навіть тут у цю годину грала жива музика. Авраам Ґольдштайн сидів за своїм столиком і уважно спостерігав, наче був не звичайним гостем, а власником закладу. Побачивши Рата, він підвівся і потиснув йому руку.

— Радий, що ви змогли прийти, — сказав він. — Можливо, це не найбільш підхоже місце для маленької прощальної вечірки, але за останні кілька тижнів це кафе стало моїм улюб­леним місцем.

— Справа не стільки у вечірці, скільки в тому, що ви благополучно повертаєтеся додому.

Рат озирнувся. За столом Ґольдштайна сиділи також інші люди; ліворуч від нього була Маріон Бозецькі, колишня оголена танцівниця і колишня покоївка, а нині — коханка гангстера. Вона привіталася коротким кивком.

Ґольдштайн вказав на чоловіка, який сидів навпроти нього.

— Дозвольте представити: містер Саломон Епштейн, мій давній друг із Брукліна. Ми вирушимо додому разом.

Рат потиснув руку чоловікові, який був схожий на вченого, адже був худий, носив окуляри і мав рідке волосся.

— Ви тут були у справах чи як турист? — запитав Рат.

— Він вас не розуміє, — сказав Ґольдштайн. — Його батьки не говорили з ним німецькою, він не знає навіть ідишу. Вони хотіли зробити з нього хорошого американця. Тому ніхто з нас зараз не сидить у синагозі й не святкує Рош га-Шана{117}.

— Рош га-що?

— Єврейський Новий рік.

— З Новим роком! — привітав їх Рат. — Тоді давайте відсвяткуємо ваш від’їзд, — він сів. — Адже ви все-таки їдете додому? Деякий час я навіть боявся, що рано чи пізно ви забажаєте отримати німецьке громадянство.

— Майже так і було, — сказав Ґольдштайн. — Але тепер люба Маріон збирається отримати американське, — він засміявся і підморгнув їй. — Знаєте що, детективе? Це місто насправді не таке вже й погане. Хоч і божевільне. Але все одно я буду радий вибратися з цієї божевільні, чи не так, Саллі?

Саломон Епштейн, чоловік в окулярах, мудро посміхнувся, коли почув своє ім’я. Він дійсно не міг сказати ані слова німецькою, тож вважав за краще мовчати.

— Подякуйте Саллі за те, що позбулися мене, — сказав Ґольдштайн, поплескавши свого друга по руці. — Він прибув, щоб допровадити мене додому.

— Немає за що, — пробурчав Епштейн англійською. У нього був несподівано глибокий бас.

— У будь-якому разі я радий знову вас бачити, пане комісаре, — усміхнувся Ґольдштайн. — Раніше я й уявити собі не міг, що ми з вами станемо друзями.

— Друзі — це невелике перебільшення, — сказав Рат. — Я тут у справах. Просто щоб переконатися, що ви справді поїдете.

— А я подумав, що ви вже про мене кращої думки.

— Не хочу, щоб ви зрозуміли мене неправильно: я у великому боргу перед вами за вашу допомогу. За те, що ви дозволили себе заарештувати.

— Ви дали мені слово, що витягнете мене звідти, — знизав плечима Ґольдштайн. — І чомусь я вам повірив. Все пройшло добре.

— Гадаю, що друга частина нашої угоди вам більше сподобалася.

— Ви про нову угоду? Ви ж розумієте, що я не буду розкривати жодних подробиць з цього приводу. Але вона мені подобається, ви маєте рацію. Передусім тим, що в майбутньому я більше не буду підкладати у вогонь вугілля для інших, а кластиму у вогонь своє. Передавайте мої вітання пану Марлоу.

— Коли матиму нагоду, — Рат запалив сигарету. — Але попри все я відчуваю полегшення, що між нами будуть мільйони кубічних кілометрів води.

— Тож вип’ємо за це, — Ґольдштайн наповнив келихи шампанським. — Наш корабель вирушає рано-вранці.

Рат підняв свій келих.

— Щоб ви не спізнилися на свій поїзд, — сказав він. — І на корабель.

Чоловіки випили. Маріон зробила невеликий ковток.

Коли музика на мить замовкла, на вулиці почувся якийсь гамір. Гучні крики чоловіків, які щось скандували. Рат здивувався. Комуністи зазвичай не марширували цим районом.

А потім він побачив, що це не комуністи.

Цілий загін СА пройшов повз вікна кафе, і вони не були вишикувані у бойовому порядку. Чоловіки кричали щось, чого Рат не міг розчути.

— Як ви казали раніше? — спитав він Ґольдштайна. — Божевільне місто? Боюся, що ви праві. Завжди думаєш, що з цими ідіотами гірше вже бути не може... — Він показав на «коричневі сорочки» на вулиці. — ...а потім стає ще гірше.

Ніби на підтвердження його слів, раптом пролунав голосний дзвін. Один із стільців на терасі кинули ззовні у вікно. Скло розлетілося на тисячі осколків, які впали на підлогу дощем. У зал повіяв холодний вітерець. На вулиці було чути, що чоловіки скандували:

— Ми голодні! Ми хочемо працювати!

— Вони зі скляної гільдії? — спитав Ґольдштайн, а потім двері закладу відчинилися, і в кафе увійшли пів дюжини молодиків у формі СА, яким ледве виповнилося двадцять років. Вони агресивно озиралися.

Старого чоловіка, який сидів біля входу, перекинули разом зі стільцем. Офіціант від шоку впустив піднос, він із дзвоном впав, а потім стало тихо. Усі в залі зачаровано дивилися на непроханих гостей. Один з «коричневосорочечників» схопив стілець і кинув його через зал, люди пригнулися, але одна жінка все ж отримала удар по голові і впала на підлогу; у шоковому стані вона тримала руки перед своїм скривавленим обличчям. «Коричневосорочечники» голосно розсміялися.

— У цьому місті вуличні банди носять уніформу, — прошепотів Ґольдштайн своєму другу Саллі англійською. Він підвівся, як Рат та всі інші за їхнім столом. Ґольдштайн заблокував прохід людям у коричневій уніформі.

— Як щодо того, — сказав він гучним голосом, і крики чоловіків миттєво припинилися, — що ви заберетеся звідси й зателефонуєте своїй страховій компанії, щоб вони відшкодували збитки?

Перед Ґольдштайном стояв чоловік з СА, який кинув стілець, темноволосий та худий хлопець, схожий на підмайстра туніського торговця килимами.

— Не втручайся, друже, це не твоя справа! Ми лише проти євреїв!

— А якби я виявився одним із них?

— Ти на них не схожий.

— Ти теж не зовсім схожий на арійця. Як і ваш гей-лідер. Кажуть, що ви всі маєте бути геями, чи не так?

Ґольдштайн явно очікував цього удару. Він упіймав його руку і твердою правою вдарив худого хлопця у підборіддя, поклавши його на підлогу.

Двоє його друзів хотіли прийти на допомогу члену СА, але раптово зупинилися, коли Ґольдштайн витягнув з кишені свій «Ремінгтон».

— Не рухатися, — закликав їх Ґольдштайн. — І руки вгору.

Обидва хлопця послухалися, як і ті троє, що стояли позаду них.

Усі п’ятеро з тривогою дивилися на дуло пістолета.

— Ходімо звідси, — прошепотів Ґольдштайн Рату, — на вулиці ще багато цих хлопців, їх там ціла армія, ми не зможемо їх усіх перемогти.

Рат кивнув, відтягуючи Саллі Епштейна і Маріон Бозецькі назад, поки Ґольдштайн тримав людей із СА під прицілом.

Щойно вони підійшли до чорного виходу, як почули, як розбилося наступне вікно й пролунали два постріли. Хлопці знову взялися за старе, щойно на них перестав діяти виховний ефект, який спричиняв вигляд автоматичної зброї. Інтер’єр кафе «Райманн» врятувати вже не вдасться. Але Рат сподівався, що принаймні більшість гостей вийде звідти неушкодженими.

Не встигли вони дістатися до Кнезебекштрасе через кілька задніх подвір’їв, як він зрозумів, що ця надія була марною. Тут також усе було заповнене людьми з СА, а поміж них можна було помітити кількох хлопців в уніформі юних «Сталевих шоломів»{118}. Їх, мабуть, були сотні, скрізь можна було почути, як вони співали й кричали і час від часу розбивали вікна.

— Німеччино, прокинься! Хай згине Іуда!

Рат попрямував до стоянки таксі на Кудамм разом з Ґольдштайном, Маріон та Саллі Епштейном. Як не дивно, вони залишилися цілими. Можливо, тому що Ґольдштайн виглядав надто по-арійськи, а Маріон була надто світловолосою. Справжні сцени полювання відбувалися на Курфюрстендамм. Перелякані перехожі тікали від лютуючих головорізів СА, які переслідували їх та били довгими палицями, поки вони не падали на землю і не починали стікати кров’ю. Бандити в уніформі не соромилися бити навіть жінок і старих.

У Маріон зламався каблук на туфлі, і вона трохи відстала, як раптом Рат почув її крик. Чоловік із СА тримав її за волосся, замахнувшись на неї кийком. Ґольдштайн уже тягнувся до своєї зброї, коли інший член СА відтягнув свого приятеля на головний «парад».

— Відпусти її, хлопче, — майже обурено сказав він. — Вона ж блондинка!

І чоловіки пішли далі, шукаючи нових жертв, темноволосих, нібито «неарійців». Рат замислився про те, скільки сьогодні на вулиці гуляло світловолосих євреїв і темноволосих німців. Він сподівався, що багато. Ці кляті расисти!

— Вбивайте євреїв! — почув він десь знову їхній крик.

Сліпа соціальна заздрість у поєднанні з расовою ненавистю — жахлива суміш.

Ґольдштайн залишався напрочуд спокійним.

— Хіба ви не сприймаєте це особисто? — запитав Рат американця.

— Я сприймаю це дуже особисто, — гаркнув він. — Сподіваюся, незабаром приїде ваша поліція і затримає цих крикунів.

— Можливо, я і сам маю втрутитися. Я теж поліцейський.

— Ви збожеволіли? Ви думаєте, що покажете їм своє посвідчення і вони підуть геть?

— Я більше думав про те, щоб показати їм свій «Вальтер», — відповів Рат.

— Якщо ви зараз витягнете пістолет на вулиці, я боюся, що тут буде кривава бійня.

— Та колеги вже скоро мають приїхати, — сказав Рат більше для того, щоб заспокоїти себе, — тоді цей жах зупиниться.

Два патрульних в уніформі вже були там, але вони не виглядали так, наче збираються відважно втрутитися. Вони уважно, проте з тривогою спостерігали за тим, що відбувається, і поводилися так, ніби випадково заблукали в Сілезькому кварталі і безпомічно опинилися в епіцентрі анархічних розбірок комуністичних та злочинних банд. Тільки це був не східний Берлін, це був Курфюрстендамм. Тут ніколи нічого подібного не відбувалося.

Для Рата було шоком бачити, як цей елегантний буржуазний район, який завжди був для нього бастіоном спокою в цьому божевільному місті, стає ареною для таких масштабних вуличних заворушень.

Очевидно, це було шоком і для всіх перехожих. Більшість з них виглядала так, наче не може повірити в те, що бачить на власні очі. Поки вони не отримували носком одного з цих коричневих черевиків або кулаком в обличчя, поки у них не був закривавлений ніс або зламані ребра.

Стоянка таксі була порожня. Водії таксі, очевидно, вважали за краще захистити свої життя. Або всі поїхали, враховуючи кількість людей, які тікали звідси. Так і не знайшовши таксі, їм довелося вирушити далі пішки. Нерви Маріон не витримали, тепер вона трималася ближче до Ґольдштайна. Вона зняла свої не­зручні туфлі на високих підборах і йшла вулицею в панчохах.

А тоді Рат побачив щось, у що він насилу міг повірити. І це спростовувало уявлення про те, що заворушення були спонтанною акцією безробітних хлопців. Їх почала зовсім не кипляча народна душа, навіть не банда СА, яка вийшла з-під конт­ролю.

У їхніх діях була помітна певна система.

Якось Рат помітив, що коли члени СА свистіли чи махали руками, таким чином вони подавали один одному сигнали. І тепер він мав остаточне підтвердження, що командири керували тут своїми загонами, наче під час битви.

А тоді він побачив машину їхнього генерала. Це здавалося майже чимось нереальним серед усього цього безладу. Кудаммом їхала відкрита машина з шофером. На задньому сидінні сидів чоловік у темно-синьому кашкеті із золотою окантовкою, схожий на адмірала чи на якусь іншу велику шишку, а поруч із ним сидів офіцер СА, котрий скидався на його ад’ютанта. Чоловік у помітному військовому кашкеті постійно зупиняв машину, кликав до себе командира загону чи командира групи і віддавав їм накази.

Рат спробував запам’ятати номерний знак, а потім побіг за Ґольдштайном та його друзями і повів їх до метро. Він сподівався, що метро не стане для них пасткою, і заспокоївся, коли вони не побачили там жодної коричневої сорочки. Все, здавалося, було як завжди. Якби не перелякані обличчя перехожих, можна було б повірити, що це просто страшний сон.

Рат вирішив попрощатися з Ґольдштайном на станції метро. Хоча це суперечило отриманому ним наказу, він не міг уявити, що американець добровільно залишиться в цій божевільні. Нічний потяг Ґольдштайна вирушав за півтори години.

— Я маю подбати про те лайно, що відбувається нагорі, — сказав Рат.

— Так і зробіть, — кивнув Ґольдштайн. — За кілька років у вас тут відбудуться Олімпійські ігри, я вже переглянув макет вашого шикарного стадіону. До того часу ви маєте взяти цих головорізів під контроль.

— Не хвилюйтеся, ми впораємося з ними до Олімпіади, — запевнив Рат. — Такого, як сьогодні, найближчим часом більше не повториться, я вам це обіцяю!

Він побажав усім трьом щасливої дороги і дочекався, поки вони зникли в поїзді. Тоді він повернувся на вулицю й пошукав найближчу телефонну будку. Рат зв’язався з «Алекс» і попросив підмоги.

— Ви не перший, хто телефонує з цього приводу, — сказав черговий на іншому кінці дроту. — Вже в дорозі.

— Тут нічого такого не видно! — заревів у слухавку Рат. — Ми залишимо вулиці цьому коричневому натовпу? Хіба мало того, що ми вже втратили будь-який контроль над громадським простором у комуністичних кварталах? Хутчіш ворушіться там.

Він поклав слухавку. Хтось постукав по склу будки. На вулиці стояли двоє хлопців у коричневих сорочках, кидали монети в таксофон і гидко посміхалися. Рат припустив, що їм трохи за двадцять, але в одного з них на обличчі було стільки прищів, скільки буває тільки у шістнадцятирічних.

Рат відчинив двері.

— Що таке? — запитав він.

— Ти, мабуть, теж одна з тих єврейських свиноматок, чи не так? — сказав прищавий, а другий продовжував гидко посміхатися. — Подзвонив вашому Ізидору, щоб він прислав вам на допомогу хороших німецьких поліцейських?

— Я і є хороший німецький поліцейський, — відповів Рат, витягаючи свій значок. Поки двоє юнаків із СА все ще дивилися на шматок металу, Рат витягнув свій «Вальтер» і зняв запобіжник. — А тепер чи не проти ви, коричневі мудаки, пройти до наступного поліцейського відділку? Там є набагато більше хороших німецьких поліцейських.

Обидва слухняно підняли руки.

— Ви не можете так з нами розмовляти, — запротестував прищавий, здавалося, він знав свої права. — Ви не маєте права нас обзивати.

— Неправильно, — сказав Рат, помахавши зброєю, що змусило їх обох позадкувати, — це ти не маєш права так зі мною розмовляти! У Пруссії образа представників поліції є кримінальним злочином. А ось образи на адресу мудаків дозволені.

Прищавий більше нічого не сказав, а другий, здавалося, взагалі онімів. Вони слухняно покрокували вперед Кудаммом до 133-го відділку, що розташовувався на Йоахімсталерштрасе.

Рат уявляв свій вечір інакше. Він хотів випити кілька склянок гарного коньяку у барі «Какаду», трохи посумувати за Шарлі та послухати нову групу, у якій має грати справді хороший барабанщик. А не вести якихось двох ідіотів до найближчого відділку поліції. Що ж, принаймні ці «коричневі сорочки» вже не завдавали клопоту, вони змирилися зі своєю долею, не сказавши більше ані слова.

Допровадивши їх у відділок і владнавши всі формальності, Рат вийшов на вулицю й запалив цигарку. Здавалося, що на Кудаммі знову все тихо, крики вщухли, а їхнє місце знову зайняв звичний фоновий шум нічного життя. На протилежному боці вулиці світилася неонова вивіска бару «Какаду», і Рат подивився на годинник. Нацисти не зовсім зіпсували йому вечір, він ще міг випити свій коньяк. Він докурив свою сигарету і лише тоді пішов туди.

У червоно-золотому залі, як завжди, було людно. Події на вулиці вже здавалися нереальними, наче це був страшний сон. Лише синець під оком чоловіка поруч із ним у барі та його трохи забруднений костюм нагадали Рату, що це був не сон. Але побитий чоловік посміхнувся своїй супутниці, ніби нічого й не сталося. Бармен, як завжди, був привітним, і Рат замовив коньяк. Тоді він намагався не думати про Шарлі та слухати музику. Люди мали рацію: новий барабанщик був справжнім віртуозом.

Бармен приніс його коньяк, і Рат вирішив пити до того приємного відчуття сп’яніння, з яким планував за кілька годин впасти в готельне ліжко. Атмосфера в «Какаду», як завжди, була бурхливою. Він почувався тут комфортно, в оточенні всіх цих людей, які просто хотіли випити, потанцювати, послухати музику та повеселитися. Він не розумів, чого хочуть ті, що були на вулиці.

Йому довелося погодитися з Авраамом Ґольдштайном в одному: Берлін був до біса божевільним містом. І він, здавалося, збирався стати ще божевільнішим.